04.02 — 100 років від дня народження В. А. Баранова (1914-1945), Героя Радянського Союзу; уродження с. Новоукраїнка Куйбишевського району;
(Куйбишев. ЦРБ)

Василь Андрійович Баранов народився 4 лютого 1914 року в селі Гайчул (нині Новоукраїнка), рано осиротів. Тривалий час жив і виховувався у дитячому будинку в Бердянську (1921-1936). В Червоній Армії з 1936 року. Залишившись на надстрокову службу на посаді старшини роти, В. А. Баранов екстерном закінчив військове училище в 1941 році і отримав звання молодшого лейтенанта.

На фронті з червня 1941-го. Приймав участь в боях під Мінськом, Єльнею (Смоленська область), звільняв ростовські землі в 1942 р., в 1943 р. його рота першою ввірвалася в Краснодон, звільняла інші донецькі міста, Правобережну Україну, Молдавію, Румунію. Членом партії став у 1942-му. Наприкінці війни служив у 1-й гвардійській мехбригаді 1-го мехкорпусу 4-ї гвардійської армії 3-го Укр. фронту, командував мотострілецьким батальйоном.

Підрозділ під командуванням гвардії капітана В. А. Баранова успішно форсував річку Раба (Угорщина). Це було 28 березня 1945 року. Батальйон брав участь у визволенні міст Черно та Шопрон. Під час боїв було знищено 5 танків ворога, 22 автомобіля, більше 300 ворожих солдатів і офіцерів та захоплено у полон чотири сотні гітлерівців.

2 квітня 1945-го батальйон в числі перших перейшов австро-угорський кордон. Комбат В. А. Баранов загинув у боях за Відень, столицю Австрії, 17 квітня 1945-го. Звання Героя Радянського Союзу Василю Андрійовичу було присвоєно посмертно 29 червня 1945 року. Він нагороджений орденами Леніна, Олександра Невського, Вітчизняної війни I ступеня, Червоної Зірки, численними медалями. В. А. Баранов навічно зарахований у списки військової частини.

Похований у братській могилі у Відні. Ім`ям Героя названа одна з вулиць в Шевченківському районі м. Запоріжжя.

Література про життя та діяльність

Баранов Василий Андреевич // Героев славых имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и ред. Н. Кузьменко ; авт. кол. : В. Чернолуцкий и др.]. – Запорожье, 2010. – С. 107.

Баранов Василий Андреевич // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья. – Запорожье, 2010. – С. 9-10.

Лукаш И. Возвратились в родное село // Лукаш І. Велике бачиться на відстані : документальні повісті, нариси. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 341-347.

Лукаш И. Всегда в строю // Лукаш И. М. Солдаты славы не искали: очерки о Героях Сов. Союза – уроженцах Запорож. обл. – Днепропетровск,1984.– С. 5-8.

Савотченко Г. Пам’ять живе / Галина Савотченко // Рідний край. — 2004. — 20 жовт. (№ 83).

Герої – земляки // Рідний край. — 2004. — 14 квіт. (№ 30).

Смоляна Н. Когорта Героїв / Наталія Смоляна // Рідний край. — 2010. — 14 квіт. (№ 30).

04.02 — 80 років тому (1934) була пущена друга черга Дніпровського алюмінієвого заводу;
05.02 — 50 років від дня народження В. І. Фіденка (1964-1984), воїна-афганця, рядового; уродженця м. Мелітополь;
06.02 — 75 років тому (1939) було завершено будівництво першої черги Дніпровського карборундового заводу (нині Запорізький абразивний комбінат);
(Грабко А. І.)

В 30-ті роки XX ст. промисловість Радянського Союзу, що стрімко розвивалася, потребувала великої кількості абразивних інструментів і матеріалів. В царській Росії абразивної промисловості не було, тому і в перші роки після революції абразиви закуповувались за кордоном за золото тому що їх виробництво було надто енергоємним. В 1933 році уряд приймає рішення: будувати Дніпровський карборундовий завод в Запоріжжі, де вже був побудований Дніпрогес, а поруч була і сировина – глуховецькі кварцові піски та донецький антрацит.

6 лютого 1939 р. відбулася пробна плавка, а до 8 березня завод виробив перші 50 т продукції – карбіду кремнію. У 1941 р. підприємство було евакуйовано в Ташкент, а в 1946 р. його діяльність відновлено у статусі Запорізького заводу абразивних виробів. Підприємство декілька разів змінювало назву: Запорізький абразивний комбінат (1966); ВО «Абразив» (1985); концерн «Запоріжабразив» (1991); ВАТ «Запорізький абразивний комбінат» (1995).

Зараз — це підприємство повного технологічного циклу від виплавлення абразивних матеріалів до виготовлення інструменту. На заводі вперше у світовій практиці стали виплавляти електрокорунд із агломерувальних бокситів, вперше в Україні створено цех з виробництва відрізних кругів. 2007 р. розпочато масштабну реконструкцію виробництва карбіду кремнію, збудовано нову газоочисну установку плавильних печей електрокорунду нормального. Нині в технології практично не застосовується питна вода. На підприємстві діє система зворотного водопостачання, а переважна більшість промислових відходів переробляється й використовується у виробництві. Продукція комбінату використовується в усіх галузях господарства, у тому числі в атомній енергетиці, космічній промисловості, медицині і косметичній індустрії.

У 2000 році система якості атестована на відповідність міжнародному стандарту ISO 9002, що свідчить про високі параметри продукції та її конкурентоспроможність. Сьогодні комбінат провідний виробник абразивної продукції у Східній Європі. Тут її понад 80 тис. найменувань. Підприємство є одним з найбільших експортерів продукції в регіоні. Вона експортується у РФ, Польщу, Італію, Японію, Францію, США (загалом у понад 30 країн).

Література

ВАТ «Запорізький абразивний комбінат» // Запоріжжя індустріальне. Історія ісьогодення. – Запоріжжя, 2009. – С. 166-169.

Наумов А. В. Запорізький абразивний комбінат // Енциклопедія сучасної України. — К., 2010. – Т. 10. — С. 295-296.

ВАТ «Запорізький абразивний комбінат» // Запорізька область : ілюстрована енциклопедія. – Запоріжжя, 2004. – С. 212-213.

Ботнер Ю. В постоянном поиске : очерк истории Запорож. ордена Ленина производств. об-ния «Абразивный комбинат имени 50 летия Советской Украины» / Ботнер Ю. А., Павлова Л. В., Репин В. Б. – Днепропетровск : Проминь, 1989. – 200 с.

Промышленность и рабочий класс Украинской ССР. Т. 2 : 1933-1941 г. – К. : Наук. думка, 1977. – С. 73.

Запорожский комбинат открыл новый мини-завод // Суббота плюс. – 2004. — №1. – С. 1,2.

Агломерационному цеху – 45 // Абразивщик. – 2003. – 30 окт. – С. 1-3.

ОАО «Запорожский абразивный комбинат» — 60 лет // Индустр. Запорожье. – 1999. – 13 мая. – С. 4-5.

Цеху №2 – 50 лет // Абразивщик. — 2002. – 27 июня. — С. 1,2-3.

Комбинату – 50 лет // Комсомолець Запоріжжя. – 1989. – 4 берез. — С. 2.

Нам п`ятдесят // Трибуна новатора. – 1989. – 8 берез. – С. 1.

06.02 — 60 років (1954) С. М. Гусєву, заслуженому тренеру України з плавання (1995), заслуженому працівнику фізичної культури і спорту України (2000). Підготував Д. Силантьєва, В. Ніколайчука;
07.02 — 75 років (1939) З. П. Бебешко, запорізькій поетесі;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 61-63.

07.02 — 65 років (1949) запорізькому письменникові Г. Лютому (голова обласної організації Національної Спілки письменників України);

«Мій хліб – любов…» : до 60-річчя з дня народження Г. І. Лютого : біобібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 60 с. : іл.

08.02 — 70 років тому (1944) Запорізька область остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників;

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2004 рік : календар і короткі бібліогр. списки / ЗОУНБ ім. Горького ; [уклад. І. Шершньова, Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Поліграф, 2003. – С. 21-23.

09.02 — 50 років від дня народження воїна-афганця, рядового С. О. Дущенка (1964-1984), уродженця с. Долинське Вільнянського району;
11.02 — 60 років (1954) М. Г.Білокопитову, запорізькому журналістові та поету; уродженцю м. Мелітополь;

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2004 рік : календар і короткі бібліогр. списки / ЗОУНБ ім. Горького ; [уклад. І. Шершньова, Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Поліграф, 2003. – С. 24-26.

13.02 — 130 років від дня народження Н. Д. Полонської-Василенко (1884-1973), українського історика ; серед праць про Запорожжя : «З історії останніх часів Запорожжя» (1926), «Історики Запоріжжя, ХУІІІ ст.», «Маніфест 3 серпня 1775 р. в світлі тогочасних ідей» (1927), «Майно запорізької старшини як джерело для соціально-економічної історії Запоріжжя» (1932);
(Тимочко Г. Г.)

В українській історіографії ім’я видатного історика Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко займає особливо почесне місце.

Складним, неоднозначним і драматичним був життєвий і творчий шлях щирої патріотки України, видатного вченого-історика.

Наталія Дмитрівна Меньшова (дівоче прізвище Н. Полонської-Василенко)

народилася 13 лютого 1884 р. в Харкові в дворянській родині. Батько, Дмитро Меньшов, походив із старовинного роду на Слобожанщині. Військову службу генерал-лейтенанта поєднував з дослідженням військової історії, мав друковані праці. Захоплення батька вплинуло на формування професійної орієнтації дочки.

1889 року сім’я Меньшових переїхала до Києва. Тут в 1900 р. Наталія закінчила Фундуклеївську Маріїнську жіночу гімназію, отримавши срібну медаль і атестат вчительки. Провчившись деякий час на приватних вечірніх курсах, у 1906 р. виходить заміж за прапорщика С. Полонського і залишає навчання. Шлюб виявився невдалим і закінчився розлученням в 1914 р. Проте молода жінка зберігає прізвище чоловіка, яке стало відомим в українській історіографії. В 1907 р. Н. Полонська повертається до навчання на денному історико-філологічному відділені приватних вищих жіночих курсів. Починаючи з 1910 року відбувається становлення Н. Полонської як педагога та вченого. Протягом 1910-1924 рр. вона викладала історію, географію в київських гімназіях, з 1912-1916 рр. працювала асистентом кафедри історії Вищих жіночих курсів. В 1913 р. успішно закінчила Університет св. Володимира, отримала диплом. Згодом (1915 р.) там же склала магістерський іспит з російської історії, а в травні 1916 р. була обрана приват-доцентом Київського університету.

1916-1918 рр. Наталія Дмитрівна обіймає посаду професора кафедри російської історії на Вищих жіночих курсах, де розпочалася її археологічна діяльність. Пізніше вона знайомиться з Д. Яворницьким який стає її справжнім другом і порадником.

Свою наукову діяльність у цей період вчена зосередила увагу на дослідженні історії Київської держави, зокрема проблеми її зародження. В 1910 р. опубліковані перші наукові праці Н. Полонської-Василенко.

Саме завдяки науковим розробкам ім’я молодої вченої Н. Полонської-Василенко стає добре знаним і її обирають дійсним членом Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва (1911 р.), Історичного товариства ім. Нестора-Літописця (1912 р.), Таврійської вченої архівної комісії (1916 р.).

Після утвердження радянської влади активна науково-педагогічна діяльність Н. Полонської перервалась, оскільки більшовики упереджено ставились до старої інтелігенції. Наталія Дмитрівна зосередилася на наукових дослідженнях і спілкуванні з колегами. Виступи у товаристві Нестора-Літописця, активна участь у заснуванні Археологічного і Географічного інститутів, співробітництво в археологічній секції Всеукраїнського комітету пам’яток історії та мистецтва, влаштування батьківської архівної спадщини – все це стало головним в житті вченої того періоду.

У Наталії Дмитрівни була можливість переїхати до Росії і займатися улюбленою справою в Московському та Петербурзькому університетах, але вона вирішила залишитися в Україні. За короткий час опанувала українську мову і надалі писала свої праці винятково українською. Педагогічно-дослідницьку роботу вчена майже не припиняла. Протягом 1918-1924 рр. обіймала посаду ученого секретаря Київського Археологічного інституту, викладала обов’язковий курс археології та завідувала археологічним музеєм.

Наталія Дмитрівна була не тільки великим вченим, але й надзвичайно чарівною жінкою. У квітні 1923 р. Н. Полонська побралася з відомим українським вченим, громадським діячем, академіком, колишнім міністром народної освіти в уряді П. Скоропадського М. Василенком, якого незабаром було заарештовано і засуджено до 10 років ув’язнення. У цей період життя Н. Полонська-Василенко, сама зазнавши репресій (була звільнена з роботи), доклала величезних зусиль, щоби добитись амністії для чоловіка. Труднощі з працевлаштуванням вдалося владнати за допомогою А. Кримського: спочатку працювала тимчасовим співробітником ВУАН, потім реєстратором ЦАДА, а з 1927 року відновила викладацьку діяльність як професор Київського художнього інституту.

В середині 20-х років Н. Полонська-Василенко остаточно сформувалася як учений-україніст, «на обрії якої світила європейська слава». Одна з найкращих знавців історії Запорожжя та Південної України, автор наукових донесень: «З останніх часів Запоріжжя», «Запоріжжя XVIII століття та його спадщина», «Заселення Степової України», головної роботи «Майно запорізької старшини як джерело для вивчення соціально-економічного дослідження історії Запоріжжя», публікацій з історії існування Запорозької Січі в останній половині XVIII ст., Наталія Дмитрівна всупереч офіційному великодержавному погляду на Південну Україну і взагалі на запорозькі землі на великому фактологічному матеріалі впевнено доводила, що території з такими зарусифікованими назвами як «Новоросія», Таврида споконвіку належали Україні.

1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві, оминувши ступінь кандидата, Наталія Дмитрівна захистила докторську дисертацію «Очерки заселения Южной Украины в середине XVIII в.(1734-1775 гг.)», стала однією з найперших жінок — докторів історичних наук Української РСР. 1941 рік був апогеєм у творчому житті вченої: її навипередки запрошували до участі у престижних конференціях, симпозіумах, нарадах. З думкою Наталії Дмитрівни рахувалися найвідоміші спеціалісти.

На початку Великої Вітчизняної війни Н. Полонська-Василенко залишається в Києві. 20 жовтня 1941 року її призначили директором інституту археології відновленої УАН, а у грудні того ж року вона очолила ЦАДА, пізніше (1942-1943 рр.) відділ давніх актів Головного історичного архіву ім. В. Б. Антоновича. 19 вересня 1943 року Наталія Дмитрівна разом з чоловіком (економістом, істориком кооперативного руху О. Моргуном) та групою науковців виїхала до Львова.

На початку 1944 р. Н. Полонська-Василенко отримала запрошення викладати українську історію в Українському Вільному Університеті (УВУ) у Празі, а з 1945 р. Наталія Дмитрівна — професор Українського Вільного Університету у Мюнхені.

Заслуги Н. Полонської-Василенко високо вшановувалися науковою еміграцією: 1947 р. — її обирають дійсним членом наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, 1948 р. — Української Вільної Академії наук у Парижі, з 1965 р. — вона віце-президент Українського історичного товариства, з 1966 р. — декан філософського факультету Українського Вільного Університету та член його Сенату.

Померла Н. Полонська-Василенко на 90-ому році життя 8 червня 1973 р.в Дорнштадті (Німеччина). Похована на цвинтарі містечка Новий Ульм.

Мужні особисті якості Н. Полонської-Василенко, її науковий талант дали можливість посісти чільне місце в пантеоні діячів національної історичної науки.

Основні твори

Історія України : у 2-х т. Т. 1 : До середини XVII століття / Полонська-Василенко Н. Д. – К. : Либідь, 1993. – 592с.

Історія України : у 2-х т. Т. 2 : від середини XVII століття до 1923 року / Полонська-Василенко Н. Д. — К. : Либідь, 1993. – 608 с.

Українська Академія наук : нарис історії / Полонська-Василенко Н. Д. – К. : Наук. думка, 1993. — 415 с.

Запоріжжя XVIII століття та його спадщина / Полонська-Василенко Н. Д. – Мюнхен : Дніпрові хвилі, 1965. — 185 с.

Література про життя та діяльність

Полонская-Василенко Наталья Дмитриевна // 100 знаменитых женщин Украины. — Х. : Фолио, 2008. — С. 356-362.

Швайба Н. Заселення Південної України в дослідженні Д. І. Багалія та Н. Д. Полонської-Василенко / Н. І. Швайба // Південна Україна ХУІІІ – ХІХ століття : Записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗНУ. – Запоріжжя, 2008. – Вип. 9. – С. 259-271.

Пивовар С. Наталія Полонська-Василенко – видатна вчена — історик / С. Пивовар // Українки в історії. — К. : Либідь, 2006. — С. 66-71.

Швайба Н. Запорізька старшина XVIII ст. у студіях Н. Д. Полонської-Василенко / Н. Швайба // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — Запоріжжя, 2005. — Вип. 19. — С. 358-363.

Кушплір Д. Полонська-Василенко Н. Д. / Д. Кушплір // Довідник з історії України. — К. : Ґенеза, 2002. — С. 595-596.

Верба І. Життя і творчість Н. Д. Полонської-Василенко (1884-1973) / І. Верба. — К., 2000. — 339 с.

Лупейко В. Реабілітована історією : [про долю та світогляд історика Н. Д. Полонської-Василенко] // Освіта. — 1998. — № 26-27. — С. 12-13.

***

Н. Д. Полонська-Василенко: покажчик документальних матеріалів в архівах України / НАН України [та ін. ; упоряд. : І. В. Верба, С. Г. Водотика, Н. І. Швайба]. – К.; Запоріжжя : [Тандем-У], 2008. – 364 с. – (Старожитності Південної України ; Вип. 19). – Із змісту : Література про життя та наукову діяльність вченої. – С. 328-333.

Лях С. Полонська-Василенко (Меньшова) Наталія Дмитрівна / С. Р. Лях // Українське козацтво : Мала енциклопедія. — К. ; Запоріжжя, 2002. – С.401-402.

13.02 — 50 років від дня народження О. О. Бузуя (1964-1995), воїна-афганця, рядового; уродженця м.Запоріжжя;
14.02 — 90 років від дня народження Г. І. Прутка (1924-1994), Героя Радянського Союзу (1944), учасника Параду Перемоги 24 черв. 1945 р. в Москві; 1958-1969 рр. – полковник Прутко проходив службу в м. Запоріжжя;
15.02 — 50 років від дня народження В. О. Передерія (1964-1982), воїна-афганця, рядового; уродженця м. Мелітополь;
16.02 — 100 років від дня народження П. М. Панченка (1914-?), одного з провідних нейрохірургів Ленінграду; уродженця с. Преображенка Оріхівського району;
Народився 16 лютого 1914 року в с. Преображенка Оріхівського району в селянській родині. В 1938 році, після закінчення Дніпропетровського медичного інституту, йде до лав радянської армії. В період Великої Вітчизняної війни був військовим хірургом. Має ряд бойових нагород.

В 1955 році закінчує Військово-медичну академію в місті Ленінграді за спеціальності нейрохірург.Захистив кандидатську та докторську дисертації. Працював викладачем кафедри нейрохірургії академії (1956-1962), старшим викладачем (1962-1965).

З 1966 року трудився в НДІ ім. Бехтєрєва на посаді наукового керівника клініки та відділу нейрохірургії.

Автор 56 наукових робіт. Один із головних напрямків — розробка хірургічного лікування епілепсії. Оперував сам та був наставником.

Член двох вчених об’єднань: член правління Всесоюзного об’єднання нейрохірургів та його Ленінградського відділу.

В читальному залі Оріхівської районної бібліотеки зберігається копія автобіографії видатного земляка (датована 1979 роком).Оригінал знаходиться в краєзнавчому музеї міста Оріхова.

Література про життя та діяльність

Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів / [Курочкіна Т. А.]. — [Запоріжжя : Запоріжжя, 2006]. – С. 72-73.

История кафедры и клиники нейрохирургии Военно-медицинской академии и нейрохирургической службы ВС РФ / Гайдар Б. В., Парфенов В. Е., Руденко В. Н. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://www.neuro.neva.ru/RNOnline_22/Russian/issues/Articles_3_2

***

Детская нейрохирургия : [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.neurobaby.ru/article/16/1/257/

17.02 — 80 років (1934) В. Ю. Ольшанецькому, доктору технічних наук (1993), заслуженому діячу науки і техніки України (2008), професору (1999) кафедри матеріалознавства ЗНТУ; уродженцю м. Мелітополь;
19.02 — 85 років від дня народження В. Ф. Білого (1929-2009), геолога, заслуженого діяча науки РФ, професора Північно-Західного комплексного інституту АН СРСР в Магадані; уродженця м. Оріхів;
22.02 — 75 років (1939) Ю. Ю. Бєладзе, тренеру, працівнику фізкультури і спорту, директору дитячо-юнацького спортивного клубу «Бойові рукавички» (м. Запоріжжя);
(Чубенко Л. М.)

Заслужений тренер України, арбітр міжнародної категорії олімпійського боксу Юрій Юханович Бєладзе народився 22 лютого 1939 року в Запоріжжі.

Його батьки родом з Північного Іраку, у 1922 році переїхали до Сухумі, а потім до Олександрівська. Сім’я була багатодітна, дитинство було нелегким, припало на період війни.

У спортивну школу молоді Юрія в 14-літньому віці привів старший брат Барчам. Щоправда перші уроки боксу він отримав у вчителя фізкультури Олександра Васильовича Шумейка, який організував у школі секцію боксу. Минув лише рік і Юрій завоював титул чемпіона області серед юнаків, а ще три роки по тому відзначив свій дебют на дорослому рингу золотою медаллю першості України ДСТ „Спартак”.

Підвищувати свою майстерність Юрій їде до Ленінградського технікуму фізкультури. Там він займається під керівництвом заслуженого тренера Росії Валентина Скотникова, але не менше значення для формування боксера мало спілкування з видатними майстрами рингу. Виступаючи у ваговій категорії до 54 кг, Бєладзе ходив у призерах Ленінграду, а під час служби в Одеському військовому окрузі вигравав його першість.

Закінчивши навчання, Ю. Бєладзе повертається до рідного міста. У 1962 році створює свою секцію боксу в спортивному товаристві „Локомотив” при Запорізькому електровозоремонтному заводі. Кістяк її склали учні залізничного училища та молоді працівники підприємства. Незабаром бокс став настільки популярним на заводі, що на прохання робітників довелося організовувати ще й секцію для їхніх дітей. Юрій Бєладзе вчить хлопців як стати спритними, сильними, мужніми. Але винятково на рингу. Вуличні бійки його вихованцям заборонені. Часто до нього в секцію приводять „важких” дітей та підлітків, й учорашні бешкетники змінюються буквально на очах: стають стараннішими у навчанні, охайними, підтягнутими. Юрій Юханович для них всіх ніби батько. Вихованці різних поколінь поза очі його й прозивають „батьою”.

У 1976 році за його ініціативи в Запоріжжі створена школа боксу „Бойові рукавички”, яка дала путівку у великий спорт цілій плеяді спроможних боксерів – переможців міжнародних турнірів, чемпіонів колишнього СРСР та України. За роки своєї тренерської діяльності Юрій Бєладзе підготував та виховав 26 майстрів спорту, в тому числі і двох майстрів спорту міжнародного класу. Понад 30 років, завдячуючи йому, у Запоріжжі проводиться міжнародний турнір пам’яті Героя Радянського Союзу Миколи Яценка.

Нині Юрій Бєладзе – директор ДЮСК „Бойові рукавички”, віце-президент Запорізької обласної федерації боксу, заслужений працівник фізичної культури та спорту України, заслужений тренер України, арбітр міжнародної категорії АІВА, член президії федерації боксу України продовжує виховувати майбутніх чемпіонів і просто хороших хлопців, прививає у молоді любов до боксу. У 2010 році Ю. Бєладзе став Почесним громадянином Запоріжжя.

Література про життя та діяльність

Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі: біогр. довід. 2008 рік /Р.Б.Шиханов; Руслан Шиханов.– Запоріжжя: Тандем Арт Студія, 2009.– С. 17.

Копеліович А. Його багатство – щирість душі / Аркадій Копеліович // Запоріз. правда. – 2003. – 6 берез.

Власов А. Юрий Беладзе: «Бокс – это моя жизнь» / Анатолий Власов // Верже . – 2008. – 10 апр.

Півненко А. Крила / Анатолій Півненко // Молодь України. – 1980. – 1 трав.

Жаров В. Ринг тесным не бывает / Виктор Жаров [Електронний ресурс]– Режим доступа: http: // www.misto.zp.ua /article/partners 297.html

23.02 — 100 років від дня народження Я. К. Лайкіна (1914-1999), кавалера орденів Слави трьох ступенів. Після війни працював прорабом будівельної ділянки Приазовського райагробуду;
(Шершньова І. В.)

Лайкін Яків Карпович народився 23 лютого 1914 року в селі Мащенах Черепецького (нині Бельовського) району Тульської області. Закінчивши початкову школу, до війни працював каменярем в с. Шевченко Приазовського район Запорізької області.

До лав Червоної Армії призваний у грудні 1941 року. Війну зустрів на дійсній службі в Молдавії. З перших днів перебував на передовій. Розвідник, гвардії сержант Лайкін воював у складі взводу пішої розвідки (91-й гв. стрілец. полк, 33-тя гв. стрілец. дивізія, 2-га гв. армія, 4-й Укр. фронт ; 43-тя армія, 3-й Білорус. фронт).

16 січня 1944 року, діючи у складі групи розвідників у тилу ворога в районі с. Львово Бериславського району Миколаївської (нині Херсонської) області, пробрався у траншею гітлерівців і безшумно захопив там унтер-офіцера, який потім дав цінні відомості про систему оборони ворога. Завдяки цьому наша артилерія швидко подавила вогневі засоби противника. За це Я. К. Лайкіна нагороджено орденом Слави ІІІ ступеня (18.01.1944).

На багатьох рубежах у Білорусії, Литві він брав участь у розвідках боєм, сприяючи успіхові наступу. А під Кенігсбергом 27 січня 1945 року розвідники групою, очолюваною сержантом, знищили 2 кулемети з їх розрахунками, захопили трьох «язиків». За зразкове виконання цього бойового завдання Я. К. Лайкін нагороджений орденом Слави ІІ ступеня (22.03.1945).

5 квітня 1945 року під час розвідки боєм північно-західніше від Кенігсберга Яків Карпович першим увірвався до розташування ворога, з автомата знищив 8 гітлерівців. Потім безшумно пробрався до будівлі, де засіли ворожі автоматники, і знищив їх гранатами. За мужність та відвагу Я. К. Лайкін нагороджений орденом Слави 1-го ступеня (19.04.1945), він став повним кавалером ордену Слави.

Після демобілізації мешкав у смт Приазовське, працював виконробом будівельної дільниці райагробуду.

Помер 18 липня 1999 року. Похований в смт Приазовське.

Література про життя та діяльність

Приазовский район : история края в поколениях / [редкол.: Ф. В. Пантов, Л. М. Тимофеев, Л. Н. Бородина]. – [Мелитополь : Люкс, 2009]. – 352 с. – Из содерж. : [Лайкин Яков Карпович]. — С. 65-67.

Книга пам`яті України. Запорізька область. Т. 22(1) : Переможці / гол. ред. і упоряд. Сльота В. П. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – 512 с. – Із змісту : Лайкін Яків Карпович. – С. 271.

Дубров Б. Солдатська слава / Б. І. Дубров ; [передмови І.О. Герасимова, К. К. Рокоссовського, В. І. Чуйкова]. – 3-тє вид., доп, й виправ. – К. : Молодь, 1987. — 381 с. : портр. – Із змісту : Лайкін Яків Карпович. – С. 301.

Дубров Б. Солдатська слава / Б. І. Дубров ; [вступ. ст. В. І. Чуйкова]. – 2-ге вид., доп, й виправ. – К. : Молодь, 1975. — 381 с. : портр. – Із змісту : Лайкін Яків Карпович. – С. 355.

Блинов А. Нагороди Якова Лайкіна / А. Блинов // Запоріз. правда. – 1973. – 8 листоп.

23.02 — 70 років тому (1944) була видана постанова Держкомітету Оборони про відбудову Дніпрогесу; засновано будівничо-монтажне управління «Дніпробуд»;
24.02 — 100 років від дня народження І. І. Клименка (1914-1942); Героя Радянського Союзу; уродженця с. Новоандріївка Оріхівського району;
(Оріхів. ЦРБ)

Народився в 24 лютого 1914 році в селі Новоандріївка Оріхівського районуЗапорізької області. З 1921 року жив в м. Новочеркаськ Ростовської області.

Закінчив гірничий технікум, а в 1938 році — Новочеркаський інженерно-меліоративний інститут та працював інженером-будівельником в м. Червоний Лиман на Донбасі.

В липні 1941 року, відмовившись від «броні»,добровольцем пішов до армії та був направлений до бронетанкового училища, і в березні 1942 року йому присвоєно звання лейтенанта.

На фронті — з травня 1942року. У складі Південно-Західного фронту рота, якою він командував,в ході Сталінградської битви знищила 22 ворожих танки, 12 гармат, 270 автомашин, 800 гітлерівців. 23 листопада 1942 року І. І. Клименко загинув в бою біля хутора Платонов. Похований у м. Калач-на-Дону на площі Полеглих борців.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 лютого 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування під час розгрому німецьких військ на Волзі, проявлені при цьому відвагу та героїзм, командиру танкової роти 152-го танкового батальйону 69-тої танкової бригади 4-го танкового корпусу лейтенанту Клименку Івану Івановичу посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

На Мамаєвому кургані на мозаїчному прапорі викарбуване його ім`я, плита з його іменем установлена на алеї Героїв Сталінграда. Ім`я відважного танкіста носить одна з вулиць м. Волгоград і в рідному селі. Погруддя Героя встановлено в с. Новоандріївка Оріхівського району.

Література про життя та діяльність

Книга пам`яті України. Запорізька область. Т. 22 (1) : Переможці / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – С. 221.

Героев славых имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и ред. Н. Кузьменко ; авт. кол. : В. Чернолуцкий и др.]. – Запорожье, 2010. – С. 109-110.

Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів / [Курочкіна Т. А.]. — [Запоріжжя : Запоріжжя, 2006]. – С. 50-52.

Лукаш І. Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси / І. М. Лукаш. – Дніпропетровськ : Січ, 1998. – С. 733-737.

Герои Советского Союза : краткий биогр. словарь. В 2 т. Т. 1 : Абаев – Любичев.– М., 1987. – С. 662.

Лукаш И. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Сов. Союза – уроженцах Запорожской области ∕ И. М. Лукаш. – Днепропетровск : Проминь, 1984. – С. 113-117.

Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Сов. Союза. – Запорожье : Кн.-газет. изд-во, 1962. – С. 127-129.

Пам`ятаємо його подвиг // Трудова слава. – 2004. – 21 лют. – С. 2.

Гой У. Нашому герою-земляку / У. Гой // Трудова слава. – 1980. – 9 трав.

***

Іван Іванович Клименко [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу : htpp://sites.znu.edu.ua/news_detals.php?news_id=90&lang=ukr

Іван Іванович Клименко [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org/

Іван Іванович Клименко [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://orrada.gov.ua/

Иван Иванович Клименко [Электронний ресурс]. – Режим доступа : http://www.warheroes.ru/HERO/HERO.ASP?HERO_ID…

24.02 — 100 років від дня народження письменника Є. Ф. Диріна (1914-1953), уродженця м. Мелітополь;
24.02 — 75 років тому (1939) вийшов перший номер газети «Большевик Запорожья» (нині – «Индустриальное Запорожье»);
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 73-75.

25.02 — 75 років (1939) Запорізькому обласному радіомовленню;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 75-76.

26.02 — 40 років (1974) від дня заснування ветеранської організації Запорізького автозаводу;
27.02 — 75 років (1939) від дня народження В. П. Харіна, мелітопольського поета.