02.08 — 80 років від дня народження М. О. Пресич (1936-2011), української театральної актриси, заслуженої артистки України (2010); уродженки м. Запоріжжя
(відділ мистецтв)

2 серпня 1936 року в мистецькій родині Пресич народилася дівчинка. Ім’я Маргарита, що в перекладі з латині – перлина, батьки дали своїй доньці тому, що мама, очікуючи на дитину, завжди співала партію Маргарити з опери Шарля Гуно «Фауст». Батько – Олександр Силович – викладав в Запорізькому музичному училищі, а на вокальному факультеті цього ж училища навчалася Ганна Іванівна – мама майбутньої артистки. Батько очолював аматорський оркестр, грав на валторні, а мамин голос звучав як флейта – вона мала високу колоратуру. В кінці 1938 року родина переїхала до Києва, а маленька дівчинка з квітковим ім’ям назавжди запам’ятала свої дитячі враження від проходу пароплава через шлюзи Дніпрогесу.

В Києві батьки працювали в оперному театрі: батько — черговим диригентом, мати – солісткою. Оселилися в будинку оперного театру, де жили видатні українські співаки того часу. Суворе виховання не завадило маленькій Маргариті розбити вікно славетному оперному співаку Борису Гмирі (1903-1969), про яке вона з усмішкою згадувала вже у поважному віці.

Дівчина зростала серед оркестрантів, людей театру. Часто її брали на вистави, садовили на високому табуреті серед мідних інструментів. Тому не дивно, що дівча змалечку вже знало й полюбляло оперу, слухала оперні співи, переживала трагічні сторінки боротьби добра зі злом, які відбувалися на сцені, і сама також прагнула подолати зло – по-своєму, по-дитячому. Музика настільки оволоділа душею Маргарити, що, вже дорослою жінкою, вона знаходила в ній, при певних обставинах, потрібні думки та почуття. До самої смерті зберігала Маргарита світлину батька і його книгу «Про мистецтво жити гідно», пишалася й була щасливою, що виросла в цій мистецькій родині. У квартирі Пресичів царювала музика, атмосфера відданості мистецтву, театр був покликом душі для всіх. Талановитий музикант, скромний, працьовитий, чесний, безкомпромісний, Олександр Силович прищепив своїй дочці звичку зберігати свою честь замолоду – робити все майстерно, професійно, на високому рівні, ніколи не піддаватися марнославству.

Коли розпочалася радянсько-німецька війна, Маргариті мало виповнитися п’ять років. Вона запам’ятала, як сиділа на підвіконні та чула по радіо виступ Молотова. Війна порушила звичний ритм творчого життя батьків. Олександру Силовичу як молодому диригенту було доручено евакуацію матеріальної частини театру до Середньої Азії. Проте сімя Пресичів не встигла покинути столицю. 19 вересня у місто увійшли німецькі війська.

Почалося страшне воєнне лихоліття. Дві родини жили на 11-метровій кухні. Рятуючись від голоду, мати Маргарити ходила пішки до села обмінювати речі на хліб. Коли відкрився театр на чолі з генералом Брюкнером, який мав обслуговувати німців, батьки змушені були працювати в ньому, щоб не померти з голоду. За кілька днів до визволення Києва батько пішки зі своїм оркестром пішов до Житомира – рятувалися від примусового відправлення митців з Києва до Німеччини. Машину, на якій їхали дружина та дочка, розбомбили, рідні Олександра Силовича чудом залишилися живі – їх врятувала проста жінка. Чи живий батько, чи ні –- дружина і дочка не знали. Не знали, що він знову пішки , разом зі своїм оркестром, тепер мандрував у зворотньому напрямку – йшли оркестранти до звільненого Києва. В Житомирі дівчинку ховали від війни у дощовій діжці, мати переховувалась від куль у костьолі. А ще Маргарита запам’ятала щасливий крик матері, коли та побачила свого чоловіка – він повернувся за ними, щоб вивезти родину до Києва.

У 1947 році Олександра Силовича перевели працювати до Львова. Він працював в оперному театрі і одночасно в музичному училищі. А потім була Одеса і Юхим Блох, знаменита одеська оперета та готель «Червоний», де родина прожила три роки, поки отримали квартиру по вулиці Комсомольській. Маргарита Олександрівна добре пам’ятає сходи цього готелю – неодноразово, бавлячись, вона ганялась за кицькою по поверхам. А ще забиралася на дах, дивилася на зірки, мріяла про принца та складала власні казки. Коли батьки були на гастролях, дівчинка влаштовувала в одеському дворику театр – ставила «Попелюшку», грала в маминій концертній сукні головну роль.

Дитинство Маргарити наповнене музикою (вона до 7-го класу навчалася у музичній школі), книгами (дуже любила читати), театром (відвідувала одночасно аж п’ять драматичних гуртків), любов’ю до своїх батьків, які вимагали від доньки точності в усьому, необхідною роботою для рідних (бабуся була прикута до ліжка 11 років, дідусь – сім).

В 16 років вона вже була готова присвятити все своє життя театру, але батько категорично заперечив цей вибір. Найближчім до театру виявилася література, і Маргарита вступає на філологічний факультет Одеського державного інституту ім. І.І. Мечникова. Та чи обманеш свою долю, яка підкидає дівчині шанси стати акторкою, — в Одесі відкривається театральна студія, яку вели Наум Орлов, Ізакін Гріншпун, Лія Бугова, Михайло Тилькер, Зінаїда Дьяконова. Другокурсниця Маргарита Пресич таким шансом скористувалася у повному обсязі. При вступі до театральної студії для першого туру вона обрала уривки з «Сорочинського ярмарку» Гоголя (Хіврю) і з п’єси О. Корнійчука «В степах України» (Катерину). Одночасно з заняттями у студії Маргарита грала в університетському драматичному гуртку, яким керував М. Орлов. Тут вона зіграла Машеньку в однойменній п’єсі О. Арбузова, Надію у виставі «Останні» за М. Горьким, Марію Стюарт. Дуже дівчині подобалось вести «капусники» — пару їй складав Марк Соколянський, зараз доктор філологічних наук, професор в німецькому містечку Любек.

Її дипломною виставою в студії була постановка «За годину до світанку» О. Галича, а в університеті захист диплому за темою «Драматургія Едуардо де Філіппо на радянській сцені».

Після закінчення студії весь курс подався за режисером М. Юфой аж до Ачинська, але М. Орлов забрав Маргариту до себе в театр. Дипломованому філологу пропонували роботу в радіокомітеті або диктором на Одеському телебаченні, але мистецтво виявилися сильнішим за гроші: Маргарита подалася до українського театру, в якому працювали корифеї української сцени – Іван Твердохліб, Наталя Ващенко, Олександр Кашуцький, Лесь Луценко, Станіслава Шиманська…І Василь Степанович Василько, спілкування з яким визначило її подальшу долю як актриси. Він писав книгу про Леся Курбаса, Маргарита допомагала йому розшифровувати записи у щоденнику. Василь Василько радив молодій актрисі, як входити в образи, ставати професійною акторкою не тільки техніки, а проживати і пропускати гру через своє серце.

Доля була щасливою до Маргарити: видатні учителя, улюблена професія, кохання…В 20 років вона виходить заміж за спортсмена, з яким прожила у щасті і злагоді 50 років без чотирьох місяців. Сила її кохання і любов до мистецтва зробили, здавалось, неможливе: чемпіон СРСР з метання спису поступив на філологічний факультет, записався до драматичного гуртка, став писав вірші.

Син Олександр – важлива і відповідальна частина життя актриси. Він зростав хлопчиком здоровим, працьовитим, чесним, вихованим, начитаним. Дитинство проходило в маминих гастролях, там хлопець осягав науку поваги до акторської професії: одного разу він подарував мамі картопляні квітки, що стало причиною веселого сміху і уроком виховання. Підлітком Олександр цікавився астрономією, але став лікарем, щоб рятувати життя своїх близьким. Внучка Аліса, як і її батько, весела, любила малювати, складала казки, зростала під театральні пісні з вистав в ритмі колискових. Вона стала лікарем, пішла шляхом своїх батьків.

Перші роки свого творчого шляху (з 1954) Маргарита багато грає, іноді по три ролі в одній виставі. За 50 років в її репертуарному листі значиться 330 ролей – з української класичної драматургії (Харитина з «Наймички» І. Тобілевича, Прісенька, Мотря, Петербурзька дама з «Шельменка-денщика» Г. Квітки-Основ’яненка, Галя, подружка Проні, кума Марта з п’єси «За двома зайцями» М. Старицького, Юлія Шаблінська з п’єси «Для домашнього вогнища» І. Франка, Одарка з «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, Довбишка з «Кайдашів» І. Нечуй-Левицького), зарубіжної класики (Зірбінетта з «Витівок Скапена» Мольєра, Шарлотта з «Нащадків Рабурдена» Е. Золя), сучасної драматургії . Ролей було багато, значних та епізодичних, і Маргарита переграла в театрі усіх служниць та реготушок – всі характерні ролі.

У фільмографії актриси біля двох десятків кінострічок: «Приморський бульвар», «Перстень з бірюзою», «Малахольна, » Жіноча логіка», » Зцілення любов’ю», «Іван Подушкін», «Дружна сімейка» та інші. Маргарита Олександрівна не без підстав вважає, що кіно – це інша специфіка. Театральна роль від вистави до вистави живе, поглиблюється, поповнюється новими деталями, іноді змінюється її трактування. Кіно вимагає одноразової мобілізації акторських сил, великої зібраності. І, безперечно, майстерності та професіоналізму.Актрисі для створення екранного образу допомагали театральні видумки, які оживляли кадр, робили яскравими невиразні сцени.

Маргарита Пресич багато дублювала, тому вважає дубляж річчю незвичайною: інша актриса говорить твоїм голосом, і ти не можеш додати своє бачення ролі, своє трактування екранного образу.

Громадська діяльність Маргарити Пресич поширюється не тільки на рідний театр, але і на місто. Сім разів її обирали депутатом районної ради, а це 17 років депутатської роботи. Вона вирішувала екологічні питання, проблеми дотримання закону, співпрацювала з дитячими кімнатами міліції, приділяла багато уваги питанням культури.

На громадських засадах Маргарита Олександрівна працює і в інших вогнищах культури, зокрема, в Музеї К.Г. Паустовського. Як читець, вона бере участь у літературних вечорах, присвячених К. Паустовському, І. Бродському, Д. Конраду, щорічних зустрічах «Наодинці з осінню» та в інших заходах.

Працювала Маргарита Олександрівна завідуючою літературного відділу театру, викладала курс в театральному училищі.

У 2010 році – до Дня Незалежності України і в зв’язку з 50-річчям плідної роботи на сцені Маргариті Пресіч присвоєно звання заслуженої артистки України.

Воістину народна актриса Маргарита Олександрівна Пресич померла 26 листопада 2011 року, на 76-му році життя.

Література про життя та діяльність

Сагина, Ю. Маргарита Пресич: «Я пришла в театр не для славы…» / Юния Сагина // Вечерняя Одесса. — 2008. — 28 сент. (№ 114).

03.08 — 75 років (1941) Ю. А. Ботнеру, запорізькому журналісту, члену НСЖУ
08.08 — 60 років (1956) державному науково-дослідному та проектному інституту титану (м. Запоріжжя)
10.08 — 80 років (1936) Л. К. Остроушку, радянському футболісту, напівзахиснику алма-атинського “Кайрату”, тренеру, майстру спорту СРСР (1963), заслуженому тренеру Казахської РСР (1974), заслуженому тренеру Росії, Узбекістану ; уродженцю м. Токмак
12.08 — 80 років (1936) М. П. Зимі, доктору філософії; стояв біля основ фундації товариства Н. Махна «Гуляй-Поле»; уродженця с. Солодке Гуляйпільського району
14.08 — 50 років тому (1966) Запорізька студія телебачення вперше вийшла на європейський екран
15.08 — 75 років (1941) І. І. Бакуменку, заслуженому працівнику сільського господарства (1991), директору ПП “Агрофірма “Славутич” (Запорізький район), депутату Запорізької обласної ради; уродженцю о. Хортиця (м. Запоріжжя)
15.08 — 70 років від дня народження В. П. Варущика (1946-1988), прапорщика, техніка радіолокаційної групи. Загинув в Афганістані. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно), похований в м. Бердянськ
17.08 — 165 років від дня народження А. І. Желябова (1851-1881), революціонера, народника ; одного із активних організаторів замаху на царя Олександра ІІ ; деякий час мешкав в м. Олександрівську
17.08 — 70 років (1946) В. Г. Абліцову, журналісту, лауреату Державної премії України (2013), премії ім. О. Гончара (2013) та ін.; уродженцю с. Новоукраїнка Куйбишевського району
17.08 — 60 років від дня народження М. Я. Криворотька (1956-1985), прапорщика; уродженця с. Семенівка Мелітопольського району; загинув в Афганістані
18.08 — 75 років тому (1941) початок оборони м. Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників1; з 19 серп. – евакуація промислових підприємств міста; з 3 жовт. – окупація Запоріжжя
(Попов О.)

Оборона Запоріжжя у 1941 році: невідомі сторінки

Оборона Запоріжжя у серпні-вересні 1941 року висвітлена недостатньо, особливо бойові дії 11-ої танкової дивізії (далі – 11 тд) та 11-го мотострілецького полку (далі – 11 мсп) в її складі. Вони входили до складу Запорізької групи військ, а потім до 12-ої армії. Бойових шлях 11 тд був надзвичайно коротким: з 3 серпня по 4 вересня 1941 року, але саме їй належить перша спроба відбити острів Хортицю, захоплений німецько-фашистськими загарбниками, під час оборонних боїв серпня 1941 року.

Як правило, в радянській та українській історіографії епізодично згадуються бойові дії на острові Хортиця літа-початку осені 1941 року. Так, увечері 3 вересня 1941 року частини 12-ої армії за участі запорізького народного ополчення під прикриттям вогню танкового загону під командуванням лейтенанта В.С. Лунтовського, колишнього інструктора Запорізького обласного комітету Тсоавіахіму, форсували Дніпро і розгромили ворога на острові Хортиця. Газета «Красная звезда» від 13 вересня 1941 року відзначала, що гітлерівці залишили тоді на полі бою понад 500 трупів, зброю та боєприпаси. Очищення Хортиці від фашистів значно послабило артилерійський обстріл міста і заводів, допомогло прискорити демонтаж й евакуацію обладнання і людей. На думку автора статті, події 3 вересня 1941 року пов’язані саме з другим десантом на Хортицю.

Спираючись на розсекречені документи, автор поставив за мету ввести в науковий обіг невідомий широкому колу краєзнавців бойовий епізод Другої світової війни, пов’язаний з обороною Запоріжжя, а саме: події 23-24 серпня 1941 року — висадка першого десанту 11 мсп на острів Хортиця за планом, розробленим генерал-майором Ф.М. Харитоновим, і показати героїзм бійців 11 тд та 11 мсп в цих боях.

На початку радянсько-німецької війни 11 тд перебувала у складі 2-го механізованого корпусу, який дислокувався на півдні Молдови. Основною метою дій 2-го механізованого корпусу було нанесення бойового удару по румунським та німецьким військам, які переправились на східний берег ріки Прут. Досягти мети не вдалося, і корпус було кинуто на перехоплення двох німецьких танкових дивізій під Христинівкою: двом радянським арміям в районі Умані загрожувало оточення. В боях корпус втратив до 85% бойової техніки. Згідно плану виведення механізованих корпусів з фронту, 11 тд вчасно відійшла на схід і врятувалася від оточення під Уманню. 10-11 серпня підрозділи дивізії увійшли до Павлограду для поповнення та відновлення своєї боєздатності. Командування Південного фронту укріплює напрямок на Запоріжжя: 18 серпня фашисти захопили правобережну околицю міста та північну частину острова Хортиці.

Вранці 19 серпня 11 тд з 45 танками почала вивантажуватися під Запоріжжям (ст. Янцеве). Головні сили дивізії та її спецпідрозділі розташувалися в районах хуторів Шовковий (штаб), Зелений та сіл Михайлівка, Лукашівка. Згодом бойовий склад дивізії (21-й і 22-й танкові полки) посилився до 84 танків: КВ-8 од. , Т-34 — 23 од., БТ-7 – 22 од., Т-26 – 31 од.

На допомогу частинам 274 сд, яка знаходилася в місті, прийшла танкова рота з 8 танків БТ, яка зайняла рухливі позиції на лівому березі від Пристані (Дубовий гай) до залізничного мосту. 20 серпня німецькі війська зробили спробу закріпитися на лівому березі в районі мосту, в тому бою був підбитий танк БТ-7. Відомо також про втрату 22 серпня танку Т-34, екіпаж якого згорів (прізвища загиблих героїв : Козлов Пантелій Миколайович, 1917 р. н., сержант, командир танку ; Спаський Сергій Іванович, 1921 р. н., молодший сержант, механік-водій ; Барабанщиков Олексій Іванович, 1920 р. н., червоноармієць, баштовий стрілець ; Коновалов Дмитро Пилипович, 1920 р. н., червоноармієць, баштовий стрілець.

Захоплення німецькими військами острову Хортиця з неушкодженим західним мостом Константинова показало командуванню Південного фронту, що головний напрямок удару ворожої армії спрямований на Дніпропетровськ, оскільки під Запоріжжям залишилися тільки частини 25-ої моторизованої дивізії для оборони (тут і далі виділено автором).

План операції з захоплення острова Хортиці та ліквідації на ньому танків та піхоти противника складає генерал-майор Ф.М. Харитонов, заступник начальника штабу фронту. План датований 22 серпня 1941 року. Зокрема, в плані намічалося захопити острів раптово в ніч з 22 на 23 серпня 1941 року силами двох батальйонів 11-го мотострілецького полку у взаємодії з авіацією та артилерією. Напередодні, в ніч з 21 на 22 серпня і вдень 22 серпня 1941 року авіація мала бомбити та штурмувати об’єкти, зайняті противником в північній частині острова, а також на правому березі р. Старий Дніпро від Розумівки до Канцерівки включно, особливу активність авіація, за планом, мала посилити надвечір 22 серпня 1941 року. Вдень 22 серпня 1941 року уся артилерія мала вести вогонь по вогневих точках противника біля залізничного мосту (на схід), по живій силі та танках в районах їх зосередження. Піхота 22 серпня 1941 року вдень відпочиває, а з наступом темряви переправляється на південну частину Хортиці з провідниками, які мали побувати вдень на острові як розвідники. Наступ, за планом, мав розпочатися вночі на правий берег Дніпра та північну околицю Хортиці при одночасному посиленні дій авіації та артилерії. Після знищення противника на острові полк займає оборону його західної та південно-західної укосин. Далі планувалося наступне: для координації дій складається планова таблиця взаємодії; керування і зв’язок з діючими батальйонами МП по радіо; танки використовуються зранку 23 серпня 1941 року для підтримки піхоти на острові у випадку, якщо на ньому не буде знищений противник уночі і з’явиться необхідність вести бій вдень, для чого вони в ніч з 22 на 23 серпня вантажаться на баржі і підвозяться до місця висадки; вдень 23 серпня авіація і артилерія продовжують посилену діяльність із забезпечення організації оборони піхоти на острові або безпосередньо підтримують її; захоплений залізничний міст (західний) негайно підривається (якщо не буде знищений авіацією), східний міст готується до вибуху негайно, як тільки буде захоплений острів.

Уся операція покладалася на бійців 11-го мотострілецького полку 11 тд, оскільки полки 274 сд 18 серпня зазнали поразки на правому березі Дніпра та від повені від підриву греблі.

Вночі 23 серпня загін з 600 бійців висадився на південній частині острова, а зранку розпочався бій. Цілої баржі для танкового десанту не знайшлося, тому танки (6 од.) підтримували своїх бійців вогнем з берега разом з гарматними батареями. Бій тривав весь день, авіація двічі бомбардувала противника, але закріпитися десанту вдалося тільки в південній частині острова.

Згадка про десант на Хортицю відзначається в оперативних донесеннях №№ 121 та 123 за ранок 24 та 25 серпня 1941 року. В документах відзначалося, що противник, маючи «до двох батальйонів піхоти, до 10 танків, за підтримки сильного артилерійського та мінометного вогню чинив впертий спротив». Мотострільцям протистояв 119-й піхотний полк противника. Генерал–майор Ф.М. Харитонов в переговорах зі штабом фронту між 11 та 12 годинами дня 25 серпня 1941 року доповів про проведену нічну розвідку на Хортицю силами двох груп і про відбиття в районі пристані німецької розвідки. В оперативних даних за 26 серпня керівництво 11 тд відзначало, що під час бойових дій 11 мсп 23 серпня на о. Хортиця знищено артилерійський спостережний пункт з офіцером та спостерігачами, порізані дроти з КП і посту спостереження противника, знищено 2 радіостанції з двома офіцерами та особовим складом. Всього було знищено противника до 60 чоловік. Втрати 11 мсп склали: поранених 111 чоловік, вбитих 15 чоловік.

Сам бій, на основі бойових донесень, розвивався таким чином: 1-й та 2-й батальйони 11 мсп з 22 на 23 серпня 1941 року на човнах та поромах були переправлені на південно-східну частину о. Хортиця, противник був вибитий із захоплених позицій, а 11 мсп зайняв острів до південної пристані (2 км на південь від залізничного мосту на р. Новий Дніпро). Подальше просування 11 мсп було зупинене сильним мінометним та артилерійським вогнем противника. О 13 год. 30 хв. 23 серпня противник підтягнув на острів мотопіхоту і перейшов у наступ в напрямку пристані. Через дві з половиною години батальйони 11 мсп були оточені з правого та лівого флангів. В ніч з 23 на 24 серпня підрозділи 11 мсп на чолі з командиром полку капітаном Черніченко та комісаром старшим політруком Нагорним з боєм вийшли з оточення. Сам старший політрук Нагорний був поранений. Серед трофеїв 11 мсп – один станковий кулемет, один легкий кулемет з боєприпасами та 6 автоматів.

Мешканець міста Золотоноша (Черкаська область) Г. Войцуцький — безпосередній учасник першого десанту на Хортицю – згадував у 1971 році, що перед початком операції виступив комбриг полковник Кузьмін. Мотострілецький батальйон 132-ої танкової бригади (створений на базі 11 тд. П.О.), де командиром взводу був Г. Войцуцький, в повному бойовому складі форсував Дніпро. На світанку з вигуками «Ура» бійці пішли в атаку. Вогонь вели з гвинтівок та ручних кулеметів. Ворог мав перевагу в техніці, і йому вдалося відтіснити десант до берега. Група бійців на чолі з начальником штабу старшим лейтенантом Савченком подолала відкритий видолинок і вийшла до якогось валу чи насипу. Тут була вигідна позиція, і бійці протрималися ще кілька годин. Оскільки закінчувалися боєприпаси, бійці вели прицільний вогонь. Боєць Раїмов з ручного кулемета знищив багатьох гітлерівців. За десантом підійшли човни. Але триматися на воді було майже неможливо — освітлену сонцем річку ворог обстрілював прямою навідкою. Батальйон зазнав великих втрат. Перепливаючи Дніпро, загинув командир. Прикриваючи переправу, група бійців протрималася на острові до вечора. А в сутінках вони перебралися на прилеглий до Хортиці острівець Пільний. «Ми ще встигли перезнайомитися. Пам’ятаю веселого лейтенанта з прізвищем пампушка (дається, артистом якогось харківського театру). Вночі ми продовжили переправу – знову з великими втратами, бо німці освітлювали воду і стріляли зі всякої зброї. Лише добу протрималися ми тоді на острові…», — згадував фронтовик.

Автору статті не вдалося знайти документи про загальні втрати бійців 11 мсп. В журналі бойових дій 12 армії про втрати німецької сторони за 23 серпня 1941 року відзначалося про 500 вбитих і 20 знищених танків.

Водночас з операцією на Хортиці до оборони на лівому березі залучається решта полку та 11-й розвідувальний батальйон- дві з половиною тисячі бійців. Їхня ділянка оборони пролягала між селами Підпорожнянка – Андріївка. З підходом 270 сд підрозділи мотострільців передають їй свої позиції і зосереджуються в межах дислокації дивізії. Саме в цей час 11 тд припиняє свій бойовий шлях, оскільки 26 серпня частини дивізії переформовуються у 132-гу танкову бригаду, а 7 вересня новоутворена бригада відбуває до Полтави – в резерв Головного командуючого Південно-Східного напрямку.

Отже, на основі наведених документів і матеріалів, можна зробити наступні висновки:

1) 18 серпня 1941 року фашисти захопили правобережну околицю міста Запоріжжя та північну частину острова Хортиці. Для оборони захоплений позицій гітлерівці залишили частини 25-ої моторизованої дивізії, зокрема 119-й піхотний полк.

2) Сили противника складали: до двох батальйонів піхоти, до 10 танків, артилерійські установки. В цілому ворожі війська у серпні 1941 року були готові відбити напад.

3) План з визволення Хортиці був складений генерал-майором Ф.М. Харитоновим, заступником начальника штабу фронту. Складання плану датується 22 серпня 1941 року.

4) За планом передбачалося: з ранку до ночі 22 серпня — інтенсивний наліт авіації та інтенсивний артилерійський обстріл району Розумівка — Канцерівка, розвідка ворожих позицій на острові Хортиця. В ніч на 23 серпня – висадка десанту на острів з метою знищення ворога і захоплення західного і східного мостів для підриву, підтримка десанту танками на місці висадки, а також авіацією та артилерією.

5) Виконання бойової операції покладалося на 11 мсп 11 тд, оскільки 274 сд тільки-но вийшла з боїв з великими втратами.

6) Початок операції пройшов вдало – зіграв фактор раптовості. Потім підрозділи 11 мсп зустріли сильний спротив противника, попали в оточення з обох флангів , були відкинуті до берега, почати зворотну переправу з новими втратами. Танки вели вогонь тільки з берега, оскільки не знайшлося барж для їх транспортування на острів.

7) Операція тривала близько доби – 23-24 серпня. Відходив десант з острову в два етапи: спочатку на острів Пільний, потім на східний берег.

8) Втрати мотострільців за 23 серпня склали: поранених 111 чоловік, вбитих 15 чоловік. Звіт про загальні втрати бійців 11 мсп під час атаки на острів автором не виявлений.

9) Втрати німецької сторони склали: 500 вбитих солдатів і офіцерів, 20 знищених танків. Інформація щодо дати втрат противника автором уточнена: не 3 вересня, а 23 серпня 1941 року.

Таким чином, першою спробою форсувати Дніпро і розгромити ворога на острові Хортиця є бойові дії 11 тд та 11 мсп в її складі 23-24 серпня 1941 року, а не 3 вересня 1941, як подається зараз у вітчизняній історіографії.

Література

Переправились останніми // Запоріз. правда. — 1971. — 3 верес. (№ 178). — С. 4.

***

Справки офицеров оперотдела фронта о боевых действиях войск и записи переговоров по прямому проводу командования фронта с командованием войск : (материалы к оперсводкам штаба) // ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 701, сп. 223.

Оперативные сводки, боевые донесения 12 армии. Июль — август 1941 г. // ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 701, сп. 62.

Оперативные сводки штаба Южного фронта за время с 25.06.1941 по 31.08.1941. С № 01/оп по № 136/оп. // ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 701, сп. 85.

Дело оперативного отдела. Оперсводки и переговоры по ЮФ, том IY // ЦАМО РФ, ф. 251, оп. 646, сп. 32.

Директивы, приказы, распоряжения и указания штаба Южного фронта // ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 701, сп. 4.

План захвата острова Хортица и уничтожение находящихся на нём танков и пехоты противника [Ф. М. Харитонов, генрал-майор, зам. начальника штаба фронта, 22.08.1941] // ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 701, сп. 43, л. 32.

18.08 — 15 років тому (2001) введено в експлуатацію сухе сховище відпрацьованого ядерного палива на території ЗАЕС
22.08 — 50 років (1966) О. В. Сумській, українській актрисі театру та кіно; деякий час мешкала в м. Запоріжжя (1973-1980 рр. — учениця СШ № 1 м. Запоріжжя)
23.08 — 50 років від дня народження І. В. Білецького (1966-1985), воїна-афганця, кавалера ордену Червоної Зірки (посмертно); уродженця с. Підгірне Василівського району
25.08 — 25 років від дня народження П. Л. Захар`їна (1816-1898), першого міського голови Олександрівська (нині — Запоріжжя)
(Пішванова Т. Г.)

У 1872 році в Олександрівську було реформовано систему органів міської влади, згідно урядової реформи 1870 року: створювалася міська дума шляхом обрання до її складу депутатів. Обраних депутатів було 35. Половину з них складали представники олександрівського купецтва. Першим міським головою Олександрівська після цієї реформи став купець другої гільдії Павло Львович Захар’їн (1816-1898), який відкрив роботу міської управи 5 грудня 1872 року. Міська управа проіснувала в Олександрівську до 1919 року. Походив Павло Львович з купецької родини, яка була впливова в місті протягом ХІХ сторіччя і відома своїм впертим прагненням бути при владі.

Перша згадка про рід Захар’їних на історичній арені в Олександрівську відноситься до 1783 року: тоді в «росписях» серед п’ятьох прізвищ купців ІІІ гільдії був зафіксований олександрівський купець Опанас Михайлович Захар’їн, дядько майбутнього мера. Приблизний рік народження Опанаса Захар’їна – 1758. Судячи з прізвища, він прибув із центральних губерній Росії. На початку ХІХ сторіччя буде вже два Захар’їних – до Опанаса приєднався його молодший брат Лев.

Всього у 1783 році в «форштадті» Олександрівську було 73 подвір’я.

Через чотири роки в містечку з’являється ратуша (1785) — перший міський заклад, який уособлював міське управління, громадську владу в Олександрівському посаді. Вона була нижчою судовою установою для купців, ремісників та міщан, відала стягненням податків, виконанням державних повинностей, цеховим управлінням, благоустроєм та іншими адміністративними та господарськими справами посаду.

До складу ратуші входили: бургомістр (або городовий отаман), два ратмани, цивільний староста, два словесних судді та городовий маклер (до 1787 року). Канцелярія ратуші складалася з секретаря та двох писарів. Усі посадові особи обирались балотуванням, при вступі на посаду приносили присягу. Бургомістри й ратмани були людьми писемними, як і цивільні старости й маклери. Словесні судді не завжди були письменними.

За джерелом Покровського собору, у 1787-1798 роках цивільним старостою Олександрівська обирався Опанас Захар’їн. Цивільний староста – виборна посада, до обов’язків якого входили збір та зберігання процентних (з капіталів) і подушних грошей. Він здійснював також зв’язок між ратушею та міським населенням. Опанас Михайлович був людиною грамотною: так, у 1787 році було укладено контракт священником Феодором Кошевським і ктитором Драганом із міщанами на поставку лісу для Собору. За свідків, які були неграмотні, руку приклав купець Опанас Захар’їн. Перша церква в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці була споруджена у 1773 році. Через 15 років вона – «стара та затісна» — була розібрана.

Нова церква з’являється у 1788 році на місці старої: вона була дерев’яна, ширша і більша за попередню. Побудовано її було за кошти громади, яких зібрали – 3 242 карбованця 87 копійок. Скажімо наперед, що у 1886 році церква ця також буде розібрана, на її місці буде закладена кам`яна споруда 5-ти купольного Покровського собору.

Населення посаду землеробством не займалося. «По малости населения в посаде» ремісників дуже мало.

Сходження по адміністративній драбині купця Опанаса триває. У 1797-1800 роках він – ратман (член станових міських судів, губернських та міських магістратів, а також ратуш, який обирався мешканцями міста).

Потроху в Олександрівську виникають адміністративні заклади. Так, повітова скарбниця утворюється у 1804 році, земський суд – у 1806 році. У 1804 році посад Олександрівськ складався з 387 дворів, духовенству, чиновникам та військовим належало 71, купцям – 20, міщанам – 246, поселянам – 50. Гроші на потреби посаду збирались з дворів купців та міщан: від 25 копійок до 7 карбованців. Прибуткових статей, крім маленького торговельного збору, не було. Так, у 1804 році прибуток міста склав 768 карбованців 53 ½ копійки – за рахунок зборів недоїмок і з домогосподарств та збори з торговців інших міст.

Клан Захар’їних поповнюється ще одним політиком – молодшим братом Опанаса Левом Михайловичем, якого 1805 році обирають ратманом (до 1806 року). Рік 1806 – переломний в історії Олександрівська: містечко набирає статусу повітового при 884 його мешканцях. 10 вересня 1806 року – призначено дворянське зібрання для обрання посадових осіб в повітові заклади, а 15 жовтня відбулося формальне відкриття самих установ. Цього дня новий статус міста вшановується урочистою молебною з хресною ходою, а наприкінці дворянство й міські стани влаштували обід.

Заради справедливості відзначимо, що в документі «Дело об открытии в г. Александровске присутственных мест и о чиновниках в оные определенных», за 1806 рік прізвище Опанаса Михайловича Захар‘їна не значиться.

Бургомістром повітового містечка стає, мабуть, у 1807 році, Опанас Захар’їн, який і був при владі до 1809 року. Бургомістр — обрана містом особа, як правило, купецького стану, для присутності на загальних зборах в думі та для наглядання за потребами міста. Під цим же 1806 роком, зазначається, що посадські купці Опанас і Лев Захар’їни мають змішану торгівлю, і крім іншого краму, торгували паленою цеглою (25 карб. за тисячу) та лісом. Тоді ж в Олександрівську нарешті створюють в’язницю, без якої обходились тривалий час. Вона представляла собою якусь яму-підвал, була сирою і темною. В майбутньому попечителем її стане племінник Опанаса і син Льва – Павло Захар’їн.

Якщо у купців посаду лавки були прості, то у купців Захар’їних це були невеликі дерев’яні комори.

Щодо Опанаса Захар’їна, відзначимо, що він обирався ще раз бургомістром (1809-1812), і ще раз ратманом (1818-1821).

Родинне прагнення влади (та влити більш молоду кров в родинну політичну діяльність) спонукає і Лева брати участь у виборах бургомістра у 1811 році, але він стає лише третім кандидатом по бургомістру –якщо той захворіє або стане недієздатним. Для надання клану політично-патріотичної ваги, брати жертвують гроші і провіант для російських військ у війні 1812 року.

Тандемом брати – для удосконалення своїх торгових операцій — беруть участь у виборах 1814 року на бургомістра, але вибори програють. І якщо молодший брат Лев потроху відходить від політики (він одружується), то старший Опанас, вже в поважному 62-річному віці бере участь у виборах 1820 року, і серед трьох кандидатів на бургомістра стає лише другим. Оскільки ім’я Опанаса Михайловича не згадується в подальшому, можна припустити, що він помер.

Лев Михайлович живе щасливим родинним життям і займається купецькою справою. У нього 25 серпня 1816 році народжується вже другий син – Павло (старший – Артамон), які по смерті батька (між 1838 та 1841 роками) стануть помічниками матері — Явдохи Яківни. Родина Лева Михайловича велика – 5 синів (ще Михайло і Яків, ім’я п’ятого сина не вдалося встановити), 3 дочки – Пелагія, Олександра (ім’я третьої дочки не встановлено). Інші джерела називають цифру 9 – стільки дітей було у Лева Михайловича.

Виховуються діти в християнській вірі та за купецькою мораллю. Діти зростають, потроху змінюється й Олександрівськ: у 1823 році він отримує свій офіційний міський герб – в зеленому полі хрестом поставлені дві рушниці з багнетами; у малиновому полі – чорний лук з трьома стрілами, зверненими униз, — знаменує силу нашої зброї та слабкість сили татарської.

У 1829 році (Павлу 12 років) в містечку існують такі установи: повітове училище, духовне правління, повітовий суд, нижній земський суд, міська поліція, міська ратуша. Мешканців – чоловіків 860, жінок 910. Усього 1770. Купців ІІІ гільдії 15. Додаємо, що правилами купцям ІІІ гільдії заборонялось їздити містом в кареті і впрягати влітку і взимку більше однієї коняки.

Щодо освіти Павла, історики припускають, що отримав або домашню освіту, або вчився в Олександрівському повітовому училищі, яке не закінчив.

Останній раз батько Павла Лев Михайлович згадується у 1837 році у зв’язку з описом для цесаревича містечка Олександрівська. Місцевих купців ІІІ гільдії 13, в них прикажчиків – 3.

Торгові заклади розподілялись таким чином:

1. Лавки з красними товарами — 3. Бакалійна – 1. Залізних – 2.

2. Лавочки: купця Лева Захар’їна (3 на 2 сажні.) – 1. Він має також одну порожню лавку для складів.

3. Дрібні лавочки міщан – 9.

Дев’ять купців-християн, як про них говориться в документах міської ратуші, чітко ділились на дві вікові групи: 1) ті, чий вік перевалив за 40 років, 2) ті, чий вік коливався від 23 до 32 років. І по кількості купців, і по внеску в торгову справу міста переважала перша група. Тут були представники давніх олександрівських фамілій: Боброви, Захар’їни.

У 1841 році мати Павла — Явдоха Яківна згадується вже як вдовиця. Їй – 44 роки. Вона записана в одне свідоцтво з ім’ям начальника сімейства, оскільки їй дозволялося займатися його торговельними справами. Повнолітні син чи дочка могли обрати свідоцтво на своє ім’я, але для цього вони мали виписатися із свідоцтва свого батька або матері і самостійно відповідати за свої торговельні справи. Такі правила диктувалися фіскальними інтересами держави, щоб обмежити коло осіб, які мали право торгувати нероздільним капіталом і перешкоджати можливості ухилення від сплати гільдійських зборів (ця правова система проіснувала до кінця 90-х років ХІХ сторіччя). Щодо купецьких талантів дітей Явдохи, відзначимо, що справи вона передала своєму другому сину Павлу ( немає згадок про Артамона, а брати Павла – Михайло (з дружиною) і Яків (з сестрою) — будуть жити разом з ним одним великим кланом).

Купецькі справи течуть повільно, як і життя самого містечка: протягом останніх 30 років місто не зробило ніяких успіхів ані в у своєму населенні, ані в облаштуванні. Навіть голодного мандрівника місто не могло задовольнити. В містечку – мертва тиша, промисловості немає, саме місто побудовано неправильно і «дурно».

Десь у 33 роки Павло Львович одружується вперше, в шлюбі у нього народжується син, якому у 1858 році виповнюється 7 років.

Павло Захар’їн пробує себе в політиці: у 1851-1854 роках він займає посаду ратмана, на яку його обирають на три роки і в наступних виборах 1854 року. Під час Кримської війни він жертвує певну суму грошей на військові потреби, допомагає тим, хто постраждав він недороду.

В переліку купців ІІІ гільдії міста Олександрівська у 1857 році з десяти купецьких прізвищ, відомих з першої половини ХІХ сторіччя, зустрічаються лише три. Продовжує свою діяльність шістдесятирічний Семен Бобров. Міцно закріпився в Олександрівську Яків Гаврилов, 43 років, який ще у 1845 році купив собі у першому престижному кварталі міста будинок у дворянина Потапія Кирпотіна. Та ще купці Захар’їни. Інші прізвища зникли з документів, але загальний список купців ІІІ гільдії збільшився: у 1857 році їх 12 осіб.

У 1857 році Явдоха Яківна Захар’їна відійшла від купецьких справ, передала їх в руки свого сина Павла, — мабуть, він був більшим купцем, ніж інші її діти. Павло Львович одружений вже вдруге, на Марії, яка вдвічі молодша від чоловіка. Від неї у нього дворічна дочка Марфа та синок 6-ти місяців. Він вже відбуває перший строк свого обрання на бургомістра.

Повітове містечко Олександрівськ до кінця 50-х років ХІХ сторіччя – дуже незначне містечко Катеринославської губернії. З камінних тут тільки 3 адміністративні будови, в’язниця та продуктовий склад, інші 469 будівлі – дерев’яні та глинобитні. Діяли 3 постоялі двори, трактир, кінна поштова станція. В містечку всього 4 вулиці без назв, без твердого покриття та освітлення, які навесні та восени тонули в бруді. Водопровід та каналізація були відсутні, інфекційні хвороби – холера, черевний тиф, дизентерія – буквально були постійними супутниками місцевих мешканців. Смертність, особливо серед дітей, перевищувала народжуваність. Так, у 1853-1857 роках померло 1895 людей, а народилося лише 1224.

Одержавши досвід адміністративного управління, Павло Львович у 1860 році обирається ще раз на 3 роки бургомістром міста. В цей час його нагороджено срібною медаллю з Станіславською стрічкою на шию. Він також обирається почесним суддею.

В цей час в місті 4 заводи: салотопний – виготовляв до 10 тис. пудів сала для Одеси та Катеринослава, 3 цегляних – виготовляли 325 тис. штук цегли на суму 2 500 карбованців для місцевого застосування. Ремісників в місті – 49 (15 кравців, 11 чоботарів, 8 каменярів, 5 ковалів, 6 теслі та інші). Значна частина населення шукала прожиток в інших містах. Так, у 1861 році городянам видано 224 паспорта. Купці та міщани орендували землю у міста для землеробства.

Бідність населення припускала і бідність міської скарбниці. Так, на 1862 рік прибутки очікувались в розмірі 2 749 крб. 77 копійок за рахунок зборів з міського майна та оброчних статей. Головною статтею витрат було утримання місць та осіб міського управління. На благоустрій виділялося 4,5% від загальних витрат. Була стаття витрат для відшкодування недоїмок та недоборів – 1 500 карбованців. Борг міста складав 187 карбованців. Недоторканний капітал міста – 214 крб. 34 ½ копійки. За минулі двадцять років майна у міста не побільшало: ті ж самі 3 приміщення, в яких розміщувалися міські державні служби та воєнні заклади.

Урядові реформи початку 60-х років ХІХ сторіччя чітко регламентували склад купецького стану. Чергова реформа (відміна ІІІ гільдії) була пов’язана з тим, що багато міщан на останні гроші записувались в купці ІІІ гільдії, щоб врятувати своїх синів від рекрутської повинності.

Зміни в правовому положенні купецтва відразу відбиваються на чисельності членів гільдії. У 1863 році відміна ІІІ купецької гільдії і введення достатньо високих платежів, необхідних для зарахування до стану, призвели до того, що купцем могла стати лише заможна людина. Такою заможною людиною і був Павло Львович, якого ми вже зустрічаємо як купця другої гільдії . У торговому ряду містечка Олександрівська він має два тимчасових балагана, де зберігалися товари на суму 5,5 тис. крб., й на пристані Олександрівській ще тисяч на десять.

Члени І та ІІ гільдії зберегли, крім права на торгівлю, звання купецьке і приєднані до нього особисті переваги. Тепер дрібну торгівлю дозволяли вести будь-кому, хто купить промислове свідоцтво. Як правило, це були селяни-коробейники.

Але торгівля в Олександрівську і в 60-х роках була розвинена дуже слабо. В лавках (їх 25) продаються найпростіші товари у невеликій кількості. Оживало торгове життя під час ярмарок та базарів. Але на відстані до 30 верств від міста селяни були дуже бідними, що робило базари малолюдними.

Сам купець ІІ гільдії Павло Львович утримував за свій рахунок наглядача лікарні та саму лікарню на 25 ліжок, допомагав харчами, у 1864 році пожертвував лікарні 475 карбованців, і з цього часу щорічно видавав лікарні ще 75 карбованців. У 1865 році Павло Львович збудував собі двоповерховий будинок з червоної цегли, з міцними стінами та вузькими вікнами у псевдо романському стилі. До речі, напроти кафедрального собору. В 90-х роках ХІХ ст. будинок відійшов місту, муніципалітет зробив з нього доходний дім, під час революції 1917 року там був лазарет, а з 1918 року – поштове відділення, яке існує й до сьогодення.

У 1866 році приймаються «Правила про скасування магістратів і ратуш», за якими вводиться спрощене громадське управління на чолі з городовим старостою. Воно відало стягненням податків, виконанням державних повинностей, благоустроєм міста, сприяло розвитку промисловості та торгівлі. Квітневий указ 1866 року торкнувся й Олександрівська: була ліквідована ратуша, її місце зайняло Спрощене громадське управління, яке передувало міській думі й управі. Городовим старостою стає діючий бургомістр Павло Львович Захар’їн, який веде документацію за формами документації ратуші, тільки-но ліквідованої. До речі, у «Екатеринославских губернских ведомостях» метод приходу до влади Павла Львовича називали «не мытьем, так катаньем». Також у нього була невдала спроба володіти островом Орлів (12 тис. десятин), який у 1887 році опинився в руках у німців.

У 1867 році міське управління отримало печатку без елементів захисту, але якою користувались у повсякденній документації. Тривале перебування при владі розбещило Павла Львовича і призвело до зловживання владою в своїх інтересах: він обирав для себе найкращі ділянки міської землі під лавку та лісову пристань, приховував свої прибутки з метою менше сплачувати податки. Це було так вигідно для своєї купецької справи – бути при владі.

Після проведення селянської реформи та відміни кріпацтва утворився новий тип суспільства й економіки, які вимагали швидкого і грамотного управління країною. Закладами міського самоуправлінні стали виборчі збори, дума та міська управа. Виборчі збори обирали членів міських зборів з визначальним голосом. Інші члени обирались на відкритих виборах раз на 4 роки. Обрану думу очолював голова (ні в якому разі єврей). Дума підлягала губернатору. Дума обирала членів міської управи раз на 4 роки. Міська управа займалась збором інформації для думи, складанням міського кошторису, іншими дрібними міськими справами.

Уряд звільнив себе від турбот про розвиток і управління міським господарством, поклавши це на органи місцевого самоврядування.

Отже, у 1872 році пройшли перші вибори за новим законом, і міським головою обирається Павло Львович Захар’їн: він не мав боргу за податками, мав 56 років, не мав судимості, мав певні інші якості. Зараз деякі місцеві історики доходять думки, що Павло Львович не відзначався ані ініціативою, ані управлінським талантом, хоч і мав значний господарський і політичний досвід.

З його головуванням пов’язані наступні події. На Слободці в Олександрівську на пожертви братів Захар’їних побудована кам`яна церква з дзвіницею – Пилипівська, яка вміщувала 300 прихожан. У листопаді 1872 року в місті відбувся перший страйк робітників, в якому брали участь 670 чоловіків Південних залізничних майстерень. У 1873 році в місті було влаштовано телеграф. 15 листопада 1873 року відкривається ділянка залізниці Лозова — Олександрівськ. Особисто Павло Львович опікувався Олександрівською міською лікарнею, очолював повітове відділення опікунського товариства в’язниці, сам був її директором та скарбником.

У 1889 році знову на 4 роки міським головою стає Павло Львович. На думку історика Анатолія Івановича Карагодіна, він не зміг пристосуватися до умов нового капіталістичного ладу. Його торговий й промисловий бізнес мав постійні струси. Не даючи ладу власній справі, не зумів дати ладу й громадським справам. Мандрівник Лендер так описує Олександрівськ 70-80-х років ХІХ сторіччя: «Від пристані до міста веде курна й погана дорога, вкрита ямами та ковдобинами».

Помер Павло Львович Захар’їн у 1898 році, у віці 82 років, і помер банкротом.

Література про життя та діяльність

Карагодин, А. Александровск — Запорожье : этапы городской власти / А. Карагодин. – [Б. м. : б. и.], 2004. – 82 с. – Из содерж. : Карагодин А. : Купеческая династия Захарьиных. — С. 50-52 ; Городовые старосты Александровска (1866-1872). — С. 60-61 ; Первый городской голова Александровска. — С. 63-65 ; «Следствие о неправильных действиях…». — С. 65-68 ; Городская реформа. День 4 декабря 1872 года. — С. 68-71 ; Первый телеграф в Александровске. — С. 71-72 ; Отставка Захарьина. — С. 73-74.

Карагодин А. В доме первого городского головы теперь размещается почта / Анатолий Карагодин // Запороз. Січ. — 2003. — 15 лют. — С. 6.

Карагодин А. Отставка Захарьина / Анатолий Карагодин // Запороз. Січ. — 2003. — 21 січ. — С. 5.

Карагодин А. “Следствие о неправильных действиях…” / Анатолий Карагодин // Запороз. Січ. — 2002. — 28 листоп. С. 19.

Каоагодин А. Купеческая династия Захарьиных / Анатолий Карагодин // Запороз. Січ. — 2002. — 31 жовт. — С. 22.

Козлова И. Первый голова Александровска // Созвездие. — 2000. — № 2. — С. 34-35.

26.08 — 60 років (1956) В. М. Синякову, Герою України, заслуженому металургу України, сталевару мартенівського цеху ВАТ “Запоріжсталь”
(Руденкова І. Б.)

Віктор Михайлович Синяков народився 26 серпня 1956 року в м. Запоріжжі у простій родині. Його батько Михайло Григорович працював енергетиком на підприємствах міста, мати Тамара Григорівна викладала українську мову та літературу. Середню освіту з 1963 по 1973 роки Віктор здобував у школі № 63, професійну теслярську – в училищі № 1.Після служби в армії (1974-1976 рр.) деякий час працював в будівельному управлінні, але з 1977 року зв’язав свою долю назавжди з металургійним комбінатом «Запоріжсталь». Підручний сталевара, сталевар мартенівського цеху – майже тридцять років свого життя віддав Віктор Михайлович підприємству, яке стало для нього рідним. За ці роки на свій рахунок знатний сталевар записав п’ять мільйонів тонн сталі. Бригада плавильного майстра І. Симакова, в якій працював Віктор Синяков, завоювала почесне право виплавити ювілейну 200-мільйонну тонну металу – стільки сталі виробив комбінат за 80 років свого існування. Адміністрація, співпрацівники і друзі високо оцінювали людські якості сталевара Віктора Синякова: «Витримати високий темп ведення плавки на сталеплавильному агрегаті з двох ванн Віктору допомагав високий професіоналізм та особливості його характеру: цілеспрямованість, воля до перемоги, вміння сконцентруватися. Саме ці якості він намагався прищепити своїм учням, з яких більшість стали справжніми майстрами сталеваріння».

У 1998 році Віктор Михайлович Синяков стає заслуженим металургом України, а Указом Президента України від 15 листопада 2003 року «за видатні особисті заслуги перед українською державою в розвитку металургії, освоєнні технологій з виплавки нових видів сталі і багаторічну самовіддану працю» йому присвоєно звання Героя України з врученням ордену Держави.

На фасаді будинку, де мешкає Віктор Михайлович, встановлено меморіальну дошку на його честь: «У цьому будинку проживає Герой України Синяков Віктор Михайлович, 2009».

Література про життя та діяльність

Україна. 20 років історичного поступу : інформ.-метод. матеріали / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [авт.-упоряд. О. Тарлінська ; ред. Л. Ізюмова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 36 с. – Із змісту : Герої України — наші земляки : [в т. ч. В. М. Синяков]. — С. 23-27.

Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район : присвячується 40-річчю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя / [керів. проекту О. Бірюк]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – 48 с. : фото. – Із змісту : Синяков Віктор Михайлович. — С. 43.

Синяков Виктор Михайлович // Вестник профсоюза. — 2013. — № 10-11. — С. 11.

Бруй Н. Полку Героев — запорожсталевцев прибыло / Н. Бруй // Индустр. Запорожье. — 2006. — 24 авг. (№ 127). — С. 2.

Ахинько Е. Сталевар Виктор Синяков — Герой Украины / Елена Ахинько // МИГ. — 2003. — 20 нояб. (№ 47). — С. 2.

Евдокименко С. Высший орден державы — сталевару от Бога / Евдокименко С. // Днепров. металлург. — 2003. — 28 нояб. — С. 2.

***

Шиханов Р. Синяков Віктор Михайлович [Електронний ресурс] / Р. Б. Шиханов // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=7064&lang=ukr

28.08 — 120 років тому (1896) в м. Олександрівську було відкрито дитячий притулок
28.08 — 80 років (1936) Р. Ф. Парубець, методисту та тренеру оздоровчого комплексу спортклубу ПАТ “ЗТЗ”
(Чубенко Л. М.)

Раїса Федотівна Парубець народилася 28 серпня 1936 року м. Джетигора (Північний Казахстан). Раїса була молодшою дитиною в родині. Коли почалася війна, батько одним з перших пішов на фронт, звідкіля вже не повернувся. У 1948 році сім’я Раїси – мати і двоє братів — перебралася до України, в місто Пологи. Коли Раїсі виповнилось 17 років, вона переїхала до Запоріжжя.

Раїса добре навчалась у школі, захоплювалася легкою атлетикою, була лідером серед однокласників та мріяла стати акторкою. Проте, по закінчені школи, їй довелося влаштуватися санітаркою до травматологічного відділення Запорізької 9-ї міської лікарні, паралельно заочно навчаючись у Запорізькому медичному училищі. Це був далекий 1954 рік. Робота захопила Раїсу Федотівну, вона допомагала хворим відновлюватись після травм, читала багато спеціальної літератури, спостерігала за діями лікарів, закінчила курси масажу. А ще назавжди запам’ятала науку матері: «Завжди покладайся тільки на себе». Тому, коли наставали скрутні фінансові можливості, по 8-10 разів перешивала свій одяг, щоб виглядати модною, і ніколи ні в кого нічого не просила.

Р. Ф. Парубець продовжила освіту, вступивши до Київського інституту фізкультури та спорту на заочне відділення факультету лікувальної фізкультури. Під час одного з тренувань вона впала та зламала хребет, пролежала в лікарні два місяці, відмовившись від гіпсу та таблеток, одягнула легкий корсет та на милицях покинула лікарню, а ще через три місяці здавала екзамени в інституті фізкультури – стрибала, бігала – все це завдяки лікувальній фізкультурі та застосуванню своєї оздоровчої методики.

В 1967 році Раїсу Парубець запросили очолити цех „Здоров’я” Запорізького трансформаторного заводу, який створили для попередження захворювань на підприємстві. Це був перший в СРСР цех «Здоров’я». Раїса Федотівна їздила по санаторіях, спорткомплексах, інститутах, де вивчала досвід роботи, сама робила креслення та макети тренажерів, розробила методичні рекомендації по лікуванню багатьох захворювань з використанням тренажерів. Навчалася методиці лікувального дихання на курсах у Бутейко та Стрельникової, у Джуни — безконтактного масажу.

В 1970 році Раїса Федотівна разом з чоловіком їде до Індії, де протягом трьох років вивчає філософію йоги і стає вегератіанкою протягом 10 років. Повернувшись з Індії до спортклубу ЗТЗ, вона створила власну методику занять, яку вже понад 40 років застосовує на практиці, даруючи людям радість повноцінного життя. Вона розробила вправи, направлені на розвантаження та зміцнення хребта, лікування суглобів, підготувала рекомендації для породіль, яких вперше на підприємстві готували до пологів. Завдяки фізичній та психологічній підготовці пологи у вагітних жінок проходили майже без аномалій.

Методичні рекомендації Раїси Федотівни Парубець неодноразово друкувалися в журналах „Спорт”, „Здоровье”, „Работница”. Про досвід роботи фізкультурно-оздоровчого центру виробничого об’єднання „Запоріжтрансформатор” вона написала в книзі „Цех здоровья”, видану у 1986 році. Цього ж року на ВДНГ (Москва) її тренажери та методики були відзначені бронзовою медаллю та п’ятьма дипломами. Філософію дихання та фізичних вправ вона доносить до людей, намагаючись змінити їхнє ставлення до власного здоров’я.

Сьогодні, щоб донести своє вчення до більшої кількості людей, Р.Ф. Парубець розробляє оздоровчі програми, видає їх власним коштом та застосовує методики на практиці, доводячи їх ефективність. Багато років вона співпрацює з дитячими садочками, школами. В тих класах, де заняття проводяться за її методиками, діти перестають хворіти.

Раїса Парубець впевнена, що наша нація може і повинна бути здоровою. І тому сьогодні методист лікувальної фізкультури, кавалер ордену Трудового Червоного Прапора, лауреат 8 міжнародних конкурсів і фестивалів, автор 11 книг, 63 публікацій з методики оздоровлення людини та 19 авторських свідоцтв, ветеран праці Раїса Федотівна Парубець проводить оздоровчі заняття для людей з різними захворюваннями. До неї приходять хворі після інсультів, інфарктів, з онкологією, з діагнозом „безпліддя” – люди яким офіційна медицина не залишила шансу. Вона всім повертає радість руху та повноцінного життя. А головний доказ ефективності цього методу – сама Раїса Федотівна. В свої вже не малі роки відчуває себе молодою жінкою, сповненою енергії, завзяття та нових ідей. І ніколи вона не відступає від свого кредо: «Знати та вміти як найбільше, навчити людину не хворіти, а бути здоровою». Щотижня Раїса Федотівна проводить в спортивному залі 13, 5 годин. Для неї важливо виглядати добре – це її стиль життя.

Ім’я Р. Ф. Парубець занесено до бібліографічного енциклопедичного словника «Жінки України».

Окремі видання

Все об иммунной системе : упражнения для проведения физкультминут на уроках в школе : метод. пособие / Р. Ф. Парубец. – Запоріжжя : Полиграф, 2005. – 64 с.

Цех здоровья : [физкульт.-оздоровит. центр произв. об-ния «Запорожтрансформатор»] / Р. Ф. Парубец, А. С. Юнина. – М. : Физкультура и спорт, 1986. – 93, [2] c. : ил.

Магия движения. Ч. І. Предупредить заболевания преподавателей и подрастающего поколения /Р. Ф. Парубец. – [Б. м. : б. и., б. г.]. – 60 с. : ил. – На тит. л.: Гармония тела — гармония души ; Здоровые люди — здоровый город ; Движение — главное лекарство ; Реабилитация тела и души.

Магия движения. Ч. II. Здоровый позвоночник — путь к свободе / Р. Ф. Парубец. – [Б. м. : б. и., б. г.]. – 28 с. : ил. – На тит. л.: Гармония тела — гармония души ; Здоровые люди — здоровый город ; Движение — главное лекарство ; Реабилитация тела и души.

Магия движения. Ч. ІІІ. Где находится фабрика здоровья? Желудочно-кишечный тракт / Р. Ф. Парубец. – [Б. м. : б. и., б. г.]. – 20 с. : ил. – На тит. л.: Гармония тела — гармония души ; Здоровые люди — здоровый город ; Движение — главное лекарство ; Реабилитация тела и души.

Магия движения. Ч. V. Энергия жизни / Р. Ф. Парубец. – [Б. м. : б. и., б. г.]. – 28 с. : ил. – На тит. л.: Гармония тела — гармония души ; Здоровые люди — здоровый город ; Движение — главное лекарство ; Реабилитация тела и души.

Література про життя та діяльність

Гладью вышитые годы : очерки о запорожанках — ветеранах войны и труда / [А. Кликовка и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – 100 с. – (Запоріз. родовід ; вип. 4). – Из содерж. : Шкарупа С. Движение — это жизнь! : Парубец Раиса Федотовна / Светлана Шкарупа. — С. 44-51.

Попова О. В цеху здоровья несчастных нет / Ольга Попова // VIP club. — 2015. — № 55 (авг.-сент.). — С. 68-69.

Кобинець А. Дещо про храм людського тіла : [прізвище Р. Ф. Парубець занесено до енциклопедії “Жінки України”] / Алла Кобинець // Запоріз. правда. — 2014. — 27 лют. (№ 23-24). — С. 5.

Вадимова Н. Самая обаятельная и привлекательная // Наш город (Суббота). — 1997. — 7 марта. — С. 2.

28.08 — 45 років (1971) готелю “Інтурист” (м. Запоріжжя)
29.08 — 70 років (1946) В. В. Форостецькому, запорізькому художнику
(Бичева І. М.)

Форостецький Володимир Васильович народився 29 серпня 1946 року в м. Ужгород Закарпатської області. Син українського художника Василя Федоровича Форостецького.

У 1968 році починає працювати у Львівському художньо-рекламному комбінаті, одночасно вчиться у Львівському державному інституті прикладного мистецтва, на факультеті проектування інтер’єру та меблів (вчителі: Е. П. Мисько, В.Н. Борисенко, М. Д. Вендзелович).

В 1972 році після закінчення інституту стажується у Вищій експериментальній студії художнього проектування і інтер’єру Союзу художників СРСР за спеціальністю “Проектування середовища проживання людини”.

З 1973 року Форостецький працює в Запорізьких художньо-виробничих майстернях. В цей час неодноразово обирався членом правління ЗОНСХУ, а в 1986 році його було обрано головою правління.

90-ті роки (1991-1996) він працює в галереї “Проміс”. Художник намагається постійно брати участь в національних, всесоюзних (1991), міжнародних виставках. Він стає членом Спілок дизайнерів, рекламістів України (1996), членом Міжнародної федерації художників. Заслужений діяч мистецтва В. Форостецький працює в різних техніках — графіка, живопис, дизайн, в декоративно-монументальній сфері.

В 90-ті роки і особливо в останні часи творчість художника набуває історичну, часом міфічну направленість. Він збирає її в цикли “Історичні фігури України”, “Старослов’янські боги”, “Хортиця”, “Відгук старих міфів”. Через козацьку епоху йде до історичної стародавності. Переважно — це портрети особистостей (Хмельницький, Вишневецький, Сірко, козак Мамай ) та умовні “вічні” українські краєвиди. Художник створює романтично-героїчні образи предків, відомих у світовій історії, сюжетні картини минулого.

З 1996 по 2002 рік — член Запорізького відділення Українського фонду культури, член правління художників України.

В 2001 році відбулася регіональна виставка “Золотий олівець”, де головою організаційного комітету був В. В. Форостецький. Це ще одна важлива сторона його діяльності.

За творчі досягнення й значні організаційні здібності Володимиру Форостецькому присвоєно почесне звання — заслужений діяч мистецтва України (2002).

Володимир Васильович шанобливо ставиться до історичних образів. Художник переконує глядача, що ці образи були в реальному житті. Він також обожнює природу, яка є великим його вчителем.

Творчість В. Форостецького є невід’ємною частиною становлення і відродження традиційного і сучасного мистецтва Запорізького краю, вагомим внеском в розвиток образотворчого мистецтва і національної культури України.

Володимир Васильович нагороджений дипломами і почесними грамотами Запорізької облдержадміністрації Міністерства культури і мистецтва України, Українського фонду України.

У 2005 році за проект меморіалу загиблим воїнам в с. Чапаєвка нагороджений іменним годинником від Президента України В. А. Ющенка.

Твори Володимира Васильовича Форостецького знаходяться у Запорізькому художньому музеї, приватних колекціях України, ближнього та дальнього зарубіжжя. Зараз майстер пензля на заслуженому відпочинку.

Література про життя та діяльність

Запорізька організація Національної Спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз принт, 2007. — 226 с. — Із змісту : Форостецький Володимир Васильович. — С. 172-173.

***

Латанський, С. Форостецький Володимир Васильович / Сергій Латанський // Художники України. — 2007. — № 17(97). — С. 3-5.

31.08 — 70 років (1946) Ф. Ф. Сизову, фізику, доктору фізико-математичних наук, професору, члену-кореспонденту НАН України (2000); уродженцю м. Запоріжжя
(Руденкова І. Б.)

Федір Федорович Сизов – завідувач відділу фізики та технології низьковимірних систем та відділення фізико-технологічних проблем напівпровідникової інфрачервоної техніки Інституту фізики напівпровідників ім. В. Є Лашкарьова НАН України, доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАН України.

Народився майбутній вчений 31 серпня 1946 року в м. Запоріжжі. Мати — Павшукова Ольга Гаврилівна, визначний і яскравий представник української школи права. Своєю діяльністю науковця-дослідника, державного та громадського діяча вона зробила вагомий внесок у розвиток радянського права. Перший заступник Голови Верховного Суду УРСР, Перший заступник Міністра юстиції УРСР, заслужений юрист УРСР. Батько — Сизов Федір Трохимович, військовослужбовець.

Шкільну освіту опановував в СШ № 65, 7 класів якої закінчив у 1960 році. Тоді ж вступив до Запорізького будівельного технікуму, де провчився три роки. У 1963 році батьки переїхали до Києва, і Федір перевівся до Київського вечірнього механічного технікуму, влаштувавшись працювати складальником до заводу «Арсенал». У 1965 році вступив до фізико-математичного факультету Київського державного педагогічного інституту ім. О.М. Горького (нині — Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова), який і закінчив з відзнакою у 1970 р.

Ще будучи студентом, Федір Сизов регулярно відвідував лекції видатного українського фізика-теоретика, академіка АН УРСР (з 1964 р.) Олександра Сергійовича Давидова (1912-1993), який читав курс в Київському університеті. Саме О. С. Давидов першим поширив (1948) поняття екситону на молекулярні кристали складної структури і довів, що навіть незначна молекулярна взаємодія у більшості випадків суттєво змінює енергетичний спектр реального кристалу та приводить до розщеплення невироджених молекулярних термів в кристалах («Давидівське розщеплення»).

Широта інтересів та опановування професійною глибиною допомогли Федору відразу вступити у 1970 році до аспірантури академічного Інституту напівпровідників, і це був вибір на все життя. Інститут напівпровідників був утворений у 1960 році у складі Академії Наук України. Вирішальне значення при цьому мав той факт, що в Інституті фізики на той час склалися наукові школи з фізики нерівноважних процесів у напівпровідниках і теорії напівпровідників, очолювані академіком АН України, професором В. Є. Лашкарьовим (1903–1974 рр.), автором теорії фотоелектрорушійної сили у напівпровідниках, піонерських досліджень про розподіл електронної густини в кристалах та відкриттям p-n-переходу у напівпровідниках, академіком АН України, професором С. І. Пекарем (1917–1985 рр.) і академіком НАН України, професором М. П. Лисицею. У 1992 році Інститут напівпровідників перейменовано на «Інститут фізики напівпровідників», а у 2003 році Інституту фізики напівпровідників Національної академії наук України присвоєно ім’я академіка АН України Вадима Євгеновича Лашкарьова – першого директора Інституту (1960 -1974 рр.). У 2015 р. в Інституті працювало 82 доктори наук (серед них 51 професор), в тому числі і Федір Федорович Сизов – доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАН України за спеціальністю: фізика низьковимірних систем.

Науковий шлях Федора Федоровича почався з роботи старшим лаборантом, через винахідництво (першу авторську заявку було зроблено у 1972 році, у 1977 році прилад для вимірювання величини куту обертання площини поляризації електромагнітного випромінювання було вдосконалено) до керівника відділу (фізики та технології низьковимірних систем) і відділення (фізико-технологічних проблем напівпровідникової інфрачервоної техніки), від кандидата (1975) до доктора фізико-математичних наук (1985), професора (1988) і члена-кореспондента НАН України (2000).

Відділ під його керівництвом (а це 34 працівника, з яких 3 доктори і 12 кандидатів наук) за останні двадцять років виконав 12 науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, в тому числі 2 міжнародних контракти, надрукував 3 монографії, більш ніж 300 статей у провідних закордонних та вітчизняних виданнях, отримав більше 10 патентів та авторських свідоцтв на винаходи, а результати досліджень доповідались на 60 міжнародних конференціях. Сам Федір Федорович брав участь у якості голови або співголови більше ніж у 10 міжнародних конференціях.

Він є відомим українським вченим, науковій діяльності якого притаманна широта інтересів: це і фізика напівпровідників, і фізика нанорозмірних напівпровідникових структур, і напівпровідникової фотоелектроніки, інфрачервоної та терагерцової техніки. У процесі досліджень вперше в Україні ним були розроблені методи отримання фоточутливих надграток з напівпровідників. Він є фундатором становлення в країні сучасної фотоелектроніки широкого спектрального діапазону, від середнього інфрачервоного до мікрохвильового – наукового напрямку, розвиток якого є важливим для сучасного науково-технічного прогресу.

У 1979 році (разом з співавторами О.В. Любченком та Є.А. Сальковим) вийшла перша монографія Ф. Сизова про магнітооптичні ефекти Фарадея і Фогта у застосуванні до напівпровідників. Ці магнітооптичні ефекти в свій час були досить суттєвим інструментом у вивченні властивостей напівпровідників. Через п’ять років по тому вийшла ще одна наукова книжка, що була присвячена фізичним основам напівпровідникової інфрачервоної фотоелектроніки. Це були серйозні результати роботи науковця в галузі експериментальної фізики щодо досліджень в області магнітоспектроскопії вузькощілинних напівпровідників, явищ переносу та механізмів розсіювання заряду, процесів взаємодії лазерного випромінювання з твердими тілами, нелінійних явищ у напівпровідниках, фізики дефектних і домішкових резонансних станів, фізики надвисокочастотних явищ відгуку у напівпровідникових системах. Досліджені і сформовані ним методологія та базис експериментальних досліджень напівпровідників відіграли суттєву роль у встановленні загальної картини зонної структури вузькощілинних напівпровідників та низьковимірних напівпровідникових систем, явищ струмопереносу і неврівноважених процесів, нелінійних процесів та особливостей дефектоперетворення у вузькощілинних напівпровідниках.

У 1986 році Федір Федорович у складі колективу дослідників Інституту фізики напівпровідників (М.П. Лисиця, Є.А. Сальков, Г.А. Шепельський) за цикл робіт «Фізичні дослідження і метрика напівпровідникових твердих розчинів кадмій-ртуть-телур та свинець-олово-телур, спрямованих на освоєння їх промислового виробництва для ІЧ-фотоелектроніки» був удостоєний Державної премії України.

Протягом двадцяти років йшов фізик-дослідник Федір Сизов уторованою стежкою: цікаві теми і розробки, семінари, міжнародне визнання.

В період перебудови і розпаду СРСР, коли наукові заклади досягли найбільшого свого розвалу завдяки широкій системній кризі, справжній український вчений Федір Сизов залишився вірним і своїй науці, і своїй Україні. З 1992 року була змінена його мотивація і поставлена мета орієнтуватися на створення конкретного продукту. Прилади з зарядовим зв’язком стали основою для схем зчитування в інфрачервоній техніці. Вчений з колективом однодумців став розвивати новий для України напрямок: багатоелементні фотоприймачі для одержання зображення в інфрачервоній (невидимій) області спектра з обробкою одержаних сигналів. Око тепловізора київських учених складається з маси інфрачервоних фотоприймачів, площа яких приблизно в три-чотири рази менша за площу поперечного перетину людської волосини. І таких елементів — сотні й тисячі. Вони приймають сигнал із певної ділянки людського тіла або іншого об’єкта, а потім із допомогою спеціальних схем зчитування малюють тепловізійну картинку. Унікальність приладу полягає в тому, що за його допомогою можна побачити процеси в динаміці, і коштує він в десять разів дешевше від закордонних аналогів. Прилад вже використовується в медицині, для контролю пожежної безпеки, для контролю технологічних процесів у промисловості (наприклад, відвали у шахтах), для вимірювання теплових втрат будинків тощо. У 2002 та 2008 роках виходять наукові праці Ф. Сизова, які стосуються елементів функціональної електроніки та системи бачення в невидимих ділянках спектру.

У 2005 році Федір Сизов став лауреатом премії «Золота фортуна» за пропаганду видатних досягнень науково-технічного прогресу, а 16 травня 2013 року Указом Президента України «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня науки» Сизову Федору Федоровичу присвоєно звання «заслужений діяч науки і техніки України». Його здобутки як науковця викладені у понад 250 наукових публікацій у реферованих журналах, 6 монографіях, він має 32 авторських свідоцтва та патентів на винаходи. Під редагуванням Ф. Ф. Сизова видано 6 томів праць товариства інженерів-оптиків (SPIE, США), дійсним членом якого він є. Вчений опублікував близько 10 оглядів у провідних міжнародних виданнях (Progress Quantum Elektronics, Optoelectronics Review та ін. ).

Наукову діяльність Федір Федорович успішно поєднує з діяльністю педагогічною. У 1989 – 1992 роках читав лекції з магнітооптики напівпровідників у Київському національному університеті імені Т. Шевченка, у 2004 – 2009 роках – курс «Інфрачервона фотоелектроніка» у національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут». Монографії самого вченого використовуються у ряді курсів різних дисциплін у провідних університетах України. Федір Федорович Сизов підготував 24 кандидата наук та 3 докора наук.

Наукову та педагогічну діяльність вчений поєднує з науково-організаційною, сприяючи інтеграції української науки у європейський та світовий простір. Крім головування на міжнародних конференціях, Ф. Сизов є членом багатьох їх програмних комітетів, вчених рад з захисту докторських дисертацій, членом редколегій наукових міжнародних журналів, його обрано дійсним членом міжнародного товариства SPIE (США), членом міжнародного товариства European Microwave Association.

Останнім часом наукові інтереси відомого українського науковця спрямовані на розробку технологій створення та досліджень фізичних процесів у великоформатних матричних фотоприймачах довгохвильового інфрачервоного випромінювання та розробку елементної бази прототипів багатоелементних приймальних пристроїв терагерцового діапазону.

Наукові праці

Магнитооптические эффекты Фарадея и Фогта в применении к полупроводникам / Ю.И. Уханов, Ф.Ф. Сизов. – К. : Наук. думка, 1979. – 178 с.

Физические основы полупроводниковой инфракрасной фотоэлектроники / А. Любченко, Е. Сальков, Ф. Сизов. – К.: Наук. думка, 1984.

Елементи функціональної електроніки / М. Г. Находкін, Ф. Ф. Сизов. – К. : УкрІНТЕІ, 2002.

Фотоэлектроника для систем видения в «невидимых» участках спектра / Ф. Ф. Сизов ; НАН Украины, Ин-т физики полупроводников им. В. Е. Лашкарева . – К. : Академпериодика, 2008 . – 459 с.

Sizov F.F. Semiconductor superlattice and quantum well detectors. In: Infrared Photon Detectors, Ed: A.Rogalski, SPIE Opt. Eng.Press, Bellingham, Washington, USA. 1995.

Corsi C., Siz

Література про життя та діяльність

Шаромова В. Українські фізики та астрономи : посіб.-довід. / В. Р. Шаромова. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. – 304 с. : іл. – Із змісту : Сизов Федір Федорович. — С. 139-140.

Сизов Федір Федорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=7056&lang=ukr

Цього місяця виповнюється:
110 років тому (1906) в Олександрівську розпочала прийом хворих єврейська лікарня (нині — І корпус міської лікарні № 1 м. Запоріжжя)
100 років тому (1916) в м. Олександрівську випустили перший авіаційний двигун “Дека” М-100
(Руденкова І. Б.)

Початок ХХ сторіччя відзначений спробами підкорення повітряної стихії. З’являються перші керовані аеростати – дирижаблі та принципово новий вид техніки — аероплан.

У 1907 році на північно-східній околиці міста Олександрівська (нині Запоріжжя) засновується чавуноливарний машинобудівний завод, проданий у 1915 році російсько-французькій фірмі «ДЕКА», яка змінила профіль діяльності підприємства. За площею цегляних виробничих будов завод був більшим за будь-яких інших існуючих моторних заводів царської Росії – 18 260 квадратних сажнів, а за своїм обладнанням — одним з найкращих: парова машина призводила до дії через стаціонарну систему механічних передач 36 токарних станків. На виробництві працювало 150 осіб. Головною продукцією заводу мали стати авіамотори. У 1916 році, в розпалі Першої світової війни, завод «ДЕКА» отримав державне замовлення на виготовлення 100 авіамоторів «Бенц» потужністю 150 к. с., 20 моторів «Мерседес» у 100 к. с., 130 авіамоторів «Мерседес» у 129 к. с.

В серпні 1916 року на заводі «ДЕКА» був зібраний перший авіадвигун – поршневий мотор «Дека» М-100 для відомого чотиримоторного бомбардувальника часів Першої світової війни – «Іллі Муромця», сконструйованого видатним авіаконструктором І.І. Сікорським. Літак І. Сікорського був першим в світі чотиримоторним літаком великої вантажопідйомності – найбільшим бомбардувальником Першої світової війни.

Оснащення літаків «Ілля Муромець» авіамоторами високої якості мало велике значення: з цих літаків складалася перша у світі повітряна ескадра. Жодна країна світу не мала в своєму активі літаків з такою польотною масою.

Двигун для «Іллі Муромця» був збудований за типом «Мерседес», назву якого людство вперше почуло у 1899 році, на автомобільних змаганнях в Ніцці, а в 1913 році авіаційний двигун цієї компанії визнається найкращим серед інших – технічні характеристики двигунів “Мерседес” стають зразком для виробників.

Олександрівський завод впорався із складним завданням: він зібрав аналог мотору «Бенц», а двигун «ДЕКА» М-100 за типом «Мерседес» був навіть поліпшений: він мав шість вертикальних циліндрів, однорядне водяне охолодження – інноваційне на той час, його потужність складала 100 кінських сил. Креслення двигуна були створені під керівництвом інженера Б. Н. Воробйова. В цій роботі брав участь і студент Московського Імператорського вищого технічного училища Володимир Климов (1892-1962), майбутній генеральний конструктор двигунів «ВК», якими були обладнані військові літаки часів Другої світової війни.

Начальник Управління військового повітряного флоту, створеного у 1916 році, генерал-майор російської імператорської армії Микола В’ячеславович Пневський (1874-1928) відзначав: «…Перший мотор, зроблений з російських матеріалів, показав цілком задовільні результати». В подальшому потужність двигуна зусиллями спеціалістів «ДЕКА» вдалося підвищити до 129 к. с., а потім і до 168 к. с.

Література

Энергия, рожденная для полета / Мотор Січ ; [редкол. : В. А. Богуслаев и др.]. – К. : Златограф, 2011. – 252 с.: ил. – Из содерж. : Авиация от сохи. — С. 22-24.

Рожденный побеждать. Кн. 1 : 1907-1988 / [редкол. : В. А. Богуслаев и др.]. – Запорожье : [Мотор Сич, 2007]. – 336 с. : ил. – Из содерж. : Первые шаги в авиации. — С. 20-24.

Мотор Сич : История — дорога в будущее / авт. А.А. Кузьменко. – К. : Злато-Граф, 2007. – 216 с. : ил. – Из содерж. : Авиация от сохи. — С. 23-27.

Мотор Сич : 90 лет в авиации. – [Запорожье] : Мотор Сич, [б. г.]. – 12 с. : ил. – Из содерж. : У истоков военной авиации России. 1916. — С. 1.

Музей техники Богуслаева. — [Запорожье : б. и., б. г.]. — 20 с. : ил. — Из содерж. : Авиационные двигатели : [в т. ч. о «Дека» М-100]. — С. 3.

20 років (1996) від дня заснування радіокомпанії „Південний простір” (м. Мелітополь)