Липень. Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2016

08.07 — 120 років від дня народження І. В. Богаченка (Зубарєва) (1896-1987), українського актора і режисера, заслуженого артиста УРСР (1954); з 1948 р. працював у Запорізькому муздрамтеатрі
(Савкіна О. А.)

Іван Васильович Богаченко (справжнє прізвище — Зубарєв) народився 8 липня 1896 року в м. Люботин, нині Харківської області, в родині столяра-залізничника, і змалечку полюбив театр, мистецтво. Та де ж було простому хлопчині до революції отримати спеціальну освіту? Але почалася Перша світова війна, і на фронті, в армійському театрі, починається сценічна біографія І. В. Богаченка, шліфується в драматичному гуртку Севастопольського, потім Херсонського портів. Вже тоді виявився неабиякий комедійний талант хлопця.

Його справжнє становлення як актора відбувається на початку 20-х років у відомій українській театральній трупі під керівництвом І. Сагатовського. На все життя у пам’яті Богаченка залишилися незабутні враження від гри Петра Саксаганського, який одного разу гастролював з цим колективом. “Я ловив кожне слово та жест славетного артиста, — згадував пізніше Іван Васильович.- Для мене це було приєднання до майстерності корифеїв того часу”.

Про акторський талант Івана Богаченка можна судити хоча б по тому, що його запрошують до трупи славетного київського театру імені Івана Франка, яким керував на той час Гнат Юра. Сталося так, що новий артист вступив у своєрідне змагання з Г. Юрою: вони по черзі грали деякі ролі, та ще і які — Копистку у “97” М. Куліша, Терешка в “Суєті” І. Карпенка-Карого…

Сезон працює Іван Васильович у Одеській українській драмі. Поруч майстри сцени: В. Василько, Л. Гаккебуш, І. Замичковський, Ю. Шумський. Тут доля посилає йому нову зустріч на сцені з П. Саксаганським та М. Садовським.

“Цього разу, — розповідав артист, я відчував себе впевненіше. Але хіба коли-небудь закінчується наше навчання? У “Наталці-Полтавці” П. Саксаганський грав возного, М. Садовський — виборного, а я — Миколу. Коли пізніше мені як режисеру довелося ставити цю виставу, в ній, певна річ, відобразилися мої незабутні враження від зустрічі з акторами-корифеями українського театру”.

До всього сказаного про Івана Богаченка слід додати досить суттєві факти. З початку сценічної роботи він жваво цікавився режисурою і вже мав солідний досвід асистентства і самостійних постановок. Тому не випадково у 1928 році його запрошують в театр ім. М. Заньковецької на посаду штатного режисера та актора.

Не дивлячись на складний і драматичний період 1920-1930-х років, коли театральне мистецтво перебувало під пресом жорсткого ідеологічного контролю, митцям вдавалося творити справжнє мистецтво.

У творчому колективі театру яскраво проявили свій талант багато відомих режисерів, серед яких був і Іван Богаченко.

Найбільш зрілий та плідний тридцятирічний період театральної діяльності Івана Васильовича — в Запоріжжі на сценах театрів імені М. Заньковецької та імені М. Щорса. З 1931 року театр ім. М. Заньковецької набуває державний статус, отримуючи стаціонарну прописку в Запоріжжі.

Тут Богаченком здійснено 40 постановок та зіграно ролей втричі більше цієї цифри.

Улюблені заньківчани Б. Романицький, В. Яременко, В. Любарт, Ф. Гаєнко грали в його виставах “Постріл” О. Безименського, “Інтервенція” Л. Славіна, “Майстри часу” І. Кочерги.

А яким яскравим класичним творам було надано сценічне втілення: “Васса Железнова”, “На дні” М. Горького, “Весілля Кречинського” О. Сухова-Кобиліна, “Дай серцю волю…” М. Кропивницького.

На сцені обласного українського музично-драматичного театру у п’ятдесяті роки справжніми перлинами стали режисерські роботи І. Богаченка “Лісова пісня” Лесі Українки і “Вій, вітерець”, Я. Райніса.

Видовищність його вистав поєднувалась з поетичною натхненністю народних переказів, національним колоритом людських характерів.

У особистих сценічних роботах І. Богаченка радувала соковита побутова достовірність, справжнє почуття гумору, життєлюбство: рядовий Блохін в епічному “Порт-Артурі” О. Степанова та І. Попова, селянин у солдатській шинелі Голик у героїчній драмі “Щорс” Ю. Дольд-Михайлика, Гаврило Нечай у комедії “Над Дніпром” О. Корнійчука.

На жаль, в кіно Іван Богаченко знявся тільки одного разу — у фільмі “Партизанська іскра” (1952) за сценарієм О. Гончара, тому широкому загалу глядачів його ім’я залишилось невідомим.

Проте запорізьким театралам ім’я Івана Богаченка було дуже знайомим. Актор, режисер… Не тільки в цих фахах проявив себе Іван Васильович. Можна навести слова одного критика, який казав так: “Він палив свою свічу з трьох кінців”. Третє покликання його — театральна педагогіка.

Іван Богаченко прожив довге насичене життя, грав на сцені майже до останнього дихання. Світла пам’ять про актора та режисера залишилась назавжди в серцях тисяч і тисяч глядачів.

Література про життя та діяльність

Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? : альбом пам’яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [К.] : Антиквар, 2011. – 240 с. : фото. – Із змісту : Гайдабура В. Старейшина театрального Запорожья. — С. 207-209.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 3 : Біо — Бя / редкол.: Дзюба І. М. (співгол.) [та ін. ; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Координац. бюро Сучасної України]. – К. : [Поліграфкнига], 2004. – 696 с. : іл. – Із змісту : Нещерет Т. І. Богаченко Іван Васильович. — С. 124.

Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Богаченко (Зубарєв) Іван Васильович. — С. 70.

Гайдабура, В. М. Театр імені М. О. Щорса : Запоріз. обл. укр. муз.-драм. театр ім. М. О. Щорса / В. М. Гайдабура. – К. : Мистецтво, 1979. – 124 с. : 8 л. іл. – Бібліогр. в підрядк. приміт.

***

Гайдабура В. Старейшина театрального Запорожья : [о засл. артисте УССР И. В. Богаченко] // Индустр. Запорожье. — 1976. — 7 июля.

***

Богаченко (Зубарєв) Іван Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=5391&lang=ukr

09.07 — 60 років (1956) І. С. Гресик, художниці, голові правління Запорізької організації Національної Спілки художників України (2002)
10.07 — 110 років від дня народження А. А. Джафарова (1906-1944), Героя Радянського Союзу (1943); особливо відзначився в боях на підступах до м. Мелітополь
12.07 — 325 років від дня народження П. Калнишевського (1691-1803), останнього кошового Запорозької Січі
(Пішванова Т. Г.)

При в’їзді до древнього міста Ромни перед очима постає мону­мент на Покровській горі. Цей пам’ятник кошо­вому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському спо­рудили його земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від дня народження «козацького батька». Встановлено його на місці, де зна­ходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти кошового і освячена 1770 р. Тривалий час його ім’я було опови­те таємницею.

Цьому козацькому отаманові судилось особливе місце в історії українського козацтва, історії Січі, а отже — й України. Сталося так, що Петро Калнишевський виявився останнім кошовим отаманом Запорозької Січі, останнім оборонцем її традицій, її лицарства, самого її існування. Він прожив довге життя — 112 років. Рубежі трьох століть — XVII, XVIII і XIX — пройшли через його долю.

Петро Калнишевський народився в день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла 12 липня 1691 року в слобідці Пустовойтівка (нині Роменського району Сумської області), яка була заснована переселенцями з Правобережної України в середині 20-х років ХУІІ сторіччя і після тривалих переговорів про лінію кор­дону у 1638 р. була офіційно включена до складу Речі Посполитої.

Відомості про соціальний стан його предків не збереглися. Згідно з документами архіву Нової Січі (1734-1775), він походив із селянського («мужичого») роду.

Мати його – Агафія- була козацькою вдовою, мала синів Петра, Семена, Панаса та дочку. За легендою, Петро на Січ попав дитиною – у 8-річному віці. За життя у Січі Петро Калнишевський став багатим власником. При арешті у його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя.

На Запоріжжі він пройшов шлях від джури до військового осавула — відповідав за стан та організацію війська, у 69-віці став суддею Війська Запорозького низового. Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політич­ного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу. Крім того, він був глибоко віруючою людиною. На Запорозькій Січі, як і в усій Україні, вирішальне місце в розвитку культури, передусім духовної, належало церкві. Тому будівництво храмів вважалося дуже шанованою діяльністю. Петро Калнишевським із щирою душею, зі знанням справи, не шкодуючи величезних коштів, віддався спорудженню і оздобленню храмів. Його коштом протягом 1763 — 1767 рр. було споруджено церкву у Лохвиці, дерев’яну церкву Св. Трійці у Пустовійтівці, дерев’яну церкву Св. Покрови у Ромнах, кам’яну церкву у Межигірському монастирі та Георгіївську церкву у своєму зимівнику (тепер село Петриківка). При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького», були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувались на кошт останнього кошового отамана.

Не шкодував грошей і на церковні книги, начиння та одяг. Відомо, що Калнишевський подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші). За місяць до зруйнування Січі він замовив для січового храму Покрови золотий церковний посуд. Як політичний діяч, кошовий отаман протидіяв тиску імперських урядовців на незалежність запорозької церкви. Так, 1769 р., незважаючи на наказ П. Рум’янцева, він не дозволив поставити запорозьких ієромонахів у залежність від російських обер-священиків діючої армії. Кошовий отаман Калнишевський також дбав, аби школи мали відповідні умови для навчання й життя, своєчасно забезпечувалися приміщенням, харчами, книгами. Вся справа освіти була взята «на кошти війська». За традицією, при розподілі платні, провіанту, прибутків із торгівлі, промислів, воєнної здобичі видавали «звичаєм узаконену» частину на школу. Царський уряд вів постійну боротьбу з «вольностями» Запоріжжя. Так, указами 1753 та 1756 років були скасовані вибори на Січі, кошового та інших керівних осіб обирали на сходках старшини за рекомендацією Катерини ІІ. В 1762 році, коли Петра Калнишевського обирають кошовим отаманом, він був усунутий з посади царицею після зустрічі з нею у Москві, але вже за три роки, всупереч царської волі, він знову був обраний кошовим отаманом як найдостойніший та найавторитетніший. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отамана Коша Запорозької Січі Калнишевського». Розпочата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 р. — більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслі­дувала цей вияв «зухвалої непокори і свавілля» запорожців. Та, з огля­ду на майбутню війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирі­шальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обран­ням Петра Калнишевського кошовим і змінила (на якийсь час) гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, «чого зроду-віку не бувало». Непевність, тривожність сво­го становища зрозуміла й військова маса, козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Кал­нишевського.

Доку­менти, листи й січові укази він підписував своїм повним титулом: «Петро Кални­шевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством».

На останній печатці Січі був напис: «Печать войстка Ее Императорского Величества Запорожского низового». Отож, Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати на­кази «Ее Императорского Величества», зокрема, і щодо боротьби з гай­дамацтвом, як от хоча б «Указ Императрицы Екатерины ІІ о том, что она никому не давала полномочия возбуждать востания в Королевстве Польском» від 9 липня 1768 р. Як відомо, гайдамацький рух починав­ся ще на початку XVIII ст.—вперше в історичних документах гайда­маки згадуються 1717 р. Цей рух міцнів і не раз переростав у народні повстання, апогеєм же його став 1768 р. Між цими вибухами народного гніву бойові дії гайдамаків нагадували без­перервну партизанську війну.

Петро Калниш таємно послав на підмогу гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побрати­мом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М. Залізняка, повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., у походах на Очаків і Хаджибей під командуван­ням П. Калнишевського.

Але для боротьби з коліївщиною царизм залучав «військо запорозьке низове». Повстання козаків на Січі 26 грудня 1768 р. було викликане вимушеною участю 14 запорожців у каральних акціях. Петро Калнишевський разом з іншими старшинами, переховав­шись у церкві, врятувався від гніву розлюченої козацької «сіроми» і втік в одязі ченця. Наступного дня разом з російським гарнізоном Новосіченського ретраншементу придушив повстання. Але, коли у 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з про­ханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, Петро Калнишевський відмовчався.

Опір козаків наступу царизму на їхні права та землі відбувався в різних формах. Часто за негласними розпорядженнями Коша й особисто Калнишевського, а інколи й відкритих рішень запорозької січової Ради заселялися зимівниками кордони та сприяли заселенню краю.

Пізніше у маніфесті на виправдання зруйнування Січі російська імператриця сама наголосить, що «запроваджуючи власне хліборобство, руйнували вони тим саму основу залежності їх від престолу Нашого і мислили, звичайно, утворити із себе посеред вітчизни область, повністю незалежну, під власним своїм несамовитим управлінням». А тоді Калнишевський, бачачи, що причиною залежності Війська Запорозького Низового від російської корони є насамперед поставки провіанту, розпочав активну колонізацію краю. Завдяки його турботам у дикому степу виростали села, хутори-зимівники, в яких селилися втікачі від кріпацької неволі, визволені козаками бранці з турецького та татарського, ногайського та буджацького полону. На запорозькі землі Калнишевський переманював також молдаван і болгар з Нової Сербії, Польщі й Буджаку. Всі запорозькі володіння або «вольності» займали величезну тери­торію, яка в 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і більше 4 тисяч хуторів-зимівників, у яких до 1775 р. було поселено близько 50 тисяч хліборобів. Діяльність кошового залишилася навіки уславленою у приказці «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш». Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запо­рожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765-1769) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах» («городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьман­щину). Сам Калнишевський вважав створення хуторів і зимівників засобом стримування наступу царизму на територію Вольностей Війська Запорозького низового.

Разом із тим отаман та Кіш постійно шукали політичних засобів вирішення суперечок. Багато разів вони зверталися до російських урядовців зі скаргами та протестами. Неодноразово до Петербурга споряджалися і спеціальні депутації. Проте ні перша — 1765 р., у якій брав участь сам кошовий з чолобитною Війська Запорозького щодо земель, а також із проханням вилучити Запорозьку Січ зі сфери управління Малоросійської колегії, ні наступні — 1771, 1773, 1774 рр. — успіху не досягли.

Військова діяльність Петра Калнишевського найбільше пов’язана з російсько-турецькою війною 1768-1774 років. На театрах війни запорозькі козаки були ударною, досвідченою, майстерною й мужньою силою іррегулярних військ російської армії. Запорожці, які здавна знали тактику турецько-татарських військ в умовах причорноморських степів, добре ними вивчених, найкраще могли протидіяти рухливій, легкій азіатській кінноті, що складала основну силу військ противника. Запорозькі козаки особливо майстерно виконували авангардну, розвідувальну службу і не мали собі рівних у переслідуванні розбитого ворога. На допомогу російській армії прийшли 11 тисяч козаків, які з першого й до останнього дня брали участь у війні і на суші, і на морі. Так, у кампанію 1769 р., крім «маскування» турецької фортеці Очаків, решта запорозьких команд виконувала окремі завдання загального стратегічного плану 2-ї російської армії — оборону України з боку Очакова, Бендер і Дністра. Головною метою кампанії 1770 р. була облога фортеці Бендери. Запорозьке Військо у складі двох корпусів 2-ї російської армії забезпечувало з боку Криму і Очакова її тили й комунікації. У цьому ж році запорозькі козаки розвідкою й агітацією в Криму і в ногайських ордах, а також транспортуванням цих орд через Дніпро сприяли відокремленню їх від Кримського ханства й переходу під російську протекцію.

Починаючи з кампанії 1771 р., запорозьке військо вже діє в складі не тільки 2-ї, а й 1-ї російської армії. На Дунайському театрі війни запорожці брали участь у боях, які мали вирішальне значення.

Запорозька піхота в цій війні виконувала спеціальні завдання царського уряду і російського командування. Особливо уславилася тоді Дунайська експедиція запорозького флоту, проведена двічі — в 1771 і 1772 роках. Запорозький флот у складі 19 «чайок» («дубів») з тисячною командою козаків-піхотинців, які були водночас і екіпажем суден, пройшов Дніпром повз ворожі фортеці Очаків і Кінбурн у Чорне море: перетнувши північно-західну його частину, вступаючи в бої з зустрічними турецькими кораблями, увійшов у гирло Дунаю й пришвартувався в Кілійському порту.

У складі авангардних військ 2-ї російської армії запорозькі козаки відзначилися при виконанні головного стратегічного завдання кампанії 1771 р. — захопленні Криму. У ході бойових дій запорозькі козаки переслідуванням противника сприяли повному розгрому 30-тисячної татарської армії корпусом Прозоровського.

У кампанії 1772-1773 років січовики брали участь у «малій війні» — диверсіях на правому березі Дунаю, а також у штурмі турецької фортеці Сілістрії.

У кампанії 1774 р., яка закінчилась у середині цього року, запорозькі козаки були призначені Суворовим у резерв біля річки Яломиці. Тут вони здійснювали оборону окремого району лівого берега Дунаю.

Про те, що козацтво воювало гідно, свідчать 17 золотих Медалей на Андріївській стрічці, наданих Катериною II. Калнишевському та старшинам.

Кошовий отаман Калнишевський, безпосередньо очолюючи кінне з’єднання Запорозького Війська, водночас був командуючим усієї запорозької армії. Крім того, він зберігав і вище адміністративно-господарське і військово-організаційне керівництво на Запорожжі, залишаючи в Січі для вирішення нагальних справ тимчасового заступника – військового суддю.

Калнишевського у 1771 році його було нагороджено золотою медаллю з діамантами на Андріївський смужці. А у 1773 році кошовому отаману надали звання генерал-лейтенанта.

Але саме під час цієї війни на запорозьке населення ліг тягар утримання царських військ, які розташовувалися на запорозьких землях або проходили через них.

Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала неза­лежність Коша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крізь пальці, щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзни­ка. Петро Калнишевський як справжній патріот України, не міг не розу­міти, яка доля чекала його народ, прикутий до колісниці царської Росії.

Водночас російський уряд зайнявся будівництвом на півдні січових територій цілої системи укріплень — Нової Дніпровської лінії. Указ про це було видано 10 травня 1770 р., а вже 13 липня 1770 р. один із паланкових старшин повідомляв кошового, який у свої 80 років ще сам з сідла керував козацькою кіннотою безпосередньо у районі бойових дій: «За степи Вам повідомляю: дійсно почалося будівництво нової лінії по Самарі, 3000 чоловік Воронезької губернії пригнані і уже редути та землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять… і нашим степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали…».

Кучук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 р., що завершила війну, стала поштовхом для царизму в практичній реалізації смертного вироку Запорозькій Січі. Доля Запорозької Січі остаточно вирішилася 23 квітня 1775 р. на так званій раді при височайшому Дворі. На ній з розробленим планом знищення Січі за допомогою збройних сил виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Для операції проти Запорозької Січі було використане військо, що поверталося з російсько-турецької війни, загальною кількістю понад 100 тисяч чоловік. Командував цими численними силами генерал-поручик Петро Текелі. Царські війська швидко зайняли Запорожжя — певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася тритисячним гарнізоном із 20 невеликими гарматами. Залоги в паланках були ще слабкішими. 84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський розумів приреченість будь-якого опору. Будучи до глибини душі православним, Петро Калнишевський не хотів пролиття християнської крови. Старшинська рада з участю духовенства після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Проте переважна частина рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. « – Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками – позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: – Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», – так співалося в одній пісні. Багато зусиль доклали кошовий отаман Петро Калнишевський і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. Небажанням проливати християнську кров пояснили вони свою позицію. Але більше 5 тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай й заснували там Задунайську Січ.

5 червня, за наказом Текелія, з січових сховищ забрали й вивезли в поле боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії. Гармати, військовий скарб, клейноди й частина архіву пізніше були відправлені до Петербурга. За розпорядженням військових властей всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, пушкарню засипали. В серпні 1775 року цариця видала указ, в якому зазначалось: «Сечь Запорожская окончательно уже разрушена, с уничтожением на грядущие времена и самого названия запорожских казаков, не менее чем за оскорбление нашего Императорского Величества за поступки и дерзости, которые совершаемы были от этих казаков непокорностью нашим высочайшим Повелениям». В указі нічого не було сказано про кошового отамана та старшину.

Про сумну долю колишніх запорозьких керівників не могли довідатися навіть найближчі родичі.

Лише майже через століття дослідники за архівними документами встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький, військового писаря Івана Глобу — в Туруханський, а військового суддю Павла Головатого — в Тобольський монастирі.

Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах. Ув’язнення було жахливим: його по суті живцем замурували в кам’яному мішку — напівпідвальному сирому холодному казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого отамана: «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».

Тюремний режим Петра Калнишевського відзначався особливою суворістю. За переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік – на Великдень, Преображення і Різдво. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього.

Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було «дароване прощення» і надане право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

Старожили монастиря розповідали, що «після Калнишевського залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в’язниці такий тривалий час він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, кафтан з гудзиками, розпався на шматки і спадав з плечей». Від нього тхнуло землею, але він не втратив розуму. Протягом всього часу ув’язнення він був одягнений у козацьке вбрання і завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і побожно, чим здобув повагу чернецтва.

Останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський відмовився повертатися в Україну. 7 червня 1801 року він у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджуюся повною мірою». Так, зрештою, сповнилося бажання його дожити вік у монастирі.

Петро Калнишевський помер 31 жовтня (13 листопада) 1803 року. Ченці монастиря поховали його на почесному місці – на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві. А в 1856 році на могилі Петра Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в єпитафії короткий обрис життя кошового: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова быв освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю». Після того, як у 20-30-х рр. ХХ ст. на монастирському цвинтарі були влаштовані табірні городи, місце могили праведника було загублене, але до наших днів дійшла надмогильна плита з написом.

Петро Калнишевський — жертва національно-колоніальної політики Катерини II, був патріотом України, стійким, невтомним, мужнім оборонцем Запорозької Січі — останнього вогнища волі, незалежності й демократизму. Пам’ять видатного кошового отамана увічнена назавжди: 28 червня 2004 року було встановлено пам’ятник Петру Калнишевському на території Соловецького монастиря.

У 2008 році Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату в зв’язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім’я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь. Пам’ять праведного Петра Багатостраждального — 14 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

Рішенням Запорізького виконкому № 423 від 20 жовтня 1990 року вулицю в Хортицькому житловому масиві м. Запоріжжя названо іменем П. Калнишевського. Відділ прикордонної служби Сумського прикордонного загону «Шалигіне» також носить його ім`я (наказ Президента України від 10 лютого 2009 року). 29 березня 2012 року Національним банком України введена до обігу срібна пам`ятна монета номіналом 10 гривень. Монета належить до серії “Герої козацької доби”. 24 жовтня 2012 року пам’ятник Петру Калнишевському відкрили на Сумщині. 25 грудня 2014 року Українська Православна Церква Московського патріархату приєднала до лику святих Петра Калнишевського.

Література про життя та діяльність

Авдеенко, С. Последний атаман : повести, очерки из истории Таврического края / С. Авдеенко. – Мелитополь : [б. и.], 1995. – 67 с.

Апанович, О. М. Козацька енциклопедія для юнацтва : кн. статей про іст. буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – К. : Веселка, 2009. – 720 с. : іл. – Із змісту : Євангеліє П. Калнишевського. — С. 198-199 ; Калнишевський Петро Іванович. — С. 250-263.

Апанович, О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі / О. М. Апанович. – К. : Либідь, 1993. – 288 с. – Із змісту : Апанович О. Останній кошовий отаман Запорозької Січі. — С. 254-272.

Видатні постаті України : біогр. довід. / Щокін Г. В.,Головатий М. Ф., Гайченко В. А. [та ін.]. – 2-ге вид., доп. – К. : МАУП, 2007. – 1480 с. : ил. – ([Бог і Україна понад усе]). – Бібліогр.:в кінці статей. – Із змісту : Циндровська Л. Калнишевський Петро Іванович. — С. 519-521.

Вулиці Запоріжжя — дзеркало історії : (довідник і короткі бібліогр. списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз.обл. ради. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – 268 с. : іл. – Із змісту : [Вулиця] Калнишевського. — С. 93-94.

Грибовський, В. Петро Калнишевський / В. Грибовський. – К. : Видавець ПП Н. Брехуненко, 2007. – 72 с. – (Кошові отамани).

Заповідна Хортиця. Матеріали IV міжнар. наук.-практ. конф. «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці» : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури і туризму України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол. : М. А. Остапенко (гол.) та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2010. – 424 с. : іл. – Бібліогр.: в кінці розд. – Із змісту : Іващенко О. В. Євангеліє Калнишевського — шедевр українського золотарства ХУІІІ ст. — С. 221-223.

Запорожское казачество: от прошлого — к грядущему / [рук. проекта Богуслаев В. А. ; ред. Деркаченко Т. Е.]. – Запорожье : [Мотор Січ], 2012. – 444 с. : ил. – Из содерж. : Малыш А. Последний кошевой / Анатолий Малыш. — С. 272-283.

Золота книга української еліти : інформ.-іміджев. альманах : у 6 т. Т. 2 / гол. ред. Онопрієнко О. ; худож. ред. Голуб К. – К. : ЄвроІмідж, 2001. – 584 с. : іл. – Текст укр.та англ. мовами. – Із змісту : Калнишевський Петро. — С. 10-11.

Козацька спадщина : альманах Ін-ту суспіл. досліджень. Вип. 3 / Ін-т історії України НАН України, НДІ козацтва, Ін-т суспіл. досліджень. – Дніпропетровськ : Пороги, 2008. – Із змісту : Грибовський В. “Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнышевский” Д. І. Яворницького в історії вивчення постаті Петра Калнишевського. — С. 6-15.

Кулиняк, Д. І. Лицар Дикого Поля : останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський та його доба : іст.-докум. повість-есе / Д. І. Кулиняк. – К. : Варта, 2005. – 144 с. – (Військово-патриотична бібліотечка).

Матеріали науково-практичної конференції: «Історія запорозького козацтва : в пам’ятках та музейній практиці» / М-во культури і туризму України ; Нац. заповідник «Хортиця». – Запоріжжя : [С. О. Глазунов], 2008. – 316 с. – На обкл. : ІІІ всеукр. наук.-практ. конференція, м. Запоріжжя, жовтень 2008 р. – Бібліогр. в кінці ст. – Із змісту : Вечерський В. Доля архітектурних пам`яток, фундованих останнім кошовим Запорозької Січі Петром Калнишевським / Віктор Вечерський. — С. 192-198 ; Мірущенко О. Висвітлення історії запорозького козацтва ХУІІІ ст. на виставці “Запорозькі вольності в часи Нової Січі та Петра Калнишевського” / Олександр Мірущенко. — С. 254-261 ; Іващенко О. Постать кошового П. Калнишевського та відродження пам`яті про нього в меморіальному музеї / Олександр Іващенко.- С. 273-279.

Січеславський альманах : зб. наук. праць з історії україн. козацтва. Вип. 2 / Нац. гірничий ун-т, Дніпропетров. регіонал. від-ня НДІ ін-ту козацтва І-ту історії України НАН України, Ін-т суспільних досліджень ; [гол. ред. Г.К. Швидько]. – Дніпропетровськ : НГУ, 2006. – 176 с. – Бібліогр.: в кінці ст. та в тексті. – Із змісту : Каюк С. Знищення Запорозької Січі і доля П. Калнишевського. — С. 12-19.

Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при Запоріз. держ. ун-ті ; [редкол. Ф. Г. Турченко (кер.) та ін.]. – К. : Генеза ; Запоріжжя : Прем’єр, 2002. – 568 с. : іл. – Із змісту : Мицик Ю. Калнишевський (Калниш) Петро Іванович / Ю. А. Мицик. — С. 190-191.

Український пантеон / [авт. С. Сегеда]. – [К.] : Балтія-Друк, [2013]. – 184 с. : фото. – Бібліогр.: с. 179 (43 назви). – Із змісту : Петро Калнишевський. — С. 122-125.

Уривалкін, О. М. Гетьмани України та кошові Запорозької Січі / О. М. Уривалкін ; О. М. Уривалкін, М. О. Уривалкін. – К. : Дакор : КНТ, 2008. – 396 с. : іл. – Бібліогр.: с. 386-394. – Із змісту : Уривалкін О. Кошовий отаман Петро Калнишевський. — С. 364-386.

***

Диденко Ю. В Соловецком монастыре теперь есть запорожская земля : паломники совершили автопробег длиною более 6 тысяч километров / Юлия Диденко // Индустр. Запорожье. — 2015. — 11 авг. (№ 116). — С. 4.

Ефименко П. Калнышевский, последний кошевой Запорожской Сечи, 1691-1803 // Укр. іст. журн. — 1990. — № 12. — С. 122-131.

Вечерський В. Чи бути храму Калнишевського на Хортиці? / Віктор Вечерський // Пам`ятки України. — 1989. — № 3. — С. 27.

П. І. Калнишевський в художній літературі та фольклорі

Іваничук Р. Журавлиний крик : іст. роман. — Львів : Каменяр, 1989. — 375 с.

Колісник Г. Полин чорний, мак гіркий : (козацькі дилемати) : роман. — К. : Рад. письменник, 1988. — 261 с.

Лепкий, Б. Вибрані твори : у 2 т. Т. 1 / Б. Лепкий ; Богдан Лепкий ; упорядкування Надії Білик, Наталії Гавдиди. – 2-ге вид. – К. : Смолоскип, 2011. – 608 с. – Із змісту : Лепкий Б. Калнишевський у неволі : [драма]. — С. 201-208.

Матеріали Перших Новицьких читань (24 жовт.2002 р., м. Запоріжжя) / Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запоріз. від-ня [та ін.] ; ред. кол.: С. Абросимова, А. Бойко (відп. ред., Головко Ю. [та ін.]). – Запоріжжя : Тандем-У, 2002. – 146 с. – Бровко А. Козацькі ватажки у фольклорно-етнографічній спадщині Я. П. Новицького : [в т. ч. про П. Калнишевського] / А. Бровко, Б. Бровко. — C. 42-49.

Новицкий, Я. П. Народная память о Запорожье : предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине, 1875-1905 гг. / Я. П. Новицкий. – Репринт. воспр. издания 1911г. – Рига : Спридитис, 1990. – 120 с. – Из содерж. : Кошевой Калнышевский. — С. 83-87.

Славутич, Я. Слово про Запорозьку Січ : вірші, поеми / Я. Славутич ; Яр Славутич. – 2-ге вид., доп. – Дніпропетровськ : Січ, 1992. – 46, [2] с. – Із змісту : Славутич Я. Соловецький в`язень : поема. — С. 42-47.

***

Лепкий Б. Калнишевський у неволі : поема / матеріали до публікації упорядкував і підготував Р. Лубківський // Україна. — 1991. — № 14. — С. 10-11.

Ющенко О. Царицина “милість” : пам`яті П. Калнишевського — останнього кошового Запороз. Січі : [вірші] // Рад. Україна. — 1990. — 29 лип. — (Козацькому роду нема переводу).

13.07 — 60 років (1956) П. П. Конюхову, мандрівнику, письменнику, художнику, фотохудожнику; уродженцю с. Чкалове Приазовського району
(Чубенко Л. М.)

Конюхов Павло Пилипович – громадянин світу

Відомий в усьому світі як мандрівник — екстремал на велосипеді, який досяг усіх полюсів холоду в Оймяконі та Верхоянську при температурі — 69 та – 72 градуси, людина, яка здійснила більше 30 унікальних подорожей, в тому числі через пустелю Гобі і пустелі Австралії, — Павло Пилипович Конюхов народився 13 липня 1956 року в с. Чкалове Приазовського району. Він був кволою, слабкою дитиною, до трьох років постійно хворів і нічого не бачив. Батько, Пилип Михайлович, нащадок рибалок-поморів Архангельської губернії, фронтовий кулеметник, розповідав малому про фарби війни та чудове місто Будапешт, де він зробив останній постріл у війні. Мати, Марія Юхимівна, уродженка Бессарабії, постійно піклувалася хлопцем та лікувала його. Бабуся Ірина Романівна, яка прожила 107 років, щороку (до 100 років) за 1000 кілометрів ходила молитися за здоров’я рідних до Києво-Печерської лаври. Вона допомогла онуку Павлу набути фізичне і духовне прозріння. Дідусь Михайло, який свого часу товаришував з відомим полярним дослідником Георгієм Сєдовим, розповідав дітям про мандри та Північ. Помираючи, наказав старшому онуку Федору дійти до Північного полюсу, що той і зробить в майбутньому.

Павло разом із старшим братом Федором любили таке спілкування, ще не знаючи, що обидва стануть мандрівниками (Федір здійснить чотири кругосвітні подорожі, підкорить Північний та Південний полюси, сам-один підкорить сім найвищих вершин світу, Павло стане дійсним членом географічного товариства України і Росії, тричі занесеним в російську книгу рекордів «Диво. Чудеса, рекорды, достижения», єдиною людиною в світі, яка подолала простір СРСР на дорожньому велосипеді кілька разів, з 1998 року — громадянин світу), але вже відчували потяг до світу неосяжних просторів, і цей світ кликав та хвилював, залучав до різнобарв’я дальніх шляхів.

В шкільні роки Павло захопився велоспортом, поставив 9 рекордів, сім з яких досі не побиті. Смислом життя став спорт, тому й подався до фізкультурного технікуму. Службу відбував у прикордонних військах. У 27 років здійснив першу дальню подорож на велосипеді – з селища Врангель Приморського краю до рідного Азовського моря, яка зайняла три місяці. Потім захопився життям мандрівника Гліба Травіна (1902-1979), який в 30-х роках здійснив подорож на велосипеді вдовж кордонів Радянського Союзу (85 000 кілометрів ). Глібу Травіну на мисі Дежньова встановлено пам’ятник. Оскільки Павло свої подорожі здійснював під час відпустки, то вирішив повторити маршрут Г. Травіна від Архангельська до чукотського села Уелен – крайнього східного населеного пункту Росії – разом з досвідченим мандрівником по пустелях М. Тумаєвим та альпіністом С. Половинкіним з Алтаю. Потім в місцевій школі селища Врангель Павло організує музей подорожей імені Гліба Травіна, а унікальний арктичний подвиг трійки «дідів Морозів» згодом занесений до Книги рекордів Гіннеса.

Ці подорожі, які межували між життям і смертю (і завжди перемагала жага життя), ставали справжнім щастям для Павла.

У 1987 році разом з напарником Павло доїхав на велосипеді до полюса холоду у Верхоянську. 1991 року Павло разом із супутниками повторив свою експедицію. Відважні велосипедисти пройшли 2 100 кілометрів за 41 добу 54 хвилини при температурі мінус 60 градусів. Підкорення полюса холоду Павлом Конюховим та його товаришами занесено до російської книги рекордів «Диво».

Потім Павло з групою з 5 осіб за 79 днів пройшов шлях від Владивостока до Північного льодовитого океану, а згодом вперше узимку об’їхав навколо озера Байкал. Велосипед став справжнім другом мандрівнику, а подорожі надавали смаку життю, відчуттю романтики довкілля, багатого фарбами і явищами.

У 1989 році разом з братом Федором брав участь в радянсько-американському велопробігу за маршрутом Находка — Москва — Ленінград. Цю подорож (вона тривала п’ять місяців) організували кінорежисери Карл Джонс та Михайло Павлов для створення спільної кінострічки про Радянський Союз і США. Велосипеди були зроблені на замовлення, передач — 24, колеса – 26, і після закінчення експедиції були подаровані мандрівникам. Павло протягом двадцяти років здійснював свої мандри саме на ньому. Павло Конюхов – заслужений майстер спорту СРСР.

З грудня 1995 по вересень 2000 року Павло Конюхов здійснив унікальні кругосвітні мандри по 100 країнам шести континентів, відвідуючи російські закордонні общини. Здатність досягати мети, бачити добре, гарне, красиве – у Павла ці здатності дивовижні.

У 2001 році Павло Конюхов разом із товаришем Михайлом Тумаєвим пройшли Монголією – країною з найскладнішими природними умовами — кам’янисто-піщаною пустелею: спека, відсутність шляхів, відсутність води. Мандрівник навіть втрачав свідомість. Але, подолавши 2, 5 тис. кілометрів, Павло ще здійснив 1000-кілометровий велопробіг Сибіром до села Баргузін.

У 2003 році подорожував 6 країнами, включно з Росією: за п’ять місяців він проїхав на велосипеді 20 тис. кілометрів, побував у Скандинавії, Австрії, Угорщині, Україні, Білорусі.

У 2007 році за 19 днів подолав 2004 кілометра за маршрутом Находка — Лазо — Ольга — Дальнегорськ — Пластун — Мельничне -Червоний Яр — В’яземський — Спаськ-Дальній — Турій Ріг — Уссурійськ — Артем — Находка.

Павло Конюхов не тільки мандрівник, але ще й художник. З 1996 року він став займатися живописом. Він брав участь спочатку у виставках селища Врангель, містах Находка, Уссурійськ, Лісозаводськ, Владивосток, Хабаровськ. Його роботи знаходяться в приватних колекціях Росії, Австралії, Японії, Південної Кореї, в державних музеях Росії. Павло пише пейзажі, живописні сюжети масляними фарбами. Так, його серія творів під назвою «Кицьки» навіює враження, що його персонажі вийшли з фантастичного оповідання і живуть десь рядом, у паралельному з нами світі. Букети чи польові квіти тундри написані в стилі пуантилізм (від фр. pointiller — писати крапочками) і мають життєстверджуючу силу. В його художніх роботах відображені враження від поїздок світом, емоції та переживання. Полотна мандрівника яскраві, декоративні, на них сніг здається теплим, а небо – щільним і одночасно, як мереживо. Перша персональна виставка була у 1997 році, друга – у 2004 році під назвою «Стежкою сонячних променів». Всього у Примор’ї було влаштовано десять виставок. Павло – член Спілки художників Росії.

Відомий мандрівник Павло Конюхов також автор чотирьох книг: «Ми шли рядом со смертью» (1996), «Сибирский переход»(1997), «Навстречу солнцу» (1998), «Под северним сиянием» (2000). У своїх творах він намагається узагальнити накопичений досвід експедицій північними та південними територіями.

У 2009 році родина Павла Конюхова переїхала на постійне місце проживання до Воронезької області.

Література про життя та діяльність

Приазовский район : история края в поколениях / [орг. и рук. проекта: Шершнев В. Ф., Сухина В. Н. ; ред. группа: Пантов Ф. В., Тимофеев Л. М. ; редкол.: Полякова Л. И. и др.]. – Мелитополь : ИД МГТ, 2013. – 628 с. : фото. – Из содерж. : [П. Ф. Конюхов]. — С. 601.

Конюхов П. По морю на велосипедах / Павел Конюхов // Вокруг света. — 1995. — № 12.

Конюхов П. Я буду долго гнать велосипед / Павел Конюхов ; беседу с путешественником вел Е. Козуб // Сов. спорт. — 1994. — 23 июля.

***

Конюхов Павел Филиппович [Электронный ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : http://www.ukr.wikipedia.org

15.07 — 70 років (1946) В. І. Різнику, головному державному санітарному лікарю м. Мелітополя, краєзнавцю, почесному громадянину міста
18.07 — 60 років (1956) В. І. Лутаєвій (Берзіній), гандболістці, олімпійській чемпіонці, заслуженому майстру спорту СРСР (1980); уродженці м. Запоріжжя
18.07 — 25 років (1991) від дня заснування Запорізького міського товариства «Україна – Ізраіль»
19.07 — 25 років (1991) від дня заснування Запорізького обласного товариства болгарської культури
21.07 — 75 років (1941) Г. Ніколаєву, прозаїку; уродженцю м. Запоріжжя
22.07 — 220 років (1796) від дня заснування Дніпровської верфі
23.07 — 100 років від дня народження І. В. Щербини (1916-2008), Героя Радянського Союзу; уродженця с. Берестове Бердянського району
23.07 — 80 років (1936) С. Ф. Артюху, доктору технічних наук (1994), заслуженому діячу науки і техніки (1996)
25.07 — 70 років від дня народження В. Г. Шлайфера (1946-2014), українського колекціонера, бізнесмена та письменника, засновника Музею історії зброї у м. Запоріжжі, керівника майстерні авторської зброї, видавця та головного редактора альманаху “Історія зброї”
(Романів Н. В.)

Віталій Григорович Шлайфер — український колекціонер, бізнесмен та письменник, засновник Музею історії зброї у м. Запоріжжі, керівник майстерні авторської зброї, видавець та головний редактор Альманаху “Історія зброї”.

Віталій Григорович Шлайфер народився 25 липня 1946 року в м. Грозний (Чечня) в родині лікарів: батько — Герш Рувимович Шлайфер — військовий лікар, фронтовик, нагороджений орденами й рядом медалей, закінчив військову службу підполковником, та продовжував працювати лікарем до останнього дня, мати — Клара-Хая Шаммуновна Шлайфер, лікар-хірург. В однорічному віці Віталій з родиною переїхав до Запоріжжя, куди перевели його батька. Після закінчення восьми класів навчався в Запорізькому технікумі електронних приладів, потім у Запорізькому машинобудівному інституті (нині — ЗНТУ), який закінчив у 1972 році за фахом радіоінженер. З 1973 по 1974 роки служив у лавах Радянської Армії, по закінченню військової служби шість років зимував на полярній станції мис Челюскін (Таймир). Там він займався полярними дослідженнями атмосфери на аерологічному локаторі. Післявоєнне дитинство Віталія Григоровича було пов`язане зі зброєю. З п`яти років його стали брати на полювання, більш серйозно він зацікавився зброєю під час своєї роботи на полярній станції. На мисі Челюскін В. Шлайфер став професійним мисливцем, ходив у далекі куточки тундри, доводилося зіштовхуватися з ведмедями. Через його руки пройшло чимало зразків мисливської зброї, після чого він зв`язав своє життя з вивченням зброї й полювання, їхньої історії.

Після повернення до Запоріжжя Віталій Григорович працював на підприємствах міста, у 1992 році заснував НПК ТОВ “Діана — 92”, де працював генеральним директором. В 2004 році Шлайфер відкрив у Запоріжжі приватний Музей зброї, директором якого був до кінця свого життя. Завдяки копіткій праці і багаторічним науковим дослідженням його колекція лягла в основу музею. Зараз виставковий фонд налічує понад 4000 експонатів, охоплюючи часовий період від середнього палеоліту до середини XX століття.

Паралельно з успішним бізнесом В. Г. Шлайфер займався науково-дослідною роботою, керував майстернею авторської зброї і встиг створити не один десяток унікальних кинджалів, ножів та шабель, його колекцію старовинної зброї виставлено для широкого загалу в Музеї зброї.

Віталій Григорович писав наукові та художні твори, видав альманах “Історія зброї”, журнал “Культурний навігатор”, повість “Амазонки на Хортиці” та роман “Час збирати скарби”, альбом “Авторское оружие мастерской Виталия Шлайфера”. Він також був спонсором запорізького джаз-клубу.

Останні дні життя Віталія Григоровича пройшли в ієрусалімській лікарні. Йому було всього шістдесят сім коли його не стало (22 квітня 2014 року).

Праці

Амазонки на Хортице : повесть (история одного экспоната) / Виталий Шлайфер. — Запорожье : [Роял Принт], 2009. — 142 с. : ил.

Авторское оружие мастерской Виталия Шлайфера / В. Г. Шлайфер ; авт. и рук. проекта Виталий Шлайфер ; худ. Сергей Шишков. — [Запорожье : б. и., 2012]. — 28 с. : ил.

Булави та перначі козацької доби в музейних установах Запоріжжя / Л. М. Маленко, В. Г. Шлайфер // Заповідна Хортиця. Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції “Історія запорозького козацтва : в пам`ятках та музейній практиці” : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури і туризму України, Нац. заповідник “Хортиця” ; [редкол. : М. А. Остапенко (гол.) та ін.]. — Запоріжжя, 2010. — С. 253-258.

Авторское оружие / Виталий Шлайфер. — [Запорожье : Диана-92, 2008]. — 18 с. : ил.

Амазонки / В. Ю. Мурзін, В. Г. Шлайфер // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. — Запоріжяя, 2012. — Вип. 30. — С. 7-14.

Скіфські кинджали з музею історії зброї у Запоріжжі / Мурзін В. Ю., Шлайфер В. Г. // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. — Запоріжжя, 2012. — Вип. 29. — С. 7-8.

Двуручный меч XVI в. из экспозиции Музея истории оружия / В. Шлайфер, А. Волох // История оружия : альманах / 2008 / НПК ООО «Диана — 92, Музей истории оружия» ; [авт. : Бережинский В. Г. и др.]. — Запорожье, 2008. — № 1. — С. 101-108. — Библиогр. : 12 назв.

История оружия : альманах № 5-6 /2012 / НПК ООО»Диана-92», Музей истории оружия ; [гл. ред. Шлайфер В. Г.]. — Запорожье : [Привоз Принт], 2012. — 160 с. : ил., фото.

История оружия : альманах № 2-3 / 2011 / НПК ООО «Диана-92», Музей истории оружия ; [гл. ред. Шлайфер В. Г. ; члены ред. кол. : Алексеев А. Ю. и др.]. — Запорожье : [Роил Принт], 2011. — 128 с. : ил.

Література про життя та творчість

Тамар Г. Памяти Виталия Шлайфера / Григорий Тамар // История оружия : альманах / Научно-производственно-коммерческое о-во с ограниченной ответственностью «Диана-92», Музей истории оружия ; [редкол.: В. Ю. Мурзин (отв. ред.)]. – К., 2014. – № 10. — С. 8-13.

Памяти В. Г. Шлайфера // Музейний вісник. — 2014. — № 14. — С. 343-344.

Хроменко А. Кабинет с предсказаниями : [беседа с В. Шлайфером] / Алена Хроменко // Город. — 2014. — 25 марта (№ 2). — С. 4.

Бородай В. «Время собирать клады» Виталия Шлайфера энтузиаст перевел на украинский язык : [презентация книги] / Василий Бородай // МИГ. — 2013. — 7 февр. (№ 6). — С. 49.

Троцевич Ю. Попали в сети : Многогранный коллекционер : [В. Шлайфер — основатель музея истории оружия] / Юлия Троцевич // Остров Свободы. — 2012. — 15 авг. (№ 31). — С. 7.

Навольнева И. Бронзовый век : [среди экспонатов на выставке скульптуры в Украинском доме автор. нож «Как казаки гарем брали» из единственного в Украине приват. музея оружия] / И. Навольнева // Фокус. — 2009. — № 41. — С. 58-60.

25.07 — 25 років (1991) рішенням Запорізької міської ради № 298 був заснований обласний діагностичний центр СНІД
27.07 — 15 років тому (2001) затверджено прапор та герб Запорізької області
Цього місяця виповнюється:
60 років (1956) Запорізькій державній сільськогосподарській дослідній станції УААН
20 років тому (1996) Запорізькою міською радою була заснована премія ім. П. Сагайдачного з метою розвитку козацького гумору