Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2018.

ВІД УКЛАДАЧІВ

49-й випуск універсального краєзнавчого видання «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік» містить довідковий мате­ріал про визначні події історії, суспільно-політичного, громадсь­кого та культурного життя області, ювілеї уродженців краю та видатних діячів, життя і діяльність яких пов’язані із Запоріжжям.

У вступній статті «Запоріжжя: Українська революція. Рік 1918-й» кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослід­ницького центру «Спадщина» Юрій Ігорович Щур розповідає про події, які відбувалися в нашому краї 100 років тому.

Календар відкриває перелік дат за місяцями і числами. До більшості з них додається анотація, у якій стисло викладається зміст події, біографічні відомості про ювілярів. Далі подано хронологічний перелік знаменних та пам’ятних дат у житті нашого краю, точну дату яких не встановлено. До найбільш визначних подій та персональних дат 2018 року подаються більш розлогі текстові довідки з бібліогра­фічними списками. Якщо дата висвітлювалась у попередніх випусках календаря, до неї подається тільки бібліографічний список літера­тури, що вийшла пізніше.

У кінці посібника розташовані допоміжні покажчики: імен­ний, географічний, підприємств та організацій, авторів статей.

Календар адресований усім, хто любить і займається розпов­сюдженням знань про історичне минуле та сьогодення Запоріжжя.

У підготовці цих довідок брали участь науковці, музейні пра­цівники, краєзнавці, журналісти, письменники, митці, бібліотечні працівники. Висловлюємо щиру подяку всім, хто долу­чився до підготовки матеріалів до календаря «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік».

З пропозиціями та зауваженнями просимо звертатися до від­ділу краєзнавства ЗОУНБ за адресою: пр. Соборний, 142, м. Запо­ріжжя, 69600, тел.: (061) 787–53–52 або електронною поштою: kraeved@zounb.zp.ua

 

ЗАПОРІЖЖЯ: УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. РІК 1918-й

1918-й рік для революційного Олександрівська розпочинався із захоплення червоними. 2 січня сюди прибули загони червоногвар­дійців і бронепоїзд. Гайдамаки та вільні козаки невеликими загонами відступали за Дніпро. Деякі із них, очолювані Ю. Магалевським та І. Оліфером, від’їхали до Києва, де взяли участь у придушенні повстан­ня на Арсеналі та обороні міста. Деякі козаки та старшини залиши­лися в Олександрівську для здійснення підпільної роботи. Решта відступила у плавні Великого Лугу й проводила партизанську боротьбу[1].

Командувач більшовицьких військ В. Антонов-Овсієнко відмі­чав, що Олександрівськ був «прочно занят (лишь) к 15 января». До міста прибув 1-й Петроградський загін на чолі із Поляковим[2]. Роз­почалися розстріли й репресії. У лютому 1918 р. була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Т. Шевченком. Як згадував житель Олександрівська Г. Гордієнко: «Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим „конт­рою“ як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколю­вали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх». На фоні такої ситуації в Олександрівську ви­никла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала зброй­не повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник. Та через раптовий відступ більшовиків з міста повстання не відбулося[3].

У лютому 1918 р., після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами на Наддніпрянщину вирушили авст­рійські та німецькі війська для допомоги Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебували Українські січові стрільці, які в першій половині квітня, пройшовши Одесу, Хер­сон та Нікополь, прибули під Олександрівськ. У с. Нижнє Тарасівське селяни розповіли січовим стрільцям, що в с. Біленьке знаходиться більшовицька залога. У цьому напрямку виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики вже зали­шили село. Стрілецькі сотні увійшли до Біленького при звуках цер­ковних дзвонів, їх зустрічали місцеві жителі та загін Вільних козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна більшовицька залога, у якій панував нелад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Командуючий січовими стрільцями сотник О. Микитка 13 квіт­ня 1918 р. прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні коза­ки силою близько 30 осіб. Випливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3 кілометрів від Катеринівського вокзалу[4]. Один з учасників описуваних подій М. Зак­линський місцем висадки січових стрільців називає Канкринівку[5] (передмістя Олександрівська)[6].

Одна сотня УСС із відділом вільних козаків здобула залізничну станцію, втративши одного вбитого (стрілець М. Ярема) і декількох поранених. Наступного дня наступ було продовжено силою цілого куреня. Під час бою більшовики отримали значне підкріплення й пе­рейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні. Курінь УСС був змушений повернутися до Біленького. Загиблого стрільця поховали неподалік від села, «на високій козацькій могилі»[7]. На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керів­ництвом учителя відспівав шевченків «Заповіт»[8].

Тим часом, попри успіх у бою із січовими стрільцями, більшо­вицьким частинам втримати Олександрівськ все одно не вдалося. На заваді цьому стали частини кримської групи Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня. До складу групи полковника П. Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і за­хопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький,
1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові й одна гаубична батареї, авто­броньований дивізіон і два бронепоїзди (усього – понад 5 тис. бійців)[9]. Одним із бронепотягів, який брав участь у звільненні Олек­сандрівсь­ка, командував майбутній генерал-поручник П. Шандрук[10].

Більшовицькі частини намагалися відступити до Мелітополя, але через захоплення їх супротивниками Канкринівки й пошкод­ження залізничної колії, були змушені відійти в сторону Волновахи[11].

До Олександрівська одночасно із групою («Запорожцями») П. Бол­бочана увійшли січові стрільці під загальною командою В. фон Габс­бурга (серед українців більш знаного під ім’ям Василя Вишива­ного). На пропозицію міської управи Олександрівська обидві війсь­кові формації влаштували парад. УСС вирушили з півдня, а Запо­рожці з півночі. Поперед січових стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенством і керівництвом міста. Назустріч їхав полковник П. Болбочан, за ним – оркестр, потім йшов 2-й Запорізь­кий полк, далі – 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, за ним гарматний полк, Кінногірський дивізіон О. Алмазова, бронеавтомобілі. Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, по завершенню якого відбувся спільний парад, який приймали полковник П. Бол­бочан та архікнязь В. фон Габсбург у присутності міського голови[12]. Під час заходу виступали, зокрема, курінний ад’ютант УСС П. Франко, який розповів про січове стрілецтво та його участь у війні, предс­тавник УЦР Короленко та січовий стрілець М. Заклинський[13].

Не затримуючись в Олександрівську, кримська група вирушила до місця свого безпосереднього призначення. До запорожців приєд­налися деякі жителі Олександрівська та ряд січових стрільців.

18 квітня передові частини групи під прикриттям бронепотя­гів і бронеавтомобілів розпочали бій за Мелітополь. На цій лінії Армія Кримської Соціалістичної Республіки під командуванням Гольдштайна чинила сильний спротив, не раз переходячи у контр­атаку. Переломним моментом боїв стала поява на лівому фланзі більшовицьких військ білогвардійського відділу полковника Дроз­довського, яка просувалася на Дон. Не в силах вести боротьбу на два фронти, більшовики відступили в сторону Криму[14].

До рук українського війська потрапили значні трофеї: склади постачання, бойові припаси, зброя, багато самоходів, аеропланів і невеликих моторних човнів. Відділ Запорожців, який проводив операції в напрямку на Бердянськ, настільки раптово зайняв місто, що більшовики не встигли евакуювати армійську скарбницю і до рук українського відділу потрапило 15 млн крб., які було передано до Мелітопольської Державної Скарбниці[15].

Після вибуття кримської групи із Олександрівська в місті за­лишилися січові стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи В. фон Габсбурга також знаходилася тут. У місті також було залишено одну сотню 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, якого призначено комендан­том Олександрівська.

В. фон Габсбург у своїх спогадах писав: «Теріторія давнього Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я гово­рив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута[16], і пере­конався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на „Січі“. Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду»[17]. У листі до А. Шептицького архікнязь із захопле­нням писав про своє перебування у Запорізькому краї: «Я знову із хоробрими легіонерами на „Запоріжжі“, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ре­тельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…»[18].

З перших днів перебування в Олександрівську січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи міс­цевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізнич­ників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпра­цювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ». У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецько­го оркестру. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави[19].

Після завершення бойових операцій у Криму на територію на­шого краю повернулася 1-ша Запорізька дивізія П. Болбочана. Спер­шу вона дислокувалася у Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську[20]. У Царицинському Куті на постої перебував 3-й гайда­мацький полк, очолюваний В. Петровим, пізніше – військовим міністром УНР[21].

Генерал В. Петрів у своїх спогадах про похід Запорізької дивізії на Крим згадував, як на Великому Лузі біля Хортиці місцеве населення вітало В. фон Габсбурга. На зустріч січових стрільців із дивізійниками з’їхалося багато людей із навколишньої місцевості. Дивізія, яка поверталася із Криму, везла із собою імператорську карету, із резиденції Романових у Ялті. Командування ди­візії, посадивши до карети Габсбурга, їхало поруч на конях, у суп­роводі дивізійних кіннотників: «карета, запряжена шестірнею, гна­лася Великим Лугом серед веселих окликів вояцтва й зібраного народу. Летіли вгору шапки козацькі, шуміло море голов і не вти­хало радісне „Слава!“»[22].

Козаки Запорізького корпусу П. Болбочана також проводили активну просвітницьку діяльність, встановлюючи зв’язки із місце­вими «Просвітами», створюючи бібліотеки, організовуючи вистави із української класики, навчаючи грамоті місцевих селян і навіть впливаючи на мову богослужіння. Зокрема, у с. Дмитрівці біля Ме­літополя священик місцевої церкви, під впливом гайдамаків із Гордієнківського полку В. Петрова, перейшов від проголошення проповіді російською мовою із домішками слов’янських слів на українську мову, на що селяни зауважили: «якось і „Писанія“ зро­зумілішими стали».

Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена се­лянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку «Назара Сто­долі», «Гостя з Запорожжя» та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо. М. Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого – їх розкуповували вмить. З Олександрівська за­бирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили кни­ги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко[23].

Значного розголосу на Запорожжі отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 р. за участю Запорозького корпусу та січових стрільців у с. Царицинський Кут. Тут були присутні гості із навколишніх сіл, Павлограда, Олександ­рівська та Мелітополя. У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тис. крб. (передано в розпорядження сільської «Просвіти»)[24]. Найбільше гості свята були вражені джигітовкою гай­дамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнків­ці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо. В абсолютному захваті від побаченого перебував і В. фон Габсбург[25].

Для запорожців та січових стрільців Олександрівська «Просві­та» організувала кілька екскурсій на Хортицю. Перша з них відбула­ся 18 червня 1918 р., за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був П. Болбочан, із залізничної станції до с. Воз­несенка, що розташовувалося за 2 версти на захід від Олексан­дрівська[26]. До Хортиці вояцтво добиралося на пароплаві «Кочубей». Висадившись у німецькій колонії, вони рушили островом до хреста на північній стороні Хортиці. Хрест стояв на найвищому місці, з наказу «земського начальника Н. району Катеринославського по­віту на місці бувшої Запорожської церкви».

Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків. Цього разу поруч із дерев’яним хрестом було встановлено залізний із написом: «Сей хрест – знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого пол­ку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з ота­маном Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабут­нім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918». Хрест був освяче­ний полковим пан-отцем М. Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загинувших у боях січовиків. Наступною була промова Болбочана, після якої разом із жителями навколишніх сіл, які були присутні на заходах, було влаштовано «бучні поминки прадідам – Запорож­цям»[27]. Беззмінним екскурсоводом для запорожців та січових стрільців під час прогулянок Хортицею був олександрівський краєзнавець Я. Новицький[28].

Крім національно-культурницького, розвивався й український мілітарний рух. У квітні 1918 р. в Олександрівську розпочалося фор­мування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізь­кого корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй. Упродовж двох тижнів до її складу записалося 150 юнаків учительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів та 14 самокатів.

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже. 2-га Са­мокатна сотня відмовилася присягати Українській Державі гетьмана П. Скоропадського і через два дні після огляду військовим мі­ністром Рогозою Запорізького корпусу в Олександрівську була роз­формована. Козаки й старшини перейшли до інших частин або ро­зійшлися по домівках[29].

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосо­вувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дорево­люційних часів. Українізація Олександрівська призупинилася. Напи­си на крамницях, які ще були українські – зникали, залишалися російські[30]. В’язниця в Олександрівську заповнилася свідомими робіт­никами, селянами, учителями[31].

Під впливом негативного відношення до П. Скоропадського політичні сили Олександрівська, роз’єднані суперечками, почали об’єднуватися. Вільне козацтво під командуванням І. Оліфера готу­валося до збройного виступу проти представників нової влади, ко­ли останні почали з’являтися у місті й вимагати визнання нової держави. На вимогу гетьманського повітового старости, щоб Вільні козаки склали зброю, останні зібралися у своїй казармі й обставили її кулеметами. Можливий збройний конфлікт було зведено нані­вець січовими стрільцями, які, хоч і не були прихильниками П. Ско­ропадського, реальніше оцінювали політико-військове становище. Вони краще знали німецьку силу, впливи та їх плани. Було чітке ро­зуміння, що за умови німецької підтримки гетьману, відокремлений виступ проти нього не матиме успіху й закінчиться роз­громом повстанців. І. Оліфер прислухався до думки січових стріль­ців, розпустив свій відділ, а сам виїхав із Олександрівська[32].

За кілька тижнів після гетьманського перевороту по всій території України розпочалася реставрація поміщицького землево­лодіння. На села вийшли німецькі, австро-угорські та офіцерські карні відділи, які контролювали ці процеси та займалися реквізицією сільгосппродукції. Селянство, доведене до відчаю, почало об’єднува­тися у повстанські загони і чинити опір. Були спроби залучити до протиселянських операцій відділи січових стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС у околиці Дніпрових порогів. На початку операції керівництво стрільців зауважило, що з селянами воювати відмовляється. Протекція В. Габсбурга дозволила «зам’яти» цей непослух наказам керівництва і проти УСС не було вжито дисциплінарних заходів. Прибувши на вказане місце, січові стрільці налагодили зв’язок із повсталими і, «зібравши так собі про око, дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівсь­ка. Так само поступали на виправах стрільці й опісля»[33].

Зростаюче невдоволення державою П. Скоропадського поро­джувало різні опозиційні течії та рухи, які по-іншому бачили май­бутнє України. Серед певних українських кіл, зокрема Запорізької дивізії, визріла ідея проголосити Гетьманом України саме В. Габс­бурга. Цю ідею підтримував і П. Болбочан, який був готовий надати свої війська для реалізації цього задуму. У силу різних обставин, зокрема й через несприятливу політичну ситуацію, архікнязь Габсбург цю ідею відкинув. Для Болбочана ж ця історія ледь не мала фатальні наслідки: одного дня Україну облетіла звістка, що коман­дир Запорізької дивізії підняв повстання проти П. Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим Гетьманом. Щоби залагодити справу, полковнику довелося терміново їхати до Києва[34].

Нерозважлива політика П. Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, зважаю­чи на національність січових стрільців та знаючи про їх вплив серед місцевого населення, вирішило використати Легіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграду[35]. У першій половині червня туди з Олександрівська було від­правлено всю гру­пу архікнязя В. фон Габсбурга[36].

Населення Олександрівська слабо підтримувало Українську Дер­жаву, тому антигетьманське повстання Директорії отримало тут актив­ну підтримку. 17 листопада 1918 р. козаки, свого часу розформовані за небажання присягнути П. Скоропадському, зібралися в Олександ­рівську. Для легального озброєння записувалися до вартової сотні, на чолі якої стояли колишні вільні козаки.

Семінаристи і вільні козаки без бою роззброїли Державну варту, яка нараховувала 50 осіб. Місто опинилося під владою повстанців, з навколишніх сіл почали прибувати значні повстанські загони, але вони були погано організовані й майже не мали зброї. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк Армії УНР[37]. 24 листопада 1918 р. старшиною Новицьким до міської управи Олексан­дрівська було направлено листа, в якому зазначалося, що усі військові частини, які не визнають Директорії УНР, підлягають роз­форму­ванню, що і трапилося із місцевою залогою. Замість неї утво­рено 1-й Хортицький курінь вільного козацтва, який проголошувався за­конною військовою частиною міста. Через це вимагалося усі кош­ти, перед­бачені на утримання війська, направляти до Хортицького куреня[38].

Почалося реформування місцевої адміністрації. Українська революційна рада Олександрівська 20 листопада 1918 р. відновила діяльність міської думи, яка зібралася у складі, обраному за часів Тимчасового уряду. Міським головою став М. Попов. 26 листопада на надзвичайному засіданні думи було прийняте рішення про обрання повітового комісара УНР, яким став гласний думи О. Лазаренко[39].

У Михайлівській волості після повалення гетьманату, з метою запобігти безчинствам, насиллю й різним анархічним виступам 27 листопада 1918 р. було створено Комітет громадської безпеки, до якого увійшли представники волосного земства, трьох сільських товариств й культурницьких та культурницько-освітніх організацій с. Михайлівки. Того ж дня Штаб республіканських військ направив у Михайлівку загін з 220 осіб при чотирьох кулеметах, які мали зайняти позиції у чотирьох напрямках: на дорозі від вокзалу, зі сторони Василівки, Тимошівки та Білозерки. Першочерговим зав­данням було роззброєння михайлівської Державної варти та боротьба проти загонів махновців[40].

Після встановлення влади Директорії, активізувався військо­во-політичний рух. До республіканських військ вступило багато се­лянської молоді й семінаристів. М. Носик згадував, що вчительська семінарія була змушена закрити свої старші класи за браком учнів. З Олександрівська на допомогу катеринославським вільним коза­кам вислали невеликий, але добре озброєний загін з кулеметами та двома гарматами (усього – дві сотні козаків). Олександрівські коза­ки брали активну участь у боях із прихильниками білої ідеї геть­манського 8-го корпусу, які відмовилися виконувати накази рес­публіканської влади[41].

Олександрівські козаки також не дали частинам 8-го корпусу, які з Катеринославу просувалися до Криму на з’єднання із біло­гвардійськими військами, переправитися в районі повітового центру через Дніпро. За спогадами офіцерів 8-го корпусу, увесь район Кічкаського мосту й особливо сам міст охоронявся сильними заго­нами українських військ. Крім того, міст був замінований. Усе це змусило білогвардійців просуватися далі правим берегом Дніпра у пошуках зручного для переправи місця[42].

На жаль, здобуття влади в Олександрівську для представників Директорії не означало автоматичного її утримання. Різні обста­вини стали на перешкоді розвитку міста і краю власне як частини УНР. Після оголошення мобілізації до українського війська прибуло багато молодих людей. Та разом із тим, не було грошей на їх утримання, зброю, одяг. Відповідно, мобілізована молодь почала розходитися, а Хортицький полк відійшов з міста. Вільне козацтво під впливом анархістської агітації роззброїло старшин і вступило до Революційної повстанської армії України (махновців). До Олександівська повернулася радянська влада, яка продовжила політику репресій. Розстріли відбувалися на міському цвинтарі і біля парка­ну заводу «Дека» посеред білого дня[43].

Таким чином, після бурхливої революційної весни українського Олександрівська місто в черговий раз перейшло під владу більшо­виків. Разом із тим, боротьба тривала. Край залишався інтегрованим у процеси Української революції та державотворення.

 

Щур Юрій Ігорович,

кандидат історичних наук,

директор Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»

Січень

01.01 – 100 років від дня народження Миколи Євгеновича Мелашенка (01.01.1918, смт Славгород Синельників. р-ну Дніпро­петров. обл. – 19.04.1999, м. Житомир), Героя Радянського Союзу (1944), сержанта. Командир кулеметної обслуги 1118-го стрілецько­го полку 333-ї стрілецької дивізії 6-ї армії 3-го Українського фрон­ту, відзначився у боях за розширення плацдарму на правому березі р. Дніпро в районі с. Канівське Запорізького району (1943).

Література та інтернет-ресурс:

Мелашенко Николай Евгеньевич // Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов – Ящук. — С. 66.

Мелашенко Николай Евгеньевич // И генерал, и рядовой : очерки о Героях Сов. Союза, уроженцах Днепропетров. обл. — Днепропет­ровск, 1983. — С. 327–329.

Мелашенко Микола Євгенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=6539&lang=ukr

01.01 – 55 років від дня народження Олега Івановича Олек­сенка (01.01.1963, м. Феодосія, Крим – 19.07.2002, там само), відо­мого українсь­кого підприємця, політика, футбольного функ­ціонера, мецената, народного депутата України, почесного громадянина м. Мелітополя.

Олега Івановича Олексенка без перебільшення можна назвати одним із творців історії України. Саме вони ведуть за собою людей, докорінно впливаючи на людські долі, надаючи їм віру в майбутнє та своїм особистим прикладом і натхненною працею доводячи, що можна все ж таки поміняти світ на краще.

Народився Олег Олексенко 1 січня 1963 року в м. Феодосія (Кримська область, УРСР) в сім’ї службовців сільського походження. Був здібним учнем і школу закінчив на «відмінно». З дитинства за­хоплювався спортом. З 11 років грав у футбол у складі Феодосійсь­кого клубу «Альбатрос», займався боксом, карате, волейболом, мо­тоспортом. У 1985 році Олег Олексенко закінчив факультет авто­матизованих систем управління Севастопольського приладобудівно­го інституту за спеціальністю «інженер-системотехнік». Того ж року був направлений інститутом на Мелітопольський завод тракторних гідроагрегатів, де пройшов потужну школу трудової діяльності й отримав свій перший досвід управління трудовим колек­тивом. Надзвичайну енергійність, повну самовіддачу та бажання постійного самовдосконалення він проявляв на різних посадах своїх службових сходинок: інженера-програміста, інженера-електрика, інженера-конструктора, начальника бюро. Досяг успіхів завдяки своїм над­звичайним здібностям та особливому й відповідальному відно­шенню до дорученої справи. У лютому 1991 року Олега Олек­сенка як відповідального фахівця та талановитого організатора про­мислового виробництва було призначено директором малого дер­жавного підприємства «Промел» (АТ «Промелектроніка»). Завдяки цілеспря­мованості та рішучим і наполегливим діям призначеного директора вдалося вперше на промисловому підприємстві більш ніж 300 одиниць особливо точного та високо­технічного обладнання (у тому числі новітні станки з числовим програмним управлінням) згрупувати в єдиний та чіткий виробничий комплекс. У квітні 1993 року О. Олексенко був обраний головою АТ «Промелектроніка».

У той же час Олег Олексенко на громадських засадах активно та плідно керував першим у Мелітополі гуртком інформатики та програмування в міському Палаці дитячої творчості та дитячим гуртком з боксу.

З 1994 до 1996 рік Олег Олексенко ефективно пра­цював директором ТОВ «Спецмонтажінновація», що займалося житловим та промисловим будівництвом на найбільш відповідальних об’єктах. У січні 1996 року він став керівником фак­тично непрацюючого підприємства харчової промисловості – Мелі­топольського олійно-екстракційного заводу, який знаходився вкрай занедбаному стані та потребував значної реконструкції і модерні­зації. Завдяки прита­манним організаторським здібностям та досві­ду Олегу Олексенку вже з 1997 року вдалося дати готову продукцію переробки насіння соняшника, довівши її обсяги до рекордних 75 тисяч тонн за сезон. Це була справжня перемога злагодженого ко­лективу підприємства, у якій була величезна заслуга керівника та мудрі і продумані на далеку перспективу його рішення у вироб­ничій та комерційній сферах. У цей дуже тяжкий для України та українців час Олегу Олексенку вдалося вирішити складні довго­тривалі проблеми та турботи працівників заводу та значно покра­щити соціальну сферу. Першочергово він вирішив на той час болю­чу для країни проблему багаторічної заборгованості із заробітної плати, а також перед бюджетами та пенсійним фондом.

У 1999 році Олег Олексенко був обраний головою наглядової ради ВАТ «Київський маргариновий завод». Під його керівництвом була здійснена докорінна технічна реконструкція та модернізація зазначеного підприємства. У 2000 році народилася торгова марка «ОЛКОМ», яка зараз широко відома не тільки в Україні, але далеко за її межами і продовжує впевнено займати лідерські позиції на українському ринку масложирової продукції.

Олег Олексенко вніс свій величезний вклад у розвиток спорту на Мелітопольщині.

За його ініціативою було засновано товариство «Спортивний клуб „Олком“». До складу клубу увійшли: футбольна команда «Тор­педо», міська гандбольна команда, команда з автокросу – багі, ко­манда боксерів. Створення спортивного клубу дозволило вказаним командам вирішити організаційні та фінансові проблеми, що сприяло досягненню згодом високих спортивних професійних результатів. Найбільше Олег Олексенко любив футбол. Завдяки зусиллям та особистій підтримці йому вдалося вивести команду на
4-те місце Чемпіонату України з футболу, що було значною подією та величезним здобут­ком для Мелітополя. Такий успіх вперше був зафіксований у його історії. Як патріот свого міста Олег Олексенко мріяв і будував реальні плани майбутніх перемог та вихід до вищої ліги України з футболу, але трагічні обставини не дозволили втілити задумане.

Авторитет, поважне ставлення до нього жителів Мелітополя та їх віра у справедливість дозволили Олегу Олексенку плідно проя­вити себе і в політиці. У 1998 році він був обраний депутатом Мелітопольської міської ради, а в 2002 році від блоку «Наша Украї­на» став народним депутатом України. На превеликий жаль, на злеті свого молодого життя, наповнений величними планами, у 39 років Олег Іванович покинув цей світ після тяжкої хвороби та неймовірних страждань. Похований у м. Феодосії (Автономна Рес­публіка Крим). На мітингу Голова Верховної Ради України Воло­димир Литвин у своєму вельми емоційному виступі сказав: «…Господь забирає до себе в молодому віці найкращих…». На місці поховання встановлений величний монументальний пам’ятник, що символізує всі звитяги плідної діяльності Олега Івановича.

Нагороджений орденом «Слава на вірність Вітчизні», хрестом пошани «За благодійну діяльність». На його честь Мелітопольський міський стадіон «Спартак» перейменовано на стадіон «Спартак» імені Олега Олексенка. У пам’ять про Олега Олексенка побудована дзвіниця храму Святих Кирила та Мефодія в Мелітополі. На ній встановлена меморіальна дошка О. Олексенку. Ще за життя йому було присвоєне високе звання «Почесний громадян м. Мелітополя».

Я пишаюсь тим, що входив у команду однодумців, споборників та соратників Визначного діяча сьогодення Олега Івановича Олек­сенка впродовж усього його політичного життя.

(В. І. Різник)

Література:

Диденко, В. М. Олег Олексенко // Диденко, В. М. Из истории Ме­литополя: от «Сокола» до «Олкома» : книга посвящается 230-летию города Мелитополя и 100-летию мелитопольского футбола / В. М. Ди­денко. — Мелитополь, 2014. — С. 396.

Авдєєнко, С. І. Олексенко Олег Іванович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєн­ко. — Запоріжжя, 2006. — С. 391–395.

Шиханов, Р. Б. Олексенко Олег Іванович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі : біограф. довід. 2003 рік. / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2004. — С. 73.

Олексенко Олег Иванович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. — Х., 2004. — С. 485–486.

Болгов, В. Олег Олексенко // Болгов, В. Спортивний Олімп Украї­ни / Болгов В. В., Венглинская В. А., Дерюгина А. Н., Заседа И. Н., Кос­тенко Н. П. — К., 2003. — С. 38.

Васильченко, И. Меценат и нардеп Олексенко останется в Мир­ном навсегда : [одной из улиц пос. Мирный Мелитоп. р-на присвоили имя О. И. Олексенко] // Индустр. Запорожье. — 2002. — 7 сент.

Шиханов, Р. Б. Олексенко Олег Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6731&lang=ukr

 

02.01 – 70 років (1948) Віктору Івановичу Михайличенку (02.01.1948, с. Чубарівка Пологів. р-ну), заслуженому журналісту Украї­ни (1999), головному редактору газети «Південна зоря».

Окремі видання:

Взгляд через десятилетия: физики, математики и программис­ты БГПИ 1965–1970 гг. / В. И. Михайличенко ; Виктор Михайличен­ко. — 3-е изд., доп. и испр. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. — 352 с. : фото.

Бердянск : взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Де­нисов, Н. И. Тишаков ; Виктор Михайличенко, Евгений Денисов, Нико­лай Тишаков. — [3-е изд., перераб., испр. и доп.]. — Бердянск : Півден­на зоря, 2010. — 448 с. : фото.

Барви Приазов’я : фотоальбом / В. І. Михайличенко. — К. : Мис­тецтво, 1984. — 143 с. : іл. – Текст укр., рос. та фр. мовами.

Плечо друга / В. И. Михайличенко. — Днепропетровск : Промінь, 1984. — 46 с.

У самого теплого моря — Pres de la mer la plus douce : путеводи­тель – Guide / В. И. Михайличенко. — Днепропетровск : Промінь, 1983. — 127 c. : 8 л. ил. — Текст парал. : рус., фр.

Музей Полины Осипенко : путеводитель / В. И. Михайличенко, А. Д. Усольцев. — Днепропетровск : Промінь, 1982. — 71 с. : ил.

Література та інтернет-ресурс:

Михайличенко Виктор Иванович // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. — Мелитополь, 2014. — Т. 2 : М – Р. — С. 109–110.

Михайличенко Виктор Иванович // Михайличенко, В. И. Взгляд через десятилетия: физики и математики первой и второй групп БГПИ 1965–1970 гг. / В. И. Михайличенко ; Виктор Михайличенко. — 2-е изд., доп. и испр. – Мелитополь, 2014. — С. 154–176 : фото.

Демьяненко, Н. К. В лучах «Південної зорі» // Демьяненко, Н. К. Жизнь — как море : (очерки об известных людях Бердянска) / Николай Демьяненко. — Запорожье ; Бердянск, 2003. — С. 61–64.

Михайличенко Віктор Іванович [Електронний ресурс] // Сла­ветні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.­ua/news_details/news_id=6572&lang=ukr

 

06.01 – 150 років від дня народження Йогана Янцена (06.01.1868, колонія Вальдгейм, нині с. Владівка Чернігів. р-ну – 09.1917), педагога-новатора, землевпорядника, проповідника міс­це­вої церкви, художника[44].

06.01 – 120 років від дня народження Володимира Мико­лайовича Сосюри (06.01.1898, м. Дебальцеве, Донец. обл. – 08.01.1965, м. Київ), українського письменника, поета-лірика, бун­чужного 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. Належав до низки літературних організацій того періоду – «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін. Неоднора­зово бував на Запоріжжі (1929, 1938, 1949, 1954). Уперше 1929 року на будівництві Дніпробуду.

Помер 8 січня 1965 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

У 1970 році рішенням Запорізької міської ради одній з вулиць м. Запоріжжя присвоєно ім’я В. М. Сосюри.

 

Твори:

Третя Рота : [автобіографічний] роман / В. М. Сосюра ; Воло­димир Сосюра. — К. : Знання, 2012. — 352 с.

Махно : [поема] : (уривки) ; Розстріляне безсмертя : [поема] // Сосюра, В. Всім серцем любіть Україну… : вибрані твори / Володимир Сосюра ; вступ. сл. С. А. Гальченка. — К., 2003. — С. 430–432, 517–565 ; 583–584, 586–587. — (Б-ка Шевченківського комітету).

Дніпрельстан : [текст поеми укр., рос. та білорус. мовами] / Сосюра В. М. // Чолом тобі, Славутичу : Дніпро в поезії, прозі, іст. свідченнях [укр., рос. і білорус. авт.]. — 3-тє вид., доп. — Дніпро­петровськ [та ін.], 1982. — С. 152–153. — (Києву 1500 років).

Дніпрельстан [поема] // Сосюра В. Вибране : лірика та поеми / В. М. Сосюра. — К., 1972. — С. 70–73. — (Шкільна б-ка).

Розстріляне безсмертя : поема / В. М. Сосюра ; публікація С. Галь­ченка та В. В. Сосюри // Вітчизна. — 1988. — № 1. — С. 92–107.

 

Література:

Сосюра Володимир Миколайович // Шевченківські лауреати, 1962–2012 : енциклопедичний довідник. — Вид. 3-тє, змінене і доп. — К., 2012. — С. 640–643.

Тинченко, Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) Кн. ІІ / Я. Тинченко ; Ярослав Тинченко. — К. : Темпора, 2011. — 424 с. : фото.

Володимир Сосюра // Золота книга української еліти : інформ.-іміджев. альманах : у 6 т. — К., 2001. — Т. 2. — С. 420–421. — Текст укр. та англ. мовами.

Ребро, П. В. Сосюра і Запоріжжя : літературно-критичний на­рис / П. П. Ребро ; Петро Ребро. — Запоріжжя : Хортиця, 1998. — 27 с. — (Українська Мекка).

Шевельов, М. «Ти, моя заводська Україна…» // Шевельов, М. «Над синню буйного Славути…» : запорізькі адреси літературної кла­сики. — Запоріжжя, 1998. — С. 142–151.

Воловник, С. «Там десь минуле, наче дим…» : [про перебування поета в 1929 р. на Запоріжжі ; в т. ч. в м. Мелітополь] // Мелитоп. ведомости. — 1998. — 21 февр.

 

Вшанування пам’яті поета на Запоріжжі:

Князьков, Ю. П. [Вулиця] Сосюри // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; ЗНУ, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. — Запоріжжя, 2015. — С. 200.

[Вулиця] Сосюри // Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довід­ник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя, 2008. — С. 187.

Меморіальна дошка на честь двомісячника української культу­ри 70-річної давності : [на приміщенні Палацу культури «АвтоЗАЗ» відкрито меморіал. дошку письменникам В. Сосюрі, С. Божку, В. Кузь­мичу, А. Паніву, В. Чечвянському] // Запороз. Січ. — 1999. — 20 трав.

 

06.01 – 80 років Володимиру Захаровичу Гаркуші (06.01.1938, м. Павлоград Дніпропетров. обл.), солісту-вокалісту Запорізької облас­ної філармонії, заслуженому артисту України (1990), дипломан­ту міжнародного фестивалю «Золоті трембіти» (Івано-Франківськ, 1996)[45].

 

Література та інтернет-ресурс:

Панькін, В. М. Гаркуша Володимир Захарович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2006. — Т. 5 : Вод – Гн. — С. 401.

Валик, О. Он служит музыке и сцене / Олег Валик // Улица За­речная. — 2013. — 17 янв. (№ 3). — С. 5.

Владимир Гаркуша: «От сердца к сердцу» : [к 75-летию] // Улица Заречная. — 2013. — 10 янв. (№ 2). —С. 5.

Гаркуша Володимир Захарович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті: http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=5609&lang=ukr

 

07.01 – 75 років тому (1943) гітлерівці розстріляли 10 членів молодіжної підпільної організації ДОП (разом із керівником Н. К. Тараскіним), що діяла з липня 1942 року в с. Олексіївка Ка­м’янсько-Дніпровського району.

 

Література:

Рух Опору : [в т. ч. про долю членів молодіжної підпільної органі­зації ДОП] // Запорізький рахунок Великій війні, 1939–1945. — Запо­ріжжя, 2013. —С. 261–262.

Кам’янсько-Дніпровський район : [в т. ч. про діяльність організації ДОП] // Народна війна 1941–1944. Антифашистський рух опору на те­риторії Запорізької області. Запорізький архів : зб. документів і мате­ріалів / Держ. архів Запоріз. обл. – Запоріжжя, 2005. — С. 255–294.

 

08.01 – 110 років від дня народження Зота Ілліча Некра­сова (08.01.1908, м. Мелітополь – 01.12.1990, м. Дніпро), ученого в галузі металур­гії, академіка АН УРСР (1961).

Зот Ілліч Некрасов народився 8 січня 1908 р. у місті Мелітополі Таврійської губернії (нині – Запорізька область) у сім’ї робітника-залізничника. Після закінчення загальноосвітньої школи вступив до Дніпропетровського металургійного інституту (зараз – Націо­нальна металургійна академія України). Будучи студентом, брав участь у дослідженнях під керівництвом відомих учених – доме­нників, професорів П. Г. Рубіна та А. М. Похвіснєва. По закінченні інституту в 1930 році почав працювати на посаді наукового співро­бітника й одночасно керівника групи науково-дослідного інституту металів. Зот Некрасов був учнем одразу двох знаменитих учених-металургів – академіків М. О. Павлова та І. П. Бардіна. Наукові пра­ці вченого з самого початку були присвячені, головним чином, тео­рії доменної плавки.

З перших самостійних робіт З. І. Некрасов виразно проявив себе як талановитий учений-експериментатор. Колеги відзначали його унікальну наукову інтуїцію та при цьому наполегливість і цілеспря­мованість. Саме ці риси характеру, спрямовані на вирішення прак­тичних і теоретичних завдань інтенсифікації доменного виробницт­ва, зумовили головний результат наукової діяльності З. І. Нек­расова – суттєве підвищення продуктивності доменних печей. Це дозволило отримати десятки мільйонів тонн чавуну без необхідності будувати додаткові печі.

З 1938 р. Зот Некрасов паралельно з науковими дослідження­ми почав викладати в Дніпропетровському металургійному інсти­туті, був обраний професором кафедри металургії чавуну. Ще в до­воєнні роки З. І. Некрасов сформувався як талановитий дослідник теорії та практики доменного виробництва. У 1941 р. йому була при­суджена Державна премія «за комплекс праць з використання теп­лової та хімічної енергії периферійних газів у доменній печі». У роки Другої світової війни З. І. Некрасов працював за Уралом, ку­ди були евакуйовані головні металургійні підприємства та форму­валася металургійна база оборонного щита країни. Керував цією величезною роботою академік Іван Павлович Бардін. Доцент (1942) З. І. Некрасов багато в чому консультувався з Бардіним, разом із ним виїздив на заводи в Нижній Тагіл, Магнітогорськ та Кузнецьк, де на місці вчені предметно консультували металургів.

Академік Зот Некрасов був визначним ученим-металургом та організатором науки. Його головна заслуга – вирішення комплексу проблем відбудови та подальшого розвитку вітчизняної металур­гійної галузі в складний післявоєнний період. З. І. Некрасов став знаменитим завдяки основоположним фундаментальним та прик­ладним дослідженням у галузі доменного виробництва. Роботи з до­слідження і застосування природного газу та кисню в доменній плавці дали можливість вивести вітчизняне доменне виробництво на світовий рівень.

У 1950 захистив докторську дисертацію. У 1951 р. за видатні наукові заслуги З. І. Некрасов був обраний академіком Академії наук УРСР. Уся наукова діяльність З. І. Некрасова була спрямована на вирішення практичних і теоретичних завдань інтенсифікації доме­нного виробництва. Результатом стало істотне підвищення продук­тивності доменних печей. Це дозволило отримати десятки мільйонів тонн чавуну без будівництва додаткових печей. Зокрема, він винай­шов прилад для автоматичного контролю складу і температур пери­ферійних газів в доменній печі. Його впровадження дало можливість регулювати безперебійну роботу домен.

Основні риси наукової методології та стилю діяльності акаде­міка – тісний зв’язок науки з виробництвом, прагнення сприяти найбільш ефективному сполученню новітніх наукових досягнень із їх впровадженням у виробництво, а також комплексний підхід до вирішення невідкладних технологічних проблем, далекоглядність у визначенні стратегії розвитку металургійної галузі.

Інший великий внесок у науку З. І. Некрасова – дослідження можливостей застосування природного газу в металургії. У 1957 році професор З. І. Некрасов та інженери І. І. Коробов і А. А. Бар­чуков провели унікальний і ризикований експеримент: вперше у світі газ метан був застосований у виробничому процесі на заводі імені Г. І. Петровського в Дніпропетровську. Цей новий спосіб став поширюватися на інших підприємствах тогочасної країни. Застосу­вання природного газу внесло корінні зміни в доменне і марте­нівське виробництво. Завдяки дослідженням під керівництвом З. І. Некрасова доведено, що за умови вмілого регулювання подачі природного газу і кисню можна збільшити продуктивність домен­них печей на 20–25% і відповідно в цій же пропорції зменшити витрати коксу.

За теоретичну розробку і широке застосування природного газу в доменному виробництві З. І. Некрасов у 1960 році був удостоє­ний найвищої з державних премій країни – Ленінської. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1969 року «за великі заслуги в розвитку радянської науки» Некрасову Зоту Іллічу присвоєне зва­ння Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої медалі «Серп і Молот».

З. І. Некрасов став широко відомим у наукових колах і як ви­датний організатор наукових досліджень. З його ім’ям пов’язано облаштування на новому місці, у Дніпропетровську, та подальший динамічний розвиток Інституту чорної металургії – однієї з най­більших наукових організацій галузі. Ставши у 1952 р. директором інституту, З. І. Некрасов доклав максимум зусиль, аби перебазувати інститут із Києва, де він тоді знаходився, до Дніпропетровська – головної виробничої металургійної бази.

З. І. Некрасов був директором Інституту чорної металургії 24 роки, з 1952 до 1976 рр. Під його керівництвом створений та набув подальшого розвитку науковий напрям «Створення та освоєння до­менних печей великого об’єму, розробка малококсових технологій виробництва чавуну (вдування відновлювальних газів, пиловугіль­ного палива». Директор доклав чималих зусиль для облаштування інституту в Дніпропетровську та розгортання дослідницької роботи на належному рівні. Завдяки його наполегливості інститут отримав нові сучасні приміщення з прекрасною науковою базою. Наукова діяльність З. І. Некрасова отримала широке міжнародне виз­нання. Багато років він був головою Комітету з чорної металургії Євро­пейської економічної комісії ООН. Був також членом низки комітетів та наукових рад, діяльність яких стосувалася вирішення проблем чорної металургії. 14 червня 1991 р. постановою Кабінету Міністрів УРСР інституту було присвоєно ім’я академіка З. І. Некрасова.

Багато років поспіль З. І. Некрасов очолював Дніпропетровсь­кий науковий центр Академії наук УРСР (нині – Придніпровський науковий центр Національної Академії наук України). Це була по­рівняно невисокого зросту людина, привітна, доброзичлива, щира. На столі в робочому кабінеті академіка З. І. Некрасова знаходилася червона пластмасова пластина, звернена обличчям до відвідувача. На ній був напис: «Не согласен – возражай; возражаешь – предла­гай; предлагаешь – выполняй».

Академік З. І. Некрасов став однією з постатей, які визначали в 1940–1970-ті рр. обличчя Дніпропетровська як провідного укра­їнського та одного з загальносоюзних науково-виробничих центрів металур­гійної галузі. А очолюваний ним Інститут чорної металургії перетво­рився на головний український науково-дослідний центр у цій галузі.

Жив і працював у місті Дніпропетровську. Помер 1 грудня 1990 року на 83-му році життя. Похований на центральній алеї Запорізь­кого меморіального цвинтаря в Дніпропетровську. Нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», медалями. Лауреат Ленінської (1960) і Сталінської премії ІІІ ступеня (1941).

У 1997 р. Національною Академією наук України була заснова­на Премія НАН України імені З. І. Некрасова, яка вручається Відді­ленням фізико-технічних проблем матеріалознавства НАН України за видатні наукові роботи в галузі металургії.

У 2016 році в зв’язку з реалізацією Закону України «Про декому­нізацію» його ім’ям названий металургійний комбінат ім. Ілліча в Маріуполі.

(В. П. Воровка)

 

Література та інтернет-ресурс:

[Некрасов, З.] // Історія української культури / [НАН України]. — К., 2012. — Т. 5 : Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Кн. 3 : Культура та розвиток науки і технологій в Україні. — С. 890.

Некрасов Зот Ілліч // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітопо­ля : бібліографічний покажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова]. — Запоріжжя, 2009. — С. 23. — (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

Шаромова, В. Р. Зот Ілліч Некрасов // Шаромова, В. Р. Українські фізики та астрономи : посібник-довідник. — Тернопіль, 2007. — С. 106.

Кавун, М. Патріарх вітчизняної металургії. Академік Зот Нек­ра­сов (1908–1990) // Моє Придніпров’я : календар пам’ятних дат Дніпро­петровської області на 2008 рік. — Дніпропетровськ, 2007. — С. 6–9.

***

Зот Ілліч Некрасов // Наука і наукознавство. — 2008. — № 1. — С. 160–161.

К 90-летию со дня рождения академика НАН Украины З. И. Нек­расова ; Можаренко, Н. М. Творческое наследие и развитие идей до­менщика З. И. Некрасова // Металлургическая и горнорудная промыш­ленность. — 1998. — № 1. — С. 3, 4–7.

Академик АН УССР Зот Ильич Некрасов : [некролог] // Днепр ве­черний. – 1990. — 4 дек.

Некрасов Зот Ілліч [Електронний ресурс] // Славетні запоріж­ці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=6665&lang=ukr

 

10.01 – 75 років (1943) Володимиру Леонідовичу Хомчику, запорізькому художнику, члену ЗОНСХУ[46].

11.01 – 100 років від дня народження Яра Славутича (11.01.1918, хутір Жученки, Хер­сонської обл. – 04.07.2011, місто Едмон­тон, Канада), поета, мовознавця, перекладача, пуб­ліциста, критика, літературознавця, науко­вого і національного діяча, дослідника української діаспори, культуролога, чиє ім’я пов’язане з нашим краєм[47].

Яр Славутич (до 1941 року Григорій Михайлович Жученко) на­родився 11 січня 1918 року на хуторі Жученки, тоді в межах села Благодатного Олександрійського повіту Херсонської губернії. Його батько похо­див з роду гербової козацької старшини.

У 1925–1927 роки вчився у початковій школі села Благодатне. Пережив голодомор, під час якого втратив рідних, серед них і най­важливішого свого вихователя – діда-січовика.

У 1936 році склав іспити до Запорізького державного педагогіч­ного інституту на мовно-літературний факультет. По закінченні ви­шу зовсім короткий час (січень-червень 1940 року) учителював у де­сятирічці села Ботєве Приазовського району. Потім майже рік служив у лавах Червоної армії (в інженерно-саперному батальйоні). У роки війни боровся проти гітлерівських і сталінських окупантів, був сотни­ком збройної підпільної самостійницької Чернігівської Січі. По вій­ні ж опинився в таборі для переміщених осіб (Німеччина), а 1949 року емігрував до США, де закінчив Пенсільванський університет (м. Філа­дельфія) з науковим ступенем доктора філософії (1955). П’ять років викладав українську мову в американській військовій школі мов.

У 1960 році Яр Славутич за запрошенням переїхав до Канади на посаду професора української мови й літератури в Альбертсь­кому університеті, де викладав до виходу на пенсію (1983). Одно­часно брав діяльну участь у наукових конференціях і міжнародних конгресах, друкуючи наукові статті, видаючи підручники з українсь­кої мови. За національну позицію його прозвали «правдоносцем України» (за назвою його поетичної збірки «Правдоносці» (1948). Починаючи з 1990 року, він регулярно відвідував Україну, часто бу­вав у Запоріжжі.

Незважаючи на широку й різноманітну діяльність, Яр Славу­тич яскраво визначився, передусім, як поет. Видано 10 збірок його поезій (перша – «Співає колос», 1945), серед яких вирізняємо «Сло­во про Запорозьку Січ». До 80-річчя поета виходить п’ятитомник його творів, що охоплює поезії, поеми, поетичні переклади, дослід­ження, статті, рецензії, спогади, записи до щоденника.

З літературознавчих досліджень найбільшою популярністю користуються три його книги: мартиролог української літератури «Розстріляна муза» (Детройт, 1955; Київ, 1992), «Меч і перо» (Київ, 1992), «Українська література в Канаді» (Едмонтон, 1992). Яр Сла­вутич – редактор і видавець літературно-мистецького альма­наху «Північне сяйво». Значна частина його статей і рецензій надруко­вана англійською, німецькою та іншими мовами.

Усе своє життя Яр Славутич виступав як патріот України, ко­зацтва, національного українського духу. Своїми помислами поет завжди линув до рідної «барвінкової землі» – України, про що свід­чать хоча б ось такі виболені рядки:

Земле моя, що стелила барвінок під ноги,

Пальці дитячі голубила після дощу,

Явою стань на чужинні безмежні дороги

І вкороти навісного – для серця – плачу.

(Із циклу «Благодатне»).

В Україні його вшановано преміями: ім. Д. Яворницького (за «Слово про Запорозьку Січ») та ім. Д. Загули (за «Розстріляну музу»), нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998). 2007 року заснована Всеукраїнська літературна премія ім. Яра Славутича.

Помер в Едмонтоні 4 липня 2011 року, похований на цвинтарі св. Михаїла.

(О. Г. Широкова)

 

Література:

Чабаненко, В. А. Моя славутичіяна / В. А. Чабаненко ; М-во освіти і науки України, ЗНУ, кафедра загал. і слов’янського мовознавства, навч.-наук. лаб. українознавчих студій. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2011. — 60 с.

Чабаненко, В. А. Дух українського степу в преріях Канади : (до 90-річчя Яра Славутича) // Чабаненко, В. Літературознавчі й літера­турно-критичні спроби / В. А. Чабаненко ; Віктор Чабаненко. – Запо­ріжжя, 2009. — С. 49–55.

Яр Славутич // Тобі співаю оду журавлину : літературна збір­ка. — [Мелітополь, 2008]. — С. 57. — До 85-річчя Приазовського району.

Біляїв, В. І. Поет сили: Яр Славутич // Біляїв, В. І. «На неок­раянім крилі…» : (штрихи до літ. портретів західної діаспори) / В. І. Біляїв ; Володимир Біляїв. — Донецьк, 2003. — С. 247–256.

Запорізький збірник : до 80-річчя Яра Славутича. — К. — Запо­ріжжя, 1998. — 224 с.

Січеславський збірник : до 80-річчя Яра Славутича. — Дніпро­петровськ : Січ, 1998. – 240 c.

Кравчук, В. Патріотичні мотиви у творчості Яра Славути­ча. — Тернопіль : Джура, 1998. — 64 с.

Творчість Яра Славутича. Кн. 2. — К. : Дніпро; Едмонтон : Славута,1997. — 912 с.

Волинський, К. Яр Славутич : літ. портрет. — К. : Наук. думка, 1994. – 230 c.

Назаренко, Т. Правди потужний спалах: творчість Яра Славу­тича. — К. : Бібліотека українця, 1994. — 168 с.

Творчість Яра Славутича : статті й рецензії / упоряд. В. Жи­ла. — Едмонтон : Видання Ювілейного комітету, 1978. — 432 с.

Яровенко, Т. С. Запоріжжя та Запорожжя Яра Славутича в нау­кових дослідженнях сьогодення / Т. С. Яровенко // Вісник ЗНУ. Філоло­гічні науки. — 2013. — № 2. — С. 150–158.

Сінкевич, Є. Г. Жученко Григорій Михайлович (Яр Славутич) [Елек­тронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5922&lang=ukr

 

12.01 – 80 років Лідії Іванівні Смолій (12.01.1938, м. Запоріжжя), провідній актрисі За­порізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара.

Лідія Смолій належить до покоління «магарівців» – найстар­ших акторів сучасного театру імені Магара, яких брав у трупу сам Володимир Герасимович Магар. Народилася вона 12 січня 1938 ро­ку, з дитинства відвідувала театральний гурток. У 1957 р. закінчила театральну студію при Запорізькому обласному українському му­зично-драматичному театрі ім. Щорса і розпочала роботу в колек­тиві щорсівців. Паралельно зі сценічною працею навчалася на ре­жисерських курсах у Москві (1960) та в Ленінградському інституті культури (1968). У репертуарі актриси близько 250 ролей – інтелі­гентно-витончених, характерних, романтично-драматичних.

У минулому репертуарі – це місіс Севідж («Дивна місіс Севідж» Д. Патріка), Аеліта Іванівна («Приємна жінка з квіткою і вікнами на північ» Е. Радзінського), Роза Марголіна («Вулиця Шолом Алейхема, 40» А. Ставицького), Гертруда («Знаки зодіаку, або Шлюб за оголошен­ням» В. Канівця), Марія Хосефа («Дім Бернарди Альби» Ф.-Ґ. Лорки), Фена Степанівна («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Ша­нель («Вісім люблячих жінок» Р. Тома), Мати («Енеї­да» І. Котля­ревського) та інші.

У сучасному репертуарі Лідії Смолій – Княгиня Щербацька («Анна Кареніна» за Л. Толстим), Одарка («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Шинкарка («Гетьман Мазепа» Є. Голова­тюка, В. Селезньова за Б. Лепким).

Нагороди: Почесна відзнака Міністерства культури і мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв України» (2004), лауреат проекту «Гордість Запоріжжя» (народний рейтинг) (2009), лауреат благодійного ветеранського проекту «Запорізький родовід» за значний внесок у розвиток м. Запоріжжя (2010).

(Н. М. Ігнатьєва)

 

Література:

Кузьменко, Н. «Хорошая девочка Лида…» : Смолий Лидия Ива­новна / Наталья Кузьменко // Гладью вышитые годы : очерки о запо­рожанках – ветеранах войны и труда / [А. Кликовка и др. ]. — Запо­рожье, 2010. — С. 68–74. — (Запорізький родовід ; вип. 4).

Смолий Лидия Ивановна // Гордость Запорожья : альманах. — Запорожье, 2009. — С. 72

Кузьменко, Н. Актеры: сцена и жизнь : драматургическое произ­ведение с двумя прологами без эпилога и множеством действий, явле­ний, картин и прочая / Н. Кузьменко, Н. Михайлов ; Наталья Кузьмен­ко, Николай Михайлов. — Днепропетровск ; Запорожье : АРТ-ПРЕСС, 2008. — 104 с. : ил.

Смоліївщина : хроніка сімейно-театрального життя / [упоряд. П. Юрик]. — [Б. м. : б. в.], 2008. Н. М. 56 с. : іл.

Артистка Лідія Смолій та народний артист України Іван Смо­лій // Театр Danapris. — 2013. — № 1. — С. 5.

 

13.01 – 210 років від дня народження Аполлона Олександровича Скаль­ковського (13.01.1808, м. Житомир – 29.12.1898, м. Одеса), історика, ста­тистика, економіста, етнографа, письменника і публіциста. Він одним з перших досліджував історію запорозького козацтва.

НЕВТОМНИЙ ДОСЛІДНИК ІСТОРІЇ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Аполлон Олександрович Скальковський – видатний історик, етнограф, статистик, письменник і публіцист, один із перших дос­лідників історії заселення і господарського освоєння Півдня України, зокрема історії Запорозької Січі останнього періоду її існування.

Народився в м. Житомирі в сім’ї дрібномаєтного поміщика. По закінченні житомирської гімназії у 1823 р. вступив до Віленсько­го університету на медичне відділення та через два роки перевівся на юридичний факультет Московського університету. Будучи студентом, відвідував салон княгині З. Волконської, був у дружніх від­носинах із польським поетом Адамом Міцкевичем, який тоді жив у Москві. Саме в цей час у московських часописах з’являються перші літературні твори Аполлона.

У 1828 р. по закінченню навчання двадцятирічний Аполлон Скальковський став на державну службу в Управлінні новоросійсь­кого і бессарабського генерал-губернатора графа Михайла Ворон­цова, відомого своїм захопленням історією, археологією, літерату­рою, а також власника великої колекції манускриптів, документів та рідкісних книг. Природно, що молодий, освічений і талановитий чиновник, схильний до літературних занять і наукової творчості, не міг не захопитися дослідженням історії Новоросійського краю.

У 1834 р. він подав своєму начальнику генерал-губернатору «За­писку», у якій просив дозволу та підтримки на дослідження місцевих архівів з метою вивчення та написання історії Півдня України.

Михайло Воронцов підтримав ініціативу канцеляриста і 14 травня 1835 р. А. О. Скальковський виїхав з Одеси у першу археог­рафічну експедицію. Його шлях пролягав через міста і фортеці чор­номорсько-азовського узбережжя, через Олександрівськ, Катеринос­лав, Новомосковськ, Павлоград, через давні козацькі зимівники, запорозькі села. Скрізь він відшукував документи з історії Півде­нної України, збирав пісні і перекази про запорозьке козацтво, ви­купляв у приватних осіб цінні документи часів Запорозької Січі.

Здобутками першої археографічної подорожі А. О. Скаль­ковського були опубліковані ним окремими книгами праці: «Хро­нологическое обозрение истории Новороссийского края» у 2-х час­тинах (Одеса, 1836 і 1838 рр.), що охоплює період з 1730 до 1823 рік; «Первое тридцатилетие истории города Одессы. 1793–1823» (Одеса, 1837); «О торговых и промышленных силах Одессы» (Одеса, 1838). Ці дослідження не втратили наукової цінності і сьогодні.

У 1839 р. А. Скальковський відправився у другу археографічну експедицію, під час якої знайшов у Катеринославі залишки Архіву Коша Нової Запорозької Січі з документами за 1730–1775 рр. На основі вивчення віднайденого «Архіву» та інших дже­рел уже 1841 р. він опублікував книгу «История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского».

Поступово в працях Аполлона Скальковського домінуюче міс­це зайняла героїчна історія Запорожжя. У 1846 р. вийшло дру­ге, доповнене, видання «История Новой Сечи…», а у 1885–1886 рр. побачило світ третє, виправлене і доповнене, видання відомої пра­ці А. О. Скальковського. Зауважимо, що трьох перевидань у ХІХ ст. не удостоїлася жодна історична розвідка іншого автора.

Та за кілька років його чергова історична розвідка стала об’єктом критики і навіть гніву з боку видатного українського поета Т. Г. Шевченка. Це було пов’язане з обстеженням істориком родин­них архівів Подільської і Київської губерній, у яких були документи про гайдамацькі напади на маєтки – скарги, описи спаленого чи забраного гайдамаками майна. У своїй праці «Наезды гайдамаков на западную Украину в XVIII ст., 1733–1768», він описав гайдамак однобічно, лише з точки зору польських шляхтичів. Пізніше історик визнав свою помилку, про що відверто писав у передмові до вида­ння книги про запорозьких козаків.

Статті колезького радника А. О. Скальковського публікувалися в столичних і місцевих часописах і газетах, завдяки чому його ім’я стало відомим в офіційних і освічених колах Російської імперії. Чи­мало сучасників називали його «Геродотом Новоросійського краю».

У 1843 році його було призначено редактором Головного ста­тистичного комітету Новоросійського краю, а незабаром – дирек­тором цього комітету, який він очолював понад п’ятдесят років.

А. О. Скальковський був надзвичайно працьовитою людиною. Директор Головного статистичного комітету знаходив час для пос­тійних подорожей Півднем України з метою збирання історичних документів, статистичних даних та публікацій своїх досліджень. Він – автор 276 наукових праць, історичних романів («Кагальни­чанка», «Хрустальная балка», «Братья Искупители», «Мамай») тощо. При черговому його поданні до урядової відзнаки «за бездоганну службу» в його послужному списку було записано: «Поза службою й у відпустках не був».

У 1856 р. він одержав чин дійсного статського радника та був обраний членом-кореспондентом Петербурзької АН. Вів активне громадське життя: один із основних засновників Одеського Това­риства історії і старожитностей, активний діяч Товариства сільсь­кого господарства Південної Росії.

Аполлон Олександрович Скальковський був одним із заснов­ників історичного архіву в Одесі. У квітні 1885 р. у своїй «Записці про створення історичного архіву Новоросійського краю в Одесі» він детально описав історію заснування архіву від першого проекту 40-х років до його реалізації на початку 80-х років. У результаті генерал-губернаторський архів поклав початок Одеському історич­ному архіву, проект Статуту якого також написав А. О. Скальковський.

Останню наукову поїздку Південною Україною А. Скальковсь­кий здійснив, коли йому було вже 78 років (1886 р.).

Помер А. О. Скальковський 9 січня 1899 р. не доживши трьох днів до свого 91-го дня народження. Похований в Одесі.

Заслуги А. О. Скальковського перед історичною наукою вели­кі. Адже він перший поставив дослідження історії Запорозької Січі на наукову основу, розкрив її сутність та історичну роль. Увів до наукового обігу значну кількість архівних джерел, у тому числі ма­теріали кошової канцелярії. Крім опублікованих і архівних доку­ментів, широко використовував у своїх дослідженнях пам’ятки усної народної творчості та перекази старожилів.

З метою увічнення пам’яті відомого дослідника Аполлона Скаль­ковського в Одесі у 2016 році було названо провулок на його честь.

(Т. М. Палівода)

 

Праці:

Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / А. О. Скаль­ковський. — Дніпропетровськ : Січ, 2003. — 680 с.

Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / А. О. Скаль­ковський. — Дніпропетровськ : Січ, 1994. — 678 с.

Исторія Новой – Сечи или последняго Коша Запорожскаго : на осно­ваніи подлинных документов Запорожскаго Сечеваго Архива : удостоен­ная почетнаго отзыва Императорской Академіи Наук. Ч. III / А. Скаль­ковскаго. — Изд. 3-е. — Одесса : Типографія А. Шульце, 1886. — 332 с.

Исторія Новой – Сечи или последняго Коша Запорожскаго : на основаніи подлинных документов Запорожскаго Сечеваго Архива : удос­тоенная почетнаго отзыва Императорской Академіи Наук. Ч. II / А. Скальковскаго. — Изд. 3-е. — Одесса : Типографія А. Шульце, 1885. — 360 с.

Исторія Новой – Сечи или последняго Коша Запорожскаго : на основаніи подлинных документов Запорожскаго Сечеваго Архива : удостоенная почетнаго отзыва Императорской Академіи Наук. Ч. I. / А. Скальковскаго. — Изд. 3-е. — Одесса : Типографія А. Шульце, 1885. — 304 с.

Опыт статистическаго описанія Новороссійскаго края. Ч. ІІ. Хо­зяйст­венная Статистика Новороссійскаго-Края / А. Скальковс­кий ; со­чи­не­ніе А. Скальковскаго. — Одесса : в тип. Францова и Нитче, 1853. — 556 с.

Опыт статистическаго описанія Новороссійскаго края Ч. І. Гео­графія, Этнографія и Народосчисленіе Новороссійскаго края / А. Скаль­ковский. — Одесса : в тип. Л. Нитче, 1850. — 366 с.

Исторія Новой – Сечи или Последняго Коша Запорожскаго. Ч. II / А. Скальковский. — Изд. 2, испр. и значительно умноженное. — Одес­са : [б. и.], 1846. — 370 с.

Исторія Новой – Сечи или Последняго Коша Запорожскаго. Ч. I / А. Скальковский. — Изд. 2, испр. и значительно умноженное. — Одес­са : [в городской тип.], 1846. — 370 с.

***

Русские диссиденты в Новороссии / А. А. Скальковский. — [Б. м. : б. и.], 1887. — 770–783 с. — Копия отдельных страниц с Киевской ста­рины 1887г. № 4 (апрель).

К исторіи Запорожья / А. Скальковский. — [Б. м. : б. и.], 1882. — 178–180 c. — Копия отд. стр. «Киев. старина», т. 3.

Къ исторіи Запорожья / А. Скальковский // Киевская Старина. — К. : Тип. Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1882. — Т.ІV. — С. 159–166.

***

Как судили и рядили в Сечи Запорожской [Електронний ресурс] / А. Скальковский ; Відділ автоматизації та інформатизації. — Запо­ріжжя : ЗОУНБ ім. О. М. Горького, 2005. — Режим доступу : /resourse/scarbnicya/sud_ryad/как_судили_в_Сечи.pdf

 

Література:

Новікова, Л. Скальковський Аполлон Олександрович / Новікова Люд­мила // Дослідники історії Південної України : біобібліограф. довід. — К., 2016. — Т. 2. —С. 351–367.

Іваннікова, Л. Перший теоретик фольклору Півдня України // Іваннікова, Л. Фольклористика Півдня України: сторінки історії / Л. Іва­ннікова ; Людмила Іваннікова. — Запоріжжя, 2008. — С. 20–23.

Голобуцький, В. Скальковський Аполлон Олександрович // Голо­буцький, В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734–1775 рр.). — Дніпропетровськ, 2004. — С. 46–48.

Скальковський Аполлон Олександрович // Довідник з історії України. — 2-ге вид., доопрацьов. і доп. — К., 2002. — С. 763.

Кравченко, В. В. Скальковський Аполлон Олександрович // Українсь­ке козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при Запоріз. держ. ун-ті. — К. ; Запоріжжя, 2002. — С. 448.

Бойко, А. В. [Скальковський Аполлон Олександрович] // Бой­ко, А. В. Південна Україна останньої чверті XVIII століття : аналіз джерел / А. В. Бойко ; Анатолій Бойко. — К., 2000. — С. 8–20.

Андрєєва, С. С. Запорозько-татарські взаємини у висвітленні А. О. Скальковського / С. С. Андрєєва // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ / Запоріз. держ. ун-т. — Запоріжжя, 1998. — Вип. 4. — С. 11–16.

Копилов, С. А. А. Скальковський як дослідник болгарських коло­ній Новоросії і Бессарабії // [YI] Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства (м. Луцьк, верес.–жовт. 1993 р.). – Ко­вель, 1993. — С. 246–247.

Боровой, С. Я. А. А. Скальковский и его работы по истории Южной Украины / С. Я. Боровой // Записки Одесского археологического общества. Т. 1 (34) / Одесское обл. упр. культуры ; [редкол.: М. С. Си­ницын и др.]. — [Одесса] : Одеск. кн. изд-во, 1960. — С. 175–185.

Загоруйко, В. Скальковский Аполлон Александрович (1808–1898) // Загоруйко, В.  По страницам истории Одессы и Одесщины. / В. За­горуйко. — Одесса : Обл. издат., 1957. — Вип. 1. — С. 7–8, 35, 146.

Новікова, Л. Чи була Запорозька Січ орденом?: до питання про інтерпретацію особливостей устрою козацької громади та її суспіль­ної ролі А. Скальковським / Л. Новікова // Історія України. — 2004. — № 40. — С. 9–11.

 

14.01 – 135 років тому народився Всеволод Мико­лайович Петрів (14.01.1883, м. Київ – 10.07.1948, м. Ауґсбург, Німеччина), генерал-хорунжий Армії УНР; з 1919 р. – військовий міністр УНР.

 

Праці:

Військово-історичні праці. Листи / В. М. Петрів, Всеволод Петрів. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2004. — 628 с.

Військово-історичні праці. Спомини / В. М. Петрів, Всеволод Петрів. — К. : Поліграфкнига, 2002. — 640 с.

 

Література:

Щур, Ю. Українське відродження. Рік 1918 : [в т. ч. про перебу­вання на Запоріжжі третього гайдамацького полку, яким командував В. М. Петрів] // Щур, Ю. Запоріжжя й запорожці у боротьбі за неза­лежність України: героїчне XX сторіччя / Ю.  Щур ; Юрій Щур ; Депар­тамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА [та ін.]. — Запоріжжя, 2016. — С. 24–33.

Коваль, Р. Всеволод Петрів розповідає // Монкевич, Б. Похід Бол­бочана на Крим : спогади сотника Армії УНР та його бойових побра­тимів / Б. Монкевич ; Борис Монкевич. — К. : Істор. клуб «Холодний Яр» : Наш формат, 2014. — С. 218–239. — (Українська воєнна мемуа­ристика ; кн. 7. Б-ка істор. клубу «Холодний Яр»).

Тинченко, Я. [Всеволод Петрів] // Тинченко, Я. Офіцерський кор­пус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) / Я. Тинченко ; Ярослав Тинченко. — К., 2011. —  Кн. ІІ. — С. 65, 71, 77, 78, 79, 93, 95, 97, 104, 106, 123, 131, 133, 137, 142, 153, 158, 178, 180, 181, 182, 183, 192, 200, 237, 241, 242, 268, 293, 345.

Ріпецький, С. На Запоріжжі : [в т. ч. про Гайдамацький кінний полк ім. Костя Гордієнка (командир В. М. Петрів)] // Ріпецький, С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. — Нью-Йорк, 1956. —С. 189–194.

 

16.01 – 120 років від дня народження Якова Андріа­новича Милешка (16.01.1898, с. Попівка (нині Смирнове Більмац. р-ну) – 23.06.1978, м. Одеса), українського режисера, заслуженого діяча мис­тецтв УРСР (1951); режисера Одеського академічного театру опери та балету (1948–1962), з 1954 р. – головного режисера.

 

Література та інтернет-ресурс:

Єременко, М. У степах Таврії розквітла : [в т. ч. серед видатних чернігівців згадується Я. А. Милешко] / Микола Єременко // Чернігів­ці — 230 : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Н. Романів ; ред. І. Степаненко]. — Токмак, 2014. — С. 3–12. — (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 6).

Милешко Яків Андріанович // Мистецтво України : біографіч­ний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — К., 1997. — С. 412.

 

Інтернет-ресурс:

Милешко Яків Андріанович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=6560&lang=ukr

 

16.01 – 50 років Володимиру Гри­горовичу Бондаренку (16.01.1968, Кіровобад, Азер­байд­жан), доктору історичних наук (2016), доценту, виклада­чу кафедри українознавства філологічного фа­культету Запорізького національного універ­ситету.

Володимир Григорович Бондаренко народився 16 січня 1968 року в м. Кіровобаді (Азербайджан). У 1985 р. закінчив ЗОШ № 26 м. Запоріжжя. У 1985–1990 рр. навчався на історичному факультеті Запорізького державного університету, отримавши диплом зі спе­ціальності – історія та одержавши кваліфікацію – історик, викладач історії і суспільствознавства. У 1990–2003 рр. працював учителем історії і права у ЗОШ № 58 м. Запоріжжя. У 2003–2006 рр. навчався в аспірантурі Запорізького національного університету. У 2006 р. захистив кандидатську дисертацію: «Вільнокозацький рух на Півдні України (1917–1918 рр.)», (науковий керівник – В. М. Мороко). У 2007–2010 рр. працював науковим співробітником НДІ історії козацтва Запорізького національного університету. У 2016 р. захис­тив докторську дисертацію: «Український вільнокозацький рух в Україні та на еміграції (1919–1993 рр.)», (науковий консультант – М. О. Фролов).

Нагорода: «Відмінник освіти України» (1994). Автор 60 науко­вих та навчально-методичних публікацій.

(І. В. Шершньова)

 

Праці:

Український вільнокозацький рух в Україні та на еміграції (1919–1993 рр.) : монографія / В. Г. Бондаренко ; ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки України. Запоріжжя : [ЗНУ], 2015. — 600 с. : фото, табл.

Історія новітніх запорожців: вільнокозацький рух на Півдні України (1917–1918 рр.) : монографія / В. Г. Бондаренко. — Запоріж­жя : ЛІПС, 2010. — 228 с.

***

Самостійницький рух козаків Дону, Кубані і Тереку після Другої світової війни (1945–1999 рр.) / В. Г. Бондаренко // Гілея : наук. вісн. — 2016. — № 7. — С. 129–134.

Георгій Магалевський – організатор вільнокозацького руху в Олександрівському повіті на Катеринославщині / В. Г. Бондаренко // Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конферен­ції. — К., 2012. — С. 355–361.

Вільне козацтво Олександрівська у повстансько-партизансько­му русі [1917–1923] / В. Г. Бондаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2011. — Вип. XXX. — С. 120–126.

Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська, науковець і громадсько-політичний діяч української діаспори / В. Г. Бондаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2010. — Вип. XXVІІІ. — С. 155–160.

Олександрівський курінь Вільного козацтва (1917–1920 рр.) / В. Г. Бон­даренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького націо­нального університету. — Запоріжжя, 2009. — Вип. XXV. — С. 43–47.

Участь Вільного козацтва в антигетьманському повстанні Директорії на Півдні України / В. Г. Бондаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2006. — Вип. XX. — С. 148–153.

Політика Павла Скоропадського у відродженні станового ко­зацтва у 1918 році та її реалізація на Південній Україні / В. Г. Бонда­ренко // Основи теорії військової справи та бойових мис­тецтв : ма­теріали Всеукр. наук.-практ. конф. — Запоріжжя, 2006. — С. 84–90.

Відродження козацтва на Катеринославщині (серпень-листо­пад 1917 р.) / В. Г. Бондаренко // Наукові праці історичного факуль­тету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2005. — Вип. XІX. — С. 160–165.

Участь інтелігенції у відродженні козацтва на Півдні України (1917–1918 рр.) / В. Г. Бондаренко // Наукові записки Вінницького дер­жавного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського : зб. наук. праць. — Вінниця, 2004. — Вип. 8. — С. 122–127. — (Історія).

Участь інтелігенції у відродженні козацтва на Півдні України (1917–1918 рр.) / В. Г. Бондаренко // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцю­бинського : зб. наук. праць. — Вінниця, 2004. — Вип. 8. — С. 122–127. — (Історія).

Соціальна база Вільного козацтва на Півдні України (1917–1918 рр.) / В. Г. Бондаренко // Історичні і політологічні дослідження. — 2004. — № 3. — С. 99–105.

 

Література:

Чуприна, А. Владимир Бондаренко: «Об истории нужно писать, не замалчивая неприглядности» / Анна Чуприна // МИГ. — 2016. — 22 дек. (№ 51). — С. 34.

Желнова, Н. Незрячий аспирант защитил диссертацию // МИГ. — 2006. — 30 нояб. (№ 48). — С. 14.

 

20.01 – 80 років (1938) Івану Антоно­вичу Мазуру (20.01.1938, с. Гвардійське Хмельниц. обл.), доктору фармацевтичних наук (1979), кан­дидату хімічних наук, професору (1979), ака­деміку Ака­демії технологічної кібернетики України (1986).

Іван Антонович Мазур у 1960 році закінчив Запорізький фарма­цевтичний інститут (провізор). До 2013 р. очолював кафедру фарма­цевтичної хімії Запорізького державного медичного університету. У 1991 році заснував і очолив ТОВ «Науково-виробниче об’єднання «Фарматрон». Під його керівництвом завершені доклінічні дослід­ження препарату тіотриазолін – першого українського оригінального препарату. Він автор 800 наукових праць, 240 патентів, 5 монографій.

І. А. Мазуру присвоєні почесні звання: «Винахідник СРСР» (1978), «Заслужений діяч науки і техніки України» (2004), нагород­жений медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2009).

 

Література та інтернет-ресурс:

Династия Мазур – Кучеренко // Медицинские династии Запо­рожской области. — [Запоріжжя, 2013]. – С. 86.

Шифрина, А. И. Мазур Иван Антонович // Герои и судьбы: инте­ллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов. — Запорожье, 2002. — [Кн.] 2. — С. 261–267.

Иванец, Ю. Академик Иван Мазур: ученый, аналитик и чело­век // Запороз. Січ. – 2015. — 7 берез.

Мазур Іван Антонович [Електронний ресурс] // Славетні запо­ріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=6467&lang=ukr

 

20.01 – 100 років тому (1918) в м. Олександрівську був націо­налізований завод «Дека» (зараз – ПАТ «Мотор-Січ»).

 

20.01 – 60 років від дня народження Олек­сандра Олександровича Михай­люти (20.01.1958, с. Заріччя Гуляйпіл. р-ну), прозаїка, кінодрама­турга, публіциста.

лександр Олександрович Михайлюта народився 20 січня 1958 року в селі Заріччя (околиця м. Гуляйполя) Гуляйпільського району Запорізької області. Навчався у третій Гуляйпільській середній школі. Літературну діяльність розпочав з поезії, дебютувавши у 15-річному віці на сторінках районної газети «Зоря комунізму» віршем «Весілля». З цього короткого, з десяток разів правленого, гуляй­пільського «Весілля» і почалася дорога Сашка Михайлюти у світ пое­зії, художньої прози, журналістики та кінодраматургії.

Після закінчення у 1980 році факультету журналістики Київсь­кого державного університету ім. Т. Г. Шевченка працював корес­пондентом Гуляйпільської районної газети, завідуючим відділом обласної газети «Комсомолець Запоріжжя», власним кореспонден­том газет «Молодь України», «Голос України», політичним огляда­чем Пресового Агентства Новин, керував у Запоріжжі науково-редакційним підрозділом з підготовки та випуску серії книг «Реабі­літовані історією». Виконував обов’язки прес-секретаря фракції Верховної Ради України «Реформи і порядок», яку очолював народ­ний депутат С. В. Соболєв.

У 1997 році вже знаний в Україні журналіст О. Михайлюта очолив оргвідділ Національної Спілки журналістів України, а вже наступного 1998 року був обраний секретарем Спілки, директором Журфонду України. З 2002 року він деякий час секретарює у Націо­нальній Спілці письменників України. Працював головним спеціа­лістом у секретаріаті першого заступника Голови Верховної Ради України, з 1994 до 2004 р. був помічником-консультантом народно­го депутата А. В. Єрмака. А ще працював головним редактором жур­налів «Епоха», «Кияни», «Журналіст України», «Райони України».

З 1983 р. О. О. Михайлюта – член Національної Спілки журна­лістів України, а з 1995 р. – Національної Спілки письменників Украї­ни. У 1990 р. Запорізьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка висунуло кандидатуру О. Михайлюти кандида­том у депутати Верховної Ради України на виборах по Орджонікід­зевському виборчому округу (м. Запоріжжя).

О. О. Михайлюта – один із організаторів запорізького товариства «Меморіал» (1990) (воно було зареєстроване як ініціативна група «Реабілітація» і діяло при обласній молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя») та Організації солдатських матерів України (ОСМУ) (1990).

У 1998 році Олександр Олександрович брав активну участь у відзначенні 110-ї річниці від дня народження Н. І. Махна, у ство­ренні громадської організації «Товариство Нестора Махна „Гуляй-Поле“» (засновники: А. В. Єрмак, М. О. Бут, В. М. Ярош і О. О. Ми­хайлюта).

Олександр Михайлюта – учасник Помаранчевої революції 2004 року на майдані Незалежності у Києві. Він написав і видав одну з перших книг про тогочасні події на Майдані і в Україні – «Помаранчевий репортаж».

З 2002 р. О. Михайлюта очолює Центральну раду Всеукраїнсь­кої громадської організації «Професійна Спілка журналістів Украї­ни». За цей час підготував та випустив у світ 4 випуски «Білої кни­ги про утиски ЗМІ та окремих журналістів в Україні „Преса і влада“».

Прозаїк і журналіст О. О. Михайлюта – автор 16 книг прози і публіцистики, понад 2000 публікацій у засобах масової інформації та колективних збірках, автор відеофільмів «Рана», «Гдє так вольно дишіт чєловєк…», «Загадка Дивина». За його повістю «Секретний ешелон» (1993 р.) знято повнометражний однойменний художній фільм (Одеська кіностудія «Благовіст», режисер Я. Лупій), який демонстрували провідні телеканали Росії та України.

Творчість О. О. Михайлюти високо оцінювали класики українсь­кої літератури Олесь Гончар, Микола Вінграновський, Борис Олій­ник… Він – лауреат премії журналу «Дніпро», премії «Незалеж­ність» Київської спілки журналістів, Всеукраїнського фонду «ХХІ століття» за літературний сценарій телефільму «Україна: погляд у майбутнє», нагороджений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2005) та Почесною Грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом» (2005), Подякою Київського міського голови.

(Г. М. Нагорна)

 

Література та інтернет-ресурси:

Кривоший, О. [О. Михайлюта] // Кривоший, О. Батькові чобо­ти : оповідання, новели, публіцистика. — Запоріжжя, 2010. — С. 125.

Турченко, Ф. Г. [О. Михайлюта] // Турченко, Ф. Г. Запоріжжя на шляху до себе: минуле і сучасність в документах та свідченнях учас­ників подій. — Запоріжжя, 2009. — С. 126, 137–138.

Віхляєв, В. В. Літературна школа поетів-постшістдесятників Запорізького краю : [в т. ч. про О. Михайлюту] // Віхляєв, В. В. Перші кроки / В. В. Віхляєв. — К., 2006. — С. 37–39.

Кушніренко, І. Олександр Олександрович Михайлюта (1958 р.н.) // Кушніренко, І. К. Преса Гуляйпільщини : матеріали з історії газетярсь­кої та друкарської справи на Гуляйпіллі Запорізької області / І. К. Куш­ніренко, В. І. Жилінський. — Запоріжжя, 2006. — Ч. 2. — С. 98–99.

Кушніренко, І. Олександр Олександрович Михайлюта // Кушні­ренко, І. Література Гуляйпільщини / Кушніренко І., Жилінський В. – Дніпропетровськ, 2003. —С. 157–167.

Мороко, В. [О. Михайлюта] // Мороко, В. Історія рідного краю : підруч. для 11 кл. серед. загальноосвіт. шк. / В. Мороко, Ф. Турченко. – Запоріжжя, 2001. — С. 170.

Олександр Олександрович Михайлюта // Козацькому роду нема переводу : біограф. довід. — К., 2001. — С. 76–77.

***

Сліпко, В. Прощені і блаженні / Володимир Сліпко // Голос Гуляйпілля. — 2010. — 19 січ. — С. 2.

Бондаренко, С. За что изгоняют писателя // Киев. ведомос­ти. — 2007. — 6 сент.

Шпак, Т. Стоїть явір над водою… / Шпак Тиберій // PostПос­туп. — 2007. — 26 січ. — 2 лют.

Павленко, Л. За іронією і сарказмом – правда : [про кн. О. Ми­хайлюти «Помаранчевий репортаж»] / Л. Павленко // Уряд. кур’єр. — 2005. — 11 берез.

Ларіонов, П. У нас буде «Копіукр» : [про співпрацю О. Михайлю­ти з норвез. колегами] / П. Ларіонов // Уряд. кур’єр. — 2004. — 24 січ.

Імені Миколи Нагнибіди : [про заснування обл. премії в галузі лі­тератури (1993) ; в т. ч. про О. Михайлюту – лауреата цієї премії] // Хортиця: альманах. — Запоріжжя, 1998. — Вип. 6. — С. 112.

Новодворская, В. «Вновь Бандеры голос в роще слышен…» / В. Но­водворская // Новое время. — 1998. — № 1. — С. 42.

Шевченко, Ю. Этого не забыть // Юг. — 1993. — 16 июля.

***

Лучка, А. Хто врятує Бандалонію? [Електронний ресурс] : [про кн. «Химерія»]. — Режим доступу: http://www.imi.org.ua

Скалозуб, Л. Презентация книги А. Михайлюти «Оранжевый ре­портаж» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.2000.­net.ua/podrobnosti/

Советы экстрасенсов и ясновидцев [Електронний ресурс]. — Ре­жим доступу : http://www. vybaby. Inua

Михайлюта розкаже про райони України [Електронний ресурс] : [веб-сайт]. — Режим доступу : http://www.usju.оrg.ua

Скандал у Спілці письменників [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.gazeta.lviv.ua

Михайлюта Олександр Олександрович [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http:// www/vlada.kiev.ua

Михайлюта Олександр Олександрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6580&lang=ukr

 

21.01 – 370 років тому (1648) відбулося пов­стання козаків у Запорозькій Січі під проводом Б. Хмельницького. Початок визвольної війни.

Після жорсткого придушення селянсько-козацьких повстань 20–30-х років XVII ст. в Україні настав десятилітній період затишшя. Наприкінці 40-х років XVII ст. колоніальний гніт Речі Посполитої, яка загарбала значну частину українських земель, став нестерпним. Тому вибух 1648 р. був закономірним.

Нове повстання, що скоро переросло у всенародну війну, очо­лив чигиринський сотник Богдан-Зиновій Хмельницький. He знай­шовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виї­хав до Микитинської Січі. 21 січня 1648 р. запорозькі козаки на чолі з Б. Хмельницьким вигнали із Січі урядовий гарнізон, а за кіль­ка днів обрали Хмельницького своїм гетьманом. Саме ці події зна­менували початок Визвольної війни.

Підготувавши основну військову базу на Запорожжі, Б. Хмель­ницький звернувся до українського народу із закликом до повс­тання проти шляхетської Польщі.

Щоб забезпечити свій тил із півдня й отримати допомогу кін­нотою, Б. Хмельницький у лютому 1648 р. уклав військовий союз із кримським ханом Іслам-Гіреєм III. Згідно з домовленістю, в Украї­ну прийшов чотиритисячний татарський загін.

У квітні 1648 р. Б. Хмельницький виступив із військом назуст­річ польським військам, які намагалися придушити повстання на Придніпров’ї. 19 квітня – 6 травня 1648 р. в урочищі Жовті Води відбулася перша битва, у якій повстанці разом із татарами розбили шляхтичів. На бік повсталих перейшло 4 тисячі реєстрових козаків на чолі з наказним гетьманом Філоном Джалолієм.

Після цієї перемоги військо Б. Хмельницького рушило до Кор­суня, де розташувалися головні сили Польщі (майже 20 тисяч чо­ловік). 16 травня 1648 р. в урочищі Горохова Діброва повстанці ото­чили і вщент розбили польську армію, яку очолювали М. Потоцький і М. Калиновський. 13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло переконливу пе­ремогу над шляхетським ополченням під Пилявця­ми. У результаті битви було визволено Волинь і Поділля, а армія Б. Хмельницького пішла походом на Львів та Замостя. Та згодом Б. Хмельницький, діз­навшись про вибори нового польського коро­ля, погодився на пе­ремир’я і повернув козацьку армію до України.

1648 рік завершився урочистим в’їздом (23 грудня) гетьмана до Києва. Внаслідок перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявця­ми було знищено польську окупаційну армію в Україні, склалися сприятливі умови для широкого розгортання націо­нально-виз­вольної боротьби.

(Т. М. Палівода)

Література:

Сушинський, Б. І. Визвольна війна українського народу // Все­світня козацька енциклопедія XV – початку XX століть. — Одеса, 2007. — С. 55–56.

Антонович, В. Б. Коротка історія козаччини / В. Б. Антоно­вич. — К. : Україна, 2004. — 304 с.

Чуприна, В. Хмельниччина 1648–1657 рр.: визвольна війна українсь­кого народу під проводом Б. Хмельницького / В. Чуприна, З. Чуприна. — Львів : Світ, 2003. — 176 с.

Лях, С. Р. Визвольна війна українського народу середини 17 ст. / С. Р. Лях // Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при Запоріз. держ. ун-ті ; [редкол. Ф. Г. Турченко (кер.) та ін.]. — К. ; Запоріжжя, 2002. — С. 64–68.

Грушевський, М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. Том. VIIІ : Роки 1626–1650. — К. : Наук. думка, 1995. — 856 с.

Голобуцький, В. О. Хмельниччина і Запорозьке козацтво / В. О. Го­лобуцький // Запорозьке козацтво / В. О. Голобуцький. — К. : Вища шк., 1994. — С. 350–414.

Апанович, О. М. Світова велич і фатальна помилка Богдана Хмельницького / О. М. Апанович // Гетьмани України і кошові отама­ни Запорозької Січі / О. М. Апанович. — К. : Либідь, 1993. — С. 38–68.

Крип’якевич, І. П. Богдан Хмельницький. — 2-ге вид., випр. і до­пов. — Львів : Світ, 1990. — 408 с.

 

22.01 – 110 років тому (1908) став до ладу Кіч­каський міст в м. Олександрівську (нині м. Запо­ріжжя).

На початку XX століття краєвид на Дніпро, вище Дніпрогесу, мав інший вигляд.

Вдивляючись у широчінь (біля кілометру) водяної поверхні, важко уявити, що саме тут було її найвужче та найглибше місце. Острів, що зараз ми бачимо, – це все, що залишилося від Кічкась­кого мису, Дніпробудівське озеро поглинуло частину правого бере­га й підняло рівень води на 40 метрів.

А колись, проминувши дев’ять бурхливих порогів, біля Кіч­каського мису Дніпро робив крутий поворот і впадав у «Вовче гор­ло» – між високими скелями відстань була лише 170 метрів. Місце, де влаштовувалися засідки судам, які просувалися відомими торго­вельними шляхами, і де була облаштована Крарійська переправа, що була знана ще у Давній Греції. Про неї писав візантійський імператор Костянтин Багрянородний (905 р.) та згадували в доповіді запорозькі козаки (1672 р.): «Татари перелазять Дніпро нижче Кодака в урвищі Кучкас…» А у XІX столітті біля Кічкаської переправи була заснована колонія Кіскас-Ейнлаге. ХІХ сторіччя відзначилося бурхливим роз­витком промисловості, і у 1829 році було прийнято рішення про бу­дівництво поромної переправи, а коли розпочалася розробка Крив­басу та Донбасу, виникла необхідність будівництва залізниці.

На початку XX ст. розпочалося будівництво 2-ї Катерининсь­кої залізниці, і «Вовче горло» було обрано для будівництва мосту. Для визначення кращої технічної системи мосту було оголошено конкурс, у якому взяли участь три заводи: Рудзький (Варшава), Батіньоля (Париж) та Брянський (Катеринослав). Останній і одер­жав замовлення. Розробку проекту здійснював Лавр Дмитрович Прос­куряков, майбутній учитель Є. О. Патона, а керував будівництвом Д. В. Лат, нагляд здійснювався Л. К. Валькевичем. Будівництво було розпочато у 1900 році, а наприкінці червня 1902 року міст уже від­крився для пішохідного руху. 17 квітня 1904 року міст був офіційно відкритий для гужового транспорту, а 22 січня 1908 року розпочав­ся й залізничний рух. Кічкаський міст вражав уяву сучасників кра­сою та інженерним втіленням, його називали «восьмим дивом сві­ту» та найзнаменитішим висячим мостом Європи. Однопролітний консольний міст став героєм перших шпальт газет усього світу.

З початком громадянської війни міст набув стратегічного зна­чення – через нього перевозяться боєприпаси, війська, медикамен­ти, поранені та різна техніка. Місто Олександрівськ та його околиці з 1918 до 1921 рік були ареною жорстоких боїв. Полотно мосту декілька разів підривали більшовики і махновці, але найбільшої руйнації міст зазнав 1920 року. Від вибуху в центрі моста у 40-метрову безодню Дніпра звалився ешелон, що перевозив боєпри­паси та медикаменти.

Після закінчення громадянської війни з’явилася нагальна пот­реба в залізничному сполученні, отже, і у відновленні Кічкаського мосту. За всіма відновлювальними роботами пильно стежив нар­ком шляхів сполучення Ф. Е. Дзержинський, начальником відбудовних робіт було призначено інженера Харламова, комісаром до­роги – Фокєєва. Графік відбудови був дуже щільним, і вже 14 ве­рес­ня 1921 року Кічкаський міст було відновлено. До 30-х років він зали­шався в Олександрівську єдиним залізничним мостом через Дніпро.

Спорудження греблі Дніпрогесу вирішило долю Кічкаського мосту. Підйом води у верхньому б’єфі Дніпра міг призвести до за­топлення моста, тому у вересні 1931 року розпочався демонтаж, а 6 листопада Кічкаський міст було повністю розібрано.

28 березня 1932 року перемичка греблі була закрита, і вода, що піднялася, назавжди поглинула скелі «Вовчого горла» й оточуючі береги. Над 58 метрами води й досі височіє залишок опори одного з колись найкрасивіших у світі одноарочних висячих мостів, прине­сених у жертву технічному прогресу.

(Ж. Д. Назаренко)

 

Література:

Кичкасский мост : [фото] // Северная Таврия на почтовых открыт­ках ХХ века / [рук. проекта В. И. Резник]. — К., 2010. — С. 26–29, 58.

Кічкаська переправа на початку ХХ століття // Переправа в май­бутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район: присвячується 40-річ­чю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя. — Запорі­жжя, 2009. — С. 14–17.

Шиханов, Р. Б. Кічкаський міст // Шиханов, Р. Б. Ленінський район міста Запоріжжя (1928–2008 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади. — Запоріжжя, 2008. — С. 42–44.

Адельберг, Л. И. Кичкасский мост // Адельберг, Л. И. Мосты За­порожья. — Запорожье, 2005. — С. 13–19 : ил.

Берег левый – берег правый // Содружество. — 2016. — № 11 (48). — С. 13–20.

Шак, В. Запорожская Атлантида находится… совсем недалеко от Днепрогэса / Владимир Шак // МИГ. — 2015. — 2 апр. (№ 14). — С. 38.

Бородин, А. Кичкасский мост в Александровске построили за че­тыре года, а разобрали за семьдесят дней / Артем Бородин // МИГ. — 2012. — 9 авг. (№ 32), 16 авг. (№ 33). — С. 50.

Веревкин, А. Махно Кичкасский мост не взрывал / Александр Веревкин // Запороз. Січ. — 2011. — 3 листоп. (№ 211–213). — С. 11.

Этот день в истории нашего края // ПравДа. – 2011. – 14 апр. (№ 15). — С. 9.

«Этим проектом Вы сразили меня…» // Правда… и ничего, кроме правды. — 2010. — 20 мая (№ 20). — С. 7.

Пелехова, А. Кичкасский мост // Запороз. Січ. — 2008. — 2 жовт. (№ 187–189). — С. 11.

Жаров В. Тайны кичкасского эшелона // Запороз. Січ. — 2007. — № 53–55. — С. 1, 4.

Карафин, К. Кичкасский мост / Карафин К., Васильчук Г. // Хор­тицкий бизнес-клуб. — 2001. — № 5 (22). — С. 14–15.

Борисенко, О. Кічкаський міст / Ольга Борисенко // Запороз. Січ. — 2002. — 2 лип.

 

24.01 – 60 років Олександру Борисовичу Горпиничу (24.01.1958, смт Новомиколаївка), доктору медичних наук, профе­сору, академіку, почесному громадянину м. Вільнянська.

 

Література:

Кушніренко, І. Олександр Горпинич // Кушніренко, І. К. Люди Гу­ляйпільщини : біограф.-довід. видання / І. К.  Кушніренко, В. І. Жи­лінський. — Запоріжжя, 2004. — С. 45–46.

 

24.01 – 50 років від дня народження Сергія Костян­тиновича Бублика (24.01.1968, м. Оріхів – 23.06.1987, с. Преображенка Орі­хів. р-ну), воїна-афганця, рядового.

 

Література:

Курочкіна, Т. А. Бублик Сергій Костянтинович // Курочкі­на, Т. А. Вони не знали, що йдуть на війну / Т. А. Курочкіна ; Тамара Курочкіна. — Запоріжжя, 2012. — С. 85–86, 91–95, 141.

 

25.01 – 60 років Олександру Віталійовичу Наметченку, го­лові Запорізького обласного об’єднання Української Спілки ветера­нів Афганістану.

 

Література:

[Шифрина, А. И.] Наметченко Александр Витальевич // Герои и судьбы: интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов. — Запорожье, 2002. — [Кн.] 2. — С. 284–290.

 

28.01 – 80 років від дня народження Петра Михайло­вича Ва­ната (28.01.1938, с. Дубно Перемишлян. повіту, Польща – 08.02.2017, м. За­поріжжя), народного депутата України, президента Запо­різького обласного союзу промисловців і підприємців (роботодавців) «Потенціал», почесного громадянина м. Запоріжжя (2009).

 

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Ванат Петро Михайлович // Шиханов, Р. Б. По­чесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 101–102.

Ванат Петр Михайлович // Видатні запоріжці : альманах. — За­поріжжя, 2012. — С. 15.

Ванат Петро Михайлович // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 52–55. — На облж. : 20 років незалежності України.

Ванат Петр Михайлович // Гордость Запорожья : альманах. — Запорожье, 2009. — С. 10.

Шиханов, Р. Б. Ванат Петро Михайлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=5478&lang=ukr

 

28.01 – 80 років від дня народження Леоніда Івановича Жаботинського[48] (28.01.1938, с. Успенка Краснопіл. р-ну Харків. обл. (нині входить до смт Краснопілля Сумської області) – 14.01.2016, м. За­поріжжя), дворазового чемпіона Олімпійських ігор (1964, 1968) з важ­кої атлетики, чемпіона світу (1964–1966, 1968), чемпіона Європи (1966, 1968), п’ятиразового чемпіона СРСР (1964–1969), заслужено­го майстра спорту СРСР з важкої атлетики, почесного громадянина м. Запоріжжя (2003). З 2010 року Запорізька спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву «Спартак» носить ім’я легендарного важкоатлета. Щорічно в Запоріжжі проводиться турнір на призи Л. І. Жаботинського. Розпорядженням голови За­порізької ОДА від 19 травня 2016 року № 275 вулиця «Правди» пе­рейменована на вул. Леоніда Жаботинського.

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Жаботинський Леонід Іванович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиха­нов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 79–80.

Жаботинский, Р. Л. Мой отец — Леонид Жаботинский : история жизни великого человека, рассказанная его сыном / Р. Л. Жаботинский ; Руслан Жаботинский. — Запорожье : АА Тандем, 2014. — 216 с. : фот.

Жаботинський Леонід Іванович // Книга пошани. Кавалери дер­жавних нагород Запорізької області. — [Запоріжжя, 2012]. — С. 18–19.

Жаботинський Леонід Іванович // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 68–71. — На облж. : 20 років незалежності України.

Жаботинский Леонид Иванович // Гордость Запорожья : альма­нах. — Запорожье, 2009. — С. 77.

Шиханов, Р. Б. Жаботинський Леонід Іванович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5892&lang=ukr

 

29.01 – 25 років (1993) від дня заснування дер­жавного історико-архітектурного музею-заповід­ника «Садиба Попова» (м. Василівка).

ІЗ ХРОНІКИ СТВОРЕННЯ ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНОГО
МУЗЕЮ-ЗАПОВІДНИКА «САДИБА ПОПОВА»

Музею-заповіднику «Садиба Попова» 2018 р. виповнюється 25 років із моменту створення. За цей час було проведено роботу із формування та поповнення музейної колекції експонатами, прис­вяченими історії роду Попових та м. Василівка, здійснювалася нау­ково-дослідна робота із вивчення архівних матеріалів.

Історія створення музею-заповідника «Садиба Попова» веде свій початок від діяльності товариства «Спадщина», що виникло у грудні 1989 р. Ініціаторами створення товариства були Ю. Здорик (студент 5 курсу Запо­різького державного університету), І. Шевченко (секретар комсо­мольської організації Райспоживспілки) та В. Мєшков (голова това­риства). Вони також здійснювали роботу щодо надання статусу па­м’ятки історії будинку управляючого маєтком (дому Перовського), комплексу «Садиба поміщика» та повітовим школі, лікарні і т.д.

29 січня 1993 р. було створено Василівський державний істо­рико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова», який роз­почав свою діяльність як музейний заклад з 1 березня 1993 р. Першим директором було призначено Володимира Володимировича Мєшкова. Безпосередньо музей знаходився у приміщенні східного флігеля палацового комплексу.

Важливе значення надавалося науковій роботі, саме тому нау­кові співробітники музею працювали в державному архіві в Криму, де віднайшли великий масив інформації з дореволюційної історії Василівщини. Це були лише перші кроки науково-дослідницької роботи, проте завдяки опрацюванню раніше невідомих матеріалів почалося формування фондів наукової бібліотеки.

Подальша наукова діяльність пов’язана із дослідженнями у міс­цевому архіві м. Василівка, це, зокрема, тема голодомору 1932–1933 рр. Були проведені опитування більше 40 мешканців похилого віку – свідків голодомору, зібрано багато їх спогадів та зроблено аналіз. У с. Мала Білозерка було знайдено місце масового поховання загиблих від голодомору. У подальшому співробітники музею здійс­нювали роботу з уточнення історії краю періоду німецької окупації, колгоспного будівництва. У цей час продовжувався збір експонатів, формування музейної колекції та наукової літератури.

Що стосується експозиційної діяльності музею, то у примі­щенні східного флігеля було відкрито тимчасову виставку, присвя­чену подіям Другої світової війни, яка згодом стала постійною експозицією музею. Для її оформлення заздалегідь були запрошені художники, які виготовили карти-схеми, макети орденів тощо. Це була перша постійна експозиція музею-заповідника, офіційно від­крита 22 серпня 1996 р. до Дня незалежності України.

Уже в наступні роки відкривалися тимчасові експозиції: вис­тавки творів майстрів декоративно-прикладного мистецтва м. Ва­силівка, Великодня виставка майстрів та ін.

Також було відкрито зал з експозицією по історії краю, роду Попових та палацового комплексу. Завдяки продовженню форму­вання музейної колекції 1999 р. було відкрито зал, присвячений етнографії краю.

Уже 27 січня 2001 р. Василівський історико-архітектурний му­зей-заповідник «Садиба Попова» внесено до Реєстру нерухомих пам’яток України національного значення. У наступні роки продов­жувалася науково-дослідна робота співробітників музею, а також відкривалися нові тимчасові виставки митців м. Василівки та м. Запоріжжя.

На сьогодні історико-архітектурний музей-заповідник «Сади­ба Попова» стає все більш відомим для жителів різних куточків України та поза її межами. Активно розвивається наукова діяль­ність, співробітники музею постійно беруть участь у всеукраїнсь­ких конференціях. Завдяки праці в архівах накопичується новий матеріал, присвячений історії представників роду Попових, пала­цового комплексу та м. Василівка.

На сьогодні у музеї представлено постійно діючі експозиції, які розповідають про представників роду Попових, історію створення палацового комплексу, а також етнографію краю. Завдяки археоло­гічним розкопкам на території музею-заповідника виявлено багато предметів, які в подальшому стають частиною музейної колекції та допомагають уявити інтер’єр палацу.

(Т. В. Дідур)

 

Література:

Welcome. Садиба Попова / [Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. краєзнав. музей» ЗОР]. — [Запоріжжя : б. в., 2015]. — 16 с. : іл.

Державний історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» // Актуальні проблеми та перспективи розвитку туристич­ного і готельно-ресторанного бізнесу в Запорізькому регіоні : моно­графія. — Запоріжжя, 2012. — С. 119–121.

Історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» // Василівщина туристична та мистецько-поетична. — Запоріжжя, 2011. — С. 12–16.

Замок В. Попова // 101 старовинний замок : ілюстрована енциклопедія. — [Х.], [2009]. — С. 62.

Лютый, А. История рода дворян Поповых и их усадьбы в Ва­сильевке // Лютый, А. П. Очерки истории Северной Таврии. Т. 1 / А. П. Лютый, О. В. Варяник. — Запорожье, 2005. — С. 5–214.

Ігнатуша, О. М. Перлина архітектури Півдня України (за ряд­ками архівних документів) / Ігнатуша О. М., Тедєєв О. С. // Нариси історії Південної України. — Запоріжжя, 1997. — С.43–50. — (Б-ка науково-краєзнавчого часопису «Запорозька старовина» ; сер. 1).

***

Атаманчук, И. Профессиональный праздник отметили ночны­ми экскурсиями / Инесса Атаманчук // МИГ. — 2016. — 26 мая (№ 21). – С. 33.

Купченко, И. Мистические истории усадьбы Поповых // Илья Купченко // Надежда. — 2016. — 24 февр. — 1 марта (№ 9). — С. 14.

Коваленко, К. Подземные тайны усадьбы Поповых / Ксения Ко­валенко // Остров Свободы. — 2013. — 3 июля (№ 25). — С. 7.

Паненко, А. Помолодеть за 20 лет // Анна Паненко // Сила Сло­ва. — 2013. — 28 февр. (№ 9). — С. 13.

Дєдков, М. В. «Садиба Попова» – перлина архітектури Півдня України / М. В. Дєдков, Т. П. Щербина // Музейний вісник. — 2011. — № 11 / 2. — С. 72–78. — Бібліогр. : 17 назв.

Логанов, Є. Садиба Попова – золота спадщина, якій, нарешті, подали руку допомоги : (Василів. р-н) / Є. Логанов // Запоріз. правда. — 2010. — 15 квіт. (№ 55–56). — С. 11.

 

30.01 – 110 років від дня народження Василя Андрійовича Ліс­няка (30.01.1908, с. Вербове Пологів. р-ну – 11.11.1963, м. Запоріжжя), поета, письменника, перекладача, журналіста[49].

Василь Андрійович Лісняк народився 30 січня 1908 року в се­лянській родині, яка мешкала в с. Вербовому Пологівського району Запорізької області. Зростав малий Василь серед простого трудово­го люду, яких переслідували все життя злидні й нестатки. Така ж доля судилася й Василю, але він, сільський хлопець, маючи неабия­кий художній талант, зміг закінчити робітничий факультет і всту­пити до Київського художнього інституту.

Але настав 1933 рік: батько, Андрій Созонтович Лісняк, втра­тив роботу і змушений був розраховувати на талановиті руки свого сина. Адже сім’я загине від голоду, якщо Василь не повернеться до села, – летіли листи до Києва з села Вербового. Василь був змушений поки­нути улюблене заняття і шевцювати разом із батьком, працю­вати у колгоспі, у сільському клубі. Чи не єдиною згадкою про худож­ній інститут став альбом дружніх шаржів, зроблених рукою Василя на своїх товаришів по робітничому факультету. Сьогодні цей альбом перебуває на вічному зберіганні в Запорізькому обласному архіві.

Паралельно з малюванням Василь любив писати вірші: про запорізький степ, про рідну землю, про своє село, бо «…найкраща на світі краса – вічно юна земля і людина». Його найперший вірш – «Ра­нок» – побачить світ у київському журналі «Глобус» у 1932 році, ще в київському періоді життя. Вірш славив хліборобів, рідний степ, ме­лодію зерна… Ця тема згодом стала головною, наскрізною у твор­чості поета.

Згодом його поезії стали періодично з’являтися в окремих ви­даннях, журналах, газетах, а під час радянсько-німецької війни – у фронтовій періодиці.

Підтримував Василя і надихав у творчості його односелець – письменник Михайло Гайдабура (1909–1942), колишній наймит та ко­валь, студент Київського художнього інституту, учитель у школі, автор свого першого друкованого твору «Межа» (1929) і єдиної при­життєвої книги оповідань «У морі» (1938), член Спілки пись­менни­ків України (1938).

Саме ця людина розбудила в юнака потяг до самоосвіти і пое­тичного слова, підтримувала всі його починання.

З 1933 року Василь на газетній роботі – працює у Пологівській районній газеті «Колективні лани», а у 1937 році – аби бути ближче до друга – переходить працювати у районну газету Гуляйполя. Нав­чання Лісняка у місцевому педагогічному технікумі переривається війною: і Василь, і Михайло йдуть добровольцями на фронт. Ге­роїчна доля судилася Михайлу: він загинув у січні 1942 році, захи­щаючи Севастополь від німецько-фашистської навали. Уроки прози свого друга не забув Василь: він стане автором книжки сільських картин «Уміння жити», нарису «Дорідні зерна» (видано окремою брошурою), низки прозових етюдів та фрагментів повісті «Земля-матінка». Особливо схвилюють дослідника творчості Василя Лісняка його фронтові листи-трикутники до дорогої дружини – Марії: вони складають окрему художню повість про велике кохання двох людей.

А поки Василь пише вірші і воює. Важке поранення в бою на Харківщині привело його до шпиталю, після одужання – до Ста­лінграду. Посада військового писаря змінилася на посаду топооб­числювача в артилерійському полку. З червня 1944 працює в редакції дивізійної газети 1-го Українського фронту «За Родину». Свої вра­ження, мрії, думки Василь переносить у віршованій формі на папір.

Василь Андрійович 2 березня 1944 року звітує дружині, що усі свої воєнні вірші об’єднав у збірку під назвою «Рокотання бандур». Епіграфом до збірки стали слова Павла Тичини: «У моїм серці і бурі, і грози, й рокотання – ридання бандур…»

З Павлом Тичиною (1891–1967) Василь познайомився ще до війни, і теплі стосунки між обома поетами тривали впродовж трьох десятиліть. Своє хвилювання від першої зустрічі із відомим поетом Лісняк передав так: «Я йшов до того, чия творчість так полонить мене – йшов до того, хто викликав стільки прекрасного: зосередже­них думок, радісних відчуттів життя, мелодійного настрою душі; хто владно кличе любити „землю свою“ – свою батьківщину – і вог­ненно ненавидіти ворогів її». І початківець Василь на все життя запам’ятав поради метра: «Для свого таланту не шкодуйте нічого: ні грошей, ні часу, збагачуйте себе знаннями повсякденно. Беріть знання комплексно, у взаємозв’язку всіх видів мистецтва і науки. По-філософському дивіться на те, друкуєтесь ви, чи не друкуєтесь – поет вимірюється не кількістю надрукованого. Крім літератури, вив­чайте музику, живопис, архітектуру».

За два місяці Василь одержав листа від Павла Тичини: «Вам треба навчитись усі споріднені літературі мистецтва тримати віль­но у руках – так, як ото море вільно в собі тримає: і сіль, і йод, і радій, і навіть золото. А все це разом утворює силу велику – силу, яка чи в широчінь по ній пройдись, ніде немає тобі спину, чи в гли­бину спустись – жодних там протоптаних стежок!». У своєму щоде­ннику Лісняк занотував: «Ось чого нас навчає кращий майстер українсь­кої поезії, поет, за плечима якого лежить величезний твор­чий шлях, – поет, незрівнянно багатий на фарби, на ритми, на звучання, і сам в собі неповторний». Йшов 1939 рік.

Про теплі стосунки свідчать численні матеріали, які збері­гаються в домашньому архіві запорізького поета. Коли Василь Лісняк перебував на фронті, Павло Тичина підтримував молоду людину своїми листами та дружніми порадами. Як свідчать щоденникові записи Павла Григоровича, тільки 1942 року він надіслав на фронт особисто Лісняку десятки листів і бандеролей з творами Шев­ченка, Франка, Довженка, з газетами та журналами. І поему П. Тичини «Похорон друга» з щойно визволеного Києва одним з перших отримав Лісняк.

24 липня 1944 року Лісняк ділиться з дружиною приємною но­виною: «Мене прийнято до Спілки радянських письменників Украї­ни. Причому прийнято без заяви. Повідомив мені про це Михайло Стельмах».

Воєнні дороги Василя Лісняка пройшли через Краків, Домб­ровський вугільний басейн, Бреслау. На грудях рясніли нагороди – орден Червоної Зірки, медаль «За перемогу над Німеччиною».

Нарешті настав довгоочікуваний мир, за який заплачено ней­мовірно високу ціну.

Василь Лісняк почав укладати свою першу поетичну збірку, редактором якої став Павло Тичина. Збірка під назвою «Степові пісні» вийшла друком 1949 року.

З 1952 року розпочинається запорізький період у житті поета. Василь Лісняк очолив відділ листів газети «Червоне Запоріжжя» (за­раз – «Запорізька правда»), продовжував своє навчання, займався самоосвітою, відкривав молоді поетичні таланти, багато писав, брав активну участь в роботі літературного об’єднання.

У цілому поетичний творчий доробок Василя Лісняка не дуже великий. Після «Степових пісень» – збірки «Люблю село», «Краса людська», «Широкі простори». Остання – «Зоряний світанок» (1967) – вийде у світ уже після смерті поета, яка настала раптово 11 листопада 1963 року. Багато чого не встиг 55-річний поет: не видав свої вибрані твори, не побачив останньої поетичної збірки. Та, безперечно, на поетичному обрії Запорізького краю його зірка найяскравіша та найпомітніша, і ще довго вона світитиме майбутній творчій генерації.

А в спогадах сучасників залишився його образ: у вишиванці, з козацькими вусами, з гарним голосом – чудовим тенором (це спадковість: батько співав у церковному хорі), з українською піс­нею на вустах. І не раз говорив поет, що якби не став поетом, то обов’язково був би композитором.

У Запоріжжі, на будинку, де мешкав поет, установлено мемо­ріаль­ну дошку (1988). Ім’я В. А. Лісняка носить обласна літературна пре­мія (заснована в 1989 р.), Пологівське районне літературне об’єд­нан­ня, вулиця на батьківщині поета, бібліотека-філіал № 3 в м. Запоріжжі.

Талановитий поет, письменник, журналіст, людина душевної кра­си і сили Василь Лісняк назавжди увійшов в історію рідного краю як «керманич запорізьких літераторів».

(І. Л. Железняк)

 

Література:

Лісняк Василь Андрійович // Пологи – столиця запорізької кера­міки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя, 2012. — С. 92–94, 101, 125. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Про Василя Лісняка – поета і людину // Лісняк В. Вибране : пое­зія, проза, публіцистика. Фронтові листи. Пісні. Фотодокументи / В. А. Ліс­няк ; Василь Лісняк. — Запоріжжя, 2008. — С. 210–292.

Кушніренко, І. Василь Андрійович Лісняк (1908–1963) // Кушні­ренко, І. К. Преса Гуляйпільщини : матеріали з історії газетярської та друкарськоїсправи на Гуляйпіллі Запорізької області / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. — Запоріжжя, 2006. — Ч. 2. — С. 79–81.

Василь Андрійович Лісняк : (до 50-річчя з дня народження) / Обл. упр. культури, обл. бібліотека ім. Горького. — Запоріжжя : [б. в.], 1958. — [5 с.]. — (Пам’ятка читачеві).

***

Згадаємо Василя Лісняка : [50 років з дня смерті] // Запороз. Січ. — 2013. — 5 листоп. (№ 216). — С. 6.

Московцева, В. Ліснякова вишиванка / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. — 2013. — 21 листоп. (№ 134–135). — С. 17.

Піддубна, О. Пам’ять про найдостойніших запоріжців / Олена Піддубна // Запороз. Січ. — 2012. — 3 листоп. (№ 223). — С. 6.

 

30.01 – 90 років від дня народження Віталія Григо­ровича Сарбея (30.01.1928, с. Янчекрак Василів. р-ну – 22.04.1999, м. Київ), відомого українського історика, історіографа, джерелознавця, док­тора історичних наук (1972), професора (1981), дослідника історії України ХІХ – початку ХХ століття.

 

Інтернет-ресурс:

Король, А. І. Сарбей Віталій Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=7005&lang=ukr

 

30.01. – 65 років (1953) від дня відкриття бу­дів­лі Запорізького академічного обласного укра­їнського музично-драматичного театру ім. В. Г. Ма­гара (колишнього театру ім. М. Щорса)[50].

У 1929 р. на вулиці Лібкнехта (нині – просп. Соборний, 41) розпочалося будівництво театру за кресленнями Харківської проект­ної організації. Фасад колишнього Олександрівського товариства взаємного кредиту (приміщення якого було створено ще в 1914–1915 рр.) став частиною цієї споруди, а зал і сценічну коробку розбудували в бік вулиці Горького (нині – Поштова). У 1931 р. будівлю театру здали в експлуатацію, а сам театр отримав ім’я М. Зань­ковецької та проіснував до 1942 року. Після війни колектив театру ім. М. Заньковецької залишився на стаціонарній роботі у Львові, а колектив театру ім. М. Щорса переїхав із Жито­мира до Запоріжжя.

Під час бойових дій приміщення театру зазнало великих ушкоджень і лише по закінченні війни було розпочато реконструк­цію старої будівлі, від якої залишився обгорілий каркас і стіни залу. Для відновлення напівзнищеної споруди було запрошено Ю. В. Лу­щинського – інженера, який очолював будівництво театру 1929–1931 рр., та архітектора С. Д. Фрідліна. У ході будівельних робіт збільшили кількість поверхів, розширили обслуговуючі приміще­ння та гримувальні, осучаснили сцену й обладнали її рухомим ко­лом, запроектували новий балкон у три яруси по периметру гляда­цької зали. Роботи тривали сім років.

30 січня 1953 року нова, велична і монументальна, споруда за­порізького театру відкрила свої двері глядачам. Першою виставою на новій сцені стала «Загибель ескадри» О. Корнійчука у постановці головного режисера театру, народного артиста СРСР В. Г. Магара.

Збудований у 1953 році, театр мав косметичні ремонти в 1965 і 1972 роках, а для повномасштабної реконструкції його було зак­рито у 1994 році, тоді ж і розпочалися перші роботи. Більш широка діяльність із реконструкції почалася в 1998 році з ініціативи тодіш­нього голови Запорізької облдержадміністрації В. Куратченка. Замовником виступило управління капітального будівництва Запорізької ОДА, а генеральним підрядником – «Запоріжцивіль­проект». На об’єкті працювало близько 200 робітників із 16 організацій. Рес­тавраційні роботи виконували працівники «Київ­будінвесту», а зага­льні – фахівці «Запоріжалюмінбуду». Матеріально-технічну допомогу в капітальному ремонті будівлі театру надали провідні підприємства Запоріжжя: ВАТ «Мотор Січ», ВАТ «Запо­ріжсталь», ВАТ «Завод фе­росплавів», ВАТ «Укрграфіт», ВАТ «Запоріж­нафтопродукт», ВАТ «Дніп­роспецсталь», ВАТ «ЗАлК», ВАТ «Іскра».

8 травня 2000 року театр було відкрито для глядачів, а 27 жовтня, після остаточного оформлення документів, державна комі­сія прийняла театр в експлуатацію. Сьогодні театр ім. В. Г. Магара – один із найкращих в Україні за архітектурою, естетичними показ­никами, технічним обладнанням.

(Н. М. Ігнатьєва)

 

Література:

[Ігнатьєва, Н. М.] Історія будівлі театру ім. В. Г. Магара // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкри­тим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара. — [Запоріжжя, 2009]. — С. 28–29. — На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929–2009.

[Ігнатьєва, Н. М.] Історія будівлі театру ім. В. Г. Магара // Театр Danapris. — 2007. — груд.

Логвін, Г. Архітектура музично-драматичного театру в Запо­ріжжі // Архітектура і будівництво. — 1953. — № 3. — С. 4–8.

 

31.01 – 125 років від дня народження Грязнова Інокентія Петровича (31.01.1893–16.11.1976), археолога, краєзнавця, літератора, директора Кам’янсько-Дніпровського історико-археологічного музею;

 

Література:

Грязнов Інокентій Петрович // Кам’янка-Дніпровська : до 225-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, ред. І. Степаненко]. — Запоріжжя, 2011. — С. 31–32. — (Міста і села Запоріз. області ; вип. 4).

Сотникова, А. Достойное продолжение великого Грязнова : [воспо­минания Галины Грязновой, праправнучки И. П. Грязнова, о судьбе двух сыновей Иннокентия Петровича] // Новини дня. — 2017. — 26 січ. (№ 4). — С. 4 ; 2 лют (№ 5). — С. 6 ; 16 лют. (№ 7). — С. 8.

 

31.01 – 80 років від дня народження Лариси Сте­панівни Верьовки (31.01.1938, м. Гуляйполе – 28.12.2014, м. Київ), поетеси і журналіста.

 

Література:

Верьовка Лариса Степанівна (1938–2014) // Гуляйполе – столи­ця Запорізьких степів : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горь­кого» ЗОР. — Запоріжжя, 2016. — С. 100–103. — (Міста і села Запо­різької області ; вип. 8).

 

 

Цього місяця виповнюється:

 

110 років тому (1908) в Мелітополі відбулися перші спільні збори членів товариства «Просвіта».

40 років тому (1978) у французькому місті Брив-ля-Гайард, побратима Мелітополя, було відкрито «Авеню Мелітополь».

25 років (1993) від дня заснування газети «Летопись пра­вославия»[51].

25 років (1993) Запорізькій незалежній телерадіокомпанії ТВ-5.

20 років (1998) від дня заснування Свято-Єлисаветинського жіночого монастиря.

Виборена Україною незалежність поклала початок її духовно­му відродженню. На теренах країни відбудовувалися старі й запо­чатковувалися нові храми та монастирі. З благословення архіє­пископа Запорізького та Мелітопольського Василія (Златолінського), у лютому 1998 р. у селі Жовтневе Токмацького району Запорізької області було засновано Свято-Єлисаветинський жіночий монас­тир. Працювали та молились з часу його заснування 5 черниць та ігуменя Ірина (Скотар).

Згодом прибували нові насельниці, монастир розвивався та вже не міг вмістити всіх бажаючих. За клопотанням Владики Василія у смт Комишуваха монастирю подарували будинок старої районної лікарні на 120 місць, у якому на кошти благодійників було проведено капітальний ремонт, установлено купол, хрест та дзвони. Усередині оновленої будівлі було створено два храми з престолами на честь Божої Матері «Всецариця» і преподобномучениці Єлисавети та іно­кині Варвари. Головною святинею монастиря є місцевошанована ікона Божої Матері «Всецариця». Десятки людей, які з вірою зверталися за допомогою до цих ікон і помазувалися святим єлеєм від лампад, отримали зцілення. До особливо шанованих святинь монастиря відносяться ковчег із часточками мощей понад 60 святих і ковчег із часточками більше 70 різних святинь з усього світу, де постійно горить незгасний вогонь лампади.

Багато роботи по господарству в насельниць монастиря. Сільсь­кою радою монастиреві було надано 4 га землі, на якій насельниці вирощують овочі, заклали сад і виноградник, впорядкували терито­рію монастиря. Наразі відбувається будівництво готельного корпусу на 40 ліжок, овочевого сховища, гаражів, теслярні. Є два скити, де утримують худобу та пасіку. На території монастиря відведено місце для цвинтаря. Три храми міста Запоріжжя є подвір’ями монастиря, де щодня відбуваються служби. Послушниці і парафіяни цих под­вір’їв надають велику допомогу у виконанні монастирських послухів.

Серед насельниць монастиря є лікарі, учителі, інженери, музи­канти, художники, лаборанти, продавці, кухарі, водії монастирсь­ких машин, швачки, працівники інших спеціальностей. Їх фах і тру­дові навички, набуті у світі до приходу в монастир, допомагають при виконанні послушенств.

Свято-Єлисаветинський монастир діє за канонічним уставом. Крім правила і Богослужіння, у монастирі цілодобово читається «невсипущий Псалтир» – поминаються тисячі імен рабів Божих і за здоров’я, і за упокій. Упродовж місяця прочитується більше ста акафістів та служиться багато молебнів. Монастир з благословення Митрополита Луки (Коваленко) під керівництвом ігумені Неоніли (Кравчун) йде слідами святої Єлисавети, а це означає – допомагати стражденним, хворим, які потребують милості, милосердя, любові.

(І. І. Демчук)

 

Література:

Свято-Елисаветинский женский монастырь. — [Запорожье : Рик-2006, б. г.]. — 12 с.

Васильченко, В. Все вопросы обо всем : [в. т. ч. о жен. монас­тырях в обл.] // МИГ. — 2001. — 1 февр. — С. 21.

Блощаненко, В. Монашество — удел немногих : [открыт жен. монастырь] // Время и мы. — 1998. — 16 мая.

Кузьменко, Н. Добру — высокое служение: [открыт монастырь св. мученицы Елисаветы] // Индустр. Запорожье. — 1999. — 19 февр.

Глянь, В. Жіночий монастир // Суботній Токмак. — 1999. — 31 лип.

Блощаненко, В. Монашество — удел немногих : [открыт жен. монастырь] // Время и мы. — 1998. — 16 мая.

 

Лютий

03.02 – 80 років (1938) Загрудному Анатолію Андрійовичу, запорізькому самодіяльному композитору[52].

04.02 – 130 років від дня народження Воло­димира Тимофійовича Юре­занського (04.02.1888, с. Пічугіне Дуван. р-н, Республіка Башкортостан, РФ – 09.02.1957, м. Москва, РФ), письмен­ника, літописця Дніпробуду.

Люди з часів сивої давнини мріяли приборкати грізну стихію порогів Дніпра, які заважали судноплавству.

У 1927 році, поблизу легендарної Хортиці, розпочалося будів­ництво найбільшої на той час гідроелектростанції. Сюди з усіх куточків країни приї­хали тисячі ентузіастів. Така подія не могла не привернути увагу письменників – водночас із будівництвом Дніпрогесу творився і його художній літопис. Тут побували О. Дов­женко, В. Сосюра, М. Рильсь­кий, В. Яновський, В. Маяковський, Ф. Гладков, Анрі Барбюс, Мате Залка, Теодор Драйзер та багато інших, був серед них і В. Т. Юре­занський (справжнє прізвище Нос), який майже з самого початку будівництва приїхав як кореспондент газети «Известия».

Небувале за розмірами будівництво захопило його з перших днів, і незабаром він сам став активним учасником і свідком усіх звершень. У своїх статтях, нарисах, замальовках він із захопленням розповідав про трудовий ентузіазм, творчу працю будівників Дніп­рогесу. У подальшому ця тема стала провідною у творчій біографії Володимира Тимофійовича. Понад двадцять років присвятив він їй і не розлучався з нею до останніх днів свого життя.

Таке захоплення темою праці було для Володимира Тимо­фійовича не випадковим, адже він сам вийшов із сім’ї трудівників. Його батьки походили з українських селян.

Народився майбутній письменник 5 лютого 1888 р. у далекому приуральському селі Пічугіне, у якому він жив до тринадцяти років, а потім, до дев’ятнадцяти, у м. Червоноуфімськ (Свердловська область, РФ).

Родина майбутнього письменника не мала змоги дати обдаро­ваному юнакові освіту. Спочатку його навчала бабуся. З осені 1898 р. до весни 1899 р. він навчався в третьому класі в народній школі в с. Михайлівському, потім (1899–1901) закінчив двокласне учили­ще в с. Тастуба. З 1900 до 1907 рр. Володимир навчався в Червоно­уфімському реальному училищі, звідки його виключили як редак­тора рукописного учнівського журналу «Промінь» за вільнодумст­во і вислали до Іркутська, звідти перевели в Челябінськ. Там він екстерном закінчив реальне училище. З 1908 до 1911 рр. працював у челябінській газеті «Голос Приуралля» репортером. Тут же надрукував свої перші вірші.

Переборюючи злидні та голод, він закінчив чотири курси еко­номічного відділення Петербурзького політехнічного інституту, а в серпні 1915 р. його призвали на військову службу. Згодом доля привела його в Україну. Деякий час жив і працював у Києві, Одесі, Вінниці, Харкові. Тут розквітнув його талант романіста, тут були написані найкращі твори. У середині 20-х років виходить книга оповідань «Ржи цветут», повість «Зарево над полями», ро­мани «Алмазная свита», «Исчезнувшее село» та інші.

У 1933 р. урядом України перед письменниками було постав­лене завдання написати історію будівництва Дніпрогесу. Коли комп­лектувалась авторська бригада, до неї увійшов і В. Т. Юрезанський. Авторами була проведена колосальна робота: бесіди з ветеранами будівництва, які стенографувалися, записувались, зібрано велику кількість важливих документів. Книга мала бути захоплюючою, цікавою, розрахованою на масового читача.

У 1937 році в результаті напруженої майже п’ятирічної праці «Історія Дніпробуду» була написана. Книга складалася з чотирьох розділів: «Історія проектів», «Гребля», «Гавань і шлюз», «Гідростан­ція». Книга дістала схвалення і була підготована до друку, але не була надрукована.

Та В. Т. Юрезанський не відмовився від думки оспівати ге­роїку будівництва Дніпрогесу. У передвоєнні роки він пише роман «Покорение реки», який з часом витримав кілька видань не тільки в Радянському Союзі, але й за кордоном.

Друга світова війна перервала його творчі плани. Він, як щирий патріот, добровільно пішов на фронт не будучи військово­зобов’язаним. Брав участь у боях, зазнав страхіть фашистського полону, звідки тікав. На початку 1944 року їде до Запоріжжя, де починається відбудова зруйнованого Дніпрогесу. І знову письмен­ник у котлованах, на риштуваннях, на власні очі спостерігав героїч­ну боротьбу з руїнами, усе побачене записував, щоб нічого не про­минути і про все розповісти нащадкам. Усі ці події знайшли своє відображення у книзі «Огни на Днепре».

31 травня 1948 року в Запорізькій обласній науковій бібліотеці відбулася конференція «Дніпробуд у художній літературі», на якій серед інших творів обговорювалися книги В. Юрезанського «Покорение реки» та «Человек побеждает».

В останні роки життя Володимир Тимофійович працював над великим багатоплановим романом, у якому хотів на основі здобу­того ним багатого матеріалу відтворити героїчну картину праці, що охоплювала б будівництво й повоєнне відродження Дніпрогесу, та не встиг – відійшов у Вічність.

У фондах краєзнавчого відділу Запорізької обласної наукової бібліотеки є копія книги «З історії Дніпрогесу: уривки», яка була надрукована у Харкові в 1935 р. Її автори – В. Юрезанський, Я. Баш­мак, В. Дончак, М. Марич. У зверненні до читачів Всеукраїнська редакція «Історії заводів» просить робітників, істориків та літера­торів уважно прочитати ці уривки і написати до редакції свої зауваження та поради з метою їх активної участі в її редагуванні. Звертають увагу і на те, що ці уривки в жодному разі не можна розглядати як закінчену історію, а лише як зразки тієї роботи, яка зроблена авторами, як підхід до висвітлення історичних фактів. Видно, що і автори, і видавці прагнули до об’єктивного висвітлення одного з епохальних явищ в історії нашої країни.

Про відбудову Дніпрогесу в післявоєнний період розповідає В. Т. Юрезанський у книзі «Человек побеждает» (М., 1948). У ній він розповідає, як греблю розміновували, як уся країна допомагала її відбудовувати. Перед читачами постають образи безпосередніх учас­ників будівництва: будівельників, інженерів, монтажників, началь­ника будівництва Ф. Г. Логінова та інших керівників.

Є в краєзнавчому відділі і книга В. Т. Юрезанського «Дніпро­гес», що побачила світ 1970 року у видавництві «Промінь». До неї увійшли незавершені варіанти двох розділів «Історії Дніпробуду», які були знайдені в архіві письменника. Перший розділ має назву «Історія проектів». Для його написання автор відшукав та вивчив величезну кількість архівних документів, прослідкував за долею різних проек­тів, створених у період від петровських часів до плану ГОЕЛРО. Другий розділ – «Гребля» – розповідає саме про будівництво Дніп­рогесу. Книга має велике пізнавальне значення. Кожний, хто прочитає її, відчує дух тієї епохи, повагу до людей, які своїми руками, ентузіазмом, долаючи неймовірні труднощі, спорудили найпотуж­нішу на той час гідроелектростанцію.

Відомий український письменник Олесь Гончар у своєму ро­мані «Людина і зброя» написав такі рядки про Дніпрогес: «Елект­ричним серцем республіки, сонцем електричним назвав тебе на­род, і від тебе справді, як від сонця, був осяяний весь край…». А про В. Т. Юрезанського можна сказати його ж словами: «Новый, чис­тый, просветленный, над усталою землей, вечным словом озарен­ный, вспыхнул яркою звездой». Його ім’я сяє яскравою зіркою се­ред літописців Дніпробуду.

Помер письменник у Москві 9 лютого 1957 року. Похований на Ваганьківському цвинтарі.

(Г. М. Нагорна)

 

Твори:

Дніпрогєс / В. Т. Юрезанський. — Дніпропетровськ : Промінь, 1970. — 182 с.

Вогні на Дніпрі : повість / В. Юрезанський. — К. : Держлітвидав, 1952. — 202 с.

Человек побеждает / В. Юрезанский. — М. : Профиздат, 1948. — 140 с.

***

З історії Дніпрогесу : (уривки) / В. Юрезанський, Я. Башмак [та ін.] ; Всеукр. ред. «Історії фабрик і заводів»; редкол.: «Історії Днеп­рогесу». — Х. : Укр. робітник, 1935. — 98 с.

 

Література:

Баш, Я. Літописець Дніпробуду / Яків Баш // Юрезанський, В. Т. Дніпрогєс / В. Т. Юрезанський. — Дніпропетровськ, 1970. — С. 7–14.

Шмаков, А. А. О забытом поэте // Шмаков А. А. Наше лите­ратурное вчера. — Челябинск, 1962. — С. 67–73.

Нагорна, Г. М. Володимир Юрезанський — літописець Дніпро­буду // Краєзнавство Запорожжя. — 2017. — № 3. — С. 114–117.

 

05.02 – 15 років тому (2003) в с. Широке Василівського району відкрита й освячена перша в Україні народна бібліотека.

06.02 – 70 років (1948) Віталію Олексійовичу Челишеву (06.02.1948, м. Запоріжжя), журналісту (працював у редакціях запо­різьких газет), народному депутату СРСР першого скликання (1989–1991).

10.02 – 120 років від дня народження Костянтина Юрійовича Пес­тушка (Костя Степового-Блакитного) (10.02.1898, с. Ганнівка Петров. р-ну Кіровоград. обл. – 09.05.1921, там само), ук­раїнського військового діяча, Головного отамана Хо­лодного Яру, командира Степової бригади. Навчався в Олександрівському меха­ніко-тех­нічному училищі (нині – ЗНТУ).

 

ШЛЯХ ОТАМАНА ПЕСТУШКА

Костянтин Юрійович Пестушко – саме таке справжнє прізвище отамана Степової дивізії Костя Степового-Блакитного – народився 10 лютого 1898 р. в багатодітній родині заможних селян с. Ганнівка Катеринославської губернії (зараз – Кіровоградська область). Крім Костя, у родині було ще троє хлопців – Іван, Федір, Микола та троє дівчат – Поліна, Віра й Уляна.

Ще з дитинства Кость виявив непересічні здібності до наук, особливо до математики. Тому не дивно, що закінчивши двокласну («міністерську») школу, вступив до Олександрівського механіко-тех­нічного училища (нині Запорізький національний технічний універ­ситет), де навчався до серпня 1916 року. Закінчивши п’ять старших класів училища, пішов добровольцем на фронт. Так завершилися сту­дентські роки Костя Пестушка і розпочалося доросле життя на фрон­тах Першої світової війни та революції Костя Степового-Блакитного.

Війну розпочав рядовим на Кавказькому фронті. Воював хоробро, за що і був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Був поранений. Після шпиталю потрапив до школи прапорщиків у грузинському місті Горі. Закінчивши її, юнак у чині підпоручика отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію.

Дезорганізація Тимчасового уряду призвела до розпаду ро­сійської армії, до кривавих розправ над офіцерами. Костя врятува­ли солдати-українці і допомогли йому виїхати до Павлиша (нині – смт Кіровоградської області). А вже звідти майбутній отаман доби­рався додому пішки.

Восени 1918 року його мобілізували до Армії УНР. Під час антигетьманського повстання Пестушко приєднався до війська Петлюри. Повстання було успішним, та, на жаль, воно привело до краху держави і розпаду армії (фактично всі воєнізовані формуван­ня було розпущено). Кость знову повертається додому та не сидить склавши руки. Він збирає повстанський загін і веде боротьбу з біль­шовицьким режимом партизанськими методами.

У 1919 році стає командиром Середньо-дніпровської групи (2500 багнетів, 17 кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Бере участь у повстанні проти Добровольчої армії. Збільшивши Середньо-дніпровську групу до 3000 бійців, пе­рейменував її на Республіканське військо та почав діяти самостійно.

У січні 1920 року К. Пестушко приїхав до Ганнівки, де його було обрано Головою Волосного Революційного Комітету і Коміса­ром Волості села. На цій посаді Кость перебував близько трьох місяців – до травня 1920 року. Прикриваючись офіційним станови­щем, Пестушко створив підпільну українську організацію. Та під­пільникам не вистачало зброї. І тоді у Костя Степового-Блакитного визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію.

Згідно з розпорядженням більшовиків 12 травня 1920 р. у Кри­вий Ріг мусили з’явитися юнаки з навколишніх сіл, якими мав опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Пес­тушко. Захопивши збірний пункт, він зміг переконати мобілізованих до Червоної армії селян приєднатися до його повстанського загону.

Після семигодинного бою, повсталі «новобранці» повністю звільнили місто від червоноармійців. До Пестушка-Степового, слава про перемоги якого широко розлетілася, почали приєднуватися й інші загони.

Кость Степовий-Блакитний мав неабиякі організаторські здіб­ності, які дозволили йому за короткий проміжок часу (з червня 1919 року до весни 1920 року) створити армію, яка увійшла в історію під назвою Степова дивізія. Чекісти у своїх звітах зазначали, що «…за нетривалий період загін Степового виріс до 20 000 осіб, мав дві гармати і кулемети… були також автомобілі, мотоцикли і велосипе­ди, які Степовий здобув, захопивши у Криворізькому повіті дві авто­колони… Лозунгом Степового був „Самостійна Україна“».

Степова дивізія Костя Степового-Блакитного відзначалася ви­сокою організацією та мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кін­ний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженер­ного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізій­ний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бан­дитизмом. Особу, яку було помічено в бандитизмі, комісія мала право кара­ти, у тому числі й розстріляти.

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру. 24 вересня 1920 року в с. Медведівці відбулася нарада отама­нів, на якій двадцятидворічного Костя Степового-Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру й околиць.

А вже 10–11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря, що над Тясмином, відбувся семигодинний бій об’єднаних повстансь­ких сил із частинами Червоної армії. Закінчився він перемогою Степової дивізії та втечею червоних до Черкас. Антибільшовицьке повстання розгоралося.

Але тут зв’язковий приніс повідомлення, що будьонівці палять села, з яких походила значна частина степовиків. Довідавшись про це, повстанці вимагали від отамана повернути назад і рятувати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру і терміново вирушити на Херсонщину.

На нещастя, маршрут Степової дивізії перетнувся з маршру­том Кінної армії Будьонного, яка з польського фронту переправ­лялася на південь України для боротьби з Врангелем. Біля Сентова ударний відділ Чорного Ворона, рятуючи Степову дивізію, вступив у нерівний бій з великою частиною Кінної армії. У смертельному бою усі чорноворонівці загинули разом зі своїм отаманом.

Настала пізня осінь… Літнє обмундирування вже не гріло, а зимового не вистачало. Чимало повстанців ходили босоніж. Отаман Степовий-Блакитний був змушений ухвалити рішення про демо­білізацію дивізії. Перед цим Блакитний розділив її на полки за те­риторіальною ознакою. Кожна частина, рушаючи до своєї місцевості, забирала зброю, ховала її в місця, відомі лише деяким старшинам.

Кость Блакитний і його соратники перейшли у підпілля. Згід­но з вказівкою повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнни­ка, Кость готувався до повстання, що планувалося на травень 1921 року. Та цим планам не судилося здійснитися. Зрадник-отаман Андрій Рибалко-Зірка розкрив підпільну організацію, видав керів­ництво Центрального українського повстанського комітету і, як наслідок, у Жандармській балці Катеринославською ЧК було роз­стріляно 51 повстанця, багатьох заарештовано.

Зрадник видав ЧК і місцезнаходження отамана Степового-Блакитного. 9 травня 1921 року будинок, у якому перебували Кость Блакитний і отаман Лютий, було оточено. Але товариші вирішили з боєм прориватися. У перестрілці Костя Пестушка було поранено, зупинити кровотечу не вдалося. Він помер зі словами: «Вмираю за рідну Україну. Як буде Україна вільною, передайте привіт!».

Так обірвалося молоде життя Костя Степового-Блакитного, прожите для України…

Похований Головний отаман Холодного Яру в рідному селі Ганнівці. Його ім’ям названі вулиця та провулок у м. Дніпро та вулиця в м. Кривий Ріг.

(Т. М. Палівода)

Література та інтернет-ресурси:

Горліс-Горський, Ю. Холодний Яр : спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру : [згадується Кость Блакитний та Степова дивізія] / Ю. Горліс-Горський. — К. : Холодний Яр ; Вінниця : Держ. картограф. ф-ка, 2011. — С. 208–211, 214–215, 226.

Дмитрук, В. Вони боролися за волю України : [є згадка про загін Блакитного] / В. Дмитрук. — Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2007. — С. 399.

Коваль, Р. Степова дивізія Костя Блакитного // Коваль, Р. По­вернення отаманів Гайдамацького краю / Р. М. Коваль ; Роман Ко­валь. — К., 2001. — С. 101–107.

Турченко, Ф. Пестушко Костянтин Юрійович (Кость Степо­вий-Блакитний) [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=6839&lang=ukr

Карафін, К. Механіко-технічне училище, 1900 : [в т. ч. про К. Ю. Пестушка] / К. Карафін, О. Тищенко, М. Ширяєва, Т. Шевченко // Матеріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України. Запорізька область» [Електронний ресурс].  К., 2016. — Кн. 1 : Запоріжжя. — С. 103. — Режим доступу : http://history.org.ua/­LiberUA/ZvidZap1_2016.pdf

Віднайдено унікальну світлину отамана Степової Дивізії Костя Пестушка [в Запорізькому краєзнавчому музеї][Електронний ре­сурс] // Поліська Січ. — Режим доступу до статті : http://poliskasich.­org.ua/?p=221

13.02 – 100 років від дня народження Олександра Григоровича Бара­бохи (13.02.1918, с. Ме­жи­річчя Канев. р-ну Київ. обл. – 08.2004, м. Запо­ріжжя), літературознавця, літературного критика.

Олександр Григорович Барабоха народився 13 лютого 1918 ро­ку в селі Межиріччі Каневського району Київської області в родині селян-хліборобів. З 1918 р. батько завідував сільською поштою. При пошті була невелика бібліотека, у якій часто пропадав малий Саш­ко, брав книжки з собою у поле, де пас сільську худобу, і читав.

Закінчивши сільську школу, поступив у 1933 р. до Київського педагогічного університету імені М. Горького на спеціальність «викладач української мови та літератури середньої школи», який закінчив у 1937 р.

У цьому ж році поступив до аспірантури Київського держав­ного університету ім. Т. Шевченка на філологічний факультет, яку закінчив у 1940 р. зі спеціальності «викладач інституту». У жовтні-вересні 1940 р. виконував обов’язки доцента і завідувача кафедри Кременецького учительського інституту.

У 1940 р. був призваний до армії, пройшов курси молодших політруків (м. Курськ).

Війну зустрів на Південному фронті. У воєнний час Олександр Григорович був одним із тих людей, котрі надихали солдат на под­виги, був політруком, комсомольським секретарем, агітатором. З ха­рактеристики командира полку майора Павловського і батальйонно­го комісара 876-го стрілецького полку 276-ї стрілецької дивізії Кошкарьова на лейтенанта О. Г. Барабоху: «У перших числах вересня 1941 р. при підході німців до Чонгарського перешийку брав участь у бою з німецько-фашистськими загарбниками. Під час бою знаходився в складі передового взводу охорони біля станції Салькове (Чонгарський перешийок), у результаті бою мото­розвідгрупі німців були нанесені втрати, позицію утримано. Під час бою проявив вит­римку і показував приклад самовідданого ви­конання обов’язку. По­тім серед особистого складу та приділиних підрозділів 9-ї роти про­водив політичну роботу». У тяжких боях у районі Чонгара отримав важке поранення, після чого перебував майже півроку в госпіталях.

Враховуючи обмеження до стройової служби, Олександра Ба­рабоху у травні 1942 р. було відправлено як політпрацівника на За­байкальський фронт, де він проходив дійсну військову службу у званні лейтенанта до 1946 р.

Був нагороджений медалями: «За перемогу над Японією» (03.08.1946), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (26.10.1946), «50 років Збройним силам СРСР»; «За відвагу»; орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню (11.03.1985).

У 1945 р. в м. Томську одружився з капітаном медичної служби Вірою Олександрівною Алекторовою. У вересні 1946 р. був демобі­лізований з рядів Радянської Армії в званні старшого лейтенанта і повернувся до України.

З жовтня 1946 р. до вересня 1954 р. виконував обов’язки завідувача кафедри української літератури Мелітопольського державного педагогічного інституту. У 1955 р. відповідно до наказу Міністра освіти УРСР був переведений до Запорізького педаго­гічного університету на посаду викладача кафедри української літератури, з 1957 р. – старшого викладача кафедри. З 1962 р. Олександр Гри­горович знову переїхав до Мелітополя і працював старшим виклада­чем української літератури загальнонаукового факультету до 1968 р., коли було ліквідовано цей факультет у Мелітопольському педінсти­туті. З грудня 1968 р. знову починає працювати в Запорізькому педагогічному інституті викладачем, старшим викладачем (з 1970 р.), доцентом (1975–1980 рр.) кафедри української літератури.

У 1972 р. захистив дисертацію на звання кандидата філоло­гічних наук у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка на тему «Становлення образу селянина-колективіста в українській радянській прозі 20–30-х років» (науковий керівник – доктор філологічних наук, професор М. Й. Сиротюк).

Як викладач, мав глибокі знання з української літератури, ква­ліфіковано проводив лекційні і практичні заняття, значну увагу приділяв організації і контролю самостійної роботи студентів, розвитку в них самостійного творчого пошуку. Вів такі курси в інститу­ті: «Теорія літератури», «Вступ до літературознавства», «Українська народна поетична творчість», «Історія української літератури», «Методика викладання літератури в школі» та інші; керував курсо­вими роботами студентів.

Постійно працював над підвищенням свого професійного рів­ня, мав більше 50 публікацій, виступав на наукових конференціях. Виступав як літературний та театральний критик. Публікував нау­ково-популярні статті в місцевій і республіканській пресі з питань української і російської літератури. Займався дослідниць­кою діяль­ністю пов’язаною з творчістю і життям Т. Г. Шевченка, працював в архівах, відзначався скрупульозністю і сумлінням у наукових дос­лідженнях, відомий як шевченкознавець.

Займався громадською діяльністю. Неодноразово обирався чле­ном партбюро інституту, парторгом кафедри і факультету, редакто­ром інститутських та факультетських стінних газет, був куратором у студентських групах, агітатором серед населення; кілька років був ученим секретарем Ради інституту.

Колеги по інституту характеризували Олександра Григоровича як чесну, самовід­дану, принципову, працелюбну людину, дисцип­ліновану і відпові­дальну. Справжній професіоналізм у літературо­знавстві, глибоку ерудицію цінували і колеги-викладачі, і студенти. По-науковому точною інформацією він ділився з іншими у що­денному спілку­ванні як справжній учитель. Спокійний і скромний, Олександр Григорович не жив у собі й для себе, посмішкою, жартом, життєвими порадами ділився зі студентами та колегами. Ним підготовлено кіль­ка поколінь учителів. Педагогічний стаж у ВНЗ становить 35 років. Відзначено його ратний труд численними подяками, грамотами.

Здійснюючи свою мрію дізнатися про долю своїх однополчан 876-го стрілецького полку 276-ї стрілецької дивізії, які билися до кінця в Аджимушкайських каменоломнях і були отруєні газом фашистами, Олександр Григорович зустрічався з краєзнавцями Феодосії і ознайо­мився з документами і листами офіцера свого полку, з яким розмовляв перед боєм, під час якого отримав тяжке поранення.

Вільний час Олександр Григорович присвячував шахам, пла­ванню, оздоровчому бігу. Більше чверті віку регулярно тренувався в запорізькому спортивному клубі «Спарта», за тиждень пробігав 45–60 км, брав участь в обласних і республіканських змаганнях (5, 10, іноді 20 км), неодноразово посідав призові місця у своїй віковій групі. Сформував своєрідну філософію бігу – рух зара­ди здоров’я. Вважав важливим емоційну сторону бігу, що може дати біг тільки на відкритій місцевості, у парку, у лісі, біля річки. Саме відчуття радості від спілкування зі світом природи дає важли­вий позитивний стимул для здорового і повноцінного життя. Основ­ний тренувальний маршрут Олександра Григоровича проходив Хор­тицею, яку запорожці називають «островом здоров’я», де зустрічається сива давнина з народженою працею людини сучас­ністю, де особливо відчувається причетність до світу природи, радість спіл­кування з нею. Олександр Григорович часто згадував слова давньо­грецького філософа, який на питання щодо мети народження люди­ни відповідав: «Для спостереження за сонцем, місяцем і небом».

Помер у 2004 році.

Педагогічну династію продовжили син Павло Олександрович Барабоха, теж закінчивши педагогічний інститут в м. Мелітополі, де працював доцентом на географічному факультеті, й онуки Дмитро (закінчив музично-педагогічний факультет) і Олексій (географічний факультет).

(П. О. Барабоха, Н. М. Барабоха)

 

Публікації в періодичних виданнях:

Философия бега / А. Барабоха // Индустр. Запорожье. — 1989. — 18 окт. (№ 199). — С. 3.

 

Література:

Барабоха Наталія Миколаївна ; Барабоха Павло Олександро­вич // Географи Мелітопольського державного педагогічного інсти­туту (1961–1990 рр.) : іст. нарис / О. С. Арабаджі [та ін.] ; Мелітоп. держ. пед. ун-т ім. Б. Хмельницького. — Мелітополь, 2010. — Ч. 1. — С. 44–45.

Барабоха Олександр Григорович // Літературне Запоріжжя : біобібліографічний покажчик / Запоріз. обл. упр. культури [та ін.]. — [Запоріжжя], 1967. — С. 16.

Шевченко, В. Виміри мужності : [до 70-річчя від дня народження О. Г. Барабохи] // Запорізький університет. — 1988. — 12 лют. (№ 5). — С. 2.

 

15.02 – 100 років від дня народження Григорія Кінд­ратовича Коровки (15.02.1918, м. Гуляйполе – 17.07.1998, там само), Ге­рой Соціалістичної Праці (1971), голова колгоспу «Заповіт Ілліча» Гу­ляйпільського району (1960–1976). Посмерт­но нагороджений регіо­нальною медаллю «За заслуги перед Гуляй­пільським краєм» (2003);

 

Література:

Гуляйпольская районная организация ветеранов : [в т. ч. о Г. К. Ко­ровке, который с 1987 г. возглавлял эту организацию] // Героев слав­ных имена : 65-летию Великой Победы посвящается. — Запорожье, 2010. — С. 172–174.

Кушніренко, І. К. Григорій Коровка // Кушніренко, І. К. Люди Гуляйпільщини / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. — Запоріжжя, 2004. — С. 69–70.

Наші незабутні: [в т. ч. о Г. К. Коровка] // Голос Гуляйпілля. – 2013. – 29 берез. (№ 24). – С. 11.

Коровка Григорій Кіндратович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6206&lang=ukr

 

16.02 – 110 років від дня народження Федо­ра Григоровича Позд­някова (16.02.1908, с. Федо­рівка Мелітоп. р-ну – 25.07.1944, м. Лукув, Поль­ща), Героя Радянського Союзу.

Федір Григорович Поздняков народився 16 лютого 1908 року в селі Федорівка (нині Мелітопольського району Запорізької області) у селянській родині. Отримав неповну середню освіту. Після за­кінчення неповної середньої школи деякий час працював у колгоспі. У 1930 році призваний Одеським міським військовим комісаріатом до лав Червоної Армії. Закінчив Київську військово-політичну школу (1939). На фронтах Другої світової війни з червня 1941 року.

Відзначився під час проведення Люблін-Брестської наступаль­ної операції, що була складовою частиною Білоруської стратегічної наступальної операції «Багратіон». У липні 1944 року капітан Федір Поздняков командував 2-м танковим батальйоном 20-ї танкової бригади 11-го танкового корпусу 1-го Білоруського фронту. 24 лип­ня 1944 року батальйон Позднякова штурмом узяв німецький аеродром у районі міста Радзинь-Підляський, а потім, переслі­дуючи відступаючі частини ворога, увійшов до міста Лукув.

Виписка з нагородного листа на Федора Григоровича: «Тов. Поздняков за період липневого наступу у важкій лісисто-болотяній місцевості Полісся провів ряд вдалих боїв у взаємодії з іншими час­тинами, успішно форсував річку Західний Буг і вивів свій ба­тальйон на найважливіші опорні пункти німецько-фашистських військ, умі­лим маневром, особистим героїзмом, відвагою та впертою наполег­ливістю з невеликими силами і майже без втрат наніс супротивни­ку великі втрати в живій силі і техніці в боях за захоплення міст Парчев, Радзинь і Лукув, забезпечив­ши корпусу опера­тивний успіх.

24.07.1944 року тов. Ф. Г. Поздняков у взаємодії з першим тан­ковим батальйоном стрімко атакував німецько-фашистський аерод­ром у районі міста Радзинь, де захопив великі склади боєприпасів і пально-мастильних матеріалів та іншого військового майна, у тому числі 200 тонн бензину та понад 3000 авіабомб. Захоплення скла­дів було настільки стрімким, що противник не встиг підірвати їх, нез­важаючи на те, що склади були заміновані й підготовлені до вибуху.

Того ж числа тов. Поздняков, слідуючи другим ешелоном, одночасно з 1-м батальйоном бригади, з ходу атакував противника в районі міста Лукув та без втрат зайняв місто і залізничну станцію, перерізав шосейні дороги відходу противника на захід і південний захід, а також не дав можливості противнику підірвати переправи в районі міста Лукув через річку Полуднева, вступив у рішучі бої із значними резервами противника і протягом ночі, стримуючи в не­рівному бою переважаючі сили, завдав ворогові великих втрат у жи­вій силі і техніці.

У цьому нерівному важкому бою тов. Поздняков поліг смертю героя, але не дав противнику прорватися в місто. За сприяння ба­тальйону тов. Позднякова, частинами бригади в місті Лукув було захоплено великі трофеї, у тому числі: 10 залізничних ешелонів, 16 паровозів із військовим майном (у тому числі один ешелон з авто­машинами і один з боєприпасами).

За героїчне виконання наказів командування на фронті бо­ротьби з німецько-фашистськими загарбниками та проявлений героїзм, відвагу і мужність тов. Поздняков Федір Григорович пос­мертно гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу.

Командир 20-ї танкової бригади полковник М. П. Константинов.

25 липня 1944 року».

За наказом Президії Верховної Ради СРСР від 26 вересня 1944 р., посмертно, командиру танкового батальйону капітану Ф. Г. Позд­някову присвоєне звання Героя Радянського Союзу і нагороджено орденом Леніна.

Первинне місце поховання Федора Григоровича – Седльце, кла­довище радянських воїнів. 15 березня 1958 р. був пере­похований в місті Лукув (Люблінське воєводство, Польща). Довгий час після війни у рідних місцях Ф. Г. Позднякова про нього не було нічого відомо. Тільки після 1988 року, коли про нього, як Героя, було над­руковано в стислому біографічному словнику «Герої Радянського Союзу», земляки дізналися про його подвиг.

(О. М. Алексєєв)

 

Література та інтернет-ресурси:

Поздняков Федор Григорьевич // Герои Советского Союза : крат. биограф. словарь : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов — Ящук. — С. 288.

Поздняков Федір Григорович // Лукаш, І. Велике бачиться на відстані. — Дніпропетровськ, 1998. — С. 26.

Поздняков Федір Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6560&lang=ukr

Поздняков Фёдор Григорьевич [Электронный ресурс] // Вики­педия. — Режим доступа : https://ru.wikipedia.org/wiki/Поздня­ков,_Фёдор_Григорьевич

Поздняков Фёдор Григорьевич [Электронный ресурс] // Герои страны. — Режим доступа : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?­Hero_id=23070

 

20.02 – 60 років Анатолію Дмитровичу Чанцеву (20.02.1958, м. Запоріжжя), футболісту, вихованцю СДЮШОР «Металург».

 

21.02 – 80 років від дня народження Миколи Олександ­ровича Бута (21.02.1938, с. Добропілля Гуляйпіл. р-ну – 22.09.2003), ма­гістра економіки; головного спеціаліста Кабінету Міністрів України (1996–1998); колишнього секретаря Правління Всеук­раїн­ського громадського об’єднання «Товариство Нестора Махна „Гу­ляй-Поле“», автора численних статей на економічні та політичні теми.

 

Література:

Кушніренко, І. К. Микола Бут // Кушніренко, І. Люди Гуляйпіль­щини : біограф.-довід. видання / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. — Запоріжжя, 2004. — С. 216.

 

21.02 – 70 років від дня народження рядового Петра Дем’яновича Козарика (21.02.1948, с. Антонівка Шум. р-ну Тернопіл. обл. – 22.08.1968, с. Роздол Михайлів. р-ну Запоріз. обл.). Закінчив школу в с. Роздол Михайлівського району, залізничне училище в м. Запоріжжі. Працював на Запорізькому електровозо­ремонтному заводі. 22 червня 1967 року призваний до лав Радянської Армії. Службу проходив у групі радянських військ у Німеччині (20-та гвардійська загальновійськова армія, 35-та мотострілецька дивізія, 64-й мотострілецький полк). 21 серпня 1968 року військова части­на, у якій він служив, була переди­слокована до Чехословаччини (операція «Дунай»). Наступного дня рядовий Козарик загинув. Як зазначено у повідомленні того часу: «Экипаж танка 64 мсп 35 мсд (старшина срочной службы Ю. И. Андреев, мл. сержант Е. Н. Махо­тин и рядовой П. Д. Казарик) на пути движения встретили органи­зованную контрреволюцион­ными элементами толпу молодежи и де­тей. Стремясь избежать жертв со стороны местного населения, они приняли решение на обход его, во время которого танк опро­кинулся. Экипаж погиб». (Советские войска в Чехословакии (1968 г.) [Елект­ронний ресурс]).

Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований у с. Роздол Михайлівського району Запорізької області. Його іме­нем названі: школа № 44 у Запоріжжі, вулиця в селі Роздол, на якій він жив, бригада на ЗЕРЗ, у якій він працював.

(І. В. Шершньова)

 

Література:

Козарик Петро Дем’янович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 45.

 

23.02 – 80 років Володимиру Григоровичу Симчуку (25.02.1938, с. Василівка Добровеличнів. р-ну Кіровоград. обл.), ху­дожнику, члену ЗОНСХУ[53].

23.02 – 50 років (1968) від дня заснування державної вете­ринарної служби в м. Бердянську.

24.02 – 100 років від дня народження Олек­сандра Михайловича Пере­пелиці (24.02.1918, м. Ме­літополь – 15.05.1942, с. Таранівка Зміїв.
р-ну Харків. обл.), Героя Радянського Союзу, ко­мандира ланки 165-го винищувального авіацій­ного полку 44-ї винищувальної авіаційної ди­візії Південно-Західного фронту, молодшого лейтенанта.

Народився майбутній льотчик 24 лютого 1918 року на заліз­ничній станції Мелітополь Мелітопольського повіту Таврійської губернії (нині – у межах міста Мелітополя Запорізької області). Піс­ля семирічки хлопець з української робітничої сім’ї у 18 років отри­мав професію у ФЗУ станції Мелітополь (нині – Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту).

 

ПЕРШІ «КРОКИ ДО НЕБА»

Ці кроки юний залізничник зробив у Мелітопольському аеро­клубі. Працюючи в депо станції Мелітополь, Олександр подав заяву з проханням прийняти його до місцевого аероклубу і не тямив себе від радощів, коли дізнався, що зарахований учнем льотчика. З надзвичайною енергією він узявся освоювати професію сміливих, і незабаром не лише сам опанував її, але й став наставником для інших. З високою оцінкою закінчив 1937 року курс навчання, і як один з кращих випускників, інструктор аероклубу, був відібраний державною комісією в ряди курсантів Качинської Червонопрапор­ної військово-авіаційної школи імені О. Ф. М’ясникова. У 1938 році він уже став професійним пілотом і перед війною служив у Київсь­кому особливому військовому окрузі.

У перші години війни матеріальна частина підрозділу, у якому служив молодший лейтенант О. М. Перепелиця, була знищена. Льотний і технічний склад евакуювали в тил, і в серпні 1941 року з біпланів І–153, що залишилися у розпорядженні Південно-Захід­ного фронту, була сформована окрема винищувальна авіаційна ескадрилья. У цю ескадрилью, яка послужила базою для створення на початку вересня 1941 року 271-го винищувального авіаційного полку, молодший лейтенант О. М. Перепелиця отримав призначе­ння на посаду командира авіаційної ланки. 5 вересня 1941 року
3-тя авіаційна ескадрилья під командуванням капітана Фаткуліна від­була на Південний фронт під Дніпропетровськ. Як окрема авіаційна ескадрилья була введена до складу 44-ї винищувальної авіаційної дивізії, що входила до ВПС 6-ї армії Південно-Західного фронту. Будучи номінально винищувальною, окрема ескадрилья, озброєна застарілими літаками (І–153), була здатна виконувати лише штур­мові операції.

 

НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ

Завдяки серйозній підготовці в авіаційній школі, на початок війни молодший лейтенант О. М. Перепелиця досконало володів авіаційною технікою і в числі перших сміливо йшов назустріч ворогові. Уміння і мужність молодого офіцера не раз ставилися в приклад особовому складу. Уже до листопада 1941 року він зро­бив 61 успішний бойовий виліт, з яких 42 – на штурмівку наземних військ противника, 12 – на розвідку і 10 – на супровід бомбар­ду­вальників. У ході штурмівок він знищив 6 танків, 32 автомашини з військовим вантажем та військами, 125 підвід, 4 гармати польової артилерії і близько 800 солдатів та офіцерів противника. Його лан­ка за два місяці здійснила 161 бойовий виліт на розвідку і штур­мівку наземних військ, унаслідок чого ворог зазнав великих втрат танків, автомашин, гармат польової артилерії та живої сили (близько 2500 військовослужбовців вермахту).

21 жовтня 1941 року при штурмі мотоколони ворога літак ко­мандира ланки О. Г. Перепелиці був підбитий, але відважний льот­чик не розгубився і під сильним артилерійським та мінометним вогнем противника зумів здійснити посадку поблизу лінії фронту. Приземлившись, він за допомогою бійців, що розрізнено відходили, вивів літак із зони обстрілу. Услід за частинами наземних військ, які відступали, він на волах «привів» літак на станцію Барвінкове, звідки на платформі бойова машина була доставлена у свою частину.

 

ВИНИЩУВАЧ НА ВОЛАХ

«Пошарпаний у боях піхотний полк відступав у напрямі ст. Барвінкове, – розповідають в книзі «Золоті зірки мелітопольців» військовий краєзнавець М. Мохов та журналіст В. Куперман. – Важ­ко ступали натрудженими ногами солдати. На їхніх обличчях, сірих від пилу, – гнів і ненависть до ворога, а ще безмірна втома. Тиша. Замовкли навіть балагури. І раптом бійці, що йшли останніми, почули за собою:

– Цоб! Цобе!

Озирнулися, і їхні похмурі обличчя розпливлися в посмішках. Незнайомий молодший лейтенант у льотній формі вів на налигачі пару волів. І тягли ці воли… винищувач…

– Що, відлітався? – запитав у льотчика один із солдатів.

– Ні, ми з ним ще до Берліна дістанемося. Це так, бойовий епі­зод, – беззлобно відповів льотчик.

Так і йшов він за полком, підганяючи свої ледачі „волові си­ли“, до самого Барвінкового, а там з допомогою своїх попутників-піхотинців завантажив винищувач на залізничну платформу і з війсь­ковим ешелоном дістався до своєї частини.

А почалася ця „одіссея“ того ж дня удосвіта. Він, командир авіаційної ланки з 44-ї винищувальної авіадивізії, молодший лейте­нант Олександр Перепелиця, отримав наказ вилетіти зі своїми ве­деними для штурмівки мотоколони фашистів.

Настигли колону в степу. Довкола ні кущика, ні балки. Гітле­рівці настільки вірили у свою перевагу, що такою відкритою місце­вістю пересувалися вдень. Вороги кинулися врізнобіч. Поливаючи їх вогнем з гармат та кулеметів, „яструбки“ пройшли над колоною, що розтяглася, розвернулися і повторили атаку. За другим заходом Перепелиця вже бачив палаючі автомашини, убитих гітлерівців.

Третій захід. На одній з охоплених полум’ям автомашин рвуться боєприпаси. Паніка знизу продовжується, але вже б’ють зе­нітки. На четвертому заході винищувач Перепелиці раптом сіпнув­ся, неначе наскочив на невидиму перешкоду, мотор почав давати перебої. Ледве перетнувши лінію фронту, льотчик посадив літак біля самої передової. Довкола вибухали міни, снаряди.

– Вибирайся он туди, у село, там наші тили. З попутнім транс­портом поїдеш, знайдеш своїх, – сказав йому лейтенант-піхотинець.

– Ні, машину я не покину. Вона ще політає. У нас в полку і так вистачає „безлошадних“, – відповів Перепелиця. – Ти мені краще декількох своїх хлопців дай, хай допоможуть трохи далі відтягнути мого „Ішака“, а там я його спробую якось далі потягти. Потім він пішов у село і повернувся з парою волів». Дізнавшись про цей незвичайний випадок, кореспондент фронтової газети, поет Євге­ній Долматовський написав вірш «Розповідь льотчика»:

 

В такой упряжке бедный «ястребок»

Условный фронт, хромая, пересек.

История закончилась добром.

Вернулся я на свой аэродром.

Всего хлебнул я в летчицкой судьбе,

Но надо ж вот такое: «Цоб-цобе…»

ЗАРАДИ ЖИТТЯ НА ЗЕМЛІ

4 листопада 1941 року винищувальному авіаційному полку 44-ї винищувальної авіаційної дивізії був присвоєний бойовий номер 92. Полк, як і раніше, залучався в основному до завдання штурмових ударів по скупченнях військ противника та до руйнування його інфраструктури. Олександр Михайлович брав участь у Барвінково-Лозовській операції, у боях за плацдарм на правом березі Сіверсь­кого Дінця, пройшов шлях від молодшого лейтенанта до старшого лейтенанта, був призначений командиром авіаційної ескадрильї.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 листопада 1941 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність та героїзм молодшому лейтенантові Олександру Михайловичу Перепелиці присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 661).

У травні 1942 року старший лейтенант О. М. Перепелиця брав участь у Харківській операції. 15 травня його ланка отримала зав­дання знищити німецькі літаки на аеродромі біля села Таранівка Зміївського району на Харківщині. Під зливою зенітного вогню прорвалися винищувачі до аеродрому. Бомбами, вогнем з гармат та кулеметів підпалили декілька літаків, ангар, склад пального.

Під час чергового заходу на командира ланки накинулися три «мессери». Він збив одного з них, але інший підпалив його літак. Можна було вистрибнути з парашутом, однак Перепелиця побачив інший вихід. Він спрямував свій палаючий «яструбок» у відкриті ворота підземного фашистського ангару, і всі літаки, які знаходи­лися там, були знищені. Він загинув заради порятунку Батьківщи­ни, заради життя на землі, писали військовий краєзнавець М. Мо­хов та журналіст В. Куперман у книзі «Золоті зірки мелітопольців».

 

ПАМ’ЯТЬ

Олександр Михайлович Перепелиця нагороджений медаллю «Золота зірка» та орденом Леніна. Пам’ять Героя увічнена в Меліто­полі на Алеї Героїв та на меморіальній дошці, присвяченій Героям Радянського Союзу – випускникам Мелітопольських аероклубу і війсь­ково-авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів.

Його ім’я присвоєне профтехучилищу № 12, де він навчався (ни­ні – Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту)[54]. У 1961 році на території цього навчального закладу, на Алеї Слави, присвяченій п’ятьом Героям Радянського Союзу – випускникам училища, на зароблені учнями ПТУ кошти, їм (зокрема і О. М. Пе­репелиці) були встановлені погруддя. Вони виконані запорізьким скульптором В. І. Малаховим.

Ім’я Героя занесене до Книги пам’яті загиблих, яка ведеться в Готвальдовському райвійськкоматі Харківської області, і на ме­моріальну дошку на братській могилі в селі Таранівка Зміївського району Харківської області.

(Т. В. Полухіна)

 

Література та інтернет-ресурси:

Перепелиця Олександр Михайлович // Медове місто : до 225-річ­чя м. Мелітополя : бібліографічний покажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горь­кого» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова]. — Запоріжжя, 2009. — С. 66. — (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

Лукаш, И. М. Жизнь как песня : [Перепелица Александр Михай­лович] // Лукаш, И. М. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Со­ветского Союза — уроженцах Запорожской области / И. М. Лукаш, Иван Лукаш ; [предисл. Н. М. Скоморохова]. — Днепропетровск, 1984. — С. 257-260 : портр. — (Герои Советского Союза).

Якимов, Г. Мелитополь – боевой // Якимов, Г. Пике в бессмер­тие : сб. — Алма-Ата, 1973. — С. 124–127.

«Мелитопольский Гастелло» / биографические данные предос­тавлены Кириллом Осовиком // Новий день. — 2013. — 31 лип. (№ 173–177). — С. 6.

Мохов, М. Яскраве життя / Мохов М., Куперман В. // Запоріз. правда. — 1985. — 19 січ.

Воловник, С. Вогненний таран / Семен Воловник // Пам’ятники України. — 1979. — № 3. — С. 39.

Бездольний, Б. Останній політ / Борис Бездольний // Дніпро. — 1968. — № 9. — С. 66–68.

Перепелиця Олександр Михайлович // Славетні запоріжці. – Ре­жим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_­id=6832&lang=ukr

24.02 – 90 років від дня народження Василя Ни­кифоровича Ахрамєєва, генерального директора ВО «Південдизельмаш» (м. Токмак), почесного громадянина м. Токмака; автора книг: «Ток­мак – взлеты и падения» (2015), «Генетика предательства» (2009), «Рекою жизни» (в 2 кн., 2007–2008), «Вам слово, дублери» (1989).

 

Література та інтернет-ресурс:

Ахрамєєв Василь Никифорович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліографічний покаж­чик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньо­ва ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя, 2015. — С. 212. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

 

24.02 – 90 років від дня народження Воло­димира Георгійовича Шершньо­ва (24.02.1928, м. Ло­зова Харків. обл. – 2006, м. Запоріжжя), доктора медичних наук, професора, кардіолога, керівни­ка Запорізького державного інституту удоскона­лення лікарів (1985–1998).

Володимир Георгійович Шершньов народився 24 лютого 1928 року в м. Лозова Харківської області. У 1951 р. закінчив Харківсь­кий медичний інститут з відзнакою та був зарахований до клініч­ної ординатури на кафедру терапії, після закінчення якої працював асистентом. Тут він удосконалював свою професійну майстерність, формувався як науковий працівник та педагог під керівництвом відомого терапевта професора С. Я. Штейнберга. Під його керів­ництвом виконав наукові дослідження за темою кандидатської ди­сертації, яку успішно захистив у 1955 році.

У 1957 році В. Г. Шершньова обрали на посаду доцента кафедри факультетської терапії Харківського медичного інституту.

У 1965 році відкрився медичний факультет Запорізького ме­дичного інституту, і В. Г. Шершньов переїхав до м. Запоріжжя, де очолив кафедру пропедевтики внутрішніх хвороб, а 1966–1980 рр. – кафедру факультетської терапії.

У 1966 році В. Г. Шершньов захистив докторську дисертацію, а 1967 року йому присвоєно наукове звання «професор». Саме з ка­федрою факультетської терапії Запорізького медичного університету пов’язана найбільш активна наукова, педагогічна, суспільно-політич­на, організаторська діяльність Володимира Георгійовича Шершньова. Він очолив наукове терапевтичне товариство, брав активну участь в організації кардіологічного відділення для лікування хворих на інфаркт міокарда, постійно проводив велику консультаційну роботу в лікувальних закладах міста й області.

В. Г. Шершньов був прекрасним педагогом. Його лекції завжди вирізнялися науковою новизною, високою інформативністю, прак­тичною направленістю. Їх з великою цікавістю відвідували не тіль­ки студенти, а й практикуючі лікарі.

У 1979 році В. Г. Шершньов став ректором Запорізького інсти­туту удосконалення лікарів, одночасно очолював кафедру факуль­тетської терапії ЗМІ (1980), а потім кафедру терапії-2 ЗІУЛ (1980–1998), професор кафедри терапії-2 ЗІУЛ (1998–2000), професор ка­федри факультетської терапії ЗДМУ(2000–2006).

Під його керівництвом виконувалися кандидатські та докторські дисертації. Основними напрямками наукової та практичної діяльнос­ті професора В. Г. Шершньова були проблеми інфаркту міокарда, сер­цевої недостатності, легеневого серця, невідкладної кардіології, іше­мічної хвороби серця, функціональні дослідження в кардіології та ін.

Володимир Георгійович Шершньов – автор монографій «Клі­нічна реографія», «Післяінфарктні аневризми серця», «Вступ до елект­рокардіографії», більше 300 наукових робіт. Ним підготовлений 1 доктор та 20 кандидатів медичних наук.

Володимир Георгійович брав активну участь у з’їздах, кон­ференціях, школах-семінарах з кардіології та терапії в Україні, робив доклади, активно виступав у наукових дискусіях. Долучав молодих фахівців до наукової роботи, заснував терапевтичну школу.

За вагомий внесок у розвиток медичної науки та охорони здо­ров’я, підготовку висококваліфікованих кадрів та активну суспіль­ну діяльність Володимир Георгійович Шершньов нагороджений орде­ном «Знак Пошани», йому присвоєно почесне звання «Заслужений робітник вищої школи».

Помер у 2006 році. Похований на Осипенківському кладовищі м. Запоріжжя.

2007 року талановитому вченому, лікарю-терапевту, учителю на будинку № 72 по вул. 40 років Радянської України (нині – вул. Незалежної України), де з 1972 до 2007 року мешкав Володимир Георгійович, встановлено меморіальну дошку (автори – запорізькі скульптори Федір Зайцев та Борис Чак).

(І. В. Шершньова)

 

Література:

Династия Шершнёвых-Гайдаевых // Медицинские династии За­порожской области. — [Запорожье, 2013]. — С. 140–141.

Шершньов Володимир Георгійович // Запорізький державний інститут удосконалення лікарів : 75 років (1923–2001). — Запоріжжя, 2001. — С. 166–167.

[Шифрина, А. И.] Шершнев Владимир Георгиевич // Герои и судь­бы: интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шесть­десят монологов / Шифрина А. И. — Запорожье, 2000. — С. 406–413.

Запоріжці шанують пам’ять видатних городян // Запороз. Січ. — 2008. — 1 берез. (№ 44). — С. 2.

 

25.02 – 100 років від дня народження Василя Антоновича Бурмаки (25.02.1918, с. Нове Мажарове Зачепилів. р-ну Харків. обл. – 09.09.2014, м. Запоріжжя), Герою Радянського Союзу (1946), почесному громадянину м. Запоріжжя (1998)[55].

 

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Бурмака Василь Антонович // Шиханов, Р. Б. По­чесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 57–58.

Голдобін, А. І. Бурмака Василь Антонович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5455&lang=ukr

 

29.02 – 110 років від дня народження Михайла Се­меновича Шамрая (29.02.1908, с. Троїцьке Бердян. р-ну – 15.11.1942, м. Ту­ла, РФ), Героя Радянського Союзу (1940). Учасник російсько-фінсь­кої та Другої світової війни. Помер у польовому госпіталі в с. Мале Скуратове. Похований у м. Тула на Всесвятському кладови­щі (його прізвище помилково викарбуване на братській могилі в с. Ма­ле Скуратове). У рідному селі на Бердянщині встановлено обеліск та його іменем названо вулицю.

 

Література:

Шамрай Михаил Семенович // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. — Мелитополь, 2015. — Т. 3 : С — Я. — С. 624.

[Шамрай Михаил Семенович] // Моя Бердянщина. — Бердянськ, 2008. — С. 171. — (Бердянському району – 85 років).

 

 

Цього місяця виповнюється:

70 років від дня заснування обласного літе­ратурного об’єднання (з травня 1970 р. – імені М. Гайдабури).

ЗАПОРІЗЬКЕ ОБЛАСНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ОБ’ЄДНАННЯ

30 березня 1941 року відбулися перші збори з приводу орга­нізації запорізького обласного літературного об’єднання, але війна не дозволила розпочати молодій творчій організації свою роботу.

І лише 1948 року таки починається щаслива творча доля За­порізького обласного літоб’єднання (коротко – ЛІТО).

Величезний внесок у становлення ЛІТО зробив Петро Ребро, який упродовж багатьох років очолював запорізький осередок На­ціональної Спілки письменників України.

Серед керівників Запорізького обласного літоб’єднання було ба­гато письменників: Василь Лісняк, Олександр Стешенко, Михайло Ласков, Анатолій Рекубрацький, Микола Лиходід, Павло Баулін, Григорій Лютий, Марина Брацило, Лариса Коваль.

Під егідою обллітоб’єднання були видані альманахи «Вогні За­поріжжя», «Хортиця», «Великий Луг», «Зачарований Дніпро», «Обрус» та інші, які нині можна вважати хрестоматіями літературної твор­чості Запорізького краю.

Без перебільшення – усі члени Спілки письменників України (хто походить із Запорізького краю) та багато запорізьких авторів були постійними членами або гостями Запорізького літоб’єднання.

Нині Запорізьке обласне ЛІТО, крім головної мети – спілку­вання авторів, розвитку та вдосконалення творчої майстерності – реалізує свою місію бути майданчиком, де можуть зустрічатися різні літугруповання Запорізького краю. ЛІТО є співоргані­затором літературних фестивалів та конкурсів.

Об’єднання товаришує з Асоціацією гумористів і сатириків «Весела Січ», міським літературно-мистецьким об’єднанням «Пошук», з літклу­бом «99», з літстудією імені Марини Брацило, з районними літоб’єднаннями.

Запорізьке обллітоб’єднання за доброю традицією залишаєть­ся для молодих авторів містком до Національної Спілки письмен­ників України. Літературна молодь бере участь у нарадах та семінарах, організованих Спілкою письменників України. Обласне літоб’єднання їздить в гості та приймає у себе літераторів з різних міст України та з інших держав.

Великою радістю запорізького ЛІТО є плідна співпраця з Запо­різькою обласною науковою бібліотекою (тут нині відбуваються засідання літоб’єднання), з артгалереями, музеями, із Запорізьким національним університетом та іншими вишами міста.

(Г. О. Лупинос)

 

Літературні альманахи, видані під егідою ЛІТО:

Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упо­ряд. : Г. І. Лютий та ін.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. — 600 с. : іл.

Перевесло : зб. творів членів Запоріз. обл. літ. об’єднання ім. М. Гай­дабури Запоріз. обл. організації Нац. Спілки письменників України / ред. рада: Л. Коваль, В. Шмига, О. Гая, Л. Тесленко. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2005. — 192 с. : іл.

Зачарований Дніпро : зб. творів членів обл. літ. об’єднання ім. Ми­хайла Гайдабури Запоріз. відділення Нац. Спілки письменників України. Вип. 2 / упоряд. Л. А. Коваль. — Запоріжжя : ЗНТУ, 2004. — 164 с. : іл.

Хортиця : літ.-худож. та громадсько-політ. часопис Запоріз. орга­нізації спілки письменників України. № 7. — Запоріжжя : Хортиця, 1998. — 96 с.

Великий Луг : поезії. Додаток до альманаху «Хортиця» / упоряд. П. П. Ребро. — Запоріжжя : Видавець — Берегиня, 1992. — 148 с.

Вогні Запоріжжя : літ.-худож. альманах Запоріз. обл. літ. об’єднання. Кн. 2 / [редкол.: А. С. Клюненко (ред.) та ін.]. — Запо­ріжжя : Обласне вид-во, 1957. — 203 с.

Вогні Запоріжжя : літ.-худож. альманах Запоріз. обл. літ. об’єд­нання. Кн. 1 / [редкол. : М. Л. Нагнибіда (ред.) та ін.]. — Запоріжжя : Обл. вид-во, 1955. — 136 с.

 

Література:

Лупинос, А. Запорізьке обласне літоб’єднання / А. Лупинос // Хортиця. — 2008. — № 3. — С. 81.

Ребро, П. Живе, дзвінке, іскристе джерело // Запоріз. правда. — 1978. — 23 верес.

Шостак, О. Будні і свята молодого поповнення : до 20-ліття обл. літ. об-ня // Комсомолець Запоріжжя. — 1968. — 22 лют.

Лісняк, В. Виховання молодих письменників // Запоріз. правда. — 1958. — 16 берез.

Обласне літературне об’єднання // Червоне Запоріжжя. — 1948. — 6 лют.

 

Березень

 

01.03 – 80 років (1938) від дня заснування будівельно-мон­тажного тресту «Запоріжбуд».

 

Література:

Запорожжя індустріальне: історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. — [Запоріжжя], 2009. — С. 163.

 

01.03 – 25 років (1993) від дня заснування За­порізького центру козацького військово-патріо­тичного виховання «Школа джур» козаками мо­лодіжного товариства «Запорозька вольниця» (м. Запоріжжя).

ЗЦКВПВ «Школа джур» – це навчально-виховний заклад, метою якого є спортивне, військово-патріотичне та морально-духовне ви­ховання дітей.

Група ентузіастів із сучасних козаків, переймаючись пробле­мами виховання, на базі клубу «Зюйд» при Комунарському центрі молоді та школярів відкрила 1 березня 1993 року «Школу джур». Були зібрані певні кошти, закуплені козацькі однострої. Козаки В. Архипов та М. Прохоренко почали оволодівати історією українсь­кого козацтва, його бойовими мистецтвами. Отаманом школи був обраний Валерій Наріжний, який викладав початкову військову та загально-фізичну підготовку. Заняття проводились відкрито, ко­жен бажаючий мав право приходити, подивитись та послухати. Якщо подобалося – записувалися до школи, вихованці називалися джурами. Крім занять, що проводились у приміщенні клубу, джури мали можливість вивчати зброю та стріляти з неї на полігоні. Кож­ного року в травні, починаючи з 1994 року, «Школа джур» проводить військово-патріотичний козацький вишкіл.

Шість років справа відродження козацької педагогіки трималась на козаках-ентузіастах, завдяки їм було зроблено досить багато. Громадськість області почала активно підтримувати «Школу джур», вимагати від органів влади та освіти виділити кілька педагогічних ставок. У серпні 1998 року перша запорізька «Школа джур», згідно з рішенням Запорізької міської ради, отримала назву – Запорізький центр козацького військово-патріотичного виховання «Школа джур», отаманом (директором) було призначено В. І. Наріжного (генераль­ний хорунжий «Козацького Війська Запорозького Низового»).

Школа має власну символіку: емблему, девіз та прапор.

До «Школи джур» приймають хлопців віком до 17 років. Для за­рахування до школи майбутній джур претендент проходить випро­бувальний термін. Умови вступу: прийняття обітниці та проход­ження встановленого ритуалу посвяти в джури, виконання заповідей джури та внутрішнього статуту школи джур, крім того, хлопець повинен мати власну запорозьку шапку.

Навчання проводиться за спеціальною програмою, до якої вхо­дять: вивчення історії України та Запорозького козацтва, Закон Божий, навчання козацьким звичаям, проходження загальної і спе­ціальної фізичної підготовки, а також початкова військова, туристич­на підготовка, єдиноборства (рукопаш, греко-римська боротьба).

Школа щорічно проводить декілька козацьких військово-спор­тивних вишколів і підсумковий регіональний тридобовий вишкіл «Джура» на о. Хортиця. Мета – покращення військово-патріотично­го виховання молоді, підготовка юнаків до служби у Збройних Силах України.

Багато хто з джур проходять військову службу в елітних части­нах Збройних Сил України, навчаються в Національній Академії При­кордонної служби України ім. Б. Хмельницького, Харківському юри­дичному інституті, військових училищах та ліцеях.

(Н. В. Романів)

Література:

Нарижный, В. Сегодня джура – завтра справный казак // Запо­рожское казачество: от прошлого – к грядущему / [рук. проекта Бо­гуслаев В. А. ; ред. Деркаченко Т. Е.]. — Запорожье, 2012. — С. 314–321.

«Школа джур» : методичні матеріали з досвіду роботи / Козаць­ке Військо Запорозьке Низове, Запоріз. центр козац. військ.-патріо­тич. виховання. — Запоріжжя : [б. в.], 2011. — 138 с. : фото.

Школа джур // Пам’ятка козака / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва. — Запоріжжя, 2007. — С. 120–124.

Нарижный, В. Воспитание молодежи на принципах казачества в современных условиях // Запорожская старина : спец. вып. — К. ; Запорожье, 2007. — № 4. — С. 419–421.

Сушинський, Б. І. Запорізька школа джур // Сушинський, Б. І. Всесвітня козацька енциклопедія XV – початку XX століть / Богдан Сушинський. — Одеса, 2007. — С. 155.

Школа джур КВЗН спілки козаків України «Військо Запорозьке» // Пам’ятка козака / НАН України, Ін-т історії України ; НДІ козацт­ва. — Запоріжжя, 2007. — С. 120–124.

Муха, О. «Джура – 2014. Хортиця» : десять днів і 300 учасників / Олена Муха // Запороз. Січ. — 2014. — 15 лип. (№ 143). — С. 1.

Григорьев, С. «Правнуки Богдана и Сирко Ивана…» : Запорожс­кому Центру казацкого военно-патриотического воспитания «Школа джур» — 20 лет / Сергей Григорьев // Позиция. — 2013. — 28 марта (№ 13). — С. 6.

В Запорожской области казачье воспитание потихоньку креп­нет // МИГ. — 2011. — 21 апр. (№ 16). — С. 45.

Абліцов, О. Виховаємо лицарів честі й звитяги / Олександр Абліцов // Запоріз. правда. — 2008. — 5 квіт. (№ 51). — С. 2.

Кулик, Л. Козацький гарт у «Школі джур» : [до 15-річчя зак­ладу] // Запороз. Січ. — 2008. — 5 лют. (№ 25). — С. 8.

Наріжний, В. Запоріжжю потрібен козацький ліцей / Валерій Наріжний // Запороз. Січ. — 2007. — 17 лип. (№ 132). — С. 5.

Прохоренко, М. Школу джур заснували козаки-ентузіасти // Запороз. Січ. — 2003. — 17 трав. — С. 6.

Чуприна, Г. Патріотами не народжуються : [про досвід школи джур В. Наріжного, що існує при Війську Запорозькому Низовому] // Запороз. Січ. — 1997. — 23 серп.

Кривоший, О. Чи стане школа джур школою патріотизму? / Олександр Кривоший // Запороз. Січ. — 1993. — 6 лип. (№ 122). — С. 3.

 

02.03 – 225 років від дня народження Петра Івано­вича Кеппена (02.03.1793, м. Харків – 04.06.1864, Карабах (поблизу м. Алуш­та, Крим)), ученого-енциклопедиста, академіка, етнографа, статис­тика, бібліографа. Досліджував і описував археологічні пам’ятки на території нашого краю.

 

Література:

Винниченко, І. Кеппен Петро Іванович // Винниченко, І. Німці в Україні : біобібліограф. довідник / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т дослідж. діаспори. — К., 2011. — С. 161–162. — (Діаспори в Україні).

Россія. Полное географическое описаніе нашего отечества : нас­тольная и дорожная книга. Т. 14. Новороссія и Крым : со 150 полити­пажами, 46 діаграммами, картограммами и схематическими профи­лями, 1 большой справочной и 10 малыми картами / сост. : Б. Г. Карпов [и др.] / под ред. В. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго ; под общим рук. : П. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго, В. И. Ламанскаго. — СПб, 1910. — С. 690, 694, 695, 703, 704, 706, 708, 737, 757, 763, 772, 774, 778.

***

Дровосекова, О. В. Из истории первых научных исследований памятников археологии в Запорожском крае // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 163–172.

 

03.03 – 70 років від дня народження Ігоря Олександровича Надеїна (03.03.1948, м. Тула, РФ – 25.12.2014, м. Запоріжжя), заслуженого тре­нера України, майстра спорту з футболу; 1988–1992, 2002 рр. – головний тренер команди «Мета­лург» (Запоріжжя).

Ігор Олександрович Надеїн народився 3 березня 1948 року в м. Тула (Росія). Займатися футболом почав у команді тульського «Ме­талурга». Невдовзі 17-річний юнак грав за кишинівську «Мол­дову» («Ністру»), де з 12 сезонів він десять років носив капітанську пов’яз­ку. Згодом Ігор виступав за нікопольський «Колос» та дніпровський «Дніпро». Майстер спорту, чемпіон України 1979 року, срібний призер першої всесоюзної ліги 1973 року, Ігор Олександрович грав в амплуа нападаючого та півзахисника.

Задатки тренера в І. О. Надеїна проявилися ще наприкінці 70-х, коли кращого бомбардира нікопольського «Колосу» обрали капіта­ном. Тоді він надавав допомогу тренерам у роботі з командою. За­вершивши кар’єру футболіста, з 1983 року І. Надеїн присвячує себе тренерській роботі. Працює з нікопольським «Колосом», дніп­ровським «Дніпром», запорізьким «Торпедо», криворізьким «Крив­басом» та іншими командами.

З ім’ям заслуженого тренера України І. О. Надеїна пов’язана одна з найяскравіших сторінок біографії запорізького футболу – вихід «Металурга» до вищої ліги радянського футболу. У команді він пра­цював головним тренером у 1988–1992, 2002 роках та спортивним директором у 2003 році.

Помер Ігор Олександрович Надеїн 25 грудня 2014 року в Запо­ріжжі, похований на Кушугумському цвинтарі.

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Надеин Игорь Александрович // Звёзды запорожского «Металлур­га» / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. — Запорожье, 2014. — С. 88–89

Лисовой, Ю. Вспоминая Игоря Надеина : «Любил футбол красивый, умный, вольный» / Юрий Лисовой // МИГ. — 2016. — 22 дек. (№ 51). — С. 35.

 

03.03 – 45 років тому (1973) став до ладу Будинок преси (м. За­поріжжя).

06.03 – 130 років від дня народження Олександра Альфонсовича Гроссгейма (06.03.1888, с. Ли­хівка Верхньодніпров. пов. (нині П’ятихат. р-н Дніпропетров. обл.) – 04.12.1948, Ленінград (нині Санкт-Петербург), РФ), видатного ра­дянського геоботаніка, флориста, доктора біоло­гічних наук (1935). Разом із І. Я. Акінфієвим вивчав природу околиць м. Олександрівська.

Олександр Альфонсович Гроссгейм народився 6 березня 1888 року в селі Лихівка Верхньодніпровського повіту Катеринославсь­кої губернії (нині – П’ятихатський район Дніпропетровської облас­ті) в родині ветеринарного лікаря.

Середню освіту юнак отримав у Першому Катеринославському реальному училищі, де й прийшло захоплення ботанікою. Природ­ничі науки там викладав Іван Якович Акінфієв[56] (1851–1919) – один з визначних дослідників флори Кавказу та південних регіонів СРСР, який і став першим науковим керівником Олександра Альфон­совича. З 1903 року п’ятнадцятирічний Олександр здійснював екскур­сії околицями Катеринослава та Олександрівська, під час яких вивчав рослини краю. Результатом досліджень стали перші наукові праці, які він підготував та видав у 1907 році спільно з І. Я. Акін­фієвим. Зокрема, це стаття «Природа Александровских степей ран­нею весною», що була надрукована в книзі «Адрес-календарь г. Алек­сандровска и уезда на 1907 год».

Вищу освіту О. А. Гроссгейм здобував спочатку в Харківському університеті (1907–1911), згодом перевівся до Московського уні­верситету, закінчивши у 1912 році природниче відділення фізико-математичного факультету. У вільний від занять час студент брав участь в експедиціях та дослідницьких екскурсіях.

По закінченні навчання, з 1913 року, Олександр Гроссгейм багато років працював на Кавказі: спочатку практикантом, а згодом ботаніком-флористом Тифліського ботанічного саду Міністерства землеробства Грузії, викладав ботаніку в Тифліському політехнічному інституті. У 1927 року він переїхав до Баку, де вивчав рослинність Кавказу. У цей час О. А. Гроссгейм продовжував свою педагогічну діяльність: у 1927–1930 роках очолював кафедру ботаніки Азербай­джанського педагогічного інституту, у 1934–1937 роках – кафедру морфології та систематики Азербайджанського державного універ­ситету та здійснив багато наукових експедицій.

З переїздом до Ленінграду в 1947 році він очолив сектор кав­казької флори в Ботанічному інституті АН СРСР і кафедру морфології та систематики рослин у Ленінградському державному університеті.

Наукові заслуги Олександра Альфонсовича отримали визнання та високу оцінку. У 1939 році його обирають членом-кореспонден­том, а в 1946 р. – дійсним членом Академії Наук СРСР по біоло­гічному відділенню та нагороджують премією імені академіка В. Л. Комарова, за 1945 р., за перші три томи другого видання «Флора Кавказа». У 1948 році праця О. А. Гроссгейма «Растительные ресурсы Кавказа» удостоєна Сталінської премії ІІ ступеня. На честь науковця названо новий рід із родини складноцвітних – Гросгеймія та понад 40 нових видів рослин.

Олександр Альфонсович Гроссгейм помер 4 грудня 1948 року, похований у Санкт-Петербурзі.

(Л. М. Чубенко)

 

Література про життя та діяльність

Винниченко, І. Гроссгейм Олександр Альфонсович // Винничен­ко, І. Німці в Україні : біобібліограф. довідник / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т досліджень діаспори. — К., 2011. – С. 123 — (Діаспори в Україні).

Горбулін, О. С. Олександр Альфонсович Гросгейм (1888–1948) // Енциклопедія Сучасної України. — К., 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — С. 534–535.

Александр Альфонсович Гроссгейм (1888–1948) / АН СССР ; сост. Н. В. Смирнова, вступ. ст. М. Э. Кирпичникова и Д. В. Лебедева. — М.–Л. : Изд-во АН СССР, 1953. — 130 с. — (Материалы к биобиблиографии ученых СССР. Серия биологических наук. Ботаника ; вып. 4).

Сосновский, Д. Академик Александр Альфонсович Гроссгейм : (к 60-летию со дня рождения) // Бот. журн. — 1948. — Т. XXXIII, № 3. — С. 379–383.

 

07.03 – 100 років тому народився Григорій Семено­вич Сарбаш (07.03.1918, с. Новоянисоль Нікол. р-ну Донец. обл. – 16.05.2000, смт Михайлівка Запоріз. обл.), Герой Соціалістичної Праці (1966), комбайнер колгоспу «Ленінська правда» Михай­лівського району. Брав участь у відбудові Дніпрогесу.

 

Література:

Сарбаш Григорій Семенович // Книга пам’яті України. Запорізь­ка область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 404.

Березняк, Б. Герой Соціалістичної Праці Григорій Сарбаш : на­рис / Б. Т. Березняк, С. Ф. Мажуло. — Дніпропетровськ : Промінь, 1970. — 70 с.

Попова, Т. Гвардієць мирних буднів / Тетяна Попова // Михайлів. новини. — 2013. — 13 квіт. (№ 28). — С. 2.

Ракша, О. Гордість землі нашої // Михайлів. новини. — 2009. — 10 січ. (№ 2). — С. 1.

 

08.03 – 100 років від дня народження Івана Івановича Зорі (08.03.1918, с. Спаське Мелітоп. р-ну – 02.01.1994), Героя Соціаліс­тичної Праці. У 1943–1978 рр. – механізатор, бригадир МТС колгоспу ім. Жданова (с. Терпіння Мелітопольського району).

 

Література та інтернет-ресурс:

О присвоении звания Героя Социалистического Труда передови­кам сельского хозяйства УССР : указ Президиума Верхов. Совета СССР // Индустр. Запорожье. — 1966. — 17 мая.

Чумак, О. Дорога за тракторами // Запоріз. правда. — 1970. — 25 січ.

Зоря Іван Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріж­ці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=5981&lang=ukr

 

08.03 – 65 років Миколі Володимировичу Крилову (08.03.1953, м. Шостка Сум. обл.), кандидату географічних наук (1986), доценту (1991) кафедри економічної географії СРСР і методики викла­дання географії, ініціатору заснування (1998) та завідуючому лабора­торією комплексного краєзнавства Мелітопольського дер­жавного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького, дійсному члену та співзасновнику Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Но­вицького, члену ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини» (з 2012 р.). Нагороджений медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2008) та орденом «За вагомий внесок у розвиток міста Мелітополя» (2013)[57].

 

Праці:

Улицы Мелитополя : ист.-географ. словарь / Н. В. Крылов ; Николай Крылов ; Запорож. науч. о-во им. Я. Новицкого, МГПУ им. Б. Хмельницкого, межкаф. лаборатория комплексного крае­веде­ния. — Мелито­поль : Изд. дом МГТ, 2011. — 72 с. — На тит. л. автограф автора.

Северная Таврия на почтовых открытках ХХ века / [В. И. Рез­ник (рук. проекта), Н. В. Крылов и др.]. — К. : КВИЦ, 2010. — 340 с.

Очерки по истории города Мелитополя 1814–1917 гг. / Н. В. Кры­лов ; Николай Крылов ; Запорож. науч. о-во им. Я. Новицкого, Мели­топ. гос. пед. ун-т, лаборатория комплексного краеведения. — Запо­рожье : Тандем-У, 2008. — 344 с. : ил. — На тит. л. дарственный автограф автора. — Библиогр.: 993 назв.

Пам’ять втрачених сіл : (зниклі ойконіми Запоріжжя : 1945–2000): довідник / М. В. Крилов. — Мелітополь : Мелітополь, 2002. — 76 с.

Сборник задач по экономике, организации и планированию газо­разделительного производства / Н. В. Крылов ; М-во высш. и сред. спец. образования РСФСР. — Л. : Изд-во ЛГУ, 1982. — 192 с.

***

Духобори / М. В. Крилов // Енциклопедія сучасної України. — К., 2008. — Т. 8 : Дл — Дя. Додаток. А — Ґ. — С. 555.

Караимы в Мелитополе / Н. В. Крылов // Караимы Мелитополя / Ассоциация крымских караимов «Крымкарайлар», Мелитоп. гор. ка­раим. о-во. — Мелитополь, 2004. — С. 13–15.

К истории возникновения города Мелитополя / Н. В. Крылов // История Запорожского края в дооктябрьский период : тезисы обл. ист.-краевед. конф. (16 апр. 1991 г., г. Запорожье) / Запорож. гос. ун-т, Запорож. обл. об-во краеведов, обл. упр. нар. образования ; [отв. ред. А. И. Карагодин]. — Запорожье, 1991. — С. 33–34.

История административно-территориального устройства За­порожской области (XVII в. – 1990 г.) / Н. В. Крылов, Л. Г. Нечи­поренко, Л. М. Донченко // Листая прошлого страницы… : (сб. статей науч. сотрудников музея и краеведов) / Мелитоп. гор. краевед. му­зей. — Мелитополь, 1991. — С. 96–107.

***

История Мелитополя в датах. 2017 год : календарь и краткие справки / сост.: Н. В. Крылов, А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мелито­польщины, лаборатория комплексного краеведения МГПУ им. Б. Хмель­ницкого. — Мелитополь : [б. в.], 2016. — 48 с.

История Мелитополя в датах. 2016 год : календарь и краткие справки / сост.: Н. В. Крылов, А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мелитопольщины, лаборатория комплексного краеведения, МГПУ им. Б. Хмельницкого. — Мелитополь : [б. в.], 2016. — 48 с.

История Мелитополя в датах. 2015 год : календарь и краткие справки / сост. Н. В. Крылов и А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мели­топольщины, лаборатория комплексного краеведения Мелитоп. гос. пед. ун-та им. Богдана Хмельницкого. — Мелитополь : [ФЛП Силаева Е. В. ], 2014. — 20 с.

История Мелитополя в датах. 2014 год : календарь и краткие справки / сост. Н. В. Крылов, А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мелито­польщины, лаборатория комплексного краеведения МГПУ им. Б. Хмель­ницкого. — Мелитополь : [б. и.], 2013. — 40 с.

История Мелитополя в датах. 2013 год : календарь и краткие справки / (сост.: Н. В. Крылов, А. Н. Крылова) ; Союз краеведов Мели­тополя, лаборатория комплексного краеведения МГПУ им. Б. Хмель­ницкого. — Мелитополь : [б. и.], 2012. — 36 с.

 

Публікації в періодиці:

История парка в датах (1927–1971) / Н. В. Крылов // Мелитоп. краевед. журн. — 2016. – № 7. — С. 57–61.

«Линия нормальной колеи» : (из истории Токмакской железной дороги) / Н. В. Крылов // Мелитоп. краевед. журн. — 2015. — № 5. — С. 21–27.

 

Література та інтернет-ресурс:

Балакина, И. Гроссмейстер иглы и мулине Николай Крылов / Инна Балакина // Мелитоп. ведомости. — 2014. — 5–11 марта (№ 10). — С. 16.

Плясова,  Д. Хранитель памяти города / Дарья Плясова // Новий день. — 2013. — 20 берез. (№ 63–68). — С. 6.

Пронич, В. Два краеведа получат награды : [в т. ч. Н. В. Кры­лов – орден «За весомый вклад в развитие города Мелитополя»] / Виктор Пронич // Новий день. — 2013. — 6 берез. (№ 51-56). — С. 18.

Крилов Микола Володимирович [Електронний ресурс] // Дослід­ники історії Південної України : біобібліограф. довід. — К., 2013. — Т. 1. — С. 192–195. — Режим доступу до статті : www.academia.edu/…/Дослідники_історії_Південної_України_бібліографічний…

 

09.03 – 90 років Вірі Гаврилівні Шатух (09.03.1928, с. Ново­троїцьке Бердян. р-ну – 2005), українському скульптору.

 

10.03 – 140 років від дня народження Марії Тужанської (10.03.1878, м. Бердянськ – 01.06.1957, м. Ярослав, Польща), видат­ної польської піаністки. Від 2012 року в м. Ярославі проходять що­річні Шопенівські дні музики фортепіано імені М. Тужанської.

 

Література:

Філон, Н. Пам’ятаємо минуле заради майбутнього // Наука і суспільство. — 2016. — № 11–12. — С. 55–56.

10.03. – 85 років з дня народження Галини Петрівни Тимо­шенко (1933–2016), актриси За­порізького академічного обласного ук­раїнського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара.

У 1956 році Галина Тимошенко закінчила Харківський теат­ральний інститут, почала працювати в театрі Артемівська. У 1961 р. на запрошення головного режисера театру народного артиста СРСР Володимира Герасимовича Магара почала працювати в Запорізькому обласному музично-драматичному театрі ім. Щорса. На сцені цього театру вона зіграла більше сотні ролей – яскравих характерних обра­зів. Найбільш повно розкрився талант актриси в ролях українського класичного репертуару: Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Анна («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Домаха («Мати-наймичка» Т. Шев­ченка), Одарка («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Фена («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Терпелиха («На­талка Полтавка» І. Котляревського), Секлета Лимариха («Дамських справ майстер» Д. Шевцова).

Яскравою сторінкою в репертуарі Тимошенко стали сатиричні образи Варвари («Королева тюльпанів» Ю. Мокрієва) та Соні-Секлети («Перстень з діамантом» О. Левади), комедійна Комариха («Друге весілля в Малинівці» І. Поклада) тощо. Важливі сторінки в творчій біографії – ролі сучасниць: Ольга («Пам’ять серця» О. Корнійчука), Настя («Дніпровські зорі» Я. Баша), Ганна («Регіон» М. Зарудного), Уляна («Потомки запорожців» О. Довженка). Переконливі образи створила Галина Петрівна у виставах світового репертуару: Понсія («Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки), Шанель («Вісім люблячих жінок» Р. Тома), Архипівна («Без вини винні» О. Островського). Серед останніх ролей актриси залишилися Харитина («Знаки зодіаку, або Шлюб за оголошенням» В. Канівця), тітка Явдоха («Нестор Махно» Л. Томи та І. Бориса), Переперчиха («Ніч, чарівна ніч» за М. Го­голем), Стара циганка («Алеко і Земфіра» за О. Пушкіним).

(Н. М. Ігнатьєва)

 

Література:

Гайдабура, В. М. Становится судьбой : [Галина Тимошенко (1933)] // Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? — К., 2011. — С. 179.

Галина Тимошенко, артистка драми // Театр Danapris. — 2013. — № 1. — С. 5.

10.03 – 80 років Борису Мико­лайовичу Гав­ранеку (1938), заслуженому машинобудівнику України (1966), головному конструктору, гене­ральному директору НВП «Електроавтоматика» (ЗАТ «Хартрон-Спарк», м. Запоріжжя).

Борис Миколайович Гавранек народився 10 березня 1938 р. у м. Таганрог. У 1960 р. закінчив з відзнакою Харківський політех­нічний інститут зі спеціальності «Інженер-електронник». У Запо­ріжжі було створено філію Київського інституту автоматики, куди молодий інженер і отримав направлення. У 1966 р. більшу частину філії було виділено в окреме підприємство, у майбутньому НВП «Хартрон», головним напрямком діяльності якого була розробка систем управління ракетами та космічними об’єктами, проведення науково-дослідної роботи з цієї тематики. У 1972–1984 рр. працює начальником відділу автоматизації проектування, бере активну участь у наукових розробках, 1979 р. захищає кандидатську роботу та стає доцентом технічних наук. У 1984–1988 рр. Б. М. Гавра­нек обіймає посаду головного інженера. У жовтні 1988 р. Бориса Миколайовича призначено директором – головним конструктором підприємства, яке на той час мало назву КБ «Електроавтоматика» НВП «Електроприлад».

Науковець активно займався розробками в ракетно-космічній галузі, брав участь у створенні систем управління ракетно-космічними комплексами «Енергія-Буран», орбітальної станції «Мир», автономних систем нового покоління перспективних кос­мічних апаратів, систем автоматизованого проектування (САПР).

Наукові досягнення Бориса Миколайовича Гавранека були ви­соко оцінені міжнародним науковим суспільством. Він є членом Міжнародної академії управління, комерційної діяльності та адмі­ністрування міста Бірмінгем (США). Його нагороджено орденами «Знак Пошани» (1983 р.), Трудового Червоного Прапора (1990 р.), «За заслуги» ІІІ ст. (1998 р.), медалями. Заслужений машинобудів­ник України (1996) Б. М. Гавранек є автором понад 50 наукових праць, 10 авторських свідоцтв.

(І. І. Демчук)

 

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Гавранек Борис Миколайович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Ши­ханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2009. — С. 40.

Шиханов, Р. Б. Гавранек Борис Миколайович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5576&lang=ukr

10.03 – 80 років від дня народження Олек­сандра Михайловича Бро­децького (10.03.1938, с. Нижні Сірогози Херсон. обл. – 23.01.2014, м. Запоріжжя), поета, члена Запорізького відді­лення Конгресу літераторів України[58].

Олександр Михайлович відносився до того дивного покоління людей, народжених у кінці 1930 років у розпалі Великого Експе­рименту, під час чергової спроби створити, всупереч Божому про­мислу, «нову людину». Так сталося, що моє дитинство пройшло пе­реважно серед представників цього особливого покоління, я й зараз з задоволенням спілкуюся з представниками тієї епохи і з багатьма з них на «ти».

Це покоління найбільш понівечене ідеологією. Вони пере­важно сироти-безбатченки, а матері з ранку до вечора були в полі. Потреба батьківської уваги та любові була сатанинські уміло пере­несена на «батька всіх народів». І це єдине покоління, яке бачило і відчуло найстрашніше, що може пережити людина, – смерть «бо­га». Покоління, у якому духовність була замінена на ідеологію, а потреба віри була спрямована у «світле майбутнє». Це покоління двоколірного бачення і лінійного мислення: інший – обов’язково чужий, ворог. Звідси нетерпимість і непримиренність поглядів: якщо комуніст – то до піни з рота, якщо антикомуніст – то до ножа, якщо прагматик – то до цинізму.

Типовими в цьому відношенні можна вважати долі трьох сіро­гозьких хлопців, які народилися майже одночасно. Петербурзький професор Микола Артемович Седих (29.01.1938), московський про­фесор Василь Іванович Холодний (13.02.1938) та наш герой (10.03.1938). Вони зробили вдалу кар’єру, стали успішними, відоми­ми людьми. Ті, хто полишив рідну землю, врешті стали яничарами, трубадурами російського імперіалізму, великодержавного шовініз­му, адвокатами сталінської тиранії.

Саме представники цього покоління, займаючи ключові поса­ди середнього керівного складу, стали могильщиками СРСР. І це по­коління, за край незначним виключенням, так і не було допущено до керівництва країнами, що виникли на уламках Союзу. Доля цього покоління трагічна і повчальна. Вони сповна відчули велич, зубожіння і крах Ідеї. У чомусь вони так і лишилися дітьми, у кра­щому разі підлітками, – вразливими і непримиренними.

Останнє семиріччя Олександра Михайловича – це роки муж­ності і боротьби. Важкі, смертельно небезпечні хвороби заходилися одна за одною переслідувати його. Будь-якої з цього «букету» вистачило, щоб відправити в могилу звичайну людину впродовж кількох місяців. Бродецький боровся з ними мужньо, затято, з від­критим забралом. Поруч з ним незмінно була дружина Емма Сергіїв­на, сини та онуки. Знаючи його характер, лікарі прямо і відверто говорили про тяжкість і смертельність його недугів. Це не лише не ламало Олександра Михайловича, а навпаки, давало йому наснагу на мобілізацію своїх сил.

Від першої нашої зустрічі і до останньої телефонної розмови Олександр Михайлович залишався щирою, відвертою та відкритою людиною, жило в ньому якесь трепетне відношення до своєї землі, батьківщини та до всіх земляків, яких він вважав апріорі своїми друзями. Була в нього рідкісна спрага, невситиме бажання творити добро, зовсім не задумуючись про взаємність чи вдячність. Це був цікавенний, глибоко ерудований співрозмовник. Людина красива зовнішньо і внутрішньо, абсолютно чесна і відкрита.

Десь днів за 7–10 до кінця, я говорив з Олександром Михай­ловичем. Почув його змучений, але підбадьорливий голос: «Дайте мені трохи часу, я з цими болячками впораюсь, і ми тоді ще покоза­куємо». Козакує зараз козацький генерал в інших світах.

Для мене важливо, що Олександр Михайлович не відірвався від рідної землі. Точніше, земля його, на відміну від М. А. Седиха та В. І. Холодного, не відкинула. О. М. Бродецький жив і похований в Запоріжжі. Запорожжя, Білобережжя, Сірогозщина в оточенні херсонської Білозерки та запорозьких Білозірок – це «біла», вільна земля скіфів, антів, козаків, хліборобів.

Олександр Михайлович, крім світлої пам’яті рідних, друзів і знайомих, залишив більше двох десятків книг. Серед них я б ви­ділив підсумкові «Вибране» та «Избранное» (обидві 2005) та авто­біографічну повість «Многоточие жизни» (2008). У перших двох, крім віршів, зібрані основні критичні зауваження та рецензії на творчість поета. В останній автор – інженер за професією, гра­нично відверто та чесно аналізує свій життєвий шлях.

(Ю. В. Безух)

 

Твори:

Ділове горобеня : вірші / О. Бродяга-Бродецький ; Олесь Бродяга-Бродецький. — Запоріжжя : АА Тандем, 2013. — 72 с.

Многоточие жизни… : повествование / А. М. Бродяга-Бродецкий ; Александр Бродяга-Бродецкий. — Запорожье : Просвіта, 2008. — 512 с.

Звезда на небосклоне : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродецкий. — Запорожье : [б. и.], 1998. — 43 с.

Привал : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродецкий. — За­порожье : [б. и.], 1998. — 87 с.

Вуаль времени : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : Илья, 1997. — 42 с.

Крыло судьбы : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : Илья, 1997. — 50 с.

Восхождение : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : [б. и.], 1996. — 102 с.

Зеркальный брод : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : [б. и.], 1996. — 50 с.

Лилии затона : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Михайлович Бродецкий. — Запорожье : [б. и.], 1996. — 56 с.

Бурелом : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродецкий. — Запорожье : [б. и.], 1995. — 56 с.

Покаяние : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродецкий. — Запорожье : [б. и.], 1995. — 52 с.

Половодье души: стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : [б. и.], 1995. — 42 с.

 

Інтернет-ресурс:

Голдобін, А. І. Бродецький Олександр Михайлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5438&lang=ukr

 

10.03 – 70 років Зої Харитонівні Попандопуло (10.03.1948, с. Шамлут Туманян. р-ну, Вірменія), археологу, співробітнику Запо­різького обласного краєзнавчого музею[59].

 

13.03 – 100 років від дня народження Євгенії Іванівни Носаль (13.04.1918, с. Бурчак Михайлів. р-ну – 23.04.1943, станиця Паш­ковська (нині – у межах м. Краснодар, РФ)), першої льотчиці, якій присвоєне звання Героя Радянського Союзу в роки Другої сві­тової війни, заступника командира ескадрильї 46-го гвардійського нічного бомбардувального авіаполку 218-ї авіадивізії 4-ї повітряної армії Північно-Кавказького фронту, гвардії молодшого лейтенанта[60].

 

Література та інтернет-ресурс:

Носаль Евгения Ивановна // Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается. — Запорожье, 2010. — С. 128–129.

Її ім’я стало символом мужності : (Носаль Євдокія Іванівна) // В ім’я життя. — К., 2005. — С. 178–181. — Текст укр. та рос.

Носаль Евгения Ивановна // Герои Советского Союза : крат. биограф. словарь : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов — Ящук. — С. 180.

Носаль Евгения Ивановна // Героини. — М., 1969. — Вып. 2. — С. 69-75.

Скориця, Д. Ім’я – Герой / Дар’я Скориця // Михайлів. новини. — 2013. — 29 трав. (№ 38). — С. 3.

Шак, В. «Ночная ведьма» из Бурчака // МИГ. — 2007. — 10 мая (№ 19). — С. 46–47.

Голдобін, А. І. Носаль Євгенія Іванівна [Електронний ресурс] // Сла­ветні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6704&lang=ukr

 

13.03 – 90 років від дня народження Сигізмунда Владис­лавовича Раубішка (13.03.1928–30.07.1989, Запоріжжя), фахівця в га­лузі створення апаратури бортової автоматики БР та КА, лауреата Державної премії СРСР; 1967–1989 рр. – начальник філії КБ «Елект­роавтоматика» (ФКБЕ), заступник директора – головний конструк­тор НВО «Електроприлад» (м. Запоріжжя). Зробив внесок у ство­рення апаратури бортової автоматики систем управління ракетно-космічної системи «Енергія – Буран», модулів станції «Мир». Похо­ваний на Капустяному кладовищі (м. Запоріжжя).

 

Література:

Бакланов, О. Д. Дождь пополам с солнцем [Электронный ресурс] // Бакланов, О. Д. Космос — моя судьба. — М., 2012. — Т. 2 : Записки из «Матросской тишины». — С. 133. — Режим доступа : http://knigaln.ru/knigi/tom2-cosmos-moya-sudba.pdf

13.03 – 25 років (1993) від дня заснування Спілки вірмен Запорізької області.

Спілка вірмен Запорізької області (далі – Спілка) – суспільна організація, яка об’єднує біля 10 тисяч представників вірменської діаспори і входить до Спілки вірмен України. Очолює організацію Арташес Аветікович Саргасян, почесний голова – Рафаель Азізович Мурадян (почесний громадянин міста Запоріжжя, академік), віце-президент – Рудольф Володимирович Акопян.

Головною метою діяльності товариства є об’єднання предс­тавників вірменської національності для задоволення культурних, духовних потреб і вирішення громадсько-політичних, економічних та правових проблем. Основними завданнями є вивчення історії, культури, мистецтва, традицій вірменського, українського народів, усебічна підтримка та допомога членам товариства в різних сферах життєдіяльності, правовий та соціальний захист.

У структуру Спілки входить Запорізька вірменська молодіжна організація «Урарту» (заснована 17 грудня 2006 р., голова – Женя Восканян), Вірменська Апостольска церква Запорізької області (від­крита у 2006 р., настоятель – отець Юсік Нуріджанян), вір­менська недільна школа «Нарек» (заснована у 2006 р., директор – Наіра Леві­ковна Тутуджян), недільна вірменська школа у місті Бердянську (відкрита у 2016 році), вечірня вірменська школа у місті Мелітополі (відкрита у 2017 році). Найближчим часом буде відк­рита школа вокалу, танців та мистецтв.

Основні напрямки діяльності Спілки:

–      організація заходів, присвячених знаменним датам у житті вірменського та українського народів, участь в обласних, міських громадсько-культурних заходах та заходах націо­нально-культурних товариств;

–      фінансування благодійних акцій, надання благодійної допо­моги дитячим будинкам, дитячим спортивним закладам;

–      здійснення допомоги бійцям АТО, вимушеним переселен­цям з зони АТО;

–      сприяння розвитку та зміцненню зв’язків з громадськими організаціями України та інших держав, на території яких проживають вірмени.

Члени Спілки відзначають Вірменський тонацуйц – річний цикл національних свят, який включає державні свята Вірменії, релігійні свята, звичаї, обряди. Наприклад, День Незалежності Вірменії, Ба­рекендан (Масляна неділя), Меци Парк (Великий піст) та інші. Відзначають два головні Дні пам’яті: жертв землетрусу 1988 року – 7 грудня, жертв геноциду 1915 року – 24 квітня. Уже два роки поспіль молодіжна організація «Урарту» проводить в ЗОУНБ науково-практичні конференції, присвячені річниці геноциду вірмен Османською імперією. До Дня пам’яті жертв геноциду проводиться ціла низка заходів. 25 квітня 2017 року відбувся концерт, прис­вячений 102-й річниці пам’яті жертв геноциду вірмен 1915 року в Концертному залі ім. М. Глінки, на якому виступили учасники сьомого сезону шоу «Голос країни» – Армен Костандян, Асмік Широян, Ева Восканян, Катерина Маргарян і Нарек Геворгян. У квітні 2017 року, у пам’ять про геноцид вірмен, була висаджена «Алея життя» зі 102 дерев у сквері по вулиці Перемоги, 95–А.

Видатними подіями культурного життя міста стають виставки вірменських художників. Тільки за останній час відбулись: 16 серпня 2016 р. – персональна виставка Маріанни Смбатян; 7 грудня 2016 року – виставка «Квіти граната», присвячена Дню пам’яті жертв землетрусу 1988 року, у Запорізькому обласному художньому музеї, на якій представлені були як картини художників світового рівня з фондів музею, так і видатних запорізьких вірменських художни­ків; 6 лютого 2017 року – персональна виставка Гаяне Арушанян «Погружение. Ляпис. Лазурь» у комплексі «Наірі».

Велику увагу приділяє Спілка допомозі дитячим будинкам, інтернатам, навчальним, спортивним закладам. У 2017 році пройшов Другий щорічний відкритий турнір з шахів за підтримки Спілки у Запоріжжі. 25 лютого 2017 р. Спілка подарувала федерації боксу при Школі вищої спортивної майстерності боксерські груші, які були вручені заступнику федерації боксу Руслану Щербінці.

11 березня 2017 р. представники Спілки відкрили новий проект центру національних культур Запорізької обласної універ­сальної наукової бібліотеки – «Видатні люди Запоріжжя». Читачі і гості бібліотеки мали змогу дізнатися про видатних мешканців Запоріжжя вірменської національності, а також поспілкуватися з ві­це-президентом Рудольфом Акопяном, настоятелем Вірменської Апостольскої церкви Запорізької області отцем Юсіком Нуріджа­няном, художницею Гаяне Арушанян та представницями Запорізь­кої вірменської молодіжної організація «Урарту». Представники Спіл­ки тісно співпрацюють з центром національних культур, уже двічі проходив Вірменський день дарування книжок (19 лютого), беруть участь у відзначенні Дня рідної мови, Дня пам’яті та примирення, інших заходах.

За ініціативи Спілки був створений фільм «Гордість нації» про десятьох видатних вірмен Запорізької області (режисер Петро Сур­гаєв), прем’єра відбулася 18 квітня 2017 р. у кінотеатрі ім. О. Дов­женка.

Вірменська громада Запоріжжя співпрацює з багатьма вір­менськими організаціями України та за кордоном, підтримує зв’язки з Вірменією.

(О. А. Назаренко)

 

Література та інтернет-ресурси:

Спілка вірмен Запорізької області // Ми – українські. — [Запо­ріжжя, 2012]. — С. 36–37.

Коваленко, А. Армянская община Запорожья: «Мы хотим раз­вивать не только свою культуру, но и познавать особенности других национальностей» // Верже. — 2016. — 3 марта (№ 9). — С. 11.

Вірмени Запоріжжя святкували День незалежності // Запороз. Січ. — 2016. — 24 верес. (№ 177). — С. 3

Данагулян, Л. Уроки вірменської у школі «Нарек» : [відкрили на базі Запоріз. гімназіїї № 27 ] // Запоріз. правда. — 2007. — 13 листоп. (№ 171). — С. 4.

«Нарек» открывает двери : [в Запорож. гуманитар.-лит. гим­назии № 27 открылась воскресная армянская школа] // Верже. — 2007. — 6 сент. (№ 36). — С. 2.

Первый камень : [строительство армян. культурного центра в Запорожье заложено 30 авг.] // Верже. — 2005. — 1 сент. — С. 5.

Гривцова, О. Союз вірмен починає діяти // Запоріз. правда. —2002. — 4 квіт. — С. 4.

Союз армян Запорожской области приглашает к сотрудни­честву // Запороз. Січ. — 2002. — 26 берез.

Гривцова, О. Ці запальні горці : [Дні вірмен. культури в Запо­ріжжі ] // Запоріз. правда. — 2001. — 10 лют. — С. 2.

Господа армяне, объединимся! : [об учредит. конф. Армянского культурного общества в Запорожье] // Наш город. — 1993. — 16 марта.

***

Запоріжцям презентували документальний фільм «Гордість на­ції» [Електронний ресурс] : [картину зняли за ініціативи Спілки вір­мен Запорізької області про видатних вірмен діаспори] // Завжди новини. — 2017. — 18 трав. — Режим доступу : https://ztv.zp.ua/­zaporizhtsyam-prezentuvali-dokumentalniy-film-gordist-natsiyi/

У Запоріжжі висадили Алею життя [Електронний ресурс] : [17 квітня за ініціативою Спілки вірмен Запорізької області у сквері навпроти вірменської церкви, по вул. Перемоги, 95–А висадили 102 де­рева в пам’ять про 102-гу річницю геноциду вірмен в Османській імпе­рії] // Новини Запоріжжя. — 2017. — 18 квіт. — Режим доступу : http://uanews.zp.ua/other/2017/04/18/103828.html

14.03 – 100 років від дня народження Івана Васильовича Мани­ла (псевдонім – Дніпряк) (14.08.1918, с. Юрківка Оріхів. р-ну – 26.12.1976, м. Вайнленд, Нью-Джерсі, США), українського пись­менника, поета, байкаря, видавця, редактора.

Іван Васильович Манило – поет, яскравий представник українсь­кої діаспори в Америці 1950–1970 років. І його творчість, і його життєвий шлях, на жаль, і досі мало відомі українському читачеві. Але ми спробуємо відтворити окремі епізоди завдяки невтомному КДБ, що пильнував за Манилом щонайменше півтора десятка років.

У поле зору радянських спецслужб поет потрапив влітку 1945-го, коли на нього була заведена розшукова справа № 1930. З ко­ротенької довідки, яку вона містить, дізнаємося, що Манило наро­дився у 1918 році в селі Юрківка Оріхівського району сучасної Запорізької області. У 1937–1939 роках навчався в Запорізькому педінституті, закінчив літературознавчі курси при Спілці письме­нників у Києві. Лишався в Запоріжжі під час німецької окупації, співпрацював із місцевої газетою «Нове Запоріжжя». Судячи з дос­тупних випусків газети, поет друкував у ній свої вірші. Один із них, «Слово українського добровольця» (Нове Запоріжжя, 30.06.1943 р.), був масово передрукований у різних газетах, які видавалися на окупованій території України. Вірш містить прямий заклик повер­тати зброю проти «совєтів» і «боронити свободи стяг».

 

Сказала ж мати з ким іти

І нищити кого дощенту:

О, сину мій! Чи чуєш ти:

Нас кличе Захід і Шевченко!

 

Крім того, за даними КДБ, під час окупації Іван Манило нале­жав до підпільного осередку ОУН, який діяв у селі Юрківка. Ніби саме за це був заарештований німецькими каральними органами у 1943 році. Принаймні, такі висновки робилися з донесень агентів «Якоря», «Павла», «Овода», «Коби», «Нікітіної», «Огонька» та «Кова­левського». Запам’ятайте останнього – це друг дитинства Манила, за допомогою якого КДБ намагатиметься завербувати поета.

У невеличких спогадах, опублікованих уже в еміграції в Аме­риці у 1951 році, Іван Манило не підтверджував свою належність до ОУН, тим не менш, згадував про діячів націоналістичного підпілля. Про німецькі ж репресії розповідав таке: «на початку 1944 року, на вулиці міста Миколаєва був заарештований гестапівцями мій приятель – журналіст з Донбасу Павло Бойко. Я поспішив йому на допомогу та й сам попав в гестапівські лабети. Нас замкнули в тісні і темні камери смертників, кожного окремо. Перед тим били обох кулачищами так, що ми, падаючи на підлогу, харкали кров’ю».

Івану Манилу, якого примусово вивезли до Німеччини, пощас­тило залишитися живим та згодом виїхати далі на Захід. За даними 1-го Головного Управління КДБ, він проживав у Мюнхені, де зай­мався літературною роботою, був відомий як поет та автор нарисів. Зокрема, публікував байки у газеті «Хлібороб», сільськогосподарсь­кому виданні часопису «Українець».

 

На світі жив Ведмідь Йосиф,

Горбатий і товстий,

Йому превесело жилося,

Бо він був цар… І кат страшний…

 

Від 1947 року Іван Манило мешкав у США. Його дружина Лідія була уродженкою Нікополя, воєнне лихоліття також закинуло її на Захід. Обидва працювали на заводі, і, за спостереженням радянсь­ких агентів, заробляли достатньо для прожиття. Зокрема, придбали собі будинок на шість кімнат, що за радянськими мірками, звичай­но ж, було розкішшю. Іван Манило продовжив навчання, у 1957 ро­ці закінчив Пенсільванський університет. Мешкав у Філадельфії, орга­нізував видавничий фонд і видавництво «Світ». Не полишав писати і від перших повоєнних років публікував власні творчі доробки.

На початку 1956 року Іван Манило через листування відновив зв’язки із сестрою Тетяною Манило, що мешкала у Кушугумі Запо­різького району. Поступово розширював коло запорізьких адреса­тів, цікавився долею знайомих, чимало з яких були заарештовані органами держбезпеки або ж перебували у розшуку. Цим викликав до себе черговий «сплеск інтересу» з боку радянських спецслужб. Тим більше, що серед адресатів Манила був уже згаданий друг дитинства, за сумісництвом радянський агент «Ковалевський».

Той активно звітував КДБ про листування з поетом. Зокрема, повідомляв, що Манило висловлював тугу за Батьківщиною, мов­ляв, віддав би усе, аби хоч раз приїхати сюди і побачити рідні сте­пи. Поет був щирим, про це можна судити хоча б з вірша Манила, що саме у той час був надрукований у часопису українців Америки «Свобода».

 

Я із Юрківки, де Оріхів

Шумить піснями вдалині,

Де зорі падають на стріхи,

Немов троянди осяйні.

Де люд привітний, працьовитий

Горить в роботі до зорі,

Де Кінка золотом залита

Сповняє щедро ятері.

 

Саме цю тугу і вирішили використати співробітники КДБ в опе­ративних цілях. Ретельно вивчивши творчий шлях Івана Манила, радянські спецслужби знали, що він перебуває в оточенні діячів еміграції, які проводили «активну антирадянську діяльність», зок­рема йшлося про Івана Багряного. У 1958 році за завданням КДБ агент «Ковалевський» у листуванні з Манилом пропонував ос­танньо­му зустрітися на Всесвітній виставці у Брюсселі. Однак зуст­річ не відбулася, Манило, посилаючись на брак коштів, відмовився.

Утім, не підозрюючи, що друг дитинства заагентурений і лис­тується з ним в оперативних цілях, поет прагнув зустрічі. Дізнав­шись, що «Ковалевський» працює вчителем, запрошував його по можливості у складі якоїсь педагогічної делегації приїхати до США.

Тим часом співробітники КДБ продовжували вивчати оператив­ні можливості роботи з Манилом. Головною метою була його вербовка для розробки антирадянських груп та організацій за кордоном.

На сьогодні матеріалів, які б проливали світло на подальші дії КДБ щодо Івана Манила після 1958 року, не знайдено. Поет помер у 1976 р. у місті Вайнленд, штат Нью-Джерсі, там і похований. Усі його збірки побачили світ в Америці, для пересічного українського читача він лишається майже невідомим.

(Ю. І. Щур)

 

Твори:

Феномен : поезії, гуморески, епіграми, байки, дружні жарти / Іван Манило-Дніпряк. — Нью-Йорк ; Філадельфія : [б. в.], 1976. — 95 с. : іл.

Меч Святослава [Електронний ресурс] : поезії, байки, гуморес­ки / Іван Манило Дніпряк. — Нью-Йорк ; Мілвіл : Волосожар, 1973. — 82 с. : іл. — Режим доступу : http://diasporiana.org.ua/poeziya/10611-manilo-dnipryak-i-mech-svyatoslava

Україна сама…: поезії, гуморески, байки, балади, дружні літ. жар­ти / І. Манило. — Нью-Йорк ; Вайнланд : Волосожар, 1966. — 48 с. : іл.

Грім за зорею : лірика, гумор, сатира / І. Манило. — Нью-Йорк : Волосожар, 1963. — 64 с.

Пеани і кпини : гуморески, байки, епіграми. — Нью-Йорк ; Вайн­ланд : Волосожар, 1960. — 32 с.

Байкар : книга для всіх і для нікого / І. Манило. — Нью-Йорк ; Вінніпег : [б. в.], 1955. — 104 с.

Запоріжжя сміється : гуморески, епіграми, пародії / І. Манило. – Авгсбург, 1950. — 31 с.

Січ і відсіч : байки / І. Манило. — Мюнхен : Світ, 1948. — 47 с.

Постріли з пера : дружнє / І. Манило. — Авгсбург, 1947. — 48 с.

Колючий сміх : байки / І. Манило. — Авгсбург : [б. в.], 1946. — 31 с.

***

Не сумуй! / Іван Манило-Дніпряк // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. — Запоріжжя, 2008. — С. 454.

[Добірка віршів] / Іван Манило — Дніпряк // Січовий Парнас : анто­логія : поетичні твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 38–44.

Водоспад біля Запоріжжя ; «Ти не клич…» : [вірші] / Іван Ма­нило-Дніпряк // Визвол. шлях. — 1971. — № 6. — С. 710–711.

 

Література та інтернет-ресурси:

Біляїв, В. І. [Манило Іван] // Біляїв, В. І. «На неокраянім кри­лі…» : (штрихи до літ. портретів західної діаспори) / В. І. Біляїв ; Володимир Біляїв. — Донецьк, 2003. — С. 77, 225, 282, 322.

Чабаненко,  В. Іван Манило-Дніпряк : [біографічна довідка] // Сі­човий Парнас : антологія : поетичні твори вихованців ЗДУ. — За­поріжжя, 2000. — С. 37.

Полтава, Л. Іван Манило-Дніпряк / Леонід Полтава // Визвол. шлях. — 1976. — № 7–8. — С. 903–908.

Манило Іван Васильович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу до статті : http://uk.wikipedia.org/wiki/Манило_Іван_­Васильович

Манило Іван Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6512&lang=ukr

Ткаченко, В. [Історія м. Запоріжжя : вступ. ст. ; в т. ч. зга­дується І. В. Манило] / В. Ткаченко, Ф. Турченко, Г. Шаповалов // Матеріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України. Запорізька область». Кн. 1 : Запоріжжя [Електронний ре­сурс]. — К., 2016. — С. 28. — Режим доступу : http://history.org.ua/­LiberUA/ZvidZap1_2016.pdf

Щур, Ю. Архіви КДБ: як поета Івана Манила на тугу за запо­різькими степами «ловили» [Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті : https://zp.depo.ua/ukr/zp/2017/arhivi_kdb-yak-poeta-ivana-manila-na-tugu-za-zaporozkim…

 

15.03 – 100 років (1918) від дня заснування сміттєзбирального обозу в м. Олександрівську (нині – м. Запоріжжя)[61].

 

17.03 – 50 років Геннадію Геор­гійовичу Шпитальову (17.03.1968, м. Гуляйполе), кандида­ту історичних наук, доценту, завідувачу кафедри приватної охоронної діяльності Запорізького національного технічного університету.

Геннадій Георгійович Шпитальов народився 17 березня 1968 року в м. Гуляйполе Запорізької області. У 1994 р. закінчив Запо­різький державний університет за спеціальністю історія. Працював учителем історії та заступником директора гімназії у м. Вільнянську. З березня 2003 р. – старший викладач, з серпня того ж року – доцент кафедри філософії і політології Запорізького юридичного інституту МВС України. З серпня 2010 р. – доцент кафедри приват­ної охорон­ної діяльності Інституту управління і права Запорізького націо­нального технічного університету. У 2002 р. захистив канди­датську дисертацію – «Військова служба запорозького козацтва пе­ріоду Нової Січі в російсько-турецьких війнах» (науковий керів­ник – А. В. Бойко). Сфера наукових інтересів у контексті досліджен­ня історії Південної України: південноукраїнські землі в російсько-турецьких війнах XVIII ст. Нагорода: «Відмінник освіти України» (2000). Автор низки наукових публікацій і навчальних посібників з історії, філософії, логіки і права. Зокрема, з історії Південної України видано 3 монографії, 1 брошура, 20 наукових і близько 100 енциклопедичних статей.

(І. В. Шершньова)

 

Праці:

Донська і Дніпровська флотилії в російсько-турецькій війні 1736–1739 років / Г. Г. Шпитальов ; Геннадій Шпитальов ; НАН Украї­ни [та ін.]. — К. : [б. в.], 2015. — 280 с. : іл.

Українська ландміліція / Г. Г. Шпитальов ; Геннадій Шпитальов; НАН України [та ін.]. — К. : [ЗНТН], 2013. — 152 с., 3 л. карт : фото, іл., табл.

Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735–1739 та 1768–1774 років / Г. Г. Шпитальов. — Запо­ріжжя : Прем’єр, 2004. —240 с.

Військова служба Запорозького козацтва періоду Нової Січі в російсько-турецьких війнах : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук : [спец.] 07.00.01 — історія України / Г. Г. Шпи­тальов ; Шпитальов Геннадій Георгійович ; Запоріз. держ. ун-т. — Запоріжжя, 2002. — 16 с.

Запорозьке військо в російсько-турецькій війні 1735–1739 років / Г. Г. Шпитальов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2002. — 72 с. — (Запо­розька спадщина ; вип. 13).

***

Донська військова флотилія в російсько-турецькій війні 1735–1739 рр. / Г. Шпитальов // Чорноморська минувшина : записки Відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України : зб. наук. праць. — Одеса, 2012. – Вип. 7. — С. 12–38.

Дніпровська військова флотилія (1737–1739) / Г. Шпитальов // Чор­номорська минувшина : записки Відділу історії козацтва на Півдні Украї­ни Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України : зб. наук. праць. — Одеса, 2011. — Вип. 6. — С. 14–37.

Українське козацтво у Семилітній війні / Г. Шпитальов // Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. — Запоріжжя, 2009. — № 1. — С. 215–224.

Поштова і перевізна служби Війська Запорозького низового в пе­ріод російсько-турецької війни 1768–1774 рр. / Г. Шпитальов // Січе­славський альманах : зб. наук. праць з історії укр. козацтва. — Дніпро­петровськ, 2008. — Вип. 3. — С. 59–65.

Лівобережне козацтво в російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. / Г. Шпитальов // Записки історичного факультету. — Одеса, 2006. — Вип. 17. — С. 133–139.

Бойові дії на території України в період «Cхідної кризи» (ро­сійсько-турецької війни 1710–1713 рр.) / Г. Шпитальов // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспірантів. — К., 2006. — Т. 13. — С. 78–105.

Населення Запорозьких Вольностей у воєнній організації Нової Січі. 1734–1775 рр. / Г. Г. Шпитальов // Студії з історії Степової України. — Запоріжжя, 2003. – Вип. 1. — С. 88–94.

Запорізьке військо у другій половині 30-х років XVIII століття / Г. Шпитальов // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспі­рантів / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Гру­шевського НАН України — Запорозьке відділення. — К., 2001. — Т. 6. — С. 159–180.

 

Література та інтернет-ресурс:

Шпитальов Геннадій Георгійович // Гуляйполе – столиця Запо­різьких степів : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя, 2016. — С. 67. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 8).

Шпитальов Геннадій Георгійович [Електронний ресурс] // Дос­лідники історії Південної України : біобібліогр. довід. — К., 2013. — Т. 1. — С. 368–370. — Режим доступу : http://history.org.ua/LiberUA/978-966-02-6973-6/ 978-966-02-6973-6.pdf

Шпитальов Геннадій Георгійович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / упорядники: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. — Запоріжжя, 2011. — С. 310–312.

18.03 – 60 років (1958) Запорізькому дитя­чому ботанічному саду[62].

18 березня 1958 року Запорізький міськвиконком, втілюючи ідею освітян міста створити природний куточок із багатим зібранням різноманітної флори, прийняв рішення про створення дитячого ботанічного саду для практичних занять учнів і вчителів-біологів та пропаганди екологічних знань серед населення.

Сад було закладено у жовтні того ж року. Упродовж 7 років плідної роботи на площі 12,7 га землі, що колись була завалена різ­ним сміттям, створено Запорізький міський дитячий бота­нічний сад, господарями якого стали діти. Велику шефську допомогу в розбудові ботанічного саду надавав завод «Запоріжсталь», молодь міста активно брала участь у впорядковуванні території. Директором новоствореної установи став В. А. Балюта. За часів його керівництва було збудовано 5 теплиць та відкрито оранжерею «Зимовий сад», яка є окрасою закладу. Діяльність Володимира Андрійовича була відмі­чена державними нагородами: заслужений учитель України, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора.

Розширювався дендрарій, кожен рік з’являлися нові дерева та кущі, збільшуючи колекцію насаджень саду, розбудовувалися теп­лиці. Юннати ботанічного саду представляли свої дослідницькі ро­боти на республіканських та місцевих виставках.

Під керівництвом досвідчених педагогів у 1968 році в 40 гру­пах різноманітних гуртків працювало 600 дітей, з 1976 року – 47 груп і навчалося 690 юннатів. Працювали гуртки: юні квітникарі, как­тусівники, садівники, зоологи, орнітологи, фенологи, фотографи та юні механізатори. На території ботанічного саду діяв «Зелений патруль».

Завдяки зусиллям наступного директора Г. П. Коваленка про­довжувалася розбудова установи: розпочата робота з систематиза­ції рослин, відкрилася «Фондова теплиця», створені відділи тропіч­них та субтропічних рослин, відкритого ґрунту, лікарських рослин, дендрології. З 1992 року ЗМДБС стає членом асоціації ботанічних садів України.

Подальшим розвитком ботанічного саду опікувалася директор Ганна Федорівна Сабадіна. З 1988 року і дотепер цю посаду обіймає Тамара Іванівна Єрьоміна. Сучасний ботанічний сад має у своєму господарстві 20 теплиць площею 2 тис. кв. м; мережа гуртків ди­тячого ботанічного саду лишається стабільною: функціонує 18 гуртків, які нараховують 46 груп. У них щорічно безкоштовно нав­чаються і виховуються більше 600 дітей віком від 7 до 17 років.

Окрім флори, тут є живий куточок, де живуть мавпочка Чіп, павліни, цесарки, фазани та різні рибки. На сьогоднішній день Запорізький дитячий ботанічний сад – це парк-пам’ятка са­дово-паркового мистецтва, яка входить до складу природно-запо­відного фонду України і досі залишається єдиним в Україні дитя­чим ботанічним садом. Відвідавши заклад, тут можна придбати або замовити рослину, яка вам сподобалася.

12 травня 2017 року в конференц-залі Запорізького міського ди­тячого ботанічного саду відбулося виїзне засідання двох депутатсь­ких комісій Запорізької міськради: з екології та з питань народної освіти і культури. Директор ботанічного саду Тамара Єрьоміна презентувала учасникам засідання проект програми розвитку по­зашкільного навчального закладу «Дитячий парк „Запорізький місь­кий ботанічний сад“» Запорізького міської ради. Проект передбачає поетапну, з 2017 р. до 2022 р., програму реконструкції інфраструкту­ри, території та теплиць, у тому числі знаменитого «Зимового саду», розвитку науково-дослідницької та селекційної діяльності, удоско­налення позашкільного навчання та рекламно-туристичного нап­рямку. Попередній кошторис проекту – більше 33 мільйонів гри­вен. Представники депутатських комісій зійшлися на думці, що такий унікальний для України позашкільний заклад потребує сис­темного розвитку та, відповідно, фінансування.

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Казкове диво Запоріжжя / Упр. з питань екол. безпеки Запоріз. міськради, Запоріз. міськ. дитяч. бот. сад. — [Б. м. : б. в., 2013?]. —– 12 с. : фото. — 55 років.

Запорізький міський дитячий ботанічний сад // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 76–79. — На обкл. : 20 років незалежності України.

150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. — 126 с. : ил.

30 лучших мест для семейного отдыха. Запорожье туристи­ческое : музеи, парки, памятники, театры, фонтаны, отели, ресто­раны / [ген. директор Валерий Фоменко]. — [Запорожье : Запорожье-Медиа, 2010]. — 52 с. : ил. — (Журнал «Это здороВо!» ; № 5).

Єрьоміна, Т. І. Дитячий ботанічний сад – омріяний куточок Запоріжжя : до 50-річчя Запорізького міського дитячого ботанічного саду / Т. І. Єрьоміна, І. Ю. Артюх-Савлучинська. — Запоріжжя : [б. в.], 2008. — 80 с.

Райський куточок Запоріжжя / Упр. з питань екології Запоріз. міськ. ради; Запоріз. міськ. дитячий ботан. сад; відп. за вип. Т. І. Єрьомі­на. — Запоріжжя : Запоріжжя, 2008. — 12 с.

Чарівний дивосвіт / Запорізький міський дитячий ботанічний сад. – Запоріжжя : [б. в.], 2005. — 14 с. : іл.

***

Кузьменко, Н. Про мудрість вікову шепоче сад… : (Запоріз. бо­танічному саду 50 років) / Н. Кузьменко // Запоріз. правда. — 2008. — 8 трав. (№ 67–68). — С. 10.

Чистенко, І. Ботанічний сад — зелена оаза серед промислового міста / І. Чистенко // Запороз. Січ. — 2007. — 27 берез. (№ 57). — С. 5.

 

25.03 – 125 років від дня народження Феодосія (Фе­дора) Юстиновича Щуся (25.03.1893, с. Великомихайлівка Олександрів. пов. Катеринослав. губ. (нині Покров. р-н Дніпропетров. обл.) – 27.06.1921, с. Костянтинівка Краснокут. р-ну Харків. обл.), суспільного, політичного та військового діяча, одного із відомих отаманів Української революції 1917–1921 рр.[63];

25.03 – 50 років від дня народження Андрія Анатолійовича Воздвиженського (25.03.1968–19.12.1992, м. Запоріжжя), му­зикан­та, композитора, поета, лідера групи «Штрафний батальйон»; ведучого молодіжної музичної шоу-програми «Площадка» на не­державному телеканалі «Хортиця» (спільно з А. Губенком). Похо­ваний на Капустяному кладовищі м. Запоріжжя.

26.03 – 80 років від дня народження Олексія Ва­сильовича Петренка (26.03.1938, с. Чемер Козелец. р-ну Чернігів. обл. – 22.02.2017, м. Москва, РФ), актора театру та кіно, народного артис­та України (1999), народного артиста РРФСР (1988), 1961–1962 рр. – актор Запорізького музично-драматичного театру.

27.03 – 100 років від дня народження Василя Абрамовича Пота­пова (27.03.1918, с. Бортне За­легощен. р-ну Орлов. обл., РФ – 05.08.1996, м. Мелітополь), Героя Радянського Союзу (1944). Командир танкового батальйону 59-ї танкової бригади Воронезького фронту, лейтенант Пота­пов відзначився в боях за р. Дніпро у вересні 1943 року. З 1957 року мешкав і працював у м. Мелітополі.

Народився Василь Абрамович Потапов 27 березня 1918 року в селі Бортне Залегощенського району Орловської області в селянській родині. У 1936 році закінчив технікум, працював механіком на МТС.

У лавах Радянської армії з 1938 року. Танкіст. Учасник Другої світової війни з 22 червня 1941 року і до Дня Перемоги. Перший бій був для механіка-водія В. А. Потапова за Львів, де він одержав першу бойову нагороду. Захищав Сталінград, визволяв Луганськ, форсував Дніпро 25 вересня 1943 року і з ходу зайняв с. Ходорів під Києвом. Високе звання Героя гвардії старшому лейтенанту, коман­диру 290-го танкового батальйону В. А. Потапову було присвоєно 3 червня 1944 року.

11 вересня 1943 року перед батальйоном В. А. Потапова було поставлено завдання взяти населений пункт Коновалове. По­тапов уміло організував бій і особисто повів батальйон в атаку. У цьому бою старший лейтенант В. А. Потапов знищив 9 гармат, 1 танк, 10 автомашин і більше 150 солдатів і офіцерів против­ника. Піс­ля форсування ріки Дніпро батальйон В. А. Потапова знищив понад 600 ворогів, 2 танки, 12 гармат, 25 кулеметів та 5 мінометних батарей.

13 вересня 1943 року батальйон В. А. Потапова звільнив Хо­дорів – останній опорний пункт ворога на правому березі Дніпра. Цього ж дня В. А. Потапов був поранений, але зумів довести бій до виконання завдання. За цей бій, за високий героїзм та виховання мужніх танкістів старшому лейтенанту Василю Абра­мовичу Потапову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Зупинив Герой свій танк на річці Ельбі на північ від Берліна.

Після закінчення війни продовжував службу в армії. З 1956 року підполковник В. А. Потапов у запасі. З 1957 року проживав і працював в Мелітополі. Помер 5 серпня 1996 року. Похований в Мелітополі.

(В. В. Сакун)

 

Література:

Потапов Василь Абрамович // Книга пам’яті України. Запо­різька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 374.

Голдобін, А. І. Потапов Василь Абрамович // Голдобін, А. І. За­порізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня / Анатолій Голдобін. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 396–397.

Потапов Василь Абрамович // Днепр – река героев : свиде­тельства всенародного подвига. — 2-е изд., доп. — К., 1988. — С. 357.

 

27.03 – 75 років тому (1943) фашистами були розстріляні Л. Л. Ачкасов, Б. І. Миронов (керівники) та інші члени об’єднаної підпільної організації «Ревком» (м. Запоріжжя);

 

Література:

Запорізький рахунок Великій війні, 1939–1945 : [монографія] / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [Просвіта], 2013. — С. 260–261.

28.03 – 100 років від дня народження Ми­коли Даниловича Сафо­шина (28.03.1918, м. За­по­ріжжя – 14.11.1981, там само), майстра спорту СРСР, заслуженого тренера УРСР з греко-римсь­кої боротьби (1962).

Микола Данилович Сафошин народився 28 березня 1918 року в м. Запоріжжі. Займатися боротьбою почав у 1933 році в Запорізь­кому міському Будинку фізкультури.

До артилерійської частини Червоної Армії запорізького борця призвали в жовтні 1940 року. Командир 76-мм гармати Сафошин захищав Київ, у січні 1942 року отримав контузію та потрапив у по­лон. Після втечі з колони полонених добрався до Запоріжжя та в жовтні 1943 року знову став до лав армії, брав участь у звільненні Варшави та Кенігсбергу.

Повернувшись до рідного міста у 1946 році, Микола Сафошин успішно займався боротьбою (вагова категорія 52 кг). Виступав за добровільне спортивне товариство «Спартак». Двічі ставав чемпіо­ном України з греко-римської боротьби (1948, 1950) та двічі посідав четверте місце на чемпіонатах СРСР.

По завершенні борцівської кар’єри став одним з кращих тренерів з греко-римської, а згодом – вільної боротьби: з 1953 р. – інструктор, тренер з боротьби ДСО «Спартак», з 1961 р. – тренер з боротьби спортивного товариства «Трудові резерви». Микола Данилович Сафошин вивів у майстри не одне покоління запорізь­ких борців, до того ж не тільки вільного, а й класичного стилю. Серед них такі знані, як заслужені тренери СРСР Едуард Кляхін і Євген Чертков, дворазовий чемпіон світу Сергій Рибалко, срібний призер Олімпійських ігор Шота Ломідзе.

14 листопада 1981 року перестало битися серце заслуженого тренера України Миколи Даниловича Сафошина. Похований на Першотравневому кладовищі м. Запоріжжя.

(Л. М. Чубенко)

 

Література та інтернет-ресурс:

Сафошин Микола Данилович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т. 22 (1) : Переможці. — С. 406.

Смирнов, В. В. [Сафошин Николай Данилович] // Смирнов, В. В. Борцовская «кухня». 50 меню / Валерий Смирнов. — Запорожье, 2007. — С. 185–186.

Сафошин Микола Данилович // Енциклопедія олімпійського спор­ту України. — К., 2005. — С. 232.

Фундатор запорізької вільної боротьби // Запоріз. правда. — 2008. — 1 квіт. (№ 48). — С. 4.

Сафошин Микола Данилович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=7009&lang=ukr

 

28.03 – 80 років (1938) Олексію Михайловичу Якушенку, художнику, члену Національної спілки художників України[64].

 

Література:

Якушенко Олексій Михайлович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 184–185.

Коломієць, Н. Олексій Михайлович Якушенко / Надія Коло­мієць // Актуальний погляд. — 2016. — 1 верес. (№ 22). — С. 5.

Муха, Е. Художник видит мир сердцем / Елена Муха // Запороз. Січ. — 2014. — 16 жовт. (№ 211–213). — С. 20.

«Акварельна» душа Олексія Якушенка // Запоріз. правда. — 2013. – 17 жовт. (№ 119–120). — С. 16.

Муха, О. Допоки б’ється серце… / Олена Муха // Голос Гу­ляйпілля. — 2010. — 20 лип. (№ 58). — С. 2.

Середа, В. Подорож життям Олексія Якушенка / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2010. — 29 лип. (№ 110–111). — С. 10.

Чуприна, А. В галерее Art’L – романтик Алексей Якушенко / Анна Чуприна // МИГ. — 2010. — 8 июля (№ 27). — С. 15.

Эстеркина, И. В соединении с водой // Афиша Запорожья. — 2010. — 12-25 июля (№ 13). — С. 58.

Алексеева, О. Алексей Якушенко: «Пока горит в душе» / Оксана Алексеева // МИГ. — 2008. — 10 апр. (№ 15). — С. 14.

Латанський, С. Живописець Запорізького краю / Сергій Ла­танський // Запороз. Січ. — 2008. — 22 квіт. (№ 78). — С. 8.

30.03 – 100 років від дня народження Олеся (Олексія) Івановича Жолдака (30.03.1918, с. Верб­люж­ка Новгородків. р-ну Кіровоград. обл. – 08.06.2000, м. Київ), українського поета, сатирика, гумориста, сценариста, перекладача, випускника Запо­різько­го педінституту (1940); працював у ре­дакції газети «Комсомолець Запоріжжя» та «Чер­воне Запо­ріжжя» (після війни). Лауреат літера­турної премії НСПУ ім. Остапа Вишні (1987) та ім. П. Сагай­дачного (1998).

Олесь (Олексій) Іванович Жолдак народився 30 березня 1918 р. в с. Верблюжка Новгородківського району Кіровоградської області в селянській родині. Закінчив Запорізький педагогічний технікум (1940, нині Запорізький національний університет). Ще студентом (1937) Олесь Жолдак дебютував як поет. З-під його пера виходили вірші – лагідні настроєві акварелі. Він уміло змальовував пейзажі степової України, віддавав належну для молодого віку данину ніж­ним інтимам. Це був справді свіжий голос літературного новобранця. Його слово помітили й вирізнили. Починалася загалом безхмарна творча кар’єра, його запросили працювати в редакцію газети «Ком­сомолець Запоріжжя», але все перервала війна, що одягла на нього шинель і повела дорогами смертей та випробувань. Олесю Іванови­чу не раз довелося бути на передовій, не раз могли вбити, але йому пощастило вижити в тому смертоносному часі і просторі.

Після війни працював у редакціях газет «Червоне Запоріжжя», «Радянська Україна», «Літературна Україна», у Держвидаві України та журналі «Перець». На них, фронтовиків із бездоганною людсь­кою репутацією, не раз намагалися робити ставку компартійні вер­ховоди: нацьковували їх то на молодих письменників, то на диси­дентів. Дехто ставав знаряддям у руках владоможців, але Жолдака серед погромників та «одобрямців» ніколи не було.

Його вірші перекладалися російською та білоруською мовами. Олесь Жолдак працював у галузі художнього перекладу з російсь­кої, білоруської, сербохорватської та інших мов. Член Спілки пись­менників СРСР з 1961 року. Писав сценарії для студії «Укртеле­фільм». Почавши з лірики (збірка «Орлята», «Перевесло» та інші), Олесь Іванович швидко збагнув, що це не його. Проспівавши на прощання «Хвалу дрібнотемним поетам»:

 

У нього вірші скажем так –

Літературний порожняк :

До стоверстової сторінки

Тебе несе він без зупинки!

 

Олесь Жолдак перейшов – назавжди! – до сатири та гумору. І це – пародії, шаржі, епіграми, гуморески, – виявилося його жанром, даним йому від Бога.

Максим Рильський, прочитавши Жолдакову пародію на себе, негайно ж написав йому рекомендацію до Спілки письменників.

В улюбленому жанрі Олесь Жолдак і відбувся як творча осо­бистість, ставши вельми дотепним і оригінальним сатириком і гу­мористом. З’явилися збірки: «Відколювання номерів», «Вибрики Пегаса» та інші.

Олеся Жолдака пам’ятають високим, дещо сухорлявим і завжди підтягнутим, по-парубоцькому струнким. При зустрічах, вітаючись, він незмінно підіймав капелюха і приязно посміхався. Тепла і щиро-дружня посмішка була його візитівкою, сутністю його доброї душі.

І якщо в роки тяжкої війни він щасливо уникнув смерті при форсуванні Дніпра, то Дніпро в мирний час сам забрав гумориста. Олесь Іванович, маючи страшний діагноз хвороби, сам зробив муж­ній крок назустріч смерті і там, у дніпрових хвилях, знайшов свій вічний спокій…

8 червня 2000 р. Олеся Івановича Жолдака поховали на Пів­денному кладовищі Києва.

Так завершив своє багатотрудне, героїчне і веселе життя фрон­товик, командир легендарної «катюші», за мирного часу веселий поет-пересмішник – Олесь Іванович Жолдак, на грудях якого сві­тилися нагороди: орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, два ордени Червоної Зірки, медалі. А ще гуморист – лауреат літературної премії НСПУ ім. Остапа Вишні (1987) та Петра Сагайдачного (1998); нагороджений також грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

(Т. В. Мартиненко)

Твори:

Щоб не журився колос : лірика, гумор, пародії / О. Жолдак. — К. : Дніпро, 1995. — 311 с.

Вибрики Пегаса : літ. пародії, дружні шаржі, усмішки / Олесь Жолдак ; передм. М. Слабошпицького. — К. : Дніпро, 1988. — 260 с.

Маститі мастаки : гумор та сатира / Олесь Жолдак. — К. : Рад. письменник, 1983. — 141 с. : іл.

Рівновага : лірика, гумор, сатира / О. І. Жолдак. — К. : Дніпро, 1978. — 175 с. : іл.

Вибрики Пегаса : літ. пародії, дружні шаржі, усмішки / Олесь Жолдак. — К. : Дніпро, 1968. — 114 с.

Перевесло : лірика, гумор, сатира / О. Жолдак ; Олесь Жолдак. – К. : Держлітвидав УРСР, 1964. — 142 с.

Орлята : поезії / О. Жолдак. —К. : Молодь, 1953. — 79 с.

***

«Я знаю, чого тобі треба…» ; Материне прохання ; Син ; «Із кожним днем все далі й далі…» ; Весняні акварелі / О. Жолдак ; Олесь Жолдак // Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 46–47.

Берізка : [вірш] / Олесь Жолдак // Весела Січ : альманах Міжнар. асоціації гумористів і сатириків. – Запоріжжя, 2000. — № 7. — С. 29.

Наливайко й Закусило : [гумореска] / Олесь Жолдак // Веселий курінь : гумор. альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників Украї­ни. — Запоріжжя, 1993. — № 1. — С. 74.

Записная книжка ; Уважительная причина ; На пляже ; Перех­валил ; Заучился : [юморески] / Олесь Жолдак // Веселая ярмарка : страницы украинского юмора. — М., 1992. — С. 222–225.

З нових вибриків Пегаса / Олесь Жолдак // Веселий ярмарок : гумор і сатира. — К., 1983. — Вип. 1. — 250–253.

 

Література:

Жолдак, Я. О. Жолдак Олесь (Олексій) Іванович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2009. — Т. 9 : Е-Ж. — С. 637.

Олесь Жолдак : [коротка біографічна довідка] // Січовий Парнас : антологія : поетичні твори вихованців ЗДУ. – Запоріжжя, 2000. — С. 45.

Жолдак Олесь (Олексій) Іванович // Українська літературна енциклопедія. — К., 1990. — Т. 1. — С. 210.

Сом, М. На диво серйозний пересмішник : до 90-річчя від дня народження Олеся Жолдака // Літ. Україна. — 2008. — 17 квіт.

Ребро, П. Чому зажурився колос : [пам’яті Олеся Жолдака, майстра веселого слова] / Петро Ребро // Запоріз. правда. — 2003. — 13 груд. — С. 7.

Жолдак Олесь (Олексій) Іванович [Електронний ресурс] // Сла­ветні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=5912&lang=ukr

30.03 – 75 років Віктору Івановичу Міхеєнку (30.03.1943), заслуженому тренеру України з гре­ко-римської боротьби.

Віктор Іванович Міхеєнко народився 30 березня 1943 року у Свердловській області. Навчався в Київському інституті фізичної культури, закінчив його в 1968 році.

Майстра спорту СРСР В. І. Міхеєнка підготував відомий запорізький тренер Борис Федорович Геттун. Борець Міхеєнко виступав за спортивні товариства «Колос» та «Буревісник» у ваговій категорія 82 кг.

По завершенні спортивної кар’єри він з 1963 року працює тренером у Запорізькій школі вищої спортивної майстерності. Заслужений тренер України з греко-римської боротьби Віктор Іва­нович Міхеєнко підготував багато відомих спортсменів: О. Хвоща, С. Бідного, Ю. Нальотова, О. Карпенка, В. Карпенка, Є. Каянца та ін.

(Л. М. Чубенко)

 

Інтернет-ресурс:

Смирнов, В. В. Міхеєнко Віктор Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6598&lang=ukr

 

31.03 – 70 років (1948) Борису Мико­лайовичу Кочерзі, історику, доктору історичних наук (1991), професору (1992); 1992–1997 рр. – профе­сор кафедри культурології та історії Меліто­польського державного педагогічного інституту. Пройшов шлях від асистента до проректора. Ни­ні мешкає в Нью-Йорку, США.

Борис Миколайович Кочерга народився 31 березня 1948 року у місті Шостка Сумської області у родині лікарів. Після переїзду родини до м. Мелітополя навчався в середній школі № 5, яку закінчив у 1966 році. У тому ж році вступив до Кримського держав­ного педагогічного інституту на історичне відділення. По його закінченні у 1970 році здобув фах учителя історії та суспільство­знавства. Нетривалий час (упродовж року) працював учителем історії Спаської восьмирічної школи Мелітопольського району. З грудня 1970 року до травень 1971 року працював науковим співробітником Мелітопольського краєзнавчого музею. Після служби у Збройних Силах працював учителем історії та суспільствознавства у середній школі № 10 м. Мелітополя.

З листопада 1973 року життя і діяльність Б. М. Кочерги тісно пов’язані з Мелітопольським державним педагогічним інститутом, де він пройшов становлення як науковець та управлінець від поса­ди асистента до професора та проректора з гуманітарних питань та міжнародних зв’язків. За період навчання в аспірантурі Московсь­кого обласного педагогічного інституту імені Н. К. Крупської упродовж 1975–1978 рр. Б. М. Кочерга підготував кандидатську дисертацію, яку захистив у 1979 році. Упродовж 1979–1994 рр. – старший викладач, доцент, професор, завідувач кафедри філософії та політології Мелітопольського державного педагогічного інсти­туту. Упродовж 1988–1991 рр. навчався в докторантурі кафедри фі­лософії гуманітарних факультетів Московського державного уні­верситету, яку успішно закінчив захистом докторської дисертації.

Близько двадцяти п’яти років займався викла­дацькою, науковою і громадською діяльністю у вищій школі та без­посередньо в Мелітопольському державному педагогічному інституті. За період наукової діяльності написав та опублікував понад 100 наукових та науково-публіцистичних статей у галузях філософії та виховання, політичної історії, політології, соціальної філософії, історії української громадської думки. Роботи Б. М. Ко­черги, серед яких два підручники, дві монографії, ряд навчальних посібників відомі не тільки в Україні, але й за її межами. Він активно під­тримував наукові і творчі зв’язки з вищими навчальними закладами та вченими інших країн, неодноразово брав участь у міжнародних наукових конференціях. Під його керівництвом на кафедрах со­ціально-гуманітарних дисциплін здійснювалася активна робота з відродження української духовної спадщини та її застосу­вання в навчальному процесі.

Як викладач та вчений Б. М. Кочерга заслужив високий авто­ритет серед співробітників, аспірантів і студентів. Його навчальні заняття відрізнялися професійною культурою та ерудицією, містили наукове та методичне новаторство, педагогічну майстер­ність. Б. М. Кочерга здійснював значну роботу як організа­тор соціально-гуманітарного напряму підготовки майбутніх учите­лів. Брав активну участь у реалізації державних програмних документів з реформування системи вищої освіти в Україні.

У 1993 році Борис Миколайович обраний дійсним членом Між­народної Академії інформатизації. За вагомий внесок у розви­ток національної освіти та успіхи в навчанні і вихованні молоді в квітні 1997 року Б. М. Кочерзі було присвоєне почесне звання заслуженого працівника народної освіти України.

Окрім наукової діяльності, Борис Миколайович здійснював активну громадську діяльність – читав лекції для молоді міста і району, керував семінаром, був членом добровільної народної дружини, членом президії міської організації товариства «Знання».

На теперішній час Б. М. Кочерга проживає у Сполучених Штатах Америки. Донедавна працював в одному з університетів Нью-Йорка.

(В. П. Воровка)

 

Праці:

Народи Північного Приазов’я : (етнічний склад та особливості побутової культури) / М-во освіти України [та ін. ; авт. кол.: Б. М. Ко­черга та ін. ; редкол. : І. П. Аносов]. — Запоріжжя: Просвіта, 1997. — 176 с. : іл. — Бібліогр. : с.  171–173 (56 назв).

 

Література та інтернет-ресурс:

Афанасьєва, Л. В. Кочерга Борис Миколайович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2014. — Т. 15 : Кот – Куз. — С. 74.

Кочерга Борис Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6230&lang=ukr

 

 

Цього місяця виповнюється:

 

110 років від дня народження Ва­силя Та­ра­совича Моісеєнка (03.1908, с. Олександрівка (ни­ні – с. Привітне) Запоріз. р-ну – 29.04.1945, с. Льот­хайн, Німеччина), Героя Радянського Союзу.

Василь Тарасович Моісеєнко народився в березні 1908 року в с. Олександрівка (нині – Привітне) Запорізького р-ну в селянській родині. Після закінчення початкової школи переїхав до Казахстану, у с. Черкаське (нині – Черкаськ Саркандського району Алма­тинської області), де працював у колгоспі керівником тракторної бригади. На фронтах Другої світової війни з грудня 1941 р. Василь Тарасович Моісеєнко – командир розрахунку станкового кулемета 3-го ескад­рону 7-го гвардійського Перемишльського кавале­рійського полку (2-га гвардійська Кримська кавалерійська дивізія, 1-й гвардійський Житомирський кавалерійський корпус, 1-й Український фронт), гвардії старший сержант.

У серпні 1942 року 2-га гвардійська кавалерійська дивізія брала участь у відбитті удару супротивника в районі міста Жіздра, нині Калузької області. Серед загиблих у боях 12 серпня 1942 року зазначалося й прізвище кулеметника гвардії червоноармійця В. Т. Моісеєнка. Однак він не загинув, а був важко поранений і після лікування повернувся у свій полк.

У жовтні 1943 року дивізія була переправлена через річку Дніпро на північ від м. Київа і взяла участь у боях з розширення плацдарму. 9 жовтня гвардії молодший сержант В. Т. Моісеєнко зни­щив 2 снайперів супротивника, які вели вогонь по нашим підроз­ділам, що переправлялися через річку Тетерів. У подальших боях з 10–12 жовтня 1943 року в районі сіл Затонський та Сичівка (нині затоплені Київським водосховищем, територія Вишгородського району Київської області) знищив станковий кулемет з розрахун­ком, руч­ний кулемет і до 30 солдатів противника. Василь Тарасович Моі­сеєнко представлений командиром полку до нагородження орде­ном Червоного Прапора. Наказом командувача військами 1-го Українського фронту нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

При переході в наступ 8 листопада 1943 року В. Т. Моісеєнко вогнем з кулемета знищив 3 вогневі точки супротивника, забезпе­чивши успішне просування ескадрону. У ході контратаки против­ника з автомата знищив 6 німецьких солдатів. Командиром полку представлений до нагородження орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Наказом командира 1-го гвардійського кавалерійського корпусу нагороджений другим орденом Слави ІІІ ступеня. За цей же подвиг у липні 1944 року наказом командира дивізії нагород­жений орденом Червоної Зірки.

Воював на Західному, Південно-Західному і Воронезькому (з 20 жовтня 1943 року – 1-й Український) фронтах. Брав участь у битві за Москву, Ржевсько-Вяземській, Київській, Рівне-Луцькій, Львівсь­ко-Сандомирській, Карпатсько-Дуклінській, Сандомирско-Сілезь­кій, Нижньосилезькій і Берлінській наступальних операціях.

У боях був тричі поранений. У ході Берлінської наступальної операції В. Т. Моісеєнко неодноразово проявляв себе рішучим, сміливим та ініціативним воїном. При оволодінні містом Ортранд (земля Бранденбург) 21 квітня 1945 року під сильним вогнем про­тивника висунув кулемет уперед і відкрив вогонь по опорних пунктах противника, обладнаних у кам’яних будинках і траншеях. Знищуючи одну за одною вогневі точки ворога, забезпечив успішне просування ескадрону вперед. У ході бою знищив 15 кулеметних точок, понад 50 солдатів противника і підпалив ешелон з боєпри­пасами. 24 квітня за форсування річки Ельби в районі населеного пункту Церен (нині комуна Діра-Церен (Саксонія)), ведучи вогонь через річку по передових позиціях противника на західному березі Ельби, знищив 2 легковики, 3 мотоцикли і 3 вантажівки з боєпри­пасами. Будучи пораненим, продовжував вести вогонь по ворогу.

29 квітня 1945 року ескадрон був атакований противником з флангів і оточений. В. Т. Моісеєнко вів вогонь по атакуючому про­тивнику, знищивши понад 40 німецьких солдатів. Коли скінчи­лися боєприпаси, воїни пішли в рукопашний бій. Убивши п’ятьох нім­ців, В. Т. Моісеєнко загинув смертю хоробрих.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань і проявлені при цьому відва­гу і геройство гвардії старшому сержанту Моісеєнку Василю Тара­совичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. По­хований у братській могилі в населеному пункті Льотхайн (нині комуна Кебшюцталь, район Майсен, земля Саксонія, Німеччина).

Нагороджений орденами Леніна (27.06.1945), Вітчизняної вій­ни I (14.08.1944) та II (12.11.1944) ступенів, Червоної Зірки (31.07.1944), 2 орденами Слави III ступеня (23.12.1943, 26.12.1943). Іменем В. Т. Моісеєнка названа школа в селищі Карабулак Ескель­дінского району Алматинської області Казахстану і вулиця в селі Черкаськ Саркандського району тієї ж області.

(Д. О. Буша)

 

Література:

Моисеенко Василий Тарасович // Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов — Ящук. — С. 104.

Смірнова, В. Встановили меморіальну дошку герою-земляку [в с. Августинівка Запоріз. р-ну] / Віра Смірнова, Віра Кошелєва // Чер­воний промінь. — 2014. — 4 черв. (№ 60). — С. 2.

Скловський, В. Безсмертний подвиг Василя Моісеєнка / Віктор Скловський // Червоний промінь. — 2013. — 14 серп. (№ 61). — С. 2.

 

40 років тому (1978) запорізький спортсмен Володимир Ященко виборов золоту медаль на ІХ зимовій першості Європи з легкої атлетики.

 

Література:

Тимохин, И. И. Сектор высоты / И. И. Тимохин ; Игорь Тимо­хин. — Запорожье : Дикое Поле, 2010. — 88 с. : фото.

 

Квітень

 

 

01.04 – 75 років Миколі Іллічу Кирданю (01.04.1943, с. Пок­ровське Дніпропетров. обл.), художнику-монументалісту, графіку; члену ЗОНСХУ[65].

 

Література:

Латанський, С. В. Кирдань Микола Ілліч // Енциклопедія сучас­ної України. — К., 2013. — Т. 13 : Киї — Кок. — С. 35.

 

03.04 – 100 років від дня народження Олександра Те­рен­тійовича Гончара (03.04.1918, с. Ломівка (нині в межах м. Дніпро) – 14.07.1995, м. Київ), українського письменника, літературного кри­тика, громадського діяча, першого лауреата премії ім. Т. Г. Шевченка (1962), голови Спілки письменників України (1959–1971), академіка НАНУ (1978). На Запоріжжі бував десятки разів, активно підтримував ініціаторів увічнення пам’яті запорозького козацтва, листувався з запорожцями. Реалії Запоріжжя частково відтворені в його творах.

13 листопада 1995 року на головному корпусі Запорізького державного (нині – національного) університету відкрито мемо­ріальну дошку на честь О. Т. Гончара (скульптори Олексій Башкатов та Микола Тихонов).

 

Література та інтернет-ресурс:

Авдєєнко, С. І. Гончар Олександр Терентійович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. — Запоріжжя, 2006. — С. 195–197.

Ребро, П. П. Олесь Гончар і Запоріжжя : літ.-критичні ст., на­риси, хроніка /  П. П. Ребро ; Тов. охорони пам’яток історії та куль­тури ; Запоріз. держ. ун-т. — Запоріжжя : Хортиця, 2001. — 72 с. — (Українська Мекка).

Олесь Гончар // Золота книга української еліти : інформ.-імід­жев. альманах : у 6 т. — К., 2001. — Т. 1. — С. 440–441. — Текст укр. та англ. мовами.

Шевельов, М. П. «Посміхнувся самими устами» // Шевельов, М. П. «Над синню буйного Славути…» : запорізькі адреси літературної класики / М. П. Шевельов. — Запоріжжя, 1998. — С. 158–173.

Константінова, В. М. Гончар Олександр Терентійович [Елект­ронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=1308&lang=ukr

 

Меморіальна дошка Олесю Гончару в Запоріжжі:

Будинок чоловічої гімназії, 1910–1911 рр. (корпус ЗНУ) : [в т. ч. про меморіал. дошку Олесю Гончару] // Об’єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник. — К., 2012. —С. 18–19.

Сидоренко, М. Відкриття меморіальної дошки Олесю Гончару // Сидоренко, М. Пам’ять не вкриють сніги / М. Сидоренко ; Михайло Сидоренко ; Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури ; За­поріз. обл. орг-ція. — Запоріжжя, 2003. — С. 115–116.

Ребро, П. Він любив Запоріжжя // Хортиця : літ.-худож. та гро­мад.-політ. альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. — Запоріжжя, 1996. — № 5. — С. 8–10.

 

03.04 – 70 років Юрію Павловичу Буркуту (03.04.1948, м. Токмак), балетмейстеру, заслуженому працівнику культури Украї­ни (1988). З 1995 р. – головний балетмейстер Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині – В. Магара), з 1996 р. – Запорізької обласної філармонії, з 2000 р. – викладач кафедри акторської майстерності Запорізького національного університету;

 

Інтернет-ресурс:

Буркут Юрій Павлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5454&lang=ukr

 

09.04 – 50 років тому (1968) розпочато ро­боти зі спорудження Північно-Рогачицької зро­шувальної системи.

Родючі землі Запорізького краю споконвічно страждали від посухи, через це зрошення – одна з надійних гарантій стабільних і ви­соких врожаїв у нашій степовій зоні. Тому було прийнято рішення про будівництво Північно-Рогачицької зрошувальної системи. За завданням Уряду УРСР інститут Укргіпроводгосп розробив проект на зрошування та обводнення Рогачицького масиву.

На цій території було виявлено сотні курганів. Для їх дослід­ження в 1968 році було створено Північно-Рогачицьку археологічну експедицію, яку очолив Василь Іванович Бідзіля (1936–1999). Нау­ковцями експедиції було встановлено, що це перший відомий у скі­фознавстві родовий некрополь, де чітко простежувалася ієрархічна система. Науково-історичне значення могильника було беззапе­речне.

Найвеличнішим з курганів був насип під назвою Гайманова Могила. Саме вона й стала справжньою сенсацією. Методика і стра­тегія розкопки нотувалася дуже ретельно і чітко. Структура кургану виявилася надскладною і потребувала важкої праці науковців та шахтарів, але й винагорода була приголомшливою. Більше ніж 300 знахідок принесли 2600 одиниць виробів унікального скіфського ге­нію. На щастя, на розкопках був присутній кінооператор Української студії хронікально-документальних фільмів Ф. Ф. Забігайло, і вперше в скіфознавстві розчищення схованки було зафіксовано на плівку.

Будівництво найбільшої в Запорізькому регіоні зрошувальної системи розпочалося 9 квітня 1968 року зі зведення головної насос­ної станції та І зонального і магістрального каналів поблизу села Балки Василівського району. Роботи зі спорудження всіх чотирьох черг каналів, що проводилися до 1989 року, виконував трест «Запо­ріжводбуд». За цей період була створена розгалужена іригаційна система, що продовжує розвиватися та вдосконалюватися і сьогодні.

Джерелом зрошування є Каховське водосховище, воду з нього подають у систему двома насосними станціями. Водозабір здійс­нюється головною насосною станцією, і вода по двом трубо­проводам (кожен діаметром 3,2 м, довжиною 1,4 км, висота підіймання 78 м) подається в систему каналів. Вода у міжгоспо­дарську мережу протяжністю 232,4 км надходить за до­помогою 7 насосних станцій підкачування.

Загальна пропускна здатність магістральних і розподільчих каналів складає 619,3 м куб./сек, ширина магістрального каналу – 23–59 м, глибина – 5 м. Укіс його облицьований збірними залізобетонними плитами укладеними на екран із поліетиленової плівки. Дно каналу закріплене на плівці монолітним залізобетоном товщиною 15 см. Вперше в практиці водогосподарського будівницт­ва трубопроводи такого діаметру укладені в траншеї з подальшою засипкою їх ґрунтом. Це дозволило отримати значну економію ме­талу за рахунок відмови від застосування температурних та оса­дових компенсаторів, ребер жорсткості та ін.

Управління каналів Північно-Рогачицької зрошувальної сис­теми, створене 1 квітня 1981 року, згідно з наказом № 33 Міністерст­ва меліорації і водного господарства УРСР, обслуговує зрошувальні землі площею понад 100 тисяч гектарів у шести районах північно-східної частини степової зони Запорізької області: Велико-Біло­зерському, Василівському, Веселівському, Михайлівському, Кам’янсь­ко-Дніпровському, Токмацькому та забезпечує подачу технічної води в два райони Херсонської області.

На сьогодні праця колективу націлена на забезпечення полив­ною водою водокористувачів та перетворення земель степового краю на квітучий сад.

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Полин, С. Исследователь Гаймановой Могилы Василий Иванович Бидзиля : [в т. ч. о Северо-Рогачикской археологической экспедиции] // Бидзиля, В. И. Скифский царский курган Гайманова Могила / В. И. Бид­зиля, С. В. Полин ; Ин-т археологии НАН Украины. — К., 2012. — С. 13–20.

Мозолевський, Б. М. Гайманова могила : [в т. ч. про Північно-Рогачицьку археологічну експедицію] // Мозолевський, Б. М. Скіфський степ / Б. М. Мозолевський. — К., 2005. — С. 103–117.

Дупляк, В. Д. Північно-Рогачицька зрошувальна система // Гео­гра­фічна енциклопедія України : в 3 т. — К., 1993. — Т. 3 : П–Я. — С. 37–38.

[Северо-Рогачикская оросительная система] // Мелиорация на Украине. – 2-е изд., доп. и перераб. — К., 1985. — С. 141–143.

Булдей, В. Р. [Северо-Рогачикская оросительная система] // Бул­дей, В. Р. Гидромелиоративное строительство и охрана окружающей среды. — К., 1980. — С. 38–40.

Іванченко, М. Жива вода степів // Молодь України. — 1985. — 5 черв.

Сушко, Ю. Вода, земля и люди // Индустр. Запорожье. — 1979. — 25 дек.

Евтенко, В. Днепровская вода в Таврической степи / В. Евтенко, А. Храпун // Индустр. Запорожье. — 1976. — 6 июня.

Самойленко, А. Строительство Рогачикской оросительной на­чалось // Индустр. Запорожье. — 1968. — 10 апр.

Савенко, В. Рогачицька зрошувальна система // Нова Таврія. — 1968. — 23 берез.

 

11.04 – 125 років від дня народження Лева Михайловича Задова (Зіньковсько­го) (11.04.1893, колонія Весела Бахмут. пов. Катеринослав. губ. – 25.09.1938, Одеса), активного учасника махновського руху[66].

12.04 – 110 років від дня народження Миколи Тихоновича Шльомова (12.04.1908, с. Каріан Знамен. р-ну Тамбов. обл., РФ – 30.08.1969, м. Київ), Героя Радянського Союзу (1944). Заступник ко­мандира відділення 217-го окремого батальйону інженерних спо­руд 44-ї окремої інженерної бригади спецпризначення 6-ї армії 3-го Українського фронту відзначився при форсуванні р. Дніпро в райо­ні с. Розумівка Запорізького району 26 листопада 1943 року.

 

Література та інтернет-ресурс:

Шлемов Николай Тихонович // Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов — Ящук. — С. 793.

Шльомов Микола Тихонович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=7605&lang=ukr

 

13.04 – 100 років від дня народження Івана Дмит­ровича Підтикана (13.04.1918, с. Ланцеве Куйбишев. (нині – Більмац.) р-ну – 02.08.1942, с. Красний Бор Тоснен. р-ну Ленінград. обл., РФ), військового льот­чика, Героя Радянського Союзу.

Іван Дмитрович народився 13 квітня 1918 року в с. Ланцеве Білоцерківської волості Олександрівського повіту в селянській родині. Після закінчення семирічки в с. Білоцерківка Царекостян­тинівського (нині – Більмацького) району Запорізької області, навчався в Гуляйпільському педагогічному технікумі, Чугуєвській льотній школі. Учасник боїв з перших днів війни. Командир ланки 123-го винищувального авіаполку 7-го винищувального авіакор­пусу Військ ППО старший лейтенант І. Д. Підтикан зробив 217 бойових вильотів, брав участь у 58 повітряних боях. Особисто збив 13 та у групових боях 5 ворожих літаків. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно йому 6 червня 1942 року, а 2 серпня загинув у повітряному бою.

У смт Куйбишеве (нині – Більмак) на алеї Слави встановлено бюст Герою.

 

Література та інтернет-ресурс:

Пидтыкан Иван Андреевич // Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается. — Запорожье, 2010. — С. 132.

Шевчук, С. П. Білоцерківка: історія села та школи очима крає­знавця та вчителів / С. П. Шевчук, В. І. Пономарьов ; Центр краєзнав. досліджень Північ. Приазов’я. — Куйбишеве, 2009. — С. 31–32.

Алея земляків – Героїв Радянського Союзу : [в т. ч. І. Д. Підти­кан] // У пам’яті нащадків : Запорізька область : ілюстров. зб., присвячений увічненню пам’яті жертв Другої світової та локальних війн ХХ століття. – Запоріжжя, 2005. — С. 149.

Кушніренко, І. К. Іван Підтикан // Кушніренко, І. Люди Гуляй­пільщини / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. — Запоріжжя, 2004. — С. 67–68.

Новиков, А. А. В небе Ленинграда / Александр Новиков. — М. : Наука, 1970. — 308 с.

Куперман, Ю. Школьный учитель поднялся в небо / Юрий Ку­перман // Надежда. — 2015. — 17–23 июня (№ 25). — С. 14.

Бабушкін, Г. Ф. Підтикан Іван Дмитрович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6863&lang=ukr

 

14.04 – 100 років від дня народження Василя Петровича Бабко­ва (14.04.1918, с. Кушугум За­поріз. р-ну – 08.09.2001, м. Москва, РФ), Героя Радянського Союзу (1942), заслуженого військо­вого льотчика СРСР.

Василь Петрович Бабков народився 14 квітня 1918 року в се­лищі Кушугум (нині – смт Запорізького р-ну) Запорізької області в родині робітника. У довоєнні роки працював на заводі «Запоріж­сталь». По путівці комсомолу робітника Василя Бабкова направили в Борисоглєбськ – до «2-ї Червонопрапорної військової школи льотчиків імені Осовіахіму», яку в 1937 році він закінчив з високими результатами.

На фронтах Другої світової війни з 22 червня 1941 року. Особливо відзначився в перші дні війни і під час Сталінградської битви. Василь Бабков проявив героїзм, мужність, винахідливість. До осені 1942 року особисто збив 11 літаків противника і 9 – у гру­повому бою. Високе звання Героя Радянського Союзу Василю Бабкову було присвоєно 23 листопада 1942 року за мужність і від­вагу в боях під Сталінградом. Громив ворогів у небі України, Куба­ні, Сталінграду. Від Волги дійшов до Берліна, визволяв народи Західної Європи. Усього за час війни Василь Петрович Бабков зро­бив 450 бойових вильотів, особисто збив 23 ворожих літаки, зни­щив багато бойової техніки і живої сили ворога.

Після війни продовжив військову кар’єру. У 1950 році закінчив Військово-повітряну академію, а в 1956 р. – Військову академію Генерального штабу.

У 1950 році Василя Бабкова призначили командиром 4-ї гвар­дійської винищувальної авіаційної дивізії, що входила до складу 24-ї повітряної армії в Німеччині. В 1956 р. Василь Бабков – коман­дувач 71-го гвардійського авіаційного корпусу, у 1960 – генерал-інспектор Головної інспекції МО СРСР. До 1986 р. очолював Голов­ну інспекцію Протиповітряної оборони.

Генерал-лейтенант (1964), генерал-полковник (1973). Мешкав у м. Москві (РФ).

За бойові заслуги відважний льотчик нагороджений двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І ст., двома орденами Червоної Зірки, медалями.

(А. В. Даниленко)

 

Література та інтернет-ресурс:

Бабков Василий Петрович // Герои Советского Союза : крат. био­граф. словарь : [в 2 т.]. — М., 1987. — [Т.] 1 : Абаев — Любичев. — С. 101.

Голдобін, А. І. Герой Радянського Союзу Бабков Василь Петро­вич // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запо­рожская Аллея славы – народная святыня. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 192–193.

Бабков Василь Петрович // Книга Пам’яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2010. – Т. 22 (1) : Переможці. — С. 35.

Куперман, Ю. Его призвание – небо / Юрий Куперман // Надеж­да. —2015. — 18–24 февр. (№ 8). — С. 14.

Бабков Василь Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5272&lang=ukr

 

15.04 – 100 років тому (1918) неподалік смт Якимівка у су­тичці з білогвардійцями загинув загін робітників залізничних майстерень Полтавського паровозоремонтного заводу.

 

Література:

Гнедашев, В. Н. Гражданская война. В огне противостояний // Гнедашев, В. Н. Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. — Мелитополь, 2013. — С. 37–48 : фото.

У вихорі громадянської війни // Якимівка : від сивої давнини до сьогодення : (1833–2008) : (бібліогр. покажчик) / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горь­кого» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя, 2008. — С. 20–21. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 1).

 

17.04 – 90 років від дня народження Григорія Олек­сандровича Соколенка (17.04.1928, с. Веселий Кут Миколаїв. обл. – 18.10.2016, м. Запоріжжя), художника, першого директора Запорізького облас­ного художнього музею, кобзаря[67].

 

Література:

Янкович, І. Пам’яті Григорія Олександровича Соколенка / Інга Янкович // Му­зейний вісник. — 2016. — № 16. —С. 219–221.

Латанський, С. «Піднімайтеся до висот вашого серця» / Сергій Латанський // Запоріз. правда. — 2015. — 10 верес. (№ 103–104). — С. 11.

Атаманчук, И. Воспоминания к юбилею / Инесса Атаманчук // МИГ. — 2014. — 25 сент. (№ 39). — С. 43.

Атаманчук И. Первый директор / Инесса Атаманчук // МИГ. — 2013. — 1 мая (№ 18). — С. 13.

Московцева, В. Сто альбомів запорізького кобзаря / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. — 2013. — 4 лип. (№ 75–76). — С. 10.

Середа, В. Ювілей «духовного батька» художнього музею / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2013. — 25 квіт. (№ 47–48). — С. 2.

Середа, В. Пейзажі Григорія Соколенка у Львові / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2011. — 29 жовт. (№ 162). — С. 4.

Середа, В. Вихований Україною і Латвією / Віра Середа // За­поріз. правда. — 2008. — 30 квіт. (№ 64-65). — С. 11.

Алексеєва, О. Духовний досвід українства шістдесятих // За­пороз. Січ. — 2008. — 13 трав. (№ 90). — С. 4.

Костенко, О. Запорізький кобзар // Запоріз. правда. — 2003. — 26 квіт. — С. 8.

 

19.04 – 70 років (1948) Запорізькому облас­ному центру туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді.

Комунальний заклад «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді» Запорізької обласної ради (далі – КЗ «Центр туризму» ЗОР) – один з найбільших профільних позашкільних навчальних закладів системи освіти Запорізької області й України.

КЗ «Центр туризму» ЗОР заснований 30 квітня 1948 р. (до вересня 2004 р. – Обласна станція юних туристів) і має 70-річний досвід організації туристсько-краєзнавчої діяльності з дітьми і мо­лоддю у Запорізькій області.

Відповідно до статутних завдань педагоги Центру є координа­торами туристсько-краєзнавчої роботи в регіоні, надають методич­ну допомогу районним і міським відділам освіти у її становленні на місцях, сприяють розвитку дитячого туристського руху, надають інструкції і консультації з питань змісту, методики й організації заходів, походів, експедицій, організовують і проводять масові за­ходи (обласні, регіональні, всеукраїнські) з туристсько-краєзнавчо­го напрямку позашкільної освіти, здійснюють на туристських базах прийом груп учнівської молоді, сприяють підготовці кваліфікова­них інструкторів дитячого туризму.

Основну діяльність Центру забезпечують його профільні відді­ли: туристсько-спортивний; туристсько-краєзнавчий; методичний; організаційно-масової роботи.

Крім того, у чотирьох районах області (Веселівському, При­морському, Токмацькому та Чернігівському) функціонують струк­турні підрозділи Центру – відділи, які організують туристсько-краєзнавчу роботу з учнівською молоддю своїх регіонів.

Більше двох тисяч вихованців КЗ «Центр туризму» ЗОР зай­маються у 152 гуртках, де закріплюють навички з 15 напрямків туризму і краєзнавства (історія, археологія, етнологія, географія, екологія, музейна та екскурсійна справа, скаути, мала академія наук, пішохідний, гірський, водний, спелеотуризм, скелелазіння, спортивне орієнтування) відповідно до навчальних планів і прог­рам. Для цього у Центрі створено належну матеріально-технічну базу для роботи з учнівською молоддю, зокрема: навчальний комп­лекс, який має навчальні кабінети туристського, природничого та історико-археологічного профілю, дитячі туристські бази «Дніп­рянка» (69067, м. Запоріжжя, вул. О. Невського 87–А, тел.: (0612) 35–18–12) та «Лиса Гора» (71600, Запорізька область, м. Василівка, вул. Лисогорська, 1).

Щорічно Центр бере участь у більше ніж 20 всеукраїнських масових заходах з різних видів туризму і краєзнавства, готує пакет інструктивних, методичних, дидактичних та підсумкових матеріа­лів для проведення 30 обласних очно-заочних туристсько-крає­знавчих заходів з учнями, у яких бере участь більше 30 тисяч школя­рів і студентів Запорізької області.

При КЗ «Центр туризму» ЗОР працює обласна маршрутно-ква­ліфікаційна комісія (МКК), яка здійснює випуск туристських груп закладів освіти Запорізької області в ступеневі і категорійні походи.

На даному етапі Центр є сучасним закладом у системі поза­шкільної освіти, який активно співпрацює з науковими, освітніми та профільними державними установами області, забезпечений сучасним комп’ютерним обладнанням і туристським споряджен­ням, має свій сайт (www.zoctkum.ucoz.ua) й електронну адресу (info_turcenter@ukr.net).

(В. І. Шелегеда)

 

Література:

Шелегеда, В. І. Запорізький обласний центр туризму і крає­знавства учнівської молоді. Сторінки історії 1948 — 2008 роки / В. І. Ше­легеда, К. С. Гуленко, А. В. Волков ; ЗОДА, Управління освіти і нау­ки. — Запоріжжя : [Кераміст], 2008. — 92 с.

«Сучасний стан і проблеми розвитку дитячого туризму і крає­знавства у Запорізькій області» : зб. матеріалів обл. наук.-практ. конф., присвяченої 60-річчю Запоріз. обл. центру туризму і крає­знавства учнівської молоді (13–14 берез. 2008 г.) / Упр. освіти і науки ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства учнівської молоді» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : АА Тандем, 2008. — 96 с. : іл.

 

20.04 – 100 років від дня народження Миколи Ти­мофійовича Мужайла (20.04.1918, с. Озера Кобеляц. р-ну Полтав. обл. – 15.03.1981, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу (1946), льотчика. З 1965 р. мешкав у Запоріжжі та працював на Запорізькому трансформаторобудівному заводі.

 

Література та інтернет-ресурс:

Мужайло Микола Тимофійович // Книга пам’яті України. Запо­різька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т. 22 (1) : Переможці. — С. 319.

Мужайло Николай Тимофеевич // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья. — Запорожье, 2010. — С. 83.

Мужайло Микола Тимофійович [Електронний ресурс] // Славет­ні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6630&lang=ukr

 

22.04 – 180 років тому (1838) завершено будівництво нижньо­го Бердянського маяка[68].

 

Література:

Маяк // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-по­лит. справочник. — Мелитополь, 2014. — Т. 2 : М — Р. — С. 49–50.

Нижнему бердянскому маяку — 170 лет // МИГ. — 2008. — 17 апр. (№ 16). — С. 2.

 

22.04 – 80 років від дня народження Ана­толія Івановича Кара­годіна (22.04.1938, м. Поло­ги – 19.03.2003, там само), доктора історичних наук, завідуючого кафедрою краєзнавства і спе­ціальних історичних дисциплін (1988), професо­ра Запорізького національного університету (1990)[69].

Анатолій Іванович Карагодін народився 22 квітня 1938 року в м. Пологи. Тут пройшли дитинство та юність. Після закінчен­ня школи він вирішив, що стане істориком, але йому не одразу вда­лося вступити до вищого навчального закладу, тому розпочав свою трудову діяльність у колгоспі «Аврора», в артілі «Комунар», пізні­ше – фотографом у м. Гуляйполе та м. Оріхів. У 1963 році йому вдалося вступити на історично-філологічний факультет Ростовсь­кого державного університету, по закінченні якого (1967) упродовж 1967–1970 рр. працював учителем, заступ­ником директора з вихов­ної роботи в середній школі с. Караванне Лиманського району Астраханської області. У 1970–1971 рр. навчався в аспірантурі Рос­товського державного університету. У 1972 році захистив канди­датську дисертацію «Астраханский край в конце ХVІІІ – первой половине ХІХ вв.: к вопросу о генезисе ка­питализма на южных окраинах России». У 1973 році став кандидатом історичних наук.

У 1971–1975 рр. обіймав посаду старшого викладача кафедри історії Калмицького державного університету в м. Еліста. Та куди б не закидала Анатолія Івановича доля, скрізь він починав вивчати історію того краю, де йому доводилося жити. Та все ж ніде він не забував про Запоріжжя і паралельно збирав матеріали про рідні місця.

З 1975 року працював в Запорізькому державному універси­теті на кафедрі історії СРСР. Після захисту докторської дисертації на тему «Хозяйство и общественно-политический строй приволжс­ких калмыков в последней трети ХVІІІ – первой половине ХІХ вв.» (1988) йому була присвоєна наукова ступінь доктора історичних наук, а в 1990 – звання професора. Тоді ж він очолив кафедру краєзнавства та спеціальних історичних дисциплін, при якій була аспірантура. Був Анатолій Іванович членом спеціалізованої вченої ради історичного факультету Запорізького держуніверситету із за­хисту кандидатських дисертацій. Під його керівництвом виконано і захищено 6 кандидатських дисертацій.

З січня 2000 року до березень 2003 року – професор кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисцип­лін Запорізького державного (нині – національного) університету.

Сфери його наукових інтересів: історія запорізького краю кін­ця XVIII – початку XIX століття, джерелознавство, історія заселення півдня України німецькими колоністами. У його активі – перша обласна історично-краєзнавча конференція у 1991 році та видання її матеріалів, а також три випуски «Из прошлого Запорожья». Узагалі з історії Запорізького краю видано більше сорока робіт.

Професор Карагодін багато працював в архівах Москви, Санкт-Петербурга, Одеси, Донецька, Криму. Результатом цих досліджень ста­ло написання понад 150 наукових та науково-методичних праць. Зокрема, 2 монографій: «История Запорожского края : 1770–1917» (1998), та «Александр I: последнее путешествие» (2000), збірки до­кументів з історії Запорізького краю.

Помер Анатолій Іванович 19 березня 2003 року. Похований у м. Пологи.

(Г. М. Нагорна)

Праці:

Связь времен : история развития средств связи в Запорожской области / науч. ред. А. И. Карагодин. — Запорожье : Дикое Поле, 2007. — 192 с. : ил. : фото.

Александровск – Запорожье : этапы городской власти / А. Ка­рагодин ; сост. А. Емец. — Пологи : [Район. типография?], 2006. — 82 с.

История Запорожского края: 1770–1917 : документы и мате­риалы / А. Карагодин. — Запорожье : ЗГУ, 2002. — 458 с.

История Запорожского края (1770–1917) / А. Карагодин. — Запорожье : ЗГУ, 1998. — 285 с. : 6 карт.

Александр Первый : (последнее путешествие) / А. Карагодин. — Запорожье : ЛIПС, 2000. — 244 с.

***

Из прошлого Запорожья. Вып. 3 / Запорож. обл. о-во краеведов, Запорож. гос. ун-т ; [отв. ред. А. И. Карагодин]. — Запорожье : [б. и.], 1996. — 99 с.

Из прошлого Запорожья : сб. ст. преподавателей каф. ист. краеведения. Вып. 2 / Запорож. обл. о-во краеведов, Запорож. гос.
ун-т ; [отв. ред. А. И. Карагодин]. — Запорожье : [б. и.], 1992. — 126 с.

Из прошлого Запорожья : материалы к спецкурсу по ист. краеведению для студентов и учителей истории : сб. ст. преподава­телей каф. ист. краеведения и спец. ист. дисциплин. Вып. 1 / Запорож. обл. о-во краеведов, Запорож. гос. ун-т ; [отв. ред. А. И. Ка­рагодин]. — Запорожье : [Днепров. металлург], 1992. — 90 [1] c.

История Запорожского края в дооктябрьский период : тезисы обл. ист.-краевед. конф., 16 апр. 1991 г. / Запорож. гос. ун-т, Запо­рож. обл. об-во краеведов, Обл. упр. нар. образования ; [отв. ред. А. И. Карагодин]. — Запорожье : [ЗГУ], 1991. — 74 с.

 

Література та інтернет-ресурс:

Бєлікова, М. Карагодін Анатолій Іванович / Марина Бєлікова // Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. — К., 2016. — Т. 2. — С. 193–196.

Карагодін Анатолій Іванович // Історичний факультет Запо­різького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга. — Запоріжжя, 2001. — С. 130–133.

Карагодін Анатолій Іванович // Бібліографічний покажчик нау­кових праць співробітників історичного факультету ЗДУ. — Запо­ріжжя, 1997. – С. 50–54.

Шульга, О. Звернений назад пророк // Пологів. вісті. — 2013. — 18 квіт. (№ 16). — С. 6.

Лях, С. Р. Докторська висота // Запорізький університет. — 1989. — № 13.

Овсяникова, Т. Анатолий Карагодин – краевед по жизни // Наш город. — 1988. — 2, 5, 9 июня.

Карагодін Анатолій Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу: http:sites.znu.edu. ua/news_details.php?­news_id =6065&lang=ukr

 

23.04 – 100 років тому (1918) були розстріляні члени першої Бердянської та Ногайської Рад.

 

Література:

Бердянский Совет рабочих и солдатских депутатов // Энцикло­педия Бердянска : в 2 т. — Мелитополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 152–154.

Покотило, Ф. Расстрел первого Бердянского и Ногайского Сове­тов // Летопись революции.– [К.], 1926. — № 1 (янв.-февр.). — С. 97–102.

 

24.04 – 100 років від дня народження Василя Іно­кен­тійовича Істоміна (22.04.1918, c. Брянськ Кабан. р-ну Республіки Буря­тії, РФ – 28.11.1943, с. Розумівка Запоріз. р-ну), Героя Радянського Союзу (1944, посмертно), гвардії старшого лейтенанта, командира роти протитанкових рушниць 185-го гвардійського стрілецького полку 60-ї гвардійської стрілецької дивізії 6-ї армії 3-го Українсь­кого фронту. Особливо відзначився при форсуванні р. Дніпро в районі с. Розумівка Запорізького району.

 

Література та інтернет-ресурс:

Князьков, Ю. П. Вулиця Істоміна (Истомина) // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; ЗНУ, Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького. — Запоріжжя, 2015. — С. 101–102.

Истомин Василий Иннокентьевич // Весна Победы нашей. — Запорожье, 2010. — С. 178.

Истомин Василий Иннокентьевич // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья. — Запорожье, 2010. — С. 49.

Ильин, С. Улица Истомина // Позиция. — 2006. — 14 сент. (№ 37). — С. 21.

Істомін Василь Інокентійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http:sites.znu.edu. ua/news_details.php?­news_id =6025&lang=ukr

 

26.04 – 90 років Петру Марковичу Павловському (26.04.1928, с. Інженерне Пологів. р-н), заслуженому працівнику культури УРСР; 1962–1988 рр. – завідуючий відділом культури виконкому Поло­гівсь­кої ради народних депутатів; 1988–1995 рр. – директор Поло­гівської централізованої клубної системи, автор збірки «Часом суджено».

 

Література:

Павловський Петро Маркович // Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запо­різької обл. ради. — Запоріжжя, 2012. — С. 128. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

 

26.04 – 50 років від дня народження воїна-афганця, рядового Юрія Валерійовича Кащука (26.04.1968, м. Кривий Ріг Дніпропетров. обл. – 14.07.1988, м. Токмак), воїна-афганця, рядового. Загинув у Аф­ганістані. Похований на Токмацькому міському кладовищі.

 

Література:

Кащук Юрій Валерійович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 42.

 

28.04 – 150 років тому народився Георгій Феодо­сійови­ч Вороний (28.04.1868, с. Журавка Лубен. пов. Полтав. губ., нині Варвин. р-ну Чернігів. обл. – 20.11.1908, м. Варшава, Поль­ща), всесвітньо відомий математик, професор Варшавського універси­тету, член-кореспондент Російської Академії наук (1907), вихова­нець Бердянської чоловічої (до 5 класу) та Прилуцької гімназій.

 

Література:

Константинова, В. Н. Вороной Георгий Феодосиевич // Энцик­ло­пе­дия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 297–298.

Сита, Г. М. Вороний Георгій Феодосійович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2006. — Т. 5 : Вод — Гн. — С. 169.

Шаров, І. Ф. Вчені України: 100 видатних імен / І. Ф. Шаров. – К. : АртЕк, 2006. — 488 с. : фото.

Авдєєнко, С. І. Вороний Георгій Феодосійович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. — Запоріжжя, 2006. — С. 177–178.

Георгій Вороний // Золота книга української еліти : інформ.-імідж. альманах : у 6 т. — К., 2001. — Т. 1. — С. 402–403.

 

28.04 – 150 років від дня народження Юлія Дмит­ровича Енгеля (28.04.1868, м. Бердянськ – 11.02.1927, Тель-Авів), музико­знавця, перекладача, фольклориста, композитора.

 

Література та інтернет-ресурс:

Энгель Юлий // Энциклопедия Бердянска : историко-краевед­ческий, общественно-политический справочник / [под общ. ред. Ми­хайличенко В. И.]. — Мелитополь, 2015. — Т. 3 : С — Я. — С. 725.

Говор, Е. Юлий — Дмитрий – Йоэль: в поисках предков бердянс­ких Энгелей / Елена Говор // Мелитоп. краевед. журн. — 2013. — № 1. — С. 54–60.

Константінова, В. М. Енгель Йоель Давидович (Юлій Дмит­рович) [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5840&lang=ukr

 

 

Цього місяця виповнюється:

 

130 років тому (1888) побачила світ книга Д. І. Яворницького «Запорожье в остатках стари­ны и преданиях народа».

Це перша велика двотомна монографія видатного українсько­го історика, археолога, фольклориста, етнографа, лексикографа, му­зеєзнавця і культурно-громадського діяча Дмитра Івановича Явор­ницького (1855–1940), над якою він працював майже вісім років.

«Запорожье…» виявилося новаторською працею для свого ча­су. Адже попередні праці інших дослідників спиралися переважно на історичні документи (універсали, записки козацьких канцелярій) та твори козацьких літописців (Самовидця, Грабянки, Величка). Що ж стосувалося географії, топографії, топоніміки запорозьких земель, то ці питання до Яворницького були висвітлені надто не­повно і фрагментарно.

В основу композиції книги і ліг саме принцип топографічно-територіального опису кожної із восьми існуючих у минулому За­порозьких Січей, історія їх заснування, розвитку та занепаду.

Книга фактично стала унікальною енциклопедією величезного масиву фактичного матеріалу (історичного, археологічного, етно­графічного, картографічного, фольклорного…) території земель, що входили до складу Війська Запорозького Низового.

Місцями книга є фактично щоденником, позаяк автор у хро­нологічній послідовності розповідає про свої мандри запорозьки­ми землями, про зустрічі з місцевими жителями, фіксуючи особли­вості їх мови, записуючи пісні, приказки, легенди й перекази.

У своєму листі до історика В. Ю. Ключевського Дмитро Явор­ницький пише, що це не стільки науковий трактат, скільки «днев­ник поездок любителя запорожского края».

Одначе, виходу книги передувала низка драматичних подій. У зв’язку з урядовим наказом (1876) про заборону видання книг українською мовою (а в книзі Д. Яворницького цілі сторінки напи­сані саме нею) поширення книги було призупинено аж до особли­вого дозволу Головного управління у справах друку (фактично за­боронено). Накладу твору, що становив 1550 примірників загаль­ною вартістю 4000 карбованців, загрожувало знищення. Ситуацію врятував магнат-колекціонер Василь Васильович Тарновський, який домігся зняття заборони на видання.

Вихід книги у квітні 1888 року став справжнім тріумфом. Одразу ж з’явилися десятки відгуків та рецензій у впливових ча­сописах: «Вестник Европы», «Киевская старина», «Екатеринославс­кие губернские ведомости» та ін.

Серед рецензентів були знані вчені, більшість з яких пози­тивно оцінили книгу Д. І. Яворницького, вказавши на деякі, з їхньої точки зору, недоліки: недостатню критичність та надмірну емоцій­ність у викладі матеріалу. Та це і зрозуміло, адже автор був захоп­лений історією Запорозького козацтва.

Книга «Запорожье…» різко виділялася на тлі наукової та художньої літератури того часу ще й своїм оформленням та якістю поліграфії. Вона була оздоблена планами, картосхемами та 55 ілюстраціями, дев’ять з яких виконав Ілля Рєпін.

«Запорожье в остатках старины и преданиях народа» – видат­на пам’ятка української історії та культури, що продовжує активно жити і в ХХІ ст. й цікавити як звичайних читачів, так і знаних науковців.

(Т. М. Палівода)

 

Эварницкий, Д. И. Запорожье в остатках старины и преданіях народа : с 55-ю рисунками и 7-ю планами. Ч. 1 — Ч. 2 / Д. И. Эвар­ницкий ; Д. И. Эварницкій. — Спб. : тип. Н. А. Лебедева, 1888. — 294+256 с.

 

Література:

Крушинський, В. Ю. Історія України : події, факти, дати / В. Ю. Крушинський, Ю. А. Левенець. — К. : Тарнекс-Вета, 1992. — 199 с. — Із змісту : [згадується книга Д. І. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа»]. — С. 133.

Бушак, С. Книга Дмитра Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» як видатна пам’ятка української істо­рії та культури / Станіслав Бушак // Народне мистецтво. — 2009. — № 3-4. — С. 70–75.

 

25 років тому (1993) постановою Кабінету Міністрів України острів Хортиця набув статусу Національного заповідника.

 

Література:

Welcome. Острів Хортиця / [Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. краєзнав. музей» ЗОР]. – [Запоріжжя : АА Тандем, 2016]. — 16 с. : іл.

Національний заповідник «Хортиця» [Карти] : краєзнавчо-ту­ристична схема / авт. світлин: О. Власов [та ін.]. — Запоріжжя : [б. в.], 2016. — 1 л. : іл.

Національний заповідник «Хортиця» : 50 років поступу // Му­зейний вісник. — 2015. — № 15. — С. 258–260.

 

Травень

 

01.05 – 100 років (1918) від дня народження Володимира Самійловича Левітана (01.05.1918, с. Жеребець (нині – с. Тав­рійське) Оріхів. р-ну – 02.09.2000, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу, льотчика, полковника.

 

Література:

Левітан Володимир Самійлович // Книга пам’яті України. Запо­різька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 273.

Шевельов, М. П. За рідну землю // Через роки і відстані : розпо­віді із заводського життя [вироб. об-ня «АвтоЗАЗ»]. — Дніпропет­ровськ, 1993. — С. 56.

Куперман, Ю. Жизнь, связанная с небом / Юрий Куперман // Надежда. — 2015. — 8–14 июля (№ 28). — С. 14.

Курочкіна, Т. Один із семи / Тамара Курочкіна // Запоріз. прав­да. — 2010. — 22 черв. (№ 90). — С. 4.

Вічна пам’ять : [некролог] // Запоріз. правда. — 2000. — 5 верес. ; Индустр. Запорожье. — 2000. — 5 сент.

Шак, В. Он памятник себе воздвиг… / Владимир Шак // МИГ. — 2000. — 27 апр. (№ 17). — С. 7, 13 (фото).

 

01.05 – 80 років тому (1933) здійснено перше пробне шлю­зування пароплавів у системі шлюзів Дніпрогесу.

02.05 – 80 років стадіону «Сталь» («Металург», нині – «Сла­вутич-Арена»)[70].

05.05 – 60 років Віктору Григоровичу Каплуну, радянському футболісту (захиснику), майстру спорту міжнародного класу (1980).

06.05 – 120 років від дня народження Олександри Павлівни Грядунової (06.05.1898, м. Бердянськ – 07.10.1974, м. Київ), народної майстрині в галузі декоративного мистецтва (художня кераміка).

 

Література:

Клименко, О. О. Грядунова Олександра Павлівна // Енциклопедія сучасної України. — К., 2006. —Т. 6 : Го — Гю. — С. 567.

Грядунова Олександра Павлівна // Мистецтво України : біо­графічний довідник. — К., 1997. — С. 183.

 

08.05 – 50 років тому (1968) на братській могилі воїнів-визво­лителів м. Запоріжжя запалено Вічний вогонь.

 

09.05 – 80 років від дня народження капіта­на В’ячеслава Федоровича Логінова (09.05.1938, м. Рязань, РФ – 16.08.1979, м. Запоріжжя). Заги­нув в Ефіопії.

В’ячеслав Федорович Логінов народився 9 травня 1938 року в Рязані. Через усе його дитинство йшла болісна історія: батьківсь­кий страх перед сталінським терором, страшна війна з рваними ра­нами і смертями, голодні післявоєнні роки. Але, дивлячись в бла­китне небо, де щасливо нишпорили безжурні птахи, маленький хлоп­чик мріяв про сталеву птицю, про безмежну височину, про слух­няний штурвал у сильних руках.

Свою мрію він здійснив, вступивши до Тамбовського вищого військового авіаційного училища льотчиків імені М. М. Раскової. Випускник училища лейтенант В’ячеслав Логінов служив у різних гарнізонах, у різних військових округах, поки доля не закинула його 1967 року до Запоріжжя, у 338-й військово-транспортний авіа­ційний полк 6-ї військово-транспортної авіаційної дивізії.

Молодого здібного льотчика призначили командиром війсь­ково-транспортного літака АН-12, спеціалізованого для переве­зення повітряного десантування (до 60 чоловік) і бойової техніки (до 20 т). Бойовий шлях капітана пройшов через Чехословаччину, Єгипет, Ефіопію.

Того сумного дня, 16 серпня 1979 року, екіпаж АН-12 бп (7 осіб і двоє супровідників) на чолі з командиром капітаном Логіновим мав на борту кілька десятків військовослужбовців ефіопської армії, яких перевозив з Аддис-Абеби до Асмери.

Політ здійснювався вдень, хмарність була купчаста, де-не-де йшли окремі грози. Коли висота польоту дійшла до 5100 метрів, літак опинився в зоні сильного граду. Ці 30 секунд перебування у нес­приятливих обставинах виявилися фатальними: градом були пош­коджені чарунки масляних радіаторів на трьох двигунах. Екіпаж продовжував політ на одному двигуні, знижуючись і шукаючи майданчик для вимушеної посадки. На 62-й хвилині польоту літак сів на схил гори (місцевість була гориста) з прибраним шасі та з випуще­ними закрилками на 35 градусів. Літак зруйнувався, згорів, усі заги­нули, у тому числі капітан Логінов, вижив тільки штурман екіпажу.

За участь у бойових операціях капітан В’ячеслав Федорович Логінов був нагороджений нагородами: орденом Червоної Зірки, ме­даллю «За бойові заслуги», орденом Червоного Прапора (посмертно).

Поховали бойового льотчика 27 серпня 1979 року на Капустя­ному кладовищі (м. Запоріжжя).

(Д. О. Буша)

 

Література та інтернет-ресурс:

Логінов В’ячеслав Федорович // Книга пам’яті України. Запорізь­ка область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і]: Інтернаціоналісти. — С. 54.

Евтушенко, Ю. М. Логинов Вячеслав Федорович // Евтушен­ко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. — Запорожье, 1994. — С. 42–43.

Шахмин, Б. Тайна «черного ящика» : трагическая страница неизвестной войны в Эфиопии / Б. Шахмин, Ю. Ботнер // Индустр. За­порожье. — 1991. — 23 февр. ; 1, 6 марта.

 

10.05 – 100 років від дня народження Кос­тян­тина Панастовича Кізіро­ва (10.05.1918, м. Ме­лі­тополь – 29.06.1981, м. Москва, РФ), повного ка­валера ордена Слави.

Костянтин Панастович Кізіров народився 10 травня 1918 року в місті Мелітополі Запорізької області. Закінчив 4 класи, працював шліфувальником на заводі «Металонікель». У грудні 1938 року приз­ваний в армію військкоматом міста Мелітополя. Проходив службу в прикордонних військах. На фронті з початку війни. У липні 1944 року снайпер 25-го прикордонного полку (236-та стрілецька дивізія, 46-та армія 3-го Українського фронту) єфрейтор К. П. Кізіров у боях на правому березі річки Дністер у районі населеного пункту Пуркари (Суворовський, нині — Штефан-Водський район, Молдова) вразив 23 солдатів та офіцерів против­ника. 6 липня 1944 року нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. З 11 по 25 січня 1945 року К. П. Кізіров у складі полку в районі міста Капошвар (Угорщина) вразив 15 солдатів та офіцерів противника. 8 лютого 1945 року нагороджений орденом Слави ІІ ступеня. З 28 травня до 7 квітня 1945 року К. П. Кізіров у складі 25 полку (3-тя піхотна дивізія 3-го Українського фронту) у боях на лівому березі річки Драва за населений пункт Дравасабольч придушив кулемет і знищив більше 10 солдатів противника. 29 червня 1945 року нагороджений орденом Слави І ступеня.

Війну закінчив в Австрії. Демобілізований в листопаді 1945 ро­ку. Проживав у Москві. Працював в готелі. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню, медалями. Помер 29 червня 1991 року.

(В. В. Сакун)

 

Література

Голдобин, А. И. Кизиров Константин Панастович // Голдо­бин, А. И. Герои Запорожского края – полные кавалеры ордена Славы / А. И. Гол­добин ; Анатолий Голдобин. — Запорожье : Плюс 73, 2015. — С. 70.

Блюмский, В. Т. «Не ради орденов и славы…» : [в т. ч. о К. П. Ки­зирове] / В. Т. Блюмский, С. В. Воловник // Мелитоп. краевед. журн. — 2013. — № 1. — С. 44–49.

 

10.05 – 60 років Борису Вікторо­вичу Двор­ному (10.05.1958, м. Тальне Черкаської області), запорізькому фотохудожнику, члену НСЖУ; 1985–2007 рр. – фотокореспондент національної інформаційної агенції «Укрінформ» по Запорізь­кій області.

Фотохудожник Борис Дворний народився 10 травня 1958 року на Черкащині, неподалік від тих пам’ятних місць, де починав свій шлях до вершин духу Тарас Шевченко, де творив українську історію Богдан Хмельницький.

Фотографією зацікавився ще у шкільні роки, і це захоплення стало визначальним.

З 1975 року брав участь у всеукраїнських та міжнародних фо­токонкурсах, фотовиставках і став членом фотоклубу «Славутич» м. Черкаси. З 1980 до 1985 року навчався на кінооператорському факультеті ВДІКу (м. Москва) на курсі знаменитого майстра О. В. Галь­періна, де також вдосконалював свої знання про фотографію під керівництвом легендарного професора Л. П. Дико.

Наступний період життя Бориса Дворного тісно пов’язаний із козацьким краєм, де він з 1985 до 2007 року працював фотоко­респондентом Національного інформаційного агентства «Укрінформ» по Запорізькій області, прес-секретарем прокурора області, викладав фотожурналістику в Запорізькому національному університеті.

Член Національної спілки журналістів України, а в 1990 році на установчому з’їзді був одним із засновників Національної спілки фотохудожників України. Учасник та призер понад 80 всеук­раїнських та міжнародних фотоконкурсів, виставок, салонів, пленерів.

Репортерські фотографії Бориса Дворного публікувались у сот­нях газет, журналів України та СРСР – від районних до централь­них: «Известия», «Правда», «Голос України», «Урядовий ку­р’єр», журнал «Україна».

Здобутки автора в галузі творчої фотографії в різний час були надруковані на сторінках журналів «Советское фото» (Москва), «Fo­tografie» та «Fotokinomagazin» (Берлін), «Хортиця» (Запоріжжя), «Європа-центр» (Київ), «Digital Photographer» (Київ), а також опуб­ліковані у фотокнигах, як, наприклад, «Поэтика фотографии» (Москва), «Музей техники Богуслаева».

Борис Дворний продовжує свої творчі пошуки як учасник все­українських та міжнародних пленерів, зокрема таких як «Диво­світ» (Запорізька область), «Хортиця крізь віки» та «Запорізький пейзаж» (Запоріжжя), «Платеров» (Польща).

 

Література та інтернет-ресурс:

Дворний, Б. Козацька звитяга : [фото] // Міжнародний мистець­кий пленер «Хортиця крізь віки. 2016», ХІIІ / Запоріз. орг. Нац. спілки худож. України ; [редагування І. Гресик]. — Запоріжжя, [2016]. — С. 25.

Дворный Борис // Запорожский фотоклуб, 1963 — 2013 : 50-й годовщине Запорожского фотоклуба посвящается. — [Запорожье], 2013. — С. 36.

Дворний Борис Вікторович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5751&lang=ukr

 

15.05 – 100 років від дня народження Мойсея Давидовича Шахновича (15.05.1918, м. Ста­рокостянтинів Хмельниц. обл. – 19.10.1982, м. Ба­ку, Азербайджан), Героя Радянського Союзу (1943), командира батареї 321-го артилерійського полку Південного фронту, який особливо від­значився 12–23 жовт. 1943 р. в боях за м. Ме­літополь.

Мойсей Давидович Шахнович народився 15 травня 1918 року в м. Старокостянтинів Хмельницької області в родині кравця-кус­таря. У 1937 році закінчив Дніпропет­ровський машинобудівний технікум. Працював теплотехніком на Старокостянтинівському цукровому заводі.

У 1938 році був призваний до Робітничо-селянської Червоної армії, а в 1941 році закінчив Бакинське військове піхотне училище. З листопаду 1941 року – на фронтах Другої світової війни. Брав участь у боях на Південному, Сталінградському, 4-му Українсько­му, 1-му Прибалтійському фронтах. Був двічі важко поранений.

Командир батареї 321-го артилерійського полку 91-ї стрілець­кої дивізії 51-ї армії 4-го Українського фронту капітан М. Д. Шах­нович відзначився у вуличних боях за місто Мелітополь. 15 жовтня вів бій у районі спиртозаводу біля перехрестя вулиць Героїв України (стара назва – «Кірова»), Монастирська (стара назва – «Воровського») та проспекту Б. Хмельницького. Його батарея успіш­но протистояла наступу танків і живої сили противника. Коли сна­рядом був виведений з ладу розрахунок одної з гармат, Шахнович встав до уцілілої гарматі й особисто підбив два танки.

18 жовтня 1943 року в Мелітополі продовжувалися запеклі бої за кожну вулицю, за кожну хату. Особливо тяжкі бої проходили в районі міського парку, у якому ворог створив потужний вузол оборони. Командир батальйону капітан І. А. Скорий наказав вибити фашистів з парку силами 561-го стрілецького полку за під­тримкою батареї 321-го артилерійського полку капітана Шахновича. Але наступаючі піхотинці були притиснуті до землі шаленим кулеметним вогнем. Місцевість була відкрита. Ще кілька хвилин і нікого з наступаючих вже не залишиться в живих. Батарейці Шахновича відкрили вогонь по кулемету, який знаходився в будинку станції дитячої залізниці (зараз в цьому будинку – гімназія № 10). Але коли піхотинці піднялися в атаку, їх знову зупинив ворожий кулемет, ожилий за рогом дитячої залізничної станції. Багато добровольців намагалися дістатися до кулемета, але були вбиті або поранені. У цій важкій обстановці бою капітан Шахнович вирішує сам знищити кулемет противника. Попросив прикрити його вогнем і швидкими кидками кинувся у напрямку до кулемета. У момент, коли він опинився поряд з ворожими кулеметниками, виявилося, що в частих падіннях і перебіжках їм були втрачені і пістолет і граната. Не розгубившись, капітан підняв саперну лопатку, і в його руках вона перетворилася на смертельну для ворога зброю. Один кулеметник був убитий, а другий, вражений натиском офіцера, ки­нувся тікати. Кулемет замовк, і піхотинці капітана Скорого оволоділи парком. У цьому бою М. Д. Шахнович був поранений. За ліквідацію ворожого вузла оборони, виявлену винахідливість і мужність 1-го листопада 1943 року йому і капітану Скорому були присвоєні зван­ня Героїв Радянського Союзу.

З 1946 року М. Д. Шахнович був демобілізований з лав Ра­дянської Армії у званні капітана. Закінчив Московський інститут народного господарства (1958) і працював директором гастроному в м. Баку. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, медалями. Помер 19 жовтня 1982 р. Ім’я Мойсея Давидовича увічнено в Ме­літополі на Алеї Героїв Радянського Союзу. Одна з вулиць міста названа ім’ям Героя.

(О. М. Алексєєв)

 

Література та інтернет-ресурс:

[Шахнович Моисей Давидович] // Алексеев А. Н. Мелитополь военных лет (1941–1943). — Мелитополь, 2007. — С. 91–94.

Шахнович Моисей Давидович // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник. — Мелитополь, 2005. — С. 237.

Шахнович Моисей Давидович // Герои Советского Союза : крат­кий биографический словарь. — М., 1988. — Т. 2. — С. 764–765.

Шахнович Моисей Давидович // Кумок, В. Евреи Мелитополя / Кумок В. Н., Воловник С. В. — Мелитополь, 2012. — Т. 1. — С. 395, 479.

Куперман, В. До гармати стає комбат // Куперман В. На бере­гах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Пере­моги присвячується / Куперман В., Мохов М. — Мелітополь, 1994. — Вип. ІІ. — С. 95–96.

На улицах Мелитополя : Шахнович Моисей Давыдович // Золотые звезды Полесья : очерки о Героях Сов. Союза. — 3-е изд., испр. и доп. — К., 1985. — С. 487–490.

Шахнович Моисей Давидович [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.maria-online.com/books/article.php?lg=ru&q=Шах­нович,_Моисей_Давидович

 

15.05 – 80 років від дня народження Сергія Григо­ровича Рибалки (15.05.1938, м. Куйбишев, РФ – 26.03.1989, м. Запоріжжя), майстра спорту СРСР міжнародного класу з греко-римської боротьби (1965), судді міжнародної категорії. У 1960 році закінчив Львівський державний інститут фізкультури. Упродовж 15 років представляв збірну команду СРСР. Дворазовий чемпіон світу на змаганнях у США (1962), Фінляндії (1965), срібний призер чемпіонату світу (США), бронзовий призер чемпіонату світу (Швеція). Срібний при­зер чемпіонату Європи (Білорусь), переможець міжнародного тур­ніру серії Гран-прі на приз І. Піддубного (1963, 1964), дворазовий чемпіон СРСР, багаторазовий призер чемпіонатів СРСР. Виступав у ваговій категорії 52 кг. Тренери Е. Кляхін, М. Сафошин. Із 1971 працював тренером добровільного спортивного товариства «Динамо», тренером збірної команди Куби, директором Запо­різької шко­ли вищої спортивної майстерності.

 

Література:

[Рыбалко Сергей] // Смирнов, В. В. Борцовская «кухня». 50 меню / В. В. Смирнов. — Запорожье, 2007. — С. 22–23, 225.

Человек чести // Спортивное Запорожье. — 1998. — № 6. — С. 3.

 

18.05 – 25 років (1993) від дня заснування Мелітопольського комітету сприяння поверненню кримських татар на історичну батьківщину «Азат».

 

Література:

Мелітопольський комітет сприяння поверненню кримських та­тар на історичну батьківщину «Азат» // Ми – українські. — [Запо­ріжжя, 2012]. — С. 50–51.

Балакина, М. Мелитопольцы почтили память жертв депорта­ции крымско-татарского народа / Инна Балакина // Мелитоп. ведо­мости. — 2017. — 24–30 мая (№ 21). — С. 3.

Ольховская, Ю. Ридван Ибраимов: «Хочу своими глазами уви­деть возврат Крыма» : [пред. об-ва «Азат», член «Самообороны Ме­литопольщины»] / Юлия Ольховская // Мелитоп. ведомости. — 2017. — 31 мая – 6 июня (№ 22). — С. 6.

 

19.05 – 280 років від дня народження Михайла Федотовича Кам’янського (19.05.1738, Санкт-Петербург – 24.08.1809, с. Сабурове Орлов. губ.), генерал-фельдмаршала, землевласника, поміщика маєт­ків с. Михайлівка та хутора Мар’ївка поблизу м. Олександрівська. Підпорядкував собі колишню козацьку слободу Біленьку (1802 року продав свої катеринославські землі М. П. Миклашевському).

 

Література та інтернет-ресурс:

Лютый, А. Генерал-фельдмаршал граф Михаил Федорович Ка­менский // Лютый, А. Очерки истории Северной Таврии / А. Лютый, О. Варяник. — Запорожье, 2007. — [Т. 2] : Землевладельцы. — С. 171–189.

Ігнатуша, А. Є. Кам’янський Михайло Федотович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6055&lang=ukr

 

19.05 – 70 років Віталію Павловичу Пилипенку, художнику-мініатюристу, члену Спілки дизайнерів України. За його ескізами створено герб Запорізької області, нагрудний знак «Почесний гро­мадянин Запоріжжя» та ін.

19.05 – 60 років від дня народження Віктора Гнатовича Бур­кіна (19.05.1958, смт Гвардійське Новомосков. р-ну Дніпропетров. обл. – 05.07.1980, м. Запоріжжя), лейтенанта. Загинув в Афганіста­ні. Похований на Кочубеївському кладовищі в м. Запоріжжі.

 

Література:

Буркін Віктор Гнатович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 21.

 

23.05 – 150 років тому (1868) повітова управа видала розпо­рядження про відкриття в м. Олександрівську земських медичних закладів.

 

Література:

Лохматова, А. Катеринославське земство / А. Лохматова ; ЗДУ [та ін.] — Запоріжжя : Тандем-У, 1999. — 200 с.

 

23.05 – 90 років від дня народження Марка Аркадійовича Чадика (23.05.1928 – 09.05.2005), журналіста, кінооператора Запорізької студії телебачення.

 

Література:

Тарасенко, Л. Чадик Марко Аркадійович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація. — Запоріжжя, 2010. — С. 245–246.

Кейль, Л. Вітаємо нашого колегу з ювілеєм / Лілія Кейль // Запороз. Січ. — 2003. – 24 трав. — С. 5.

 

23.05 – 30 років (1988) Клубу юних моряків «Екватор» (м. Енергодар).

 

25.05 – 60 років (1958) Володимиру Ан­тоновичу Гулічу, запорізькому художнику.

Володимир Гуліч – яскрава особистість у культурному прос­торі Запоріжжя й України.

Народився в родині відомого запорізького художника Анто­на Гуліча, тому змалечку художнє середовище було для нього рідним.

Дитинство майбутнього художника пройшло біля моря, в м. Туапсе, і цю любов до моря, ріки, води він несе через усе життя.

Навчався Володимир майстерності у славетному Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва, який закінчив у 1990 році (викладач В. Крвавич).

Член Спілки художників України з 1992 року.

Художник працює в галузі монументального та станкового жи­вопису, дизайну, відеоарту, полюбляє експериментувати. У 2006 році разом з друзями заснував Міжнародний симпозіум су­часного мистецтва «Бірючий», є головою «Спілки дослідників су­часного мистецтва», куратором творчого об’єднання «Артзебс». Постійно бере участь у всеукраїнських та міжнародних виставках.

Декілька років, до подій у Криму, жив у Ялті, але повернувся до рідного Запоріжжя під час анексії півострова. Упродовж останніх трьох років відкрив виставку «Привиди Лівадії» в Муніципальній галереї Харкова, виступив куратором Всеукраїнського проекту «Оку­повані мистецтвом», творчо працював у Стамбулі. Крім того, роботи художника радують жителів невеличкого турецького містечка Бах­чеджик, яке прийняло в рамках Хелікон-арт-резиденції укра­їнських художників, які були позбавлені малої Батьківщини – Криму.

Минулої осені В. Гуліч брав участь ще в одній серйозній акції в Стамбулі: група «Артзебс» разом з турецькими та німецькими художниками, мешканцями Стамбула, відстоювала мистецтвом від рейдерського захвату залізничний вокзал. Були створені величезні роботи, відеоінсталяції, проходили перфоманси.

Володимир Гуліч як дизайнер оформив у Запоріжжі один з ресторанів японської кухні, у Києві два роки займався розробкою дизайну корпусних меблів, але довелося повернутися до Запоріжжя через хворобу батька.

2002 року художник взяв участь у регіональному фестивалі сучасного мистецтва під назвою «Культурні герої» у Харкові. Разом з колегами з Харкова Володимир Антонович презентував поп-арт-проект «Любов, яка схожа на „Song“», в основі якого лежить любов до дівчини, до себе, до навколишнього світу, життя. Цей проект був визнаний найкращим у номінації «Образотворче мистецтво», а Во­лодимир Гуліч отримав звання «культурного героя».

Неодноразово митець брав участь і в регіональних експози­ціях, влаштовував персональні виставки. У вересні 2014 року, після остаточного переїзду художника з Криму, його виставка «Оксамитовий сезон» відкрилася в галереї «Lenin». На експозиції були представлені найбільш промовисті з написаних за останній рік картин, присвячених тому ж Криму.

Перед цим картини майстра побували на виставці «Окуповане мистецтво» в Тернополі.

У 2016 році в Запорізькому художньому музеї було відкрито величезну персональну виставку В. Гуліча «Ріка – Море». Близько 50 картин й інсталяцій, відео-арт, створений самим художником та його дружиною Анастасією Лойко, були представлені на виставці. Проект «Ріка – Море» включав полотна, написані Володимиром у Криму, де кілька років тому започаткували творчу резиденцію українських художників. Тепер, на жаль, вона припинила свою ро­боту. Для запоріжців, мабуть, найцікавішою була частина проекту – «Закоханий Геракл», яку Володимир Гуліч виготовив із … сміття. Точніше, з недбало викинутих відпочивальниками пакетів у Дніп­ро, на Хортиці та в інших зелених зонах Запоріжжя.

Модерніст по натурі, Володимир Гуліч зачаровує глядачів не­прямими асоціаціями та алюзіями.

А кредо художника – «Мій дім – Україна».

(О. А. Савкіна)

 

Література:

Латанський, С. В. Гуліч Володимир Антонович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — С. 609.

Гуліч Володимир Антонович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 40–41.

Чуприна, А. В. Гулич встряхнул Запорожье : [выставка «Река — Море» в Запорож. обл. худож. музее] / Анна Чуприна // МИГ. — 2016. — 31 марта. — С. 11.

Московцева, В. Гулич зліпив Геракла із … викинутих пакетів : [близько 50 картин й інсталяцій В. Гулича в обл. худож. музеї] / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. — 2016. — 31 берез. — С. 21.

Кириленко, В. Невероятный Гулич и его «Река – Море» : [выс­тавка худож. Владимира Гулича] / Виктория Кириленко // Позиция. — 2016. — 31 марта. (№ 13). — С. 12.

«Оксамитовий сезон» Володимира Гулича : [виставка картин у арт-галереї «Lenin»] // Запоріз. правда. — 2014. — 31 лип. (№ 85–86). — С. 11.

Красюк, А. Художник Владимир Гулич – культурный герой от г. Харькова // МИГ. — 2002. — 28 февр.

 

27.05 – 100 років від дня народження Захара Соломоновича Лах­манлоса (27.05.1918, м. Бо­рисів, Білорусь – 18.03.1998, смт Якимівка Запо­різ. обл.), педагога, краєзнавця.

Захар Соломонович Лахманлос народився 27 травня 1918 року в місті Борисів, що в Білорусі. Рано втративши батьків, виховував­ся дядьком. Школу закінчив з відзнакою в 1936 році в Євпаторії.

Блискуче склавши вступні іспити, Захар Лахманлос вступає на істо­ричний факультет Московського педагогічного інституту ім. Леніна.

Насамперед студента приваблювала наука. Хто знає, яке май­бутнє готувало життя Захару. Ось тільки випускні іспити складали вже в розпал Другої світової війни. 26 червня 1941 року здано останній іспит в інституті. Зі спогадів Захара Соломоновича: «Ви­пускного вечора не проводили. Не до того було. Декан А. З. Іоні­сіані нам сказав: „Повернетеся з війни, отримаєте свої дипломи“. Та ба­гато випускників не повернулося…».

І далі: «2 липня 1941 року на багатолюдному мітингу в інсти­туті проходив запис добровольців у дивізію ополченців, а 4 липня ми вже були на збірному пункті. Тут формувався 2-й стрілець­кий полк 5-ї дивізії народного ополчення Фрунзенського району».

Військової справи навчалися у підмосковних таборах.

Ворога готувалися зустрічати під Смоленськом на В’яземській лінії оборони. «Йшли запеклі бої за Смоленськ, – згадує З. С. Лах­манлос. – Радіо ми не слухали, газети приходили рідко. Обстановку ми визначали по-своєму: якщо дозволяли спати чотири години – справи на фронті непогані, а якщо два – погані. Спали, не роздя­гаючись, в обіймах з гвинтівкою».

Перше бойове хрещення прийняв 2 жовтня 1941 року. Тоді бу­ло підбито 11 фашистських танків. Але ополченці зазнали великих втрат. Та до того ж опинилися в оточенні. Через нестабільність лінії фронту ледве вдалося вийти до позицій Червоної Армії. Потім пе­реформування і захист Москви.

Перші свої уроки вчорашній воїн Захар Соломонович Лахман­лос давав дітям в Новосибірську.

Але в найважчих умовах війни країна піклувалася і про підго­товку наукових кадрів. В 1943–1944 роках З. С. Лахманлос – аспі­рант з філософії.

А тим часом звільнена від фашистських окупантів в 1944 році Україна чекала вчителів. Восени 1944 року Захар Соломонович нап­равлений в Запорізьку область до Якимівки. Середня школа, у якій починав свою вчительську діяльність аспірант Лахманлос, мала закладені вікна, а класні кімнати не опалювалися.

Перший урок – хвилюючий момент. Перший успіх у школярів. Висока оцінка, поставлена тоді дітьми вчителю історії, розтяг­нулася на все подальше життя. І першим успішним шкільним історичним товариством, який отримав популярність далеко за ме­жами Яки­мівського району, Захар Соломонович Лахманлос знай­шов ще біль­шу популярність серед дітей. У 1950 році в союзному навчально-педагогічному журналі «Викладання історії в школі» учитель розпо­вів про діяльність та досягнення історичного това­риства: «У шкіль­ному історичному товаристві учні вчаться працю­вати з книжкою, користуватися науково-історичною літературою, історичними доку­ментами, привчаються допитливо вдивлятися в історичні ілюстра­ції, у твори мистецтва на історичні теми, уважно читати історичну художню літературу і намагаються розуміти класичні музичні твори історичного змісту, з особливим інтересом дивитися історичні кінофільми». Важко не погодитися, що це актуально і сьогодні.

Учні під керівництвом З. С. Лахманлоса вели активне листу­вання з земляками – Героями Радянського Союзу В. Шабельником і М. Константиновим. Матеріали, зібрані під час листування, були передані до шкільного музею.

Для багатьох випускників Захар Соломонович – це друг, нас­тавник і порадник. Про те свідчать десятки листів і фотографій, подарованих на згадку, наукові праці та статті з автографами і, зви­чайно ж, яскраві поетичні рядки від учнів.

Захар Соломонович Лахманлос відкрив, працюючи в архівах Сімферополя, Запоріжжя, Мелітополя, не одну сторінку справжньої за­документованої історії нашого краю. І це стосувалося не тільки Другої світової війни, а й глибокого минулого. Він ніколи не публікував непе­ревірені або сумнівні факти. Його праця вкладена до багатотомного видання «Історія міст і сіл України» і «Книги пам’яті України».

З. С. Лахманлос брав активну участь у багатьох наукових кон­ференцій районного та регіонального рівнів. Його виступи завжди вирізнялися яскравістю і фактажем.

Любив і розумів гумор, поезію і сам був поетом.

Помер 18 березня 1998 року. Похований на цивільному кла­довищі смт Якимівка.

…Я можу лише жалкувати, що не був його учнем, а знайомі ми були недовго. Але я пишаюся тими, бодай короткими, хвилинами нашого спілкування. Ще я пишаюся тим, що за кілька років роботи в читальному залі Запорізької обласної наукової бібліотеки мені вдалося доповнити великий архів краєзнавчих статей З. С. Лах­манлоса, а також матеріалів про нього з домашніх архівів його дочки Т. М. Хаванської.

(В. М. Гнєдашев)

 

Література:

Якимівка : від сивої давнини до сьогодення : (1833–2008) : (біб­ліогр. покажчик) / [уклад. І. Шершньова] ; КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горь­кого» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : [б. в.], 2008. — 60 с. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 1). — Із змісту : Гнєдашев, В. М. Лах­манлос Захар Соломонович. — С. 29–30.

 

27.05 – 75 років від дня народження Олексія Семеновича Мурача (27.05.1943, м. Запоріжжя – 13.09.1973, там само), запорізького поета, жур­наліста.

Він прожив коротке життя, але залишив про себе спогади су­часників як талановитої, інтелігентної, духовно багатої людини.

Олексій народився в сім’ї інженера-проектувальника Семена Павловича Мурача, якого поважали за порядність, працьовитість. Але справжньою берегинею домашнього вогнища була мати Олексія Клавдія Захарівна, вона самовіддано любила свою сім’ю, своїх синів. Михайло та Олексій маму обожнювали і дуже тяжко пережива­ли її смерть у 1968 році.

Молодший брат Михайло після служби в армії залишився жити в Москві. Зустрічі братів відбувалися не часто, але приносили їм величезну радість.

У 1962 році Мурач став студентом філологічного факультету Запорізького педінституту.

У 1966 році Олексій одружився з однокурсницею Лідією Полє­жа­євою, їх об’єднувало захоплення філологією і літературним словом. Лідія була першою слухачкою його журналістських та поетичних тво­рів.

Після закінчення інституту Олексій Семенович працював спів­робітником у багатотиражці Запорізького титано-магнієвого ком­бінату, редактором Запорізької студії телебачення, а пізніше – ко­респондентом газети «Комсомолець Запоріжжя».

Олексій як журналіст, як поет завжди був вимогливим до себе. За видимою легкістю його статей стояла нелегка робота з чернетка­ми, де було безліч виправлень. Він тонко відчував слово, професій­но працював з ним. В оточенні Мурача були запорізькі поети О. Сте­шенко, О. Шостак,О. Цвєтков, М. Шевельов.

У домашній бібліотеці Олексія не було випадкових видань, він радів кожній новій книзі. На книжках замість екслібрису була ци­тата Марка Твена: «Жалійте живих, заздріть мертвим». Улюблені автори – Ільф та Петров. Мурач цитував з будь-якої сторінки «Два­надцять стільців».

З Олексієм було приємно і цікаво. Підкоряли розум, інтелект, щирість, бажання допомогти людям. Тільки у нього, у відділі робіт­ничої молоді «Комсомольця Запоріжжя», існував маленький уні­кальний музей. Одним із експонатів був телефон, старий апарат (щоб зателефонувати, потрібно було покрутити ручкою). Існувала легенда – по цьому телефону розмовляв Володимир Маяковський, який у 1928 році приїздив до Запоріжжя.

Стиль статей Мурача-журналіста – а то був час газетних штам­пів – відрізнявся жвавістю і яскравістю, його роботи були одними із кращих у «Комсомольці Запоріжжя». Він проявляв неабияку винахідливість, якщо виникали непередбачувані ситуації. У книзі «Начало наших лет» Віталій Челишев пригадує такий випадок. 30 грудня 1972 року Україна відзначала 50-річчя СРСР, потрібно було розмістити в газеті інтерв’ю з представниками 15 братніх респуб­лік, не вистачало тільки одного – представника Киргизії, і раптом Мурач телефонує до Уральських казарм, там знаходять солдата-киргиза, який «врятував» журналістів і дав бажане інтерв’ю.

Журналісти-колеги завжди відчували допомогу О. С. Мурача. Тетяна Гордієнко розповідала, як він вчив її залишати в статтях найголовніше, як радів її успіхам. Головний редактор газети «Ком­сомолець Запоріжжя» в ті роки Петро Горбачов згадує: «…Я сприй­мав його – вправного журналіста і літератора – як щось незбагнен­не, недосяжне, незрозуміле і непідвладне мені, хоча я й головний редактор, а він літпрацівник редакції».

Олексія Семеновича поважали друзі, колеги, його вірші циту­вали молоді поети. Сенсом свого життя він вважав поезію. Залишив по собі невеликий, але помітний поетичний доробок, який приваблює різноманітністю тематики, свіжістю думки, яскравою образністю.

Олексій Семенович Мурач трагічно загинув 13 вересня 1973 року.

У 2012 році, за ініціативи Тетяни Гордієнко та при значній підтримці Світлани Скорик, вийшла збірка віршів Олексія Мурача «Начало наших лет». Це єдине на сьогоднішній день видання творів поета включає спогади сучасників талановитого поета і журналіста.

(В. І. Шпілева)

 

Твори:

Начало наших лет : стихи, эссе / А. С. Мурач ; Алексей Мурач. — Запорожье : Керамист, 2012. — 120 с.

Поэзия / А. Мурач // Махаон. — 2010. — № 1. — С. 59–61.

 

29.05 – 175 років (1843) від дня заснування с. Різдвянка Новомиколаївського району[71];

 

 

Цього місяця виповнюється:

 

20 років (1998) від дня заснування бердянського відділення культурно-просвітницького товариства «Русское собрание».

10 років (2008) від дня заснування економічно-правничого коледжу при ЗНУ.

 

Червень

 

01.06 – 80 років від дня народження Геннадія Івановича Ляшенка (01.06.1938, м. Приморськ), українського композитора, музикознавця, кандидата мистецтвознавства (з 1972), народного артиста України (1996), педагога (з 1974), професора (з 1989) Київської національної консерваторії[72].

 

Література та інтернет-ресурс:

Лунина, А. Геннадий Ляшенко // Лунина, А. Композитор – ма­ленькая планета / А. Лунина ; Анна Лунина. — [К., 2013]. — С. 499–525.

[Ляшенко Г.] // Історія української культури : у 5 т. / [НАН України]. — К., 2011. — Т. 5 : Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Кн. 2. — С. 354, 356, 359, 360, 362–364, 367, 375, 446, 459, 460, 466, 470.

Муха А. І. Ляшенко Геннадій Іванович // Муха, А. Композитори України та української діаспори : довідник / А. Муха, Антон Муха. — К., 2004. — С. 190–191.

Ляшенко Геннадій Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6457&lang=ukr

03.06 – 110 років від дня народження Костян­тина Юхимовича Парамонова (03.03.1908, с. Мілесонівка Біжбуляц.
р-ну, Баш­кортостан – 26.11.1943, с. Розумівка Запоріз. р-ну), Героя Радянсь­кого Союзу (1944). Командир роти 185-го гв. стрілецького полку (60-та гв. сд, 6-та армія, 3-й Український фронт). Гвардії лейтенант Парамонов відзначився 25 листопада 1943 року в бою за розши­рення плацдарму при форсуванні р. Дніпро в районі с. Розумівка Запорізького району. Його ім’ям названа вулиця в м. Запоріжжі.

 

Література та інтернет-ресурс:

Князьков, Ю. П. [Вулиця] Парамонова // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник. — Запоріжжя, 2015. — С. 166.

Парамонов Костянтин Юхимович [Електронний ресурс] // Сла­ветні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6811&lang=ukr

 

06.06 – 90 років тому народилася Ві­ра Леонідівна Потась (у дівоцтві – Сова), агроном із с. Розумівка Запорізького району, Герой Соціалістичної Праці.

 

Література:

Стіна, Н. Герой Соціалістичної Праці Віра Потась // Червоний промінь. — 2009. — 30 верес. (№ 76). — С. 1.

 

07.06 – 60 років Володимиру Олександровичу Філатову (07.06.1958, м. Бердянськ), радянському та українському скульпто­ру, лауреату загальнонаціональної програми «Людина року – 2002», лауреату призу Сальвадора Далі (2006), володарю Світового призу культури (2010, Прага). Автор пам’ятника Валерію Лобановському (м. Київ).

 

09.06 – 110 років від дня народження Василя Петровича Тар’я­ника (09.06.1908, м. Віль­нянськ – 20.12.1989, м. Москва, РФ), кінорежи­сера. Працював у жанрі хронікально-навчальних та наукових фільмів. Брат відомої української актриси  Катерини Петрівни Хом’як.

Василь Петрович Тар’яник народився поблизу м. Олександ­рівська (Запоріжжя) на станції Софіївка (нині м. Вільнянськ). Сім’я: Батько – Тар’яник Петро Семенович (1884–1945) – майстер-мета­ліст, родом з Харківщини, мати – Тар’яник (у дівоцтві Кравченко) Настя Сергіївна (1888–1959), родом із с. Кривобокове (нині – Покровського району Дніпропетровської області), домогосподарка, нагороджена орденом як мати-героїня (мала 8 дітей).

Початкову школу закінчив у Софіївці. У 1925 році вирішив поїхати до Москви на навчання. Навчався режисерської справи. Залишився там працювати. Створив серію навчальних та наукових фільмів. Зйомки провадив у багатьох містах СРСР, зокрема на Кам­чатці, у Середній Азії, на Памірі, в Україні, у Москві, а також в інших країнах, зокрема Індії та ін.

Учасник Другої світової війни (у 1941–1945 рр.). Зокрема, вою­вав на Ленінградському фронті. Має нагороди.

У фільмі «Хочу жить» (режисер: Олександр Литвинов, вироб­ництво «Москінокомбінат», 1934 р.) Василь Тар’яник зіграв роль Рищука, ветеринара. Фільм – про класову боротьбу на Чукотці.

Основний доробок Василя Тарʼяника – навчальні і науково-пізнавальні фільми кіностудії «Школфільм». Фільмотека В. П. Тарья­ника включає близько 20 фільмів. Зокрема: «Крестьянская война под предводительством Степана Разина» – «Школфільм» 1966 р., «Из истории письменности» – «Школфільм» 1967 р. Багато з них і зараз доступні в мережі Інтернет.

(В. С. Білецький)

 

Література та інтернет-ресурс:

Хом’як Катерина Петрівна // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840–2010) : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. І. Шершньова ; ред. І. Степаненко]. — Запоріжжя, 2010. — С. 44–46. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 3).

Тар’яник Василь Петрович [Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті : http://ru.wikipedia.org/Тар’яник,_Василь_Петрович

 

09.06 – 50 років від дня народження Сергія Ана­толійовича Муравйова (09.06.1968, м. Запоріжжя – 17.02.1988, там само), воїна-афганця, рядового. Загинув у Афганістані. Похований на Ко­чубеївському кладовищі м. Запоріжжя.

 

Література:

Муравйов Сергій Анатолійович // Книга пам’яті України. За­порізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналіс­ти. — С. 59.

 

11.06 – 70 років Аллі Григорівні Плешивенко (11.06.1948, м. Піонерське Калінінград. обл., РФ), завідувачці відділом науково-методичної роботи Запорізького обласного центру охорони куль­турної спадщини[73].

 

Праці:

Археологическое наследие: проблемы учета некоторых видов памятников / И. Р. Тихомолова, А. Г. Плешивенко // Культурна спад­щина Запорізького краю : зб. наук. статей та документів з охорони культ. спадщини / Упр. культ. і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культ. спадщини. — Запоріжжя, 2010. — Вип. 2. — С. 41–93.

Курганный могильник «Солоха» – памятник национального зна­чения / А. Г. Плешивенко, О. В. Тубольцев // Культурна спадщина Запо­різького краю : зб. наук. ст. та док. з охорони культурної спад­щини. — Запоріжжя, 2009. — Вип. 1. — С. 17–24.

Скифский могильник в г. Васильевка Запорожской области / Плешивенко А. Г. // Киммерийцы и скифы : тезисы докладов Междунар. науч. конф., посвящ. памяти А. И. Тереножкина (25–28 мая 1992 г.). — Мелитополь, 1992. — С. 75–76.

Скифские курганы у Белозерского кургана / А. Г. Плешивенко // Курганы степной Скифии : сб. науч. тр. / АН УССР, Ин-т археоло­гии. — К., 1991. — С. 53–72.

Катакомбный памятник на Лысой горе Васильевского района / А. Г. Плешивенко, О. А. Шмакова // Проблемы изучения катакомбной культурно-исторической общности : тезисы докладов Всесоюз. семи­нара / Ин-т археологии АН УССР ; Запорож. гос. ун-т ; Запорож. обл. краевед. музей ; Об-во охраны памятников истории и культуры. — Запорожье : [б. и.], 1990. — С. 84–86.

Защитный доспех из кургана у с. Новое Запорожье / А. Г. Плеши­венко // Музейний вісник. — 2015. — № 15. — С. 128–144. — Библиогр. : 49 назв.

Граков Б. Н. и Каменское городище : письма, документы / А. Г. Пле­шивенко // Музейний вісник. — 2014. — № 14. — С. 225–236. — Биб­лиогр. : 16 назв.

Античный шлем из Конских Раздоров : [Пологов. р-н, Запорож. обл.] / А. К. Плешивенко // Музейний вісник. — 2013. — № 13. — С. 54–61. — Бібліогр. : 33 назв.

 

17.06 – 90 років від дня народження Олексія Мико­лайовича Поради (17.06.1928, м. Кривий Ріг Дніпропетров. обл. – 10.02.2001, м. Запоріжжя), директора Запорізького абразивного комбінату (1964–1998), почесного громадянина міста Запоріжжя (1998)[74].

 

Література:

Шиханов,  Р.  Б. Порада Олексій Миколайович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиха­нов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 55–56.

Шиханов, Р.  Б. Порада Олексій Миколайович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6916&lang=ukr

 

18.06 – 55 років Олені Миколаївні Сиваш (18.06.1963, м. Запоріжжя), запорізькій тележур­налістці, завідувачці відділу суспільно-політич­ного мовлення ПАТ НСТУ «Запорізька регіональ­на дирекція», член НСЖ України з 1999 року.

Олена Миколаївна Сиваш народилася в м. Запоріжжі, у родині вчителів. У 1980 році з медаллю закінчила запорізьку СШ № 73. У 1985 році з відзнакою закінчила історичний факультет Запорізь­кого державного (нині – національного) університету. Викладала історію, право, суспільствознавство у СШ № 89 м. Запоріжжя.

З квітня 1993 року працює в Запорізькій обласній державній телерадіокомпанії. Незмінна ведуча прямих ефірів з першими осо­бами міста, області, держави, депутатами Верховної Ради, автор чис­ленних програм різної тематики, які є «золотим фондом» обласного телебачення.

Пріоритети в роботі – конструктив, позитив, об’єктивність.

За цикл програм «Сяйво віри» визнана найкращим журналістом року серед електронних ЗМІ. Нагороджена найвищою регіональною телевізійною премією імені А. Путінцева (2013). Має орден «Золота Зірка журналістики».

Авторська програма Олени Сиваш «Відкрита студія» у прямо­му ефірі щосереди піднімає найбільш актуальні питання, аналізує резонансні події.

В авторському циклі «Герої» розповідає про тих людей, які відстоюють цілісність, свободу і незалежність України: ветерани АТО, добровольці, волонтери.

У всеукраїнському проекті «Час змін» разом з експертами ана­лізує реформи, зміни і новації, покликані полегшити життя най­більш вразливих верств населення.

(Г. М. Нагорна)

 

Література:

Сиваш, О. Скриня, обкована золотом / телеінтерв’ю з письменни­ком П. П. Ребром // Співець Запорізького краю. — Запоріжжя, 2007. — С. 331–336.

 

18.06 – 10 років (2008) від дня заснування Му­зею-галереї прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай (м. Запоріжжя).

У місті Запоріжжі, на батьківщині художників, упродовж 10 ро­ків діє музей-галерея прикладної кераміки та живописної твор­чості Іллі та Олексія Бурлай. Працівники музею-галереї з трепет­ною любов’ю розповідають про художні роботи братів Бурлай, проводять виставки, творчі зустрічі, працюють із школярами і сту­дентами, намагаючись прищепити їм любов до образотворчого мистецтва, музики й науки. 18 червня 2008 р. до 90-ї річниці від дня народження художника Олексія Бурлай тематичною виставкою був відкритий в історичній частині міста Запоріжжя музей-галерея. Це сталося вже після смерті художників, але Ілля й Олексій Бурлай зберегли і передали наступним поколінням пам’ятку світового значення – цегельне склепіння наукової лабораторії з обстеження глини, у якій працювали німецькі інженери-дослідники напере­додні переселення німців-менонітів на Запорізькі землі у ХVІІІ–ХІХ ст. згідно з Маніфестом Катерини ІІ від 22 липня 1763 року.

Представлена музейна експозиція архітектурно-будівельної кераміки, що налічує більше тисячі примірників, має клейма і штам­пи, які дають можливість розглядати колекцію не тільки за харак­тером матеріалу чи технологією виробництва, але й за способом відтворення етно-мистецької дійсності минулих епох. У вистав­кових залах Запорізького музею-галереї кераміки та живопису Іллі й Олексія Бурлай, який розташований на глибині 5 метрів в архі­тектурних забудовах історичної частини міста Запоріжжя, поряд із архітектурно-будівельною керамікою експонуються твори декора­тивно-прикладного мистецтва, портрети, світлини.

Музейні експозиції творів образотворчого мистецтва та скульптури завжди були приводом для роздумів, дискусій, поле­міки. Мета демонстраційних колекцій науково-технічних музеїв – сприяти естетичному вихованню і, по можливості, представляти найкращі твори образотворчого мистецтва і скульптури, які прис­вячені історії заснування музею та його профілю. Як зазначають відвідувачі (вісім рукописних «Книг відгуків» зберігаються в архі­вах музею), музей-галерея вирізняється оригінальністю експону­вання творів образотворчого мистецтва. У виставкових залах поряд зі скульптурами, архітектурно-будівельною керамікою, артефак­тами, бюстами, портретами експонуються репродукції картин маловідомих в Україні художників, чиїм ім’ям названо музей ‒ Іллі й Олексія Бурлай. Дякуючи новітнім технологіям у поліграфії, нас­тала можливість виставляти кольорові репродукції картин роздру­кованих із слайдів та друкованих видань з архіву художників та представляти їх на екрані.

Важливу роль для сприйняття відвідувачем творів образотвор­чого мистецтва в музейних експозиціях науково-технічних музеїв відіграє сучасний дизайн в автентичному склепінні. Завдяки дизайну цегельного склепіння, що відповідає за оточуюче середовище, а отже, має безпосереднє відношення до стилю, зображення національних традицій, різних аспектів художнього вираження та формоутворення, великі витвори мистецтва долають тяжіння свого часу, стають надбанням наступних поколінь.

(В. І. Баталкіна)

 

Література:

Баталкіна, В. І. Музей і школа. Запорізький музей-галерея прик­ладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бур­лай / В. І. Баталкіна. — Дніпропетровськ ; Запоріжжя : АРТ-Пресс, 2012. — 96 с. — Парал. тит. арк., та текст нім.

Баталкіна, В. І. Запорізький музей-галерея прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна. — Дніпропетровськ ; Запоріжжя : АРТ-ПРЕС, 2011. — 96 с. : іл., фото. — Парал. тит. арк., та текст нім.

***

Карнацька, М. В. Культурні надбання Півдня України та Таврії. Погляд крізь віки // М. В. Карнацька, Н. В. Криклива // Минуле і сучас­ність: Херсонщина. Таврія. Каховка : 16–17 верес. : зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. краєзнав. конф. — Каховка ; Херсон, 2016. — С. 63–65.

Баталкіна, В. І. Образотворче мистецтво в музеї технічного профілю : зб. наук. праць // Актуальні проблеми історії, теорії та прак­тики художньої культури / М-во культури України, Нац. академія ке­рівних кадрів культури і мистецтв. — К., 2015. — Вип. XXXV. — С. 218–225.

Баталкіна, В. І. Особливості дизайну сучасного музею / Батал­кіна В. І. // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв : зб. наук. праць. — Х., 2017. — С. 4–10.

 

19.06 – 80 років (1938) Ларисі Борисівні Лазаровій, запорізь­кому самодіяльному композиторові[75].

 

Література:

Лазарова Лариса Борисовна // Композиторы Запорожья : информ. справочник / Запорож. гор. отделение композиторов. — Запорожье, 2005. — С. 18.

20.06 – 125 років від дня народження Анатоля Гака (справж­нє прізвище Іван Якович Антоненко) (20.06.1893, хутір Запарчів Гуляйпіл. р-ну – 04.12.1980, м. Філадельфія, США), українського драматурга, прозаїка, фейлетоніста, журналіста; члена літератур­ної організації «Плуг» та ОУП «Слово»[76].

 

Твори:

Гак, А. (Мартин Задека) Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку : спогади / Анатоль Гак. — Новий Ульм ; Філадельфія : Українські вісті, 1973. — 328 с.

Гак, А. (Мартин Задека) На двох трибунах : оповідання та фейлетони / Анатоль Гак. — Новий Ульм ; Філядельфія : [Українські вісті], 1966. — 320 с.

***

Гак, А. Правда про Гуляй-Поле : спогад ; Як Сталін зробив совєтську людину : [фейлетон] // Література Гуляйпільського краю / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. — Запоріжжя, 2015. — С. 45–55, 211–212.

 

Література:

Гак Анатоль (Антипенко Іван Якович) // Гуляйполе – столиця Запорізьких степів : бібліографічний покажчик / КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» Запорізької обласної ра­ди. — Запоріжжя, 2016. — С. 56–57. — (Міста і села Запорізької облас­ті ; вип. 8).

Анатоль Гак (1893–1980) // Література Гуляйпільського краю / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. — Запоріжжя, 2015. — С. 211–212.

Біляїв, В. І. «На неокраянім крилі…» (Штрихи до літературних портретів західної діаспори) / В. І. Біляїв. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с.

Славутич, Я. Спогади Анатоля Гака // Славутич, Я. Українська література в Канаді : вибрані дослідження, статті й рецензії / Я. Славутич. — Едмонтон, 1992. — С. 263–264.

Костюк, Г. [Анатоль Гак] // Костюк, Г. З літопису літератур­ного життя в діяспорі / Г. Костюк. — Мюнхен, 1971. — С. 24.

20.06 – 70 років Зінаїді Василівні Лашкул (20.06.1948, с. За­вадівка Бобринец. р-ну Кіровоград. обл.), заслуженому лікарю України (2003), начальнику обласного управління охорони здоров’я (1998–2006). У 2006 р. – директор дитячого госпіталю з реабілітації дітей після Чорнобильської аварії (Республіка Куба). З квітня 2009 року очолює кафедру соціальної медицини, організації і управлін­ня охороною здоров’я та медико-соціальної експертизи Запорізь­кої медичної академії післядипломної освіти.

 

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Лашкул Зінаїда Василівна [Електронний ресурс] / Руслан Шиханов // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6565&lang=ukr

 

20.06 – 45 років тому (1973) Запоріжжя стало побратимом міста Бірмінгем (Англія).

24.06 – 80 років Борису Івановичу Бондаренку (24.06.1938, м. Запоріжжя), ученому в галузі матеріалознавства, лауреату премії НАНУ ім. М. М. Доброхотова (2004)[77].

26.06 – 80 років від дня народження Василя Анто­новича Товстика (26.06.1938, с. Варварівка Гуляйпіл. р-ну – 09.12.2016, Макіїв­ка Донец. обл.), доктора філософії, академіка АЕНУ, академка Нью-Йоркської Академії наук, засновника та першого ректора Макіївсь­кого економіко-гуманітарного інституту (1992–2006); автора рома­ну-трилогії «Волчьи стаи» (2007).

 

Твори:

Волчьи стаи : роман-эссе : (трилогия) / В. А. Товстик ; Василий Товстик. — Макеевка : Вебер, 2007. — 714 с.

Волчьи стаи : роман-эссе : (трилогия) / В. А. Товстик ; Василий Товстик // Хортиця. — 2006. — № 2. — С. 29–67 ; № 3, № 4, № 5.

 

Література:

Кушніренко, І. К. Василь Товстик // Кушніренко, І. Люди Гуляй­піль­щини / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. — Запоріжжя, 2004. — С. 14–17.

Муха, О. Василь Товстик: «Мета життя: все, що задумав – до­сягнути, чого забажав – здійснити» / Олена Муха // Голос Гуляй­пілля. — 2009. — 27 серп. (№ 66). — С. 2.

Дашевський, П. Автор роману – наш земляк // Голос Гуляй­пілля. — 2008. — 3 січ. (№ 1). — С. 2.

Балюк, В. Крізь терни до істини // Голос Гуляйпілля. – 2007. — 18 квіт. — С. 2.

Хапланов, Н. Эту правду когда-то скрывали // Хортиця. — 2006. — № 2. — С. 27–28.

 

26.06 – 60 років Сергію В’ячеславовичу Бадещенкову (псев­донім – Сергій Бадей) (26.06.1958, м. Запоріжжя), українському та російському письменнику-фантасту.

 

26.06 – 60 років Лілії Іванівні Зінченко (26.06.1958, м. Слатине Дергачів. р-ну Харків. обл.), запорізькій художниці, члену НСХУ (1993).

Лілія Зінченко – художниця, яка володіє вражаючими здібнос­тями не тільки самій відчувати багатобарвний світ навкруги нас, але й дарувати тепло та світло своїми яскравими роботами. У якос­ті живописця вона відрізняється особливою творчою індивідуаль­ністю та яскравими, соковитими фарбами творчості.

Народилася Лілія Зінченко в маленькому містечку Слатине Дергачівського району Харківської області. Як багато дітей, дуже полюбляла малювати і мріяла стати художником. По закінченні школи мрія дівчини здійснилася – вона вступила до славетного Харківсь­кого художньо-промислового інституту, і в 1981 році отримала диплом художника декоративно-прикладного мистецтва. Художниця почала працювати у станковому живопису: у жанрі портрету, пейзажу, натюрморту. Пише ікони, займається книжковою графікою.

Особлива любов Лілії Зінченко – море! Багато років вона жила в Бердянську, тому ця любов зрозуміла. Художниця каже: «Моє го­ловне натхнення – це наше море! Я дуже люблю малювати море, ма­лювати біля моря. Робота на природі ні з чим не зрівняється! Дві-три години я стою на березі і малюю, у такі хвилини море віддає мені свою енергію, і я встигаю насичуватись цією енергією про запас».

Художниця обожнює пленерні роботи, тому намагається вико­ристати весь вільний час: від ранньої весни, коли все навкруги пос­тупово розквітає, до самої пізньої осені, коли природа застигає, готуючись до зими.

Мисткиня бере участь у виставках, як колективних, так і авторсь­ких, фестивалях, пленерах, що проходять як в Україні, так і за кордоном. Лілії Зінченко довелося працювати на пленерах у Бол­гарії, на Кіпрі, у Франції, Норвегії.

З 1994 року Лілія Іванівна – член Національної спілки худож­ників України. Неодноразово виставки її робіт відкривалися в рід­ному Бердянську. Наприклад, у 2013 році у Бердянському міському ху­дожньому музеї імені Бродського експонувалась її персональна виставка «Діалог між живописом і оточуючим нас світом». На ній Лілія Зінченко запрошує зануритись у створене нею мистецтво, і тим самим ділиться з нами часткою своєї душі, яка живе в кожно­му її творі. Вона пропонує помилуватися красою квітучих троянд, дзвіночків, польових ромашок, тендітністю білих лілій. Квіти завжди приваблювали художницю, а особливу цінність мало те, що з їх допомогою можна висловити особливий настрій, створити потрібну атмосферу…

Лілії Зінченко дуже подобається мандрувати, тому в її колек­ції є багато картин та етюдів, що зберегли спогади про перебу­вання в Болгарії, Норвегії, Греції, Великій Британії, Криму.

З любов’ю та вдячністю намальовані куточки рідного Бердянсь­ка, Азовське море, і ця тема з роками дарує все нові та нові відкриття.

Можна сказати, що гармонія у живопису художниці співзвучна гар­монії у душі глядачів, що бачать її картини. Полотна Л. Зінченко ку­пують художні галереї, виставкові зали та приватні колекціонери Ук­раїни, Великої Британії, Норвегії, Німеччини, Японії та інших країн.

Як патріот своєї країни художниця бере участь у благодійних аукціонах на підтримку української армії, ціль яких – зібрати кош­ти для допомоги українським бійцям, що захищають Батьківщину, а також показати мистецтво як засіб об’єднання України.

Лілія Зінченко так говорить про свою працю: «Концепція моєї творчості – створити діалог між живописом та оточуючим нас світом.

(О. А. Савкіна)

Література:

Зинченко Лилия Ивановна // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. — Мелитополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 584.

Зінченко Лілія Іванівна // Запорізька організація Національної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 64–65.

Латанський, С. В. Зінченко Лілія Іванівна // Енциклопедія сучас­ної України. — К., 2010. — Т. 10 : З — Зор. — С. 599.

Стариков, А. Полку художников прибыло : [бердян. художницу Л. Зин­ченко приняли в ряды членов НСХУ] // Азов. вестник. — 1995. — 28 янв.

Персональная выставка Лилии Зинченко: «Диалог между живо­писью и окружающим нас миром» [Електронний ресурс] // Бердянсь­кий міський художній музей ім. І. І. Бродського. — Режим доступу : http://muzey-brodskogo.azov.org/page13

 

27.06 – 160 років від дня народження Генрі Альф­реда Кам­бербетча (27.06.1858, м. Бердянськ – 03.12.1918), британського дип­ломата (актор Бенедикт Тімоті Карлтон Камбербетч – його правнук).

 

Література та інтернет-ресурс:

Лыман, И. И. Камбербэтч Генри Альфред / И. И. Лыман, В. Н. Конс­тантинова // Энциклопедия Бердянска. — Мелитополь, 2015. — Т. 3 : С — Я. — С. 825.

Олейник, С. Прадед звезды «Шерлока» родился в Бердянске [Электронный ресурс / Светлана Олейник // Индустриалка. — Режим доступа к статье : http://iz.com.ua/zaporoje/114416-praded-zvezdy-cherloka-rodilsya-v-berdyanske.html

 

28.06 – 80 років від дня народження Віктора Антоновича Дженкова (28.06.1938, с. Радолівка Примор. р-ну – 25.10.2002, помер у Швейцарії, похований у м. Києві), українського диригента і педагога, народного артиста України, професора Київської дер­жавної консерваторії ім. М. Лисенка[78].

 

Література та інтернет-ресурс:

Дженков Віктор Антонович [Електронний ресурс] // Славетні за­поріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=7047&lang=ukr

29.06 – 25 років (1993) народній газеті «Верже» (засновник – Запорізька міська громадська організація «Гласність»)[79].

 

 

Цього місяця виповнюється:

 

80 років (1938) Токмацькому механічному технікуму.

 

Література:

Токмацький механічний технікум Запорізького національного тех­нічного університету // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «Запоріз. обл. універс. наук. б-ка ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя, 2015. — С. 127–128. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

 

60 років тому (1958) у м. Запоріжжі почав надходити шебе­линський газ.

50 років тому (1968) Бердянська міська рада започаткувала звання «Почесний громадянин міста Бердянська».

 

Липень

 

02.07 – 150 років від дня народження Дмит­ра Дмитровича Сига­ревича (02.07.1868, Во­линь – 03.1914, м. Олександрівськ (За­поріжжя)), ук­раїнського педагога і громадського діяча, дійс­ного члена Катеринославської губернської вченої комісії, катеринославської «Просвіти». Працював в Олександрівському комерційному учи­лищі (з 1909 р. – інспектором, з 1911 р. – директором закладу).

Дмитро Дмитрович Сигаревич народився 2 липня 1868 року на Волині, де батько його був фінансовим урядовцем. У 1879 році ра­зом з батьками переїхав до Одеси. Середню освіту здобув у третій Одеській чоловічій гімназії, де очолив український гурток. По закінченні «Новоросійського» університету (м. Одеса) працював учителем гімназії, був директором сирітського дому в Одесі.

Із 1893 року Сигаревич увійшов до Одеської Громади, упродовж багатьох років він здійснював зв’язки з Галичиною, часто їздив за українськими книгами, газетами, нелегально їх переправляв. Дмитро Сигаревич – активний учасник революційних подій 1905 року в Одесі. Він належав до одеської групи самостійників, що входили до місцевої організації Української демократично-радикальної партії. Дмитро Дмитрович широко розвинув політичну і публіцистичну роботу, у при­міщенні університету зорганізував публічні лекції з українознавства. 23 листопада 1905 року було організовано український мітинг, на якому від Одеської Громади виступив з промовою про «Відродження України» Д. Сигаревич, яку надрукували місцеві газети.

Така його діяльність спричинила до необхідності виїхати. Спочатку Д. Сигаревич працював учителем і завідувачем приватної чоловічої гімназії в місті Кам’янському неподалік Катеринослава (нині – м. Дніпро). Там він організував при гімназії оркестр, хор, сокольську гімнастику. Багато праці він вклав і у створення гуртка місцевих педагогів.

У 1909 році Д. Сигаревич переїхав до м. Олександрівська (За­поріжжя) на посаду інспектора комерційного училища імені статс-секретаря графа С. Ю. Вітте, з 1911 року – директор цього закладу.

У комерційній гімназії Д. Сигаревич заснував історичний учнівський гурток, розкопував з учнями стародавні кургани, висту­пав на сімейно-педагогічному гуртку міста Олександрівська, ювілеях місцевих діячів і загальновідомих письменників.

В Олександрівську були дослідники української старовини, фольклору, але кожний діяв сам по собі. Д. Д. Сигаревич багато зро­бив для об’єднання свідомих громадян. Вони збиралися спочатку на квартирі у Дмитра Дмитровича, а пізніше у приміщенні училища.

Підтримував він знайомство з Д. Дорошенком і Д. Яворниць­ким та іншими членами Катеринославської вченої архівної комісії. Разом із відомим етнографом Яковом Павловичем Новицьким від­відав місця Чортомлицької Січі.

Д. Сигаревич – автор нарисів про українську народну твор­чість, зокрема про думи.

У 1910 році видав брошуру «Тридцатилетие педагогической, общественной и литературной деятельности директора Александ­ровского Городского коммерческого училища И. Я. Акинфиева».

Після тривалої тяжкої хвороби 23 березня 1914 року Д. Д. Си­гаревич помер. Провести в останню путь прибули представники з різних міст: Одеси, Катеринослава, Новомосковська, Никополя. Його поховали 25 березня на старому козацькому цвинтарі м. Олек­сандрівська.

(Н. В. Романів)

Література та інтернет-ресурс:

Синявський, А. С. Дмитро Сигаревич // Синявський А. С. Вибрані праці. — К., 1993. — С. 111–116.

Козыряцкая, С. И. Александровское городское коммерческое училище // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 124–144.

Як Дмитро Сигаревич зробив Олександрівське комерційне учи­лище цен­тром українознавства // Запороз. Січ. — 1999. — 28 груд. (№ 235). — С. 6.

Назарова, Є. П. Сигаревич Дмитро Дмитрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7047&lang=ukr

 

05.07 – 70 років від дня народження Олександра Олександ­ровича Клімова (05.07.1948, с. Кичук Миколаїв. р-ну Одес. обл. – 25.07.1986, м. Запоріжжя), єфрейтора. Загинув в Афганістані. Похо­ваний на Капустяному кладовищі в Запоріжжі.

 

Література:

Клімов Олександр Олександрович // Книга пам’яті України. За­порізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціо­налісти. — С. 45.

 

06.07 – 70 років Віталію Григоровичу Петровському (06.07.1938, м. Оріхів), генеральному директору ПАТ СК «Оранта-Січ», почесному громадянину м. Запоріжжя (2013)[80].

 

Література:

Петровський Віталій Григорович // Земля славна, Оріхівська : бібліографічний покажчик / ЗОУНБ. — Запоріжжя, 2016. — С. 49–50. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).

Шиханов, Р. Б. Петровський Віталій Григорович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 131–132.

Петровський Віталій Григорович // Новітня історія Запорізь­кого краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 112–115. — На облж. : 20 років незалежності України.

Голдобін, А. І. Петровський Віталій Григорович [Електронний ресурс] / А. І. Голдобін, Р. Б. Шиханов // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=68­47&lang=ukr

 

08.07 – 80 років (1938) Петру Петровичу Донченку, Герою Со­ціалістичної Праці (1977), майстру-ливарнику ПАТ «Мотор Січ».

 

Література:

Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = За­порожская Аллея славы – народная святыня. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 562.

Герои Социалистического Труда : [в т. ч. П. П. Донченко] // На­дежда. — 2008. — 19 дек. — С. 10.

 

10.07 – 25 років (1993) від дня заснування грецької ради Запорізької області «Еллада»[81].

15.07 – 110 років від дня народження Володимира Володи­мировича Скрябіна (15.07.1908, м. Лівни Орлов. губ., РФ – 23.12.1988, м. Київ), голови виконкому Запорізької обласної ради (1952–1958), почесного громадянина м. Запоріжжя (1978)[82].

 

Література:

Шиханов, Р. Б. Скрябін Володимир Володимирович // Шиха­нов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Ши­ханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 43–44.

 

15.07 – 75 років Олександру Петровичу Бовкуну (15.07.1943, м. Хаммерау, Німеччина), запорізькому художнику, члену ЗОНСХУ[83].

15.07 – 20 років (1998) від дня заснування Науково-дослідного інституту козацтва (м. За­поріжжя).

Науково-дослідний інститут козацтва (Інститут ко­зацтва, НДІК) – центр з розробки питань виникнення, ґенези ко­зацтва в минулому, його ролі в сучасному житті України та коорди­нації сил, що займаються дослідженням і популяризацією даної проблематики.

15 липня 1998 року за наказом № 1 директора Інституту істо­рії, академіка НАНУ Валерія Смолія у структурі Інституту історії України НАНУ було створено Центр «Науково-дослідний інститут козацтва». Згідно з цим же наказом було утворено Запорізьке регіо­нальне відділення Інституту козацтва. Співзасновником НДІК вис­тупив ПАТ «Мотор-Січ».

Основна мета НДІК – поглиблене наукове дослідження історії та сучасного розвитку козацтва, об’єднання зусиль вітчизняних і за­рубіжних учених, які належать до різних наукових, освітніх осеред­ків, але займаються зазначеною проблематикою, створення науко­во-популярних праць з історії козацтва, проведення конференцій, круглих столів тощо. Директором Інституту козацтва було затвер­джено доктора історичних наук Тараса Чухліба, заступником – кан­дидата філософських наук Володимира Муляву.

Інститут козацтва структурно складається з 8 регіональних відді­лень (Донецького, Дніпропетровського, Запорізького, Кам’я­нець-Подільського, Нікопольського, Одеського, Чернігівського та Чиги­ринського).

Запорізьке регіональне відділення НДІК діє на базі Запо­різького Національного університету. З 1998 р. до 2003 р. його очо­лював кандидат історичних наук Арнольд Леонідович Сокульський, а з 2004 року і дотепер – кандидат історичних наук Георгій Андрійович Крапивка.

Співробітниками Запорізького регіонального Інституту козацт­ва є кандидати історичних наук, викладачі, аспіранти тощо. Вони ведуть активну діяльність і мають певні здобутки на ниві популя­ризації козацтва. Науковці Запорізького відділення Інституту козацтва брали участь у підготовці підручників з історії рід­ного краю для школярів.

Серед головних видань і досягнень Запорізького регіонально­го відділення слід відзначити збірки наукових праць та матеріалів «Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національ­ній самосвідомості» (1997), «Науково-правова база відродження ко­зацтва (Україна, Росія, Білорусь, Казахстан, Молдова)» (2003), «Актуальні проблеми та перспективи дослідження історії козацтва» (2005), «Сучасні проблеми в дослідженні історії запорозького ко­зацтва» (2007), «Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культу­ри», науково-популярні книги «Корінь і крона» (генеалогія видатних людей козацького походження) (1999), «Іван Сірко – лицарська душа і воїн славний» (2000), «Полководці Війська Запорозького: історичні портрети» (кн. 1. – 1998; кн. 2. – 2002), науково-попу­лярний довідник «Козацькі січі: нариси з історії козацтва ХV–ХVIII ст.» (1998).

Видання «Українське козацтво: мала енциклопедія» (2002) є однією з найвагоміших праць Запорізького регіонального відді­лення НДІ. У 1376 статтях Малої енциклопедії відображені обста­вини виникнення і становлення козацтва та його роль в історії.

Уваги заслуговує видання, що продовжується, – «Запорозька ста­ровина» (2002, 2003, 2005, 2007), що акумулює на своїх сторінках тра­диції і новітні досягнення козацтва та об’єднує наукову гро­мадськість.

Двадцятирічна діяльність та здобутки Запорізького відділення НДІК значно розширили тематику досліджень історії козацтва, розкрили раніше «небажані» теми та допомогли переосмислити та популяризувати їх.

(Т. М. Палівода)

 

Література:

Матях, В. М. Козакознавча проблематика в сучасній українській історіографії : [є згадка про Запорізьке відділення НДІК] / В. М. Матях // Історія українського козацтва / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва. — К., 2007. — Т. 2. — С. 528–529.

Смолий, В. А. Вступительное слово : [к десятилетию Институ­та казачества] / В. А. Смолий, В. А. Богуслаев // Запорожская ста­рина : спец. вып. — К. ; Запорожье, 2007. — № 4. — С. 8–9.

Чухліб, Т. В. Громадські ініціативи щодо відродження козацтва в сучасній Україні : [згадується Запорізьке відділення НДІК] / Т. В. Чухліб // Історія українського козацтва / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва. — К., 2007. — Т. 2. — С 486–487.

Чухліб, Т. В. Науково-дослідний інститут козацтва: п’ять років наукової, видавничої та громадсько-суспільної діяльності : [згадується Запорізьке відділення НДІК] / Т. В. Чухліб // Запорозька старовин / Ін-т історії України; НДІ козацтва, Запоріз. від-ня. — К. ; Запоріжжя : Наук.-дослід. ін-т козацтва Ін-ту історії України НАН України, 2002. — Вип. 2. — С. 11–18.

Ніконов, В. Літописці Запорізького краю : [члени Запорізького відді­лення НДІК підготували шкільні підручники з історії рідного краю] / Володимир Ніконов // Запоріз. правда. — 2002. — 23 лют. (№ 30). — С. 5.

 

18.07 – 50 років від дня народження воїна-афганця, рядового Олега Васильовича Фролова (18.07.1968, м. Кам’янка-Дніпровська – 08.07.1987, с. Подове Кам’ян.-Дніпров. р-ну). Загинув в Афганістані.

 

Література:

Фролов Олег Васильович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 83.

 

19.07 – 80 років тому (1928) на Дніпробуді організована пер­ша в Україні фабрика-кухня.

 

Література:

Аггеев, П. Организация рабочего питания на Днепрострое // Днеп­рострой : бюллетень гос. Днепров. строительства : вых. 6 раз в год / ред. совет : А. В. Винтер [и др.] ; ред. отд. : А. Н. Долгов [и др.] ; отв. ред. Б. Е. Веденеев ; ред. Н. И. Осколков ; зав. изд. В. П. Глебов. — М., 1930. — № 2 [14]. — С. 114–117.

Власов, О. Александр Винтер: «Начнем с фабрики-кухни»! / Олег Власов // МИГ. — 2007. — 11 янв. (№ 2). — С. 14.

 

20.07 – 100 років тому народився Григорій Васильович Кісунько (20.07.1918, с. Більманка Куй­бишев. (нині Більмац.) р-ну – 11.10.1998, м. Моск­ва, РФ), учений в області радіоелектроніки, Герой Соціалістичної Праці (1956), член-кореспондент АН СРСР, професор, кандидат фі­зико-матема­тичних наук.

Григорій Васильович Кісунько народився 20 липня 1918 року в селі Більманка Куйбишевського (нині – Більмацького) району За­порізької області. Його батьки, прості селяни, мріяли, щоби їх син навчався і став інженером. Більманська школа, далі – школа райцентру (нині – смт Більмак), і ось талановитий юнак став студентом фізико-математичного факультету Ворошиловградсько­го (нині – Луганського) педінституту, який закінчив у 1938 році. Радість затьмарила біда: його батька репресували та розстріляли (реабілітації довелося чекати аж до 1965 року). Але батьківське бажання бачити сина освіченим спонукало юнака продовжити нав­чання в Ленінграді (нині – м. Санкт-Петербург, РФ). Після аспіран­тури захистив дисертацію і 17 травня 1941 року отримав науко­вий ступінь кандидата фізико-математичних наук.

У перші дні війни молодий учений пішов добровольцем на фронт, звідки його дуже скоро відправили до військового училища. 3 березня 1942 року військовий технік ІІ рангу розпочав службу в окремому радіобатальйоні. Офіцер займався науковими розроб­ками, які зацікавили науковців з «оборонки», і наприкінці війни Григорія Васильовича викликали до військової академії.

Після захисту дисертації та публікації наукових статей та мо­нографій у галузі радіоелектроніки, його залучали до консультацій у науково-дослідних інститутах, викладав у політехнічному інсти­туті, університеті, військово-морській академії. У 50-ті роки науков­ця запросили до конструкторського бюро, і вже у 1955 році він став генеральним конструктором. У КБ під його керівництвом створили зенітно-ракетні комплекси, системи протиракетної та протикосміч­ної оборони, системи радіолокації космічних апаратів.

Генерал-лейтенант Григорій Васильович Кісунько нагородже­ний дво­ма орденами Леніна, Орденом Вітчизняної війни І ступеню, Тру­до­вого Червоного Прапору, Червоної зірки та російським «За заслуги пе­ред Отечеством». Був депутатом Верховної ради СРСР (VII–VIII скликання).

Григорій Васильович завжди пам’ятав свою малу батьківщину. Про це свідчать його вірші, що їх писав під псевдонімом Григорій Васильченко двома мовами, часто відвідував й рідних, що досі мешкають у Куйбишевому (нині – смт Більмак).

Помер наш земляк у Москві 11 жовтня 1998 року, похований на Троєкурівському цвинтарі.

(Ж. Д. Назаренко)

Література:

«Посеребрив на небе след, ракета вышла на ракету» // МИГ. — 2013. — 11 апр. (№ 15). — С. 10.

Причиненко, К. Конструктор протиракетних систем // Земля і власність. — 2003. — 14 квіт. (№ 14). —С. 10 ; Рідний край. — 2001. — 26 груд.

Шевчук, С. П. Генеральний конструктор // Рідний край. — 1996. — 23 серп.

 

22.07 – 100 років від дня народження Марії Хомівни Пас­тухової (22.07.1918, м. Меліто­поль – 25.10.2003, м. Москва, РФ), народної артистки РРФСР (1976).

МАРІЯ ХОМІВНА ПАСТУХОВА:
«З ТЕАТРОМ У СЕРЦІ ТА В ДУШІ»

Ще зі шкільної лави вона мріяла про театр – жила ним, мріяла стати актрисою. Тільки актрисою! Світ її дитинства був перепов­нений театром. Якими незабутніми для неї були спектаклі нашої української класики: «Запорожець за Дунаєм», «Наймичка», «За дво­ма зайцями», «У неділю рано зілля копала», «Лісова пісня» у Ме­літопольському театрі Стамболі.

А вдома, перед дзеркалом, коли батьків не було вдома, вона не раз намагалася по-своєму відтворити світ переживань, бути схо­жою на улюблених героїнь…

У школі на уроках літератури учителі при вивченні творів класи­ки часто використовували читання за ролями. Учениця Марія Пастухова особливо виділялася своєю старанністю, самовіддачею при читанні. Вона не тільки чітко і ясно читала за своїх героїнь, а й намагалася вкласти в текст трохи своїх переживань. Так почина­лося її прилучення до театру, світу переживань, світу такого необ­хідного самовираження, самоствердження…

А народилася вона в 1918 р., говорять в районі Червоної Гірки в тривожний і невпорядкований час. Громадянська війна. Прихід Совєтів до влади. Розруха, холод і бідність в усьому. Незважаючи на всі ці негаразди, відкриваються нові школи: чоловіча, жіноча, змі­шана. Марія успішно опановувала шкільні предмети, але особливо любила літературу…

1 жовтня 1935 р. відчинив свої двері Мелітопольський Палац піонерів – дивовижне і невичерпне джерело дитячої творчості, який і сьогодні нас радує своєю свіжістю, самобутністю, яскравістю юних обдарувань. І не дивно, що саме в ці роки шукань і прилу­чення до прекрасного прийшло нове покоління Палацу – невгамов­них шукачів, юних мелітопольців – Матвій Медведовський, Леонід Шермейстер, Веніамін Елькін, Григорій Чухрай, Марія Пастухова.

Її участь у драмгуртку Палацу була недовгою, майже рік, але цей час дав їй можливість підготуватися до вступу в інститут мрії. Вона стає студенткою ДІТІСУ ім. О. Луначарського в групі Михайла Тарханова.

Улітку 1938 р. дівчина потрапляє на знімальний майданчик філь­му «Трактористи», де їй судилося зустрітися зі своїм майбутнім чо­ловіком – Миколою Крючковим.

У неодружених Микола проходив майже до 30 років, і його пер­шою дружиною стала Марія Пастухова. Акторський роман тривав від сили пару тижнів, а їдучи до Києва на продовження зйомок, Микола запропонував Марії скласти йому компанію. Саме в Києві він зробив Марії пропозицію руки і серця. Назад вони поверталися вже в статусі чоловіка і дружини.

Весілля зіграли в комуналці Крючкова, на Тригірці, а найяскра­вішою і веселою групою на їх святі був увесь курс нареченої – 25 осіб!

Сімейні будні були всякими. Усе було як і в кожній родині. Са­ме наприкінці 30-х Марія, уся сяюча, життєрадісна приїжджала до рідного Мелітополя з яскравим помітним чоловіком – актором Ми­колою Крючковим. І галантно, без метушні, дефілювала з ним на так званій тоді «Стометрівці». Цей променад вони здійснювали вранці і ввечері…

Марія закінчує театральний інститут і їде за розподілом у Брестський обласний театр. Крючков залишився в Москві. Відомо, що Крючков дуже любив «закласти за комір». Марія всі роки сімей­ного життя не приймала захоплення чоловіка спиртним, але мати Крючкова, з якою вони жили разом, була на боці сина.

Почалася війна. Вони з чоловіком евакуювалися в Алма-Ату. Крючков починає зніматися у фільмах «Хлопець з нашого міста» і «Російські люди». Саме в цьому фільмі на головну жіночу роль ре­жисер Всеволод Пудовкін замість дружини Костянтина Симонова вва­жав за краще узяти дружину Миколи Крючкова – Марію Пастухову. Коли ж обурений поет прибіг до режисера, Пудовкін зауважив: «Не хочу ваших стертих п’ятаків, мені потрібно свіже обличчя». А зго­дом подружжя разом знялося у фільмі «Малахів курган».

Про те, яким Микола був у побуті, Марія Пастухова згадує: «Що стосується побуту, то в цьому сенсі він був просто золота людина. З’їдав усе, що даси, і завжди був вдячний. Міг, звичайно, і цвях за­бити, але про це йому обов’язково потрібно було нагадати. Міг і в ма­газин сходити… Після зйомок Микола приносив мені велику суму грошей і просто говорив: „Мати, дивись, я кладу їх сюди, у шафу“. Він ніколи не вимагав звіту, на що і скільки грошей я витратила… І подарунки дарував постійно. А ось освідчуватися в коханні він ніколи не міг. Міг прийти з букетом розкішних квітів, міг принести коробку шоколадних цукерок, але „Я тебе люблю“ не говорив… Він мене ніколи не ревнував, а ось я це робила часто. У нього було море прихильниць! Вони дзвонили йому, мені говорили різну гидоту. Я кидала трубку і плакала…»

І все ж таки … шлюбу Крючкова і Пастухової не судилося бути довгим – усього сім років. Усі ці роки герой кінороману не був зразком сім’янина. Крутив романи, багато пив.

Марія Хомівна довгий час мирилася з недоліками свого імени­того чоловіка, але одного разу твердо сказала: «Досить!». Вона пішла від Крючкова в 1945 р. Чашу її терпіння переповнив черговий роман на зйомках фільму «Небесний тихохід», де Микола захопив­ся своєю наступною дружиною – Аллою Парфаньяк.

Про М. Крючкова можна багато говорити, але розповідь про нашу землячку – Марію Пастухову.

З 1945 р. вона грає на сцені театру Червоної Армії і в цьому ж театрі зустрічає свого земляка – Олександра Тишлера, який став головним художником театру.

Марія зіграла більш ніж у 20 спектаклях, у тому числі «Під­ступність і любов», «Закон Лікурга», «Дядя Ваня», «Орфей спус­каєть­ся в пекло», «Дама з камеліями», «Дерева вмирають стоячи» та ін.

У 1950 році за виконання ролі Паші Сумської в спектаклі «Степ широкий» актриса удостоєна Сталінської премії, а в 1997 р. за вико­нання ролі Шарлотти Ердслі в спектаклі «Боже, бережи короля!» – премії мерії Москви. Усього за роки творчого життя М. Пастухова знялася в 31 фільмі.

Вона пішла з життя 25 жовтня 2003 р. у віці 85 років як народ­на артистка РРФСР, з гідністю присвятивши своє життя його велич­ності ТЕАТРУ!

(В. М. Усиков)

 

Література:

Медведовський, М. Творчих удач, землячко! // Серп і молот. — 1983. — 24 груд.

Медведовський, М. В гостях у Марії Пастухової // Запоріз. правда. — 1982. — 7 лют.

 

23.07 – 40 років тому (1978) відкрито Токмацький міський палац культури.

24.07 – 100 років від дня народження Бориса Яко­вича Бо­ри­сова (24.07.1918, м. Чита, РФ – 22.07.1981, м. Запоріжжя), док­то­ра технічних наук, професора, проректора Запорізького машинобудів­ного інституту (нині – національний технічний університет).

 

Література:

Борисов Борис Якович // Книга пошани. Кавалери державних на­город Запорізької області. — [Запоріжжя, 2012]. — С. 14.

 

26.07 – 120 років від дня народження Олександра Григо­ровича Тишлера (26.07.1898, м. Мелітополя – 23.06.1980, м. Москва, РФ), театрального художника, живописця і графіка[84].

 

Література:

Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и Украина / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — 66 с. : портр.

Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и Мелитополь / С. И. Авдеен­ко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. — 88 с. : ил., фото + CD.

Авдеенко, С. И. Тишлер Олександр Григорович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. — Запоріжжя, 2006. — С. 534–535.

Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и аэроплан // Мелитопольс­кий краеведческий журнал. — 2017. — № 9. — С. 98–100.

Парий, И. Музей выставил шедевры : [в Мелитоп. краевед. музее представлены 26 литографий и графич. работ А. Тышлера] / Инна Па­рий // Главная газета Мелитополя. — 2016. — 6–12 июля (№ 27). — С. 20.

 

26.07 – 80 років від дня народження Олек­сандра Григоровича Леле­ченка (26.07.1938, с. Но­вооріхівка Лубен. р-ну Полтав. обл. – 07.05.1986, с. Степове Полтав. р-ну), Героя України (2006, посмертно), ліквідатора аварії на Чорнобильсь­кій АЕС.

Після закінчення Київського політехнічного інституту (1961–1964) за розподілом працював на Слав’янській ДРЕС, потім у м. Енер­годарі на Запорізькій ДРЕС, у цеху теплової автоматики та вимірів. З 1975 р. працював заступником начальника електричного цеху другої черги (III та IV енергоблоки) Чорнобильської АЕС. Брав безпосередню участь у гасінні пожежі на ЧАЕС у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року. Після аварії був госпіталізований до лікарні м. Прип’ять. Після крапельниці почував себе краще і повернувся на аварійний енергоблок, отримав смертельну дозу радіації. Був госпіталізований до Києва, де і помер 7 травня 1986 року. Похований в с. Степове Полтавського району.

Нагороджений відзнакою Президента України – хрестом «За мужність» (1996), а 2006 року присвоєно почесне звання «Герой Украї­ни» (посмертно).

Школа в рідному селі, де навчався Олександр Григорович, но­сить його ім’я. У ній діє музейна експозиція, яка розповідає про Чор­нобильську трагедію та подвиг земляка.

26 квітня 2016 року на приміщенні тренажера учбово-трену­вального центру Запорізької АЕС відкрита меморіальна дошка на честь Героя України Олександра Григоровича Лелеченка.

(І. В. Шершньова)

 

Література:

Загуста, О. В честь Героя Украины Александра Лелеченко откры­та мемориальная доска / Оксана Загуста // Энергия. — 2016. — 29 апр. (№ 17). — С. 1.

27.07 – 120 років від дня народження Пантелеймона Микитовича Каретник(ов)а (27.07.1898, с. Марфопіль Олександрів. повіту, нині – Гуляйпіл. р-ну – 1937), активного учасника махновського руху.

 

28.07 – 100 років (1918) від дня заснування 30-ї Іркутської дивізії (штаб знаходився у м. Дніп­ропетровську, нині – м. Дніпро). У 1920–1930 рр. в Олександрівську (нині – м. Запоріжжя) дисло­кувався 1-й Уральський стрілецький полк («Уральські казарми»).

У вихорі громадянської війни 28 липня 1918 року більшови­ками була сформована Західна піхотна дивізія, яка з 28 серпня 1918 року була перейменована в 4-ту Уральську стрілецьку дивізію, а з 11 листопада 1918 року – у 30-ту стрілецьку дивізію, якій у грудні 1920 року було присвоєно назву «Іркутська».

У 1920 році дивізія була направлена в Таврійські степи, де становище червоних було критичним. Штаб 30-ї стрілецької Ір­кутсь­кої дивізії знаходився в м. Дніпропетровську (нині – м. Дніп­ро), а до Запоріжжя був направлений 90-й стрілецький Уральський полк, що входив до її складу. З того часу місце дислокації полку запоріжці стали називати «уральськими казармами».

Уральський стрілецький полк знаходився у Запоріжжі до вес­ни 1941 року, поки не був направлений до Молдови.

Невдовзі розпочалася Друга світова війна, створювалися та формувалися нові армії, дивізії, полки. 30 грудня 1942 року, у м. Чебаркуль Челябінської області завершилося формування 16-ї артилерійської дивізії прориву[85]. Подібні з’єднання призначалися, перш за все для вогневої підтримки наступу і мали на озброєнні широкий спектр арт-систем різного калібру. Дивізію очолив гене­рал-майор артилерії Микола Гусаров.

24 лютого 1943 року артилеристи отримали бойове хрещення поблизу селища Дем’янськ (Новгородська область, РФ). За внесок у звільнення Кіровоградщини від фашистів дивізія отримала почесне звання Кіровоградської. Далі її бійців чекали бої за Молдову, взяття Будапешту, Відню та Братислави. Друга світова війна закінчилася для дивізії у чеському місті Брно. За мужність і героїзм 1789 артилеристів з’єднання були нагороджені урядовими нагородами, у тому числі 9 артилеристів отримали звання Героя Радянського Союзу.

По завершенню війни та переформатування артилерійської дивізії з її складу виділили 52-гу артилерійську бригаду, місцем дислокації якої стали «уральські казарми» в м. Запоріжжі.

У 1973 році бригада перетворюється на 55-ту дивізію – потуж­не з’єднання у складі двох гаубичних полків, гарматного полку, протитанкового полку та реактивної артилерійської бригади.

У січні 1992 року 55-та артдивізія перейшла під юрисдикцію України, а особовий склад прийняв присягу на вірність народові України.

З переходом від дивізійно-полкової до бригадно-батальйонної структури у Збройних Силах України дивізія перетворилася у 2005 році на 55-ту окрему артилерійську бригаду.

З липня 2010 року з’єднанню присвоєне почесне ім’я двічі Ге­роя Радянського Союзу генерал-полковника Василя Петрова – урод­женця с. Дмитрівка Приазовського району, який втратив під час Другої світової війни обидві руки, але продовжив воювати. Повна назва бригади стала: «55-та окрема артилерійська Будапештська орденів Червоного Прапора, Богдана Хмельницького і Олександра Невського бригада ім. двічі Героя Радянського Союзу генерал-пол­ковника Василя Петрова» (військова частина А1978).

З початком антитерористичної операції на сході нашої дер­жави для запорізьких артилеристів почалася нова сторінка історії. Підрозділи 55-ї окремої артбригади несли чергування на кордоні з окупованим Кримом навесні 2014 року, звідки могла розпочатися експансія на материкову частину України.

Кілька батарей бригади взяли участь в операції з блокування кордону в секторі «Д». Тоді ж 55-та бригада зазнала перших втрат – 19 липня 2014 року поблизу с. Дякове Луганської області загинув капітан Сергій Білокобильський.

Бійці-гарматники 55-ї оабр за час проведення АТО були у всіх гарячих точках: Донецький аеропорт, Дебальцеве, Мар’їнка… На жаль, не обійшлося без втрат. Десять бійців артилеристів віддали своє життя, виконуючи військовий обов’язок.

Сьогодні запорізькі артилеристи продовжують стояти на за­хисті нашої Батьківщини. За проявлену відвагу та героїзм під час проведення АТО шістьох військовослужбовців 55-ї окремої артбри­гади нагороджено Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, 27 – Орденом за мужність.

(Т. М. Палівода)

 

Література:

Усна історія російсько-української війни. 2014–2016. Вип. 2 : 55-та окрема артилерійська бригада / ред. Г. Васильчука та В. Мороко; Укр. ін.-т нац. памяті [та ін.]. — К. : К.І.С., 2016. — 464 с.

У артиллеристов – день рождения : [55-я артбригада] // МИГ. — 2017. — 5 янв. (№ 1). — С. 11.

Брусов С. 70 пам’ятних літ наших «Уральських казарм» / Сергій Брусов // Запоріз. правда. — 2012. — 22 груд. (№ 193). — С. 3.

 

28.07 – 75 років від дня народження Володимира Івановича Шинкарука (28.07.1943, с. Ступник Хмельниц. р-ну Вінниц. обл. – 20.05.1993, м. Запоріжжя), народного артиста України, акто­ра та режисера Запорізького музично-драматичного театру ім. Щорса (нині – академічний обласний український музично-драма­тичний театр ім. В. Магара). Похований на Першотравневому кла­довищі (м. Запоріжжя)[86].

 

Література та інтернет-ресурс:

Володимир Шинкарук, народний артист України : (до 70-річчя з дня народження) // Театр Danapris. — 2013. — № 1. — С. 15.

Волик, О. Памяти Владимира Шинкарука // Улица Заречная. — 2013. — 31 (№ 44). — С. 5.

Московцева, В. Душа, яка просила бурі : [вечір пам’яті В. Шин­карука в Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театрі ім. В. Магара] / Ві­таліна Московцева // Запоріз. правда. — 2013. — 31 жовт. (№ 125–126). — С. 17.

Шинкарук Володимир Іванович [Електронний ресурс] // Славет­ні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=7592&lang=ukr

29.07 – 100 років від дня народження Олек­сія Петровича Бурлай (29.07.1918, с. Орестопіль Пок­ров. р-ну Дніпропетров. обл. – 17.06.2000, м. Вол­гоград, РФ), українського художника, заслужено­го діяча мистецтв, лауреата премії імені Габ­дулли Тукая.

Олексій Петрович Бурлай народився 29 липня 1918 року в селі Орестопіль Покровського району Дніпропетровської області. Почав трудове життя в 1933 році учнем токаря на цегельному заводі в селищі Карантинка на околиці Запоріжжя, а в 1934–1938 роках навчався в Запорізькому авіаційному технікумі. У цей час багато уваги приділяв малюванню, писав картини і портрети не тільки олівцем, вугіллям, а й олією, що стало перевагою при вступі на третій курс Пермського художнього училища (навчався в А. Б. Бриндаро­ва, І. К. Гаврилова). Після закінчення художнього училища (1940 р.) вступив до Харківського авіаційного інституту.

У 1941 році при бомбардуванні Харкова був поранений, повер­нувся в Запоріжжя до батьків на лікування. У 1941–1943 рр. ‒ без­робітний художник, 1943–1944 рр. ‒ командир будівельного батальйо­ну мостопотягу № 144, 3-й Український фронт, пише серію графіч­них робіт з відбудови Дніпрогесу та мостів через Дніпро.

У 1946 р. працював при Запорізькому міськкомі художників ‒ творчий художник. У 1947 р. на цегельному заводі № 31–32 УПП тресту «Запоріжбуд» працював художником, брав участь у Запо­різькій обласній художній виставці, на якій виставляв цілу низку робіт, серед яких портрет ливарника, трубомонтажника Дніпробуду Івана Румянцева.

У 1948 році після проведених виставок О. Бурлай отримав зап­рошення до Казані. 1948 р. – член Казанського товариства «Татарський художник», 1950–1953 рр. – член Спілки художників Татарстану, викладач малюнка і живопису Казанського художнього училища. Активно бере участь у республіканських і всесоюзних вис­тавках. Пише картини, використовуючи зібраний у Запоріжжі мате­ріал. У 1950 році завершив роботу над картиною «Відбудовники Дніпрогесу», яка експонувалася на Всесоюзній виставці в Третья­ковській галереї (Москва) й була відзначена дипломом (від 12 червня 1951 р.). У 1951 р. на Всесоюзній виставці відзначається монументальна картина «Будівництво Каховської ГЕС» (диплом від 28 квітня 1952 р.). Цю історичну картину художник присвятив історії розбудо­ви України ‒ будівництву гіганту індустрії, на якій у художніх обра­зах майстерно зобразив героїку втілення в життя нових інженерних проектів при стрімкому розвитку науки і техніки ХХ століття.

У 1952 році, подорожуючи Кримом, пише пейзажні картини: «Кримські гори», «Осінь», «Гурзуф», «Пушкінські місця», «Бере­зень», «Після дощу», «Біля Артеку», «Свіжий вітер», «Околиця Гурзуфа», «Аю-Даг», «Крим. Пташині гори», «Чорне море». Підго­товка та про­ве­дення декад літератури та мистецтва, творчі зуст­річі, республіканські та всесоюзні виставки, у яких Олексій Петро­вич Бурлай брав активну участь, свідчать про великий творчий ентузіазм художника.

У 1954 році написана картина «Злякався». У ній постала велика тема – про молодь, яка приїхала на цілину, про сильних во­лею і про тих, хто спасував перед труднощами. Митець бере участь у республіканській виставці в Казані, у виставці творів художників РРФСР в Москві.

Зображення індустріалізації в художніх образах стає магіст­ральною у творчості митця: людина праці, героїка трудового подвигу та індустріальна тема отримують свій розвиток у картинах про нафтовиків Татарії. У 1957 році за плідну творчу і громадську діяльність Олексію Петровичу Бурлай присвоєно звання «Заслуже­ний діяч мистецтв Татарської АРСР» і нагороджено республікансь­кою премією імені Габдулли Тукая.

Упродовж декількох років Олексій Петрович Бурлай напруже­но працює, пише ескізи, робить замальовки, готується до відкриття виставки «Велика Волга». Закінчує роботу над картиною «У роки реакції». У 1961 році Олексій Петрович Бурлай бере участь у Все­союзній художній виставці в Москві й експонує картину «Земля рідна». У 1963 році О. Бурлай був запрошений для роботи в місто Волгоград. Він побував на багатьох будовах, підприємствах міста та області. Картина «Волзька ГЕС», написана в 1959 році, розкриває трудовий подвиг будівельників у приборканні потужної ріки в ім’я народження великих індустріальних енергоємних підприємств міста на Волзі. Історичні події зображені в діорамах: «Бій за місто Котельникове», «Сталінград у вогні» та на полотнах: «Бій броне­поїзда під Царициним», «Острів Люднікова», «Червоний Царицин».

Відомий художник ХХ століття О. П. Бурлай часто приїжджав до свого рідного Запорізького краю, писав картини на рідну тема­тику. У 1955 році з великою любов’ю написав портрет матері, «Бе­рег Дніпра», «У рідному краї» та багато інших. Портрети і пейзажі автор виконував з великою професійною майстерністю. Сьогодні картини О. П. Бурлай знаходяться в багатьох музеях світу. Мистець­ку спадщину Олексія Бурлая можна назвати «малярською», адже велику частину складають портрети, живописні твори, графіка, малюнки. Олексій Петрович Бурлай надзвичайно цікавий для нас саме своїми ранніми роботами, які формувалися в Запоріжжі. Так склалися обставини життя художника, що визнання він одержав не в Україні, а в Татарії. Біографії художників складаються з унікаль­них документів із особистих архівів та офіційних публікацій. Обсяг наукової літератури, що присвячена вивченню образотворчої мис­тецької спадщини О. Бурлай, якій близько 70 років, змістовний, його хронологічні межі охоплюють майже півстоліття. Дослідження і публікації, проведені упродовж цих років, висвітлюють творчість майстра, глибину розкриття образів, поетичність художньої мови, характеристику психології героїв, композиційне вирішення, сти­лістику його творів. Усі ці чинники визначають місце Олексія Бур­лай як в українському, так і у світовому мистецтві.

Помер художник 17 червня 2000 року і похований в місті Волгограді (Росія).

(В. І. Баталкіна)

 

Література:

Баталкіна, В. І. Запорізький музей-галерея прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна. — Дніпропетровськ ; Запоріжжя : АРТ-ПРЕС, 2011. — 96 с. : іл., фото. — Па­рал. тит. арк., та текст нім.

Єлькович, Л. Я. Бурлай Алексей Петрович : [буклет]. — Ленін­град : Художник РРФСР, 1961. — 4 с. : іл.

***

Баталкіна, В. І. Історія будівництва Каховської ГЕС в живописній творчості Іллі й Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна // Минуле і сучасність: Херсонщина. Таврія. Каховка : 16–17 верес. : зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. краєзнав. конф. — Каховка ; Херсон, 2016. — С. 17–19.

Серпень

 

05.08 – 60 років (1958) санаторію-профілак­торію ВАТ «Дніпроспецсталь» (м. Запоріжжя).

Ідея створення своєї здравниці для лікування та оздоровлення працівників заводу «Дніпроспецсталь» належить його директору Олександру Федоровичу Трегубенку (1904–1963)[87], який спекотни­ми літніми днями полюбляв відпочивати на Хортиці. Особливо йому примітилася місцина біля скелі, що з далеких козацьких часів називається Думною та своїм виступом створила невеличку зато­ку. Отримавши дозвіл від міської влади, 1955 року в цьому затиш­ному місці завод почав зводити перший двоповерховий корпус. Будівельні роботи очолював заступник директора ДСС з побутових питань Михайло Шилов.

Перших заводчан санаторій-профілакторій на оздоровлення прийняв 5 серпня 1958 року. У наступному році добудували літній, сезонний корпус. У 1965 році в профілакторії відкрили другий стаціонарний корпус на 100 місць та клуб-їдальню. Паралельно з будівельними роботами створювали потужну лікувальну базу з комп­лексом фізіотерапевтичного, електро- та водолікування.

За досягнуті успіхи з оздоровлення працівників у 1967 році Президія ВЦСПС нагородила здравницю грошовою премією, яку використали для зміцнення матеріально-технічної бази закладу та придбання медичної техніки. А ще на території закладу працівни­ки профілакторію створили дивовижний куточок природи: на уні­кальних клумбах висадили сотні троянд, тисячі хризантем, пірамі­дальні дуби, блакитні ялинки, сосни, клени, амурський виноград, різні ліани. Уся ця краса чарує нас своїм різнобарв’ям і сьогодні. В озелененні території брали участь і працівники заводу, і молодь, і ветерани підприємства. На початку 70-х років заклад стає здрав­ницею світового рівня: до профілакторію приїздять на відпочинок металурги з Чехії та Угорщини.

Віддаленість від промислової зони, лісовий ландшафт з насад­женнями екзотичних рослин з Кримського ботанічного саду ство­рюють сприятливий мікроклімат, що має важливе значення для оздоровлення організму людини. М’який клімат з невеликими до­бовими коливанням температури повітря формується також за ра­хунок близькості води.

Санаторій-профілакторій невпинно розвивається. Згодом добудували спелеокамеру, новий кабінет лікувальної фізкультури та барокамеру. Сьогодні, розташований на самому березі Дніпра в мальовничому куточку острова Хортиця, сучасний лікувально-про­філактичний заклад готовий щорічно прийняти на відпочинок та лікування 1300 працівників та ветеранів підприємства.

Санаторій-профілакторій ПАТ «Дніпроспецсталь» лікує та про­водить профілактику захворювань органів дихання, серцево-судин­ної, нервової та опорно-рухової систем, сезонної алергії, лікування та профілактику захворювань хребта за методикою Євмінова. До послуг відпочиваючих – лікувальні ванни та душ, масаж, мікро­хвильова резонансна терапія, послуги стоматолога, фізіотерапія, теп­лолікування, аромотерапія та галотерапія, фітотерапія, дієтотерапія, лікувальна фізкультура та інші оздоровчі процедури.

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Не хлебом единым // Это наша с тобой биография : очерки исто­рии ОАО «Днепроспецсталь» / авт. кол. : В. А. Лейбензон, В. Н. Крен­делев, Е. И. Жало. — Запорожье, 2000. — С. 164.

Савенкова, Е. Жемчужина Днепра // Электрометаллург. — 2016. — 5 авг.

Бруй Н. К здоровью комплексный подход // Электрометаллург. — 2000. — 19 дек.

 

08.08 – 110 років від дня народження Якова Васильо­вича Баша (справжнє прізвище Башмак) (08.08.1908, с. Милове (нині Бе­рислав. р-ну Херсон. обл.) – 14.03.1986, м. Київ), українського пись­менника, почесного громадянина м. Запоріжжя (1970)[88].

 

Твори:

На берегах дніпрових : нариси / Я. В. Баш. — К : Рад. письменник, 1962. — 61 с.

На землі нашій : з минулого і сучасного / Я. Баш. — К. : Рад. письменник, 1957. — 87 с.

***

Поворот / Я. Башмак // З історії Дніпрогесу : (уривки) / В. Юре­занський, Я. Башмак [та ін.] ; Всеукр. ред. : «Історії фабрик і заводів»; редкол.: «Історії Днепрогесу». — Х., 1935. — С. 38–78.

 

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Баш (Башмак) Яків Васильович // Шиханов, Р. По­чесні громадяни міста Запоріжжя : біогр. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 27–28.

Історія української культури : у 5 т. Т. 5. Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Кн. 2 / голов. редкол. : Патон Б. Є. (голов. ред.) [та ін.] ; редкол. : Алєксєєнко І. Р. [та ін.] ; редкол. тому, кн. 2: Жулинський М. Г. (голов. ред.) [та ін. ; Нац. акад. наук України]. — К. : Наук. думка, 2011. — 1032 с. : іл. — Із змісту : [в т. ч. згадується Я. Баш]. — С. 191, 639, 660, 666, 840.

Чабаненко, В. А. Крутими дорогами // Чабаненко В. А. Літера­турознавчі й літературно-критичні спроби / Віктор Чабаненко; М-во освіти і науки України [та ін]. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2009. — С. 132–135.

Чабаненко, В. А. Мій оборонець // Чабаненко, В. Незабутнє й не­забутні / В. А. Чабаненко ; Віктор Чабаненко. — Запоріжжя, 2009. — С. 123–133.

Ткаченко, В. Г. Побут будівельників Запорізького індустріально­го комплексу (кінець 20-х – початок 30-х років XX ст.) : [літературне життя на Дніпробуді] // Наукові праці історичного факультету Запо­різького державного університету. — Запоріжжя : Просвіта, 2004. — Вип. XVIII. — С. 203.

Лиходід, М. Син Дніпробуду : [вірш про Я. Баша] / Микола Лихо­дід // Запоріз. правда. — 1988. — 7 серп.

Ігнатуша, А. Баш (Башмак) Яків Васильович / А. Є. Ігнатуша, О. О. Стадніченко [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_­id=5317&lang=ukr

 

08.08 – 100 років (1918) від дня заснування в м. Олександ­рівську української державної чоловічої гімназії.

14.08 – 130 років від дня народження Феодосія Тимофійовича Камінського (14.08.1888. с. Богоявленьке Ми­колаїв. обл. – 11.10.1978, м. Миколаїв), ученого, археолога, учасника Дніпроге­сівської археологічної експедиції (1927–1929), репресованого[89].

16.08 – 80 років тому народився Микола Іванович Тягун (16.08.1938, с. Воронівка Городищен. р-ну Черкас. обл.), педагог, філолог, письменник. У 1970 році закінчив філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту (нині – націо­нальний університет). Працював учителем української мови та літератури в загальноосвітній школі № 73 м. Запоріжжя та ЗОШ № 27 м. Херсона. Поезії та оповідання друкував у періодичній пресі (альманахи «Хортиця», «Великий Луг», журнал «Українська мова та література в школі»), антології вчителів України «Самоцвіти».

 

Твори:

Згадай : вірші, переклади, оповідання / М. І. Тягун ; Микола Тя­гун. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — 60 с.

Батьківське поле // Обрус : антологія творів літераторів Запо­різького краю. — Запоріжжя, 2008. — С. 472.

[Добірка віршів] / Микола Тягун // Січовий Парнас : антологія : поетичні твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 145–149.

Хортиці // Великий Луг : поезії : додаток до альманаху «Хор­тиця». — Запоріжжя, 1992. — С. 116.

 

Література:

Микола Тягун : [коротка біограф. довідка] // Січовий Парнас : анто­логія : поетич. твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 144.

 

18.08 – 50 років від дня народження воїна-афганця, рядового Павла Павловича Тиванюка (18.08.1968, с. Зелене Вільнян. р-ну – 1988, там само). Загинув в Афганістані.

 

Література:

Тиванюк Павло Павлович // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840–2010) : бібліографічний покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя, 2010. — С. 77–78. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 3).

Тиванюк Павло Павлович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 79.

 

22.08 – 100 років від дня народження Федора Кузь­мича Шевчука (22.08.1918, с. Садове Коростишев. р-ну Житомир. обл. – 16.05.1964, м. Володимир, РФ), Героя Радянського Союзу. Командир 269-го окремого саперного батальйону 12-ї армії Південно-Захід­ного фронту капітан Шевчук відзначився під час форсування р. Дніпро в районі с. Петро-Свистунове Вільнянського району 26 вересня 1943 року.

 

Література:

Шевчук Федор Кузьмич // Герои Советского Союза : крат. био­граф. словарь : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов – Ящук. — С. 772.

На плацдарме – саперный : Шевчук Федор Кузьмич // Золотые звезды Полесья : очерки о Героях Сов. Союза. — 3-е изд. испр. и доп. — К., 1985. — С. 491–492.

 

22.08 – 55 років Олександру Сергійовичу Спіцину (22.08.1963, м. Запоріжжя), радянському та українському футболісту (захисник, напівзахисник та тренер), майстру спорту СРСР (1989).

 

24.08 – 110 років від дня заснування цент­ральної лікарні Олександрівського району м. За­поріжжя.

ЦЕНТРАЛЬНА ЛІКАРНЯ ОЛЕКСАНДРІВСЬКОГО РАЙОНУ М. ЗАПОРІЖЖЯ

28 листопада 1902 року Олександрівське Громадське управління допомоги бідним євреям звернулося в Міську Думу із проханням про виділення землі під єврейську лікарню. Дума прийняла рішення про надання, окрім землі, ще і допомоги в розмірі 5000 карбованців на устаткування лікарні, але з умовою, що амбулаторне лікування буде надано всьому населенню міста.

Ось так 24 серпня 1908 року в Олександрівську на перехресті вулиць Соборної та Слобідської з’явився лікарняний комплекс, по­будований за проектом архітектора І. І. Бугинського. Єврейська лі­карня була розрахована на 12 ліжок (в основному хірургічного профі­лю) й утримувалася на кошти скринькового збору як земська лікарня.

За час своєї діяльності лікарня неодноразово реорганізовува­лася, змінювалась її назва, структура відділень, ліжковий фонд. У 1925 році лікарня називалася 2-га Радянська, мала 50 ліжок хірургічного і кілька терапевтичного профілю, очолював заклад А. А. Коган. Під час Другої світової війни в лікарні розміщувався шпиталь, у 1945 році на території лікарні функціонували поліклініка і стаціо­нар на 125 ліжок. У 1947 році відбулося об’єднання лікарні з поліклінікою і заклад став називатися 1-ше лікувальне об’єд­нання, а пізні­ше – 1-ша міська лікарня. Після чергової реконст­рукції, у 1961 році, лікарня зросла до 200 ліжок. Опікове та травма­тологічне відділення у 1980 році перевели до 5-ї міської лікарні.

Лікарня славиться своїми традиціями та кваліфікованим колек­тивом медичних працівників. За довгий строк існування її очолю­вали гідні, шановані у свій час лікарі: з 1935 до 1944 рік – Д. І. Лось; з 1944 до 1968 рік – Є. О. Філіпова; з 1968 до 1973 рік – З. О. Козло­ва; з 1973 до 1983 – Г. Н. Дашко; з 1983 до 2007 рік – Н. В. Василенко.

З 2005 року лікарню реорганізували в Центральну поліклініку Жовтневого (нині – Олександрівського) району м. Запоріжжя. Ліж­ки стаціонару перевели в денний стаціонар на 25 ліжок у дві зміни. Тоді ж до складу лікарні ввійшло дитяче поліклінічне відділення (колишня 7-ма дитяча лікарня).

З метою покращення надання та доступності медичної допо­моги населенню м. Запоріжжя у 2013 році міська влада прийняла рішення про створення на базі Центральної поліклініки Жовтнево­го (нині – Олександрівського) району Центру первинної медико-санітарної допомоги № 1 для обслуговування дорослого та дитя­чого населення.

До складу Центру входять терапевтична та педіатрична амбу­латорії, денний стаціонар, маніпуляційна та кабінет щеплення, клі­нічна лабораторія, пункт невідкладної допомоги. У штатному роз­кладі передбачені хірург, невропатолог, акушер-гінеколог, офтальмо­лог та ЛОР-лікар. Особлива увага приділяється облаштуванню кабіне­тів, де проводиться діагностика захворювань.

У зв’язку з тим, що старий корпус поліклініки перебував в аварій­ному стані, з 2013 до 2015 рік провели капітальний ремонт та роботи з підвищення енергоефективності всієї будівлі. Під час реконструкції медичний персонал продовжував приймати пацієнтів, адже щодня до поліклініки звертаються майже півтори тисячі мешканців міста.

Зміни, що відбуваються в одному з найстаріших у місті медич­ному закладі, підвищують якість медичної допомоги, роблять її доступнішою для населення та покращують умови праці медичних працівників.

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Гавриленко, І. Більш, ніж сто років на сторожі здоров’я запо­рожців // Запоріз. Січ. — 2010. — 26 жовт.

Гривцова, О. Перший медичний заклад Олександрівська нині обслуговує 73 тисячі осіб // Запоріз. правда. — 2008. — 2 жовт.

Кандіусов, В. Шлях у 60 років : (ювілей першої лікарні міста За­поріжжя) // Запоріз. правда. — 1968. — 24 серп.

Центральная районная больница Жовтневого района г. Запо­рожья // Медицина Запорізької області : іст. нариси / Упр. охорони здоров’я ЗОДА ; під ред. В. Г. Цисса. — Запоріжжя : Дике Поле, 2001. — С. 222–223.

Центральная больница // Верже. — 2008. — 27 янв.

 

25.08 – 80 років тому народився Олександр Івано­вич Дро­баха (25.08.1938, с. Олександрівка Приазов. р-ну), педагог, поет, член Спілки письменників України (1997). В 1960 році закінчив фі­лологічний факультет Запорізького державного педагогічного інсти­туту (нині – університет). Учителював у м. Вишгороді на Київщині.

 

Твори:

Велике серце Гетьманщини : художньо-докум. повість / О. Дро­баха ; Олександр Дробаха. — К. : Просвіта, 2008. — 178 с. — На тит. арк. автограф автора.

Чар-цвіт руки : поезії / О. І. Дробаха ; Олександр Дробаха. — К. : Український письменник, 2008. — 248 с. — На тит. арк. автограф автора.

Україна нашого життя / О. Дробаха ; Олександр Дробаха. — К. : Смолоскип, 2006. – 272 с. – На тит. арк. автограф автора.

Українська весна : поезії / О. Дробаха ; Олександр Дробаха. — К. : Укр. письменник, 2000. — 76 с. — На тит. арк. автограф автора.

Твердиня весни : поезії / О. І. Дробаха. — К. : Молодь, 1983. — 88 с.

Папороть : поезії / О. І. Дробаха. — К. : Рад. письменник, 1969. — 47 с.

***

[Добірка творів] // Тобі співаю оду журавлину : літературна збірка. — [Мелітополь, 2008]. — Кн. 2. — С. 61–66. — До 85-річчя Приазовського району.

 

Література:

Дробаха Олександр Іванович // Рух опору в Україні, 1960–1990 : енциклопедичний довідник / голов. ред. Осип Зінкевич ; Музей-архів і документаційний центр укр. самвидаву при вид-ві «Смолоскип». — Вид. 2-ге, доп. — К., 2012. — С. 243–244.

Олександр Дробаха : [біографічна довідка] ; Дробаха, О. [Добірка віршів] / Олександр Дробаха // Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 150, 151–157.

Домалега, Т. О. Степові менестрелі // Приазов. новь. — 2003. — 15 янв. — С. 2.

 

26.08 – 80 років Олександру Дмитровичу Гусакову (26.08.1938, с. Баклановка Черняв. р-н Бєлгород. обл., РФ), дійсному члену Між­народної Академії хірургів голови та шиї, доктору медичних наук, професору, завідувачу ЛОР-кафедрою Запорізької медичної акаде­мії післядипломної освіти (ЗМАПО).

 

Література:

Кафедра оториноларингології : (зав. каф. д. м. н., проф. О. Д. Гу­саков) // Запорізький державний інститут удосконалення лікарів : 75 років (1923–2001). — Запоріжжя, 2001. — С. 225–230.

Гусаков Александр Дмитриевич // Герои и судьбы: интеллектуаль­ный потенциал Запорожья на рубеже веков. Шестьдесят монологов / Шифрина А. И. — Запорожье, 2000. — [Кн. 1]. — С. 135–140.

 

28.08 – 70 років Людмилі Федо­рівні Нозд­риній (28.08.1948, м. Осінники Кемеров. обл., РФ), директору Бердянського краєзнавчого му­зею, заслуженому працівнику культури України, чле­ну Національної Спілки журналістів України.

Людмила Федорівна Ноздрина – директор Бердянського краєзнавчого музею з 1977 року, заслужений працівник культури України, член Національної Спілки журналістів України. Поєднує адміністративно-господарську, наукову та творчу роботу.

Під її керівництвом та безпосередньою участю була заснована нова експозиція краєзнавчого музею, а також три її філії: мемо­ріальний будинок-музей П. П. Шмідта, музей «Подвиг» та музей історії міста Бердянська.

У 1992 році як депутат міської ради виступила на захист будівель культурного та історичного значення м. Бердянська. Їх перелік, складений за її ініціативи та затверджений сесією міськради, став охоронною грамотою для них. Завдяки її активній роботі до краєзнавчого музею були перевезені та зберігаються експонати колишніх заводських музеїв, які експонуються відкрито.

Результатом її науково-дослідницької роботи та постійного творчого пошуку стали численні публікації та книги, перша з яких «Записки краеведа» вийшла в 2004 році (перевидана в 2007 та 2012 рр.). Людмила Федорівна – автор ідеї та керівник проекту книг «Бердянску – 180» (2007) та «Бердянску – 185» (2012), «Музей і від­відувач» (2009), путівників по музею історії міста Бердянська (2009), краєзнавчому музею (2011), співавтор путівника по будинку-музею П. П. Шмідта (2009) та книги «Архивы памяти» (2015), автор путівника по музею «Подвиг» (2010), книги «Фольклор болгарских сел Бердянс­кого района Запорожской области» (2010), автор ідеї та укладач збірників «Песенный фольклор болгар Приазовья» (з диском у до­датку) (2014), «Бердянское болгарское общество им. Мишо Хаджийс­кого» – до 5-річчя заснування товариства (2016), «Летописец Тав­рии» – до 100-річчя від дня народження таврійського бол­гарського письменника (2016).

Музей під керівництвом Людмили Федорівни – двічі пере­мо­жець конкурсу Міжнарод­ного благодійного фонду «Украї­на – 3000» серед музеїв України.

У 2012 році Л. Ф. Ноздрина заснувала та очолила при Бердянсь­кому краєзнавчому музеї болгарське товариство з вивчення націо­нально-культурної спадщини болгар Приазов’я імені Мишо Хад­жийського.

Її праці відзначені багатьма нагородами: Почесним знаком Міністерства культури СРСР «За відмінну працю», Почесним зна­ком Міністерства культури та мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури»; медалями «10 років незалежності України», «За розвиток Запорізького краю», «За вагомий внесок у розвиток міста Бердянська»; знаком «За заслуги від мера» за створення музею історії м. Бердянська; Почесним орденом міста «За вагомий особистий внесок у розвиток міста Бердянська»; орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2014).

 

Окремі видання:

Бердянское болгарское общество им. Мишо Хаджийского : к 100-летию со дня рождения М. Хаджийского : к 5-летию создания общест­ва / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. краевед. музей, Бердян. болгар. об-во по изучению нац.-культурного наследия болгар Приазовья им. Мишо Хаджийского. — Бердянск : [Изд. дом МГТ], 2016. — 84 с. : іл.

Летописец Таврии : к 100-летию со дня рождения М. Хаджийс­кого / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. болг. о-во по изучению нац.-культурного наследия болгар Приазовья им. Мишо Хаджийского, Бердян. краевед. музей. — Бердянск : [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2016. — 264 с. : ил.

Песенный фольклор болгар Приазовья : к 150-летию переселения болгар из Бессарабии в Таврию / Л. Ф. Ноздрина ; Отд. культуры испол­ком Бердян. горсовета, Бердян. краевед. музей, Бердян. болгар. о-во по изучению нац.-культурного наследия болгар Приазовья им. М. Хад­жийского. — Бердянск : [Издат. дом МГТ], 2014. — 188 с. : ил. + CD. — Назв. рус., болг.

Записки краеведа : [к 185-летию основания г. Бердянска] / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. краевед. музей. — [Изд. 3-е, доп.]. — Бердянск : [Дикое Поле], 2012. — 380 с. : ил.

Фольклор болгарских сел Бердянского района Запорожской облас­ти : к 150-летию переселения болгар из Бессарабии в Таврию / Л. Ф. Нозд­рина ; Бердян. краевед. музей Бердян. горсовета. — Бердянск : [Дикое Поле], 2010. — 88 с. : фото. — Текст рус., болг., укр.

 

Література:

Ноздрина Людмила Федоровна // Энциклопедия Бердянска : ист.-крае­вед., обществ.-полит. справочник. — Мелитополь, 2014. — Т. 2 : М — Р. — С. 236.

 

 

Цього місяця виповнюється:

 

350 років тому (1668) кошовим гетьманом на Запоріжжі був обраний І. Суховій.

15 років (2003) від дня заснування Інтернет-центру в КЗ «За­порізька обласна універсальна наукова бібліотека» Запорізької облас­ної ради[90].

 

Вересень

01.09 – 70 років Анатолію Васильо­вичу Кір­геєву (01.09.1948, м. Запоріжжя), запорізькому ху­дожнику-графіку (акварель), члену НСХУ (1977).

Анатолій Васильович Кіргеєв народився в Запоріжжі, змалечку почав малювати, а вже 1956 року маленький художник отримав срібну медаль за участь у міжнародній виставці дитячого малюнка в Токіо.

Майбутній художник закінчив Дніпропетровське державне художнє училище у 1974 році, здобув спеціальність учителя кресле­ння та малювання (викладачі: О. С. Куко, І. Б. Шатуров, К. С. Бер­кута, О. М. Гатило).

Творчу та трудову діяльність А. Кіргеєв розпочав у 1975 році в рід­ному місті, його творчий фах: графіка, акварель, станковий живопис.

Особливо вдалими є акварельні роботи майстра: життя приро­ди, побачене в міському садочку, сільському дворику чи на березі річки, або підглянуте в зміні пір року, життя людини з її внутріш­ньою течією думок, образів та надій.

Анатолій Володимирович досконало володіє технікою акваре­лі, яка є дуже «норовливою» та такою, що зникає, як мрія.

З середини 80-х років ХХ століття Анатолій Кіргеєв входить у десятку найкращих акварелістів Запоріжжя. Він багато працює, за будь-яких умов, у молоді роки, пригадує митець, доводи­лося малювати на кухні, сидячи на табуретці. Творчість художника подарувала нам чудові зразки акварелі «по-мокрому», коли художник пише на вологому аркуші. Фарба, яка розтікається, – це стихія, з якої народжується небо, зірки, квіти та собори.

З дитинства Анатолію Кіргеєву подобається малювати коней. Їх силуети, у спокої та на бігу, незмінно витончено виписані, часто складають пластичну ідею багатьох картин на теми з життя запо­розького козацтва. Художник іноді пише дитячі спогади. Хлопчики, які запускають у небо голубів, – незабутній образ дитячого щастя.

Останніми роками у творчості художника з’явилася більш фундаментальна «техніка масла та акрилу».

Тема монастиря та чернецького життя прийшла у творчість А. Кіргеєва в останнє десятиліття завдяки роботі над розписом церков. Художник мріє про подальшу роботу над церковними роз­писами, де життя проходить несуєтно та просвітлено.

З 1977 року Анатолій Кіргеєв – член Національної спілки ху­дожників України. Учасник багатьох обласних та всеукраїнських виставок, автор багатьох персональних та сімейних виставок (дру­жина Ольга Кіргеєва та дочка Оксана Москвіна – теж художники).

Неодноразово художник виставлявся за кордоном (у США, Ні­меччині, Іспанії, Італії, Росії, Македонії). Брав участь майже в усіх всеукраїнських та міжнародних пленерах «Хортиця крізь віки». В альбомі 2016 року представлені дві роботи майстра: «Покрова на Хортиці» та «За кулішом», де об’єднані три улюблені теми А. Кір­гієва: козацька, релігійна та вічна тема рідної природи.

Роботи художника знаходяться в багатьох приватних колекціях України, Росії, Італії, Іспанії, Македонії, Німеччини, США, предс­тавлені вони і в зібранні Запорізького державного художнього музею.

Анатолій Володимирович бере активну участь у громадському житті Запорізької організації Національної спілки художників Украї­ни, обирався членом правління спілки, керівником місцевого комі­тету профспілки.

(О. А. Савкіна)

 

Література:

Кіргеєв Анатолій Васильович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 78.

Кіргеєв Анатолій // Всеукраїнський мистецький пленер «Хорти­ця крізь віки 2016», ХІІІ : [каталог] / Запоріз. орг. Нац. спілки худож. України. — Запоріжжя, [2016]. — С. 83–84.

Киргеєв Анатолій // Запорізький пейзаж / Запоріз. худож. му­зей. — Запоріжжя, 2016. — С. 40–41.

Кіргеєв Анатолій // Міжнародний мистецький пленер «Хортиця крізь віки 2015», ХІІ : / Запоріз. орг. Нац. спілки худож. України. — Запоріжжя, [2015]. — С. 44–45.

Анатолий Киргеев: живопись, графика : [каталог]. — [Запо­рожье : Привоз Принт, 2008].

Кіргеєв Анатолій Васильович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 78.

***

Голод, В. Виставка запорізьких художників у Токмаку : [А. Кір­геєва та його дочки О. Москвіної] // Запоріз. правда. — 2008. — 13 груд. (№ 188). — С. 4.

Алексеева, О. Мечты и жизнь семьи Киргеевых : выставка запо­рож. худож. открылась в выстав. зале ЗОНСХУ // МИГ. — 2008. — 2 окт. (№ 40) — С. 2.

И все-таки жизнь исполнена красок! : [в худож. музее открылась выставка династии Киргеевых] // Запороз. Січ. — 1995. — 4 лют.

Богуславская, С. Праздничность акварели // Индустр. Запоро­жье. — 1977. — 24 июля.

 

01.09 – 25 років (1993) від дня заснування ліцею при Енер­годарському технічному коледжі.

02.09 – 80 років від дня народження Юрія Георгійовича Бочкарьова (02.09.1938, м. Петропавловськ-Камчатський, Камчат. обл., РФ – 21.06.2011, м. Запоріжжя), державного діяча, губернатора Запорізької області (1992–1994), почесного громадянина м. Запо­ріжжя (2003)[91].

 

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Бочкарьов Юрій Георгійович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 71.

Юрий Бочкарев: славный путь энергетика // Энергия созидания. История «Днепроэнерго». — Запорожье, 2012. — С. 130–132.

Шиханов, Р. Б. Бочкарьов Юрій Георгійович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5428&lang=ukr

 

04.09 – 70 років Валерію Павловичу Тищенку (04.09.1948, м. Пологи), заслуженому металургу України (1999). Пройшов шлях від слюсаря-ремонтника до старшого майстра розливу мартенівсь­кого цеху металургійного комбінату «Запоріжсталь».

 

Література та інтернет-ресурс:

Тищенко Валерій Павлович // Пологи — столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя, 2012. — С. 83. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Тищенко Валерій Павлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=7323&lang=ukr

 

06.09–05.11 – 75 років тому (1943) проходила Мелітопольсь­ка наступальна операція військ Південного (з 20 жовт. – 4-го Українського) фронту[92].

 

06.09 – 70 років Тетяні Олександрів­ні Туро­вій, заслуженому тренеру України (1993) зі стриб­ків у воду, арбітру міжнародної категорії (1993), заслуженому працівнику фізичної куль­тури та спорту України (2000). З 1971 р. – тренер спе­ціальної дитячої школи олімпійського ре­зерву СК «Мотор Січ».

Тетяна Олександрівна Турова народилася в м. Унгени (Молдова) 6 вересня 1948 року в родині військовослужбовця. Після демобілізації батька в 1961 році родина переїхала до Запоріжжя. Мешкали вони неподалік від спортивного комплексу «Металург», де дівчина відвідувала секцію гімнастики. Згодом у неї з’явилося нове спортивне за­хоплення – стрибки у воду з вишки у понтонних басейнах на Дніпрі.

По закінченні в 1966 році школи Т. О. Турова працювала на автозаводі «Комунар», продовжуючи займатися спортом. Саме в цей час вона прийняла рішення стати тренером зі стрибків у воду та вступила до Київського державного інституту фізкультури.

До спортивного клубу «Стріла» (нині – СК «Мотор Січ») Тетяна Олександрівна прийшла в 1971 році. Заслужений тренер України зі стрибків у воду, заслужений працівник фізичної культури та спорту України Тетяна Олександрівна Турова за час роботи підготувала багато висококласних спортсменів. Серед них Ганна Сорокіна, Оле­на Жупіна, Тетяна Гадун.

За визначні заслуги у вихованні спортсменів та вклад у розви­ток спорту в Україні Тетяну Олександрівну Турову нагородили орденами княгині Ольги ІІІ і ІІ ступеня та «За заслуги» ІІІ ступенів.

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Турова Тетяна Олександрівна // Енциклопедія олімпійського спорту України. — К., 2005. — С. 339

Турова Татьяна Александровна // Герои и судьбы: интеллек­туал. потенциал Запорожья на рубеже веков. Шестьдесят моноло­гов / Шифрина А. И. — Запорожье, 2000. — С. 342–349.

 

07.09 – 100 років від дня народження Мико­ли Семеновича Малю­ги (07.09.1918, м. Меліто­поль – 14.02.1945, м. Болеславець Вроцлав. воє­водства, Польща), Героя Радянського Союзу.

Микола Семенович Малюга народився 7 вересня 1918 року в м. Мелітополі в родині робітника. У 1933 році закінчив 7 класів середньої школи № 18, а в 1937 році – робітфак при Мелітопольсь­кому інституті механізації сільського господарства (МIМСГ). Цього ж року став студентом цього вишу. Отримав диплом у січні 1942 року в Ашхабаді, куди були евакуйовані студенти та викладачі інституту. У жовтні 1942 р. Миколу Малюгу мобілізували до лав Червоної Армії та направили на навчання до Харківського танкового училища.

На фронті – з липня 1943 року. Свій перший бій з гітлерівськи­ми загарбниками гвардії лейтенант Микола Малюга прийняв на Центральному фронті 18 липня під Орлом. Молодий офіцер з перших днів своєї бойової діяльності показав себе безстрашним та само­відданим воїном. Уже 1 серпня, після дванадцяти днів участі в боях їм було знищено до 50 солдатів та офіцерів ворога, дві вантажні маши­ни, мотоцикл, трактор та дві протитанкові гармати. За це лейтенант М. Малюга отримав свою першу нагороду – медаль «За відвагу», а ще за тиждень його нагородили орденом Червоної Зірки.

У грудні 1944 року танкова бригада, у якій воював Микола, була переведена на 1-й Український фронт, де йшла підготовка до форсування Одеру. Наступ почався в перші дні лютого. 8–14 лютого 1945 року гвардії старший лейтенант М. Малюга відзначився під час форсування р. Одер поблизу від м. Бреслау (Вроцлавське воє­водство, Польща), розширенні плацдарму та оточенні Бреславсь­кого угрупування німців. 10 лютого він, вирвавшись вперед, вогнем та гусеницями танка знищив 2 гармати та 3 міномети з прислугою, а потім увірвався до колони противника та знищив 6 підвод та 8 автомашин з гітлерівськими піхотинцями.

11–14 лютого під час з’єднання частин 5-ї армії Микола Ма­люга ра­зом з екіпажем знищив 3 танки та ворожий літак, що при­землився. 14 лютого під час спроби не допустити виходу противни­ка з ото­чен­ня, танк М. Малюги був підбитий. Уже з охопленого по­лум’ям тан­ка він знищив ще 2 ворожі самохідні гармати та загинув у цьому бою.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року за зразкове виконання завдань командування та проявлені при цьому мужність та героїзм командир танкового взводу 25-ї гвар­дійської мехбригади гвардії старший лейтенант Микола Семенович Малюга посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна (10.04.1945, посмертно), Червоної Зірки (10.10.1943), медаллю «За відвагу» (03.08.1943). Похований на військовому кладовищі в місті Болеславці Вроцлавського воєводст­ва (Польща). На могилі встановлено меморіальну плиту.

У місті Мелітополі іменем М. С. Малюги названа вулиця, а біля приміщення Мелітопольського інституту механізації сільського господарства (нині – Таврійський державний агротехнологічний уні­верситет) 1 вересня 1967 року Герою встановлено пам’ятник.

(В. Т. Блюмський)

Література та інтернет-ресурс:

Малюга Николай Семенович // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник. — Мелитополь, 2005. — С. 136–137.

Малюга Николай Семенович // Герои Советского Союза : крат­кий биографический словарь. — М., 1988. — Т. 2. — С. 30.

Малюга Николай Семенович // Лукаш И. М. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Сов. Союза – уроженцах Запорож. обл. — Днепропетровск, 1984. — С. 176–180.

Малюга Николай Семенович // Мохов Н. Золотые звезды мели­топольцев : (очерки о Героях Сов. Союза) / Мохов Н., Куперман В. — Мелитополь, 1993. — С. 21–22.

Малюга Николай Семенович // Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Сов. Союза. — Запорожье, 1962. — С. 169–172.

Малюга Микола Семенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6503&lang=ukr

 

10.09 – 135 років від дня народження Дмитра Івановича Донцова (10.09.1883, м. Мелітополь – 30.03.1973, м. Торонто, Ка­нада), громадсько-політичного діяча, політолога, публіциста, ре­дактора, літературного критика[93].

 

Література та інтернет-ресурс:

Щур, Ю. Батько українського інтегрального націоналізму з Ме­літополя: Дмитро Донцов // Щур, Ю. Запоріжжя й запорожці у бо­ротьбі за незалежність України: героїчне XX сторіччя / Ю. Щур ; Юрій Щур ; Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА [та ін.]. — Запоріжжя, 2016. — С. 186–193.

Мукомела, О. Донцов Дмитро Іванович / О. Мукомела, О. Мас­ляник // Українська журналістика в іменах : матеріали до енцикл. словника / за ред. М. М. Романюка ; НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики. — Львів, 1996. — Вип. ІІІ. — С. 117–121.

Турченко, Г. Ф. Донцов Дмитро Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=5808&lang=ukr

10.09 – 60 років Олександру Євге­новичу Виженку (10.09.1958, м. Полтава), запорізькому письменнику, актору.

Через мене ллється усім

добро і сердечна думка…

Можливо, вона комусь допоможе.

О. Виженко

 

Запорізький актор, режисер, письменник, філософ, краєзнавець Олександр Виженко народився 10 вересня 1958 року в Полтаві. З 1981 до 1985 року навчався в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. З 1985 до 2012 року працював актором в Запорізькому академічному театрі молоді. Більш ніж за 20 років служіння сцені зіграв близько 50 ролей, це: Поприщін («Нотатки божевільного»), Бенволіо («Ромео і Джульєта»), Жан Баяр («Публіці дивитись заборонено»), Білогубов («Прибуткове місце»), Льотчик («Маленький принц») та ін. Режисерські постановки: «Нотат­ки божевільного», «Тринадцять ножів у спину революції», «Маленький принц». У Запорізькому театрі ля­льок деякий час ішла вистава за його п’єсою «Козацька сила».

Як письменник, він відносить себе до української містичної школи, започаткованої Григорієм Сковородою, пише вірші, драма­тичні твори, епіграми, сонети, красиві, метафоричні притчі, дарує дітям казки, легенди про Запоріжжя і Хортицю. Олександр Євгено­вич бачить світ по-своєму і намагається розповісти про це читачам. Його поезія багатогранна, діапазон творів надзвичайно широкий. У своїх творах автор не прагне досягти досконалості форм, найваж­ливішу суть для нього складає зміст і прояв власного досвіду. Саме він є для нього джерелом натхнення.

Своїх героїв він змальовує колоритною українською мовою, ви­користовуючи фольклорні жанри (пісні, думи, бувальщини, небилиці).

У 1992 році О. Виженко став переможцем міжнародного кон­курсу молодих письменників «Гранослов – 92». На його вірші ком­позитори пишуть пісні. Нещодавно черкаський музичний гурт «Спів Братів» зняв кліп на пісню «Очі небесної сотні». У 2014 році Олександр Євгенович разом із сином Артемом зробив повний еквіритміч­ний переклад українською мовою усіх пісень гур­ту «Бітлз».

З травня 2015 року на ТРК «Запоріжжя» розпочав цикл передач для дітей «Казки Запорозькі від Санька Сита».

(Г. М. Нагорна)

 

Твори:

Якщо / О. Виженко. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2013. — 172 с.

Байки Запорозькі / О. Виженко. — Запоріжжя : Дніпров. мета­лург, 2012. — 108 с.

Владимир на шее, или Явление настоящего ревизора : (комедия в пяти действиях) / А. Выженко. — Запорожье : Днепров. металлург, 2010. — 106 с.

Абетка для дорослих, ще й діток, щоби мовний цвів садок / О. Ви­женко. — Черкаси : Брама-Україна, 2007. — 160 с.

Ах, этот нетленный Вишневый сад! : Пессимистическая коме­дия в четырех действиях / А. Выженко. — Запорожье : Днепров. ме­таллург, 2007. — 84 с.

Притчи Старчика / А. Е. Выженко. — Пенза : Золотое сечение, 2007. — 276 с. — (Мудрость в притчах).

Славянская книга перемен в притчах / А. Выженко. — Пенза : Золотое сечение, 2007. — 268 с.

Притчи : путеводная Звезда перемен / А. Выженко. — Ростов-на-Дону : Феникс, 2007. — 192 с.

Посох, сума и флейта : притчи и высказывания Старчика / А. Вы­женко. — Ростов-на-Дону : Феникс, 2007. — 208 с.

Живиця-чудовиця : дитячі веселі жартівливі вірші / О. Ви­женко. — Запоріжжя : Просвіта, 2006. — 36 с.

Крилатий вовк: поет. збірка / О. Виженко — Запоріжжя : Прос­віта, 2005. – 92 с.

Україна кохання : [фольклорне дослідження] / О. Виженко. – К. : Деркул, 2005. — 280 с.

Легенди та казки Хортиці / А. Виженко. – Запоріжжя : Прос­віта, 2000. — 55 с.

Вот такая небылица : [стихи] / А. Выженко. — Запорожье, 1997. — 10 с.

Пестрые лоскутки бытия / А. Выженко. — Запоріжжя : Запо­ріжжя, 1995. — 32 с.

Історія Запорозьких козаків для веселих дітлахів. Ч. 2. — Запоріжжя : Запоріжжя, 1994. — 96 с.

33 : [поэзии] / А. Выженко. — Запорожье : Запоріжжя, 1993 — 32 с.

Історія Запорозьких козаків для веселих дітлахів / О. Вижен­ко. — Запоріжжя : Комунар, 1992. — 80 с.

Пестрые лоскутки бытия / А. Выженко. — Запорожье, 1990. — 70 с.

 

Переклади:

Сонети пана Шекспіра / підрядковий пер. А. Виженка; поетич­ний пер. Олександра Виженка. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2013. — 320 с. : портр.

 

Література:

Бобришева, Л. Б. Олександр Виженко «Історія Запорозьких ко­заків для веселих дітлахів» : [урок] / Л. Бобришева // Література рідного краю. — Запоріжжя, 2005. — С. 51–53.

Спежаков, Є. Александр Выженко: «Медотація казкаря-прийми­тивіста» / бесіду вів Є. Спежаков // Верже. — 2008. — 31 янв. (№ 5). — С. 16.

Гаев, Ю. Древнеиндийский трактат об искусстве любви «Кама­сутра» «отдыхает» в сравнении с любовно-эротическим фольклором Украины : [о книге «Україна кохання»] / Ю. Гаев // МИГ. — 2006. — 2 февр. (№ 5). — С. 38–39.

Боглевская, О. «Крылатый волк» / Ольга Боглевская // Пози­ция. — 2005. — 24 марта. — С. 12.

Москалина, Н. Вірші від казкаря : [про нову книгу «Крилатий вовк»] / Н. Москалина // Запоріз. правда. — 2005. — 1 берез. — С. 3.

Пестрікова, О. Шляхами козацької слави : гра-подорож за кни­гою «Історія Запорозьких козаків для веселих дітлахів» / О. Пестріко­ва // Шкільний світ. — 2004. — № 40.

Александра Выженко рекомендует Министерство [просвещения в качестве учебного пособия книгу «Історія Запорозьких козаків для веселих дітлахів», Ч.2] // МИГ. — 1995. — 14 окт. — С. 5.

Гранишевская, Е. «Історія Запорозьких козаків» до Кембриджа довела : [прізвище Виженка занесено до Книги біографій талановитих людей] / Е. Гранишевская // МИГ. — 1994. — 8 февр. — С. 2.

 

12.09 – 80 років Ларисі Лаврентіївні Вуль (1938), заслуженому працівнику культури України; 1962–1971 – завідувачка профспілко­вої бібліотеки при ПК ЗалК; 1971–2005 рр. – директор Палацу культу­ри Запорізького алюмінієвого комбінату (ЗАлК) у м. Запоріжжі.

 

Література:

Вуль Лариса Лаврентьевна // ЗАлК : встреча с прошлым : па­мятный альбом. ДАК 1932–1934 гг. ; ДАЗ 1935–1990 гг. ; ЗАлК 1991 г. — Запорожье, 2007. — С. 106.

Вуль Лариса Лаврентіївна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5568&lang=ukr

 

14.09 – 75 років тому почалося визволення території облас­ті від німецько-фашистських загарбників (14.09.1943–08.02.1944).

14.09 – 75 років (1943) від дня визволення смт Розівка Куй­бишевського (зараз Розівського) району від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

14 вересня 1943 року. Звільнено районний центр Розівка : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується. – Запоріжжя, 2014. — С. 6.

Визволення території районів від німецько-фашистських оку­пан­тів (вересень 1943) // Куйбишевський та Розівський райони в роки Ве­ликої Вітчизняної війни : зб. документів. — Куйбишеве, 1996. — С. 7–94.

 

14.09 – 75 років Анатолію Яковичу Якимцю (14.09.1943, с. Но­восеменівка (нині Новоказанкувате) Чернігівського району Запорізької області), заслуженому художнику України (2010), члену ЗОНСХУ[94].

 

Література:

Сосницкий, Л. Последняя песня как свидетельство преступления / Леонид Сосницкий // Мир вашего дома. — 2014. — № 5 (март). — С. 22.

Сосницький, Л. Остання пісня як свідчення злочину : історія кар­тини запоріз. художника – ніким не поміченої і швидко забутої : [про картину А. Якимця «Остання пісня кобзарів»] / Леонід Сосницький // Голос України. — 2013. — 14 верес (№ 171).

 

15.09 – 80 років (1938) Арнольду Леонідовичу Сокульському, історику, доктору історичних наук, заслуженому працівнику культури України, доценту Класичного приватного універ­ситету[95].

Арнольд Леонідович Сокульський належить до тих людей, які присвятили себе великій ідеї – боротьбі за відродження української нації. Він є одним з перших серед тих, хто в радянські часи висту­пили ініціаторами оголошення Хортиці державним заповідником і створення на ній історико-меморіального комплексу запорозь­кого козацтва.

Народився А. Л. Сокульський 15 вересня 1938 року в м. Тальне Черкаської області в родині сільських учителів. Після закінчення Бучацького зооветеринарного технікуму в Тернопільській області за розподілом приїхав працювати в міжрайонну ветеринарно-бактеріологічну лабораторію в Приазовському районі техніком-бактеріологом. Там же й учителював у с. Нововасилівці – викладав географію й історію.

У 1969 р. закінчив з відзнакою Дніпропетровський держуні­верситет за кваліфікацією «географ». Працював старшим науковим співробітником відділу історії дорадянського періоду Запорізького обласного краєзнавчого музею, тоді ж закінчив курси при інституті археології АН УРСР.

18 вересня 1965 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозького козацтва.

За дорученням М. П. Киценка – тодішнього голови обласної ради, на посаду директора державного історико-культурного запо­відника Запорозького козацтва шукали не просто фахівця, а й пат­ріота. Цією людиною став Арнольд Леонідович, якого знайшов і під­писав наказ на призначення С. М. Кириченко – начальник обласного управління культури.

Заповідник створювався в умовах, коли в Україні не існувало жодного музею історії Запорозького козацтва. Передбачалося, що Хортицький козацький меморіал буде складатися з трьох частин: музею історії, садово-декоративного парку з галереєю видатних козацьких діячів, фрагменту Запорозької Січі, відтвореної на нау­ковій основі. Завершувати цей комплекс повинна була скульптурна група «Козаки в дозорі».

Будучи директором закладу, А. Л. Сокульський проводив ве­лику роботу з розбудови заповідника та комплектування його фон­дів, за його дорученням було встановлено понад 100 охоронних знаків на місцях пам’яток історії, археології та природи, він був учасником багатьох археологічних та етнографічних експедицій.

Арнольд Леонідович одним з перших, разом з відомим архео­логом і краєзнавцем О. В. Бодянським, завідувачкою відділу музею Т. К. Шевченко, почав досліджувати у комплексі місця запорозьких січей, очолював археологічну експедицію заповідника, яка відкри­ла в південній частині острова Хортиця слов’янське поселення – літописне Протовче, предтечу Запорозької Січі.

У 1979 р. був звільнений з посади, після чого вчителював у Запорізькій СШ № 1 імені Т. Г. Шевченка, де створив шев­ченківсь­кий музей. У 1981 р. Арнольд Леонідович був знову призначений директором музею і 1983 р. завершив будівництво його першої черги, а до 40-річчя визволення Запоріжжя від німецько-фашистсь­ких загарбників музей відкрили для відвідувачів як «Музей історії Запоріжжя», а його директор у жовтні 1984 р. знову був звільнений з цієї посади і до 1991 р. працював викладачем Запорізького педа­гогічного училища № 1.

Коли Україна виборола свою незалежність, у 1991 р. А. Л. Со­кульський повернувся до Заповідника на посаду директора. У цей час у країні широко відзначалося Всеукраїнське свято – 500-річчя Запорозького козацтва, і відповідав за його проведення в Запо­ріжжі саме він. Захід пройшов на високому рівні, та нев­довзі науковця знову було звільнено.

У 1994 р. він – довірена особа кандидата в Президенти Украї­ни В. М. Чорновола, деякий час працював як член комісії Верховної Ради України з національної символіки.

З 1998 р. – голова Запорізького обласного відділення Конгресу української інтелігенції, був також помічником-консультантом на­родного депутата України А. В. Єрмака.

У 1999 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук «Флот Запорозької Січі в XVI–ХVIII ст.: структурна організація, технологія та військове мистецтво».

У 1998–2003 рр. – директор-організатор Запорізького від­ділення центру Науково-дослідного інституту козацтва;

З 2003 року – викладач Класичного приватного університету, старший науковий співробітник Національного заповідника «Хор­тиця», де і сьогодні історик продовжує працювати на посаді стар­шого наукового співробітника відділу історії.

У 2014 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук «Острів Хортиця та його історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення Запорозького козацтва». Коли постало питання про будівництво мостів через запо­відну територію, він одним з перших виступив на її захист від руйнівних проектів.

Деякі науковці намагаються заперечити причетність Хортиці до Запорозького козацтва. У своїх наукових працях «Національна симво­ліка України» (1993), «Морські походи запорожців»(1995), «Козацька Хортиця» (2008), «Заповіти Хортиці» (2016) та ін. Арнольд Леонідович до­водить, що саме Хортиця є місцем, де виникло Запорозьке козацтво.

І сьогодні А. Л. Сокульський залишається взірцем вірності тим принципам, які він сповідує впродовж усього життя. Він боровся і бореться за Українську Державу, упевнений, що нація утверд­жується і самореалізується тільки у власній державі.

Його самовіддана праця зі збереження Хортиці та її історич­них пам’яток, відродження її як святині всієї України й українства у світі заслуговує на велику повагу. «Подвижник Хортиці» – так ка­жуть про нього всі, хто добре знає Арнольда Леонідовича.

(Г. М. Нагорна)

 

Праці:

Заповіти Хортиці / А. Л. Сокульський, Є. А. Сокульський. — Запоріжжя : ЗНУ, 2016. — 472 с.

Козацька Хортиця. Історико-культурне значення в процесі ви­никнення і становлення запорозького козацтва : монографія / А. Л. Сокульський ; Класичний приватний університет, Нац. заповідник «Хор­тиця». — Запоріжжя : [КПУ], 2008. — 764 с. : іл.

Культурологія : словник-довіднк / А. Л. Сокульський. — Запо­ріжжя : ГУ «ЗІДМУ», 2006. — 292 с.

Морські походи запорожців / А. Л. Сокульський. — Дніпропет­ровськ : Січ, 1995. — 222 с.

Острів Хортиця та його історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення запорозького козацтва : автореферат дисертації. – Переяслав Хмельницький, 2014. — 44 с.

Гоголь, М. В. : велич України (до річниці від дня смерті) / А. Со­кульський, Є. Сокульський // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні : ХХVI міжнар. конф. (Київ, 21–22 берез. 2017 р.) — К., 2017. 

 

Література:

Коновалова, О. В. Дослідник минувшини – Арнольд Сокульсь­кий // Дослідники козацької минувшини : зб. наук.-практ. конф. присвяченої 155-й річниці від дня народження Д. Яворницького та 95-й річниці від дня народження І. Свєшнікова. — Рівне, 2010. — 128 с.

Чабаненко, В. Незабутнє й незабутні / Віктор Чабаненко. — За­по­ріж­жя : [б. в.], 2009. — 154 с. — Із змісту : [А. Сокульський]. — С. 91, 92, 93.

Юрик, П. Одіссея Арнольда Сокульського – творця Музею запо­розького козацтва та першовідкривача Протовчого та Олешшя : [до 70-річчя з дня народження]  / П. Юрик // Запоріз. правда. — 2008. — 18 верес. (№ 138). — С. 6.

Сокульський Арнольд Леонідович : бібліогр. список / уклад. Г. На­горна. — Запоріжжя : Мотор Січ, 2001. — 14 с. — (Дослідники рідного краю ; вип. 7).

 

15.09 – 75 років (1943) від дня визволення м. Гуляйполя від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

15 вересня 1943 року. Звільнено місто Гуляйполе : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників прис­вячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 12.

 

15.09 – 75 років (1943) від дня визволення смт Куйбишеве (нині – Більмак) від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

15 вересня 1943 року. Звільнено районний центр Куйбишеве : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 18.

Визволення території районів від німецько-фашистських оку­пантів (вересень 1943) // Куйбишевський та Розівський райони в роки Великої Вітчизняної війни : зб. документів. — Куйбишеве, 1996. — С. 73–94.

 

15.09 – 70 років від дня народження Олек­сандра Івановича Абліцова (15.09.1948, с. Новоук­раїнка Куйбишев. (нині Більмац.) р-ну – 05.02.2017, м. Запоріжжя), запорізького поета[96].

«Творчість цього письменника – це рідне, материнське, єдине, що кличе й не дає замутитися поетичному (пісенному) джерелу.

Його поезія, її інтонація тримається на доброму – серці, розу­мі, слові. Слова ці даються з болю, вони швидкоплинні, майже по­засвідомі. Це тиха поезія, це тихі дзвони» – так охарактеризував творчість письменника незабутній український запорізький поет Микола Лиходід.

«Поезія – моє покликання, моє життя-буття, яке мало свій по­чаток і, звісно, матиме свій кінець, про що я завжди пам’ятаю. А пам’ятаючи про це (кінець дорозі не призначаючи), намагаюся відкривати таємниці життя. Так, у поета – два життя, але між ними смерть…» – писав у своїй готовій до друку збірці «Родовід» поет.

Олександр Іванович Абліцов народився 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Куйбишевського (нині – Більмацького) району Запорізької області, у родині педагогів. У 1970 р. закінчив фізико-математичний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. Служив в армії, учителював на Миколаївщині та Дніпропетровщині. Тоді ж почав писати вірші. Заради журналістики і літе­ратури залишив посаду директора школи і переїхав до Запоріжжя.

Найповніше талант журналіста розкрився, коли він був редак­тором відділу економіки і промисловості газети «Запорозька Січ», головним спеціалістом відділу взаємодії зі ЗМІ Запорізької облас­ної ради та власним кореспондентом газети Верховної Ради «Голос України» по Запорізький області.

Головними темами своїх численних публікацій він обрав істо­рію та сучасність нашого краю, трудові звитяги наших земляків. Багато своїх віршів Олександр Іванович присвятив природі рідного села, мальовничій річці Гайчур, де промайнуло дитинство, батькам-учителям. Гармонія, часто за рахунок свого здоров’я і часу, досягалася завдяки особистим якостям людини совісної і високоморальної.

Поет серцем переживав нинішні трагічні події в житті нашої Батьківщини, вірив у краще майбутнє своїх дітей: сина і доньки, трьох онуків: Сергійка, Даринки й Олександра; усіх земляків. Усе це підтвержують слова його вірша із збірки «Гайчур»:

Любов’ю, серцем і крилом

… Росту до тебе, мій народе.

Твій шлях, мов гордий дух свободи,

Моє освітлює чоло.

Духовна спадщина, яку залишив він у своїх книгах та багатьох колективних виданнях, є окрасою нашої української літератури. Готується до друку книга «Вечірній подих скошених полів». У цю книгу, крім поезій, увійшов розділ «Родовід», у якому письменник на прикладі історії свого роду показує тяжке життя українського народу, нашої України.

5 лютого 2017 року від третього серцевого нападу на 69-му ро­ці життя відійшов у вічність обдарований український поет, перекладач, журналіст, член НСПУ.

(Л. О. Абліцова)

Ми всі пам’ятаємо його заповіт:

«Кожна людина повинна жити

по совісті.»

Життя поета є наочним прикладом цього:

«Душею звідай власний шлях

Не задля почестей та благ.

Є в світі те, що нам по праву

Дорожче благ і вище слави»

 

Твори:

Гніздо вітрів : [поезія, авториз. переклади та щоденников. записи] / О. І. Абліцов ; Олександр Абліцов. — Запоріжжя : Дике Поле, 2009. — 168 с. : іл.

Гайчур : лірика / О. І. Абліцов ; Олександр Абліцов. — [Запо­ріжжя] : Хортиця, 1998. — 92 с. : портр., іл.

Світло материного вікна / О. І. Абліцов. — Дніпропетровськ : Промінь, 1990. — 48 с.

Бентежний березень : поезії / О. І. Абліцов ; Олександр Абліцов. — Дніпропетровськ : Промінь, 1981. — 48 с. — (Перша поетична книга).

***

«Срібні тіні по воді…»; «Чого мені так жаль у серпні…» / О. Абл­іцов // Перегук сердець : [вірші] / уклад. та фото К. Сушко. — Запо­ріжжя, 2004. – С. 7, 23.

[Добірка віршів] / Олександр Абліцов // Січовий Парнас : антоло­гія : поетич. твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 250–255.

«Тепер я жданий гість у цій оселі…» ; Дичка ; Вересневі квіти ; «Жоржини жар – уже останній» : [вірші] / О. Абліцов // Поезія – 91 : зб. — К., 1991, С. 55–56.

 

Публіцистика:

В головном дозоре ; За правое дело ; У войны не женское лицо ; Верность ; Лицом к лицу с войной ; Родня ; Идеология души ; Его высо­кая награда ; Рабочий характер ; Движение ; Чем счастлив человек ; Любите жизнь! ; Бескорыстность ; Взаимность ; Смысл материнст­ва ; Семь вершин Борисова ; На четыре счета / А. Аблицов // Моторо­строители : рассказы о людях Запорож. моторостроит. з-да / сост. Е. Т. Коваль. — Днепропетровск, 1991. — С. 12–24, 31–35, 46–50, 55–69, 77–80, 88–95, 102–105, 126–130, 135–142.

Виховуємо лицарів честі й звитяги : (Запоріз. Центр козацького патріот. виховання «Школа джур» відзначив своє 15-річчя) / О. Аблі­цов // Запоріз. правда. — 2008. — 5 квіт. (№ 51). — С. 2.

Їхня слава не пропала : [про відродження Запороз. Січі] / О. Аблі­цов // Позиция. — 2005. — № 22. — С. 12.

 

Література та інтернет-ресурс:

Абліцов Олександр Іванович // Письменники України. — К., 2006. — С. 3.

Олександр Абліцов // Література рідного краю : (навч.-метод. посібник). — 2-ге вид. – Запоріжжя, 2005. — С. 25.

Войнов, О. Олександр Абліцов // Письменники Запорізького краю (20–90-ті роки XX століття). — Запоріжжя, 2002. — С. 344–348.

Тарнашинська, Л. Б. Абліцов Олександр Іванович // Енциклопе­дія сучасної України. — К., 2001. — Т. 1. — С. 30.

[Чабаненко, В. А.] Олександр Абліцов // Січовий Парнас : анто­логія : поетич. твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 249.

Причиненко, К. Поет і перекладач // Рідний край. — 2006. — 28 січ. (№ 7). — С. 6.

Причиненко, К. Тихі дзвони поезії // Рідний край. — 2001. — 21 квіт. — С. 2.

Баулин, П. Свет поэзии побратима : [о запорож. поэте, члене Союза писателей Украины А. Аблицове] // Наш город. — 1993. — 19 янв. — С. 4.

Абліцов Олександр Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5200&lang=ukr

 

16.09 – 60 років Олександру Івановичу Черняку (16.09.1958, с. Комиш-Зоря Куйбишев. р-ну), українському економісту, науков­цю, педагогу, завідувачу кафедри економічної кібернетики Київсь­кого національного університету ім. Т. Г. Шевченка, доктору еконо­мічних наук, професору (2005), лауреату Державної премії України в галузі науки і техніки (2011).

17.09 – 90 років від дня народження Галини (Алли) Минаїв (Минаєвої) (17.09.1928, м. Запоріжжя – 28.12.2008. м. Вашингтон, США), видатної оперної та концертно-камерної співачки (мецо-сопрано-контральто) української діаспори (псевдонім – Алісія Андреадіс). У роки Другої світової війни виїхала з рідного міста до Аргентини, потім мешкала в США.

 

Література:

Лисенко, І.  Андреадіс (справжнє прізвище – Минаїв) Галина // Ли­сенко, І. Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К., 2011. — С. 16.

Герасимова, Г. П.  Андреадіс Галина-Алісія // Енциклопедія сучас­ної України. — К., 2001. — Т. 1 : А. — С. 475.

Лисенко, І. М.  Андреадіс Галина // Мистецтво України : енцикло­педія. — К., 1995. — Т. 1 : А — В. — С. 57.

Зорич, О.  Аргентинское танго по-украинськи / Остап Зорич // День. — 2001. — 15 авг. (№ 145). — С. 6.

Житкевич, А.  Графіня Монморансі з берегів Дніпра // Анатолій Житкевич // Запоріз. правда. — 2011. — 24 лют. (№ 28-29). — С. 6.

Коробова, З. Родом із Запоріжжя // Говорить і показує Украї­на. — 1990. — 29 берез.

Полтава, Л.  Галина Андреадіс – багатогранний талант : на­рис / Леонід Полтава // Визвольний шлях. — Лондон : Українська ви­дав­нича спілка. — 1975. — Т. ХХVIІІ, Кн. 9 (330), верес. — С. 1063–1072.

 

17.09 – 75 років (1943) від дня визволення м. Бердянська від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

17 вересня 1943 року. Звільнене місто Осипенко (нині – м. Бер­дянськ) : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фа­шист. загарбників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 24.

 

17.09 – 75 років (1943) від дня визволення м. Пологи від ні­мецько-фашистських загарбників.

 

Література:

17 вересня 1943 року. Звільнене місто Пологи : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвя­чується. — Запоріжжя, 2014. — С. 34.

 

18.09 – 75 років (1943) від дня визволення смт Новомико­лаївка від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

18 вересня 1943 року. Звільнена Новомиколаївка : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від нім.-фашист. загарбників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 42.

 

18.09 – 75 років (1943) від дня визволення м. Приморська від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

18 вересня 1943 року. Звільнене місто Ногайськ (нині — м. При­морськ) : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 48.

 

18.09 – 75 років (1943) від дня визволення смт Чернігівка від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

18 вересня 1943 року. Звільнений районний центр Чернігівка : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 54.

 

19.09 – 110 років (1908) від дня заснування Мелітопольського дизелебудівного (зараз – мо­торного) заводу[97].

У середині 1908 року І. Ф. Заферман заснував на південній окраїні міста Мелітополя завод нафтових двигунів шведської конструкції. До цього тут, на вулицях Олександрівській та Мико­лаївській, знаходились лише невеличка кількість житлових будинків та маленьке підприємство. Заферман скупив за безцінок домівки мешканців, зробив банкрутом заводчика Лібермана і почав будівницт­во свого заводу. Він давно вже підрахував, що, випускаючи двигу­ни можна добре заробити.

Спочатку завод Зафермана розміщувався у низькому довгому сараї з маленькими вікнами. Перед входом знаходився ліхтар з керо­синовою лампою. У приміщенні було кілька старих токарних, сверд­лильних, фрезерних станків. Далі знаходилася «ливарня», у якій пра­цювало четверо робітників. Вони були і формувальниками, і ливар­никами. У перший рік на заводі було виготовлено 50 двигунів потуж­ністю в 10 та 18 сил. Ці двигуни мали великий успіх у місцевих землевласників, і підприємство Зафермана почало розширюватися.

Умови життя та праці робітників були важкими. Їх робочий день досягав 12 годин. Старі робітники розповідали, що робили вони в темних цехах на кустарному устаткуванні з 6 ранку і до 6 вечора. Додому приходили брудні, бо на заводі не було навіть де і помитися. Сил вже не було, і вони відразу валились на постіль, засинали. А ранком – знову йшли працювати, щоб заробити жалюгідні гроші, на які родина могла надголодь прожити.

Так продовжувалося до 1918 року. У місті було організовано Раднаргосп, і всі підприємства були націоналізовані. Завод Зафер­мана став називатися Другим Радянським заводом. Але грома­дянська війна не дала йому в ті лихі часи зробити щось значне. Влада багато разів у місті змінювалась. Завод було зруйновано. І тільки 1925 року група робітників на базі розбудованих корпусів заводу організувала промислово-кооперативну артіль «Перемога». Ця артіль спочатку стала виконувати замовлення з ремонту нафтових двигунів, а потім перейшла і на випуск нових нафтянок. Виготовлені в перший же рік роботи двигуни в сумі мали потужність 500 сил.

А 1929 року артіль «Перемога» взялась за будівництво судових двигунів, які до того часу закупалися за кордоном. 27 листопада 1931 року завод артілі «Перемога» передали державному Всесоюзному об’єднанню «Союздизель». Почався новий етап його розвитку. Ви­пуск нафтових двигунів уже не мав для держави цінності, тому в лютому 1940 року завод випустив останні 175 двигунів, що пра­цювали на нафті. Стали розроблюватися нові швидкохідні дизельні двигуни і стаціонарні автоматизовані дизель-генератори. У лютому 1941 року пройшов успішні іспити дизель 2МЧ. Було підготовлено до іспитів двигун 4МЧ. Але почалася війна. Завод було евакуйовано за Волгу. Мелітополь на два роки окупували гітлерівські загарбники. Будівлі заводу, як і все місто, були зруйновані.

Після звільнення від ворога в жовтні 1943 року почалася від­будова заводу. Перший після звільнення міста дизель потужністю в 10 сил 1МЧ 10,5/13 було випущено 29 серпня 1944 року.

У 50-х роках дизелі і дизель-генератори потужністю в 10, 20, 40 сил з маркою «МДЗ» добре знали в усіх куточках країни. Вони працювали навіть в наукових експедиціях станції «Північний полюс» і в Антарктиді. Марка дизелебудівного заводу добре заре­комендувала себе в багатьох країнах. У рік свого п’ятдесятиріччя дизелебудівний завод ім. Мікояна був перейменований у Меліто­польський дизелебудівний.

Новий етап розвитку заводу почався в 1959 році. Завод став «Мелітопольським моторним» і приступив до випуску силових агрегатів (двигунів та коробок передач) з повітряним охолод­женням до автомобілю «Запорожець». 5 серпня 1960 року силовому агрегату МеМЗ–96 була дана путівка в життя. З усіх основних пара­метрів він повністю відповідав технічним умовам. У липні цього ж року «Запорожець» експонувався на ВДНГ в Москві, а в січні 1961 року його побачила Західна Європа на автомобільній виставці в Брюсселі. Почався масовий випуск агрегатів. У той час Запорізь­кий автозавод «Комунар» кожного місяця отримував із Мелітополя 1500 силових агрегатів. У перших двигунів потужність була 23 к. с., а пробіг – 35 тис. км. Але модернізація двигуна дозволила збіль­шити її до 27 к. с., пробіг – до 50 тис. км. У 1968 році було розпочато випуск силового агрегату МеМЗ–968 з потужністю дви­гуна 40 к. с. А в IV кварталі 1970 р. зробили пробну партію – 100 сило­вих агрегатів МеМЗ–968А з потужністю двигунів 49–59 к. с. П’яти­річ­ний план з випуску промислової продукції за­вод виконав 8 груд­ня 1970 року. За п’ятиріччя випуски силових агрегатів зросли в 2,2 рази. У 1974 році на заводі було зроблено мільйонний агрегат. Си­ловому агрегату МеМЗ-968 було присвоєно Державний Знак Якості.

У 1987 році було завершено будівництво нового корпусу меха­носкладального цеху. Були введені потужності з виробництва сило­вого агрегату МеМЗ–245 (51 к. с.) і з січня 1988 р. почали виробляти цей силовий агрегат для автомобіля «Таврія». Але в 1991 р. в країні змінилися влада і політичний курс. Україна стала самостійною державою. На заводі почалися роботи із заснування акціонерного товариства і виходу його з об’єднання «АвтоЗАЗ».

Прийшли важкі часи в житті заводу. Його колектив шукав шляхів виходу з кризи. У 1998 р. було підписано Засновницький договір і створено українсько-корейське спільне підприємство «АвтоЗАЗ-Дєу», у складі якого був і моторний завод, який назвали ГРП «АвтоЗАЗ-Мотор». На заводі стали освоювати силовий агрегат МеМЗ-2457, двигун для автомобілів «Таврія» та «Славута».

Але рік по тому на заводі наступила нова криза. Не було голов­ного – реалізації продукції. Обсяг виробництва скоротився майже вдвічі. Незважаючи на труднощі, завод продовжував працювати. По­чалися роботи з розробки двигуна до автомобіля «Ланос». В експе­риментальному цеху зібрали 4 зразки двигуна. У 2001 році були проведені іспити і підготовка виготовлення силового агрегату МеМЗ–307 1,3 л з системою розгорнутого вприскування палива й елект­ронною системою управління. Підприємство «АвтоЗАЗ-Мотор» було перетворено в госпрозрахунковий підрозділ «АвтоЗАЗ-Мотор».

У 2002 році почали випускати силовий агрегат МеМЗ-307, який пройшов кілька ступенів удосконалення: від двигуна 1,1 л до 1,3 л введення електроніки в управління процесами. Цей рік став переломним в історії компанії: почалися роботи з нарощування обсягів виробництва і створення нових видів продукції. У 2003 рік завод вступив з новим ім’ям – закрите акціонерне товариство з іноземною інвестицією «Запорізький автомобілебудівний завод».

У 2006 році на заводі розпочато демонтаж устаткування і бу­дов, що раніше були механічним цехом № 1 та збиральним цехом № 1. Була зібрана пілотна партія силових агрегатів з двигуном 1,4 л, які відправляли на Запорізький автозавод для комплектації автомо­біля «Sens». А в 2007 році ЗАТ «ЗАЗ» зняв з виробництва автомобіль «Таврія», і на Мелітопольському заводі закінчився важ­кий етап з ви­пуску силового агрегату 245-ї моделі. Було розпочато повномасш­табне виробництво нового українського автомобіля «ЗАЗ-Ланос» з двигуном обсягом 1,4 л заводу «АвтоЗАЗ-Мотор».

2008 рік для мелітопольських моторобудівників був ювілей­ним. Поздоровляючи колектив заводу з історічним ювілеєм, дирек­тор ГРП «АвтоЗАЗ-Мотор» В. С. Горбань відмітив, що з мотор­ним заводом пов’язані долі тисяч людей; що на заводі виготовлені біль­ше 5 млн силових агрегатів до автомобілів; що завод став кузнею кадрів для багатьох підприємств і що він вносить значний вклад в економіку міста і регіону.

З 2011 р. ГРП «АвтоЗАЗ-Мотор» перетворено у виробничий підрозділ «Мелітопольський моторний завод» (ПП «МеМЗ») ПАО «Запорізький автомобільний завод». Засновником ПАТ «ЗАЗ» була компанія «УкрАвто». Мелітопольський моторний завод – єдине підприємство в Україні з виробництва двигунів і коробок передач для легкових автомобілів.

Наступив новий ювілей: Мелітопольському моторобудівному заводу 110 років. Незважаючи на тяжкі економічні та політичні умови, завод продовжує жити. Ще у вересні 2012 року керівництво «АвтоЗАЗ» прийняло рішення про перенесення на «МеМЗ» вироб­ництва автобусів з Іллічівського заводу автомобільних агрегатів. Випуск автобусів був розпочатий у квітні 2015 року, також підприємст­во продовжувало виготовлення двигунів, фургонів та складання шасі. І зараз Мелітопольський моторний завод продовжує вироб­ництво силових агрегатів, а також приміських автобусів А07 і міських А10С34. За інформацією директора заводу О. В. Москален­ка, у 2016 році моторний вже випустив сотню автобусів, які мають попит в Україні…

(О. М. Алексєєв)

 

Література та інтернет-ресурс:

ГРП «АвтоЗАЗ-Мотор» ЗАТ «ЗАЗ» (Мелітопольський мотор­ний завод) // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. текс­ту Федір Турченко та ін.]. — [Запоріжжя], 2009. — С. 60–63 : фото.

Проверено временем : история Мелитопольского моторного завода. — Мелитополь : Люкс, 2008. — 197 с.

ВАТ «Мелітопольський моторний завод» (ГРП «АвтоЗАЗ-Мо­тор») // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліограф. по­кажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова]. — Запоріжжя, 2009. — С. 36–38. — (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

История родного завода : (очерки о прошлом и настоящем Мели­топольского дизелестроительного завода). – Мелитополь, 1958. — 88 с.

Бензик, С. В труді, як в бою // Серп і молот. — 1981. — 20 черв. (№ 99).

МеМЗ. История [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.memz.com.ua/html/history.htm

 

19.09 – 100 років від дня народження Дмит­ра Тимофійовича Попова (19.09.1918, ст. Павловсь­ка Олешів. (нині Олексіїв.) р-ну Волгоград. обл., РФ – 16.02.1990, м. Москва, РФ), Героя Радянсь­кого Союзу, капітана, командира батальйону 550-го стрілецького полку 4-го Українського фронту, який відзначився в боях за м. Мелітополь.

Коли в 60-ті роки минулого сторіччя мелітопольський крає­знавець М. В. Мохов збирав матеріали про Героїв Радянського Сою­зу, які звільняли в 1943 році Мелітополь від гітлерівських загарб­ників, він зустрічався та переписувався з багатьма учасниками цих боїв. Про Дмитра Тимофійовича Попова бійці розповідали йому, як про надзвичайно чуйного, людяного, доброзичливого командира, якого всі любили і готові були за ним «йти в будь-яке пекло бою». Він був добрим розповідачем, мав чималий бойовий досвід і завж­ди знаходив для бійців необхідні слова, піднімаючи їх настрій та бойовий дух.

Народився Дмитро Тимофійович в 1918 році в станиці Пав­ловськ (нині хутір в Олексіївському районі Волгоградської області) в сім’ї селянина. У 1938 році закінчив Урюпінський сільсько­господарський технікум і був призваний до Червоної Армії. Брав участь у боях на Халхін-Голі. Був тяжко поранений. У 1941 році повернувся додому, почав працювати агрономом у колгоспі. Але коли почалася Друга світова війна, його направили на курси молодших лейтенантів, після закінчення яких, з грудня 1941 року, він був мобілізований на Південно-Західний фронт, де вою­вав командиром стрілецького взводу.

У березні 1942 року лейтенант Попов був знову тяжко поране­ний і евакуйований до шпиталю. Після одужання його направили на курси вдосконалення командного складу, а в діючу армію він потрапив у травні 1943 року. Старший лейтенант Попов тоді отримав посаду командира батальйону 550-го стрілецького полку 126-ї стрі­лецької дивізії 51-ї ударної армії Південного фронту. Брав участь у боях на річці Міус і на річці Молочній.

Батальйон Д. Т. Попова відзначився при прориві німецької лі­нії оборони Міус-фронту в ході Донбаської наступальної операції. За ці бої командир був нагороджений орденом Червоного Прапора. У документі про нагородження йдеться про те, що Попову 27.08.1943 р. було наказано вибити ворога силами свого батальйону з населеного пункту Степанівка. Батальйон «…вступив до бою, але противник, використовуючи будови населеного пункту, завзято пручався… Попов, уміло маневруючи і керуючи своїми підрозділа­ми, при незначних втратах в особистому складі свого батальйону, вибив противника і зайняв його. Наказ командування Д. Т. Поповим виконаний. Батальйоном знищено до 200 солдатів і офіцерів против­ника, підбито дві автомашини з боєприпасами, які були доставлені в полк, і взяті в полон 4 фріца. У цей же день супротивник зробив п’ять атак з метою зайняти свої колишні позиції, але всі атаки його були батальйоном успішно відбиті…».

Переслідуючи відступаючого противника, війська Південного фронту повністю звільнили Донецький вугільний басейн і 22 верес­ня вийшли до німецької лінії оборони «Вотан» на річці Молочна. По закінченні Донбаської операції 126-та стрілецька дивізія була передана до складу 51-ї армії і почала підготовку до Мелітопольсь­кої фронтової операції.

У ході розпочатого 26 вересня 1943 року наступу військ Пів­денного фронту (з 20 жовтня 1943 року – 4-й Український фронт) належало прорвати найпівденнішу частину Східного валу – дуже сильно укріпленого і глибоко ешелонованого кордону німецької оборони «Вотан». Противник чинив шалений опір. 9 жовтня 1943 року 51-ша армія була кинута в бій на ділянці наступу 28-ї армії з завданням оволодіти основним вузлом оборони противника – містом Мелітополем.

19 жовтня 1943 року 550-й стрілецький полк 126-ї стрілецької дивізії глибоко вклинився в оборону противника в межах міста. Противник кинув у бій на правому фланзі полку до двох посилених рот автоматників при підтримці 25 танків. Стрімким натиском німцям вдалося потіснити позиції полку, у результаті чого команд­ний пункт капітана Попова був відрізаний від основних сил. Прагну­чи знищити бійців, які опинилися в оточенні, упродовж дня німецька піхота за підтримки танків зробила 18 атак. У лютих сутичках без підтримки артилерії бійці капітана Попова протитан­ковими гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю підбили 17 танків, у тому числі 8 «Тигрів» і 1 бронемашину. Втрати против­ника в живій силі склали до 160 солдатів і офіцерів убитими. Дмит­ро Тимофійович брав безпосередню участь у відбиванні ворожих атак і зумів підбити, а потім підпалити «коктейлем Молотова» 1 «Тигр» і 1 середній танк.

Ділянка, утримана батальйоном Попова, мала виключно важ­ливе тактичне значення для подальшого наступу. У наступні дні ба­тальйон Д. Т. Попова в ході запеклих боїв зумів прорватися в район Нового Мелітополя, але не встиг закріпитися на нових позиціях. Намагаючись відтіснити батальйон і знищити, німці завдали нес­подіваний удар з флангу силою до двох рот автоматників при під­тримці 8 танків. Батальйон здригнувся, але завдяки особистій мужності комбата і прийнятим їм рішучим заходам відступ було зупинено. Наступними атаками батальйон не тільки відновив колишні позиції, але й істотно просунувся вперед. 23 жовтня 1943 року останні осе­редки опору німців у місті були ліквідовані.

«За зразкове виконання бойових завдань Командування по прориву укріпленої смуги німців і звільненню міста Мелітополь і проявлені при цьому відвагу і геройство» Попову Дмитру Тимо­фійовичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1943 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У подальшому Д. Т. Попов брав участь у боях з фашистами на різних фронтах. Закінчив війну на посаді командира полку в званні майора. Його бойовий шлях закінчився 10 травня 1945 року, коли підрозділи 27-ї армії (у якій він у той час вже знаходився) вийш­ли до річки Мур (Угорщина). Нагороджений орденом Леніна, медал­лю «Золота Зірка», орденами Червоного Прапора, Суворова III ступе­ня, Олександра Невського, Червоної Зірки, багатьма медалями.

Після закінчення Другої світової війни Дмитро Тимофійо­вич Попов залишався на посаді командира 481-го стрілецького пол­ку до 28 липня 1945 року. Потім його направили на навчання до Війсь­кової академії ім. М. В. Фрунзе, по закінченню якої він служив у стройових частинах Радянської Армії. У 1958 році закінчив Ви­щі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу Збройних Сил СРСР.

З 1972 року полковник Д. Т. Попов у запасі. Жив у Москві. Пра­цював у видавництві «Планета». Помер Дмитро Тимофійович 16 лю­того 1990 року. Похований на Троєкуровському кладовищі Москви.

У Мелітополі на «Алеї Героїв Радянського Союзу» на честь Ге­роя установлена меморіальна дошка.

(О. М. Алексєєв)

Література та інтернет-ресурси:

Попов Дмитрий Тимофеевич // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник. — Мелитополь, 2005. — С. 187.

Попов Дмитрий Тимофеевич // Волгоградцы — Герои Советского Союза. — Волгоград, 1968. — С. 98.

Попов Дмитрий Тимофеевич // Герои Советского Союза : крат­кий биографический словарь. — М., 1988. — Т. 2. — С. 307.

Куперман, В. Улюбленець бійців : твої Герої, Мелітополь / Ку­перман В., Мохов М. // Серп і молот. — 1968. — 26 листоп. (№ 184).

Куперман, В. Душа батальону (Герої боїв за Мелітополь) / Куперман В., Мохов М. // Серп і молот. — 1981. — 5 верес.

Попов Дмитрий Тимофеевич [Электронный ресурс] // Герои страны. — Режим доступа : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?­Hero_id=7167

Попов Дмитрий Тимофеевич [Электронный ресурс] // Вики­педия. — Режим доступа : https://ru.wikipedia.org/wiki/Попов,_Дмит­рий_Тимофеевич

19.09 – 90 років від дня народження Михай­ла Єгоровича Дов­жика (19.09.1928, с. Шелюги Якимів. р-ну – 13.12.1998, с. Шуйське Атбасар. р-ну Акмолін. обл., Казахстан), першоцілинника, Героя Соціалістичної Праці; автора книг «Раз­бушевавшаяся степь», «Птицы улетают одни», «Вровень с веком», «Слово к молодежи».

Михайло Єгорович Довжик народився 19 вересня 1928 року в селі Шелюги Якимівського району в родині колгоспників.

Він давно і заслужено став знаменитим. Характер гарту­вався в будні одвічної хліборобської праці. З 1943 року почав пра­цювати причіпним на тракторі в колгоспі, але, не дивлячись на свої 15 років, вважався повноцінним робітником і отримував 800 грамів хліба на день.

Восени 1944 року Михайла направили на курси трактористів до Охрімівської МТС. Через місяць видали посвідчення – і на ро­боту. Так він став механізатором. Пізніше пройшов повторні і більш повноцінні курси.

З 1948 до 1952 роки служив в армії. Після демобілізації в рідно­му колгоспі працював трактористом, потім його призначили поміч­ником бригадира тракторної бригади. Пройшов курси з підготовки бригадирів, які успішно закінчив.

У 1954 році почалося освоєння цілинних і перелогових земель в Сибіру і Казахстані. Із Запорізької області в березні 1954 року Ми­хайло Єгорович приїхав до міста Акмолінськ (Казахстан), звідки його направили бригадиром молодіжної тракторно-рільничої бри­гади радгоспу «Ярославський» Єсільського району (нині – Акмо­лінської області).

У 1965 році, після завершення навчання в крайовій школі підвищення кваліфікації керівних кадрів сільськогосподарського виробництва, виявив бажання перейти до радгоспу «Шуйський» Атбасарського району Акмолінської області в одну з тракторноріль­ничих бригад, що відставала за виробничими показниками. Майже два десятиліття Михайло Єгорович очолював п’яту тракторно-рільничу бригаду цього господарства і вивів її у передовий хліборобський колектив області. М. Є. Довжик став майстром землеробства, умілим організатором і наставником.

Михайло Єгорович з друзями пережив в наметі не один степо­вий буран, провалювався під лід на тракторі, тонув, випливав, ря­тував трактор, зледенілий йшов по степу в тридцятиградусний мороз. Хлібороба формували робота, любов до землі і лю­дей. Його дружбою пишалися і цінували багато хліборобів цілини. Михайло Єгорович по праву носив звання Першоцілинника. Продов­жуючи їх чудові традиції, 1972 року бригада на чолі з Михайлом Довжиком виступила ініціатором Республіканського змагання хлібо­робів під девізом «Помножимо силу цілинного гектара». Цей почин був підхоплений сотнями тракторно-рільничих бригад радгоспів і колгоспів, що допомогло багатьом господарствам Казахстану ви­ростити небувалий урожай зернових та інших культур. За багато­річну працю, ініціативність у впровадженні прогресивних техноло­гій і його поширення серед цілинників, за стабільно високі врожаї зернових, за підготовку і виховання молодих кадрів у 1972 році Михайло Єгорович Довжик удостоєний вищої нагороди СРСР – звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і зо­лотої медалі «Серп і молот». На його грудях сяяли ордени Жовт­невої революції, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, а також медалі «За сумлінну працю» і «За освоєння цілинних і пере­логових земель». За видатні трудові успіхи його ім’я внесено до Золотої Книги Пошани Казахської РСР. Він удостоєний знака «Нас­тавник молоді», Почесного знака ЦК ЛКСМ України, бронзової ме­далі Головного Комітету ВДНГ СРСР.

У 1961 році йому було присвоєно звання «Заслужений майстер Соціалістичного землеробства Казахстану», у 1975 році – лауреата Державної премії Казахської РСР.

З-під пера М. Є. Довжика вийшли книги «Розбуджений степ», «Нарівні з віком», «Зрілість», «Слово до молоді», у яких він розповідає про свій трудовий і життєвий шлях та товаришів-цілинників.

Доброзичливість, ерудиція, працьовитість, завзятість, наполег­ливість і його високі результати у виробництві зерна отримали ши­роке визнання громадськості як у СРСР, так і за кордоном. У 1959 році Михайло Довжик брав участь в сьомому Всесвітньому фести­валі молоді в столиці Австрії – Відні, у 1973 році був почесним гостем десятого Всесвітнього фестивалю молоді в Берліні. Він двічі обирався депутатом Верховної Ради СРСР, а також депутатом Вер­ховної Ради Республіки Казахстан.

(В. М. Гнєдашев)

 

Окремі видання:

Вровень с веком : [рассказ бригадира тракт. бригады совхоза «Шуйский» Атбасар. р-на] / Довжик М. Е. ; [лит. запись В. Ларина]. — Алма-Ата : Казахстан, 1979. — 287 с. : ил.

Бригада – коллективный воспитатель : записки первоцелинни­ка / М. Е. Довжик ; [лит. запись А. В. Шелудько]. — М. : Профиздат, 1974. — 47 с.

 

Спогади:

Разве можно забыть? / Довжик, М. Е. // Целинный характер. — М., 1979. — С. 112–117.

Школа новаторства / Довжик, М. Е. // А хлеб остается хле­бом. — М., 1979. — С. 140–150.

С той самой палатки / Довжик, М. Е. // Труд. — 1984. — 25 февр.

Поле моє / Довжик, М. Є. // Україна. — 1980. — № 35. — С. 8.

 

Література та інтернет-ресурс:

Павлов, О. Парни из первых эшелонов / О. Павлов, Г. Шепить­ко // Известия. — 1984. — 14 марта.

Павленко, В. Його життя – приклад для наслідування // Слово трудівника. – 1979. – 31 берез.

Дерев’янко, О. Дорога крізь роки // Комсомолець Запоріжжя. — 1978. — 25 жовт.

Казанцева, Н. Хозяин земли [Электронный ресурс]. — Режим доступа к статье : http://www.nomad.su/?a=15-200809220222

 

19.09 – 75 років (1943) від дня визволення м. Оріхова від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

19 вересня 1943 року. Звільнене місто Оріхів : [із зведення Радін­формбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвя­чується. — Запоріжжя, 2014. — С. 60.

 

19.09 – 70 років Михайлу Іванови­чу Фо­менку (19.09.1948, с. Мала Рибиця Краснопіл. р-ну Сум. обл.), заслуженому майстру спорту СРСР з футбо­лу, заслуженому тренеру України та Грузії, брон­зовому призеру Олімпійських ігор (1976), кращо­му тренеру України (2000), голов­ному тренеру ФК «Металург» (Запоріжжя) (2003).

Михайло Іванович Фоменко народився 19 вересня 1948 року в селі Мала Рибиця Краснопільського району Сумскої області. Перших успіхів у футболі Михайло досяг, граючи в заводській команді «Фрунзенець» Сумського машинобудівного науково-виробничого об’єднання ім. М. В. Фрунзе. Саме там на нього звернули увагу та запросили до місцевого «Спартака». До київського «Динамо» він прийшов перед початком сезону 1972 року в амплуа захисника. Високий, дуже рух­ливий і швидкий футболіст був повноправним господарем штрафного майданчика. Строго дотримувався ігрової дисципліни, був корисний при підключеннях до атак, добре грав головою.

У 1972 році Фоменко дебютував в збірній СРСР, брав участь у відбіркових матчах чемпіонатів світу, Європи та Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі. Усього за головну команду країни він зіграв 22 матчі (у тому числі 5 матчів за олімпійську збірну СРСР).

У вищій лізі чемпіонатів СРСР Михайло Фоменко провів 213 ігор. Він – триразовий чемпіон СРСР, чотириразовий срібний призер першості країни, двічі володар Кубка СРСР, Кубка володарів Кубків та Суперкубка УЄФА, бронзовий призер ХХІ Олімпійських ігор.

Свою ігрову кар’єру Михайло Іванович завершив у 30-річному віці через травму спини. Після цього він два роки навчався у Вищій школі тренерів, отримав диплом і розпочав тренерську діяльність. Тренував команди київського «Динамо», чернігівської «Десни», криворізького «Кривбасу», сумського «Автомобіліста», збірні Іраку та Гвінеї, інші українські та зарубіжні команди. Очолити запорізький «Металург» Михайла Івановича Фоменка запросили в 2003 році. Про­те з командою він співпрацював недовго – лише один круг чемпіо­нату. Цей період виявився для «Металурга» не дуже стабільним: перемоги межувалися з поразками, якість самої гри покращилася не набагато. З 26 грудня 2012 до 23 червня 2016 року – головний тренер національної збірної України з футболу. Після нев­далого виступу команди на Євро–2016 подав у відставку за власним бажанням.

Михайло Іванович Фоменко – заслужений майстер спорту, заслу­жений тренер України, заслужений працівник фізичної культури та спорту України. За досягнення високих спортивних результатів та вагомий внесок у розвиток вітчизняного футболу його нагородили орденами «За заслуги» III ступеня (2004) та ІІ ступеня (2015) і відзнакою «Іменна вогнепальна зброя».

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Фоменко Михайло Іванович // Енциклопедія олімпійського спор­ту України. — К., 2005. — С. 373.

Фоменко Михаил Иванович // Запорожский «Металлург»: хрони­ка футбольных событий. — Запорожье, 2015. — С. 216.

Михаил Фоменко // МИГ. — 2003. — 3 июля.

 

20.09 – 75 років (1943) від дня визволення смт Приазовське від німецько-фашистських загарбників.

Література:

20 вересня 1943 року. Звільнений районний центр Приазовське : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 66.

 

20.09 – 75 років (1943) від дня визволення м. Токмака від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

20 вересня 1943 року. Звільнене місто Великий Токмак : [із зве­дення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 72.

 

22.09 – 90 років (1928) від дня заснування дослідного гос­подарства «Мелітопольське» Інституту зрошуваного садівництва Української академії аграрних наук[98].

 

Література:

Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. — [Запоріжжя], 2009. — С. 104.

 

22.09 – 75 років (1943) від дня визволення м. Вільнянська від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

22 вересня 1943 року. Звільнене місто Червоноармійськ – заліз­нична станція Софіївка (нині – м. Вільнянськ) : [із зведення Радін­формбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвя­чується. — Запоріжжя, 2014. — С. 80.

 

23.09 – 70 років від дня народження Олександра Володи­мировича Поляка (1948–2003), почесного громадянина м. Запо­ріжжя (2003), Запорізького міського голови[99].

 

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Поляк Олександр Володимирович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиха­нов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 73–74.

Ігнатуша, А. Є. Поляк Олександр Володимирович [Електронний ресурс] / А. Є. Ігнатуша, Р. Б. Шиханов // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=6896&lang=ukr

 

26.09 – 120 років тому (1898) було завершено будівництво залізничної ділянки Чаплине – Бердянськ.

28.09 – 80 років Євгену Івановичу Головатюку (28.09.1938, с. Ло­зувата Липовец. р-ну Вінниц. обл.), заслуженому діячу мистецтв Ук­раїни, головному режисеру Запорізького академічного обласного ук­раїнського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара (з 2009)[100].

 

Література:

Евгений Головатюк: «Хочется еще удивить зрителя» // Улица За­речная. — 2013. — 3 окт. (№ 40). — С. 5.

«Це щастя працювати з такою людиною!» // Театр Danapris. — 2013. — № 1. — С. 4.

Ювілейний сезон : [гол. режисер театру, засл. діяч мистецтв України Є. Головатюк – про розвиток театру та плани на майбут­нє] // Театр Danapris. — 2013. — № 1. — С. 2.

Головатюк, Є.: «Режисура – це не тільки професія, це спосіб життя» // Театр Danapris. — 2012. — № 1. — С. 6.

 

28.09 – 40 років (1978) ТОВ «Завод залізобетонних конст­рукцій і матеріалів» (м. Запоріжжя).

29.09 – 70 років Вірі Миколаївні Коваль (29.09.1948, с. Білень­ке Запоріз. р-ну), запорізькій поетесі[101].

30.09 – 120 років тому (1898) в м. Бердянську відкрито заліз­ничний вокзал.

30.09 – 50 років від дня народження воїна-афганця, рядового Леоніда Миколайовича Пономаренка (1968, с. Аграфенівка Віль­нянського району – 1988, с. Золота Поляна Пологів. р-ну), воїна-афганця, рядового. Загинув у Афганістані.

 

Література:

Пономаренко Леонід Миколайович // Книга пам’яті України. За­по­різька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і]: Інтернаціона­лісти. — С. 66.

 

 

Цього місяця виповнюється:

 

175 років тому (1843) на Запоріжжі перебував Т. Г. Шевченко[102].

 

Література:

Шевченко, Т. Г. і Запоріжжя : (бібліографічний покажчик) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., ред. І. Степаненко ; уклад. Г. Нагорна]. — Запоріжжя : [Валпіс], 2014. — 104 с.

 

120 років (1898) від дня заснування залізничної станції Пологи.

 

90 років (1928) від дня заснування ВАТ «Мелі­топольський завод &bdq