Зачинено. Вiдкриється 24.04 в 9:00
Your cart: 0 Items - 0.00 ₴
Close

Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2022

Головна...Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя 2004-2024Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2022
Переглядів - 3241

ПЕРЕДМОВА

Черговий 53-й випуск універсального щорічного краєзнавчого видання «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2022 рік» містить хронологічний перелік дат найважливіших подій історії, політичного, господарського, наукового і культурного життя Запорізької області, факти про видатних людей регіону. Найвагоміші події і факти здебільшого споряджені текстовими довідками (у деяких випадках, що повторюються, даються посилання на матеріали попередніх випусків календаря). У хронологічному ряду вони виділені жирним шрифтом, текстові довідки та рекомендаційні бібліографічні списки до них набрані курсивом. Списки складені в логічній та хронологічній послідовності.

Для зручності в кінці посібника розташовані допоміжні покажчики: іменний, географічний, підприємств та організацій, авторів статей даного випуску.

Адресований календар викладачам навчальних закладів всіх рівнів, журналістам, історикам, краєзнавцям, бібліотекарям, всім зацікавленим у поширенні знань про край, популяризації імен діячів науки, культури, мистецтва, пов’язаних із Запорізькою областю. Укладачі календаря «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2022 рік» висловлюють щирі слова вдячності всім, хто брав участь у його створенні.

Усі дати подаються за друкованими джерелами, за можливі неточності в них Бібліотека не відповідає.

З пропозиціями та зауваженнями просимо звертатися за адресою: відділ краєзнавства, пр. Соборний, 142, м. Запоріжжя 69600; тел.: 787–53–52 або Е–mail: kraeved@zounb.zp.ua

ВАЖКИЙ 1922-Й

Український проєкт державного будівництва, народжений революцією, зазнав поразки, внаслідок чого утвердилася радянська влада більшовицького зразка. Однак більшовики не наважилися на повну ліквідацію здобутків Української революції, оскільки навіть із тактичних міркувань не могли повністю ігнорувати тих процесів, що відбулися у 1917-1921 рр., а особливо розвитку українського націоналізму у його найширшому значенні. Перші постреволюційні роки для червоних позначилися впливом, за висловом Григорія Петровського, «жорсткої научки дев’ятнадцятого року». Тоді під впливом шовіністичної поведінки більшовиків українське селянство вибухнуло масовими повстаннями. Володимир Затонський стверджував, що саме ця помилкова більшовицька політика, а також ворожість до усього українського стали приводом для повстання українського села проти чужинців (представників російського централізму).

Очевидно, не сприймалися й ідеї одного з апологетів російсько-більшовицького режиму – Християна Раковського, який вважав, що українська мова не може бути офіційною в Україні, оскільки вона де-факто була мовою антирадянських дрібнобуржуазних інтелігентів й політиків.

Відповідно, більшовики зрозуміли, що для залучення громадськості до соціалістичного будівництва вони мали йти на поступки. Однією з них був курс на українізацію. Тим більше, що партійний перепис 1922 р. чітко продемонстрував неукраїнський характер КП(б)У. За національним складом ця філія РКП(б) до початку політики українізації мала: українців – 23 %, росіян – 54 %, інших (серед яких переважали євреї) – 21 %. Близько 80 % членів компартії мешкали у містах. Більшовицька партія в Україні наприкінці 1922 р. була майже повністю російськомовною, а українською мовою володіли лише 11 % членів КП(б)У.

Українців серед будівничих соціалізму в Україні бракувало. Тож для більшовиків, які не були тут національною силою, ця політика була ще й спробою уникнути кровопролитного спротиву авторитарному режиму під «націоналістичними» гаслами. Для більшовицького режиму українізація в першу чергу була важлива як засіб нейтралізації українського націоналізму.

«Українізаторська» поступка одночасно стала умілим тактичним ходом «пролетарської» влади. Як зазначив Микола Фролов, більшовицьке керівництво, несподівано для керівників українського національно-визвольного руху, перехопило велику кількість гасел та ідей, які складали ідеологічну (світоглядну) сутність діяльності Центральної Ради, Директорії та Гетьманату доби Революції. Самі ж більшовики визнавали, що це лише тактичний крок. Володимир Затонський вже у 1927 р. зазначив: «українізація не є просто принципова засада, а українізація є активний процес, у якому стоїть питання так само, як у непі: хто кого – чи стихія вирветься з нашого керовництва й нас затопить, чи, навпаки, осідлаємо, сядемо верхи на стихію і, керуючи нею, ввійдемо в соціялізм».

В даному випадку Володимир Затонський чудово розумів, про що йде мова і наскільки небезпечною може бути ця стихія. Ще 1920 р. він детально проаналізував зв’язок між імперськими упередженнями росіян і структурою партії в Україні. Саме через імперську політику міський російський та русифікований пролетаріат України цурався українського національного руху та вбачав у ньому зраду. Ворожість цього пролетаріату до спроб України відмежуватися від Росії перетворилася у ненависть до всього українського. Разом із тим такий стан речей залишав мільйони селян під впливом націоналістичних лідерів.

Підігрівалася така ситуація й переведенням поняття «української мови» у політичну площину й ототожнення її з українським націоналізмом через використання її ворогами більшовиків. Розмірковуючи над цим, Степан Величенко зазначив, що не відомо про жодного більшовика, який би засудив російську як мову Денікіна, або німецьку – як мову кайзера. В українському випадку більшовики орієнтувалися протилежно й асоціювали таки українську мову з політичними групами. Доводилося навіть у київській газеті «Комуніст» за 22 січня 1922 р. друкувати статтю «Українська мова – це не мова Петлюри», що, однак, істотно не вплинуло на ситуацію.

Ситуація була загрозливою й вимагала вирівнювання. Усвідомивши неминучість процесу деколонізації, більшовики вирішили його очолити, надати йому своїх контрольованих форм й під прикриттям коренізації зберегти територіальну цілісність колишньої Російської імперії.

Політика коренізації передбачала підготовку комуністичних кадрів із представників корінної національності, врахування національних факторів при формуванні партійно-державного апарату. Також передбачалося поширювати освіту рідною мовою, сприяти розвитку національних культур, організувати заклади освіти й культури, ЗМІ, книговидання тощо. Взагалі, на території України розпочався контрольований процес збільшовичення націоналістичних прагнень українського, перш за все – селянського, середовища. Селянство, тимчасом, намагалося вижити в умовах голодомору, першого з трьох, як пізніше виявилося.

Також варто зауважити, що описувані події відбувалися вже географічно у Запорізькій губернії, яка охоплювала територію в 28 тис. кв. верст з населенням близько 1 млн 300 тис. осіб. Серед усіх губерній Запорізька була найменш заселеною, а село, після кількарічної боротьби «усіх проти усіх», мало жалюгідний вигляд. Наприклад, щорічне виробництво цукру впало з 70-90 млн пудів у 1910-х рр. до 2,5 млн у 1921 р. Посилила всі негативні явища небувала засуха, неврожай був настільки значний, що в Мелітопольському повіті більше 80 % засіяних полів зовсім не косили.

Загалом по губернії врожай оцінювали на рівні 1,4 бали з 5, а середній збір хлібів складав 4,4 пудів з десятини, а ярової пшениці – 2 пуди, хоч зазвичай збір був на рівні 60-150 пудів. У порівнянні з 1916 р., валовий збір становив лише 24,5 %. За потреби зерна на рік у 28140 тис. пудів зібрано було лише 6.161 тис. пудів (нестача – 78,1 %).

Яким чином на таку ситуацію відреагувала радянська влада? Чи були вжиті невідкладні заходи, щоб запобігти катастрофі? Навпаки, на Україну було накладено «продналог» в 6 пудів з десятини, а потім взагалі підняли його до 12 пудів. Цей податок стягувався й з п’яти голодуючих губерній Півдня України, й при нестачі хліба це призвело до того, що близько 8 мільйонів голодували.

Найбільше постраждала від голоду Запорізька губернія, де станом на 1 лютого 1922 р. голодом було охоплено 69 % населення, а буквально за місяць – 78 %, а на 1 травня – вже 88 %. Серед цих «відсотків» було майже півмільйона дітей. У часописі «Український Червоний Хрест – голодним» писали: «Хворість і смертність збільшується. З’їдено все. Коти, собаки і різна падаль… Бували випадки, коли варили юшку з упряжі і сиром’ятної шкіри. Зауважено, що голодні в їдальнях гризуть столи. Офіційно зареєстровано 7 випадків людоїдства. Харчують 0,05 % загальної кількості голодних».

Жахливішу картину подавали у репортажі з Бердянського повіту. У газеті «Пролетарська правда» 5 травня 1922 р. було опубліковано наступне: «Зупинимось на Бердянському повіті як найбільш типовому. Він навіть у кращому стані, ніж Гуляйпільський та Мелітопольський повіти, і, таким чином, по цифрах одного Бердянського повіту можна мати уявлення про жахливий стан Запоріжжя.

Андріївська волость: з загальної кількості населення в 12135 душ померло до 6 квітня 3467 душ. Решта абсолютно голодує (їдять глину, курай, мертвечину; зареєстрована велика кількість трупоїдства).

Берестовецька волость: з загальної кількості населення в 8948 осіб померло 2418, голодує 96,5 %. Зареєстровані випадки людожерства.

Новоспасовська волость: вважалась одною з багатих…, а нині там вимерло майже 40 %…

Троїцька волость: з 5000 осіб від голодної смерті загинуло 1500; з квітня місяця смертність в цій волості в зв’язку з приходом теплих днів через епідемії значно збільшилась.

Дмитрівська волость: тут смертність від голоду знайшла для себе широке поле. Хто встиг – перекочував в урожайну місцевість. Решта загибає.

Петрівська волость (в 6 верстах від Бердянська): на повітовому з’їзді лікарів у Бердянську констатовано, що населення цієї волості їсть екскременти.

В самому Бердянську життя жахливе. Люди ходять понурі й злі. Ще в 1919 році місто нараховувало 65000 осіб. Тепер у Бердянську після укомплектування великого числа братських могил залишається 28635 осіб…».

Серед наслідків голоду було різке збільшення кількості різних захворювань, зокрема на холеру, тиф. Так, лише за один тиждень (8-15 травня) на Запоріжжі було зареєстровано 341 випадок захворювань на холеру, в Бердянську – 164. Побільшало й психічних захворювань. Лікарями зареєструвалися такі випадки: в Гуляйпільському повіті в селі Благовіщенці сталося багато випадків божевілля, які інколи виливалися у випадки людоїдства; а в Запоріжжі зареєстровані випадки, коли дітей вішали, душили газом, засвідчено багато випадків самогубств.

Водночас на все Запоріжжя було виділено 22000 голодних пайків, або 16500 пудів хліба, а з самого Запоріжжя забрано 600000 пудів хліба і вивезено на Волгу на допомогу… голодуючим.

Допомога голодуючим стала приводом для початку кампанії з конфіскації церковного майна. 31 березня 1922 р., під час засідання Бюро Запорізького губкому КП(б)У про вилучення церковного майна, постановили створити відповідну комісію на чолі з членом ВУЦВК Гавриловим, а його заступником призначити Колоса. Особи, які виступали проти вилучення церковного майна, підлягали арешту. На промислових підприємствах і в селах мала бути проведена відповідна агітаційна кампанія. Маємо певні цифри, які говорять про результати діяльності комісії: зібрано 7 пудів 16 фунтів 39 золотників срібла. Загальнодержавна «Гохрана» повідомила, що з перетоплених 30 тонн конфіскованих золотих речей одержано аж 800 кілограмів (!) чистого золота.

У щоденній газеті американських українців «Свобода», яку вже понад 130 років видає Український народний союз, у випуску № 156 від 8 липня 1922 р. було розміщено замітку із наголосом, куди саме зникли коштовності, вилучені з церков в СРСР: «Большевицькі делегати, користаючи з привілеїв гостинности, привезли між «документами» великі маси діямантів, забраних з церков в Росії, які хотять продати в Голяндії».

Аналіз документів засвідчує, що вилучення церковних цінностей було самоціллю і для боротьби з голодом навряд чи було необхідним. Від цих заходів голодуюче населення не одержало обіцяної допомоги, зате суттєво постраждала українська культура та один з її носіїв – церква. З такою «допомогою» голод 1922 р. так і не було подолано.

Що стосується вилучення, то радянська влада узагалі не гребували й менш коштовними речами. Зокрема, 10 лютого 1922 р. під час засідання Великотокмацької повітової військ ради було прийнято рішення «вилучити в закладах, де є годинники й портсигари, не більше 15 й 10 одиниць, якими нагородити від імені Повітвиконкому найвидатніших комсомольців та комсклад, але не проминути й політпрацівників». На те, щоб відремонтувати вилучені речі й нанести на них гравіювання, виділялися кошти у сумі не більш 10 млн рублів.

На початку 1922 року Раднарком України звернувся до міжнародного співтовариства з проханням про допомогу. Участь у зборі продовольства, речей, медикаментів для українських губерній, які потерпали від голоду, взяли позаурядові організації – Американська адміністрація допомоги (АРА), Міжнародна робітнича допомога (Міжробдоп), місія відомого полярного дослідника – норвежця Фрітьйофа Нансена та інші. На серпень 1922 р. по Запорізькій губернії усіма організаціями допомоги надавалася підтримка 260 тисячам голодуючих.

Поступово становище в Запорізькому краї починає нормалізуватися. Практичного значення набувають питання заготівлі та перерозподілу насіння. Для посівної кампанії в губернії було передано насіння олійних культур, яке збиралося в межах продподатку, окрім того насіння, яке було передбачене для олійних заводів. Якщо у 1922 р. було засіяно більше 100,5 тис. десятин ярої пшениці, то весною наступного року її площа збільшилася майже до 148 тис. десятин. Весняний урожай городини та рибальство у багатьох районах зробили недоїдання менш гострим.

Нагінка на церкву не закінчувалася лише вилученням церковного майна. Цілком в дусі часу продовжувала ширшати антирелігійна кампанія. Більшовики вважали, що пролетаріат «не всі кайдани зірвав з себе, далеко трудніше працюючим визволитися з духовної неволі». Проповідники комуністичної суцільної рівності звинувачували служителів культу у прислужництві експлуататорам (царям, поміщикам та іншим): «не з трудящими було духовенство у всіх народів і не до визволення трудящих вела його робота, не любовью і не власним прикладом, а обманом держить воно народ в своїх руках». Газетна публікація, звідки взяті ці цитати, присвячена була не аналізу релігійного життя чи чогось подібного. Взагалі, це був набір обвинувачень, основна мета яких полягала в атеїстичному запереченні релігійності «темного селянина».

За доцільне радянська влада також вважала по-своєму реформувати діяльність просвітянського руху. У 1922 р. мелітопольська «Просвіта», згідно з вказівками «згори», була піддана реорганізації й отримала нову назву – «Червона Просвіта». Однак з ходу переорієнтувати її роботу в комуністичному дусі не вдалося. Там, де не могли «дотиснути» компартійні діячі, «допоміг» голод 1921-1923 рр. Зокрема, на Мелітопольщині робота на периферії то затухала, то знову відновлювалася. Часто закривалися клуби, кожен думав над тим, як вижити. У доповіді завідуючого губкомпросвітом у березні 1922 р. акцентувалася увага на жахливому стані у повітах, до якого призвів голод: «Хати-читальні й «Просвіти» не функціонують, точних даних й характеристик-причин з повітів не надходить… всі дрібні бібліотеки закриті… вилучені релігійна й монархічна література… у колосальній кількості».

Принагідно зауважимо, що просвітяни, де могли, виконували досить нехарактерні для себе функції. Зокрема, допомагали голодуючим. У Павлівській волості Запорізького повіту від місцевої «Просвіти» надійшло на боротьбу з голодом 18975 рублів, 1 пуд 27 фунтів борошна, 5 фунтів солі, 13 фунтів картоплі й ще деякі продукти.

Паралельно з намаганнями інтегрувати самостійницькі прагнення українців у формулу співжиття різних народів у соціалістичній спільноті (союзі ніби-то рівних держав), на початку 1920-х рр. на території сучасної Запорізької області давалися взнаки відголоски повстанського руху періоду Української революції. Загалом, для запорізького селянина повстанська боротьба – явище більш ніж природне, особливо враховуючи багаторічну діяльність Нестора Махна (зокрема, її антибільшовицька спрямованість у пізній період) та Вільних козаків під час Української революції. Звичайно, тут мова йде лише про відголоски, оскільки основні сили повстанства були знищені до 1921 р. Проте боротьба за відновлення УНР, хоч і спорадично, але продовжувалася, будучи приреченою на поразку. Так, на початку 1922 р. радянським органам держбезпеки вдалося виявити підпільну петлюрівську організацію у Веселівському районі Мелітопольського повіту.

Загалом, будь-які прояви непокори у сільській місцевості одразу ж прив’язувалися до досить нещодавніх подій доби революції. Наприклад, у вересні 1922 р. у щоденній газеті Запорізького губвиконкому й губкому КП(б)У «Красное Запорожье» було опубліковано статтю про створення у селищі Комишуваха місцевого нерадянського загону самооборони – як відповідь на зростаючі випадки пограбувань та розбоїв. Автор допису обвинувачував місцевих самооборонців за злочинні дії й самосуди. Насправді ж, на нашу думку, більшовиків турбувала сама можливість створення неконтрольованих ними напіввійськових формувань, які перебирали на себе каральні функції в окремій місцевості. Таким чином, ставився під сумнів авторитет влади та її апарату. Зрештою, автор публікації знаходить для себе пояснення подій у Комишувасі й пропонує їх читачам: «Село Комишуваха – село бандитське, пам’ять про „батька Нестора“ міцно засіла в куркулях-багатоземельних, в Комишуваську вольницю, що з батькою не один рейд по Україні здійснила».

Одночасно йшла нагінка більшовиків на колишніх «колег» по соціалістичному табору. З 8 червня по 7 серпня 1922 р. у Москві відбувався процес над членами Центрального комітету партії соціалістів-революціонерів. На локальному рівні також розпочалося «полювання на відьом». У Запоріжжі напередодні процесу й під час нього місцева преса (більшовицька, бо іншої не було) багато й регулярно писала про есерів, щедро поливаючи їх брудом. Один з матеріалів у травні було присвячено досить цікавим для нас подіям 1917 р. Автор допису, Л. Доленко, гнівно згадував, як 22 листопада 1917 р. відбулися збори у приміщенні Олександрівської ради робітничих й селянських депутатів. Тоді вирішувалося питання про підтримку: чи більшовиків з Петербурга чи київську Центральну Раду. Коли місцеві червоні зрозуміли, що не отримують необхідно рішення, – залишили збори. Але запам’ятали, що есер Вєдєнєєв під час обговорення говорив, що більшовики тяжіють до тоталітаризму, а влада Леніна – те ж саме, що влада Романових. Ще один доповідач, есер Олександр Попов говорив, що Центральна Рада найбільше підходить як форма управління в умовах, коли більшовики пропонують (нео)Романівський централізований устрій. Крім того, більшовики саме українських есерів звинувачували у тому, що до Олександрівська весною 1918 р. прийшли німецькі війська. Щоправда, автор «сором’язливо» забув вказати, що німці зайшли до міста вже після того, як його звільнили українські війська.

Поряд із цим продовжувався тиск на останні спроби розвивати в Україні український, а не російський комунізм. Колишні члени Української комуністичної партії з Гуляйпільського повіту приєдналися до КП(б)У й заявили на сторінках офіційної преси, що «УКП – вмерла! Вона більше не існує, крім невеликої групи».

Радянська влада більшовицького зразка впевнено і нестримно утверджувала свою монопольну владу, цілком будучи впевненою, що мета виправдовує засоби.

Юрій Щур,

старший викладач кафедри новітньої історії України

Запорізького національного університету

Січень

01.01 – 90 років від дня народження Романа Борисовича Бренера (01.01.1932, м. Запоріжжя), стрибуна у воду, заслуженого майстра спорту СРСР (1954).

01.01 – 80 років Євгену Григоровичу Карташову (01.01.1942), почесному громадянину м. Запоріжжя (2008); 27.01.1999–23.11.1999 та 26.03.2001–29.07.2003 – голова ЗОДА; 8.06.2003–24.09.2010 – міський голова Запоріжжя1.

Література про життя та діяльність:

Карташов Євген Григорович. Трудовий шлях в ім’я розвитку Запорізького краю // Золота книга Пошани Запорізької області. — [Київ : Четверта влада], 2021. — С. 9.

01.01 – 75 років Івану Кириловичу Кушніренку (01.01.1947), журналісту, члену Національної спілки журналістів України, письменнику, краєзнавцю2.

01.01 – 75 років від дня народження Володимира Андрійовича Катриченка (01.01.1947, с. Вербовець Катеринопіл. р-ну Черкас. обл. – 19.04.1997, м Запоріжжя), запорізького художника.

Володимир Андрійович Катриченко народився 1 січня 1947 року в селі Вербовець Катеринопільського району Черкаської області.

З самого дитинства Володимир Андрійович мав інтерес до художнього мистецтва. Для того, щоб і надалі творити у цьому напрямку та удосконалювати свою майстерність, Володимир здобув спеціальну освіту. Спочатку закінчив Кримське художнє училище ім. М. С. Самокиша (1962–1966), а після вступив до Харківського художньо-промислового інституту (1966–1971).

Незабаром, після закінчення вишу, Володимир Андрійович Катриченко переїхав до Запоріжжя. Він був творчою та активною людиною, тому вже з кінця 1960-х рр. брав участь у всеукраїнських та обласних мистецьких виставках. Приблизно з 1980 року працював в складі виїзних творчих груп в селах Запорізької, Черкаської та Кіровоградської областей. Працював дизайнером розпису керамічного і фаянсового посуду. Разом з тим значущим напрямом його діяльності був монументальний розпис громадських споруд у Запоріжжі та області.

В становленні народного та образотворчого мистецтва м. Запоріжжя чималу роль відіграв монументально-декоративний напрямок. Цей вид мистецтва у 70-х та 80-х рр. запорізькі майстри застосовували для створення естетичного середовища міст і сіл. У 1985 році молодий монументаліст Володимир Катриченко виконав панно для МПТУ № 2 (нині ДНЗ «ЗПЛА») міста Запоріжжя під назвою «Школа, наука, прогрес».

Він в реалістичному стилі створював пейзажі та жанрові композиції. Земля і люди домінували в його роботах. Митцю до душі спокійна, непомітна краса сільського пейзажу. Проте спокій в його картинах не означає умиротворення, це якісь спогади городянина про сільську тишу. Лінії його малюнків пружні, темпераментні, динамічні. «Перевагу віддаю олівцю і вугіллю – за щирість і неповторність матеріалу, стародавнього, як праця землероба» – говорив про свою творчу пристрасть художник. На картині «Буду дояркою» зображена дівчина, мамина помічниця, яка лише на хвилинку притулилася до колодязя, а потім підхопиться й побіжить у своїх безкінечних дитячих справах.

В його роботах «Кухарка бригади № 1», «Сільські будівельники», «Вирва», «Портрет ветерана війни, заслуженого вчителя УРСР К. П. Іванова» та інших відчувається, що написані вони майстром, який любить своїх героїв-сучасників, що будували майбутнє країни. Картини Катриченка наповнені глибокою ліричністю сюжетів та ненав’язливим рухом образів. Можна довго милуватися красою сюжетів майстра, який був відданий Батьківщині і який свою любов та любов людей передавав через картини.

1984 року відбулась визначна подія – В. А. Катриченко став членом Національної спілки художників України.

Життєвий і творчий шлях Володимира Андрійовича закінчився 19 квітня 1997 року. Похований в м. Запоріжжя.

Художник залишив чималу творчу спадщину для історії живопису України та міста Запоріжжя. Окремі твори Володимира Катриченка зберігаються у Запорізькому художньому музеї.

(І. С. Мосур)

Твори:

«Вирва» з серії «Зимова Хортиця» / Катриченко Володимир Андрійович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 194.

Література про життя та діяльність:

Яковенко, В. М. Катриченко Володимир Андрійович // Енциклопедія сучасної України / голов. редкол. : Дзюба І. М. [та ін.]. —Київ : [Фенікс], 2012. — Т. 12 : Кал — Киї. — С. 474.

***

Преданность земле // Индустр. Запорожье. — 1985. — 7 сент.

Вій, О. Знайти свою мову // Комсомолець Запоріжжя. — 1976. —23 жовт.

01.01 – 75 років від дня народження Бориса Юхимовича Чудновського (01.01.1947, м. Новокузнецьк Кемеров. обл., РФ), запорізького художника3.

02.01 – 90 років від дня народження Віктора Степановича Гузєва (02.01.1932–1999), Героя Соціалістичної Праці, робітника заводу «Дніпроспецсталь».

Література про життя та діяльність:

Голдобін, А. І. Гузєв Віктор Степанович // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня. — Дніпропетровськ : Січ, 2002. — С. 558–559.

05.01 – 80 років від дня народження Анатолія Васильовича Фатьянова (05.01.1942, Целин. р-н Ростов. обл., РФ – 10.10.1978, м. Запоріжжя), військовослужбовця. Капітан Фатьянов загинув в Ефіопії. Похований на Капустяному кладовищі в м. Запоріжжі4.

07.01 – 180 років тому (1842) слободу Новоолександрівку було перейменовано в місто Мелітополь5.

10.01 – 110 років від дня народження Тимофія Тимофійовича Бута (10.01.1912, с. Новозелене (нині – Новомихайлівка Чернігів. р-ну) – 10.11.1964, м. Ленінград (нині – Санкт-Петербург, РФ), контр-адмірала.

Література про життя та діяльність:

Єременко, М. Бут Тимофій Тимофійович // Єременко, М. М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 402.

Єременко, М. Рідний край / Микола Єременко. — Токмак : Газета «Наше місто – Токмак», 2017. — С. 24.

Єременко, М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 51.

10.01 – 30 років від дня народження Дмитра Анатолійовича Назаренка (10.01.1992, м. Запоріжжя – 29.08.2014, там само), солдата 93-ї ОМБр, учасника бойових дій в зоні проведення АТО / ООС (загинув поблизу с. Новокатеринівка Донец. обл.).

Література про життя та діяльність:

Назаренко Дмитро Анатолійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 202–204.

Гранишевская, Е. В областной библиотеке проходит выставка памяти Юрия Жука / Елена Гранишевская // Суббота плюс. — 2016. —12 мая (№ 19). — С. 3.

Інтернет-ресурси:

Назаренко Дмитро Анатолійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/LUfQJdQ

11.01 – 150 років від дня народження Феодосія Пилиповича Станкевича (11.01.1872, с. Черлінково Юзвін. вол. Вінниц. пов. Подол. губ. (нині в межах с. Бохоники Вінниц. р-ну Вінниц. обл.) –12.11.1950, м. Мелітополь), мелітопольського священника, протоієрея6.

Література про життя та діяльність:

Авдеенко, С. И. С крестом на море и на суше // Авдеенко, С. И. От веры не отрекся : святые земли Мелитопольской / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2018]. — С. 107–202.

12.01 – 270 років від дня народження Василя Федоровича Зуєва (12.01.1752 (за іншими відомостями 1754), Санкт-Петербург – 18.01.1794, там само), відомого російського природознавця, академіка Санкт-Петербурзької Академії наук (1799); 1782 року під час експедиції на Південь вивчав природні багатства запорозьких степів та описав їх, а також побут, економіку і культуру запорозьких козаків у книзі «Путешественные записки Василья Зуева от Санкт-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году» (1787).

Народився вчений в Санкт–Петербурзі в родині солдата лейб—гвардії Семеновського полку. Незважаючи на незнатне походження, в 1767 р. закінчив навчання в Академічній гімназії. Майже одразу, ще будучи студентом університету, В. Ф. Зуєв взяв участь в експедиції академіка П. С. Палласа до Уралу та Сибіру (1768–1774), де досліджував природу й етнографію цих земель, підготував перші наукові роботи. Чимало матеріалу, представленого в записках Палласа, належить саме В. Зуєву. Після успішного повернення вчений в 1774 р. відряджений за кордон, де в наукових установах Лейдена (Нідерланди) та Страсбурга (нині місто у Франції) вивчав природничу історію, фізику, хімію, метафізику тощо. У Страсбурзі він підготував текст дисертації з зоології латинською мовою «Теорія перетворення комах, застосована до інших тварин», яку захистив, повернувшись до Росії (1779 р.) і де отримав звання ад’юнкта Петербурзької академії наук.

У 1871 р. В. Ф Зуєв був відряджений Академією наук для дослідження Півдня країни, що відійшла до Російської імперії за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року.

Експедиція на Південь мала на меті, перш за все, збирання географічних і топографічних відомостей, вивчення природних багатств новоприєднаних до Росії земель – запорозьких степів і Північного Причорномор’я. Слід зазначити, що ініціатива цієї вченої подорожі повністю належала самому Зуєву, який зустрів підтримку в особі тодішнього директора Академії С. Г. Домашнєва. Незважаючи на скрутне матеріальне становище і різні перешкоди проведенню наукових досліджень, експедиція під керівництвом В. Ф. Зуєва була успішною й значно збагатила тогочасні уявлення про південний степовий край, його населення, клімат, економіку.

Подорож академіка розпочалася в травні 1781 р. й тривала 16 місяців (до вересня 1782 р.) за маршрутом: Санкт-Петербург – Калуга – Орел – Курськ – Бєлгород – Харків – Полтава – Кременчук – Дніпровські пороги – Херсон. Пізніше В. Ф. Зуєв на фрегаті дістався Константинополя, повернувшись до Херсону суходолом. Восени 1782 р. дослідник приїхав до Санкт-Петербурга.

Результатом наукової експедиції В. Ф. Зуєва стало видання книги: «Путешественные записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году». Вона побачила світ у 1787 році, у Санкт-Петербурзі, в академічній друкарні, через кілька років після закінчення подорожі. У 1789 р. ця праця була перевидана німецькою мовою у Дрездені. «Путешественные записки» стали бібліографічною рідкістю, сьогодні в Україні збереглося лише кілька примірників цієї праці. Один із них знаходиться в бібліотеці Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького.

У своїх записках В. Ф. Зуєв докладно описав Дніпрові пороги, місто Нікополь, річки Чортомлик і Базавлук, вперше відзначив наявність залізних руд в долині р. Саксагані (тепер Криворізький залізорудний басейн). Особливу увагу вченого привернули залишки старожитностей у Подніпров’ї.

В. Зуєва зацікавили кургани, якими тоді були буквально засипані степи Придніпров’я. Більшість з них обкладена камінням, частину поховань було пограбовано. За свідченням Зуєва, могили розкопували військові.

За деякими даними, дослідник побував і на Кічкасі в 1781 році. У Кічкасі була тільки одна хатина запорожця. Поряд будували пристань і купецьку контору. Біля р. Хортиці подорожні зупинялися на ночівлю. Слід сказати, що значну частину шляху Зуєв та його товариші їхали на возах, запряжених волами. З цього приводу керівник експедиції писав: «Краще в Сибіру їздити на собаках, ніж у Малоросії на волах».

В. Зуєв зробив замальовки кам’яних скульптур, їх тоді багато було в нових колоніальних володіннях – Новоросійській та Азовській губерніях. Кам’яні баби, «болвани», як називав їх вчений, були дуже схожі між собою, незважаючи на значну територію розповсюдження. На думку спеціалістів, ці малюнки половецьких культових стел виявилися першими публікаціями вітчизняних археологічних знахідок. У запорозьких степах В. Ф. Зуєв також склав опис царського кургану Чортомлик скіфської доби.

Найвидатнішими заслугами академіка В. Ф. Зуєва під час подорожі 1781–1782 рр. дослідники вважають перший опис ним залізних руд Криворіжжя, солоних озер між Полтавою та Кременчуком, складення карти Дніпровського лиману з позначенням глибин. Зуєв також зібрав відомості про побут, економіку і культуру населення Південної України, зокрема запорозьких козаків.

Академік В. Ф. Зуєв виявив себе не тільки як досвідчений дослідник, але й як талановитий літератор та педагог. Учений був автором першого вітчизняного підручника з природознавства «Начертание естественной истории» у двох томах (СПб, 1786), численних праць із зоології (зокрема систематики риб), робіт з етнографії Сибіру. Він переклав російською мовою праці свого вчителя П. С. Палласа7, Ж. Бюффона та інших іноземних вчених. Наукова спадщина В. Ф. Зуєва нараховує 10 рукописних та 36 друкованих робіт. Раптова смерть у 1794 році обірвала життя дослідника ще у досить молодому віці.

«Путешественные записки» В. Ф. Зуєва і зараз привертають увагу дослідників. Про це свідчать публікації про вченого та його наукову спадщину. Також здійснюються регіональні передруки окремих розділів «Записок». В 2011 році у видавництві «Герда» (м. Дніпро, Україна) вийшло друком перевидання книги «Путешественныя записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году».

Відомий російський природознавець та організатор наукових експедицій, Василь Федорович Зуєв був одним із перших дослідників Придніпров’я. Його роботи є надзвичайно цінним джерелом для нинішніх істориків та краєзнавців.

(Т. Г. Черних)

Праці, що стосуються історії Південної України:

Путешественные записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. — СПб., 1787. — 353 с.

О бывших промыслах запорожских казаков, а наипаче рыбном / Зуев В. Ф. // Месяцеслов на 1786 г. ; Собрание сочинений, выбранных из Месяцесловов. — СПб., 1790. — Ч. VI. — С. 104–119.

Перевидання праць:

Зуев В. Ф. Путешественныя записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году / В. Ф. Зуев / подгот. текста, вступ. статья, коммент. М. Э. Кавуна ; Ин-т укр. археографии и источниковедения им. М. С. Грушевского НАН Украины. — Днепропетровск : Герда, 2011. — XXVIII, 394 с., ил., карт. — (EDITIO PRINCEPS).

Література про життя та діяльність:

Мороз, В. С. Подорож від Петербурга до Херсона // Мороз, В. С. Краєзнавчі нариси з історії Придніпров’я: історичні події і люди : від найдавніших часів до початку XX ст. : наук.-краєзнав. видання : монографія / В. С. Мороз, В. С. Мороз ; Мороз Володимир Степанович, Мороз Віктор Степанович. — [Хмельницький : Мельник А. А., 2010]. — С. 147–149.

Голобуцький, П. В. Зуєв Василь Федорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 388.

Кавун, М. Академік Василь Зуєв подорожує степовою Україною / Максим Кавун // Моє Придніпров’я : календар пам’ятних дат Дніпропетров. обл. на 2002 р. / ДОУНБ. — Дніпропетровськ : [Дніпрокнига], 2001. — С. 73–75.

Григорьєва, Т. Ф. Використання матеріалів наукових експедицій при розробці туристично-екскурсійних маршрутів по Південній Україні та Криму // Туристично-краєзнавчі дослідження : матеріали ІІІ Всеукр. науково-практ. конф. «Туризм в Україні: економіка та культура» (Світязь, 9-10 верес. 1998 р.) : [в 2 ч.] / Федерація профспілок України, Iн-т туризму ; [редкол. О. О. Бейдик та ін.]. —Київ : [КМ – Трейдинг], 1998. — Вип. 1, ч. 2. — С. 284–286.

Франчук, В. П. Зуєв Василь Федорович // Географічна енциклопедія України. — Київ : УРЕ, 1990. — Т. 2. — С. 63–64.

Зуев Василий Федорович // Молявко, Г. И. Геологи. Географы : биогр. справочник / Г. И. Молявко, В. П. Франчук, В. Г. Куличенко. —Киев : Наук. думка, 1985. — С. 112–113.

Райков, Б. Е. Академик Василий Зуев, его жизнь и труды : к 200-летию со дня его рождения / АН СССР, Ин-т истории естествознания и техники. — Москва ; Ленинград : Изд-во АН СССР, 1955. — 352 с.

Фрадкин, Н. Г. Путешествия И. И. Лепехина, Н. Я. Озерецковского, В. Ф. Зуева. — Москва : Огиз ; Географгиз, 1948. — 96 с. — (Русские путешественники).

Січинський, В. Чужинці про Україну : вибір з описів подорожів по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть / Володимир Січинський. — 5–е вид. — Авгсбург : Вид. Петра Павловича, 1946. — С. 83–84.

Зуев Василий Федорович // Энциклопедическій словарь : в 86 т. / изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. — СПб. : Типо-Литогр. И. А. Ефрона, 1894. — Т. XII : Земпер–Имидокислоты. — С. 717–718.

***

Черноморец, В. С. Краткая история ботанических исследований на территории нынешней Запорожской области в дореволюционное время : [в т. ч. об исследованиях В. Ф. Зуева] // Музейний вісник. — 2007. — Вип. 7. — С. 174–180.

Шевчук, С. П. Перші дослідники [нашого краю : А. Гільденштедт, В. Зуєв, П. Паллас] / Сергій Шевчук // Запоріз. правда. — 1998. — 18 берез. (№ 36). — С. 5.

14.01 – 80 років від дня народження Валентини Миколаївни Аністратової (14.01.1942, м. Запоріжжя), української концертної співачки, солістки Запорізької обласної філармонії.

Заслужена артистка України Валентина Аністратова належить до числа тих людей, яких зазвичай називають людина–епоха. П’ятдесят років, відданих Запорізькій обласній філармонії, дають всі підстави так говорити.

Валентина Миколаївна Аністратова народилася 14 січня 1942 року в Запоріжжі. Змалечку полюбляла співати, адже і мати у майбутньої співачки мала чудовий голос. Її навіть направляли вчитися до консерваторії, але в силу життєвих обставин – не склалося. Дівчинка, скільки себе пам’ятала, співала завжди і всюди. Першими яскравими спогадами публічного виступу був її виступ на шкільному святі у четвертому класі.

Талант дівчаток (була ще старша сестра) помітив і сусід-музикант, який вмовляв батьків купити донькам хоча б який інструмент, хоча б несправний, а він його відремонтує! Бо їм треба навчатися музиці – вони талановиті. На жаль, батьки сестер не могли собі цього дозволити, і про спів Валентині довелося на деякий час забути.

Після закінчення школи Валя навчалася в індустріальному технікумі та одночасно відвідувала гурток самодіяльності в БК імені Кірова (нині – Палац культури Запорізького алюмінієвого комбінату). Навчалася у прекрасних педагогів – Валентини Пряліної та Наталії Віардо (матері знаменитого піаніста Володимира Віардо), які «чистили» її голос та навчали азам професії співачки.

Завдяки Валентині Костянтинівні Пряліній Валентина Аністратова потрапила до естрадного колективу Запорізької обласної філармонії, який на той час оголосив конкурс. Педагог запропонувала кандидатуру Валентини, яка після прослуховування отримала таке бажане місце і одразу з новими колегами поїхала на гастролі. Так у далекому 1965 році розпочався творчий шлях чудової співачки.

А професійну освіту Валентина Миколаївна здобула в 1975 році, коли закінчила музично-педагогічне відділення Ялтинського педагогічного училища.

Коли співачка починала працювати в естрадній групі, співала звичайний радянський репертуар, притаманний тому часу. Перший успіх прийшов з піснею Давида Тухманова «День без выстрела на земле». Її виконання хвалили у багатьох газетах. Інші пам’ятні речі з’явилися після того, як, у зв’язку з народженням дитини, пішла з естради і почала працювати у музичному лекторії. Репертуар став стабільним і більш ґрунтовним.

В репертуарі співачки багато творів українських, російських композиторів. Особливу роль в її творчості займають романси, які Валентина Миколаївна виконувала бездоганно! Співачка дуже прискіпливо підходила до підбору репертуару, головне – зрозуміти, подобається музичний твір чи ні, чи кладеться на душу? Валентина Миколаївна казала, що співати можна все, якщо ти професіонал, але робити це треба так, щоб глядач в залі перейнявся тими ж почуттями та емоціями, які володіють артистом. В цьому сенсі дуже важливий тандем співака та концертмейстера. Якщо вони дихають в унісон, люди обов’язково це відчують. Співачці щастило – вона майже завжди співала ті твори, що любила сама.

Валентина Аністратова професійно виконувала вокальні твори камерного жанру. Її програми вокальних циклів (Івана Карабиця «Мати», Наталії Боєвої «Вітчизна», Ірини Кириліної «Безсоння», Марка Мінкова «Плач гітари») відрізняються глибиною почуттів, вмінням донести до слухача драматизм сюжету, щирий глибокий інтерес до української та російської вокальної музики.

Високі професійні якості співачки забезпечили їй творчі контакти з композиторами, які згодом перейшли у постійне співробітництво. Сучасні українські композитори – Наталія Боєва, Сергій Мамонов, Ірина Кириліна, Юрій Шевченко, Валентина Мартинюк, Олександр Рудянський – довіряли перше виконання своїх нових вокальних творів саме Валентині Аністратовій. А пісенний цикл запорізької композиторки Наталії Боєвої «Вітчизна» занесений у фонд Українського радіо.

Особливе місце у творчості співачки займали концертні програми, присвячені такому жанру, як романс. Романси у виконанні Валентини Аністратової вражали слухачів художньою винахідливістю, вмінням співачки повернути творам їхній таємний зміст. Творча манера Валентини Миколаївни була дійсно особливою: їй притаманні рідкісна щирість виконання, чудове відчуття слова, природи вірша, поетичної мови.

Наприклад, це «Вечір старовинного романсу», а також програми «І вальс, і танго, і романс…», «Романси П. І. Чайковського» та інші. У романсі зазвичай дуже гарні слова, а коли додається ще й музика, це призводить до ще більших емоцій, заради яких і створюється сам романс.

Чудово виконувала співачка й пісні з репертуару легенди радянської естради Клавдії Шульженко. Доволі довго Валентина Аністратова йшла до цього. І от якось на питання: «А чому ви не співаєте Шульженко?», – вона замислилась і зрозуміла, що це і її репертуар. Хоча розуміла, що романси, так як виконувала славетна Шульженко, ніхто не заспіває, а гірше – не хотілося. Одного разу все ж таки зважилася і взяла її «Старий парк», потім взяла «Голубку» і ще кілька пісень. Слухачам сподобалася манера виконання Валентини Аністратової, і співачка включила пісні Клавдії Шульженко у свій репертуар.

У співачки – мецо-сопрано, голос не дуже сильний, він камерний. Тому те, що В. Аністратова прийшла однією з перших в Україні до виконання романсів, у якійсь мірі закономірно.

Багато років, можна сказати – десятиліть, співачка Валентина Аністратова з успіхом виступала з симфонічним оркестром Запорізької обласної філармонії. До того ж стабільно і плідно працювала і в музичному лекторії для учнів загальноосвітніх шкіл. У тематичних концертах для дітей: «Козацькому роду нема переводу», «Щедрик-ведрик», «Герої казок, переказів та легенд в українській музиці» та багатьох інших – яскраво розкривалася одна з характерних рис співачки – вона втілюється в пісню, як актор в образ.

У 1999 році Валентині Аністратовій присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».

Протягом багатьох років Валентина Миколаївна вела активну гастрольну діяльність у містах України і не тільки. Її талант отримав широке визнання і за кордоном. З сольними концертами співачка виступала у Монголії (1977), Франції (1985, 1987). У 1985 році її концерти пройшли у Зоряному містечку.

На кожному концерті співачка дарувала публіці частинку себе. Кожний її вихід на сцену був як перший. Свої виступи Валентина Аністратова завжди ретельно продумувала, щоб все зробити якнайкраще та подарувати шанувальникам незабутні емоції та чудовий настрій.

А ще виступи Валентини Миколаївни Аністратової з вдячністю згадують користувачі та працівники відділу мистецтв Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки – неодноразово вона виступала на багатьох заходах відділу, ніколи не відмовляла та завжди дарувала чудове виконання пісень та романсів своїм густим чарівним голосом.

Сьогоднішню публіку доволі важко чимось здивувати, одного таланту замало, тому кожний свій виступ артистка намагалася максимально грамотно оформити у плані постановки і, звичайно, у плані вокалу – чудового виконання хороших пісень.

— Думаю, нема більшого щастя, ніж знати, бачити, чути, що те, чим ти займаєшся, твоя робота є корисною, потрібною та приносить радість іншим людям, – каже артистка. — Я завжди намагалася працювати так. Щоб те, що я роблю, було цікавим для людей і для мне. Звісно, я розуміла, що не підкорю своїм талантом усіх, але буду намагатися цього і завжди старатися своїм виступом створити для людей свято.

18 квітня 2015 року в концертному залі імені М. І. Глінки відбувся творчий вечір заслуженої артистки України Валентини Аністратової, який називався «У колі друзів» і був присвячений 50-річчю її концертної діяльності. З першої ж пісні її чарівне мецо-сопрано буквально зачарувало публіку. Під крики «браво!» глядачі почали дарувати улюбленій співачці квіти. Вона запросила на свій бенефіс таких чудових виконавців, як заслужений артист України Володимир Гаркуша, Микола Квєтков, Володимир Молочай та ін. А сама Валентина Аністратова подарувала присутнім пісні, які запали їм в душу ще в дитинстві, і шлягери з репертуару Клавдії Шульженко.

— Пропрацювала солісткою у філармонії 50 років, з 1965 до 2014! Особливо любила виконувати романси та пісні минулих років. Ходила у філармонію, як у рідний дім. Власне, це і був мій перший дім. Я обожнюю цей зал, будівлю, обожнюю людей, які тут працюють. Для мене важливою подією стало присвоєння звання заслуженої артистки України. За 50 років у філармонії було так багато хорошого. Але саме головне, що ми працювали для людей, що люди приходили на концерти з радістю, були (і є) аншлаги, – говорить Валентина Аністратова.

Ось як відгукується про неї генеральний директор Запорізької філармонії, заслужений працівник культури України Ірина Конарєва: «Вокальне мистецтво артистки дійсно самобутнє. Вона володіє хорошим, „густим“, звучним у всіх регістрах мецо-сопрано, тонким музичним слухом та проникливою манерою виконання. У Валентини Миколаївни великий досвід, висока професійна майстерність, а ще – особливе художнє відчуття. Уміння створити у рамках однієї естрадної пісні яскравий образ. Кожна пісня для неї особлива – рідна і дорога. Напевно, саме це називають даром від Бога…».

Вже близько 30 років Валентина Миколаївна співає в хорі Свято-Нікольського храму, що на Правому березі. Крім того, вона дуже полюбляє читати. Останнім часом перечитує Євангеліє, з позиції свого віку стала в ньому більше розуміти та сприймати.

(О. А. Савкіна)

Література про життя та діяльність:

Лисенко, І. Аністратова Валентина Миколаївна // Лисенко, І. Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Київ : Знання, 2011. — С. 20.

Пригаро, М. В. Аністратова Валентина Миколаївна // Енциклопедія сучасної України / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) та ін.; [НАН України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка, Кооординаційне бюро ЕСУ НАН України]. — Київ : [Поліграфкнига], 2001. — Т. 1 : А. — С. 527.

Нові народні та заслужені // Запороз. Січ. — 1999. — 10 лип.

Коваль, И. Высоким голосом русского романса // Наш город. — 1992. — 22 янв.

***

Аністратова Валентина Миколаївна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/vUfPOyP

14.01 – 70 років від дня народження Ганни Миколаївни Нагорної8 (14.01.1952, с. Рокитне Овруц. р-ну Житомир. обл.), завідувачки відділу краєзнавства ЗОУНБ (2002–2016).

Берегиня відділу краєзнавства ЗОУНБ

Ганна Миколаївна Нагорна народилася 14 січня 1952 року в селі Рокитне Овруцького району Житомирської області. У 1969 році, після закінчення Одеської загальноосвітньої школи № 84, вступила на бібліотечний факультет Київського інституту культури.

У 1975 році, після закінчення навчального закладу, Ганна Миколаївна була направлена до Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. Розумну та кмітливу дівчину одразу запримітили і запропонували працювати у довідково-бібліографічному відділі спочатку бібліографом, а згодом старшим бібліографом.

Вся професійна діяльність Г. М. Нагорної пов’язана з розвитком однієї з найважливіших ділянок роботи бібліотеки – краєзнавством. 1979 р. при довідково-бібліографічному відділі утворюється сектор краєзнавчої літератури, який (на недовгий час) очолила Л. І. Удовіченко. Та згодом її включили до обласної редакційної колегії з підготовки і написання матеріалів про Запорізьку область для багатотомного енциклопедичного видання «Історія міст і сіл Української РСР». Тому весь тягар із створення ядра краєзнавчого фонду ліг на плечі молодої, але завзятої Ганни Миколаївни. Вона по крихтах почала збирати видання краєзнавчого характеру. Вивчала фонди республіканських бібліотек (Національної парламентської, Історичної, АН України), робила копії документів, відвідувала книжкові магазини, букіністичні відділи і ярмарки. Разом з тим створювала картотеки, редагувала та наповнювала зведений краєзнавчий каталог.

Ця кропітка праця дала свої плоди – 1981 року Ганна Миколаївна очолила сектор краєзнавчої літератури, який у 2002 році переріс у повноцінний відділ. На сьогодні фонд відділу краєзнавства нараховує понад 9,5 тис. примірників.

Під керівництвом Г. Нагорної відділ краєзнавства почав активно займатися видавничою діяльністю. Популярністю у читачів користуються календар «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя», бібліографічні покажчики «Міста і села Запорізької області», «Дослідники рідного краю», «Письменники Запорізького краю» тощо.

За змістовність і ґрунтовність видання, над якими працювала Ганна Миколаївна, були не раз відзначені нагородами. Так, у 2005 році за підсумками Всеукраїнського огляду-конкурсу краєзнавчих методичних посібників в номінації «Кращий посібник з дослідження історії бібліотек» третє місце посів бібліографічний покажчик «Інна Павлівна Степаненко: я люблю свою роботу, свою професію».

Декілька разів (у 2011 та 2013 роках) бібліографічні видання «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік», «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2011 рік», «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік» і «Знаменні та пам’ятні дати на 2013 рік» ставали лауреатами регіонального конкурсу на краще методичне та бібліографічне видання публічних бібліотек Півдня України у номінації «Краще бібліографічне видання».

У 2015 році видання «Токмак на перехресті доріг та віків: до 230-річчя від дня заснування міста» стало лауреатом регіонального конкурсу на краще методичне та бібліографічне видання публічних бібліотек Півдня України у номінації «Краще бібліографічне видання».

Своєю багаторічною працею на бібліотечній ниві (47 років), високим професіоналізмом, порядністю і добрим серце Ганна Миколаївна завоювала авторитет не лише серед колег, а й серед науковців, істориків, краєзнавців, журналістів, письменників, артистів та народних майстрів. Тому і не дивно, що саме через особисту повагу і симпатію до неї відділу краєзнавства подарувала свої роботи (вишиті рушник та карта Запорізької області) народна майстриня В. Харлова, а родини відомих краєзнавців В. Г. Фоменка та Л. І. Адельберга віддали на довічне зберігання рукописи своїх неопублікованих документів. Враховуючи підвищений попит на ці матеріали, запорізьке видавництво «Тандем-У» підтримало ініціативу бібліотеки і Ганни Миколаївни та у 2005 році надрукувало книгу Л. І. Адельберга «Мосты Запорожья», а 2006 – книгу В. Г. Фоменка «Днепровская линия крепостей». Таким чином, зі своїми читачами означені видання вперше зустрілися через 25 і 38 років від їх написання.

Краєзнавчі публікації Ганни Нагорної неодноразово друкувалися у фахових виданнях: «Бібліотечна планета», «Бібліотечний форум», «Краєзнавство Запорожжя», а стаття про колишнього директора бібліотеки Анатолія Бальцера увійшла до електронної Української бібліотечної енциклопедії. Її чотири літературознавчі статті про запорізьких письменників (О. Ліщук, В. Сироватко, Л. Філоненко, В. Коваль) увійшли до книги «Література Запорізького краю: хрестоматія творів кінця ХХ – початку ХХІ ст.».

Ганні Миколаївні властиве прагнення постійно вчитись, підвищувати професійний рівень та передавати досвід іншим через участь в обласних та всеукраїнських професійних зібраннях. Вона активний учасник науково-практичних конференцій: «Нематеріальна культурна спадщина Запорожжя – живий скарб України: проблеми дослідження, збереження та розвитку» (м. Запоріжжя, 2017, тема доповіді – «Збереження і фіксація нематеріальної культурної спадщини в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці»), «Історичні витоки козацького роду в Україні» (м. Вінниця, 2004 р., тема доповіді – «Козацькі часи у працях запорізьких істориків та літераторів»), «Краєзнавча робота: нові технології» (м. Харків, 2005 р., тема доповіді – «Репертуар краєзнавчих видань ЗОУНБ ім. О. М. Горького»), обласних краєзнавчих читань та семінарів.

За вагомий внесок у розвиток бібліотечної справи та активну науково-дослідницьку і просвітницьку діяльність у популяризації історії Запорізького краю Ганна Миколаївна стала лауреатом престижної обласної премії ім. Я. Новицького (2018), обласної премії за досягнення в розвитку культури Запорізького краю у номінації «За досягнення в розвитку бібліотечної справи» Запорізької облдержадміністрації (2005 р.), нагороджена відзнакою Міністерства культури і туризму України, численними почесними грамотами, дипломами, подяками від департаменту культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, Національної спілки краєзнавців України тощо.

2016 року Ганна Миколаївна залишила посаду завідуючої, але продовжила працювати у рідному відділі і займатися улюбленою справою. Приємно, що вона охоче ділиться з нами своїм багатим досвідом, знаннями та життєвою мудрістю. Ганна Миколаївна Нагорна – турботлива дружина, любляча матуся і бабуся, а для нас – професіонал бібліотечної справи, берегиня відділу краєзнавства.

(Т. М. Палівода)

Публікації в збірках:

Ліщук Ольга Миколаївна ; Сироватко Вікторія Євгенівна ; Філоненко Лорина Діодорівна / Ганна Нагорна // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX – початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. —Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — С. 199–201, 329–330, 406–408.

Життя, віддане бібліотеці / Г. Нагорна ; Ганна Нагорна // Інна Павлівна Степаненко : біобібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Т. Палівода, М. Маслова, Г. Мацієвська ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 17–19.

Публікації в бібліографічному посібнику «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя»:

30.05 – 70 років В. Є. Сироватко, запорізькій поетесі ; 25.06 – 90 років від дня народження Т. І. Нещерет, запорізької поетеси, актриси, театрознавця, заслуженої артистки України ; 04.08 – 160 років від дня народження Т. А. Зіньківського, українського письменника, перекладача, фольклориста, публіциста, мовознавця, громадсько-культурного діяча ; 18.09 – 70 років від дня народження П. І. Кралєва, дослідника історії Запорізького краю ; 02.12 – 50 років від дня народження В. М. Чопа, кандидата історичних наук, доцента кафедри українознавства ЗНТУ (нині – «Запорізька політехніка») / Нагорна Г. М. // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2021 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2020. — С. 202–208, 233–238, 277–283, 326–330, 406–411.

Травень – 140 років тому художник І. Ю. Рєпін із своїм учнем В. О. Сєровим вирушив у подорож Україною, щоб зібрати матеріал для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану»… ; 19.12 – 100 років від дня народження І. В. Пухи, завідувача кафедри педагогіки Запорізького педагогічного інституту (нині – ЗНУ), дослідника історії Запорізького краю ; 31.12 – 50 років Палацу спорту «Юність» (м. Запоріжжя) / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. —Запоріжжя : Статус, 2019. — С. 199–201, 405–408, 440–442.

08.02 – 75 років тому Запорізька область була остаточно визволена від німецько-фашистських загарбників ; 16.02 – 115 років від дня народження А. Л. Покорської, акторки Запорізького музично-драматичного театру (1936–1968), схимомонахині Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря (1993–2006) ; 12.03 – 65 років Л. Г. Беляєвій, краєзнавцю, дослідниці історії Запорізького краю ; 05.05 – 60 років А. В. Новікову, краєзнавцю, голові Запорізького генеалогічного товариства ; 06.08 – 80 років від дня заснування газети «Червоний промінь» (Запорізький район); 05.11 – 70 років Палацу культури енергетиків (м. Запоріжжя) / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2019 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 66–69, 72–74, 104–106, 177–179, 257–260, 362–364.

20.01 – 60 років від дня народження О. О. Михайлюти, прозаїка, кінодраматурга, публіциста ; 04.02 – 130 років від дня народження В. Т. Юрезанського, письменника, літописця Дніпробуду ; 22.04 – 80 років від дня народження А. І. Карагодіна, доктора історичних наук, завідувача кафедри краєзнавства і спеціальних історичних дисциплін, професора ЗНУ; 18.06 – 55 років О. М. Сиваш, запорізькій тележурналістці, завідувачці відділу суспільно-політичного мовлення ПАТ НСТУ «Запорізька регіональна дирекція» ; 10.09 – 60 років О. Є. Виженку, запорізькому письменнику, актору ; 15.09 – 80 років А. Л. Сокульському, історику, кандидату історичних наук, доценту Класичного приватного університету ; 08.10 – 180 років від дня народження А. Я. Коппа, підприємця, одного із засновників сільськогосподарського машинобудування в м. Олександрівську / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 59–62, 82–86, 164–167, 193–194, 240–242, 244–247, 277–279.

28.01 – 70 років тому народилася С. М. Ляшко ; 09.03 – 65 років С. І. Авдєєнку, мелітопольському письменнику ; 07.05 – 70 років Л. Д. Тесленко, запорізькій поетесі, голові літературного об’єднання «Пошук» / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 66–67, 113–115, 170–173.

17.09 – 65 років Валентині Іллівні Баталкіній, досліднику історії Запорізького краю, засновнику та організатору музею-галереї прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай, автору проєкту «Музей і школа» ; 10.10 – 75 років П. П. Зубкову, державному раднику юстиції ІІ класу, 2003–2005 рр. – голова Жовтневої райдержадміністрації, очолював ГО «Старий Олександрівськ» / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 265–267, 280–283.

Публікації в періодиці:

«Зорі ніколи не відпустять його…» : (до 120-річчя від дня народження бібліотекаря та астронома Віктора Михайловича Чернова) / Ганна Нагорна // Бібліотечний форум : історія, теорія і практика. — 2021. — № 2. — С. 61–63. — Бібліогр.: 7 назв.

Життя, віддане бібліотеці: на спомин Інни Павлівни Степаненко / Г. Нагорна // Бібліотечний форум : історія, теорія і практика. — 2020. — № 2. — С. 60–63. — Бібліогр.: 8 назв.

Документи про нематеріальну культурну спадщину краю у фондах Запорізької ОУНБ / Г. Нагорна // Бібліотечна планета. — 2019. — № 2. — С. 27–30. — Бібліогр.: 28 назв.

***

Життя, віддане Бібліотеці (на спомин Інни Павлівни Степаненко) / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. —2018. — № 3. — С. 133–137.

Варто писати про наші села й міста : історія Запорозького краю: міста і села / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2018. — № 1. — С. 16–21.

Про кого розповів автограф : (135-річчя від дня народження Д. І. Дорошенка) / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2017. — № 4. — С. 80–82.

Володимир Юрезанський — літописець Дніпробуду / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2017. — № 3. — С. 114–117.

Астроном-бібліотекар : (Чернов Віктор Михайлович) / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2017. — № 2. — С. 140–141.

Відділ краєзнавства: історія і сучасність / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2016. — № 1. — С. 77–84.

Участь в краєзнавчих читаннях «Бібліотечне краєзнавство»:

История Александровска в литературе / А. Нагорная // Бібліотечне краєзнавство : зб. статей / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. Л. Ізюмова]. — Запоріжжя : [б. в.], 2012. — Вип. 5. — С. 26–29.

Історія та сучасність відділу краєзнавства Запорізької ОУНБ імені Горького / Г. Нагорна // Бібліотечне краєзнавство : матеріали краєзнавчих читань / Упр. культури і туризму ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад. Л. Ізюмова ; артдизайн О. Локтєв]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2007. — Вип. 4. — С. 24–28.

Матеріали Я. П. Новицького у фондах Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького / Г. Нагорна // Бібліотечне краєзнавство : матеріали краєзнавчих читань (м. Бердянськ, 7-9 верес. 2004 р.) / Упр. культури і туризму ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад.: Л. Ізюмова]. — Запоріжжя : [б. в.], 2005. — [Вип. 3]. — С. 23–26.

Виступи на науково-практичних конференціях:

Козацькі часи у працях запорізьких істориків та літераторів / Г. Нагорна // Історичні витоки козацького роду в Україні : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. — Вінниця, 2004. — С. 33–38.

А. І. Бальцер як визначний діяч бібліотечної справи на Запоріжжі / Г. Нагорна // Історія бібліотечної справи на Запоріжжі : матеріали наук.-практ. конф., 26–27 верес. 2001 р. / Упр. культури ЗОДА, ЗОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад.: Л. Ізюмова, С. Пономарьова]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2002. — С. 44–45. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/sRmxETW

Видавнича діяльність:

Василівка: з минулого у майбутнє : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, Н. Романів, І. Шершньова ; відп. за вип. О. Волкова ; ред. Т. Пішванова]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2020. — 192 с.

Бердянськ: історія і сьогодення : бібліогр. покажч. / уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова ; ред. Т. Пішванова. — Запоріжжя : [КЗ «ЗОУНБ» ЗОР], 2018. — 308 с. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 10).

Воістину народний : до 75-річчя від дня народження нар. артиста України Олександра Івановича Гапона : біобібліогр. покажч. / [КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; уклад. Г. Нагорна]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — 48 с. : 4 л. іл.

Михайлюта Олександр Олександрович: публіцист, письменник, кінодраматург : бібліогр. список / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, О. Кривоший ; ред. та відп. за вип. І. Степаненко]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2010. — 30 с.

Запорізька область: динаміка розвитку (1939-2009) : наук.-доп. бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. І. Степаненко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2009. — 231 с.

Пуха Іван Васильович : (біобібліогр. покажчик) / уклад. Г. Нагорна ; Упр. культури і туризму ЗОДА ; ОУНБ ім. О. М. Горького. — 2-ге вид., доп. і перероб. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. — 39 с. — (Дослідники рідного краю ; вип. 5).

Тут народилося Запоріжжя : до 75-річчя Жовтневого району м. Запоріжжя : бібліогр. список / Упр. культури ЗОДА ; Жовтнева РДА Запоріз. міськ. ради ; ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. І. Степаненко]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2005. — 32 с.

«Повний вік моїй бібліотеці…». 1904–2004 : (Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека імені О. М. Горького : історія і сучасність) : біобібліогр. покажчик / О. Дутова, І. Шершньова, Г. Нагорна. — Запоріжжя : Поліграф, 2004. — 86 с. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/LRmGCOq

Киценко Микола Петрович (1921–1982 рр.) : бібліогр. список / упоряд. Г. Нагорна. — Запоріжжя : [б. в.], 1994. — 8 с. — (Дослідники рідного краю ; вип. 2).

Електронні ресурси:

Бальцер Анатолій Іванович [Електронний ресурс] / Г. М. Нагорна // Українська бібліотечна енциклопедія. — Режим доступу: https://cutt.ly/3Rc66TW

Література про життя і діяльність:

Ганна Миколаївна Нагорна: до 65-річного ювілею : бібліогр. список / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР, відділ краєзнавства ; [уклад. Т. Палівода]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2017. — 31 с. : іл.

Нагорная Анна Николаевна, заведующая отделом краеведения : [фото] // Ветераны труда – гордость Горьковки / [ЗОУНБ им. Горького ; отв. за вып. Л. Колодка. — Запорожье, 2014. — С. 35].

***

Уперше присуджено премії імені Якова Новицького за досягнення в краєзнавчій роботі : [в т. ч. і Г. Нагорній за визначні видання з краєзнавства] // Запорізька обласна державна адміністрація : сайт. — Режим доступу: https://cutt.ly/zRKBsdC

Перші відзнаки та нагороди запорозьким краєзнавцям від Національної спілки краєзнавців України у 2016 р. : [подякою від спілки нагороджена в т. ч. Г. М. Нагорна] // Краєзнавство Запорожжя. — 2016. — № 1. — С. 139–142.

16.01 – 70 років від дня народження Олександра Івановича Демиденка (16.01.1952, м. Запоріжжя), запорізького художника9.

17.01 – 130 років від дня народження Дмитра Васильовича Котка (17.01.1892, с. Балки Василів. р-ну – 18.11.1982, м. Львів), професійного хорового диригента10.

Література про життя та діяльність:

Дмитро Котко та його хори : статті, рецензії, спогади, документи / ред.-упоряд. Степан Стельмащук. — Дрогобич : Відродження, 2000. — 336, XXIV с.

25.01 – 170 років від дня народження Павла Михайловича Сивицького11 (25.01.1852, м. Вільно, Російська імперія – 1921, м. Мелітополь), лісничого Бердянського зразкового степового лісництва.

Павло Михайлович Сивицький народився в польській родині з міщан. За сімейними оповіданнями, його батьки були репресовані царським урядом за участь у національно-визвольному повстанні 1863-1864 рр. Батьки встигли відправити Павла до Москви і передати через знайомих гроші на його утримання. Він поступив вчитися в Петровську землеробську і лісову академію (зараз це Московська сільськогосподарська академія ім. Тімірязєва).

На останні роки навчання грошей у нього вже не вистачило, і він дуже бідував, терпів холод і голод, рятуючись тим, що підробляв репетиторством.

Після чотирьох років навчання в академії Павло Сивицький одержав диплом (1877) і, за порадою професора К. А. Тімірязєва, був призначений на посаду таксатора (фахівця з облаштування та оцінки лісів) Бердянського зразкового степового лісництва. Професор вважав, що молодому талановитому лісівнику загибель батьків не дасть можливості працювати в центрі Росії. Через два роки праці в лісництві, 7 травня 1879 р., Павло Михайлович Сивицький був призначений лісничим Бердянського лісництва.

Як відомо, Бердянське зразкове степове лісництво було закладене в 1846 році. Через 30 років воно переживало вже не кращі часи. Брак спеціальних знань завідувачів приводив до частої їх заміни в лісництві, і молоді деревні насадження потроху висихали та втрачалися. П. М. Сивицькому треба було наводити в лісництві порядок. Молодий лісничий складає план дій: 1) вивчити деревно-чагарникові породи та їх використання в степових насадженнях; 2) навчитися акліматизовувати екзотичні дерева: софора, айлант, сумах, кизил, калина і багато інших; 3) проводити боротьбу з шкідниками дерев і чагарників, які масово розводилися і знищували ліси; 4) знаходити нові ефективні методи знищення бур’янів у лісопосадках.

Сивицький розгорнув інтенсивну роботу в цих напрямах. З 1894 року проводиться перевірка розробок В. В. Докучаєва та С. П. Костичева зі створення полезахисних смуг. Сивицький сам конструював новий лісо-посадочний інвентар: «маркери», трьох– та п’ятилемешні конні «екстирпатори» (механізми для видалення з коренем зайвих кущів і дерев), спеціальні плуги та інше. До лісництва стали приїжджати запрошені Сивицьким вчені: ентомологи, ботаніки, зоологи, які пропонували свої ефективні методики з порятунку лісу. Сам П. М. Сивицький написав кандидатську дисертацію «О выгодности ведения низкоствольного хозяйства на белую акацию в Таврической губернии», захист якої намічався у Петровській землеробській і лісовій академії в Москві (чи відбувся він – невідомо). Завдяки зусиллям Павла Михайловича в лісництві була створена в 1906 році перша на Мелітопольщині метеорологічна станція. Її показники відправляли до Петербурга – в Метеорологічне бюро та Головну фізичну обсерваторію.

Поступово стараннями П. М. Сивицького лісництво стало зразковим лісовим господарством і найбільшим центром вирощування і поширення посадкового матеріалу. Якщо в 1876 р. лісництво відпускало до 16 тисяч саджанців деревних порід, то в 1897 р. їх вже було відпущено селянським господарствам більш ніж 94 тисячі. Багатьом приватним власникам і організаціям посадковий матеріал відпускався безкоштовно, а кращі з селян найближчих сіл навіть отримували премії від лісництва за ідеальне утримання своїх садових господарств.

Періодично в лісництві проходили практику студенти з центральних районів країни. Влітку 1890 р. до Сивицького на практику прибув студент Петровської академії Г. М. Висоцький. Під керівництвом П. М. Сивицького починається його діяльність як степознавця і лісівника, який з часом здобув світову популярність. За спостереженнями, виконаними в Бердянському лісництві, він оприлюднив свою першу наукову публікацію. Майбутній академік ВАСГНІЛ, великий вчений, він до кінця життя зберігав теплі спогади про Сивицького, називав його своїм учителем.

Під час роботи в лісництві, де б не проходили сільськогосподарські або лісові виставки (і в країни, і за кордоном), П. М. Сивицький завжди брав у них діяльну участь. Як керівник, він надавав результати дослідної та наукової роботи працівників лісництва – різні експонати, креслення, плани, діаграми, фотографії з відповідними описами робіт з лісорозведення в степу. В його робочому кабінеті в селищі Соснівка були розвішані на стінах безліч похвальних листів, свідоцтв і медалей виставок. У тому числі були серед них і вищі нагороди. Золоті медалі були отримані двічі: в 1897 році – за участь у виставці в Києві і в 1900 році – на міжнародній виставці в Парижі.

Павло Михайлович любив свою справу. Один з його попередників придумав план створення в лісництві музею, ще 1850 року він склав кошторис на його будівництво – понад 550 рублів. Однак начальство не оцінило такої ініціативи: йшли десятиліття, але потрібна сума на будівництво лісового музею не виділялася. Тоді Сивицький, підтримавши цю ідею, став регулярно відкладати гроші зі свого заробітку і врешті-решт побудував музей на власні кошти. Експонатами музею стали колекції, фотографії, зразки ґрунтів і рослин, малюнки і креслення, моделі лісової техніки, творцем якої був сам лісничий. Адже не випадково автор «Настільної книги з лісівництва» А. Ф. Рудзькой описав його техніку в книзі під назвою «Винаходи П. М. Сивицького».

Заслуги лісничого Бердянського лісництва Таврійської губернії П. М. Сивицького щодо перетворення лісового господарства були високо оцінені. Він мав урядові нагороди – п’ять орденів і медаль. У 1897 році його нагородили орденом Анни другого ступеня. У квітні 1917 року він вже мав чин дійсного статського радника (чин 4-го класу, що давав право на потомствене дворянство і право займати такі високі посади як губернатор, начальник департаменту). Жоден лісничий царської Росії до Сивицького такого чину не удостоювався. За Лісовим відомством, Сивицький був «старшим запасним лісничим I класу».

Останній період життя П. М. Сивицького прийшовся на буремні роки революції та громадянської війни. Він дуже переживав, адже в ті часи безжалісно знищувалися посаджені з великим трудом дерева лісництва, звертався до представників різних влад, які на деякий час приходили в наш край, з проханням припинити неподобства в лісі. Але зневірившись, що не зможе покласти край знищенню лісу і не бажаючи дивитися, як гине справа всього його життя, влітку 1920 року залишив свій пост і на тачанці, запряженій трійкою білих коней (подарунок губернатора за сумлінну службу), переїхав до Мелітополя.

Помер Павло Михайлович Сивицький в 1921 році. Могила його в місті не збереглася. Але пам’ять про його самовіддану працю в лісництві жива понині. В місті встановлені пам’ятні дошки: одна – на будівлі, в який він жив з родиною в Мелітополі, а друга – в с. Соснівка, на будинку, який побудував П. М. Сивицький і в якому знаходився його музей. На жаль, з експонатів цього музею до теперішнього часу нічого не збереглося. Нещодавно в місті Мелітополі з’явилася й вулиця імені Сивицького. Вона знаходиться в південно-східній частині міста, там, де раніше проходила вулиця Калініна. Але найціннішими пам’ятниками лісничому Павлу Михайловичу Сивицькому є лісові масиви Старо-Бердянського та Алтагірського лісництв, заради яких він жив і процвітанню яких присвятив 40 років плідної праці.

(О. М. Алексєєв)

Література про життя та діяльність:

Курило-Кримчак, І. П. Врятуємо музей лісництва с. Н. Александрівка (1928) // Алексеев, А. Н. Краеведческая деятельность на Мелитопольщине И. П. Курило-Крымчака (1929-1943 гг.). — Мелитополь : ИД МГТ, 2021. — С. 16–17.

Воловник, С. В. Выдающийся отечественный лесовод // Листая прошлого страницы : (сб. статей научных сотрудников и краеведов Мелитоп. краевед. музея. — Мелитополь, 1991. — С. 84–95.

Бельгард, А. Л. Степное лесоведение. — Москва : Лесная промышленность, 1971. — С. 168–169.

***

Сакун, В. «В поучение современникам и назидание потомству» / В. В. Сакун // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2020. — № 15. — С. 68–74.

Воловник, С. В. Возвращение Павла Сивицкого // Мелитоп. краевед. журн. — 2016. — № 7. — С. 24–30.

Купченко, И. Взлелеяный сотнями рук и сердец // Надежда. — 2016. — 28 сент. – 4 окт. (№ 40). — С. 14.

Черноморец, В. С. Неутомимый труженик // Мелитоп. краевед. журн. — 2014. — № 3. — С. 97–99.

Черноморец, В. С. Именная медаль лесничего Павла Михайловича Сивицкого // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 11–14.

Клочко, Р. «Зеленые легкие» Мелитопольщины / Роман Клочко // Мелитоп. ведомости. — 2011. — 24 авг. (№ 34).

Черноморец, В. С. Исследования академика Высоцкого на территории нашего края // Музейний вісник. — 2008. — № 8. — С. 134–137.

Черноморец, В. С. Краткая история ботанических исследований на территории нынешней Запорожской области в дореволюционное время // Музейний вісник. — 2007. — № 7. — С. 174–180.

Черноморец, В. С. Лес в степи : (из истории степного лесоразведения) // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 129–130.

Воловник, С. В. Музей в лесу? Да! // Мелитоп. ведомости. — 1996. — 8 окт. (№ 121). — С. 3.

Воловник, С. В. Життя віддане лісу // Серп і молот. — 1990. — 21 лип.

Воловник, С. В. «Чесно і з любов’ю…» // Серп і молот. —1979. —17 верес.

Воловник С. В. Лісу потрібний музей // Запоріз. правда. — 1979. —27 січ.

Інтернет-ресурси:

Сукач, Г. Лесничий Бердянского образцового степного лесничества [Электронный ресурс] / Георгий Сукач // Город. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/vUfPOyP

Чайка, Л. Старо-Бердянское лесничество – колыбель всех садов юга Украины [Электронный ресурс] // Местные вести. — 2021. — 18 апр. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/dUQHkkF

В Мелитополе установили мемориальную доску «Генералу от лесоводства» [Электронный ресурс] // Мелитополь. Новости.—Режим доступа к статье : https://cutt.ly/QUQHRoL

На Мелитопольщине отдали дань памяти известным лесничим [Электронный ресурс] // Индустриалка (Запорожье). — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/7UQHCyE

Увічнення пам’яті П. М. Сивицького на Запоріжжі:

Вулиця Павла Сивицького // З нами – наша історія : (про історію нових назв вулиць [м. Мелітополя]) / [Мелітоп. міськ. краєзнав. музей ; за підтримки Укр. культурного центру]. — [Мелітополь, б. в. д.]. — [С. 30].

Улица Павла Сивицкого (Мелитополь) [Электронный ресурс] // WikiZer. – Режим доступа к статье : https://cutt.ly/pUQJnzO

26.01 – 125 років від дня народження Олексія Ілліча Данилова (26.01.1897, с. Мосіно Володимир. губ – 23.06.1981, м. Москва, РФ), військовика, генерал-лейтенанта (1943), командувача 12-ї армії Південно-Західного фронту, почесного громадянина м. Запоріжжя.

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б. Данилов Олексій Ілліч // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2015. – С. 39-40.

26.01 – 50 років від дня народження Дмитра Руслановича Кобалії (26.01.1972, м. Запоріжжя), археолога, гідроархеолога, кандидата історичних наук, заслуженого працівника культури України (2008), завідувача відділу охорони пам’ятників історії і археології Національного заповідника «Хортиця».

Археологія – це не пошук знахідок,

а спроба заглянути в минуле.

Д. Кобалія

Дмитро Русланович Кобалія народився 26 січня 1972 року у м. Запоріжжі. З дитинства захоплювався історією. У шкільні роки відвідував археологічний гурток при обласній станції юних туристів, а з 1986 року вже брав участь в експедиціях і досліджував стародавні городища.

Та не лише історією та подіями, що відбувалися сотні років тому, захоплювався юнак, він цікавився і сучасною політичною ситуацією в країні. Мав активну громадську позицію, відстоював загальнодемократичні цінності та брав участь у молодіжному русі 80–90 —х років ХХ ст. Мало хто знає, але він був учасником демократичного мітингу, який проходив 22 липня 1989 року на одній із площ м. Запоріжжя біля медінституту. Саме тоді вперше над містом замайорів синьо-жовтий прапор. Після завершення мітингу Д. Кобалія і М. Остапенко спробували врятувати і винести прапор, але були затримані міліцією. Дмитра доставили в Орджонікідзевський районний відділ внутрішніх справ м. Запоріжжя. Про інцидент міліція повідомила не лише школі, де навчався юнак, а й керівництву лікарні, в якій працювала мати Дмитра, а його батькові скасували престижне, добре оплачуване службове відрядження до Іраку. Півроку він стояв на обліку в дитячому відділенні міліції як «неблагонадійний». У ті часи з такою міткою в особовій справі юнак не міг вступити до університету та займатися науковою діяльністю. Невідомо, як склалася б доля Дмитра Кобалії, якби тоталітарний режим продовжив існувати…

Нові часи, перебудова, розпад СРСР та здобуття Україною незалежності дозволили юнакові вступити до Запорізького державного (нині — національного) університету на історичний факультет та у 1995 році закінчити вищий навчальний заклад і отримати спеціальність «викладач історії та права».

Свою трудову та наукову діяльність Дмитро Кобалія розпочав у 1989 році лаборантом відділу археології Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця. Брав участь в археологічних розкопках Нової Січі, містечка Дмитра Вишневецького, козацьких зимівників та курганних могильників на о. Хортиця.

В 1993 р. провів перші самостійні археологічні дослідження на о. Хортиця в районі музею та розвідку скелі Рогози.

Протягом 1994–2008 рр. вчений досліджував фортифікаційні споруди 1737–1739 рр. (1994), штаб-квартири генерал-майора фон Брадке XVIII ст. (1997–1999), тилову лінію 1738 р. (2005), поселення епохи бронзи в балці Совутина (1995), поселення Ганнівка (2003-2005, 2008), поховання 1738–1739 рр. «У перевозу» (2004).

Проводив археологічні розвідки на території мостобудування (2003), в районі Кінного театру (2005) та комплексу «Запорозька Січ», де знайшов землянки дивізії Баранова 1739 р. (2000).

Кілька років поспіль Д. Кобалія спільно з О. Тубольцевим проводив розкопи культового комплексу Генералка-2 (1999–2005, 2012, 2013), а з Ю. Рассамакіним і М. Остапенком виявив кам’яні закладки в районі комплексу «Запорозька Січ» (2001, 2005, 2006).

2009–2010 рр. Дмитро Русланович очолював археологічну експедицію, яка провела дослідження північно-західної частини о. Хортиця. Ця робота включала в себе планове вивчення території, виявлення нових пам’яток Хортицького ретраншементу 1736–1742 рр., розкопки на місці військового лазарету 1738–1742 рр.

З 1995 р. вчений захопився підводною археологією. Він один із фундаторів постійно діючої археологічної експедиції «Філоксія» на о. Зміїний, член Інституту підводних досліджень, активний учасник гідроархеологічних експедицій на Старому Дніпрі у складі Експедиції підводних археологічних робіт (ЕПАР), організатор комплексної експедиції «Великий Луг» з вивчення козацьких пам’яток в акваторії Каховського водосховища та Нижнього Дніпра.

У травні 1999 р. Дмитро Кобалія став учасником унікального проєкту «Запорозька чайка», ініційованого Експедицією підводних археологічних робіт. Метою проєкту стало вивчення, підйом та реставрація унікальної пам’ятки – великого козацького човна 1737 року, знайденого на дніпровому дні поблизу о. Хортиця. Завдяки зусиллям гідроархеологів у жовтні корабель був урочисто піднятий на поверхню. Таке габаритне судно (завдовжки близько 20 м) було вперше підняте в Україні. Чайка півроку перебувала просто неба, бо відповідного приміщення для неї ще не було. Аби човен не зруйнувався, процес консервації відбувався просто неба. Лише 2000 р. його перемістили до великого металевого ангару, який звели на острові як умовну реставраційну базу.

Пізніше, у 2004 р., Дмитро Русланович став членом громадської організації «Запорізька Бригантина» та взяв активну участь у піднятті із вод Дніпра 30-тонної«Бригантини»1738 року. 20-ти метровий корабель підняли за підтримки лідера гурту «Машина времени» Андрія Макаревича. Сьогодні, через брак коштів, бригантина стоїть в ангарі «законсервована» і чекає на реставрацію.

Підйоми цих човнів стали справжньою сенсацією та важливими кроками у розвитку на Запоріжжі підводних досліджень. Попри цього, їхнім учасникам, в т. ч. і Дмитру Кобалії, заважали і закидали «любов до імперії», адже Дніпровська флотилія була частиною російського флоту. Позатим, археолог вважає, що судна, насамперед, – частина української та всесвітньої історії. Козацька чайка хоча й не була зроблена козаками, але втілювала їхні технології і досвід. Щодо бригантини, то ці середземноморські судна пройшли цікавий шлях: з півдня на північ, де використовувалися на Балтиці під час шведської війни, а потім знову на південь – тобто на Дніпро. Тут на запорізькій верфі було побудовано 40 таких човнів.

Свій багаторічний науковий доробок та практичний досвід Дмитро Русланович узагальнив у дисертації «Музеєфікація об’єктів підводної культурної спадщини (на прикладі кораблів Дніпровської гребної флотилії в музеї історії запорозького козацтва на о. Хортиця)», яку захистив у 2005 році і здобув науковий ступінь кандидата історичних наук. А за значний особистий внесок у збереження пам’яток історії та культури України, багаторічну сумлінну працю на ниві розвитку музейної справи указом Президента України від 15 квітня 2008 року за № 352/2008 Дмитру Кобалії було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».

Згодом під опікою Д. Кобалії у реставраційній майстерні, окрім чайки і бригантини, з’явилися понад 60 старовинних якорів та унікальні човни – дубель-шлюпка 1737 року, піднята з дна Дніпра в районі острова Хортиця, і вантажний байдак, який вимило на берег Десни. Роботами з відновлення човнів керував Д. Кобалія. Реставрувати кораблі вдалося завдяки гранту (70 тисяч доларів), отриманому у 2014 р. від Посольства США. Роботи тривали два роки. Зараз на реставрації у гідроархеолога перебуває човен-довбанка, якому пів тисячоліття.

Наразі реставраційний ангар не має офіційного статусу музею. Але Дмитро Кобалія сподівається та докладає чимало зусиль, щоб в майбутньому він став першим в Україні та одним з найбільших в Європі Музеєм судноплавства і суднобудівництва з унікальними експонатами, які не мають аналогів у світі.

Розуміючи, що води Дніпра зберігають десятки унікальних кораблів, які затонули сотні років тому, вчений ініціював створення в акваторії о. Хортиця спеціалізованої археологічної території. Для її вивчення у 2011 році він організував підводну експедицію. Гідроархеологи працювали близько тижня, за цей час їм вдалося обстежити територію площею не менше п’яти квадратних кілометрів.

2017 р. Д. Кобалія став учасником Міжнародної морської експедиції у Чорному морі, яка переважно складалась з болгарських та британських морських археологів і науковців. Цей масштабний проєкт дослідження глибин Чорного моря тривав три роки. За цей час вчені знайшли найстаріше судно, вік якого – понад 2400 років, та понад 60 затонулих кораблів, в т. ч. ймовірну козацьку флотилію: групу з 12–13 однотипних човнів. Кораблі, попри незначні розбіжності, були майже однаковими. Тож Дмитра Руслановича, як досвідченого спеціаліста з козацьких «чайок», запросили до експедиції на два тижні, щоб з’ясувати, чи справді ці кораблі належали запорізьким козакам.

У 2018 році історик працював в археологічній експедиції «Османська галера. Слідами турецьких флотилій у Нижньому Подніпров’ї». На її підготовку пішло майже вісім років. Метою експедиції було обстеження пам’ятки, датування і підготовка її креслень. Виходячи з раніше піднятих знахідок, дослідники мали справу з турецьким човном XVII століття. Причини його загибелі залишаються незрозумілими й досі.

З 25 лютого до 2 березня 2021 р. науковець брав участь в зимовій підводній експедиції «Хортиця-Скуба», під час якої археологи проводили обстеження затонулих кораблів різних епох поблизу Хортиці, з метою занесення їх до Реєстру нерухомих пам’яток України. До складу експедиції входили не тільки фахівці Національного заповідника «Хортиця», а й дослідники дайвклубу «Наварекс» (м. Одеса) та археологи з Центру підводних досліджень при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Учасники зимової експедиції працювали на глибині від шести до десяти метрів біля причалу № 11 та поблизу Громушиної балки на Хортиці. Вчені дослідили залишки трьох суден: торгову 15-метрову плоскодонну барку кінця ХІХ – початку ХХ століття і два об’єкти Дніпровської флотилії 1736–1739 рр. Протягом всієї експедиції археологи зробили близько 20 занурень та тисячі фотографій об’єктів. За результатами гідроархеологічної експедиції «Хортиця-Скуба» були створені 3D-моделі решток затонулих човнів, які лежать на дні Дніпра. В майбутньому на основі цієї роботи буде створений віртуальний музей затонулих кораблів, в якому можна буде побачити як виглядало судно, прочитати історію його створення та загибелі.

Того ж року археолог досліджував середньовічне поселення Протовче в південній частині о. Хортиця. Метою експедиції було визначити межі поселення, зрозуміти його стратиграфію, тобто як воно утворювалося, скільки там культурних нашарувань та, якщо можливо, датувати їх.

Крім наукової діяльності, Дмитро Русланович проводить активну громадську роботу. Він є одним із засновників громадської організації «Нова археологічна школа» (1998), яка стала яскравим прикладом сучасного волонтерського руху в українській археології. Організація співпрацює зі школами, музеями, університетами, проводить дитячі археологічні експедиції в Запорізькій області, на о. Хортиця, популяризує археологію як науку і спосіб життя.

Як і в юнацькі роки, Дмитро Кобалія не змовчав, не залишився осторонь, коли настав складний і суперечливий для нашої країни час. Він був одним із перших, хто поїхав на Майдан відстоювати європейське майбутнє України. З 1 грудня 2013 року до 22 лютого 2014 року Дмитро був на Майдані шість разів і загалом пробув там майже місяць. Спочатку жив у наметі «Спільної справи», а потім, коли встановили біля Київської міської державної адміністрації намет Запоріжжя, Нікополя та Марганцю, то вже в ньому. У січні став комендантом намету. Брав участь у мітингах, ходах, толоках, будував барикади та намети на Майдані, чергував в районі земляного годинника на Інститутській, брав участь у денних та нічних чергуваннях біля головного поштамту у складі 3-ї сотні та у зіткненнях з «Беркутом» на вул. Грушевського.

Між поїздками до Києва Дмитро брав участь у мітингах біля Запорізької обласної та міської адміністрацій, на площі Поляка. Він не ховався за спини інших, а цілеспрямовано та свідомо став на захист Батьківщини, сміливо висловлюючи свою думку. Навесні, у складі Запорізької самооборони, охороняв обладміністрацію вночі, а з квітня 2014 року чергував на Балабинському блокпосту у складі Хортицького полку, з червня 2015 року – роти охорони обласного військкомату.

Крім того, він став експертом Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації. Свої думки про військовий конфлікт, що триває на сході нашої держави, його причини, шляхи вирішення та можливі наслідки Д. Кобалія виклав у статтях «Диалог и война на Донбассе» і «Про рамки і формат „українського конфлікту“».

Наразі Дмитро Кобалія – успішний археолог, гідроархеолог, завідувач відділу охорони пам’ятників історії і археології Національного заповідника «Хортиця», кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України (2008), експерт Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації, автор наукових звітів, наукових праць, монографії «Днепровская гребная флотилия в I половине XVIII века» та науково-популярних книг «Стежками Новицького», «Історія на шпангоутах» та «„Запорозька чайка“: історія однієї знахідки».

(Т. М. Палівода)

Окремі видання:

Стежками Новицького : іст. путівник по Хортиці / Дмитро Кобалія. — Запоріжжя : Дике Поле, 2018. — 180 с.

Історія на шпангоутах : проект реставрації старовинних кораблів / Нац. заповідник «Хортиця» і Благодійний фонд «Хортиця», Посольський фонд США зі збереження культурної спадщини ; [авт.-упоряд.: Д. Р. Кобалія ; пер.: О. Комісаренко, А. Мосягіна, К. Єрмолаєва]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2016. — 368 с.

Музеєфікація об’єктів підводної культурної спадщини (на прикладі кораблів Дніпровської гребної флотилії в музеї історії запорозького козацтва на о. Хортиця) : автореф. дис… канд. іст. наук : 26.00.05 / Кобалія Дмитро Русланович ; НАН України, Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури, Центр пам’яткознавства. — Київ, 2011. — 20 с.

Днепровская гребная флотилия в I половине XVIII века / Д. Р. Кобалия / М-во культуры и туризма Украины, Нац. заповедник «Хортица». — Запорожье : Дикое Поле, 2010. — 204 с.

Публікації в збірках:

Диалог и война на Донбассе / Д. Кобалия // Східноукраїнський конфлікт в контексті глобальних трансформацій : зб. наук. статей. — Київ 2016. — Вип. 2. — С. 65–80. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/pQsgWU3

Обследование военного госпиталя 1738–1740 гг. на о. Хортица / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця : зб. наук.праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко та ін.]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 200–211.

К вопросу об археологии Второй мировой войны / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця : зб. наук. праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко та ін. ; відп. за вип. В. І. Антіпов]. — Запоріжжя : [б. в.], 2012. — С. 92–96.

Новые моноксилы : результаты ЭПАР в 2012 году / Д. Р. Кобалия // Старожитності степового Причорномор’я і Криму : зб. наук. праць / ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки, молоді та спорту України ; [редкол. П. П. Толочко (гол. ред.) та ін.]. [Т.] XVI. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2012. — С. 224–228.

Сквозь древние горизонты / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. «Історія запорозького козацтва в пам’ятках та музейній практиці» : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко (голова редкол.), Т. М. Лисенко, О. П. Мірущенко ; відп. за вип. В. І. Антіпов]. — Запоріжжя : [б. в.], 2011. — С. 201–211.

Локализация военных лагерей Хортицкого ретраншемента 1736–1740 гг. / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця : матеріали IV міжнар.ї наук.-практ. конф. «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці» : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури і туризму України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол. : М. А. Остапенко (гол.) та ін.]. — Запоріжжя : [б. в.], 2010. — С. 313–320.

Исследования у балки Ганновка на о-ве Хортица ; Место Днепровской гребной флотилии в истории юного края конца XVII–XVIII ст./ Д. Р. Кобалия // Археологічні пам’ятки Хортиці та їх музеєфікація / НАН України ; Ін-т археології ; Нац. заповідник «Хортиця» ; уклад., відп. та наук. ред. Н. О. Гаврилюк. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — Вип. 1. — С. 102–115, 176–189.

Археологические исследования в зоне строительства мостового перехода через о. Хортица в 2004 г. / Д. Р. Кобалия // Археологічні дослідження в Україні 2003-2004 рр. = ArchaeologicalresearchesinUkraine 2003–2004 : [зб. наук. праць] / ІА НАН України ; упоряд. Н. О. Гаврилюк. — Запоріжжя : Дике Поле, 2005. — Вип. 7. — С. 165–166.

«Новоманерныя казачьи лодки» за результатами останніх досліджень / Д. Кобалія // Наукові записки : збірник праць молодих вчених та аспірантів / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запорізьке відділення. — Київ : Никопольская типография. — 2001. — Т. 6. — С. 146–155.

Затонувшие корабли Днепровской гребной флотилии 1737–1739 гг. / Д. Р. Кобалия, В. В. Нефедов // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА, ЗНУ, Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. — Запоріжжя : [Просвіта], 2000. — Вип. 6. — С. 5–16.

Пам’ятки археології в Національному заповіднику «Хортиця» [Електронний ресурс] : сучасний стан та проблеми охорони / Д. Р. Кобалія // Охорона культурної спадщини: історія та сучасність. — Київ, 1996. — С. 89–91. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/UQp0x62

Публікації в періодиці:

Затонулий понтон – свідок форсування Дніпра біля с. Розумівка у 1943 р. [Електронний ресурс] / Р. Додонов, Д. Кобалія // Київські історичні студії : науковий журнал. — 2019. — № 2. — С. 112–119. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/SQsu7e6

Експедиція Хортиця-Скуба : [нові відкриття підводних археологів] / Д. Кобалія // Шкіпер. — 2018. — № 5. — С. 74–75.

Про рамки і формат «українського конфлікту» / Д. Кобалія // Схід. — 2015. — № 2. — С. 71–77. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/0RUOAO5

Традиции различных корабельных школ в создании Днепровской флотилии / Д. Р. Кобалия // Підводні дослідження: Археологія. Історія. Дайвінг. — 2010. — Вип. 2. — С. 107–120. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/pQslMXX

Хортиця: археологічне вивчення / Д. Кобалія // Пам’ятки України. — 2007. — № 2. — С. 14–29.

К вопросу об артиллерийском вооружении Днепровской гребной флотилии в 1736–1739 гг. / Д. Р. Кобалия // Музейний вісник. — 2005. — № 5. — С. 90–95.

Локализация стоянки Днепровской гребной флотилии 1737–1739 гг. по данным Я. Новицкого / Д. Р. Кобалия // Музейний вісник. — 2004. — № 4. — С. 65–68.

Еще раз о «Морских походах запорожцев» А. Сокульского / Д. Кобалия // Музейний вісник. — 2003. — № 3. — С. 140–142.

Теоретическая модель казацкой лодки поднятой у Хортицы в 1999 году / Д. Р. Кобалия // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 89–94.

Новые местонахождения кремневых изделий в районе о. Хортица / Д. Р. Кобалия // Музейний вісник. — 2001. — № 1. — С. 29–40.

У співавторстві:

Затонулий понтон – свідок форсування Дніпра біля с. Розумівка у 1943 р. / Роман Додонов, Дмитро Кобалія // Київські історичні студії. —2019. —№ 2 (9). — С. 112–119. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/YRUPWa5

Исследования комплекса якорей ХVIII ст. у о. Хортица в 2012–2013 годах / Д. Р. Кобалия, П. П. Данилюк, В. С. Кривоносов // Музейний вісник. — 2016. — № 16. — С. 80–92.

Предмети з затонулого судна XVII ст., знайденого в усті Дніпра в 1997 році / Д. Сикоза, Д. Кобалія, Р. Додонов // Музейний вісник. — 2015. — № 15. — С. 158–168.

Хортиця – простір єднання / М. А. Остапенко, Т. М. Лисенко, С. І. Татарінцев, Д. Р. Кобалія [та ін.] // Заповідна Хортиця : зб. наук. праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко та ін. ; відп. за вип. В. І. Антіпов]. — Запоріжжя : [б. в.], 2012. — С. 57–62.

Обследование военной лодки из состава Днепровской гребной флотилии 1737–1739 гг. / Д. Р. Кобалия, А. А. Денисенко, П. Г. Деменко // Музейний вісник. — 2013. — № 13. — С. 129–152.

Звіт про археологічні дослідження на о. Тягинь (Бериславський район, Херсонська обл.), 2011 р. / В. Є. Ільїнський, Д. Р. Кобалія // Науковий архів НЗХ. — Запоріжжя, 2011. — № 776.

Комплекс находок с затонувшего судна ІІ пол. ХІХ в. у о. Змеиного /Д. Р. Кобалия, А. И. Терещенко // Музейний вісник. — 2010. — № 10. — С. 206–219.

Обследование западной якорной стоянки о. Змеиного в 2008 году / Д. Р. Кобалия, С. В. Грабовецкий // Музейний вісник. — 2009. — № 9. — С. 81–84.

Визуальная разведка на о. Змеином в рамках комплексной экспедиции «Филоксия–2007» / Д. Р. Кобалия, Д. В. Гришко // Музейний вісник. — 2008. — № 8. — С. 86–89.

Чугунное 6-фунтовое орудие из фондов Музея истории запорожского казачества на о. Хортица / А. Денисенко, Д. Кобалия // Заповідна Хортиця : зб. праць співробітників заповідника / під заг. ред. О. П. Мірущенка. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — Вип. 1. — С. 161–164.

«Запорозька чайка»: історія однієї знахідки / Дмитро Кобалія, Валерій Нефьодов ; Нац. заповідник «Хортиця». — Запоріжжя : Дике Поле, 2005. — 168 с. — (Історія та археологія Хортиці ; вип. 1).

«Козацькі лодки» та дюбель-шлюпки ІІ чв. XVIII ст. : історія виникнення / Д. Кобалія, В. Нефедов // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА ; ЗДУ ; Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. — Запоріжжя : Просвіта, 2002. — Вип. 8. — С. 8–17.

Теоретична модель козацької лодки, піднятої в Хортиці в 1999 році / Д. Кобалія, В. Нефьодов // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 89–95.

Раскопки штаб-квартиры генерал-майора фон-Брадке 1737–1739 гг. на о. Хортица / Д. Р. Кобалия, О. В. Тубольцев // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА, Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. — Запоріжжя : [Просвіта], 2001. — Вип. 7. — С. 10–20.

Затонувшие корабли Днепровской гребной флотилии 1737–1739 гг. / Д. Р. Кобалия, В. Нефедов // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА, ЗНУ, Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. — Запоріжжя : [Просвіта], 2000. — Вип. 6. — С. 5–16.

Планиграфический анализ гидроархеологических объектов Хортицкого ретраншемента 1736–1739 гг / В. Нефедов, Д. Кобалия // Старожитності Північного Причорномор’я і Криму : зб. наук. праць / [ред. кол. П. П. Толочко (голов. ред. та ін.] ; ЗДУ ; Запоріз. обл. краєзнав. музей, VII. — Запоріжжя : [б. в.], 1999. — С. 107–118.

Классификация, оценка и локализация историко-археологических объектов Национального заповедника «Хортица  / Д. Р. Кобалия, И. В. Остапенко // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА ; ЗДУ. — Запоріжжя : [ЗДІА], 1998. — Вип. 4. — С. 16–24.

Електронні джерела:

Типологія чотирирогих якорів Дніпровської гребної флотилії 1736–1739 рр. за морфологічними та метричними ознаками [Електронний ресурс] / Д. Кобалія // INSULA. — 2021. — № 1(2). — Режим доступу : https://cutt.ly/oQsjcIh

Про дослідження лінії укріплень 1736 р. на о. Хортиця [Електронний ресурс] / Дмитро Кобалія // INSULA. — 2020. — № 1. — Режим доступу: https://cutt.ly/HRUAg9c

Крепость Тягинь и ее современное состояние [Електронний ресурс] / Д. Кобалия // Scriptoriumnostrum : електронний історичний журнал. — 2018. — Вип. 2 (11). — С. 172–198. — Режим доступу: https://cutt.ly/jRUAMgg

Отчет о раскопках территории военного госпиталя 1738–1739 гг. на о. Хортица [Електронний ресурс] / Д. Кобалия // ResearchGate. — 2011. — Режим доступа : https://cutt.ly/EQshdOI

Джерела про життя і діяльність:

Про відзначення державними нагородами України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 15.04.2008 р. № 352/2008 : [в т. ч. про присвоєння Д. Кобалії почесного звання «Заслужений працівник культури України»] // Верховна Рада України. Законодавство України. — Режим доступу: https://cutt.ly/KRP3wQ5

Ігнатуша, А. Є. Кобалія Дмитро Русланович [Електронний ресурс] / А. Є. Ігнатуша // Славетні запоріжці. — Режим доступу : https://cutt.ly/9RUIFit

Лисенко, Т. М. Воїни світла і добра з «Хортиці» : (до дня гідності і свободи) [Електроннний ресурс] : [про участь працівників музею у Революції гідності, в т. ч. Д. Кобалії] / Тетяна Миколаївна Лисенко // Запорізька обласна організація Національної спілки краєзнавців України. — Режим доступу: https://cutt.ly/fRAB2IM

***

Турченко, Ф. Г. Запоріжжя на шляху до себе… : минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій : [про участь Д. Кобалії в молодіжному русі 80–90-х років ХХ ст.] / Ф. Г. Турченко. — Запоріжжя : Просвіта, 2009. — С. 61, 170, 202, 223, 228, 268.

Кобалия Дмитрий Русланович // Запорожье археологическое : (биобиблиографический справочник) / авт.-сост. : Андрух С. И., Тощев Г. И., Шаповалов Г. И. ; Упр. культуры ЗОГА, Запорож. гос. ун-т, Запорож. обл. краевед. музей. — Запорожье : [Пресс-Партнер], 1999. — С. 10–11.

27.01 – 150 років від дня народження Архієпископа Павла12(Павла Григоровича Дмитровського) (27.01.1872, с. Велика Білозерка Мелітоп. пов. (нині – Василів. р-ну) – 02.02.1946, м. Таллінн, Естонія). В 1945 р. був призначений Архієпископом Естонським і Таллінським.

Література про життя та діяльність:

Шкуренко, Т. Ф. Архиепископ Павел (Дмитровский) // Великая Белозерка : статьи и документы по истории села / Запорож. генеалог. о-во ; [авт.-сост. А. В. Новиков]. —Запорожье : Статус, 2019. — С. 434–438. — (История родного края).

Шкуренко, Т. Ф. Архиепископ Павел (Дмитровский) // Гусарка : статьи и документы по истории села / Запорож. генеалог. о-во, Центр краевед. исследований Северного Приазовья ; [авт.-сост. А. В. Новиков]. – 2-е изд., доп. — Запорожье : Статус, 2018. — С. 434–438. —(История родного края).

28.01 – 100 років від дня народження Івана Степановича Олійника13 (28.01.1922, с. Богдани Варвин. р-ну Чернігів. обл. – 23.10.1995, м. Запоріжжя), українського мовознавця, методиста, кандидата філологічних наук (1958), професора (1980), заслуженого працівника вищої школи України (1980); 1955–1995 рр. – викладач ЗНУ (до 1985 р. – ЗДПІ).

Праці:

Українсько-російський і російсько-український фразеологічний тлумачний словник / І. С. Олійник, М. М. Сидоренко. – Вид. перероб. —Харків : Прапор, 1997. — 462 с. — (Від А до Я).

Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник / І. С. Олійник, М. М. Сидоренко. — Київ : Рад. школа, 1971. — 352 с.

***

Дієслівна синоніміка в поезіях Лесі Українки / І. С. Олійник // Наукові записки / М-во освіти УРСР, Запоріз. держ. пед. ін-т. — Запоріжжя : Облвидав, 1957. — Т. 4 : Філологічний збірник. — С. 127-143.

Література про життя та діяльність:

Воловник, С. В. Все–сначала (1946–1961) : [в т. ч. упоминается студ. диалектол. кружок под руководством И. С. Олейника (в 1947–1955 гг. работал в МГПИ] // Воловник, С. В. Мелитопольский пединститут: страницы истории / С. В. Воловник, Н. В. Крылов. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — С. 109.

Олійник Іван Степанович // Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930–2005) : ювілейна книга / [авт. кол.: П. І. Білоусенко, К. О. Буслаєва, А. В. Бочарова та ін.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006.— С. 221.

***

Бакум, З. П. Методичні ідеї Івана Олійника в становленні й розвитку української лінгводидактики : [І. С. Олійник – зав. каф. укр. мови Запоріз. пед. ін-ту] / З. П. Бакум // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. — 2012. — № 1. — С. 40–44. — Бібліогр.: 7 назв.

Інтернет-ресурси:

Олійник Іван Степанович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/HUWfvjM

Олійник Іван Степанович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/SUWfJ4E

28.01 – 75 років тому народилася Світлана Миколаївна Ляшко (28.01.1947, м. Кременець Тернопіл. обл.), археолог, кандидат історичних наук14.

28.01 – 30 років тому (1992) Верховна Рада України затвердила блакитно-жовтий прапор Державним прапором України.

30.01 – 100 років від дня народження Юрія Юрійовича Кондуфора (30.01.1922, с. Зубані (нині Глобин. р-ну Полтав. обл.) – 10.01.1997, м. Київ), українського історика та громадського діяча, доктора історичних наук (1965), професора (1968), академіка НАН України в галузі науки і техніки (1980).

Юрій Юрійович Кондуфор народився 30 січня 1922 року в селі Зубані (нині Глобинського району Полтавської області) в родині вчителів. З 1929 року хлопець навчався в семирічній обліковій школі у місті Олександрії, потім – у Веселівській школі Запорізької області (1931–1939), а закінчив школу з золотою медаллю в м. Попасна Луганської області (1939).

Вищу освіту здобував на історичному факультеті Харківського університету (1939–1940), але навчання було перерване строковою військовою службою (111-й танкова дивізія Забайкальського військового округу). Потім – війна, участь в розгромі Японії (9-й гвардійський механізований корпус 6-ї танкової армії, командир танка).

Після демобілізації Юрій Юрійович у 1949 році закінчив з відзнакою історичний факультет Харківського державного університету ім. М. Горького (нині – Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна).

Після закінчення аспірантури Ю. Ю. Кондуфор працював доцентом Харківського університету (1952–1958), потім обіймав посаду завідувача відділу науки та культури ЦК КПУ (1958–1968) та завідувача кафедри історії радянського суспільства (1968–1978).

Викладацька діяльність у Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1973–1978) показала лекторський талант Ю. Кондуфора. Він вмів заволодіти увагою аудиторії, будь то лекція чи засідання вченої ради. Недарма очолював історичний факультет цього вишу.

Перебуваючи на посаді директора (1978–1993) та радника директора Інституту історії України НАН України (1994–1997), сприяв створенню в інституті обстановки ідеологічного плюралізму та можливості дослідження принципово нових тем для того часу: голод 1921–1923 рр. та 1946–1947 рр. в УРСР, історія української Центральної Ради. Хоча сам Кондуфор залишався на старих методологічних позиціях, він зазначав, що традиційні методи дослідження в історичній науці значною мірою себе вичерпали, й робив наголос на тому, що головне у діяльності Інституту історії – малодосліджені проблеми історії України, причому найбільш гострі, що знаходяться на перехресті соціальних і національних проблем.

В 1979–1988 роках Юрій Юрійович Кондуфор очолював редакцію «Українського історичного журналу», був членом президії Українського товариства «Знання».

Юрій Кондуфор – головний редактор таких монументальних видань як «Історія Української РСР» у 8 т., 10 кн. (Київ, 1977–1979), «Історія Української РСР» у 10 т. (Київ, 1981–1985, рос. мовою); «Історія Києва» у 3 т., 4 кн. (1984–1986) та ін.

Найбільш загальновідомою роботою Ю. Ю. Кондуфора є посібник для вступників до вузів «Історія СРСР» (українською мовою – 1972 р., російською – 1977 р.). Його посібник перевидавався чотири рази (1977, 1980, 1983, 1987) накладом більше ніж 200 тис. примірників.

Науковий доробок вченого складає понад 250 праць, з них – 20 монографій. Усі його наукові праці – здебільшого з історії України радянського періоду. Ю. Ю. Кондуфор підготував трьох докторів і п’ятнадцять кандидатів наук.

Юрій Юрійович – лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (за вагомий особистий внесок у створення багатотомної «Історії Української РСР» (1980)). У 1992 р. йому присвоєно звання заслуженого діяча науки. Нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня (1991), Жовтневої Революції (1982), двома орденами Трудового Червоного Прапора (1960, 1967), орденом «Знак Пошани» (1958) та дев’ятьма медалями.

Помер Юрій Юрійович Кондуфор 10 січня 1997 року. Поховали його у Києві на Байковому кладовищі.

Люди, які особисто знали Ю. Ю. Кондуфора, відзначали, що він був неординарною особистістю, видатним ученим-істориком, талановитим організатором. Незважаючи на загальну несприятливу атмосферу для розвитку історичних досліджень у ХХ ст., Ю. Ю. Кондуфору вдалося зробити значний внесок у розвиток історичної науки.

У 2017 р. на будівлі загальноосвітньої школи I–III ступеня в селищі міського типу Веселе Веселівського (нині — Мелітопольського) району Запорізької області було встановлено меморіальну дошку, присвячену академіку АН УРСР Юрію Юрійовичу Кондуфору.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Шипко, Л. В. Кондуфор Юрій Юрійович // Особові архівні фонди вчених НАН України в Інституті архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського : путівник / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т архівознавства ; [авт. та упоряд. С. В. Старовойт та ін.]. — Київ : [б. в.], 2017. — С. 255–257 : фот.

Юркова, О. В. Кондуфор Юрій Юрійович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. досліджень НАН України], 2014. – Т. 14 : Кол — Кос. – С. 276.

Історія української культури : у 5 т. Т. 5 : Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Кн. 3 : Культура та розвиток науки і технологій в Україні / НАН України. — Київ : Наук. думка, 2012. — С. 22.

Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. : зб. наук. праць, присвячених пам’яті акад. НАНУ Ю. Ю. Кондуфора : в 2 т. Т. 2 / відп. ред. В. А. Смолій ; НАН України, Ін-т історії України.— Київ : Ін-т історії України, 2004.

Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. : зб. наук. праць, присвячених пам’яті акад. НАНУ Ю. Ю. Кондуфора : в 2 т. Т. 1 / відп. ред. В. А. Смолій ; НАН України, Ін-т історії України. — Київ : Ін-т історії України, 2004. — 425 с.

***

Випускник, яким гордиться школа // Колос. — 2010. — 6 лют. (№ 78). — С. 2.

Кондуфор Юрій Юрійович // Український історичний журнал. —1997. — № 2. — С. 154–157.

70-річчя академіка АН УРСР Ю. Кондуфора // Вісник Академії наук України. — 1992.— № 1. — С. 105–106.

Меморіальна дошка на честь Ю. Ю. Кондуфора (смт Веселе, Запорізька область):

Мемориальная доска Ю. Ю. Кондуфору в пгт Весёлое [Электронный ресурс] // Шукач. — Режим доступа к статье : www.shukach.com/ru/node/54991

30.01 – 100 років від дня народження Віктора Соломоновича Купермана (30.01.1922, с. Петровірівка Березів. р-ну Одес. обл. – 23.07.2006, м. Мелітополь), старійшини мелітопольської журналістики.

Віктор Соломонович Куперман народився 30 січня 1922 року в селі Містечко Петровірівка Жовтневого (нині Березівського) району Одеської області. Середню освіту здобув у Вінниці. Там же був призваний до лав Червоної Армії. Учасник Другої світової війни. Нагороджений орденами: Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність» ; медалями «За оборону Одеси», «За перемогу над Німеччиною», «Ветеран праці», «За освоєння цілинних земель» та ін.

Журналістами—таки народжуються

Зазвичай професію ми вибираємо самі. Але на Віктора Соломоновича Купермана журналістика, на моє глибоке переконання, поклала око сама, обравши одного разу і полюбивши на все життя. А сталося це восени 1943 року. Їхня 387-а Перекопська дивізія стояла в обороні. Надвечір прибув кореспондент чи то дивізійної, чи то армійської газети. Комбат майор Алікін відрядив до нього хімінструктора Купермана. Мовляв, супроводиш репортера на об’єкти. Віктор знічев’я навіть зрадів: «Теж мені робота. Перепочину між ділом».

Повернулися під ранок, не відчуваючи ні ніг, ні рук. Ще б пак! Прочесали вздовж і впоперек усю передову. І, щоб не піддавати небезпеці життя гостя, – в основному на животі. Ось так на фронті Віктор Куперман отримав перше наочне уявлення про працю журналіста. Звичайно, не думав про те, що в ролі газетяра через кілька років виявиться сам. Тим більше, що попереду були тисячі кілометрів важких вогняних доріг, вистраждана перемога, яку сержант Куперман зустрів на болгарській землі. Там же зустрів свою долю. Глибоко поранила його серце, сама того не знаючи, строга красуня Ганнуся (тендітна, волосся кольору стиглої пшениці, в очах – небесна синь) – лейтенант медичної служби. Потім було одруження. Навчання в Одеському вчительському (так він тоді називався) інституті і, нарешті, перше після вишу місце роботи за спеціальністю – Тисменницький райвно Станіславської, а нині Івано-Франківської, області. Незабаром молодий інспектор потрапляє у поле зору працівників місцевої районної газети. За їхньою ініціативою і відбулася його перша прем’єра. Звичайно, на шкільну тематику. І, на превеликий подив Віктора, настільки вдала, що редактор офіційно запросила його на роботу. Прийняли одразу на «начальницьку» посаду: відповідальним секретарем.

З молодечим запалом Куперман взявся за незнайому справу. Освоюючи премудрості газетної верстки, вичитуючи на грамотність чужі матеріали, газетяр-початківець знаходив час на підготовку і власних заміток та репортажів. А оскільки сільське життя було щедрим на комічні та сатиричні сюжети, став писати й складніші за жанром речі – гуморески, байки. І дописався. Секретар райкому партії вліпив жінці-редакторці сувору догану і наполегливо вимагав, щоб вона звільнила Купермана з роботи. А привід був такий. У районі спіймався на крадіжці один голова колгоспу на ім’я Іван. Віктор використав цей сюжет для написання байки, завершивши її повчальним монологом: «Колгоспники, полів трудівники, до керівництва найкращих обирайте. А як прийде до вас Іван такий, негайно в шию проганяйте!». І що ви думаєте, мешканці віддаленого села, де райкомівські «свати» хотіли посадити в крісло голови «героя» байки Купермана, сприйняли рекомендацію автора сатиричного твору як керівництво до дії і піднесли партійному висуванцю «гарбуза». От і став секретар райкому метати грім та блискавки. Добре, заступився чоловік редакторки. Виклав ситуацію знайомому співробітнику дуже популярного на той час сатиричного журналу «Перець». Той побував на місці подій, і незабаром у цьому виданні з’явився відкритий лист, де районне начальство рознесли у пух і прах.

Догану з редакторки зняли і «нагородили» нею партійного ватажка району. Питання про звільнення журналіста більше не порушувалося. Так Віктор вперше відчув величезну силу преси, і… бажання вдосконалювати журналістську майстерність. Але надворі був 1954 рік – початок освоєння цілинних і перелогових земель. Загальний інтерес. Запальні промови на радіо. Величезні статті у газетах. Відкривається можливість взяти участь у великій справі, відчути себе на гребені життя. І Віктор пише листи до Кокчетавського та Північно-Казахстанського облвно.

Здрастуй, земля цілинна!

На роботу запросили до Казахстану. Але, враховуючи педагогічну освіту подружжя та стаж їхньої роботи в школі, її взяли завучем, а його – вчителем, у загублене в безмежних степах невелике село Олександрівку.

З цілини рідним пішли бадьорі листи. Але знала б щиросердна мама Анни, в яких умовах живуть її чада: зі сльозами ж проводжала до невідомої їй Тмутаракані доньку й зятя з двома маленькими дітьми (онукові рік і вісім місяців, онуці – чотири з половиною)! Напіврозвалена хата з підсліпуватими віконцями на землі. Дитсадок та лікарня – такі установи селянам не відомі. Ось де знадобилася медична освіта дружини! Ну, а роль «дитсадка» довелося покласти на доньку-малечу…

А батькам свій характер у всій красі незабаром продемонструвала місцева зима. Якось застав у глухому степу буран: Віктора (сам їхав до сусіднього села на зустріч із батьками учнів), Аню з директором школи (поверталися із зимової учительської конференції) – вони вже прощалися з життям і, лише довірившись коневі, що тягнув сани, ледве дісталися людського житла.

Але незабаром подорожі степом, у тому числі навіть такого роду, стали для Купермана справою звичайною. І це тому, що на нього знову звернула увагу її величність журналістика. Цього разу в особі редактора найближчої «районки». Газета у зв’язку з цілинною кампанією, що розгорнулася на всю ширину, переходила на «чотири сторінки», конче були потрібні кадри, і вчитель, який справно постачав до газети статті та кореспонденції, був дуже доречним.

А клімат тутешній – на талант впливовий…

Посада завідувача сільгоспвідділу спонукала відповідального працівника до серйозного вивчення сільських проблем. Не випадково його обирали й депутатом місцевих рад населених пунктів Північно-Казахстанської області, де він жив і працював. І все в нього на роботі виходило. І у дружини також. Тільки у дітей зі здоров’ям були негаразди. Лікарі радили змінити клімат.

Так доля подарувала Мелітополю свого літописця. І це не просто гарні слова. Читачі старшого покоління пам’ятають його нариси «Твої герої, Мелітополь», які Віктор Соломонович готував у співдружності з військовим краєзнавцем Миколою Володимировичем Моховим. Крім 72 відомих Героїв Радянського Союзу, удостоєних високого звання в боях за Мелітополь, вони відкрили ще 15 «нових». Історія кожного пошуку – сюжет для захоплюючої книги. Наприклад, «ниточка» пошуку матеріалів про Бориса Івановського привела їх до Польщі, де під прізвищем чоловіка (невідомим нікому з її колишніх знайомих) жила дочка Героя.

Результатом багатомісячних розшуків, утомливого листування, численних зустрічей з десятками людей стала документальна повість Віктора Купермана «Стежка у небо» – про історію місцевого аероклубу, через який у передвоєнні роки пройшли сотні мелітопольських хлопців і дівчат. Завдяки журналісту, який створив документальну повість «Роки важкі, роки цікаві», завіса десятиліть не приховала назавжди від нас багату історію Мелітопольського кримінального розшуку, в якому працював свого часу підпільник Олександр Костенко.

Документальна повість Віктора Купермана «Перевірено. Мін немає» дала можливість мелітопольцям відчути велич більшості раніше невідомого подвигу безвусих юнаків, що розмінували місто після його звільнення від фашистів.

А були ще книги «Золоті зірки Мелітополя» та «На берегах Молочної», написані Віктором Куперманом спільно з Миколою Моховим і видані під егідою Мелітопольського краєзнавчого музею.

Перу журналіста Мелітопольської міськрайонної газети «Серп і молот» належав і ряд статей на теми економіки, політики, нариси про людей, «несерйозні» публікації в рубриці «КВМ» («Клуб веселих мелітопольців»), вірші, художня проза.

Є ще порох!

Для кого пенсія – час заслуженого відпочинку, а для Віктора Соломоновича – продовження плідної роботи. Один із її підсумків – «Книга пам’яті», де значиться понад 12 тисяч загиблих на фронтах війни жителів Мелітополя та району. І знову кожне прізвище – це пошук. В архівах, на сторінках газет, у відділах кадрів підприємств. І зустрічі, зустрічі… – його та колишнього голови міської ради ветеранів війни та праці Олексія Івановича Дєдушева.

Багато часу, терпіння вимагає і громадське навантаження (попри поважний вік, було і таке). Віктор Соломонович був головою ради ветеранів рідної 387-ї стрілецької Перекопської дивізії. А це величезне листування, організація зустрічей, моральна підтримка ветеранів і відновлення історичної справедливості. Буваючи на місцях боїв дивізії, де зазвичай і проходили зустрічі її ветеранів, Віктор Соломонович звернув увагу, що на деяких пам’ятниках полеглим у роки Другої світової війни не вказані мелітопольці, хоча за документами, з якими він знайомився під час роботи над «Книгою пам’яті», вказано, що їх поховано саме тут. Так було вписано на пам’ятних стелах у Красноперекопську, Вірменську, Червоному Чабані сотні прізвищ наших земляків…

Ніщо не забуте, ніхто не забутий?

А що ж педагогіка, спеціальність, що значиться у його вузівському дипломі? На цій ниві також є досягнення. Член Спілки журналістів з перших років її заснування, ветеран війни, нагороджений бойовими нагородами, як учасник антигітлерівської коаліції серед п’яти мелітопольців відзначений пам’ятною медаллю Ізраїлю, цілинник, удостоєний медалі «За освоєння цілинних земель», Віктор Соломонович Куперман, будучи свого часу завідувачем відділів листів, промисловості та відповідальним секретарем міжрайонної газети «Південна зоря», а потім міськрайонної «Серп і молот» (обидві – попередниці нинішнього «Нового дня»), багато років плекав міське літературне товариство. Він особисто відкрив поетичний дар відомої на Харківщині літераторки Світлани Скаргіної ще в її шкільні роки, сприяв становленню багатьох інших молодих поетів та прозаїків. Він, можна сказати, виростив відомого мелітопольського журналіста, члена Спілки письменників України Михайла Рибку, автора цих рядків та інших журналістів. Батькову професію обрали і двоє дітей В.С. Купермана: дочка Надія Ушерович та син Юрій Куперман – відомі на Мелітопольщині журналісти.

Старійшина мелітопольського журналістського цеху зробив для міста чимало корисних справ. Переосмисливши здобуті військовим краєзнавцем або ним самим сухі рядки офіційних паперів, ознайомившись зі скупими на слова спогадами ветеранів, явив мелітопольцям сильні за патріотичним зарядом нариси, відкриваючи одну за одною маловідомі сторінки багатої історії міста. Щира вдячність йому за це і шаноблива пам’ять.

(Н. Ф. Чипігіна)

Окремі видання:

Угрозыск : дни и ночи : докум. повесть / В. С. Куперман. — Мелитополь : [б. и.], 1993. — 16 с.

Стежка у небо : докум. повість / В. С. Куперман // Серп і молот. — 1981. — № 93, 97, 101, 105, 109, 113, 117, 121, 125, 129.

У співавторстві:

На берегах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується. Вип. ІІ / В. Куперман, М. Мохов. — Мелітополь : Міська друкарня, 1994. — 100 с.

Золотые звёзды мелитопольцев : очерки о Героях Сов. Союза / Н. Мохов, В. Куперман. — Мелитополь, [Мелітоп. міська друк.], 1993. — 48 с.

***

Книга Пам’яті України. Запорізька область. Т. 6 : Мелітополь і Мелітопольський район : [архівні матеріали по м. Мелітополю і Мелітоп. р-ну опрацювали, систематизували й підготували до друку О. І. Дєдушев та В. С. Куперман] / голов. редкол. : І. О. Герасимов (кер.) [та ін.]. — Дніпропетровськ : Січ, 1995. — 602 с.

***

Ради жизни на земле : мелитопольские поэты, прозаики, очеркисты – 50-летию Победы на фашизмом : альманах / [ред.-сост. В. С. Куперман]. —Мелитополь : [Мелітоп. міська друк.], 1995. — 76 с.

Література про життя та діяльність:

[Полухина, Т. В.] Небо над Мелитополем открывается. Король Анатолий Авксентиевич : [в т. ч. упоминается В. С. Куперман] // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». — [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 33.

[Куперман Виктор Соломонович] // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. —Т. 1. — С. 195, 352, 391–392, 394, 425, 467, 470, 479, 495, 635, 637–639.

Куперман Віктор Соломонович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 108–109.

Куперман Виктор Соломонович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / редкол.: Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.].— Харьков : Факт, 2004. — С. 320–321.

Журналістами все-таки народжуються // Вони слави не шукали / ред.-упоряд. М. В. Клименко (кер.) [та ін.]. — Запоріжжя : [Паритет-прес], 2002. — С. 88–89.

***

Чипигина, Н. Памяти моего наставника : наши земляки / Нелля Чипигина // Новий день. — 2012. —1 лют. — С. 14.

С «лейкой» и блокнотом, а то и с пулемётом… // Новий день. — 2010. — 6 трав. — С. 10–11.

Памяти Виктора Купермана // Мелитоп. ведомости. — 2006. — 26 июля (№ 30). — С. 2.

Чипигина, Н. Твой летописец, Мелитополь! // Мелитоп. ведомости. — 2002. — 29 янв. (№ 12). — С. 3.

Рыбка, М. Их бросала молодость / Михаил Рыбка // Мелитоп. ведомости. — 2000. — 11 апр. — С. 4.

31.01 – 100 років від дня народження Анатолія Авксентійовича Короля (31.01.1922, с. Михайлівка – 30.11.2017, м. Запоріжжя), гвардії генерал-майора авіації, військового льотчика І класу.

Анатолій Авксентійович Король народився 31 січня 1922 року в бідній селянській родині в селі Михайлівка Запорізької області. Звідти і почався його шлях до авіації. Хлопець з юних літ мріяв сісти за штурвал літака і наполегливо готувався до цього. Перші знання та досвід отримав у Мелітопольському аероклубі, далі закінчив Качинську Червонопрапорну військову авіаційну школу ім. М’ясникова.

У званні молодшого лейтенанта майбутній військовий льотчик першого класу в 19 років уже став фронтовиком і пройшов Велику Вітчизняну війну з першого й до останнього її дня. Анатолій Авксентійович Король зробив 296 бойових вильотів: супровід бомбардувальників і штурмовиків, штурмівка військ та об’єктів, розвідка, прикриття військ на полі бою… У 58 повітряних боях особисто збив 8 літаків противника (за його спогадами – три Ме-109, один Хенкель-126, два бомбардувальники Ю-88, два розвідники Ю-88).

За заслуги перед Батьківщиною нагороджений 6 орденами і 25 медалями: 2 ордени Вітчизняної війни І ступеню, 3 ордени Червоної Зірки, орден Богдана Хмельницького.

Після війни Анатолій Авксентійович прослужив у Збройних Силах СРСР до 1972 року. Командував винищувальними авіаційними полками. Закінчив військово-повітряну академію. Був першим заступником командира дивізії ППО, літав на всіх надзвукових винищувачах. За ці роки побував у Кореї, на Кубі, в Чехословаччині, на Новій Землі. З Нової Землі Анатолія Авксентійовича демобілізували в Дніпропетровськ (нині – м.  Дніпро), у 1970 році він переїхав до Запоріжжя, де жили його батьки. Після 23 років льотної роботи ще 11 років служив в авіації на нельотних посадах і багато років працював військовим керівником у школі. Він був шанованою людина і великим другом молоді. Перебуваючи давно на пенсії, приїжджав на аеродром у свою рідну Михайлівку, охоче зустрічався з призовниками-курсантами ТСО перед їхнім першим стрибком з парашутом.

Часто до нього приходили діти, адже нинішні школярі – це останнє покоління, яке живе поруч з учасниками Другої світової війни. У них ще є можливість поспілкуватися з живими свідками історії. Ветерану А. А. Королю було чим поділитися з нащадками, адже скільки б не минуло часу, він ніколи не міг забути навіть перший день війни.

«22 червня 1941 року о 4.25 ранку ми вступили в бій, – розповідав ветеран. – А о 4.30 мій командир Кокорєв Діма вже таранив перший літак ворожого розвідника. Через хвилин 10–15 група бомбардувальників бомбила наш аеродром, тоді загинуло багато людей: льотчиків і солдатів, знищена техніка».

В армії ветеран війни, захисник Ленінграда і учасник битви за Москву прослужив 34 роки (з вислугою –понад 50). У 2008 році ему присвоєне звання генерал-майора.

30 листопада 2017 року в обласних ЗМІ з’явилося повідомлення про те, що на 96-му році герой Запорізького краю генерал авіації Король Анатолій Авксентійович пішов з життя.

Але наша розповідь про відважного земляка на цьому не закінчується.

***

Сьогодні ми називаємо Мелітополь крилатим, і для цього є чимало вагомих підстав. Одним з таких наріжних каменів, які не тільки поклали початок авіаційній історії міста, а й принесли йому бойову славу, був аероклуб.

Багато учасників цієї «початкової школи пілотів» залишили в 1970–80 рр. свої спогади про те, ЯК ЦЕ БУЛО. Вони опубліковані в книзі «Крылатый Мелитополь», у розділі «З перших вуст». Під час роботи у 2017 році над цією книгою з історії військово-транспортної і спортивної авіації в медовому місті (від У-2 до Іл-76), ми дізналися, що в Запоріжжі живе випускник Мелітопольського аероклубу 1938 року – людина, відома далеко за межами Запорізького краю: генерал-майор авіації у відставці, військовий льотчик 1 класу, інвалід Великої Вітчизняної війни I групи Король Анатолій Авксентійович. Популярність і повагу вдячних земляків він заслужив своїм мужнім ратним трудом з захисту Батьківщини в роки Другої світової війни. Налагодивши зв’язок зі знаменитим льотчиком-фронтовиком, ми отримали щасливу можливість відкрити розділ нашої книги про ті далекі події живою розповіддю їх учасника, і спілкування з ним подарувало нашій творчій групі масу позитивних емоцій.

У свої 95 років Анатолій Авксентійович чудово пам’ятав роки навчання в Мелітопольському аероклубі, перші юнацькі кроки до крилатої професії, а також своїх наставників і закоханих у небо друзів.

Авіатор, який присвятив улюбленій справі не одне десятиліття свого життя, розповів нам багато цікавого про все, що йому дороге. Незважаючи на свій поважний вік, він навесні 2017 року власноруч написав нам великого листа зі спогадами. Надіслав фото, зроблене в день його 95-річного ювілею, з дарчим написом Спілці краєзнавців Мелітопольщини. Ми з вдячністю відкриваємо ці сторінки (переклад з російської Тетяни Полухіної).

«Будучи учнем 5 чи 6 класу, я вперше побачив літак У-2, який здійснив вимушену посадку в полі на території колгоспу «Пам’ять Леніна» Михайлівського району. Ми, пацани, були раді, що побачили двох льотчиків, які дозволили нам потриматися за крило і оглянути літак з такої близької відстані. Льотчик нам щось розповідав про цей літак. У роки мого дитинства було мало інформації про авіацію. Але ця зустріч сильно вплинула на мою душу. Я не розумів, що треба робити, щоб стати льотчиком, але головне – що така думка вже не полишала мою свідомість. І нам пощастило. Коли я став учнем 8 класу середньої школи, при Михайлівському Осоавіахім відкрили планерний гурток, і ми відразу ж записалися до нього. Нас було 10 старшокласників, були і дівчатка, зокрема, Марія Доліна (вона стала льотчицею і за мужність у боротьбі з фашистськими загарбниками удостоєна звання Героя Радянського Союзу).

З величезним бажанням ми вивчили планер і правила польотів. Яка радість охопила нас, коли ми несли його на своїх плечах на майданчик, де мали відбуватися польоти! Коли інструктор вирішив, що першою буде виконувати політ Марія Доліна – ми не погоджувались (дівчисько!). Але він нас не послухав. Доліна сіла в кабіну планера, ми натягнули гумовий амортизатор. За командою «Старт», вона взяла ручку на себе і, вочевидь, злякалася, планер піднявся на кілька метрів, задер ніс угору і розбився. Дівчина не постраждала, але втрата планера – таке горе для нас, важко навіть уявити. Однак нам знову пощастило: в Михайлівці відкрили філіал Мелітопольського аероклубу, і вся наша компанія увійшла до складу льотної групи. Керівником був льотчик запасу старший лейтенант Лук’яненко, прекрасний методист. Він читав нам лекції з матеріальної частини літака У-2 і мотора М-1, з аеродинаміки, літаководіння, про роботу всіх приладів, встановлених на літаку. Заняття проводилися 3 дні на тиждень по 3 години, у вечірній час.

Після теоретичних занять і здачі заліків, почалися польоти на літаку У-2 на території колгоспу «Червоний партизан». Польоти проходили успішно, вся група вилетіла самостійно, і раптом нам оголосили рішення: подальші польоти проводити на аеродромі на схід від Мелітополя. Для нас це було дуже незручно. Особливо в побутових питаннях. Нам треба було їздити щотижня додому до Михайлівки, брати для харчування «хто що може». Та, незважаючи ні на що, ми йшли до мети. Тут моїм інструктором став молодий льотчик Сергій Щиров (хоча тоді у нього, здається, було інше прізвище – Бушай). Ми вважали його мелітопольцем, але він з Якимівки родом».

За словами Анатолія Авксентійовича, під час роботи в Мелітопольському аероклубі, у Сергія Щирова було прізвище Бушай – по вітчиму. (В Мелітопольському аероклубі, дійсно, Сергій Бушай був добре відомий як умілий, досвідчений, ініціативний працівник, якого поважали і старші колеги, і молоді курсанти. – Прим. автора). На думку А. А. Короля, вже пізніше, у Качинській військовій школі льотчиків, куди вони разом були зараховані, Сергій змінив прізвище на батьківське – Щиров. (У роки війни він став Героєм Радянського Союзу. Марія Доліна також була випускницею Мелітопольського аероклубу і удостоєна найвищої військової нагороди – Золотої зірки Героя. – Прим. автора).

«З інструктором С. Щировим я закінчив план льотної підготовки, здав заліки на «відмінно» і був зарахований курсантом до Качинської військової авіаційної школи. Вирішив вчитися і був зарахований також і Сергій Щиров. Так ми з січня 1939 року стали курсантами Качинської школи льотчиків. Я потрапив до 4-ї авіаескадрильї, яка літала на кращих в той час винищувачах І-16. С. Щиров і за віком, і як більш досвідчений серед нас, був призначений старшим нашого загону. А другим загоном курсантів командував Василь Сталін. Як льотчик Василь Сталін був сміливим, рішучим, ніколи не втрачав самоконтролю у критичні моменти. Командир з гарячим характером, але не злопам’ятний, ніколи не хизувався своїм родинним зв’язком і становищем сина Сталіна».

Авіаційну школу в 1940 році закінчили разом з Анатолієм Королем і Сергій Щиров, а також уродженець села Астраханка Мелітопольського району Сергій Деменков, який став Героєм Радянського Союзу. Коли почалася війна, 19-річний молодший лейтенант Анатолій Король зустрів її 22 червня 1941 року на кордоні, під першими бомбардуваннями. І вона не відпустила його до самого кінця.

«Наш 124-й винищувальний авіаполк воював на захисті блокадного Ленінграда. Фашистське командування планувало «зоряний» наліт на Ленінград 15 жовтня 1941 року. Наше командування вирішило завдати удару на випередження, виділивши всі літаки, здатні виконати це бойове завдання: 16 Пе-2, і 13 МіГ-3. Бомбового удару вирішено завдати по аеродрому Сіверський о 12.30, коли льотний склад перебуватиме на обіді. У розрахований час вся група, 29 літаків, злетіла і взяла курс на аеродром Сіверський, що в 100 кілометрах від Ленінграда. Я був замикаючим групи, і серце раділо, що вперше застосований такий масований удар по ворогу за страждання ленінградців. Підлітаючи до аеродрому Сіверський, я побачив, що весь він заставлений літаками, як це буває для участі в повітряному параді. Посипалися бомби, все, що було на аеродромі, горіло. Палали склади, аеродромні будиночки, літаки. Майже ніякого вогню по нас у відповідь не було. Вся група повернулася на аеродром. Наступного дня, 16 жовтня 1941 року, надійшов наказ повторити удар цією ж групою. Удару ми завдали, але втратили улюбленця полку Діму Кокорєва – того Діму, який здійснив перший таран 22 червня 1941 року (це був один із семи таранів, здійснених радянськими льотчиками в перший день війни).

У німців був траур, вони не думали і не гадали, що авіація Ленінградського фронту може завдати такого удару. На Ленінградському фронті я був учасником усіх наступальних і оборонних операцій, мені вдалося виконати 240 бойових вильотів. З них 127 – на супровід бомбардувальників для нанесення ударів по аеродромах, залізничних станціях, скупченню військ на передньому краї; 32 штурмівки, 8 розвідок військ противника, прикриття Ленінграда, військово-морської бази Кронштадт, «Дороги життя». Знищено багато бойової техніки і 9 літаків на аеродромах. Проведено 54 повітряні бої, збито 6 літаків супротивника. І сам я був тричі збитий у повітряному бою.

Після контузії та одужання продовжив службу в частинах по захисту Москви: 56 бойових вильотів вдень і вночі, повітряні бої, збиті Ю-88 і вперше – під отруйними газами.

За час льотної роботи я літав на 21 типі літаків, зокрема – на реактивних літаках 6 типів, в тому числі на надзвукових МіГ-19 і МіГ-21 (в обсязі льотчика 1-го класу). Загальний наліт становить близько 3000 годин, з них 286 годин вдень у складних метеорологічних умовах, 164 години вночі в складних метеорологічних умовах і т. і. Виконав 16 парашутних стрибків».

Від Анатолія Авксентійовича ми дізналися ще багато цікавого про його бойовий шлях та службу в повоєнний час. Він вважав, що наші краєзнавчі дослідження з вивчення історії авіації в Мелітополі, зокрема, аероклубу – дуже важлива справа, це як створення свого роду музею. Він щиро побажав удачі в роботі, і щоб «цей музей був найкращим в області».

Незважаючи на всі свої заслуги і високий статус, генерал А. А. Король був простим і доступним для спілкування. Краєзнавці Мелітопольщини вдячні Анатолію Авксентійовичу за цікаву й цінну інформацію. І вдячні долі за таку унікальну можливість.

Два роки тому члени Спілки краєзнавців Мелітопольщини побували в Михайлівці. Приємно було бачити в історичному музеї районного центру дві гарні, змістовні експозиції, присвячені славетним землякам, бойовим льотчикам, випускникам Мелітопольського аероклубу – орденоносцю Королю А. А. та Герою Радянського Союзу Доліній М. І. Хай пам’ять буде довгою і щирою.

(Т. В. Полухіна)

Література про життя та діяльність:

[Полухина, Т. В.] Небо над Мелитополем открывается. Король Анатолий Авксентьевич // Крылатый Мелитополь : из истории воен.-транспорт. и спортив. авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». — [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 33–37.

***

Шилин, Д. Гвардии Королю – 95! / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. — 2017. — 26 янв. (№ 4). — С. 22.

Цього місяця виповнюється:

– 100 років тому (1922) відбувся перший з’їзд журналістів Запоріжжя.

– 90 років (1932) від дня заснування літературного об’єднання «Парус» (м. Бердянськ).

– 25 років (1997) від дня заснування НДІ «Біорізноманіття наземних та водних екосистем України» (МДПУ ім. Б. Хмельницького)15.

– 15 років (2007) від дня заснування Мелітопольського українсько-білоруського товариства «Полісся»16.

Лютий

02.02 – 75 років Костянтину Михайловичу Бердникову17 (02.02.1947), бердянському художнику, члену Спілки художників СРСР.

Література про життя та діяльність:

Москальов, О. М. Бердников Костянтин Михайлович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, [та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2003. — Т. 2 : Б – Біо. — С. 473.

02.02 – 75 років тому народився Олексій Петрович Цвєтков18 (02.02.1947, м. Станіслав (нині – Івано-Франківськ)), поет, прозаїк, есеїст, перекладач та критик. Мешкав у Запоріжжі.

02.02 – 10 років тому (2012) зареєстровано Статут громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини».

2022 року виповнюється 10 років від дня заснування громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини». Юридичною датою заснування Спілки є 2 лютого 2012 року – дата державної реєстрації юридичної особи, здійсненої на основі рішення установчих зборів засновників Спілки (протокол № 1 від 26 грудня 2011 р. та рішення № 11 виконавчого комітету Мелітопольської міської ради від 19 січня 2012 року). Діяльність Спілки регламентується статутом і керується правлінням громадської організації на чолі з головою правління. Першим головою правління (2012–2017) був почесний громадянин міста Мелітополя Володимир Іванович Різник. Чинним головою з 2018 року є доктор географічних наук Володимир Петрович Воровка.

Головна мета діяльності Спілки є незмінною упродовж усього десятирічного періоду діяльності – різноспрямовані (історичні, географічні, культурні, археологічні, архітектурні та інші) краєзнавчі пошуки, у першу чергу на Мелітопольщині, межі якої визначаються географічними та історичними кордонами Мелітопольського повіту кінця XVIII—XIX століть.

Головними завданнями Спілки були і залишаються:

— популяризація і координування краєзнавчого руху на Мелітопольщині;

— залучення до краєзнавчих пошуків широких верств населення, у тому числі людей молодого віку;

— повернення із забуття історичних постатей та особистостей, які розвивали і примножували славу Мелітопольського краю;

— виявлення та уточнення історичних фактів;

— ознайомлення з видатними природними і пам’ятними історичними місцями Мелітопольщини;

— видання часопису «Мелитопольский краеведческий журнал» як періодичного друкованого органу Спілки.

Десять років – досить скромний ювілей, який не «вписується» у законодавчо визначені державні ювілеї, кратні 25. Але за цей десятилітній період зроблено і пройдено немало, а за окремими напрямами діяльності (історичне, географічне та літературне краєзнавство, забуті постаті і особистості) наша Спілка є провідною організацією в регіоні. Цього досягнуто завдяки самовідданій, наполегливій і злагодженій роботі краєзнавців – різних за фахом та віком, але об’єднаних духом краєзнавства і бажанням здійснення нових краєзнавчих пошуків.

Спілка розвивається, підтвердженням чого є нові здобутки, виявлені нові історичні факти, повернуті із забуття особистості, постаті, трудові і художні колективи тощо. До складу краєзнавців долучаються й активно включилися у краєзнавчі пошуки люди молодого покоління (такі як Алла Крилова, Дмитро Антіфєєв, Сергій Татаринов), які вже тепер дають повне право пишатися їхніми здобутками та успіхами на краєзнавчій ниві. До краєзнавчих пошуків активно долучаються учні та студенти Мелітополя.

«Спілка краєзнавців Мелітопольщини» до останнього часу є єдиною громадською організацією в Україні, яка має власний друкований орган інформації – «Мелитопольский краеведческий журнал». Часопис виходить регулярно двічі на рік і за змістом є науково-популярним. Вже видано сімнадцять номерів журналу і готується до друку вісімнадцятий. Велика заслуга в підготовці та виданні журналу належить головному редакторові С. В. Воловнику та відповідальному за випуск С. Я. Хлопотову. Кожен з авторів журналу зробив значний внесок у розвиток журналу та підвищення його популярності. Найбільш активними авторами статей в журналі є краєзнавці В. В. Сакун, О. М. Алексєєв, С. І. Авдєєнко, В. М. Кумок, М. В. Крилов, В. Т. Блюмський, С. В. Воловник, В. Ю. Мурзін.

За роки становлення і розвитку Спілки створена і активно розвивається її бібліотека, представлена книгами, журналами, атласами і картами на краєзнавчу тематику. Переважно бібліотека поповнюється виданнями членів Спілки – зокрема книгами. Так, за період функціонування Спілки її членами підготовлено і видано понад 200 різноманітних книг на краєзнавчу тематику. Найбільш активними авторами книг були і є краєзнавці В. І. Різник, С. І. Авдєєнко, О. М. Гончаренко, О. М. Алексєєв, В. М. Усіков, В. В. Сакун, Т. В. Полухіна, Г. П. Арестенко, Л. В. Жавжаров, Г. П. Шарій, В. М. Гнєдашев та інші. Упорядкуванням та утриманням бібліотеки Спілки опікується краєзнавиця Н. В. Богаєвська.

Одним із напрямів діяльності Спілки є ознайомлення з унікальними природними і пам’ятними історичними місцями регіону. Цей напрям реалізується шляхом підготовки та організації краєзнавчих виїздів Мелітопольщиною та за її межі. Так, упродовж десятирічного періоду своєї діяльності члени спілки організували і провели понад п’ятдесят таких подорожей. Відмінними організаторами краєзнавчих поїздок та найактивнішими їх учасниками проявили себе В. І. Різник, Г. Я. Голованова, В. Т. Блюмський, Т. Г. Саяпіна, Ю. П. Саяпін, В. В. Сакун, О. М. Алексєєв, Т. В. Полухіна, Д. В. Антіфєєв, Л. О. Золотарьова, Г. О. Карновська, О. А. Марченко, А. А. Федоренко, Т. Г. Савенкова. Окремі пам’ятні історичні місця відвідані краєзнавцями вже повторно (урочище «Пристіни», с. Веселянка, с. Григорівка, Молочний лиман та с. Богатир, с. Оленівка та ряд інших). В кількох останніх «Мелітопольських краєзнавчих журналах» за результатами краєзнавчих виїздів введена нова рубрика «Своїми очима», з якої читач може вибрати для себе цікаві туристично-краєзнавчі маршрути (автори рубрики – Г. Я. Голованова, В. Т. Блюмський, Д. А. Антіфєєв).

Краєзнавці Спілки розширюють свою працю з молоддю міста. Так, вже кілька років для студентів географічного факультету Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького проводяться краєзнавчі вікторини, присвячені пам’яті почесного члена «Спілки краєзнавців Мелітопольщини», одного з її засновників Олександра Григоровича Харченка. До участі у вікторинах залучаються студенти 1–5 курсів. Переможці нагороджуються цінними краєзнавчими книгами та окремими випусками Мелітопольського краєзнавчого журналу. Активну участь в організації цих заходів беруть краєзнавці Спілки О. М. Алексєєв, В. П. Воровка, В. О. Харченко, Т. В. Полухіна, В. В. Сакун, О. А. Марченко.

Члени Спілки долучаються до роботи місцевих органів влади, активно консультують і співпрацюють з викладачами та здобувачами закладів вищої освіти, вчителями та учнями середньої освіти, з різноманітними службами та організаціями міста і району. Тісна співпраця членів Спілки відбувається з працівниками і керівництвом Мелітопольського міського краєзнавчого музею на чолі з Л. Р. Ібрагімовою, яка є активним членом Спілки, а також з виконавчим комітетом Мелітопольської міської ради (заступник міського голови М. О. Семікін) та управлінням культури та молоді Мелітопольської міської ради (керівник – Л. В. Кириленко).

(В. П. Воровка)

Література та інтернет-ресурси:

Антифеев, Д. А. От Орлово до Аскании / Антифеев Д. А., Голованова Г. Я. // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2021. — № 17. — С. 43–50.

Голованова, Г. Я. Зелений туризм на Мелітопольщині // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2020. —№ 15. — С. 49–53.

Полухіна, Т. В. Люби і знай свій рідний край : вікторина пам’яті для студентів-географів // Новий день. — 2020. — 25 трав. — С. 14.

Блюмский, В. Т. Путешествия продолжаются // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2019. — № 13. —С. 8–12.

Голованова, Г. Я. И снова в путь! / Голованова Г. Я., Блюмский В. Т. // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2019. — № 14. — С. 16–24.

Блюмский, В. Т. 2018: путешествия краеведов // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2018. — № 12. — С. 3–10.

Різник, В. І. Не забуваємо, хто ми є і звідки родом : (до 5-річчя Спілки краєзнавців Мелітопольщини) // Мелитопольский краеведческий журнал.—2017. — № 9. — С. 3–8.

***

Питишкина, Н. За знание истории родного края студенты заработали 3 тысячи гривен [Электронный ресурс] / Питишкина Наталья // Местные вести. — 2017. — 27 апр. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/cUTmwSo

Северова, Н. В Мелитополе провели викторину памяти коллекционера и краеведа [Электронный ресурс] / Северова Наталья // Местные вести. — 2018. — 2 дек. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/CUTnRVr

04.02 – 125 років від дня народження Федора Пилиповича Максименка (04.02.1897, с. Біленьке Запоріз. р-ну – 06.07.1983, м. Львів), українського книго– та бібліографознавця, фундатора української бібліографії19.

Література про життя та діяльність:

Максименко Федір (Теодор) Пилипович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.) : матеріали до біобібліографічного словника / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису ; [авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; редкол. Г. В. Боряк та ін.]. — Київ : [б. в.], 2017. — С. 272–274.

Ільків-Свидницький, М. М. Максименко Федір Пилипович // Енциклопедія сучасної України / НАН України [та ін.]. — Київ : [Ін-т енциклопед. дослід. НАН України], 2017. —Т. 18 : Лт – Малицький. — С. 619–620.

05.02 – 70 років від дня народження Валерія Кириловича Козирєва (05.02.1952), кандидата історичних наук (2002), голови ради Запорізької обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (2007–2012), заступника голови правління Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького (з 1997)20.

Наукові публікації:

Без минулого немає майбутнього, а сьогодення виглядає безглуздим фарсом / В. К. Козирєв // Усна історія Степової України. Запорізький край / гол. редкол.: Павло Сохань (гол. ред.) [та ін.] ; НАН України [та ін.]. —Запоріжжя : АА Тандем, 2008. — Т. 1. —С. ХХХІХ–ХХХІ.

Південна Україна у внутрішній політиці Російської імперії та СРСР (ХУІІІ–ХХ століття) / В. К. Козирєв ; Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. філія / ред.: А. В. Бойко (голов. ред.) [та ін.]. —Запоріжжя, 2002. — 372 с. — (Джерела з історії Південної України ; т. 1).

Традиції рибальства запорозького козацтва на Півдні України в останній чверті ХУІІІ століття / В. К. Козирєв // Наукові записки аспірантів та молодих вчених. — Київ, 2001. — Т. 7. — С. 102–107.

Записки В. Зуєва про рибні промисли запорозьких козаків / В. К. Козирєв // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ / голов. ред. А. В. Бойко. — Запоріжжя : Тандем-У, 2001. — Вип. 6. — С. 172–185.

Запорожская верфь / В. К. Козырев, В. Шовкун // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ / голов. ред. А. В. Бойко.—Запоріжжя : Тандем-У, 2001. — Вип. 5. — С. 172–185.

Запорозька традиція в історичному розвитку Південної України останньої чверті XVIII століття / В. К. Козирєв // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ / Запоріз. держ. ун-т ; [ред. кол.: А. В. Бойко, С. Р. Лях та ін.]. — Запоріжжя : Тандем-У, 1998. —Вип. 4. — С. 33–35.

Упорядник:

Адміністративний устрій Південної України (середина ХУІІІ – перша половина ХХ століття) / Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України –Запоріз. від-ня ; упоряд.: А. Бойко, В. Козирєв, В. Мільчев, І. Савченко, Н. Сурева ; передм.: І. Савченко. — Запоріжжя : Тандем-У, 2005. — 528 с. + ХLI с. — (Джерела з історії Південної України ; т. 1).

Література про життя та діяльність:

Константінова, В. Козирєв Валерій Кирилович / Вікторія Константінова // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. —Київ : [б. в.], 2013. — Т. 1. — С. 164–167.

Козирєв Валерій Кирилович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запорізьке відділення [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 217–220.

Інтернет-ресурси:

Шиханов, Р. Б. Козирєв Валерій Кирилович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/YUTQ3Ha :

05.02 – 60 років від дня народження Євгена Арнольдовича Сокульського (05.02.1962, смт Нововасилівка Приазов. р-ну), члена Спілки журналістів України ; 2006–2010 – генеральний директор Запорізької обласної державної телерадіокомпанії. Нагороджений орденом Данила Галицького (2009).

Окремі видання:

Заповіти Хортиці / М-во освіти і науки України [та ін. ; А. Л. Сокульський, Є. А. Сокульський]. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2016. — 474 с. : іл.

Література про життя та діяльність:

Сокульський Євген Арнольдович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 167.

06.02 – 100 років від дня народження Івана Васильовича Василенка (06.02.1922, с. Качмалик Полтав. обл. – 2009), запорізького художника21.

08.02 — 70 років від дня народження Івана Васильовича Левченка (08.02.1952, с. Мала Токмачка Оріхівського р-ну), письменника, журналіста, члена НСЖУ, заслуженого журналіста України.

Народився Іван Васильович у справжній українській родині, яка працювала у колгоспі. Великий вплив на хлопця мав дідусь Іван Степанович, відомий городник, який керував колгоспною бригадою овочівників, не маючи агрономічної освіти. Малий Іванко допомагав дідусеві і дуже пишався цим. Бабуся Мотря розповідала онукові казки, і маленькому Івану хотілося бути схожим на казкових героїв. Щасливе дитинство скінчилося, коли рано померли батьки. Освіту Іван здобував у трьох школах: 1959–1965 рр. – в Малотокмачанській середній школі; 1965–1967 рр. – в Новомиколаївській восьмирічній школі, 1967–1969 рр. – в Запорізькій середній школі-інтернаті. Іван Васильович завжди з любов’ю згадує Запорізький інтернат № 9, улюблену вчительку Таїсію Іванівну Байракову, своїх однокласників. Можливо, ця любов підштовхнула Івана стати педагогом – 1973 року він закінчив Запорізький державний педагогічний інститут. Але доля зв’язала Івана Левченка з засобами інформації: 1973–1980 (з перервою) – він диктор Запорізької студії телебачення; 1980–1983 – головний редактор Запорізького обласного радіо; 1983–1987 – заступник голови Запорізького обласного комітету телебачення і радіомовлення, водночас був автором і ведучим щомісячної прямої ефірної телепрограми «З турботою про кожного» на Запорізькому телебаченні.

Іван Васильович завжди навчався новому. Тому він вирішив продовжити і поглибити свої знання – в Москві вступив до Академії суспільних наук, блискуче закінчив аспірантуру, захистив дисертацію, став кандидатом історичних наук (1990). Далі був Київ, де Іван Васильович працював в Інституті політології і суспільного управління. Там він виріс від викладача кафедри журналістики до проректора з навчальної роботи. Доцент (1992). Автор 35 наукових праць. З 1992 – начальник головного центру громадських зв’язків МВС України. Полковник міліції (1995). З 1995 працював начальником відділу «паблік рилейшнз» газети «Київські відомості», власним кореспондентом газети «Труд-Україна», генеральним директором Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії. Член Національної спілки журналістів (1979) та Національної спілки письменників України.

І ніколи Іван Васильович не полишав творчої роботи. Він став автором сценарію телефільмів «Міліційні миротворці на чужій війні» (1995), «Година мера», «Відкрита розмова» (1997–1999), «Везучі» (2000), «Квітник на пустирищі» (2000), «Севастопольський травень» (1999), «Місто пам’ятає» (2000). Заслужений журналіст України (1998).

Автор книг віршів та документальної трилогії «Історія протистояння» (2001), «За журавлями» (2015). Лауреат конкурсу телерадіопрограм «Калинові острови–99» (третя премія за передачу «Шлях до злагоди»).

Володіє анґлійською мовою. Мешкає у Києві. Одружений, має дочку і сина.

(А. В. Даниленко)

Твори:

Лиш не спинитися в путі… : кн. віршів / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Київ ; Кам’янець-Подільський : [Рута], 2019. — 496 с.

Тюльпани вдячності : кн. віршів / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Київ ; Кам’янець-Подільський : [Рута], 2018. — 456 с.

Осіння мелодія душі : кн. віршів / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Київ : Слово, 2017. —528 с.

Розбуджені бідою : кн. віршів [та публіцист. коментарі] / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Київ : Слово, 2016. — 560 с.

Заберу тебе в сон : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : СПД Арефьєв М. Е., 2012. — 480 с. : портр.

Не губімо в собі Україну! : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : СПД Арефьєв М. Е., 2011. — 428 с. : портр.

Ні, не все ще втрачено! : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : СПД Арефьєв М. Е., 2010.—208 с. : портр.

Я вірю: Вкраїною Крим проросте! : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Севастополь : [б. в.], 2009. —112 с. : портр.

Єднаймося, браття! : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —[Севастополь : б. в., 2008]. — 158 с. : портр.

Порятунок у шторм : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : [б. в.], 2006. — 64 с.

Недруги не зраджують ніколи : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Севастополь : [б. в.], 2004. —144 с. : портр., фото.

Мигдаль на руїні : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : [б. в.], 2003. —146 с. : портр.

Література про життя та діяльність:

Кіріндясов, Г. Г. Левченко Іван Васильович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України], 2016. —Т. 16 : Куз – Лев. — С. 696.

***

Рябець, Л. Він знає справжню ціну почуттів // Трудова слава. — 2009. —24 черв. (№ 48). — С. 3.

Інтернет-ресурси:

Стадніченко, О. Левченко Іван Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/0UK2gza

09.02 – 75 років від дня народження В’ячеслава Володимировича Похвальського (09.02.1947, смт Тернувате Новомиколаїв. р-ну), українського державного і політичного діяча, дипломата;

Література про життя та діяльність:

Тропешко, В. С. Похвальский Вячеслав Владимирович // Тропешко, В. С. Доверие : энциклопедия комсомольских лидеров Запорожской области / В. С. Тропешко ; Виктор Тропешко. —Запорожье : Интер-М, 2014. — С. 123–136.

Шиханов, Р. Б. Похвальський В’ячеслав Володимирович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 146.

Похвальський В’ячеслав Володимирович // Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. —Київ : Громадянська злагода, 2001. — С. 94.

Шиханов, Р. Б. Похвальський В’ячеслав Володимирович // Шиханов, Р. Б. Керівники Запорізької області (1939-2000 рр.) : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2000.— С. 32, 36.

10.02 – 125 років від дня народження Василя Пилиповича Романова (10.02.1897, с. Ключ Караблин. р-ну Рязан. обл. – 27.12.1973, м. Мелітополь), почесного громадянина м. Мелітополя (1967).

Василь Пилипович Романов – син селянина-бідняка з села Ключ Рязанської області. Батько весь час працював за наймом і помер 1903 року. Мати господарювала в будинку, а після революції 1917 року була на утриманні синів. Померла в 1935 році. Василь Романов почав працювати з 11 років: 7 років був чоботарем, а потім, з 1915 року, працював токарем з токарної обробки металу на Коломенському машинобудівному заводі (за радянських часів – тепловозобудівний завод імені Куйбишева).

З перших днів Лютневої революції 1917 року брав участь у революційному русі. Був у числі організаторів професійної спілки металістів вагоноколісного цеху машинобудівного заводу. В червні 1917 року вступив у члени РСДРП(б). Проводив пропагандистську роботу серед робітників заводу, поширював партійну літературу. Наприкінці липня 1917 р. вступив до лав Червоної гвардії, а в дні корнилівського заколоту (серпень 1917 р.) за дорученням Військово-революційного комітету відрядили на Голутвінську пошту. У ці ж дні охороняв залізничні мости, аеродром. Під час Жовтневої революції 1917 року брав активну участь у взятті арсеналу, був комісаром на пошті і телеграфі в Голутвіні, підтримував у місті революційний порядок і спокій.

Влітку 1918 року Коломенський повітовий комітет партії відрядив Василя Пилиповича на курси пропагандистів при Московському губкомі партії. Як курсант, брав участь в роботі V з’їзду Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, де слухав доповідь В. І. Леніна про діяльність радянського уряду. З 1919 р. до березня 1923 р. служив в органах ЧК ОГПУ в Москві, а з 1924 до лютого 1948 року перебував на партійній роботі в Тамбові, в Москві, Челябінську, Дніпропетровську, Запоріжжі.

З липня 1939 р. до лютого 1948 р. В. П. Романов працював у м. Мелітополі першим секретарем Мелітопольського міського комітету партії. Був депутатом міської Ради депутатів трудящих у 1939–1967 роках; членом Запорізького обкому КПУ в 1940–1948 рр.

Коли почалася Друга світова війна, керував евакуацією місцевих промислових підприємств, інститутів; підготовкою місцевого підпільного руху в часи німецько-фашистської окупації. У жовтні 1941 р. евакуювався до м. Маркс Саратовської області, а потім – до Таджикистану, де працював старшим контролером Наркомату Держконтролю Таджицької РСР. У березні 1943 року був відкликаний з Таджикистану і направлений в м. Саратов на курси партійних працівників, а в серпні 1943 року з курсів був направлений в Запорізький обком КПУ, який знову затвердив В. П. Романова першим секретарем Мелітопольського міськкому КПУ. Під час прямування з с. Ново-Василівки в м. Мелітополі 25 вересня 1943 року був важко поранений. Прибув до Мелітополя лише в листопаді 1943 р. і приступив до виконання своїх обов’язків щодо відновлення міста та життєвих умов городян. Після звільнення міста від загарбників воно представляло із себе суцільні руїни. Всі виробничі корпуси, будівлі інститутів, шкіл, технікумів, лікувальних установ, театр, бібліотеки були зруйновані. Важко було в той час, але життя в місті треба було налагоджувати. В підсумку виконаної роботи вже до січня 1948 року промислове виробництво досягло рівня 1940 року. Почали створюватися нові підприємства (трикотажна фабрика, заводи «Гідромаш», ім. 30 років ВЛКСМ, «Побутмаш», меблева фабрика).

Секретарем Мелітопольського місцевого комітету партії Василь Пилипович працював до 1 лютого 1948 року. В 1947 році поступив на історичний факультет Кримського державного педагогічного інституту (заочне відділення), яке закінчив 1949 року. З лютого 1948 р. працював у Мелітопольському державному педінституті. З 1957 р. В. П. Романов – персональний пенсіонер союзного значення.

З виходом на пенсію Романов В. П. багато уваги та часу приділяв суспільній праці. Він був членом правління спілки «Знання», де проводив лекційну роботу; членом правління Мелітопольського відділення Всеукраїнської географічної спілки; членом правління Мелітопольських відділів Спілок охорони природи та пам’яток історії; головою секції старих комуністів м. Мелітополя.

19 січня 1967 р. на ювілейній святковій сесії Мелітопольської міської Ради депутатів трудящих у зв’язку з 125-річчям м. Мелітополя Романову Василю Пилиповичу було присвоєне звання почесного громадянина м. Мелітополя. Мав нагороди: орден Леніна, орден «Знак Пошани», медалі «За победу над Германией», «За доблестный труд».

Помер В. П. Романов 27 грудня 1973 року.

(О. М. Алексєєв)

Література та архівні матеріали:

Романов, В. Ф. Об обращении коллектива насосокомпрессорного завода ко всем рабочим, инженерно-техническим работникам и служащим города Мелитополя о развертывании социалистического соревнования за достойную встречу 27 годовщины Красной Армии : (постановление горкома КП(б)У от 21 декабря 1944 г.) // Рад. степ (спец. вып.). — 1944. — 27 груд. — С. 2.

Романов, В. Ф. До нових успіхів // Рад. степ.—1944. — 27 груд. (№125). — С. 4.

Романов, В. Ф. Третья годовщина освобождения Мелитополя // Большевик Запорожья. — 1946. — 23 окт.— С. 1.

Романов, В. П. Три роки у визволеному місті // Рад. степ. — 1946. — 23 жовт. (№ 144). — С. 1.

Сергач Є. Почесний громадянин // Серп і молот. — 1967. — 11 лют. (№ 28). — С. 4.

12.02 – 110 років від дня народження Івана Антоновича Скорого (12.02.1912, с. Тетянівка Березнегуват. р-ну Миколаїв. обл. – 05.03.1982, м. Люберці Москов. обл., РФ), почесного громадянина м. Мелітополя (21.10.1993). Особливо відзначився під час Мелітопольської операції, за що присвоєно звання Героя Радянського Союзу (1943).

Іван Антонович Скорий народився в селянській сім’ї. Закінчив 5 класів, профтехшколу. З 1928 року працював в колгоспі в селі Татьянівка.

В листопаді 1934 р. І. А. Скорий був призваний до лав збройних сил. В квітні 1939 року закінчив курси молодших лейтенантів при 15-му стрілецькому полку 15-ї Сиваської дивізії в м. Херсоні. Велика Вітчизняна війна застала Івана Антоновича Скорого вже на посаді командира стрілецької роти 680-го сп 169-ї сд, на Південно-Західному фронті. З січня до грудня 1942 року Іван Антонович Скорий – командир 1-го стрілецького батальйону 907-го сп 244-ї сд на Сталінградському фронті. Під час захисту м. Сталінград батальйоном було знищено 35 танків противника. Командира батальйону, капітана Скорого було нагороджено медаллю «За відвагу».

20 грудня 1942 року капітана Скорого І. А. було призначено командиром 1-го стрілецького батальйону 561-го сп 91-ї сд. В боях за звільнення Донбасу батальйон першим увірвався в місто Червоноармійське. Командира було нагороджено орденом Олександра Невського.

Під час боїв на підступах до міста Мелітополя батальйон під командуванням капітана І. А. Скорого прийняв на себе наступ противника, чисельність якого була в декілька разів більшою. Вміло організованим мінометно-кулеметним вогнем наступ противника вдалося зупинити. Підтягнувши вогневі засоби і перегрупувавши свій батальйон, капітан Скорий І. А. перейшов у наступ і відкинув противника, який на полі бою втратив до 100 вояків, 24 ручних і станкових кулеметів, 37-мм пушку, декілька мінометів. Переслідуючи відступаючого противника, батальйон під командуванням капітана Скорого підійшов до села Піщане, де зустрів смугу укріплень ворога. Подолавши укріплення противника, в ході тяжких вуличних боїв, батальйон Скорого І. А. увірвався до центру міста і в рукопашному бою визволив південну частину центра міста Мелітополь, захопивши значні трофеї. Фашисти запекло контратакували. Райони дизельного і горілчаного заводів міста 3–4 рази переходили з рук в руки.

За час боїв у м. Мелітополі капітан І. А. Скорий був двічі поранений, але не покидав поле бою і тільки після другого поранення прибув у медсанбат. За ці бої, за високий героїзм капітану Івану Антоновичу Скорому 1 листопада 1943 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після закінчення війни І. А. Скорий продовжував служити в армії. В 1947 р. закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе. В 1958 році в званні полковника звільнений в запас. Мешкав у м. Люберці Московської області.

Помер 5 березня 1980 року.

(В. В. Сакун)

Література про життя та діяльність:

Скорый Иван Антонович // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник / сост.: Мохов Н. В. — Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2005. — С. 209–210.

Скорый Иван Антонович // Герои Советского Союза : краткий биографический справочник : в 2 т. — Москва : Воениздат, 1988. — Т. 2. — С. 476.

Скорый Иван Антонович // Бундюков А. Т. Сыновняя верность Отчизне / Бундюков А. Т., Кравченко М. В. — Одесса, 1982. — С. 244–246.

Інтернет-ресурси:

Скорый Иван Антонович [Электронный ресурс] // Память народа (1941–1945) : Скорый Иван Антонович. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/qT7hFdd

12.02 – 90 років (1932) Василівській районній газеті «Нова Таврія»22.

12.02 – 60 років (1962) від дня заснування Запорізької організації Національної Спілки художників України23.

У 1948 році в Запоріжжі було засновано Товариство художників, діяльність якого створила передумови для відкриття в 1962 році Запорізького відділення Спілки художників СРСР. Згодом воно стало називатись Запорізьким відділенням Національної спілки художників України. Ядро організації склали перші десять її членів: Георгій Колосовський, Микола Крюков, Петро Коломенський, Володимир Коробов, Петро Вольський, Павло Логвінов, Павло Редін, Євген Чуйков, Федір Шевченко, Станіслав Шинкаренко.

Початок історії ЗОНСХУ збігається у часі з другою хвилею культурного відродження в Україні. Етап її становлення (60-70-ті роки XX століття) – це боротьба новаторства з консерватизмом, засвоєння нових технік та, головне, – пошук нових тем. На той час вже досить виразно виявилися характерні риси запорізької художньої школи – романтичність, перевага динамічних пластичних та колористичних рішень, емоційне осмислення матеріалу.

І хоча соціалістичний реалізм становив на той час головне стилістичне підґрунтя, розмаїття мистецьких традицій, яким слідували запорізькі митці, створювали ситуацію самоствердження і пошуку та послаблювало офіційний тиск. Вони плідно використовували прийоми, сформовані у 20–30-ті роки монументальною школою Михайла Бойчука, а відгуки українського монументалізму знаходимо у творчості запорізьких художників Івана Василенка, Григорія Соколенка, Леоніда Орленка, Анатолія Заярченка та Анатолія Скрипки. В їхніх творах відроджено й сучасно осмислено давні техніки мозаїки, вітража та барельєфа.

Особливістю краю є живий зв’язок з багатьма важливими подіями української історії, починаючи з найдавніших часів.національно-романтичного, героїчного звучання набула історична тема у творчості запорізьких митців Владлена Дубініна, Володимира Коробова, Станіслава Шинкаренка та Анатолія Скрипки.

Краса і неозорість степових пейзажів, дивовижна тональна гармонія землі і неба, а також неповторна драматична пластика колиски козацької слави острова Хортиця сприяли плідному розвиткові на запорізькому ґрунті пейзажного жанру. Показовою є творчість гурту митців, який сформувався навколо запорізького пейзажиста Георгія Колосовського (Віктор Гайдук, Микола Кармазь, Євген Чуйков. Леонід Фащенко, Анатолій Фомін). Їхній творчий стиль має споріднені риси –експресивність і зацікавленість гармонією насичених кольорів. Пейзажі Володимира Коробова, Ігоря Маляренка, Олексія Матюшенка, Михайла Акіньшина та Миколи Пашканіса наслідували прийоми вітчизняного реалістичного живопису у його найкращих традиціях.

У кінці сімдесятих років Семен Бондаренко, Віктор Герценок, Григорій Добринін, Геннадій Марченко, Георгій Нестеренко, Василь Форостецький заявили себе в різних техніках оригінальної та друкованої графіки.

До цього часу сформувався і численний гурт запорізьких скульпторов, до якого увійшли Володимир В’ялий, Андрій Дикий, Владлен Дубінін, Федір Зайцев, Григорій Крапивко, Емілія Низова, Іван та Надія Носенки, Борис Рапопорт, Микола Соболь та Михайло Худас.

У 80-ті роки ЗОНСХУ поповнилася молодими митцями, які пізніше утворили генерацію, що визначила мистецьку ситуацію Запоріжжя останніх двох десятиліть ХХ століття. Насамперед, вони мали інший рівень творчої свободи, орієнтуючись на загальноєвропейську та національну культурну традицію.

В цьому поколінні визначились яскраві творчі особистості: Микола Колядко, Наталія Коробова, Анатолій Грабчилев, Ірина Гресик, Тамара Дружина, Олександр Демиденко, Віктор Заруба, Микола Іолоп, Валерій Луньов, Наталія та Володимир Луценки, Микола Лемешко, Станіслав Нежуга, Галина Сапегіна, Анатолій Тарабанов, Володимир Форостецький, Борис Чудновський. Загальною тенденцією їхньої творчості є повернення до вічного змісту мистецтва, занурення в історичне буття народу, звернення до фольклорних та міфологічних мотивів, до живої тканини людського життя, художнього образу.

В той же період на Запоріжжі почали працювати професійні майстри декоративно-прикладного мистецтва Лілія та Сергій Бережненки, Антоніна та Анатолій Беспалови, Тетяна Гостева, Сергій Гресик, Геннадій Гридасов, Лариса та Олександр Жолуді, Борис Козловський, Степан Марчук, Людмила Форостецька. Завдяки їхній діяльності були відновлені стародавні українські традиції гобелену, кераміки та художнього скла.

З проголошення української незалежності розпочався новий етап розвитку української культури, який отримав назву третьої хвилі українського відродження. Головним змістом означеного періоду є повернення до загальнолюдських надбань української культури.

Творча свобода, нарешті отримана художниками, мала подвійне значення. По-перше, вона дала так довго очікуване право мистецького вибору. По-друге, після зруйнування системи державних замовлень художники віч-на-віч опинились з несформованим ринком творчості та естетичними уподобаннями приватних замовників. У цій складній ситуації консолідуючу роль відіграла Запорізька організація НСХУ на чолі з її головою Іриною Гресик. Процес збирання та збереження творчих особистостей з початку XXI століття носить цілеспрямований та постійний характер.

Коли галерейна діяльність не знаходить широкого розвитку, головним і майже єдиним чинником професійного художнього життя регіону залишається виставкова, організаційна та методична діяльність ЗОНСХУ. Ядро організації становить генерація вісімдесятих –дев’яностих, хоча у дев’яності роки, через вплив несприятливих умов маємо лише поодинокі постаті – Володимир Гуліч, Юрій Калашников, Сергій Липовцев, Євген Прокоф’єв, Борис Чак.

Графіка, як найбільш мобільне із мистецтв, швидше від інших відновила втрати минулого періоду. В Запоріжжі склався гурт митців, котрі в техніках акварелі та гуаші розв’язують образно-пластичні завдання живопису, зберігаючи всю вишуканість і лаконічність графіки — Надія Блізнякова, Анатолій Грабчилев, Георгій Карадуманов, Ольга та Анатолій Киргеєви, Юрій Остапов, Володимир Форостецький, Олексій Якушенко.

Графіка як мистецтво знакового образу розвивається в творчості Ірини Гресик та Юрія Калашникова. Образи Ірини Гресик – це інноваційні перевтілення архетипів української міфоепічної традиції, а авангардні по суті тенденції Юрія Калашникова мають класичне забарвлення. У техніці офорту плідно працює Олександр Смородін, у техніці акватипії — Наталія Луценко.

Розвиток живописних методів відбувається шляхом синтезу елементів різних стилів із сучасним митецьким світобаченням. У творчості Анатолія Тарабанова романтичний сюрреалізм поєднано з європейською міфотворчою та вітчизняною реалістичною традицією. У мистецтві Геннадія Олійника та Бориса Чудновського міфологізовано біль і розпач нашого часу. У творчості Сергія Липовцева іронію сюжетів підпорядковано емоційному живописному змісту. Схильну до експерименту, нефігуративну концепцію має живопис Володимира Гуліча та Гагіка Кургіняна.

Своєрідне поєднання реалізму, імпресіоністичних вражень та лірично-філософського погляду на натуру знаходимо у творах Олександра Демиденка та Миколи Іолопа; реалізм та символічна асоціативність притаманні творчості Володимира Луценка. Через сприйняття філософських і формальних надбань українського бароко відбулася еволюція творчих методів Галини Сапегіної та Тамари Дружини. Духовні та міфологічні витоки творчості Наталії Коробової ускладнились з перебігом часу, а формальні пошуки розвиваються у декількох стилістичних напрямах. Живописне обдарування Анатолія Якимця має філософсько-реалістичну природу: його теми – це теми українського всесвіту. Із поєднання досвіду роботи в гобелені та на пленері виникла живописна манера Володимира Хомчика.

У техніці вітражу довгі роки продовжував працювати Андрій Соколенко.

Обставини розвитку запорізької скульптури не були сприятливими протягом декількох десятиліть. Процес поновився наприкінці 1990-х років у творчості Володимира Гавронського, Владлена Дубініна. Анатолія Івченка, Федора Зайцева. Бориса Чака. На жаль, передчасна смерть молодих талановитих скульпторів Михайла Шевченка та Миколи Соболя-сина створили загрозу розриву скульптурної традиції.

На межі скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва розвивається творчість Олександра Жолудя. Його образи, в яких втілено міфоепічну традицію степового краю, здаються вистворами народної фантазії. Виразні засоби Лариси Жолудь та Тетяни Гостевої найбільш наближені до народної кераміки. Схильність до узагальнення форми, символічних образів та асоціативної виразності притаманна творчості керамістів Лілії та Сергія Бережненків, Сергія Гресика та Валерія Сторчила. До первісної краси кольору та вишуканої стилізації форми прагне майстер емалі Степан Марчук. Продовжує розвиватись текстиль, конструктивний у творчості Людмили Форостецької та живописно-імпресіоністичний у Бориса Козловського. Відновлюють видове розмаїття ювелірного мистецтва Анатолій Беспалов, Геннадій Гридасов та петриківський розпис — Наталія Колядко.

У 2003 році в Запоріжжі народилося явище, яке має статус загальнонаціонального – Всеукраїнські мистецькі пленери «Хортиця крізь віки». Їх мета – відродження в українському мистецтві історичного жанру – є тим завданням, котре зумовлене всією логікою сучасної національної культури. Кожного року на пленер приїздили митці з різних куточків України, на деякі – з інших країн.

Восени 2020 року відбувся ювілейний, 15-й Всеукраїнський пленер «Хортиця крізь віки». Своє бачення Хортиці, крім господарів пленеру, представили митці з Києва, Харкова, Львова та Чугуєва. Організаційний комітет відібрав по дві роботи від кожного учасника фестивалю – у Запоріжжі на пам’ять залишилось 76 робіт митців. Символічно, що поряд з досвідченими професіоналами працювали молоді художники, сьогоднішні студенти, які на пленері мали можливість навчитися майстерності від старших колег, проявити власну креативність та творчу неординарність.

З 2009 року при Запорізькій професійній мистецькій організації відроджене Молодіжне об’єднання ЗОНСХУ, яке до 2019 року очолювала молода талановита художниця, відома своїми картинами в техніці сухого батика, Ганна Поплавка. У 2019 році її замінила на посту молода мисткиня Ганна Височина. В Молодіжну секцію входить 16 художників, серед яких: Маріанна Смбатян, Карина Бойко, Віталій Симчук, Олександр Зиновьєв, Юрій Головень, Мартин Кулагін. Всі вони намагаються представити новітній погляд на мистецтво, на техніки виконання своїх робіт, але завжди в основі їхньої творчості – зв’язок з першоосновою, з витоками, пов’язаними із славетною історією краю запорозького козацтва.

(О. А. Савкіна)

Література:

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — 226 с. : іл.

Алексєєва, О. На мистецьких теренах Запоріжжя : тенденції і злети / Оксана Алексєєва // Укр. культура. — 2006. — № 12. — С. 22–23.

14.02 – 75 років від дня народження Леоніда Михайловича Нікітіна (14.02.1947, с. Архангельське Залегощен. р-н Орлов. обл., РФ – 01.06.2010, м. Запоріжжя), запорізького художника-проєктанта, члена ЗОНСХУ (1996).

Література про життя та діяльність:

Нікітін Леонід Михайлович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 122–123.

15.02 – 100 років від дня народження Івана Семеновича Зуєнка (15.02.1922, с. Шарківщина (нині – Миргород. р-ну Полтав. обл.) – 09.11.1992, м. Енгельс Саратов. обл., РФ), Героя Радянського Союзу, випускника Мелітопольської школи льотчиків.

Іван Семенович Зуєнко народився 15 лютого 1922 року в селі Шарківщина (нині Миргородський район Полтавської області) в селянській родині. У 1939 році закінчив Ромоданівську середню залізничну школу № 29, 1940-го був призваний на службу в Робітничо–Селянську Червону Армію. У 1941 році І. С. Зуєнко закінчив Мелітопольське військове авіаційне училище льотчиків-спостерігачів і штурманів, а в 1942 – Вищу школу штурманів і льотчиків Авіації дальньої дії СРСР. З листопада того ж року молодий авіатор – вже на фронтах Другої світової війни. Про його професійний рівень свідчить зростаюча призначень: штурман екіпажу – штурман ланки – штурман ескадрильї.

Всю війну пройшов у складі 108-го бомбардувального авіаційного полку авіації дальньої дії. З 22 листопада 1943 року до 20 лютого 1944 року входив до складу оперативної групи 8-го авіакорпусу Авіації дальньої дії «Північ-3», літаки якої (Іл-4, модифікація ДБ-ЗФ) базувалися на аеродромі під Мурманськом. Головним завданням цієї групи була бойова робота в інтересах Північного флоту. У Заполяр’ї виконав 41 бойовий виліт.

У ніч на 11 лютого 1944 Іван Зуєнко як штурман екіпажу капітана В. В. Осипова брав участь у бомбардуванні гітлерівського лінкора «Тірпіц» в Північній Норвегії. На бомбардування «Тірпіца» літак Осипова–Зуєнка був включений командуванням до ударної групи з трьох «Ілів».

У ніч на 11 червня 1944 року на шляху до мети між Вітебськом і Оршею екіпаж бомбардувальника був атакований нічним винищувачем супротивника. В результаті повітряного бою загинув стрілець і дістав поранення льотчик. На літаку були пробиті бензобаки другої групи, пошкоджено внутрішній зв’язок.

Незважаючи на це, екіпаж не відмовився від виконання бойового завдання. На дуже пошкодженому літаку відбомбилися по зайнятій фашистами залізничній станції Богушевськ. На зворотному шляху від втрати крові поранений льотчик почав втрачати свідомість. Штурман Зуєнко, маючи великий досвід пілотування літака, прийняв управління на себе, благополучно привів літак на свій аеродром і здійснив впевнену посадку.

Як найбільш досвідченому штурману, що володіє відмінною практикою застосування астронавігації в польоті, командування доручало капітану Зуєнку найвідповідальніші завдання: 8 разів лідирувати частини корпусу, 54 рази – частини дивізії. Понад 100 бойових вильотів виконав у складних метеорологічних умовах. Успішно виконав 41 бойовий виліт на бомбардування військово-морських і авіаційних баз противника в Заполяр’ї, на північному узбережжі Норвегії та на території Фінляндії. У дні літнього наступу Червоної Армії в 1944 р. здійснив у складних умовах 3 бойових вильоти з метою скидання зброї, боєприпасів та інших вантажів литовським партизанам.

До кінця війни капітан Іван Зуєнко був штурманом ескадрильї 108-го бомбардувального авіаполку 36-ї бомбардувальної авіадивізії 1-го гвардійського бомбардувального авіакорпусу 18-ї повітряної армії. За час своєї участі в бойових діях, він зробив 232 бойових вильоти на бомбардування залізничних вузлів, аеродромів, скупчень військ противника, військово-промислових об’єктів у глибокому тилу ворога, в тому числі — на міста Тильзит, Берлін, Данциг, Кенігсберг. Брав участь у забезпеченні проводки арктичних конвоїв союзників у Мурманськ і Архангельськ, закидав у тил противника парашутистів, вантажі, боєприпаси для литовських та білоруських партизанів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року за мужність і героїзм, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками капітан Іван Зуєнко був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» за номером 9052.

Після закінчення війни Іван Семенович продовжив службу в Радянській Армії. У 1955 році закінчив Центральні льотно-тактичні курси офіцерського складу. Остання посада в армії – штурман з літаководіння 201-ї важкобомбардувальної авіаційної дивізії дальньої авіації.

Був нагороджений двома орденами Леніна, двома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медаллю «За оборону Радянського Заполяр’я», іншими медалями.

У 1968 році в званні полковника І. С. Зуєнко звільнений в запас через хворобу. Мешкав у місті Енгельсі Саратовської області, помер 9 листопада 1992 року.

Пам’ять Героя увічнена в Музеї військової частини, в якій він служив. В місті Бихові на площі Героїв встановлено бюст Івана Семеновича Зуєнка.

(Т. В. Полухіна)

Література про життя та діяльність:

Резник, В. И. Ему поручали самые ответственные задания. Зуенко Иван Семёнович / Резник В. И., Полухина Т. В., Сакун В. В. // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник, Полухина Т. В., Блюмський В. Т., Сакун В. В. ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». — [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 287–289.

16.02 – 30 років від дня народження Дмитра Олексійовича Лобова (16.02.1992, с. Охрімівка Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну – 29.08.2014, с. Шелюги Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну), солдата 93-ї ОМБр ЗСУ. Загинув в зоні проведення АТО / ООС (поблизу с. Новокатеринівка Донец. обл.).

Література про життя та діяльність:

Лобов Дмитро Олексійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. —Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 173–175.

***

Бачурін, Р. Встановлено меморіальну дошку / Руслан Бачурін // Слово трудівника. — 2018. — 17 лют. (№ 7). — С. 1.

Інтернет-ресурси:

Лобов Дмитро Олексійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. —Режим доступу : https://cutt.ly/ZULwFWG

19.02 – 75 років від дня народження Федора Григоровича Турченка (19.02.1947, с. Тимофіївка Краснопіл. р-ну Сум. обл.), доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки, завідувача кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету24.

Публікації:

Українська революція, 1917–1921 рр. (погляд із Запоріжжя) : монографія / Ф. Г. Турченко. — Запоріжжя : Статус, 2018. — 188 с. —(Історія рідного краю).

Міф про «Комбата» очима історика / Ф. Г. Турченко ; Федір Турченко. — Запоріжжя : [Просвіта], 2017. — 60 с. : іл.

Як творився міф про «Комбата» : наук.-попул. нарис / Ф. Г. Турченко ; Федір Турченко. — Запоріжжя : [Просвіта], 2017. — 80 с. : іл.

Україна – повернення історії. Генеза сучасного підручника / Ф. Г. Турченко ; Федір Турченко. — Київ : Генеза, 2016. — 104 с. : іл.

Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна / Ф. Г. Турченко, Г. Ф. Турченко ; Федір Турченко, Галина Турченко ; НАН України, Ін-т історії України. – Вид. 2-ге, доп. — Запоріжжя : [Просвіта], 2015. — 182 с. : іл. — (Студії з регіональної історії: Степова Україна).

ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя / Ф. Г. Турченко. — Запоріжжя : Просвіта, 2011. — 132 с.

Запоріжжя на шляху до себе… : минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій / Ф. Г. Турченко. — Запоріжжя : Просвіта, 2009. —368 с. : фото.

19.02 – 30 років тому (1992) Верховна Рада України затвердила герб нашої держави (постанова № 2137-ХІІ від 19.02.1992).

20.02 – 100 років від дня народження Віктора Семеновича Зюзіна (20.02.1922, м. Ногайськ (нині Приморськ) – 21.01.1997, м. Бердянськ), музиканта, аранжувальника, члена Спілки композиторів СРСР25.

Література про життя та діяльність:

Ноздріна, Л. Пам’ять про людину, композитора, музиканта Віктора Зюзіна // Ноздріна, Л. Репресоване покоління : зберігаємо пам’ять / Людмила Ноздріна ; Бердян. краєзнав. музей. — [Мелітополь : ВБ ММД], 2021. — С. 40–44.

Тишаков, Н. И. Зюзин Виктор Семенович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. — Мелитополь : ИД МГТ, 2013. — Т. 1 : А — Л. — С. 594.

Муха, А. І. Зюзін Віктор Семенович // Муха, А. І. Композитори України та української діаспори : довідник. — Київ : Муз. Україна, 2004. — С. 116–117.

21.02 – 100 років від дня народження Анатолія Івановича Бальцера (21.02.1922, м. Запоріжжя – 25.05.1997, там само), культурного та громадського діяча, організатора бібліотечної справи в Запорізькому регіоні, директора Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки (1961–1982)26.

Анатолій Іванович Бальцер народився 21 лютого 1922 року в м. Запоріжжі, в робітничій родині. У 1937 р. його батько загинув в катівнях НКВС, згодом заарештували і матір. Дітей відправили в дитбудинки. Анатолій потрапив до Дніпропетровська. Через декілька місяців матір відпустили, і вона зразу ж кинулася визволяти своїх дітей. На роботу її довго ніхто не брав, як дружину ворога народу, тому юнакові рано довелося працювати на заводах імені Войкова, «Комунарі» слюсарем, а вечорами відвідувати середню школу робітничої молоді. В 1940 р. він закінчує з відзнакою школу, і вступає до Запорізького машинобудівного інституту.

З 1941 до 1946 рр. перебував у лавах Червоної армії. Бойовий шлях проходив на Південно-Західному і 2-му Прибалтійському фронтах. Був стрільцем піхоти, командиром взводу винищувального протитанкового артполку. Тричі поранений. Брав участь у боях під Харковом, Воронежем, на Псковщині та в Прибалтиці. В 1943 р. закінчив училище протипожежної артилерії у м. Фергані. Нагороджений орденами Вітчизняної війни I та II ступенів та багатьма медалями.

Залишивши інститут в 1946 році, 1947 р. прийшов працювати до обласної бібліотеки імені О. М. Горького. Розпочав роботу на посаді молодшого бібліотекаря, потім – бібліографом. У тому ж році вступив до Харківського бібліотечного інституту. Закінчив його (заочно) у 1951 році і одразу був призначений на посаду завідувача довідково-бібліографічним відділом, де працював 14 років.

На цій посаді А. І. Бальцер зробив певний внесок у практичний розвиток бібліографії в Україні. Ще в 50-ті роки він бере участь у теоретичній постановці та практичному розв’язанні проблем удосконалення системи довідково-бібліографічного обслуговування читачів і створення відповідного апарату, визначенні напрямків цієї роботи в обласних та районних бібліотеках, налагоджує видавничу роботу відділу та інформаційне обслуговування працівників науки і промисловості області, згодом організовує об’єднання бібліографів міста. Одночасно друкує статті в фаховій періодиці, бере участь в обговоренні і рецензуванні бібліографічних посібників і підручників, в роботі республіканських та Всесоюзних нарад бібліографів.

Крім цього, спеціалізується як бібліограф-краєзнавець: він удосконалює схему зведеного каталогу краєзнавчої літератури обласної та відповідних картотек районних бібліотек, чимало робить для комплектування фонду бібліотеки цінними краєзнавчими виданнями дореволюційного і радянського періодів, редагує видання краєзнавчої тематики.

В 1961 році його призначають директором бібліотеки, якою він керував понад 20 років (1961–1982). За цей період він показав себе здібним організатором і досвідченим практиком бібліотечно-бібліографічної справи, вмілим організатором, педагогом і новатором. Це за його ініціативи у 1965 році бібліотеки області вперше провели «Свято книги», яке потім набуло поширення серед бібліотек інших областей.

Анатолій Іванович відомий своєю невичерпною працездатністю, глибокими практичними знаннями. З метою покращення обслуговування читачів бібліотеки, у 1963 р. створюється відділ обслуговування спеціалістів сільського господарства, у 1974 – відділ літератури іноземними мовами, у 1978 – відділ мистецтв, а патентно-технічний перетворюється на технічний відділ, у 1980 – створюється сектор інформації з питань культури та мистецтва, у 1979 – сектор краєзнавчої літератури при довідково-бібліографічному відділі.

Незважаючи на велику організаторську роботу, Анатолій Іванович Бальцер завжди цікавився новинами бібліотечного життя, був активним учасником всіх бібліотечних заходів. Його голос лунав на наукових конференціях та професійних нарадах у Москві, Києві, Харкові, Одесі. У липні 1962 року в країні широко відзначали 100-річчя головної бібліотеки СРСР – бібліотеки імені В. І. Леніна (Москва). На святкування запросили директорів Національних, Королівських бібліотек США, Великобританії й Швеції, бібліотек Франції, Китаю, Польщі, Чехословаччини та інших країн. Союзні республіки СРСР презентувалися директорами найбільших бібліотек. Серед запрошених трьох обласних бібліотек від України була і Запорізька обласна бібліотека. Директор достойно представив її на заході.

Крім того, виступав на радіо і телебаченні, проводив значну роботу з редагування видань обласної бібліотеки, опублікував у фахових збірниках, журналах, та газетах понад 40 статей.

Анатолій Іванович першим на Запоріжжі розпочав роботу з вивчення історії бібліотечної справи, зокрема історії Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. 2002 року з під його пера вийшла книга «На службі народові (1905–1999 рр.)». Автор поставив собі за мету розповісти, як з маленького провінційного вогника культури виросла обласна наукова бібліотека великого промислового та культурного центру суверенної України, віддавши належне тим, хто багато років сумлінної праці присвятив Бібліотеці та її читачам.

Свій великий практичний досвід він уміло передавав молодшому поколінню працівників бібліотеки, студентам Мелітопольського культосвітнього училища та студентам інститутів культури.

Щораз обсяги роботи та перспективи її розвитку вимагали вирішити питання про будівництво нового приміщення Бібліотеки, яке стало серйозним випробуванням для тодішньої дирекції та колективу. Воно розпочалося завдяки підтримці тодішнього керівництва області та авторитету Анатолія Івановича, і з неймовірними труднощами через довгих десять років було завершено. Палац Книги став окрасою головної вулиці міста і 22 грудня 1977 року прийняв перших читачів.

Анатолій Іванович віддав бібліотечній справі 35 років свого життя, і став одним з провідних фахівців бібліотечної справи України. В одній із своїх книг він приводить латинський вислів: «Я зробив, що міг, а хто може, хай зробить краще», який став його життєвим кредо.

За багаторічну сумлінну працю він неодноразово відзначався Почесними грамотами союзного і республіканського значення, відзнаками «За відмінну роботу» та «Пропагандист книги».

1982 року він виходить на пенсію, але не пориває зв’язки з колективом. 25 травня 1997 року пішов у Вічність. Пам’ять про нього і його справи живе і сьогодні. У 1998 році, за ініціативи Запорізької бібліотечної асоціації, Запорізький обласний фонд культури заснував щорічну обласну премію імені А. І. Бальцера «За розвиток бібліотечної справи». Першим лауреатом стала його учениця Інна Павлівна Степаненко, яка очолила бібліотеку після нього.

(Г. М. Нагорна)

Окремі видання:

На службі народові : (нарис з історії Запоріз. обл. універсал. наук. б-ки імені О. М. Горького (1905–1999 рр.) / А. Бальцер. — Запоріжжя : Поліграф, 2002. — 82 с.

На службе народу : (очерк истории Запорож. гос. обл. универсал. науч. б-ки им. А. М. Горького). 1905–1995 / А. И. Бальцер. — Запорожье  : [б. и.], 1995. — 64 с.

О боях-пожарищах, о друзях-товарищах… : боевой путь 758-го Режицкого ордена Александра Невского Армейского истребительно-противотанкового артиллерийского полка / А. Бальцер. — Запорожье, 1985. — 161 с. — (Машинопис. текст).

Публікації в збірках:

За Пушкіна! : [спогади учасника війни] / А. І. Бальцер ; Анатолій Іванович Бальцер // Минулого незабутні сторінки : (про співробітників Бібліотеки – ветеранів Великої Вітчизняної війни) / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: П. Бойко, І. Степаненко ; відп. за вип. І. Степаненко]. — [Запоріжжя : Поліграф, 2005]. — С. 3–5.

Нарис історії Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького / А. І. Бальцер // Історія наукових бібліотек у контексті історії, культури, освіти в Україні : матеріали наук.-практ. конф., 14–15 жовт. 1999 р., Київ : до 60-річчя Державної історичної бібліотеки України / М-во культури і мистецтв України, Держ. історична б-ка України ; [редкол.: Кисельова В. П. та ін. ; відп. за вип. Л. Л. Макаренко].—Київ : [б. в.], 1999. — С. 65–68.

За Пушкіна! / А. Бальцер // Ми йшли до тебе, Перемого! / упоряд.: А. М. Хорунжий ; редкол.: П. А. Загребельний [та ін.]. — Київ : Політвидав України, 1985. — Вип. 2. — С. 114–119.

Важлива ділянка роботи / А. Бальцер // Бібліотека. — Київ : Мистецтво, 1980. — С. 15–25.

Скарби бібліотеки – на службу народу / А. Бальцер // Сіячі добра. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1961. — С. 3–7.

Бібліографічне обслуговування працівників промисловості / А. Бальцер // Технічну книгу – в маси / Б-ка ім. В. І. Короленка — Харків, 1957. — С. 20–28.

Организация справочно-библиографического обслуживания / А. Бальцер // Пропаганда технической литературы в библиотеках. —Москва : Гос. б-ка им. В. И. Ленина, 1956. — С. 132–133.

Література про діяльність:

Бальцер Анатолий Иванович, директор ЗОУНБ им. А. Горького. 1947–1982 гг. : [фото] // Ветераны труда – гордость Горьковки / [ЗОУНБ им. Горького ; отв. за вып. Л. Колодка]. — Запорожье, 2014. — С. 56.

Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2014. — Вип. 4. — 159 с. — Із змісту. : [про А. І. Бальцера].— С. 3, 4, 5, 7, 11, 16, 18, 24, 61, 74, 75, 81, 86, 92.

Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — Вип. 3. — 103 с. — Із змісту. : [про А. І. Бальцера]. — С. 4, 5, 7, 10, 11, 12, 16, 43, 44, 69, 70, 85.

Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — Вип. 2.— 95 с. — Із змісту. : [про А. І. Бальцера]. — С. 6, 13, 18, 21, 33, 40, 41, 55, 57, 59, 60, 61, 63, 76.

Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — 99 с. — Із змісту : [про А. І. Бальцера]. — С. 3, 4, 7, 8, 15, 16, 40, 45–47, 48, 51, 53, 73, 87.

Бальцер Анатолій Іванович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. — Запоріжжя : Дике Поле, 2010. — Т. 22 : Переможці. — С. 37.

Нагорна, Г. А. І. Бальцер як визначний діяч бібліотечної справи на Запоріжжі / Ганна Нагорна // Історія бібліотечної справи на Запоріжжі : матеріали наук.-практ. конф., 26-27 вересня 2001 р. / Упр. культури ЗОДА, ЗОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад. Л. Ізюмова, С. Пономарьова]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2002. — С. 44–45.

Жук, В. І. Анатолій Іванович Бальцер / Валентина Жук // Бібліотекознавство та бібліографія : міжвід. респ. зб. / М-во культури УРСР ; [редкол.: Є. П. Тамм (відп. ред.) та ін.]. — Харків : Ред.-вид. від. Кн. палати УРСР, 1972. — Вип. 13. — С. 121–123.

А. І. Бальцер : [список літератури] / Обл. упр. культури; ОУНБ ім. О. М. Горького. — Запоріжжя : [б. в.], 1982. — 8 с. — (Кращі люди бібліотечної справи ; вип. 1).

***

Нагорна, Г. Його покликання – любов до книги / Ганна Нагорна // Бібліотечна планета. — 2002. — № 4. — С. 18–19 ; Созвездие. — 2001. — № 5. — С. 36–37.

Иваненко, П. Анатолий Бальцер и его три дома / П. Иваненко // Наше время. —1998. —23 апр. — С. 10.

Вислоух, Л. Анатолий Бальцер: «Я сделал, что мог, кто может, пусть сделает лучше» / Людмила Вислоух // Наш город (Суббота). — 1997. — 11 июля. — С. 2.

Сушко, К. Поруч з книгами / Костянтин Сушко // Комсомолець Запоріжжя. —1979. — 22 берез. (№ 34).

Інтернет-ресурси:

90 років від дня народження Бальцера А. І. (1922–1997), колишнього директора Запорізької обласної універсальної бібліотеки ім. О. М. Горького [Електронний ресурс] / [виставка підгот. Держ. архівом Запоріз. обл.] // Сайт Державного архіву Запорізької області. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/NUBpJAc

Шевченко, В. Анатолій Бальцер: відомий і невідомий [Електронний ресурс] / Віталій Шевченко // Сайт Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. — Режим доступу до статті : http://www.zounb.zp.ua/node/6931

23.02 – 80 років від дня народження Миколи Володимировича Гомона (23.02.1942, с. Вільна Україна Голопристан. р-ну Херсон. обл.), почесного журналіста України (2016), головного редактора Токмацької районної газети «Таврія» (1974–2006), письменника27.

23.02 – 130 років від дня народження Максима Васильовича Кишка (23.02.1892, с. Петропавлівка Пологів. р-ну – 27.07.1993, с. Новомихайлівка Чернігів. р-ну), козака-характерника.

У північно-західній частині кладовища на сході с. Новомихайлівка (колишній хутір Веселий) знаходиться могила Максима Васильовича Кишка (1892–1993) – козака-характерника. На могилі установлено пам’ятник із текстом-посвятою та світлиною померлого. Поряд знаходиться могила його дружини Векли Яківни Кишко (1895–1988) із таким же пам’ятником. Попереду цих могил установлено гранітний хрест заввишки 3 м, вирубаний М. Кишком із гранітної плити ще за життя і встановлений його онуком Петром Савраном через 10 років після смерті діда. Максим Васильович Кишко (23.02.1892 – 27.07.1993) – козак-характерник, учасник Першої світової війни, Української революції у складі Революційної Повстанської Армії України. Учасник Другої світової війни. За всі війни мав дві контузії і два поранення. Як і всі характерники, він був для Нестора Махна і їздовим, і радником із військових та інших питань, оберегом. Людина глибоко віруюча, володів усякими ремеслами, мав авторитет. Він відчував людину, яка потребувала допомоги, і завжди допомагав. Особливо яскраво це проявилося в безбожний період нашої історії, коли було закрито більшість храмів. Він виконував місію відспівування покійників і молився за їхні душі. Під час військових дій і в мирні часи виступав у ролі знахаря, виконуючи функції швидкої допомоги як на полі бою, так і в мирному житті. М. Кишко був дуже витривалим і прожив 101 рік. Усі ці якості мали козаки-характерники, а Максим Васильович Кишко саме таким і був.

(М. М. Єременко)

Література про життя і діяльність

Єременко, М. Веселий [хутір ; в т. ч. про М. В. Кияшка] // Єременко, М. М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 379.

Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / М. Єременко, І. Яковенко-Єременко ; Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 178–179.

***

Єременко, М. Козак-характерник / Микола Єременко // Нива. — 2020. — 21 лют. (№ 15). — С. 2, 7.

24.02 – 150 років з дня народження архієпископа Сергія (в миру – Олександр Михайлович Звєрєв) (24.02.1872, с. Новопавлівка, Бердян. пов. Тавр. губ. (нині с. Партизани Примор. ОТГ Бердян. р-ну) – 14.11.1937, Карагандин. обл., Казахстан), священнослужителя, великомученика.

Олександр Михайлович Звєрєв народився 24 лютого 1872 р. у селі Новопавлівка Бердянського повіту (нині с. Партизани Приморської ОТГ Бердянського району) в родині священнослужителя. Батьки виховували хлопця в страху Божому та з дитинства привчали до церковного благочестя.

Під час навчання на юридичному факультеті університету Санкт-Петербурга (за іншими джерелами – закінчив Московський університет), він одночасно займався у Придворній співочій капелі, яку закінчив зі званням регента й вчителя церковного співу першого розряду.

Пізніше, незважаючи на отриману блискучу юридичну освіту, яка надавала величезні можливості для подальшої кар’єри, юнак вирішив піти батьківським шляхом і в 1887 р. закінчив спочатку Сімферопольське духовне училище, потім, у 1893 р. – Таврійську духовну семінарію, а у 1897 р. – Московську духовну Академію зі званням кандидата богослов’я. Він обрав шлях служіння Христу та його Церкві за покликом душі й серця. 8 серпня 1899 р. Олександр Звєрєв був висвячений у священицький сан.

Священик Олександр служив інспектором й вчителем закону Божого Таврійського єпархіального жіночого училища, а також доглядачем чоловічого духовного училища. За заслуги перед Церквою 19 вересня 1912 р. був возведений у сан протоієрея.

З листопада 1921 р. священик Олександр виконував обов’язки настоятеля Петропавлівського собору у Сімферополі. У 1922 р. прийняв чернецький постриг з ім’ям Сергій і був рукоположений в достоїнство архімандрита.

Восени 1922 р. був заарештований, невдовзі амністований.

З деяких джерел відомо про відхилення протоієрея Сергія (Звєрєва), але ненадовго, до обновленського розколу. З початком репресій та гонінь на Церкву та її служників по Таврійській губернії пройшла кампанія з вилучення церковних коштовностей на користь голодуючих. Але справжньою метою радянської влади було не стільки вилучить коштовності, скільки фізично знищити найбільш стійких й активних церковників. Саме у цей час відомий своєю благочестю та мудрістю протоієрей Сергій (Звєрєв) був висвячений в сан єпископа Мелітопольського, вікарія Катеринославської обновленської єпархії.

Саме навесні 1923 р., коли з-за страшного голоду влада сповістила про вилучення церковних скарбів, єпископ Сергій (Звєрєв) звернувся до народу з проханням допомогти нужденним. Але, незважаючи на всі благання про допомогу голодуючим та відкритість його церковної позиції, влада бачила в єпископі Мелітопольському лише свого ідейного ворога. 8 жовтня 1923 р. єпископ Сергій був заарештований вдруге за доносами та наклепами. Перебував під вартою у Мелітополі, а у 1924 р. був переведений до Харківського будинку попереднього ув’язнення. Але любов народу до свого патріарха у той час ще могла зупинити руку катів. Того ж року і єпископ Сергій (Звєрєв) був звільнений за «відсутністю складу злочину». Був засланий спочатку в Харків, потім до Москви, де проживав без права виїзду.

За свою розкольницьку діяльність єпископ Сергій (Звєрєв) приніс покаяння Святійшому Патріарху Тихону й був знов прийнятий в лоно Православної Церкви. У 1924–1926 рр. він залишався єпископом Мелітопольським, паралельно був управляючим Самарською єпархією замість заарештованого єпископа Самарського Анатолія (Грисюка).

1 лютого 1924 р. після передчасної кончини Святійшого Патріарха Тихона, для тимчасово створеної колегії архіпастирів для управління Церквою було запропоновано кандидатуру Владики Сергія. Бо для такої відповідальної справи були необхідні благодатна мудрість та неабиякий досвід церковного кормчого, якими володів єпископ Мелітопольський. Він завжди мав змогу звернутися до самого серця людини. Але за доносом та наклепами представників обновленської церкви, які співпрацювали на той час з органами НКВС, єпископа Мелітопольського знов заарештували, засудили та відправили у заслання.

Відбувши покарання, Владика повернувся до церковного служіння і з часом був зведений в сан архієпископа. З 1929 р. архієпископ Сергій ніс хрест архієрейського служіння на Єлецькій кафедрі.

У 1935 р. його знову заарештували та засудили на 5 років виправно-трудових таборів. Перебував у Єлецькій тюрмі майже рік. Владика прийняв це випробування зі справжньою християнською покорою. Безбожна влада звинуватила Владику в тому, що він, будучи зв’язаний з єпархіальним духовенством, займався контрреволюційною агітацією серед населення й священників та у своїх проповідях закликав до боротьби з радянською владою. Після проголошення вироку в січні 1935 р. ревний сповідник православної віри був відправлений етапом до Карагандинських таборів.

Але у таборі священики й миряни все ж таємно збиралися для молитов, іноді навіть їм вдавалося відслужити панахиди. Поминали, як правило, архієреїв та духовенство, які вже відійшли. Такі молитовні зібрання відвідував і Владика Сергій. Молитви допомагали змиритися зі усіма жахами життя у таборі й переносити усе покірно, побачивши в цьому лише промисел Божий.

За допомогою наклепів зрадників, начальство табору почало готувати проти Владики та його соратників нову справу. На допитах 67-річний старець тримався твердо: ані погрози, ані тортури його не зламали. Він відповідав коротко й з належною гідністю. На усі провокаційні запитання не відповідав, посилаючись на принципові міркування. Слідчому так і не вдалося примусити мужнього патріарха визнати себе винним. Майже усі в’язні, що перебували у камері поряд з Владикою Сергієм, також трималися твердо.

8 листопада 1937 р. архієпископ Сергій (Звєрєв) був засуджений разом з іншими сповідниками. Їх звинуватили в тому, що вони, нібито, були членами контрреволюційної організації та протягом усього часу перебування в таборі проводили активну антирадянську діяльність, яка полягала в нелегальних молитовних зібраннях, відправленні панахид за вбитими священнослужителями, у зв’язках із закордоном та невизнанням радянської влади. 13 листопада 1937 р. їм було винесено вирок про розстріл, з конфіскацією майна. 14 листопада вирок був приведений у виконання. Архієпископ Сергій (Звєрєв) був розстріляний та похований у безвісній загальній могилі разом з іншими звинуваченими за цією справою.

Так завершився хресний шлях відданого сина православної Церкви священномученика Сергія (Звєрєва). Його було прославлено у 1999 р. Священним Синодом Української Православної Церкви з встановленою датою пам’яті 14 листопада у припущений день мученицької кончини. Прославлення відбулося в м. Мелітополь. Канонізовано до святих новомучеників й сповідників Російських на Ювілейному Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви в серпні 2000 р. для загально-церковного вшанування.

(Т. О. Тренчук)

Література:

Авдеенко, С. И. Голгофа архиепископа Сергия // Авдеенко, С. И. Красный молох / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Изд. дом МГТ], 2019. — С. 15–73.

Авдеенко, С. И. Голгофа архиепископа Сергия // Авдеенко, С. И. От веры не отрекся : святые земли Мелитопольской / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2018]. — С. 5—74.

Клименко, Е. Бердянская епархия. Прошлое и настоящее : кн. посвящ. 10-летию со дня основания Бердянской епархии и 190-летию основания города Бердянска / Е. Клименко, Т. Клименко ; протоиерей Евгений Клименко, Тамара Клименко. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — С. 84–91.

Авдеенко, С. И. Голгофа архиепископа Сергия / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [б. и.], 2011. — 68 с.

Науменко, І. Я. Голгофа священномученика Сергія : Звєрєв Олександр Михайлович // Реабілітовані історією. Запорізька область / обл. редкол. : Стрюк А. І. (голова) [та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. — Кн. 1. — С. 182–186. — (Реабілітовані історією : у 27 т. / гол. редкол. : Тронько П. Т. (голова) [та ін.]).

Священномученик Сергій, Архієпископ Мелітопольський // Повернені імена : документи, короткі біографічні довідки (про реабілітовані жертви політ. репресій у Запоріз. обл. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2000. — Кн. 3. — С. 4. — (Реабілітовані історією).

Науменко, І. Священномученик Сергій та інші // Спокута : альманах / ред. П.П. Ребро (гол. ред.) [та ін.]. — Запоріжжя : ОНРП «Реабілітовані історією» ; Дніпров. металург, 2000. — № 3. — С. 14–23. — (Додаток до серії книг «Реабілітовані історією». 2000-літтю від Різдва Христового присвячується).

***

Соколов, М. Святые Запорожской земли // Помни. — 2011. — 3 окт. (№ 3). — С. 7.

24.02 – 30 років від дня народження Олексія Григоровича Заїки (24.02.1992, м. Запоріжжя – 04.07.2014, там само), старшого солдата 93-ї ОМБр ЗСУ. Загинув в зоні проведення АТО / ООС (поблизу с. Карлівка Донецької області).

Література про життя та діяльність:

Заїка Олексій Григорович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. —Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 104–107.

Інтернет-ресурси:

Заїка Олексій Григорович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/pUBjZQO

25.02 – 50 років від дня народження Володимира Анатолійовича Лінікова (25.02.1972, м. Запоріжжя), завідувача відділу новітньої історії ЗОКМ (2004 – лип. 2021).

Володимир Анатолійович Лініков народився 25 лютого 1972 року в Запоріжжі в звичайній радянській сім’ї. Ще зі школи він захопився археологією. Якщо до його рук випадково потрапляли викинуті землекопами на шкільне подвір’ї уламки черепа, якими місцеві хлопчаки гралися у футбол, Володимир разом з приятелем Андрієм намагався ці уламки склеїти. Як правило, перші спроби великого успіху не мали, але саме вони стали тим великим інтересом, який визначив майбутнє двох школярів. І якщо друг Андрій став травматологом, то Володимир – археологом, і неодноразово, знаходячи в археологічних експедиціях якісь уламки – чи то кераміки, чи то кісток – Володимир згадував ті перші шкільні відчуття при «склеюванні черепів». Та ніколи Володимир не думав і не гадав, що стане музейником. Після закінчення інституту (1994) Володимир, перед початком служби в армії, шукав свого місця в житті: чи залишитись при археологічній лабораторії Запорізького державного університету, чи попрацювати в адміністрації – в управлінні культури. Врешті, це став музей, робота в якому була тимчасово перервана військовою службою (грудень 1994 – грудень 1995). Служив Володимир як поштар в 3-му окремому навчальному полку зв’язку та радіозабезпечення, а як освічена людина, та й ще за фахом – історик, ще виконував роль замполіта: готував лекції з політосвіти для рядового складу.

В країні йдуть процеси реструктуризації та оптимізації державних установ, музейна посада Володимира скорочена, і він працює в інспекції охорони пам’яток (до 1997 року). Але, як тільки відкривається вакансія у музеї, Володимир повертаються на улюблене місце роботи, працює у відділі фондів, відділі новітньої історії, який й очолить 2004 року.

Про таланти та захоплення Володимира Лінікова можна говорити годинами, особливо про майстерність його як фотографа. Шліфував свою майстерність Володимир, вивчав усі тонкощі фотографування і в школі, і особливо в армії. Саме там, на службі під Києвом, він мав змогу бачити в дії сучасні технології зйомки в кольорі, і так з’явилося у Володимира хобі, яке згодом, через уроки майстерності у Петра Іваненка і Дмитра Деркача, через виставкову діяльність у Запорізькому фотоклубі, привело до Національної спілки фотохудожників України.

Тематика його фототворів – різноманітна: натюрморт і пейзаж – в перші роки професійної майстерності, документальні кадрі – як вершина досягнутої досконалості. Документальні зйомки він проводив на підприємствах Запоріжжя (Володимир поважає не постановочне фото, а світлини в справжньому процесі життя і виробництва), на вулицях рідного міста – «вулична фотографія», яка межувала з «travel photo». І всюди – обличчя, обличчя людини-трудівника, обличчя, натхненні творчою працею, усвідомленням важливості своєї справи, обличчя щасливих людей.

Останнім часом Володимир захоплений дуже складною темою – він фотографує дику природу, і свою творчість позиціонує як «для себе», і насолоджується самим процесом фотозйомки.

Як справжній науковець, Володимир проявив себе ще студентом, вивчаючи тему і проблеми Першої світової війни. Пізніше його захопила тема Другої світової війни, і саме на Запоріжжі. А коли на наукових теренах з’являється «Музейний вісник», а в ньому – наукові статті Володимира Лінікова, всі спеціалісти змогли гідно оцінити фактологічний багаж, науковий підхід, стиль написання наукових статей їх автора.

Як керівник відділу «Новітня історія краю» Запорізького обласного краєзнавчого музею, він самостійно розробляв дизайн нових випусків «Музейного вісника» і активно шукав, досліджував і розгадував непізнані загадки історії рідного краю, рідного Запоріжжя.

В розквіті свого життя, сповнений сил і енергії, творчих планів і натхнення, Володимир Лініков зараз активно займається створенням нових музейних експозицій, науковою і творчою роботою в музеї історії Запорізького національного університету, який очолив в серпні 2021 року.

(Б. В. Пристінський)

Наукові публікації:

Легенда про Комбата / [В. Лініков] // Запорізький рахунок Великій війні, 1939–1945 / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [Просвіта], 2013. — С. 119–133.

***

Борці за свободу. Український фактор в революції 1905–1907 рр. в Російській імперії : [у т. ч. Олександрівський, Бердянський, Мелітопольський повіти] / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2019. — № 19. — С. 120–141. —Бібліогр.: 94 назв.

Про дату заснування міста Олександрівська в контексті інформаційної війни / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2018. — № 18. — С. 192–202. —Бібліогр.: 41 назв.

Чи дійсно революційний? : деякі думки про підпільну організацію Ревком / Лініков В. А. // Музейний вісник. — 2017. — № 17. — С. 186–196. — Бібліогр.: 26 назв.

Прапори над Берліном: незакінчена історія / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2016. — № 16. — С. 181–204. — Бібліогр. : 96 назв.

Про що говорять тіні : [Запоріжжя у вересні 1943 р.] / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2015. — № 15. — С. 215–221. —Бібліогр.: 18 назв.

Критичний аналіз деяких епізодів підпільного руху у м. Запоріжжі (1942–1943 рр.) / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2014. — № 14. — С. 259–274. — Бібліогр.: 24 назв.

Дніпровська гідроелектростанція : погляд з-під хмар : [фотографії, які були зроблені німецьким пілотом під час Другої світової війни 1941–1944] / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2013. — № 13. — С. 206–216. — Бібліогр.: 14 назв.

Підрив Дніпровської греблі 18 серпня 1941 р. : [Запоріжжя] / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 226–230. — Бібліогр.: 17 назв.

Продовольственный вопрос в Александровске в начале Первой мировой войны / В. А. Лиников // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 109–114. — Бібліогр.: 11 назв.

Влияние Первой мировой войны на промышленное развитие Александровска / В. А. Лиников // Музейний вісник. — 2001. — № 1. — С. 72–77. — Бібліогр.: 15 назв.

Публікації у співавторстві:

Документи Запорізького краєзнавчого музею періоду Другої світової війни / Шаповалов Г., Лінніков В. // Архіви України. — 2005. — № 1–3. — С. 158.

Член редакційної колегії серії:

Усна історія російсько-української війни (2014–2016 роки). Вип. 3 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2017. — 200 с. : іл. 

Усна історія російсько-української війни (2014–2016 роки). Вип. 2 : 55-а окрема артилерійська бригада / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К. І. С., 2016. — 464 с. : іл.

Усна історія російсько-української війни (2014–2015 роки). Вип. 1 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К. І. С., 2015. — 176 с. : іл. 

Фотохудожник:

Музейний вісник : наук.-теорет. щорічник. № 20 / КЗ «ЗОКМ» ЗОР ; [обкладинка, дизайн та верстка В. А. Лінікова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2020. — 214 с.

Музейний вісник : наук.-теорет. щорічник. № 19 / КЗ «ЗОКМ» ЗОР ; [обкладинка, дизайн та верстка В. А. Лінікова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2019. — 270 с.

Художники Запоріжжя : до 80-річчя Запорізької області / Запоріз. худож. музей ; [ідея проєкту І. А. Янкович, фот. Б. В. Дворний, В. А. Лініков ; худож. ред. К. Г. Носенко]. — Запоріжжя : [Привоз Принт], 2019. — 112 с. : кольор. іл.

Із серії «Ілюзії старого міста» (2018) : [фото] / Лініков Володимир // Запорізький пейзаж : мистецький проєкт : живопис, графіка, фотографія / Департамент культури, туризму, національностей і релігій ОДА, КУ «Запоріз. обл. худож. музей» ЗОР ; [ідея проєкту І. А. Янкович]. — [Запоріжжя : Привоз Принт], 2018. — С. 12.

Канва для долі. Вишиті картини Наталії Курносової / [К. І. Курносов ; фот. В. Лініков]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — 144 с. : іл.

[Фото В. Лінікова] // Хортиця : альбом / авт. тексту і упоряд. К. І. Сушко. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — С. 4, 12–13, 21, 22, 26, 28, 36, 54, 56–57, 64, 66–71, 77–83, 86–87, 90–91, 94, 101, 108–109, 111, 113,114–115, 118–119, 120–121, 124–125.

Література про життя та діяльність:

Линников Владимир : (участник фотоклуба с 1996 г., член НСФХУ с 2000 г.) // Запорожский фотоклуб, 1963–2013 : 50 годовщине Запорожского фотоклуба посвящается / [ред. А. Разгонов]. — [Запорожье] : Привоз Принт, 2013. — С. 73.

Атаманчук, И. Другие города / Инесса Атаманчук // Art of life. — 2012. — № 5. — С. 54–57.

25.02 – 20 років (2002) від дня юридичної реєстрації Запорізького центру татарської культури «Алтин Ай» («Золота Луна»).

У жовтні 1996 року волзька діаспора татар утворила Запорізький центр татарської культури «Алтин Ай» («Золота луна»), а 25 лютого 2002 року була здійснена юридична реєстрація. З моменту заснування і до цього часу незмінним керівником Центру є Ахмерова Ряхіма Сулейманівна.

Основним завданням товариства є сприяння національно-культурному і духовному розвитку через вивчення рідної мови, традицій, збереження історичної пам’яті і самобутності татарського народу.

«Алтин Ай» є найактивнішим членом НКО Всеукраїнського центру татарської культури «Туган Тел».

З метою збереження і популяризації мови та культури у 1997 році була організована недільна татарська школа при Палаці культури «Орбіта», в якій навчалися діти й дорослі. Першим педагогом була Альфія Гаязутдінова, потім естафету перейняла Ряхіма Сулейманівна Ахмерова.

При Центрі був створений творчий колектив «Чишме» («Джерело»), перший керівник – Рямзія Муратова. Дитячий хореографічний ансамбль «Веселка» та його група «Салават Купері» («Веселка») під керівництвом Тетяни Безпалової став також популяризатором татарської культури. Талановиті музиканти і вокалісти є постійними учасниками міжнаціональних фестивалів та свят.

Початок проведення у Запоріжжі сабантуїв було покладено у 1999 році. Вони не тільки популяризували татарську культуру, а й одночасно стали міжнаціональними, на захід приїздило до 50 колективів різних національностей. Новим здобутком товариства став великий святковий захід «Зірки Запорізького сабантуя», який пройшов у жовтні 2017 р. в ПК «Орбіта».

«Алтин Ай» упродовж довгих років співпрацює з Запорізькою обласною універсальною науковою бібліотекою. Літературно-художні програми, присвячені видатним діячам татарського народу, таким як Муса Джаліль, Габдула Тукай, Муса Бігеєв, Садрі та Хаді Максуді, Рудольф Нурєєв, збирають численних слухачів та учасників. У 2015 році, в рамках тижня татарської культури, відбулися: виставка предметів побуту і символіки «Татарський світ», програма, присвячена традиціям татарської родини, а також засідання молодіжного клуба «Відомі татари».

Закарбувалися у пам’яті відвідувачів бібліотеки і такі самобутні заходи як виставка «Українсько-татарські мотиви» Тетяни Беляєвої, на якій були представлені в тому числі й елементи татарського національного костюму, «День пам’яті захисників Казані», «Родинна обрядовість та традиції волзьких татар», «Економічні зв’язки Київської Русі та Волзької Булгарії», «Татари на польських землях» (спільно з польським товариством «Радощ»).

Упродовж 1999–2005 року активістами «Алтин Ай» щомісячно видавалася газета «Бігі авил», окремі примірники якої зберігаються у Запорізькій обласній науковій бібліотеці. Центр співпрацює з щомісячним всеукраїнським татарським культурно-просвітницьким журналом «Дуслик», що виходить у Києві. На сторінках видання постійно друкуються матеріали про діяльність запорізьких татар.

Представники Центру беруть участь у міжнаціональних заходах та акціях в області та місті. Це і «Покрова на Хортиці», національне містечко під час святкування річниць Незалежності України, Другий фестиваль фільмів національно-культурних товариств та багато інших.

Волзькі татари давно вже є яскравою складовою багатонаціонального Запоріжжя, які не тільки дбайливо зберігають свою культуру, але й шанують мову, культуру, традиції усіх національностей.

(О. А. Назаренко)

Література:

Запорізький центр татарської культури «Алтин Ай» // Запорізька область – сузір’я культур / [упоряд. Н. Хамдані]. – Запоріжжя, 2020. – С. 83–84.

Запорізький центр татарської культури «Алтин-Ай» («Золота Луна») // Ми – українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. — [Запоріжжя : Просвіта, 2012]. — С. 10–11.

Інтернет-ресурси:

20 золотих років Центру татарської культури «Алтин-Ай» [Електронний ресурс] // Запорізька обласна державна адміністрація : державний сайт України. — Режим доступу: https://cutt.ly/pT7jyyL

В «Сузір’ї» сяє зоря кожного народу [Електронний ресурс] : [в т. ч. про діяльність у Центрі національних культур ЗОУНБ Центру татарської культури «Алтин Ай»] // Комунікаційна платформа національних спільнот Запорізької області. — Режим доступу : https://cutt.ly/eT7jsBa

26.02 – 70 років від дня народження Юрія Павловича Бакума (26.02.1952, м. Комсомольськ-на-Амурі, Хабаров. край, РФ), актора Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара, народного артиста України28.

Юрій Павлович Бакум народився 26 лютого 1952 року в місті Комсомольськ Хабаровського краю. Рід його – потомственні хлібороби із села Матвіївка Золотоніського району Черкаської області, а на Далекому Сході батько малого Юрася відбував надстрокову службу. У рідне село сім’я повернулася в 1955 році. Тут, на природі, пройшло дитинство маленького Юрія, його лісові та болотяні університети, шкільні роки.

Закінчивши у 1969 році Дмитрівську середню школу Золотоніського району, Юрій Бакум вступив до Харківського культурно-освітнього училища на режисерський факультет. Вчився з захопленням та задоволенням, тому й закінчив училище 1974 року з відзнакою. За цей час (1971–1974) він встиг відслужити у лавах Радянської Армії. Мріяв про театр. В училищі ставили багато вистав, та оскільки у групі було лише два хлопці, то Юрію доводилося грати по 14–15 ролей за семестр.

Напередодні випуску в училище приїхав режисер зі щойно створеного Черкаського лялькового театру і запропонував Юрію роботу. Майбутній актор погодився, але ж він мав їхати за призначенням у Харківську область як клубний працівник та режисер самодіяльних театральних колективів. Юрій Бакум попередив директора театру, що мріє вступити до інституту мистецтв, щоб стати актором драматичного театру. Одна була незручність у роботі Юрія в ляльковому театрі – зріст актора 1 м 85 см, а висота ширми –1 м 70 см! Доводилося пригинатися. І досі актор залишається дитиною, як побачить лялькового зайця чи вовка – сміється разом із дітьми!

У 1975 році Юрій Павлович, попрацювавши з січня до серпня актором Черкаського лялькового театру (нині Черкаський академічний театр ляльок), вступає до Харківського інституту мистецтв імені І. П. Котляревського на акторський факультет.

В інституті Юрій Бакум навчався на курсі Миколи Борисенка, якого актор згадує з вдячністю і який навчав багатьох акторів Запорізького музично-драматичного театру. Йому також викладала талановита особистість, народна артистка СРСР Валентина Чистякова, дружина славнозвісного Леся Курбаса, розстріляного у 1937 році. В ті часи ще не можна було згадувати видатного режисера.

Одного разу студенти організували вечір пам’яті Леся Курбаса. Зі спогадами про нього мав виступити завідувач літературної частини театру імені Т. Г. Шевченка Анатолій Горбенко, який викладав в інституті українську літературу, а Юрій Бакум мав читати твори Шевченка. Уже відбувся генеральний прогін цього концерту – і раптом його заборонили. Вже коли Україна стала незалежною, табу зняли.

Після закінчення інституту в 1979 році Юрій Павлович був направлений в Запорізький музично-драматичний театр імені М. Щорса, який на той час вважався одним з найкращих театрів України. Сьогодні театр носить назву Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В. Г. Магара. На сцені цього славетного театру Юрій Павлович служить вже більше 40 років.

У творчому доробку актора понад 100 різнопланових ролей. Серед них: Богдан Хмельницький – у виставі «Судна ніч» за п’єсою С. Носаня (режисер – народний артист України О. П. Король), Голохвастов – у виставі «Дамських справ майстер» (Шевцов за Старицьким, режисер –заслужений діяч мистецтв України А. А. Галімон), Дон-Кіхот – у виставі «Закоханий ідальго» за п’єсою Д. Вассермана «Людина з Ла Манчі» (режисер – заслужений діяч мистецтв України І. О. Борис), Олексій – у виставі «Сватання на Гончарівці» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (режисер –народний артист України О. І. Гапон), Микола – у виставі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського (режисер – заслужений діяч мистецтв України А. А. Галімон), Михайло – у виставі «Украдене щастя» І. Франка (постановник – О. Король, режисер – В. Рачок), Зевс – у виставі «Енеїда» І. П. Котляревського (режисер – А. Романов), Мамай – у виставі «Мамай» К. Карпенка (режисер – заслужений діяч мистецтв України Є. І. Головатюк), філософ Дені Дідро – у виставі «Розпусник» Е. Шмітта (режисер – Г. Богомаз-Бабій).

Юрій Павлович Бакум співав вокальні партії в класичних операх та оперетах: Бертран в опері П. І. Чайковського «Іоланта» (режисер – В. В. Попов), Сальєрі в опері «Моцарт і Сальєрі» М. А. Римського-Корсакова за п’єсою О. С. Пушкіна в перекладі І. Я. Франка (режисер – Н. Гонцовська), Барон де Кревельяк в опереті «Принцеса цирку» І. Кальмана (режисери – народний артист С. К. Сміян та народний. артист України В. Попудренко), Феррі в опереті «Королева чардашу» І. Кальмана (режисер – Г. Кисельов).

Однією з зіркових ролей Юрія Павловича Бакума стала роль Мамая в однойменній виставі «Мамай», яку поставив на сцені театру ім. В. Магара режисер Євген Головатюк. Репетиції тривали трохи більше двох місяців, підготовка ж самої вистави – протягом двох років. Коли режисер Євген Головатюк дав акторові прочитати п’єсу «Мамай», вона схвилювала його до сліз саме українським, рідним духом, привернула увагу гарним сюжетом, її не можна було назвати виставою одного героя. Усі актори, масовка є головною дієвою силою. Від кожного епізоду йде енергетика життя. При цьому поєдналися певний сентимент, романтичність, любов до матері й високі слова.

Роль Мамая режисер-постановник із самого початку запропонував Юрію Бакуму. Характер Мамая складається з його вчинків – він визволяє людей від бусурманів, лікує хлопчика, хоче знайти порозуміння з братом. У виставі багато бойових сцен, які вимагали володіння шаблею. У Харківському інституті мистецтв на заняттях зі сценічної мови шаблю в очі не бачили! Але ретельно вивчали бої зі шпагою, які у майбутнього актора непогано виходили.

Коли почав працювати в театрі, акторові довелося на все життя подружитися з шаблею, яка стала незмінним атрибутом на все життя. Уперше взяв шаблю в «Енеїді», яку ставив головний режисер театру Володимир Грипич, потім у виставах «Байда, князь Вишневецький» та «Богдан Хмельницький»… Усі козаки, ватажки, яких грав актор, носили лише шаблю. Але сцен боїв не було.

А в «Мамаї» сцени боїв вражають! Бої – неабияка удача цієї вистави. Їх ставив Євген Дзиґа, актор нашого театру, який зіграв Василя Негоду. Всі відмітили, що він дуже гарно справився зі своєю роботою. Бойові сцени сюжетні, і це не лише махання шаблями – в кожній бойовій сцені є певна сюжетна лінія. У «Мамаї» вперше поставили бої, які могли бути насправді між козаками й бусурманами.

За довгі роки бездоганного служіння театру актор отримав багато нагород. Юрій Павлович нагороджений ювілейною медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2000), орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступеня (2012). Нагороджений дипломом лауреата вищої театральної нагороди Придніпров’я «Січеславна» за поетичне втілення образу Мамая у виставі «Мамай» К. Карпенка (2008) ; дипломами Національної спілки театральних діячів України за значний внесок у розвиток театрального мистецтва України (2009), лауреата премії ім. І. Паторжинського (2010), Національної спілки театральних діячів України (2012), театральної премії ім. В. Г. Магара (2012, 2014), є лауреатом обласної премії за досягнення у розвитку культури Запорізького краю у номінації «За кращу акторську роль» (2005). Найвищі нагороди актора від держави: звання «Заслужений артист України» (1994), та «Народний артист України» (2009).

Юрій Павлович має чудову, дружну родину, що повсякчас підтримує та надихає актора. Дружина Раїса Вікторівна за фахом педагог. Теж родом з села Матвіївка. У 70-х роках вчителювала у Києві, а з 1979 року разом з чоловіком – запоріжани. За плідну та віддану роботу в сфері освіти Раїса Вікторівна удостоєна звання «Відмінник народної освіти». Разом з дружиною Юрій Павлович виховав двох доньок – Надію та Катерину, які подарували їм справжній скарб – аж п’ятьох онуків, що наповнюють оселю Бакумів веселощами та щирими усмішками.

Творчі талант та енергія Юрія Павловича Бакума не обмежуються акторством, а знаходять також свій вияв у літературних доробках: спічах, панегіриках, дружніх жартах. Він є членом Міжнародної асоціації гумористів і сатириків (козацьке прізвисько Кривоніс), друкується в альманасі «Весела Січ» та періодичних виданнях Запоріжжя. Іноді Юрій Павлович пише музику на вірші запорізьких поетів і виконує ці пісні під акомпанемент гітари, з якою не розлучається з дитинства. Він є автор музики й виконавець «Маршу Веселої Січі» (вірші Петра Ребра).

Також часто виступає з читацькими програмами в школах та трудових колективах. Він у багатьох концертах постійно читає вірші та гуморески українських письменників. Найбільше – твори Петра Ребра. Причому настільки майстерно несе в люди українське слово, що слухачі в залі завмирають. Частим і бажаним гостем буває Юрій Бакум на багатьох читацьких заходах у стінах Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки: у відділі мистецтв, краєзнавства, читальному залі. Участь славетного актора з гітарою в руках та доброю посмішкою на обличчі – завжди запорука успіху та читацької зацікавленості в будь-якому заході.

Юрій Павлович ділиться своїм талантом та вмінням із молодим поколінням – є викладачем, професором кафедри акторської майстерності Запорізького національного університету.

Не менше, ніж творчу, полюбляє Юрій Павлович фізичну роботу. Власноруч збудував в селі хатину, вирощує овочі та фрукти. Надзвичайно залюблений у чарівну українську природу і все, що її населяє.

Щоранку Юрій Павлович, просинаючись, каже: «Здрастуйте, милі люди. Зупиніться, посміхніться, подивіться на небо та будьте щасливі на нашій квітучій, вільній, щедрій українській землі!».

(О. А. Савкіна)

Література про життя та діяльність:

Середа, В. Кривоніс – актор Юрій Бакум (26. 02. 1952) // Середа В. П. У царині дотепного слова / Віра Середа. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. — С. 83–89.

Нещерет, Т. І. Бакум Юрій Павлович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Т. Шевченка. — Київ : [Поліграфкнига], 2003. — Т. 2 : Б – Біо.— С. 120–121.

***

Третяк, С. Юрій Бакум: «Театр залишає нас людьми на цьому світі» / Світлана Третяк // Верже. — 2018. — 8 нояб. (№44). — С. 12.

Гривцова, О. Дон Кіхот на сцені і в житті // Запоріз. правда. — 2004. — 30 квіт. — С. 7.

Цього місяця виповнюється:

– 15 років (2007) від дня заснування Запорізького міського грузинського товариства ім. Шота Руставелі.

Березень

02.03 – 80 років від дня народження Петра Миколайовича Матюхіна (02.03.1942), генерал-майора авіації. 1985–1992 рр. –командир 7-ї військово-транспортної авіаційної дивізії (м. Мелітополь).

Література про життя та діяльність:

Они командовали 7-й военно-транспортной авиационной дивизией : (генерал-майор авиации Матюхин Петр Николаевич) // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». – [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 400.

03.03 – 75 років тому (1947) став до ладу діючих відновлений перший гідроагрегат Дніпрогесу.

03.03 – 70 років від дня народження Олега Яковича Бабака (3.03.1952, м. Оріхів), доктора медичних наук (1992), професора (1998), заслуженого діяча науки і техніки України (2001), директора Інституту терапії ім. Л. Малої АМН України (2003–2012)29.

04.03 – 90 років від дня народження Стелли Віталіївни Пономарьової (04.03.1932, м. Запоріжжя), співробітника ЗОУНБ (з 1961), завідувачки науково-методичного відділу (1964–2005).

Стелла Віталіївна Пономарьова народилася 4 березня 1932 року в м. Запоріжжі у сім’ї інженера-металурга. Старанно навчалася в середній школі № 50. Але почалася війна, сім’я була евакуйована в Кемеровську область, а звідти – у м. Челябінськ, де дівчина здобула середню освіту. Проблем з вибором професії не було – вона мріяла стати філологом, а жаданим вузом був МДУ – Московський державний університет імені М. Ломоносова. Роки навчання пролетіли швидко, і в 1956 р. Стелла Віталіївна повернулася до Запоріжжя.

Першим місцем роботи був обласний бібліотечний колектор (1957–1961), де стали в нагоді ґрунтовні знання літератури, отримані у виші. Там її помітили працівниці обласної бібліотеки імені Горького О. Д. Флешнер і Г. С. Рябошапка: розповідаючи про поповнення фондів сільських бібліотек, молода комплектувальниця детально проаналізувала існуючі проблеми.

1961 року Стеллу Віталіївну запросили на посаду методиста ЗОУНБ. Досі з щирою вдячністю вона згадує тих, хто їй дуже допоміг освоїти бібліотечну справу – директора бібліотеки А. І. Бальцера і завідуючу відділом Р. А. Шелленберг. Першим досягненням молодого методиста був вдалий виступ на семінарі бібліотекарів південної зони за участю куратора з Одеської наукової бібліотеки Кирилова. Тоді ж була написана перша стаття в професійний журнал.

Методична робота, якій Стелла Віталіївна віддала 44 роки свого життя, наче була створена для неї. У 1976 році вона очолила роботу з централізації бібліотечної мережі, керувала проведенням експерименту на базі бібліотек Оріхівського району, аналізувала діяльність новостворених централізованих бібліотечних систем. Вона об’їздила з методичною допомогою практично всі бібліотеки області, наполегливо боролася за збереження книгозбірень, часто зустрічалася з керівниками міст і районів.

С. В. Пономарьова завжди була відкрита всьому новому у бібліотечній сфері. З її ініціативи та за безпосердньої участі були запроваджені такі прогресивні на той час форми організації роботи як бригадний підряд, комплексна система управління якістю праці, гнучкий графік тощо. Ці інновації згодом запровадили інші відділи та бібліотеки, а досвід запорізьких книгозбірень було висвітлено на сторінках професійної періодики.

С. В. Пономарьова стояла біля витоків Запорізької бібліотечної асоціації (утворена 1996 р.), на посаді голови ЗБА їй вдалося об’єднати і налагодити співпрацю бібліотек різних систем і відомств, провести ряд спільних семінарів.

Її внесок у розвиток бібліотечної справи області був високо оцінений – С. В. Пономарьова нагороджена ювілейною медаллю «За звитяжну працю, в ознаменування 100-річчя від дня народження Володимира Ілліча Леніна», почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтів України «За багаторічну плідну працю в галузі культури», численними грамотами Міністерства культури України, Запорізької обласної державної адміністрації та Запорізької обласної ради.

Стелла Віталіївна була чудовим керівником, гарним наставником, підготувала цілу плеяду кадрів, які успішно працювали на різних керівних посадах. В той час високо цінувалися «вихідці» з методичного відділу, оскільки вони мали всі необхідні якості та глибокі знання.

Тактовна, уважна, доброзичлива, з чудовим почуттям гумору, Стелла Віталіївна була для всіх не тільки втіленням високого професіоналізму, а й порадником, рідною людиною. Зараз вона перебуває на заслуженому відпочинку, але бібліотечні працівники області досі згадують її внесок у розвиток бібліотечної справи регіону та особливий, інтелігентний стиль керівництва.

(Л. Є. Мажара)

Публікації:

Акция «Сельская библотека» как объект общественного мнения / С. В. Пономарьова // Сільські бібліотеки в умовах економічних і соціальних перетворень : матеріали обл. конф., м. Запоріжжя, 24–25 верес. 2003 р. / Запоріз. бібл. асоціація ; уклад. Л. Ф. Ізюмова. — Запоріжжя : Поліграф, 2004. — С. 28–30.

Методична діяльність Бібліотеки: традиції та інновації / С. В. Пономарьова // Регіональна бібліотека: розвиток потенціалу в сучасному інформаційному просторі : матеріали наук.-практ. конф., 13 жовт. 2004 р. / Упр. культури ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: Н. Купреєва, І. Степаненко]. —Запоріжжя :[Поліграф], 2004. — С. 56–60.

Впровадження наукової організації праці і управління в ЦБС / С. В. Пономарьова // Бібліотекознавство і бібліографія : респ. міжвід. наук.-метод. зб. / М-во культури УРСР, Харків. держ. ін-т культури ; [редкол.: Є. П. Тамм (відп. ред.) та ін.]. — Харків : Вища школа, 1986. — Вип. 26. — С. 80–84.

Координація методичної роботи / С. В. Пономарьова // Бібліотекознавство і бібліографія : респ. міжвід. наук.-метод. зб. / М-во культури УРСР, Харків. держ. ін-т культури ; [редкол.: Є. П. Тамм (відп. ред.) та ін.]. — Харків : Вища школа, 1980. — Вип. 20. — С. 25–31.

***

Повір у себе / Пономарьова С. // Бібліотечна планета. — 1999. — № 4. — С. 12–13.

Чтению учит телевизор / Пономарьова С. // Библиотека. — 1996. —№ 2. — С. 57–58.

Координация методической работы областных библиотек для взрослых, детей и юношества / Пономарьова С. // Сов. библиотековедение. — 1988. — № 2. — С. 63–67.

Школа руководителя / Пономарьова С. // Библиотекарь. —1984. — № 9. — С. 29.

В інтересах усіх читачів / Пономарьова С. // Запоріз. правда. — 1974. — 15 груд.

Література про життя та діяльність:

Мажара Л. Є. Коваль спеціалістів – Пономарьова Стелла Віталіївна / Мажара Людмила Єфремівна // Бібліотека. Роки, люди, долі : збірка нарисів та фотодокументів.. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — С. 62–64.

Мажара Л. Життя тільки починається / Л. Мажара, М. Федосенко // Клубок. — 2005. — № 20. — С. 4.

[Пономарьова С. В.] // «Повний вік моїй бібліотеці…» 1904–2004 : (Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека імені О. М. Горького: історія і сучасність) : бібліогр. покажчик / [уклад.: О. Дутова, І. Шершньова, Г. Нагорна]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2004. — С. 16, 19, 44, 45, 46, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 62, 63.

Степаненко И. П. Методисты былых времен / Степаненко Инна Павловна // Бібліотека. Роки, люди, долі : збірка нарисів та фотодокументів. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — С. 73.

Література про життя та діяльність:

Пономарева Стелла Витальевна, заведующая научно-методическим отделом. 1961–2005 : [фото] // Ветераны труда – гордость Горьковки / [ЗОУНБ им. Горького ; отв. за вып. Л. Колодка. — Запорожье, 2014. — С. 39].

Мажара, Л. Є. Коваль спеціалістів – Пономарьова Стелла Віталіївна // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. облради ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — С. 62–64.

04.03 – 70 років з дня народження Олександра Юхимовича Кисельова (19.05.1952, м. Порт-Артур, КНР), запорізького самодіяльного композитора30.

04.03 – 75 років Петру Григоровичу Савченку (04.03.1947), запорізькому художнику-графіку, члену ЗОНСХУ.

05.03 – 100 років від дня народження Василя Степановича Петрова (05.03.1922 (за іншими даними – 22.06), с. Дмитрівка Приазов. ОТГ Мелітопольського р-ну – 15.04.2003, м. Київ), двічі Героя Радянського Союзу31.

Василь Степанович Петров народився 5 березня (за іншими відомостями – 22 червня) 1922 року в невеликому селі Дмитрівка Приазовського (нині – Мелітопольського) району Запорізької області, в селянській родині. У 1939 році закінчив Нововасилівську середню школу. Того ж року був призваний до лав Червоної Армії. У 1941 році закінчив Сумське артилерійське училище. Друга світова війна застала його у 92-окремому дивізіоні, який дислокувався у місті Новоград-Волинському. Василю Петрову довелось воювати на Південно-Західному, Воронезькому, 1-му Українському і Брянському фронтах.

23 вересня 1943 року В. С. Петров особливо відзначився при форсуванні Дніпра в районі Переяслава. У важких боях командир полку капітан В. Петров внаслідок тяжкого поранення втратив обидві руки, але поле бою не залишив. За мужність і героїзм в тих боях Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1943 року В. С. Петрову було присвоєно звання «Герой Радянського Союзу» із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 3504).

Після важкої операції і довготривалого лікування у шпиталі Василю Степановичу пропонують посаду другого секретаря у одному із райкомів партії у Москві. З часом Василь Степанович зумів подолати всі випробування і негаразди, які випали на його долю. Зрештою, він дійшов висновку, що руки він втратив, але здатність керувати боєм зумів зберегти. На фронті ім’я безрукого майора-артилериста обросло легендами. Бійці говорили про його фантастичну хоробрість, а його батареї вважалися найрезультативнішими. І навесні 1944 року Василь Степанович Петров повертається на фронт. Командування призначає його на посаду командира артилерійського полку.

У квітні 1945 року В. С. Петров вдруге відзначився при утриманні плацдарму на лівому березі Одеру в районі селища Ніскі (Німеччина). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року гвардії майору Василю Степановичу Петрову було вдруге присвоєно звання «Герой Радянського Союзу» із врученням медалі «Золота Зірка» (№ 6071).

Після війни Василь Степанович продовжив військову службу у військах та штабах. Був заступником командувача артилерії і ракетними військами Прикарпатського військового округу.

У 1954 році В. С. Петров закінчив Львівський державний університет. Захистив кандидатську дисертацію. У 1977 році він став генерал-лейтенантом артилерії. Після розпаду СРСР обіймав посаду заступника командувача ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. У ці роки В. С. Петров займався активною науковою, громадською та військовою роботою. У березні 1994 року Указом Президента України генерал-полковника Василя Петрова було довічно залишено на військовій службі у Збройних силах України.

Прославлений ветеран, двічі Герой Радянського Союзу пішов з життя 15 жовтня 2003 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

У 1953 році бронзовий бюст В. С. Петрова встановлено у місті Тамбов.

7 травня 2012 року у Києві по вул. Кутузова, де мешкав В. С. Петров, було відкрито меморіальну дошку.

Ім’я Василя Степановича Петрова вибите на Алеї Слави в Запоріжжі та Алеї Героїв у Мелітополі.

(О. В. Руденко)

Література про життя та діяльність:

Авдеенко, С. Безрукий воин : повесть, сценарий. – Мелитополь ИД МГТ, 2021. – 313 с.

Варяник, О. В. Петров Василий Степанович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 77-81.

Авдеенко, С. И. Три подвига Василия Петрова : повесть / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 204 с. : ил.

Генерал Петров. 1980-е годы // Бурбовский, О. Избранные фотографии. — Запорожье : Дикое Поле, 2013. – С. 90.

Голдобін, А. І. Двічі Герой Радянського Союзу Петров Василь Степанович // Запорізька Алея слави — народна святиня / Анатолій Голдобін. — Дніпропетровськ : Січ, 2002. — С. 140-147.

Увічнення пам’яті В. С. Петрова на Запоріжжі:

Вулиця Генерала Петрова // З нами – наша історія : (про історію нових назв вулиць) / [Мелітоп. міськ. краєзнав. музей ; за підтримки Укр. культурного центру]. — [Мелітополь, б. в. д. — С. 9].

Шилин, Д. Сильные люди : [Мемориал дважды Героя Сов. Союза генерала В. С. Петрова (гиревой спорт)] / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье (Панорама). — 2018. —15 марта (№ 11). — С. 12.

05.03 – 80 років від дня народження Аркадія Михайловича Полоника (05.03.1942), генерал-майора авіації. 1980–1985 рр. –командир 7-ї військово-транспортної авіаційної дивізії (м. Мелітополь).

Література про життя та діяльність:

Они командовали 7-й военно-транспортной авиационной дивизией : (генерал-майор авиации Полоник Аркадий Михайлович) // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». – [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. – С. 400.

07.03 – 90 років від дня народження Володимира Авксентійовича Дахна32 (07.03.1932, м. Запоріжжя – 28.07.2007, м. Київ), режисера і художника мультиплікаційних фільмів, народного артиста України (1996), лауреата Державної (нині – Національної) премії ім. Т. Г. Шевченка (1988).

Володимир Авксентійович Дахно – український режисер, художник-мультиплікатор, сценарист, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988), народний артист України (1996). Член НСКУ.

Його батько, полковник Авксентій Федорович Дахно, визнавав дисципліну та порядок, мати, бібліотекарка, дбала, аби змалку молодший син читав книжки. Володимир цікавився історією Запорозької Січі. Вивчав твори Михайла Грушевського, Миколи Костомарова, все, що вдавалося знайти, адже на той час тема козацтва була під забороною.

Після закінчення школи навчався у Київському інженерно-будівельному інституті.

Здобувши вищу освіту, з 1955 року працював архітектором у Києві. Саме тоді з’явилось захоплення маловідомою на той час творчістю з виробництва мультфільмів.

Разом з друзями, молодими архітекторами Марком Драйцуном і Давидом Черкаським, Володимир Дахно розпочав роботу у творчому об’єднанні мультиплікаційних фільмів на студії «Київнаукфільм» (нині «Укранімафільм») і згодом став відомим мультиплікатором та режисером.

Дебютною роботою мультиплікатора є фільм «Пригоди Перця», який з’явився у 1960 році, у творчому об’єднанні під керівництвом Ірини Борисівни Гурвич.

Повною мірою талант Володимира Дахна розкрився у 1967 році з виходом першої серії мультфільму «Як козаки куліш варили», де він виступив і як режисер, і як сценарист. Мультсеріал набув великої популярності. Його харизматичні герої стали народними улюбленцями. Всього Володимир Дахно створив дев’ять короткометражних мультфільмів про запорозьких козаків. У 1991, за участю його героїв, вийшов перший повнометражний український анімаційний фільм «Енеїда», створений Володимиром Дахном за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського.

На останні півтора десятиліття життя Володимира Дахна припала творча тиша – згасала українська анімація. Та, попри фінансові проблеми, до кінця своїх днів майстер продовжував будувати творчі плани, подавав заявки, передавав фахові знання молодим мультиплікаторам і щиро мріяв, що його ідеї будь-що втіляться у життя. Задумів у нього було безліч. Але втілити їх не вдалося через брак коштів. Зокрема, спільно з Міністерством освіти України він мріяв зробити серію мультиплікаційних підручників: з математики, біології, фізики… Адже будь-яку теорему для дітей можна роз’яснити у малюнках. Але це не «вистрілило». Зрештою, він запустився з десятою серією «Козаків», але гроші закінчились – і все зупинилось.

Він мріяв видати книжкову серію про своїх козаків. Кілька років тому вийшла перша – «Як козаки куліш варили». Розійшлася швидко. Власним коштом готував «Як козаки на весіллі гуляли».

Зібравши останні сили, буквально за два місяці до смерті художник-мультиплікатор Володимир Дахно та його учень, український аніматор, режисер і сценарист Олександр «Алік» Вікен (1947) жваво взялися за десятий мультфільм, що мав називатися «Як козаки в тридев’яте царство ходили», але спонсорів не знайшлося.

В останньому інтерв’ю славетний мультиплікатор сумно зізнався: «Цілими днями сиджу і дивлюсь телевізор. Чекаю появи кіно… Української мультиплікації як індустрії не існує. Анімацію можуть підняти лише меценати. Але й меценатів теж немає. Є кілька студій, які перебиваються рекламою… Не приховую, мені наразі дуже важко».

У віці 74 роки український режисер і сценарист Володимир Авксентійович Дахно помер, помер уві сні, близько п’ятої години вечора 28 липня 2006 року.

Всі турботи про поховання взяла на себе колишня дружина Людмила Іванівна. Поховали патріарха української анімації на Байковому кладовищі.

Відзнаки:

Перша премія зонального огляду, Єреван, 1968 – за фільм «Як козаки куліш варили» (1967).

2-га премія «Срібний сестерцій» IV Міжнародного кінофестивалю в м. Ньйон, Швейцарія, 1973 р. – за фільм «Як козаки наречених визволяли».

Бронзова медаль Всесоюзного кінофестивалю спортивных фільмів, Ленінград, 1978 р. – за фільм «Як козаки олімпійцями стали».

Заслужений діяч мистецтв УРСР (1982).

Срібна медаль Всесоюзного фестивалю спортивних фільмів, Каунас, 1983 – за фільм «Сімейний марафон» (1982).

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1988) – за цикл мультфільмів «Козаки» – про пригоди запорізьких козаків (спільно з художником-постановником Едуардом Киричем і кінооператором Анатолієм Гавриловим).

Народний артист України (1996).

Член Національної спілки кінематографістів України.

(С. В. Сєрікова)

Література про життя та діяльність:

Підлужна, А. А. Код Володимира Дахна / А. А. Підлужна ; Алла Підлужна. — Київ : АВІАЗ, 2016. — 144 с. : іл., портр.

Дахно Володимир Авксентійович // Шевченківські лауреати, 1962–2012 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. — Вид. 3-є, змінене і доп. — Київ : Криниця, 2012. — С. 176–177.

Дахно Володимир Авксентійович // Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. — Київ : Громадянська злагода, 2001. — С. 36.

***

Герасименко, В. Козаки Володимира Дахна єднають Україну / В. Герасименко // Українська мова і література в школі. — 2014. — № 5. — С. 36–42. – Бібліогр.: 6 назв.

Куліш, А. Кінорежисер Володимир Дахно і Запоріжжя / Артем Куліш // МИГ. — 2017. — 16 марта (№ 11). — С. 28, 33.

Владимир Авксентьевич Дахно : известные люди нашего края // Позиция. — 2014. — 24 апр. (№ 17). — С. 2. — (Запорожье вечернее).

Чуприна, А. Владимир Дахно: «Я родился и вырос в Запорожье» / Анна Чуприна // МИГ. — 2012. — 15 нояб. (№ 46). — С. 39.

Режиссеры родом из Запорожья : [в т. ч. В. Дахно] // МИГ. —2011. —10 нояб. (№ 45). — С. 45–46.

Родом из Запорожья // Белая стрела. — 2007. — 15 марта (№ 10). — С. 6.

09.03 – 70 років від дня народження Сергія Івановича Авдєєнка (09.03.1952, м. Мелітополь), журналіста, письменника33.

Твори:

Безрукий воин : повесть, сценарий / Авдеенко, С. – Мелитополь ИД МГТ, 2021. – 313 с.

Война и кино Григория Чухрая / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь : [Люкс], 2021. – 123 с.

Искренняя песня Веры Кулешовой / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2020. —100 с. : портр.

Валерий Нестеров. В поисках истины / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — 34 с.

Виктор Харин. Уральский самородок / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — 138 с.

Женщина и аэроплан : пьесы, сценарии / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Изд. дом МГТ], 2019. — 474 с.

Изгнание из рая : рассказы / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Люкс], 2019. — 212 с.

Красный молох / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Изд. дом МГТ], 2019. — 274 с.

Две судьбы / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Люкс], 2018. — 194 с. : фото.

Михаил Колесник. Любовь к жизни / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. — 48 с. : ил.

От веры не отрекся : святые земли Мелитопольской / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2018]. — 203 с. : ил.

Розовые розы : рассказы / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. —[Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018]. —122 с.

Татьяна Иглинова. Дама без камелий : лит. портреты / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. — 100 с., 1 л. ил. + CDR.

Философия Виктора Григорова / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. — 44 с. : ил.

Победа Виктора Толочко / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 50 с. : портр., ил., фото.

Афган. Боль и память : воспоминания воинов-«афганцев» / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 92 с., 3 л. ил.

Евгений Вишневский. Несостоявшееся інтерв’ю / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 58 с. : ил., фото.

Колокола памяти Святослава Футоровича / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Люкс], 2017. — 84 с. : портр.

Распятый собор / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2017]. — 76 с. : ил.

Сентябри Виктора Орлова / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 220 с., 4 л. ил. : портр. + DVD.

Три подвига Василия Петрова : повесть / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 204 с. : ил.

10.03 – 75 років від дня народження Юрія Васильовича Затьори (10.03.1947, с. Комиш-Зоря Куйбишев. (нині – Кам’ян.) р-ну Запоріз. обл.), художника-графіка.

Затьора Юрій Васильович народився 10 березня 1947 року в селі Комиш-Зоря (нині селище міського типу Кам’янського району Запорізької області) в родині учителя. Перші уроки малювання давав йому батько, вчитель української мови та літератури, який деякі навики отримав від свого батька – іконописця за фахом.

З 1964 року Юрій Затьора навчався в студії образотворчого мистецтва в Будинку культури ім. Калініна у викладача В. Ю. Лялецького.

У 1965 році закінчив середню школу № 16 в місті Бердянськ.

У 1966 році вступив до Бердянського педагогічного інститут, на факультет підготовки вчителів початкових класів, спеціалізація – образотворче мистецтво. Навчався малюванню у викладачів П. Ю. Зверховського і В. К. Жукова. Ще студентом почав викладати в художній студії Будинку культури «Софіт».

Дипломну роботу захистив у 1970 році, а вже з 1971 року Юрій вже студент заочного відділення Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (нині – Українська академія друкарства, м. Львів). В 1977 році захистив диплом художника-графіка.

З 1972 до 1991 рр. Юрій Затьора працював викладачем художньої студії в Бердянській філії Запорізького художньо-виробничого комбінату Художнього фонду СРСР. Від 1991 року і дотепер працює викладачем художньої школи, керівником студій образотворчого мистецтва «Азовська перлина», «Естамп» при Бердянському міському Палаці культури.

Студія «Азовська перлина» була заснована в 1973 році, з 1979 року дістала звання «народна». Учні Юрія Затьори здобувають знання з теорії та історії образотворчого мистецтва, історії створення творів мистецтва, різноманіття технік і основ народних промислів. З метою спостереження за природою вихованці виходять на природу у різні пори року. Традиційними є заняття в стилі «пленеру». Студія образотворчого мистецтва готуює композиції різних технік: живопис на ДВП, полотні, розпис по шовку, орнаменти, аплікація з паперу та тканини. Багато років вихованці Юрія Васильовича представляють власні роботи на різноманітних міських виставках: «Краса нашого міста», «Золота осінь», виставка естампів тощо.

Гурток прикладного мистецтва «Естамп» розпочав свою діяльність в 2006 році. Учні, які в ньому навчаються, отримують початкові навички малювання, оволодівають різноманітними техніками малюнку (графітний олівець, кольорові олівці), займаються живописом (акварель, гуаш), композицією, скульптурою, роблять малюнки з натури (натюрморти, портрети), естамп (гравюра на картоні). Найкращі роботи учнів оформлюються для експозицій та конкурсів.

Творчий шлях до мистецтва Юрія Затьори був довгим, важким і неймовірно цікавим. Перші його роботи були виконані аквареллю. Але через деякий час художник відчув, що можливості цієї техніки вичерпані і йому стає нецікаво, тоді взявся за туш-перо. В цій техніці Юрій виконав диплом художника-графіка – близько десяти ілюстрацій до книги Костянтина Паустовського «Романтики». Після цього Юрій Васильович зацікавився сангиной і соусом. Наступною була пастель, а після – період гуаші. Подальша сходинка – кольоровий олівець. Здавалося б, дитяча техніка, але Юрій Васильович перевів її на більш професійний рівень. Зупинився на масляному живопису. У кожній з технік художнику вдалося створити свої оригінальні, відмінні від інших твори.

Перша картина, яку художник продав, була гроно винограду на тлі Азовського моря. Роботи Юрія Васильовича є в Пекіні, в Японії, на Алясці, а також в Німеччині, Італії, Греції, Польщі, Туреччини, Росії. Близько 350 робіт художник подарував Бердянському художньому музею, і ще 55 – після персональної виставки в 2012 році. Його роботи експонувалися на міських і обласних виставках, а також у Києві.

Його руку, точніше, кисть не сплутаєш ні з ким… Всі роботи – хороші і неповторні, написані з натхненням, майстер вклав в них всю любов, душу та енергію. Хто побачить його роботи, обов’язково стане шанувальником таланту Юрія Васильовича Затьори.

За самовіддану працю, активну викладацьку діяльність, значний внесок у справу художньо-естетичного виховання молоді та з нагоди 45-річчя Бердянської художньої школи Юрій Васильович та його син Сергій Юрійович Затьори, нагороджені Грамотою міського голови Бердянська (розпорядження № 281-р від 21 жовтня 2020 року).

(О. А. Савкіна)

Твори:

Вечірній дзвін. 2017 / Затьора Ю. В. // Всеукраїнський пленер, 2007–2017 / Бердян. худож. музей ім. І. І. Бродського ; [ідея, авт. ст. М. М. Бучакчийська]. — Мелітополь : ВБ ММД, 2017. — С. 45.

Література про життя та діяльність:

Затера Юрий Васильевич // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А–Л. —С. 570.

Латанський, С. В. Затьора Юрій Васильович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. — Київ: [Поліграфкнига], 2010. —Т. 10 : З – Зор. —С. 364.

***

Тонких, Н. Художник Юрий Затьора: «Путь в искусство долгий, сложный и потрясающе интересный…» / Наталия Тонких // Бердян. ведомости. — 2012. —20 сент. (№ 38). —С. 11.

Художник Юрий Затьора: «Таким остался учитель в моей памяти…» : [В. Ю. Лялецький] // Бердянск деловой. — 2007. — 12 апр. (№ 27).

11.03 – 90 років від дня народження Івана Яковича Науменка (11.03.1932 – 2008), запорізького письменника, журналіста та публіциста.

Народився 11 березня 1932 року в с. Світла Долина Новомиколаївського району Запорізької області. Він з хліборобського роду. Для нього люди, які господарюють на землі, все життя були взірцем порядності, мудрості і надзвичайної скромності. Після закінчення Новомиколаївської середньої школи із золотою медаллю в 1951 р. вступив до Дніпропетровського державного університету на філологічний факультет.

Закінчивши відділення української філології в 1956 році став працювати заступником редактора Василівської районної газети «Нова Таврія». В 1963-1993 рр. працював в обласній газеті «Запорізька правда».

Іван Якович Науменко був відданим газетярській справі, йому був притаманний глибокий професіоналізм, громадянська позиція, людяність.

Голодомори, тяжка хвороба, війна, прес тоталітарної системи – всього було вдосталь на його життєвому шляху. Та він не зламався, душа його не зачерствіла. В творчості Івана Якимовича значне місце займають гумористичні твори, за які його прийняли до Запорізької асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» і дали козацьке прізвисько «Добриня».

Першу свою замітку надрукував у 1949 році в газеті «Червоне Запоріжжя», а потім була безліч публікацій в союзних та республіканських журналах та газетах, в колективних збірниках і альманахах. Гумористичні твори вперше надрукував в альманасі «Вогні Придніпров`я», журналі «Перець». За активну творчу діяльність І. Я. Науменка обирають в 1957 р. членом Спілки журналістів України.

Він автор книги оповідань «Новели світлого Долу» (1975), публіцистично-історичних нарисів та статей «Важкий час правди» (2001), гумористичних та сатиричних віршів »Сміховини сердитого Добрині» (1998), пригодницької повісті «Голубий привид» (1999). Перу Івана Науменка притаманний гуманізм, людяність і доброта.

Вийшовши на заслужений відпочинок, почав працювати літературним редактором у творчій групі науково-редакційного підрозділу ОДА з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією». Багато часу і зусиль Іван Якимович присвятив роботі над документами архіву Управління Служби безпеки України та Державного архіву Запорізької області, які розкривають одну з трагічних сторінок в історії України про репресії 30–50-х рр. XX сторіччя, в яких йшла мова про несправедливо звинувачених і забутих наших земляків в часи сталінізму. Написані ним нариси про цих людей друкувалися в обласній пресі, в його збірці «Важкий час правди».

За багаторічну діяльність на ниві журналістики І. Я. Науменка нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, медалями, він лауреат обласної журналістської премії імені М. Пересунька (2001).

(Г. М. Нагорна)

Твори:

Голубий привид : пригодницька повість : оповідання про міліцію / І. Я. Науменко. — Запоріжжя : Наук.-дослід. і ред.-вид. відділ Запоріз. юридич. ін-ту МВС України, 1999. — 140 с.

Сміховини сердитого Добрині : сатира та гумор / І. Я. Науменко. — [Запоріжжя] : Хортиця, 1998. — 49 с.

Новели Світлого Долу : оповідання. — Дніпропетровськ : Промінь, 1975. —110 с.

Публіцистика:

Важкий час правди : докум.-публіц. розповіді про репресії на Запоріжжі / І. Я. Науменко. — Запоріжжя : ЗЮІ МВС України, 2001. — 158 с.

Публікації в збірках:

Грудочка вишневого клею / І. Науменко // Спокута : альманах. —Запоріжжя : Дніпров. металлург, 2008. — № 8–9 : Голодомори на Запоріжжі (1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 рр.). — С. 415–416.

За що розстріляли моїх земляків? / І. Науменко // Спокута : альманах / обл. ред. кол.: М. О. Фролов (голова) та ін.; наук.-ред.: П. П. Ребро (керівник) [та ін.]. — Запоріжжя : Реабілітовані історією, 2007. — № 6–7. —С. 297–302.

Не жаліли й героїв ; Судили депутата Верховної Ради ; «Винним себе не визнаю…» / І. Я. Науменко // Реабілітовані історією. Запорізька область / обл. редкол.: М. О. Фролов (голова) [та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. — Кн. 3. — С. 162–170, 190–199, 205–209. — (Реабілітовані історією : у 27 т. / гол. редкол.: П. Т. Тронько (голова) [та ін.]).

Гуляйпільський батько ; Голгофа священномученика Сергія ; «…Стояв за самостійну Україну» ; Син класика літератури – жертва сталінізму ; Судили за… думки ; І зробили їх ворогами ; Сталінська розправа ; За хліб насущний ; Помер у концтаборі ; «Побажайте нам залишитися живими…» ; За що судили … прокурора ; «Ви жертвою впали…» / І. Я. Науменко // Реабілітовані історією. Запорізька область. / обл. редкол.: Стрюк А. І. (голова) [та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. — Кн. 1. — С. 166–175, 182–186, 207–213, 225–231, 244–246, 257–263 ; 270–274, 278–285, 294–296, 301–303, 317–321. — (Реабілітовані історією : у 27 т. / гол. редкол.: Тронько П. Т. (голова) [та ін.]).

Син класика – жертва сталінізму ; «Повернувся я з Сибіру» ; І зробили їх ворогами ; Інквизитори тридцятих. Хто вони? / І. Науменко // Спокута : альманах. — Запоріжжя : Реабілітовані історією, 2002. — № 5. —С. 22–35, 54–67, 81–95, 133–142.

Олексій Огульчанський / І. Науменко // Письменники Запорізького краю (20–90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. І. Т. Купріянов]. — [Запоріжжя : Хортиця : Дніпров. металург], 2002. —С. 75–84.

Голгофа священомученика Сергія ; Як судили … прокурора ; «Ви жертвою впали…» ; / Іван Науменко // Спокута : альманах. — Запоріжжя, 2001. — № 4. — С. 25–34, 71–76, 101–108.

Поезії:

Білий цвіт навесні (сл. І. Науменка, муз. Ю. Бая) // Пісні композиторів Мелітополя [Ноти] / упоряд. П. І. Костиць. — Київ : Музична Україна, 1993. — С. 51–52.

Література про життя та діяльність:

Рев`якін С. Науменко Іван Якимович / Степан Рев’якін // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. —Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 151–152.

Слово прощання // Весела Січ : сміхопис міжнар. асоціації укр. гумористів і сатириків / [гол. ред. П. Ребро]. — Запоріжжя : Весела Січ, 2009. —№ 1-2. — С. 160.

***

Гуморист «Сердитий Добриня» Іван Науменко присвятив життя «Реабілітованим історією» / Запоріз. правда. — 2019. — 14 берез. (№ 11). — С. 4.

Ребро П. Світло доброї душі / Петро Ребро // Запоріз. правда. — 2012. — 10 листоп. (№ 169). — С. 4.

Пам’яті колеги // Запоріз. правда. — 2008. — 27 верес. (№ 144). — С. 3.

Івану Науменку виповнилось 75 років // Запоріз. правда. — 2007. — 22 берез. (№ 42–43). — С. 10.

Нагорна, Г. Перо – його спис і шабля // Ганна Нагорна // Запоріз. правда. — 2002. —12 берез. — С. 5.

Наши среди лучших : [И. Науменко стал лауреатом обл. журналист. премии имени Н. Пересунько] // Досье. — 2002. — 13 июня. — С. 1 ; Запоріз. правда. — 2002. — 8 черв. — С. 3.

Попков М. Іванові Науменку – 60 років / Ммкола Попков // Запоріз. правда. — 1992. — 11 берез.

12.03 – 125 років від дня народження Жемчужиної (справжнє прізвище Карповська) Поліни (Перл) Семенівни34 (12.03.1897, м. Пологи – 01.05(04).1970, м. Москва, РФ), партійної та державної діячки.

Література про життя та діяльність:

Жемчужина Поліна Семенівна // Історичний щоденник Пологівського району, 1923–2018 / Відділ культури і туризму Пологів. РДА Запоріз. обл., КУ «Пологів. район. краєзнав. музей» Пологів. райради Запоріз. обл. ; [упоряд.: І Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. — С. 70.

[Жемчужина Полина Семеновна] // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. — Т. 2. — С. 342, 360, 366, 367.

Артемов, Б. Костюм из гаруса для наркома // Артемов, Б. Черно-белая судьба / Б. Артемов ; Борис Артемов. — Запорожье : [б. и.], 2013. — С. 9–12.

[Жемчужина Полина Семеновна] // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. — Т. 1. — С. 341, 647, 768.

***

Кривоший О. Жемчужина в залізній оправі: Попелюшка із Запоріжжя стала дружиною голови Раднаркому Молотова / Олександр Кривоший // Запороз. Січ. — 2012. — 7 лип. (№ 136). — С. 4.

15.03 – 70 років від дня народження Тетяни Василівни Пророченко (Буракової) (15.03.1952, м. Бердянськ – 11.03.2020, м. Київ), легкоатлетки (біг), чемпіонки Олімпійських ігор в Монреалі (1976, бронза) та Москві (1980, золото), заслуженого майстра спорту (1980).

Тетяна Василівна Пророченко народилася 15 березня 1952 р. в Бердянську, який на той час мав назву Осипенко. Мати працювала в морському порту бухгалтером, а батько – майстром на заводі «Південгідромаш».

Під час навчання в середній школі Тетяна разом із однокласницями записалася в дитячу спортивну школу на акробатику і майже три роки відвідувала цю секцію. Легкою атлетикою Тетяна почала займатися випадково, коли перемогла в кросі на змаганнях за шкільну збірну. Ця перемога не пройшла повз уваги тренера Тетяни Іванівни Видоменко – вона запросила здібну дівчинку до легкоатлетичної секції. Так розпочався її шлях до спорту: Таня вигравала міські та обласні змагання, потім виборола перше місце в республіканському турнірі.

Але після закінчення 8 класу батьки Тетяни розлучилися, й мати через матеріальні труднощі була вимушена забрати доньку зі школи. Її влаштували на взуттєву фабрику вчитися на швачку, бо роботи, яка б дозволила дівчинці мати час на тренування, у Бердянську не знайшлося, хоча Тетяна вже мала перший спортивний розряд. Та за клопотанням директора спортивної школи СК «Першотравневець», якому допомогли запорізькі друзі, у 1972 р. Тетяна переїхала до Запоріжжя, де стала інструктором обласної спілки «Динамо» – це давало їй можливість продовжити навчання у вечірній школі й тренуватися в спортивній.

Всім відомо, що спортсмени, які живуть у великих містах, мають більші можливості для свого спортивного зростання. Пророченко запросили на навчання до Запорізького торговельного технікуму, де спортивним куратором був відомий тренер Віталій Іванович Сай (у подальшому – заслужений тренер СРСР). Йому зателефонувала з Бердянська Тетяна Видоменко – перший тренер дівчини – з проханням звернути увагу на спортсменку з великим потенціалом. І вони почали працювати разом: тренувалися на стадіоні «Локомотив», займалися кожен день, по декілька годин, до знемоги.

Разом із тренером В. Саєм Тетяна Пророченко працювала аж до закінчення своєї спортивної кар’єри. Увесь час дівчина представляла добровільне спортивне товариство «Колос».

У 1976 р. Тетяна отримала звання майстра спорту міжнародного класу. Взагалі, 1976 рік був для спортсменки дуже напруженим – у цьому році в неї було більше 60-ти стартів і були встановлені особисті рекорди на 100 й 200 метрів.

Коли Тетяну Пророченко запросили в олімпійську збірну СРСР для участі в Олімпіаді в Монреалі (1976), дехто в Москві був проти її кандидатури. У ті часи відбір на Олімпійські ігри завжди був на користь москвичів. А тим, хто приїхав з України, доводилося бути дужчими, щоб мати змогу конкурувати зі столичними спортсменами. Окрім того, Тетяні на той час вже виповнилося 24 роки – вік для першої участі в Олімпіаді не найкращий, казали – застара для цього. Але коли запорізька спортсменка виграла забіг на 200 метрів на чемпіонаті СРСР, її кандидатура була затверджена до збірної. Виступ Пророченко у Монреалі був дуже вдалим, вона отримала бронзову медаль, а збірна СРСР з легкої атлетики посіла почесне третє місце.

Для участі в Олімпіаді 1980 року в Москві знов треба було встановити світовий рекорд – така була практика. Але Тетяні вдалося добігти до фінішу не тільки з відривом у 50 метрів від суперниці, а ще й з новим світовим рекордом. Тож на Олімпіаді-80 Тетяні Пророченко разом з командою виступила в естафеті й виборола золоту нагороду. За вдалий виступ їй було присвоєне звання заслуженого майстра спорту СРСР.

У 1981 р. Тетяна Пророченко вирішила завершити спортивну кар’єру, бо досягла у спорті, за її словами, всього, а головне – стала олімпійською чемпіонкою. Більше в неї не було ніяких стимулів. Молода жінка вирішила просто жити далі – створити сім’ю, народити дітей.

У Запоріжжі Тетяні пропонували трикімнатну квартиру, але майбутній чоловік був проти того, щоб залишитися в Запоріжжі. Переїхала до Києва, вийшла заміж за Віктора Буракова – теж спортсмена-легкоатлета, чемпіона Московської олімпіади. Деякий час у Києві мешкали в готелях, бо власного житла не мали. Потім, за допомогою рідного товариства «Колос», за яке Пророченко виступала на двох олімпіадах, це питання було вирішене. Тетяна закінчила Київський університет фізичного виховання. Разом із Віктором Бураковим народили і виховали двох дітей, які від батьків взяли любов до легкої атлетики і досягли неабияких успіхів.

Після завершення спортивної кар’єри Тетяна Василівна працювала в штаті збірної команди з легкої атлетики вже незалежної України (1993) займалася організацією виїзду команди на змагання за кордон, а також в Національному олімпійському комітеті на адміністративній посаді.

Нагороджена орденами Дружби народів (1980) та княгині Ольги III ступеня (2003).

11 березня 2020 р. Тетяна Василівна Пророченко (Буракова) пішла з життя після тривалої боротьби з важкою хворобою, їй було тільки 67 років.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Тетяна Василівна Буракова (Пророченко) (1952–2020) // Запоріжжя олімпійське / [Запоріз. відділення Нац. Олімпійського комітету]. —Запоріжжя : [ВБ «Кераміст»], 2021. — С. 6.

Пророченко (Буракова) Татьяна Васильевна // Энциклопедия Бердянска : историко-краеведческий, общественно-политический справочник / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — Т. 2 : М –Р. — С. 581–582.

Пророченко (Буракова) Тетяна Василівна // Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В. М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. — Київ : [Олімп. літ.], 2005. — С. 319.

Радченко, Л. М. Буракова Тетяна Василівна // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка [та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2004. — Т. 3 : Біо –Бя. — С. 598–599.

Тетяна Василівна Буракова (Пророченко) // Запоріжжя олімпійське / [відп. за вип. А. Копеліович]. — [Запоріжжя : б. в., 2004]. — С. 4.

Махінчук, М. Тернисте коло // Герої спортивного року. — Київ : Здоров’я, 1981. — С. 3–10.

***

Усов, Л. Олимпийская чемпионка Татьяна Буракова (Пророченко): Надоело за медалями ухаживать, как за цветами / Леонид Усов // Индустр. Запорожье. — 2009. — 7 нояб. (№ 165). — С. 5, 7.

Виниченко, А. Татьяна Пророченко: «Сегодня они — победители, а завтра – я» / А. Виниченко // МИГ. — 2008. — 13 марта (№ 11). — С. 48.

Поддержка семьи для меня самая большая радость / [беседа с Т. Пророченко ; записал Ю. Николаев] // Улица Заречная. — 2003. — 6 марта (№ 7). — С. 14.

«Золото» Татьяны Пророченко // Индустр. Запорожье. — 1980. — 3 авг. (№ 148). — С. 4.

Саїнський, А. Радощі Тетяни Пророченко // Комсомолець Запоріжжя. — 1977. — 8 верес. (№ 108). — С. 4.

Електронні ресурси:

Буракова (Пророченко) Тетяна Василывна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?

15.03 – 40 років від дня народження Віктора Володимировича Катанова (15.03.1982, м. Запоріжжя – 25.08.2014, там само), солдата 55-ї ОАБр ЗСУ. Загинув в зоні проведення АТЩ / ООС (селище Старобешеве Донецької області).

Література про життя та діяльність:

Катанов Віктор Володимирович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 134–137.

21.03 – 100 років від дня народження Миколи Олександровича Опришка (21.03.1922, м. Ростов-на Дону, РФ –23.12.2006, м. Мелітополь), генерал-майора авіації, Героя Радянського Союзу (1945), почесного громадянина м. Мелітополя (1988). 1968–1975 рр. – очолював Мелітопольську дивізію транспортної авіації, 1972–1992 рр. – викладач кафедри військової підготовки Мелітопольського інституту механізації та електрифікації сільського господарства (нині – Таврійська державна агротехнологічна академія).

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Опрышко Николай Александрович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 427–434.

Они командовали 7-й военно-транспортной авиационной дивизией : (генерал-майор авиации Опрышко Николай Александрович) // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». — [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 398–399.

Опришко Микола Олександрович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. — [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 341.

***

Блюмский, В. Т. Обнимая небо, защищая землю // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2020. — № 15. — С. 64–67.

Блюмский, В. Т. Мелитопольской авиадивизии – 50 лет : [в т. ч. про О. М. Опришка] // Мелитоп. краевед. журн. — 2015. — № 5. — С. 83–88.

Андрющенко, А. Прощание с Героем // Мелитоп. ведомости. — 2006. —27 дек. (№ 52). — С. 5.

Выговская, Н. Пятнадцатый орден // МИГ. — 2005. — 23 июня (№ 25). — С. 16.

Волкова, Н. В небесах мы летали одни // Мелитоп. новости. — 1992. — 9 мая.

Вшанування пам’яті:

В военном городке открыли мемориальную доску Герою Советского Союза Николаю Опрышко : [г. Мелитополь] // Мелитоп. ведомости. — 2007. — 24 окт. (№ 43). — С. 3.

23.03 – 100 років від дня народження Миколи Івановича Пересунька (23.03.1922, с. Бесідка Ставищен. р-ну Київ. обл. – 05.11.1996, м. Запоріжжя), заслуженого журналіста України, редактора газети «Запорізька правда» (1963–1987), голови правління Запорізької обласної організації Спілки журналістів України (до 1988).

Микола Іванович Пересунько мало не чверть століття успішно керував творчим колективом Запорізької обласної газети «Запорізька правда» і стільки ж був беззмінним головою правління Запорізької обласної організації Національної спілки журналістів України. Багато років премією імені М. І. Пересунька щороку нагороджуються кращі журналісти нашого регіону.

Народився Микола Іванович 23 березня 1922 року в селі Бесідка Ставищенського району Київської області. У 1932 р. сім’я переїхала до Мелітополя. Здобувши середню освіту, допитливий юнак вступив до Одеського суднобудівного інституту, проте 1940 року за спецнабором його зарахували до Вольського Саратовської області військового авіатехнічного училища. У червні 1941 року закінчив навчання, отримав спеціальність авіамеханіка, і почалося нове, фронтове життя.

З червня 1941 року і до кінця війни авіамеханік Микола Пересунько – в діючих авіаційних частинах Центрального, Західного, Першого Українського та трьох Білоруських фронтів, на посаді авіаційного механіка на літаках «І-16» та «У-2». За час роботи у 876-му окремому змішаному авіаполку, а потім у 437-й окремій авіаційній армійській ескадрильї зв’язку успішно обслужив сотні бойових літако-вильотів. Обслужені ним літаки і мотори завжди були в бойовій готовності і відмінному стані. За весь час не було жодного випадку невиходу його літака в політ через несправність.

Цікаво, що в архівних матеріалах, у характеристиках фронтовика М. Пересунька знаходимо рядки, які, здавалося б, не зовсім притаманні офіційним матеріалам воєнного часу: ввічливий у спілкуванні, культурний і дисциплінований. Ці риси молодого чоловіка стали визначальними і в подальшому його житті.

А про доблесть фронтовика краще за будь-які слова промовляють самі бойові нагороди: ордени Вітчизняної війни, Червоної Зірки; медалі: «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною 1941–1945 рр.».

Зі своєю ескадрильєю зв’язку (437-ОААЕЗ) старшина М. І. Пересунько дійшов до Берліна. Однак попереду його чекала поки що не дорога додому, а 176-та передова авіабаза в Мінську. В Мелітополь старший бортмеханік загону повернувся в серпні 1946 року.

Після демобілізації якийсь час працював заступником керуючого міськжитлопостачторгу, та у жовтні 1946 року таки знайшов свою відправну точку для професійного становлення – став літературним працівником у редакції Мелітопольської міськрайонної газети «Радянський степ». З вересня 1949 року обіймав посаду відповідального секретаря газети (до речі, в цей час він вступив на літературний факультет Мелітопольського педінституту). А буквально через півроку в графі, де значиться відповідальний за випуск газети, все частіше став з’являтися підпис: «т. в. о. редактора М. Пересунько».

Мелітопольська районка стала для обдарованого літпрацівника не лише «годувальницею», але і благодатним ґрунтом для творчого зростання. У жовтні 1951 року М. І. Пересунько був затверджений власним кореспондентом обласної газети «Червоне Запоріжжя» по Мелітопольському, Приазовському та Нововасилівському районах. У 1953 році він успішно закінчив навчання в інституті, проте, ставши дипломованим викладачем російської мови та літератури (вільно володіючи українською мовою), не залишив професію журналіста, якою вже досконало оволодів.

У 1956 році газети «Запорізька правда» та «Червоне Запоріжжя» об’єдналися, і в області почала видаватися одна «Запорізька правда», російською та українською мовами. Микола Іванович Пересунько став власним кореспондентом «Запорізької правди». Та незабаром він знову вийшов на простори «Радянського степу», але вже в новій іпостасі: у березні 1958 року його призначили редактором цієї мелітопольської газети.

У редакторському кріслі районки М. І. Пересунько довго не «засидівся», а «Радянський степ» за час його керівництва неодноразово було позитивно відзначено в оглядах центральних та республіканських газет. Це, звичайно ж, не могло залишитися непоміченим на обласному рівні, і як результат – у квітні 1960 року Миколу Івановича затвердили заступником редактора «Запорізької правди». Уже через три роки почався найтриваліший і, напевно, найбільш відповідальний етап трудової біографії журналіста М. І. Пересунька: він став редактором обласної газети «Запорізька правда», а згодом і головою правління обласної організації Спілки журналістів України.

У 1967 році керована М. І. Пересуньком «Запорізька правда» була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора (другою за значенням цивільною державною нагородою колишнього СРСР), Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Вона мала найвищий наклад (до 170000 примірників) серед україномовних обласних газет південно-східного регіону України. У редакційному активі «Запорізької правди» було близько тисячі постійних дописувачів та позаштатних кореспондентів, велику допомогу редакції надавали 18 позаштатних кореспондентських пунктів, 52 кореспондентських пости, створені у районах області та на підприємствах.

Газета була кузнею кадрів для багатьох колишніх союзних і республіканських видань.

М. І. Пересунько як керівник умів добирати кадри і цінував їх. Він відкрив перспективу професійного зростання багатьом молодим журналістам районних ЗМІ і постійно дбав про професійний рівень журналістів, бо й сам ніколи не переставав учитися.

Багато років при Запорізькому обласному відділенні Національної спілки журналістів України працював створений за ініціативою його голови правління університет робітничих кореспондентів. Філіали таких університетів почали діяти також і при районних первинних журналістських організаціях, а також громадські відділи, громадські приймальні в редакціях районних газет. Впроваджувались нові методи організації праці творчих колективів.

Як кажуть колеги, Микола Іванович половину свого життя віддав захистові журналістів. І це йому майже завжди вдавалося, бо й на верхах його поважали.

Впродовж майже всіх років роботи в «Запорізькій правді» та керівництва обласною журналістською організацією його обирали депутатом обласної ради народних депутатів. І в цій діяльності він також завжди керувався потребами та інтересами своїх виборців.

До його бойових нагород додалися й трудові. Орден «Знак Пошани», два ордени Трудового Червоного Прапора, звання «Заслужений працівник культури Української РСР», Почесна грамота Президії Верховної Ради, «Заслужений журналіст України», безліч ювілейних медалей – це дійсне визнання обдарованості та заслуг керівника (а перш за все – невтомного трударя).

У січні 1988 року Микола Іванович вийшов на пенсію (за віком).

5 листопада 1996 року Пересунько Микола Іванович залишив цей світ. Похований у Запоріжжі на Капустяному кладовищі. На вшанування його пам’яті в обласному Будинку преси встановлена меморіальна дошка, надруковані статті в книгах, у багатьох періодичних виданнях.

23 березня 2022 року виповнюється 100 років від дня народження заслуженого журналіста. І недаремно кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Судячи зі спогадів колег Миколи Івановича, відгуків про нього як особистість, бачимо, що він в пам’яті живе і далі житиме.

Зі спогадів колег

Майя Костянтинівна Мурзіна, почесний журналіст України, кавалер ордена княгині Ольги, тепло й з повагою згадує Миколу Івановича Пересунька як людину, що показала їй, уже досвідченій і визнаній журналістці, ще один добрий шлях до всебічного розкриття її організаторського і творчого таланту. Коли в правлінні обласної організації СЖУ звільнилася посада відповідального секретаря, Микола Іванович запропонував їй подумати, чи хотіла б вона бачити свою кандидатуру в числі претендентів. Посада виборна, вирішувати, звичайно, журналістському загалу, але, на його думку, вона має шанс. Дійсно, в 1987 році колеги одностайно віддали свої голоси за обдаровану, ініціативну Майю, яку знали і поважали не лише в колективі «Индустриального Запорожья», де вона пропрацювала понад двадцять років, а й в інших ЗМІ Запорізького краю.

Запорізька обласна організація СЖУ завжди була одним із лідерів серед обласних журналістських організацій. Наприклад, на ІІ з’їзді журналістів України (1966) було схвалено почин запорізьких журналістів, зокрема, «Запорізької правди» – ініціаторів масового рейду з виявлення виробничих резервів у промисловості та сільському господарстві республіки. Відзначено успішну діяльність громадських університетів робсількорів, випуск організацією журналістів бібліотечки з актуальних питань роботи низової преси, створення громадських приймалень, позаштатних відділів, проведення спеціальних семінарів-практикумів для співробітників редакцій міжрайонних газет.

П’ятий з’їзд журналістів України (1982). Правління Спілки журналістів України веде пошук дієвих форм пропаганди та поширення кращого журналістського досвіду. З цією метою проводилися науково-практичні конференції, творчі семінари безпосередньо в редакціях, зокрема, в Запоріжжі, де є цікавий досвід або утвердилась певна система наукової організації праці. На цьому з’їзді від імені Запорізької та Дніпропетровської делегацій висловлена пропозиція про запровадження звання «Заслужений журналіст УРСР».

Майя Костянтинівна розуміла, що міцні позиції обласної журналістської організації – це результат наполегливої праці насамперед беззмінного протягом багатьох років голови правління та тих колег, хто до неї обіймав посаду відповідального секретаря. Протягом багатьох останніх років це був Олександр Михайлович Гіммельфарб. Тепер подальші успіхи обласного журналістського осередку будуть значною мірою залежати й від неї. Та нові випробування – це якраз те, до чого завжди прагнула і завдяки чому ставала сильнішою Майя Мурзіна.

— Я знала Миколу Івановича як досвідченого керівника, хорошу, товариську людину, і не боялася братися за нову, відповідальну роботу під його «головуванням», – розповідає Майя Костянтинівна. – У нього було дві ноші – редакторство і обласна журналістська організація. Та він не вмів працювати в півсили. Як людина «старого гарту», з максимальною відповідальністю виконував усі доручені справи. Що надзвичайно важливо – завжди піклувався про колег-журналістів – як молодих, так і ветеранів. З ним було легко й цікаво працювати. Сам ініціативний, він підтримував усі наші починання.

А різноманітних ідей (іноді, здавалося, нездійсненних) у нового відповідального секретаря було завжди море. Чи були вони цінними й привабливими для прискіпливої журналістської братії? Наскільки реально й результативно втілювалися в життя, як ось, наприклад, фантастичні зв’язки з космонавтами та багаторазові колективні відвідування «Зоряного містечка»? Відома мелітопольська журналістка Нелля Чипігіна, одна з учасниць тих незабутніх подорожей, до сьогоднішнього дня з захопленням згадує цю незвичайну подію. Так само всі районні журналісти старшого покоління пам’ятають запроваджені головою та відповідальним секретарем обласні семінари для районних ЗМІ – дводенні в Запоріжжі та виїзні по регіонах. Коли Микола Іванович Пересунько пішов на заслужений відпочинок, оцінка його роботи від колег, що прийшли йому на зміну, була однозначною: «підмурок і потенціал, закладений попередниками, солідний». Майя Мурзіна ще досить тривалий час незмінно залишалася на посаді відповідального секретаря, продовжувала і розвивала напрацьовані традиції. І головним, беззаперечним свідченням успішності всієї роботи є той факт, що протягом 25 років, на п’яти звітно-виборних зборах, журналісти області підтверджували їй свою довіру.

І ще один яскравий штрих. На ІХ з’їзді журналістів України в 1997 році, у доповіді голови правління СЖУ Євгена Вербила прозвучали такі слова: «На низький уклін заслуговує те, що робиться для ветеранів і за їхньої активної участі у Запорізькій обласній організації (голова – Циганок Іван Федорович, відповідальний секретар – Мурзіна Майя Костянтинівна)». Звичайно, головою ЗОО СЖУ на той час уже була інша заслужена людина. Однак все це – ланки одного ланцюга, який гартувався впродовж попередніх десятиліть і не втрачає своєї міцності й понині.

13 травня 2021 року Майя Костянтинівна Мурзіна відзначила 90-літній ювілей. І сьогодні вона щиро каже:

— Я дуже вдячна своїм учителям і натхненникам у журналістиці – Андрію Степановичу Клюненку, редактору моєї улюбленої газети «Индустриальное Запорожье», і Миколі Івановичу Пересуньку, голові правління обласної організації СЖУ, яка стала справою мого життя. Впевнена, що висловлюю зараз думку не лише свою особисту, а й багатьох колег. Бо пам’ять жива.

Шумилов Микола Дмитрович, колишній кореспондент «Запорізької правди», Генеральний писар Міжнародної асоціації гумористів і сатириків:

— Два поняття червоною ниткою пронизали все життя Миколи Івановича: мелітопольський родовід і впевненість у своїх силах. Ці поняття – не просто факти з біографії людини, яка впевнена у своїх силах, інтуїтивно відчуває завтрашній день. Беззмінний голова обласної журналістської організації, редактор головної газети Запоріжжя «Запорізька правда», він увійшов в історію запорізької журналістики як значна особистість. Це була людина самовіддана, безмежно закохана у свою справу. Чого тільки варта одна його фраза, яка стала крилатою в редакції «ЗП»: «Ніхто нічого не робить». Та ніхто не ображався на ці слова, бо всі розуміли, що в них немає ні зневаги, ні злості. Пересуньмо, котрий сам горів на роботі, хотів бачити таким кожного журналіста. Миколу Івановича знали і поважали не лише журналісти області як беззмінного голову Спілки журналістів області, а й іноземні, зокрема, польські, які називали його «Залізний Миколай». Скільки пам’ятаю Миколу Івановича, він половину свого життя віддав захистові журналістів, як кажуть, не вилазив з обкому, захищаючи нашого брата. І це йому майже завжди вдавалося, бо й там, на верхах, цінували його. І немов маяк його пам’яті, багато років існувала журналістська премія, яка вручалася кращому журналісту року. Воістину заслужена нагорода за працю.

Мав чудову людську рису: гаряче серце і холодну, розсудливу голову. Як ніхто інший, умів прощати гріхи своїм колегам. Умудрився за 30 років не нажити собі жодного ворога.

Кучмій Жан Анатолійович, почесний журналіст України, редактор газети «Вісник комбінату» (1981-2006):

— Про цього журналіста як редактора «Запорізької правди» я знав ще під час роботи у Василівській районній газеті «Нова Таврія», з 1965 року. А ближче познайомився, коли довелося бути інструктором в обкомі партії (сектор преси). Тоді дізнався про Миколу Івановича як людину цікавої долі – вчителя, колишнього офіцера-авіатора, журналіста, людину вольову, справедливу, доброї вдачі. Очолюючи обласну журналістську організацію, він відзначався неабиякою творчою діловитістю: в обласному центрі проводилося багато семінарів, творчих зустрічей, прес-конференцій…

Великого значення Микола Іванович надавав добору кадрів очолюваної ним обласної газети. Наприклад, він запропонував колишній заступниці нашої районної газети Лідії Борисенко посаду власкора по Василівському, Веселівському та Кам’янсько-Дніпровському районах, і вона пропрацювала там понад 30 років. Було запропоновано посади і відомим журналістам Миколі Клименку, Степанові Рев’якіну (також мелітопольським — Миколі Гапонову, Марку Шевельову, Віктору Селезньову та іншим).

А ще більше я дізнався про Миколу Івановича під час підготовки у 2010 році книги про ветеранів журналістики області «Пером і словом», коли був головним редактором цього видання. Про його високу моральність, людяність – з розповіді колишнього фейлетоніста «Запорізької правди» Миколи Шумилова. Якось в одному з фейлетонів автор допустив неточність і був переведений «на виховання» в друкарню. А через кілька днів туди зайшов Микола Іванович, поклав йому руку на плече: «Що в тебе там з квартирою?… До речі, з тебе ж не знімається «Запорізький перець». Давай пиши!…».

А ще М. І. Пересунько великого значення надавав організації спільного навчання журналістів Запорізької області і Дніпропетровщини, були обміни делегаціями. Постійно відбувався обмін досвідом роботи первинних організацій СЖУ, організовувалися поїздки багатьма містами України і Союзу, проводилися різні творчі конкурси, відзначення переможців.

Завдяки Миколі Івановичу було більш уважним ставлення до роботи обласної організації СЖУ керівних органів області.

Запам’ятались Такі риси Миколи Івановича – вимогливість, правдивість, турбота про журналістів.

Семеновський Віктор Максимович, колишній власний кореспондент «Запорізької правди»:

– Я понад 20 років працював власним кореспондентом «Запорізької правди» по північному Приазов’ю – охоплював територію від Мелітополя до Донецька. Та з Миколою Івановичем зустрічалися не лише з приводу роботи. Знаю його як дуже порядну, чесну і принципову людину. Часто можна було чути: «Як почуваєшся? Що тобі потрібно? Чому не заходиш?». По-батьківськи ставився до молодих колег, уважний і турботливий.

Кушніренко Іван Кирилович, колишній редактор Гуляйпільської районної газети «Голос Гуляйпілля»:

— На початку моїх літературних спроб мені поталанило, що я зустрів у житті двох небайдужих людей. Це – доцента Запорізького державного педагогічного інституту Віктора Антоновича Чабаненка і головного редактора газети «Запорізька правда» Миколу Івановича Пересунька, які прихильно ставилися до поетів-початківців і час від часу друкували їхні поезії в газеті. В середині 60-х років минулого століття щомісяця до читачів ішла тематична сторінка «Літературна нива», і в одній з них за їхньої ініціативи були надруковані мої вірші (студента Запорізького педінституту). Для мене це було великим стимулом для подальшої творчості.

Через багато років, в 1984 році, під головуванням Миколи Івановича Пересунька, який очолював обласну журналістську організацію, мене прийняли в члени Спілки журналістів України, я тоді працював завідувачем відділу редакції Гуляйпільської районної газети. Минув час, я став автором більше 80 книг художньої та документально-історичної літератури і з теплотою згадую тих людей, які не пройшли байдуже біля моєї долі. Серед них – Микола Іванович Пересунько, людина чесна, принципова і відповідальна, яка гуртувала в одну сім’ю журналістів області.

Мірошниченко Віталій Іванович, Бордюжа Микола Миколайович, кореспонденти відділу сільського господарського газети «Запорізька правда» у 1976–1986 роках.

Картинки з життя

Задзвонив «інфарктний», як ми називали, телефон прямого зв’язку редактора з усіма кабінетами редакції. «Хлопці, зайдіть обидва до мене», – пролунало у слухавці.

«Хлопці» – це ми: Віталій Мірошниченко та Микола Бордюжа, кореспонденти відділу сільського господарського, одного з найбільших і, без перебільшення, ведучого в газеті, бо саме «Запорізька правда», як ніхто інший, якнайширше висвітлювала проблеми села того часу. Ми буквально не вилазили з відряджень у райони, практично не було таких колгоспів та радгоспів, куди б не ступали наші ноги. Про це свідчила і карта області, що висіла в кабінеті, тут ми відмічали різнокольоровими наклейками місця нашого перебування.

…Не встигли ми вмоститися на жовті скрипучі крісла, як почули: «А скажіть мені, будь ласка, скільки років вам до пенсії?». Ми переглянулись і в думках уже почали вираховувати… «Не натужуйтесь, – сказав редактор і сам відповів на своє запитання: – Вам до пенсії ще сорок років. Сорок років!».

Щоправда, на той час нам вже «перевалило» за тридцять, але ми не суперечили господарю кабінету. Такий гумор нам був дуже знайомий, він завжди так починав свої «уроки виховання». І це диктувалося бажанням керівника колективу робити газету ще кращою, ще читабельнішою, ще більш тиражною (90 тисяч самих лише передплатників, не враховуючи продаж газети в усіх кіосках «Союздруку», йому здавалося замало).

Оскільки серйозних претензій до нашої творчості він не виклав, ми з розумінням кивали головами на знак згоди з його настановними сентенціями і незабаром весело покинули кабінет. Діло було після обіду, матеріали в номер вже здані, тож ми вирішили в неофіційній обстановці, неспішно обговорити редакторські настанови. До обговорення приєднався і наш завідуючий відділом Анатолій Самсика, великий знавець сільського господарства, авторитетний журналіст і просто добра людина. Вислухавши подробиці розмови в редакторському кабінеті, він задоволено посміхнувся: «Цінує вас Микола Іванович, але йому ж, ви знаєте, завжди мало. Тож працюймо так і далі, хлопці». Тепер «хлопцям» вже за сімдесят, а коли зустрічаємося, то обов’язково порушуємо актуальне питання: «Так скільки нам років до пенсії? Правильно, ще сорок років».

Микола Іванович завжди прагнув, аби газета була, як кажуть, на висоті. Він збирав під своє крило здібних, непересічних і талановитих журналістів, які, завдяки його опікуванню, ставали на вищі щаблі професійного росту, одержували різні редакторські (і не тільки) посади в Запоріжжі і за його межами та освоювали кабінети київських видань.

Ще один епізод. Була в редакції так звана громадська приймальня під егідою відділу листів, який очолював відомий на той час журналіст Олександр Куцев. Одного разу на «планерці» Микола Іванович несподівано запитує його: «А що робить твоя громадська приймальня?». Сашко починає детально розповідати про її роботу, та редактор перебиває його й каже: « Та ні біса вони в тебе не роблять. До обіду ти їх зносиш на наш третій поверх, вони пообідають, а після обіду ти їх зносиш назад, на перший». Реготу в кабінеті було більше ніж треба. Але справедливості ради, треба сказати, що громадська приймальня була незамінною у ті роки. Як правило, членами цього органу були пенсіонери, деякі вже поважного віку, але їм ціни не було. Насамперед це були люди, які свого часу займали досить високі пости у народному господарстві, були досвідченими у спілкуванні з людьми і добре знали проблеми соціального та економічного життя області. Саме їм довірялося щодня приймати людей з різними скаргами та пропозиціями. А такі відвідувачі в редакцію йшли «косяками», і якби їх прийомом займалися працівники редакції, то працювати на газету було б просто неможливо.

Чому ж була саме такою реакція Миколи Пересунька? Та з тих же причин: треба працювати ще краще.

Через деякий час в одній із чергових постанов Запорізького обкому партії досвід роботи громадської приймальні «Запорізької правди» було визнано кращим і рекомендовано для поширення серед інших редакцій.

***

Для газети немає вищої оцінки, ніж вірність та вдячність широкого читацького загалу. Так само для керівника, громадського діяча немає більшого визнання, ніж довіра людей – і колег, і мешканців міста, в якому він живе і працює.

(Т. В. Полухіна)

Окремі видання:

Сестри Єгорови / М. І. Пересунько. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1959. — 20 с.

Література про життя та діяльність:

Пересунько Микола Іванович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. — [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 356.

Шумилов, М. Пересунько Микола Іванович / Микола Шумилов // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція]. — [2-е вид., перероб. і доп.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 11–12.

Шумилов, М. «Залізний Миколай» / Микола Шумилов // Слово – зброя? / [упоряд. : Ю. В. Бондар, С. В. Шевченко, В. Л. Фатько] ; Нац. спілка журналістів України. — [Київ : ЕксОб.], 2009. — С. 461–462.

Яворівський, В. Запорізька сторінка мого життя – одна з найприємніших на спогад : [в т. ч. про М. І. Пересунька] / Володимир Яворівський // «Запорізька правда» (1917-2007 рр.): погляд крізь роки : зб. матеріалів міжрегіональної наук.-практ. конф., присвяченої 90-літтю газети «Запорізька правда», Запоріжжя, 26–27 жовтня 2007 року / Запоріз. нац. ун-т, ред. газети «Запорізька правда» ; [за ред. А. В. Кобинець]. — Запоріжжя : [Запоріжжя], 2007. — С. 34–36.

Шумилов, М. «Залізний Миколай» / Микола Шумилов // Вони слави не шукали / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки журналістів України ; ред.-упоряд. М. В. Клименко (кер.) [та ін.]. — Запоріжжя : [Паритет-прес], 2002. — С. 46–47.

***

Полухіна, Т. В. «Залізний Миколай» і серце з «Перцем» / Т. В. Полухіна ; Тетяна Василівна Полухіна // Мелитоп. краевед. журн. — 2014. —№ 4. — С. 77–84.

Премія імені М. І. Пересунька:

Їх іменем : [в т. ч. про премію ім. М. І. Пересунька – за висвітлення питань духовного відродження та розвитку нац. культури (серед обл. друкованих ЗМІ)] // Пером і словом / Нац. спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 7.

Новые премии : [в т. ч. о премии им. Н. И. Пересунько] // Наш город (Суббота). — 1997. — 14 янв. — С. 1.

Інтернет-ресурс:

Пересунько Микола Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/TIiAWWY

24.03 – 150 років від дня народження Юхима Арсеновича Павловського (24.03.1872 – 18.05.1956, м. Запоріжжя), лікаря, земського статистика, учасника національного культурно-просвітницького руху35.

24.03 – 30 років (1992) Запорізькому багатопрофільному ліцею «Перспектива».

26.03 – 90 років від дня народження Г. І. Деркача (26.03.1932, с. Вишневе Гуляйпіл. р-ну – 1969), вченого—хіміка, члена—кореспондента НАН України (1967)36.

29.03 – 15 років (2007) від дня заснування Бердянської єпархії.

Епоха християнства для Приазов’я почалася на початку ХІХ ст. з переселенням на ці землі православних народів: українців, росіян, болгар та греків.

«Богом дане місто» Бердянськ почало свою історію 3 листопада 1827 р., коли вирішили в цих місцях побудувати морський порт. Згодом Бердянський порт, а разом з ним і місто, успішно розвивалося. Населення міста збільшувалось з великою швидкістю, з’являлися нові райони, в яких будувалися і храми. У 1830 р. у Бердянську вже існував Молитовний дім на честь Сходження Святого Духа, а вже у 1848 р. був освячений Вознесенівський собор. Потім справжньою окрасою міста стали домові церкви.

Церковне будівництво, яке стрімко розвивалося на Приазовських землях у другій половині ХІХ ст., зупинилося унаслідок Жовтневої революції у зв’язку з встановленням у державі атеїстичної ідеології. Головною метою радянської влади була боротьба з релігією, а Церкві та духовенству була оголошена війна. Один за одним руйнувалися прекрасні храми Бердянська і всього краю – нова влада закликала людей зректися Бога й почати будувати «рай на землі» – це був час страшного лихоліття

29 березня 2007 р. стало історичним днем для землі Приазов’я, коли на засіданні Священного Синоду Української православної церкви (Московського патріархату) було прийняте рішення по створення Бердянської єпархії. Її виділили з Запорізької єпархії. Керманичем Бердянською єпархією було призначено єпископа Макіївського Варнаву (Філатова), вікарія Донецької єпархії. Єпископ Варнава поклав початок багатьом новим храмам, будівництво яких продовжив його наступник єпископ Єлисей. Менше року владика Варнава пробув на бердянській землі, але спогади про доброго архіпастиря ще на довгий час залишаться у серцях вдячних жителів Приазов’я.

18 жовтня 2007 р. на засіданні Священного синоду УПЦ (МП) прийнято рішення про призначення єпископа Амвросіївського, вікарія Донецької єпархії Єлисея (Іванова), єпископом Бердянським і Приморським. За час перебування на Бердянській кафедрі владика Єлисей багато зробив задля розвитку духовного життя Приазовського краю. Через його клопотання до складу Бердянської єпархії були включені Приазовський та Якимівський райони, а з 2009 р. і Василівський район Запорізької області. На території єпархії було створено два нових жіночих монастиря: Свято-Михайлівський і Свято-Серафимівський. Була надана будівля для єпархіального управління, вийшла друком єпархіальна газета «Бердянск Православный», яка на фестивалі православних ЗМІ була відзначена в номінації найцікавіших друкованих видань УПЦ. Також почав роботу офіційний сайт єпархії.

Молода єпархія за короткий час посіла гідне місто у просвітницько-місіонерський діяльності регіону. Влітку 2010 р. почалася грандіозна реконструкція кафедрального собору, яку було завершено в лютому 2012 р.

З 8 травня 2012 р. до 20 липня 2012 р. тимчасово керував Бердянською єпархією Високопреосвященнійший Лука, митрополит Запорізький та Мелітопольський. За час керування владика Лука продовжив розпочатий розвиток духовного життя Приазов’я, при його правлінні відбулася перша в історії єпархії олімпіада для дітей недільних шкіл.

Рішенням Священного Синоду УПЦ від 20 липня 2012 р. на керування Бердянською єпархією призначений з 5 серпня 2012 р. Преосвященійший Єфрем (Яринко). Одночасно він є настоятелем чоловічого монастиря преподобного Амвросія Оптинського в місті Токмак. Ця подія стала окремим етапом розвитку єпархії. Прибувши на Приазовські землі, архієрей старанно продовжує справу своїх попередників по благоустрою єпархії. Єпископ Єфрем, навіть будучи архіпастирем, залишається справжнім монахом, який веде аскетичний спосіб життя. Владика добре знається не тільки в богослужіннях та проповідях, церковній архітектурі й живописі, але і в будівельній справі, сільському господарстві і облаштуванні священицького побуту. Він прикрашає кафедральний собор мозаїчними фресками Різдва Христова, Архістратига Михаїла, Архістратига Гавриїла, Святителя Миколая та Іоанна Хрестителя. Справжнім витвором мистецтва має всі права називатися створення мозаїчного зображення небесних покровителів Бердянської землі. Також продовжилися роботи по благоустрою обійстя собору: споруджено будівлю недільної школи, відкрито швейну майстерню, висаджено алею туй та інші зелені насадження. В загальний архітектурний ансамбль міста Бердянськ згодом вписалася і реконструйована будівля Бердянського єпархіального управління. За активної участі владики Єфрема закінчені роботи з розпису храмів, які є пам’ятниками архітектури України, це Свято-Троїцький храм у місті Приморську та храм в честь Володимирівської ікони Божої Матері в селі Нововасилівка Бердянського району.

Усі, хто перебувають поряд з владикою Єфремом, відмічали його працездатність, ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Біля нього завжди єдналися люди, не тільки духівництво і віряни, але й всі, хто вважає себе віруючим у серці. Для владики немає дрібниць ні в чому, кожен, хто приходить до нього, отримує не лише рішення духовних питань, але й практичні поради.

Преосвященнійший єпископ Єфрем і зараз несе своє архіпастирське служіння на Бердянській кафедрі, у цьому році 15-річний ювілей єпархії співпав з 10-річчам єпископської хіротонії мудрого архіпастиря й доброго духовного отця. За такий короткий час владика зробив чимало для дорученої йому єпархії.

У 2014 р. на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці відбулася важлива подія для усіх православних вірян міста Бердянська – зустріч ікони Божої Матері «Скоропослушниця», яку написали для храму Святої Трійці на горі Афон. Урочисто вулицями міста, хресним ходом на чолі зі своїм архіпастирем, пронесли містяни святий образ.

А у 2015 р. відбулася зовсім унікальна подія: вперше у світі, на глибині 840 метрів, у шахті Запорізького залізорудного комбінату було освячено каплицю великомучениці Варвари. Цей захід приурочено 45 річниці від дня вводу підприємства в експлуатацію.

Ще одне з важливих напрямків діяльності Православної Церкви – місіонерська робота. Це діяльність з розповсюдження православної віри, воцерковленню людей та передачі досвіду спілкування з Богом. За благословенням Преосвященнійшого Єфрема, Єпископа Бердянського і Приморського, в Бердянській єпархії 10 червня 2013 р. був створений Місіонерський відділ. З перших днів роботи відділу були зазначені основні напрямки його діяльності. Це просвітницька робота, розповсюдження доступної та вірної інформації про вчення Православної Церкви, як серед людей, які ще не стали православними християнами, так і серед вірян Бердянської єпархії. За сприянням Місіонерського відділу, телевізійні компанії, які здійснюють мовлення на Бердянський та Приморський райони Запорізької області, багаторазово випускали тематичні передачі за участю священнослужителів Бердянської єпархії.

Ще один з найважливіших напрямків роботи відділу – долучення до православного вчення людей, які перебувають у місцях позбавлення волі. Проводяться зустрічі й бесіди священників з ув’язненими, під час яких у неформальній атмосфері можна отримати відповідь на життєве питання чи духовну пораду. Часто буває, що такі бесіди стають для засуджених початком шляху до виправлення та поверненню у суспільство.

Невід’ємною частиною православ’я є паломництво. Паломницький відділ Бердянської єпархії «Азовський паломник» був створений в листопаді 2012 року. Робота відділу спрямована на реальне здійснення духовних потреб людини. За роки роботи розроблено близько 20 маршрутів святими містами України: групи відвідали святі міста Одеси, Херсонщини, Полтавщини, були в трьох Лаврах Києва та інше. «Азовський» паломник вже кілька років здійснює подорожі у Святий град Єрусалим. Кожне відвідування святинь дає можливість виправити шляхи нашого життя, вивести нас з глухого куту й блукань життєвої суєти, отримати досвід молитов та спілкування з Богом.

Від самого початку створення Бердянської єпархії працює відділ соціального служіння, так як допомога ближньому – головна місія Православної Церкви. Соціальний відділ співпрацює з різноманітними громадськими організаціями, соціальними службами, молодіжними волонтерськими групами. Усі 15 років на території Бердянської єпархії надається всіляка допомога: підтримка, укріплення й захист родини, допомога літнім, інвалідам, ветеранам, воїнам, людям, які страждають на важкі захворювання, безпритульним, сиротам, ув’язненим, вимушеним переселенцям та іншим людям, які опинилися в скрутному становищу. Ця допомога може бути як медичною, реабілітаційною, психологічно-консультативною, а також матеріальною, фінансовою, включно збір й розподіл харчів, речей та медикаментів.

В наш час, коли на Сході України тривають бойові дії, одним з притулків для вимушених переселенців з Донбасу став Запорізький край. Бердянська єпархія, до якої входять райони, розташовані поряд з кордоном зони АТО, виділяє допомогу нужденним, надає їм моральну та духовну підтримку. Священики на приходах також збирають пожертви у вигляді одягу та продуктів харчування, допомагають у приходах людям, які потрапили у важкі життєві обставини.

(Т. О. Тренчук)

Література:

Клименко, Е. Бердянская епархия. Прошлое и настоящее : кн. посвящ. 10-летию со дня основания Бердянской епархии и 190-летию основания города Бердянска / Е. Клименко, Т. Клименко ; протоиерей Евгений Клименко, Тамара Клименко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 200 с. : фото.

Епархия Бердянская // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 502–503.

***

Єлісей (Іванов), єпископ Бердянський і Приморський // Видатні запоріжці : альманах / [голов. ред. Наталія Кузьменко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 17.

Єлісей (Іванов), єпископ Бердянський і Приморський // Гордість Запорізького краю : альманах / [авт. ідеї, кер. творчої групи Наталія Кузьменко та ін.]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — С. 39.

***

Смирнова, Е. Бердянская епархия – юбиляр // Ведомости Юга. —2012. —7 апр. (№ 14). — С. 1.

29.03 – 10 років тому (2012) відбулася перша спільна репетиція Запорізького дитячо-юнацького симфонічного оркестру. (Перший концерт-презентація відбувся 29 верес. 2012 р.)37.

30.03 – 110 років від дня народження Олексія Яковича Огульчанського (30.03.1912, хутір Огульчанський на Луганщині – 13.08.1996, м. Бердянськ), письменника, краєзнавця38.

Олексій Огульчанський як письменник, педагог,

дослідник Північного Приазов’я

Олексій Огульчанський зміг з’єднати в одне

Світ тварин і рослин,степ, каміння і море;

Науковець-письменник – він обходив брудне,

Відкривав для всіх нас дивний світ Лукомор’я.

Андрій Будугай (Із циклу «Бердянські етюди»)

«Українська література бідненька морем. Навіть класична. Їй ніколи було споглядати море за селянськими бідами, за трагедією України степової. […] Олексій Огульчанський знає море. Мабуть, він коло нього виріс. […] Отож кому, як не йому, сміливо і прекрасно писати про знану й улюблену з дитинства стихію, писати всіма фарбами, які відбиваються в повісті, але тло гідне великого слова: море!» – писав Григір Михайлович Тютюнник у рецензії на рукопис повісті Олексія Огульчанського «Як сплять дельфіни».

Насправді дитинство Олексія Огульчанського пройшло в шахтарському краї, проте юність і все подальше життя були пов’язані з вивченням і збереженням природних скарбів Північного Приазов’я. Олексій Якович народився під Луганськом на хуторі «Огульчанський». У 1929 році О. Огульчанський закінчив Луганську трудову школу. Свою подальшу долю він пов’язав із Бердянськом.

Навчаючись у Бердянському педагогічному технікумі, Олексій почав редагувати стінгазету «Молодий освітянин», яка завоювала прихильність учнів і педагогів цього закладу. Згодом здібного журналіста-початківця запросили до свого колективу члени місцевої районної газети «Більшовицька зірка» (нині «Південна зоря»), де він працював із січня 1930 до листопада 1934 року і де пройшов шлях від молодого літературного працівника до відповідального секретаря. Праця в редакції газети виробила в молодого журналіста потребу постійно перебувати у самому вирі життя.

Із листопада 1934 року до вересня 1938 року юнак служив в армії – спочатку бійцем-рядовим, а потім виконував обов’язки писаря та бібліотекаря. Під час служби більше року прожив у Ленінграді, де зустрів свою майбутню дружину, випускницю харчового технікуму Катерину Миколаївну Трухіну. Після демобілізації Олексій Якович повернувся до Бердянська. Навчався і складав іспити на вечірньому відділенні місцевого учительського інституту. Паралельно з навчанням працював у газеті.

Із вересня 1938 року почав працювати у Бердянському краєзнавчому музеї, де при його активній участі був створений відділ природи. У 1940 році О. Огульчанський закінчив Бердянський учительський інститут. Із жовтня 1940 по жовтень 1941 року – відповідальний секретар газети «Більшовицька зірка». Доля посилала О. Огульчанському цікаві зустрічі, незвичайні знахідки, бо він постійно перебував у вирі культурного та наукового життя.

Набуті знання О. Огульчанський чверть століття передавав юній зміні, керуючи роботою гуртків юних краєзнавців при Бердянському краєзнавчому музеї, а потім – і в міському Будинку піонерів. Одного разу на крутому азовському березі гуртківці побачили кістки унікального палеонтологічного скарбу – одного із небагатьох у світі виявлених і згодом відкопаних скам’янілих скелетів південного слона. Історія знахідки кістяка слона лягла в основу сюжету цікавої повісті О. Огульчанського «Вітрів Кут» (1959).

Під час війни Олексій Якович просився на фронт, але отримав завдання зосередитися на газеті. Кілька місяців до окупації Бердянська кожен номер газети створювався лише руками О. Огульчанського і редактора.

Коли Запорізьку область звільнили від загарбників, О. Огульчанського було призначено директором середньої школи села Осипенко Бердянського району, яку він очолював із вересня 1943 до жовтня 1944 року.

Потім його терміново викликали в Бердянський міськвиконком і дали відповідальне завдання: розшукати експонати міського музею. Через зруйновані залізнич­ні станції, спалені ворогом міста і села Олексій Якович привіз до Бердянська не лише спеціальний вагон зі знайденими цінними експонатами, але й врятований міський архів. Лише його дружина, побачивши «тінь» свого чоловіка, могла здогадатися, чого могло коштувати йому виконання цього завдання…

Із жовтня 1944 по лютий 1950 року (з двома перервами) О. Огульчанський працював старшим науковим співробітником Бердянського краєзнавчого музею, плідно поєднуючи дослідницьку роботу з педагогічною, згодом (із січня 1950 року) – старшим лаборантом Осипенківського (Бердянського) учительського інституту. У вересні 1952 року повернувся в краєзнавчий музей на ту ж саму посаду.

З лютого 1964 по липень 1973 року, до самого виходу на заслужений відпочинок, він керував гуртком юних туристів-краєзнавців Палацу піонерів м. Бердянська. У своєму нарисі «Записки краєзнавця» Олексій Якович розповідає про гуртківців.

Післявоєнні роки, понад службові обов’язки, О. Огульчанський присвятив активному дослідженню природних багатств і культурних надбань Північного Приазов’я, був лектором товариства «Знання», членом президій міського товариства охорони природи і Бердянського відділення Географічного товариства СРСР.

Олексій Якович передавав свій досвід юному поколінню не лише на заняттях гуртка, а й через пізнавальні пригодницькі повісті та оповідання. У 1967 році О. Огульчанський був прийнятий до Спілки письменників України. З-під його пера з’явилися більше десятка зразків пригодницько-шкільної, анімалістичної прози:

– нариси «Записки краєзнавця» (1955), «Юні слідопити» (1958);

– повісті «Вітрів Кут» (1959), «Пленники Леванта» (російською; 1960), «Таємниця Сухої балки» (1961), «Острів Сріблястих чайок» (1962), «Країна інку рів» та «Як ми шукали скарб» (1971), «Бухта солодкого коріння» (трилогія; 1973), «Як сплять дельфіни» (1979), «Знахідка на все життя» (1982), «Скарб Солоного лиману» (1986), «У нетрях Джубаю» (1989). Остання повість письменника – «Степова принцеса» побачила світ у 2018 році.

У третьому томі книги «Веселка» (антологія української літератури для дітей: у 3 т.), яка вийшла друком в 1985 році, було опубліковане оповідання «Капітанський кашкет». У № 2 альманаху «Хортиця» побачило світ оповідання «Дід-козодій та кіт Морячок» (1992). За збірку оповідань «У нетрях Джубаю» у 1989-му році О. Огульчанський був нагороджений Запорізькою обласною літературною премією імені Василя Лісняка.

Письменник створив також кіносценарій телефільму «Билиці Азовського моря» (1975) та книгу-путівник «Северное Приазовье» (1976) (у співавторстві з М. Кривошеєм та А. Іванченком). У 1977 році побачив світ краєзнавчий нарис «По морю Азовському», написаний у співавторстві з В. Михайличенком. Друкувався О. Огульчанський і в колективних збірках письменників Запорізького краю.

Перебуваючи вже на пенсії, Олексій Якович продовжував вести активне життя, проводив зустрічі з людьми, не переставав писати. До останніх літ краєзнавець любив піші екскурсії містом, степом, берегами рідного Азова. Багато років поспіль він ділився набутими різнобічними знаннями із земляками різного віку і як лектор Товариства «Знання». Своїм учням-гуртківцям та юним читачам він прищеплював, за його висловом, «бацилу непосидючості й дослідництва». Ці заняття залишили глибокий слід у душах дуже великої кількості гурт­ківців. Не випадково деякі з них пов’язали своє життя з вивченням та збереженням природних скарбів Приазов’я.

Помер Олексій Якович Огульчанський 13 серпня 1996 року в Бердянську, де його і поховано. Дружина письменника згадувала, що до вікон квартири родини Огульчанських на вулиці Піонерській ще рівно рік прилітало багато пташок, яких за життя він з любов’ю підгодовував. Коли ж виповнився рік від дня його переходу за вічну межу, пташки вже перестали прилітати: напевно, саме в цей час його дух уже пішов у більш високі виміри.

(А. Будугай, О. Будугай)

Співець Азова, Степу і Життя

Олексію Огульчанському

Він степ любив. І небо. І птахів.

Любив Азова синь – солоні хвилі,

Що вічно котять сни, від піни білі,

До цих піщаних давніх берегів.

Дельфіни спали в синій глибині,

А у степах колись жили інкури –

Казковий люд могутньої статури…

Там в небі – беркути, величні і сумні.

Рибалки там виходили у ніч

На береги, щоб вітер упізнати –

Левант чи бора, що від них чекати? –

І в море, із вітрами пліч-о-пліч.

А дзендзики – азовські острівці!

Яка там воля! Царства там чаїні!

А над лиманом – крила лебедині…

Як він любив місця щасливі ці!

Співець краси, простої, як життя…

Дитячий світ, природа, щире слово

В його книжках чарівно й загадково

Сплелись вінком і плинуть в майбуття…

м. Бердянськ, 07.04.2018.

Твори:

Степова принцеса : повісті / О. Огульчанський ; Олексій Огульчанський. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. — 168 с. : іл. — Зміст : Дарунок Кніповича ; Степова принцеса.

Скарб Солоного лиману : [повісті] / О. Я. Огульчанський ; Олексій Огульчанський. — [Київ] : Грані-Т, [2012]. — 116 с. — (Українська дитяча класика).

***

Мертва голова – наш гість : (уривок із повісті «Скарб Солоного лиману») / Л. Огульчанський ; Олексій Огульчанський // Не міліють джерела Дніпрові… : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ / [відп. за вип. В. Текуч]. — [Запоріжжя] : АА Тандем, 2016. — С. 121–122.

Капітанський кашкет ; Маленькі оповідання про розбійницю руду ; Вітрів Кут : (уривок з однойменної повісті) / О. Огульчанський ; Олексій Огульчанський // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2-х т. / Центральная литературно-творческая общественная организация «Бердянск литературный» ; [лит. ред. Р. Чабан, Л. Тесленко]. — Мелитополь : ИД МГТ, 2013. — Т. 2. — С. 256–261.

Вітрів Кут : (уривок із однойменної повісті) / О. Огульчанський ; Олексій Огульчанський // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. — С. 24–29.

Капітанський кашкет / О. Огульчанський // Веселка : антологія укр. літератури для дітей : у 3 т. / упоряд. Б. Й. Чайковський. — Київ : Веселка, 1985. — Т. 3. — С. 445–448.

Спогади:

Зі спогадів Дмитра Яковича Огульчанського // Ноздріна, Л. Репресоване покоління : зберігаємо пам’ять / Людмила Ноздріна ; Бердян. краєзнав. музей. —[Мелітополь : ВБ ММД], 2021. — С. 57–63.

Література про життя та діяльність:

Огульчанський Олексій Якович // Бердянськ: історія і сьогодення : бібліогр. покажчик / уклад. Г. Нагорна ; ред. Т. Г. Пішванова ; відп. за вип. О. Волкова. — Запоріжжя : [КЗ «ЗОУНБ» ЗОР], 2018. — С. 241–243. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 10).

Будугай, О. Огульчанський як письменник, педагог, дослідник Північного Приазов’я / О. Будугай, А. Будугай ; Ольга Будугай, Андрій Будугай // Огульчанський, О. Степова принцеса : повісті / О. Огульчанський ; Олексій Огульчанський. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. — С. 139–162.

Голик, А. А. Дослідник Північного Приазов’я О. Я. Огульчанський : [вчений, краєзнавець, дитячий письменник і орнітолог] / А. А. Голик // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали II відкритої регіонал. наук.-практ. конф. / Виконком Мелітоп. міськ. ради Запоріз. обл., Відділ культури Мелітоп. міськ. ради, Мелітоп. міськ. краєзнав. музей ; [редкол.: Л. Р. Ібрагімова, С. І. Новгородська]. — Мелітополь : [ВПЦ «Люкс»], 2015. — С. 86–89.

Огульчанский Алексій Яковлевич // Энциклопедия Бердянска : историко-краеведческий, общественно-политический справочник / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — Т. 2 : М –Р. — С. 271–272.

Будугай, О. Олексій Огульчанський – дослідник і співець Приазов’я / О. Будугай, А. Будугай, Є. Глушко (Латишева) ; Науменко, І. Шукач скарбів Приазов’я / І. Науменко ; Іван Науменко // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2 т. / Центральная литературно-творческая общественная организация «Бердянск литературный» ; [лит. ред. Р. Чабан, Л. Тесленко]. — Мелитополь : ИД МГТ, 2013. — Т. 2. — С. 246–253.

Забержевська, Т. Олесь Огульчанський – краєзнавець, письменник, талановита людина / Тетяна Забержевська // Ноздрина, Л. Ф. Записки краеведа : [к 185-летию основания г. Бердянска] / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. краевед. музей. —[Изд. 3-е, доп.]. — Бердянск : [Дикое Поле], 2012. — С. 368.

Олексій Огульчанський // Література рідного краю : (навч.-метод. посібник) / упоряд. Г. Р. Корицька. – 2-ге вид. — Запоріжжя : Просвіта, 2005. — С. 7–8.

Науменко, І. Олексій Огульчанський / І. Науменко ; Іван Науменко // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. І. Т. Купріянов]. — [Запоріжжя : Хортиця : Дніпров. металург], 2002. — С. 75–84.

Наші письменники–земляки : Олексій Якович Огульчанський // Запоріжжя – мій рідний край : (методичні рекомендації для вихователів дошкільних закладів і груп продовженого дня) / підгот.: Г. І. Григоренко, К. Й. Щербакова ; Запоріз. обл. ін-т удосконалення вчителів, Бердян. держ. пед. ін-т. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — С. 53.

***

Черепєніна, І. В. Співець Азова, Степу і Життя : [вірш, присвячений Олексію Огульчанському] / Ірина Володимирівна Черепєніна // Перший поверх : альманах. — 2018. — № 13 (лип.). — С. 18.

Археологічна діяльність О. Я. Огульчанського:

Археологічні пам’ятки Північного Приазов’я / О. Я. Огульчанський // Археологія. —1950. —Вип. 4. —С. 132–140.

Токовенко, А. Бердянский курган. Сокровища «степной пирамиды» (дополнено) [Электронный ресурс] / Андрей Токовенко. — Ч. 1 / 16.08.2013 – Режим доступа к статье : http://pro.berdyansk.biz/content.php?id=16429

30.03 – 75 років від дня народження Віктора Олександровича Сичова (30.03.1947, с. Рєдкіє Дубки Хомутов. р-ну Курськ. обл., РФ – 03.04.2006, м. Мелітополь), почесного громадянина м. Мелітополя (2010, посмертно), народного депутата України I скликання, міського голови Мелітополя (1998–2002).

Віктор Олександрович Сичов народився 30 березня 1947 року в селі Рєдкіє Дубки Хомутовського району Курської області. В 1948 році разом з батьками переїхав у село Новотаврійське Оріхівського р-ну. Там він вчився, закінчив професійно-технічне училище, потім працював робітником на підприємствах м. Запоріжжя. У 1970 році закінчив Запорізький машинобудівний інститут, за фахом – радіоінженер.

В 1977–1997 рр. служив на офіцерських посадах в органах держбезпеки. Військове звання – полковник. В березні 1990 року став народним депутатом України і працював у комісії закордонних справ Верховної Ради України до травня 1994 року без відриву від служби. У жовтні 1998 року В. О. Сичов був обраний мелітопольцями на зборах міським головою. На цій посаді він був до 2002 року. Протягом 4 років свого керівництва він зосереджував увагу на відродженні промисловості, збереженні комунального господарства, на наповненні бюджету і раціонального його використання, на повернення боргів по заробітній платні, на створення нових робочих місць. Віктор Олександрович Сичов був сучасним керівником з творчим мисленням, для якого не існувало безвихідних ситуацій.

Великий досвід роботи з людьми, його енергія, наполегливість, постійний пошук оптимальних рішень в складних ситуаціях стали основною причиною обрання його депутатом Верховної Ради України та міським головою.

2 квітня 2006 року, після довготривалої хвороби, на 59 році життя він помер. 2010 року в місті було прийнято рішення про присвоєння Віктору Олександровичу Сичову звання «Почесний громадянин міста Мелітополь». На Будинку культури імені Т. Г. Шевченка була встановлена меморіальна дошка, присвячена В. О. Сичову. В Мелітопольській шаховій школі проводиться турнір з шахів ім. В. Сичова.

(В. В. Сакун)

Література про життя та діяльність:

Сычов Виктор Александрович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. — Харьков : Факт, 2004. — С. 52.

Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мелітополя» та встановлення меморіальної дошки В.О. Сичову : рішення Мелітоп. міськ. ради Запоріз. обл. V скликання, 49 сесія. 27.08.2010, № 9/2 — Фонди Мелітополського краєзнавчого музею.

Цього місяця виповнюється:

— 1050 років від дня смерті князя Святослава (бл. 938 – 03.972), державного діяча, видатного полководця, хороброго воїна і дипломата.

Чу, последний, догоняя,

Воин, дальнего вождя,

Крикнул : «Дам, о князь, коня я –

Лишь беги от стрел дождя!»

Святослав, суров, окинул

Белым сумраком главы,

Длинный меч из ножен вынул

И сказал : «Иду на вы!»

В. Хлебников

Одним з найвідоміших героїв Київської Русі є князь Святослав, син Ігоря і Ольги. Видатний військовий та політичний діяч є значимою фігурою не тільки для української історії, а і для всіх слов’ян, адже він є родоначальником великої династії Київських князів.

Він був хоробрим полководцем. Зі своєю дружиною він розгромив Хазарське царство, обклав даниною войовничі кавказькі народи, приєднав до Київського князівства землі вятичів і слов’ян Приазов’я, успішно воював з Візантійською імперією. Загинув зі своїм військом біля порогів Дніпра.

Існує декілька версій причин його загибелі.

Відомий російський історик і географ Лев Гумильов, вивчивши багато історичних документів тієї епохи і проаналізувавши політичну обстановку в цьому регіоні, у своїй науковій праці «Древняя Русь и Великая степ» стверджував, що у смерті Святослава були зацікавлені перш за все у Києві. На той час там вже існувала впливова християнська община. Як відомо, мати Святослава, княгиня Ольга, була християнкою. Вона також таємно охрестила і свого старшого онука Ярополка, незважаючи на те, що його батько (Святослав) був супротивником християнства. Після смерті Ольги та відправлення у далекий похід Святослава, неповнолітній Ярополк став фактично правителем Русі. Повернення батька з його язичницькою дружиною до Києва йому та його християнському оточенню було не до вподоби. Крім того, стало відомо, що Святослав у своїй військовій невдачі проти греків звинуватив кількох своїх дружинників-християн, і знищив їх. Такої ж розправи з місцевими християнами можна було чекати і після повернення Святослава до Києва, тож Ярополк та його оточення вирішили запобігти цьому і звернулися за допомогою до печенігів, заплативши їм за цю криваву послугу.

Печеніги напали на дружину князя зненацька вночі. В бою загинула більша частина воїнів, а ті, що залишилися живими, пробилися до скелястого берега острова Хортиця. Під кінець бою на острів висадилися воїни воєводи Свенельда, і печеніги з ганьбою втекли, а князю Святославу віддали поховальну почесть.

За однією з легенд печенізький каган Куря з черепа Святослава зробив чашу, обкував її золотом і на бенкетах пив з неї вино.

Існує декілька версій і про ймовірне місце загибелі князя. За свідченням візантійського імператора Костянтина Багрянородного, найнебезпечнішим місцем для тих із слов’ян, що долали пороги на своїх кораблях, була переправа Крарія, відома в пізніших джерелах як Кічкаська переправа, вона знаходилась між останнім порогом і островом Хортиця. Ширина Дніпра тут була 150–180 метрів, і саме тому печеніги спускалися туди і воювали проти росів. Там міг загинути і Святослав.

В 1913 році за ініціативи Катеринославської архівної комісії і Катеринославського музею О. Поля та активній участі Одеського відділу Імператорського Російського військово-історичного товариства на скелі Монастирка, біля Ненаситецького порогу було встановлено чавунну плиту з написом : «В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою с печенегами русский витязь — князь Святослав Игоревич». При затопленні порогів у зв’язку з будівництвом Дніпрогесу цю плиту зняли і перевезли в с. Нікольське Дніпропетровської області і встановили на березі Дніпра, де вона стоїть і сьогодні.

Історики Я. П. Новицький39 та Д. І. Яворницький40 вважали, що місцем загибелі війська Святослава є Пурисові острови, які знаходилися навпроти Павло-Кічкаса і були затоплені після будівництва Дніпрогесу.

У 1930 році Дніпрогесівська археологічна експедиція41 під час обстеження Вознесенської гірки (м. Запоріжжя) виявила унікальну пам’ятку – курганний могильник, до якого входило близько 50 курганів, що мали різні форми та розміри. В одному з них археологи знайшли поховання-спалення, яке в історичній науці отримало назву «Кічкаського», або «Вознесенського скарбу»42.

Археолог В. А. Грінченко43, який розкопував пам’ятку, зробив висновок про те, що особи, які були там поховані, не могли померти всі разом природною смертю. Причиною міг бути невдалий бій, або якась серйозна катастрофа, під час якої загинули і полководці, і певна кількість воїнів. В кургані він знайшов на невеликій глибині багато золотих, срібних, бронзових речей. Складені в купу, вони були пронизані трьома шаблями. Частина дослідників ототожнює його з похованням хана Аспаруха (сином хана Курбата, засновника Болгарії), друга частина пов’язує його з князем Святославом. Незалежно від Грінченка, такий висновок поділяв і розвинув інший учасник розкопок відомий дослідник Михайло Міллер44. Він переконливо доводить у своїй книзі «Могила князя Святослава», яка вийшла у 1951 році в Канаді, що це поховання-спалення є могилою Святослава.

Запорізький краєзнавець В. Г. Фоменко45 вважав, що частина дружини князя прийняла бій в Канцерівській балці, а інша – прорвалася на Пурисові острови. 2011 року місцеві рибалки підняли з Дніпра унікальний меч часів правління князя Святослава.

Князь Святослав та його батьки стали героями давньоруських літописів, скандинавських саг, візантійських хронік. Їм присвятили свої дослідження українські науковці, історики, письменники. В 1959 році побачив світ історичний роман С. Д. Склярова «Святослав». Твір і сьогодні має великий успіх у читачів. Відомо, що працюючи над романом, письменник приїздив до Запоріжжя, зустрічався з місцевими краєзнавцями.

Запоріжці зберігають пам’ять про легендарного воїна. Неподалік від Музею історії Запорозького козацтва, в північній частині о. Хортиця на Чорній скелі, в 1972 році, в рік тисячоліття загибелі князя, за ініціативи Миколи Петровича Киценка46, було встановлено охоронний знак з написом «Украинская ССР. Памятник истории. Вероятное место гибели князя Святослава Игоревича в 972 году. Охраняется государством. Повреждение карается по Закону».

В цьому ж музеї є прекрасна діорама «Битва Святослава з печенігами на берегах Дніпра». Останній бій Святослава на Чорній скелі відтворив художник М. В. Овечкін.

15 жовтня 2005 року в м. Запоріжжі, у Вознесенівському парку, встановлено п’ятиметровий бронзовий монумент в честь князя Святослава. Автор пам’ятника – відомий скульптор В. М. Кликов.

15 січня 2011 року в Запоріжжі проходили Всеукраїнські змагання «Лава на лаву» на приз імені Святослава Хороброго, а в 2003 році в Запоріжжі відбулася першість України з козацького двобою імені Святослава Хороброго.

(Г. М. Нагорна)

Література про життя та діяльність:

Нестор, Летописец. Княжение Святослава Игоревича. —Киев : Скиф, 2019. —52 с. : ил.

Міллер, М. Могила князя Святослава // Міллер, М. …Окрема важлива сторінка праісторії України… / М. Міллер ; Михайло Міллер ; Запоріз. наук.-дослід. центр «Спадщина», Нац. заповідник «Хортиця». – Запоріжжя : [б. в.], 2019. — С. 55–65. — (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 4).

Пєтков, С. В. Князь Святослав / С. В. Пєтков ; Сергій Пєтков. — [Київ] : АртЕк, [2018]. — 208 с. : іл. — Бібліогр.: с. 201–205 (88 назв).

Королев, А. С. Святослав / А. С. Королев ; Александр Королев. — Москва : Мол. гвардия, 2011. — 352 с., [16] л. ил. — (Жизнь замечательных людей).

Сахаров, А. Н. Дипломатия Святослава / А. Н. Сахаров. – 2-е изд., доп. — Москва : Междунар. отношения, 1991. — 239 с. : [4] л. ил. — (Из истории дипломатии). — Библиогр. в примеч.: с. 214–233.

***

Саричев, В. Д. Похід Великого князя Святослава до порогів (971–972 рр.) : історіографія // Заповідна Хортиця : зб. наук. праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко та ін.]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 247–254.

Вілінов, Ю. Нове слово про загибель Святослава // Вілінов, Ю. А. Хортиця – острів у філіграні епох і шляхів : (Хортицький колаж) / Юрій Вілінов ; Асоціація «Екологічна освіта» ; пер. з рос. О. Шелегеди. —Запоріжжя : Полиграф, 2005. — С. 89–100.

***

Саричев, В. Д. Похід в. кн. Святослава до порогів (971–972 рр.) в контексті генези Давньоруської держави / В. Д. Саричев // Музейний вісник. — 2013. — № 12/2. — С. 304–318. — Бібліогр.: 70 назв.

Саричев, В. Д. Мініатюра Радзивилівського літопису в системі джерел про останній бій князя Святослава / В. Д. Саричев // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 246–260. — Бібліогр.: 42 назв.

Шаповалов, Г. І. До питання про місце загибелі та поховання князя Святослава Ігоровича / Г. І. Шаповалов // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / В. І. Воловик(гол. ред.) [та ін.]. — Запоріжжя : Просвіта, 2003. — Вип. 10. — С. 3–7.

Образ Святослава в художній літературі:

Скляренко, С. Д. Святослав : роман / С. Д. Скляренко ; Семен Скляренко. — Харків : Фоліо, 2018. — 672 с. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури. Українська література).

Юрик, П. С. Поклик Святослава : [лірика, громадянська лірика, тексти пісень] / П. С. Юрик ; Пилип Юрик. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. — 88 с.

Васильев, Б. Л. Князь Святослав : [роман] / Б. Л. Васильев. — Москва : Вагриус, [2008]. — 256 с.

Володимир. Баляда про Святослава / Володимир. — Лондон : Орден, 1965. — 32 с. —Тит. л. укр., англ.

Мапи:

Предполагаемый путь Святослава и места брода у Протолчьи, Крарийской и Кичкасской переправ [Карты] / сост. В. Г. Фоменко в 1961 г. —[Б. м. : б. и., б. г.]. — 1 л. — Фотокопия. (Известия Всесоюзного географического общества, том 95, 1963 г., стр. 549.

Археологічна знахідка – меч часів правління князя Святослава:

Голуб, В. М. Княжий меч на шляху із Варяг у Греки : Історія. Дослідження. Реставрація. —Київ, 2012. – 236 с.

Остапенко, М. А. Знахідка меча Х ст. біля Хортиці (до питання про похід князя Святослава «в пороги» 972 р.) / М. А. Остапенко, В. Д. Саричев // Археологія. — 2016. — № 3. — С. 49–64.

Вшанування пам’яті князя Святослава на Запоріжжі:

Юрик, П. Козацький дух, пісні бадьорі – «Дубовий гай» у свято поєднав : [15 січ. в Запоріжжі уперше проводилися Всеукр. змагання «Лава на лаву» на приз ім. князя Святослава Хороброго] / Пилип Юрик // Запоріз. правда. — 2011. — 18 січ. (№ 7). — С. 2.

Систеров, В. У Запоріжжі відбулася першість України з козацького двобою імені Святослава Хороброго / Володимир Систеров // Запороз. Січ. — 2003. — 20 груд. — С. 8.

Пам’ятник Святославу в м. Запоріжжі (відкрито 15 жовт. 2005 р.):

Шаповалов Г. Благородний і виховничий знак – пам’ятник / Г. Шаповалов // Музейний вісник. —2005. — № 5. — С. 182–183.

Пам’ятний знак на ймовірнім місці загибелі київського князя Святослава:

[Пам’ятний знак на ймовірнім місці загибелі київського князя Святослава в 972 році на о. Хортиці : фото] // Комсомолець Запоріжжя. — 1972. —20 черв.

Туристичний маршрут «Князь Святослав Хоробрий і Запоріжжя»:

Котов, В. Князь Святослав Храбрый и Запорожье / В. Котов, Г. Шаповалов ; Владимир Котов, Георгий Шаповалов ; Упр. культуры и туризма ЗОГА, Запорож. обл. краевед. музей. — Запорожье : ПУВК, 2012. — 80 с. : фото. — (Бібліотека туриста ; вып. 1).

– 125 років від дня заснування (1897) Веселівської центральної селищної бібліотеки.

Література:

Веселівська центральна районна бібліотека // Публічні бібліотеки Запорізької області : довідник / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 59.

Веселівська центральна районна бібліотека // Публічні бібліотеки Запорізької області : довідник / [уклад.: Палівода Т. М., відп. за вип. ред. Степаненко І. П.] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. —Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — С. 45.

***

Бібліотека – люди, роки, життя… // Колос. — 2017. — 11 лют. (№ 11), 18 лют. (№ 13), 25 лют. (№ 15), 4 берез. (№ 17). — С. 3.

– 75 років тому (1947) була заснована Мелітопольська трикотажна фабрика47.

– 30 років тому (1992) почав діяти Обласний центр профілактики і боротьби зі СНІДом (м. Запоріжжя)48.

– 30 років (1992) від дня заснування Мелітопольського товариства за німецьку самобутність «Відергебурт».

Мелітопольське товариство за німецьку самобутність «Відергебурт» було створено у березні 1992 за ініціативи знавця німецької культури Вільгельма Шленінга і об’єднало нащадків німців, які переїхали в XVIII столітті на українські землі. У витоків створення стояв також етнічний німець Іван Зоммерфельд.

Метою створення товариства став захист прав, честі, національної гідності німців Мелітополя, відродження німецьких звичаїв та традицій, культури, мови, духовності.

Найбільш активна діяльність організації припала на початок 2000-х років, коли його очолила Людмила Тіссен.

При товаристві був створений вокальний ансамбль німецької пісні «Розеншток», керівником якого більше 10 років був музикант і хормейстер Лео Крузман. У репертуарі вокального колективу – німецькі народні та сучасні пісні, українські та класичні твори. «Розеншток» є учасником багатьох фестивалів національних культур, в тому числі міжнародних, президентських концертів.

Діти мають можливість відвідувати німецький дитячий ансамбль «Зонненштраль», створений також при товаристві.

Гурток національної культури надає можливість вивчати німецьку мову, традиції, особливості національної кухні. Проводяться різноманітні майстер-класи. Члени гуртка беруть участь у роботі інтеркультурних містечок під час свят та фестивалів, представляють вишивки, вироби з бісеру, національний посуд і символіку.

Представники товариства також глибоко вивчають історію своїх родин, їздять місцями, де жили їхні предки, досліджують архітектуру споруд, які були побудовані німцями-переселенцями.

Збереженню та відродженню традиції предків сприяють святкування Різдва, Дня Святого Миколая, Пасхи, Трійці, Дня Матері, Дня Святого Мартіна, «Октоберфеста» та інших. Щорічно, 28 серпня, в День пам’яті жертв депортації німців України проводиться День скорботи і пам’яті «Trauertag».

Ще один напрям діяльності товариства – участь у таких масштабних для Мелітополя освітніх заходах, як «Свято-ярмарок тренінгів і майстер-класів особистісного та професійного розвитку для дорослих» в рамках тижнів Німеччини в Україні – за ініціативи Громадської організації «Українська асоціація міст, що навчаються». Для учасників була представлена виставка-презентація від товариства, виступ ансамблю німецької пісні «Розеншток».

Сьогодні «Відергебурт» нараховує більш ніж 100 членів, більша частина яких – молодь та діти. Керівник товариства – Неллі Чиркіна.

Товариство бере активну участь в житті інтеркультурного Мелітополя, сприяє зміцненню міжнаціонального порозумінння та дружби.

(О. А. Назаренко)

Література:

Громадська організація «Мелітопольське товариство за німецьку самобутність «Відергебурт» // Запорізька область – сузір’я культур / [упоряд. Н. Хамдані]. — Запоріжжя, 2020. — С. 116–117.

Мелітопольське товариство за німецьку самобутність «Відергебурт» // Ми – українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С.Єрьоменко]. —[Запоріжжя : Просвіта, 2012]. — С. 64–65.

Інтернет-ресурси:

Общество за немецкую самобытность «Видергебурт» [Электронный ресурс] / Наш Мелітополь. — Режим доступа : https://cutt.ly/XT7krL6

На протяжении 15 лет Мелитопольское немецкое общество «Видергебурт» возрождает традиции, культуру и духовность украинский немцев [Электронный ресурс] // Телекомпания «МТВ-ПЛЮС». — Режим доступа: https://cutt.ly/TT7k7yp

Квітень

03.04 – 160 років від дня народження Опанаса Васильовича Варбанського (03.04.1862, с. Ташбунари, Бесарабія – 27.03.1916, с. Преслав Примор. р-ну), збирача пісенного фольклору таврійських болгар.

Опанас Васильович Варбанський народився 3 квітня 1862 р. в болгарській родині у бесарабському селі Ташбунари. То були часи чергового масового переселення болгар з Бессарабії до таврійських степів, де виникли цілі болгарські поселення. Переїхала туди й родина Варбанських з малим Опанасом. Після смерті рідного батька мати вдруге вийшла заміж. Жили вони в селі Мариновка. У дитинстві, щоб не бачити знущань п’яного вітчима над матір’ю, Опанас часто приїздив у село Преслав, де мешкав його рідний дядько, брат померлого батька. Багато часу проводив хлопець у дядьковій родині, а дядько, побачивши живий розум племінника, наполегливо рекомендував йому навчатися наукам. Матеріально Опанас був забезпечений, бо після смерті свого батька отримав у спадок велику ділянку землі. Отже, він мав змогу вчитися і не думати про заробіток.

У школі Опанас Варбанський був старанним, допитливим учнем, пристрасним до читання книжок та освоєння нових знань.

Після закінчення солдатської служби юнак здав екстерном екзамени на звання народного вчителя.

Коли Опанас виповнилося 27 років, він одружився зі Степанідою Райчевою та поїхав в повітове містечко Аккерман, де отримав за призначенням посаду вчителя. Чотири роки працював там Опанас Васильович, за цей час ознайомився з працями Герцена, Чернишевського та брав участь в суспільно-політичному житті містечка.

У 1893 р., на прохання дружини, яка дуже хотіла жити ближче до рідних, Варбанський переводиться до села Олексіївка Бердянського повіту, а через два роки переїжджає до села Камишеватка, де продовжує працювати у школі. Опанас у цей час починає цікавитися збереженням самобутньої народної культури таврійських болгар, став записувати народні пісні у спеціальний зошит. Перші твори, записані А. Варбанським, були опубліковані 1894 р. в часопису «Периодическо списание на Българското книжовно дружество в Средец». Ця публікація стала свідченням того, що серед болгар-переселенців Таврії зберігається великий і багатий запас пісенної творчості, тож треба було продовжувати запис фольклорного спадку, перенесеного болгарами зі своєї батьківщини.

Паралельно Опанас Васильович займався політичним вихованням молоді, що не пройшло непоміченим для влади: за ним почали слідкувати жандарми. Тож у 1896 р. він залишає працю в школі й переїжджає на постійне місто проживання в Преслав, де займається садівництвом та виноградарством.

У 1905–1907 рр. О. В. Варбанський працює народним вчителем у місцевій школі, продовжує активну громадську діяльність, агітує народ та організує в Преславі багато заходів. Він таємно проводить бесіди з місцевими жителями про страйки робітників, націлені проти буржуазії та поміщиків. З того часу він стоїть на обліку в жандармерії як політично неблагонадійний. Неодноразово його заарештовували, але за відсутністю доказів під час обшуків він був звільнений.

Переховуючись від поліції, Опанас Васильович багато їздив різними приморськими селами, тож під час переїздів мав змогу задовольнити своє зацікавлення усною народною творчістю місцевих жителів – болгар. Зі збиранням та записом болгарських пісень і приказок Варбанському дуже допоміг близький товариш, історик, філолог та етнограф, уродженець Преслава Микола Державін, який привіз з Петербурга фонограф й записав велику кількість пісень і приказок. Він саме у ці роки розпочав етнографічні дослідження болгар-переселенців Таврійської губернії.

У 1910 р. Опанасу Варбанському вдалося підготувати й надрукувати достатньо великим накладом (3 тис. примірників) у друкарні Н. Ш. Ліфшица у Ногайську (нині – м. Приморськ) перший збірник «Песните на бердянските българи». Близько 400 примірників він роздав родичам, знайомим та друзям, а що залишилося, було продано за кілька місяців. О. Варбанський особисто об’їжджав болгарські села Бердянського повіту, продаючи збірник або обмінюючи його на борошно та інші продукти.

Готуючи свій збірник, О. Варбанський переслідував мету найбільш повно висвітлити збереження болгарами Бердянського повіту рідної мови, поезії, свого народного епосу та своєї національної самобутності, які віддзеркалювалися у їхніх піснях.

Збірник умістив 556 пісень і мав велике значення для піднесення національної свідомості таврійських болгар та для ознайомлення з пісенною культурою цілого району, охоплюючи всі моменти народного життя болгарської громади, пов’язані з народними обрядами і релігійними святами. Успіх цього видання, яке було першою книгою, надрукованої болгарською мовою, був надзвичайно великим. Декотрі з болгар Північного Приазов′я вперше після переселення, а більшість взагалі перший раз у житті побачили книгу, видану рідною мовою.

Згодом стараннями Опанаса Васильовича у Преславі було відкрите поштове відділення. Мріяв він про письменне селянство, яке поштою буде отримувати за передплатою замовлені видання. Але для нього це стало дуже клопітною справою – не вистачало коштів, адже було зібрано одну чверть від необхідної суми. У бідних селян грошей не було, а багаті казали, що непотрібні їм газети й журнали, бо вони неписьменні. Тоді Варбанський продав свою землю й виручені кошти додав до зібраних селянами. Після цього він почав агітувати населення вчитися грамоті й виписувати газети. Сам він передплатив дуже багато журналів та газет, спочатку уважно все перечитував сам, а потім розповідав цікаве людям. На зборах Атанас зачитував тексти та запрошував на обговорення усіх охочих. Селяни завжди з неабиякою цікавістю й увагою слухали його бесіди й виступи.

Опанас Васильович Варбанський був багатогранною особистістю, яку цікавили різні сфери життя. Він самостійно вивчив німецьку, турецьку та грецьку мови, досконало володів російською та болгарською. Грав на скрипці, флейті, були в нього і національні болгарські інструменти – Опанас Варбанський взагалі дуже любив музику. Ще він із великим задоволенням працював у саду та доглядав за виноградниками.

А ще Опанас Васильович дуже любив дітей. Своїх діточок вони з дружиною не мали, тож взяли на виховання двох дівчаток-сиріт – дітей брата його дружини. Дівчата отримали освіту, були виховані добрими та чемними. Та й для сусідських дітей він постійно у себе вдома влаштовував новорічні свята з ялинкою, роздавав цукерки та подарунки.

1915 року О. В. Варбанський дуже захворів – туберкульоз горла. Поїхав лікуватися до Ялти у санаторій, але це не дало результатів. Повернувшись додому, Опанас Васильович пожив ще трохи та помер 27 березня 1916 р.

Багато добрих і корисних справ залишив після себе Опанас Васильович у Преславі як вчитель, як громадський діяч і просто як добра людина.

О. В. Варбанський є одним з найбільш видатних діячів національного відродження болгар Таврії кінця XIX – початку XX ст. Він вивчав, фіксував, аналізував та публікував приклади культури, побуту та мови болгар Північного Приазов′я. Широку популярність він мав завдяки виданій у 1910 р. збірці пісенного фольклору, зібраного серед болгар, які проживали на території Бердянського повіту Таврійської губернії (нині Бердянського району Запорізької області). Вже багато років ця фундаментальна збірка користується неабияким попитом серед краєзнавців, етнографів, фольклористів. Тексти з «Песните на бердянските българи» представлені майже в усіх антологіях болгарського фольклору. Повторні записи, які проводилися на цій території через багато років учасниками фольклорних експедицій, підтвердили стійкість фольклорної культури у болгарській діаспорі – більшість пісень або їхні варіанти, записані свого часу А. В. Варбанським, продовжують жити у репертуарі місцевих виконавців. Ще одним фактом, який свідчить про вагомість збірника для болгарської фольклористики, є його повторне фототипне видання, здійснене 2002 р. і присвячене 140-річчю переселення болгар із Бессарабії до Таврії.

(Т. О. Тренчук)

Окремі видання:

Песните на бердянските българи / събрал и наредил Ат. Вас. Въербански. — София : Академично издателство «Проф. Марин Дринов», 2002. — 628 с.

Песните на бердянските българи / събрал и наредил Ат. Вас. Въербански. — Ногайск : Тип. Н. Ш. Лифшица «Труд», 1910. — 540 с.

Література про життя та діяльність:

Годлевська, І. В. Песните на бердянските българи: характеристика на сборника на Ат. // Творчість болгарських письменників Бессарабії і Таврії XX ст. : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., Бердянськ, 28–29 верес. 2018 р. / Департамент культури, туризму, нац. та релігій ЗОДА [та ін. ; керівник проєкту Л. Ноздріна]. — [Мелітополь : Вид. буд. ММД], 2018. — С. 95–97.

Мильчев, В. Варбанский Афанасий Васильевич (1862–1916): собиратель песенного фольклора таврических болгар в свете новонайденного мемуарного источника / В. И. Мильчев // Человек в истории и культуре : мемориальный сборник материалов и исследований в память лауреата Гос. премии Украины акад. РАЕН, проф. В. Н. Станко / Одес. нац. ун-т им. И. И. Мечникова [и др.]. —Одесса, 2012. — Вып. 2. — С. 586–592.

Меморіальна дошка в с. Преслав Приморського району:

Події, які нас захоплюють // Правда ЗП. — 2020. — 5 листоп. (№ 43). — С. 3.

07.04 – 120 років тому народився Гаврило Максимович Гордієнко (07.04.1902, м. Олександрівськ (нині – Запоріжжя) – 29.08.1982, Філадельфія, США), вільний козак, борець за свободу України, активний учасник Перших Визвольних Змагань на Запоріжжі, вояк Запорозького корпусу Дієвої Армії УНР, вояк запорозьких повстанських загонів, а також український науковець-ботанік, журналіст, педагог, викладач УТГІ (Український Технічно-Господарський Інститут) в Мюнхені, чільний член УРДП (голова Партійного Суду), мемуарист.

Гаврило Максимович Гордієнко народився 7 (за іншими відомостями – 19) квітня 1902 року в родині спадкових міщан (торговців та ремісників), яка мешкала в робітничому селищі Карантинка біля залізниці. Про назву свого місця народження сам Гордієнко писав у спогадах: «Назва Карантінка, чи Карантинка, тяжка для українського вуха й язика тому…український нарід замість слова «карантін» вживає слово «калантир»… Тому й назва мого рідного передмістя Калантирка, а населення його –«калантиряни».

У 1916 р. Гордієнко закінчив вищу початкову школу, а наступного року вступив до учительської семінарії, де навчалися в основному учні з родин Олександрівського повіту. «Учні семінарії були більш політично і національно свідомими, бо були начитані в недозволеній літературі, ніж учні інших шкіл», – згадує він. Під час навчання був активним учасником її Юнацької громади.

З настанням весни 1917 року український рух на Запоріжжі розгорнув крила на повну міць. В одну із неділь квітня у місті проходила маніфестація, разом з іншими йшов і юний патріот Гаврило Гордієнко. Його груди прикрашав великий жовто-блакитний бант.

На хвилі патріотичного піднесення в місті відновило свою діяльність товариство «Просвіта». З-за свого юного віку Гаврило не міг бути членом товариства, але користувався батьківською членською карткою для відвідування бібліотеки, так як дуже любив читати. У червні 1920 року Гаврило Гордієнко закінчив учительську семінарію й здобув звання «народний вчитель».

Гаврило брав участь у підпільному антибільшовицькому загоні «Союзу «Молода Україна» отамана Чорна Хмара, у партизанському загоні Р. Федорченка.

Наприкінці 1920 рр. Гордієнко емігрував до Туреччини, згодом перебрався до Румунії. Від 1922 р. він мешкав у Чехословаччині. Закінчив Українську Господарську Академію у Подєбрадах (Чехія) у 1928 р. Загалом усе подальше життя Гордієнка було пов’язане з науковою діяльністю в царині ботаніки й агрономічних наук.

Після закінчення академії у 1928–1931 рр. Гордієнко працює на кафедрі хліборобства цього закладу. Згодом, у 1931–1939 рр., учителював у народних школах сіл Верхній Студений, Новоселиця, Синевир (нині усі – Закарпатська область). Тоді йшла активна боротьба за незалежність Карпатської України, і Гордієнко брав участь у цих подіях, став одним із організаторів та активним членом «Карпатської Січі». Після окупації Карпатської України угорським військами Гаврило Гордієнко разом з дружиною Неонілою виїхав до Праги. Але 1939 року Гордієнку довелося поїхати в Німеччину, де заради заробітку він влаштувався на невеличке підприємство, яке виробляло цеглу.

Коли фашисти захопили Польщу, Гаврило Максимович за допомогою Українського Центрального Комітету, який опікувався й організовував суспільно-політичне життя української громади, влаштувався на педагогічну роботу на українських етнічних землях в околицях Перемишля. Там же його застала звістка про початок війни між Німеччиною та Радянським Союзом. Сам Гордієнко мав намір скористатися ситуацією на фронті та відвідати рідне Запоріжжя, але його відмовили, бо саме в цей час в місті розгорталися репресії нацистських спецслужб проти свідомих українців, особливо членів Організації Українських Націоналістів.

У липні 1944 р., зважаючи на наступальні операції Червоної армії, Гаврило Гордієнко разом з дружиною виїхали з Перемишля й відправилися до Німеччини.

Після війни, в 1945–1949 рр., Г. М. Гордієнко перебувава у таборі для переміщених осіб у м. Байройт (Німеччина), де впроваджував громадську та культурно-просвітницьку діяльність.

Отримав запрошення викладати ботаніку для студентів агрономів та лісників в Український технічно-господарський інститут (УТГІ) в м. Регенсбург (пізніше перенесений до Мюнхена, Німеччина). Від 1946 р. Г. М. Гордіенко доцент, а від 1951 р. – професор ботаніки УТГІ.

У 1949 р. Гаврило Максимович з родиною емігрував до США, де оселився й продовжив свою наукову діяльність у Філадельфії. Працював на підприємстві з вирощування квітів, м’ясокомбінаті.

Від 1955 р. Гордієнко є членом Інституту дослідів Волині (Вінніпег), а від 1963 – старшим науковим співробітником УВАН (Українська вільна академія наук) у США. Гаврило Максимович – автор численних наукових розвідок у галузі фітопатології, агротехніки, ботаніки культурних рослин, а також статей на гострі суспільно-політичні й історичні теми.

Будучи активним у суспільному житті на рідних землях, таким Гаврило Максимович залишився і в еміграції. Він був одним із засновників Української революційно-демократичної партії, яку очолював відомий письменник Іван Багряний.

Г. М. Гордієнко опублікував тритомну книгу спогадів «Під щитом Марса» (Філадельфія, 1976, 1977, 1983) про Олександрівськ на початку ХХ ст. , яка є, безперечно, цінним джерелом до історії не лише нашого краю на початку ХХ ст., але й України в цілому.

З нагоди 80-ліття Гаврила Гордієнка у 1982 р. була опублікована неповна бібліографія праць ювіляра, яка нараховувала 505 одиниць. Звичайно, що немало праць було присвячено подіям Української Революції, але питома вага все ж стосувалась його наукової діяльності.

Помер Гаврило Максимович Гордієнко 29 серпня 1982 р. в Філадельфії. Похований шановний українець на православному цвинтарі Св. Андрія у Саут-Баунд-Бруку – єдиному українському пантеоні у Сполучених Штатах, де знайшли спокій понад 6 тис. відомих українських діячів: політиків, вчених, служителів церкви, художників та ін.

(Т. О. Тренчук)

Спогади:

Повстанський курінь «Чорна Хмара» / Г. Гордієнко ; Гаврило Гордієнко. — Запоріжжя : [б. в.], 2019. — 62 с. : фото. — (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 10).

Вовнизький повстанський відділ та інші спогади з Олександрівська 1920 року / Г. Гордієнко ; Гаврило Гордієнко. — Запоріжжя : Спадщина, 2019. — 60 с. : іл. — (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 9).

Хто визволив Олександрівськ в 1918 році / Г. Гордієнко ; Гаврило Гордієнко // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя : спогади українських бійців / Запоріз. наук.-дослід. центр «Спадщина» ; [упоряд. Ю. І. Щур]. — Київ : [УВС ім. Ю. Липи], 2017. — С. 81–87. — (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 1).

Під щитом Марса : (спогади). Т. 3 / Г. Гордієнко ; Гаврило Гордієнко. — Філадельфія, 1983. — 359 с.

Під щитом Марса : (спогади). Т. 2 : Мої Подєбради (1922–1931) / Г. Гордієнко ; Гаврило Гордієнко. — Філадельфія, 1977. — 256 с.

Під щитом Марса : (спогади). Т. 1 / Г. Гордієнко ; Гаврило Гордієнко. — Філадельфія, 1976. — 369 с.

***

Бібліографія друкованих праць за роки 1927–1982 / Г. Гордієнко ; Гаврило Гордієнко. — Філадельфія, 1982. – 127 с.

Література про життя та діяльність:

Щур, Ю. Вільний козак, борець за свободу Гаврило Гордієнко // Щур, Ю. Запоріжжя і запорожці у боротьбі за незалежність України : героїчне ХХ сторіччя / Юрій Щур. — Запоріжжя, 2016. — С. 228–247.

Бондаренко, В. Г. Український вільнокозацький рух в Україні та на еміграції (1919–1993 рр.) : монографія / В. Г. Бондаренко ; ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки України. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2016. — С. 176, 324.

Бондаренко, В. Г. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська, науковець і громадсько-політичний діяч української діаспори // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2010. — Вип. ХХVIII. — С. 155–160.

Богуславський, О. Гаврило Гордієнко // Українська журналістика в іменах : матеріали до енцикл. словника / НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики. — Львів : [Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника], 2003. — Вип. Х. – С. 122-125.

Латанський, С. В. Гордієнко Гаврило Максимович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України та ін. — Київ : Поліграфкнига, 2006. — Т. 6 : Го – Гю. — С. 243-244.

Інтернет-ресурси:

Гордієнко Гаврило Максимович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/nT7lamR

07.04 – 25 років (1997) від дня заснування Запорізького центру відновлення зору «Візус».

Офтальмологічний центр «Візус» був заснований 7 квітня 1997 року співробітниками кафедри очних хвороб інституту вдосконалення лікарів (нині – Запорізька медична академія післядипломної освіти). Очолила роботу закладу доктор медичних наук, професор Наталія Григорівна Завгородня. Сьогодні вона одночасно продовжує працювати директоркою центру і завідувачкою кафедри очних хвороб Запорізької медичної академії післядипломної освіти і кафедри офтальмології Запорізького державного медичного університету. Її перу належить більше 300 наукових публікацій, монографії і понад 15 патентів на винаходи. Крім того, Наталія Григорівна активно практикує в галузі офтальмології і офтальмохірургії. За вагомий внесок у розвиток медицини нагороджена почесними грамотами і медалями.

Н. Г. Завгородня і три її колеги – Н. С. Луценко, С. Ф. Максименко, І. В. Деряпа – були першими членами колективу центру «Візус», який на момент створення являв собою невеличку комерційну структуру в орендованому приміщенні на вул. Правди (нині Жаботинського), 5-а. Поступово, завдяки наполегливій праці персоналу, медичний заклад перетворився на провідну клініку, що нині нараховує близько ста співробітників (лікарі, молодший медичний персонал, консультанти, адміністратори, касири, бухгалтери, товарознавці).

У процесі розвитку організації було створено декілька лікувальних кабінетів у різних районах Запоріжжя. Більшість медичних працівників центру захистили докторські і кандидатські дисертації і продовжують публікуватись у фахових виданнях, брати участь у роботі науково-практичних конференцій і конгресів, присвячених проблемам і новаторству у галузі офтальмології. Клініка «Візус» представлена такими висококваліфікованими спеціалістами, як С. М. Завгородній, К. О. Костровська, А. О. Никоненко, Т. С. Завгородня, С. О. Васильєва, О. О. Безденежна, М. Б. Безуглий, Т. Є. Цибульська, С. В. Михальчик та ін.

У медичному закладі активно впроваджуються новітні світові досягнення. Офтальмологи під час роботи використовують матеріали від провідних виробників Японії, США, Європи. «Візус» має найкраще діагностичне, терапевтичне і хірургічне обладнання, що відповідає міжнародним стандартам. Це устаткування дозволяє надати широкий спектр послуг: повне обстеження і ранню діагностику очних хвороб, апаратне і лазерне лікування, ексімерлазерну корекцію зору, будь-які рефракційні операції, імплантацію лінз, лікування сітківки і кон’юнктиви. Для лікування катаракти спеціалісти клініки розробили спеціальну програму обстеження. Тільки «Візус» із усіх офтальмологічних клінік Запорізької області проводить оптичну когерентну томографію для виявлення можливих ризиків проведення операцій. Лікування міопії проводять, використовуючи нічні лінзи парагон. Крім того, лікарі клініки постійно підтримують зв’язок з пацієнтом до моменту його одужання.

Високі досягнення центру «Візус» – в його відзнаках і нагородах: у 2004 році – диплом «Україна. Кращі підприємства» (номінація «Медицина і охорона здоров’я»); у 2005 році клініка отримала сертифікат якості Європейського центру маркетингових досліджень (Брюссель, Бельгія, сертифікат № 0047) ; у 2008 році МОЗ України надав офтальмологічному центру вищу категорію серед медичних закладів. Також клініка «Візус» нагороджена дипломом переможця всеукраїнського рейтингу у медичній галузі «Сумлінні платники податків – 2011».

Наразі товариство з обмеженою відповідальністю офтальмологічна клініка «Візус» – єдина офтальмологічна клініка в Запоріжжі, яка має вищу акредитаційну категорію, представлена двома філіями, обслуговує не тільки мешканців Запоріжжя, а й іноземних громадян.

(М. В. Гаполова)

Література:

Клініка «Візус». Європейський стандарт якості // Золота книга Пошани Запорізької області. — [Київ : Четверта влада], 2021. — С. 50–51.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Візус» // Переможці Запорізького краю: всеукраїнський рейтинг «Сумлінні платники податків України – 2012» / Асоціація платників податків. — Запоріжжя : [б. в.], 2013.— С. 44–45.

Запорізький центр відновлення зору ТОВ «Візус» // Новітня історія України: Імена. Звершення. Творчість / авт.-упоряд. В. В. Болгов. — Київ : Новий Світ, 2006. — Вип. 1: Запоріжжя. — С. 38.

Ювелір віддзеркалених душ // Віче. — 2010. — № 11. — С. 42–43.

***

Червяк, П. І. Завгородня Наталія Григорівна ; Луценко Ніна Степанівна // Червяк, П. І. Медицина України в персоналіях : енциклопед. біобібліогр. довідник : [у 3 т.] / П. І. Червяк ; Нац. акад. мед. наук України. — Київ : Фенікс, 2019. — Т. II : (З – О). — С. 15–16, 733.

Завгородняя Наталья Григорьевна // Видатні запоріжці : альманах/ [гол. ред. Наталія Кузьменко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 18.

Інтернет-ресурси:

Клініка «Візус» [Електронний ресурс] : [сайт]. — Режим доступу : http://visus. ua/

08.04 – 140 років від дня народження Дмитра Івановича Дорошенка (08.04.1882, м. Вільно – 19.03.1951, м. Мюнхен, Німеччина), українського історика, публіциста, літературознавця, громадського, політичного та державного діяча, дипломата, редактора, бібліографа.

Епохи маємо право судити зі свого погляду,

а людей повинні судити з погляду тієї епохи,

за якої ті люди жили.

Б. Грінченко

Народився Дмитро Іванович Дорошенко 8 квітня (27 березня – за старим стилем) 1882 року в місті Вільно (тепер Вільнюс, Литва), походив зі старовинного козацько-гетьманського роду Глухівського повіту на Чернігівщині. Виховання, сімейні традиції прищепили йому з дитинства любов до України, а вивчення її історії, культури, мистецтва, вплинули на його ставлення до подальшої долі рідного краю.

Вищу освіту здобував на історично-філологічних факультетах Варшавського, Петербурзького та Київського університетів.

Зі студентських років брав активну участь в українських громадських і політичних організаціях. У 1903 році очолював українську студентську громаду в Петербурзі, вів політичну діяльність як член Революційної української партії, а згодом – Товариства українських поступовців. У 1904 р. Дмитро Іванович перебував у Львові, де на університетських курсах слухав лекції з історії України М. Грушевського та з історії української літератури І. Франка, тоді ж почав займатися науковою роботою. З 1905 р. активно співпрацював із періодичними виданнями: «Нова громада», «Рада», «Україна», «Літературно-науковий вісник», «Волинь», «Полтавщина», «Хлібороб», «Рідний край», «Украинская жизнь», «Южная заря».

По закінченні Київського університету у 1909 році за спеціальністю «Історія» і не маючи можливості отримати посаду в навчальних закладах Києва, Д. І. Дорошенко приїхав до Катеринослава. Перебування в цьому місті є одним з найважливіших етапів біографії Д. І. Дорошенка.

В 1910 році його призначили викладачем історії в комерційній школі, невдовзі до нього приїхала дружина. Тут родина Дорошенків подружилася з істориком Д. І. Яворницьким, О. Косач, сім’ями Біднових, Синявських та іншими представниками катеринославської інтелігенції. Дмитро Іванович був блискучим оратором. Разом з дружиною Наталією Михайлівною вони включилися в суспільно-політичне життя міста, прикладаючи багато зусиль для популяризації української історії, літератури, культури, відродження самосвідомості українців. Через деякий час його обирають заступником голови місцевої «Просвіти». Подружжя Дорошенків сприяло укріпленню її філій в містах і селах губернії, вони організовували театральні постанови, створювали бібліотеки, збирали гроші на будівництво пам’ятників українським діячам. Д. І. Дорошенко був також організатором і першим редактором журналу «Дніпрові хвилі».

Невдовзі Дмитру Івановичу запропонували викладати краєзнавство. Ця робота його надзвичайно захопила, на своїх уроках він намагався прищепити любов учнів до рідного краю. Восени 1909 р. він організував для своїх учнів поїздку на острів Хортицю – колиску Запорозького козацтва. Наступну мандрівку до м. Олександрівська він здійснив у 1912 році. Тоді він відвідав на міському кладовищі могилу кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого, познайомився з відомим істориком, етнографом Я. П. Новицьким, чиї дослідження, записані народні пісні і оповідання друкував в журналі «Дніпрові хвилі».

Катеринославський період життя і творчості Дмитра Івановича виявився дуже плідним. Тут відбулося становлення його як історика-професіонала, тут він розпочав свої системні наукові дослідження. Це було пов’язано з його роботою в Катеринославській вченій архівній комісії, головним завданням якої було збирання та збереження архівних матеріалів з історії Південної України. Особливе місце в ній відводилося пошуку і вивченню запорізької старовини. В 1909 р. Дмитра Івановича було обрано секретарем комісії, а також редактором «Літопису Катеринославської вченої архівної комісії». Завдяки роботі в ній він познайомився з провідними істориками, етнографами міста, що сприяло його професійному зростанню.

В подальшому його життєвий і творчий шлях був складним і багатим подіями, подорожами, зустрічами. Повернувшись у 1913 р. до Києва, викладав історію в комерційній школі і одночасно працював бібліотекарем в Історичному музеї та секретарем Українського наукового товариства імені Т. Г. Шевченка.

Під час Першої світової війни був обраний уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті, очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини та Буковини.

Після лютневої революції 1917 р. Тимчасовим урядом Росії був призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини, а під час формування Української Центральної Ради став її членом. Після жовтневого перевороту 1917 року був активним учасником подій відродження і перших кроків української держави.

В уряді П. Скоропадського (травень–листопад 1918 р.) Д. І. Дорошенко був міністром закордонних справ. Після повалення уряду (у січні 1919 р.) став доцентом Кам’янець-Подільського університету.

В 1920–1951 рр. жив в еміграції. У 1922 р. Дмитро Іванович став редактором часопису «Українське слово», що виходив у Берліні. Був обраний членом-кореспондентом Вищої школи слов’янських студій Лондонського університету, викладав в Українському Вільному університеті та Карловому університеті в Празі (1939–1945), дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (1923). У 1926–1931 рр., окрім викладання в університетах, очолював Український науковий інститут у Берліні. Православний факультет Варшавського університету запросив Д. Дорошенка очолити кафедру історії всесвітньої церкви (1936–1939 рр. ), професор колегії святого Андрія у м. Вінніпег (Канада, 1947–1950). Після переїзду до Німеччини став президентом Української вільної Академії наук (1945–1951).

Дмитро Іванович присвятив все своє свідоме життя, талант, душу Україні. Він є автором понад тисячі наукових праць з історії України, історії культури, церкви. Його творчий доробок і сьогодні має велике наукове значення, про це свідчать перевидання його праць, інтерес до його особи і творчості. Ми пишаємося тим, що в фондах нашої бібліотеки є його твори.

У м. Дніпро, на будівлі обласної Ради, на кошти Ніни Синявської (США), було відкрито меморіальну дошку, на якій зазначено, що у цьому приміщенні знаходилося комерційне училище, в якому в 1901–1917 рр. працювали визначні українські вчені Дмитро Яворницький (1855–1940), Антін Синявський (1866–1951), Дмитро Дорошенко (1882–1913).

Помер 19 березня 1951 року в Мюнхені, похований на кладовищі Вальдфрідгоф.

(Г. М. Нагорна)

Твори:

Історія України, 1917–1923 рр. Т. 1 : Доба Центральної України / Д. Дорошенко. — Нью-Йорк : [б. в.], 1954. — 458 с.

Мої спомини про давнє-минуле (1901–1914 рр.) / Дмитро Дорошенко. — Вінніпег : Накладом видавничої спілки «Тризуб», 1949. — 167 с.

Історія України / Дмитро Дорошенко. — Вид. 4-е. — Авсгбург : Накладом Погасія П., 1947. — 254 с. : іл.

Перевидання творів Д. І. Дорошенка:

Історія України : з малюнками : для школи й родини / Д. Дорошенко. — Київ : Освіта, 1993. — 238 с.

Нарис історії України : в 2 т. Т. 2. (Від половини XVII століття) / Д. І. Дорошенко. — 2-е вид. — Київ : Глобус, 1992. — 349 с. 

Нарис історії України : [у 2 т.]. Т. 1. (До половини VІІ століття) / Д. І. Дорошенко. — [Репринт. вид. Передрук з 1-го вид. 1932–1933 рр.]. — Київ : Глобус, 1992. — 349 c. — Парал. тит. арк.: фр., англ., нім.

Нарис історії України. Т. 2. (Від половини ХVII ст.) / Д. І. Дорошенко. — Мюнхен : Дніпрова хвиля ; Київ : Глобус, 1991. — 350 с.

Нарис історії України : [в 2 т.]. Т. 1, 2. [До половини XVII ст.] / Д. І. Дорошенко. — 2-ге вид. — Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1991. — 238 с.

Нарис історії України / Д. І. Дорошенко ; [передм. І. О. Денисюка]. — Львів : Світ, 1991. — 572 [1] c. : портр. — (Б-ка «Пам’ятки іст. думки України»).

Література про життя та діяльність:

Бурім, М. Дмитро Дорошенко як історик слов’янських народів і Східної Європи // Славістична збірка / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Київ : [б. в.], 2015. — Вип. 1. — С. 192–203.

Дорошенко Дмитро Іванович // Україна в міжнародних відносинах : енциклопедичний словник-довідник / відп. ред. М. М. Варварцев. — Київ : Ін-т історії України НАН України, 2014. — Вип. 5 : А – М. — С. 135–140.

Іваницька, С. Г. Українська ліберально-демократична партійна еліта: «колективний портрет» (кінець XIX – поч. XX ст.) / С. Іваницька. — Запоріжжя : Просвіта, 2011. — С. 377–382.

Веденєєв, Д. В. Дорошенко Дмитро Іванович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. — Київ : [Поліграфкнига], 2008. — Т. 8 : Дл – Дя. Додаток : А – Ґ. — С. 339.

Лях, С. Р. Дорошенко Дмитро Іванович // Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при ЗДУ ; ред. кол.: Ф. Г. Турченко [та ін.]. — Київ : Генеза ; Запоріжжя : Прем’єр, 2002. — С. 139.

Головацький, І. Дорошенко Дмитро Іванович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енцикл. словника / за ред. М. М. Романюка ; НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики. — Львів : [Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника], 1997. — Вип. ІV. – С. 125-127.

***

Грабовський, С. Гідний нащадок гетьманського роду. Дмитро Дорошенко – державник та історик / С. Грабовський // День. — 2017. — 31 берез. – 1 квіт. (№ 56–57). — С. 21.

Пиріг, Р. Дмитро Дорошенко – Міністр закордонних справ Української Держави (травень – серпень 1918 р.) / Р. Пиріг // Зовнішні справи. — 2017. — № 3. — С. 40–43.

Андрєєв В. Рід Дорошенків у громадсько-політичному та культурному житті України / В. Андрєєв, А. Руденко // Укр. іст. журн. — 2015. — № 1. — С. 39–56.

Бурім, Д. Наука та політика в житті української еміграції. Листи Дмитра Дорошенка до Сергія Шелухина : [до 130-ліття з дня народження Д. І. Дорошенка (1882–1951) – укр. історика, громад.-політ. і держ. діяча] / Д. Бурім // Київ. старовина. — 2012. — № 2. — С. 98–113.

Головченко, В. Дмитро Дорошенко – історик і будівничий Української держави // Зовнішні справи. — 2012. — № 2. — С. 50–52.

Гамрецький, Ю. Про «Спомини» Дмитра Івановича Дорошенка // Укр. іст. журн. — 1992. — № 6. — С. 130–131.

Лупандін, О. І. Громадсько-політична та державна діяльність Дмитра Дорошенка : (до 125-річчя від дня народження) // Укр. іст. журн. — 2007. — № 3. — С. 36–46.

Андрєєв, В. М. Дмитро Дорошенко: «перший» чи «другий» в українській історіографії першої половини ХХ ст.? : (досвід вивчення інтелектуальної біографії історика) // Укр. іст. журн. — 2007. — № 4 (лип. – серп.). — С. 102–122. 

Винар, Л. Дмитро Дорошенко – видатний дослідник української історіографії і бібліографії ; Додаток. Вибрана бібліографія праць про Дмитра Дорошенка / Любомир Винар // Укр. історик. — 1982. — Т. ХІХ, № 3–4.— С. 40–78.

Інтернер-ресурси:

Нагорна, Г. М. Про кого розповів автограф [Електронний ресурс] : (нариси до 135-річчя від дня народження Дмитра Івановича Дорошенка) : [в фонді відділу краєзнавства ЗОУНБ зберігається ІІ т. книги «История запорожских казаков» Д. І. Яворницького (Санкт-Петербург, 1895) з екслібрисом Д. І. Дорошенка] / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2017. — № 4. — С. 80–82.

09.04 – 140 років від дня народження Віктора Олександровича Весніна (09.04.1882, м. Юр’євець (тепер Іванів. обл., РФ) – 17.09.1950, м. Москва, РФ), одного з авторів архітектурного комплексу Дніпрогесу (1927–1932) та частини забудови Запоріжжя (1928–1930)49.

Веснін Віктор Олександрович – російський і радянський архітектор, викладач і громадський діяч, один з братів Весніних, представник авангардного та неокласичного напрямів в архітектурі. Головний архітектор Наркомважпрома (1934), голова Спілки архітекторів СРСР (1937–1949), перший президент Академії архітектури СРСР (1936–1949), дійсний член АН СРСР (з 1943), депутат Верховної Ради СРСР 1-го і 2-го скликань.

Віктор Олександрович Веснін народився у купецькій сім’ї в невеликому волзькому містечку Юр’євець. Віктор був середнім з трьох братів.

З дитинства батьки заохочували інтерес синів до образотворчого мистецтва. За спогадами самого В. О. Весніна, це пізніше переросло у захоплення архітектурою. З десятирічного віку брати стали писати етюди з натури і, будучи дуже дружні поміж собою, проводили години спільної роботи на Волзі.

У 1891 році Віктор і Олександр вступили до Московської практичної академії, де на той час вже вчився їхній старший брат Леонід. Обидва брати закінчили академію в 1901 році із золотими медалями та з присвоєнням звання кандидата комерції з отриманням особистого почесного громадянства.

Потім вступили до Петербурзького інституту цивільних інженерів, де вже навчався Леонід. У столиці брати жили разом. Вони продовжували займатись малюнком і живописом у студії художника І. Ф. Ционглінського.

З самого початку творчого шляху брати Весніни працювали над проєктами спільно.

Однак участь Віктора Олександровича у спільних проєктах була більш універсальною. Він вирізнявся тонким смаком, твердим поглядом, раціональністю мислення і глибоким розумінням конструктивно-технічних проблем.

Диплом про закінчення вищої освіти В. О. Веснін отримав лише в 1912 році.

Віктор Олександрович працював викладачем у Московському вищому технічному училищі ім. Баумана.

Об’єднання творчих сил братів вперше після революції відбулося при розробці ними у 1922 році конкурсного проєкту Палацу праці (Москва). Проєкт став для Весніних програмним, і хоча він отримав лише третю премію, багато в чому визначив розвиток радянської архітектури і став декларацією її нового напряму – конструктивізму.

1920-ті роки найбільш плідні у архітектурній творчості В. О. Весніна.

Розквітом творчої діяльності Весніних можна вважати кінець 1920-х – початок 1930-х років. У цей період за проєктами братів будується ДніпроГЕС (1929), театр масового музичного дійства в Харкові (1930) і Палац культури ЗІЛу в Москві (1931). Весніни виділяли в своїй творчості проєкти театру в Харкові і ДніпроГЕС, називаючи їх одними «з найбільш вдалих робіт».

У 1929 р. В. О. Веснін в складі очолюваної ним групи архітекторів переміг на конкурсі на проєктування ДніпроГЕСу.

Після закінчення будівництва електростанції в 1932 році В. О. Веснін відзначав, що колективу архітекторів у проєкті електростанції «вдалося досягти максимального поєднання доцільності і краси». У 1930 році Віктор Олександрович разом із братами здобув перемогу в міжнародному конкурсі на спорудження Театру масового музичного дійства в Харкові. Весніни створили будівлю в гранично лаконічній манері: увінчаний куполом овальний центральний зал, оточений півкільцем допоміжних приміщень, примикав до прямокутного об’єму коробки сцени.

У 1936 році Віктор Веснін став першим президентом Академії архітектури СРСР, а наступного року очолив Спілку архітекторів.

Серед проєктів, виконаних архітектурно-проєктною майстернею Наркомтяжпрому, – планування Великого Запоріжжя, розробка серії типових житлових будинків.

До 1933 року Веснін керував будівництвом «Соцміста» у Запоріжжі, також відомого під назвою «Шосте селище». Широкі магістралі із великими площами органічно поєднувалися з вільно поставленими всередині кварталів будинками.

Соцмісто було майже повністю зруйноване під час німецько-радянської війни і відновлене в первинному вигляді після війни Г. М. Орловим за участі Весніна.

У повоєнні роки В. О. Веснін займався відновленням Запоріжжя. У 1943 р. був обраний дійсним членом Академії наук СРСР.

Віктор Олександрович Веснін помер 17 вересня 1950 року. Похований на Новодівичому цвинтарі у Москві. Пам’ятник на могилі братів виконаний за проєктом О. Весніна.

Література про життя та діяльність:

Чиняков, А. Г. Братья Веснины. — Москва : Стройиздат. — 1970. — 179 с.

Ильин, М. А. Веснины. — Москва : Изд-во Академии наук СССР, 1960. — 190 с.

***

Кравчук, П. Межвоенный модернизм в Запорожье: вехи истории / Павло Кравчук ; Вахітов, Т. Творчість братів Весніних в контексті проектних методів інтернаціонального руху / Тимур Вахітов // Баухауз – Запоріжжя : Запоріз. модернізм і школа Баухауз: універсальність явищ. Проблеми збереження модерністської спадщини. – Харків, 2018. – С. 97-116, 223-232.

Веснин Виктор Александрович // Архитекторы : краткий биографический словарь / [авт. И. И. Комарова]. – Москва : Рипол класик, 2000. — С. 89–92. — (Краткие биографические словари).

***

Власов, О. Архитектор Виктор Веснин: «Мы гордимся проектом Днепрогэса!» / Олег Власов // МИГ. — 2007. — 1 марта (№ 9). — С. 50.

10–19.04 – 30 років тому (1992) в Запоріжжі пройшов Всеукраїнський фестиваль «Козацькому роду нема переводу», присвячений 500-річчю запорозького козацтва.

13.04 – 110 років від дня народження Бориса Сергійовича Рождественського (13.04.1912, м. Ульянівськ – 1958, смт Якимівка), учасника бойових дій Другої світової війни, кавалера ордена Слави ІІІ ступеня (1944).

Література про життя та діяльність:

Арестенко, Г. П. Кравченко Дмитрий Трофимович // Арестенко, Г. П. Солдатская слава Акимовщины : 75-ой годовщине освобождения Украины от фашистских захватчиков посвящается / Г. П. Арестенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — С. 192–193.

14.04 – 80 років з дня народження Олександра Миколайовича Алексєєва50 (14.04.1942, м. Мелітополь), кандидата педагогічних наук, доцента, члена ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини».

Публікації в «Мелитопольском краеведческом журнале»:

Мелитопольские коллекционеры / А. Н. Алексеев // Мелитоп. краевед. журн. — 2021. — № 16. — С. 43–52.

Ногайцы в степях Приазовья / А. Н. Алексеев, Т. А. Алексеева ; Жми на газ! : как в Мелитополе транспорт на газ переводили / А. Н. Алексеев // Мелитоп. краевед. журн. — 2019. — № 14. — С. 53–61, 93–95.

Песчанская балка / А. Н. Алексеев // Мелитоп. краевед. журн. — 2019. — № 13. — С. 27–36.

Земская почта на Мелитопольщине / А. Н. Алексеев, В. В. Сакун // Мелитоп. краевед. журн. — 2018. — № 12. — С. 43–52.

Биография гривни / А. Н. Алексеев ; Почта на Мелитопольщине / А. Н. Алексеев, В. В. Сакун // Мелитоп. краевед. журн. — 2018. — № 11. — С. 9–14, 82–89.

Исследователь Мелитопольщины – геолог Николай Алексеевич Соколов / А. Н. Алексеев // Мелитоп. краевед. журн. — 2017. — № 10. —С. 52–57.

Не сказочная река Молочная / А. Н. Алексеев // Мелитоп. краевед. журн. — 2017. — № 9. — С. 40–47.

Мелитопольские старообрядцы / А. Н. Алексеев // Мелитоп. краевед. журн. — 2016. — № 8. — С. 19–25.

Публікації в календарі «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя»:

20.02 – 150 років від дня народження О. А. Кіпена (1870–1938), фахівця в галузі виноградарства, професора Одеського с.-г. ін-ту, письменника / О. М. Алексєєв ; 21.02 – 170 років від дня народження К. А. Вернера (1850–1902), статистика-агронома… / О. М. Алексєєв ; 01.05 – 120 років (1900) від дня заснування Мелітопольського краєзнавчого музею / В. П. Воровка, О. М. Алексєєв ; 08.05 – 100 років від дня народження М. І. Бакалова (1920–1944), Героя Рад. Союзу. Особливо відзначився в боях на підступах до м. Мелітополя / О. М. Алексєєв ; 22.06 – 75 років від дня народження С. Я. Хлопотова, краєзнавця, активного члена ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини» / О. М. Алексєєв ; 12.07 – 170 років від дня народження П. К. Дзяковича (1850–1911), автора першого історичного дослідження минулого Мелітопольщини / О. М. Гончаренко, О. М. Алексєєв ; 28.12 – 100 років від дня народження Д. І. Грищенка (1920–1998), директора ПАТ «Мелітопольський завод холодильного машинобудування „Рефма”» / О. М. Алексєєв // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2019. — С. 80–85, 86–90, 167–171, 185–187, 214–217, 241–245, 431–433.

175 років від дня народження Г. І. Фальц-Фейна (1844–1890), землевласника… ; 120 років від дня народження П. П. Орлова (1899–1991), вченого-орнітолога… / О. М. Алексєєв // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2019 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. —Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 420–425, 431–434.

16.02 – 110 років від дня народження Ф. Г. Позднякова (1908–1944) ; 15.05 – 100 років М. Д. Шахновича (1918–1982), Героя Рад. Союзу, особливо відзначився в боях за м. Мелітополь ; 19.09 – 100 років від дня народження Д. Т. Попова (1918–1990), Героя Рад. Союзу, відзначився в боях за м. Мелітополь ; 90 років (1928) ВАТ «Мелітопольський завод „Автогідроагрегат”» / О. М. Алексєєв // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 95–97, 177–179, 258–261, 268–271.

15.04 – 80 років від дня народження Наталії Василівни Пастернак (15.04.1942, м. Запоріжжя), фізика, доцента Львівського державного університету, фахівця в галузі методики навчання фізики51.

16.04 – 75 років від дня народження Людмили Василівни Жульєвої (16.04.1947), музикознавця, композитора, піаністки, аранжувальника, викладача-методиста Запорізького державного музичного училища ім. П. І. Майбороди; головного редактора інформаційного довідника «Композиторы Запорожья»52.

19.04 – 110 років від дня народження Вадима Юлійовича Лялецького (19.04.1912, м. Бердянськ – 21.03.2007, там само), самодіяльного художника, учня І. І. Бродського.

Вадим Юлійович Лялецький народився 19 (за іншими відомостями – 9) квітня у м. Сарни Волинської губернії (зараз Рівненської області). Сім’я Лялецьких – батько Юлій, поляк, машиніст-залізничник, мати Марія Микитівна, росіянка, та троє діточок: донька Ірина, сини Лев та Вадим. В роки імперіалістичної війни мати та діти були евакуйовані з Ковеля до Бердянська, а батько був змушений залишитися за місцем роботи. Так, розділений новими державними кордонами, Юлій на відстані отримував родину, але громадянська війна, розруха, голод, хвороби розлучили їх. До прикрощів додалася рання смерть (1930) старшого брата Лева, талановитого молодого фізика.

З дитинства відчуття кольору хвилювало Вадима, і навіть молитви, як він згадував, мали своє забарвлення: «Богородиця» – блакитна, «Отче наш» – жовта.

Ще будучи учнями семирічки № 2, Вадим разом із другом Василем Воробйовим займався оформлювальними роботами. У 30-ті роки, під час навчання в машинобудівному технікумі в Бердянську, обидва друга записалися до студії при Будинку культури Первотравневого заводу, яку створив і очолював Яків Соломонович Хаст. Професійний художник, який свого часу жив в Одесі, Парижі, був оригінальною людиною, відданою своєму заняттю. У цій студії здобули свою першу професійну освіту такі відомі художники, як Петро Бєлоусов та Олександр Ворона.

Талант молодого студійця був оцінений рідним заводом: у 1935 році Вадима направили на навчання до Ленінграду на робітфак Всеросійської Академії мистецтв (ВАМ). Три роки занять на підготовчих курсах ВАМ пролетіли швидко. Вадим застав ще час, коли студентам щомісяця видавали «худ пайок»: фарби, полотна, пензлі та інші матеріали. Всі три роки навчання довелося жити дуже економно. Стипендія – 15 карбованців на місяць, тоді як скромний обід коштував 50 копійок. Доводилося налягати на хліб.

Три роки у підготовчих класах, вечірні малюнки у бібліотеці, кімнатах гуртожитку, вікна якого виходили у звичний для Ленінграду двір-колодязь без денного світла. На щастя, Лялецький відвідував філармонію, ленінградські вистави та гастролі московських театрів, концерти джазу Л. Утьосова, слухав Михайла Зощенка…

У 1938 році Вадим Лялецький був зарахований на архітектурний факультет Академії, але це було непросто.

Екзамени для Лялецького були важкими, він не проходив за спеціальними дисциплінами. Допоміг знаменитий земляк – директор ВАМ Ісаак Ізраїльович Бродський, один з головних представників реалізму в радянському живопису 30-х років. Вадиму запам’яталася наступна сцена: він зайшов до кабінету, де на паркеті лежали його малюнки. Бродський встав та вийшов з-за столу, подав йому руку і сказав: «Добрий день, земляк!». Через годину секретар винесла його малюнки та сказала, що він допущений здавати наступний екзамен.

Навчання в Академії для Вадима закінчилося драматично. В 29 років, під час приїзду до Бердянська на літні канікули, його застала Друга світова війна. Військкомат направив його рити протитанкові рови. 5 жовтня стався вражий наліт на Бердянськ та нічне бомбардування. Вранці мати та сестра вирішили, що Вадиму треба залишити місто.

Першотравневий завод, на якому починав Вадим свою трудову діяльність, був евакуйований до Середньої Азії, і майбутній художник вирішує будь-що повернутися на завод. У демісезонному пальті, білих парусинових туфлях та з 150 карбованцями у кишені, юнак з великими труднощами, майже пішки, дістався до Ростова, а потім до Фрунзе (нині Бішкек, столиця Киргизії), куди евакуювали завод. Життя увійшло в нову колію.

На заводі Лялецький почав працювати нормувальником ОКСу, але, коли звикнувся з новою роботою, обстановкою, знову потягло малювати, і першою творчою роботою були карикатури. Партком помітив його талант та залучив до агітаційної роботи. За роки війни Вадим розписав стіни багатьох цехів та був залучений до таких робіт у самому м. Фрунзе.

Після закінчення війни Вадим Юлійович звільнився з заводу, але в Ленінград закінчувати навчання в Академії не повернувся, залишився у м. Фрунзе – з’явилася сім’я. На першій республіканській виставці експонувались два скромні етюди художника, на які звернув увагу Семен Опанасович Чуйков, народний художник СРСР.

Суворі роки Другої світової війни призводять художника до бажання відобразити один з багатьох тяжких воєнних днів, і він пише картину «Смерть командира» (1944–1946). В цій картині позначилася деяка професійна непідготовленість до відображення такої серйозної теми, і сам художник розумів це. Але він не відступив перед труднощами і після декількох років напруженої студійної роботи над натурою знову повернувся до тематики воєнного часу.

У 1958 р. художник пише картину «Непохитна юність», присвячену пам’яті комсомолки-підпільниці Зіни Портнової, що загинула. В цьому творі вже сказалася накопичена практика роботи над натурою, композиція стала ясною та лаконічною. Живописно-кольорове рішення сприяє розкриттю змісту. Незважаючи на трагічне загальне звучання картини, створюється відчуття, що героїня впевнена у своїй моральній перевазі. Позувала для картини дружина художника Надія Миколаївна.

Трохи пізніше художник написав портрет артистки Бакен Кадикєєвої.

Роботи, що писав Лялецький в 50–60-ті роки на заводі у місті Фрунзе, були присвячені тематиці заводу та людям праці, зображували простих киргизьких робітників та робітниць. Із значних були: «Друзі», «Слюсар», «Вагранник», «Заливальник», «Електрозварювальник». Ці тематичні полотна є як би сходинка до великого тематичного полотна-триптиху «Люди заводу» (1958–1961), який вирішений у камерному звучанні. Цей твір – одна з кращих картин, які написані художником, як за композиційним, так і за колористичним рішенням. Триптих виставлявся в Манежі у Москві, похвально відгукнулися про нього народні художники СРСР С. Герасимов, О. Пластов, О. Дейнека. «Співець робітничого класу», — казали про нього.

Серед інших вирізняється робота «Киргизька мадонна», яка написана в 1959 році прямо в ковальському цеху. Тема «Мадонни» проходить через всю творчість Вадима Лялецького. В останні радянські роки він пише вже триптих «Мадонни ХХ століття».

У Киргизії розпочав художник і педагогічну діяльність – був викладачем у Палаці піонерів, пізніше керував студією образотворчого мистецтва при Будинку народної творчості міста Фрунзе.

Вадим Юлійович багато працював на природі та особливо часто бував на озері Іссик-Куль. Киргизьке море – окремий герой творчості художника. Озеро як би продовжує улюблену морську тему художника, яка пізніше стане однією з основних після його повернення до Азовського моря. З 50-го до 60-го року Лялецький написав велику кількість етюдів-пейзажів озера та його околиць. Картини цього періоду вирішені скоріше спостережливо, а тому строго реалістичні у живописному вирішенні. Це був чудовий час, протягом якого художник написав картини «Діти на морі», «Рибаки» та «Непохитна юність», які експонувались на Всесоюзній художній виставці в 1958 році в Москві.

У цей період художник працював у таких техніках живопису, як масло, темпера, акварель, сангіна – це розширювало діапазон його творчості. Лялецький писав все з натури, і, як казав сам, картину створював не по етюдах. Хоча це іноді і сковувало його творчий процес, проте надавало насиченості й переконливості його творам. Для автора характерні працездатність, спрага бачити та відображати у своїх роботах багато миттєвостей з навколишнього життя.

Влітку 1962 року Вадим Юлійович разом із родиною повернувся до рідного Бердянська. Сім’я складалася з 4-х членів: дружини Надії Миколаївни (родом з полтавських селян, які постраждали в тяжкі 30-ті роки), сина Олександра та доньки Марії.

У нього все повернулося «на круги своя»: рідне місто і море. Міська влада допомогла з житлом та відновленням художньої студії в Будинку культури. Саме її в 1932 році організував його перший вчитель Я. С. Хаст, а 30 років потому студія народилася вдруге – вже під керівництвом В. Ю. Лялецького.

У Запоріжжі організовується художній фонд. В ньому значилося 6 членів Спілки художників та 2 кандидата, один серед яких – В. Ю. Лялецький. Роботи не було, всі чекали на замовлення. І Лялецький бере у районі оформлення приміщення Будинку культури. Перше замовлення ділиться між Є. Чуйковим, В. Колосовським, С. Шинкаренком, Ф. Шевченком, Ф. Скрипкою. Колектив хороший, молодий, без бонз.

В перші роки Лялецький знову звикав до приазовської природи. У Киргизії – гори, зелень, озеро, великі масштаби і контрастні тони і кольори. А тут все ніжне, пастельне, степове. 60-ті та 70-ті роки пройшли швидко, написав за цей час декілька картин. Вів студію, вечорами ходив на набережну, писав етюди.

В цей період діяльності художник неодноразово організовував пересувні художні виставки своїх творів та робіт студійців.

Тема труда – головна в творчості Лялецького. Працівники заводів, фабрик, будівельних майданчиків стають героями його робіт. Художником виконана галерея портретів передовиків Бердянського дослідного нафтозаводу, робітників риболовецьких артілей. До 100-річчя з дня заснування Першотравневого заводу сільгоспмашин в 1976 році художник створив галерею портретів передовиків виробництва та два панно – завод у минулому і сьогодні, які експонувалися на міській художній виставці. Підсумком багаторічної праці, творчого пошуку та визнання художника стала участь Лялецького в республіканській художній виставці «Слава труду» в 1975 році, на якій експонувалися його найкращі роботи на тематику з життя Першотравневого заводу (колективний портрет «Наша бригада» та «Мадонна ковальського цеху»). Портрет після повернення з виставки художник подарував заводському музею, а «Мадонна» була придбана Міністерством культури УРСР і залишена у Києві, а потім передана до Бердянського художнього музею ім. Бродського.

Лялецький, коли бував на виставках у Києві (в столиці України навчалися його син та донька), зустрічався з іменитими художниками Михайлом Дерегусом та Тетяною Яблонською, які схвально відгукувались про роботи художника. Після виставки у Києві в 1974 році, на якій експонувався триптих художника «Азовська сюїта», його рекомендували на Всесоюзну виставку самодіяльних художників. Пильна увага до людей, знання їхнього життя, ріст майстерності дозволили художнику створити цей триптих, присвячений важкій і одночасно романтичній професії азовських рибалок.

Художник створює також триптих «Зірниці Надій», в якому розповідає про талановиту художницю Надію Рушеву, яка рано пішла з життя, та про бортпровідницю Надію Курченко, яка загинула у мирний час у боротьбі за спасіння авіапасажирів.

Під час роботи над діорамою «Висадка десанту моряків-визволителів у 1943 році» («Визволення Бердянська») В. Лялецький виконує ряд портретів радянських десантників.

У 80-ті роки художник пише триптих «В ім’я життя. Сім’я Космодем’янських», частина якого експонувалась у Києві на виставці, присвяченій 40-річчю Перемоги.

Свої знання, досвід, майстерність художник щедро передавав молоді. Керував художньою студією при БК Першотравневого заводу (1963–1975) до виходу на пенсію, потім при БК «Нафтохімік», у 80–90-ті рр. влітку працював у бердянському піонерському таборі «Червона гвоздика». У цих студіях починали свій творчий шлях деякі відомі зараз бердянські художники, які і сьогодні з теплом згадують художника-педагога. У цей період Лялецький малював в основному кольоровими олівцями.

Наприкінці свого творчого шляху Лялецький дуже переживав за долю своїх робіт, шукав можливості зберегти їх, зв’язувався з музеями. Частину картин передав до музеїв Києва, Більська-Бяла (місто-побратим Бердянська у Польщі), у Киргизький державний музей образотворчого мистецтва. Звісно, головну частку своїх робіт художник передав до музею ім. Бродського рідного Бердянська, і працівники музею дбайливо ставляться до робіт свого земляка.

Коли старість стала перемагати, донька умовила Вадима Юлійовича переїхати до неї у Кишинів. Свій 90-річний ювілей В. Ю. Лялецький зустрів у столиці Молдови, де мешкав з родиною своєї доньки Марії і де закінчував новий цикл ескізів та етюдів під назвою «Кишинів та кишинівці». Але там художник засумував за морем, за безмірно рідним краєм. Коли всі пішли на роботу, він зібрався та пішов до посольства України і пояснив, що хоче померти на Батьківщині. Йому дали грошей на дорогу. На вокзалі Лялецький попросив незнайомих людей зателефонувати рідним, щоб ті не хвилювалися, та поїхав до рідного Бердянська. Останні роки він провів у Будинку ветеранів.

Кишинів став останнім творчим спалахом «майстра пензля та олівця». Де б він не знаходився, ці два творчі інструменти постійно супроводжували його. Завдяки своєму творчому вмінню їх використовувати для увічнення побаченого та пережитого він залишив після себе численні художні твори – пейзажі, портрети , графіку.

Пішов з життя Вадим Юлійович Лялецький 21 березня 2007 року. Художник трохи (менше місяця) не дожив до свого 95-річчя. «До самого останнього дня, – згадує донька художника Марія Тухарь-Лялецька, – батько залишався справжнім художником, відданим справі всього життя. Ніколи не подавав правої руки – беріг «інструмент художника» від міцного рукостискання».

(О. А. Савкіна)

Література про життя та діяльність:

Вадим Юльевич Лялецкий : каталог персон. выставки самодеят. художника, посвящен. 65-летию со дня рождения и 40-летию творческой деятельности / Обл. Дом худож. самодеятельности профсоюзов. — Запорожье : [б. и.], 1977. — 8 с.

***

Лялецький Вадим Юлійович // Бердянськ: історія і сьогодення : бібліогр. покажчик / уклад. Г. Нагорна ; КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя, 2018. — С. 257. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 10).

Лялецкий Вадим Юльевич // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 854.

Художник Юрий Затьора: «Таким остался учитель в моей памяти…» // Бердянск деловой. — 2007. — 12 апр. (№ 27).

20.04 – 80 років від дня народження Валентини Іванівни Жук (20.04.1942 – 17.10.2005, м. Запоріжжя), редактора ЗОУНБ (1968–2005).

В трудный час, на перепутье лет,

на подмогу совести своей

Мы зовём былое на совет,

Мы зовём из прошлого друзей…

В.И. Жук

Кожна людина – окремий світ. Особливо переконуєшся в цьому, згадуючи минуле. Роки летять, і за павутинням повсякденних справ ховаються обличчя друзів і колег, їхні посмішки, поразки і перемоги.

Валентина Іванівна Жук у моїх споминах – неординарна особистість, яка досягла професійної досконалості завдяки природній кмітливості, дивовижній працездатності і наполегливості. А ще – чуттю мови, з яким вона народилася, адже її батьківщина – Полтавщина. На той час, коли вона прийшла до бібліотеки, в колективі не було людини, яка б так досконало знала українську мову, використовуючи всі її відтінки і барви, навіть у повсякденному спілкуванні. Це не залишилося непоміченим, тому згодом Валентина обіймає посаду редактора, а надалі і головного редактора бібліотеки.

Для мене, російськомовної людини, вона була джерелом української мови. Її влучне слівце, яскравий вислів з глибин української народної культури, дотепний гумор, добрі поради я пам’ятаю і зараз.

Коли вона працювала у науково-редакційній групі обласної редколегії з підготовки тому «Історії міст і сіл УРСР. Запорізька область», завжди ділилася тим новим, про що дізнавалася, адже їй все було цікаво.

Ми працювали пліч-о-пліч в методичному кабінеті майже шість років. Правду кажучи, характер у Валентини був непростий. Частенько вона була запальною, проте швидко заспокоювалася, могла навіть посміятися над своїм роздратуванням.

На той час я не помічала її літературного таланту, можливо, вона його і не проявляла. Набагато пізніше я дізналася, що вона писала прекрасну лірику, і саме її чотиривірш відкриває мої спогади.

Спливло багато часу, але ж і досі в моїй пам’яті копиця кучерявого волосся, чисті, джерельної води, очі, стримана посмішка, хрипкуватий голос, чарівна українська мова – все це Валентина Іванівна Жук.

(Л. І. Смиченко)

Публікації:

Анатолій Іванович Бальцер / Жук, В. І. ; Валентина Жук // Бібліотекознавство та бібліографія : міжвід. респ. зб. / М-во культури УРСР ; [редкол.: Є. П. Тамм (відп. ред.) та ін.]. — Харків : Ред.-вид. від. Кн. палати УРСР, 1972. — Вип. 13. — С. 121–123.

Поезії:

Спасибо вам, ветераны! (май, 1985) / В. І. Жук ; Жук Валентина Іванівна // Минулого незабутні сторінки : (про співробітників Бібліотеки – ветеранів Великої Вітчизняної війни) / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: П. Бойко, І. Степаненко ; відп. за вип. І. Степаненко]. — [Запоріжжя : Поліграф, 2005]. — С. 2.

«Я тобі не скажу…» / В. Жук, Валентина Жук // Струни серця… : літературна та художня творчість бібліотекарів / Упр. культури ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: С. Пономарьова, Л. Мажара ; відп. за вип. І. Степаненко]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2005. — С. 10. 

Література про життя та діяльність:

Жук Валентина Ивановна, ведущий редактор библиотеки. 1968–2005 : [фото] // Ветераны труда – гордость Горьковки / [ЗОУНБ им. Горького]. — [Б. в. д.]. — [С. 13].

Нагорна, Г. М. Історія та сучасність відділу краєзнавства Запорізької ОУНБ : [в т. ч. о В. И. Жук] ; Степаненко, И. П. Методисты былых времен : [в т. ч. о В. И. Жук] // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. облради ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — С. 35–40, 70–77 : фото.

Бальцер, А. На марші (1953–1977) : [в т. ч. про В. І. Жук та її участь у написанні «Історії міст і сіл УРСР. Запорізька область» (1970) та «Истории городов и сел УССР. Запорожская область» (1981)] // Бальцер, А. І. На службі народові : (нарис з історії Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького). 1905–1999. —Запорожье : Полиграф, 2002. — Вип. 2. — С. 27, 37.

Літопис історії міста та краю веде бібліотека : [згадується В. І. Жук як редактор календаря «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя»] // Афіша Запоріжжя. — 2021. — № 5 (20 серп. – 17 верес.). — С. 66.

20.04 – 50 років тому (1972) розпочалися вистави у новому приміщенні Запорізького цирку.

Перші згадки про циркові вистави в м. Олександрівську (нині Запоріжжя) припадають на 20-ті роки минулого століття. На той час циркові чи театралізовані вистави проводилися в тимчасових спорудах-балаганах, які були мало пристосовані для затишку й зручності як артистів, так і відвідувачів. Але циркові вистави мали неабиякий успіх у місцевої публіки, навіть була збудована постійна дерев’яна споруда. На жаль, літній цирк у Запоріжжі був зруйнований під час Другої світової війни, були також втрачені архівні документи про дату його заснування.

У післявоєнні роки у населення зросла потреба в розважальних та видовищних заходах, у тому ж числі й циркових. Так 26 травня 1948 р. літній цирк у Запоріжжі було відновлено на базі металевого каркасу, що зберігся від раніше існуючої споруди. Цирк був розташований на території міського парку Металургів, мав також дерев’яну будівлю і працював лише в літній час. Приміщення було розраховано на 1785 місць глядацького залу. Активну участь у відновлювальних роботах брали учні шкіл ФЗО № 19, 23, а також робітники підприємств «Запоріжбуд», «Запоріжалюмінбуд», «Комунар» та ін., – це було справжнє народне будівництво.

Які ж видовища очікували на глядача у ті роки? Передусім – французька (так тоді називали греко-римську) боротьба. Публіка йшла на вистави безкінечним потоком, щоб побачити на власні очі змагання кремезних атлетів. З аншлагом також проходили виступи клоунів та ілюзіоністів, канатохідців та акробатів, повітряних гімнастів, жонглерів та багато інших. З великим успіхом у Запоріжжі (1949 р.) пройшли гастролі Михайла Золло з програмою «Залізниця». Це була справжня легенда того часу: справжній паровоз, вагони – тільки от замість людей – тварини! Машиніст – мавпа, черговий станції – пудель, начальник вокзалу – козел, пасажири – кури, гуси, качки, індики, поросята, маленькі цуцики, морські свинки та дикобраз. Усього більше ніж 200 тварин, які виконували різноманітні трюки. Успіх програми був настільки приголомшливий, що Михайло Золло показував її цілих 35 років.

Але через майже два десятиліття старий цирк вже не відповідав ні технічним, ні естетичним вимогам, тому що вистави йшли тільки в теплу пору року, а з осені до весни – великий антракт. Так у 1965 р. було прийняте рішення про будівництво нового цирку, який би приймав глядачів цілий рік – і влітку, і взимку.

В грудні 1966 р. в м. Запоріжжя розпочалося будівництво нового стаціонарного цирку по вул. Рекордній, 41, за спеціальним типовим проєктом, розробленим Центральним науково-дослідним інститутом проєктування видовищних та спортивних споруд. А розкрив свої двері новий Запорізький цирк шість років потому.

Нарешті будівлю нового цирку цілорічної дії на 2000 місць було введено в експлуатацію. Конструкція – у вигляді амфітеатру, зверху перекритого сферичним куполом (форма «літаюча тарілка»). Амфітеатр складається з манежу, оркестрового майданчику, парадного виходу артистів по висувних електромеханічних сходах із світловим оформленням та режисерського пульту. Півколом до амфітеатру примикає фойє. Приміщення для утримання тварин побудовані на внутрішньому дворі й зв’язані безпосередньо з ареною. Територію перед цирком прикрашає фонтан. Неподалік від цирку розташований будинок артистів цирку для розміщення персоналу циркових колективів та членів їх сімей.

20 квітня 1972 р. пройшла перша вистава на новому манежі. З цієї дати починається нова історія Запорізького цирку. Перша вистава була зіграна для будівельників і мала назву – «Слався, Вітчизна праці!». На відкриття були запрошені будівельники «ДніпроГЕС-2» після урочистого укладання першого бетону. До програми увійшли: повітряна гімнастка, акробати різних напрямків, жонглери, еквілібристи і канатохідці. Також на арені були джигіти, група клоунів і дресирувальники з хижаками. Вже через тиждень колективу довелося давати додаткові вистави – бажаючих побачити цікавий, видовищний захід у новому цирку було дуже багато.

На арені Запорізького цирку у різні часи виступали такі видатні діячі циркового мистецтва, як Юрій Нікулін (1972 та 1974 рр.), Ігор та Еміль Кіо, артисти родинних династій Дурових, Філатових, Запашних та багато-багато інших.

Запорізький цирк став одним з центральних організаторів видовищних заходів, який організовував дозвілля для дітей і дорослих міста і області.

Окремо треба відзначити джазовий колектив Запорізького цирку, створений у 2004 р. під керівництвом С. Д. Кравця (директора та художнього керівника цирку в 1998-2014 рр., з 2004 року — заслуженого артиста України). Цирковий джазовий оркестр представляв свою творчість не лише жителям міста, але й виїжджав на українські (концерт в Національному палаці культури «Україна» та у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка) та закордонні гастролі зі своїми новими музичними програмами. Студія звукозапису «В&L Records» випустила компакт-диск з джазовою програмою оркестру Запорізького цирку.

Будівля цирку активно використовується не тільки для вистав циркових артистів, а й для різних концертів та вистав.

У 2004 р. в Запорізькому цирку був проведений капітальний ремонт. Було встановлене сучасне обладнання, світлова апаратура, новий інвентар для номерів – все це дозволяє створювати видовищні, яскраві та професійні виступи, які тішать не тільки дітей, а й дорослих, які мають змогу повернутися в дитинство.

(Т. О. Тренчук)

Література:

ДП «Запорізький державний цирк». Дивовижний, яскравий, веселий відпочинок для всієї родини // Золота книга Пошани Запорізької області. —[Київ : Четверта влада], 2021. — С. 59.

Запорожский государственный цирк // Запорожье. Персональный гид : путеводитель / [Мордовской М. М.]. — [Запорожье] : Дикое Поле, 2012. — С. 112. — На облож.: Знакомство с Запорожьем. Страницы прошлого. Туристические центры. Полезная информация.

22.04 – 70 років тому (1952) стала до ладу Кам’янська зрошувальна система.

22.04 – 50 років тому (1972) відбулася пам’ятна закладка фундаменту машинної зали Дніпрогесу-2.

22.04 – 50 років від дня народження Володимира Івановича Мільчева (22.04.1972, м. Запоріжжя), доктора історичних наук (2011), професора (2013), завідувача кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін ЗНУ (з 2011), декана історичного факультету (з квітня 2014).

В розбудові нашої держави найголовнішим завданням сьогодні є формування національної свідомості українського народу. Одним із тих, хто присвятив своє життя самовідданій праці на ниві історичного краєзнавства є доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Запорізького національного університету Володимир Іванович Мільчев.

Народився майбутній вчений 22 квітня 1972 року в м. Запоріжжя. В 1989 році закінчив школу № 37. Того ж року розпочався його шлях до науково-педагогічної діяльності – він вступив на історичний факультет ЗДУ, і в подальшому його доля пов’язана саме з цим факультетом. Тут він пройшов шлях від студента до доктора історичних наук, професора.

У 1994 закінчив Запорізький державний університет за спеціальністю «Історія», 1996–1999 рр. продовжив навчання в аспірантурі кафедри історії України, з 1999 р. – асистент цієї ж кафедри, з 2000 р. – старший викладач, а через рік – доцент кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін.

В 2002–2005 рр. навчався в докторантурі, з 2011 р.  – завідувач кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін, з 2014 р. – декан історичного факультету.

У 2000 році захистив кандидатську дисертацію «Болгарське населення Південної України», у 2011 р. захистив докторську дисертацію «Джерела з соціальної історії запорозького козацтва XVIII століття».

Сфера наукових інтересів: історія парамілітарних спільнот Східної та Центральної Європи у ХVII – ХVIII ст. (козаки, гайдуки, граничари та ін.); практичні та теоретичні проблеми історичного джерелознавства; болгаристика та балканістика; китаєзнавчі студії.

Неодноразово здійснював наукові відрядження до Російської Федерації, Сербії, Хорватії, де працював в архівах та бібліотеках Москви, Санкт-Петербурга, Краснодара, Загреба, Белграда, Нові-Сада та Панчева та ін. – з метою виявлення та введення до наукового обігу нових джерел з історії запорожців у південних регіонах австрійської держави наприкінці XVIII cтоліття.

Він автор і упорядник близько 180 наукових публікацій, з них 12 монографій і археографічних видань. Окреме місце в науковому доробку Володимира Івановича належить таким виданням, як «Болгарські переселенці на півдні України. 1724–1800 рр.» (2001), «Канцелярія Новосербського корпусу» (2005), «Запорожці на Військовому Кордоні Австрійської імперії. 1785–1790 рр.» (2007), «Соціальна історія запорозького козацтва кінця XVII–XVIII (джерелознавчий аналіз)» (2008), «Нариси з історії запорозького козацтва XVIII століття» (2009) та ін. Їхній зміст характеризується суворим дотриманням історичних фактів.

Володимир Іванович – очільник Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України (з 2011 р.), член правління Запорізького наукового товариства імені Я. П. Новицького.

Одним із механізмів передачі історичної пам’яті є усна історія народу. Студенти, члени правління товариства імені Я. П. Новицького брали участь у археографічних експедиціях, які проходили в Запорізькій області. У підсумку було зібрано спогади, які суттєво доповнили джерельну базу для розуміння подій, які відбувалися на території області. Матеріали досліджень були опубліковані в книгах серії «Усна історія Степової України».

В. Мільчев – активний учасник експедицій, член редакційної колегії цієї серії, а також він входить до редакційної ради науково-теоретичного щорічника Запорізького обласного краєзнавчого музею «Музейний вісник».

Упродовж останніх 15 років під науковим керівництвом Володимир Іванович Мільчева захищено 3 кандидатських і 2 докторських дисертацій.

Талановитий педагог творчо і натхненно веде своїх студентів у цікавий світ історії. Ерудований, інтелігентний, уважний, він просто і точно може доводити до свідомості найскладніші нюанси історичних явищ і процесів, чітко їх висловлювати. Цьому навчає і своїх студентів, аспірантів. Він уміє знайти індивідуальний підхід до кожного з них, виявити скарби духовного світу, вселити віру у власні сили, впевненість у собі.

(Г. М. Нагорна)

Праці:

Нариси з історії запорозького козацтва XVIII століття : (спроба історичної реконструкції на основі писемних джерел) / Володимир Мільчев. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. —108 с.

Соціальна історія запорозького козацтва кінця XVII–XVIII : джерелознавчий аналіз / Володимир Мільчев. — Запоріжжя : АА Тандем, 2008. — 370 с.

Запорожці на Військовому Кордоні Австрійської імперії. 1785–1790 рр. : (дослідження та матеріали) / Володимир Мільчев. — Запоріжжя : Тандем-У, 2007. — 172 с.

***

Запорозькі осередки в турецьких володіннях у перше десятиріччя по ліквідації Січі // Козацька спадщина : альманах Інституту суспільних досліджень. — Дніпропетровськ : Пороги, 2008. — Вип. 4. — С. 92–101.

Поглинення Вольностей Війська Запорозького Низового у 1775 р.: проєкти, плани, реалізація // Південний архів : зб. наук. праць. Історичні науки. — Херсон : Вид-во ХДУ, 2006. — Вип. 21. — С. 47–53.

У пошуках «Антисічі» : запорозькі осередки за межами Вольностей (1740–1760 рр.) // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. — Київ, 2005. — Т. 10. — С. 231–250.

Болгарські переселенці на півдні України. 1724–1800 рр. — Київ–Запоріжжя : РА Тандем-У, 2001.—198 с. + V карт.

Участь в наукових конференціях:

Запорозький чинник в історії Олександрівської фортеці (1770/80-ті рр.) / Мільчев В. І. ; Мільчев Володимир Іванович // AB URBE CONDITA: урбаністичний простір Південної України в останній третині ХУІІІ – першій половині ХХ ст. : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 250-й річниці м. Запоріжжя.— Запоріжжя : Тандем, 2020. — С. 22–42.

Література про життя та діяльність:

Константінова, В. Мільчев Володимир Іванович / Вікторія Константінова // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / Нац. академія наук України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. — Київ : [б. в.], 2013. — Т. 1. — С. 228–233.

Мільчев Володимир Іванович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запорізьке відділення [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 150–165.

Мільчев Володимир Іванович // Історичний факультет Запорізького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга / М-во освіти і науки України, Запоріз.держ. ун-т ; [під ред. Ф. Г. Турченка]. — Запоріжжя : Просвіта, 2001. — С. 135–136.

Інтернет-ресурси:

Мільчев Володимир Іванович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/1IQN7r1

24.04 – 70 років з дня народження Юрія Аркадійовича Вілінова53 (24.04.1952, м. Запоріжжя), краєзнавця, дослідника історії Запорізького краю. Брав активну участь у реалізації національного проєкту «Запорізька чайка» (відзначений «Подякою Президента»), а також у створенні Музею історії зброї в Запоріжжі.

«У херсонській Тягинці, де зараз тривають археологічні дослідження за допомоги Литви та литовської діаспори, я зрозумів сенс цієї роботи. Трапилось це шість років тому на зустрічі із місцевою сільською інтелігенцією. Я сказав, що з часом, привівши це місце до ладу, можна мати такий же археологічний заповідник, що і в Ольвії. Причому Тягинка для нас ближча, ніж Ольвія: там елінська, грецька історія. А Тягинка – наша, безумовно наша. Це Литва, це запорозькі козаки. 1492 роком датована скарга турецької влади до Великого Литовського князя Олександра: біля Тягинської фортеці пограбували човен із крамом. Із цієї дати відмірюється час існування козацтва. Наступного 1493 року козаки відбили фортецю Тягин у кримського хана та спалили її…

Роботи у Тягинці ведуться шостий рік, Ольвію ж копають больше сторіччя.

І ось, якщо ми кожен рік будемо щось розкопувати, музеєфікувати, досліджувати – за сто років біля Тягинки буде така ж Ольвія. Як археологічний об’ект, як можливість побачити, доторкнутись до історії».

Шлях до краєзнавства

Цікавість до цієї теми виявилась рано. Прочитавши чи не всі книжки з історії, що можна було знайти у тогочасних бібліотеках, у шкільних творах на тему «Ким хочеш бути?» – Юрій писав: археологом. Та обґрунтовував своє рішення.

Але обрав медицину. Навчався в Запорізькому медичному інституті, потім працював дільничним лікарем.

Та у 1980 році, у 28 років, пішов навчатись на курси екскурсоводів. «У той час доступ до матеріалів із краєзнавства був дуже обмежений. Коли мені поставили запитання щодо вчених, які досліджували Запорізький край, я назвав лише академіка Рибакова. Про Яворницького, тим більш – Новицького – майже не знав, та і не міг знати. Твори Адріана Кащенка, праці з історії козацтва – все це було закрите», – згадує Юрій Аркадійович.

При цьому курси було достатньо ґрунтовні: «Це моя друга вища освіта. Ломоносов писав, що математика Магнітського та граматика Смотрицького – брама його вченості. То у мене брамою вченості стали курси екскурсоводів». Курс історичного краєзнавства блискуче викладав Олександр Миколайович Олійник.

Після закінчення курсів Юрій деякий час водив екскурсії. Та на той час він уже мав деякі знахідки, ідеї, підсумки історичних екстраполяцій, якими хотів поділитись з більшою кількістю зацікавлених людей.

Це зараз газети публікують вдосталь краєзнавчого матеріалу різного рівня, у радянські ж часи з трьох обласних газет – «Индустриальное Запорожье», «Запорізька правда» та «Комсомолець Запоріжжя» – тільки «КЗ» було дозволено друкувати один краєзнавчий матеріал на місяць.

Юрію Вілінову пощастило з редактором – рубрику краєзнавства у «Комсомольці Запоріжжя» вів поет і журналіст Геннадій Літневський54 (1951–1989). І друг-конкурент був достойний – Лев Адельберг55 (1931–1988). Згадує: «І ось приношу я Літневському якийсь чудовий сенсаційний матеріал. А він каже: «Цього місяця ви обидва вже пропустили можливість надрукуватись, у наступному запланований матеріал Адельберга, твій вийде через два місяці…». Тобто за рік автор мав змогу побачити на сторінках газети «Комсомолець Запоріжжя» якнайбільше шість своїх публікацій.

Зібравши деяку кількість статей, Юрій Вілінов наважився прийти в гості до відомого краєзнавця Івана Михайловича Бічука56 (1896–1982). Зав’язались теплі стосунки та співпраця. «Коли Іван Михайлович помер, попрощавшись з ним, я пішов пішки через Дніпрогес – щоб знову побачити місця, які Бічук вважав найкрасивішими у світі. І подумав – справа, якою він займався, вивчаючи історію Запоріжжя, – як знамено, яке треба підняти з землі та нести далі…».

Наприкінці 1982 року Юрій познайомився із Володимиром Миколайовичем Шовкуном57 (1939–2015), який з часом став для нього основним учителем у краєзнавстві. «Колись підписував йому свою книжку та написав: «Вілінов – учень Шовкуна, Шовкун – учень Бодянського, Бодянський – учень Яворницького» – вийшло Євангеліє від краєзнавства…», – шуткує Юрій Вілінов.

Та і Володимир Шовкун, і Іван Бічук, як і раніше Яків Новицький, – все життя мали над собою невсипущий контроль відповідних органів. Торкнулось це і Вілінова. У серпні 1984-го, під час вже не перших переслідувань Шовкуна, Юрія Аркадійовича почали викликати на допити. У поліклініці, де він працював, склалися нестерпні взаємини.

«Тільки через багато часу я зрозумів, що репресії щодо мене почались тому, що до лікарні зателефонували «звідти» і затребували мою характеристику. А якщо «там» цікавляться людиною – значить, він погана радянська людина і не може бути хорошим спеціалістом». І Юрій звільнився із поліклініки, лишившись без роботи у 32 роки.

Руку допомоги надав Георгій Іванович Шаповалов58. Він запропонував роботу, і деякий час Юрій Вілінов займався паспортизацією курганів. Ранком на електричці виїздив до Оріхівського району із мапою землекористування. Вмів знаходити кургани, фіксувати, робити прив’язку до карти, до місцевості, фотографував, вимірював, робив описи. Зазвичай це робота кількох спеціалістів. Юрій вмів це робити один. Досі на археологічних конференціях можна почути згадки про досліджені ним кургани Оріхівського та Якимівського районів. Описи ж зберігаються у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї.

«Так склалось, що троє з найважливіших для мене людей на ниві краєзнавства мають прізвище на «Ш»: Володимир Миколайович Шовкун, Георгій Іванович Шаповалов та мій співавтор Сергій Михайлович Шишков…», – говорить Юрій Вілінов.

Від публікацій – до книг

«Книготворчість» почалася з моменту, коли у 1985-му Сергій Бородін запропонував написати дитячу повість за краєзнавчими матеріалами. І тоді з’явилася повість «Пороги Славути», про пригоди 12–13-річних підлітків на порогах у 861 році – якраз між походом Аскольда на Царгород і проходом через наші місця Костянтина-Філософа, того самого, який Кирило з братом Мефодієм.

У скороченому вигляді, за допомогою краєзнавця Анатолія Васильовича Остапенка, – десятьма випусками, двома подачами, взимку і влітку 1988 року «Пороги Славути» були опубліковані в газеті. А потім стали першою частиною історичного роману, який Юрій писав 15 років – з 1985-го до 2000-го.

Зараз Юрій Вілінов, автор декількох книг, міркує так: «Я дуже хотів перейти з панщини на оброк. Тому що серед радянських кріпаків були щасливчики – члени спілок письменників, художників, журналістів та інших, які не були зобов’язані працювати п’ять днів на тиждень з 9 до 18, а могли просто подати підсумок своєї роботи. Тому зібрав повість та чотири оповідання до неї – і подав заяву до Спілки письменників України. Отримав відповідь: «Ставимо до черги… Чекайте зо п’ять років».

А коли час минув — все змінилося. Друкуй, що хочеш і як хочеш, за свої гроші.

Тому Юрій зібрав всі свої матеріали, опубліковані в газетах і ті, які не публікувалися, і спробував їх видати. Вдячний Віталію Івановичу Шелегеді – ще одній важливій людині в житті Вілінова на букву «Ш»: він знайшов основну суму. Допоміг Костянтин Курносов – додав грошей, щоб книга вийшла на глянцевому папері.

Так у 2003 році вийшла книжка «Остров в филиграни эпох и дорог : (Хортицкий коллаж)». Наклад практично розійшовся увесь.

У цій книжці, серед щедрих розсипів фактів, цитат, аналітичних та філософських роздумів автора, є дуже важливий висновок Юрія Вілінова щодо відповідності сучасному стану речей місцезнаходження древньої річки Герр. Річка Герр витікає з Борисфену нижче порогів і впадає в Гіпакіріс.

До утворення Каховського водосховища протока Кушугум відділялась від Дніпра в межах Запоріжжя і вливалася в річку Конка на захід від села Скельки. Таким чином, «племена Скіфії… розташовуються логічніше, ніж у попередніх реконструкціях». Перед тим Юрій Вілінов проаналізував трактовки Геродотового розселення народів за М. І. Артамоновим, Б. М. Граковим, Б. О. Рибаковим, О. І. Тереножкіним та В. О. Ільїнською. З часу публікації у 2003 році ця теза Юрія Вілінова не була оскаржена сучасними істориками.

Перша книжка була видана повторно – українською мовою, авторизований переклад зробила Олена Романівна Шелегеда, біолог, один з кращих носіїв літературної української мови в Запоріжжі.

А 2005 року з’явилася книжка «На шляхах від порогів до синіх морів». Про неї пан Шовкун сказав: «О, тут Юрко вже виклав усе, що знав». Та виявилося, що не все.

Підтвердження тому – об’ємна «Спадщина», спільна робота із співавтором Сергієм Михайловичем Шишковим (познайомилися наприкінці 1991-го і вже 30 років як товаришують). Разом, чотири-п’ять років тому, вирішили збирати матеріали і видати книжки «Спадщина».

«Мій друг Сергій Шишков має таку думку: книга – це щось серйозне. Це Шевченко, принаймні. А ми пишемо, хоча і щось велике, із неймовірною кількістю інформації – але це книжка. Так він вважає, і я змушений з ним погодитися», – говорить про спільну роботу Юрій Вілінов. Перша «Спадщина» вийшла у 2017-му та мала 500 тисяч знаків, у другій – 650 тисяч, в третій – 800 тисяч… Четверта «Спадщина», яку закінчують цьогоріч, складатиме більше ніж 950 тисяч знаків. Називають її саме книжкою, не книгою. Можливо, й тому, що надають перевагу не у науковому, а більш – популярному, іноді – памфлетному, іноді – гумористичному стилю викладення знань.

За якісний друк своїх книжок, за багаторічну співпрацю – вдячні ВБ «Кераміст» та Дмитру Володимировичу Плеханову.

Додамо, що у краєзнавчому відділі Запорізької обласної універсальної бібліотеки є всі книжки автора, зберігаються газетні публікації і календарі, які більш ніж десять років випускала фірма «РОМА» (фото Володимира Івановича Прудкого59, тексти Юрія Вілінова).

(І. В. Атаманчук)

Твори:

На шляхах від порогів до синіх морів / Ю. А. Вілінов. — Запоріжжя : Видавець Глазунов С., 2005. — 352 с.+16 л. кол. вкл. : іл.

Хортиця – острів у філіграні епох і шляхів : (Хортицький колаж) / Ю. А. Вілінов ; Асоціація «Екологічна освіта»; пер. з рос. О. Шелегеди. — Запоріжжя : Полиграф, 2005. — 208 с. : іл.

Остров в филиграни эпох и путей : (Хортицкий коллаж) / Ю. Вилинов. — Запорожье : Полиграф, 2003. — 206 с. : ил.

Шляхами таємничої Хортиці / Запоріз. обл. станція юних туристів ; [уклад. Ю. А. Вілінов]. — Запоріжжя : Видавець, 1992. — 24 с.

У співавторстві:

Спадщина. Кн. 3. Краєзнавство: розвідки, знахідки, дослідження / С. Шишков, Ю. Вілінов ; Сергій Шишков, Юрій Вілінов. — Запоріжжя : [Кераміст], 2019. — 474 с., 40 л. іл.

Спадщина. Кн. 2. Краєзнавство: розвідки, знахідки, дослідження / С. М. Шишков, Ю. А. Вілінов ; Сергій Шишков, Юрій Вілінов. — Запоріжжя : [Кераміст], 2018. — 336 с., 24 л. іл.

Спадщина : краєзнавство: розвідки, знахідки, дослідження. Кн. 1 / С. М. Шишков, Ю. А. Вілінов ; Сергій Шишков, Юрій Вілінов. — Запоріжжя : [б. в.], 2017. — 304 с., 24 л. іл. : іл.

Публікації у збірках:

Памяти Владимира Прудкого – Мастера и Человека : [в т. ч. воспоминания Ю. Вилинова] ; В. Прудкий и Ю. Вилинов. Аскания-Нова : [цв. фото] // Прудкий, В. И. Земля надежды нашей / В. И. Прудкий. — Запорожье : Дикое Поле, 2007. — С. 4–5, 156.

Останній зі славетної династії / Ю. Вілінов ; Ще одна загадка Хортиці / Л. Адельберг, Ю. Вілінов ; Добра пам’ять про людину / Ю. Вілінов // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. — Запоріжжя : Запоріжжя, 1995. — Вип. 1. — С. 82–87, 115–119.

О местонахождении Григорьевской крепости ; К происхождению и значению топонима «Хортица» / Ю. А. Вилинов // Вестник краеведа : тезисы научных докладов и сообщений (апрель 1990) / Запорож. гос. ун-т, Запорож. краевед. музей. — Запорожье : [б. и.], 1990. — С. 20–22.

***

[Бібліографія статтей Ю. А. Вілінова про перебування Т. Г. Шевченка на Запоріжжі] // Т. Г. Шевченко і Запоріжжя : (бібліографічний покажчик) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. — Запоріжжя : [Валпіс], 2014. — С. 14, 15, 18, 22, 76.

Участь в науково-практичних конференціях:

Петрогліфи чорного каменю на острові Хортиця / Ю. Вілінов, Ю. Завгородній // Міжнародна археологічна конференція. — Київ, 1996. — С. 112–115.

Використання на туристичних маршрутах новознайдених на острові Хортиця пам’яток археології та історії / Ю. Вілінов // Всеукраїнська науково-практична конференція «Туризм і завдання національно-культурного відродження України» (12–14 трав. 1992 р.) : тези доповідей. — Київ ; Черкаси, 1992. — С. 127–129.

Публікації на сторінках календаря «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя»:

17.03 – 75 років (1939) В. М. Шовкуну, запорізькому краєзнавцю / Ю. А. Вілінов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2014 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / [уклад. І. Шершньова] ; КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2013. — С. 35–38.

170 років тому (1843) на Хортиці, в м. Олександрівську (нині – Запоріжжя) перебував укр. поет Т. Г. Шевченко / Ю. А. Вілінов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2013 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 236–238.

225 років тому (1787) цариця Катерина ІІ подорожувала до Криму / Ю. А. Вілінов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 5–8.

Публікації на сторінках «Мелитопольского краеведческого журнала»:

Чума і чумаки / Ю. Вілінов, С. Шишков // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2016. — № 8. — С. 92–94.

Рыболовные грузила или невольничья «пайка»? / Ю. А. Вилинов, С. М. Шишков // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2016. — № 7. — С. 69–72.

Стратегический материал Великого Луга / С. М. Шишков, Ю. А. Вилинов // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2015. — № 6. — С. 67–70.

Загадочная находка в районе с. Скельки / С. М. Шишков, Ю. А. Вилинов // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2015. — № 5. — С. 45–50.

Крапка над літерою «і» / Ю. А. Вілінов, С. М. Шишков // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2014. — № 4. — С. 89–91.

Реквієм за втраченою пам’яткою / Ю. А. Вілінов, С. М. Шишков // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2013. — № 2. — С. 40–43.

Інтернер-ресурси:

Сліди льодовикових епох в районі Дніпробудівського кар’єру [Електронний ресурс] / Шишков С. М., Вілінов Ю. А. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2017. — № 2. — С. 103–113. — Режим доступу : https://cutt.ly/JTnHGKO

Риболовне знаряддя чи «пайка» невільника? [Електронний ресурс] / Вілінов Ю. А. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2016. — № 1. — С. 44–49. — Режим доступу : https://cutt.ly/rTnHTN8

Література про життя та діяльність:

[Вілінов Юрій Аркадійович] // Шелегеда, В. І. Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді. Сторінки історії 1948–2008 роки / В. І. Шелегеда, К. С. Гуленко, А. В. Волков ; ЗОДА, Упр. освіти і науки. — Запоріжжя : [Кераміст], 2008. — С. 49 (фото), 64, 67 (фото), 71.

25.04 – 100 років від дня народження Григорія Антоновича Міщенка (25.04.1922, с. Грузьке Куйбишев. (нині – Кам’ян.) р-ну – 28.10.1991, там само), повного кавалера орденів Слави.

Григорій Антонович Міщенко народився 25 квітня 1922 року в с. Царекостянтинівка (тепер смт Кам’янка Запорізької області) в сім’ї селянина-середняка. Батько – Антон Трохимович Міщенко (1893 р. н.), мати – Олена Григорівна (1892 р. н.). 1929 року батьки вступили до колгоспу ім. Ілліча, того ж року малий Григорій пішов у перший клас. В 1937 році закінчив вісім класів Куйбишевської середньої школи. Після школи розпочав свою трудову діяльність рядовим колгоспником в рідному колгоспі.

На строкову службу в Робітничо-Селянську Червону Армію призваний 3 травня 1941 року Куйбишевським райвійськкоматом. Бойовий шлях юнака розпочався з грудня 1941 року, в 829-му стрілецькому полку Південного фронту на посаді хіміка-спостерігача, потім (з травня 1942 року до жовтня 1942 року) – командир хімічного відділення 77-ї стрілецької дивізії Приморської армії. З жовтня 1942 року до вересня 1943 року –старшина роти 70 окремої вогнеметної роти Чорноморської групи військ. З вересня 1943 року до травня 1944 року – командир вогнеметного взводу 26-го окремого вогнеметного Карпатського батальйону Північнокавказького фронту.

Першу бойову нагороду – медаль «За відвагу» – Григорію Антоновичу вручили у березні 1943 року. В нагородному листі вказувалось, що 25 березня 1943 року в селі Мисхако (Краснодарський край) під ураганним кулеметно-мінометним вогнем противника, на відстані 25-30 м від фашистів, командир відділення Г. А. Міщенко разом з бійцями розвантажував з баржі фугасні вогнемети, а потім доставив їх на передову. Ця титанічна робота була пов’язана з щохвилинною небезпекою.

На фронті (у квітні 1943 р.) вступив до лав партії, партквиток молодому командиру вручав особисто начальник політвідділу 18-ї армії Л. І. Брежнєв (1906–1982), в майбутньому – перша особа держави (1964–1982).

Проливав кров за Батьківщину – це буквально про Григорія Антоновича. Перше поранення – осколкове в голову – дістав 1942 року в районі міста Туапсе, друге – кульове поранення в руку – 1944 року, в місті Севастополі. З травня до серпня 1944 року знаходився на лікуванні у медсанбаті 26 окремого вогнеметного батальйону.

8 листопада 1943 року в державі був запроваджений новий військовий орден – орден Слави. Цим орденом нагороджувались особи рядового і сержантського складу Червоної Армії, а в авіації й особи, що мали звання молодшого лейтенанта, які проявили в боях за Батьківщину славні подвиги хоробрості, мужності і безстрашності. Того ж року Г. А. Міщенко був відзначений орденом Слави ІІІ ступеня.

Додамо, що орденів Слави ІІІ ступеня у нього було два – двічі нагороджувався за хоробрість та відвагу. Відповідно з вимогами Статуту ордена Слави цією нагородою можна було відзначати лише тричі. Оскільки це суперечило Статуту, Григорій Антонович після війни здав один орден.

Другий орден Слави з’явився на грудях сержанта Міщенка у грудні 1944 року. Тоді, вже в Європі, в бою за висоту 324 він перший підняв своє відділення в атаку з криками «Ура», показуючи приклад бійцям. Був поранений, але пішов з поля бою тільки через годину, коли контратака противника була відбита.

Командир відділення 26-го окремого вогнеметного батальйону (1-я гвардійська армія, 4-й Український фронт) сержант Міщенко 9 квітня 1945 року поблизу населеного пункту Малинка (Чехословаччина) подавив вогневу точку, в ході бою виявив групу ворожих автоматників і спільно з бійцями знищив її. За цей подвиг Григорій Антонович, був нагороджений орденом Слави І ступеня (1946).

Після закінчення Другої світової війни Григорій Антонович півроку працював експедитором продовольчого складу № 3243 Прикарпатського військового округу, потім – старшиною роти цього ж складу, а демобілізувався вже з посади командира взводу 112 запасного стрілецького полку, а на його грудях сяяли ще медалі «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною».

Увесь післявоєнний час жив у селі Грузькому Куйбишевської селищної ради. З березня 1947 року працював начальником караулу воєнізованої охорони станції Царекостянтинівка Сталінської залізниці. Пізніше трудився на залізничній станції Комиш-Зоря – працював помічником машиніста паровоза. Згодом водив тепловози. На залізничній станції Комиш-Зоря він трудився аж до виходу на пенсію.

У травні 1985 року Указом Президії Верховної Ради СРСР до 40-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні Григорій Антонович нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.

День Перемоги як державне свято і вихідний офіційно був встановлений 1965 року. Кавалеру трьох орденів Слави Григорію Антоновичу Міщенко були лише 43 роки, але він в селі Грузьке був найшановнішою людиною. Жодне весілля, жодні проводи в армію не проходили без його участі. Часто його запрошували учні в Куйбишевську і Комиш-Зорянську середні школи – розказати про суворі дні страшної війни та фронтового життя.

В останні роки життя Г.А. Міщенко тяжко хворів. Його не стало 28 жовтня 1991 року. Бюст повному кавалеру орденів Слави Григорію Антоновичу був встановлений у 1992 році на Алеї Героїв Меморіалу Слави смт Куйбишевого Запорізької області, а 2009 року – меморіальна дошка біля входу у Куйбишевську селищну раду Запорізької області.

(М. Саїнський)

Література про життя та діяльність:

Шевчук, С. П. Нелегкі фронтові дороги наших земляків : [в т. ч. про Г. А. Міщенка] // Шевчук, С. П. Більмак : історія Більмацького району та його населених пунктів / С. П. Шевчук ; Сергій Шевчук ; Центр краєзнав. досліджень Північ. Приазов’я, Держ. архів Запоріз. області. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2019. — С. 117–118 : фото.

Варяник, О. В. Мищенко Григорий Антонович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 532–533 : ил.

Голдобин, А. И. Мищенко Григорий Антонович // Голдобин, А. И. Герои Запорожского края – полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. — Запорожье : Плюс 73, 2015. — С. 89–90 : фото.

Саїнський, М. Міщенко Григорій Антонович // Саїнський, М. Славетні герої степового краю / Микола Саїнський. — [Більмак], 2013. — С. 161.

Дубров, Б. І. Міщенко Григорій Антонович // Дубров, Б. І. Солдатська слава. — 3-тє вид., доп. й виправ. — Київ : Молодь, 1987. — 314–315.

Архівні джерела:

ЦАМО. Ф.–33. Оп. 686044. Спр. 1398.

ЦАМО. Ф.–33. Оп. 686044. Спр. 3907.

ЦАМО. Ф.–33. Оп. 690306. Спр. 2684.

ЦАМО, номер записи в базі даних: 1516823841.

26.04 – 80 років тому (1942) в Орджонікідзевському (нині – Вознесенівському) районі міста Запоріжжя робітники заводу «Запоріжсталь» заснували підпільну групу під керівництвом М. Г. Гончара60.

27.04 – 50 років від дня народження Руслана Борисовича Шиханова (27.04.1972, м. Ізмаїл Одес. обл.), кандидата історичних наук (1999), доцента (2002), заслуженого працівника освіти України (2010), заступника голови ЗОДА.

27 квітня 2022 року свій 50-річний ювілей відзначає уродженець м. Ізмаїл, науковець – Руслан Борисович Шиханов.

Його батько, Борис Васильович (1935–1988), був технік-електрик, мати, Ніна Степанівна (1935–2003) – вчитель математики та фізики.

Середню освіту здобув у м. Ізмаїл, у 1990 році закінчив СПТУ № 9 (з відзнакою), отримавши професію маляра-штукатура.

1995 року закінчив історичний факультет Запорізького державного університету, одержав диплом спеціаліста (з відзнакою) з кваліфікацією «Історик. Викладач історії». В 1995-1998 рр. навчався в аспірантурі ЗДУ (нині — ЗНУ) й одночасно працював вчителем історії та права середньої школи № 95 м. Запоріжжя, науковим співробітником Науково-дослідної лабораторії історії Південної України та Інституту козацтва при Запорізькому державному університеті. У 1997–2000 рр. був членом редколегії та технічним редактором фахового наукового часопису «Південна Україна XVIII–XIX ст. : записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету».

З листопада 1998 року – асистент, з вересня 1999 року – старший викладач, з квітня 2001 року – доцент кафедри всесвітньої історії Запорізького державного університету. У 1999 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Біржі Південної України. 1886–1914 роки». З лютого 2006 року – доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Запорізького національного університету.

З 1998 р. – член Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького, а з 2007 р. – вчений секретар. Як технічний редактор брав участь у редагуванні та публікації таких видань Товариства, як «Запорозька спадщина» та «Старожитності Південної України».

З серпня 2008 року – помічник голови Запорізької обласної державної адміністрації, з квітня 2009 року – начальник відділу забезпечення діяльності керівництва Запорізької облдержадміністрації.

2010 року Руслан Борисович дістав почесне звання «Заслужений працівник освіти України». Він є автором понад 60 наукових праць та 15 статей у ЗМІ.

З лютого 2021 року обіймає посаду заступника голови Запорізької облдержадміністрації.

Перевагу в своїх захопленнях Руслан Борисович надає живопису, музиці, подорожі, нумізматиці.

(Н. В. Скрипак)

Окремі видання:

Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Привоз-Принт, 2015. — 146 с. : фот.

Жовтневий район міста Запоріжжя (1935–2010 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2010. — 274 с.

Хто є хто на Запоріжжі : біографічний довідник 2008 рік / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — 212 с.

Керівники міста Запоріжжя (1921–1939 роки) / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : АА Тандем, 2008. — 136 с. : фото.

Ленінський район міста Запоріжжя (1928–2008 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : АА Тандем, 2008. — 384 с. : іл.

Шевченківський район міста Запоріжжя (1962–2007 роки) : становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Б. Шиханов. — Запоріжжя : Мотор Січ, 2008. — 180 с.

Комунарський район міста Запоріжжя (1977–2007 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Шиханов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2007. —120 с.

Керівники Запорізької області (1939–2000 рр.) : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2000. — 71 с.

Керівники міста Запоріжжя (1939–2000 рр.) : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2000. — 71 с.

Открытое акционерное общество металлургический комбинат «Запорожсталь». 1933–1998 / [авт.-сост. Р. Б. Шиханов]. — Запорожье : Тандем-У, 1998. — 112 с. : фото.

У співавторстві:

Запорожсталь. Симфония металла : [70 лет. Годы. События. Люди] / авт.-сост. Н. Кузьменко, Н. Михайлов ; авт. кол.: А. Бойко, Ю. Головко, Г. Лютый, О. Матвиенко, В. Текуч, Р. Шиханов, С. Шкарупа. — Запорожье : Тандем-У, 2003. — [448 с.] : ил.

Публікації в збірках:

Кафедра всесвітньої історії / Р. Б. Шиханов // Історичний факультет Запорізького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга / М-во освіти і науки України, Запоріз. держ. ун-т ; [під ред. Ф. Г. Турченка]. — Запоріжжя : Просвіта, 2001. — С. 23–26.

Розвиток біржової торгівлі на півдні України наприкінці XIX – на початку XX ст. / Шиханов Р. Б. // Підприємництво Південної України останньої чверті XVIII – першої чверті XX ст. — Запоріжжя, 1995. — С. 43–64.

Становлення біржової торгівлі у Південній Україні (кінець XVIII–XIX ст.) / Шиханов Р. Б. // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України. — Запоріжжя : Тандем-У, 1996. — Вип. 1. — С. 92–94.

Біржі в інфраструктурі ринку Південної України XIX – початку XX ст. / Шиханов Р. Б. // Нова парадигма. — Вип. 1. — Запоріжжя, 1996. — С. 14–17.

Південноукраїнські біржі в системі регулювання біржової діяльності Російської імперії / Шиханов Р. Б. // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України. — Запоріжжя : Тандем-У, 1996. – Вип. 2. — С. 139–149.

Внесок біржових комітетів Південної України у розвиток комерційної освіти / Шиханов Р. Б. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя : Просвіта, 1999. — Вип. V. — С. 57–64.

Олександрівська біржа: втрачені можливості / Шиханов Р. Б. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя : Тандем-У, 1999. — Вип. VII. — С. 199–203.

Участь в наукових конференціях:

Датування заснування та практика святкування дня народження м. Запоріжжя / Шиханов Р. Б. ; Шиханов Руслан Борисович // AB URBE CONDITA: урбаністичний простір Південної України в останній третині ХУІІІ – першій половині ХХ ст. : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 250-й річниці м. Запоріжжя.—Запоріжжя : Тандем, 2020. — С. 126–138.

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Руслан Борисович // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / Нац. академія наук України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. — Київ : [б. в.], 2013. — Т. 1. — С. 362–365.

Шиханов, Руслан Борисович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 202–203.

Шиханов Руслан Борисович // Історичний факультет Запорізького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга / М-во освіти і науки України, Запоріз. держ. ун-т ; [під ред. Ф. Г. Турченка]. — Запоріжжя : Просвіта, 2001. — С. 122–123.

Інтернет-ресурси:

Турченко, Г. Ф. Шиханов Руслан Борисович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/oIYyglC

Цього місяця виповнюється:

– 25 років (1997) від дня заснування першого підрозділу джур Запорозького Війська Низового «Запорозька Січ» міжнародної громадської організації «Українське козацтво».

– 20 років (2002) від дня заснування музею-експозиції «Еристівка» в с. Широке Василівського району61.

Травень

01.05 – 70 років від дня народження Ігора Васильовича Матвієнка (01.05.1952, с. Колодязне Черкас. обл.), фотохудожника, члена Запорізького фотоклуба (з 1977).

Ігор Васильович Матвієнко народився 1 травня 1952 року селі Колодязне Черкаської області. Коли йому було сім років, сім’я переїхала до Якимівки. З того часу живе і працює в цьому селищі. Перші знімки робив фотоапаратом «Зміна-М» ще учнем шостого-сьомого класу. Фотографував все: шкільні свята, паради, друзів.

Після школи влаштувався до Якимівського Будинку побуту стажистом у фотостудії. Тоді і зрозумів, що фотографія – це майбутня професія, хобі та життя. Вступив до Запорізького ПТУ, яке закінчив з червоним дипломом і отримав фах «фотограф широкого профілю». У Запоріжжі захопився художньою фотографією. Дуже боляче сприймав критику професіоналів, але вони ж і допомагали виправляти недоліки, знайти свій стиль.

Одного разу, ще в 1960-і роки, випадково побачив у чеському журналі «Фото-ревю» фотографії в стилі ню (оголена натура). Вирішив спробувати зробити щось подібне. Вийшло! За радянських часів відверті знімки були не в пошані, тому всі фотографи, які працювали в цьому стилі, відправлялися в тодішню фотомистецьку Мекку – Прибалтику. Там проходив конкурс «Жінка», на якому виставлялися практично всі, кому хотілося показати свою творчість. А ось тема передовиків була для Ігоря Матвієнка нецікавою.

Уже пізніше абсолютно вільно став публікувати свої фотографії в журналах «Лель», «Радянське фото» та інших. У Запоріжжі відбулися дві персональні виставки, на яких були представлені понад 200 робіт. Фотографії Ігоря Матвієнка побачили жителі Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Іспанії. Після персональної, двох республіканських, всесоюзної і зарубіжної виставок став членом Спілки фотохудожників України. Знімки з’явилися в Інтернеті. Він володар золотої медалі Національної спілки фотохудожників України. Але тільки на фотографії не заробиш! Зараз в Якимівці у Ігоря Матвієнко своя фотостудія.

(В. М. Гнєдашев)

Література про життя та діяльність:

Игорь Матвиенко // Запорожский фотоклуб, 1963–2013 : 50 годовщине Запорожского фотоклуба посвящается / [ред. А. Разгонов]. — [Запорожье] : Привоз Принт, 2013. — С. 81.

02–07.05 – 30 років тому (1992) проходив І міжнародний фестиваль «Добрий театр» (м. Енергодар), який став традиційним щорічним святом театрального мистецтва62.

Література:

«Добрый театр» / [Изосимов М. А. [и др.]. — [Энергодар?] : [б. и., б. г.]. — 32 с.

04.05 – 70 років Володимиру Павловичу Супруненку63 (04.05.1952, м. Дніпродзержинськ (нині – Кам’янське) Дніпропетров. обл.), письменнику, журналісту, краєзнавцю, мандрівнику.

Відомий український мандрівник, журналіст, краєзнавець, письменник, Володимир Павлович Супруненко народився 4 травня 1952 року у місті Дніпродзержинську (нині – м. Кам’янське) на Дніпропетровщині. Творчий шлях Володимира почався 40 років тому на шпальтах обласної газети «Комсомолець Запоріжжя». З того часу він надрукував декілька тисяч науково-популярних нарисів, народознавчих етюдів, подорожніх нотатків. Видав більше двадцяти науково-популярних книг. Серед них – посібники з народознавства «Народини» та «Народний щоденник», фундаментальна двотомна етнографічна праця «Ми – українці», яка свого часу була вручена президенту України.

Володимир організував і провів більше двох десятків піших, водних і велосипедних науково-спортивних експедицій (як Україною, так і за її межами), які широко висвітлювалися у засобах масової інформації. Велосипедна експедиція навколо Чорного моря слідами запорозьких козаків «Чорноморське кільце дружби» здобула світове визнання як миротворча і культурно-освітня акція. Інші експедиції протягом останніх років за межами України («Шлях аріїв» – мандрівка до Індії і Непалу, «Слов’янська широта» – велосипедна подорож до Владивостока через Монголію, «Сибірський вектор» – плавання на човні Єнісеєм та інші) також були присвячені дослідженню української діаспори. Проведення цих експедицій і культурні акції, пов’язані з ними, широко висвітлювалися на шпальтах місцевих і республіканських газетних видань і стали значними культурними подіями регіону.

Своєрідний підсумком подорожей є регулярні публіцистичні виступи автора на сторінках газет та журналів. Текстові матеріали Володимир завжди доповнює своїми фотографіями. У фотомистецтві він досяг високого рівня, за підсумками експедицій організував декілька фотовиставок.

Володимир Супруненко – один із провідних запорізьких краєзнавців. Його краєзнавчі нариси в обласних газетах, книги «Сто чудес Запорожского края», «Остров Хортица : популярная энциклопедия», «Имя на карте», CD-диски з фотографіями, науково-популярні фільми (Володимир проявив себе і в цьому жанрі) стали справжнім культурологічним надбанням як регіону, так і всієї України. Наскрізна тема газетних експедиційних звітів Володимира протягом останніх років – запорозьке козацтво, народна пам’ять про це яскраве і колоритне явище, розповідь про урочища, стародавні та сучасні пам’ятки, пов’язані із запорожцями. Він є автором краєзнавчого фільму про острів Хортиця, який вийшов трьома мовами. Фільм був удостоєний премії на XV кінофестивалі «Запорізька синерама» (2013). Подорожуючи слідами запорозьких козаків, Супруненко побував в різних куточках України, Росії (Соловки, Дон, Кубань), Болгарії, Румунії, Туреччини, Греції, Єгипту. Принципово новий підхід до висвітлення козацької теми полягає у тому, що окремі сторінки життя січовиків (одяг, житло, ремесла і промисли, характерництво) подаються як на основі наукових архівних даних, експедиційних фольклорних знахідок, так і через власну творчу реконструкцію побуту козацьких поселень за дніпровськими порогами. Справжньою подією стало видання книги-енциклопедії «Запорозька вольниця».

У 2017 році Володимир Супруненко повернувся з експедиції Латинською Америкою. Десять тисяч кілометрів за три місяці подорожування велосипедом!

Володимир проїхав Північну, Центральну та Південну Америку – від Мексики до Аргентини.

Газетні та журнальні матеріали В. Супруненка використовують вчителі шкіл і викладачі вищих навчальних закладів, працівники закладів культури, краєзнавці, туристи. Володимир часто виступає з лекціями у школах, вишах, бібліотеках міста, в газетах продовжує публікацію краєзнавчих матеріалів.

Володимир Супруненко — один з тих творчих людей, яким може пишатися українська журналістика. Безсумнівно, його експедиції, народознавчі проєкти увійдуть у культурну спадщину як Запоріжжя, так і України. Оригінальні газетні та журнальні публікації В. Супруненка, його книги, кінофільми, виступи-лекції сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національної свідомості та самобутності, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства.

(О. А. Назаренко)

Твори:

Великий Луг Запорожский / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. — Запорожье : Просвіта, 2015. — 240 с., 4 л. ил. : ил.

Белый свет : повести, новеллы, эссе / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. — Запорожье : Просвіта, 2013. — 344 с.

Запорожская вольница. Боевое искусство, обычаи и быт низового козачьего товарищества / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. — Запорожье : Дикое Поле, 2012. — 312 с. : ил.

Остров Хортица : популярная энциклопедия : природа, история, памятники, туризм и отдых / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. — Запорожье : Просвіта, 2012. — 320 с. : ил.

Сто советов путешественникам, или Искусство странствовать по разным землям и странам / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. — Запорожье : Просвіта, 2012. — 64 с. — На облож.: VIA EST VITA.

Електронні ресурси:

Енисейский меридиан [Электронный ресурс] : фільм : 50 фотофильмов / В. Супруненко. — [Б. м. : б. и., б. г.]. — 2 компакт-диска. — (Экспедиция Владимира Супруненко).

Запорізький край : 700 фотографій : фото фільми / В. Супруненко. — Запоріжжя : [б. в.], 2007. — 1компакт-диск.

Острів Хортиця: краса і таємниці легендарного острова : фотофільм : 500 фотографій / В. Супруненко ; ЗОУНБ ім. О. М. Горького. — Запоріжжя : ЗТПП, 2006. — 1 компакт-диск.

05.05 – 90 років (1932) від дня заснування газети «Электрометаллург» (корпоративне видання ПрАТ «Дніпроспецсталь»)64.

Література:

Газете «Электрометаллург» исполнилось 89 лет // Электрометаллург. —2021. — 7 мая (№ 16). — С. 2.

День рождения газеты // Электрометаллург. — 2019. — 26 апр. (№ 15). — С. 7.

05.05 – 70 років від дня народження Олександра Олексійовича Медка (05.05.1952, м. Запоріжжя – 23.02.2020, там само), поета, перекладача, члена НСПУ (з 2016), голови Запорізької організації НСПУ (2017–2020).

Твори:

Прозора межа мови : фотоальбом поезій / О. Медко ; вірші Олександр Медко ; світлини Сергій Лавров ; [передм. і пер. англ. О. Тупахіна]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — 144 с. : фото. — Тит. арк., текст: укр., англ.

Про природу : пері фюзіс / О. Медко ; Олександр Медко. — Запоріжжя : Дике Поле, 2018. — 112 с.

Категорія SACRUM / О. О. Медко ; Олександр Медко. — Запоріжжя : Дике Поле, 2017. — 112 с.

Хора : вірші, червень – грудень 2014 р. / О. О. Медко ; Олександр Медко. — Запоріжжя : Дике Поле, 2017. — 60 с. : фот.

Буття і порожнеча : нотатки до вистави / О. О. Медко ; Олександр Медко. — Запоріжжя : Дике Поле, 2016. — 120 с.

Хора : вірші. Червень – грудень 2014 року / О. О. Медко ; Олександр Медко. — Запоріжжя : Дике Поле, 2015. — 60 с. : фот.

***

З книги «Буття і порожнеча» ; З книги «Категорія «SACRUM» ; З книги «Про природу» / О. Медко // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX – початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — С. 246–258.

«Липень, злива, повінь світла…» ; «Думка, що впізнала подих свій…» ; «Риби тишу пьють ротами…» ; «Вітер розвіяв мову…» ; «Жене крихкі крижини течія…» ; «Будда під деревом сяйним сидитиь…» ; З Монтеня ; «Спочатку – світ без слів, без форми і основ…» ; «Матерія думок – повітря золоте…» ; «Перетворення знаків і слів…» ; «Небесний вітрильник…» ; «Ось ночі непроглядна пустота…» ; «З руїною молитви у душі…» ; «А світ оцей…» / О. Медко ; Олександр Медко // Материк : альманах сучасної української поезії / [упоряд С. Злючий]. — Кам’янське : Андрій, 2018. — Вип. 1. — С. 125–135.

З книги «Хора» ; З книги «Буття і порожнеча» / О. Медко // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ – початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2017. — С. 332–348.

«І що у тім? Блакитне й золоте…» ; Пісня ; «Так ся держава – випадковість?…» ; «Так буває: у кожного правда своя…» ; «Все перемелеться – борошно буде…» ; Батьківщині ; Всесвіт спирається на хортицький граніт…/ О. Медко ; Олександр Медко // Не міліють джерела Дніпрові… : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ / [відп. за вип. В. Текуч]. — [Запоріжжя] : АА Тандем, 2016. — С. 114–117.

Нотатки до вистави «Буття і порожнеча» / О. Медко ; Олександр Медко // Альманах международного фестиваля поэзии «В стенах «Серебряного века» – 2016» / [лит. ред. и верстка Л. Тесленко]. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. — С. 79.

***

Нотатки до вистави «Буття і порожнеча» / О. Медко ; Олександр Медко // Хортиця. — 2016. — № 4. — С. 6–11 ; № 2. — С. 3–14.

Прощання, що забороняє сум ; Вспоминая Джона Донна / О. Медко ; Олександр Медко [пер. Д. Донна] // Хортиця. — 2013. — № 5. — С. 15.

О вечности / А. Медко ; Александр Медко // Хортиця. — 2011. — № 2. — С. 6–10.

Вселенная движется, движется мною… / А. Медко ; Александр Медко // Хортиця. — 2011. — № 1. — С. 68.

Укладач:

Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX – початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — 480 с. 

Література про життя та діяльність:

Тупахіна, О. Медко Олександр Олексійович / Олена Тупахіна // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX – початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — С. 241–245.

Цвид, А. П. Медко Олександр Олексійович // Енциклопедія сучасної України / голов. редкол.: І. М. Дзюба (співголова) [та ін.]. — Київ : [Ін-т енциклопед. дослід. НАН України], 2018. — Т. 20 : Медична – Мікоян. — С. 30.

Мурін, О. Замість післямови. Розмова про Медка або Alter Ego // Медко, О. Буття і порожнеча : нотатки до вистави / О. О. Медко ; Олександр Медко. — Запоріжжя : Дике Поле, 2016. — С. 97–115.

***

Середа, В. «Прозора межа мови» Олександра Медка й Сергія Лаврова : [в ЗОУНБ відбулася презентація кольорового альбому поезій і поетичних світлин] / Віра Середа // Правда ЗП. — 2020. — 19 берез. (№ 10). — С. 15.

У лютому від нас пішли : [в т. ч. О. О. Медко, є коротка біогр. довідка] // Запороз. Січ. — 2020. — 12 берез. — (№ 35–37). — С. 25.

Поет і Людина Олександр Медко відійшов у вічність // Правда ЗП. — 2020. — 27 лют. (№ 7). — С. 2.

Середа, В. Коловерть світобудови Олександра Медка / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2019. — 23 трав. (№ 21). — С. 13.

Третяк, С. Олександр Медко став лауреатом міжнародної премії [ім. Григорія Сковороди] / Світлана Третяк // Верже. — 2019. — 25 апр. (№ 16). — С. 3.

Третяк, С. Олександр Медко: доля поета, який не побоявся почати у 62 роки / Світлана Третяк // Верже. — 2019. — 18 апр. (№ 15). — С. 12.

Січовий, С. Одразу троє наших членів НСПУ від Запоріжжя! : [в т. ч. О. О. Медко] / Степан Січовий // Запоріз. правда. — 2017.  — 23 берез. (№ 12). — С. 31.

Александр Медко: «Дивовижно, як давньокиївська історія повторюється на рівні гібридних воєн» / А. Медко // МИГ. — 2015. — 19 нояб. (№47). — С. 13.

Вірші, присвячені О. О. Медку:

Коваль, В. М. Запорізький філософ // Коваль, В. М. У калиновім цвіті : [вірші] / В. М. Коваль ; Віра Коваль. — Запоріжжя : АА Тандем, 2018. — С. 72–73.

06.05 – 100 років від дня народження Володимира Абрамовича Етуша (06.05.1922, м. Москва – 09.03. 2019, там само), російського актора театру та кіно, педагога, професора, народного артиста СРСР (1984), учасника Другої світової війни (в т. ч. воював на території Запорізької області).

Володимир Етуш народився 6 травня 1922 р. у Москві, в єврейській родині галантерейника, але датою народження у паспорті позначено 6 травня 1923 р. У деяких родинах тоді так часто робили хлопчикам, коли оформляли документи – записували на рік пізніше – щоб, коли настане час йти до армії, хлопець був доросліше й міцніше.

Театром юнак «захворів» ще у школі, займався у гуртку художньої самодіяльності. Так, після закінчення школи, Володимир вступив до Театрального училища ім. Щукіна.

Почалася війна, коли Володимиру було лише 18 років, він закінчив перший курс. Йому як студенту була встановлена броня від армії, тож він продовжував ходити на лекції та грав у спектаклях Театру ім. Вахтангова. Як усі москвичі, рив окопи поблизу столицы та гасив запалювальні бомби на даху Щукінського училища. 28 вересня 1941 р., під час популярної вистави, молодий актор виглянув у зал і нарахував усього лише тринадцять глядачів. Це страшенно на нього подіяло, – він зрозумів, що зараз людям не до театру, а його місце на фронті, а не на сцені. Володимир пішов до військкомату проситися добровольцем на фронт. Хлопець непогано володів німецькою мовою і був направлений на курси військових перекладачів при Головному розвідуправлінні Генштабу. Після закінчення курсів Етуш чотири місяці брав участь у допитах полонених німців, а потім однаково «випросився» на більш справжню службу. Його було призначено помічником начальнику штаба 581-го стрілецького полку.

Воював лейтенант Етуш майже два роки. Бився у горах Кабардинії й Осетії, визволяв Ростов-на-Дону та Україну. Але за участь в одній операції, яка походила саме в Україні, під Запоріжжям, Володимир Етуш був відзначений державною нагородою. «15 сентября 1943 г., наступая на районный центр Куйбышево, лично с группой бойцов первым ворвался в село и в уличных боях уничтожил восемь солдат и офицеров противника. За мужество и смелость в боях удостоен… ордена «Красная Звезда», – такий запис є в нагородному листі лейтенанта Володимира Етуша. (Районний центр Куйбишеве – нині селище Кам’янка Пологівського району Запорізької області). Для вручення нагород солдатам і офіцерам, як завжди, на передову приїхав комдив, але Етуш на вишикувані був відсутній – його із завданням кудись відправили. А отримав свою нагороду герой «на бігу» – вже під час чергового бою, під страшенним обстрілом супротивника. Командир полку сунув Володимиру коробочку зі словами: «Этуш, забери свой орден! А то тебя убьют или ранят, и ты его не получишь…».

Майже так і сталося – під Запоріжжям закінчилася для Володимира Етуша війна. У селі Жовтневе (нині Покровське Токмацької ОТГ Пологівського району), в запеклому бої, який тривав 13 діб, бійці окопалися й не мали змоги посунутися з місця, бо німці стріляли безупинно з мінометів та кулеметів. До того ж авіація наносила масовані бомбові удари по Токмаку. І хоча зі штабу постійно надходили накази йти в атаку, ніяка сила не могла подіяти на людей під ворожим шквальним обстрілом. Тоді лейтенант Етуш вийшов із траншеї й за ним пішли інші солдати – пробігли під вогнем метрів двісті й знову залягли. Після того як Володимир підійняв взвод та повертався до окопу, в нього раптом влучили розривними кулями. Боєць лише почув свист куль, самого удару не відчув, бо знепритомнів, а коли повернувся до тями, пекельний біль розрізав унизу спини – в нього були розтрощені кістки стегна. На допомогу хлопцю комбат вислав бійців, але німці накрили ділянку щільним мінометним вогнем, не даючи змоги врятувати важкопораненого. Через деякий час, за допомогою санітарів, бійцям таки вдалося покласти хлопця на ноші й відтягнути його до лісосмуги. Так був врятований сміливий лейтенант Володимир Етуш.

Потім були чотири шпиталі та довгі півроку лікування. Володимира комісували й дали другу групу інвалідності. Але у своїх військових спогадах Володимир Абрамович Етуш завжди підкреслював, що отримав орден Червоної Зірки і був важко поранений саме під Запоріжжям, точніше, під Токмаком.

Повернувся до навчання Володимир у 1944 р. – в старенькій шинелі, з ціпком, він стояв на порозі улюбленої «Щуки». Закінчивши її у 1945 р., Етуша одразу прийняли до трупи Театру ім. Є. Вахтангова й паралельно почав викладати у рідному училищі, став самим молодим викладачем в історії навчального закладу.

За більш ніж 60-річну службу в театрі Етуш зіграв лише біля десяти значущих ролей. У кіно вперше знявся, коли йому було вже за тридцять. Але саме ролі в кіно зробили Володимира Абрамовича таким пізнаваним й улюбленим для широкого загалу глядачів. Це насамперед характерні ролі в комедіях Леоніда Гайдая: ролі товариша Саахова в «Кавказской пленнице» (1966) та стоматолога Шпака у фільмі «Иван Васильевич меняет профессию» (1973). Був ще й інженер Брунс в екранізації «Двенадцати стульев», і Король/Трактирник в казці «Старая, старая сказка» (1968), і Карабас-Барабас в улюблених дітлахами «Приключениях Буратино» (1975) та ін. Але за таке довге творче життя Етуш зіграв у кінематографі всього близько тридцяти ролей, і, за словами самого артиста, він ніколи не отримував стільки й таких ролей, які б він хотів зіграти.

Окрім акторської майстерності, у Володимира Абрамовича був великий талант педагога – на цьому поприщі він таки не залишився нереалізованим. Викладати у рідному Щукінському училищі Етуш почав, ще коли сам був студентом. Педагогом він був чутким, проникливим, але й дуже вимогливим. Якщо викладач бачив, що студенту не вистачає акторської майстерності, працездатності, або людина не розуміє самої суті професії, то без жалю прощався з такими, відправляючи їх або в «математики», або «на завод». Серед його учнів – велика кількість знаменитих акторів. Серед перших його випускників були Людмила Максакова, Олександр Белявський, Зіновій Високовський, Вєніамін Смєхов, Олександр Ширвіндт і Олександр Збруєв. Пізніше в нього навчалися Сергій Маковецький, Юлія Рутберг, Максим Суханов. Коли вже Володимир Абрамович став ректором і професором кафедри акторської майстерності, він на цьому поприщі вдало об’єднав талант педагога, дипломатію адміністратора й хваткий розум господарника. Завдяки йому училище ім. Б. Щукіна довгі роки тримало марку одного з найкращих театральних навчальних закладів.

У 2002 р. у видавництві «Олма-Пресс» вийшла книга спогадів Володимира Етуша «И я там был». У 2012 р. була видана нова книга актора «Все, что нажито…». У цій книжці він з гумором розповідав читачам про своє життя й творчість – згадував своє дитинство, війну, перші ролі, своїх знаменитих вчителів й товаришів.

2 квітня 2009 р. Володимир Етуш був обраний директором Центрального Будинку актора у Москві.

Про неабияку популярність Володимира Абрамовича може свідчити такий факт. Якось влітку, коли Етуш з дружиною були на дачі, його квартиру обікрали. Але після того, як актор звернувся до крадіїв з телевізійного екрану з проханням повернути викрадене: «Жулики, верните похищенное!», – пакунок з речами та запискою з вибаченнями підкинули під двері Володимира Абрамовича.

Пішов із життя Володимир Абрамович Етуш 9 березня 2019 р. у московській лікарні, куди його госпіталізували днем раніше. Причиною смерті актора стала зупинка серця. Йому було 96 років. Урочиста церемонія з прощанням відбулася 12 березня в Театрі ім. Є. Вахтангова. Поховали урну з прахом Володимира Абрамовича у сімейному склепі на Новодівочому кладовищі Москви.

Для багатьох людей Володимир Етуш – майстер комічного портрету, найпопулярніший кіноактор, герой десятків кінокомедій, телеспектаклів, один з найкращих акторів Театру ім. Вахтангова, професор театрального навчального закладу, народний артист СРСР. А у житті Володимир Абрамович був чарівною, з приголомшливим почуттям гумору людиною. За словами його колишнього студента, а нині відомого артиста театру та кіно Веніаміна Смєхова, Володимир Етуш був наділений такими рисами: відсутність «акторства» у побуті, без панібратської контактності, найменшої фальші, або підлещування. Головне – почуття власної гідності, яке замолоду приносило Етушу дорікання у зверхності, а у зрілі роки – мало не в зарозумілості. Він був людиною нещадного самовиховання, ні за яких обставин не зрадивши собі бути самим собою.

13 листопада 2020 р. на фасаді старовинного прибуткового будинку за адресою: Москва, Гранатний провулок, буд. 2/9 – відбулося відкриття пам’ятної меморіальної дошки великому актору й педагогу, ветерану Другої світової війни Володимиру Абрамовичу Етушу. У цьому домі він мешкав 41 рік.

Ім’я Володимира Етуша – ціла епоха у радянському кінематографі, а фільми за його участю – справжня класика світового культурного спадку.

(Т. О. Тренчук)

Спогади:

Все, что нажито…/ В. Этуш ; Владимир Этуш. — Москва : Олма-Прессс, 2012. — 336 c.

И я там был / В. Этуш ; Владимир Этуш. — Москва : Олма-Пресс, 2002. — 351 с. — (Актёры современности).

Література про життя та діяльність:

Наш Этуш : народный артист СССР Владимир Этуш в воспоминаниях друзей, коллег, учеников, родных и близких. — Москва : Театралис, 2020. — 208 с.

Шевчук, С. П. Визволення : [в боях за село проявив мужність і героїзм помічник начальника штабу по тилу 581-го полку лейтенант адміністративної служби Володимир Абрамович Етуш] // Шевчук, С. П. Більмак : історія Більмацького району та його населених пунктів / С. П. Шевчук ; Сергій Шевчук ; Центр краєзнав. досліджень Північ. Приазов’я, Держ. архів Запоріз. області. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2019. — С. 137 : фото.

Кумок, В. Н. [Этуш Владимир Абрамович] // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. — Т. 1. — С. 394.

Капельгородська, Н. М. Володимир Абрамович Етуш // Капельгородська, Н. М. Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. — Київ : АВДІ, 2004. 

***

Шак, В. Как фашисты чуть не убили Карабаса-Барабаса и товарища Саахова / Владимир Шак // МИГ. — 2019. — 5 дек. (№ 49). — С. 26.

Этуш, В. Владимир Этуш: мы как последняя шеренга парада 1945 года // ТВ парк. — 2007. — 26 листоп. (№48). — С. 10–18.

Владимир Этуш – любимое «лицо кавказской национальности» // Экран недели. — 2002. — (№ 6). — С. 46–47.

Владимир Этуш // Театральная жизнь. — 1985. — № 3. — С. 24–25.

07.05 – 75 років Лорині Діодорівні Тесленко (Філоненко), запорізькій поетесі, голові літературного об`єднання «Пошук»65.

Твори:

Колись я повернусь… : [вірші] / Л. Тесленко ; Лорина Тесленко (Філоненко Лорина Діодорівна). — Запоріжжя : Статус, 2017. — 120 с. — (Розкрийте серця).

Світе, не суди!.. : вірші / Л. Тесленко ; Лорина Тесленко (Філоненко Лорина Діодорівна). — Запоріжжя : СТАТУС, 2017. — 124 с. — (Розкрийте серця).

Перекладаю таїну рядка… : [вірші] / Л. Д. Тесленко ; Лорина Тесленко. — Запоріжжя : Плюс 73, 2015. — 152 с.

Література про життя та діяльність:

Нагорна, Г. Філоненко Лорина Діодорівна / Ганна Нагорна // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX  початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — С. 406–408.

08.05 – 160 років від дня народження Василя Григоровича Кравченка66(8.05.1862, м. Бердянськ – 20.03.1945, м. Ростов-на-Дону, РФ) (псевдонім – В. Тавричанин, Корсак-Могила), українського етнографа, фольклориста, діалектолога.

Василь Григорович Кравченко народився 8 травня (25 квітня – за старим стилем) 1862 р. в Бердянську, в районі Ліски, в багатодітній родині безземельного селянина, коріння якого йшло з козаків-запорожців, але якимось чином батькові вдалося приписатися до бердянських міщан. Мати – з кріпаків, за спогадами родичів, поміщик виміняв її на цуценя знаменитої породи. Батьки важко працювали, аби прокормити вісьмох дітей. Василь був старший й тому залишався дома за няньку для молодших. Забавляючи малечу, хлопець самотужки навчився читати, а коли йому виповнилося десять років, пішов і сам себе записав до приходської школи. Батько не забороняв синові навчатися, але й не міг нічим допомогти. Так Василь почав підробляти, щоб і родині допомогти, і щоб на навчання вистачило. Рано-вранці він рибалив, вдень – носив обіди до клубу вчительської гімназії, увечері допомагав на кузні сусіду-ковалю.

Хлопець з дитинства цікавився народною культурою, цьому посприяло знайомство із завідувачем бердянської гімназії В. Л. Мартиновичем, який керував літературним гуртком. Там читали й обговорювали заборонену цензурою літературу, відвідував цей гурток й Василь Кравченко. З допомогою вчителя юнак 1877 року вступив до Феодосійського вчительського інституту: Мартинович продав свою єдину цінну річ – мисливську рушницю, а виручені кошти віддав Василю для навчання.

Ще перебуваючи в інституті, юнак вивчав побут селян та робітників, потім став записувати до окремих зошитів пісні та прислів’я. Після закінчення інституту він планував продовжити свої етнографічні дослідження на практиці. Але заарештовують В. Л. Мартиновича, а Кравченка, який був у близьких стосунках з педагогом, за підозрою в зв’язках з народовольцями позбавляють права викладати в школі.

Василь Кравченко йде на військову службу, згодом, у 1880 р., вступає до юнкерської школи в Одесі, після закінчення якої був направлений до Рильського полку (м. Острог Волинської губернії). Це був початок його справді наукової діяльності: він збирав матеріали для багатотомного словника, який готувала АН Петербурга. Коли Кравченко працював наглядачем прикордонної охорони на австрійському кордоні та старшим помічником наглядача у Волинському акцизному управлінні, то мав вільний доступ для спілкування спочатку з солдатами, а потім з робітниками заводів краю. Він проводив активну етнографічну діяльність, робив записи про побут, звичаї, вірування та фольклор волинян. Почав публікувати свої перші народознавчі матеріали в газеті «Волинь» та журналі «Киевская старина», а згодом, у 1895–1901 рр., друкувався в «Этнографических материалах» Б. Грінченка.

1900 року В. Г. Кравченко брав участь у створенні «Товариства дослідників Волині», став постійним і активним його членом, деякий час очолював його етнографічну секцію. Згодом він став одним з організаторів філії «Просвіти» в Житомирі, а дружина Кравченка – Олімпіада Михайлівна Орловська – була головою житомирської філії «Просвіти». У 1912 р. царська влада закрила «Просвіту», у Кравченка провели обшук, під час якого весь науковий доробок вченого вилучили. Василю Григоровичу довелося звернутися до академіка Шахматова, який був знайомий з його дослідженнями. За клопотанням вченого Академія наук Петербурга В. Г. Кравченку надала звання професора та виділила кошти у розмірі 400 карбованців для друку праць. Після цього житомирська поліція вимушена була повернути конфісковане.

Науковець продовжував брати активну участь у суспільно-політичному житті Житомира, за що постійно зазнавав переслідувань з боку гетьманської влади та німецької військової адміністрації, потім – окупаційних польських військ. Згодом, як «неблагонадійна особа», він був висланий до міста Коврова Владимирської губернії. Однак й там, за межами України, дослідник зібрав велику кількість фольклорних матеріалів (фабричних частівок).

Навесні 1917 р. Кравченко повернувся до Житомира і одразу став одним із організаторів міського самоврядування. Працював викладачем Волинського інституту народної освіти (нині – Житомирський державний університет імені Івана Франка).

З 1920 р. етнографічно-дослідницька діяльність Василя Григоровича розгортається на повну потужність – саме тоді він очолив етнографічний відділ Волинського науково-дослідного музею. Роботу в музеї він поєднував з читанням лекцій, участю у семінарах та курсах. Упродовж 1921–1924 рр. Василь Кравченко був завідувачем бібліотеки Волинського інституту народної освіти. У часи Громадянської війни по всій країні знищувалися приватні поміщицькі бібліотеки і гинули у вогні тисячі книжок. Кравченко, разом з тодішнім ректором Волинського ІНО П. Абрамовичем, самовіддано рятував книжки та упорядковував їх у книгозбірні інституту. Тягаючи важкі купи книжок на спині, він заробив грижу.

Водночас В. Г. Кравченко намагався організувати та облаштувати музеї та краєзнавчі товариства на периферії. До такої роботи вчений почав долучати студентів та молодих вчителів, які із задоволенням брали участь в комплексних дослідженнях місцевих кустарних промислів і різноманітних місцевих ремесел. Окрім етнографічного інтересу, такий підхід був обумовлений необхідністю дослідження краю для повного та раціонального використання місцевих природних ресурсів. Ще Василь Григорович розробив програму вивчення побуту як корінного місцевого населення, так і численних груп нацменшин – поляків, німців, євреїв та чехів. Проводився запис місцевих легенд, переказів, забобонів, прикладів народної медицини: складалися різноманітні креслення, виконувалися фото та акварельні ілюстрації. Студенти разом з ним видавали унікальний рукописний журнал «Етнограф». Незважаючи на нестачу коштів, Василь Григорович продовжував збирати етнографічні матеріали. Число експонатів за часи його керування зросло з 80 до 190 тисяч. Музей став справжнім центром краєзнавчої роботи на Волині.

У 1927 р. при музеї була відкрита аспірантура під керівництвом В. Г. Кравченка. Вчений віддав чимало часу й сил якісній підготовці високоосвічених фахівців музейної та краєзнавчої справи.

Але жвавий та плідний період наукової роботи вченого закінчився разом із згортанням політики «українізації» та початком репресій радянської влади проти української інтелігенції, яка опікувалася збереженням національної історико-культурної спадщини. У 1929 р. почався сфабрикований процес над діячами вигаданої «Спілки визволення України», серед паперів заарештованого академіка Сергія Єфремова слідство виявило листи від Кравченка. Цього було цілком достатньо, щоб 67-річного вченого було ув’язнено. За відсутністю прямих доказів антирадянської діяльності Василь Григорович був звільнений у березні 1930 р. – у в′язниці його протримали п’ять місяців. Хоч на роботі його і поновили, але переслідування й звинувачення дослідника в буржуазному націоналізмі продовжилися.

В цей час непоправної шкоди зазнала й багата музейна колекція етнографічного відділу Волинського музею, з якого 2/3 експонатів здали в брухт лише тому, що там була показана просто еволюція історичного розвитку певних процесів виробництва без ідеологічного висвітлення теми. У підсумку – знецінення музейних колекцій, безповоротна втрата великої кількості цінних та рідкісних експонатів.

Саме тоді Василя Григоровича запросив до себе на роботу в Дніпропетровськ директор історичного музею професор Д. І. Яворницький (нині Дніпропетровський історичний музей імені Д. Яворницького). У 1931 р. вдячний професор з радістю береться за знайому роботу – він стає завідувачем етнографічним відділом. Також йому надали житло в приміщенні музею. У цей час Кравченко розробив карту національного складу Дніпропетровської області до 1933 р. Але згодом вчений і там зазнав переслідувань – під час широкомасштабної чистки музею, разом з Д. Яворницьким, Василь Григорович був звільнений з посади «за участь в українській націоналістичній організації», позбавлений житла й пенсії як «ворог народу».

Щоб уникнути подальших репресій, Кравченко переїжджає до Ростова-на Дону, до сина Михайла, який невдовзі був заарештований і засуджений на 15 років ув’язнення як німецький шпигун, бо вищу освіту здобув у Відні. Проте вчений продовжив роботу над обробкою раніше зібраних і нових матеріалів та підготовкою їх до друку. Як завжди, Василь Григорович брав активну участь у суспільному житті міста.

Арешт сина, матеріальна скрута, неможливість влаштуватися за фахом на роботу – все це підірвало його здоров’я. Він пішов із життя 20 березня 1945 р, за одними свідченнями, – після запалення легенів, за іншими – помер від голоду.

Свій науковий архів Василь Григорович Кравченко заповів Академії наук УРСР. Але значна частина досліджень вченого, що й досі не втратила наукової цінності, так і не була опублікована.

У пам’ять про видатного земляка-дослідника вулицю в Житомирі назвали ім’ям професора Кравченка, та й на батьківщині, в Бердянську, краєзнавчому музею присвоєне ім’я вченого та одну з вулиць названо на його честь.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Ноздріна, Л. В. Г. Кравченко і музейна справа в Україні // Ноздріна, Л. Репресоване покоління : зберігаємо пам’ять / Людмила Ноздріна ; Бердян. краєзнав. музей. — [Мелітополь : ВБ ММД], 2021. — С. 45–50.

Забержевська, Т. Ювілей нашого земляка Василя Кравченка / Тетяна Забержевська // Ноздрина, Л. Ф. Записки краеведа : [к 185-летию основания г. Бердянска] / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. краевед. музей. — [Изд. 3-е, доп.]. — Бердянск : [Дикое Поле], 2012. — С. 370.

Бердянський краєзнавчий музей ім. В. Г. Кравченка:

Борисова, Т. Музей имени земляка / Татьяна Борисова // Ноздрина, Л. Ф. Записки краеведа : [к 180-летию основания г. Бердянска] / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. краевед. музей. — Изд. 2-е, доп. — Бердянск : Модем-1 : Дикое Поле, 2007. — С. 279.

09.05 – 75 років від дня народження Григорія Олександровича Чаусовського (09.05.1947, м. Гуляйполе), кандидата технічних наук, доцента кафедри фізіології людини Запорізького національного університету67.

09.05 – 50 років від дня народження Юрія Васильовича Горошка (09.05.1972, м. Запоріжжя – 30.06.2016, там само), фотокореспондента, добровольця, учасника бойових дій в зоні проведення АТО / ООС.

Література про життя та діяльність:

Горошко Юрій Васильович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 54–55.

Гранишевская, Е. В областной библиотеке проходит выставка памяти Юрия Жука / Елена Гранишевская // Суббота плюс. — 2016. — 12 мая (№ 19). — С. 3.

10.05 – 110 років від дня народження Якова Івановича Жукова (10.05.1912, Алтайський край, РФ – 17.05.1990, м. Запоріжжя), майстра спорту СРСР з греко-римської боротьби, тренера СК «Будівельник».

Література про життя та діяльність:

Жуков Яків Іванович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 163.

Власов, А. Вынес с поля боя раненного земляка // Власов А. Кузнецы боевых и спортивных побед / А. Власов, А. Копелиович, В. Смирнов. — Запорожье, 2007. — С. 82–83.

Смирнов, В. В. Борцовская «кухня». 50 меню / В. В. Смирнов. — Запорожье : Дикое Поле, 2007. — С. 100–101, 102, 151, 187–188.

14.05 – 70 років від дня народження Сергія Васильовича Гресика (14.05.1952, с. Романів Ківерців. р-ну Волин. обл. – 17.03.2010, м. Запоріжжя), запорізького художника-монументаліста, скульптора.

Сергій Васильович Гресик народився 14 травня 1952 року в селі Романів Ківерцівського району Волинської області.

Закінчив Дніпропетровське державне художнє училище ім. Є. Вучетича в 1975 році (викладачі В. Шпиганович, О. Гатило). У 1982 році закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв), відділення художньої кераміки (викладачі М. Максименко, Д. Крвавич, Е. Мисько). Дипломною роботою Сергія Гресика стало декоративне панно на тему «Розвиток пошти» (керівник І. М. Франк). Оцінка – відмінно.

З 1982 року працював в Запорізькому художньо-виробничому комбінаті в галузі монументального та декоративно-прикладного мистецтва.

Учасник обласних та республіканських виставок 1986, 1987, 1988, 1991–1993 рр.

Персональна виставка Сергія Гресика відбулася у 1993 році у виставковій залі ЗОНСХУ.

Член Спілки художників України з 1993 року.

Учасник першої Запорізької регіональної виставки «Мистецтво дизайну» (2001). Учасник обласної виставки «Етюд та рисунок» (2007).

Учасник міжнародних мистецьких пленерів в Україні, Польщі, Словаччині.

У творах Сергія Гресика в лаконічній формі представлена картина народного життя у монументально-декоративних фризах і панно інтер’єрів, поєднані ліричні та епічні начала. Завдяки його експериментальній роботі з керамікою на запорізькому ґрунті були прищеплені стародавні українські традиції кераміки. Творчості Сергія Васильовича притаманні схильність до узагальнення форми, символічність образів та асоціативної виразності.

Художник є автором багатьох керамічних панно, декоративних рельєфів та скульптур в громадських та приватних об’єктах, інтер’єрах та екстер’єрах м. Запоріжжя та області. Автор та виконавець кахляних печей для історико-культурного комплексу «Запорозька Січ»(2007).

Сергій Гресик – автор пам’ятника жертвам голодомору 1932–1933 рр., який встановлено 2008 року біля Свято-Троїцького собору в м. Запоріжжі. Він являє собою двометровий постамент з гранітним хрестом зверху, на якому викарбовано силует матері з дитиною, що померли від голоду, та цитати з Біблії. Кошти на спорудження цього пам’ятника пожертвував 95-літній запорожець, який довгий час жив в Англії (потрапив туди з дружиною у 1946 році) і родину якого теж не обійшло лихо 30-х років (помер від голоду його батько), – Пилип Тараненко, який повернувся на Батьківщину після смерті дружини. Пам’ятник виготовлений з граніту Янцевського кар’єру. Скульптором було розроблено декілька ескізів пам’ятника, але через стислі терміни та фінансові обмеження довелося зупинитися на двометровому постаменті, який символізує собою чотири сторони світу, на кожній з яких – цитати з Вічної Книги.

Згадує дружина Сергія Гресика Ірина Гресик: «Керівництво Янцевського кар’єру допомогло з гранітним каменем. Тема була складною, складним був і монтаж самого пам’ятника. Дуже важливим було, щоб він був надійним, тому Сергій продумував кожну деталь конструкції. Він залишився задоволений результатом. Пам’ятаю, як тоді сказав владика Григорій: «Таке враження, ніби вища сила спустила з небес цей пам’ятник. Він — на своєму місці». Задоволений був і Пилип Миколайович Тараненко – збулася його мрія».

Після відкриття монументу родина Гресиків підтримувала дружні стосунки з Пилипом Тараненком. Він був частим гостем на різноманітних виставках, що проводила ЗОНСХУ.

Сергій Васильович Гресик мав багато планів, задумок, замовлень, але, на жаль, 17 березня 2010 року раптово пішов з життя – стався серцевий напад.

Залишилися його роботи – декоративні вази «Весна», «Літо», «Осінь» (усі – 1992); керамічні рельєфи: «Пори року» (1990), «Природні мотиви» (1992), «Симфонія» (1995), «Наука» (1997), «Дари природи» (1998), «Вітрильна регата» (2001), «Регата» (2003), «Танок» (2005), «Купальська ніч» (2006); комплекс керамічних рельєфів для фасаду приватного будинку (2006); декоративні скульптури «Феміда», «Каріатида» (обидві – 2004); камін, облицьований декоративною керамікою (2006); ескізні проєкти кахляних груб для історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» Національного заповідника «Хортиця» (для будинку Кошового отаману, Січової канцелярії. Обидві – 2007) ; картини, етюди з багатьох пленерів, учасником яких був художник: «Росутець перед грозою», «Старий костел в Зазріві», «Королівський замок в Саноку», «Гірський потік», «Свіжий вітер», «Осінні поля», «Осінні хмари» (все –2009) та багато інших.

(О. А. Савкіна)

Твори:

Гресик, С. Монументальна та декоративна кераміка : каталог / С. Гресик ; Сергій Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — 48 с. : іл.

Література про життя та діяльність:

Латанський, С. В. Гресик Сергій Васильович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наукове тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. — Київ : Поліграфкнига, 2006. — Т. 6 : Го – Гю. — С. 402.

Сергій Гресик // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 36.

***

Гресик Сергій Васильович [некролог] // Запоріз. правда. — 2010. — 20 берез. (№ 42). — С. 3.

15.05 – 120 років від дня народження Сигізмунда Олександровича Леваневського (15.05.1902, м. Санкт-Петербург, РФ – 13.08.1937), полярного льотчика, Героя Радянського Союзу (1934).

Сигізмунд Леваневський (Зігмунд Левонієвський) (Zygmunt Lewoniewski) народився у Петербурзі 15 травня 1902 р., але не в робітничій, як пишуть в багатьох джерелах, а в дворянській родині. Він був другою за віком дитиною у багатодітній родині збіднілого шляхтича Олександра Левонієвського. У родині, окрім Зігмунда, було ще троє дітей (його брат Юзеф теж став льотчиком, він загинув під час дальнього перельоту).

Дитинство майбутнього пілота пройшло в маєтку біля м. Сокулки Гродненської губернії (нині це територія Польщі). Батько помер, коли хлопцю було вісім років. Мати з чотирма дітьми заробляла на життя шиттям, але цього було недостатньо, тож Зігмунд мусив кинути навчання й піти учнем слюсаря на завод «Ресора». До 1916 року він закінчив чотири класи прогімназії й три класи Гродненського реального училища.

Після Жовтневої революції 1917 р. завод закрили, і юнак вступив до лав Червоної гвардії. Того ж року він змінив ім’я Зігмунд на Сигізмунд, а прізвище почав писати через літеру «а» й без «і».

Сигізмунд Леваневський у 1918 р. став бійцем продзагону у В’ятській губернії, також брав участь у проведенні масових обшуків у Петрограді та розшуку продовольчих запасів на складах та товарних станціях.

Мати, брати та сестра Сигізмунда емігрували до Польщі.

Особовий склад Червоної гвардії став основою для формування частин Червоної армії. Сигізмунд вступив до лав Червоної армії — брав участь у Громадянській війні, був командиром роти, батальйону та начальником штабу. Потім деякий час воював у Дагестані.

У 1921 р. Сигізмунд одружився з працівницею військкомату Наталією Дегтярьовою, яка згодом народила йому двох дітей. Того ж року він уперше побачив зблизька літак, коли працював у господарський частини аеропорту міста Оранієнбаума. Юнак назавжди закохався в авіацію й твердо вирішив стати льотчиком. 1923 року йому вдалося домогтися направлення до школи морських льотчиків у Севастополі.

Після закінчення школи (1925) Леваневський служив у військово-морській авіації, а після звільнення в запас (1930) став інструктором, а згодом – завідувачем льотно-навчальної частини школи льотчиків у Полтаві. Однак його не вабила робота викладача – він мріяв про дальні перельоти.

У 1929 р. з дружиною й дітьми Леваневський переїхав до Полтави, де у 1929–1933 рр. служив начальником льотної частини Всеукраїнської льотної школи ТСОАВІАХІМу.

Нарешті, під час відрядження до Москви за новим літаком для школи, Сигізмунд потрапив на прийом до начальника Управління полярної авіації, і йому дали завдання перегнати гідролітак Дорнье-Валь із Севастополя в Хабаровськ. Леваневський з успіхом все виконав, на той час це було дуже велике досягнення. Згодом перспективному льотчику доручили летіти на пошуки американського пілота Дж. Маттерна. Його літак здійснив аварійну посадку на Чукотці, неподалік від Анадира, під час невдалої спроби встановлення нового рекорду світових перельотів. Радянський льотчик знайшов американця й доставив його через Берингову протоку на Аляску (США). За цей політ Леваневському вручили його першу нагороду – орден Червоної Зірки. Незабаром на тому ж літаку він евакуював з острова Врангеля групу учасників експедиції, яка потрапила в негоду.

У квітні 1934 р. Леваневський брав активну участь в операції з порятунку екіпажу та пасажирів пароплава «Челюскін». Так сталося, що саме в льодовий табір Шмідта він не літав та не знімав потерпілих з криги з-за вимушеної аварійної посадки літака та травми, отриманої при виконанні урядового завдання. Але пізніше, з ризиком для життя, доправив до табору хірурга, який зробив там невідкладну операцію заступнику начальника експедиції. За це Сигізмунду Леваневському присвоєно звання Героя Радянського Союзу («Золота Зірка» № 2, указ від 20 квітня 1934 р.). Того ж року він вступив до Військово-повітряної академії ім. М. Жуковського.

У 1935 р. в газеті «Правда» тоді вже знаменитий і амбітний пілот публічно озвучив свою давнішню мрію – ідею безпосадочного трансарктичного перельоту з Москви до США через Північний полюс.

Перша спроба реалізувати задумане була невдалою: вже здолавши біля двох тисяч кілометрів маршруту, над Баренцевим морем льотчики виявили несправність маслопроводу. Літак прийшлося розвернути й здійснити посадку на летовищі під Новгородом.

Влітку 1936 р. Сигізмунд Олександрович був відряджений до США для закупівлі літаків. У серпні-вересні того ж року він здійснив переліт через три частини світу й з’єднав через Арктику Америку, Азію і Європу. За це Леваневський був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Наступний переліт на Аляску повинен був стати першим випробувальним рейсом самою короткою міжконтинентальною трасою: Москва – Північний Полюс – Аляска. Також припускалося, що цей досвід допоможе в подальшому здійснювати регулярні комерційні рейси з перевезення пасажирів та вантажів між двома країнами. Тож на борт літака перед стартом доправили партію комерційних вантажів. Це було запаковане у прогумовані мішки хутро, а також сувеніри – дерев’яний розписний посуд. Крім того, як стверджують деякі дослідники, на борту знаходилася партія золота, призначена для продажу в США.

На жаль, здійснити задумане не вдалося. 12 серпня 1937 р. літак під командуванням Леваневського, в якому, крім нього, було п’ять членів екіпажу, вилетів із летовища в Щелково. Але наступного дня зв’язок з екіпажем був перерваний над Північним полюсом – останньою була отримана аварійна радіограма про відмову крайнього правого двигуна, про втрату літаком висоти через обмерзання та погані погодні умови. Після того чіткий зв’язок з літаком обірвався. Більше про долю літака й екіпажу нічого не було відомо, окрім однієї непідтвердженої радіограми, яку прийняв радіоаматор на радянській Крайній Півночі.

Після зникнення літака були організовані широкомасштабні пошуки як в СРСР, так і в США, але ані сліду літака, ані сліду екіпажу знайти не вдалося.

Сигізмунд Олександрович Леваневський був й довгий час залишався одним з самих досвідчених полярних льотчиків, який налітав декілька сотень годин у найскладніших умовах полярних широт.

На честь Леваневського були названі вулиці, провулки, цілі райони міст в багатьох населених пунктах колишнього СРСР. У Запоріжжі на його честь названі провулок в районі Соцміста та мікрорайон в Шевченківському районі. Вулиця його імені є і в місті Бердянську. А взагалі, кількість вулиць, які були названі на його честь, можна назвати рекордною.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Чечельницький А. В. Леваневський Сигізмунд Олександрович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України], 2016. — Т. 16 : Куз – Лев. — С. 635.

Леваневский Сигизмунд Александрович // Большая энциклопедия : в 62-х т. / [науч.-ред. совет. : Г. А. Месяц и др. ; гл. ред. С.  А. Кондратов ; редкол. : Г. В. Кожевников и др.]. — Москва : Терра, 2006. — Т. 25 : Куросава – Лесоведение. — С. 391–392.

Водопьянов, М. Мечта пилота / М. Водопьянов. — Изд. 2-е. — [Б. м.] : Изд. ЦК ВЛКСМ Молодая гвардия, 1937. — 166, [2] с. — На тит. л. штампы: Запоріжський обласний історичний архів, Б-ка союза печатников г. Запорожье.

***

Шак, В. Исчезновение летчика Леваневского / Владимир Шак // МИГ. — 2007. — 6 сент. (№ 36). — С. 50 ; 13 сент. (№ 37). — С. 48.

Ильин, С. Тайна гибели самолета Н-209 / Сергей Ильин // Позиция. — 2006. —19 янв. (№ 3). — С. 21.

Смехов, А. Исчезновение летчика Леваневского // Досье. — 2000. — № 1. — С. 10. — (Секреты спецслужб).

Вшанування пам’яті на Запоріжжі:

Князьков, Ю. П. Леваневського, проїзд (Соцмісто) та селище (Шевченків. р-н м. Запоріжжя) // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького. — Запоріжжя : [АА Тандем], 2015. — С. 126–127.

Леваневский Сигизмунд Александрович // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья / сост. : О. Елец, В. Черепанов ; фотографии И. Гумена. — Запорожье : [Запоріжжжя], 2010. — С. 69–70.

Леваневського проїзд // Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : Дике Поле, 2008. — С. 115.

Морозюк, В. «Квадрат Леваневського» : (ім’я на карті Запоріжжя) // Морозюк, В. В’язанка старожитностей : причинки до історії / В. Морозюк ; Володимир Морозюк. — Івано-Франківськ : Тіповіт, 2004. — С. 104–106.

***

Леваневского улица (Петровский спуск) // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 804.

16.05 – 110 років від дня народження Петра Петровича Білоусова (16.05.1912, м. Бердянськ – 31.03.1989, м. Ленінград (нині – Санкт-Петербург, РФ), художника, учня І. І. Бродського.

Петро Петрович Білоусов народився 16 травня 1912 року в Бердянську. Його мати, Мотря Гаврилівна Білоусова (у дівоцтві Каракаш), була художньо обдарованою людиною, відомою у приморському місті майстринею вишивання чудових картин, сюжети яких найчастіше сама і створювала. Їй намагалися наслідувати, багатьом вона допомагала в освоєнні цього мистецтва, і за її життя заняття вишиванням у місті стало модним. Сьогодні роботи М. Білоусової (Каракаш) можна побачити у музеях міста та у приватних колекціях.

Петро Білоусов до 5-го класу навчався у міській школі № 2, де уроки малювання проводив Яків Соломонович Хаст, який звернув увагу на обдарованого хлопчика та дав йому початкові відомості з композиції та правил роботи над малюнком.

Треба визнати, що з першим вчителем, а в подальшому і з іншими вчителями, Петру Білоусову дуже щастило. Яків Хаст, випускник Паризької національної академії, до того часу був вже визнаним у Європі художником. Його роботи протягом 16 років виставлялись у художніх салонах на Єлисейських Полях у Парижі, а в 1905 році – на Всесвітній виставці у Бельгії – за картину «Паризький слуга» йому було присуджено золоту медаль та Гран-прі!

Після смерті батька Петру Білоусову довелося залишити школу та вступити учнем до перукаря. У вільний час хлопчина робив замальовки з клієнтів перукарні, причому виходило це в нього так вдало, що клієнти дуже часто ці замальовки купляли.

Невідомо, як довго продовжувалось би таке життя, якби влітку 1929 року до Бердянська не приїхав Ісаак Бродський – вже відомий на той час художник і педагог, учень великого Іллі Рєпіна, також уродженець Бердянська. Бродському показали малюнки Петра Білоусова. Під час особистої зустрічі художнику сподобався скромний серйозний юнак, і він узяв його до Ленінграда для подальшого навчання.

Можна сказати, що і цього разу доля посміхнулася майбутньому художнику. Ісаак Бродський оселив його у себе в сім’ї, влаштував до студії АХРу (Асоціації художників революції) та до товариства художників ім. А. І. Куїнджі. Долучення до художнього середовища, часті зустрічі з відомими людьми у майстерні вчителя, можливість спостерігати за роботою самого майстра і користатися його порадами – все це зіграло велику роль у розвитку обдарованого юнака.

У 1930 році, за ініціативи Ісаака Бродського, у Бердянську має відчинити свої двері міський музей-галерея. Для майбутнього музею місто виділяє другий поверх колишньої будівлі міської управи. Ядром майбутнього музею стає частина колекції самого Бродського з 230 предметів образотворчого мистецтва, яку він везе до рідного міста за допомогою свого учня – студента Петра Білоусова.

В подальшому Ісаак Бродський допомагав музею у поповненні колекції. За порадою вчителя студенти П. Білоусов, О. Лактіонов, М. Копєйкін, А. Шепелюк, А. Яр-Кравченко проходили практику в Бердянську. І. І. Бродський організував в рідному місті виставку їхніх робіт і частину картин закуповує для музею.

У 1932 році П. Білоусов вступив на четвертий курс робітфаку при Інституті пролетарського образотворчого мистецтва, а незабаром стає студентом живописного факультету цього вузу. В очолюваній І. Бродським майстерні він займається разом з відомими в подальшому художниками Ю. Непринцевим, О. Лактіоновим, О. Грицаєм, А. Яр-Кравченком, М. Тимковим, Б. Щербаковим та ін.

У 1933 році інститут був перетворений у Всеросійську Академію мистецтв, а в 1934 році І. І. Бродський був призначений її директором.

В ті часи закладався міцний фундамент художньої освіти у країні, затверджувалися реалістичні основи викладання малюнка та живопису, зверталася особлива увага на тісний зв’язок студентських робіт із змістом самого життя. У 1935–1936 роках П. Білоусов з гуртом студентів під керівництвом І.І. Бродського поїхав на літню практику до Бердянська та Бердянського району, там збирає матеріали, присвячені життю Бердянського морського порту та риболовецьких радгоспів, починає займатися офортом. У 1937 році літня практика проходила у Дніпропетровську, Запоріжжі, на металургійному заводі у Дніпродзержинську. Ці поїздки зміцнювали зв’язки молодих художників з життям, змушували їх поглянути на власну працю очима тих, кому вони готувалися присвятити своє мистецтво.

У 1933 році Петра Білоусова приймають на живописне відділення Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури, де його вчителями були Михайло Бернштейн, Павло Наумов, Олександр Любимов, Володимир Сєров, Ісаак Бродський. У 1939 році Білоусов закінчив інститут (майстерня Ісаака Бродського), отримав диплом з відзнакою з наданням звання художника живопису, в одному випуску з Олексієм Грицаєм, Михайлом Козеллі, Левом Орєховим, Оленою Скуінь, Борисом Щербаковим.

Закінчивши навчання на живописному факультеті, Петро Білоусов заявив про себе і як графік, який досконало володіє технікою офорту. Графіці та літографії художник спеціально не навчався, але пильно придивлявся, як творили працюючі на той час в Академії відомі майстри графіки Іван Білібін та Костянтин Рудаков, користувався їхніми порадами. Робота над графічними листами стала другою його спеціальністю.

До значних графічних робіт П. Білоусова, виконаних у 30-ті роки, відносяться пейзажі. Це насамперед серія офортів про природу Бердянська та його околиць. Особливість його індивідуального методу полягає в тому, що пейзажі виконуються на офортній дошці з натури без попередніх ескізів. Це надає графічним листам певну жвавість, ефект безпосереднього малювання на граверному матеріалі.

Білоусов брав участь у виставках з 1930 року, експонуючи свої твори разом з творами провідних майстрів образотворчого мистецтва Ленінграда. Ще студентом П. Білоусов почав виставляти свої роботи на художніх виставках. У 1936 році він написав картину «Екскурсія червоноармійців до Ермітажу» та показав її на Всесоюзній виставці, а в 1939 році став учасником Всесоюзної виставки молодих художників, представивши глядачам декілька офортів, серед яких був і портрет І. І. Бродського.

У 1939 році Петра Білоусова прийняли в члени ЛОСХ (Ленінградська організація Спілки художників). Одночасно почалася його багаторічна педагогічна діяльність в Академії мистецтв – його зараховали до штату викладачів Інституту живопису, скульптури та архітектури.

Період Другої світової війни – особлива сторінка в біографії художника. У найважчі дні блокади Ленінграду П. Білоусов працював у молодіжній газеті «Смена», у якій часто з’являлися його малюнки, присвячені героїчним захисникам міста. Він малював під час поїздок на льодову трасу «Дороги життя», у прифронтові райони, у визволений Тихвін.

У 1943 році керівництво Академії мистецтв, евакуйоване до Самарканду, викликало Петра Білоусова для продовження педагогічної роботи. В Середній Азії художник цілком захопився своєрідністю та красою незнайомого краю. Він багато писав маслом, звертався до акварелі та малюнку, удосконалював техніку офорту.

На початку 1944 року Академія виїхала до Москви та була розміщена у м. Загорськ, де П. Білоусов виконав велику серію малюнків пейзажів та архітектурних мотивів, яку надалі він перевів в офорт на картоні.

Після війни, повернувшись до Ленінграда, Петро Білоусов продовжує свою мистецьку та педагогічну діяльність. У 1949 році його затверджують на посаді доцента, у 1956 – на посаді завідувача кафедрою, а у 1961 році – у званні професора на кафедрі малюнка в інституті живопису, скульптури і архітектури ім. І. Рєпіна Всеросійської академії мистецтв.

З 1964 року художник часто здійснював туристичні та творчі поїздки в Італію, Чехословаччину, Францію, Бельгію, Іспанію, Португалію, НДР, Угорщину, Югославію. Він виконав безліч малюнків пейзажів, архітектурних мотивів, а також побутових сцен, присвячених національному устрою життя та історичним пам’яткам тих країн, де він побував.

П. Білоусов писав портрети, пейзажі, жанрові та історичні композиції. Працював у техніці олійного живопису, малюнка олівцем, пастелі, офорту, літографії. Найбільшу популярність набув як автор творів на революційну та історичну тематику. Живописна манера Петра Білоусова відрізнялась відданістю традиціям академічної школи. Майстер досконало володів технікою малюнка.

Серед створених художником творів – картини «Портрет молодої жінки» (Т. П. Мясоєдова-Бродська, 1932), «Патріотка Греції» (1954), «За читанням» (1957), «Портрет дочки» (1977), «Портрет хірурга» (1978), «З щоденника блокади», «Ніхто не забутий» (обидві 1980) та інші.

У 1970 році П. П. Білоусову надане почесне звання «Заслужений діяч мистецтв РСФСР», у 1976 році – звання народного художника РРФСР, а в 1979 році його обирають членом-кореспондентом Академії мистецтв СРСР.

Художник нагороджений медалями, а у 1982 році був нагороджений орденом Дружби народів.

Персональні виставки творів Петра Білоусова відбулися у Вологді (1959), Москві (1982) і Ленінграді (1987). У 1988 році відбулася персональна виставка художника і на малій батьківщині – Бердянську, по закінченні якої майстер подарував музею 169 своїх робіт! На сьогоднішній день Бердянський художній музей ім. І. І. Бродського має найбільшу колекцію майстра в Україні.

У 1988 році, після багатьох років відсутності, П. Білоусов приїхав до Бердянська. На зустріч з художником до місцевого художнього музею прийшли численні прихильники його таланту та ті, хто був поруч з ним у далекі роки дитинства та юності. Зустріч була зворушливою та задушевною. В свій приїзд П. Білоусов подарував жителям міста серію своїх найкращих гравюр, які сьогодні є окрасою музейної колекції.

Петро Петрович Білоусов помер 31 березня 1989 року в Ленінграді на сімдесят сьомому році життя. Похований на Літераторських містках на Волковському цвинтарі Ленінграда (нині – Санкт-Петербург).

У травні 2019 року до 30-річчя пам’яті видатного художника-реаліста Петра Білоусова вдячні земляки відкрили його персональну виставку в Бердянському художньому музеї. На відкритті виставки співробітники музею презентували каталог творів Петра Білоусова – підсумок тривалої копіткої дослідницької праці.

Твори Петра Білоусова знаходяться в музеях та приватних збірках в Україні, Росії (зокрема, Третьяковській галереї, Державному Російському музеї), Великобританії, Франції, США та інших країнах.

Відомі мальовничі, графічні та скульптурні портрети П. Білоусова, виконані в різні роки ленінградськими художниками, у тому числі І. Крестовським.

(О. А. Савкіна)

Твори:

Петро Петрович Білоусов, 1912–1989 : каталог творів з фондів Бердян. худож. музею ім. І. І. Бродського / [ідея, авт.-упоряд. А. А. Криванова]. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2019. — 122 с. : іл.

Петр Петрович Белоусов : каталог выставки. — Ленинград : Искусство, 1987. — 56 с. : ил.

Петр Петрович Белоусов : выставка художника в залах Вологодской картинной галереи : каталог. — Вологда, 1959. — 40 с. : ил.

Література про життя та діяльність:

Белоусов Петр Петрович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 76–77.

Петр Петрович Белоусов // Бердянску – 185 : к 185-летию основания города Бердянска : сборник / Исполком Бердянского горсовета, Бердянский горсовет, Бердянский краеведческий музей ; авт. коллектив : [Т. Антоненко и др. ; автор идеи и рук. проекта Л. Ноздрина]. — Днепропетровск : Арт-Пресс, 2012. — С. 186–188.

Петр Петрович Белоусов // Бердянску – 180 : к 180-летию основания города Бердянска. — Бердянск : Бригантина, 2007. — С. 190–192.

Бердянский художественный музей имени И. И. Бродского, 1930– 2010: история комплектования фондов : [в т. ч. про картини П. П. Білоусова] / [авт.-сост. Бучакчийская М. Н.]. — Днепропетровск : ИМА-пресс, 2009. — 76 с. : фото.

Белоусов Петр (1912–1989) // Бердянск – Глифада : встреча в искусстве. — Бердянск : [б. и.], 2001. — С. 18.

Ивенский, С. Петр Петрович Белоусов / [С. Г. Ивенский ; Семен Ивенский]. — Ленинград : Художник РСФСР, 1959. — 39 с. : 7 л. ил.

Інтернет-ресурси:

Білоусов Петро Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/gI5M6o8

Сукач, Г. Талант, которому улыбнулась судьба [Електронний ресурс] / Георгий Сукач // Город. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/GI51fVL

18.05 – 30 років від дня народження Артура Дмитровича Перова (18.05.1992, м. Запоріжжя – 18.08.2014, там само), старшого солдата 93-ї ОМБр, учасника бойових дій в зоні АТО / ООС (загинув в бою біля с. Новокатеринівка Донец. обл.)68.

19.05 – 100 років (1922) від дня заснування комуни «Авангард» (Пологівський район).

19.05 – 90 років від дня народження Петра Павловича Ребра (19.05.1932, с. Білоцерківка Куйбишев. (нині – Кам’ян) р-ну – 22.03.2014, м. Запоріжжя), поета, прозаїка, драматурга, перекладача, члена Спілки письменників СРСР (1956), голови обласної організації Спілки письменників України (1967–1998). почесного громадянина м. Запоріжжя (2012)69.

Петро Ребро…Це – символ нашої доби в літературі,

феноменальне явище в усій своїй багатогранності,

це всеосяжний Космос у царині українського слова.

Творча спадщина Петра Ребра надзвичайно багатогранна

і різнопланова, є унікальним явищем

у контексті розвитку української літератури

другої половини ХХ – початку ХХI століття.

О. Стадніченко

Народився 19 травня 1932 року в родині хліборобів. 1949 року закінчив десятирічну школу зі срібною медаллю, потім було навчання в Запорізькому педагогічному інституті на філологічному факультеті. Після закінчення інституту викладав рідну мову та літературу в Малокатеринівській школі (зараз Запорізький район), два роки служив в армії.

Після демобілізації працював завідувачем відділу культури обласної газети «Червоне Запоріжжя», старшим редактором місцевого книжково-газетного видавництва, старшим інспектором обласного управління культури.

З 1960 до 1967 року очолював обласне літературне об`єднання, а в 1967–1998 рр. – Запорізьку обласну організацію Національної спілки письменників України, був керівником Міжнародної Асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ». Видав понад 100 книжок ліричних і сатирично-гумористичних віршів, поем, нарисів, документальних повістей і дитячих творів. Його твори, перекладені багатьма мовами, увійшли до антологій, шкільних підручників.

Історія розвитку літературного руху на Запоріжжі стала об`єктом його дослідження. Серія літературно-краєзнавчих публікацій «Українська Мекка» розповідає про зв’язки відомих письменників із Запоріжжям.

Петро Павлович активно працював на ниві відродження української духовності та реабілітації репресованих в часи тоталітарного режиму. Він намагався повернути свого читача обличчям до історії, культури, мови, традицій рідного народу.

Він – фундатор обласної Асоціації національно-культурних товариств, один із засновників Конгресу української інтелігенції, товариства «Меморіал»та ін.

Петро Павлович був великим другом нашої Бібліотеки. Він піклувався, щоб швидше закінчилося будівництво її нового приміщення, яке тривало десять років. Неодноразово виступав на засіданнях господарського активу області із саркастичними зауваженнями на адресу бібліотечного довгобуду. На урочистому відкритті він подарував колективу бібліотеки свій вірш «На день відкриття нової будівлі обласної бібліотеки імені О. М. Горького». Тоді ж йому було вручено почесний «Читацький квиток № 1».

П. П. Ребро завжди брав участь у бібліотечних заходах, слідкував, щоб всі книги запорізьких авторів потрапляли до фонду бібліотеки. Чимало своїх книг він особисто неодноразово дарував бібліотеці. Колекція видань Петра Павловича віддзеркалює широкі творчі, наукові, освітні, особисті інтереси автора.

Працівники бібліотеки пропагують його творчість різними формами і методами. У тому числі у бібліографічних покажчиках «Петро Павлович Ребро» (1982), «Літературне Запоріжжя», календарі «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя» та ін.

Творчість і громадська діяльність П. П. Ребра відзначені багатьма нагородами: орденом Запорізької обласної ради «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІ ступеня (2010), медаллю ЗОДА «За розвиток Запорізького краю». Він – номінант Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, лауреат Всеукраїнських літературних премій: ім. П. Тичини, ім. С. Олійника, ім. П. Сагайдачного, ім. О. Вишні, ім. І. С. Нечуй-Левицького, ім. С. Руданського, обласних літературних премій: ім. М. Андросова, ім. В. Лісняка, ім. М. Нагнибіди, лауреат всеукраїнських фестивалів гумору і сатири «Вишневі усмішки», «Весела Січ», міжнародних пісенних фестивалів «Доля», «Пісенний вернісаж», журналу «Перець» та ін.

Помер Петро Павлович Ребро 22 березня 2014 року. Похований у м. Запоріжжі на Капустяному кладовищі.

(Нагорна Г. М.)

Твори:

На Шевченків ювілей ; Гей, шуми, Великий Луже! (пісня) ; «Ні, ти не знаеш добре України…» ; Зачин ; Вкраїна є! ; «Тобі пишатись є чим, Україно!..» ; Запорожці : [добірка віршів] / П. Ребро ; Петро Ребро // Україно моя, твоя доля стає і моєю… : альманах творів письменників Запорізького краю до 30-річчя Незалежності України / Запоріз. обл. організація Спілки письменників України. — Запоріжжя, 2021. — С. 163–168.

Література про життя та діяльність:

Стадніченко, О. О. Петро Ребро: літературний портрет / Ольга Стадніченко ; ДВНЗ «ЗНУ» М-ва освіти і науки молоді та спорту України. — Запоріжжя : [Просвіта], 2012. — 188 с. — Бібліогр.: с. 156–179 (499 назв.).

Купреєва, Н. А. Доробок вагомий, розмаїтий, щедрий : (творчий доробок П. Ребра у краєзнавчій колекції Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького) // Співець Запорізького краю : матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. «Літературне Запоріжжя: постаті, пошуки, проблеми», присвяч. 75-річчю відомого укр. письменника П. П. Ребра (26–27 квіт. 2007 р.) / упоряд.: О. О. Стадніченко. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2007. — С. 495–502.

***

Стадніченко, О. А. Творчість Петра Ребра у контексті літературного краєзнавства Запоріжжя // Музейний вісник. — 2014. — № 14. — С. 311–322. — Бібліогр. : 16 назв.

Козлов, А. В. Обшири та глибини «Козацьких жартів» Петра Ребра (до постановки проблеми) / А. В. Козлов // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. — 2013. — № 3. — С. 88–92.

Гладій, О. Петро Ребро – то справжня епоха / Оксана Гладій // Запоріз. правда. — 2012. — 19 трав. (№ 72). — С. 4.

Стадніченко, О. Боян козацького краю, або багатогранна творчість Петра Ребра як художнє віддзеркалення нашої епохи / Ольга Стадніченко // Хортиця. — 2012. — № 3. — С. 57–64.

Увічнення пам’яті П. П. Ребра на Запоріжжі:

Шевчук, С. Проєкт меморіальної дошки біля входу в Білоцерківську ЗОШ І-ІІІ ст. П. П. Ребру // Шевчук, С. Більмаччина та українське національне відродження : [краєзнавчий нарис] / С. Шевчук ; Сергій Шевчук ; Центр краєзнавчих досліджень Північного Приазов’я. — Більмак : [б. в.], 2019. — С. 27.

19.05 – 70 років з дня народження Анатолія Петровича Козакова (19.05.1952, м. Запоріжжя), запорізького самодіяльного композитора.

Анатолій Петрович Козаков народився 19 травня 1952 року в м. Запоріжжі.

Свій творчий шлях розпочав у 1966 р. в Палаці піонерів, де грав в ансамблі баяністів. Через деякий час його прийняли в ансамбль пісні і танцю «Чайка». З ансамблем виступав у різних містах колишнього СРСР, а також у Німецькій Демократичній Республіці.

Після служби в армії свою творчу діяльність продовжив у Палаці піонерів як баянист, а потім як керівник ВІА.

З 1978 році працював у селищі Широкому на посаді художнього керівника та був керівником вокальної групи «Ивушки».

У 1984 році закінчив Мелітопольське училище культури, диригентсько-хорове відділення, і почав працювати у Палаці культури ВАТ «Запоріжтрансформатор» – керівником дитячого інструментального ансамблю «Козачата». З цього ж року є солістом українського народного хору «Козацька родина», з яким гастролював у Німеччині, Болгарії, Польщі та Румунії.

Коли працював у дитячому оздоровчому таборі «Чайка» ВАТ «Запоріжтрансформатор», написав свою першу пісню під назвою «Чайка».

1990 року на острові Хортиця святкували 500-річчя Запорізького козацтва. Ця подія надихнула Анатолія Петровича на створення пісні «Кличе Січ».

У 1996 р. вокальна група з піснею «Україно моя, Україно свята» стала лауреатом першого телевізійного фестивалю «Азовські вітрила».

Запорізький композитор працює у пісенному жанрі. Написав п’ятнадцати пісень. Крім названих, написав пісні про першу вчительку, перший дзвоник, колискову для онучки, про відпочинок в Карпатах і красу Карпатського краю.

У 2005 р. вийшла нотна збірка «Запорізькі перлини». До збірки увійшли вибрані твори запорізьких композиторів: Є. Пасічника, С. Зеленської, Ю. Зязєва, В. Алексєєва, М. Карпенка, А. Козакова.

На III конкурсі дитячої пісенної творчості «Запоріжжя моє кохане» (2008) пролунало багато творів місцевих композиторів: Анатолія Сердюка, Євгена Пасічника, Анатолія Козакова та інших.

Травень 2018: звітний концерт Запорізької міської організації композиторів в малому залі Палацу культури «Орбіта», на якому виступив Анатолій Козаков та інші виконавці Запоріжжя.

Анатолій Козаков – талановита людина, яка зробила і робить великий внесок у музичну спадщину міста Запоріжжя.

(І. С. Мосур)

Твори:

Козацька (муз. А. Козакова, сл. П. Ребра) // Запорізькі перлини [Ноти] : вибрані твори запорізьких композиторів / Запоріз. обл. держ. центр на. творчості ; обл.. відділення Укр. фонду культури ; упоряд. і ред. Д. Пасічник. — Запоріжжя : Константа І ; Тавр, 2005. — [Вип. 5]. — С. 48–50.

Література про життя та діяльність:

Козаков Анатолий Петрович // Композиторы Запорожья : информ. справочник / Запорож. гор. отд-ние композиторов ; гл. ред.: Л. В. Жульева. — Запорожье, 2005. — С. 16.

19.05 – 60 років від дня народження Руслана Леонідовича Жаботинського (19.05.1962, м. Запоріжжя), депутата Запорізької обласної ради, віце-президента Федерації важкої атлетики Запорізької області.

Окремі видання:

Жаботинский, Р. Л. Мой отец – Леонид Жаботинский : история жизни великого человека, рассказанная его сыном / Р. Л. Жаботинский ; Руслан Жаботинский. — Запорожье : АА Тандем, 2014. — 216 с. : фот.

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б. Жаботинський Руслан Леонідович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 64.

19.05 – 50 років (1972) Запорізькій дитячій залізниці70.

Література:

Запорізька дитяча залізниця / М-во інфраструктури України, Держ. адміністрація залізничного транспорту України, ДП «Придніпровська залізниця». — [Запоріжжя : б. в., 2012]. — 12 с. : іл.

Запорізька дитяча залізниця / М-во інфраструктури України, Держ. адміністрація залізничного транспорту України, ДП «Придніпровська залізниця». — [Запоріжжя : б. в., 2007]. —16 с. : іл.

***

Запорізька дитяча залізниця // 60 улюблених міст відпочинку. Запоріжжя туристичне / [вип. ред. М. Котлярова]. — [Запоріжжя : Ін-Про, 2014]. — С. 23.

Запорізька дитяча залізниця // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. — [Запорожье : б. и., 2011]. — С. 43.

Детская железная дорога // Как это было : очерки истории Запорожского края. — Запорожье : [ИД «Керамист»], 2009. — С. 54. — На обл. 1948–2009. Суббота плюс: гл. газета Запорожья.

***

Григорьев, С. И сердцем молод, и душой : [М. М. Шульга, 1971–1973 гг. – первый секретарь горкома комсомола ; принимал участие в строительстве ДЖД] / Сергей Григорьев // Вечерка плюс. — 2021. — 24 июня (№ 25). — С. 22–23.

Купченко, И. «Маленькая страна» / Илья Купченко // Верже. — 2020. — 11 июня (№ 18). — С. 6.

Третьяк, С. Чем живет детская железная дорога сегодня / Светлана Третьяк // Верже. — 2019. — 16 мая (№ 19). — С. 19.

Улунова, М. Запорожская ДЖД: гордость или разочарование? // Запорожье вечернее. — 2018. — 22 авг. (№ 31). — С. 12–13.

Шорр, Л. Запорізька дитяча залізниця – екосистема, створена дітлахами / Лідія Шорр // Запороз. Січ. — 2017. — 19 серп. (№ 162). — C. 5.

Детская железная дорога // Позиция. — 2014. — 24 июня (№ 30). — С. 2. — (Запорожье вечернее).

Запорожская детская «железка» стала лучшей в Украине // МИГ. — 2013. — 6 июня (№ 23). — С. 5.

Акбаш, Р. Запорожская ДЖД: 40 лет в пути! / Роман Акбаш // ПравДа. — 2012. — 7 июня (№ 23). — С. 9.

Звонарева, О. Запорожская ДЖД — гордость региона / Ольга Звонарева // Регион экспресс. — 2012. — 24 апр. (№ 17). — С. 5.

Козлова, І. Блакитний експрес / Ірина Козлова // Запоріз. правда. — 2012. — 8 трав. (№ 66). — С. 4.

Логанов, Є. Вічно юна дитяча залізниця / Євген Логанов // Запоріз. правда. — 2012. — 19 трав. (№ 72). — С. 3.

Володарі блакитних вагонів : (або фрагменти з життя Запорізької дитячої залізниці у світлинах) // Школа юного вченого. — 2011. — № 3–4. — С. 60–61.

Лукаш, І. Блакитний експрес / Іван Лукаш // Запоріз. правда. —1972. — 20 трав.

Чудесный подарок // Индустр. Запорожье. — 1972. — 20 мая.

Керівники ЗДЗ:

Кликовка, А. Высокое небо Раисы Козак / Анна Кликовка // Гладью вышитые годы : очерки о запорожанках – ветеранах войны и труда. — Запорожье : АА Тандем, 2010. — С. 10–15. — (Запорізький родовід ; вип. 4).

Раїса Козак // Краса і гордість Запоріжжя : альманах / [авт. нарисів Кузьменко В. В. ; фото Бурбовський О. О.]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — С. 48-49 : фото. — На обкл. і тит. арк.: ВЗ («Відомі Запоріжці»).

Мусафирова, Ю. Как Рая рай для детей создавала / Юлия Мусафирова // Vip club. —2013. — № 40 (февр. – март). — С. 50–51.

20.05 – 130 років від дня народження Олександри Василівни Щекатіхіної-Потоцької (Stchekotikhina) (Tcheko—Potocka) (20.05.1892, м. Олександрівськ (нині Запоріжжя) – 23.10.1967, м. Ленінград (нині – Санкт-Петербург, РФ), художниці, майстрині з розпису фарфору.

Олександра Василівна Щекатіхіна (за деякими джерелами – Щекотіхіна) народилася в м. Олександрівську Катеринославської губернії (нині – м. Запоріжжя) у патріархальній родині купця-старовіра Василя Григоровича Щекатіхіна, де не тільки цінували традиційне народне мистецтво, а ще й займалися або творчістю, або ремеслом. Дід, Григорій Васильович, був іконописцем і захоплювався лаковою та книжковою мініатюрою, розписував пасхальні яйця, бабуся по материнській лінії була вправною вишивальницею. Олександра змалку дуже добре малювала й після закінчення гімназії вступила до Рисувальної школи при Імператорському Товаристві заохочення художників в Петербурзі, де навчалася (1908–1915) у вчителів із об’єднання «Світ мистецтв» – М. Реріха, І. Білібіна – відомого художника, знаменитого своїми чудовими ілюстраціями казок, та академіка архітектури В. Щуко. Микола Реріх, який на той час був директором школи, – неперевершений майстер медитативного, споглядального мистецтва, – став для Олександри головним наставником майже на все життя. Він розвивав зацікавленість дівчини історією та закоханість у слов’янську міфологію, запрошуючи працювати над багатьма своїми проєктами. Кращих вчителів для дівчини із творчої старообрядницької сім’ї годі й було шукати.

Освіта у Рисувальній школі була широкою – практичні заняття з графіки, живопису і скульптури, а головне, що дівчина могла займатися своїм улюбленим декоративно-прикладним мистецтвом, якому в навчальному закладі приділялося багато уваги. Також під час навчання разом з іншими учнями Шурочка Щекатіхіна (так її всі називали) допомагала М. Реріху з розписами храму Святого Духу в Талашкіно (Смоленська обл.)

У 1910 р. за успіхи в навчанні Олександра отримала малу срібну медаль, а у 1911 р. – велику. Того ж 1910 року, за неабиякі успіхи, вона була нагороджена поїздкою до російської Півночі для ознайомлення з пам’ятками старовинного зодчества та виробами народного мистецтва.

З 1912 р. Шурочка Щекатіхіна почала роботу в галузі театрально-декораційного мистецтва, яке посіло не останнє місце в її творчості. Деякий час вона працювала в Державних центральних костюмерних майстернях. Талановита молода художниця створила ескізи костюмів до балету Ігора Стравинського «Весна священная», для балетів С. Дягілєва (під загальним оформленням М. Реріха) та до балету на музику М. Мусоргського «Ночь на Лысой горе». Також працювала над декораціями й завісою до опери «Садко» М. Римського-Корсакова й «Рогнеда» О. Сєрова для Оперного театру С. Зиміна у Москві.

У 1913 р. талановиту художницю знов нагородили заохочувальною поїздкою, на цей раз до Європи. Олександра подорожувала – відвідала Грецію, Італію, Францію. Впродовж кількох років займалася в Парижі в Academic Ranson під керівництвом М. Дені, Ф. Валлотона та П. Серюзьє. Французькі та російські викладачі виховали з молодої художниці майстра широкого діапазону.

У 1915 р. Шурочка Щекатіхіна вийшла заміж за юриста М. Ф. Потоцького, народила сина Мстислава.

Через рік після закінчення школи Олександра продемонструвала своєму вчителю М. Реріху чудово виконану самостійну роботу – ескізи костюмів для опери М. Римського-Корсакова «Снігуронька». Паралельно дівчина займалася станковим живописом, станковою та журнальною графікою. Вже 1916 року художниця Щекатіхіна-Потоцька брала участь у виставках об’єднання «Світ мистецтв», а з 1922 р. вона стала її офіційним членом.

Цікаві зміни у творчості Олександри відбулися в 1918 р. Вона отримала запрошення від Сергія Чехоніна (він створив стиль фарфорового розпису перших післяреволюційних років, який так і зветься – «чехонінський») працювати на Державному фарфоровому заводі у Петрограді. Талановита майстриня швидко засвоїла нову для себе техніку живопису на фарфорі й почала творчий шлях з композицією, яка була навіяна російським фольклором, – казково-фантастичні сюжети з дитинства були рідною стихією Шурочки. За її ескізами були виконані багато виробів, у тому числі сервізи «Конек-Горбунок», «Снегурочка», навіть декілька моделей для скульптури. Вона потім ще багаторазово переносила на фарфор ескізи костюмів, розроблені нею колись до опер чи балетів. Малюнок художниці незмінно був схожий на театральну сценку: кожний виріб нібито розповідає якусь історію.

У 20-х роках ХХ ст. у мистецтві закріплюється поняття авторського фарфору, коли на перший план висувається особистість митця, яка обумовлює стиль його творчості. Фарфор Щекатіхіної-Потоцької цілком відповідає цьому означенню. В розписі фарфору Олександра була новатором, ніхто раніше не розписував його так емоційно, мальовничо і барвисто. Його відрізняє особливий пізнаваний стиль з глибоко національним характером й умінням втілювати красу життя в таких крихких і мініатюрних предметах. Дотримуючись власної живописної манери, Олександра вкривала малюнком повністю увесь виріб, на блискучій поверхні фарфору вона писала як на полотні. І малюнок вже не був чисто декоративним, а набував самостійного художнього значення.

Згодом її творчість стала співзвучна подіям, які відбувалися в країні. Так, замість святкових й ошатних зображень у неї з’являються грізні, зі стражданнями й болем, обличчя. Революція, голод, розруха не могли не відобразитися на творчості молодої художниці. Один із найвражаючих виробів майстрині в роки Громадянської війни – блюдо «Страждання Росії» – було розписане внаслідок початку страшного голоду в Поволжі, який забрав мільйони людських життів.

На складах Державного порцелянового заводу залишилися великі запаси нерозписаних виробів, які було вирішено використати не лише як посуд, а й як засіб революційної агітації. Тож, паралельно з квітами, весільними сценами й танцями пастушок, на роботах майстрині ненадовго з’явилися зображення солдатів, матросів і тексти революційних гасел – всесвітню відомість художниці приніс так званий агітаційний фарфор. До того ж країна гостро потребувала валюти, яку в великій кількості заробляв на закордонних ярмарках цей своєрідний документ епохи. Вироби Олександри Щекатіхіної-Потоцької були настільки прекрасні й незвичайні, що їх відправляли за кордон як зразки нового мистецтва нової Росії, як вигідний товар, який приносив валюту. Лондон, Берлін, Венеція, Стокгольм… Але її роботи не мали явно політичного акценту, вона займалася лише мистецтвом. Навіть агітаційний фарфор художниці вирізнявся романтично-фольклорним характером, навіть певною іронією в зображеннях матросів, комісарів, святкових подій або красномовних гасел. Він представляв суміш тогочасних тенденцій у живопису: модерн, футуризм, супрематизм. До речі, радянський агітаційний фарфор ніколи не був доступним для тих, кому його адресували, – для простого робітника або селянина він був занадто дорогим. А з 1921 р. продукція Ленінградського порцелянового заводу (ЛПЗ) йшла виключно на експорт.

Чоловік Олександри, Микола Потоцький, з яким вона прожила у шлюбі п’ять років, помер, і молода жінка залишилася одна з п’ятирічним сином у голодному й холодному Петрограді. В 1922 р. вона написала листа своєму вчителю Івану Яковичу Білібіну, відомому книжному графіку, який емігрував після революції і на той час мешкав у Єгипті. Вона розповіла, що стала вдовою й живе одна з маленьким сином. Білібін неодноразово надсилав Олександрі телеграми з проханням переїхати до нього. Вона прийняла запрошення, але за однієї умови – не розлучатися з сином. В лютому 1923 р. Шурочка Щекатіхіна-Потоцька приїхала з сином у Каїр і вийшла заміж за Івана Білібіна. Жінка, яка тільки залишила холодний та голодний Петербург, раптом опинилася нібито в чарівних білібінських декораціях, в одній із його казок. Відразу після прибуття у Каїр художниця написала картину «Сватовство», яка стала її улюбленою роботою, – її вона не полишала усе життя. Для Білібіна це був третій шлюб – два попередніх не витримали пристрасті художника до вина, але Шурочка змогла зробити так, що Іван перестав зловживати алкоголем. Останній шлюб, такий скорий, виявився дуже щасливим, – Білібін ласкаво називав її «моя Солоха», з наголосом на українські корені дружини. Хто знав Шурочку, зазначали про її веселість й гумор, але при цьому дуже твердий і ревнивий характер, – такі риси властиві жінкам українського походження.

Разом вони подорожують Близьким Сходом: Сирія, Палестина, Абіссінія, Єгипет. У Єгипті Олександра створила серію фарфорових виробів на східну тематику: Арабський та Персидський сервізи, чашки «Древние египтяне», чашки й тарілки «Современные египтяне», також виконала костюми до номеру «Умирающий лебедь» К. Сен-Санса для єгипетських гастролей великої балерини Анни Павлової.

Іван Білібін казав, що художник може працювати або в Парижі, або в Росії. Тож у серпні 1925 р. подружжя переїжджає до Парижа – але й там Шурочка не сидить без діла: вона замовляє нову піч для обпалу, займається розписом сервізів і блюд, а також отримує замовлення з радянської Росії на ескізи розписів для Державного фарфорового заводу. Також вона бере участь у виставках – у радянському павільйоні Першої Всесвітньої виставки промислового і декоративного мистецтва у Парижі (1925) її роботи були відзначені медаллю. За кордоном із творчістю Олександри Щекатіхіної-Потоцької вже були знайомі, вона мала там багато прихильників свого таланту. 1926 року в Парижі, в галереї Дрює, з неабияким успіхом пройшла персональна виставка художниці, яка ознайомила відвідувачів з великою кількістю живопису та акварелей і, звичайно, виробів із фарфору. Згодом Олександру приймають у Товариство незалежних художників. Творча родина влаштовує сумісні виставки своїх робіт, разом вони працюють над оздобленням вистав Театру на Єлисейських Полях, разом займаються книжковою графікою. Білібін створює декорації для балету І. Стравінського «Жар-птица», малює картини для казок братів Грим і «Тисячи и одной ночи». Олександра Василівна ілюструє видані французькою мовою книги «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді, збірки «Славянские мифы», а також співпрацює з Ліможською та Севрською мануфактурами. Успішна творча кар’єра художників дозволяє їм купити будинок на півдні Франції, де вже була ціла колонія російських емігрантів. Там вони насолоджуються життям і творчістю, для друзів, таких як самі творчих емігрантів з Росії, влаштовують щосереди «білібінські» чаювання. До речі, Іван Білібін був масоном, входив у російську ложу «Северная звезда» в Парижі.

Але з 1930-х років родина художників-емігрантів отримує все менше замовлень – криза, яка охопила весь світ, дійшла й до художньої богеми Парижу. Щоб мати роботу, яка у такому становищі надавалася в першу чергу громадянам країни, Білібіну запропонували прийняти французьке громадянство і змінити прізвище на французьке, але він з гнівом відмовився. Було вирішено повернутися – душа художника вже давно поривалася назад, у Росію.

З 1936 р., після повернення в СРСР, родина оселилася в Ленінграді. Олександра Василівна повернулася на Державний фарфоровий завод, де працювала над фарфоровою мініатюрою – статуетками та наборами посуду. Іван Якович викладав в Академії мистецтв, розробляв декорації та костюми для театрів, в цьому йому постійно допомагала дружина Шурочка.

З початком війни, блокади і бомбардувань, коли власна оселя стала непридатною для життя, подружжя переселилося до підвалів Імператорського товариства заохочення художників, де тоді проживали викладачі Академії мистецтв. Родина категорично відмовилася від евакуації з обложеного німцями міста, і це мало трагічні наслідки – перша блокадна зима стала останньою для Івана Яковича – Білібін помер від обмороження та голоду в блокадному Ленінграді 7 лютого 1942 р. Поховали його в братській могилі професорів Академії мистецтв, які загинули під час блокади, біля Смоленського кладовища. Олександра Василівна в цей час була непритомною, вона хворіла на пневмонію, але чудом вижила. Після повернення з лікарні, щоб пережити неймовірний холод, Шурочка змайструвала з підрамників, картин та відрізів тканин, які вона з Білібіним привезла з-за кордону, халабуду – конструкцію, яка нагадувала юрту, й поставила її біля каміну. Так вона могла хоч на трохи забути про страшне сьогодення й повернутися у минуле – у казковий і теплий Каїр, де вона була разом зі своїм чоловіком.

У 1944 році до 200-річного ювілею Ленінградського порцелянового заводу Олександру Василівну нагороджено орденом Знак Пошани.

Плідною була робота Щекатіхіної-Потоцької і в повоєнні роки. З кінця 1940-х рр. у центрі уваги майстрині – розпис сервізів для масового тиражування. У цьому напрямку її творчість більш стримана, обмежена кількома чистими кольорами, які на білому фарфорі заграли на повну силу.

Потім трапився конфлікт в Спілці художників з-за відступу від партійного курсу офіційного мистецтва соцреалізму. Майстриня вижила у блокадному Ленінграді, але не змогла перенести такі звинувачення та зневажливе становлення до своєї творчості. Вона захворіла й у 1953 р. вимушена була піти з заводу.

1955 року в Ленінграді пройшла остання прижиттєва персональна виставка робіт О. В. Щекатіхіної-Потоцької.

Пішла з життя Олександра Василівна Щекатіхіна-Потоцька 23 жовтня 1967 р. Поховали її на Велико-Охтинському кладовищі м. Ленінграда. Син Олександри Василівни Мстислав Потоцький передав Івангородському художньому музею більш ніж 300 робіт з родинного зібрання – роботи матері та вітчима Івана Білібіна. Чудова казка подружжя Білібіна і Щекатіхіної-Потоцької продовжує жити в їхній прекрасних витворах.

О. В. Щекатіхіна-Потоцька – неймовірно талановита, обдарована художниця, її талант однаково яскраво був проявлений у різних сферах мистецтва – у станковому й театральному живопису, у графіці й декоративно-прикладному мистецтві. В її чисельний творчий спадок увійшли живописні та графічні роботи, ескізи декорацій театральних вистав та костюмів, моделі модного одягу. Але найяскравіший слід художниця залишила в галузі художнього фарфору, вона була однією з видатних майстрів радянського фарфору, створив велику кількість унікальних авторських виробів. І в історію радянської культури Щекатіхіна-Потоцька увійшла саме як автор знаменитого фарфору в стилі руського авангарду. До речі, інтерес до її творчості не згасає донині. Витвори мистецтва Олександри Василівни зберігаються в Руському музеї, в музеї Петербурзького порцелянового заводу, в Музеї театрального та музичного мистецтва в Петербурзі, у Всеросійському музеї декоративно-прикладного й народного мистецтва, в інших російських та закордонних державних та приватних зібраннях.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Носкович, В. С. Александра Васильевна Щекатихина-Потоцкая. — Ленинград : Художник РСФСР, 1959. — 51 с. : ил.

Чуприна, А. Александра Щекатихина-Потоцкая – легенда русского фарфора / Анна Чуприна // МИГ. — 2012. — 23 авг. (№ 34). — С. 50 ; 30 авг. (№ 35). — С. 50.

21.05 – 25 років від дня народження Валерія Олександровича Федана71 (21.05.1997, с. Любимівка Михайлів. р-ну – 11.08.2017, там само), солдата, заступника командира бойової машини військової частини А2167, учасника бойових дій в зоні АТО / ООС (загинув біля м. Авдіївка Донец. обл.).

Література про життя та діяльність:

Нагороджений орденом посмертно : [В. О. Федан нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступ.] // Михайлів. новини. — 2018. — 27 січ. (№ 6). — С. 1.

22.05 – 100 років від дня народження Семена Аркадійовича Хазарьяна72 (22.05.1922, м. Мелітополь – 24.03.1977, м. Харків), Героя Радянського Союзу.

Семен (Самвел) Аркадійович Хазарьян народився в Мелітополі Запорізької області, в родині службовця. Але виховання і становлення його як громадянина проходило в селі Астраханка Мелітопольського району, де він навчався у сільській школі. Українець. Після закінчення школи в 1941 році був призваний райвійськкоматом Нововасилівського району Запорізької області в Радянську Армію. Член ВЛКСМ з 1940 року, КПРС – з 1942-го.

Воював на Південному, Північно-Кавказькому, Південно-Західному, 3-му Українському, 2-му Білоруському фронтах. Спершу воював в окремому інженерному комсомольському полку, потім (з жовтня 1942 р.) – в окремій 496-й розвідувальній роті 236 стрілецької дивізії 46-тої армії Степового фронту, де був призначений заступником політрука, а згодом командиром відділення. Відступав до Грозного і Майкопа. Брав участь в Туапсинській оборонній операції, а з січня 1943 року – в Північно-Кавказській наступальній операції. А потім з боями Радянська армія стала просуватися на захід: війна повернула назад.

15 січня 1943 року дивізія перейшла в рішучий наступ. В ході жорстоких боїв та пересування радянських військ С. А. Хазарьян розмінував 25 землянок та бліндажів, замінованих ворогом, розмінував мінне поле площею 4 тисячі квадратних метрів, провів через мінне поле розвідувальну групу. 19 січня, будучи в дозорі, знищив двох німецьких спостерігачів та одного снайпера.

В кінці вересня 1943 р. 46-а армія, до якої ввійшла 236 СД, вийшла до Дніпра на північ від Дніпродзержинська. В ніч з 25 на 26 вересня група із 19 розвідників, яку очолював Семен Хазарьян, потайки на підручних засобах форсувала Дніпро в районі села Сошинівка. На правому березі група зробила розвідку системи оборони ворога та несподіваною атакою подавили вогневі точки. Старшина С. А. Хазарьян в цьому бою вогнем та в рукопашній сутичці знищив сімох фашистів, захопив і знищив вузол зв’язку ворога. В смертельній боротьбі за плацдарм на правому березі Дніпра Семен Аркадійович проявив зразок відваги і геройства. Група в жорстокому бою, вміло проведеному старшиною, розсіяла та частково знищила до батальона піхоти ворога. Вранці супротивник кинув на десантників крупні сили підкріплення. Але розвідгрупа, посилена стрілецьким взводом, відбила 11 ворожих контратак і утримала плацдарм до підходу основних сил.

В наступних боях за розширення захопленого плацдарму він як розвідник-лазутчик неодноразово виконував надскладні завдання командування. Хазарян потайки пробирався в тил ворога і своєчасно доставляв цінні розвіддані командуванню.

Указом Президії Верховної Ради від 1 листопада 1943 року за відвагу і мужність, проявлені при форсуванні Дніпра, закріплення плацдарму на правому березі командиру Хазар’яну Семену Аркадійовичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». Також він нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медалями: «За взятие Берлина», «За оборону Кавказа», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.», «За взятие Кенигсберга».

Закінчив Семен Аркадійович війну в Східній Пруссії в званні старшого лейтенанта. В серпні 1944 році закінчив Ленінградське військово-політичне училище. З 26 серпня 1946 року – в запасі. В 1953 році закінчив Вищі торгові курси в Ленінграді. Працював в Харкові директором контори вагонів-ресторанів.

Помер 24 березня 1977 року. Могила Героя знаходиться в м. Харкові на Алеї Героїв.

Зараз на подвір’ї загальноосвітньої школи села Астраханка Героям Радянського Союзу, випускникам школи Семену Хазарьяну, Сергію Деменкову, Сергію Тимофєєву земляки встановили пам’ятну стелу.

(Г. Я. Голованова)

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Хазарьян Семен Аркадьевич // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 67–68.

Хазарьян Семен Аркадьевич // Героев славних имена. 65-летию Великой Победы посвящается / авт.-сост. Кузьменко Н. И. [и др.]. — Запорожье : АА Тандем, 2010. — С. 140.

Хазарьян Семен Аркадьевич // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биогр. справочник / сост. Мохов Н. В. — Мелитополь : ИД МГТ, 2005. — С. 227–228.

Хазар’ян Семен Аркадійович // Лукаш, І. Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси. — Дніпропетровьк : Січ, 1998. — С. 24–25.

Безстрашный разведчик (Хазарьян С. А.) // Мохов Н. Золотые звезды мелитопольцев : (очерки о Героях Сов. Союза) / Мохов Н., Куперман В. — Мелитополь, 1993. — С. 40–41.

Хазарьян Семен Аркадьевич // Герои Советского Союза : краткий биогр. словарь : в 2 т. — Москва : Воениздат, 1988. — Т. 2. — С. 669.

Хазарьян Семен Аркадьевич // Солдаты славы не искали : очерки о Героях Сов. Союза – уроженцах Запорожской области. — Днепропетровск : Промінь, 1984. — С. 345–351.

Образец доблести (Хазарьян С. А.) // Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Сов. Союза. — Запорожье : Кн. изд-во, 1962. — С. 309–310.

23.05 – 110 років від дня народження Лідії Дем’янівни Чернишової (23.05.1912, м. Бердянськ – 23.09.1975, м. Київ), народної артистки СРСР (1967), артистки балету, балетмейстера, заслуженої артистки УРСР (1943), народної артистки Казахської РСР (1957), художньої керівниці Державного українського ансамблю пісні і танцю, який разом з бійцями Південного, Закавказького, Воронезького, Степового та Першого Українського фронтів, а потім і Центральної групи військ пройшли дорогами Другої світової війни.

В останні роки життя очолювала Державний жіночий вокально-хореографічний ансамбль «Таврія» (м. Сімферополь).

Спогади:

«Путь-дорожка фронтовая…» / Л. Д. Чернышева ; Лидия Чернышева // Когда пушки гремели… 1941–1945 : воспоминания, очерки, дневники, письма, репортажи, документы / [под общ. ред. и предисл. П. С. Дариенко]. — 2-е изд., доп. — Москва : Искусство, 1978. — С. 101–108.

«Путь-дорожка фронтовая…» / Л. Д. Чернышева ; Лидия Чернышева // Когда пушки гремели… 1941–1945 : воспоминания, очерки, дневники, письма, репортажи, документы / [под общ. ред. и предисл. П. С. Дариенко]. — Москва : Искусство, 1973. — С. 92–100.

Література про життя та діяльність:

Чернышева Лидия Демьяновна // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. / под общ. ред. В. И. Михайличенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. — Т. 3 : С – Я. — С. 595–596.

23.05 – 75 років від дня народження Людмили Василівни Білої (23.05.1947, с. Кінські Роздори Пологів. р-ну – 13.03.2018), заслуженого журналіста України (1999), редактора газети «Пологівські вісті» (1987–2008);

Журналіст за фахом і покликанням, Людмила Василівна Біла народилася в селі Кінські Роздори Пологівського району. Навчалася в рідному селі, була комсоргом, ініціатором цікавих починань. Активним дописувачем до газети стала ще школяркою.

У 1965 році, після закінчення школи, її взяли до штату редакції районної газети.

Вищу освіту здобувала заочно (Дніпропетровський сільськогосподарський інститут зі спеціальності «Агроном-економіст»). Була літпрацівником, згодом завідуючою сільгоспвідділом, заступником редактора, власкором обласної газети «Индустриальное Запорожье», а з 1987 року очолила колектив районної газети, котра неодноразово відзначалася почесними грамотами Національної спілки журналістів України, виходила переможцем конкурсу за кращий дизайн, який проводила Українська асоціація видавців періодичної преси.

«Пологівські вісті» серед районних газет області тривалий час мали найбільший тираж. Під її редагуванням вийшла збірка поезій і прози літераторів Пологівщини «Соната над степом».

Л. В. Біла з 1999 року – заслужений журналіст України, нагороджена почесним знаком Спілки журналістів України, відзнакою «10 років Незалежності України», медаллю «За заслуги перед містом Пологи», вона – лауреат обласного конкурсу «Господиня свого краю», занесена до районної Книги Пошани.

Людмила Василівна обиралася депутатом районної ради, тривалий час була членом ревізійної комісії та членом правління обласної організації Спілки журналістів України.

Померла 13 березня 2018 року.

(Г. М. Нагорна)

Публікації:

Районна газета / Л. Біла // Моє місто Пологи. — Запоріжжя, 1997. — Ч. 2. — С. 110–114.

Їм шану вдячності складаю : [колегам] / Л. Біла // Запоріз. правда. — 2014. — 5 черв. (№ 62–63). — С. 17.

Поетичне слово пологівців : [презентація збірки поезії і прози] / Л. Біла // Запоріз. правда. — 2008. — 8 квіт.

Перегортаючи пам’ятну сторінку : [газ. «Пологів. вісті – 70»] / Л. Біла // Пологів. вісті — 2000. — 7 жовт.

Літопис буднів // [газ. «Пологів. вісті – 60»] / Л. Біла // Рад. село. — 1990. — 11 жовт.

Сегодня и завтра Чубаревки] / Л. Біла //Индустр. Запорожье. — 1977. — 15 марта.

***

Соната над степом : зб. поезії і прози літераторів Пологівщини / ред. Л. В. Біла ; упоряд. В. І. Харченко. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2007. — 124 с.

Література про життя та діяльність:

Біла Людмила Василівна // Пером і словом / Нац. спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. — [2-е вид., перероб. і доп.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 33–34.

***

Стадніченко, О. О. Біла Людмила Василівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/FT7l8Ia

23.05 – 60 років від дня народження Бориса Аркадійовича Бровка (23. 05. 1962, м. Запоріжжя), кандидата історичних наук (1998), доцента (2006);

Борис Аркадійович Бровко народився 23 травня 1962 року в м. Запоріжжя, у 1979 році закінчив середню школу при Посольстві СРСР у Республіці Куба. З 1979 по 1983 роки навчався на історичному факультеті Запорізького державного педагогічного інституту (нині ЗДУ), отримавши диплом зі спеціальності «Історія та суспільствознавство».

У 1983–1991 роки викладав у сільських школах (смт Кушугум, с. Широке) Запорізького району. В 1991–1994 роках навчався в аспірантурі Запорізького державного університету, 1997 року захистив кандидатську дисертацію. З 1994 року працював на посадах молодшого наукового співробітника, асистента, старшого викладача кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін.

У 2003 році став доцентом Запорізького юридичного інституту. Після закриття цього вишу в 2010 році влаштувався на роботу до Запорізького гуманітарного коледжу Запорізького національного технічного університету (ЗНТУ), з 2013 року став доцентом кафедри українознавства та загальної мовної підготовки ЗНТУ (нині Національний університет «Запорізька політехніка»).

У 1997 році захистив кандидатську дисертацію «Я. П. Новицький в громадському і науковому житті Катеринославської губернії» (науковий керівник А. І. Карагодін).

Б. А. Бровко вперше зробив комплексне дослідження громадської і наукової діяльності Я. П. Новицького у Катеринославській губернії через аналіз його життєвого і творчого шляху, висвітлив внесок ученого в громадські процеси регіону, визначив місце Новицького серед науковців Катеринославщини і в цілому України з окресленням кола його творчих зв’язків.

Автор і упорядник близько 40 наукових праць (зокрема, однієї монографії і 14 наукових статей). Автор статей для довідкового видання «Українське козацтво : мала енциклопедія» (2002).

Сфери наукових інтересів: біографістика, історичне краєзнавство, фольклорно-етнографічні дослідження Південної України другої половини XIX – першої чверті XX століття.

(Н. В. Романів)

Найважливіші праці, що стосуються історії Південної України:

Звичаєві й моральні норми українського населення Запорозького краю за фольклорно–етнографічними працями (історичної тематики) Я. П. Новицького / Бровко Б.А. ; Запорізький юридичний інститут ДДУВС // Культурно–історичні особливості Запорізького регіону як фактор формування світоглядних і професійних орієнтацій майбутніх правоохоронців.— Запоріжжя, 2007. — С. 68–80.

Дослідження Я. П. Новицьким острова Хортиця / Б. Бровко, О. Бровко // Мій рідний край – Запоріжжя : матеріали відкритої обл. краєзнав. конф. учнів. молоді (м. Запоріжжя, 17–19 листоп. 2005 р.) / Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства учнів. молоді ; Асоціація «Екологічна освіта». — Запоріжжя : Полиграф, 2006. — С. 73–77.

Новицький Яків Павлович / Бровко Б. // Українське козацтво : мала енциклопедія.—Київ : Генеза; Запоріжжя : Прем’єр, 2002. — С. 350.

Педагогічні погляди і громадська діяльність Я. П. Новицького / Бровко Б. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя : Просвіта, 2002. — Вип. XV. — С. 185-190.

Внесок Я. П. Новицького у розвиток спеціальних історичних знань / Бровко Б. // Наукові записки : зб. наук. праць молодих вчених та аспірантів.— Київ, 2001. — Т. 7. — С. 338–348.

Яків Новицький – людина та науковий діяч / Бровко Б.А. // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.–дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ.— Запоріжжя : Тандем-У, 1996. — Вип. 2. — С. 156–160.

***

Історичні аспекти і традиції шлюбних відносин українського населення Південної України / Б. А. Бровко // Музейний вісник. — 2013. — № 2. — С. 32–38.

У співавторстві:

Яків Новицький та його імениті предки / А. С. Бровко, Б. А. Бровко. — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 58 с. — (Запорізька спадщина: до 150 річчя з дня народження Я. П. Новицького ; вип. 3).

***

Яків Новицький – видатний дослідник і громадський діяч Запорізького краю / Бойко А., Бровко А., Бровко Б., Іваннікова Л. // Новицький, Я. Твори : у 5 т. / Яків Новицький. — Запоріжжя : АА Тандем, 2007. — Т. 1. — С. 10–47.

Козацькі ватажки у фольклорно-етнографічній спадщині Я. П. Новицького / Бровко А., Бровко Б. // Матеріали Перших Новицьких читань (24 жовт. 2002 р. м. Запоріжжя) / Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського ; НАН України – Запоріз. від-ня [та ін.]. — Запоріжжя : Тандем-У, 2002. — С. 42–49.

Зв’язки Я. П. Новицького з відомими діячами науки і культури / Бровко Б., Кириченко В. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя : Просвіта, 2002.—Вип. XIV. — С. 41–45.

Кафедра джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін / Карагодін А. І., Бровко Б. А. // Історичний факультет Запорізького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга / М-во освіти і науки України, Запоріз. держ. ун-т ; [під ред. Ф. Г. Турченка]. — Запоріжжя : Просвіта, 2001. — С. 26–30.

Из малоизвестных биографических страниц Я. П. Новицкого / Бровко А. С., Бровко Б. А. // Етнографічні дослідження Південної України : зб. наук. праць Всеукр. ювілейної конф., присвячений 145–річчю з дня народження Я. П. Новицького.— Запоріжжя, 1992.— С. 3–4.

Исследовательские основы краеведческих трудов Я. П. Новицкого / А. С. Бровко, Б. А. Бровко // Запоріжжя в історії та культурі : тези доп. і повідом. респ. наук. конф. / ЗДУ. — Запоріжжя : [б. в.], 1991. — С. 29–30.

Я. П. Новицький – людина і краєзнавець / Турченко Ф. Г., Бровко Б. А. // Репресоване краєзнавство (20–30 роки) / Ін-т історії України. — Київ : Рідний край, 1991. — С. 56–59.

***

Я. П. Новицкий как этимолог топонимов Нижнего Приднепровья / А. С. Бровко, Б. А. Бровко // Вісник ЗДУ. Філологічні науки. — 1999. — № 1. — С. 20–30. — Бібліогр.: 5 назв.

Література про життя та діяльність:

Дєдков, М. Бровко Борис Аркадійович / Микола Дєдков // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / Нац. академія наук України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. — Київ : [б. в.], 2016. — Т. 2.—С. 69–71.

Бровко Борис Аркадійовия // Історичний факультет Запорізького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга / М-во освіти і науки України, Запоріз. держ. ун-т ; [під ред. Ф. Г. Турченка]. —Запоріжжя : Просвіта, 2001. — С. 128–129.

Карагодін, А. І. Кафедра історичного краєзнавства : [є згадка про Б. А. Бровка] // Наукові праці історичного факультету / ЗДУ ; ред. кол. : Ф. Г. Турченко [та ін.]. — Дніпропетровськ : Промінь, 1997. — Вип. II : 25-річчю історичного факультету присвячується. 1971–1996. — С. 23, 25.

24.05 – 100 років від дня народження Василя Петровича Колошенка (24.05.1922, с. Стрільники Прилуц. р-ну Чернігів. обл. – 17.02.2015, Женольє, Швейцарія), Героя Радянського Союзу (1971), льотчика-випробувача вертольотів, учасника експедиції «Північний полюс-5», майстра спорту міжнародного класу (1971), випускника Запорізького авіаційного технікуму (нині – коледж) та Запорізького аероклубу.

Народився Василь Петрович Колошенко 24 травня 1922 р. у селі Стрільники Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Прилуцького району Чернігівської області) в селянський родині. Закінчивши у 1938 р. сім класів Старобєльської школи № 3, він вступив до Запорізького авіаційного технікуму ім. К. Є Ворошилова (нині – Запорізький авіаційний коледж ім. О. Г. Івченка), на відділення моторобудування. Але п’ятнадцятирічного юнака невпинно вабило небо, тому він паралельно з навчанням у технікумі займався в Запорізькому аероклубі. З 1940 р. хлопець починає літати на літаках.

З перших днів війни Василя Колошенка направляють до Батайської військової школи льотчиків-винищувачів, яка знаходилася неподалік Ростова й була приєднана до діючої армії. Курсанти літали на винищувачах, відбиваючи нальоти німецьких бомбардувальників, багато хто з курсантів загинув у повітряних боях. Невдовзі школу евакуювали у Закавказзя, а курсанта Колошенка відправили до Тамбовської школи військових льотчиків. Вчився Василь на «відмінно», тому після закінчення навчання його залишили при школі інструктором на літаках Іл-2, хоча йому дуже хотілося на фронт. Але всі численні рапорти юнака з проханням направити на передову були відхилені. Єдиною втіхою для молодого інструктора було усвідомлення того, що його вихованці з успіхом громили фашистських загарбників, не поступаючись асам у повітряних боях. У період війни льотчик Василь Колошенко освоїв легендарний штурмовик Іл-2 та винищувач І-16, займаючись підготовкою кадрів для фронтової авіації. У Тамбові двадцятип’ятирічний льотчик-інструктор зустрів свою кохану дружину – Людмилу Гаврилівну, з якою прожив майже 20 років і виховав трьох дітей.

Після закінчення війни більшість льотних шкіл була закрита, а їхній штат звільнено. Після демобілізації в 1945 році В. П. Колошенко розділив долю багатьох тисяч авіаторів та льотних педагогів, які повернулися з війни. Спеціаліст, який володів бездоганною льотною майстерністю, повний сил та відданий професії, залишився без діла. Довелося йому деякий час працювати по господарській частині. Потім Василь Колошенко був льотчиком-інструктором з перепідготовки військових льотчиків-винищувачів.

Нарешті доля зробила несподіваний, але цілком закономірний віраж – Колошенку запропонували стати полярним льотчиком. Василь вирішив зв’язати своє життя з полярною авіацією, і коли на Північ поступили нові ґвинтокрили, почав активно опановувати нову техніку. Так він став першим вертольотчиком Півночі.

Неможливо собі уявити освоєння Полярного кола без участі авіації: літаки та ґвинтокрили забезпечували льодову розвідку й супровід суден, працювали в арктичних та антарктичних експедиціях. В Арктиці Василь Колошенко з успіхом застосовує гвинтокрил Мі-1 для льодової розвідки з криголаму «Єрмак», тим самим забезпечує безпеку наукової дрейфуючої станції «Північний полюс-5». Потім випробує ґвинтокрили в Антарктиді, і якщо в Арктиці морози досягають 50 градусів, то на Південному полюсі вони бувають нижче – до мінус 70. Він був учасником 2-ї радянської антарктичної експедиції. На ґвинтокрилі Мі-4 Колошенко здійснював польоти з геологами, мікробіологами, синоптиками та картографами, сідав там, де в буквальному сенсі не ступала нога людини.

Багато років В. П. Колошенко – майстер своєї справи – представляв вітчизняні ґвинтокрили на міжнародних виставках, працював у Франції, Швейцарії, Австрії, Індії, Індонезії та Іраку. Виконував унікальні по майстерності пілотування, монтажні роботи із встановлення опор канатної дороги у Швейцарських Альпах й дерев’яного купола астрофізичної лабораторії у Берні. За участь у гасінні лісових пожеж у Франції дістав звання «Почесний пожежник Парижа». За кордоном Василь Петрович не тільки працював за своєю основною спеціальністю, але й вчив льотній майстерності іноземних вертольотчиків.

Випробуванню вертольотів дослідно-конструкторського бюро М. Л. Міля Василь Петрович присвятив більше 20 років. Ще на початку ери вертольотобудування він брав участь у всіх льотних випробуваннях всіх типів ґвинтокрилів – від першого Мі-1 й до велетня Мі-10. Але по-справжньому переможним для Колошенка став ґвинтокрил Мі-12 (або В-12). На цьому гіганті володар 15 світових рекордів, разом з екіпажем, встановив вісім рекордів світу, у тому числі з вантажопідйомності, швидкості та висоті польоту, деякі з рекордів не перекриті й досі. У 1971 р. екіпаж В. П. Колошенка на ґвинтокрилі-велетні Мі-12 здійснив далекий переліт з Москви до Парижа – на 29-й міжнародний авіаційний салон у Ле Бурже. Своїми розмірами Мі-12 приголомшив відвідувачів авіасалону: щоб подивитися на гвинтокрил, на його габарити, вишикувалися багатокілометрові черги. Але Мі-12 так і не потрапив у серійне виробництво та практичну експлуатацію через дуже високу ціну будування.

За мужність і героїзм, проявлені при випробуваннях нової вертольотної техніки, 2 квітня 1971 р. Василю Петровичу Колошенку було присвоєне високе звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка».

У 1960–1970 рр. В. П. Колошенко готував навколосвітню подорож на ґвинтокрилі, але цей проєкт, на жаль, не був реалізований.

За своє життя, сповнене героїзму та абсолютної відданості улюбленій справі, В. П. Колошенко був нагороджений багатьма поважними званнями та регаліями: «Заслужений льотчик-випробувач СРСР», «Почесний робітник Морського флоту СРСР», «Почесний полярник», «Почесний пожежник Парижа». Також він був дійсним членом Географічного товариства АН СРСР.

Довгі роки Василя Петровича зв’язували дуже близькі, теплі та дружні стосунки з відомим режисером Тетяною Михайлівною Ліозновою. Вони познайомилися під час зйомок арктичних пейзажів для фільму «Им покоряется небо» (1963 р.), який присвячений загиблим льотчикам-випробувачам, – Василь Колошенко керував гвинтокрилом, на якому працювала кіногрупа. На той час він уже був удівцем з трьома дітьми. Мужній льотчик причарував режисера Ліознову своїми бездоганними манерами та чемністю. З його старшою донькою, Людмилою, жінка, яка не мала власних дітей, стала особливо близькою, навіть взяла її на виховання та усім представляла як свою названу доньку. Вони разом з хвилюванням чекали на повернення Василя Петровича після випробувань. Людмила на довгі роки залишилася самою близькою людиною для Тетяни Ліознової. В останні роки життя Тетяни Михайлівни Людмила доглядала за нею та чергувала в лікарняній палаті, коли названа мама перенесла тяжку операцію.

З 1991 р. Василь Петрович був членом редколегії російського літературно-художнього журналу «Чудеса и приключения», який розповідав про дива природи, про невідомі прояви людського духу, про загадки історії та цікаві подорожі. Журнал заснував публіцист й громадський діяч В. Д. Захарченко. В. П. Колошенко на сторінках цього журналу друкував цікаві матеріали, сюжети для багатьох з них він брав зі свого власного досвіду.

А коли вже льотчик вийшов на заслужений відпочинок, то зайнявся літературною діяльністю на повну силу. Вийшли друком його спогади – «Ангел-хранитель» у чотирьох томах (2000–2007), «Вертолёты – жизнь и судьба» (2007).

У віці 86 років Василь Петрович здійснив свій черговий політ на ґвинтокрилі, проявивши, як завжди, високий професіоналізм і майстерність.

З 2011 р. В. П. Колошенко проживав у Швейцарії, де й помер 17 лютого 2015 р. у 93-річному віці. Похований на цвинтарі общини Женольє кантона Во.

Василь Петрович Колошенко, зі спогадів онуків, незважаючи на всі пережиті випробування – смерть матері від голоду, загибель братів на війні, полон сестри, розстріл німцями батька на очах у сестри, виснажливу працю льотчика-випробувача після війни, – залишався на все життя нескінченно доброю, світлою й життєрадісною людиною. Він усе життя вчився новому, допомагав людям, своїм прикладом учив любити життя, звертати увагу на чудові миттєвості навколо себе, красу природи та співи птахів.

Про Василя Петровича Колошенка режисер і сценарист Михайло Селютін зняв документальний фільм «Вертолёты – жизнь и судьба» (2013).

24 травня 2017 року літаку Boening-737 авіакомпанії UTair присвоєне ім’я Героя Радянського Союзу, заслуженого льотчика-випробувача СРСР Василя Петровича Колошенка.

25 травня 2017 року в м. Тамбов (РФ) на будинку, де в 1941–1960 рр. жив Василь Колошенко, встановили меморіальну дошку. Урочисту церемонію відкриття пам’ятного знака було присвячено 95-річчю видатного льотчика-випробувача. В церемонії взяли участь родичі й близькі Василя Петровича, які спеціально приїхали зі Швейцарії, – донька Тамара Василівна й син Петро Васильович.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Колошенко Василий Петрович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 362–363 : ил.

Зоць, Т. М. Колошенко Василь Петрович // Енциклопедія сучасної України / [НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. досліджень НАН України], 2014. — Т. 14 : Кол – Кос. — С. 123.

Колошенко В. П. // Запорожский аэроклуб, 1933-1993 : страницы истории / под. общ. ред. Е. В. Прозорова. – Запорожье : [Запорожье], 1994. – С. 49.

24.05 – 75 років (1947) Геннадію Павловичу Олійнику (24.05.1947, м. Петровськ, Читин. обл., РФ), запорізькому художнику, члену НСХУ (1980)73.

Цього місяця виповнюється:

– 80 років тому (1942) в окупованому Запоріжжі була організована художня виставка.

Художня виставка в окупованому Запоріжжі

та долі її учасників

Коли в серпні 1991 р. на політичній карті світу з’явилася незалежна Україна, радянська історія нашої країни почала доповнюватись численними фактами, за якими трактування подій минулого втратило ідеологічну одноманітність. Значно доповнений за роки незалежності період Другої світової війни. Розділ «Пропагандистська преса окупованих українських територій 1941-1944 рр.» архіву української періодики [1] містить архів 269-ти газет, які видавались у країні. Серед них «Нове Запоріжжя» («Офіційні вісті для міста Запоріжжя та його області», редактор М. В. Могучий). Газета виходила у 1941–1943 рр., спочатку тричі, згодом – двічі на тиждень, обсягом від 2 до 4 сторінок. Надані на цьому онлайн-ресурсі, а також збережені у Державному архіві Запорізької області примірники газети «Нове Запоріжжя» стали інформаційним приводом цієї публікації.

На тлі ідеологічної обробки населення, за вектором – протилежної радянській, за стилістикою та термінологією – співзвучної, німецька преса часів окупації рясніє обставинами повсякденного життя та дає можливість доповнити тогочасний культурний фон окупованого міста та біографії деяких творчих особистостей.

Як-от художня виставка, що відбулась у Запоріжжі наприкінці весни 1942 року, організація та відкриття якої висвітлені у газеті «Нове Запоріжжя». Події передувало оголошення про те, що триває збирання художніх творів митців Запоріжжя з графіки, живопису та скульптури в оригіналах, копіях і репродукціях (кольорових і однокольорових). Вказувалася адреса – магазин № 6 (колишній Люкс) [2].

Інтерес нової німецької влади до мистецтва та заохочування населення до подібних подій вже мав певні результати. У лютому 1942 року була організована перша виставка художніх творів у Києві. Наступна мала більший резонанс. 11 червня 1943 року київська газета «Нове українське слово» вмістила допис Василя Дністряка під заголовком «Другу художню виставку відкрито» [3], в якому зазначалось, що у виставці беруть участь 216 художників та скульпторів. Серед них відомі майстри пензля, такі як Г. Світлицький, В. Кричевський, І. Їжакевич, Г. Киянченко, скульптори І. Кавалерідзе, Жук, Ж. Діндо та ін. Представлено загалом 958 художніх творів, в яких в основному переважали пейзажі, портрети, натюрморти.

Ідеологічне забарвлення події, відповідне вимогам окупаційної влади, відчувається у статті «Образотворче мистецтво на Україні» [3] українського настінного календаря, завбачливо виданого у Києві під час окупації на 1944-й рік. Зокрема, в статті зазначалось, що досягненням сучасного мистецтва є шляхетний реалізм, а не більшовицький «соціалістичний реалізм». Головною тематикою художніх творів на виставках була українська: українські типи і одяг, український пейзаж і пам’ятники старовини.

Саме така тематика була витримана на виставці художніх творів у окупованому Запоріжжі, яка відкрилась 20 травня 1942 р. [4]. Ініціатором виставки була ортскомендатури, виконавцем – міська управа Запоріжжя. На виставку були зібрані в основному роботи місцевих художників і любителів (В. Гончаренка, І. Федяніна, М. К. Приходька, Гребенюка, Власової; Поліщука-Полюсяка та ін.), декілька творів пейзажиста К. Богаєвського з Феодосії, московського художника Д. Нащокіна, кілька полотен невідомих майстрів. В трьох залах виставлено переважно пейзаж, натюрморт, іноді – портрет, та майже зовсім відсутній жанровий живопис.

Як зауважує автор публікації К. Олександров, глядачі і критики звернули увагу на твори В. Гончаренка, особливо на його «Автопортрет»: «Художник зобразив себе у жилетці, з високим чолом і жвавим поглядом, енергійними руками, використавши при цьому м’який колорит. Хороше враження мали також «Портрет дружини», «Ескіз до портрету художника Федяніна».

Пейзажі М. К. (так в документі. – Авт.) приваблюють оригінальністю письма і певним настроєм, який в них відчувається. Художник-самоук Приходько виступив на виставці лише з двома портретами, які все ж свідчать про неабиякий хист автора.

В пейзажах Гребенюка критики помітили «дріб’язкове наслідування натурі, особливо в малюнку. Через те чимало програє його не позбавлений художнього смаку задум («Сади цвітуть»), в цьому причина й невиразності світотіні тощо».

Значна увага приділена роботам Поліщука, в яких було видно великий творчий діапазон: українські пейзажі («Гарби в степу», «Повернення череди»), східні акварельні пейзажі з філософським задумом («На вічному покої»). Про картину «Гарби в степу» критик писав про цікаву композицію твору [гарби віддалються, а разом з ними – їхні тіні: «враження безмежної перспективи», дві чоловічі постаті підкреслюють повільність руху, жовто-рожевий колорит передає літню спеку. В картині «Повернення череди» художник «майстерно досягає враження «палаючого» заходу».

Копії відомих картин («Запорожці», «Україна»), представлені на виставці, характеризуються неточностями тону, малюнку, іноді відсутнісю художнього смаку.

К. Олександров, який робив критичний огляд виставки, із задоволенням відзначав, «що тут немає отої остогидлої «індустріальної тематики», яка була обов’язковою на довоєнних виставках в країні. Відсутність на виставці «примусового асортименту» – це показник нового, вільного від усяких обмежень мистецтва.

Чи не найвідоміший учасник виставки – Костянтин Богаєвський (1872–1943). У Запоріжжі художник, якого Максиміліан Волошин вважав відтворювачем жанру історичного пейзажу, був під час Дніпробуду. Запрошений директором Музею дніпровського будівництва Миколою Філянським (1873–1938), Костянтин Богаєвський брав участь в експедиції на Дніпровські пороги [5].

На батьківщині художника, у Феодосії, зберігається акварель «Порог Ненасытяцкий» – одна з п’ятнадцяти обумовлених для участі художників в експедиції робіт. У фондах Запорізького обласного художнього музею – ще шість творів художника: чотири ліногравюри дореволюційного часу, невелика акварель та славнозвісна діорама Дніпробуду (обидві індустріальної тематики).

Запорізькому періоду творчості, дослідженню історії діорами Дніпробуду [6] та ідентифікації тогочасної спадщини художника присвячена низка публікацій [7, 8, 9]. Тобто можна припустити, що на виставці 1942 року могли бути представлені хіба що замальовки Дніпровських порогів.

Іван Федорович Федянін (1900–1979) свого часу закінчив Київський художній інститут та 30 років керував дитячою студією у Палаці піонерів (до війни це нині не існуючий будинок поруч із Народним домом, після війни – сучасний Театр ляльок). Серед учнів Федяніна – визначний скульптор Владлен Дубінін (1931–2020), Євген Чуйков (1924–2000), Леонід Орленко (1925–1994), Георгій Крутий (1938–2020), Георгій Карадуманов (1940–2020), Валентин Шаврін (1936–1990), Юрій Очеретько, Володимир Армановський, Анатолій Кіргєєв, Анатолій Сергієнко [10], які в майбутньому стали відомими художниками чи залишились любителями, як Микола Козловський та інші талановиті учні [10]. Багато хто з учнів Івана Федяніна продовжили традицію творчої та педагогічної діяльності. Так, Анатолій Кіргєєв, який у віці шести років був прийнятий до студії, сьогодні згадує такі слова Івана Федоровича: «Можливо, не кожен з вас буде художником, та розуміння та мистецтва, тяга до культури матимете назавжди». Запорізький обласний художній музей (ЗОХМ) не має в своїх запасниках творів Федяніна.

Що ж до згаданого у статті художника Полюсяка-Поліщука, знайти вдалось лише непрямі відомості: газета «Січ» за 17 травня 1918 року, «надпартійна демократична часопись українських організацій» тогочасного міста Олександрівська, на першій сторінці надрукувала вірш Софії Полюсяк-Поліщук, присвячений надіям на створення нарешті української держави: «Бо ті мрії всі збулися, що мали ми в серці, В світ широкий Україні открилися дверці»…[12]. Настрій вірша збігається із тематикою творів безіменного художника Полюсяка-Поліщука. Доля його, як і Софії Полюсяк-Поліщук, наразі невідома.

Біографія ж Володимира Івановича Гончаренка (1908–1993), крім участі у виставці в окупованому Запоріжжі, доповнена документами стосовно його тогочасної викладацької роботи.

Так, музичну школу № 1 15 серпня 1942 р. реорганізовано у школу мистецтв з відділами: музичним, вокальним, балетним і художнім. Обов’язковими предметами були німецька та українська мови, історія України. Учнів в школі 145, набраних із 7–10-х класів звичайних шкіл. Щоб навчатись у художньому відділі, потрібно було скласти іспити з художнього малювання. Є перелік найбільш талановитих учнів цього відділу – Острожна, Красак, Оберемок, Шпаків. Найбільшою обдарованістю відзначався учень Шпаків [13].

Школа працювала з 31 грудня 1941 р., з 1 жовтня 1942 р. була організована балетна студія, з 16 вересня 1942 р. – художній відділ. На печатці документів напис «Запорізька музична школа № 1» [14]. Вокальним відділом керувала педагог Харківської робітничої консерваторії Грубінич Марія Христофорівна, «учениця паризького професора Арто» [15].

Інформацію щодо керівництва та викладачів школи мистецтв знаходимо у ліквідаційних документах закладу – закінчити 1942–1943 навчальний рік не судилось.

У списку робітників Школи мистецтв на 1 березня 1943 р. за номером 5 згаданий Гончаренко Володимир Іванович, 1908 р. н., який приступив до роботи у художній відділ 15 вересня 1942 р. Його заробітна плата за лютий становила 180 карбованців, місцем проживання вказана адреса «Плавн. вис (виселок. – Авт.), Рибацька, 22» [14].

Додамо, що керівник навчального закладу Людмила Дмитрівна Дерев’янко (1899 р. н., директор-організатор школи з 5 листопада 1941 р.) була звільнена з роботи 15 березня 1943 р. 11 червня 1943 р. був звільнений В. І. Гончаренко, попрацювавши лише шість місяців.

Збереглись відомості про відвідувачів художнього відділу школи мистецтв:

«18. Вялих Людмила Георгиевна, 1924, 19 л., курс I.

19. Гаркуша Анатолий Вас. 1924, 19 л., курс I.

20. Игнатьев Василий Ив. 1927, 15 л., курс I (приписка «Одарен оч.». – Авт.).

21. Красак Юлий Петрович, 1926, 16 л., курс I.

22. Красько Владимир Федорович, 1924, 19 л., курс I.

23. Кузнецов Владимир Павл. 1924, 19 л., курс I.

24. Лисянский Борис Степ. 1926, 16 л., курс I (приписка «Одарен». – Авт.).

25. Оберемок Иван Петр. 1925, 17 л., курс I.

26. Хамаза Александр Аф., 1924, 18 л. курс I.

27. Шпаков Анат. Петр., 1926, 16 (приписка «Калека без обеих рук и ноги».– Авт.)» [16].

З сучасних реалій відомо, що тяглість до професійної художньої діяльності мав лише Іван Оберемок. Його пам’ятають запорізькі художники, до того ж його риси та постать збереглись у багатьох замальовках. За спогадами художниці Наталії Коробової, маючи виразну фактурну зовнішність, Іван Оберемок позував її батьку, Володимиру Коробову (1924–2001), Георгію Колосовському (1913–1988). Його зовнішність лишилася в ескізах та портреті (датований 1961 роком) авторства Григорія Соколенка (1928–2016). Два твори Івана Оберемка є в колекції ЗОХМ – «Запорізький козак» (1961) та «Допрос Олега Кошевого» (1973).

Що ж до особистості Володимира Гончаренка – він був талановитим живописцем, випускником Київського художнього інституту, де вчився в Олександра Богомазова. Володимира Івановича згадують як людину вишукану, із тонким почуттям гумору.

За спогадами Владлена Дубініна, його батьки, випускники одеської живописної школи, товаришували із Гончаренком. Покидаючи місто у 1941-му, родина Дубініних зупинялася на ночівлю у будинку товариша (вірогідно, на Рибацькій, 22 – Авт.). Костянтин Дубінін вмовляв Володимира Гончаренка їхати разом – вже знаючи, що окупанти змушували художників пропагувати «німецький новий порядок». Та Володимир Іванович, маючи хворих батьків, вирішив залишитися у Запоріжжі.

За довідкою, у фондах ЗОХМ зберігаються роботи В. І. Гончаренка – «Варят варенье» (1964), «Манчжурский этюд» (1940), «Натюрморт» (1960), «Женский портрет» (1952), «В аптеке» (1958). Велися розмови з сином художника, який згадував наявність захованого батьківського автопортрета (чи не з виставки 1942-го? – Авт.), та, на жаль, зустріч із нащадками не відбулась. У записах, що зберігаються у родині Соколенків, високу оцінку педагогічної діяльності Володимира Гончаренка дав Григорій Олександрович.

Довго у післявоєнні часи чи не вироком був запис у документах про перебування на території, окупованій ворогом. Не бралися до уваги ані неможливість цього уникнути, ані пережиті страждання. Родина Дубініних згодом опинилась на окупованій території, і мати Владлена Костянтиновича, Олена Ускова, учениця Олексія Шовкуненка, знищила документи, які підтверджували її художню освіту. У Києві після звільнення не дозволили повернутися до викладацької та творчої роботи художнику Федору Кричевському (1879–1947), позбавивши його наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв – як покарання за його перебування та роботу на окупованій території.

Трагічна та мало досліджена доля талановитого запорізького художника Федора Шевченка (1924–1980), що 25 років керував образотворчою студією Палацу культури металургів заводу «Запоріжсталь», якого цькуванням довели до самогубства.

Деяке відлуння тих часів збережені у розмові Григорія Соколенка та Ірини Ласки (1939–2011), записаній у травні 2008 року. Згадувалися циганські етюди Оберемка, який після війни жив на Правому березі. Він же чергував в залі Товариства запорізьких художників, брав участь у виставках, товаришував із Федором Шевченком.

Розуміння тогочасних реалій дає незааганжований погляд на події, документи, спогади. Кількість поламаних життів, кількість не написаних творів мистецтва – авторами, які зазнали утисків у своїй мистецькій долі, – важимо на одних терезах, пред’являючи рахунок не тільки війні, а й ідеології, яка її зрештою народила. Можливо, через обмеження у творчій реалізації, Іван Федянін, Володимир Гончаренко та Федір Шевченко стільки енергії віддали педагогічній роботі, збагативши творчий потенціал нашого міста, наших музеїв саме роботами своїх численних талановитих учнів.

З часом приходить усвідомлення, що народ завжди живе своїм власним життям, а не тим, яке видає влада за справжнє. Отож згадаймо імена та життєві обставини, в яких опинилися митці вісімдесят років тому. Та попри реалії залишились творчими людьми і встигли передати науку молоді.

«Художник, пишущий портрет, только тогда сможет воссоздать лицо человека, когда разберет и передаст всю совокупность внешних и внутренних знаков, оставленных на нем стилетом времени. Такой портрет становится историческим», – писав Максиміліан Волошин про Костянтина Богаєвського [17].

Художники створили портрет своїх часів – і художньо, і біографічно. Власним життям.

(І. В. Атаманчук)

Література:

1. Libraria [Електронний ресурс]. — Режим доступу : URL: https://cutt.ly/iOdyNJk

2. Advertising // Нове Запоріжжя. — 1942. — 1 квіт. — C. 4.

3. Малаков, Д. Про київську художню виставку 1943 року та її учасників [Електронний ресурс] / Дмитро Малаков // День. — 2013. — 30 трав. (№92). — Режим доступу до статті : URL: https://cutt.ly/kOdutQg

4. Запорізька художня виставка.— C. 3.

5. Алимов, С. Тайны диорамы Днепрогэса / С. Алимов, И. Атаманчук // МИГ. — 2012. — 14 апр.

6. Атаманчук, І. К. Ф. Богаєвський та діорама Дніпробуду // Музеї та реставрація у контексті збереження культурної спадщини: актуальні виклики сучасності, 07–08 червня 2018 р. : зб. наук. праць міжнар. наук.-практ. конф. — Київ, 2018. — С. 13–18.

7. Алимов, С. Днепрострой в картинах Константина Богаевского // Позиция. — 2012. — 18 сент.

8. Мирошниченко, Н. М. Днепростроевские рисунки Константина Богаевского / Мирошниченко Н. М., Палаш И. Н., Алимов С. А. // Музейний вісник. — 2013. — № 13. — С. 190–198.

9. Атаманчук, І. Ваші замальовки – це документи епохи [Електронний ресурс] // Україна молода. — 2015. — 15 січ. — Режим доступу до статті : URL: https://cutt.ly/NOdiqAo

10. Крутой, Г. Река времен. — Рига, 2018. — С. 13, 14.

11. Рев’якін, С. Талановиті співробітники: Микола Козловський. Історія запорізької міліції 1917–2007 рр. [Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті : URL: https://cutt.ly/qOdigPW

12. Рости, рости, Україна…// Січ. — 1918. — 17 трав. — С. 1.

13. Школа мистецтв // Нове Запоріжжя. — 1942. — 23 верес. — С. 4.

14. Материалы по ликвидации школы искусств // ДАЗО. Р–1433. —Оп. 1. — Д. 406.

15. Прийом до запорізької школи мистецтв продовжується // Нове Запоріжжя. — 1942. — 19 верес. — C. 4.

16. Списки учащихся музыкальной школы и школы искусств // ДАЗО. Р-1433. — Оп. 1. — Д. 413.

17. Максимилиан Волошин. Константин Богаевский [Электронный ресурс]. — Режим доступа : URL: https://cutt.ly/tOdow1Z

Червень

01.06 – 110 років (1912) від дня заснування Якимівської дослідної станції УНДІМЕСГу (нині – ДП «Дослідне господарство „Якимівське” Дослідної станції ефіроолійних та малопоширених сільськогосподарських культур НААН України»)74.

Література:

Акимовская станция механизации сельского хозяйства : 50 лет деятельности : [очерк] / М-во сел. хозяйства УССР, Укр. науч.-исслед. ин-т механизации и электрификации сел. хозяйства. — Киев : Госсельхозиздат Украины, 1963. — 66 с. : ил.

02.06 – 90 років від дня заснування ДП «Дослідне господарство „Соцземлеробство”»75.

04.06 – 70 років (1952) від дня заснування в Запоріжжі заводу з ремонту енергопоїздів (з 1959 р. – завод високовольтної апаратури)76.

07.06 – 125 років від дня народження Сидора Артемовича Ковпака (07.06.1897, с. Котельва (нині смт Полтав. обл. – 11.12.1967, м. Київ), державного діяча, одного із організаторів партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни, генерал-майора (1943), двічі Героя Радянського Союзу (1942, 1944). В 1921–1926 рр. – військовий комісар в містах Великий Токмак, Генічеськ, Кривий Ріг, Павлоград.

Література про життя та діяльність:

Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 111. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

Увічнення пам’яті на Запоріжжі:

Ковпака, вул. // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник. — Запоріжжя : [АА Тандем], 2015. – С. 111.

Улица Ковпака // Весна Победы нашей / [авт. кол.: Короленко В. Д. (рук. проекта) и др.]. — Запорожье : АА Тандем, 2010. — С. 179.

07.06 – 40 років від дня народження Віктора Володимировича Ментуса (07.06.1982, м. Івано-Франківськ — 14.06.2014, м. Мелітополь), старшого повітряного радиста авіаційного загону авіаційної ескадрильї в/ч А3840. Загинув в зоні проведення АТО / ООС (над аеропортом м. Луганськ).

Література про життя та діяльність:

Список загиблих і зниклих безвісті військовослужбовців : [в т. ч. В. В. Ментус] // У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту / [С. Глотов та ін.]. — Харків : Фоліо, 2018. — С. 469.

Ментус Віктор Володимирович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 194–195.

***

Бачурін, Р. Встановлено меморіальну дошку / Руслан Бачурін // Слово трудівника. — 2018. — 17 лют. (№ 7). — С. 1.

08.06 – 75 років тому (1947) було відкрито запорізький шлюз та відновлено судноплавство по Дніпру.

10.06 – 60 років від дня народження Олександра Миколайовича Дудніченка (10.06.1962, с. Лозанівка Примор. ОТГ Бердян. р-ну – 19.05.1982, там само), учасника бойових дій в Афганістані, рядового, стрільця-гранатометника77.

12.06 – 75 років від дня народження Людмили Іванівни Шпитальової (12.06.1947, с. Новоданилівка Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну), педагога, заслуженого учителя України, лауреата премії ім. Крупської (1986). В 1981-2015 рр. – директор ЗОШ № 2 м. Вільнянськ.

Література про життя та діяльність:

Шпитальова Людмила Іванівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/qOk54wW

13.06 – 210 років від дня народження Ізмаїла Івановича Срезневського (13.06.1812, м. Ярославль – 21.09.1880, м. Петербург), російського та українського філолога, славіста, фольклориста, етнографа, палеографа, педагога, письменника та історика давньої української літератури, автора «Запорожской старины» (1833).

Ізмаїл Іванович Срезневський (1812–1880 рр.) – учений-філолог, славіст, фольклорист, етнограф, педагог, історик давньої української літератури.

Ім’я цього відомого вченого в галузі української та російської філології ввійшло у мовознавчу науку.

Народився він 13 червня 1812 р. у м. Ярославлі, в сім’ї професора кафедри словесності стародавніх мов і російського красномовства Демидівського училища вищих наук Івана Срезневського, якого незабаром призначили професором Харківського університету, тож родина переїхала до Харкова. На той момент Ізмаїлу виповнилося лише 2 місяці.

Cрезневський не лише викладав російську словесність, він заохочував серед студентів індивідуальну творчість, написання віршів, есе. Хоча І. Срезневський помер у 1819 р., його вплив на формування зацікавлень сина був досить сильним. Також до виховання дитини багато зусиль доклала мати, жінка високоосвічена і талановита.

Вступивши у 1826 р. на етико-політичне (юридичне) відділення філософського факультету Харківського університету, юний І. Срезневський (на той час йому виповнилося лише 14 років) зустрічає там однодумців, які також прагнуть вивчати дух і сутність народу. Через три роки отримав кандидата, надавши дисертацію «Об обиде».

Після завершення навчання у Харківському університеті (1829) працював у різних губернських установах, був учителем у приватних училищах і поміщицьких сім’ях, бібліотекарем у публічній бібліотеці, де видав перший «Систематический указатель книг и рукописей». Крім цього, читав лекції в університеті з політичної економії та статистики, а потім зі слав’янознавства.

І. Срезневський брав активну участь у культурному житті Харкова, був організатором у Харківському університеті гуртка шанувальників народної словесності, який існував з кінця 20-х до середини 30-х років ХІХ ст. Членами гуртка, крім І. І. Срезневського, були І. Розковшенко, брати Федір та Орест Євецькі, О. Шпигоцький – перше покоління харківських романтиків. Незважаючи на свої юні роки, І. Срезневський чи не одразу став лідером народознавчого руху в Харкові, центром фольклорних ініціатив. Надзвичайна ерудиція майбутнього славіста, його організаційний талант, схильність до наукової праці та потужний авторитет як збирача українського фольклору швидко завоювали повагу харківської інтелектуальної спільноти.

І. І. Срезневський виступив ініціатором першого харківського видання з українською орієнтацією – «Украинский альманах» (1831), де побачили світ перші записи вченого, вірші поетів-романтиків Левка Боровиковського, Опанаса Шпитоцького, Євгена Гребінки, та були опубліковані українські народні пісні. З середини 30-х рр. Срезневський почав публікувати статті з української історії, етнографії, фольклору й літератури в журналах «Сын Отечества», «Телескоп», «Журнал Министерства Народного просвещения» та ін.

Результатом фольклорістичної діяльності І. Срезневського стало видання шести книг «Запорожской старины» (1833–1838), яка була не лише збірником фольклору, а й яскравим вираженням народної героїки, пам’ятником козацької старовини. Під час роботи над «Запорожской стариною» Срезневський використав складений ним словник і правопис української мови. Завдяки цій фундаментальній праці, якою захоплювалися М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш та ін., ім’я молодого вченого стало відоме всій Україні. Після виходу в світ «Запорожской старины» молодий вчений встановив зв’язки з рядом істориків України, Росії, а також західних і південних слов’янських країн.

І. Срезневський долучився у Харкові до публікації художніх творів українських письменників, виступивши разом із Г. Квіткою-Основ’яненком редактором другої, повністю україномовної книги альманаху «Утренняя звезда» (1834) та серії «Украинских сборников», де були вперше опубліковані «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. Котляревського.

Будучи етнічним росіянином, що провів від народження 27 років виключно в Україні, І. Срезневський глибоко занурився у вивчення української народнопісенної стихії, самотужки вивчаючи мову, він переконався у тому, що українська – не діалект, не наріччя російської, а повноправна мова, яка має визначне майбутнє й повинна стати мовою української літератури.

Саме Україна дала молодому вченому старт у велику науку. Його робота у галузі фольклору та етнографії була помічена, і за протекцією графа Юрія Головкіна, попечителя Харківського навчального округу, І. Срезневського було відправлено у закордонне відрядження до слав’янських країн із тим, щоб після завершення свого стажування він очолив кафедру слов’янських наріч в Харківському університеті. За час своєї мандрівки Срезневський відвідав низку слов’янських країн, здійснивши подорож за таким маршрутом: Богемія, Моравія, Словаччина, Лужиця, Істрія, Далмація, Чорногорія, Сербія, Галичина, Польща. Він настільки був захоплений усім слов’янським, що не тільки здійснював переклади з цих мов, а пробував і сам віршувати польською, чеською, словацькою мовами. Проте, після від’їзду за кордон, у вченого не згас інтерес до справ розвитку вітчизняної літератури. Його численні листи зі слов’янських земель, статті, рецензії на художні й наукові твори розвивали ще одну дуже цінну традицію вітчизняної критики і літературознавства – постійно цікавитися культурними надбаннями інших народів, щоб і художні досягнення свого народу розглядати у широкому всеслов’янському контексті.

Після повернення із закордонного відрядження, яке тривало близько трьох років (1839–1842), І. Срезневський став першим професором-славістом у Харківському університеті. Його лекції з історії слов’янських літератур користувалися нечуваною популярністю; на них мріяли попасти не лише студенти, а й сторонні слухачі. Рівень викладання І. Срезневського також був помітно вищим, ніж в інших викладачів того часу. Він зумів зацікавити студентів науковими дослідженнями, навчив своїх слухачів роботі з текстом, буквально завантаживши молодь роботами з етнографії, порівняльного слав’янознавства і т. ін.

Деякі праці Срезневського («Донесення п. Міністру народної освіти з Кракова, 2 серпня 1842 p.», 1843; «Огляд головних рис спорідненості звуків у наріччях слов’янських», 1845 та ін.) прислужилися розвиткові діалектології української мови; він одним із перших подав опис фонетичних ознак української мови в її місцевих різновидах, зокрема схарактеризував говірки Закарпаття і Галичини. Певним внеском І. Срезневського у дослідження історії лексики української мови можна вважати «Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам» (т. 1–3, 1893–1911): вони укладені як на основі пам’яток, спільних з російською мовою, так і пам’яток, які відбивають мову українського народу.

Захистивши у 1846 р. докторську дисертацію на тему «Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям», І. Срезневський перевівся до Петербурзького університету на кафедру слав’янознавства. Його наукові зацікавлення зосереджувалися на історії російської мови, етнології та археології. Згодом І. Срезневський був призначений деканом історико-філологічного факультету (1855–1880) та ректором Петербурзького університету (1861). Його учнями були Р. Ф. Брандт, А. С. Будилович, В. І. Ламанський, О. М. Пипін, М. І. Сухомлинов, Н. С. Тихомиров, а також М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, Д. І. Писарєв.

У петербурзький період інтерес Срезневського до України знизився, погляди з багатьох питань еволюціонували, зокрема в мовному питанні – від обґрунтування самостійності української мови до розгляду її як наріччя російської. У 1868–1880 рр. І. Срезневський виконував обов’язки керівника Другого Відділення російської мови і словесності Імператорської Російської академії наук.

Хоча подальше його життя вже не було пов’язане з Україною, та все ж близько 20 років, які він присвятив роботі у сфері вивчення української культури, були дуже важливими для діяльності харківського літературного осередку 1820–1840-х рр. і, взагалі, для активізації в Україні літературного процесу та формуванню літературно-критичної думки.

У 1869 р. І. І. Срезневський обраний почесним членом університету Св. Володимира у Києві, 1874 р. став почесним членом Чеського академічного товариства писемності у Празі.

9 (21) лютого 1880 р. помер в Петербурзі у віці 67 років. Похований у родовому маєтку Срезнево Спаського повіту Рязанської губернії (зараз Шиловський район Рязанської області).

(Т. Г. Черних)

Література про життя та діяльність:

Світленко, С. Українське ХІХ століття: етнонаціональні, інтелектуальні та історіософські контексти : зб. наук. праць / С. Світленко ; Сергій Світленко. — Дніпро : Ліра, 2018. — 480 с.

Кравченко, В. В. Срезневський Ізмаїл Іванович // Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при Запорізькому державному ун-ті ; [редкол. Ф. Г. Турченко (кер.) та ін.]. — Київ : Генеза ; Запоріжжя : Прем’єр, 2002. — С. 463.

Іваненко, В. К. Практика и теория обучения родному языку И. И. Срезневского / Иваненко В. К., Иваненко М. В. ; Иваненко, А. П. Правила И. И. Срезневского об обучении языку и речи в семье // Запорожжя в історії та культурі : тези доп. і повідом. респ. наук. конф. / Запоріз. держ. ун-т ; редкол.: В. М. Тихомиров [та ін.]. — Запоріжжя : [б. в.], 1991. — С. 179–182.

Історія української літературної критики : дожовт. період / [М. Д. Бернштейн та ін. ; відп. ред. П. М. Федченко]. — Київ : Наук. думка, 1988. — 454 с.

Українські поети-романтики : поет. твори / [упоряд. і прим. М. Л. Гончарука ; ред. та авт. вступ. ст. М. Т. Яценко]. — Київ : Наук. думка, 1987. — 590 с. — (Бібліотека української літератури. Дожовтнева українська література). — Текст: укр., рос., пол. 

Богатова, Г. А. И. И. Срезневский : кн. для учащихся / Г. А. Богатова. — Москва : Просвещение, 1985. — 96 с. : ил. — (Люди науки).

Павлюк, М. В. Основні етапи розвитку українського мовознавства дожовтневого періоду / М. В. Павлюк. — Київ : Вища школа, 1978. — 184 с.

Измаилъ Ивановичъ Срезневскій : біографическій очеркъ. – СПб : Тип. т-во «Общ. Польза», Б. Подъяч., 39, 1908. — 63 с. — Отд. оттискъ изъ Русскаго біографическаго словаря.

***

Блик, О.  Молоді роки Ізмаїла Срезневського: студіювання фольклору й організація українського руху в Харкові / О. Блик // Дивослово. — 2018. — № 10. — С. 60–64.

Лаборева, О. Славетні імена : біографічні довідки про видатних українських мовознавців // Укр. мова та література. — 2014. — № 21. — С. 32–41.

Богуш, А. Методика Срезневського і навчання мови сьогодні / Алла Богуш // Дошкільне виховання. — 2012. — № 11. — С. 8–11.

Колгушкина, Н. Украина в жизни русских славистов Измаила Срезневского (1812–1888 гг.) и Олега Трубачева (1930–2002 гг.) / Н. Колгушкина // Київ. старовина. — 2006. — № 6. — С. 51–72.

Богданова, І. Є. Українські романтики і становлення національної мови / І. Є. Богданова // Вивчаємо українську мову та літературу. — 2004. — №30. — С.2–4.

Дзира, Я. І. Творець «Запорожской старины» // Укр. іст. журн. — 1967. — № 6. — С. 138—140.

Інтернет-ресурси:

Ковальчук, О. «Запорозька старовина» як матеріал для вивчення історіографічних та джерелознавчих уявлень епохи [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://cutt.ly/oOloHrd

13.06 – 75 років від дня народження Василя Васильовича Моруги (13.06.1947, с. Сонцеве Старобешів. р-ну Донец. обл. – 14.05.1989, м. Київ), поета, журналіста, перекладача.

Василь Васильович Моруга народився 13 червня 1947 року в селі Сонцеве Старобешівського району Донецької області, в селянській родині. Від ран, отриманих на війні, батько помер ще до народження сина. Мати, Лідія Василівна, як Василькові виповнилося три місяці, переїхала до своїх батьків в село Федорівку (с. Чубарівка) Пологівського району Запорізької області

У 1965 році Василь Моруга закінчив середню школу із золотою медаллю. Вірші почав писати ще у п’ятому класі. Відкрилося це несподівано для всіх. У школі задали писати твір, а за вікном стояла тепла весна, от Василь і написав весь твір віршами. Григорій Маркіянович, перший вчитель Василя, порадив надіслати вірші до «Радянського села». Там не забарилися надрукувати вірші. І відтоді у Василя Моруги проліг шлях у літературу.

За рекомендацією обласних органів преси Василь їде навчатися до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Закінчує його у 1970 році.

З 1970 року служив у лавах Радянській Армії. Потім працював у Києві на заводі «Арсенал», був на комсомольській роботі. З 1974 року працює у газеті «Комсомольское знамя» ‒ завідувачем відділу літератури і мистецтва. Потім – редактором відділу поезії журналу «Дніпро». В 1984–1989 роках був головним редактором журналу «Барвінок». Його твори опубліковані у журналі «Дніпро», «Україна», газеті «Літературна Україна», «Молодь України», у колективній збірці «Молода пісня» (1965) та «Вітрила» (1971). Нагороджений медаллю «А. С. Макаренко».

Дебютував Василь Моруга поетичною збіркою «Грозовіття» (1969). У своїх віршах Василь Моруга звертається до героя – трудівника, людини зрілих громадянських переконань. Людина, кохання, Світ, майбутнє, народ, Батьківщина – це ті фундаментальні поняття і цінності, навколо яких будується уся творчість поета. Критики відзначають філософічність поезії і надзвичайну вкоріненість у рідний ґрунт.

Василь Моруга – автор збірок «Ключі до тиші» (1972), «Дорога над лугом» (1985), «Портрет землі» (1977), «Чебрецеві острови» (1984), «Відблиск миті» (1986).

Для дітей В. В. Моруга написав документальну повість «Розкажи мені, поле» (1978), казку «Пригоди на городі» (1986). Багато перекладав з іспанської, болгарської, французької (зокрема твори Гі де Мопассана) мов. Провідне місце у доробку В. В. Моруги займає Болгарія – їй присвячений цикли поезій. Це збірка віршів болгарських та українських поетів «Жовтнем осяяна» (1987), «Вереснева зоря» (1989).

Василь Васильович Моруга – лауреат премії ім. А. Малишка.

14 травня 1989 року, на 42 році життя, Василь Моруга загинув в автокатастрофі на території Румунії. Доля забрала його тоді, коли талант поета сягнув найвищого рівня, набув зрілості, коли відкрита світові душа забриніла, мов туго натягнута струна. Струна, яка обірвалася передчасно. Василь Моруга залишив по собі немалий творчий спадок. У рідному селі організовано музей поета.

(О. В. Руденко)

Твори:

Вибране : поезії / В. Моруга. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. — 244 с.

Грозовіття : [поезії]. — Київ : Рад. письменник, 1969. — 55 с.

***

Василь Моруга // Не міліють джерела Дніпрові… : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ / [відп. за вип. В. Текуч]. — [Запоріжжя] : АА Тандем, 2016. — С. 118–119.

«Нова дорога — звабниця лукава…» ; «Таким, як снив…» : [вірші] / В. Моруга // Перегук сердець / уклад. та фото К. Сушко. — Запоріжжя : Полиграф, 2004. — С. 10, 20, 25.

Нові портфелі : [добірка віршів] / В. Моруга // Колесо фортуни : гумор і сатира / [ред.-упоряд. С. Т. Рудик ; худож. П. Х. Ткаченко]. — Київ : Рад. письменник, 1991. — С. 138–211. 

Ранкова зустріч : [вірш] / В. Моруга // Райдуга : репертуар. зб. / упоряд.: М. І. Шпаковатий, В. Ф. Таловиря. — Київ : Мистецтво, 1989. – С. 13–18. — (Б-чка худож. самодіяльності ; № 11).

Література про життя та діяльність:

Лютий, Г. Василь Моруга / Григорій Лютий // Письменники Запорізького краю (20–90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. І. Т. Купріянов]. — [Запоріжжя : Хортиця : Дніпров. металург], 2002. — С. 232–240.

***

Лютий, Г. Наш незабутній Василь Моруга (із хутора Могучого, що під Чубарівкою) / Григорій Лютий // Хортиця. — 2015. — № 2. — С. 3–7.

Кособок, І. Своєю можеш землю цю назвати, коли і сам добро на ній зростив… / Ірина Кособок // Районка. — 2012. — 20 черв. (№ 25). — С. 24.

Моруга, Л. Василь назавжди залишився молодим : [спогади матері поета Лідії Василівни] // Запоріз. правда. — 2008. — 17 лип. (№ 103–104). — С. 18.

Ємець, О. Йому було б тепер шістдесят… / Олександр Ємець // Просто. — 2007. — 9 серп. (№ 22). — С. 17 ; Запоріз. правда. — 2007. — 5 лип. (№ 97–98). — С. 14.

13.06 – 30 років (1992) від дня реєстрації громадської організації чеського культурно-просвітнього товариства «Чехоград» (с. Новгородківка, Мелітопольський район)78.

19.06 – 30 років від дня народження Івана Миколайовича Габчака (19.06.1992, с. Уличне Дрогобиц. р-ну Львів. обл. – 29.08.2014, там само), лейтенанта, командира взводу звукометричної розвідки 55-ї ОАБр. Загинув в зоні проведення АТО / ООС (поблизу с. Новокатеринівка Донецької області).

Література про життя та діяльність:

Габчак Іван Миколайович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 33–35.

21.06 – 120 років від дня народження Миколи Семеновича Ласточкіна79(21 (за іншими відомостями – 22).06.1902, с. Малий Бор Бежец. р-ну Твер. обл., РФ – 13.01.1992, м. Запоріжжя), директора запорізького заводу «Радіоприлад» (1952–1965), ініціатора створення гребного каналу та намиву піску для будівництва нового житлового масиву («Південний»), багаторазового чемпіона Запоріжжя зі стендової стрільби.

Література про життя та діяльність:

Николай Семенович Ласточкин // Власов, А. Кузнецы боевых и спортивных побед / А. Власов, А. Копелиович, В. Смирнов. — Запорожье, 2007. — С. 136–137.

Вулиця М. С. Ласточкіна в м. Запоріжжі:

Герасін, В. Запоріжжя декомунізоване : [рішенням ІІ сес. Запоріз. міськ. ради від 19.02.2016 р. вул. Чапаєва отримала ім’я Миколи Ласточкіна] / Володимир Герасін // Запороз. Січ. — 2016. — 25 лют. (№33–35). — С. 4.

21.06 – 75 років тому (1947) розпочато будівництво заводу «Запоріжтрансформатор» (нині – ПАТ «ЗТЗ»)80.

22.06 – 100 років від дня народження Івана Яковича Григорьєва (22.06.1922, с. Якимівка Мелітоп. пов. – 23.04.2005, смт Якимівка), учасника бойових дій Другої світової війни, кавалера ордена Слави ІІІ ступеня (1946).

Література про життя та діяльність:

Арестенко, Г. П. Григорьев Иван Яковлевич // Арестенко, Г. П. Солдатская слава Акимовщины : 75-ой годовщине освобождения Украины от фашистских захватчиков посвящается / Г. П. Арестенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — С. 101–106.

23.06 – 140 років від дня народження Єлисея Андрійовича Карпенка (23.06.1882, слобода Гуляй-Поле Олександрів. пов. Катеринослав. губ. (нині м. Гуляйполе Запоріз. обл.) – 24.12.1933, Нью-Йорк, США), драматурга, актора, театрального діяча81.

23.06 – 50 років від дня народження Оксани Анатоліївни Москвіної (Киргеєвої) (23.06.1972), художниці, члена Запорізької організації НСХУ.

Твори:

Хортиця ; Козацька церква : [кольорові репродукції] / Москвіна Оксана // Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки-2010». Восьмий / Запоріз. орг. Нац. спілки худож. України ; [ред.: І. Гресик ; фото: Б. Дворний]. — Запоріжжя : Привоз-Принт, [2010]. — С. 58–59.

Козацька церква ; Хортиця : [кольорові репродукції] / Москвіна Оксана Анатоліївна // Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки-2008». Шостий / Запоріз. організація Нац. спілки художників України ; ред. І. Гресик ; фото Б. Дворний. — Запоріжжя : [Привоз Принт, 2008]. — С. 54–55.

Хатки ; Хортиця : [кольорові репродукції] / Москвіна Оксана Анатоліївна // Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки-2007». П’ятий / [Запорізька організація Нац. спілки художників ; ред. І. Гресик, фото Б. Дворний]. — Запоріжжя : [Привоз-Принт], 2007. — С. 46–47.

Література про життя та діяльність:

Москвіна Оксана (графік) // Запорізький пейзаж : [живопис, графіка, фотографія] / Запоріз. художній музей. — Запоріжжя : Привоз принт, 2016. — С. 58–59.

Москвіна Оксана Анатоліївна // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 118–119.

Москвіна (Кіргеєва) Оксана Анатоліївна // Художники Запоріжжя. Живопис : каталог : з колекції Запорізького художнього музею / [авт. та упоряд. І. Ласка]. — [Запоріжжя : б. в., 2002]. — С. 23.

***

Латанський, С. На її полотнах буяє весна : [персональна художня виставка О. А. Москвіної] / Сергій Латанський // Запороз. Січ. — 2008. —8 квіт. — С. 8.

Сергиенко, В. Душа и чувства Оксаны Москвиной // Суббота плюс. — 2006. — 11–21 мая (№ 19). — С. 16.

24.06 – 90 років від дня народження Альберта Григоровича Путінцева (24.06.1932, м. Омськ, РФ – 04.01.1995, м. Київ), письменника, кінодраматурга; працював головою Запорізького обласного комітету радіотелебачення82.

Альберт Григорович Путінцев народився 24 червня 1932 р. в м. Омську (РФ) в родині вчителів. Після закінчення сьомого класу вступив до військового училища, яке закінчив у 1949 р. У важкий повоєнний час Альберт переїхав на Україну, до м. Запоріжжя.

Так склалося, що Альберт віддав перевагу журналістиці, а не військовій кар’єрі, і в 1961 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Того ж року в Запорізькому книжному видавництві (існувало до 1963 р.) вийшла збірка оповідань Альберта Путінцева «Самая красивая», а у 1965 р. у видавництві «Промінь» (Дніпропетровськ) – роман «Свій». Вдалий початок творчості дозволив стати членом Спілки письменників СРСР та отримати читацьке визнання.

В цей же час Альберт Григорович очолював Запорізький комітет телебачення та радіомовлення. У часи його керування майже кожен день у радіоефірі звучали вірші запорізьких поетів, а на телебаченні постійно йшли літературні програми, присвячені місцевим прозаїкам і поетам. Завдяки А. Г. Путінцеву стали відомими й завоювали популярність молоді тоді поети Микола Лиходід, Олександр Стешенко, Борис Ткаля, Олександр Шостак, Павло Баулін (ще навчаючись в інституті, писав сценарії для літературних передач) та багато інших. Василь Якович Федина, один з перших дикторів запорізького радіо, який майже одночасно з Путінцевим прийшов до телерадіокомітету, з особливим теплом згадує про Альберта Григоровича. «Росіянин за походженням, Путінцев оволодів української мовою, заохочував, а в окремих випадках вимагав від нас готувати передачі рідною мовою. То була Людина, Творча Людина. У кожного з нас він знаходив щось хороше і розвивав його, давав можливість кожному виявити себе сповна. Путінцев підтримував усе нове, іноді, може, й ризиковане», – розповідав Василь Якович. Альберт Григорович був дуже тактовним керівником, і якщо траплялися якісь помилки в роботі, він разом з журналістом, диктором та звукорежисером слухали передачу, а потім спокійно, ніколи не підвищуючи тону, але дуже переконливо й професійно вказував на недоліки. У роки керівництва А. Путінцева, а це були лише 8 років, Запорізький телерадіокомітет був одним із кращих в Україні. Хто знав Альберта Григоровича, відзначають такі риси його характеру, як вміння знаходити здібних, талановитих і порядних людей та ладити з будь-яким начальством, столичним чи місцевим. Від цього багато в чому вигравав його рідний колектив: і в пошануванні, і в зарплатні та в отриманні житла. Він намагався надати необхідну допомогу всім, хто дійсно її потребував. Завдяки старанням А. Г. Путінцева 1969 року в м. Запоріжжі був зведений Будинок радіо за адресою вул. Матросова, 24.

У 1971 р. у видавництві «Промінь» вийшла книга А. Путінцева «Бой в утренней степи», і того ж року Альберта Григоровича запросили очолити Головну редакцію з виробництва телефільмів Держкомітету з телебачення й радіомовлення при РМ УРСР. З ним почалася епоха вдалих київських серіалів, які мали успіх на телеекранах усього Союзу.

1973 року Путінцева призначено директором славнозвісної Київської кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. Альберт Григорович переїхав до Києва, але продовжував підтримувати зв’язки із Запорізькою обласною організацією Спілки письменників України. В ті роки вийшли «Аты-баты, шли солдаты» Л. Бикова, «Вавілон ХХ» І. Миколайчука, «Ярослав Мудрий» Г. Кохана та інші фільми, які вже стали класикою українського й радянського кіно. Саме Путінцев посприяв створенню у Києві Театру-студії та Студії з дубляжу іноземних фільмів.

Середина 1980-х рр. для А. Г. Путінцева – дуже важкий період – на його кіностудію приходять нескінчені перевірки – дуже муляло очі Москві та українському партійному керівнику Ю. Щербицькому українське поетичне кіно. Перевірки ніяких порушень не виявили, але директору таке нервування так просто не минуло – інфаркт, потім довготривале лікування, внаслідок чого він вже не мав змоги займати керівні посади.

Робота над кінострічкою режисера Ігоря Апасяна «В одну-единственную жизнь» (1986) стала останньою в творчій біографії талановитого сценариста У фільмі брали участь відомі актори того часу: Ада Роговцева, Микола Олялін, Ернст Романов та інші. Динамічну музику до картини написав композитор й співак Олександр Градський. Зйомки проходили у Запоріжжі – у центрі міста та на території заводу «Запоріжсталь».

Крім цього, А. Путінцев написав сценарій дохудожнього фільму «Житие святых сестер» і створив понад 20 документальних стрічок.

Як автор сценарію публіцистичного документального телевізійного фільму за книгою Л. І. Брежнєва «Возрождение», у 1980 р. Альберт Путінцев був відзначений Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка в галузі кіномистецтва. Разом з ним цю нагороду отримав і народний артист СРСР В’ячеслав Тихонов, який здійснював літературне читання.

Потім було забуття. У важкі, кримінальні, трагічні дев’яності роки нікого вже не цікавили людські долі. Забули й про Альберта Путінцева. Він переніс декілька інсультів, внаслідок яких почав страждати на хворобу Паркінсона. Від цієї хвороби він й помер 4 січня 1995 року. Похований Альберт Григорович Путінцев у Києві на Байковому кладовищі.

Одна з трьох обласних журналістських премій – для працівників електронних ЗМІ – носить ім’я Альберта Путінцева.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Ставничий, А. С. Вознесенська вежа / А. С. Ставничий ; Анатолій Ставничий. — Запоріжжя : АА Тандем, 2018. — С. 165–166.

Путінцев Альберт Григорович // Шевченківські лауреати, 1962–2012 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. — 3-є вид., змінене і доп. — Київ : Криниця, 2012. — С. 561–562.

Федина В. Путінцев Альберт Григорович / Василь Федина // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція]. — [2-е вид., перероб. і доп.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 13–15.

***

Путінцев Альберт Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/hOlcN40

Меморіальна дошка:

В пам’ять про Путінцева… // Запоріз. правда. — 2006. — 29 квіт. (№ 63). — С. 1.

Премія імені А. Г. Путінцева:

Їх іменем : [в т. ч. про премію ім. А. Г. Путінцева – за висвітлення соціально-економічної проблематики, питань духовного відродження та розвитку нац. культури (серед обл. електрон. ЗМІ)] // Пером і словом / Нац. спілка журналістів України , Запоріз. обл. орг-ція]. — [2-е вид., перероб. і доп.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 7.

26.06 – 125 років від дня народження Івана Івановича Семенченка (26.06.1897, м. Бердянськ – 12.07.1964, м. Москва, РФ), фахівця в галузі обробки металів різанням, професора, доктора технічних наук83.

26.06 – 30 років (1992) від дня заснування Запорізької єпархії Української Православної Церкви84.

26.06 – 30 років тому (1992) була підписана постанова Верховної Ради України «Про утворення Розівського району Запорізької області».

Література:

Про утворення Розівського району Запорізької області : постанова Верховної Ради України № 2505-ХІІ від 26 черв. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 37. — С. 546.

***

«Перехрестя віків» : міжрегіональний культурно-мистецький фестиваль : 20-й річниці відновлення Розівського району присвячується / Відділ культури і туризму Розівської РДА Запоріз. обл. ; [підгот. О. В. Нестеренко ; відп. за вип. Л. М. Налізько]. — [Розівка : б. в., 2012]. — 12 с. : іл. — На обкл.: Поле слов’янської мужності.

Розівський район // Запорізький край : фотоальбом. — Запоріжжя : Дике Поле, 2011. — С. 322–327.

Шевчук, С. П. Розівський район: минуле та сучасність / С. П. Шевчук, В. І. Марюха ; Центр краєзнавчих досліджень Північного Приазов’я. — Сімферополь : Атлас-Компакт, 2010. — 136 с.

Карта-схема туристично-рекреаційних ресурсів. Розівський район // Мандруємо запорізькими просторами : путівник-довідник / Упр. культури і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. турист.-інформ. центр ; [упоряд. С. Білівненко та ін.]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2008. — С. 52–53. 

Супруненко, В. П. Розовский район // Супруненко, В. П. Имя на карте : географические названия Запорожского края / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. — Запорожье : [б. и.], 2008. — С. 115–118.

Розівський район // Новітня історія України: Імена. Звершення. Творчість / авт.-упоряд. В. В. Болгов. — Київ : Новий Світ, 2006. — Вип. 1 : Запоріжжя. — С. 29.

Князьков, Ю. П. Розівський район // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства Ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від. — Запоріжжя : Тандем-У, 2006. — Вип. 2 : (Великобілозерський, Кам’янсько-Дніпровський, Куйбишевський, Михайлівський, Оріхівський, Пологівський, Розівський, Токмацький райони). — С. 315–326.

Розівський район // Запорізька область : ілюстров. енциклопедія. / [авт.: К. С. Карафін та ін.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2004. — [Т. 2] : Архітектура, культура, економіка, райони області. — С. 282–283.

Бабенко, В. Я. Розівський район: соціально-економічна характеристика // Запорожье – 2003 : обл. ежегод. информ.-телефон. справочник. — Запорожье, 2003. — С. 35–36.

27.06 – 60 років (1962) від дня заснування Українського науково-дослідного інституту спеціалізованих сталей, сплавів та феросплавів «УкрНДІспецсталь» (м. Запоріжжя)85.

27.06 – 20 років (2002) від дня заснування громадської організації Запорізького культурного товариства білорусів «Мінськ»86.

27.06 – 20 років (2002) від дня заснування «Нової археологічної школи» (на базі гуртків Запорізької обласної станції юних туристів).

Запорізький регіон має значну історико-культурну спадщину. Суспільний інтерес до пам’яток монументального мистецтва, природи та археології нашого краю посприяли виникненню різноманітних туристичних організацій. Значне місце серед них займає проєкт «Нова археологічна школа» – громадська організація, спрямована на популяризацію й охорону історико-культурних здобутків не тільки Запоріжжя, але й усієї України.

Нова археологічна школа (НАШ) була створена 27 червня 2002 року як невеликий гурток для дітей на базі ОСЮТур (обласної станції юних туристів, а з 2004 року – Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді). Засновники НАШ – Олег Тубольцев, Дмитро Кобалія, І. Пащенко – випускники історичного факультету Запорізького національного університету. Наразі це велика організація з міжнародними зв’язками (члени НАШ співпрацюють із колегами Канади, США, Італії, Португалії, Швейцарії, Молдови та ін.).

Тубольцев Олег Валентинович (народився 11 серпня 1967 року в м. Нікополь Дніпропетровської обл.) – випускник археологічного гуртка ОСЮТур, беззмінний керівник Нової археологічної школи. Вождь – так його називають члени колективу. Він одночасно працює старшим науковим співробітником Національного заповідника «Хортиця».

У НАШ беруть участь юнаки віком від 14 до 21 року, які захоплюються історією рідного краю. Кожного року до співпраці у школі долучаються від 80 до 100 представників молодого покоління, які, крім туристично-археологічної діяльності, займаються науковою працею і беруть участь у конференціях, а також конкурсах в секції Малої академії наук, здобуваючи призові місця. З кращими роботами можна ознайомитися в збірнику наукових праць Першої відкритої конференції молодих вчених з археології, етнографії і мистецтвознавства «Нова археологічна школа (2006, № 1).

Учасники організації зробили значний внесок у розвиток української археологічної науки. Протягом декількох років (2007–2012) вони допомагали у дослідженні більш ніж 1600 курганів в Білозерському, Михайлівському, Вільнянському, Розівському, Новомиколаївському та Гуляйпільському районах. Вихованці школи брали участь у розкопках археологічних пам’яток у с. Біленьке, Мечеть-Могили, палеолітичної стоянки Міри на березі Дніпра, Черняхівського поселення Портмашево, ординського городища Кінські Води, Консуловського городища та ін.

О. Тубольцев у жовтні 2019 року зробив одне із найбільш сенсаційних відкриттів останніх років – це Олександрівська фортеця, початок будівництва якої датується 15 серпня 1770 року. Її призначенням було захищати землі від татарських нападів. Це один із прикладів існування міської археології в степах України. Перед членам команди НАШ стоїть завдання подальшого встановлення розмірів і відкриття об’єктів фортеці.

Археологічний об’єкт Генералка-2, розташований на березі острова Хортиця в балці Генералка, був відкритий у 1999 році, але його вивчення продовжується й донині. Не останню роль в розкопках відіграють члени НАШ. Тубольцевим і його колегами під час розкопок «Генералки-2» (яка датується ІІІ тис. до н. е.) було знайдено друге погребіння, керамічні вироби і кістки тварин того часу.

Вихованці археологічної школи долучилися до вивчення Кам’яної Могили – визначної археологічної і культурної пам’ятки. У полі зору – побудова поселення Кам’яна Могила-1, пошук свідчень одомашнення тварин, тлумачення наскельного живопису Могили (публікацію, присвячену наскельному живопису, можна побачити в австралійському журналі «Rock Art Research»).

Настанови, якими керуються у роботі керівники НАШ, – популяризація археологічної справи, доступність у викладанні археологічної науки для молодшого покоління, загартування особистості дитини під час колективної роботи на розкопках і таке інше. Крім археологічних і туристичних знань, робота в цій школі дає змогу оволодіти навичками 3D-моделювання, фотографії, малювання, риторики. Крім того, лідер школи і його колеги активно вводять у дослідження археологічних об’єктів цифровий компонент (просторове розміщення матеріалу, дистанційне зондування землі, аерофотознімання, віртуальні проєкти тощо).

Створення таких організацій, як Нова археологічна школа, і робота таких волонтерів, як О. Тубольцев, свідчить про небайдужість нащадків до історичного і культурно минулого рідної землі, про намагання краще зрозуміти українську історію і розповісти про неї далеко за межами державних кордонів.

(М. В. Гаполова)

Література

Людина та її слід. Природа і комунікація : до 50-річчя Олега Валентиновича Тубольцева / упоряд., вступна стаття Д. В. Кіосака, С. Б. Радченка. — Київ : Академперіодика, 2017. — 190 с. : 12 іл.

Шелегеда, В. І. Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді : сторінки історії 1948–2008 роки. — Запоріжжя : [Кераміст], 2008. — 92 с.

Тубольцев, О. Нова археологічна школа / Олег Тубольцев // Світогляд. — 2014. — № 3 (47). — С. 52–55.

28.06 – 100 років від дня народження Пантелея Борисовича Лактіонова (Локтіонова) (28.06.1922, с. Новотроїцьке Бердян. р-ну – 24.07.1944, м. Брест, Білорусь), гвардії старшого лейтенанта, Героя Радянського Союзу (1945, посмертно).

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Лактионов Пантелей Борисович // Варяник, О. В. Герои земли запорожской / О. В. Варяник. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 142–143.

Лактионов (Локтионов) Пантелей Борисович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 799–800.

28.06 – 90 років від дня народження Павла Миколайовича Галкіна (28.06.1932, м. Кисловодськ Ставропол. край, РФ), Героя Соціалістичної Праці (1986), директора Запорізького титано-магнієвого заводу.

Література про життя та діяльність:

Голдобін, А. І. Галкін Павло Миколайович // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня / А. І. Голдобін ; під заг. ред. І. Р. Щербахи ; перекл.: С. М. Кириченко, М. О. Сидоренко. — Дніпропетровськ : Січ, 2002. — С. 548–550.

Шаповалова, Н. Н. Серцем не стареть // Кичкас. — 2010. — № 4.

Цього місяця виповнюється:

– 80 років тому (1942) на Запорізькому паровозоремонтному заводі була заснована підпільно-диверсійна група (керівники Л. Ачкасов, Б. Миронов).

Липень

01.07 – 110 років від дня народження Петра Яковича Гаврилова (01.07.1912, м. Ростов-на-Дону, РФ – 21.03.1999, м. Сімферополь, Крим), полковника артилерії, учасника визволення Мелітополя, почесного громадянина м. Мелітополя (21.10.1993).

Петро Якович Гаврилов народився 1 липня 1912 р. в м. Ростові-на-Дону. Освіта середня. 25 років життя віддано захисту Вітчизни. В 1938 р. брав участь у боях на озері Хасан. На фронтах Другої світової війни з червня 1941 р. до травня 1945 р. Пройшов путь від командира взводу до командуючого артилерією дивізії, командира артилерійської бригади. Учасник боїв на Смоленщині в районі Ярцево (липень 1941 р.), в наступі під Москвою (грудень 1941 р.), під Вязьмою і Ржевом (літо 1942 р.), Сталінградської битви, визволенні міст Новочеркаська, Матвєєв–Курган, визволення м. Мелітополя (жовтень 1943 р.), ліквідації Нікопольського плацдарму (1944).

Як командуючий артилерією 118-ї Мелітопольської стрілецької дивізії, брав участь в визволенні м. Тирасполя, Бендер, Львова. З 12 січня 1945 р. брав участь в Вісло-Одерській операції, визволяв населені пункти Польщі і Німеччини. Брав участь у визволенні м. Прага. На річці Ельба – зустріч з американськими військами в кінці війни.

Нагороджений: три ордени Червоного Прапора, орден Вітчизняної війни I ступеня, орден Вітчизняної війни II ступеня, два ордени Червоної Зірки, бронзовий хрест 2 ступеня (США), багатьма медалями.

Після закінчення війни Петро Якович Гаврилов жив в Сімферополі. Працював директором будинку для людей похилого віку, головою заводського комітету ДТСААФ. Багато років полковник запасу Гаврилов Петро Якович був головою Ради ветеранів 118-ї Мелітопольської стрілецької дивізії.

21 жовтня 1993 р. Петру Яковичу Гаврилову за відвагу і героїзм, проявлені під час боїв за місто Мелітополь (1943 р.), було присвоєно звання «Почесний громадянин Мелітополя».

Помер полковник артилерії у відставці П. Я. Гаврилов 21 березня 1999 року. Похований в Сімферополі.

(В. В. Сакун)

Література:

Гаврилов Петр Яковлевич : автобиография (копия). – Фонды Мелитопольского краеведческого музея.

Про призначення Гаврилову П. Я. звання «Почесний громадянин Мелітополя» (копія) : рішення Мелітоп. міськ. ради. – Фонди Мелітопольського краєзнавчого музею.

Гаврилов П. Я. [Электронный ресурс] // Музейный комплекс «Дорога памяти»: Гаврилов Петр Яковлевич. – Режим доступа : https://cutt.ly/hOlQZhe

01.07 – 30 років (1992) від дня заснування військової частини 3042 Національної гвардії України.

02.07 – 30 років (1992) від дня заснування кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних дисциплін Запорізького національного університету.

Література:

Карагодін, А. І. Кафедра джерелознавства, історіографії та спеціальних дисциплін / А. І. Карагодін, Б. А. Бровко // Історичний факультет Запорізького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга / М-во освіти і науки України, Запоріз. держ. ун-т ; [під ред. Ф. Г. Турченка]. — Запоріжжя : Просвіта, 2001. — С. 26–30.

05.07 – 90 років тому (1932) в с. Михайло-Лукашеве Вільнянського району відкрилася перша Запорізька (окружна) сільськогосподарська виставка.

09.07 – 140 років від дня народження Михайла Єлисейовича Слабченка (09.07.1882, Нерубайські хутори (нині – с. Нерубайське Біляїв. р-ну Одес. обл.) – 27.11.1952, м. Первомайське (нині – Миколаїв. обл.), історика, академіка ВУАН (1927).

Серед повернутих останніми роками українській науці та культурі імен чільне місце належить дійсному члену Всеукраїнської Академії наук Михайлу Єлисейовичу Слабченку.

Слабченко Михайло Єлисейович – один із фундаторів українського відродження першої половини XX ст. та державницького напряму в національній історіографії, автор низки новаторських, талановитих праць, які заклали основу вивчення історії економіки та права України.

Народився Михайло Слабченко на Нерубайських хуторах під Одесою в сім’ї каменяра. Після закінчення початкової школи і духовного училища він у 1903–1905 рр. навчався на історико-філологічному, а з 1905 до 1910 р. – юридичному факультеті Новоросійського (Одеського) університету. Учень професора І. Линниченка. Відчув вплив поглядів М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Сумцова. Ідея самовизначення України приводить Слабченка в ряди УСДРП, яка, як йому здавалось, найбільш повно враховувала інтереси українського народу. Політична діяльність цього періоду не обмежується участю в УСДРП. Він входив також до складу студентської громади одеської «Просвіти», був активним учасником «Української хати» та інших національно-культурних осередків.

Закінчивши в 1910 р. юридичний факультет, отримує стипендію для підготовки до професорського звання. Молодого дослідника чекає захоплююче наукове відрядження до Франції, навчання в школі права Сорбонни, праця в архівах і бібліотеках (1911–1912 рр.), але політичне минуле перекреслює всі творчі плани. З відрядження М. Є. Слабченка було відкликано і в 1912 р. призвано у 60-й Галицький полк. У 1914–1917 рр. перебував у діючій армії на фронтах Першої світової війни. В 1918 р. М. Є. Слабченко повертається до великої наукової та науково-організаційної діяльності. За його безпосередньою участю було створено в Одесі Український Фребелівський (вчительський) та Український театральний інститути, які Слабченко очолював до 1923 р. Був також організатором перших українських шкіл в Одесі, започаткував 9 таких навчальних закладів.

У 1920–1930 рр. – професор Одеського інституту народної освіти, лектор з курсу історії класової боротьби в Україні. Організатор власної школи істориків (Т. Слабченко, І. Бровер, С. Ковбасюк, М. Рубінштейн та ін., загалом близько 40 осіб). У 1926 р. М. Є. Слабченко очолював Одеську науково-дослідну секцію історії України. Був головою Товариства краєзнавців, членом Одеського наукового товариства при ВУАН. З 1922 р. – магістр, з 1928 р. – доктор історії, з 1929 р. – дійсний член Всеукраїнської академії наук.

За дослідження з соціально-економічної та адміністративно-юридичної історії Запорожжя отримав премії Наркомату освіти УСРР (1926 р.) і Всеукраїнського комітету сприяння вченим (1927 р.).

Перу вченого належить більше 240 друкованих праць – від багатотомних наукових монографій до дрібних заміток у газетах, переважна частина з яких присвячена політичній, соціально-економічній та юридичній історії Гетьманщини та Запорожжя XVII–XVIII ст.: «Господарство Гетьманщини XVII–XVIII ст.», т. 1–4 (1922–1925) ; «Соціально-правова організація Січі Запорозької» (1927) ; «Запорізькі печатки ХУІІІ ст.» (1928) ; «Паланкова організація Запорізьких Вольностей» (1929).

У 20-ті роки науковий доробок вченого був загальновизнаним. Праці М. Слабченка викликали жвавий відгук серед істориків, істориків права, економістів. За його ініціативи у 20-х рр. вперше готувалось до друку фундаментальне видання архіву Нової Січі. Д. І. Багалій вважав М. Є. Слабченка «найвидатнішим істориком українського і запорозького козацтва XVII–XVIII ст.».

Вчений дослідив комплекс важливих питань історії Запорожжя – кількість та типи міст і містечок, їх роль в адміністративному політичному і соціально-економічному, військовому житті Січі; політичний статус Запорожжя в складі Російської держави, посилення наступу на землі і права козацтва; соціальний склад населення Запорозьких Вольностей, судочинство, адміністративно-територіальний поділ тощо. Академік першим комплексно вивчив господарство Запорожжя – землеволодіння, землеробство, промисли, торгівлю і т. ін. М. С. Слабченко створив оригінальну схему історії Запорожжя, вважаючи його «військовою державою». Дійшов висновку, що курінь поклав початок Запорозькому державному утворенню і був його основою; вважав внутрішнім устроєм «федерацію куренів». Вчений вважав, що в територіальному плані Запорожжя було об’єднанням військових містечок (фобургів) як осередків військової та господарської колонізації, причому посилення української колонії, розширення території за часів Нової Січі закономірне до виникнення паланок. Слабченко проаналізував роль та функції паланок, їх внутрішнє життя, окреслив компетенцію паланкової старшини. Стверджував, що на Запорожжі панує військове право, яке виконувало функції державного. Ще систематично подав аналіз всіх інших галузей права на Запорожжі – судового, кримінального, процесуального та цивільного. Вважав його писаним з XVIII ст., довів існування інституту приватної власності. Слабченко вперше подав аналіз соціальної структури козачої людності. Провідною верствою вважав січовиків, відповідною елітою – старшину, яка покладала господарські функції на козаків-гніздюків, селян, ремісників, наймитів. Він не лише довів наявність глибокої майнової та соціальної диференціації на Запорожжі, а й показав наявність двох типів соціальних протиріч: всередині козацтва (між січовиками і гніздюками) та між козачою і не козачою людністю. М. Є. Слабченко вважав, що гострота соціальних суперечностей визиск старшини та паразитизм січовиків часів Нової Січі щодо селян, ремісників, торгівців, наймитів і навіть козаків-гніздюків призвів до індиферентного ставлення населення Запорожжя до ліквідації Січі. Одночасно вчений обстоював тезу про «мусульманський» тип феодалізму на Запорожжі.

Слабченко незаперечно довів імперіалістичний, колонізаторський характер політики Москви щодо Запорожжя, що мало руйнівні наслідки. Показав, як запорозька еліта під тиском Російської імперії і Гетьманщини, в процесі зміни військово-стратегічного становища, посилення конкуренції збоку російського та українського дворянства втрачала свої генетичні риси, перетворювалася в імперське дворянство і навіть заводила кріпаків ; Запорожжя поступово втрачало характерні військові риси в державному, соціально-політичному та соціально-економічному устрої і поступово перетворювалося у звичайний регіон України.

М. Слабченко високо оцінював роль Запорожжя в історії України, підкреслював його значення в українській колонізації Південної України, яка спочатку мала військовий, а з XVIII ст. – господарський характер. Учений наголошував на зміні характеру запорозької державності із середини XVIII ст. (втрата ознак першої військової держави) і дійшов висновку, що за тенденціями соціально-економічного, політичного і юридичного розвитку Запорожжя часів Нової Січі принципово не відрізнялося від інших регіонів України.

М. Є. Слабченко у своїх дослідницьких працях був продовжувачем кращих традицій української історіографії, прихильником і лідером державницького напрямку. Головною рисою вченого була безмежна любов до України, віддане служіння справі її національного, державного і культурного відродження.

Трагічно склався життєвий шлях ученого. Разом із сином Тарасом у березні 1930 р. його було засуджено на шість років ув’язнення у справі СВУ (Спілки визволення України) і заслано на Соловки. Після звільнення 1936 р. М. Слабченка знову засудили на десять років позбавлення волі. Останні роки провів у важких злиднях, помер 27 листопада 1952 р. у м. Первомайську Миколаївської області. Повністю був реабілітований у 1989 р. У 1990 р. загальні збори Академії наук України поновили Михайла Слабченка у складі дійсних членів Академії.

(Т. Г. Черних)

Вибрані публікації, що стосуються історії запорозького козацтва:

Паланкова організація Запорозьких Вольностів / М. Слабченко // Праці Комісії для виучування західно-руського та українського права. —Київ, 1929. — Вип. VI. — С. 159–252.

Запорізькі печатки ХУІІІ ст. / М. Слабченко // Записки історико-філологічного відділу УАН. — 1928. — Кн. 19. — С. 102–109.

Соціяльно-правова організація Січи Запорозької / М. Слабченко // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. — Київ : з друкарні Укр. Акад. Наук, 1927. — Вип. ІІІ. — С. 203–340.

Література про життя та діяльність:

Музичко, О. Слабченко Михайло Єлисейович / Олександр Музичко // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. — Київ : [б. в.], 2016. — Т. 2. — С. 367–370.

Заруба, В. М. Історик держави і права України М. Є. Слабченко (1882–1952) : монографія. — Дніпропетровськ : Ліра, 2004. — 455 с.

Слабченко Михайло Єлисейович // Провідники духовності в Україні / за ред. І. Ф. Кураса. — Київ : Вища шк., 2003. — С. 554–555.

Водотика, С. Г. Михайло Єлисейович Слабченко // Українське козацтво : мала енциклопедія / Наук.-дослід. ін-т козацтва при Запоріз. держ. ун-ті ; [редкол. Ф. Г. Турченко (кер.) та ін.]. — Київ : Генеза ; Запоріжжя : Прем’єр, 2002. — С. 452–453.

Михайло Слабченко // Золота книга української еліти : інформ.-імідж. альманах : у 6 т. — Київ : Євроімідж, 2001. — Т. 2. — С. 400–401. —Текст укр. та англ. мовами.

Усенко, І. Б. Слабченко Михайло Єлисейович // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; [редкол.: Римаренко Ю. І. (відп. ред.) та ін.].— Київ : Генеза : Довіра, 1996. — С. 884.

Водотика, С. Г. М. Є. Слабченко як історик запорозького козацтва / С. Г. Водотика, Л. А. Савенок // Запоріжжя в історії та культурі : тези доп. і повідом. респ. наук. конф. / Запоріз. держ. ун-т ; редкол.: В. М. Тихомиров [та ін.]. — Запоріжжя : [б. в.], 1991. — С. 31–33.

Григор’єв, Т. Ф. З сім’ї робітника-каменяра : (М. Є. Слабченко) // Репресоване краєзнавство (20–30 роки) / Ін-т історії України. — Київ : Рідний край, 1991. — С. 32–37.

***

Оглоблин, О. Проблема української економіки в науковій і громадській думці ХІХ-ХХ в. : (до 90-річчя першої публікації статті) / О. Оглоблин // Укр. іст. журн. — 2018. — № 4. — С. 175–202.

Матяш, І. «Дипломатична історія України» Євгена Слабченка : (передмова та уривок з книги Є. Слабченка, доба козаччини) / І. Матяш, І. Константюк // Зовнішні справи. — 2015. — № 8. — С. 32–36.

Заруба, В. М. Соціально-правова та адміністративно-територіальна історія Запорозької Січі (ХУІІІ ст.) у працях академіка М. Слабченка // Вісник ЗЮІ. — 2004. — № 2. — С. 307–317.

Академік М. Є. Слабченко: повернення в історію : [добірка статей] / І. Курас, С. Водотика, Л. Савенок, Ю. Шаповал, В. Чишко // Вісник Академії наук України. —1993. — № 2. — С. 37–55.

Винар, Л. Академік Михайло Слабченко : (матеріали до біографії та бібліографії) ; Додаток. Вибрана бібліографія праць Михайла Слабченка [за 1909–1942 рр.] / Любомир Винар // Укр. історик. — 1982. — Т. ХІХ, № 3–4. —С. 19–39.

12.07 – 120 років від дня народження Михайла Федоровича Сидоренка (12.07.1902 – 1989), видатного українського вченого-садівника, заслуженого діяча науки, заслуженого агронома України, Героя Соціалістичої Праці, засновника Інституту зрошуваного садівництва в м. Мелітополь87.

13.07 – 90 років від дня народження Віктора Семеновича Берковського (13.07.1932, м. Запоріжжя – 22.07.2005, м. Москва, РФ), науковця, композитора, барда88.

Віктор Семенович Берковський народився 13 липня 1932 р. у місті Запоріжжя. Його батько – Семен (Самуїл) Михайлович Берковський – працював бухгалтером на металургійному заводі «Дніпроспецсталь». Мати – Етель Вікторовна Герц – була відомим у місті лікарем-кардіологом. У спогадах про своє дитинство Віктор розповідав, що одного разу до його дитсадку прийшла комісія, яка відбирала талановитих дітей. Після прослуховування Віктора Берковського вони порекомендували батькам дуже обдарованого хлопчика зайнятися навчанням музикою. Батько купив синові маленьку скрипку й відправив до музичної школи, але Віктор був дуже непосидючим та активним малюком, якому до вподоби було грати з друзями на подвір’ї, а не сидіти за інструментом. Незабаром усі ці заняття йому набридли – він почав їх пропускати, а потім й трощити смички. Зрештою батьки залишили сина у спокої.

З початком війни батько Віктора залишає мирну професію та йде на фронт рядовим піхоти. Родина Берковських, як і багато інших, була евакуйована, вони мешкали у Сталінську (нині Новокузнецьк, РФ). Мати працювала завідувачкою терапевтичним відділенням у госпіталі для важкопоранених. Лікувала вона й артистів, як місцевих, так і евакуйованих, вони дарували їй контрамарки. Так що на всі концерти та вистави, які там проходили, мати водила і маленького Віктора. Батько після важкого поранення в обидві руки в 1942 р. був демобілізований і повернувся до своєї родини в евакуацію.

У 1946 р. родина Берковських повертається до Запоріжжя. У 1950 р. Віктор закінчив середню школу № 50 та вступив спочатку до Московського автомобільно-дорожнього інституту, але після першого курсу вирішив перейти до Московського інституту сталі (пізніше перейменований у Московський інститут сталі й сплавів, МІСіС). Закінчивши престижний вуз у 1955 р. за спеціальністю «Обробка металу тиском», Віктор Берковський відмовився від вигідного розподілу на московський завод «Серп і молот», а повернувся в рідне Запоріжжя. Він почав свою кар’єру на електрометалургійному заводі «Дніпроспецсталь». Там на той час зібрався молодий творчій колектив інженерів-новаторів, які були справжніми ентузіастами своєї справи. Щоб досконало освоїти вибрану професію, вивчити її з самого початку, Віктор (за власною ініціативою) почав працювати робітником-вальцювальником прокатного стану. Молодий спеціаліст за 8 років послідовно пройшов усі ступені професії металурга-прокатника, був вальцювальником, майстром, калібрувальником, старшим калібрувальником прокатного цеху, аж поки дійшов до посади заступника начальника (а фактично він був начальником) технічного відділу заводу. Але молодого фахівця все ж приваблювала наука. Спочатку він навчався заочно в аспірантурі МІСіС, а потім, у 1962 р., повернувся у Москву, де вступив на очну форму навчання. У 1967 р. Берковський захистив кандидатську дисертацію, рівень якої був оцінений опонентами як докторський, після чого залишився працювати й викладати у цьому інституті. У 1996 р. отримав звання професора.

Але, крім науки, в житті Віктора Берковського була ще одна пристрасть – він писав музику в жанрі авторської пісні. Тому паралельно з навчанням в аспірантурі Віктор Берковський вступає до вечірньої музичної школи. На той час йому вже було 30 років. І хоча школа була для дітей, та здивовані викладачі його все ж таки прийняли, навіть виділили окремого вчителя. Віктор за один рік він пройшов декілька курсів. На жаль, на цьому його музична освіта закінчилася, бо на два роки (1970–1972 рр.) Берковського направили у відрядження до Індії, де він у складі професорської групи викладав на металургійному факультеті Індійського технологічного інституту в місті Кхарагпур, неподалік Калькутти. Та навіть під час своєї наукової роботи в Індії Віктор Берковський створив так званий хор російських професорів, виступи якого мали чималий успіх у місцевої публіки. А ще розповідали, що на своєму автомобілі ГАЗ-69 він неодноразово самостійно перетинав місцеві дикі джунглі, бо туризм був ще одним із захоплень молодого обдарованого фахівця.

Головними напрямами наукової праці В. С. Берковського були розробка теоретичних основ й програмного забезпечення комп’ютерних систем для розрахунку технологічних параметрів процесу сортової прокатки та створення автоматизованих систем для управління режимом прокатки прокатних станів. Під його керівництвом були захищені 14 кандидатських дисертацій. Віктор Семенович опублікував більше 120 наукових праць, багато навчальних посібників й статей у наукових журналах. За досягнення в галузі освіти йому було присвоєне звання почесного робітника вищої професійної освіти РФ.

Так сталося, що майже все життя, нарівні з викладацькою й науковою діяльністю, Віктор Берковський писав музику, тому часто його називали професором, що співає. Він почав писати пісні ще у Запоріжжі, у 1957 – 1958 рр., тоді авторська пісня тільки починала поширюватися. Віктору подарували першу гітару та навчили акордам, а його початкові музичні проби пройшли у батьківській квартирі, на проспекті Металургів, у будинку №3. Розповідають, що в ті часи, коли Віктор Берковський проживав у Запоріжжі, він з друзями підробляв у ресторані «Дубовий гай».

1960-ті роки в СРСР були відзначені масовим, майже поголовним інтересом до поезії, який часто перетинався з бардівською піснею. Творчість Берковського посіла особливе місце у цьому музичному жанрі – він належить до вузького кола корифеїв та основоположників авторської пісні, а неповторний ліричний голос назавжди закохував у себе слухача. А ще в нього був геніальний дар аранжувальника, і цю особливість Берковський використовував під час спільних концертів з іншими гітаристами, що раз за разом надавало його пісням іншого вигляду та звучання. Хоч сам Віктор і не писав віршів, був «лише композитором», але він безпомилково визначав серед творчості улюблених поетів найкраще й доповнював поезію своїми чудовими мелодіями. До своєї музичної діяльності, до речі кажучи, він ставився так само серйозно та відповідально, як і до наукової праці, ретельно доводив до досконалості кожну мелодію, кожну пісню. Іноді Берковський навіть «втручався» в текст вірша, змінював таким чином, щоб співати його було легше, щоб він ставав більш пісенним, милозвучним.

Простий перелік авторів текстів, до яких складав пісні Берковський, свідчить про висококласний відбір поетичного матеріалу. Бродський, Тарковський, Самойлов, Кіплінг, Кочетков, Свєтлов, Рождественський, Окуджава… Щоб зважитися на таке співавторство, треба мати неабияку творчу сміливість. А іноді, завдяки його пісням, друге життя отримали вірші багатьох поетів – інакше дехто з них залишився б непоміченим для більшості людей. Але Віктор Берковський завжди обирав для себе лише близькі за духом вірші й створював такі гармонійні та бездоганні мелодії, що відкривав у давно знайомих словах новий зміст й глибину, зрозумілі будь-кому. А такі його пісні, як «Гренада», «Под музыку Вивальди», «Лошади в океане», «С любимыми не расставайтесь» достатньо було прослухати лише один раз, щоб запам’ятати на все життя і сам твір, і автора-виконавця. Тому Віктора Семеновича ще за життя називали класиком авторської пісні і пісенним драматургом, бо він настільки різноманітний та непередбачуваний, і так багато в нього несподіваних музичних рішень! Цією особливістю творчості й вирізняється він серед багатьох бардів, які, на жаль, стають усе ближче до естрадної, а іноді й до «попсової» пісні. Пісні Берковського стали своїми, рідними для всього покоління «шістдесятників», вони продовжують пропагувати романтику та життєлюбство молодості, маючи для цього нові щирі інтонації.

Доленосним було знайомство Віктора Берковського з композитором та автором-виконавцем Сергієм Нікітіним, а співпраця цих талановитих особистостей – багатоплідною й становить велику частину творчості обох музикантів. До речі, вперше зі сцени багато відомих пісень Берковського прозвучали саме у виконанні Сергія та Тетяни Нікітіних, і вони це робили так гарно й душевно, що сам автор музики довгий час не мав потреби в особистому виконанні. Потім Нікітін почав залучати Віктора до виступів, вони давали спільні концерти, разом писали музику до театральних і радіовистав, а також до кінофільмів. Згодом Сергію Нікітіну все ж вдалося умовити Віктора виступати зі своїми піснями самому. З концертами Віктор Берковський почав виступати значно пізніше за своїх сучасників-бардів – лише наприкінці 1970-х рр. для широкого загалу слухачів стало можливим послухати пісні Берковського у його авторському виконанні.

У 1978 р. до СРСР приїхав знаменитий диригент Поль Моріа зі своїм оркестром й вирішив записати на платівку яку-небудь пісню радянських композиторів. Багато було охочих, щоб у виконанні цього оркестру прозвучали, як тоді казали, «мелодії радянських композиторів». Та записав Поль Моріа «Под музыку Вивальди» Берковського і Нікітіна, тому що решта пісень радянських композиторів йому зовсім не сподобалась.

Крім Нікітіних, Віктор Берковський виступав разом з Галиною Бочкіною і Дмитром Діхтером, а потім давав концерти й записувався з Дмитром Богдановим (у якого, до речі, теж була основна робота математика-програміста). Більшість альбомів Берковського була записана саме у цьому дуеті.

Віктор Берковський є автором понад 200 пісень. Багато з них видані в авторських збірках «Папа, мама, гитара и я : песни С. Никитина и В. Берковского для детей и их родителей» (видавництво «Музыка», 1990), «Виктор Берковский. Песни» (видавництво «Советский композитор», 1991), але найбільш повна збірка – книга «100 песен Виктора Берковского» (видавництво «Аргус», 1995). Також його твори публікувалися багатьма журналами, газетами, їх включено у десятки пісенних збірок і сайтів Інтернету.

Ще у В. С. Берковського був спільний з Сергієм Нікітіним цікавий проєкт «Песни нашего века» (1998). До останнього року життя Віктор Семенович залишався там і художнім керівником, і головним натхненником. Ним був зібраний ансамбль відомих виконавців, які співали у жанрі авторської пісні, і досить успішно – записано багато однойменних компакт-дисків та аудіокасет, в Росії та за кордоном новий колектив провів понад 100 концертів. Їхні пісні стали лідерами тогочасних хіт-парадів – це був перший випадок, коли авторська пісня перемогла поп-виконавців.

Про себе Віктор Берковський розповідав, що коли він втомлювався від пісень (бували рази, коли давав 25 концертів за місяць), то з великою радістю повертався додому і йшов до інституту. Але коли в нього довго не було концертів, то дуже сумував за слухачами.

Віктор Семенович Берковський помер після важкої тривалої хвороби 22 липня 2005 р., йому тільки виповнилося 73 роки. Труна для прощання стояла в Московському інституті сталі й сплавів, де десятки років викладав Віктор Семенович. Тільки тоді багато хто з присутніх дізнався, що він був крупним вченим, автором наукових книг, професором, який виховав десятки учнів. За спогадами друзів, він взагалі ніколи і нічим не любив вихвалятися. Його поховано у Москві, на Миколо-Архангельському кладовищі.

Кожен рік, 13 липня, у день народження Віктора Берковського, на його дачі у Підмосков’ї, за підтримки його друзів проходять традиційні «Берковські вечори». На зеленій галявині під навісами збираються кращі виконавці його пісень та вдячні слухачі. Лунають спогади друзів й вірші сучасних поетів, зі сцени співають відомі барди й музичні колективи. З 2016 р. сценарій вечорів доповнився включенням до концерту на телевізійному екрані виступів Віктора. Його живий голос додав дійству неймовірної атмосфери душевності й тепла. Він був надійною, мудрою і дуже інтелігентною людиною, як і його пісні – абсолютно щирі, відверті й при цьому абсолютно добрі – вони завжди несуть світло.

У Запоріжжі теж пам’ятають Віктора Берковського. 2008 року на будинку № 3, що на проспекті Металургів, де в 1946–1961 рр. мешкав відомий композитор і вчений-металург, було встановлено меморіальну дошку. А в липні 2020 р. біля пам’ятної дошки пройшло невеличке свято авторської пісні на честь Віктора Семеновича. У вуличному концерті взяли участь барди із Запоріжжя, Запорізький театр поетичної пісні, Ганна Киящук, тріо «Неслыханная прибыль», які виконали найвідоміші з пісень Віктора Берковського та згадували щирість його творчості. Напередодні концерту автор меморіальної дошки скульптор Борис Чак власними коштами оновив дошку й зробив оригінальну підставку для квітів у вигляді половинки гітари.

За словами одного з його друзів, Андрія Максимова, письменника та телеведучого, Берковський казав: «Человек, не видевший прокатный стан, не видел в жизни красоты!»

Віктор Семенович Берковський – людина, яка об’єднала у собі два майже протилежні таланта – вченого й музиканта. Він залишив після себе яскравий слід як в історії музики, так і науки.

Він не був членом Спілки композиторів, тому що не навчався музиці в професійних навчальних закладах й не володів необхідним папірцем, який офіційно засвідчував би його професійну майстерність. Він просто писав пісні, які люди люблять, співають, будуть любити й співати завжди.

Література про життя та діяльність:

Владимир Семенович Берковский // Запорожский край для гостей : путеводитель. — [Запорожье : Авантаж-Медиа, 2010]. — С. 291.

***

Металлург, ученый и музыкант // Электрометаллург. — 2020. — 17 июля (№ 26). — С. 6.

Дорошенко, В. Песни с проспекта Металлургов / Виталина Дорошенко // Запорожье вечернее. — 2020. — 16 июля (№ 29). — С. 22.

Чуприна, А. Завтра – встреча «У В. Берковского» / Анна Чуприна // МИГ. — 2012. — 12 июля (№ 28). — С. 19.

Інтернет-ресурси:

Берковський Володимир Семенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/wOl50Gj

Пам’ятна дошка в Запоріжжі:

Олейник, С. Гитара на стене / Светлана Олейник // Индустр. Запорожье (Панорама). — 2020. — 2 июля (№ 27). — С. 13.

Запорожцы увековечили память автора «Гренады» // Портмоне. — 2008. — 17 июня (№ 22). — С. 15.

13.07 – 80 років від дня народження Анастасії Сергіївни Алафінової (13.07.1942, с. Гусєвка Гаврилов. р-ну Тамбов. обл., РФ), почесного громадянина м. Мелітополя (27.10.2010), керівниці «Мелітопольгазу».

Анастасія Сергіївна Алафінова народилась 13 липня 1942 року в с. Гусєвка Гаврилівського району Тамбовської області в родині селян.

В 1950 році пішла до школи, яку закінчила в 1957 році. В 1961 році закінчила Калінінградський комунально-будівельний технікум за спеціальністю – технік-газовик. Одружена, має двох дітей та двох онуків.

Загальний стаж роботи – 49 років. Свою трудову діяльність розпочала інженером тресту Туймазагаз (Башкирія). У 1966 році прийнята майстром до контори скрапленого газу м. Мелітополя. З 1976 року працювала інженером виробничо-технічного відділу, а з 1986 року –керівником цього відділу.

В 2003 року протягом восьми років працювала керівником Центру підготовки кадрів. За 46 років професійної діяльності Алафіновій Анастасії Сергіївні неодноразово оголошено подяки, вона також неодноразово нагороджена почесними грамотами. В 2009 році її нагороджено Почесною відзнакою НАК «Нафтогаз України» III ступеня та Почесною відзнакою Президії Ради профспілки працівників газових господарств України. Алафінова Анастасія Сергіївна заслужено користується повагою і авторитетом працівників підприємства та громадськості міста.

27 серпня 2010 року Алафіновій Анастасії Сергіївни присвоєно звання «Почесний громадянин міста Мелітополя».

(В. В. Сакун)

Література та інтернет-ресурси:

Алафінова Анастасія Сергіївна : автобіографія (копія). — Фонди Мелітопольського краєзнавчого музею.

Про присвоєння звання Почесний громадянин м. Мелітополя Алафіновій А.С. (копія) : рішення сесії Мелітопольської міської ради. — Фонди Мелітопольського краєзнавчого музею.

Сергій Мінько привітав Почесного громадянина Мелітополя з днем народження [Електронний ресурс] // Новости Мелитопольского городского совета: Алафинова А. С. (липень 2018) — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/7OzqjfG

Алафінова А. С. [Електронний ресурс] // Facebook: Мелітопольський краєзнавчий музей : Дайджест-імпреза «Видатні особистості Мелітополя» — Алафінова А. С. (липень 2021) — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/OT7G0Zn

17.07 – 150 років від дня народження Дмитра Феофановича Ігнатенка (17.07.1872 (за іншими відомостями – 18.02), с. Агаймани Мелітоп. повіту (нині — Іванів. р-ну Херсон. обл.) – 27.09.1935, м. Мелітополь), протоієрея89.

Література про життя та діяльність:

Авдеенко, С. И. От веры не отрекся : святые земли Мелитопольской / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2018]. — С. 75–105.

17.07 – 100 років від дня народження Петра Павловича Клеймьонова (17.07.1922, с. Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського р-ну – 24.09.2018, м. Мелітополь), полковника міліції, почесного громадянина м. Мелітополя. В 1961–1973 рр. очолював Мелітопольський міський відділ міліції.

Петро Павлович Клеймьонов народився в селянській родині. Після закінчення Алексієвської НСШ в 1940 році почав трудову діяльність ваговиком у рідному колгоспі «День врожаю».

На початку Великої Вітчизняної війни (10.07.1941 р.) добровольцем йде на фронт і знаходиться у бойових рядах Робітничо-Селянської Червоної Армії до її закінчення. Він брав участь в боях у складі 197-го стрілецького полку 99-ї стрілецької дивізії – червоноармійцем-розвідником; 508-го окремого зенітно-артилерійського дивізіону – командиром відділення; 990-го зенітно-артилерійського полку 123-ї дивізії – старшиною роти. Брав безпосередню участь у звільненні міста Севастополя.

В 1946 році після демобілізації повернувся в рідний колгосп, де працював помічником бухгалтера і секретарем партійної організації.

З 9 вересня 1947 року П. П. Клеймьонов пов’язав своє життя зі службою в МВС. Він закінчує Львівську школу МВС, Харківський юридичний інститут.

З 15 вересня 1947 р. Клеймьонов став дільничним оперуповноваженим Кам’янсько-Дніпровського відділу міліції і там же –оперуповноваженим, старшим оперуповноваженим карного розшуку, а з 16.05.1950 р. – начальником Якимівського райвідділу міліції. 29 вересня 1961 р. його призначили керівником одного з найбільших і складних в оперативному відношенні в Запорізькій області – Мелітопольського міського відділу міліції.

З атестації на Клеймьонова П. П. від 27.02. 1962 р.: «… будучи призначений у вересні місяці 1961 року начальником міського відділу міліції, провів ряд організаційних заходів щодо докорінного поліпшення всієї оперативно-службової діяльності міськвідділу. Розкриття кримінальних злочинів за 1961 рік склала 95,6 %…». За успішну на той час роботу з профілактики та розкриття злочинів колектив міськвідділу міліції неодноразово нагороджувався перехідним Червоним Прапором.

Після виходу на заслужений відпочинок 13 вересня 1973 р. П. П.Клеймьонов влаштувався заступником керуючого тресту «Мелітопольмашбуд». Його загальний трудовий стаж складав 57 років, в тому числі – 38 років вислуги.

Клеймьонов П. П. обирався депутатом до Мелітопольської міської ради 9, 10, 11, 12, 13 і 14-го скликань. Він був першим головою Ради ветеранів Мелітопольської міліції.

Бойова і трудова діяльність Петра Павловича була відзначена 5 орденами (в тому числі: орденом Вітчизняної війни II ст., орденами Червоної Зірки та «Знак Пошани») і 27 медалями (в т. ч.: «За оборону Кавказу», «За звільнення Варшави», «За відмінну охорону громадського порядку»). Також його нагородили багатьма почесними грамотами МВС СРСР, УРСР, УВС Запорізької області.

28 серпня 2009 р. рішенням Мелітопольської міської ради 5-го скликання, 38 сесії, Клеймьонову Петру Павловичу було присвоєно звання «Почесний громадянин Мелітополя».

(Л. В. Жавжаров)

Література:

Жавжаров, Л. В. Начальники Мелитопольской милиции (1920–2014) / Л. В. Жавжаров. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. — С. 54–55. — Милицейский архив. 

Жавжаров, Л. Память сердца // Новый день. — 2008. — 21 трав. (№ 81–84). —С. 8.

Рожков, А. Почетным гражданином Мелитополя стал ветеран милиции [Электронный ресурс] / Анатолий Рожков, Леонид Жавжаров // Літопис Запорізької поліції. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/HOze3yL

Клеймёнов П.П. Личное архивное дело // Архив ГУНП Запорожской области.

Решение Мелитопольского городского Совета Запорожской области 5-го созыва 38 сессии от 28. 08. 2009 г. // Домашний архив автора.

Красноармейская книжка П. П. Клеймёнова // Семейный архив Клеймёнова П.П.

17.07 – 90 років «Запоріжелектротрансу» (в 1932 р. став до ладу діючих перший трамвайний маршрут «Дніпробуд – майдан Волі»).

Література:

Каргиев, З. Н. Эстафета памяти: 1932–2012 : [КП «Запорожэлектротранс» – 80 лет] / З. Н. Каргиев ; Заур Каргиев. — Запорожье : Акцент ИТ : ВАЛПИС, 2012. — 276 с. : фото. 

Трамвайное кольцо на Привокзальной площади. г. Запорожье. 1930-е гг. // Мое Запорожье, 1920–1930 гг. [Изоматериал] / авт. проекта: М. Мордовской, И. Павелко, В. Стойчев ; Запорож. обществ. орг-ция «Вознесенка». — Запорожье : ПУВК, [б. г.]. — 1 облож. (18 отд. л). 

17.07 – 40 років від дня народження Івана Івановича Якушина90 (17.07.1982, м. Євпаторія, Крим – 17.07.2014, м. Запоріжжя), майора Національної гвардії України (військова частина 3029 ВВ МВС України), учасника бойових дій в зоні проведення АТО / ООС (отримав важкі поранення в боях за м. Маринівка Донецької області. Помер у військовому шпиталі м. Куйбишево Ростовської області, РФ).

Інтернет-ресурси:

Якушин Іван Іванович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/Якушин_Іван_Іванович

18.07 – 75 років від дня народження Галини Іванівни Шумилової (18.07.1942, с. Мала Білозерка Василів. р-ну), української співачки, народної артистки України (1995). З 1968 року працювала в Українському народному хорі ім. Г. Верьовки (нині – Державний заслужений академічний народний хор ім. Г. Г. Верьовки)

Література про життя та діяльність:

Шумилова Галина Іванівна // Мистецтво України : біографічний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. — С. 663.

Інтернет-ресурси:

Шумилова Галина Іванівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/bT7HeJq

20.07 – 30 років (1992) від дня заснування Запорізької єпархії.

2022 року виповнюється 30 років від дня заснування самостійної Запорізької єпархії Української Православної Церкви. Це історичне рішення було прийняте на Помісному Соборі УПЦ 26 червня 1992 року, коли Православна Церква в Україні, пройшовши крізь тяжкі випробування, вступала у нову епоху свого історичного буття.

Перший архіпастир новоствореної єпархії – Високопреосвященний архієпископ Василь (Златолинський), який до цього очолював Кримську єпархію. Значний внесок зробив Владика Василь протягом свого 17-річного перебування правлячим архієреєм Запорізької єпархії. Устрій єпархіального життя – це організація діяльності єпархіального управління, формування нових благочиній, становлення нових православних общин. Незважаючи на певні труднощі, церковне життя у Запорізькому краї активно відроджується: виникає більшість православних парафій ( з 12 у 1992 році до 235 у 2007 році), готуються кадри духівництва (при єпархіальному управління діють короткострокові богословські курси, на яких підготовлений клір – з 8 осіб у 1992 році до 300 осіб у 2007 році).

1993 року починає видаватись єпархіальна газета «Запоріжжя Православне», яка зараз має назву «Літопис Православ’я». Тоді, на початку 90-х років, для багатьох парафіян з сільської глушини це єпархіальне видання стало чи не єдиним регулярним джерелом, звідки паства черпала не тільки новини церковного життя, але й святе слово батьківського і пастирського повчання. Для насичення гострої потреби пастви в духовній літературі Високопреосвященний Василь організував публікацію низки збірок проповідей і повчань, які тривалий час слугували для священнослужителів як дороговказ в їхній проповідницькій діяльності. Поступово церковне життя у краї налагоджується, Церква має можливість проповідувати за допомогою радіо і телебачення – протягом усіх років існування Запорізької єпархії не припинялись цикли просвітницьких програм за участю правлячого архієрея та духівництва.

Завдяки широкій церковній пропаганді за допомогою мас-медіа паства постійно збільшується, а з її зростанням відбуваються зміни канонічної території Запорізької єпархії. Так, 2007 року із її складу виділяється Бердянська єпархія.

В Запорізькій єпархії протягом двадцяти років йде поглиблена робота з благоустрою єпархіального життя, з розвитку благих починань, розв’язання різних питань церковного життя. Після недовгого управління єпархією Преосвященного Йосипа (Масленнікова) 23 грудня 2010 року Запорізьку кафедру очолює Високопреосвященний архієпископ Лука, з яким пов’язана активізація участі Церкви в громадському житті Запорізького регіону. Так, регулярне здійснення літургій у парафіях єпархії прищеплює духовній пастві любов до богослужіння. На Запоріжжі майже відсутні навіть віддалені храми, де б віруючи не мали радості молитовного спілкування зі своїм єпископом. Завдяки зусиллям владики Луки в життя Запорізької єпархії міцно увійшла практика регулярний соборних богослужінь за участю всього духівництва протягом усього церковного року. Великого значення набуло вшанування місцевих святих та престольних днів Запорізької обителі – для поширення благочестя пастви та традицій загально єпархіальних урочистостей. Важливим місіонерським кроком стало застосування у Запоріжжі стародавньої практики звершення чину Великого освячення води на річці Дніпро та здійснення хресної ходи у дні Пасхальних урочистостей, які сьогодні вже набули загальноміського значення та залучають до Церкви людей, які ще стоять поза церковного паркану.

Високопреосвященний Владика Лука прикладає багато зусиль для відродження християнських святинь Запорізького краю – відшукуються історичні свідоцтва про нових мучеників та подвижників благочестя, які прославили своїм подвигом запорізьку землю. Так, до 20-річчя Запорізької єпархії Владика Лука презентував матеріал для канонізації чотирьох місцевих новомучеників та сповідників, який збирав півтора року. Правлячий архієрей в своєму історичному дослідженні вперше увів в науковий обіг чимало цінних фактів, які висвітлюють маловідомі сторінки історії християнства у Запорізькому краї.

Лука є автором книги «Христос посеред нас!», до якої увійшли проповіді Запорізького архієрея, проголошені в 2012–2013 роках. Митрополит Лука веде свій телеграм-канал, блог на Ютубі, є сторінки Запорізької єпархії в соціальних мережах (Facebook, twitter, Іnstagram, Telegram). Великого значення набувають для усіх охочих особисті зустрічі з кліром. Так, кожного понеділка у храмі Петра і Февронії в Запоріжжі проходять духовно корисні бесіди-чаювання, а кожної середи – біблійні читання: вголос читається Біблія, розглядаються трактування і пояснення до Святого Письма.

«Ми маємо доводити свою віру діяльно. Як віра без добрих справ мертва, так і місія», — ці слова митрополита Луки є його дороговказом для нього самого і для священників Запорізької єпархії.

Митрополит Лука головними пріоритетами діяльності єпархії вважає: роботу з дітьми та молоддю в недільних школах, культурно-масові виховні заходи, допомогу учасникам та жертвам АТО, підтримку матерів і дружин, чиї сини і чоловіки загинули на сході країни і багато іншого.

Окремої уваги заслуговує суспільно-церковний проєкт Запорізької єпархії «Любов милосердствує», що діє з 2011 року.

«За цей час ми придбали медичне обладнання на суму понад 5 млн грн. Воно було передано в обласну дитячу лікарню, в міську дитячу лікарню №5 і дитяче відділення обласного протитуберкульозного диспансеру, інші лікарні. Так, ми не допомагаємо точково, але купуємо обладнання, яке буде приносити користь всім, незалежно від їхнього віросповідання. Крім цього, за весь час існування проєкту наші парафіяни і священнослужителі здали 2,5 тон крові», – зазначив владика.

Досягши свого п’ятдесятиріччя (митрополит Лука народився 1971 року), владика вже має низку вагомих церковних нагород: орден преподобного Іова Почаївського ІІ і І ступеня (відповідно 2020, 2021 роки, УПЦ), орден преподобного Сергія Радонезького ІІІ ступеня (2021).

«Там, де Христос, там спокійно, – зазначає найголовніша людина Запорізької єпархії, – ми з молитвою та покірністю показуємо усьому світові нашу віру, єдність та любов до Матері-Церкви та до України».

(І. І. Демчук)

Література:

Путём апостола Андрея : очерки истории Православия в Запорожском крае : к 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии / [под ред. Высокопреосвященнейшего Луки, архиепископа Запорожского и Мелитопольского]. — [Запорожье : б. и.], 2012. — 524 с. : ил., фото.

Запорожская епархия, 1992–2012 : библиографический указатель / КУ «ЗОУНБ им. А. М. Горького» Запорож. обл. совета ; [сост. Л. Изюмова]. — Запорожье : [RVG], 2013. — 92 с. : ил.

Електронні ресурси:

Запорожская епархия 1992–2012 [Електронний ресурс] : библиографический указатель / сост. Л. Изюмова. — Запоріжжя : ЗОУНБ им. А. М. Горького, 2014. — Режим доступа: http://zounb.zp.ua/node/2587.

22.07 – 120 років від дня народження Лілії Казимирівни Броневської (22.07.1902–1993), актриси Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині – ім. В. Магара)91.

22.07 – 100 років від дня народження Тимофія Тимофійовича Милушина (22.07.1922, с. Новоданилівка Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну – 31.12.1988, м. Запоріжжя), Героя Соціалістичної Праці (1966), токаря групи автоматизації та механізації ручної праці Запорізького автомобільного заводу «Комунар» (1949–1988).

Література про життя та діяльність:

Милушин Тимофій Тимофійович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. — [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. — Т. 22(1) : Переможці. — С. 305.

Голдобін, А. І. Милушин Тимофій Тимофійович // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы –народная святыня. — Дніпропетровськ : Січ, 2002. — С. 615–616.

Шевелев, М. П. Самородок // Через роки і відстані : розповіді із заводського життя [виробничого об’єднання «Автозаз»] / упоряд. М. П. Шевельов. — Дніпропетровськ : Пороги, 1993. — С. 105–109.

Лучший рационализатор завода Милушин Т. Т. : [фото] // «Коммунару» – 100 лет / [редкол. : Л. С. Кириллова, Н. И. Кунак, К. Н. Олейник (пред.), А. Ф. Чистова]. — Запорожье : Кн.-газ. изд., 1963. — С. 109.

***

Шевелев, М. П. Романов цвет : повесть [о Т. Т. Милушине] // Шевелев, М. П. Романов цвет : повести, рассказы / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. — Днепропетровск : Промінь, 1980. — С. 4–79.

Інтернет-ресурс:

Милушин Тимофій Тимофійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/jT7HgKo

25.07 – 100 років від дня народження Ісаака Федоровича Ваксмана (25.07.1922, с. Краснопілля Могильов. обл., Білорусь – 19.12.1943, с. Розумівка Запоріз. р-ну), старшого лейтенанта, командира артилерійської батареї 1118-го стрілецького полку (333-тя сд, 6-та армія, 3-й Український фронт), Героя Радянського Союзу (1944).

25.07 – 90 років від дня народження Георгія Федоровича Халаджи (25.07.1932, смт Велика Новосілка Донец. обл. — ?), голови Грецького товариства Запорізької області «Еллада» та Клубу ветеранів волейболу.

Література про життя та діяльність:

Грецьке товариство Запорізької області «Еллада» : [в т. ч. про Г. Ф. Халаджи] // Ми – українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд.: А. Коянс, С. Єрьоменко]. — [Запоріжжя : Просвіта, 2012]. — С. 26–27.

Георгий Федорович Халаджи // Власов, А. Кузнецы боевых и спортивных побед / А. Власов, А. Копелиович, В. Смирнов. — Запорожье, 2007. — С. 183–184.

26.07 – 60 років від дня народження Віктора Євгеновича Дороновича (26.07.1962, с. Верхня Хортиця Запоріз. р-ну – 09.02.1982, м. Запоріжжя), воїна—афганця, рядового. Загинув в Афганістані.

27.07 – 75 років тому народився Володимир Михайлович Головко (27.07.1947, с. Старі Прилуки Липовец. р-ну Вінниц. обл.), почесний громадянин м. Запоріжжя (2015), голова правління ВАТ «Запоріжнафтопродукт» (1983–2008).

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б Головко Володимир Михайлович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2015. — С. 139–140.

28.07 – 130 років від дня народження Михайла Семеновича Тардова (28.07.1892, м. Гуляйполе – 31.10.1948, м. Київ), письменника.

Михайло Семенович Тардов народився 28 липня 1892 року в Гуляйполі, у великій родині заводського службовця. Михайлові рано довелось розпочати трудове життя, але змалку він мав велике прагнення до навчання. У 1912 році Михайло склав екстерном екзамени за курс гімназії у місті Катеринослав. Після отримання документа про освіту вступив до гірничого інституту. Служба у царській армії не дала можливості довчитися. На службі і застала його Перша світова. Всю війну Михайло перебував на передовій. Йому довелось все побачити і всьому навчитися. Брав участь у Брусиловському прориві. Отримав тяжкі контузії. За мужність був відзначений кількома Георгіївськими медалями.

У 1923 році Михайло почав свою літературну роботу. З під пера автора виходять оповідання та нариси. Михайло Семенович Тардов працював редактором донбаської газети «Кочегарка», при якій створив літературне об’єднання «Забій». З лютого 1929 року М. С. Тардов працює заступником відповідального керівника, а потім і керівником Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ).

1934 року бере участь у роботі Першого Всесоюзного з’їзду радянських письменників.

Найвизначнішим твором М. С. Тардова є трилогія «Фронт». 1923 року вийшла перша частина трилогії – «Окоп». Потім вийшло ще дві частини – «Кінець Охотського полку» (1933) і «Перший більшовицький» (1939).

У 1939 році М. С. Тардова нагородили орденом «Знак Пошани» за заслуги у галузі літератури.

М. С. Тардов – автор збірки оповідань «Орлик» (1935), повісті «Альоша Богунець» (1937), «Патріоти» (1938) та інші.

З перших днів Великої Вітчизняної війни М. С. Тардов на фронті. Як військовий кореспондент був під Сталінградом, на Курській дузі, на Південно-Західному та Центральному фронтах, у 16-й повітряній армії. Він не знав страху, його бачили в окопах серед бійців, на КП і на пунктах спостереження. Він вмів вселяти спокій, підтримувати бойовий дух. Він добре знав, як багато значить у скрутну хвилину веселий жарт, гостре слівце. Нагороджений орденом Червоної Зірки і медалями.

За станом здоров’я, у 1943 році, письменника демобілізували. Після визволення Києва він оселяється в ньому, багато і плідно працює. Виходять ще три збірки оповідань про війну, пише твори для дітей – «Три розвідника», «Дівчина з озера Хасан». У 1947 році виходить п’єса М. С. Тардова «Офіцери». Того ж року написаний кіносценарій.

31 жовтня 1948 року Михайла Семеновича Тардова не стало. Поховали письменника у Києві, на Байковому кладовищі.

(О. В. Руденко)

Література про життя та діяльність:

Горпинич О. І. Тардов Михайло Семенович // Горпинич О. І. Література Гуляйпільського краю / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко. —Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. — С. 74.

Тардов Михайло Семенович // Літературне Запоріжжя : біобіліогр. довідник. — Запоріжжя : Поліграф, 2002. — Вип. 2. — С. 49.

28.07 — 90 років від дня народження Едуарда Анатолійовича Кляхіна (28.07.1932, м. Лисичанськ Луган. обл. — 18.04.1988, м. Запоріжжя), заслуженого тренера СРСР (греко-римська боротьба).

Едуард Анатолійович Кляхін народився 28 липня (за іншими відомостями – 28 травня) 1932 року в селищі Лисичанськ Луганської області. Закінчив семирічну школу, а під час навчання в Київському ремісничому училищі поліграфії 1947 року юнак почав займатися класичною боротьбою в СКА у тренера В. Бровченка.

За розподілом на роботу Едуард Кляхін приїхав до Запоріжжя в типографію «Комунар», де працював цинкографом. Тут з 1948 року він свої тренування продовжив в ДСТ «Спартак» під керівництвом Миколи Сафошина. Заняття проходили в невеликій кімнаті, обладнаній під спортивну залу в уцілілій частині зруйнованого під час бойових дій готелю «Театральний». Згодом Едуард Анатолійович виступав за запорізькі спортивні товариства «Металург» та «Динамо».

Неодноразовий чемпіон України, чемпіон спартакіади УРСР Едуард Кляхін 1952 року став призером чемпіонату СРСР з греко-римської боротьби у напівважкій ваговій категорії та 1957 року – призером з вільної боротьби у важкій ваговій категорії.

1961 року на командній першості СРСР, що проходила у Тбілісі, саме завдяки борцю з важкої категорії Едуарду Кляхіну та його учню Сергію Рибалку збірна команда України отримала перемогу.

За визначні спортивні досягнення борець набув звання майстра спорту з греко-римської боротьби 1956 року та майстра спорту з вільної боротьби 1958 року. 1963 року йому присвоєно почесне звання «Відмінник фізичної культури та спорту».

1954 року, після закінчення навчання у школі тренерів, Е. А. Кляхін розпочав свою тренерську діяльність, при цьому залишившись граючим тренером-спортсменом. Він працював тренером збірної команди України, ДСТ «Динамо» та запорізької школи вищої спортивної майстерності. В 1965–1970 роках тренер входив до складу тренерської Ради збірної команди СРСР. Заслужений тренер УРСР 1965 року та СРСР 1967 року, Едуард Анатолійович виховав цілу плеяду висококласних спортсменів. Він підготував дворазового чемпіона світу Сергія Рибалку, майстра спорту міжнародного класу Володимира Шкарана та багато майстрів спорту.

Довгий час Едуард Анатолійович очолював Запорізьку міську федерацію греко-римської боротьби.

Видатний запорізький спортсмен та тренер пішов з життя 18 квітня 1988 року, похований на центральній алеї Першотравневого (Південного) цвинтарю.

В Запоріжжі проводиться турнір пам’яті Едуарда Кляхіна.

(Л. М. Чубенко)

Література про життя і діяльність:

Смирнов, В. В. Борцовская «кухня». 50 меню / В. В. Смирнов. — Запорожье : Дикое Поле, 2007. — С. 113, 115, 137, 151, 162–163.

Смирнов, В. В. Кляхін Едуард Анатолійович // Енциклопедія сучасної України / гол. редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ [та ін.]. — Київ : Інститут енциклопед. дослід. НАН України, 2006. — Т. 13 : Киї – Кок. — С. 368–369.

Кляхін Едуард Анатолійович // Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В. М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. — Київ : [Олімп. літ.], 2005. — С. 231.

Наставник юбиляра // Запорожье спортивное. — 1998. — 23 окт. — С. 7.

30.07 – 75 років від дня народження Юрія Васильовича Каратуна (30.07.1947, с. Татищеве Саратов. обл.., РФ – 16.08.1979, м. Запоріжжя), прапорщика, старшого повітряного стрільця. Загинув в Ефіопії. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Література про життя та діяльність:

Каратун Юрій Васильович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 42.

Каратун Юрий Васильевич // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах. — Запорожье : Выдавэць, 1994. — С. 34.

30.07 — 30 років від дня народження Максима Володимировича Баранова (30.07.1992, с. Вовчанське (нині Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну) – 24.08.2014, с. Сиваське Новотроїц. р-ну Херсон. обл.), старшого сержанта ЗСУ. Загинув в зоні проведення АТО / ООС (поблизу с. Новоіванівка Амвросіївського району Донецької області).

Література про життя та діяльність:

Баранов Максим Володимирович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 11–12.

Цього місяця виповнюється:

– 80 років тому (1942) в с. Знам’янка Кам`янсько-Дніпровського району була заснована підпільно-молодіжна організація ДОП («Добровільна організація патріотів»)92.

Серпень

01.08 – 90 років від дня народження Земфіри Іванівни Штеревої (01.08.1932, с. Шахтарське Великоновселків. р-ну Донец. обл.), члена Запорізького міського болгарського товариства.

Література про життя та діяльність:

Латанський, С. В. Уславлює болгарську культуру і мистецтво // Латанський, С. Україна – мати моя / С. В. Латанський ; Сергій Латанський. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. — С. 110–112.

01–02.08 – 25 років тому (1997) в Запоріжжі проходив І Всеукраїнський фестиваль козацьких бойових та традиційних мистецтв.

Література:

Черненко, О. Перший Всеукраїнський фестиваль козацьких бойових та традиційних мистецтв // Проспект. — 1997. — № 16. — С. 4.

Юрик, П. Уперше за останні 222 роки… : нотатки з І Всеукр. фестивалю козац. бойов. та традиц. мистецтв / Пилип Юрик // Запороз. Січ. — 1997. — 5 серп.

Фестиваль казацких единоборств : [про відкриття І Всеукр. фестивалю козац. бойов. та традиц. мистецтв, ініціатором якого стала Запоріз. школа «Спас»] // Проспект. — 1997. — № 15. — С. 4.

02.08 – 125 років від дня народження Федора Христофоровича Недєльчева (02.08.1897, с. Перша Миколаївка Коларів. р-ну (нині – с. Миколаївка Приазов. р-ну) – 1956, м. Мелітополь), вченого-фольклориста.

Федір Христович Недєльчев — вчений-фольклорист, болгарин. Народився 2 серпня 1897 року в селі Перша Миколаївка Коларівського району (нині с. Миколаївка Приазовського району Запорізької області).

Федір Недєльчев завжди прагнув дізнатися, звідки і коли з’явилися болгари у безкраїх диких степах Приазов’я. Він прагнув дізнатися історію свого народу. Федір вивчив «Историю государства Российского» Карамзіна, перечитав безліч літератури про козаччину, де було чимало сторінок про те, як російський уряд, ліквідувавши у 1775 році Запорозьку Січ, почав заселяти приазовські степи греками, албанцями, болгарами, які, за задумом царату, мали активно протистояти українському вільному духові. Особливо багато переселилося болгар. На Приазов’ї утворилося майже 47 болгарських колоній, куди болгари привезли свою мову, культуру і побут. Саме це й цікавило молодого історика. Батько Федора був селянином з діда-прадіда і прагнув зробити неродючі землі ногайського степу придатними до високих врожаїв пшениці, винограду, яблуневих садів і запашних трав. А Федір підлітком блукав по селах, що дуже не подобалось його батькам і чотирьом братам. Та коли він з’являвся в рідному селі після кількамісячних блукань, всі жителі села збиралися на подвір’ї Недельчевих та, затамувавши подих, слухали розповіді : звідки вони родом, якого кореня їхні діди-прадіди, їм було цікаво дізнаватися про боротьбу болгар за волю й незалежність.

Федора дуже цікавив фольклор свого народу, але щоб серйозно займатися цією темою, йому бракувало знань сучасної болгарської мови. Тому він у серпні 1918 року з великими труднощами добирається до міста Софія в Болгарії, де стає студентом гуманітарного інституту та слухає лекції висококваліфікованих філологів. У вільні від занять дні він мандрує країною і вивчає культуру й побут народу, невтомно блукає по селах і містах у пошуках народних пісень. У вересні 1919 року Федір повертається додому, бо в нього закінчилися гроші, які батько дав на навчання. В січні 1920 року Федора забрали до Червоної Армії, де він рік служив телеграфістом.

1921 року Федір одружився з сусідською дівчиною Любою, і вже за рік у них народився син Юрій. Молоде подружжя працювало в школі. Федір викладав дітям болгарську мову, а влітку подорожував по селах, збираючи у старожилів пісні, прислів’я, приказки, замальовував національний одяг.

У тридцятих роках Федір Недєльчев переїхав жити й працювати у велике болгарське село на Приазов’ї – Преслав.

1936 року вийшла його збірка «Народні пісні приазовських болгар». Того ж року він їде до Одеси навчатися в педагогічному інституті. Після Одеси повертається в село Ботієве Коларівського району, де вчителює в середній школі.

У вересні 1937 року Федір Недєльчев був заарештований органами НКВС «за націоналістичну діяльність та збирання матеріалів про життя приазовських болгар в СРСР» та засуджений у жовтні 1937 року «трійкою» УНКВС Дніпропетровської області до 10 років концтаборів.

24 вересня 1947 року Федір Недєльчев побачив волю. Додому він не поїхав, а поселився в Мелітополі.

Помер Федір в 1956 році, а реабілітований був у 1991 році.

(Н. Л. Приймаченко)

Окремі публікації:

Народні пісні приазовських болгар / Недєльчев Ф. Х. — 1936.

Література про життя та діяльність:

Рев`якін, С. Д. Збирав пісні свого народу // Реабілітовані історією. Запорізька область / обл. редкол. : Стрюк А. І. (голова) [та ін.]. — Київ ; Запоріжжя, 2004. — Кн. 1. — С. 213–219.

Гешева, О. С. Преслав / Гешева О.С., Фрідкін Н. С. // Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. Запорізька область. — Київ : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1970. — С. 628–637.

Інтернет-ресурси:

Макарська, А. І. Недєльчев Федір Христофорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/YT7HnkO

03.08 – 120 років тому народився Симеон Іванович Шкварко (архімандрит Августин) (03.08.1902, с. Бережанка Лановец. р-ну Тернопіл. обл. – 19.02.1975, м. Запоріжжя), благочинний храмів Запорізької області (1949–1964). настоятель Свято-Покровського собору (1952–1964), намісник Почаївської лаври (1964–1970), настоятель Свято-Нікольського храму (1971–1974)93.

03.08 – 50 років від дня народження Петра Анатолійовича Третяка94 (03.08.1972, смт Томаківка Дніпропетров. обл. – 06.08.2014, там само), підполковника (звання присвоєне посмертно), заступника командира з виховної роботи гаубичної батареї у складі 55-ї ОАБр, учасника бойових дій в зоні АТО / ООС (загинув біля с. Дякове Антрацитів. р-ну Луган. обл.).

Література про життя та діяльність:

Арта поправить со своим командиром : [в т. ч. о Петре Третьяке, майоре] // МИГ. — 2018. — 12 апр. (№ 15). — С. 5.

09.08–15.09 – 100 років тому (1922) в м. Бердянську на лікуванні перебував письменник Микола Олексійович Островський (29.09.1904 – 22.12.1936)95.

Література:

Островский Николай Алексеевич // Энциклопедия Бердянска : историко-краеведческий, общественно-политический справочник / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — Т. 2 : М –Р. — С. 324–327.

14.08 – 75 років від дня народження Валерії Вікторівни Чайковської (14.08.1947, м. Дніпродзержинськ (нині – Кам’янське) Дніпропетров. обл.), української актриси театру і кіно, народної артистки України (2016). Дитинство та юність пройшли в м. Бердянську.

Література про життя та діяльність:

Чайковская Валерия Викторовна // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. / под общ. ред. В. И. Михайличенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. — Т. 3 : С – Я. — С. 566–567.

Чайковська Валерія Вікторівна // Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. — Київ : Громадянська злагода, 2001. — С. 113.

15.08 – 30 років (1992) навчально-виховному соціально-педагогічному комплексу «Січовий колегіум» (м. Запоріжжя)96.

17.08 – 180 років від дня народження Генріха Діркса (17.08.1842, колонія Гнаденфельд (нині с. Богданівка Чернігів. р-ну) – 1915, там само), місіонера, євангеліста, письменника, історика.

Генріх Діркс народився 17 серпня 1842 року в колонії Гнаденфельд (Gnadenfeld) Молочанського менонітського округу (нині – с. Богданівка Чернігівського району Запорізької обл.). Його батьки належали до гнаденфельдських менонітів, які були тісно пов’язані з «моравським братством» у Німеччині та стимулювали відродження місіонерських і культурних інтересів серед менонітів Російської імперії.

Г. Діркс закінчив середню школу общини у віці 21 року. Подальшу освіту здобував у місіонерському домі в німецькому місті Бармен (1862–1866). Впродовж наступного року приватно навчався в Амстердамі яванській, малайській, голландській та англійській мовам. У 1867 р. призначений проповідником у Гнаденфельд, і 31 серпня 1869 р. висвячений у місіонера і старійшину.

Того ж року він одружився із Агнесою Шредер. Після прощання з місіонерською радою Амстердама молоді залишили Нідерланди 24 листопада 1869 р. і попливли до голландської Ост-Індії, де 10 січня 1871 р. Генріх відкрив нову місію менонітів у м. Пакантен на о. Суматра. 6 серпня 1871 р. він хрестив перших трьох звернених, а протягом десяти років – іще 125 новонавернених.

У травні 1881 р. родина повернулася до Гнаденфельда. Там його обрали старійшиною конгрегації. До кінця життя також був конференц-подорожуючим євангелістом і промоутером місій.

Багато подорожував Німеччиною, Голландією та Америкою. У Російській імперії був спікером на фестивалях місії.

В 1903–1910 рр. видавав щорічник «Mennonitisches Jahrbuch», який є одним із найцінніших джерел інформації про менонітів Російської імперії до Першої світової війни і містив інформацію про поселення, парафії, освіту, місії, благодійні установи менонітів регіону.

Діркс був не тільки впливовим і популярним оратором, але й письменником, істориком.

(М. М. Єременко)

Література про життя та діяльність:

Єременко, М. Діркс Генріх / Микола Єременко // Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. — Київ : [б. в.], 2016. — Т. 2. — С. 161–162.

Єременко М. Перший меноніт на Суматрі – родом з Богданівки / Микола Єременко // Нива. — 2016. — 26 берез. (№ 25).

17.08 – 100 років від дня народження Івана Денисовича Коломицева (17.08.1922 – ?), полковника запасу, інваліда війни І групи, учасника оборони та визволення м. Ленінграда (нині – Санкт-Петербург). З 1969 року мешкав у м. Запоріжжі.

Окремі публікації:

Блокадная книга / И. Д. Коломыцев ; Иван Коломыцев. — Запорожье : [ЗНУ], 2013. — 44 с. : портр. — Библиогр.: с. 43 (13 назв.).

***

Блокадная книга [Электронный ресурс] / И. Д. Коломыцев ; Иван Коломыцев. — [Б. м. : б. и., б. г.]. — 1 компакт-диск (100 мб, 80 мин.).

***

Солдаты двух войн встретились в Запорожье // Верже. — 2015. — 12 марта.

Желнова, Н. 872 дня Ивана Денисовича / Наталья Желнова // МИГ. — 2012. — 16 авг. (№ 33). — С. 18.

18.08 – 70 років Світлані Володимирівні Тараненко (18.08.1952, с. Вербове Пологів. р-ну), старшому науковому співробітнику Запорізького обласного краєзнавчого музею97.

19.08 – 75 років від дня народження Любові Петрівни Прокопович (19.08.1947, Черкащина), української письменниці, члена літературного об’єднання «Парус» (м. Бердянськ) та обласного літературного об’єднання ім. М. Гайдабури (м. Запоріжжя).

Твори:

Золоте вікно / Л. П. Прокопович ; Любов Прокопович. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. — 260 с.

Література про життя та діяльність:

Прокопович Любов Петрівна // Українські письменники-медики : 100 біографій / КУ «Обл. наук. мед. Бібліотека» ЗОР ; [уклад. О. В. Тищенко ; відп. за вип. І. Г. Прошкін]. — Запоріжжя : ОНМБ, 2017. — С. 79–80.

21.08 – 25 років (1997) від дня заснування художньо-керамічної майстерні «Добра глина» (м. Пологи, керівник Віктор Миколайович Нагурний).

Столицею запорізької кераміки справедливо називають районний центр Пологи. Пологівське родовище каоліну та вогнетривких глин простягнулося смугою в 30 км завширшки 5 км від села Кінські Роздори до села Новокарлівка з обох берегів річки Конка.

На цій сировині працюють ТОВ «Дніпрокераміка», яка виготовляє санітарно-технічну кераміку, ТДВ «Пологівський хімічний завод «Коагулянт», який є найбільшим в Україні виробником коагулянтів, та художньо-керамічна майстерня «Добра глина».

Подружжя Віктор та Лариса Нагурні після закінчення Миргородського керамічного технікуму ім. М. Гоголя приїхали до м. Пологи за розподілом на абразивний завод в цех художньої кераміки. Коли підприємство закрилося, вирішили відкрити власну майстерню. Вони зібрали й згуртували навколо себе талановитих майстрів, створили потужний творчий колектив і почали працювати з неабияким натхненням. У керамічній майстерні «Добра глина» працюють за принципом хабу – в них немає найманих працівників – всі майстрині приходять сюди у вільний від основної роботи час. Їм надаються всі інструменти і матеріали для виготовлення посуду, а прибуток від реалізованої продукції ділять навпіл із власником. Всі майстри тут на вагу золота, бо без них господарі майстерні не мали б таких вражаючих результатів. За довгі роки роботи всі вони стали однією великою родиною.

Результатом роботи керамістів майстерні є фантастичний вибір як сувенірних так й побутових виробів. Вироби з кераміки: декоративні настінні тарелі, брелоки, сувеніри, аромалампи ручної роботи, садово-паркова скульптура, господарські товари, посуд, кухонне та столове приладдя.

Раніше майстри виготовляли свої вироби на гончарному колі, потім, коли їхня кераміка стала користуватися великим попитом, фізично не встигали це робити. Тому почали працювати за допомогою гіпсових форм. Але розпис керамічних виробів проводиться виключно вручну. Кожна операція – то дотик. Майстриня під час роботи бере до рук чи то чашку, чи то сувенір більше п’яти разів. Таким чином, частина душі майстрині завжди передається кераміці, від того й такими теплими здаються ці вироби.

Розробкою персонажів, сюжетів та орнаментів для керамічних виробів займається Лариса, яка є художником майстерні, а чоловік або погоджується з дружиною, або доповнює чимось своїм. Віктор Нагурний останнім часом займається управлінськими ділами та розвитком майстерні. Але в душі він залишається справжнім художником, таким, яким був багато років тому.

Самий відомий посуд з орнаментом «Вишенька» є візитівкою пологівських майстрів – продукція цієї лінійки налічує аж 250 найменувань. Цей орнамент і досі є найпопулярнішим серед такого різнобарв’я тем і сюжетів, яке пропонують майстри «Доброї глини».

Але в керамічній майстерні «Добра глина» є й такі вироби, які створюються виключно для душі, – це декоративні керамічні тарелі та керамічні пласти – вони в колекції Нагурних тільки в одиничних екземплярах. Власні фантазії в ці вироби вкладає Лариса, під час роботи вона завжди експериментує з формами та фактурою виробів, техніками розпису, кольорами. Художниця нібито малює самою душею, пензлик в її руках оживає, народжуючи нові сюжети та образи, яких, за словами майстрині, в неї безліч і вона ледве встигає втілювати їх у життя.

Батьківську справу продовжує син Андрій, який у 2008 р. створив у Пологах свою художньо-керамічну майстерню «Глинка». Але хоч хлопець і спирається на досвід батьків, він теж не боїться у своїй творчості експериментувати з формами, кольором та сюжетами. Його роботи вирізняються легкістю та лаконічністю виконання, символізмом зображень. Це завжди сплеск емоцій та натхнення.

Навіть більше, в майстерні виготовляють сувеніри, які з успіхом продаються в Греції. Донька Нагурних, яка змалку теж ліпила з глини, інакше в такій творчій родині не могло й бути, мешкає на острові Крит – вона й налагодила збут сувенірної продукції з грецькою символікою.

Засновники «Доброї глини» мають велику перевагу серед інших майстерень-виробників, яких зараз чимало в Україні, тому що в них є великий досвід ще з часів роботи на абразивному заводі, адже головне – це знання технологічних процесів. А більшість конкурентів – або самоучки, або прості любителі.

Є в майстерні «Добра глина» й просторий кабінет для майстер-класів, де стоїть гончарний круг і відвідувачі можуть не тільки помилуватися виробами на екскурсії, які, до речі, проходять тут регулярно і з неабияким успіхом, а й власноруч зробити якусь річ, побачити процес випалу в печі та демонстрацію прийомів розмальовки готових виробів. Такі майстер-класи користуються великим попитом серед учнів шкіл усієї Запорізької області, навіть існує черга на такі екскурсії.

Вироби «Доброї глини» прикрашають оселі відомих зірок і політиків. Їхній вишуканий посуд навіть обирають режисери для відтворення українського колориту в кіно («Тарас Бульба», «Інтерни», «Останній москаль»). А керамічні свищики талановитих пологівських майстрів занесені до «Каталогу українських народних музичних інструментів», який було видано в Німеччині.

Художньо-керамічна майстерня «Добра глина» – постійний учасник ярмарку в Сорочинцях, Покровського ярмарку в Запоріжжі, а також інших різноманітних фестивалів та конкурсів народного мистецтва. Продукція майстерні дарує справжню насолоду відвідувачам, неможливо пройти мимо, щоб не купити таку гарну річ для створення затишку у себе вдома.

Зі своїми кращими виробами родина Нагурних брала участь у Bazaar Berlin – напередодні Різдва в Берліні проводиться ярмарок виробів народної творчості, сувенірів майстрів майже з усіх країн світу. Також керівники керамічної майстерні взяли участь у всеукраїнському конкурсі «ЕтноПосуд-2019» у київському Міжнародному виставковому центрі, де представили зразки традиційного, дизайнерського і промислового посуду з використанням українського орнаменту та національної символіки. Пологівські майстри здобули перемогу – вибороли перше місце у номінації «Промисловий виріб»!

Віктор Нагурний завжди називає пологівську глину живою істотою та своєю годувальницею. За словами господаря майстерні, глина зіграла добру роль в їхньому житті, – вони стали художниками-керамістами, завдяки глині вони з дружиною познайомилися, народили та підійняли дітей, тому й зветься їх майстерня «Добра глина».

Віктор і Лариса – не просто зовні надзвичайно красиве подружжя, взірець родинного щастя для багатьох сімейних пар та гордість Пологівського краю. Вони зуміли створити родинний затишок не тільки у себе вдома, але й у власній художньо-керамічній майстерні. Нагурні одружені Богом, щоб дарувати людям радість і гармонію своєю роботою – дуже важкою, але натхненною й благородною, результатом якої захоплюються люди як в Україні, так і далеко за її межами.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Нагурна Лариса // 60 років Запорізькій дитячій художній школі / Департамент культури і туризму Запоріз. міськ. ради. — [Б. м. : б. в., 2019]. — С. 56.

Нагурний Віктор Миколайович // Історичний щоденник Пологівського району, 1923–2018 / Відділ культури і туризму Пологів. РДА, КУ «Пологів. район. краєзнав. Музей» Пологів. райради ; [упоряд.: І Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. — С. 91.

«Пологівська кераміка» : технологія виготовлення ужиткового керамічного посуду з формами та декором національного спрямування : [в т. ч. подружжя Нагурних («Добра глина»)] // Барви рідного краю : інформаційно-метод. збірник / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КУ «Обл. метод. центр культури і мистецтва» ЗОР ; [матеріали до друку підготувала О. Райлян]. — [Б. м. : б. в.], 2017. — С. 30–34.

ТОВ «Художньо керамічна майстерня «Добра глина» // Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. І. Шершньова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 151–152. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

***

Белименко, О. ТМ «Добра глина» підкорює Австрію, Грецію і… телебачення / Ольга Бевзюк // Районка. — 2018. — 31 січ. (№ 5). — С. 9.

Бевзюк, О. Дві нагороди на двох : родина Нагурних отримала високі відзнаки за свою творчість : [медаль «За заслуги перед Пологівським районом» та орден «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня] / Оксана Бевзюк // Районка. — 2015. — 4 лют. (№ 5). — С. 24.

Питишкина, Н. «Добрую глину» – на рождественский стол : [автор. виставка кераміки Віктора та Лариси Нагурних в худож. салоні м. Запоріжжя] / Наталья Питишкина // Надежда. — 2015. — 6–13 янв. (№ 2). — С. 3.

Пологовские мастера керамики покоряют Европу на BAZAAR BERLIN : [«Добра глина» (керівник В. Нагурний)] // Районка. — 2014. — 19 листоп. (№ 47). — С. 13.

23.08 – 50 років від дня народження Олександра Сергійовича Коваліка (23.08.1972, с. Златоустівка Криворіз. р-ну Дніпропетров. обл. – 14.06.2014, м. Мелітополь), старшого повітряного стрільця ЗСУ, гвардії прапорщика. Він один з 9 членів екіпажу та 40 десантників літака Іл-76 25-ї окремої авіаційно-транспортної Мелітопольської бригади, які загинули в небі над Луганськом.

Літаки Іли понуро стоять на аеродромі, чекають на хлопців… Полковник Пасіченко піднімається на літак і питає: «Де Ковалік, Ковалік де? Стривай… Його немає…». Вже сім років його немає серед нас, живих…

Старший повітряний стрілець, гвардії прапорщик Олександр Ковалік народився 23 серпня 1972 року на Дніпропетровщині, в с. Златоустівка Криворізького району. Розповідають, що коли батько узнав, що у нього народився син, він з радощів роздав усі кавуни, які віз на продаж!!!

Військову службу Олександр Ковалік розпочав у 1993 році в м. Кривий Ріг, на посадах авіаційного механіка інженерно-авіаційної служби, авіаційного механіка авіаційно-технічного загону. У січні 1995 закінчив школу прапорщиків при 755-у учбовому центрі Військово-повітряних сил в Чугуєві. Повернувся у Кривий Ріг на посаду техніка авіаційно-технічного загону.

З лютого 1996 року Олександр Ковалік служив на посаді старшого повітряного стрільця у Кривому Розі, а в листопаді 2000 р. – перевівся на аналогічну посаду в м. Мелітополь Запорізької області. З серпня 2003 – він старший повітряний стрілець авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Збройних Сил України, в/ч А3840, м. Мелітополь. Має кваліфікацію «1 клас». З весни 2014 року – член екіпажу військово-транспортного літака Іл-76 МД.

З листа Лариси Харлампіївни, матусі Олександра Ковалика, до свого сина:

«Ми з батьком так тобою пишаємося! Командир частини не міг нахвалитися. Казав, що дуже гарний у Вас син: розумний, серйозний, дисциплінований, розбирається в техніці, більше б таких хлопців!..». Цього листа до сина Олександра Ковалика мати написала у липні 2021 року. Для своєї родини, для колег по службі, для друзів – він живий. Його пам’ятають і поважають бо він був доброю, порядною людиною.

Жив Олександр Ковалик в Мелітополі зі своєю родиною у гуртожитку. Одного разу йому запропонували квартиру, але він уступив її своєму бойовому другу, тому що того з родиною теж не було житла. Так Олександр при житті і не мав свого домашнього куточка. І зараз, коли його вже немає, дружина з сином Андрієм не отримали квартиру, бо кажуть, що по закону не положено…

Загинув Олександр Сергійович Ковалик 14 червня 1914 року близько першої години ночі в військово-транспортному літаку Іл-76, який був збитий при заході на посадку в аеропорту Луганська. Разом з ним загинули підполковник О. Білий, капітан С. Телєгін, старшій лейтенант В. Буркавцов, старшій лейтенант О. Козолій, старшій лейтенант О. Павленко, прапорщик В. Ментус та 40 десантників 25-ої ОПДБр. Екіпаж бойового літака похований на Новому кладовищі в Мелітополі.

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 р. «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» Олександр Сергійович Ковалик нагороджений орденом «За мужність» II ступеня (посмертно). Також посмертно він нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту». Крім того він мав відомчі відзнаки Міноборони України – медалі «15 років Збройним Силам України» та «За сумлінну службу» III ст.; почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» III ст.

12 червня 2015 року в Мелітополі, на території військової частини А3840 було відкрито меморіал екіпажу літака Іл-76МД (бортовий номер 76777), який загинув 14 червня 2014 року в аеропорту міста Луганськ. На меморіалі – великі портрети загиблих льотчиків (серед них і Олександра Ковалик).

За рік до того, 13 червня 2014 р., о 21.30 Сашко останній раз телефонував дружині Даші, казав: «Все нормально!». А 14 червня Даша та Андрійко залишилися уже вдвох. Даша зараз живе тільки заради сина Андрія: він є продовження Олександра та їхнього кохання!..

(С. В. Соколова)

Література про життя та діяльність:

Політ у безсмертя / [матеріал підготували: Вахміна Л., Копил Я., Панасенко Л. ; Омельченко Н. В. (керів.)] // Краєзнавчі нариси Запорізької землі : матеріали ХХХVII обл. краєзнав. конф. учнів. молоді (м. Запоріжжя, 22 листоп. 2017 р.) / КЗ «Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді» ЗОР. — Запоріжжя, 2019. — Ч. 2. — С. 55–59.

Список загиблих і зниклих безвісті військовослужбовців : [в т. ч. Ковалік Олександр Сергійович] // У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту / [С. Глотов та ін.]. — Харків : Фоліо, 2018. — С. 469. — (Хроніка).

Блюмский, В. Т. На службе в Украине в 21-м веке : [в т. ч. об А. Ковалике] / Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». — [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 406.

Ковалік Олександр Сергійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 143–145.

Льотчики 25-ї окремої авіаційно-транспортної Мелітопольської бригади, кращий екіпаж транспортної авіації // Хоробрі серця неможливо зупинити : посвята загиблим землякам-запоріжцям, які віддали своє життя за мир та спокій на рідній землі / Вільнян. гімназія «Світоч» Вільнян. райради Запоріз. обл., Книжковий медіаклуб Вільнян. гімназії «Світоч» ; [авт.-упоряд. О. М. Пєстрікова]. — Запоріжжя : [Кераміст], 2016. — С. 17.

14 червня // Неоголошена війна. Невідомі факти і хроніки АТО / [О. Каліновська, О. Криштопа, Є. Назаренко та ін.]. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. — С. 115.

***

Левченко, І. У Мелітополі на згадку про загиблих льотчиків і десантників збитого бойовиками Іл-76 випустили збірку віршів / Ірина Левченко // Запоріз. правда. — 2015. — 26 лют. (№ 21–22). — С. 17.

Золотов, В. «Полет, длиною в вечность» // Новий день. — 2015. — 17 черв.

Інтернет-ресурси:

Ковалік Олександр Сергійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. —Режим доступу до статті:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Ковалік_Олександр_Сергійович

Ковалік Олександр Сергійович [Електронний ресурс] // Книга пам’яті полеглих за Україну. – Режим доступу до статті:

http://memorybook.org.ua/14/kovalik.htm

Данилина, Е. В сбитом над Луганском самолете погибли летчики из Мелитополя и десантники из нескольких областей [Электронный ресурс] / Екатерина Данилина // Индустриалка. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/AT7HD1S

Наумов, М. Фото летчиков мелитопольского экипажа ИЛ-76, погибших в Луганске [Электронный ресурс] / Марк Наумов // РИА, Мелитополь (16 июня 2014г.). — Режим доступа к статье :

https://riatv/news/8642/foto_letchikov_melitopolskogo_ekipaja_il_76_pogibshih_v

Ильченко, А. В Мелитополе покажут новый фильм из цикла о погибших летчиках / Александр Ильченко // Местные вести — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/6T7Jv7l

25.08 – 70 років від дня народження Миколи Андрійовича Лемешка (Лемішка) (25.08.1952, с. Вербове Пологів. р-ну – 10.08.1984, там само), запорізького художника98.

Твори:

Вечеря. 1980 ; Вдвох. 1981–1982 ; Мартенівці «Запоріжсталі». 1979 / Микола Лемешко // Художники Запоріжжя : до 80-річчя Запорізької області : [альбом] / Запоріз. худож. музей ; [ідея проєкту І. А. Янкович]. —Запоріжжя : [Привоз Принт], 2019. — С. 40, 42, 43, 65.

Удвох ; Вечеря / Лемешко Микола Андрійович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 201.

Вдвоем. 1981 / Н. А. Лемешко // Художники Запоріжжя : обл. худож. выставка : каталог / [Запорож. обл. орг-ция Союза художников УССР]. — [Запорожье : Облполиграфиздат, 1986]. — С. 28.

Література про життя та діяльність:

Латанський, С. В. Лемішко Микола Андрійович / С. В. Латанський, І. П. Садрова // Енциклопедія сучасної України / редкол.: І. М. Дзюба (співголова) [та ін. ; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. досліджень НАН України], 2016. — Т. 17 : Лег – Лощ. — С. 54.

***

Алексеева, О. Голоса времени / Оксана Алексеева // МИГ. — 2012. — 13 сент. (№ 37). — С. 37.

Сарана, І. Його багатством були лише картини / І. Сарана, Л. Сковородка // Пологів. вісті. — 2002. — 12 жовт. — С. 2.

Латанський, С. Вернісаж молодих // Запоріз. правда. — 1984. — 20 трав.

Солдатова, С. Утверждая красоту реального мира : [выставка памяти художника] // Индустр. Запорожье. — 1984. — 21 серп.

Василенко, С. Вернісаж молодих // Комсомолець Запоріжжя. — 1983. — 15 лют.

Якушенко, А. Чарующий мир природы // Индустр. Запорожье. — 1983. — 13 февр.

Латанський, С. Чисті душею і працьовиті // Комсомолець Запоріжжя. — 1982. — 28 верес.

27.08 – 90 років від дня народження Святослава Олександровича Футоровича (27.08.1932, м. Дебальцеве Сталін. (нині – Донец.) обл. – 14.03.1994, м. Запоріжжя), запорізького поета, журналіста.

Святославу було дев’ять років, коли почалася війна з гітлерівською Німеччиною. А незабаром на донецьку землю прийшов загарбник зі зброєю у руках. Здоровенний есесівець застрелив у сараї дійну корову, яка була годувальницею усієї родини. Хлопчик запам’ятав відчуття постійного голоду і смак мамалиги, яку мати варила для дітей. Через багато років він напише про це:

…Тот горький пир поныне давит грузом.

Не знали мы, что прячет мать лицо,

Что выменяла горстку кукурузы

Она за обручальное кольцо.

У березні 1945 року на фронті загинув старший брат Ростислав. Його пам’яті Святослав присвятив проникливі рядки:

И мать берет шкатулку с похоронкой

И протирает влажные очки…

Свої перші вірші Святослав написав ще у школі. Але відчув у себе поетичний дар вже після служби у армії:

Но однажды, как будто по зову,

Резко выхватив тяжесть дверей,

Вдруг явилось небесное Слово

В коммуналку души моей.

Святослав Футорович закінчив Львівський поліграфічний інститут імені Івана Федорова (факультет редагування масової літератури). Деякий час жив у Мелітополі, працював кореспондентом місцевої газети «Серп і молот», відвідував Мелітопольське літературне об’єднання «Таврія», дружив з відомим письменником Павлом Ловецьким, чим ім’ям назвуть потім літоб’єднання.

Останні роки свого життя він прожив у Запоріжжі, займався журналістикою: був кореспондентом газети «Запорізька правда», редактором Запорізької студії телебачення. Не забував Святослав Футорович і про поезію. Його вірші друкувалися у обласних газетах, колективних збірках, альманахах. Він автор двох поетичних збірок на російській мові: «Вертикаль» (1990 р.) і «Глаза в глаза» (1992).

Ось один із його останніх віршів:

Еще крепка кора.

Еще упруги корни.

Но листья на стерню

Срываются с ветвей.

Оставлю свиток дум

В осеннем коленкоре

На письменном столе

Таврических стезей…

«Свиток дум» – дві книжки поезій Святослав Футорович залишив своїм читачам. Він пішов з життя 14 березня 1994 року.

(С. І. Авдеєнко)

Твори:

Глаза – в глаза : стихи о любви / С. А. Футорович ; Святослав Футорович ; [худож. Л. В. Ольховская]. — Запоріжжя : Видавець, 1992. — 80 с. : портр.

Вертикаль : стихи / С. А. Футорович ; Святослав Футорович. — Днепропетровск : Промінь, 1990. — 48 с.

Література про життя та діяльність::

Авдеенко С. И. Колокола памяти Святослава Футоровича. — Мелитополь: ИПЦ «Люкс», 2017. — 84 с.

Баулин, П. Тайна Святослава Футоровича [Электронный ресурс] /Павел Баулин // STIHI.PRO: Школа поэзии Светланы Скорик. — Апрель, 2014. — Режим доступа до статьи : https://stihi.pro

Вересень

01.09 – 50 років (1972) від дня заснування Енергодарської дитячої музичної школи.

Дитяча музична школа Енергодарської міської ради відкрила свої двері для учнів та педагогів 1 вересня 1972 року. Організатором та першим директором її став молодий педагог, випускник музичного училища м. Прокоп’євськ Володимир Семенович Старцев, який працював на цій посаді до 1974 року. На першому році свого існування школа нараховувала 110 учнів та усього 9 педагогів. Не маючи свого приміщення, колектив ентузіастів розмістився в декількох класних кімнатах СШ № 1, за що і до сьогодення організатори вдячні керівникам цієї школи І. Т. Вілюнову та В. Х. Помазану.

Надалі директором ДМШ на довгі 20 років став хороший музикант, чудовий організатор Віктор Петрович Наришев, який зумів зібрати навколо себе команду талановитих та творчих педагогів.

Йшли роки. Незважаючи на відсутність приміщення та матеріально-технічної бази, завдяки самовідданій праці педагогів малята поступали, а випускники з вдячністю залишали рідні стіни. І ось, нарешті, здійснилася мрія учнів та вчителів – наприкінці 1977 року побудовано приміщення дитячої музичної школи! З’явилася можливість реалізовувати творчі плани, організовувати нові творчі колективи, проводити тематичні вечори, концерти-звіти тощо.

В 1994–1995 роках музичну школу очолювала Тамара Іларіонівна Альт, яка до того часу пропрацювала в цьому колективі 22 роки, – талановитий хормейстер, завідувачка теоретичним відділенням, умілий організатор і всі ці роки беззмінний керівник вокального ансамблю педагогів «Експромт», популярного та улюбленого в Енергодарі.

Протягом всіх років існування музичної школи, у період, коли змінювалася адміністрація, керівництво закладом брала на себе Валентина Іванівна Ліпатова – педагог з класу баяна. У 1994 році на посаду завуча призначена Людмила Михайлівна Пєтушкова, а в 1995 році на посаду директора призначена Євдокія Михайлівна Бородіна. І в такому тандемі у керівництві Енергодарська ДМШ працює вже понад 25 років.

В школі працюють сім відділів, серед яких п’ять основних: фортепіанний, струнно-смичковий, вокально-хоровий, відділ народних та духових інструментів, теоретичний – та два допоміжних: відділ загального курсу фортепіано інструментальних відділів, відділ загального курсу фортепіано вокально-хорового відділу (сольний спів).

В музичній школі активно діють різноманітні ансамблі: вокальні «Звуки музики» (викладач Н. Є. Груздєва), «Дніпровські перлини» (викладач Н. В. Ляшко), старших класів (викладач В. Д. Кублікова); тріо скрипалів старших класів (викладач Л. Р. Новікова), ансамблі скрипалів молодших класів (викладач Р. І. Косарєва), середніх класів (викладач Л. С. Гусєва) та старших класів (викладач Р. І. Косарєва), тріо скрипалів старших класів (викладач Л. Р. Новікова), камерний квартет викладачів «Віола», квартет домристів молодших класів (викладач А. С. Котлюба), квартет домристів старших класів (викладач О. В. Гурак), ансамбль балалаєчників молодших класів (викладач Є. В. Смірнов), квартет гітаристів (викладач М. А. Демченко), ансамбль класу духових інструментів (керівник В. Е. Шипінський), музична вітальня «Музика 80-х», музична вітальня «Музика в мультиплікації». Отже, діти завжди зайняті творчістю та з задоволенням виступають на різних майданчиках, набуваючи досвіду концертної діяльності.

Дитяча музична школа Енергодарської міської ради є центром методичного об’єднання регіону, в який увійшли 13 музичних шкіл чотирьох районів області Кам’янсько-Дніпровського, Василівського, Михайлівського та Великобілозерського. У план заходів зонального методичного об’єднання включені доповіді викладачів школи, семінари, відкриті уроки, методична допомога з різних напрямів роботи викладачам сільських шкіл естетичного виховання. На базі зонального методичного об’єднання проходять відбіркові тури обласних конкурсів. Якість відбору конкурсантів отримала високу оцінку конкурсних комісій вищого рівня.

Крім того, ДМШ – музичний центр культури, де проходять різні заходи: конкурси, концерти, зустрічі з відомими музикантами та педагогами.

Жваве концертне та конкурсне життя завжди було присутнє в стінах музичної школи. Наприклад, протягом одного навчального року відбулися такі творчі заходи: творча зустріч з американськими музикантами Реєм Брауном та Володимиром Зінковським «Про джаз і про себе»; концерт в рамках проєкту «Мистецтво толерантності», музична вітальня на тему «Музика ретро 80-х років».

Так, французький художник і музикант Жан Аві вперше відвідав Енергодар у травні 2000 року як гість фестивалю «Добрий театр». Гітарист-віртуоз зустрівся з викладачем по класу гітари Енергодарської ДМШ Олегом Попитайленко та його учнями, сам взяв участь у концерті. Наступна зустріч французького гостя з гітаристами Енергодара відбулася у лютому 2009 року. Всіх присутніх у малому залі ДМШ чекав на сюрприз –музикант зіграв дуетом з Олександром Самойдюком, якому у 2000 році було 11, а тепер він закінчив ДМШ по класу гітари і став професійним музикантом.

На сьогоднішній день у школі навчаються близько 350 учнів з 15 спеціальностей, працюють 49 викладачів, серед яких 19 – випускники школи.

У 2016 році Енергодарська ДМШ з оцінкою «відмінно» пройшла державну атестацію, за підсумками якої її визнано однією з кращих в Україні! Під час атестації, яка проходить один раз на 10 років, оцінювалося ведення документації, творчі можливості колективу, кількість перемог на різноманітних музичних конкурсах. І якщо з документацією, зі слів директора Євдокії Бородіної, виникали складнощі від змін в навчальних планах та формах ведення звітності, то кількістю дипломів та нагород музикантів атестаційна комісія була приємно вражена. Адже, завдяки підтримці відділу культури, учні щорічно виїжджали на 10–15 конкурсів у Запоріжжя, Дніпропетровськ, Харків, Шостку, Кіровоград, Полтаву, Київ, де майже завжди займали призові місця. Так, в окремих папках в школі зберігаються близько 500 дипломів.

Щорічно дипломи про закінчення музичної школи отримують від 35 до 50 учнів. Так, у 2019 році випускників було 38. На прощання з ними в музичній школі влаштували концерт, церемонію вручення дипломів та традиційний «капусник». Традицію «капусників» з 1998 року запровадила випускниця школи, а нині викладачка цього закладу Ольга Гурак. З того часу «капусники», коли діти готують пародії на викладачів, а викладачі – навпаки, на учнів, стали традиційними на випускних вечорах, і не тільки. Звичайно, процес підготовки виступів організований, а в результаті виходять дуже смішні й добрі сценки, над якими ридає від сміху весь зал – діти, батьки та педагоги.

Директорка ДМШ Євдокія Бородіна пишається своїми 350 учнями, для індивідуальних занять з якими завжди знаходиться і час, і місце. Задля цього школа працює шість днів на тиждень , з понеділка до суботи. Радіє, що свого часу, в 1977 році, школа отримала своє приміщення, а в 1997 його ще й розширили. Зараз ДМШ пропонує навчати за 13 напрямами. Є й такі затребувані спеціалізації, як фортепіано, гітара, вокально-хорове, є й більш специфічні – скрипка, віолончель, домра, духове відділення. Багато залежить не лише від вподобань дитини, а й від вартості інструменту. Наприклад, баян коштує від 20 до 200 тисяч гривень. Бандура – 60 тисяч гривень. Популярна гітара набагато доступніша.

Євдокія Михайлівна не без гордості казала, що Енергодарська ДМШ уникнула вузької спеціалізації. А все завдяки тому, що педагоги не просто талановиті, а й вміють проводити набори дітей. Вчителі музичної школи приходять до своїх потенційних вихованців до садочків та шкіл, де відбувається процес «закохування» в інструмент, в музику.

Мистецькі школи зараз почали реформувати. Євдокія Михайлівна обережно каже, що є в цьому і плюси, і мінуси. Наприклад, з 2020 року в музичній школі не буде підготовчого класу – шестирічні діти одразу вступають до першого класу. Але всіх інших учнів реформа не торкнеться. І навіть зменшення кількості навчальних годин не знизить якості освіти в школі – адже тут викладають не просто професіонали, а фанати своєї справи.

У 2019 році ДМШ м. Енергодар подала три проєкти на міський конкурс «Громадський бюджет», і всі вони чудові та амбітні! Перший передбачає створення в Енергодарі дитячої філармонії, другий під назвою «Зачаруй мене, музико!» – це сучасне перетворення традиційної музичної вітальні, яка багато років діє у школі. А третій варіант проєкту – дизайнерське оформлення класу музично-теоретичних дисциплін ДМШ у зв’язку з реформою початкової освіти у школах мистецтв. Всі ці проєкти передбачають значне фінансування. Сподіваємось, що хоч один з цих проєктів отримає підтримку місцевої влади!

(О. А. Савкіна)

Література:

Детская музыкальная школа / отдел культуры исполкома Энергодар. гор. совет. — Энергодар : [б. и., б. г. и.]. — [11 с.].

***

Загуста, О. Храму музыки – сорок лет // Энергия. — 2012. — 5 авг. (№ 11). — С. 10–11.

Иванец, Ю. Енергодарській музичній школі – 35! // Время и мы. — 2007. — 24 мая (№ 21). — С. 1, 7–8.

04.09 – 130 років від дня народження Сергія Ернестовича Радлова (04.09.1892–1958), театрального режисера, педагога, заслуженого артиста РРФСР (1933). В роки окупації Театр ім. Ленінградської ради, який він очолював, перебував в м. Запоріжжі (серп. 1943 – верес. 1944 рр.)99.

04.09 – 75 років Любові Олексіївні Бєляєвій (04.09.1947, с. Ольгине Горностаїв. р-ну Херсон. обл.), українському бібліографу, завідувачці довідково-бібліографічного відділу ЗОУНБ (1979–2008)100.

Публікації:

Дружба на все життя / Л. Бєляєва, Любов Бєляєва // Інна Павлівна Степаненко : біобібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. Т. Палівода, М. Маслова, Г. Мацієвська ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 12–14.

05.09 – 230 років тому (1792) розпочалося переселення запорозьких козаків на Кубань101.

05.09 – 50 років від дня народження Дмитра Вікторовича Сичова (05.09.1972, м. Запоріжжя – 20.08.2010, там само), почесного громадянина м. Мелітополя (27.08.2010), міського голови Мелітополя (2006-2010), кандидата юридичних наук (2009).

Дмитро Вікторович Сичов народився 5 вересня 1972 року в м. Запоріжжі. З 1987 року мешкав у м. Мелітополі. В 1997 році закінчив ТДАТУ за спеціальністю «Економіка підприємств» і отримав кваліфікацію «економіст-фінансист». Вся трудова діяльність його пов’язана з містом Мелітополем. Працював старшим державним інспектором у податковій інспекції м. Мелітополя, а з 1998 року Дмитро Вікторович – головний податковий ревізор-інспектор у відділі документальних перевірок Державної податкової адміністрації у м. Мелітополі. У 1999 році його призначили на посаду начальника комунального підприємства «Мелітопольське міжміське бюро технічної інвентаризації», а у березні 2002 року Д. В. Сичов був обраний депутатом міської ради і очолив комісію з питань земельних ресурсів, екології та використання природних ресурсів. Будучи заступником голови цієї постійної комісії, він також був членом комісії з оренди комунального майна, громадської комісії з житлових питань. У 2003 році він закінчує Національний університет внутрішніх справ за спеціальністю «Правознавство», кваліфікація – юрист. Того ж року його обирають членом правління Всеукраїнської асоціації фахівців з питань реєстрації прав власності на нерухоме майно та технічної інвентаризації нерухомості. У 2005 році Д. В. Сичов закінчив магістратуру Інституту політичних наук при Національній академії наук України, за спеціалізацією «Теорія і технологія державного управління та місцевого самоврядування». У березні 2006 року був обраний міським головою міста Мелітополя. За час перебування на посаді міського голови ним була забезпечена позитивна динаміка соціально-економічного розвитку м. Мелітополя. Завдяки активним зусиллям міської влади остаточно вирішена багаторічна проблема приватного сектору міста – газифікація приватних будинків.

За особистий внесок в соціально-економічний розвиток міста Дмитро Вікторович Сичов був нагороджений медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2007).

За час перебування Д. В. Сичова на посаді міського голови мешканці м. Мелітополя реально відчували значну динаміку оновлення свого міста практично в усіх життєво важливих сферах. Було прискорено відновлення вуличного освітлення, почався широкомасштабний ремонт прибудинкових доріг. В 2008–2009 роках в рамках 65-ї річниці визволення міста Мелітополя та України від фашистських загарбників було завершено реконструкцію головного меморіального комплексу міста – «Братське кладовище».

В рамках виконання міської програми «Реконструкція стадіону «Спартак» ім. О. Олексенка» завершено реконструкцію з благоустрою адміністративного приміщення, трибун для глядачів, встановлено 1550 крісел. Тепер стадіон відповідає сучасним вимогам і умовам ліцензування для проведення змагань вищого рівня (ігор чемпіонату України).

Як захиснику і покровителю християнських церков, Сичову Дмитру Вікторовичу 2007 року вручили нагороду Української Православної церкви київського патріархату – орден святого великомученика Юрія Переможця (Георгія Побідоносця), а 2009 року – орден преподобного Іллі Муромця.

20 серпня 2010 року міський голова помер і похований в Запоріжжі поруч з батьком.

(В. В. Сакун)

Література про життя та діяльність:

Сычов Дмитрий Викторович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. — Харьков : Факт, 2004. — С. 52.

Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мелітополь» та встановлення меморіальної дошки Сичову Д. В. : рішення Мелітоп. міськ. ради Запоріз. обл. V скликання 49 сесія №9/2 від 27.08.2010 // Фонди Мелітопольського краєзнавчого музею.

Сычев Дмитрий Викторович [Электронный ресурс] : биография // Интересные истории об известных личностях. — Режим доступа к статье: http://www.people.su/105824#video

05.09 – 25 років (1997) від дня заснування Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького.

Література:

Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького : 20 років з дня заснування. — [Запоріжжя? : б. в., 2017]. — 28 с.

Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України –Запоріз. від-ня [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова].—Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — 376 с. — Із змісту : Білівненко, С. Запорізьке наукове товариство імені Якова Павловича Новицького / С. Білівненко, В. Козирєв ; Сергій Білівненко, Валерій Козирєв. — С. 21–26 ; Лиман, І. Бердянський осередок ЗНТН / Ігор Лиман. — С. 27–30.

***

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2015 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., ред. І. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2014. — 300 с. — Із змісту : 6.12 – 20 років (1995) від дня заснування науково-дослідницької лабораторії з історії Південної України ХУІІІ – поч. ХІХ ст. (ЗНУ) : [її правонаступником є наук. тов. ім. Я. П. Новицького]. — С. 179–182.

Білівненко, С. Селянин-степовик та річкова стихія Дніпра: за матеріалами історико-етнографічних експедицій Запорізького наукового товариства імені Якова Новицького / Сергій Білівненко // Народна творчість та етнологія. — 2017. — № 5. — С. 12–17. — Бібліогр. : 11 назв.

Логанов, Є. У Запоріжжі створений потужний центр досліджень історії Півдня України : [Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького – 10 років] // Запоріз. правда. — 2007. — 6 лют. (№ 18). — С. 1.

Інтернет-ресурси:

Білівненко, С. М. Запорізьке наукове товариство імені Якова Павловича Новицького [Електронний ресурс] / Білівненко С. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2016.—№ 1. — С. 135–138.

06.09 – 75 років від дня народження Олександра Яковича Лейкіна (06.09.1947, м. Запоріжжя – 2016, м. Лос-Анжелес, США), фотохудожника.

Олександр Яковича Лейкін (Alex Leykin) народився 6 вересня 1947 року в м. Запоріжжі, де закінчив художню школу та зробив перші кроки як фотограф. У 60-ті роки він прийшов до Запорізького фотоклубу, зробив ряд значимих прогресивних творчих проєктів до пам’ятних дат, за що нажив неприємностей від керівних органів.

Прагнення до розвитку майстерності привело його до Києва, до Республіканської школи фотопортрету, де він навчався у легендарного портретиста – Леоніда Левіта, автора оригінальних портретів Шостаковича, Рахманінова, а також багатьох інших видатних композиторів та музикантів.

На батьківщині, в Україні, Олександр Лейкін був добре відомий серед художників та фотографів найвищого професійного рівня. Наприкінці 80-х років він входив до групи художників, які під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Гайдамаки, виконали оформлення декількох значимих літературних та історичних музеїв в Україні та Молдові, у тому числі Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця, Одеського літературного музею. Фотороботи, створені Олександром у музеях – це частина експозиції, від маленького зображення до масштабних фотографій та колажів на всю стіну.

Переїхавши до США (м. Балтимор), Олександр працював фотографом у компанії «Perskie Photographics & Design», глава якої, Леон Перскі, був офіційним фотографом чотирьох американських президентів: Рузвельта, Трумена, Кеннеді та Джонсона. А його батько Джей Перскі був художником-портретистом президента Рузвельта.

Через декілька років Олександр переїхав до Нью-Йорка – міста, про яке він мріяв з юності. В авторських світлинах він втілював власні переживання та любов до Великого яблука. Сила та романтична поезія міста отримали відображення у фотографіях горизонтів міста американської мрії, його величних пам’яток та краси Центрального парку. Майстер фокусувався на геометричних та архітектурних композиціях неповторного мегаполісу.

Так, наприклад, він назавжди зобразив драматичні образи Веж-близнюків Всесвітнього торгового центру та їхнє світлове відтворення після трагедії 11 вересня 2001 року. Роботи Олександра Лейкіна нью-йоркського періоду можна знайти у колекціях на всіх континентах світу. Інтерес до його творчості у свій час проявив також відомий американський телеканал НВО (у частині придбання прав на розміщення його робіт у серіалі «Street» («Вулиця»). Серіал, відомий в Америці, але невідомий на пострадянському просторі.

Роки, прожиті фотохудожником у світовому мегаполісі, стали для нього одними з найбільш плодотворних творчих періодів.

Останні роки свого життя Олександр Лейкін прожив у Каліфорнії. Помер він у березны 2016 році раптово – просто прийняв антибіотик після відвідин стоматолога. Похований Олександр Лейкін у Лос-Анджелесі, на відомому цвинтарі Hillside Memorial Park and Mortuary.

Персональна виставка Олександра Лейкіна, присвячена 70-річному ювілею майстра, була відкрита 28 липня 2017 року у приміщенні Запорізького фотоклубу.

На вражаючій розмахом експозиції представлені одні з найкращих робіт майстра: зменшені копії масштабних колажів, створених для Одеського літературного музею, іронічні та філософські епізоди з життя у Італії. Є романтичні та монументальні пейзажі Нью-Йорка, «вкриті інеєм» канали Лос-Анджелеса вражають своєю сюрреалістичністю (до речі, вони до Запоріжжя ще ніде не виставлялись!). Оригінали робіт його дочка, киянка Яна Лочман, і внучка Ярослава привезли до Запоріжжя з США.

Присутня на відкритті виставки донька майстра Яна сказала:

– 12 липня у всьому світі відзначають День фотографа. Як і в будь-якій справі, ремесло у талановитого майстра фотографії переростає у мистецтво. Це без перебільшення відноситься до робіт мого батька Олександра Лейкіна, який не мислив себе без фотографії. Це була справа його життя. Шукати та створювати один кадр він міг місяцями. 6 вересня батькові виповнилося би 70 років. Його пам’яті присвячена нинішня виставка. Вважаю, що батько був людиною світу, тому поїхав до США за свободою, адже на Батьківщині йому, на жаль, «перекривали кисень».

В останні десятиліття, проживаючи і працюючи у США, Олександр Лейкін мріяв відкрити персональну виставку в рідному місті, до якого іноді приїжджав. Він переживав з приводу подій, що відбуваються сьогодні у країні, і завжди душею був з Україною!

(О. А. Савкіна)

Література про життя та діяльність:

В фотоклубе – выставка памяти Александра Лейкина // МИГ. — 2017. — 3 авг. (№ 31). — С. 11.

08.09 – 150 років тому (1872) було відкрито приміщення Бердянської чоловічої гімназії.

08.09 – 70 років (1952) Тамарі Андріївні Курочкіній, почесному журналісту України, заступнику редактора Оріхівської районної газети «Трудова слава», автору книг «Орехов» (1986), «Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів» (2006), двотомника поезій «Осінь мені нагадає призабутий сюжет» (2008)102.

Окремі видання:

Вони не знали, що йдуть на війну / Т. А. Курочкіна ; Тамара Курочкіна. — Запоріжжя : Акцент ІТ : ВАЛПІС, 2012. — 156 с. : фото.

Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів / [Курочкіна Т. А.]. — [Запоріжжя : Запоріжжя, 2006]. — 112 с.

Орехов : краевед. очерки / Т. А. Курочкина. — Днепропетровск : Промінь, 1986. — 80 с. : ил.

Література про життя та діяльність:

До кожного слова – з особливою вимогливістю / Т. Курочкіна // Запоріз. правда. — 2015. — 6 черв. (№ 63). — С. 4.

09.09 – 60 років від дня народження Володимира Михайловича Новгородського (09.09.1962, м. Бельці, Республіка Молдова – 09.07.2016, м. Мелітополь), солдата 54-ї ОМБр. Загинув в зоні проведення АТО / ООС (с. Троїцьке Покровського району Донецької області)103.

10.09 – 100 років від дня народження Богдана Миколайовича Чулімова (10.09.1922, м. Козятин Хмільниц. р-ну Вінниц. обл. – 28.12.2006, м. Запоріжжя), актора Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара, заслуженого артиста України (1958)104.

Література про життя та діяльність:

Чулімов Богдан Миколайович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. — [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. —С. 485.

Заслужені артисти України : [в т. ч. Чулімов Б. М.] // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів : Н. Ігнатьєва ; упоряд. : Л. Смиченко; фото : О. Бурбовський, О. Сидоренко]. — [Запоріжжя : Кераміст, 2009]. — С. 32 — На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929–2009.

***

Він дарував сонячну радість… // Верже. —2006. — 7 дек. (№ 49). — С. 12 ; Запороз. Січ. — 2006. — 12 груд. (№ 246). — С. 8.

Вихляєв, В. Богдан Чулімов у житті і на сцені / Володимир // Запоріз. правда. — 2005. — 26 берез. — С. 8.

Лицкевич, О. Запорожцу довелось быть псом Полканом, Лениным и Гитлером // Комс. правда. — 2005. — 2 апр.

Бакум, Ю. Актор і в 100 залишиться дитиною / Юрый Бакум // Запороз. Січ. — 2002. — 14 верес. — С. 8.

Голева, З. Народом признанный Богдан Чулимов // Компас. — 2002. —12 сент. (№ 37). — С. 3.

Динец, П. Тысяча рублей за Гитлера // Комс. правда. — 2002. — 27 дек.

Виховуємо глядача вдумливого : [бесіда з Б. М. Чулімовим ; записав В. Михайлов] //Укр. театр. — 1981. — № 1. — С. 7-8.

Інтернет-ресурси:

Горбач, Н. В. Чулімов Богдан Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/MT7JPiG

12.09 – 120 років від дня народження Олександра Петровича Чекмарьова (12.09.1902, с. Велика Знам’янка Кам’ян.-Дніпров. р-ну –11.03.1975, м. Дніпропетровськ (нині – Дніпро), фахівця в галузі металургії, академіка105.

14.09 – 70 років від дня народження Сергія Васильовича Поліна (14.09.1952, м. Київ), кандидата історичних наук, фахівця з археології раннього залізного віку. Брав участь в археологічних розкопках на території області (кургани поблизу с. Вовчанське, Володимирівка та Мала Тернівка Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну, с. Балки Василів. р-ну).

Праці, що стосуються досліджень на території Запорізької області:

Скифские курганы Утлюкского междуречья (в Северо-Западном Приазовье) / С. В. Полин, А. И. Кубышев ; НАН Украины, Ин-т археологии. —Киев : [б. и.], 1997. — 86 с. : рис. — Электрон. аналог : http://irbis—nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0010004

От Скифии к Сарматии : [монография] / С. В. Полин ; АН Украины, Ин-т археологии, науч.-произв. кооператив «Археолог». — Киев : [б. и.], 1992. — 200 с. : ил. — Электрон. аналог : http://irbis—nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR002960

***

Скифский царский курган Гайманова Могила / В. И. Бидзиля, С. В. Полин ; Ин-т археологии НАН Украины. — Киев : Скиф, 2012. — 816 с. : ил., фото.

Скифские курганы у с. Корнеевка Запорожской области / Н. В. Ковалев, С. В. Полин // Курганы степной Скифии : сб. науч. труд. / АН УССР, Ин-т археологии ; [отв. ред. Ю. В. Болтрик, Е.П. Бунтятян]. — Киев : Наук. думка, 1991. — С. 33–53.

14.09 – 60 років від дня народження Геннадія Григоровича Фукса (14.09.1962, м. Запоріжжя), українського політичного та громадського діяча, підприємця, депутата трьох скликань Запорізької обласної ради та одного скликання Запорізької міської ради. 2008 –2011 рр. – заступник голови ЗОДА. З грудня 2020 р. – заступник голови Запорізької облради. Президент «Федерації шахів Запорізької області».

Література про життя та діяльність:

Фукс Геннадій Григорович. Ефективне рішення професійних задач // Золота книга Пошани Запорізької області. —[Київ : Четверта влада], 2021. — С. 7.

Шиханов, Р. Б. Фукс Геннадій Григорович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 188.

15.09 – 100 років від дня народження Катерини Максимівни Соляник (15.09.1922 — ?), Героя Соціалістичної Праці (1949).

18.09 – 110 років від дня народження Домки Сидорівни Ботушанської (18.09.1912, с. Глибока Чернівец. обл. – 31.10.1994, м. Мелітополь), народної художниці та поетеси Буковини, члена Мелітопольського літературного об’єднання ім. П. Ловецького106.

Домка Сидорівна Ботушанська народилася 12 вересня 1912 року в с. Адинката (румунською – Глибока (з 1919 по 1940 р. назва с. Глибока, з 1956 р. – смт) Сторожинецького району на Буковині в багатодітній родині відомого місцевого громадського діяча Сидора Ботушанського. Сім’я постійно жила в злиднях, все господарство вела мати й працювала тяжко, оскільки батько займався тільки громадськими справами, співав у хорі від «Просвіти». Тому ще малою дівчинкою Домка привчилася до роботи – їй доводилось і корів пасти, і батрачити.

Але змалку в неї був неймовірний потяг до знань, до книги, в родині це підтримувалося. Коли дівчині виповнилося 9 років, батько подарував їй «Кобзар» Тараса Шевченка. Саме творчість Шевченка надихнула Домку на малювання та віршування. Але початкову освіту вона здобувала вдома з батьком. Згодом за допомогою глибоцького лікаря Каміла Друккера, який дав грошей на вступні іспити, дівчину все ж відправили до школи. За літо вона так підготувалася, що її прийняли одразу до четвертого класу.

В селі була семикласна румунська школа, де й навчалася Домка з 1924 до 1926 року. Оскільки викладали в буковинських школах того часу виключно румунською мовою, тож вчитися було важко, особливо учням із свідомих українських родин. Але вже в шостому класі Домка стала відмінницею – завдяки неабияким здібностям та наполегливості. З того часу вона мріяла стати вчителькою, щоб навчати дітей рідній українській мові.

Але у 1926 р. з допитливою й цікавою до всього навколишнього середовища дівчиною трапляється біда – вона проколола ногу залізним цвяхом, бо ходила босоніж. Сталося зараження крові, як наслідок, розвинулася тяжка хвороба кісток – остеомієліт. Два з половиною роки Домка була прикута до ліжка. Після одужання до гімназії вона вже не повернулася, але й того, що вона засвоїла за два роки навчання, вже було достатньо для дівчини з бідної сім’ї, щоб змінити своє життя.

На дозвіллі дівчина багато читала, брала участь у роботі драматичного гуртка, навіть виготовляла власні декорації. Коли хвороба трохи відпускала, вона малювала – батько приніс їй з Народного дому фарби. Потім, продавши потайки від матері двох гусей, він купив доньці маленьку скрипку. А ще у дні, коли недуга не давала можливості нічого рухливого робити, Домка Ботушанська займалася вишивкою (не лише хрестиком, але й гладдю та бісером). Для дівчини з таким слабким здоров’ям це було єдиною можливістю заробити хоч якісь кошти. Про її вишивки вже знали і у Чернівцях, роботи Домки експонувалися на різних виставках.

У 1929 році глибоцький підпільник Нестор Ткачук до святкування 115-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка замовив Домці портрет поета. Домка не тільки намалювала портрет, а й виступила з рефератом перед земляками у Народному домі. Це був її перший публічний виступ, але Домка закінчити не встигла: жандарми стягнули дівчину зі сцени, людей розігнали, а вечір заборонили. Незабаром у будинку Ботушанських учинили обшук, шукали портрет Шевченка, але не знайшли, бо батько сховав його у родичів, то жандарми на друзки розбили скрипку, на якій Домці так і не довелося пограти.

В 1931 році Ботушанська, коли вже трохи зміцніла після важкої недуги, налагодила роботу гуртка сільській молоді. Там вона вчила молоде покоління рідної мови та культури. Щоб забути про свої болі, дівчина читає збірки Ольги Кобилянської та Лесі Українки, які приніс батько. За пропагування української культури на Буковині Домка заплатила дорогу ціну: обшуки, катування, допити, залякування, постійний нагляд жандармів. Але ніщо не змусило її замовчати.

З 1936 року Домка Ботушанська навчалася художній майстерності у художника Є. О. Ліпецького, чернівецького професора, який, переглянувши малюнки талановитої дівчини, погодився безкоштовно давати їй уроки живопису. Завдяки цьому дівчина ознайомилася з тонкощами світу прекрасного: з елементами анатомії, композиції, перспективи, навчилася колористиці. Згодом це дало їй можливість виконувати художні роботи для українських товариств. Для Народних домів на Буковині вона виконала портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Ольги Кобилянської та інших визначних постатей в українській літературі. Паралельно з навчанням у професора Ліпецького Домка навчалась у Чернівецькому жіночому ліцеї.

Після того, як Північна Буковина увійшла до складу Української РСР в 1940 році, Домка закінчила вчительські курси в м. Старожинці і розпочала педагогічну діяльність в Глибоцькій початковій школі. Про цей період в історії Буковини та житті Домки Ботушанської режисером О. Довженком знятий документальний фільм «Буковина – земля українська». На фоні сумної народної мелодії – кадри, які були зняті по всій Буковині – десь народ з квітами зустрічає танки «визволителів», десь весілля, десь юний художник малює дідуся, а у селі Глибокій учителька і поетеса Домка Ботушанська веде урок. «Буковинська пісня схожа на плач. Дайте буковинцю будь-які слова, і він підбере до них сумну мелодію»,– Довженко вважав, що це було результатом 600-річного підневільного життя буковинців, яких гнобили різні окупанти. Режисер був захоплений тим, що народ таки зумів зберегти і мову свою, і пісню, звичаї, обряди, культуру і мистецтво.

З 1940 р. Домка Ботушанська вже стає відомою: у пресі з’являються публікації її творів, влаштовуються виставки її картин. У 1941 р. вона брала участь у роботі першого з’їзду письменників у Чернівцях. Там молода поетеса знайомиться з М. Бажаном, А. Малишком, В. Сосюрою, Г. Мізюном та ін.

У 1941 р., коли знов загострилась хвороба, за клопотанням і матеріальної підтримки Ольги Кобилянської та Григорія Мізюна, дівчина була відправлена на грязі до міста Саки. Але лише два тижні провела Домка в санаторії – лікування перервала війна. Повернутися назад, до Буковини, вже не мала можливості, бо вона була окупована. Письменниця приїхала до Мелітополя – думала, що тимчасово, але доля вирішила інакше – це місто стало її другою батьківщиною, тут вона і провела все своє подальше життя. У Мелітополі їй дали роботу художника в Будинку піонерів, там вона зустріла художника Онисима Солоненка, який одразу в неї закохався.

Згодом Домка влилась у літературне життя краю, про неї писав Петро Ребро і багато інших авторів. Але твори Богушанської не хотіли друкувати – казали, що її мова західницька, а в них є свої поети. Хоча декілька творів Домки місцеві газети опублікували.

З Онисимом Домка одружилася. Разом вони народили трьох дітей: сини – Євген та Віталій – стали професійними художниками, як батько, а донька Ольга закінчила Київську консерваторію по класу скрипки. Домка допомагала чоловікові малювати. Щоб якось прогодувати трьох дітей, обробляла город. У 1961 р., після народження доньки, кинула милиці й почала ходити своїми ногами.

Увесь час Домка Ботушанська писала вірші та оповідання. І хоча за життя Домки Сидорівни була видана лише одна поетична збірка «Сини весни», але в ній було зібрано все найкраще, написане поетесою за довгі роки творчості.

Домка Сидорівна Ботушанська була членом Мелітопольського літературного об’єднання ім. П. Ловецького. Її твори друкувались на сторінках обласних та республіканських газет.

Хоча Ботушанська прожила у Мелітополі довгі 49 років, душею вона завжди була з рідною Буковиною. Найбільшою працею став роман «Підземний дзвін» – про своє життя, життя народу, про Буковину. На жаль, роман був надрукований мізерним накладом – сто примірників.

До творчої спадщини Ботушанської належать близько 700 поезій, 1000 публіцистичних статей, дві п’єси, значна кількість спогадів про суспільно-політичне життя на Буковині в 1920–1940 рр. Багато її віршів покладено на музику вітчизняними композиторами. Ще вона залишила після себе вісім рукописних книжок з віршами, записами пісень, колядок, щедрівок, які виконувалися до 1940 р. на Буковині. У 1971 р. в Центральному архіві літератури і мистецтва (м. Київ) було створено фонд Домки Ботушанської.

Домка Сидорівна була знайома з багатьма відомими людьми. До самої смерті листувалася з О. Довженком, Андрієм Тобілевічем (онуком Карпенка-Карого), письменниками П. Загребельним, В. Лесиним, Г. Івасюком та ін.

Неабиякий хист до малювання у Домки Ботушанської з’явився знов-таки під впливом творчості Тараса Шевченка. Художниця майстерно володіла багатьма техніками: малярства, графіки та рисунка. Намалювала серію історичних портретів: Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Довженка та ін. Багато з них експонуються в музеї Домки Богушанської в Глибоцькому ліцеї. Є також декілька автопортретів. Працювала художниця і в жанрі натюрморту. 2015 року видано альбом-посібник «Її нарекли народною…», до якого увійшли 33 роботи художниці. Ще Домка Сидорівна гарно вишивала й розписувала писанки.

Після смерті чоловіка у 1973 р. Ботушанська відвідала рідне село. У Глибокій Домці вручили грамоту й друкарську машинку, запрошували залишитись – обіцяли нову хату. Вона задумалася, написала вірш «Кличуть мене поріжечки додому вертатися…», але залишилася у Мелітополі.

Померла Домка Сидорівна Ботушанська 31 жовтня 1994 р. після важкої і тривалої хвороби. У Мелітополі поетеса та художниця завоювала любов і повагу до себе. Її поховали на Алеї Слави, а в Мелітопольському міському краєзнавчому музеї їй присвятили експозицію. Її життю й творчості присвячена окрема кімната. Домка Ботушанська – почесний громадянин міста Мелітополя.

У 2006 році на базі Глибоцького ліцею було створено Літературно-меморіальний музей Домки Ботушанської. В жовтні 2011 року директором музею стала її племінниця по материнської лінії – Ольга Шевченко, яка дбає про збереження пам’яті своєї талановитої родички – по крихтах вона збирала експонати для музею, багато чим з нею поділилися й мелітопольські колеги. Екскурсія в музеї починається аудіозаписом віршів в авторському виконанні. Запис було зроблено в літературній студії м. Мелітополя. У музеї зібрані родинні речі Ботушанських, а також речі того часу, якими користувалися в селищі Глибока. Прикрашають музей два бюсти Домки Ботушанської – гіпсовий та дерев’яний, які Ольга Шевченко також привезла з Мелітополя.

Якось так трапилося, що талановита поетеса та народна художниця Д. С. Ботушанська залишилась майже невідомою на своїй малій Батьківщині – на рідній Буковині. Більше дбають про збереження її пам’яті на землі Мелітополя. Так, в хрестоматії Мелітопольського педінституту «Літературний світовид» вписане ім’я Домки Сидорівни, і в інформаційному збірнику «Хто є хто на Мелітопольщині» є інформація про Ботушанську, хоч її вже давно немає на світі.

Д. С. Богушанська багато років працювала на ниві української культури. Вона піднялася до мистецьких висот, здобула всенародну шану і любов, заслужила почесне звання народної поетеси й художниці. Її життя без перебільшення можна назвати подвигом. Роками прикута до ліжка, хвора на астму та остеомієліт, вона все ж таки знайшла у собі сили радіти життю, боротися з недугами, щоб виростити трьох дітей і написати сотні віршів, десятки картин, статей, оповідань. Силу вона черпала з неймовірних глибин народної творчості, зі своїм народом була кровно зв’язана і служила йому до останнього подиху. Поєднуючи поетичну творчість з образотворчим і декоративно-прикладним мистецтвом, вона вписала в культуру рідного краю й свою сторінку. Тому й нарекли її народною художницею і народною поетесою.

(Т. О. Тренчук)

Твори:

Пісні рідної землі : вірші різних років / Д. Ботушанська ; Домка Ботушанська. — Мелітополь : Люкс, 2006. — 56 с.

Сини весни : вірші та коломийки / Д. С. Ботушанська ; Домка Ботушанська. — Ужгород : Карпати, 1973. — 48 с. — (Б-чка «Яворова сопілка»).

***

«Пролетіло моє щастя…» ; Пісня ; Жебрачка ; «Розкуйтеся!..» «Братайтеся!..» ; На могилі Федьковича ; «Хоч маленька я Маруся…» ; «Я малою так любила…» ; «Знов нужда, знову горе…» ; «Знов тумани понад краєм…» ; Співанка про Кобилицю ; «Ой, та дайте, мамо, білую хустину…»; Помсти! ; «Ой там за рікою…» ; Бабуня-зима ; Колискова ; Дощик ; «Ой пущу вас, співаночки, ген по небокраю…» ; Там, де Дереглей струмоче ; Вітер з Буковини : [поезії] / Домка Ботушанська // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. : Зайдлер Н. В., Гончаренко О. М.; за заг. ред. Бабакової О. В.]. — 2-ге вид. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2010. — С. 416–427.

Батьківщині ; Пісня ; «Пролетіло моє щастя сном літньої ночі…» / Д. Ботушанська ; Домка Ботушанська // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. — С. 544–545. — Текст укр., рос.

«Немає другої Вкраїни…» ; «Розкуйтеся!..»; «Братайтеся!..» / Ботушанська Д. С. ; Домка Сидорівна Ботушанська // Шевченкіана Мелітополя : біографії, інформація, творчість, пошук / упоряд.: В.А. Курманська (коорд., керівник, автор проекту), Д.П. Водвуденко, Т.М. Бахтерєва [та ін.]. — Мелитополь : Вид. буд. ММД, 2007. — С. 54.

Вийду на Молочну ; Літо : [поезії] / Ботушанська Д. // Я живу в Мелитополе. — Мелитополь, 2000. — С. 69, 86.

Вітер з Буковини ; «Повертає слово…» / Ботушанська Д. // Великий Луг : поезії : додаток до альманаху «Хортиця» / упоряд. П. П. Ребро. —Запоріжжя : Видавець – Берегиня, 1992. —С. 12–13.

Література про життя та діяльність:

Тимофеев, В. М. Ботушанская Домка (Доминика) Сидоровна // Тимофеев В. М. Мелодия души : докум. очерк : к 100-летию со дня рождения Почетного гражданина Мелитополя Г. Ю. Шульгина / В. М. Тимофеев ; Валерий Тимофеев. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — С. 222–223.

Авдеенко, С. И. Дочь синих гор // Авдеенко, С. И. О тех, кого помню : литературные портреты / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. — С. 76–104.

Гурдуз, К. О. Домка Ботушанська ; Зайдлер, Н. В. Традиції Т. Г. Шевченка у творчості Домки Ботушанської // Літературні феномени Мелітополя: статті, нариси, есе : літературознавчі студії / Мелітоп. держ. пед. ун-т ім. Б. Хмельницького, філ. ф-т, каф. укр. і зарубіж. л-ри ; [за заг. ред. Зайдлер Н. В.]. — Мелітополь : ВБ ММД, 2013. — С. 33–49, 50–55.

Середа, Т. Кобзар у житті та творчості Домки Ботушанської / Т.Середа ; Тетяна Середа // Шевченкіана Мелітополя : біографії, інформація, творчість, пошук / упоряд.: В.А. Курманська (коорд., керівник, автор проєкту), Д.П. Водвуденко, Т.М. Бахтерєва [та ін.]. — Мелитополь : Вид. буд. ММД, 2007. — С. 56–59.

Богайчук, М. А. Ботушанська Домка Сидорівна / М. А. Богайчук, Р. Й. Дуб // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2004. — Т. 3 : Біо – Бя. — С. 396.

***

Ботушанська Д. С. (1912–1994), народна художниця і поетеса Буковини // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліографічний покажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2009. — С. 120–122. — (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

18.09 – 30 років від дня народження Олександра Сергійовича Пальгуєва (18.09.1992, с. Дівнинське Приазов. р-ну – 12.08.2014, там само), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС в складі Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Загинув поблизу залізничної станції Мандрикіне (в Петровському районі м. Донецька)107.

19.09 – 200 років від дня народження Олександра Єгоровича Канкріна (19.09.1822, м. Санкт-Петербург, РФ – 1891), предводителя дворянства Олександрівського повіту Катеринославської губернії, першого почесного громадянина м. Олександрівська108.

19.09 – 100 років від дня народження Олексія Терентійовича Слободчикова (19.09.1922, с. Михайлівка Вільнян. р-ну – 08.09.1944, м. Севастополь), Героя Радянського Союзу

Олексій Терентійович Слободчиков народився 19 вересня 1922 року в селі Михайлівці Вільнянського району Запорізькій області, в селянській родині. Українець. Закінчив Мелітопольський учительський інститут.

У 1940 році Олексій Слободчиков був покликаний на службу в Червону Армію. У 1941 році Олексій закінчив Одеське піхотне училище. У діючій армії з вересня 1941 року. У 1942 році закінчив Вищі стрілецько-тактичні курси удосконалення командного складу піхоти «Постріл». З 1943 року – член ВКП(б).

Гвардії майор О. Т. Слободчиков у кінці 1943 року був командиром батальйону 1-го гвардійського стрілецького полку. Воював на Північно-Кавказькому, Південному фронтах, брав участь у боях під Ростовом. Особисто відзначився у Керченсько-Ельтиченській операції, яка проходила з 31 жовтня до 11 грудня 1943 року. 2 листопада 1943 року батальйон під його командуванням висадився на березі Керченської протоки, подолав круті береги і прорвав німецьку оборону на узбережжі півострова. Далі батальйон зламав завзятий опір ворога в районі селища Маяк, знищивши більше 150 німецьких солдат та офіцерів. В подальшому просуванні 3–5 листопада 1943 року відбили більше 10 контратак ворога, зламали опір і опанували важливим стратегічним пунктом – висотою 175,0 і селищем Бакси. У цих боях було знищено до 100 загарбників, взято у полон 30 німців. Взяв трофеї – батарею 105-мм гармат, 10 кулеметів, склад боєприпасів, одну зенітну батарею.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада 1943 року за успішне форсування Керченської протоки і захоплення плацдарму на кримській землі гвардії майору Олексію Терентійовичу Слободчикову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, вручено орден Леніна і медаль «Золота Зірка» (№ 2165).

8 травня 1944 року Олексій Терентійович Слободчиков загинув у бою за Сапун-гору під Севастополем. Похований у Севастополі на кладовищі Комунарів.

О. Т. Слободчиков був нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського та медалями.

В селі Михайлівка встановлено пам’ятник О. Т. Слободчикову, на його честь названі вулиця і школа. Також ім’я Героя висічене на обеліску на горі Мітридат у місті Керч. Ім’я О. Т. Слободчикова було присвоєно великому рибальському траулеру.

(Руденко О. В.)

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В Слободчиков Алексей Терентьевич // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 69.

Слободчиков Алексей Терентьевич // Героев сланых имена: 65- летию Великой Победы посвящается / Н. Кузьменко, В. Чернолуцкий и др. — Запорожье: АА Тандем, 2010. — С. 136.

***

Гриценко, Т. Він навічно лишився молодим / Тетяна Гриценко // Дніпров. вогні. — 2007. — 22 верес. (№ 72). — С. 2.

Каневский, Г. Герой Советского Союза Алексей Слободчиков / Григорий Каневский // Бесплатно всегда. — 1999. — 17 июня. — С. 15.

Вольнянские герои // Индустр. Запорожье. — 1993. — 7 июля.

Чайка, Т. Безсмертний комбат // Дніпров. вогні. — 1985. — 22 серп.

Увічнення пам’яті О. Т. Слободчикова на Запоріжжі:

Гриценко, Т. Меморіальний комплекс на честь радянських воїнів у місті Вільнянську : [в т.ч про Героя Рад. Союзу О. Т. Слободчикова] // Культурна спадщина Запорізького краю : збірка наук. статей та документів з охорони культ. спадщини / Упр. культ. і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культ. спадщини ; [редкол. : Конарева І. Е. (голова) та ін.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2010. — Вип. 2. — С. 15–20.

***

Шак, В. На родине Героя, именем которого назван океанский траулер / Владимир Шак // Вісті нашого району. — 2018. —12 лип. (№ 13). — С. 6–7.

Пихтєєва, В. Бороздить моря траулер з ім’ям нашого земляка-Героя // Дніпров. вогні. — 2018. — 23 черв. (№ 47). — С. 1.

Пихтєєва, В. Головне, щоб жила пам’ять про героїв у нащадків // Дніпров. вогні. — 2012. — 22 верес. (№ 73). — С. 2.

20.09 – 140 років (1882) від дня заснування Токмацького дизелебудівного заводу (колишній завод землеробних машин та знарядь Фукса), нині — ВАТ «Південдизельмаш»109.

20.09 – 60 років від дня народження Андрія Степановича Бісітова (Бисикало) (20.09.1962, м. Запоріжжя – 10.11.2019, там само), українського співака, поета;\.

Андрій Степанович Бісітов (справжнє прізвище Бисикало) народився 20 вересня 1962 року в Запоріжжі в родині педагогів. Батько – Степан Кіндратович Бисикало110 – викладач української літератури, мати – вчитель історії. До музичної школи (клас фортепіано) шестирічного хлопчика віддали ще до того, як він пішов до середньої загальноосвітньої школи. У 1969–1979 рр. Андрій навчався в середній школі № 76. 1977 року він закінчив музичну школу, оволодів акордеоном, а гру на гітарі освоїв згодом – самостійно. В середній школі Андрій був не самим зразковим учнем. Серед його улюблених предметів – література, фізичне виховання, малювання, біологія та праця.

Андрій Бісітов закінчив середню школу 1979 року і цього ж року вступив на філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту (нині Запорізький національний університет), під час навчання почав писати пісні. Закінчивши в 1983 р. інститут, Андрій був направлений на роботу до школи, але його призвали до лав радянської армії. Служив в артилерійському полку в м. Миколаїв. Демобілізувався Бісітов у 1984 р.

Згодом Андрій прийшов працювати в редакцію газети «Индустриальное Запорожье» – це було його перше місце роботи на посаді коректора. На редакційних святах він часто виконував свої пісні – завдяки дуже приємному тембру голосу вже мав багато шанувальників та прихильників. У кінці 1980 рр. Андрій Бісітов взяв участь у популярному міському фестивалі авторської пісні «Парус». Його талант був високо оцінений, Бісітов став одним з переможців конкурсу. Незабаром він звільнився з роботи в редакції – для творчості потрібно більше вільного часу, бо як кожна творча людина, більш за все Андрій цінив свободу й незалежність.

На початку 1990 рр. Бісітов працював старшим коректором газети «Запорозька Січ». Колеги згадували його як виключно інтелігентного, доброзичливого та кумедного співробітника.

Але і тепер на першому місці для нього була творчість – створення пісень, які відзначалися могутньою енергетикою, адже слухаючи їх, люди плакали і сміялися, раділи й сумували. Продовжував писати вірші, статті, написав сотні пісень. Були навіть записані два аматорських магнітоальбоми. Касети із записами пісень розійшлися дуже швидко поміж друзів та знайомих. Тоді в Андрія не було можливості зробити записи у професійній студії, але він все одно був задоволений результатами.

Увесь час друзі Андрія запитували, чому він, маючи у своєму доробку величезну кількість віршів та пісень, досі не опублікував жодного вірша. Нарешті, у 2000 році у видавництві «Дике Поле» вийшла збірка текстів пісень Андрія Бісітова «Дань тому времени». Писав пісні – репетиції проходили у студії «Лист», акомпанували йому музиканти з гурту «Сидор-бэнд». Три роки потому його авторські пісні вийшли записами на компакт-диску під назвою «Мир в кармане». Андрій записав його в Москві разом зі своїми друзями з «Сидор-бэнд».

Андрія Бісітова помітили під час живого ефіру у програмі «Стриж-тайм», яку вела журналістка Ксенія Стриж. Тож загальновідомим запорізький співак став, коли його пісні пролунали в ефірі московського радіо «Шансон» – їх можна було почути кожен день. У ті роки Москва була центром шоу-бізнесу… Він почав виступати у престижних концертних залах і клубах. До його творчості було серйозне ставлення як до нового напряму авторської пісні – Андрій Бісітов входив в десятку кращих авторів шансону. До того ж 2002 р. виконавця із Запоріжжя назвали «шансонним відкриттям року». Потім були зйомки відеокліпів на пісні «Мир в кармане» й «Мамин день», участь в телевізійних та радіопередачах.

Андрій Бісітов – лауреат III міжнародного фестивалю «Песни, спетые сердцем» (м. Київ, 2003).

В останні роки він дуже хворів, але, за спогадами друзів та колег, залишався життєрадісною, дуже позитивною людиною.

2011 року з-під пера Андрія Бісітова вийшла «Поэма про любовь».

10 листопада 2019 року Андрій Бісітов помер у запорізький лікарні № 5. Йому тільки-но виповнилося 57 років. Про обставини та причини його смерті не повідомлялось.

(Т. О. Тренчук)

Твори:

Дань тому времени / А. Биситов ; Андрей Биситов. — Запорожье : Дикое Поле, 2000. — 144 с.

Компакт-диски:

Поэма про любовь / А. Биситов ; Андрей Биситов (2011)

Мир в кармане / А. Биситов ; Андрей Биситов (2002)

Мамин день рождения / А. Биситов ; Андрей Биситов

Література про життя та діяльність:

Чуприна, А. Памяти шансонье Андрея Биситова / Анна Чуприна // МИГ. — 2019. — 14 нояб. (№46). — С. 29.

Електронні ресурси:

Егорова, И. В Запорожье ушел из жизни известный поэт и бард [Електронний ресурс] / Ирина Егорова // Индустриалка. — Режим доступу до статті : iz.com.ua/zaporozhe—ushel—iz

 

21.09 – 125 років тому (1897) відкрито Олександрівську міську жіночу гімназію (потім СШ № 5 м. Запоріжжя, зараз – 3-й корпус ЗНУ)111.

Література:

Князьков, Ю. П. Міська жіноча гімназія // Князьков, Ю. П. Історія шкіл міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. нац. ун-т [та ін.]. — Київ : [б. в.], 2012. — С. 93.

21.09 – 190 років від дня народження Петра Івановича Ніщинського (21.09.1832–1896), українського письменника та композитора, який деякий час жив та працював у м. Бердянську112.

21.09 – 40 років тому (1982) Рада Міністрів СРСР видала постанову про відкриття в Запоріжжі державного (зараз – національного) університету.

22.09 – 40 років від дня народження Дмитра Анатолійовича Чабанова113 (22.09.1982, м. Овруч Житомир. обл. – 04.07.2014, м. Дніпро), старшого солдата 93-ї ОМБр, учасника бойових дій в зоні АТО / ООС (загинув біля с. Новоселівка Перша Ясинуват. р-ну Донец. обл.).

Література про життя та діяльність:

Тишаков, Н. Участникам акции «Трухановская Сечь» понравилось на Запорожье : [поезд единения Украины посетил г. Бердянск, где почтили память Д. Чабанова (с 1990 года жил в этом городе)] / Николай Тишаков // МИГ. — 2016. — 22 дек. (№ 51). — С. 5.

26.09 — 90 років від дня народження Володимира Миколайовича Войновича (26.09.1932, м. Сталінабад (нині — Душанбе), Таджикистан — 27.07.2018, м. Москва, РФ), письменника, драматурга, живописця; 1945-1951 рр. мешкав в м. Запоріжжі, навчався в СШ № 50, ПТУ № 8, працював на алюмінієвому заводі. В 2012 році відвідував м. Запоріжжя, виступав у кіноклубі «Сходження».

Володимир Миколайович Войнович народився 26 вересня 1932 року в Сталінабаді (нині Душанбе). Батько ‒ журналіст з непростою долею, був репресований. На початку 1941 року його звільнили. Після звільнення повернувся до сім’ї. У кінці 1941 пішов на фронт. Був тяжко поранений, після чого був звільнений від подальшої служби і повернувся до дому. У 1941 році з батьками переїхав до Запоріжжя. Батьки тяжко працювали, а заробляли дуже мало і Володимиру прийшлося рано йти працювати, щоб сім’я вижила. Часу на навчання не вистачало. Перший клас Володимир закінчив до війни. У другому і третьому – навчався по декілька місяців. Четвертий клас закінчив у сільській школі. Деякий час сім’я мешкала в Куйбишевській і Вологодській областях. У вечірній школі закінчив шостий, сьомий і десятий класи. Восени 1945 року вони повернулися до Запоріжжя. Тут Володимир закінчив ремісниче училище. Після цього працював на Запорізькому алюмінієвому заводі. У 1950 році Володимира Войновича призвали до армії. Служив у Польщі, намагався писати вірші. У 1956 році переїхав до Москви. Півтора року навчався у Педінституті на історичному факультеті. У 1958 році написав свої перші прозові твори. У 1960 році Володимир написав вірш про космонавтів «Чотирнадцять хвилин до старту», музику на вірші написав композитор О. Фельцман. Пісня здобула всесоюзну популярність. Впродовж 1960 року В. Войнович написав біля 40 пісень. У першому номері журналу «Новый мир» за 1961 рік опублікували повість Володимира Войновича «Мы здесь живем», яка сприяла зміцненню слави письменника.

У 1962 році В. М. Войнович став членом Спілки письменників СРСР. З 1963 року В. М. Войнович починає писати роман «Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна». Перша частина роману вийшла завдяки самвидаву. А у 1969 році, без дозволу автора, у Франкфурті-на-Майні.

Наприкінці 60-х років письменник піддався переслідуванням за активну участь у русі за права людини. У 1973 році Володимир Войнович відмовився підписати офіційне письмо з критикою А. Солженіцина і А. Сахарова. Це викликало конфлікт з владою і у 1974 році його виключили зі Спілки письменників СРСР.

У 1975 році у Парижі вийшли дві частини роману «Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна». Після цих публікацій В. М. Войновича викликали для бесіди. На одній із таких бесід письменник був отруєний невідомим спецпрепаратом, після чого тривалий час погано себе почував. Всі ці події змусили Володимира Войновича емігрувати з СРСР у 1980 році. У 1981 році його позбавили радянського громадянства, а через 10 років – повернули.

З 1981 по 1990 роки В. М. Войнович мешкав у ФРН, потім у США. Співпрацю-вав з радіо «Свобода». У 1985 році У США виходить книга В. М. Войновича «Антисоветский Советский Союз», У 1986 році – роман «Москва 2042». Після того, як ставлення влади до В. М. Войновича пом’якшало, його твори почали з’являтися у радянських виданнях. У журналі «Юність» друкують роман «Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», у журналі «Дружба народов» ‒ «Іванькіада», у видавництві «Мовковский рабочий» ‒ збірку оповідань Войновича. У цей час В. Войнович починає займатися живописом. У 1993 році В. М. Войновича удостоєно Премії Баварської Академії мистецтв, у 1994 році – премія фонду «Знамя», у 1996 році – премія «Тріумф». У листопаді 1996 року в Московський галереї проходить перша персональна виставка В. М. Войновича. У 2000 році – присуджено Державну премію РФ.

У 2000 році виходить роман В. М. Войновича «Монументальна пропаганда», у 2002 році – книга «Портрет на тлі міфу». У цьому ж 2002 році В. М. Войновичу вручено Премію А. Д. Сахарова «За громадянську мужність письменника».

У 2007 році виходить остання частина трилогії про Івана Чонкіна ‒ «Переміщена особа». У 2010 році виходить книга В. М. Войновича «Автопортрет. Роман мого життя». В цій книзі автор описав свій життєвий і творчий шлях. А у 2016 році вийшла остання книга письменника «Малиновий пелікан». Багато робот письменника перекладені на більш ніж 30 іноземних мов, за творами ‒ знято фільми.

Помер В. М. Войнович 27 листопада 2018 року в Москві, від серцевого нападу. Похований на Троєкурівському цвинтарі Москви.

(О. В. Руденко)

Твори:

Малиновий пелікан : роман / В. М. Войнович ; Володимир Войнович ; [пер. з рос. М. Ф. Каменюка]. — Харків : Фоліо, 2016. — 256 с. — (Великий російський роман).

Москва 2042 : роман-антиутопія / В. Войнович ; Володимир Войнович ; [пер. з рос. М. Каменюка]. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. — 400 с. : портр.

Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа : роман / В. Войнович ; Володимир Войнович ; [пер. з рос. М. Каменюка]. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. — 320 с. : портр.

Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол : роман / В. Войнович ; Володимир Войнови  ; [пер. з рос. М. Каменюка]. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. — 368 с. : портр.

Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна : роман / В. Войнович ; Володимир Войнович ; [пер. з рос. М. Каменюка]. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. — 272 с. : портр.

Два плюс один в одном флаконе : [сборник] / В. Н. Войнович ; Владимир Войнович. — Москва : Эксмо, 2010. — 384 с.

Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина / В. Н. Войнович ; Владимир Войнович. — Москва : Эксмо, 2011. — 832 с. — (Лауреаты литературных премий).

Москва 2042 : [повесть] / В. Н. Войнович ; Владимир Войнович. — Москва : Вся Москва, 1990. — 350 с.

Література про життя та діяльність:

Роман-антиутопія в контексті світової літератури : [В. Войнович «Москва 2042», М. Е. Ествуд] // Історія новітньої зарубіжної літератури : навч. посібник для внз / Г. Й. Давиденко [та ін.] ; М-во освіти і науки України, Глухів. держ. пед. ун-т. — Київ : Центр учб. літ., 2016. — С. 143–171.

Владимир Николаевич Войнович // Запорожский край для гостей : путеводитель. — [Запорожье : Авантаж-Медиа, 2010]. — С. 293.

Улюра, Г. А. Войнович Володимир Миколайович // Енциклопедія сучасної України / НАН України; Наук. тов. ім. Т. Шевченка ; Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. — Київ : Поліграфкнига, 2006. — Т. 5 : Вод – Гн. — С. 42.

Лейдерман, Н. Л. Карнавальный гротеск. Владимир Войнович // Лейдерман, Н. Л. Современная русская литература, 1950-1990-е годы : в 2 т. : учеб. пособие для вузов. / Н. Л. Лейдерман, М. Н. Липовецкий. — Москва : Академия, 2003. — Т. 2 : 1968–1990. — С. 167–175. — (Высшее образование).

***

Гавриленко, І. Із Запоріжжям у серці / Ірина Гавриленко // Запороз. Січ. — 2021. — 14 січ. (№ 2). — С. 12.

Глущенко, С. У Запоріжжі представили новий фільм Валерія Балаяна «Бути самим собою» : [присвячений В. Войновичу] // День. — 2012. — 24 жовт. (№ 192). — С. 9.

Чуприна, А. Владимир Войнович – автор «большой энциклопедии антисоветского союза» : [воспоминания о Запорожье] / Анна Чуприна // МИГ. —2012. —19 июля (№ 29). — С. 47, 49.

Чуприна, А. Владимир Войнович: «Дорога Чонкина к кино была длинной и драматичной» : [беседа с писателем во время визита в Запорожье] / Анна Чуприна // МИГ. — 2012. — 31 мая (№ 22). — С. 37.

Кочеткова, Н. «Батько» Чонкіна відзначив ювілей // День. — 2007. — 3 жовт. — С. 7.

Кузнецов, А. Владимир Войнович: «Я не хочу «тише, тише», я хочу «громче, громче» // Вопросы литературы. —1997. —№ 1. – С. 188-205.

Ботнер, Ю. Остров Войновича : встреча с писателем / Юрий Ботнер // Индустр. Запорожье (Панорама). — 1994. — 3 сент. (№ 132–133). – С. ? ; 10 сент. (№ ?). – С. ?.

28.09 – 80 років Анатолію Володимировичу Тарасенку (28.09.1942, с. Варварівка Гуляйпіл. р-ну), почесному консулу України в м. Костанай (Казахстан), книговидавцю, журналісту, письменнику114.

Література про життя та діяльність:

Кушніренко, І. Слід українців у історії Казахстану / І. Кушніренко ; Іван Кушніренко. — Костанай : [Костанайский печатный двор], 2016. — 60 с.

Цього місяця виповнюється:

– 50 років (1972) Оріхівському краєзнавчому музею115.

– 20 років тому (2002) на базі обласної клінічної лікарні заснований Центр екстреної медичної допомоги.

    1. Жовтень

01.10 – 120 років з дня народження Костя Григоровича Гуслистого (01.10.1902, м. Олександрівськ Катеринославської губ. (нині – м. Запоріжжя) – 21.02.1973, м. Київ), історика та етнографа, доктора історичних наук, члена-кореспондента АН УРСР, дослідника середньовічної історії України, історії української культури та етнографії, проблем формування української народності і нації, ролі народних мас в історичному процесі.

Кость (Костянтин) Григорович Гуслистий народився 1 жовтня (18 вересня за старим стилем) 1902 р. в м. Олександрівську Катеринославської губернії (нині – м. Запоріжжя). Батько – Григорій Митрофанович – був робітником-котельником, наприкінці життя працював на будівництві Дніпрогесу. Мати – Ганна Іванівна – теж з робітничої родини. Є відомості, що рід Гуслистих сягає ще часів Запорозької Січі.

У дитинстві, разом з друзями, Кость бігав берегами Дніпра, годинами просиджував на риболовлі. Улюбленим місцем хлопчачих розваг була Хортиця – Кость дослідив усі печери, скелі та балки острова. Шастали хлопці й по чужих садах – якось Костя Гуслистого з дерева зняв сам Яків Новицький. Ця випадкова зустріч стала початком цікавих розмов про Хортицю та щирої міцної дружби на довгі роки. Згодом хлопець часто працював у бібліотеці історика, а вчений розповідав йому про свої історичні пошуки та згадував, як водив своїх учнів козацькими стежками. Одного разу Кость зустрів там Дмитра Яворницького, який приїздив з Катеринослава в гості до Новицького. Тому й не дивно, що в майбутньому розумний та допитливий хлопчина перетворився в дослідника козаччини, адже зустріч і спілкування з такими видатними особистостями прямим чином вплинула на його професійний вибір і сформували в нього стійкий потяг до історії українського народу.

Окрім історії, дуже цікавився Кость Гуслистий хутором глухонімих (зараз це територія заводу «Мотор Січ»). Там була школа, де працювали викладачами старший брат Костя з дружиною. Юнак цілими днями знаходився на цьому хуторі, вивчив мову глухонімих, навіть іноді виступав тлумачем при спілкуванні.

У 1917 р., після закінчення Вищого початкового училища, Кость вступив до Олександрівської учительської семінарії. Потім навчався у Запорізькій педагогічній школі, яку закінчив у 1921 р. Працював вихователем у Запорізькому дитячому будинку № 1 (там, де зараз СІЗО), згодом закінчив підготовчі курси вчителів для шкіл глухонімих за спеціальністю вчителя-дефектолога в галузі сурдопедагогіки.

Взимку 1922 р. Гуслистий переїжджає до Катеринослава, де до травня 1923 р. працює вчителем-вихователем у Катеринославському дитячому будинку для глухонімих.

Але стійкий інтерес до чистої історичної науки взяв своє, тому Кость вступив до історичного факультету Катеринославського інституту народної освіти (тепер Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара). Там Кость Гуслистий постійно навідувався до вже знайомого Д. І. Яворницького: Яків Новицький передав видатному історику свого талановитого учня. Кость часто працював у нього в архіві. Навчання в інституті остаточно вирішило подальшу долю молодого історика й мало вирішальне значення для формування його світогляду та визначення наукових інтересів.

У 1928 р., відразу після закінчення Дніпропетровського інституту народної освіти, К. Гуслистий вступив до аспірантури при кафедрі українознавства, яка була утворена з ініціативи академіка Д. Яворницького 1 січня 1921 р. Це була перша науково-дослідна кафедра з історії України в республіці.

Коли згодом відбулося згортання політики «українізації» та почалася боротьба проти «українського буржуазного націоналізму», кафедру в Дніпропетровську закрили. Тому Кость переїхав у столичний тоді Харків, де продовжив у 1930–1931 рр. навчання в аспірантурі при Харківському науково-дослідному інституті історії української культури та після закінчення залишився там працювати. У 1932 р. побачила світ перша наукова праця К. Г. Гуслистого – збірка документів до історії селянського повстання у селі Турбаях (1789–1793 рр.).

З часом молодий вчений пов’язує своє життя з Київською академією наук. Там у 30 рр. ХХ ст. Гуслистий тривалий час займався пошуком історичних документів для розширення джерельної бази історії козацько-селянських повстань в першій половині ХУІІ ст., які на той час були ще недостатньо вивчені. Вчений знайшов та опублікував 11 нових документів, що дали змогу повною мірою висвітлити повстання українського народу проти шляхетської Польщі. Деякі знайдені свідчення розповідали про участь українських козаків у війні Польщі з Швецією, про терор польських військ на Лівобережній Україні. Кость Григорович уклав цілу низку досліджень з історії утворення української нації, з етнічної історії українців, історії козацтва.

Цікавим явищем в історії української культури стало видання в 1935 р. повного зібрання творів Т. Г. Шевченка, безпосередню участь в цьому взяв Кость Григорович. Згодом його діяльність у галузі шевченкознавства була високо оцінена фахівцями.

19 серпня 1939 р. К. Г. Гуслистий захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук.

З початком війни К. Г. Гуслистий разом з Інститутом історії був евакуйований до Уфи (Башкирія), де доклав зусиль до створення серії «Наші великі предки». У 1942 р. Гуслистий опублікував дослідницькі праці про Данила Галицького та Петра Конашевича-Сагайдачного, а в 1943 р. – статті про Богдана Хмельницького.

У 1944–1945 рр. Кость Григорович очолював Центральний державний історичний архів УРСР (за сумісництвом). У своїх спогадах про Гуслистого його учениця та послідовниця, український історик-архівіст та письменниця Олена Апанович, яку називали справжнім козаком у спідниці, писала: «Це була колоритна постать! Кремезний, як Тарас Бульба. Непокірний оселедець на підстриженій «під макітру» голові, довжелезні, вже посивілі козацькі вуса… Справжній кошовий отаман». Вона вважала свого вчителя справжнім патріотом України через його особливе ставлення до історії українського і особливо запорізького козацтва. Майже через десять років, у 1954 р., О. М. Апанович у співавторстві з К. Г. Гуслистим напише свою першу монографію «Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу». Це був дуже відважний та безстрашний крок як на ті часи. До того ж Кость Григорович вражав та приваблював оточуючих своїми просто енциклопедичними знаннями, що говорить про високий рівень професіоналізму його досліджень, ерудицію вченого та ступінь освоєння потенційної джерельної бази з тієї чи іншої проблеми історії України. Взагалі, перш ніж написати якийсь нарис, Гуслистий проводив в архівах гігантську роботу. Про цей своєрідний стиль Костя Григоровича згадують багато науковців. Вони відзначають майстерність вченого в оперуванні документами, вмінні виділити найбільш цікаві факти та аргументи, тому кожна його праця є ґрунтовним монографічним дослідженням. Особливо треба відзначити участь К. Гуслистого в підготовці «Нарисів з історії України», які стали найпомітнішим явищем в науково-культурному житті республіки.

У другій половині 40-х років суспільно-політична ситуація в Україні погіршилася. Посилився тиск сталінщини на українську інтелігенцію. 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У приймає постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». У постанові робився тотальний рознос колективу українських істориків, їх звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». Серед перелічених імен було й прізвище К. Г. Гуслистого. Його роботи були піддані нищівній критиці за «антимарксистський дух та грубі політичні помилки», «перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» та інші подібні звинувачення. 14 листопада 1947 р. Кость Григорович був звільнений з посади завідувача відділом феодалізму і переведений на посаду старшого наукового співробітника інституту.

Постанова 1947 р. надломила К. Г. Гуслистого як вченого – ці події він ледве пережив. Взагалі, період з 1947 по 1952 р. характеризувався різким спадом його творчої активності. Він лише продовжував працювати над своєю улюбленою, але дуже небезпечною в ті часи темою – темою козацтва.

Через відкритий конфлікт з директором Інституту історії АН УРСР К. Г. Гуслистого без власної згоди перевели до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського заступником директора та заввідділом етнографії. Саме тоді Гуслистий створив нині відомий Музей народної архітектури та побуту в селищі Пироговому, під Києвом.

10 липня 1954 р. Президія АН УРСР прийняла постанову «Про підготовку тому «Українці» із серії «Народи світу» (Розділ «Слов′янські народи СРСР»). К. Г. Гуслистого було призначено керівником групи, яка два роки працювала над створенням фундаментальної монографії «Українці». Видання було заплановане у двох томах. У першому томі передбачалося висвітлення культури та побуту українського народу наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (період капіталізму); у другому – «соціалістичні перетворення» після Жовтневої революції. Метою праці було дослідження багатогранної матеріальної та духовної культури, побуту українського народу в період капіталізму та епохи соціалізму, висвітлення питань етногенезу українців. Колективну працю над «Українцями» Кость Григорович вважав своєю дитиною, це стало найвищою метою його життя. Але у ті часи у СРСР вихід книги, де українці визнаються окремою нацією, неможливо навіть було представити, – тоді українців вважали лише частиною російського народу. Тому Гуслистому усіляко перешкоджали з виданням цієї книги. Після опублікування макету книги пройшло широке обговорення змісту комісією, яку спеціально створили при Президії АН УРСР. Комісія зробила висновки, що монографія має серйозні недоліки та істотні помилки. Особливої критики зазнав розділ про утворення української народності, зокрема, було наголошено, що автори «знаходять національні особливості там, де їх у дійсності немає». Було рекомендовано зробити корінну доробку тексту, та світ книга так і не побачила, була заборонена, і робота над другим томом припинена. Переживав за «Українців» Кость Григорович неймовірно.

Взагалі, К. Г. Гуслистий увійшов до української історіографії як видатний спеціаліст із питань історично-етнічного розвитку українського народу, формування творчості народності і нації. Це було основою його творчих досліджень у 1953–1972 рр.

У 1963 р. Кость Григорович захистив докторську дисертацію «Питання історії України і етнічного розвитку українського народу (період феодалізму)».

За видатні заслуги в розвитку науки та підготовку наукових кадрів йому в 1968 р. нарешті було присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки, а в 1969 р. обрано членом-кореспондентом Академії наук України. За тривалий час своєї наукової діяльності К. С. Гуслистий опублікував понад дві сотні різних наукових праць, які були й окремими книгами, брошурами чи розділами у підручниках з історії України. Сфера творчих інтересів вченого була надзвичайно широкою: він займався дослідженням історії Київської Русі, питаннями формування української народності, вивчав проблеми історії України періоду феодалізму, досліджував селянсько-козацькі повстання. Займався також історією етнографії, фольклористики і шевченкознавством.

На початку 1970 рр. у СРСР почалася чергова антиукраїнська хвиля – знову російська мова та культура стали в пріоритеті. Заборонили українською мовою захищати дисертації, писати наукові роботи. Фактично тоді поняття «українська історія», «українські джерела» були ліквідовані. Видання з історії України, в першу чергу літописів, було зупинене. Це була широка антинаціональна акція. У 1972 р. Гуслистий підготував до видання працю «Історичний розвиток української нації», але весь наклад виданої книги було знищено.

Не в змозі якось протидіяти свавіллю, Кость Григорович прийшов у партком Інституту фольклору, де він був заввідділом, й поклав на стіл свій партійний квиток. Наступного ранку 21 лютого 1973 р. він був мертвий. К. Г. Гуслистому було всього 70 років. Помер він за нез’ясованих обставин – розповідали, що він вчинив самогубство – прийняв велику дозу снодійного й отруївся.

І хоча Кость Григорович Гуслистий був старим співробітником Академії наук і доктором наук, і взагалі, був заслуженою людиною, – на похованні ніяких урочистостей, ніяких промов не було. Поховали вченого на Байковому кладовищі.

(Т. О. Тренчук)

Праці:

До питання утворення української нації / К. Г. Гуслистий. — Київ : Знання, 1967. — 56 с. — (Бібліотечка з історії України ; сер. 1 , № 3).

Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу / К. Гуслистий, О. Апанович. — Київ : Держполітвидав, 1954. — 88 с.

Турбаївське повстання / К. Г. Гуслистий. — Київ : Укрполітвидав, 1947. — 42 с.

Нариси з історії України. Вип. 3 : Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій пол. XVI і в першій пол. XVII cт.: (60-ті р. XVI – 30-ті р. XVII ст.) / К. Гуслистий ; АН УРСР, Ін-т історії України. — Київ : Вид-во АН УРСР, 1941. — 188 с.

Нариси з історії України. Вип. 2 : Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею, (з XIV ст. до 1569 р.) / К. Гуслистий ; Ін-т іст. України Академії Наук УРСР. — Київ : Вид-во Академії Наук УРСР, 1939. — 195 с.

***

Боротьба українського народу проти німецьких загарбників : збірка статтей / АН УРСР ; заг. ред. К. Г. Гуслистого і Л. М. Славіна. — [Б. м.] : Вид. АН УРСР. [Друк. «Октябрьский натиск», Уфа], 1942. — 47, [1] с.

Нарис історії України / за ред.: К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова ; АН УРСР, Ін-т історії і археології України. – [Уфа: Вид-во Акад. Наук УРСР, [друк. «Октябрьский натиск» в Уфі], 1942. — 212 с.

Література про життя та діяльність:

Брязкало, Т. В. Гуслистий Кость Григорович // Особові архівні фонди вчених НАН України в Інституті архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського : путівник / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т архівознавства ; [авт. та упоряд. С. В. Старовойт та ін.]. — Київ : [б. в.], 2017. —С. 157–159 : фот.

Боряк, О. О. Творчість на грані можливого: Кость Гуслистий // Боряк, О. О. Україна: етнокультурна мозаїка / О. О. Боряк ; Олена Боряк. —Київ : Либідь, 2006. — С. 231.

Удод, О. А. Кость Гуслистий – історик України / О. А. Удод. — Київ : Генеза, 1998. — 176 с. : портр. — Бібліогр. в прим.: с. 140-153, бібліогр.: с. 170–176.

Удод, О. А. Особливості джерельної бази робіт К. Г. Гуслистого з історії України XIV–XVIII cт. / О. А. Удод // Наукові праці історичного факультету / ЗДУ ; редкол.: Ф. Г. Турченко [та ін.]. — Запоріжжя : ЗДУ, 1993. — Вип. 1. — С. 164–175.

***

Черкаська, Г. Скромний геній Запорізької землі / Ганна Черкаська // Позиция. — 2018.—4 окт. (№ 40). — С. 11.

Інтернет-ресурси:

Гуслистий Кость Григорович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/Гуслистий_Кость_Григорович

Турченко, Г. Ф. Гуслистий Кость Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5733

01.10 – 30 років (1992) від дня заснування Запорізького інституту державного та муніципального управління (зараз – Класичний приватний університет)116.

03.10 – 120 років тому (1902) в м. Олександрівську за ініціативи гласного міської думи Ф. Ф. Мовчановського засновано торговельну школу (комерційне училище)117.

03.10 – 75 років тому (1947) відновлена перша черга заводу «Запоріжсталь».

04.10 – 120 років від дня народження Олександра Люціановича Бельгарда (04.10.1902, Ландварово Вілен. губ. (нині – Лентварис, Литва) – 22.08.1992, м. Дніпро), українського вченого, фахівця з екології, геоботаніки, степового лісорозведення, доктора біологічних та сільськогосподарських наук, професора Дніпропетровського державного університету.

Олександр Люціанович Бельгард народився в Литві на станції Лентварис і був хрещений у костьолі міста Шауляй. У Лентварісі закінчив народну школу, а в 1912 році вступив до гімназії в м. Вільно (нині Вільнюс). Вищу освіту здобував на біологічному факультеті Катеринославського інституту народної освіти. Після його закінчення (1927) О. Л. Бельгард був зарахований асистентом кафедри ботаніки цього ж закладу. Важливим етапом на його життєвому шляху було навчання в аспірантурі під керівництвом академіка АН УРСР Г. М. Висоцького, захист кандидатської дисертації та призначення завідувачем кафедри геоботаніки і вищих рослин, організованої в 1933 році в Дніпропетровському державному університеті.

Заслужену популярність в науковому світі О. Л. Бельгард здобув у галузі пізнання природних та антропогенних лісових насаджень у степовій зоні, виявивши себе як новатор і прихильник прогресивних напрямів. У докторській дисертації на тему: «Ліси південного сходу України» (1947) він запропонував оригінальну типологію антропогенних лісових насаджень степової зони України, засновану на трьох факторах – типі лісорослинних умов, типі екологічної структури і типі деревостану. Ця система типології лісів дотепер використовується на практиці при лісорозведенні в степовій зоні України. Одним з найважливіших відкриттів О. Л. Бельгарда називають запропонований ним метод екологічного аналізу рослинного покриву, заснований на розробленій ним же схемі життєвих форм – екоморф. Наукові розробки вченого стали основою для подальшого розвитку степового лісознавства, лісової геоботаніки і лісової біогеоценології.

Олександр Люціанович заснував при Дніпропетровському університеті кафедру геоботаніки, ґрунтознавства та екології. Під його керівництвом було створено постійно діючу Комплексну експедицію ДДУ з вивчення лісів степової зони і Присамарський біосферний стаціонар ДДУ. Він – автор вчення про ліси степової зони: з 1971 року розроблена ним дисципліна «Степове лісознавство» увійшла в програму багатьох вищих навчальних закладів СРСР.

У 1949 році О. Л. Бельгард, будучи професором кафедри геоботаніки, організував Комплексну наукову експедицію Дніпропетровського державного університету, метою діяльності якої стало дослідження природних і штучних лісів степової зони південного сходу України, включно зі штучними лісами Приазов’я (зокрема Старобердянським, Радивонівським, Алтагірським та Кам’янським лісництвами).

Керівним принципом у роботі цього наукового колективу були ідеї В. В. Докучаєва, Г. Ф. Морозова і В. М. Сукачова про багатогранну структуру та функції природних систем (біогеоценозів), для пізнання яких необхідні зусилля багатьох наук. Експедиція об’єднала науковців різних кафедр університету (геоботаніків, ґрунтознавців, гідрологів, зоологів, географів та інших фахівців). Участь в її роботі взяли і багато вчених із інших вузів і установ країни (Криворізький, Мелітопольський, Оренбурзький педінститути, Харківський, Якутський університети). Стрижневою ідеєю, що об’єднала роботи всіх учасників експедиції, були принципи типології природних і штучних лісів степової зони, розроблені О. Л. Бельгардом.

За період з 1949 по 1968 роки експедиція обстежувала великі райони степової України та Молдови. Так, у 1950 р. наукова експедиція, керована О. Л. Бельгардом, вивчала лісові масиви, підпорядковані Мелітопольському лісгоспу, зокрема Алтагірське та Радивонівське лісництва, які розташовані на березі Молочного лиману. Дослідженнями вчених вивчалися ґрунтові покрови, рослинність та тваринний світ, кліматичні особливості лісових територій. За результатами цих досліджень в подальшому О. Л. Бельгардом були зроблені обґрунтування лісорослинних умов штучних лісів степової зони України.

За результатами комплексних наукових експедицій О. Л. Бельгарда були опубліковані монографічні збірники, зокрема: «Матеріали досліджень штучних лісів в районі р. Молочної і Молочного лиману» (1953), «Велико-Анадольський ліс» (1955), «Штучні ліси степової зони України» (1960), «Гербовецький ліс» (1970), а також наукові збірники «Питання степового лісознавства і охорони природи». Результатом тривалих і плідних наукових досліджень стало формування наукового вчення про степове лісознавство, яке детально викладене у монографії «Степове лісознавство» (1971). В цій монографії широко аналізується література з питань теорії та практики степового лісорозведення та агролісомеліорації, а також викладаються конкретні дані та висновки – результати багаторічних робіт експедиції, спираючись на які автор книги розкриває принципи й основи теорії лісознавства з конкретними рекомендаціями для степових лісництв.

Треба відмітити, що комплексні наукові експедиції О. Л. Бельгарда з вивчення штучних лісів на Мелітопольщині (Старо-Бердянське, Алтагірське, Радивонівське та Кам’янське лісництва), які проводилися в середині XX сторіччя, найбільш повно вивчили ці лісові масиви і в подальшому подібних досліджень тут не проводилось.

Олександр Люціанович Бельгард був вченим-педагогом, який знав багато мов, володів безмірним організаторським талантом, рідкісною чарівливістю, душевною добротою, залізною логікою наукового пізнання та всебічними фундаментальними знаннями. Його перу належить 150 публікацій. Він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора і багатьма медалями.

Помер учений 22 серпня 1992 року в Дніпропетровську (нині м. Дніпро).

(В. П. Воровка)

Праці:

Степное лесоведение / А. Л. Бельгард. — Москва : Лесная промышленность, 1971. — 335 с.

Лесная растительность юго-востока УССР / А. Л. Бельгард ; М-во высш. образования СССР. Днепропетров. гос. ун-т. — [Киев] : Изд-во Киев. гос. ун-та им. Т. Г. Шевченко, 1950. — 264 с. : ил. — Библиогр.: с. 257–263.

***

Искусственный лес в степи в биогеоценотическом освещении / А. Л. Бельгард // Вопросы степного лесоведения и лесной рекультивации земель : сб. науч. трудов. — Днепропетровск, 1986. — С. 21–26.

Влияние лесной растительности на черноземы / П. Г. Адерихин, А. Л. Бельгард, С. В. Зонн, И. А. Крупеников, А. П. Травлеев // Русский чернозем : 100 лет после Докучаева / [отв. ред.: В. А. Ковда, Е. М. Самойлова]. — Москва : Наука, 1983. — С. 117–126.

Введение в типологию искусственных лесов степной зоны / А. Л. Бельгард // Искусственные леса степной зоны Украины. — Харьков : Изд-во ХГУ, 1960. –С. 33–57.

Література про життя та діяльність:

Травлеев, А. П. Славный юбилей : (к 62-й годовщине со дня выхода в свет классического труда А. Л. Бельгарда «Лесная растительность юго-востока УССР») / А. П. Травлеев, Н. А. Белова, В. Н. Зверковский ; Днепропетров. нац. ун-т им. О. Гончара, Академия таможен. службы Украины // Питання степового лісознавства та лісової рекультивації земель. — Дніпропетровськ, 2013. —Вип. 42. — С. 3–9.

Матвеев, Н. М. Основы степного лесоведения професора А. Л. Бельгарда и их современная интерпритация : учеб. пособие / Н. М. Матвеев ; Самарский университет. — Самара, 2011. — 126 с.

Мицик, Л. П. Бельгард Олександр Люціанович // Професори Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. — Дніпропетровськ : Вид-во Дніпропетров. нац. ун-ту, 2008. — С. 37–38.

Тарасов, В. В. Флора Дніпропетровської та Запорізької областей : судинні рослини, біолого-екологічна характеристика видів / В. В. Тарасов. — Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2005. — 276 с.

Белова, Н. А. Пути к объективной оценке жизненности лесного биогеоценоза : (к 100-летию со дня рождения А. Л. Бельгарда) / Н. А. Белова, А. П. Травлеев ; Днепропетров. нац. ун-т // Екологія та ноосферологія. — 2002. — Т. 12, № 3–4. — С. 4–7.

Сидельник, Н. А. Александр Люцианович Бельгард : (к 60-летию со дня рождения) // Ботанический журнал. — 1963. — Т. 63, № 4. — С. 605–607.

Інтернет-ресурси:

Бельгард Олександр Люціанович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. —Режим доступу : https://cutt.ly/GOR2HLi

Чегорка, П. Він був поетом лісу : (до 110-ї річниці професора О. Л. Бельгарда) / Петро Чегорка // Відкритий ліс. — Режим доступу до статті : https://openforest.org.ua/15299

04.10 – 80 років тому (1942) в Запоріжжі була заснована підпільна організація «Ревком»118;

05.10 – 20 років тому (2002) відкрито обласний госпіталь для інвалідів Другої світової війни «Великий Луг»119.

07.10 – 75 років від дня народження Володимира Миколайовича Кириченка120 (07.10.1947, м. Сєвероморськ, Мурман. обл, РФ – 26.12.2016, м. Запоріжжя), астрофізика, асистента кафедри філософії Запорізького державного педагогічного інституту (зараз ЗНУ), керівника Запорізького експериментального загону юних космонавтів, засновника та першого президента Клубу друзів кіно «Сходження» (1977–1982).

Література про життя та діяльність:

Абрамов, М. Кириченко В. М. – видатний мешканець м. Запоріжжя / Абрамов М., Тягай С. ; Абрамов Марк, Тягай Соломія // Краєзнавчі нариси Запорізького краю. — Запоріжжя, 2019. — С. 62–66.

08.10 – 100 років від дня народження Луки Юхимовича Нечаєнка (08.10.1922, с. Вершина Згарська Драбів. р-ну Черкас. обл. – 17.05.2006, м. Запоріжжя), члена Національної спілки журналістів України (1960), заступника голови правління Запорізької обласної організації НСЖУ. У 1970–1980-х роках очолював обласний комітет телебачення і радіомовлення.

Лука Юхимович Нечаєнко народився 8 жовтня 1922 року в с. Вершина Згарська Драбівського району Черкаської області в сім’ї селянина. В 1940 р. був призваний на службу до лав Червоної армії. Війну зустрів курсантом 80-го мотострілецького полку 57-ї мотострілецької дивізії Забайкальського військового округу.

Воював на Південно-Західному та Північно-Західному фронтах в стрілецьких частинах як командир взводу, роти. В 1943–1945 рр. – заступник командира роти, командир оперативної роти 6 батальйону управління контррозвідки «Смерш» 1-го Прибалтійського фронту. Двічі був поранений.

Батьківщина високо оцінила подвиги воїна і нагородила його орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, Богдана Хмельницького III ступеня, бойовими медалями «За відвагу», «За взяття Кенігсберга» та ще 15 медалями.

Член Національної спілки журналістів України з 1960 р., не раз обирався заступником голови правління Запорізької обласної організації НСЖУ. В 1970–1983 рр. – голова обласного комітету з телебачення і радіомовлення (нині – облдержтелерадіокомпанія).

В обласних газетах Рівненщини «Червоний прапор», запорізьких «Индустриальное Запорожье», «Запорізька правда» опублікував сотні статей, десятки нарисів, фейлетонів. В газеті «Индустриальное Запорожье» були надруковані глави його роману «Сквозь когти свастики».

Як відповідальний секретар редакції з підготовки тому «История городов и сел Украинской УССР. Запорожская область», Лука Юхимович підготував до друку нариси: «Запорожье», «Мелитополь», «Орехов», «Куйбишево», «Михайловка», «Днепровка», «Смирново», «Терпенье».

Помер 17 травня 2006 року. Похований у м. Запоріжжя на Леваневському кладовищі.

(Г. М. Нагорна)

Публікації:

Запорожье / Л. И. Васильева, Л. Е. Нечаенко ; Осипенко / А. И. Зюсь, К. Е. Мигас, Л. Е. Нечаенко ; Васильевка / Н. А. Заборжевский, Л. Е. Нечаенко ; Веселое / Л. Е. Нечаенко, М. Ф. Шмыголь ; Днепровка / Ф. А. Иванисов, Л. Е. Нечаенко ; Куйбышево / Л. Е. Нечаенко, И. Н. Штурма ; Смирново / И. В. Леус, Л. Е. Нечаенко ; Мелитополь / Г. А. Барков, Б. Д. Михайлов, Л. Е. Нечаенко ; Терпенье / Л. Е. Нечаенко, И. И. Хребтов ; Михайловка / В. П. Гузь, Л. Е. Нечаенко ; Новониколаевка / П. В. Маленко, Л. Е. Нечаенко ; Орехов / А. С. Димитров, Л. Е. Нечаенко // История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область / редкол.: В. И. Петрыкин, Нечаенко Л. Е. (отв. секр. ред. кол.) [и др.] / гл. редкол.: Тронько П. Т. (пред.) [и др.] ; Ин-т истории АН УССР. — Киев : Глав. ред. УСЭ, 1981. — С. 69–121, 188–197, 203–214, 239–249, 356–372,364–372, 378–387, 395–403, 412–435, 441–448, 455–467, 487–495, 506–516.

Запоріжжя / О. К. Жигалов, Л. Ю. Нечаєнко, С. І. Страшніков ; Осипенко / П. Г. Біловол, Л. Ю. Нечаєнко ; Василівка / Л. Ю. Нечаєнко, О. П. Яковенко ; Дніпровка / Л. Ю. Нечаєнко, З. Ф. Розсоха ; Куйбишеве / Л. Ю. Нечаєнко, І. М. Штурма ; Смирнове / Г. В. Леус, Л. Ю. Нечаєнко // Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. Запорізька область / голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) [та ін.] ; редкол: В. І. Петрикін, Нечаєнко Л. Ю. (відп. секр. ред. кол.) [та ін.]. – Київ : Голов. ред. Укр. рад. енциклопедії АН УРСР, 1970. — С. 65–113, 163–174, 178–188, 363–371, 374–385, 396–406, 412–434, 466–477, 525–538,

***

«Говорит и показывает Запорожье» / Л. Нечаенко // Индустр. Запорожье. —1981. — 6 мая.

«Говорит и показывает Запорожье» / Л. Нечаенко // Индустр. Запорожье. — 1972. — 7 мая.

Голос і екран мільйонів / Л. Нечаєнко // Запоріз. правда. — 1971. — 7 трав.

Література про життя та діяльність:

Нечаєнко Лука Юхимович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. — [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 328.

Нечаєнко Лука Юхимович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. — [2-е вид., перероб. і доп.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 161.

Нечаєнко Лука Юхимович // Вони слави не шукали / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілка журналістів України ; ред.-упоряд. М. В. Клименко (кер.) [та ін.]. — Запоріжжя : [Паритет-прес], 2002. — С. 43.

 

08.10 – 90 років від дня заснування Мелітопольського літературного об’єднання «Таврія» ім. П. Ловецького.

10.10 – 90 років тому (1932) відбулося урочисте відкриття Дніпровської гідроелектростанція (вперше дала промисловий струм 1 трав. 1932 р.).

10 жовтня 1932 року відбувся мітинг, присвячений офіційному відкриттю первістка ГОЕЛРО – Дніпровської гідроелектростанції, якій судилося стати символом епохи індустріалізації, архітектурно-інженерною візитівкою Запорозького краю. 118 представників засобів масової інформації, з них 36 представників закордонної преси висвітлювали, як назавжди змінювалося обличчя берегів Дніпра. Населені пункти, споруди, історичні місця, луки й плавні зникли під водою, рівень якої піднявся на 37,5 метрів. І хоч перший струм вже було отримано ще 1 травня 1932 року, а перший пасажирський пароплав пройшов трикамерним шлюзом з верхнього до нижнього б’єфу Дніпра лише 1 травня 1933 року – 10 жовтня 1932 року закарбовано в історії як день народження першої і найбільшої з Дніпровського каскаду гідроелектростанції.

Ідеї судноплавного підкорення порогів Дніпра існували ще за часів Катерини ІІ, лише на початку XX століття, із започаткуванням плану ГОЕЛРО, розпочалися роботи з проєктування та будівництва греблі. Розробником інженерного проєкту став професор І. Г. Александров. Архітектурне оформлення гідроелектростанції та «Соцміста» здійснювалося за проєктом, розробленим під керівництвом В. О. Весніна. Загальне керівництво будівництвом було доручено О. В. Вінтеру. Серед загального ентузіазму та натхнення з тривогою лунали голоси вчених, істориків, які передчували небезпечні наслідки, що несе за собою це грандіозне будівництво. Питання про всебічне вивчення Надпорожжя було підняте Д. І. Яворницьким ще у середині 1920-х, але тільки з початком будівництва наркомом освіти України була організована науково-дослідна експедиція. Вченим під керівництвом Д. І. Яворницького треба було дослідити територію більше ніж у 50 кілометрів на північ від майбутньої греблі, яка за планом мала бути затоплена. Робота експедиції була скерована на вивчення низки питань: геологічних, антропологічних, археологічних, екологічних, а також – вивчення флори і фауни тощо. Це була праця за межами людських сил і нагадувала перегони, бо робота Дніпробудівської експедиції розпочалася, коли вже 12 днів велися будівельні роботи. За надзвичайно короткий термін, за катастрофічної нестачі наукових кадрів, фінансування, найнеобхідніших матеріалів, робочої сили було здійснено велетенський обсяг роботи. Зроблено низку відкриттів, досліджено сотні унікальних пам’яток та артефактів. В доповіді академіка Д. І. Яворницького за листопад 1929 року зазначено, що кількість речей, здобутих за час досліджень, дорівнює 36935 одиниць. З наближенням дати затоплення напруга робіт зростала, вчені розуміли неможливість запобігти втратам та знищенню того, що складало неоцінений культурний скарб нації. Згодом, у гарячці індустріалізації, учасники Дніпробудівської експедиції зазнали репресій, інтерес до минувшини та захист старовини розцінювався як опозиція чинній владі. Але напередодні затоплення учасники експедиції працювали цілодобово з максимальною віддачею сил. М. Рудинський, О. Федоровський, А. Добровольський, П. Смоличев, Ф. Кіранов, Г. Мартенс, П. Козар, Т. Тесля та інші вчені – їхня праця запобігла катастрофі знищення історичних пам’яток Надпорожжя зробила неоцінений внесок у розвиток історичної науки.

Архітектурному рішенню найбільшої на той час гідроелектростанції в Європі та першої в реалізації плану ГОЕЛРО надавалося особливе значення. На закритий конкурс 1929 року було представлено шість проєктів. Після тривалих обговорень і доопрацювань був прийнятий проєкт Дніпрогесу, виконаний В. О. Весніним у співавторстві з Н. Я. Коллі, Г. М. Орловим, С. Г. Андієвським. Архітектурно-промисловий комплекс Дніпровської гідроелектростанції є одним з найкращих взірців будівництва початку 1930-х років. Успішно вирішене технічне завдання поєднане з творчими архітектурними рішеннями, гармонійно співіснує з суворим та гордим пейзажем гранітних скель та порогів Дніпра. Станція не є окремим, ізольованим енергетичним вузлом. Дугоподібна 760 метрова бетонна гребля, заввишки 60 метрів, поділена на 47 водозливних прольотів утримує стіну з води. Естакада–автомагістраль пов’язує між собою майдани правого та лівого житлових районів. Машинний зал та трикамерний шлюз диктують архітектурно-художній стиль прилеглим міським територіям. Зв’язок промислових, суспільних, житлових будинків, різних по матеріалу, ландшафтно-природних умов та об’ємів відтворений в крупних формах та у зовнішньому оздобленні рожевим туфом, арочними прольотами та орнаментальними українськими народними мотивами. Вночі гребля спалахує кольоровими вогнями, створюючи надзвичайне видиво над чорною водою Дніпра. Архітектурно-промисловий комплекс Дніпровської гідроелектростанції разом з «Соцмістом» вважається міжнародною пам’яткою архітектури і займає чільне місце у списку Всесвітньої історії Центру Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Темпи будівництва та його обсяги вражали. На береги давнього Славутича-Борисфену з’їхалися десятки тисяч людей з усіх куточків держави. Країна не мала ще досвіду такого будівництва, тож за консультаціями звернулися до іноземних фахівців. На вигідне замовлення відгукнулися американці. Нехтувати великим досвідом було недоцільно, але разом із тим потрібно було навчати і готувати свої кваліфіковані кадри. Тож було прийнято компромісне рішення: будувати власними силами, але під контролем американських фахівців. Головним американським консультантом Дніпробуду став видатний гідробудівник, інженер-полковник, президент Нью-Йоркської фірми «Купер і Кº» Хью Купер. За плечима американця був досвід будівництва низки електростанцій: Торонтської поблизу порогів HorseShoe (Підкова) поблизу Ніагарського водоспаду, «Кекокук» на річці Міссісіпі, на озері Зумбро та плотини Вільсона, яка за потужністю майже дорівнює ДніпроГЕСу. Також фірма «Купер і Кº» організувала стажування радянських фахівців в Америці, взявши на себе всі турботи з перетином кордонів, проживанням, працевлаштуванням та отриманням заробітної платні дніпробудівцям нарівні з американськими колегами. Безпосередньо на Дніпробуді американські фахівці очолили такі ділянки будівництва, як цементацію та бетонування. Вперше в країні було застосовано метод укладання цегли «американська перев’язка», що збільшило продуктивність праці і відкрило можливість будувати стіну, водночас розшивати та приводити до ладу горизонтальні та вертикальні шви, забезпечуючи водонепроникність. Техніка, яка використовувалася на будівництві теж постачалася переважно з-за кордону: Німеччини, Чехії, США, складати її специфікацію також допомагали закордонні фахівці. Зобов’язання, що взяли на себе іноземні партнери, були виконані сумлінно й чесно. Відзнакою їхніх заслуг стало нагородження шістьох американських консультантів вищою на той час у СРСР нагородою – орденом Трудового Червоного Прапора за особливо вагомий внесок у будівництво.

Дніпровські пороги завжди манили мандрівників і вже у ХІХ столітті стали популярним туристичним об’єктом. Потужний розвиток історичного краєзнавства у ХХ столітті та видання у 1928 році фотоальбому Д. І. Яворницького «Дніпрові пороги» вплинули на зростання інтересу, виникли навіть туристичні маршрути подорожей, як пішки, так і Дніпром. З початком Дніпробуду та його широкої пропаганди стався вибухоподібний розвиток туризму. Дніпровські пороги відвідувалися до самого їх затоплення, будівельний майданчик манив сучасною технікою та розмахом. Дніпровське будівництво стало найпопулярнішим екскурсійним об’єктом. Сотні тисяч туристів з різних куточків країни та іноземців приїздили на Запоріжжя, як організованими групами так і самостійно. Невелике місто, що тільки почало розбудовувати ся, зазнало туристичного лиха. Туристи займали дефіцитне житло, спустошували продовольчі крамниці, юрбами вешталися будівництвом, заважали й відволікали від робочого процесу, порушували техніку безпеки. Велика роль Дніпробуду у радянській пропаганді викликала ідею створення музею Дніпровського будівництва. Виставки матеріалів музею проводилися у різних місцях, але власного спеціалізованого приміщення музей так і не отримав. Із завершенням будівництва до переліку екскурсійних об’єктів увійшли машинна зала ГЕС, шлюз, який можна роздивитися зсередини, пройшовши на катері з верхнього до нижнього б’єфу Дніпра, а також водосховище, подорож яким є частиною туристичних маршрутів. Індустріальний туризм займає своє місце серед інших видів туризму, але вже ніколи не сягне того рівня, який був у часи Дніпробуду.

І сьогодні Дніпровська гідроелектростанція є надважливим об’єктом інфраструктури Запоріжжя. З неї відкривається приголомшливий вид на Хортицю та скелі – з одного боку, на тихі води штучного озера – з іншого, на якому шугають вітрильники і великі судна. Шлюзом проходять баржі та катери. Тисячі автівок проїздять автомагістраллю, яка з’єднує два береги одного міста. Набережні парки гостинно вітають містян, а в машинних залах гудуть турбіни, виробляючи енергію.

(Ж. Д. Назаренко)

Література:

Павелко, І. Невідомий Дніпробуд : ювілею від дня початку будівництва Дніпробуду присвячується / І. Павелко, В. Стойчев ; Ігор Павелко, Валерій Стойчев. — Запоріжжя : Тандем, 2017. — 48 с. : іл.

Дніпровська гідроелектростанція ім. В. І. Леніна // Запоріжжя: з минулого в майбутнє. — [Донецьк] : ЛЮКС-ПРИНТ, 2012. — С. 37–40.

Днепрогэс // Запорожский край для гостей : путеводитель. — [Запорожье : Авантаж-Медиа, 2010]. — С. 118–121, 123.

Днепрострой : [в т. ч. «Приглашение на открытие Днепровской гидроэлектростанции»] // Северная Таврия на почтовых открытках ХХ века / [рук. проекта В. И. Резник]. — Киев : КВИЦ, 2010. — С. 70–81.

Гаев, Ю. А. Как строили Днепрогэс и как гуляли, когда построили // Гаев, Ю. А. 25 + 15 / Ю. А. Гаев ; Юрий Гаев. — Запоріжжя : Поліграф, 2005. — С. 49–58.

***

На головній будівлі минулого століття, або Як споруджували «Дніпрогес» : [за матеріалами Держ. архіву Запоріз. обл.] // Запороз. Січ. — 2016. — 17 трав. (№ 87). — С. 5.

Торжественный пуск Днепрогэса // Рабоч. газ. — 2016. — 11 окт. (№ 116).

Новіков, В. Трудовий подвиг дніпробудівців : [до 75-річчя пуску Дніпрогесу] // Пологів. вісті. — 2007. — 10 жовт. (№ 80). — С. 2.

Дніпробудівська археологічна експедиція:

Власов, О. З лопатою крізь час : (до 90-річчя початку роботи Дніпробудівської археологічної експедиції) // Знаменні та памятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліографічні списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 347–354.

Козловська, В. Археологічні досліди на території Дніпрельстану: м. Запоріжжя // Хроніка археології та мистецтва : ВУАН, Всеукр. археол. комітет ; за ред. Валерії Козловської. — Київ : [б. в.], 1930. — Ч. 1. — С. 11–20.

Архітектура споруд Дніпрогесу:

Матвеев, Е. С. Архитектура Днепровской ГЭС им. В. И. Ленина // Матвеев, Е. С. Днепровские гидроузлы / Е. С. Матвеев. — Москва : Стройиздат, 1980. — С. 65–95.

[Дніпрогес] // Нариси історії архітектури Української РСР : (радянський період) / [авт.: М. О. Грицай та ін. ; ред. кол.: Г. В. Головко (гол. ред.) та ін.] ; Акад. буд-ва і архіт. УРСР, Ін-т теорії та історії архіт. і буд. техніки. — Київ : Держбудвидав УРСР, 1962. — С. 71–73, 132, 240.

Орлов, Г. Архитектура Днепровской гидроэлектростанции // Восстановление Днепровской гидроэлектростанции имени В. И. Ленина : сборник статей / под ред. начальника Днепростроя Ф.  Г. Логинова. — Москва ; Ленинград : Госэнергоиздат, 1947. — С. 87–90.

***

Беляева, Л. Днепрогэс – международный памятник архитектуры / Лариса Беляева // Улица Заречная. — 2002. — 4 апр. (№ 14). — С. 6.

Іноземні фахівці на Дніпробуді:

Ігнатуша, О. О. Іноземні спеціалісти індустріальних новобудов Запоріжжя в умовах адміністративного тиску і політичних репресій [20–30-ті рр. ХХ с.] / О. О. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету / ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки, молоді та спорту України ; [редкол. : Турченко Ф. Г. (голов. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : ЗНУ, 2012. — Вип. XXXII. — С. 228–239.

Голуб, А. І. З історії участі німецьких робітників і спеціалістів в індустріальному розвитку Запоріжжя (1928–1932 рр.) / А. І. Голуб, В. І. Кабанов // Запоріжжя в історії та культурі : тези доп. і повідом. респ. наук. конф. / Запоріз. держ. ун-т ; редкол.: В. М. Тихомиров [та ін.]. —Запоріжжя : [б. в.], 1991. — С. 52–53.

***

Власов, О. Запорожский эксперимент // Наше время. — 1999. — № 4 (янв.). — С. 7.

Ігнатуша, О. М. «Класовий ворог» на Дніпрельстані / Ігнатуша О. М., Тедєєв О. С. // Краєзнавство. — 1994. — № 1–2. — С. 40–43.

Спогади очевидців:

Вейде, Б. Записки будівельника (1908–1935) / Б. Вейде ; Борис Вейде ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України —Запоріз. від-ня [та ін.] ; [упоряд. Н. Швайба]. — Київ : [б. в.], 2012. — 140 с. — Текст рус., укр. — На облож.: Записки строителя.

Нейштадт, М. И. Мы – «великие деятели» // Нейштадт, М. И. Тропа моей жизни / М. И. Нейштадт. — Харьков : Права людини, 2010. — С. 20–23.

Гладков, Ф. Письма о Днепрострое : очерки / Ф. Гладков. — Москва : Недра, 1931. — 119 с.

***

Ємець, О. Запоріжжя у спогадах і листах: Дніпрельстан — нове серце України / Олександр Ємець // МИГ. — 2013. — 21 февр. (№ 8). — С. 50.

Туристичні екскурсії на Дніпробуд :

Історія екскурсійної діяльності в Україні : навч. посібник для вузів / В. К. Федорченко [та ін.] ; Київ. ун-т туризму, економіки і права. — Київ : Кондор, 2009. — С. ?. — (Туристична книга).

Ткаченко, В. Г. Історичне минуле Запорозького краю у побуті мешканців Запоріжжя у міжвоєнний період : [в т. ч. про організацію екскурсій на Дніпробуд (1927–1939 рр.)] // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету / ЗНУ ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запорізьке відділення. — Запоріжжя : Просвіта, 2005. — Вип. ХІХ. — С. 271–276.

Історія екскурсійної діяльності в Україні : навч. посібник для вузів / В. К. Федорченко, О. М. Костюкова, Т. А. Дьорова, М. М. Олексійко. — Київ : Кондор, 2004. — 166 с. — (Туристична книга).

Козар, П. А. Маршрут для экскурсии на Днепрострой // Козар, П. А. На Дніпрельстан через пороги : вибране / П. А. Козар ; упоряд. і вступ. ст. М. Чабана. — Дніпропетровськ : УкО ІМА-прес, 2000. — С. 77–92.

***

Власов, О. Ю. До історії розвитку туризму на Запоріжжі у зв’язку з будівництвом Дніпрогесу // Музейний вісник. — 2012. — № 2. — С. 219–225.

Каташинская, А. За разрешением на посещение Днепрогэса туристы-одиночки обращались в милицию, а иностранцы – еще и в «главную контору «Днепростроя». Спустя 70 лет Днепрогэс и о. Хортица остаются наиболее посещаемыми туристскими объектами Запорожья // Новости турбизнеса. — 2005. — № 4 (февр.). — С. 36–37.

Беляева, Л. Туристская мекка — Днепрогэс / Лариса Беляева // Улица Заречная. — 2002. — 25 июля (№ 30). — С. 6.

 

10.10 – 90 років тому (1932) став до ладу діючих завод інструментальних сталей Дніпрокомбінату (з 1939 р. – завод «Дніпроспецсталь»; нині – ПрАТ «Електрометалургійний завод „Дніпроспецсталь”»121.

Література:

ПрАТ «Дніпроспецсталь» // Запорізька торгово-промислова палата. 80 років, 1940–2020 / [Т. Жавжарова, С. Іванченко ; пер. Н. Біленко]. — [Запоріжжя : Кераміст], 2020. — С. 50–53.

Лідери економіки : ПАТ «Електрометалургійний завод „Дніпроспецсталь”» // Запоріжжя: з минулого в майбутнє. — [Б. м.] : ЛЮКС-ПРИНТ, 2012. — С. 109.

ВАТ «Електрометалургійний завод „Дніпроспецсталь” ім. А. М. Кузьміна» // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту: Ф. Турченко та ін.]. — [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. — С. 116–121.

Вульфович, М. С. Становление:1931–1941 : хроника событий / М. С. Вульфович, Ю. Н. Рыльский. — Запорожье : Арт-Пресс, 2002. — 236 с. : ил. — (Днепроспецсталь:страницы истории ; Днепрспецсталь – 70 лет).

Это наша с тобой биография : очерки истории ОАО «Днепроспецсталь» / авт. кол. : В. А. Лейбензон, В. Н. Кренделев, Е. И. Жало. — Запорожье : Тандем-У, 2000. — 303 с.

Правофланговый электрометаллургии : очерк истории Запорож…. электрометаллург. з-да «Днепроспецсталь» / [Н. Д. Некоз, К. С. Ельцов, Ф. Д. Захарченко и др.]. — Днепропетровск : Промінь, 1983. — 126 с. : 8 л. ил. — (История ф-к и з-дов).

Лейбензон, С. А. «Днепроспецсталь» : (история и передовой опыт завода / С. А. Лейбензон. — Москва : Металлургиздат, 1958. — 55 с. : ил.

Славное двадцатипятилетие [завода «Днепроспецсталь»] / Электрометаллург. з-д «Днепроспецсталь» им. А. Н. Кузьмина ; отв. за вып. И. Д. Лопач. —Запорожье : Обл. изд-во, 1958. — 39 с.

Зусман, Л. Дніпросталь / Л. Зусман, А. Левін ; з передм. та за ред. С. В. Прапора. — Харків : Господарство України, 1932. — 59 с.

***

Шека, О. История «Днепроспецстали» на страницах заводской многотиражки / Олеся Шека // Электрометаллург. — 2021. — 29 янв. (№ 3). — С. 5 ; 26 февр. (№ 7). — С. 6.

Атаманчук, І. В. «Тоді, у тридцяті роки» : спогади свідка Дніпробуду Бориса Львовича Глозмана : [в т. ч. про будівництво цеху інструментальної сталі Дніпрокомбіната] / І. В. Атаманчук // Музейний вісник. — 2019. — № 19. — С. 186–213.

ДСС в роки Другої світової війни:

Юдович, С. Великая битва за победный металл // Время выбрало нас: запорожцы на фронтах Великой Отечественной войны / ред.-сост. И. В. Веретельник ; авт.-кол.: К. А. Арсеничев, Н. И. Зубашенко [и др.]. — Запорожье : Дикое Поле, 2005. — С. 74–77.

Шека, О. Днепроспецсталь в годы войны / Олеся Шека // Электрометаллург. — 2017. — 5 мая (№ 16). — С. 8.

10.10 – 90 років від дня народження Геннадія Юхимовича Марченка (10.10.1932, м. Запоріжжя), художника і скульптора122.

12.10 – 60 років від дня народження Олександра Миколайовича Ігнатуши (12.10.1962, с. Осоївка Краснопіл. р-ну Сум. обл.), українського історика-дослідника, педагога, доктора історичних наук (2007), професора (2010) кафедри історії України історичного факультету Запорізького національного університету, заступника декана з наукової роботи.

Олександр Миколайович Ігнатуша народився 12 жовтня 1962 року в селянській родині в с. Осоївка на Сумщині. У 1983 році він успішно закінчив Запорізький державний педагогічний інститут (нині ЗНУ) і набув фаху вчителя історії та суспільствознавства. Одразу ж після закінчення вишу Олександр Ігнатуша два роки відслужив у Радянській армії (1983–1984). Після повернення у 1985 році вчителював в середніх школах № 32 та № 49 міста Запоріжжя. З того ж часу Олександр Миколайович працював у Державному архіві Запорізької області на посадах : старшим та провідним архівістом (1985–1994), провідним археографом (1994–1997), завідувачем відділу інформації і використання документів (1997–2000). Працюючи в освіті та архівах, Олександр Ігнатуша не полишав наукову діяльність, продовжував навчатися в аспірантурі й, успішно склавши іспити, здобув наукового ступеня. Ще з 1992 року він був запорошений на роботу на кафедру історії України ЗДУ. Працював за сумісництвом асистентом (1992–1993), старшим викладачем кафедри історії в Запорізькому державному університеті. З 2000 року О. М. Ігнатуша став доцентом цієї кафедрі, у 2006 році захистив докторську дисертацію, від 2007 року – професор кафедри історії України Запорізького національного університету. З 2009 до 2017 року працював заступником декана історичного факультету з наукової роботи. За період роботи підвищував кваліфікацію на базі Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (2013), Херсонського державного університету (2018). Підготував п’ять кандидатів історичних наук (І. М. Шугальова, Т. Г. Савчук, Є. О. Голощапова, І. Г. Окорокова та В. П. Ганзуленко).

Науковий доробок Олександра Ігнатуші становить близько 200 монографій, досліджень, наукових розвідок, статей. Дослідник історії православної церкви і міжконфесійні відносини в Україні ХХ ст., історії громадського руху в Україні, історії Запорізького краю, джерелознавства. Він співавтор підручника «Історія рідного краю (Запорізька область): 1914–1939 рр. : підручник для 10 класу середньої загальноосвітньої школи» (2001, 2003, 2006), колективних монографій «Німецькі поселенці в Україні: історія та сьогодення» (2006), «Міжконфесійні взаємини на Півдні України ХІІІ–ХХ століття» (1999). Упорядник та редактор археографічних видань: «Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918–1921: документы и материалы» (2006), «Збережемо тую славу: громадський рух за увічнення історії українського козацтва в другій половині 50-х–80-х рр. ХХ ст.: збірник документів та матеріалів» (1997). Автор статей для довідкових видань «Довідник з історії України» (1999) та «Українське козацтво : мала енциклопедія» (2002).

Олександр Ігнатуша – член редакційної колегії наукових фахових видань «Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету», «Сумська старовина»; періодичного видання «Сумський історико-архівний журнал». Член науково-редакційної групи (заступник керівника), упорядник архівних документів книги «Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Запорізька область» (Запоріжжя, 2008).

Олександр Миколайович Ігнатуша нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст. (2008), почесним знаком Міністерства освіти і науки України «За наукові досягнення» (2007), Почесною грамотою Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді України (2004), знаком «Відмінник освіти України» (1999).

(Н. В. Романів)

Праці:

Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст.–30-і рр. ХХ ст.) / О. М. Ігнатуша. — Запоріжжя : Поліграф, 2004. — 440 с.

Українська автокефальна православна церква (1917–1930 рр.). Спеціальність 07.00.02 — Історія України : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук / О. М. Ігнатуша. — Запоріжжя : [б. в.], 1993. — 20 с. — (На правах рукопису).

Навчальні посібники та підручники:

Православні церкви України (20–30-ті рр. XX ст.). Джерела з історії : навч. посібник для вузів / О. М. Ігнатуша ; Держ. вищий навч. заклад «Запоріз. нац. ун-т» Мін-ва освіти і науки України. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2008. — 308 с.

Православні церкви України в стані розколу та пошуках єдності (20–30-ті рр. XX ст.) : навч. посібник для вузів / О. М. Ігнатуша ; ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» Мін-ва освіти і науки України. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2008. — 250 с.

***

Історія рідного краю : [Запорізький край у 1914–1939 рр.] : підручник для 10 класу загальноосвіт. навч. закладів / О. М. Ігнатуша, В. Г. Ткаченко, Г. Ф. Турченко ; за ред. Турченка Ф. Г. — Запоріжжя : Прем’єр, 2006. — 160 с.

Історія рідного краю. 10 клас : підруч. для 10 кл. серед. загальноосвіт. школи / О. М. Ігнатуша, В. Г. Ткаченко, Г. Ф. Турченко ; під ред. Ф. Г. Турченка. — Запоріжжя : Прем’єр, 2001. — 224 с. : іл.

Публікації в наукових збірках:

Протестантські громади Запорізького краю та їхні лідери (20-ті рр. ХХ ст.) / О. М. Ігнатуша // Європейська Реформація ХVI ст.: історико-антропологічний вимір : до 500-ї річниці початку Реформації в Європі / Запоріз. нац. ун-т [та ін. ; редкол.: М. О. Фролов та ін.]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2017. — С. 122–133.

Релігійне життя Запорізького краю під час німецької окупації (1941–1944 рр.) / О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету / ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки України ; [редкол.: Турченко Ф. Г. (голов. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2013. — Вип. ХХХVI. — С. 151–169.

Зміни у чисельності віруючих та церковних практиках православних громад Запорізького краю (1913–1927 рр.) / О. М. Ігнатуша, Г. О. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету / ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки, молоді та спорту України ; [редкол. : Турченко Ф. Г. (голов. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2013. — Вип. XXXV. — С. 102–105.

Протестантська періодика України 20-х рр. XX ст. про діяльність протестантських громад Запорізького краю / А. Є. Ігнатуша, О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету / ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки, молоді та спорту України ; [редкол. : Турченко Ф. Г. (голов. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : ЗНУ, 2012. — Вип. XXXII. — С. 324–328.

Єпархії та благочиння Українського екзархату Російської православної церкви у 20–30-х рр. ХХ ст. / О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету / ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки України ; [редкол.: Турченко Ф. Г. (гол. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : Просвіта, 2010. — Вип. XXІХ.—С. 142–152.

Запорізький край на початку 20-х рр. XX ст.: адміністративні та соціально-політичні зміни / О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету / ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки України ; [редкол.: Турченко Ф. Г. (гол. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : Просвіта, 2009. — Вип. XXV. — С. 68–75.

Сталінським шляхом: голодомор 1932–1933 рр. у Запорізькому краї / О. М. Ігнатуша // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / [редкол.: В. І. Воловик (гол. ред.) та ін.] ; ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» Мін-ва освіти і науки України. — Запоріжжя : Просвіта, 2009. — Вип. 22. — С. 35–39.

Зміни канонічного статусу православної церкви в Україні (1918–1930-ті рр.): від автономії до екзархату / О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. —Запоріжжя : ЗНУ, 2006. — Вип. XX. — С. 198–207.

Джерела з історії міжцерковних і державно-церковних взаємин баптистських громад Запорожжя в 20–30-х рр. ХХ ст. / О. Ігнатуша ; Олександр Ігнатуша // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспірантів / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запорізьке відділення. — Київ, 2001.—Т. 6. — С. 348–355.

Миколайпільські дочірні менонітські колонії : зі сховищ Державного архіву Запорізької області / О. М. Ігнатуша, О. С. Тедеєв, К. С. Лях // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лаб. історії Півден. України ЗДУ / голов. ред. А. В. Бойко. — Запоріжжя : Тандем-У, 1999. — Вип. 4(5). — С. 83–100.

Маловідомі документи про господарчу діяльність родини Фальц-Фейнів / О. М. Ігнатуша, О. С. Тедеєв // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лаб. історії Півден. України ЗДУ / гол. ред А. В. Бойко. — Запоріжжя : Тандем-У, 1998. — Вип. 3. — С. 158–167.

Перлина архітектури Півдня України : (за рядками архівних документів) / О. М. Ігнатуша // Нариси історії Південної України. — Запоріжжя : Х-ПРЕСС, 1997. — С. 43–50.

Німецьке населення Запорізького краю за документами Бердянської, Катеринославської, Мелітопольської та Олександрівської земських управ / О. М. Ігнатуша, О. С. Тедеєв // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лаб. історії Півден. України ЗДУ / голов. ред. А. В. Бойко. — Запоріжжя : Тандем-У, 1996. — Вип. 2. — С. 51—77.

Архівний фонд Олександрівського повітового казначейства (джерелознавчий огляд) / О. М. Ігнатуша, О. С. Тедеєв // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лаб. історії Півден. України ЗДУ / гол. ред. А. В. Бойко. — Запоріжжя : Тандем-У, 1996. — Вип. 1. — С. 149–153.

Документальні джерела Держархіву Запорізької області з історії єврейського населення Запорізького краю (XIX–XX ст.) / Ф. Г. Турченко, О. М. Ігнатуша // Єврейське населення півдня України: історія і сучасність : тези до наук. конф. (27–28 жовтня 1994 р.) / ЗДУ, Еврейська Рада.—Запоріжжя : [б. в.], 1995. — С. 40–43.

Упорядник:

Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Запорізька область / [обл. редкол.: Старух О. В. та ін. ; наук.-ред. група: Турченко Ф. Г. (кер.), Ігнатуша О. М. (заступ. кер.) та ін. ; відп. за вип. О. М. Лазутін ; Укр. ін-т національної пам’яті ; ЗОДА]. — [Запоріжжя : Дике Поле, 2008]. — 1080 с. : іл. — (Україна пам’ятає – світ визнає! 1932–1933. Голодомор – геноцид українського народу).

Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918–1921 : документы и материалы / под ред. В. Данилова и Т. Шанина ; сост. В. Данилов, А. Игнатуша [и др.]. — Москва : РОССПЭН, 2006. — 1000 с. —(Крестьянская революция в России 1902–1922 гг.: документы и материалы).

Міжконфесійні взаємини на півдні України ХУІІІ–ХХ століття / А. Бойко, Т. Грушова, О. Ігнатуша, І. Лиман, В. Мільчев, Л. Рощина (Маленко), Р. Шиян. — Запоріжжя : Тандем-У, 1999. —252 с.

Збережемо тую славу : громад. рух за увічнення історії укр. козацтва в другій половині 50–80-х рр. ХХ ст. : зб. документів та матеріалів / [упоряд. Бажан О. Г. (кер.), Ігнатуша О. М. та ін.]. — Київ : Рідний край, 1997. — 474 с.

Тарас Шевченко і Запорізький край : (за документами Держ. архіву Запоріз. обл.) / [упоряд.: Л. Ф. Бортникова, О. М. Ігнатуша, О. С. Тедеєв]. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — 119 с.

Література про життя та діяльність:

Турченко, Ф. Г. Ігнатуша Олександр Миколайович // Енциклопедія сучасної України / [НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Поліграфкнига], 2011. — Т. 11 : Зор – Как. — С. 188.

Ігнатуша Олександр Миколайович // Запорізький національний університет : історія і сучасність (1930-2005) : Ювілейна книга / [авт. кол. : П. І. Білоусенко, К. О. Богуслаєва, А. В. Бочарова та ін.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — С. 141, 144–145.

Ігнатуша Олександр Миколайович // Історичний факультет Запорізького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга / М-во освіти і науки України, Запорізький державний ун-т ; [під ред. Ф. Г. Турченка]. — Запоріжжя : Просвіта, 2001. — С. 62–66.

Інтернет-ресурси:

Ігнатуша Олександр Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/2T7J5Q8

14.10 – 175 років від дня народження Якова Павловича Новицького123(14.10.1847, с. Аули Катеринослав. повіту (нині – смт Криничан. р-ну Дніпропетров. обл.) – 19.05.1925, м. Запоріжжя), українського фольклориста, історика, археолога, етнографа, архівіста, педагога, музейного і культурно-громадського діяча, члена-кореспондента Всеукраїнської Академії Наук.

Перевидання творів Я. П. Новицького:

Твори : у 5 т. Т. 4 / Я. П. Новицький ; Яків Новицький. — Запоріжжя : [АА Тандем], 2020. —424 с., 4 л. іл.

Твори : у 5 т. Т. 3 / Я. П. Новицький ; Яків Новицький. — Запоріжжя : [АА Тандем], 2009. — 440 с., 4 л. іл.

Твори : у 5 т. Т. 2 / Я. П. Новицький ; Яків Новицький. — Запоріжжя : АА Тандем, 2007. — 510 с., 8 л. ил.

Твори : у 5 т. Т. 1 / Я. П. Новицький ; Яків Новицький ; голов. редкол.: П. Сохань (голов. ред.) [та ін.]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2007. — 508 с. : портр.

***

Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності / Я. Новицький ; Яків Новицький ; М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця». — Запоріжжя : АА Тандем, 2018. — 112 с. : ил.

Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности : (за рукописом 1917 р.) / Я. П. Новицкий ; ред. кол.: І. Лиман, С. Ляшко, В. Мільчев [та ін.]. — 2-ге вид., доп. — Запоріжжя : Тандем-У, 2005. — 120 с.

Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності / Я. П. Новицький ; Культ. центр «Хортиця» [та ін.]. — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 88 с. — (Старожитності Південної України ; вип. 1).

Народная память о Запорожье : предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине, 1875–1905 гг. / Я. П. Новицкий. — Репринт. воспр. издания 1911 г. — Рига : Спридитис, 1990. — 120 с.

***

Описание границ Азовской губернии (1775–1783) ; Описание городов Азовской губернии ; О результатах осмотра архивов Александровского Предводителя дворянства и уездного казначейства ; Опись архивных дел Мариупольского и Александровского уездных предводителей дворянства с 1797–1826 г. / Я. П. Новицкий // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Коммиссіи : вып. I–X : справоч. вып. / под ред. А. Синявскаго / [отв. ред. С. В. Абросимова ; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського]. — Репринт. воспр. изд. 1904 г. — Днепропетровск : Герда, 2010. — Вып. І. — С. 120–151, 162–195. — (Editio princeps).

Острів Хортиця на Дніпрі : (його природа, історія та старовина) / Я. Новицький ; Яків Новицький // Запорожці : до історії козацької культури. — Київ : Мистецтво, 1993. — С. 337–379 : іл.

Народная память о Запорожье : предания и рассказі, собранніе на Екатеринославщине (1875–1905 гг.) ; Остров Хортица на Днепре / Я. П. Новицкий // Народная память о казачестве. — Запорожье : Интербук, 1991. — С. 9–117.

Електронні ресурси:

Нестеренко, Н. В. Народнопісенні знахідки Я. П. Новицького у селі Новогупаловка [Вільнянського району] у 2-й пол. ХІХ ст. льодовикових епох в районі Дніпробудівського кар’єру [Електронний ресурс] / Нестеренко Н. В. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2018. — № 2. — С. 67–81.

Народная память о казачестве [Електронний ресурс] / [авт. : Я. П. Новицкий, А. Л. Сокульский, В. И. Шевченко]. — Запоріжжя : ЗОУНБ ім. О. М. Горького, 2014. — (Випуск 2). — Режим доступа: http://www.zounb.zp.ua/node/2816.

Література про життя та діяльність:

Кобалія, Д. Р. Стежками Новицького : іст. путівник по Хортиці / Д. Р. Кобалія ; Дмитро Кобалія. — Запоріжжя : Дике Поле, 2018. — 180 с. : іл. — Бібліогр.: с. 173–178 (119 назв).

Бровко, Б. А. Громадська діяльність Я. П. Новицького // Тиждень науки : зб. тез доп. щоріч. наук.-практ. конф. серед студентів, викладачів, науковців, молодих учених і аспірантів, 18–22 квітня 2016 року / М-во освіти і науки України, ЗНТУ ; [упоряд.: Н. І. Висоцька ; редкол.: Ю. М. Внуков (відп. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [ЗНТУ, 2016]. —Т. 3. — С. 122–124.

Бровко, Б. А. Предки Я. П. Новицького ХУІІ–ХІХ ст. // Тиждень науки : зб. тез доп. щоріч. наук.-практ. конф. серед студентів, викладачів, науковців, молодих учених і аспірантів, 13–17 квітня 2015 року / М-во освіти і науки України, ЗНТУ ; [упоряд.: Н. І. Висоцька, Ю. І. Болтенкова ; редкол.: Ю. М. Внуков (відп. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [ЗНТУ, 2015]. — Т. 3. — С. 130–131.

Шевелёв, М. П. Песня о Засорине // Шевелёв, М. П. Молочных Вод былое волшебство : литературные прогулки / М. П. Шевелёв ; Марк Шевелёв. — Любек : Привал, 2011. — С. 102–105.

Абросимова, С. Новицький Яків Павлович / Світлана Абросимова // Апанович, О. М. Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. — Київ : Веселка, 2009. — С. 411–413.

Ляшко, С. Н. Археологическая деятельность Я. П. Новицкого (1847–1925) // Наукові праці історичного факультету : 25-річчю історичного факультету присвячується, 1971–1996 / ЗДУ ; редкол.: Ф. Г. Турченко [та ін.]. — Дніпропетровськ : Промінь, 1997. — Вип. II. — С. 242–252.

Ульяновський, В. Нащадок запоріжців : (козацькі старожитності в долі та творчості Я. Новицького) / Василь Ульяновський // Запорожці : до історії козацької культури. — Київ : Мистецтво, 1993. — С. 380–389.

Савчук, В. С. Видатні діячі Катеринославського наукового товариства як краєзнавці (матеріали до персоналій І. Я. Акінфієва та Я. П. Новицького) ; Саєнко В. М. Ремінісценції «основного» індоєвропейського міфу в фольклорних записах Я. П. Новицького // Шоста Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства (м. Луцьк, вересень–жовтень 1993 р.). — Ковель : Міська друкарня, 1993. — С. 259–260, 445–446.

Турченко, Ф. Г. Я. П. Новицький – людина і краєзнавець / Ф. Г. Турченко, Б. А. Бровко // Репресоване краєзнавство (20–30 роки) / Ін-т історії України. — Київ : Рідний край, 1991. — С. 56–59.

Бровко, А. С. Исследовательские основы краеведческих трудов Я. П. Новицкого / Бровко А. С., Бровко Б. А. ; Іваннікова, Л. В. Міфологія Запорізького краю в записах Я. П. Новицького кінця ХІХ – поч. ХХ ст. // Запоріжжя в історії та культурі : тези доп. і повідом. респ. наук. конф. / Запоріз. держ. ун-т ; редкол.: В. М. Тихомиров [та ін.]. — Запоріжжя : [б. в.], 1991. — С. 29–30, 122–123.

***

Телюпа, С. О. Чумацький промисел у науковому спадку Я Новицького / С. О. Телюпа // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 150–157. — Бібліогр. : 20 назв.

Ємець, О. «Ставлю идеалы своих стремлений выше всего, живу ими» / Олександр Ємець // Запороз. Січ. — 2008. — 12 січ. (№ 7). — С. 6.

Втрачені Олександрівські архіви використані в працях Якова Новицького // Запороз. Січ. — 2007. —17 лют. (№ 32). — С. 8.

Діброва, С. Генеалогія роду як поштовх до історичних студій Якова Новицького // Київ. старовина. — 2007. — № 3. — С. 161–171.

Діброва, С. «Нестор української етнографії»: Я. Новицький і М. Грушевський // Вісн. КНУ ім. Шевченка. Історія. — 2007. — № 89–90. — С. 76–80.

Гривцова, О. Краще Новицького про історію нашого краю ще ніхто не написав : (До 160-річчя від дня народження Я. П. Новицького) / Олена Гривцова // Запоріз. правда. — 2007. — 13 жовт. (№ 154). — С. 4.

Діброва, С. Етнографія Запоріжжя в творчості Я.П. Новицького: принципи збирання та публікації матеріалів / С. Діброва // Київ. старовина. — 2007. — № 5. — С. 38–56.

Стойчев, В. Яков Новицкий – банкир / Валерий Стойчев // МИГ. — 2007. — 3 мая (№ 18). — С. 50.

Стойчев, В. Где могила Якова Новицкого? / Валерий Стойчев // МИГ. — 2007. — 17 мая (№ 20). — С. 50.

Бровко, А. С. Я. П. Новицкий как этимолог топонимов Нижнего Приднепровья / А. С. Бровко, Б. А. Бровко // Вісник ЗДУ. Філ. науки. — 1999. — № 1. — С. 20–30. — Бібліогр.: 5 назв.

Ільченко, І. І. Антропонімія Нижньої Наддніпрянщини в етнографічних записах Я. Новицького / І. І. Ільченко // Вісник ЗДУ. Філ. науки. — 1999. — № 1. — С. 55–57.

Вулиця Я. П. Новицького в Запоріжжі:

Князьков, Ю. П. Новицького Я. П., [вул.] // Князьков Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. — Запоріжжя : [АА Тандем], 2015. — С. 155–156.

Якова Новицького, [вул.] // Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : Дике Поле, 2008. — С. 228.

Московцева, В. Прогулка по улице Новицкого / Виталина Московцева // Днепров. металлург. — 2008. — 24 окт. (№ 42). — С. 4.

Премія ім. Я. П. Новицького (за досягнення в краєзнавчій роботі):

Олег Гончаренко отримав премію за книжку про козаків // Новий день. — 2020. — 4 листоп. (186–189). — С. 16.

Чабаненко, М. Премія імені Новицького : [першим лауреатом став директор обл. краєзнав. музею Г. І. Шаповалов] / Мирослава Чабаненко // Запоріз. правда. — 1995. — 24 трав.

Наукове товариство ім. Я. П. Новицького:

Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького : 20 років з дня заснування. — [Запоріжжя : б. в., 2017]. — 28 с.

ЗОКМ – ім’я Я. П. Новицького:

Краєзнавчому музею – ім’я засновника // МИГ. — 2021. — 22 апр. (№ 16). — С. 27.

Ідеї, які нас окриляють : [в т. ч. про ініціативу колективу ЗОКМ про перейменування закладу на честь його засновника, першого директора музею Я. П. Новицького] // Правда ZP. —2021. —20–25 квіт. (№ 15). —С. 3.

Обласному краєзнавчому музею – ім’я Новицького : [громадські слухання] // Верже. -— 2008. — 20 марта (№ 12). — С. 3.

14.10 – 30 років від дня заснування гандбольного клубу «ZTR» (м. Запоріжжя).

Література:

Запорожский гандбол: годы, события, личности / П. А. Михайлик, В. Е. Лобанов, А. Б. Копелиович. —Запорожье : Просвіта, 2018. — 368 с.

Тищенко, В. О. Олександр Рєзанов ; Олександр Шипенко ; Олег Великий (1977–2010) ; В. М. Зеленов (1939–2006) ; В. І. Циганок // Тищенко, В. О. Гандбол : навч. посібник для ВНЗ / В. О. Тищенко ; М-во освіти і науки України. — Запоріжжя : Акцент Інвест-Трейд, 2014. — С. 27, 28, 29, 30, 32, 36, 46.

***

Павленко, И. С. Иванисов: «Двадцать лет — это маленький отрезок на большом пути» / Игорь Павленко // МИГ. — 2012. —18 окт. (№ 42). — С. 45.

Павленко, И. Оплот украинского гандбола / Игорь Павленко // Електротехнік.—2011. — 1 черв. (№ 9–10). — С. 3.

Николай Ганженко – «отец» запорожского гандбола : [не стало человека, которому своим существованием обязаны гандбольные клубы «ЗТР» и «Мотор»] // Остров Свободы. — 2007. — 27 сент. (№ 39). — С. 14.

Иванисов, С. Гандбольному клубу ZTR – 10 лет / Сергей Иванисов // Електротехнік. —2002. —11 жовт. — С. 4.

«ZTR» – в восьмерке сильнейших клубов Европы : Гандбол. Лига чемпионов // МИГ. — 1999. — № 2 (янв.). — С. 11.

ZTR – новое имя в гандболе // Наш город. — 1992. — 16 окт.

14.10 – 15 років (2007) від дня звершення першої Божественної Літургії в Свято-Покровському соборі м. Запоріжжя124.

18.10 – 60 років від дня народження Олександра Петровича Кривошия (18.10.1962, с. Різвянка Новомиколаїв. р-ну – 26.10.2015, м. Запоріжжя), кандидата історичних наук, дослідника гендерної історії України, журналіста, громадського діяча.

Олександр Петрович Кривоший народився 18 жовтня 1962 року в селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.

Він з дитинства цікавився історією рідного краю. Навчаючись у Різдвянській середній школі, був переможцем Всесоюзного конкурсу на історичну тематику «Непереможна і легендарна», брав участь у створенні сільського краєзнавчого музею.

У 1980 році вступає до Запорізького державного педагогічного інституту, де бере участь в літературних конкурсах, пише роботи на історичну тематику, які визнавались переможцями конкурсів студентських наукових робіт.

Закінчивши інститут, служив у Збройних Силах Радянського Союзу, вчителював, працював кореспондентом обласної молодіжної газети «Комсомолець Запоріжжя», заввідділом обласної державної телерадіокомпанії, директором філії журналу «Вісник податкової служби України».

У 1990 році докладає чималі зусилля для створення в Запоріжжі першої в Українській РСР громадської організації, яка ставила за мету боротьбу з проявами нестатутних відносин в лавах Збройних Сил СРСР. Захищає права жертв «дідівщини» і «дезертирів» з гарячих точок колишнього СРСР та «афганців».

Завдяки активній діяльності таких організацій в липні 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила доленосне рішення – постанову про впорядкування призову громадян УРСР за межі республіки. У цей час в Запоріжжі був проведений Екстрений Форум солдатських матерів України. Учасники Форуму відкрито закликали громадян України боротись за долю своїх синів-солдатів та створення на території Української РСР національних військових формувань.

З 1995 року Олександр Кривоший – співзасновник та виконавчий директор Запорізького міського фонду соціального та правового захисту сімей військовозобов’язаних, загиблих при виконанні службових обов’язків у мирний час. Цього ж року був визнаний переможцем Всеукраїнського конкурсу на краще висвітлення військово-патріотичної тематики в засобах масової інформації. Брав активну участь в наукових конференціях і семінарах, які відбувалися в Україні і за кордоном.

За його проєктом та за безпосередньої участі у Запоріжжі 1997 року споруджено перший в Україні і єдиний в СНД пам’ятник військовослужбовцям, загиблим при виконанні службових обов’язків у мирний час, де щороку, в День пам’яті, збираються батьки й матері з багатьох областей України. Також ініціював встановлення у Збройних Силах України Дня солдатської матері, який відзначається з 2011 року.

З 1997 по 1998 рік працює головним редактором Запорізького видавництва «Просвіта» та засновує однойменну газету.

О. Кривоший є автором понад 180 наукових праць, 6 монографій, чотирьохсот науково-популярних, публіцистичних статей і нарисів у вітчизняних та зарубіжних виданнях, 8 навчальних посібників. Основна проблематика наукових досліджень – традиції та повсякденне життя жінок України XVI – першої половини XVII ст.

У 2010 році побачила світ художньо-публіцистична книга О. Кривошия «Батькові чоботи». Її презентація відбулась на флагманському кораблі ВМС України – фрегаті «Гетьман Сагайдачний» та на підводному човні «Запоріжжя». За підсумками 2010 року Міністерство Оборони України визнало «Батькові чоботи» однією з кращих художньо-публіцистичних книжок про історію становлення Військово-Морських Сил незалежної України.

Олександр Петрович нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм», орденом Української Православної Церкви «Преподобного Нестора Літописця» ІІІ ступеня, медалями «Захиснику Вітчизни», «За особистий внесок у розвиток міста Запоріжжя», «За сприяння Збройним Силам України», «Золотою медаллю української журналістики» та ін.

(Н. В. Скрипак)

Окремі видання:

Жінки в історії козацького Запорожжя : постаті, події, документи, свідчення : навч. посібник для учнів загальноосвітніх навч. закладів / О. П. Кривоший. — Запоріжжя : Просвіта, 2016. — 144 с. : іл. — Бібліогр.: с. 133–139.

Довідник з історії жінок козацького Запорожжя (А – Я) / О. П. Кривоший. — Запоріжжя : Просвіта, 2015. — 124 с.

Навчальна програма курсу за вибором «Жінка в історії козацького Запорожжя» для учнів 8 класу основної школи / О. П. Кривоший. — Запоріжжя : Просвіта, 2014. —16 с.

Традиції та повсякденне життя жінок України XVI–XVII ст. / О. П. Кривоший. — Харків : Основа, 2011. — 96 с. — (Б-ка журн. «Історія та правознавство» ; вип. 7 (91). — Бібліогр.: с. 94–96.

Батькові чоботи : оповідання, новели, публіцистика / О. П. Кривоший ; Олександр Кривоший. — Запоріжжя : Просвіта, 2010. — 138 с.

Материзна. Жінка в правовій культурі українського народу (Х – перша половина ХVII ст.) / О. П. Кривоший. — Запоріжжя : ЗДУ, 2001. — 96 с.

Жінка в суспільному житті України за часів козаччини : історичні розвідки / О. П. Кривоший ; ЗДУ, Ін-т історії козацтва ЗДУ. — Запоріжжя : Поліграф : Просвіта, 1998. — 68 с. : іл.

Публікації у збірках:

Структури воєнної повсякденності пересічних жінок Поділля й Волині у науково-творчому доробку Юхима Сіцінського та Йосипа Роллє / О. П. Кривоший // Музейна справа на Поділлі: історія та сучасність : [зб. наук. праць за підсумками всеукр. наук.-практ. конф., м. Кам’янець-Подільський, 15 трав. 2015 р.] / Кам’янець-Подільський держ. іст. музей-заповідник, Кам’янець-Подільська міськ. орг-ція Нац. спілки краєзнавців України, Кам’янець-Подільський нац. ун-т ім. Івана Огієнка ; [редкол.: В. С. Травінський (гол.) та ін.]. — Кам’янець-Подільський : Медобори-2006, 2015. — С. 94–99. — Бібліогр.: 23 назв.

Два погляди на один об’єкт дослідження: тилова повсякденність жінок козацького Запорожжя в працях Й. Роллє та Д. Яворницького / О. П. Кривоший // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ДВНЗ Запоріз. нац. ун-т М-ва освіти і науки України ; [авт.: Андрєєв В. М. та ін.]. — Запоріжжя : Просвіта, 2014. — Вип. 32. — С. 19–26.

Жінка в правовій культурі українського народу ; Жінка в суспільному житті України за ко/ О. П. Кривоший // Українки в історії / за заг.ред. В. Борисенко. — Київ : Либідь, 2004. — С. 10–19, 33–43, 43–47.

29.05 – 170 років (1843) від дня заснування с. Різдвянка Новомиколаївського району / [О. П. Кривоший] // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2013 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 79–83.

Жінки і козацьке право / О. П. Кривоший // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м.↓5Запоріжжя, 2–4 жовт. 1997 р. / Культур. центр «Хортиця» [та ін. ; редкол.: П. С. Сохань (відп. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — Секція ІІІ, IV, V. — С. 35–40. — Бібліогр. : 14 назв.

***

Довідник з історії України (А–Я) / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста ; [один із авторів — О. П. Кривоший]. — 2-ге вид., допрацьоване і доп. — Київ : Генеза, 2002. — 1136 с.

Гопак ; Думи ; Маруся Богуславка ; Чурай Марія Гордіївна / О. П. Кривоший // Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при Запорізькому державному ун-ті ; [редкол. Ф. Г. Турченко (кер.) та ін.]. — Київ : Генеза ; Запоріжжя : Прем’єр, 2002. — С. 111, 142, 310, 547–548.

Публікації в періодичних виданнях:

Проблема присутності «жіночого запорозького» в працях українських істориків XIX – початку XX ст. / О. П. Кривоший // Музейний вісник. — 2013. — № 13/2. — С. 201–207. — Бібліогр. : 27 назв.

«Жіноче» в культурному просторі козацького Запоріжжя: історіографічний дискурс другої половини XIX – початку XX ст. / О. Кривоший // Мандрівець. — 2013. — № 3. — С. 16–23. — Бібліогр.: 38 назв.

Амазонки і «амазонство» в українській фольклорній традиції та історіографії другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. : [у т. ч. про становище жіноцтва на Запорожжі] / О. Кривоший // Київська старовина. — 2012. — № 4. — С. 55–70.

«Сильна жінка зі зброєю» в українському історіографічному дискурсі ХYІ – ХІХ ст. / О. Кривоший // Київська старовина. — 2012. — № 1. — С. 16–34. — Бібліогр.: 57 назв.

Жінка в культурному просторі Запорожжя. Межі присутності / О. П. Кривоший // Історія в школі. — 2011. — № 9. — С. 15–23. — Бібліогр. і прим.: с. 232–23 (49 назв).

Євангеліє княгині Заславської: сценарії повсякденного життя елітної жінки в культурному просторі України середини ХУІ століття / О. Кривоший // Історія в школі. — 2011. — № 4. — С. 13–21.

Специфіка та межі присутності «жіночого» в культурному просторі Запоріжжя: військовий аспект / О. Кривоший // Мандрівець. — 2011. — № 5. — С. 20–28. — Бібліогр.: 52 назв.

«Спогади про участь жінок в громадянській війні та жіночому русі…» як джерело до вивчення історії Південної України 1918–1924 років / О. П. Кривоший // Музейний вісник. — 2011. — № 11. — С. 155–177.

Література про життя та діяльність:

Гричковська, А. Репортаж з минулого. Яків Новицький і Олександр Кривоший / А. Гричковська, О. Манько // Медіаосвіта як ефективна складова реалізації завдань «Програми розвитку і функціонування української мови в м. Запоріжжя на 2016–2020 роки» : метод. матеріали : роботи учасників II Міського конкурсу шкільних газет та сайтів «Mediaschool –2017» / Запоріз. міськрада, Департамент освіти і науки ; [В. Коконос та ін.]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — Ч. 4. — С. 18–22. — (Науково-методичний кейс).

Кривоший Олександр Петрович: дослідник української минувшини : бібліогр. список / Упр. культури ЗОДА, ЗОУНБ ; уклад.: Г. М. Нагорна. — Запоріжжя : Просвіта, 2003. — 24 с.

***

Ушел из жизни Александр Кривошей // МИГ. —2015. — 12 нояб. (№ 46). — С. 37.

Наш відомий земляк // Вісті району. — 2015. — 13 серп. (№ 15). — С. 6.

Зайковська, О. А. Погляд на традиції та повсякденне життя українських жінок (рецензія)// Історія в школі. — 2012. — № 4. — С. 44–48.

Гай, А. Благословенний мужністю предків і обов’язку / Анатолій Гай // Запороз. Січ. — 2011. — 20 верес. (№ 179). — С. 6.

Історик, письменник, громадський діяч // Наше життя. — 2011. — 23 черв. (№ 45). — С. 2.

Радочин, О. Відтепер у Збройних Силах України буде День солдатської матері! [О. П. Кривоший виступив з ініціативою встановити в Збройних Силах України День солдатської матері. Цю пропозицію підтримали солдатські матері всієї України] / Олекса Радочин // Запороз. Січ. — 2011. — 9 квіт. (№ 67). — С. 5.

Пам’ятний знак військовослужбовцям, які загинули в мирний час

(автор ідеї — О. П. Кривоший):

Кривоший, О. Материнська пам’ять // Запороз. Січ. — 2012. — 8 верес. (№ 178). — С. 6.

Радочин, О. Знак материнської тривоги / Олекса Радочин // Сіл. вісті. — 2012. — 13 верес. (№ 107). — С. 2.

 

20.10 – 10 років (2012) від дня заснування Музею техніки Богуслаєва (м. Запоріжжя).

Акціонерне товариство «МОТОР СІЧ» пишається своїм унікальним музеєм, в якому зібрані експонати не тільки з історії підприємства, але які відображають усі основні етапи розвитку авіації.

Історія створення заводського музею починається 1936 року, коли з ініціативи працівників бюро технічної інформації під керівництвом директора заводу С. О. Александров були виготовлені перші розрізні макети моторів, які випускало підприємство. Першими експонатами авіамоторного музею заводу стали мотори М-6, М-11, М-22, М-85, причому в останньому була показана робота двигуна в умовах випробувальної установки. Під час війни музей разом з обладнанням був евакуйований до Омська.

У жовтні 1976 року за ініціативою генерального директора В. І. Омельченка починається відродження заводського музею. Щоб сконцентрувати багаторічну історію заводу в одному місці, зробити її найбільш повною, без «білих плям», необхідні були архівні документи, експонати, спогади працівників заводу. Ця копітка робота тривала кілька років. Вона ускладнювалась тим, що кожний документ потрібно було ретельно перевірити – такий є жанр музею. І поки одні збирали інформаційну базу майбутнього музею, інші готували приміщення. Робота завершилась 18 квітня 1980 року урочистим відкриттям.

У заводському наказі № 155 від 18 квітня 1980 року були такі слова: «…творчим колективом цехів, відділів, ветеранів війни і праці, за сприяння Державного краєзнавчого музею, обласного архіву, архітектурно-планувального управління міста в об’єднанні створений музей Трудової Слави». 1988 року, згідно з рішенням Колегії Міністерства культури, музею присвоєне звання «Народний музей».

Першим директором музею став Д. Д. Тищенко.

Музей історії заводу – це гордість всього колективу. Тут зібрані архівні документи, світлини, нагороди, натурні зразки і макети двигунів та промислових установок, які відображають усю історію розвитку АТ «МОТОР СІЧ».

На підприємстві завжди дбайливо ставились до всіх документальних свідчень з історії створення заводу. Базуючись на архівних документах, матеріалах інформаційних джерел, використовуючи спогади спеціалістів, у хронологічному порядку викладені основні віхи історії розвитку підприємства від дня заснування до сьогодення.

Працівники музею ретельно зібрали і дбайливо зберігають історію робітничих династій, чий загальний трудовий стаж на заводі нараховує сотні років. Особлива увага приділяється матеріалам, які пов’язані з історією Другої світової війни.

За ініціативи В. О. Богуслаєва125 було ухвалене рішення про будівництво нової споруди для музею на території заводу. Управління капітального будівництва під керівництвом М. Н. Березовського розробило робочу документацію проєкту із застосуванням сучасних дизайнерських рішень, які і було запропоновано Центру технічної інформації й реклами.

Завдяки копіткій праці працівників музею були оновлені майже усі експозиції, розроблені макети нових стендів, вітрин, вітражів, фонди поповнились численними документами, фотографіями, моделями, іншими матеріалами з історії підприємства та вітчизняної авіації, повітроплавання, створена комп’ютерна база архівних документів.

20 жовтня 2012 року, напередодні святкування 105-ї річниці з дня утворення підприємства, відбулось урочисте відкриття нового музейного комплексу в парку ім. Климова, поблизу заводу. Переїзд на нове місце став корисним для музею і знаковим для усіх мешканців Запоріжжя. Відтепер на карті міста з’явився монументальний музей техніки, який відображає міць науки та виробничих сил України.

Крім зразків авіаційної техніки, в музеї є й інші колекції: мотоциклетної техніки іноземного та вітчизняного виробництва, експозиція самоварів Російської імперії, СРСР, США, Англії, колекція фотоапаратів, колекція зброї для підводного полювання та ін.

У збройовій кімнаті представлена колекція мисливської зброї, яка охоплює часи від XVI ст. до сьогодення.

На території перед музеєм знаходиться експозиція «від відкритим небом». Це – військова техніка: артилерійські гармати, легендарна «Катюша», бронетехніка часів Другої світової війни, бойовий гвинтокрил Мі-24 з запорізькими двигунами та легкий багатоцільовий літак Ан-2, відомий в народі як «Аннушка» чи «кукурудзяник», навчально-тренувальний літак Як-18Т, легендарний нічний бомбардувальник часів Другої світової війни По-2. Відзначимо, що уся авіаційна техніка, встановлена на майданчику, обладнана двигунами, які в різні роки випускались на запорізькому підприємстві.

Ідея створення експозиції під відкрити небом належить президенту АТ «МОТОР СІЧ» В. О. Богуслаєву. Він, як ніхто інший, розуміє, що майбутнє авіації – за молоддю. А щоб нащадки мали змогу ближче пізнати цю техніку, відчути гордість за двигуни, створені батьками та дідами, вони повинні мати можливість побачити літальні апарати, оцінити їхню міць і досконалість. Одночасно з вихованням нової генерації ми віддаємо данину поваги нашим ветеранам, які бачать підсумки своєї праці, увічнені в експонатах.

2015 року музей очолив кандидат історичних наук О. В. Варяник126. За його безпосередньою участю фонди музею значно поповнились багатьма унікальними експонатами, а також документами з архівів Москви, Санкт-Петербурга, Омська, Харкова та інших міст.

2016 року в музеї відкрилась експозиція, яка присвячена видатним землякам-запоріжцям, яка є ще однією сторінкою пам’яті про заслуги великих людей, на чиїх трудових та бойових подвигах виховуються нові покоління. В планах керівництва музею – розширення експозиції наочними досягненнями наших земляків, якими пишається Запорізький край.

2018 року в музеї урочисто відкрили зал Героїв Запорізького краю, який присвячений 222-м Героям Радянського Союзу та повним кавалерам ордена Слави – уродженцям міста Запоріжжя і області.

У просторих залах музею техніки часто можна зустріти ветеранів праці і молодих працівників заводу, студентів і школярів, які приїхали з інших куточків України та зарубіжжя. Вони знайомляться з історією підприємства та досягненнями вітчизняної авіації, в тому числі й з метою вибору майбутньої професії. Допомагають їм в цьому працівники музею, які багато років працюють в музеї і які щоденно своєю працею роблять гідний внесок у збереження історичної спадщини підприємства. Це О. В. Варяник, О. В. Аверічев, О. А. Бобров, Л. Д. Рибалка, О. Ю. Леміш, Т. А. Сєдова та інші.

Інтерес до історії авіації зростає серед населення нашої країни і нашого міста. А це означає, що музей буде жити і розвиватися, пробуджуючи іскру таланту в майбутніх маленьких моторобудівниках.

Сьогодні Музей техніки Богуслаєва має право називатися музеєм Запоріжжя – промислового серця України. Він, як магніт, притягує до себе мешканців і гостей міста, не залишаючи жодного відвідувача байдужим, пробуджуючи відчуття причетності до нашої спільної історії.

Щорічно музей відвідують близько 60 тис. осіб. До вересня 2021 року музей відвідало більше 440 тис. людей.

(О. В. Варяник)

Література:

Музей техники Богуслаева / [редкол.: В. А. Богуслаев и др.]. — Киев : Златограф, 2016. — 108 с. : іл.

Епоха авіації. Музей техніки Богуслаєва / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. краєзнав. музей» ЗОР. — Запоріжжя : [б. в., б. р.]. — 1 л. : іл. — (Музеї Запорізької області).

Музей техники Богуслаева. — [Запорожье : б. и., б. г.]. — 20 с. : ил.

***

Музей техники // Энергия, рожденная для полета / под общ. ред. В. А. Богуслаева. — [Изд. 4-е, испр. и доп.]. — Киев : Златограф, 2017. — С. 388–391.

Музей техніки Богуслаєва // 60 улюблених міст відпочинку. Запоріжжя туристичне / [вип. ред. М. Котлярова]. — [Запоріжжя : Ін-Про, 2014]. — С. 52. 

***

Стрелец, Е. Уникальный музей истории авиации и космонавтики / Стрелец Елена // Мотор Січ. — 2021. — 8 квіт. (№ 13). — С. 4.

Дудек, Л. Нам есть чем гордиться! : [беседа с дир. музея техники О. Варяником] / Лариса Дудек // Мотор Січ. —2020. —23 січ. (№ 2).—С. 1–2.

Дудек, Л. Во имя будущего Украины : [беседа с дир. музея техники О. Варяником] / Лариса Дудек // Мотор Січ. — 2019. — 31 січ. (№ 7). — С. 4–5.

Третьяк, С. Музей техники Богуслаева — экскурсионная жемчужина Запорожья / Светлана Третьяк // Верже. — 2019. — 21 февр. (№ 7). — С. 12–13.

В Запорожье открыли музей авиации и высоких технологий // Электрометаллург. — 2012. — 26 окт. (№ 40). — С. 15.

Котляр, С. Мотор Сич раскрывает секреты / Сергей Котляр // Мотор Січ. — 2012. — 25 жовт. (№ 77). — С. 1, 6 ; Позиция. — 2012. — 25 окт. (№ 43). — С. 6.

Логанов, Є. У 105-річчя «Мотор Січі» в Запоріжжі відкрився музей авіації та високих технологій / Євген Логанов // Запоріз. правда. — 2012. — 23 жовт. (№ 158). — С. 1.

Петраков, Г. ХХ столетие: от сохи до космоса / Григорий Петраков // Рабоч. газета. — 2012. — 7 нояб. — С. 4.

Попадюк, Ф. Полетаем? / Федор Попадюк // Афиша. Запорожье. — 2012. — 24 дек. — 27 янв. 2013 (№ 23–24). — С. 103.

5 авиационных музеев Украины : [в т. ч. в Запорожье] // Фокус. — 2012. — № 49. — С. 46–47.

Колекція мисливської зброї в експозиції музею:

Охотничье оружие Украины : из коллекции охотничьего оружия В. Богуслаева, А. Богуслаева. — [Изд. 2-е, доп. — Запорожье : Изд-во АТ «Мотор Сич», 2021]. — 166 с. — Назв., текст: рус., укр.

Охотничье оружие Германии : коллекция В. Богуслаева / [сост.: Т. Деркаченко, А. Бобров]. — [Изд. 2-е, доп.]. — [Запорожье : Мотор Сич, 2017]. — 208 с. : фото. — Тит. л., текст: рус., нем.

Самозарядное охотничье оружие : из коллекции охотничьего оружия Вячеслава Богуслаева, Александра Богуслаева / [подгот. текста: А. Бобров, А. Шевченко]. — [Запорожье : Мотор Сич, 2017]. — 72 с. : ил.

Охотничье оружие Украины : из коллекции охотничьего оружия В. Богуслаева, А. Богуслаева / [подготовка текстов Т. Деркаченко, А. Бобров, А. Шевченко]. — [Запорожье : Мотор Сич, 2016]. — 112 с. : ил.—Назв., текст: рус., укр.

Петербургские мастера : из коллекции охотничьего оружия Вячеслава Богуслаева, Александра Богуслаева / [сост.: Т. Деркаченко, Д.↓5Логачев ; фото А. Артамонов]. — Запорожье : [Мотор Сич], 2014. — 62 с. : ил. — Текст рус., фр. 

Охотничье оружие : частная коллекция Богуслаева / [подгот. текстов: Т. Деркаченко, Д. Логачев ; фот.: А. Артамонов]. — [Запорожье : Мотор Сич, б. г.]. — 82 с. : ил.

Колекція мотоциклів в експозиції музею:

Коллекция мотоциклов в экспозиции Музея техники Богуслаева [Образотворчі матеріали] : комплект из 26 открыток. — [Запорожье] : Мотор Сич, 2013. — 1 облож. (26 отд. л.) : фото, портр.

Скорик, К. В мотоциклы влюбляешься с первого взгляда / Ксения Скорик // Мотор Січ. — 2012. — 5 квіт. (№ 24). — С. 4–5.

22.10 – 100 років від дня народження Віктора Івановича Толочка (22.10.1922, м. Мелітополь–13.04.2006, м. Ялта, Республіка Крим), українського художника127.

Література про життя та діяльність:

Авдеенко, С. И. Победа Виктора Толочко / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 50 с. : портр., ил., фото.

23.10 – 50 років від дня народження Євгена Вікторовича Васильєва128 (23.10.1972, м. Гуляйполе – 25.09.2014, там само), капітана (посмертно) ЗСУ. Загинув в зоні проведення АТО / ООС.

23.10 – 50 років від дня народження Олега Олександровича Щербаня129 (23.10.1972, м. Бердянськ – 03.06.2015, там само), солдата 55-ї ОАБр, учасника бойових дій в зоні проведення АТО / ООС (отримав важкі поранення в боях за м. Мар’їнка Донец. обл. ; помер у військовому шпиталі м. Дніпро).

25.10 – 90 років від дня народження Вітольда Павловича Фокіна (25.10.1932, смт Новомиколаївка Запоріз. обл.), українського державного та політичного діяча, першого прем’єр-міністра Незалежної України (24.08.1991 – 01.10.1992).

Вітольд Павлович Фокін народився 25 жовтня 1932 р. у селищі Новомиколаївка, тоді це була Дніпропетровська область (нині – Запорізька обл.). Вже з 1933 р. родина Фокіних мешкала у м. Олександрія Кіровоградської обл. (нині Кропивницька обл.). Його батько загинув під час Другої світової війни, на Кавказі, і мати – вчителька української мови – одна виховувала Вітольда з сестричкою. Родина голодувала, тому, щоб хоч якось допомогти матері та продовжити навчання, 16-річний хлопець підробляв на шахті в Олександрійському кар’єрі. Було вкрай важко прокидатися о четвертій ранку й повертатися після зміни у вісім вечора. Хлопцю дуже хотілося з друзями гуляти бульваром, співати пісні, загравати до дівчат, але він мав змогу лише на якусь там годину забігти до друзів, бо зранку знову на роботу.

Отже, коли Вітольд вагався, до якого вишу піти – до гуманітарного (у хлопця змалку були неабиякі здібності до літератури, віршування), чи до гірничого – все вирішила стипендія, бо в гірничому інституті вона була набагато більше, плюс форма, пільги. Після закінчення Олександрійської середньої школи у 1949 р. Вітольд Фокін вступив до гірничого факультету Дніпропетровського гірничого інституту (нині Національний технічний університет «Дніпровська політехніка»), який закінчив у 1954 р. за спеціальністю «Розробка родовищ корисних копалин».

За розподілом Вітольд Фокін поїхав працювати на шахти Луганщини. З серпня 1954 р. до серпня 1963 р. він був помічником начальника та начальником дільниці на шахті Центральна-Боковська, заступником головного інженера й головним інженером шахти, потім — начальником шахтоуправління у місті Боково-Антрацит (нині м. Антрацит).

З серпня 1963 р. до вересня 1971 р. Вітольд Павлович займав багато керівних посад на підприємствах гірничодобувної галузі Луганській області: був заступником начальника комбінату «Донбасантрацит» у м. Красний Луч (нині м. Хрустальний), керуючим трестом «Первомайськвугілля» (м. Первомайськ), головним інженером комбінату «Ворошиловградвугілля» в Стаханові (нині м. Кадіївка), начальником комбінату «Свердловантрацит» (м. Свердловськ Ворошиловградської обл., нині – м. Довжанськ Луганської обл.).

З 1971 р. В. П. Фокіна працював у Держплані УРСР. Прйшов шлях від начальника відділу до голови цієї установи. У 1972 р., працюючи на посаді першого заступника голови Держплану УРСР, Фокін ініціював впровадження дуже важливої на ті часи інтенсивної газифікації малих міст та селищ України. За підтримки В. Щербицького, вчених та громадськості, домігся відміни проєкту будівництва каналу Дніпро – Дунай, яке погрожувало країні величезною екологічною катастрофою. В 1987 р. В. П. Фокін очолив Держплан УРСР. В серпні–жовтні 1990 р. Вітольд Фокін перебував на посаді заступника голови Ради Міністрів — голови Державного комітету УРСР з економіки.

На долю Вітольду Павловичу випало бути у керівництві країною в епоху кардинальних змін: він був і останнім головою Ради Міністрів УРСР (листопад 1990 р.), і першим головою уряду новонародженої Незалежної України (з жовтня 1990 р по 30 вересня 1992 р.). Першим прем’єр-міністром України Вітольд Фокін став після масових протестів студентів у жовтні 1990 р., де поміж інших вимог студенти вимагали відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола. Ці протести пізніше увійшли в історію як «революція на граніті».

В. П. Фокін 8 грудня 1991 р. разом з Президентом України Леонідом Кравчуком підписав Біловезьку Угоду урядів Білорусі, України та Росії про ліквідацію СРСР та домовленість країн про узгоджену економічну політику. У цьому документі передбачалося проведення скоординованих реформ з послідовним впровадженням ринкових механізмів, була продумана трансформація форм власності та забезпечення вільного підприємництва. Також була домовленість, що країни будуватимуть економічні відносини на базі існуючої грошової одиниці – карбованця (рубля), а перехід на національну валюту не відбудеться без попереднього сповіщення інших сторін.

Під час прем’єрства Вітольда Фокіна в Україні були впроваджені так звані купони багаторазового використання, які постійно критикували на різних рівнях: прості люди – за незручність у повсякденному використанні, а керівництво країн СНГ дорікало, що Україна вийшла без попередження з «рубльової зони», порушивши домовленості Угоди, підписаної в Білорусі. Насправді, купон лише супроводжував карбованець (рубль) як свідоцтво того, що він був зроблений в Україні та покривався товарною масою вітчизняного виробника, й тому мав переваги. Таким чином було забезпечено стартові умови для проведення подальших реформ і введення національної валюти — гривні.

З 1991 р. Вітольд Фокін був народним депутатом СРСР та депутатом Верховної Ради України 12-го (1-го) скликання. Був позафракційним.

30 вересня 1992 р. В. П. Фокін подав у відставку з посади прем’єр-міністра після провалу монетарної політики уряду, внаслідок чого в Україні почалася гіперінфляція. Офіційна причина – вихід на пенсію. Після цього ще два роки він працював у Верховній Раді нардепом, потім залишив політику.

В. П. Фокін після відставки отримав багато запрошень щодо працевлаштування, навіть була пропозиція від голови уряду Росії Віктора Чорномирдіна стати його заступником з ПЕК (паливно-енергетичний комплекс), але він відмовився.

З 1993 р. Вітольд Павлович був науковим співробітником Інституту світової економіки і міжнародних відносин, потім – членом Вищої економічної ради при Президенті України (1997–2001). З 1999 р. Фокін – президент Луганського земляцтва в м. Києві (зараз – Почесний Президент).

Вітольд Павлович усе життя має пристрасть до подорожей – це було і його хобі, і виробнича необхідність. Він брав участь в експедиціях, організованих Якутським філіалом Академії Наук СРСР: були відкриті й описані родовища багатьох цінних природних копалин. Потім подорожував для власного задоволення – здебільшого ті подорожі були пізнавальними: Якутія, Курильські острови, Кенія, Бразилія, Амазонка. А ще Вітольд Фокін є завзятим водним туристом. Всього він взяв участь у 18 експедиціях у глухі райони та закутки, сплавлявся й небезпечними гірськими ріками.

Особливе місце в житті невгамовного екс-політика посідає спорт. Він, наприклад, багато років грає у великий теніс. Навіть вже у похилому віці, після операції із заміни колінних суглобів, не просто виходить на корт, але й перемагає більш молодих за себе супротивників.

Ще один талант Вітольда Павловича – віршування. І хоча він пише вірші ще з дитинства, але ніколи їх не публікував. Окрім цього, у Фокіна було щире бажання перекласти українською літературною мовою когось з російських класиків. Як розповідав сам Вітольд Павлович, до такого сміливого вчинку його підштовхнула бесіда з журналісткою, яка зневажливо відгукнулася про можливості української мови, назвала їх обмеженими, особливо – для поезії, сказала, що не представляє, як буде звучати українською славнозвісне «У Лукоморья дуб зеленый…». Вітольд Павлович цією заявою був дуже ображений та спантеличений, йому дуже хотілося довести, що це маячня. Декілька днів брався до перекладу, обмірковував, ходив розгублений, бо нічого не виходило. І раптом його осінило! Відомо, що до нього перекладали «Руслана и Людмилу» Максим Рильський та Микола Терещенко – вони зробили відрядковий переклад твору, слово у слово – було не цікаво, не щиро. А вільний переказ-переклад Вітольда Фокіна виявився вдалим – більш справжнім та органічним. Він працював над перекладом поеми більше року, з невеликими перервами, з листопада 2013 р. Нарешті, 2015 р. у харківському видавництві «Фоліо» вийшла перша книга Вітольда Павловича – він зробив вільний, але бездоганний за смаком і стилем переказ-переклад українською мовою поеми О. С. Пушкіна «Руслан і Людмила». Хоча і розповів Фокін цю відому усім історію дещо по-своєму, тож у перекладі відчувається і любов до рідної мови, і глибоке знання фольклору. А неабиякий хист до письменництва дозволив йому зберегти ще й неповторну чарівність геніального твору Пушкіна.

У серпні 2020 р. В. П. Фокін зробив спробу знов повернутися до великої політики. Президент України Володимир Зеленський призначив Вітольда Павловича Фокіна першим заступником голови української делегації у тристоронній контактній групі з мирного урегулювання ситуації на сході України. Але після заяв Фокіна про необхідність загальної амністії та особливого статусу для ОРДЛО на нього було спрямовано багато критики про категоричну невідповідність цих пропозицій національним інтересам України. Тож 30 вересня 2020 р. наказом Президента В. П. Фокін був виведений з тристоронньої контактної групи та звільнений від виконання обов’язків першого заступника голови делегації.

В. П. Фокін – лауреат Державної премії України, нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», багатьма медалями, він – кавалер трьох ступенів знаку «Шахтарська слава».

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б. Фокін Вітольдд Павлович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 186.

Фокін Вітольдд Павлович // Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. — Київ : Громадянська злагода, 2001. — С. 110–111.

30.10 – 100 років від дня народження Олени Несторівни Міхненко (Махно) (30.10.1922, м. Варшава, Польща – 26.12.1992, м. Джамбул, Казахстан), доньки Нестора Івановича Махна130 та Галини (Агафії) Андріївни Кузьменко131.

Література про життя та діяльність:

Гусейнов, Г. Принцеси революції : дві героїчні історії / Григорій Гусейнов. — Київ : Ярославів Вал, 2017. — 392 с.

Яланський, В. І. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки / В. І. Яланський, Л. С. Верьовка. — Київ ; Гуляйполе : Видання журналу «Ярмарок», 1999. — 544 с. : іл., фото.

***

Овчаренко, М. Дочка Нестора Махна : (худож.-докум. оповідання) // Хортиця. — 2012. — № 5. — С. 99–106.

Яланский, В. Жизнь и смерть дочери Махно / Виктор Яланский // МИГ. — 1993. — 6 февр. — С. 3.

Семанов, С. Парижанки из Джамбула // Родина. — 1991. — № 10. — С. 70–72.

Анісімов, Ю. «Махном залишатись було небезпечно» // Молодь України. — 1991. — 10 груд.

Інтернет-ресурс:

Анипко, В. Джамбул. Целовал руки дочери Махно… [Електронний ресурс] / Валерий [Васильевич] Анипко. — Режим доступа к статье : https://proza.ru/2013/07/28/303

30.10 – 75 років (1947) від дня заснування ПрАТ «Запоріжсклофлюс»132.

Література:

Керівник ПрАТ «Запоріжсклофлюс» Осіпов Микола Якович. Приклад професійного зростання і сучасного управління // Золота книга Пошани Запорізької області. — [Київ : Четверта влада], 2021. — С. 30–31.

30.10 – 75 років від дня народження Таїсії Іванівни Ківшар133 (30.10.1947, смт Якимівка), українського бібліотекознавця і книгознавця, доктора історичних наук, професора, старшого наукового співробітника Інституту біографічних досліджень НБУ ім. Вернадського.

Праці:

Бібліологічна спадщина Степана Сірополка (1872–1959) : монографія / Т. Ківшар ; Таїсія Ківшар ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — Київ : [НБУ ім. В. І. Вернадського], 2015. — 532 с. : фот. — Бібліогр.: с. 434–464 (473 назви), бібліогр. в підрядк. прим. 

***

Українсько-канадські взаємини в галузі культури: мистецько-літературна та громадська діяльність Ліди Палій / Т. І. Ківшар // Українська біографістика : зб. наук. праць Ін-ту біогр. досліджень / за заг. ред. В. І. Попика ; НАН України, Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського. — Київ : [НБУ ім. В. І. Вернадського], 2016. — Вип. 14. — С. 71–105.

Іван Шовкопляс: сторінки життя : [до 95-річчя з дня народж. укр. історика, археолога, бібліографа І. Г. Шовкопляса (1921–1997)] / Т. І. Ківшар // Українська біографістика : зб. наук. праць Ін-ту біогр. досліджень / НАН України, Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського ; [відп. ред. Н. П. Марченко]. — Київ : [НБУ ім. В. І. Вернадського], 2016. — Вип. 13. — С. 75–80.

Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка в Канаді: біографічний напрям діяльності / Т. І. Ківшар // Українська біографістика : зб. наук. праць Ін-ту біогр. досліджень / НАН України, Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського ; [відп. ред. Н. П. Марченко]. — Київ : [НБУ ім. В. І. Вернадського], 2015. — Вип. 12. — С. 118–147. — Бібліогр.: 14 назв.

Ювілейний празький «Кобзар» 1840–1940 Т. Шевченка: до історії видання / Т. І. Ківшар // Українська біографістика : зб. наук. пр. Ін-ту біогр. досліджень / НАН України ; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського ; [редкол.: В. І. Попик (голов. ред.) та ін.]. — Київ : [НБУ ім. В. І. Вернадського], 2014. — Вип. 11. — С. 134–159. — Бібліогр.: 17 назв.

Особисте книжкове зібрання Т. Г. Шевченка : [історіографія шевченківської бібліотеки] / Т. І. Ківшар // Українська біографістика : зб. наук. праць Ін-ту біограф. досліджень / НАН України, НБУ України ім. В. І. Вернадського ; [редкол. : Т. І. Ківшар (голов. ред.) та ін.]. — Київ : [НБУВ], 2009. — Вип. 5. — С. 102–129.

Автобіографія Михайла Антоновича як складова його наукової біографії / Т. Ківшар // Українська біографістика : збірник наук. праць / НАН України [та ін. ; редкол.: В. І. Попик (відп. ред.) та ін.]. — Київ : [НБУ ім. В. І. Вернадського], 2008. — Вип. 4. — С. 137–153. — Бібліогр.: 37 назв.

Література про життя та діяльність:

Таїсія Іванівна Ківшар (до 40-річчя науково-педагогічної діяльності) : біобібліографічний покажчик / Нац. акад. наук України [та ін. ; відпов. за вип. Рогова П. І. ; упоряд.: Самчук Л. І., Січкар А. В., Моісеєнко Н. І.]. — Київ : [б. в.], 2013. — 104 с. : портр. — (Майстри бібліотечної справи України ; вип. 2).

30.10 – 25 років (1997) від дня заснування радіо «Юніверс» (ЗНУ).

У сучасному світі інформація вартує, як зброя, саме вона формує суспільну думку, впливає на події, об’єднує чи розділяє людей, допомагає тримати руку на пульсі життя. Слово журналіста змінює світогляд і впливає на суспільство. Тож журналіст має бути виваженим, неупередженим, правдивим і відповідальним за своє слово, а також ерудованим, універсальним, всебічно обізнаним. Саме такими прагнуть виховати своїх студентів на факультеті журналістики Запорізького національного університету. Журналіст – професія творча, тому керівництво університету ризикнуло і довірило студентам створити FM-радіостанцію, здатну конкурувати з ЗМІ не тільки Запоріжжя, а й усієї України.

30 жовтня 1997 року відбулося перше ефірне мовлення першого і єдиного в Україні студентського радіо. Молодий, не надто досвідчений колектив радіоентузіастів збирався у кімнаті гуртожитку, щоб обговорювати плани ефіру, рішення треба було приймати швидко, інтуїтивно вгадуючи інтелектуальні та розважальні потреби слухача. Здивувати, зацікавити і зібрати аудиторію вдалося. «Universe» запропонував своїм слухачам оригінальний продукт: «студентські новини» – зібрані зі всього світу, тревел-програми «За 3/9 земель», «Дива світу», інформаційно-пізнавальні програми «Світ дрібниць», «Афери», «Game Land», «Fashion space», «Flash Back», «Сніданок гурмана», «Моя професія», цикли інтерв’ю та радіонарисів «Українська перлина», «Особистість», а також музичну програму з сучасними треками «Club Shot Radioshow». Упродовж 12 років станція «Universe» виходила в FM-просторі та легко витримувала конкуренцію професійних радіостанцій, маючи в арсеналі важливу властивість – здатність до якісних змін.

2010 рік став роком перезавантаження, радіо «Universe» почало працювати в інтернет-просторі. Це була спроба створення унікального ресурсу для аудиторії, що працює за комп’ютером, навчається, спілкується в мережах тощо. Головна мета – створити гармонійну атмосферу, яка сприяє спокійній та сконцентрованій повсякденній діяльності слухача.

Студенти-журналісти набувають безцінного досвіду під час 24-годинного мовлення, наповненого сучасною музикою (bossa nova, trip—hop, lounge, adult—pop, indie—folk) та оригінальним програмним продуктом (майже 20 авторських програм). Багато хто з причетних до становлення радіо «Universe» наразі працює в інформаційних просторах Запоріжжя та Києва, але де б вони не працювали, вони несуть із собою слоган «Universe»: «Додай яскравості!».

(Ж. Д. Назаренко)

Література:

Радіостанція «Юніверс» // Запорізький національний університет: історія і сучасність [1930–2005] : ювілейна книга / [авт. кол. : П. І. Білоусенко, К. О. Богуслаєва, А. В. Бочарова та ін.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — С. 190–192.

Інтернет-ресурси:

Інтернет-радіо «Університет» [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki

Студенческое интернет-радио «Universe» звучит в новом формате [Электронный ресурс] // Запорожский национальный университет : [сайт]. — Режим доступа : https://www.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id Інтернет-радіо «Університет» [Електронний ресурс] : [сайт]. — Режим доступу : https://cutt.ly/0T7Kvwt – Дата перегляду: 8.04.2021.

31.10 – 120 років від дня народження Марії Іванівни Сокіл-Рудницької134 (31.10.1902, с. Жеребець Оріхів. р-ну – 20.01.1999, м. Йонгштайн (Янґстаун), штат Огайо, США), української оперної та концертно-камерної співачки (сопрано.

Література про життя та діяльність:

Шевчук, С. П. Соколы: отцы и дети ; Величко, О. Г. Марія Сокіл – співуча українська зірка ХХ століття / О. Г. Величко, І. В. Козлова ; Чабан, М. П. Довге повернення Марія Сокіл // Гусарка : статьи и документы по истории села / Запорож. генеалог. о-во, Центр краевед. исследований Северного Приазовья ; [авт.-сост. А. В. Новиков]. — 2-е изд., доп. — Запорожье : Статус, 2018. — С. 37–38, 185–192. — (История родного края).

Лисенко, І. Сокіл Марія Іванівна // Лисенко, І. Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Київ : Знання, 2011. — С. 510–511.

***

Боглевская, О. Как можно столько пережить? : незаслуженно забытой оперной звезде Марии Сокил–Рудницкой 18 октября исполнилось бы 100 лет / Ольга Боглевская // Индустр. Запорожье. — 2002. — 19 окт. — С. 6.

Михайлюта, О. Епоха Марії Сокіл / Олександр Михайлюта // Запоріз. правда. — 1996. — 1 берез.

Цього місяця виповнюється:

– 90 років (1932) від дня заснування Таврійського державного агротехнологічного університету та його бібліотеки.

На базі Мелітопольського технікуму індустріалізації сільського господарства, який був перетворений в 1931 р. на завод-технікум, в жовтні 1932 року було створено завод-втуз імені ОДПУ. До його складу увійшли інститут з підготовки інженерів-машинознавців, відділення з підготовки масових спеціальностей та машинобудівний завод з випуску розточувальних та опалювальних верстатів. Протягом лютого-вересня 1932 року було проведено велику організаторську роботу з набору студентів, з підготовки навчальних планів, програм, графіка навчального процесу. На перший курс інституту (або заводу-втузу, як тоді називали цей навчальний заклад) було зараховано 175 студентів (5 груп денної форми навчання і 1 група вечірньої форми).

В 1934 році завод-втуз перейменовується у Мелітопольський інститут інженерів-механіків сільського господарства імені ОДПУ (МІІМСГ ім. ОДПУ). Тоді ж інститут було переведено на державне фінансування. Керував ним з 1932 до 1937 рр. Юрій Львович Гринчак, завдяки зусиллям якого був створений житловий фонд інституту, оснащені нові лабораторії. Він заклав фундамент будівництва нового навчального корпусу (тепер корпус № 1 ТДАТУ). На жаль до першого випуску, який відбувся у 1937 році, Гринчак не дожив. У лютому 1937 року за неправдивими звинуваченнями він був заарештований і у вересні цього ж року розстріляний. Реабілітований посмертно у 1958 році. Перший випуск інституту дав країні 96 інженерів, які успішно працювали в сільському господарстві, в промисловості.

Всього у передвоєнні роки було підготовлено 500 інженерів-механіков. За успіхи в підготовці висококваліфікованих інженерних кадрів і участь в наукових дослідженнях у 1939 і 1941 році інститут був нагороджений дипломом першого ступеню і внесений до Книги пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Під час Другої світової війни студенти, викладачі і співробітники були евакуйовані до Ашхабаду і склали основу факультету механізації Туркменського сільськогосподарського інституту. А в серпні 1944 року інститут повертається до рідного міста і цього ж року його перейменовують на Мелітопольський інститут механізації сільського господарства (МІМСГ). Повернулася до Мелітополя лише невелика частина евакуйованого учбового обладнання інституту. Ректором МІІМСГ був з 1937 до 1951 року Георгій Львович Гулівер. У повоєнний період інститут значно розширив свою діяльність. З 1949 року при ньому починає роботу відділення заочного навчання.

В 1951–1962 рр. ректором МІМСХ був Абрамчев Дмитро Васильович.

При ньому у 1952 році був створений факультет електрифікації сільського господарства, а в 1960 році було відкрито загальнотехнічний факультет. Після трьох років навчання на цьому факультеті студенти переходили в інші технічні вищі наукові заклади для закінчення навчання за обраною спеціальністю.

З 1962 до 1971 року керував вищим навчальним закладом Михайло Миколайович Ємельянов. При ньому в 1968 році зі складу факультету механізації сільського господарства видокремився факультет організації і технології ремонту, а пізніше до нього увійшла і спеціалізація-механізація тваринництва. В 1969 році була введена в дію друга черга гуртожитку № 1 (загалом на 850 місць) і був заселений житловий будинок для викладачів на 70 квартир.

У 1971–1987 рр. ректором МІМСГ був Сірий Ігор Сергійович. За успіхи, досягнуті у підготовці висококваліфікованих фахівців і розвитку науки у 1981 році МІМСГ було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Постановою Кабінету міністрів України від 20 квітня 1994 року на базі Мелітопольського інституту механізації сільського господарства було створено Таврійську державну агротехнічну академію (ТДАТА). В ній працювали п’ять факультетів: механізації сільського господарства, обладнання переробних та харчових виробництв, енергетики сільськогосподарського виробництва, економіки підприємства, фінанси. Ректором вищого навчального закладу в той час (1987–2006) був Крижачковський Микола Людвігович (кандидат технічних наук, професор, заслужений працівник Вищої школи України).

З 2006 року ректором Таврійської державної агротехнічної академії стає Володимир Миколайович Кюрчів – доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НААН України. При ньому в 2007 році академія була реорганізована у Таврійський державний агротехнологічний університет (ТДАТУ). Зараз це навчально-науково-виробничий комплекс, який об’єднує технікуми, коледжі, науково-дослідницькі та виробничі структури Південно-Східної України. Студенти університету отримують освіту на чотирьох факультетах за 20 спеціальностями. Серед викладачів університету – два члени-кореспонденти УААН, 41 докторів наук, понад 250 кандидатів наук, доцентів. ТДАТУ зараз має солідну матеріальну базу, яка дає змогу організувати навчальний процес на рівні сучасних європейських технологій. Це дев’ять навчальних корпусів, аудиторії яких обладнані сучасними комп’ютерами, необхідними стендами, тренажерами, іншою технікою.

Потреби навчального процесу студентів та викладачів повністю забезпечує сучасна бібліотека агротехнологічного університету. Її історія нерозривно пов’язана з історією закладу. Вона була створена у 1932 році на базі бібліотеки комерційного училища. № 1 в інвентарній книзі був «Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона» – найбільша дореволюційна енциклопедія, яка друкувалася з 1890 до1907 року. У перші роки існування цього навчального закладу книжковий фонд поповнювався за рахунок державних надходжень, від інших бібліотек і від окремих осіб. У вересні 1941 року 40 тис. найцінніших книг були евакуйовані до Ашґабаду. Велика частина з них там і залишилася.

За роки свого існування бібліотека пройшла довгий шлях становлення, розвитку, модернізації. Зараз бібліотека – один з найбільших підрозділів університету. В 2009 році вона отримала статус наукової і сьогодні в її структурі чотири відділу, три сектори, три читальні зали, дві філії у гуртожитках.

У 1977 році при університеті було побудовано нове приміщення – центр культури і дозвілля, в якому бібліотеці надійшло два поверхи, загальною площею 1655 кв. м. Нині книжковий фонд бібліотеки перевищує 600 тис. примірників, включаючи електронні видання. Біля 2000 примірників складає фонд рідкісних видань, серед яких перлиною є книга Василя Палласа «Описание растений», видана у 1786 році.

За роки свого існування ТДАТУ підготував для народного господарства понад 50 тис. висококваліфікованих фахівців. Серед них: Герої України, Герої Соціалістичної праці, заслужені працівники сільського господарства, депутати Верховної ради, видатні вчені. У 2019 році ТДАГУ присвоєно ім’я Дмитра Костянтиновича Моторного – Героя України, двічі Героя Соціалістичної праці, заслуженого працівника сільського господарства, який був випускником університету.

Зараз ТДАТУ провідний профільний Вищий Науковий Заклад півдня України, який динамічно розвивається і впевнено іде у майбутнє.

(Н. В. Богаєвська)

Література:

Таврійський державний агротехнологічний університет / ред. рада: Кюрчев В. М. (голова), Скляр О. Г., Ломейко О. П., Недикто В. Т. [та ін.]. — Запоріжжя, 2015. — 320 с.

Емельянов, М. Н. История Мелитопольского института механизации сельского хазяйства // Алексеев А. Н. Ректор МИМСХ Михаил Николаевич Емельянов. — Мелитополь, 2012. — С. 23–34. Білоцька, О. М. Віват, бібліотеко! Віват, університет! : науковій бібліотеці ТДАТУ виповнилося 80 років з дня заснування / Білоцька О. М., Почепня О. В. // Агро Таврія. — 2012. — № 9 (жовт.). — С. 4–5.

Богаевская, Н. В. ТГАТУ: 85 лет – возраст зрелости // Мелитопольский краеведческий журнал. —2017. — № 10. — С. 96—101.

– 30 років (1992) від дня заснування Центра трансплантології (м. Запоріжжя)135.

 

Листопад

02.11 – 120 років від дня народження Віктора Михайловича Чернова (02.11.1902, м. Новогеоргієвськ Херсон. губ. – 13.02.1984), астронома-аматора, який понад 40 років проживав у Запоріжжі136.

Між Марсом і Юпітером літає астероїд № 19082, який 26 серпня 1976 року відкрив доктор фізико-математичних наук, співробітник Кримської Астрофізичної обсерваторії Микола Степанович Черних. За його пропозицією і з ініціативи астрономічного клубу «Вега» Чернігівської спеціалізованої школи «Надія» Запорізької області, цей астероїд у 2002 році отримав назву «Вікчернов». Хто ж ця людина, на честь якого назвали небесне тіло?

Наприкінці 1980 р. в Алма-Аті відбувся VII з’їзд Всесоюзного астрономічно-геодезичного товариства (ВАГТ). За традицією він обрав почесних членів товариства – академіка, шість професорів і… бібліотекаря, який не тільки не мав ніякого наукового ступеня, а навіть спеціальної астрономічної освіти. Випадок небувалий, оскільки за статутом ВАГТ такої честі удостоюють лише відомих учених. Та ніякої помилки не сталося. Астрономи віддали належну шану запорізькому вченому-аматору Віктору Михайловичу Чернову.

Народився Віктор Михайлович 2 листопада 1902 р. в м. Новогеоргіївську (нинішня Кіровоградська область) в сім’ї вчителів. Згодом родина переїхала до Олександрії, щоб дитина мала змогу навчатися в гімназії, та в 1920 р. ці заклади були ліквідовані. В 1920–1922 рр. навчався в Ясинуватській педагогічній школі, у 1923 закінчив педагогічні курси, що давали середню освіту. Працював бібліотекарем в Олександрійському педагогічному технікумі, заступником завідувача Центральної бібліотеки у м. Олександрія.

З 1928 до 1931 рр. викладав в Устимівській сільськогосподарській школі, у Кременчуцькій фабрично-заводській школі, у Кременчуцькому інституті соціалістичного виховання. Ще бувши гімназистом, В. М. Чернов зацікавився астрономічними спостереженнями, які тривали понад 60 років. В 1910 р. він побачив комету Галлея, а 21 серпня 1914 р. спостерігав повне сонячне затемнення. Побачені явища так вразили його, що відтоді щовечора він забирався на горище і в театральний бінокль розглядав зірки, вивчав праці з астрономії. Батько підтримав захоплення сина і купив йому путівник по небу та карту зоряного неба, з 1917 р. Віктор почав вести систематичні спостереження за плямами на сонці, місячними затемненнями, перемінними зірками, оптичними явищами в земній атмосфері (до речі, спостереження вже велися за допомогою телескопа, змайстрованого самим допитливим астрономом-любителем). Результати своїх досліджень він старанно заносив до щоденника.

Наполеглива праця принесла перший успіх. 8 червня 1918 р. незалежно від інших спостерігачів він помітив спалах нової яскравої зірки в сузір’ї Орла, та ще декілька змінних зірок, які не були позначені на карті. Згодом вони увійшли до каталогу «Змінні зорі». Ця подія стала поштовхом до астрономічних досліджень, які В. Чернов уже не припиняв усе життя. Про свої спостереження він повідомив Російському товариству любителів всесвітознавства. У 1921 р. його обирають членом цього товариства, у його виданнях в подальшому він публікував свої спостереження.

Одночасно до 1930 р. Віктор Миколайович працював з колективом спостерігачів Московського Товариства аматорів астрономії, друкувався в бюлетені «Змінні зорі» – гуртка любителів фізики й астрономії у Нижньому Новгороді. В 1928 і 1930-х рр. Віктор Михайлович брав участь у двох наукових з’їздах, які проходили в Нижньому Новгороді. На останньому з них він виступив з доповіддю про результати своїх спостережень. Участь у цих з’їздах дала йому можливість ближче познайомитися з іншими любителями астрономії, уможливила подальше співробітництво з вітчизняними й зарубіжними астрономами-аматорами та спеціалістами.

За роки своєї наукової діяльності В. М. Чернов опублікував 140 спостережень, заміток, статей у вітчизняних і близько 135 в закордонних наукових виданнях, часто у співавторстві з відомими вченими, зокрема Олександром Бахарєвим, Борисом Кукаркіним, Володимиром Нейманом, Віктором Науменком, Павлом Флоренським. Наявність опублікованих робіт давала можливість професійно займатися астрономічними дослідженнями.

В 1937 р. В. М. Чернов перейшов на професійну наукову роботу в Таджицьку астрономічну обсерваторію на посаду наукового співробітника. Там він займався вивченням змінних зір, атмосферного режиму, фотографував інтегральну яскравість комет і зодіакальне світло. Особливим його захопленням був Місяць з його феноменальними та досі нерозгаданими явищами. На той час астрономи ще не з’ясували до кінця чому затемнення Місяця щоразу мають різну яскравість і забарвлення. Спостереження В. Чернова лягли в основу досліджень вченого А. М. Бахарєва, який вивів формулу зв’язку яскравості місячних затемнень з циклом сонячної активності. Останніми роками Віктор Михайлович разом з астрономом П. В. Флоренським працював над аналізом нестаціонарних (тимчасових) явищ на Місяці.

А метеорологів зацікавили його праці, присвячені оптичним явищам в атмосфері, завдяки яким вони отримали можливість розширити, так звані місцеві провісники погоди, адже після описаних Черновим ознак влітку через кілька днів йшло похолодання, а взимку – потепління і посилення хмарності.

Крім астрономічних спостережень, він виконував обов’язки технічного редактора видань обсерваторії. Віктор Михайлович добре володів французькою, німецькою, латинською, грецькою, болгарською, польською, чеською мовами. Це давало змогу знайомитися з іноземною періодичною літературою, друкуватися в іноземних журналах. Десятки його наукових праць, опублікованих в авторитетних вітчизняних і зарубіжних виданнях («Мироведение», «Бюллетень ВАГО», «Переменные звезды», «Астрономический вестник») і сьогодні не втратили свого значення. Значна частина матеріалів наукових досліджень астронома-любителя зберігається в архіві інституту астрофізики АН Республіки Таджикистан. У 1938 р. Віктора Михайловича перевели на астрономічну станцію в Ура-Тюбе. Метою відрядження було вивчення атмосферного режиму для визначення місця будівництва нової обсерваторії.

Більшу частину свого життя В. М. Чернов (1923–1937 рр. і 1943–1962 рр.) працював бібліотекарем. Спочатку в Олександрійському педагогічному технікумі, потім заступником завідувача Центральної бібліотеки у м. Олександрія. У воєнні роки він зберіг від пограбування фонди бібліотеки, в якій працював (тепер в цьому приміщенні знаходиться бібліотека імені. О. Шляхової м. Запоріжжя).

В 1937 р. В. М. Чернов перейшов на професійну наукову роботу в Таджицьку астрономічну обсерваторію на посаду наукового співробітника. Там він займався вивченням змінних зір, атмосферного режиму, фотографував інтегральну яскравість комет і зодіакальне світло.

У квітні 1941 р. В. М. Чернов повертається до Запоріжжя із-за тяжкого стану здоров’я, сподіваючись влаштуватися в Україні в яку-небудь обсерваторію. Та цьому завадила Велика Вітчизняна війна, він опинився на окупованій території, йому довелося пережити всі труднощі воєнного лихоліття.

У воєнні роки він продовжував астрономічні спостереження. Після звільнення Запоріжжя від фашистських окупантів, уже працюючи в бібліотеці, Віктор Михайлович здійснював велику просвітницьку роботу серед школярів і молоді, виступаючи з лекціями в гуртожитках, школах, ним була розроблена коротка інструкція для спостереження за Місяцем у шкільних обсерваторіях. З перших днів створення у 1967 р. Запорізького відділення Всесоюзного астрономічно-геодезичного товариства АН СРСР В. М. Чернов був незмінним керівником астрономічної секції.

Академік П. Бабаджанов (Душанбінське відділення ВАГТ) вважав, що багаторічна творча астрономічна діяльність В. М. Чернова мала значну цінність для науки. У грудні 1980 р. йому було присвоєне звання Почесного члена ВАГТ, у серпні 1983 р. – звання Персонального пенсіонера місцевого значення. За активну громадську діяльність, за поширення наукових знань серед населення астроном-аматор неодноразово нагороджувався почесними грамотами обласної Ради профспілок, ВАГТ.

До нього додому приходили учні, брали літературу, радилися, і хто знає, можливо посіяні ним зерна любові до безкрайнього неба зійшли пізніше в душі Григорія Нелюбова, який жив і вчився в Запоріжжі – дублера першого космонавта планети Земля Ю. Гагаріна, льотчика-космонавта Петра Івановича Колодіна, уродженця с. Нововасилівка Приазовського району Запорізької області, в серцях курсантів Запорізького експериментального загону юних космонавтів імені В. Комарова, в якому навчався майбутній льотчик – космонавт Олег Скрипочка та багатьох інших. 13 лютого 1984 р. Віктора Михайловича не стало.

В. М. Чернов віддавав астрономічним дослідженням весь свій вільний час: у нього не було вихідних, він жодного разу у своєму житті не скористався відпусткою, не отримував за свою «зоряну вахту» ані грошей (жив на зарплатню бібліотекаря, пізніше – на пенсію), ані слави.

Своєю невтомною працею В. М. Чернов довів, що і в епоху комп’ютеризації, науково-технічного прогресу, головним лишається розум людини, якому під силу навіть таємниці Всесвіту.

(Г. М. Нагорна)

Література про життя та діяльність:

Нагорна, Г. «Зорі ніколи не відпустять його…» : (до 120-річчя від дня народження бібліотекаря та астронома Віктора Михайловича Чернова) / Ганна Нагорна // Бібліотечний форум. —2021. — № 2. — С. 61–63.

Сизов, В. Зорі на все життя / В. Сизов, В. Мормиль ; Володимир Сизов, Володимир Мормиль // Запоріз. правда. — 2012. — 6 листоп. (№ 166). — С. 4.

Сушко, Г. Гори, моя звезда // Рабоч. газета. — 1981. — 1 нояб. (№ 251). — С. 4.

Сушко, К. Навіщо людині зірки / Костянтин Сушко // Комсомолець Запоріжжя. — 1977. — 1 листоп. (№ 131). — С. 4.

***

2 листопада – 100 років від дня народження В. М. Чернова (1902– 1984), астронома-аматора, який понад 40 років проживав у м. Запоріжжі // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : календар і короткі бібліографічні описи / Управ. культури ОДА ; ОУНБ ім. О. М. Горького ; упоряд.: І. Шершньова, Л. Бєляєва. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С. 61–62.

Інтернет-ресурси:

Нагорна, Г. М. Астроном-бібліотекар (Чернов Віктор Михайлович) [Електронний ресурс] // Краєзнавство Запорожжя : науково-популярний електронний часопис. — 2017. — № 2. — С. 140–141. Режим доступу: C:Users/Frime/Downloads/Краєзнавство_Запорожжя_2017-2Нагорна

02.11 – 75 років від дня народження Павли Іванівни Рогової (2.11.1947, с. Іванівка Кам`ян.-Дніпров. р-ну – 25.09.2014, м. Київ), українського бібліотекознавця, бібліографа, кандидата історичних наук (2004), заслуженого працівника культури України, директора Державної науково-педагогічної бібліотеки України ім. В. О. Сухомлинського.

Павла Іванівна Рогова народилася 2 листопада 1947 р. у селі Іванівка Кам`янсько-Дніпровського району Запорізької області. У 1955 р. сім’я переїхала до районного центру міста Камянка-Дніпровська, де і пройшло її дитинство. У 1961 р., після закінчення 7 класу середньої школи м. Камянка-Дніпровська, дівчинка переїхала до Києва, де навчалася у київській школі-інтернаті № 10 та паралельно – у музичній студії при Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського, куди її відібрали як обдаровану дитину. Павла була надзвичайно талановитою, але, перш за все, – дуже музикальною і мала чудовий голос — дівчинка мріяла стати оперною примою. Але часті застуди призвели до втрати її унікального голосу, а від запропонованої кар’єри артистки оперети вона відмовилася – це не її амплуа.

У 1965–1966 рр. Павла працювала старшою піонервожатою у школі № 118 м. Києва.

З 1966 р. до 1968 р. – була старшим лаборантом Українського науково-дослідного інституту шкіряної промисловості у м. Києві.

Протягом 1968-1970 рр. трудилася на машинолічильної станції м. Києва оператором.

Вищу освіту Павла Рогова здобула в Київському державному педагогічному інституті ім. О. М. Горького (нині – Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова). У 1971. вона закінчила філологічне відділення закладу, здобувши фах учителя української мови і літератури.

На бібліотечній ниві П. І. Рогова почала працювати з 1970 р. –бібліотекарем у книгозбірні Київського державного інституту іноземних мов.

У 1972–1989 рр. життєві шляхи привели П. Рогову до Державної республіканської бібліотеки УРСР ім. КПРС (нині – Національна бібліотека України ім. Ярослава Мудрого). Спочатку – старший бібліотекар, згодом – головний бібліотекар, завідувач сектора відділу рекомендаційної бібліографії. Очоливши сектор рекомендаційної бібліографії, Павла Іванівна розробляла й вдосконалювала методику бібліографування, готувала персональні бібліографії до «Календаря знаменних і пам’ятних дат». Вона була упорядником цілої низки рекомендаційних та бібліографічних покажчиків.

У 1989 р. згідно з наказом Міністерства освіти України Павлу Іванівну призначено директором бібліотечного об’єднання Київського міського будинку вчителя, згодом – директором Центральної освітянської бібліотеки змісту і методів навчання Міністерства освіти України.

Упродовж 1997–2001 рр. Павла Іванівна навчалася в аспірантурі Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського без відриву від виробництва, де у 2004 р. блискуче захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

З 2002 р. Павла Іванівна Рогова очолює Державну науково-педагогічну бібліотеку України. (ДНПБ) НАНП України. Розпочався наполегливий пошук місця бібліотеки в інформаційному полі України, розгортання бібліографічної діяльності – вивчення проблематики та інформаційних потреб читачів та втілення пошуків у професійний науково-інформаційний продукт. Бібліографування стає об’єктом наукового пізнання, узагальнення та популяризації результатів здобутків педагогічної та освітньої галузей.

Суспільним визнанням діяльності ДНПБ України стало присвоєння установі імені видатного педагога В. О. Сухомлинського.

Під керівництвом П. І. Рогової у закладі відбулася модернізація науково-інформаційної роботи, впроваджувалися засоби автоматизації бібліотечно-інформаційної роботи, розроблялися теоретичні, методичні та технологічні засади діяльності мережі освітянських бібліотек МОН України та НАПН України. Також П. І. Рогова була науковим керівником науково-дослідних робіт, які здійснювала бібліотека. Упродовж 2000–2014 рр. під її керівництвом колективом ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського було розроблено чотири науково-дослідних проєкти.

Павла Іванівна працювала з великим натхненням, відповідальністю та любов`ю до дорученої справи. Весь час відбувалося її професійне зростання як науковця, творчої особистості. На такий же постійний науковий пошук вона націлювала свій колектив. Павла Іванівна доводила, що сучасні бібліотечні працівники, крім традиційних функцій – формувати фонди і каталоги та обслуговувати читачів, мають самостійно опрацьовувати та тематично групувати інформаційні продукти, а також володіти основними педагогічними та психологічними вміннями й навичкам.

Для свого колективу Павла Іванівна водночас була всім. Диктатором і гнучким політиком, демократичним організатором і безстрашним захисником ідей. Турботливою, щирою господинею закладу й провідником безкінечних інновацій. Тендітна й ніжна жінка, але вольова й незламна, вона була викладачем НПУ ім. Драгоманова й виконавицею романсів, автором та ініціатором нескінченної низки наукових праць, пов’язаних з діяльністю бібліотеки і душею численних мистецьких заходів, що проходили в її стінах.

А ще Павла Іванівна постійно опікувалася проблемою бібліотечних кадрів, так у 2003 р., з її ініціативи, в Київському національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова ввели інтегровану спеціальність «бібліотекар-педагог». Сама Павла Іванівна у цьому закладі освіти з 2004 р. викладала низку бібліотекознавчих дисциплін, передавала студентам не тільки знання, але й щиру любов та відданість обраній професії. А вже з 2005 по 2014 рр. була доцентом університету (за сумісництвом).

Також Павла Іванівна брала дуже активну участь у роботі багатьох громадських організацій: Всеукраїнській асоціації Василя Сухомлинського, у створенні Української бібліотечної організації (УБА). Упродовж 1999–2005, 2009–2014 рр. вона входила до складу президії УБА, очолювала секції освітянських, спеціальних бібліотек, виконувала обов’язки наукового консультанта і редактора збірника «Наукові праці ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського», була членом редколегії низки часописів із психологічно-педагогічних питань і бібліотекознавства.

2005 р. П. І. Рогову обрано членом Президії АПН України. За своє творче життя П. І. Рогова опублікувала понад 300 наукових праць, серед яких як монографія, концепції, наукові статті у вітчизняних та зарубіжних виданнях, бібліографічні покажчики, методичні посібники.

Професійну і наукову діяльність П. І. Рогової відзначено високими державними нагородами. За вагомий внесок у забезпечення розвитку освіти та науки, бібліотекознавства, книгознавства й інформаційної діяльності високий професіоналізм ученій присвоєне почесне звання «Заслужений працівник культури України», вона була нагороджена Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, знаком Міністерства освіти і науки України «Василь Сухомлинський» (2008), орденом княгині Ольги III ступеня (2013), іншими почесними відзнаками.

У 2012 р. видано біобібліографічний покажчик «Павла Іванівна Рогова – вчений-бібліотекознавець, педагог, директор Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського», в якому представлено ґрунтовний науковий, педагогічний і просвітницький доробок П. Рогової.

25 вересня 2014 р. внаслідок важкої хвороби на 67-му році Павла Іванівна передчасно пішла з життя. Поховали її на Байковому кладовищі м. Києва.

Всі, кому пощастило працювати з цією талановитою, винятково елегантною й завжди вишуканою жінкою, поважали і любили її не лише за високий професіоналізм, а й за вміння бути мудрою і наполегливою, вимогливою і тактовною, за щедрість на любов та вірність в дружбі.

На вшанування пам’яті П. І. Рогової ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського з 2015 р. проводить щорічні бібліотекознавчі читання, а також заснувала Премію імені Павли Рогової за вагомий внесок у розвиток галузевого бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Павла Іванівна Рогова — вчений-бібліотекознавець, педагог, директор Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського : біобібліогр. покаж. / НАПН України, ДНПБ ім. В. О. Сухомлинського ; [упоряд.: Пономаренко Л. О., Ніколюк Л. І., Стельмах Н. А., Білоцерківець І. П. ; наук. ред. Пономаренко Л. О. ; наук. консультант Добко Т. В. ; рецензент Ківшар Т. І. ; літ. ред. Білоцерківець І. П.]. — Київ : Нілан-ЛТД, 2012. — 264 с. — (Ювіляри НАПН України ; вип. 1).

Рогова Павла Іванівна // Українські бібліографи : біографічні відомості, професійна діяльність, бібліографія / М-во культури і туризму України, ДЗ «Нац. парламент. б-ка України» ; [авт.-уклад. : Р. С. Жданова (заг. ред.), Н. І. Абдуллаєва, В. О. Кононенко]. — Київ : НПБ України, 2010. — Вип. 2. — С. 124—126.

***

Захарченко, Л. Педагог-бібліотекар у моєму житті / Лілія Захарченко // Бібліотечний форум: історія, теорія і практика. — 2019. — № 4. — С. 58–59.

Добко, Т. Бібліограф, педагог, організатор бібліотечної справи : до 70-річчя від дня народження Павли Рогової / Тетяні Добко // Вісник Книжкової палати. — 2017. — № 11. — С. 33–37.

Пономаренко, Л. Життя, як творчість : пам’яті Павли Іванівни Рогової / Лариса Пономаренко // Бібл. вісн. — 2014. — № 6. — С. 49–50.

Пономаренко, Л. Романтик бібліотечної справи : пам’яті Павли Рогової / Лариса Пономаренко // Рідна школа. — 2014. — № 11. — С. 74–75.

Талановитий педагог, науковець і бібліотекар // Освіта України. — 2002. — 8 листоп.

Вшанування пам’яті П. І. Рогової:

Рубан, А. Бібліотекознавчі читання пам’яті Павли Іванівни Рогової : [проводяться з 2015 р.] / А. Рубан, І. Хемчян ; Алла Рубан, Ірина Хемчян // Бібл. вісн. — 2018. — № 1. — С. 47–48.

02.11 – 30 років від дня народження Дмитра Андрійовичу Мартьянова (02.11.1992, м. Запоріжжя – 29.08.2014, смт Кушугум Запоріз. р-ну), стрільця 2-го батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Загинув в зоні проведення АТО / ООС (с. Червоносільське Амвросіїв. р-ну Донец. обл.).

Література про життя та діяльність:

Мартьянов Дмитро Андрійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 191–193.

***

Воронцова, О. Загартовані, закатовані, але віддані та нездолені — шануймо героїв Революції гідності : [нагрудний знак «Гідність та воля» № 1 отримав доброволець Д. Мартьянов («Сон») посмертно] / Олександра Воронцова // Запоріз. правда. — 2018. — 15 листоп. (№ 44). — С. 2.

03.11 – 150 років тому народився Йосип Каленикович Бойко (3.11.1872, м. Херсон – 1943), натураліст-дослідник,засновник Ногайського сільськогосподарського технікуму137.

Праці:

Визначник кавунів / Бойко Й. К. — Харків : Держсільгоспвидавництво, 1934. — 56 с.

Література про життя та діяльність:

Шумилова, А. В. Гербарий И. К. Бойко / Шумилова А. В., Федорончук Н. С. ; Ин-т ботаники им. Н. Г. Холодного НАН Украины, Нац. гербарий Украины. — Киев : Альтпресс, 2013. — 187 с.

Коломийчук, В. П. Конспект флоры сосудистых растений береговой зоны Азовского моря / В. П. Коломийчук ; Нац. акад. наук Украины, Ин-т ботаники им. Н. Г. Холодного. — Киев : [Альтерпресс], 2012. — 300 с.

05.11 – 120 років (1902) Мелітопольському професійному ліцею залізничного транспорту138.

В Державній Думі Росії 6 травня 1902 року була розглянута і «височайше» затверджена постанова Міністерства шляхів сполучень про заснування курсів для ремісничих училищ і залізничних майстерень при депо. Також було затверджено «Проект Положення про застосування учнів та їх навчання в майстернях і депо казенної Курсько-Харково-Севастопольської залізниці», до складу якої входила і станція Мелітополь. На основі цих документів при Мелітопольському депо залізничної станції в 1902 році були створені курси ремісників, на яких проводилася загальноосвітня підготовка учнів і давалися початкові знання технології з практичним навчанням слюсарної майстерності.

У 1907 році на базі цих слюсарно-ремонтних майстерень при Мелітопольському депо було створено початкове двокласне залізничне училище, яке і є прообразом сучасного Мелітопольського професійного ліцею залізничного транспорту. Згідно з переписом 18 січня 1911 року з обстеження початкових училищ Російської імперії, в Мелітопольському двокласному початковому залізничному училищі для обох статей Таврійської губернії Мелітопольського повіту на день перепису навчалося 273 хлопчика і 151 дівчинка. Навчання було платним (плата одного учня в середньому становила 5,15 рублів за рік). Повний курс навчання був 5 років.

Час минав, відбувалися політичні зміни, і 7 листопада 1922 року початкове двокласне училище при Мелітопольському депо було перейменовано в школу соціального виховання фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) при правлінні Південної залізничної дороги і дільничної профспілки залізничної дороги, яку очолив Дмитрієв Борис Іванович (керував училищем 1922–1936 рр.). Під його керівництвом силами учнів та педагогів був побудований біля залізничної станції двоповерховий навчальний корпус, дві майстерні і підсобні приміщення.

В подальші часи назва училища ще багато разів змінювалася. Так, в 1940 році воно стало називатися школою фабрично-заводського навчання (ФЗО). Це була школа нижчого типу закладів професійної освіти. Учні переводилися на повне державне забезпечення. Набір в школу відбувався у формі мобілізаційних закликів. Загальноосвітнє навчання учнів не здійснювалося. Термін навчання становив шість місяців.

Під час Другої світової війни, в серпні 1941 року, залізничне училище разом з більше двохсот учнями було евакуйоване в місто Топки Кемеровської області. На новому місці, ще не наладивши навчальний процес та побут, майстри і учні вже працювали у депо, ремонтуючи паровози та вагони, які були так необхідні в цей тяжкий час. Також в роки війни учні працювали в колгоспах, допомагаючи збирати врожаї; освоїли виготовлення спеціальних грубок для обігрівання бліндажів. Директором училища в ті важкі часи був Шугаєв В. І. (1936–1946)

Сім випускників училища під час війни стали Героями Радянського Союзу, а в 1971 році ім’я одного з них, О. М. Перепелиці, було присвоєно цьому навчальному закладу. На кошти, зароблені учнями в позаурочний час, зараз на подвір’ї ліцею встановлено бюст О. М. Перепелиці і пам’ятні дошки іншим Героям: Ф. В. Хіміч, С. А. Бесчастному, М. Г. Лісконоженко, М. С. Малюгі, В. І. Шабельнику та Л. П. Кальяну.

Восени 1943 року залізничне училище № 1 (ЖУ-1) повернулося з евакуації в Мелітополь і поступово почало своє відновлення. Колектив училища бере активну участь у різних змаганнях, і неодноразово стає переможцем і призером у них. За перемогу в одному з таких змагань училище в 1948 році було нагороджено інструментом для духового оркестру. У той час навчальним закладом керував Н. І. Довнарович (1946–1966 рр.). У 1952 році деякий час виконуючим обов’язки директора був Старовойтенков.

У 1962 році залізничне училище № 1 було перейменовано в ПТУ № 12, а в 1974 – в СГПТУ № 12. У 70-х роках навчальним закладом керує О.С. Бабенко (1966–1979), а у 80-х – П.М. Висоцький (1979–1983), Делозецький Г. Г. (1983–1984) і Лемец П. А. (1984–1991). У 90-ті роки завдяки директору Г. І. Адамовичу (керував училищем в 1991–2000) стає можливим навчання дівчат, відкрито групи провідників.

Нове століття, вже державний навчальний заклад «Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту (ДНЗ МПЛЗТ), зустрів з усіма умовами для успішного здійснення навчально-виховної роботи. Ліцей під керівництво І.Л. Потєряєва (2000–2019) уклав Угоду про міжнародну співпрацю між УО «Брестський державний професійний ліцей залізничного транспорту» (Республіка Беларусь) та Об’єднанням шкіл імені Владислава Станіслава Реймонта в Малашевічах (Польща). В ліцеї працюють різні спортивні секції, секція туризму, танцювальна, студія «Світанок», духовий оркестр, а також театр «Маска», який має звання «Зразковий художній колектив».

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 07.09.2016 року № 1085 ДНЗ «МПЛЗТ» об’єднано з ДНЗ «МБЦ ПТО» у Мелітопольський багатопрофільний центр професійно-технічної освіти. Керівником навчального закладу стає В.М. Єременко.

Слюсарно-ремонтна майстерня, школа ФЗУ, ФЗО, ЖУ-1, ПТУ-12, СГПТУ-12, ДНЗ МПЛЗТ, ДНЗ «МБЦПТО» – в цьому переліку найменувань училища відображена вся його історія. За цей час було підготовлено понад 40 тисяч кваліфікованих фахівців для залізничного транспорту, які працювали і працюють зараз на Придніпровській залізниці, в Україні та за її межами.

Колектив ліцею зараз складається з 25 викладачів (13 з них мають вищу категорію) і 31 майстрів з виробничого навчання. Ліцей має сучасні електротехнічні та слюсарні майстерні, два комп’ютерні класи, обладнані предметні кабінети.

(О. О. Баранов, О. М. Алексєєв)

Література:

Крылов Н. В. Очерки по истории города Мелитополя 1814–1917 гг. —Изд. 2-е, доп. — Мелитополь : ФЛП Однорог В. П., 2019. — С. 273–274.

***

Справка из Российского Государственного Исторического Архива «О Мелитопольском железнодорожном училище» от 18 декабря 2002 г. — Архив музея Мелитопольского депо.

Статистическое обследование начальных училищ Российской империи к однодневной переписи 18 января 1911 года. Мелитопольское двухклассное Министерства Народного Просвещения железнодорожное училище (копия). — Архив музея Мелитопольского депо.

Свидетельство об окончании Медведевым К. Я. в 1916 г. двуклассного Министерства народного просвещения училища при станции Мелитополь Южных казенных железных дорог Мелитопольского уезда Таврической губернии (копия). — Архив музея Мелитопольского депо.

***

Северова Н. Старі фотографії: лица первых машинистов для Мелитопольского локомотивного депо [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.mv.org.ua/news/226766-stranicy_istorii_kto_vypuskal_pervyh_mashinistov_dlja_melitopolskogo_lokomotiv

Державний навчальний заклад Мелітопольський багатопрофільний центр професійно-технічної освіти (залізничний профіль). Історія [Електронний ресурс]. — Режим доступу: e—mail: https://mplzt.net/історія

Истории строки: какими были первые выпускники Мелитопольского железнодорожного лицея [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://123ru.net/melitopol/253573049/

ПТУ-12 Мелитопольский профессиональный лицей железнодорожного транспорта МПЛЗТ [Электронный ресурс]. — Режим доступу: https://cutt.ly/1T7KZs5

05.11 – 80 років від дня народження Леоніда Володимировича Капелюшного (05.11.1942, с. Павлогірка Бобринец. р-ну Кіровоград. обл.), журналіста, письменника, члена НСЖУ (1970), НСКінУ (1984), Асоціації українських письменників (1999). 1969–1973 рр. – завідувач відділу, заступник редактора газ. «Комсомолець Запоріжжя» (зараз –«МИГ»). З 1995 р. – голова правління регіональної асоціації журналістів «Південь».

Твори:

Дике поле : [роман] / Л. Капелюшний ; Леонід Капелюшний. — Київ : Український пріоритет, 2017. — 472 с.

Час сутіні / Л. Капелюшний ; Леонід Капелюшний. —Київ, 2009.

Пригірщ вітру (вправи невизначеного жанру) : роман / Л. Капелюшний. — Київ : Факт, 2004. — 400 с. — (Academia Noua).

Жертовна кров / Л. Капелюшний ; Леонід Капелюшний.—Київ, 2004.

 

Публіцистика:

Високосное время / Л. Капелюшный ; Леонид Капелюшный. — 2-е изд., доп. — Киев : [Гамазин], 2011. — 664 с.

Візантійський синдром : постімперські хроніки України в 100000 слів / Л. Капелюшний ; Леонід Капелюшний. — Київ : Факт, 2005. — 338 с.

Ви(ы)сокосное время / Л. Капелюшный ; Леонид Капелюшный. — Москва, 2000. Командировка в Китай. —Москва, 1988.

Светит незнакомая звезда : [про першовідкривачів Сибіру] / Л. В. Капелюшный. — Москва : Известия, 1987. — 190 с. : ил.

Трасса / Л. Капелюшный ; Леонид Капелюшный. — Москва, 1985.

Література про життя та діяльність:

Покусова, О. С. Капелюшний Леонід Володимирович // Енциклопедія сучасної України / НАН України [та ін.]. — Київ : [Фенікс], 2012. —Т. 12 : Кал – Киї. — С. 243.

05.11 – 60 років тому (1962) введено в експлуатацію дамбу, яка з’єднала стару та нову частини міста Запоріжжя.

06.11 – 50 років тому (1972) введено в експлуатацію Будинок взуття (м. Запоріжжя).

07.11 – 90 років (1932) від дня заснування зенітно-ракетного полку для охорони повітряного простору над Дніпрогесом та іншими важливими промисловими об’єктами м. Запоріжжя (нині – в/ч 26709, одна з частин Запорізького гарнізону).

08.11 – 110 років від дня народження Михайла Андрійовича Горлача139 (08.11.1912, с. Покровське, Ставропольський край, РФ –13.01.1976, смт Якимівка), колишнього голови колгоспу «Прапор Леніна», засновника стадіону «Колос» (смт Якимівка).

Література:

Гнедашев, В. Н. Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев.—Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — С. 161–171.

Бачурин, Р. Основателю стадиона – 105 лет // Слово трудівника. —2017. — 26 жовт. (№ 60). — С. 11.

Стадіон «Колос» імені М. А. Горлача (присвоєно в 2008 р.):

Гнєдашев, В. М. 07.11 – 50 років тому (1967) в смт Якимівка відкрито стадіон «Колос» ім. М. А. Горлача // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 306–307.

Бачурин, Р. Стадиону «Колос» им. М. А. Горлача – 50 лет // Слово трудівника. — 2017. — 21 жовт. (№ 59). — С. 12.

Відкриття нового міні-футбольного поля зі штучним покриттям : до 50-річчя стадіону «Колос» ім. М. Горлача // Слово трудівника. — 2017. — 21 жовт. (№ 59). — С. 1.

Боброва, Л. Центр тяжіння – стадіон «Колос» // Слово трудівника. — 2012. — 29 верес. (№ 77). — С. 6.

Кубок пам’яті М. А. Горлача (футбол ; заснований в 1988 р.):

Пам’яті М. А. Горлача // Слово трудівника. — 1988. —20 листоп.

12.11 – 50 років від дня народження Ольги Володимирівни Стражевої (12.11.1972, м. Запоріжжя), гімнастки, олімпійської чемпіонки у командному заліку в Сеулі-1988, чемпіонки світу в командній першості та бронзової призерки багатоборства і у вправах на брусах у Штутгарті-1989, багаторазової призерки чемпіонатів Європи, переможниці багатьох міжнародних гімнастичних турнірів (Кубок Америки, Ігри Доброї Волі, та ін)., заслуженого майстра спорту СРСР із спортивної гімнастики.

Очолює КЗ «Обласна спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву з гімнастики спортивної «Металург» Запорізької обласної ради.

Нагороджена орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» і медалями «За трудову доблесть» і «За розвиток Запорізького краю».

З 2009 року в Запоріжжі проходить турнір зі спортивної гімнастики на Кубок Ольги Стражевої.

Література про життя та діяльність:

Ольга Володимирівна Стражева // Запоріжжя олімпійське / [Запоріз. відділення Нац. Олімпійського комітету]. — Запоріжжя : [ВБ «Кераміст»], 2021. — С. 7.

Стражева Ольга Володимирівна (12.11.1972, Запоріжжя), чемпіонка світу (1989), гімнастка // Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В. М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. — Київ : [Олімп. літ.], 2005. — С. 461–463.

Ольга Стражева // Панорама спортивного года. 1988 / сост. Ю. С. Лукашин. — Москва : Физкультура и спорт, 1989. — С. 14.

Мовчан, Л. Серйозна людина – Ольга Стражева / Людмила Мовчан // Герої спортивного року / уклад. П. І. Лейко. — Київ : Здоров’я, 1987. — Вип. XVII. — С. 81–92.

***

Глухов, Д. Гимнастка Ольга Стражева: от олимпийского золота до скитаний в поисках спортзала / Денис Глухов // КП в Украине. —2019. —16 февр.

Акбаш, Р. Апрель, 1988: Ольга Стражева / Роман Акбаш // ПравДа. — 2011. — 8 дек. (№ 49).

14.11 – 140 років від дня народження Павла Прокоповича Хаустова (14.11.1882–1949), українського радянського архітектора, педагога, одного з перших професорів з містобудування ; під його керівництвом розроблено генеральні плани низки міст, в т. ч. Запоріжжя («Велике Запоріжжя», 1930)140.

15.11 – 100 років від дня народження Григорія Івановича Бояринова (15.11.1922, Смолен. обл., РФ – 1973, м. Москва), Героя Радянського Союзу.

Народився в Смоленській області, Росія. Освіта середня. Випускник 1939 року Якимівської середньої школи.

Учасник Другої світової війни з 1941 року на посаді командира мінометного взводу (Північно-Західний фронт). З грудня 1941 року – у винищувальному полку Північно-Західного фронту. З лютого 1942 року – в прикордонному полку НКВС (Північно-Західний, Ленінградський і 2-й Прибалтійський фронти). Командував школою снайперів, готував диверсійні підрозділи, особисто очолював їх при походах за лінію фронту. Загін спеціального призначення під його командуванням знищив штаб італійської дивізії. На завершальному етапі війни – начальник штабу прикордонної комендатури.

Після війни до 1948 року служив в прикордонному загоні Північно-Західного прикордонного округу. У 1953 році закінчив Військовий інститут МДБ, залишений викладачем на кафедрі. У 1959 році закінчив ад’юнктуру Військової академії імені М.В. Фрунзе, і в тому ж році удостоєний наукового ступеня «Кандидат військових наук». З 1961 року–викладач Вищої Червонопрапорної школи імені Ф.Е. Дзержинського (нині – Вища школа ФСБ). З 1969 року керував курсами удосконалення офіцерського складу школи, організованих в рамках Комітету державної безпеки.

Влітку 1979 року полковник Бояринов Г.І. був направлений в Афганістан як командир загону спеціального призначення «Зеніт». Взяв безпосередню участь в штурмі палацу Аміна. За своїм службовим становищем командир міг залишитися в штабі проведення операції, але Г.І. Бояринов не зміг відсиджуватися осторонь, коли «його хлопці» були попереду і ризикували своїми життями. При штурмі палацу Аміна полковник Бояринов загинув.

Звання Героя Радянського Союзу полковнику Бояринова Григорію Івановичу присвоєно посмертно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1980 року. Медаль «Золота зірка» № 11431 вручена родині Героя.

Похований в Москві.

Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, медаллю «За відвагу» та іншими медалями.

(В. М. Гнєдашев)

Література про життя та діяльність:

Гнедашев, В. Н. Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — С. 232–235.

16.11 – 75 років тому (1947) в м. Запоріжжі відбулася перша обласна художня виставка.

17.11 – 100 років від дня народження Станіслава Гавриловича Шинкаренка (17.11.1922, с. Роздол Компанієв. р-ну Кіровоград. обл. – 04.06.1991, м. Запоріжжя), запорізького художника, одного з засновників Запорізької організації Спілки художників України.

Станіслав Гаврилович Шинкаренко народився 17 листопада 1922 року в селі Роздол Компанієвського району Кіровоградщини. Батько його був ковалем. Маленький Слава був молодшим сином у багатодітній родині, яка змушена була утікати з рідного села потайки, осінньої холодної ночі 1933 року від голоду й виселення. Ішли на Дніпрогес, бо там не перевіряли документи і приймали всіх на будівництво греблі. Так родина перебралася до Запоріжжя й оселилася на Вознесенівці.

Ці події Станіслав Шинкаренко відобразив у картині «Тумани 33 -го», яку написав в останній період свого життя, коли міг уже легально реалізовувати свої задуми. У безмежному безлюдному просторі проходить повз нас у невідомість одинока селянка з дитиною на руках і хлопчиком. Жінка з дитиною нагадує Шевченкову Катерину, а хлопчик – маленького Тараса. Тут лише земля, яку вони покидають, і небо, якого не видно в густому тумані.

Малювати майбутній митець почав з дитинства. Першим його вчителем був І. Ф. Федянин, у якого хлопець навчався в запорізькому Палаці піонерів.

Потім була війна, відправлення на примусові роботи в Німеччину, звільнення й служба у лавах Радянської Армії, нелегке повернення додому після закінчення служби.

Станіслав Шинкаренко навчався у Дніпропетровському художньому училищі в 1950–1955 роках, яке закінчив з відзнакою. Учителя з фаху: М. Погребняк, І. Федоренко, В. Скорняк, В. Кушнір. Вони визначили подальший розвиток художника і допомогли сформувати його світогляд.

Провідною в творчості живописця стає навколишня дійсність нашого індустріального міста. С. Г. Шинкаренко сприймає її з усією щирістю і тонкою проникливістю, підкреслює перед усім простоту і природність створюваних ним образів. Без пафосу, просто і буденно, уміло передає живописець конкретний стан і характерні риси людей праці. Художник знаходить природні пози і ситуації, роблячи це, здавалося б, нескладними засобами, але переконливо.

Станіславу Шинкаренку притаманні глибока продуманість композиції полотен, стримана живописна будова, логічна і навіть сувора, без удаваної ефективності. І це надає їм хвилюючої впевненості.

Залишаючись вірним нашому сучасникові, художник разом з тим звертається до історії рідного краю – «Максим Кривоніс», «Кобзар», «Гомоніла Україна». І це не випадково. Сильні, волелюбні, героїчні нащадки запорожців мали характерні риси наших сучасників.

Станіслав Шинкаренко брав участь у республіканських (з 1958), всесоюзних (з 1961), міжнародних виставках. Репрезентував свої роботи Станіслав Гаврилович і на персональних виставках. Так, на виставці 1972 року він експонував 235 робіт!

Починаючи з повоєнних років у Запоріжжі склалося творче ядро, четверо художників якого вже були членами Спілки художників Української РСР. 1960 року лави Спілки поповнили ще четверо митців, а 1961 року – двоє, серед яких був Станіслав Гаврилович Шинкаренко. Це дало можливість створити Запорізьку організацію Спілки художників України (1962 рік), одним з ініціаторів цієї події був Шинкаренко. Підсумком значної для запорізьких митців події стала велика обласна виставка, що продемонструвала зрілість запорізьких художників.

Громадська робота органічно входила в життя художника. Станіслав Шинкаренко був членом правління ЗОНСХУ, очолював секцію живопису. Крім того, він був членом правління Запорізького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Як згадував заслужений діяч науки і техніки України, письменник, академік АН ВШ України Віктор Чабаненко (на той час голова Запорізького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта»), він познайомився та потоваришував зі Станіславом Шинкаренком наприкінці 80-х. «Якось після одного з засідань правління, – пригадував Чабаненко, – художник запросив його до своєї творчої майстерні. Жалівся, що на тему козацтва багато років було накладено табу. В майстерні я побачив багато етюдів на козацьку тематику. Пізніше нам пощастило брати участь у підготовці святкування 500-річчя запорозького козацтва 1990 року – 5 серпня ми побували в с. Капулівці на могилі Івана Сірка, де зібралось більше чверті мільйона чоловік, й історичне фото зафіксувало – попереду всіх з гордістю йде Станіслав Шинкаренко!».

Художник Шинкаренко відчував себе художником-громадянином, нащадком запорожців, сином своєї землі, намагався осмислити її історію від скіфських та давньоруських глибин у картинах 60–80-х років – «Нашестя» (1960), «Київська Русь» (1970–1971), через козацькі образи –«Іван Сірко» (1976), через трагічні сторінки в історії ХХ століття – «30–40» (1989), «Затемнення» (1989), «Тумани 33-го».

До 70-річчя Перемоги на фашистськими загарбниками у Запорізькому обласному художньому музеї була відкрита виставка «Опалені війною». Серед 67 творів живопису, графіки, скульптури 38 авторів представлені і роботи Станіслава Шинкаренка, у творчості якого війна залишила свій пам’ятний слід.

Образ червоної калини, інтерпретованої як символ смутку, з’явився в творах художника в середині вісімдесятих: «Червона калина» (1984), «Пам’ять» (1985).

Якось восени художник попросив дозволу наламати гілочок калини, що посадив під вікнами Запорізького художнього музею перший його хранитель Іван Коломієць. Так з’явився натюрморт «Пам’ять про брата Степана» (1987) з калиною. В картині живий червоний колір ягід калини згасає у тьмяному просторі, схиляючи гілля над сіро-охристим аркушиком світлини воєнних часів. Степан пропав безвісти на війні.

До речі, першим подарунком щойно створеному Запорізькому художньому музею стала картина «Медсестра» (1969) Станіслава Шинкаренка – лірично настроєний портрет медсестри, яка зупинилася в задумі біля підвіконня з букетом вербових котиків. Він довго експонувався в залах музею. Усього ж у музеї зберігається вісім робіт художника: «Натюрморт із шинкою» (1966), «Медсестра» (1969), «Київська Русь» (1970–1971), «Автопортрет з натюрмортом» (1982), «Автопортрет» (1984), «Чорні яблука» (1991) та два натюрморти з рибою.

З теплом згадувала про співпрацю з художником провідний науковий співробітник ЗХМ Ірина Ласка: «Коли був створений Запорізький художній музей, Станіслав Шинкаренко був перший, хто подарував свою картину – «Медсестра» (1969)».

Станіслав Шинкаренко був майстром портрету – йому позували лікарі, сталевари, художники. Митець намагався віднайти щось привабливе й неповторне в кожній моделі.

Залишив він і декілька автопортретів. В автопортреті 1975 року художник зобразив себе перед чистим, заґрунтованим полотном. Це було символічно: попереду нові пошуки, нові образи.

Улюбленим жанром художника був натюрморт. Натюрморти Станіслава Шинкаренка оспівують життя, красу світу, нестримний біг пір року із незмінним приходом весни і літа, коли квітне, буяє, а потім дарує плоди свої наша земля. Це – «Червона калина» (1984), «Диня з яблуками» (1985), «Квіти» (1986), «Гриби» (1987), «Бузок» (1990).

Художник Шинкаренко був веселої, життєрадісної вдачі. Риболовля була його пристрастю, він любив малювати рибу, але їсти її не любив. У 1973 році художник подарував Запорізькому художньому музею «Натюрморт з рибою».

Ставши досвідченим майстром, він створює натюрморти, які через предмети-образи передають історичну епоху, відображають український національний колорит, наприклад «Вересень» (1985). Спогади про минуле, роздуми про нашу сучасність і прийдешність, спроби живописно-пластичного образного втілення їх на полотнах наповнювали його творчість в останні роки. Перебудову митець сприйняв як час національного відродження України. Протягом усього життя, зокрема, й у радянські часи, він цікавився українською історією, по крихтах збирав інформацію. Тож коли в 90-ті роки з’явилася раніше заборонена література щодо драматичної історії України, її трагічних сторінок, художник як до живильного джерела тягнувся до правди про свою рідну Батьківщину й доносив її до сердець людей. Довгоочікуваний дух свободи, козацька вдача, нові знання переповнювали Шинкаренка. Його твори збагатилися новими темами, прагненням через образотворчість передати народу те, що завжди відчував, що любив, що непокоїло!

За короткий час постали полотна, що ще й дотепер сприймаються як надзвичайно сміливі, відверті, бунтівні. Триптих «Затемнення» (1989) символізує трагічну історію України початку ХХ століття. На першій частині триптиху – череп людини, котра загинула від голодомору, на третій – череп із діркою в лобі від кулі – жертва репресій. А посередині (друга частина) бачимо велике «чорне сонце» над силуетом Москви, джерелом «чорних» сторінок в історії України.

Темі репресій присвячене полотно «30–40-і». Стіни тюремної камери викладені черепами людей. На передньому плані – окрайчик хліба та кухоль із водою, і тільки горобчик, єдина жива істота, на заґратованому вікні подає надію.

«Дорога в небуття» (1989) – трагічна дорога жертв сталінських репресій у засніженому просторі Сибіру, що губиться за обрієм.

На полотні «Земля за порогами» (1989) бачимо розпечений сонцем безлюдний степ, де тісною групою стоять скіфська баба, козацький хрест і пірамідка козацької могили – символи-знаки української землі, яка зберігає стільки таємниць героїчного й трагічного минулого.

«Галявина безвісті впавши» (1989) – трагічний погляд на безглуздість людських жертв війни, пам’ятник усім, хто зник безвісти. Так зник і старший брат Станіслава Степан.

Суспільного звучання набув його натюрморт «Чорні яблука» (1991) – одна з останніх робіт художника, яка виникла внаслідок болю, що завдала Чорнобильська трагедія. На різко нахиленій до глядача площині полотна – тріснута тарілка з трьома почорнілими яблуками. Цю роботу Запорізькому обласному художньому музею подарувала дочка С. Шинкаренка, заслужений художник України Ірина Гресик.

За життя Станіслав Шинкаренко подарував близько двадцяти картин Сумському обласному художньому музею, коли той був заснований. Його твори зберігаються також у Національному заповіднику «Хортиця», Запорізькому обласному краєзнавчому музеї та інших музеях України, приватних збірках України та зарубіжжя.

Станіслав Шинкаренко був люблячим батьком, мав двох доньок. Старша, Олена, пішла іншим шляхом, а для молодшої, Ірини, він став ще й товаришем, наставником. Наслідуючи його, вона обрала нелегкий фах художника.

Жила родина Шинкаренків спочатку на Вознесенівці, в глиняній хаті з земляною долівкою, потім на підлогу поклали дошки. Перший клас Ірина закінчила в цій оселі. Згодом на цьому місці побудували нові п’ятиповерхові будинки, але Станіслав Гаврилович ще довго ходив на місце, де стояла хата, – подивитися на дерева, поки їх не зрубали.

Його майстерня спочатку розміщувалася в районі міськради. Це було велике приміщення, де також працювали Володимир Коробов, Федір Шевченко та інші запорізькі художники.

Дуже пишався батько тим, що дочка пішла його мистецькою стежкою. А вона також тягнулася до нього. Коли приїжджала з училища чи інституту на канікули, їхала не додому, а в майстерню. Саме там відбувалася найбільш відверта розмова про мистецтво. Найтепліші спогади для неї – це розмова в майстерні з татом.

– Він був зі мною найбільш відвертим, але, думаю, що не до кінця, – розмірковує Ірина. – Звичайно, що кожен випадок, коли роботи знімали з експозиції, – це трагедія для художника, тому що весь процес творення йде у майстерні, але результат має бачити глядач. Деякі такі картини були невідомими для мене. Ми їх знайшли в майстерні після смерті батька.

– Перше, що приходить на думку, – продовжує розповідь дочка, – що тато був відсторонений від побуту. Дріб’язкові речі його мало цікавили. Внутрішнє життя, здавалося, переповнювало його. Для нього не було вихідних, субот, неділь. Щодня він йшов у майстерню. Дорогою розмовляв із знайомими, яких зустрічав. Були роздуми, спостереження, а в майстерні починався творчий процес. Бувало, питав моєї поради. Якщо йому моя думка здавалася слушною чи він її сприймав, він реагував більш активно, якщо ж не подобалась або не був згоден зі мною, то він просто мовчав. Так само щодо моїх робіт. Якщо він їх сприймав, він казав про свої враження, якщо не сприймав, негативної оцінки не давав.

Так сталося, що персональна виставка Станіслава Шинкаренка відбулася 1993 року в Запорізькому художньому музеї після його смерті й була присвячена 70-річчю з дня його народження. На виставці були представлені роботи різних жанрів, різних періодів життя художника. Підготувати її допомогли рідні і друзі Станіслава Гавриловича – дочка Ірина Гресик та її чоловік Сергій Гресик, доцент Запорізького національного університету Тарас Шевченко.

– Шинкаренко був жадібною до життєвих вражень та інформації людиною, – згадувала заступник директора музею з наукової роботи Ірина Ласка, – часто заходив до музею дорогою до майстерні, цікавився нашими музейними справами. Інколи запрошував до своїх нових робіт, щоб послухати перші враження.

– Обов’язково приходив на відкриття нових виставок – високий, підтягнутий, святковий. Радів разом з нами, вмів оцінити й щоденну музейну працю.

– Жодного разу не відмовив на наше прохання зустрітися з глядачами в музеї чи у своїй майстерні. Вмів напрочуд просто і щиро розповісти про народження творчого задуму. Про те, що завжди нас цікавить при зустрічі з митцем, – про такий прекрасний і нелегкий хліб його фаху. Часом він приносив нам квіти.

2008 року, в рамках святкування 140-річчя Всеукраїнського товариства «Просвіта», у виставковій залі Запорізької організації Національної спілки художників України пройшла виставка робіт Станіслава Шинкаренка.

Виставка завершила низку заходів, приурочених 75-й річниці вшанування жертв Голодомору. На представлених полотнах Станіслава Шинкаренка, крім інших, закарбовані також сюжети з цієї трагічної теми. Ті, хто виступав на відкритті виставки, зазначили, що Станіслав Шинкаренко залишив немеркнучий слід у житті Запоріжжя: він переніс через роки все те, що ми бачимо на його полотнах.

Ідея організації виставки належала голові Запорізької обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта», кандидату філологічних наук, доценту Запорізького національного університету Тарасу Шевченку, який був добре знайомий із художником, дружив з ним.

– Станіслав Гаврилович був талановитою людиною – і на слово, й на вправну руку, яка відтворила, по суті, минуле України, залишила після себе історію нашого краю, частково у портретах, пейзажах, а в натюрмортах – ті дари природи, якими багата наша земля, – зазначив Тарас Григорович. Я бував у майстерні Станіслава Гавриловича, особливо у 80-ті роки, коли йшов бурхливий процес перебудови думок – люди вивільнювалися в своїх висловлюваннях.

Експозицію виставки готувала група художників Запорізької обласної організації на чолі з її головою, заслуженим художником України Іриною Гресик, дочкою Станіслава Шинкаренка. Тут були представлені всі періоди творчості видатного художника. Звичайно, перші роботи відрізняються від робіт наступних періодів: за кольором, колоритом, задумом, філософією. Останні особливо експресивні у висловлюванні найпотаємніших думок художника.

Він любив життя. Мабуть, тому такі і його картини – про наше буденне життя. Правда, воно на них різне: і біль, і трагедії, і краса, і велич людини. Твори Станіслава Шинкаренка – результат роздумів художника та його узагальнень, реакції на складні перипетії вітчизняної історії минулого і сучасності.

Станіслав Шинкаренко зробив чималий внесок в образотворче мистецтво України, допоміг становленню молодих митців. Багато уваги приділяв художник вихованню молодої зміни запорізьких майстрів пензля. Його справу гідно продовжує дочка, заслужений художник України, голова Запорізької організації Національної спілки художників України Ірина Гресик.

Митець пішов з життя за декілька місяців до проголошення незалежності України. Його твори змушують замислитись над тим, що проблему свободи він ставив значно ширше, ніж проблему свободи національної чи суспільної. Свобода Станіслава Шинкаренка – це свобода людини, що постає перед Богом чи Всесвітом, перед життям і смертю, свобода вічного власного вибору, мистецького вибору зокрема.

(О. А. Савкіна)

Література про життя та діяльність:

Станіслав Шинкаренко, 1922–1991 : живопис / [упоряд. І. С. Гресик]. —[Запоріжжя : Привоз-Принт, 2015]. — 76 с. : іл.

Шинкаренко Станислав Гаврилович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз-Принт, 2007. — С. 223.

Шинкаренко Станіслав // Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу : Історія. Колекція. Експеримент.— Київ : LK Maker, 1998. — С. 275.

***

Алексеева О. Голоса времени / Оксана Алексеева // МИГ. — 2012. — 13 сент. (№ 37). — С. 37.

Середа В. Двоє запорізьких велетнів : [художники С. Шинкаренко та І. Василенко] // Слово Просвіти. — 2008. — 18–24 груд. (№ 51).

21.11 – 100 років від дня народження Марії Степанівни Батракової (Демидової) (21.11.1922, с. Уномерь Батец. р-ну Новгород. обл., РФ – 16.06.1997, Санкт-Петербург, РФ), Героя Радянського Союзу, почесного громадянина м. Мелітополь (1993).

Література про життя та діяльність:

Вулиця Марії Батракової // З нами – наша історія : (про історію нових назв вулиць [м. Мелітополя]) / [Мелітоп. міськ. краєзнав. музей ; за підтримки Укр. культурного центру]. — [Мелітополь, б. в. д.]. —[С. 19].

22.11 – 100 років від дня народження Миколи Гордійовича Курузова (22.11.1922, м. Москва, РФ – 15.12.1984, м. Новомосковськ Дніпропетров. обл.); в листопаді 1943 року молодший лейтенант, командир окремого саперного батальйону з групою саперів розмінував Дніпрогес. Його ім`ям названо вулицю в м. Запоріжжі (1987).

Микола Гордійович Курузов народився 22 листопада 1922 року в Москві, в родині робітників. Після закінчення школи з осені 1941 року перебував у лавах Червоної Армії. У 1942 році закінчив Ленінградське військове училище зв’язку (прискорений випуск).

У 1943 році був залучений до роботи у військовій розвідці. У складі групи саперів, будучі командиром взводу радіозв’язку 19-го окремого гвардійського батальйону мінерів, брав участь в знешкодженні зарядів, закладених в греблю у м. Запоріжжі. У грудні 1943 року в групу капітана Сашинського відібрали без пояснень дев’ятнадцять чоловік добровольців. Про те, що сталося на греблі Дніпрогесу в грудні 1943 року, ще мало хто знав. Групі капітана Сашинського треба було перешкодити ворогу і не допустити знищення греблі. Нашій групі з 4 чоловік доручили вивідати становище всередині греблі і знешкодити ворожий пристрій для вибуху. Після довгих і важких пошуків Микола Курузов нарешті натрапив на лінію проводів, які повинні були забезпечити вибух. Курузов, Шабанов, Ямалов и солдат Стародубов вирізали з десяток метрів проводів, зробивши вибух неможливим. За цю бойову операцію Курузова Миколу Гордійовича представили до нагородження орденом Червоного Прапора, але нагородили орденом Червоної Зірки.

У квітні 1944 року, з групою розвідників-диверсантів з 5 чоловік, був закинутий на 250 км в тил ворога з завданням – зруйнувати комунікації. Під керівництвом М. Г. Курузова група пройшла 300 км і без втрат повернулася до свого підрозділу. Наказом № 83/н від 03.07.1944 року за бойові дії М. Курузова нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

21 березня 1945 року М. Г. Курузов з групою розвідників був закинутий в тил ворога в район м. Грац (Австрія) для виконання спеціального завдання, де працював до 8 травня 1945 року. Це було третє успішно виконане бойове завдання. У штаб фронту було передано 28 радіограм з розвідувальними даними, які були високо оцінені командуванням. За бойові дії з 21.03.1945 до 08.05.1945 року Курузова М. Г. нагородили орденом Вітчизняної війни I ступеня.

Після війни Микола Гордійович Курузов проживав в Україні, в місті Новомосковськ Дніпропетровської області. Працював інженером на Новомосковському металургійному заводі. Був нагороджений орденом Жовтневої Революції.

15 грудня 1984 року М. Г. Курузова не стало. Його ім’ям названа вулиця у Хортицькому районі м. Запоріжжя.

(Руденко О. В. )

Література про життя та діяльність:

Каневский, Г. Они спасли Днепрогэса / Григорий Каневский // Время выбрало нас: Запорожцы на фронтах Великой Отечественной войны / ред.-сост. И. В. Веретельник; авт.-кол.: К. А. Арсеничев, Н. И. Зубашенко [и др.]. — Запорожье : Дикое Поле, 2005. — С. 239.

***

Чендырина, Р. Реликвием войны / Регина Чендырина // Машиностроитель. — 1990. — 12 окт.

Увічнення пам’яті в Запоріжжі:

Князьков, Ю. П. Курузова, вул. // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. — Запоріжжя : [АА Тандем], 2015. — С. 124.

Улица Курузова // Весна Победы нашей / [авт. кол.: Короленко В. Д. (рук. проекта) и др.]. — Запорожье : АА Тандем, 2010. — С. 187.

Курузова, вул. // Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : Дике Поле, 2008. — С. 112.

23.11 – 50 років тому (1972) селище будівників Запорізької ДРЕС одержало назву Енергодар.

24.11 – 125 років від дня народження Тимофія Никаноровича Корнієнка (24.11.1897, м. Бердянськ –22.11.1921, м. Базар Житомирської області), українського військовика, обозного 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Був розстріляний 22 листопада 1921 р. в м. Базар Житомирської області. Реабілітований 27 квітня 1998 року. Його ім`я вибите серед інших на Меморіалі Героїв Базару.

Література про життя та діяльність:

Щур, Ю. Запоріжжя і запорожці у боротьбі за незалежність України : героїчне ХХ сторіччя / Юрій Щур. — Запоріжжя, 2016. — С. 213.

Тинченко, Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). Кн. ІІ / Я. Тинченко ; Ярослав Тинченко. — Київ : Темпора, 2011.  – С. 248.

24.11 – 75 років від дня народження Анатолія Петровича Вапірова (24.11.1947, м. Бердянськ), тенор- та сопрано-саксофоніста, кларнетиста, композитора. З 1986 р. мешкає в м. Варна (Болгарія).

Анатолій Петрович Вапіров народився 24 листопада 1947 р. в Бердянську. Його батько, Петро Вапіров, помер, коли хлопчику було лише три роки, – він зазнав поранення легенів під час Другої світової війни, постійно лікувався у госпіталях, але безрезультатно. Батько за національністю був болгарином, але про цей факт мати розповіла вже дорослому Анатолію.

Анатолій навчався в загальноосвітній школі № 1, і там, як і в багатьох школах у ті часи, був духовий оркестр, тож хлопця туди запросили. Він самотужки вивчив ноти, спочатку грав на духовому альті, потім – на трубі. А коли мати на останні гроші купила йому кларнет, почав займатися на ньому.

Згодом талановитий хлопець вступив до музичної школи, де вперше спробував грати на альт-саксофоні. Тож він не довго міркував з приводу пошуку свого місця у житті, бо з дитинства був впевнений, що стане музикантом.

Окрім шкільного оркестру, Анатолій із задоволенням грав у міському джаз-гурті, який регулярно виступав на танцювальному майданчику місцевого клубу. Музичну школу він закінчив екстерном за три роки, коли дізнався, що після восьми класів приймають до Київського музичного училища ім. Глієра (зараз – Київська муніципальна академія музики ім. Р.М. Глієра).

У Києві під час навчання в музичному училищі п’ятнадцятирічний юнак потрапив до джазового оркестру, почав грати на саксофоні, брав участь у гастролях. Таким чином, він вже професійно працював в Укрконцерті, чим заробляв на життя.

У 1965 р. Анатолій перевівся до Ленінградського музичного училища, яке закінчив з відзнакою, після чого вступив до Ленінградської музичної консерваторії.

У 1966–1967 рр. Анатолій Вапіров грав в студентському ансамблі, в 1967–1976 рр. був тенор-саксофоністом в оркестрі Ленінградського мюзик-холу.

Незабаром він закінчив аспірантуру при Ленінградській консерваторії за класом саксофона, після закінчення залишився там старшим викладачем класичної та джазової гри на саксофоні й проводив факультатив із джазової імпровізації та «Джазовий біг-бенд».

У 1974–1980 рр. музикант бере участь практично у всіх джазових фестивалях, які відбувалися в СРСР, на багатьох з них ставав лауреатом.

Саме тоді Анатолій Вапіров почав активно писати музику. Він був справжнім лідером ленінградського джазового життя – створив свій колектив, а в 1975 р. побачила світ його перша платівка – «Ленинградский джаз-ансамбль Анатолия Вапирова». Одна з п’єс тієї платівки мала назву «Болгарское рондо».

Коли музикант почув від матері про своє болгарське коріння, він зразу ж зрозумів, чому його постійно приваблювала болгарська культура – він чув голос крові. Анатолій почав вивчати свій родовід – розшукав родичів батька, своїх двоюрідних сестер і свою зведену сестру. Потім, коли у Ставрополі він зустрів та покохав дівчину – свою майбутню дружину, то навіть не здивувався тому, що вона виявилася болгаркою.

Загальновідомим, у повному сенсі, музиканта зробила програма «Слов’янська містерія» (1977) – грандіозний, симфонічного звучання твір, з академічним розмахом та використанням слов’янського музичного фольклору – тоді він намагався поєднати фрі-джаз і народну музику. Це було типовим для творчості Анатолія Вапірова, але кардинально новим для радянського джазу.

Іноді навіть складно однозначно назвати жанр, в якому працює цей талановитий музикант. Передусім його творчість, на перший погляд, пов’язана з джазом, але в багатьох композиціях чітко простежується й вплив ритмів рок-музики, а складні форми його творів наближуються до сучасної симфонії. Взагалі, його музику відрізняє велика ритмічна та мелодична різноманітність, але найбільшу популярність у публіки мали саме ті композиції, головна тема яких була близькою до фольклорної.

Анатолій Вапіров першим визнав Сергія Курьохіна (відомий музикант, деякий час грав з гуртом «Акваріум») як піаніста й запросив його до свого ансамблю, вони разом записали спільний альбом (вийшов на початку 2000-х, через п’ять років після смерті Курьохіна).

Анатолій Вапіров записував свої твори на державній фірмі «Мелодія» великими накладами й паралельно випускав альбоми на Заході – на початку 80-х рр. вінілові альбоми з його музикою почали виходити на англійському лейблі Leo Records, який був заснований емігрантом із СРСР Лео Фейгіним. Це для СРСР стало надзвичайною подією.

У ті часи він був першим і, мабуть, єдиним в СРСР викладачем консерваторії, який не приховував зв’язків з музикантами авангардного джазового напрямку та з опозиційним рок-підпіллям. За це у 1982 р. Вапіров потрапив за грати за сфабрикованою справою (нібито за спекуляцію на «чорному» ринку – стаття була поширена в СРСР, особливо серед акторів і музикантів). Цікаво, що навіть у тюрмі Анатолій організував джазовий тюремний оркестр, який переміг на конкурсі джазових тюремних колективів. Незабаром його випустили, навіть платівки не встигли вилучити з продажу.

У 1986 (за іншими джерелами – у 1987 р.) А. Вапіров з дружиною виїхали з СРСР на свою історичну батьківщину – в Болгарію. Спочатку мешкали у Софії, потім з гастролями відвідав Варну і закохався у це приморське місто, яке нагадало йому Бердянськ. Згодом, оселившись у Варні, Анатолій з новими силами долучився до місцевого джазового життя. У 1992 р. він організував і став директором щорічного міжнародного музичного фестивалю «Варненське літо», де збираються музиканти з Європи, які грають нестандартний джаз. Ідея фестивалю – в демонстрації сучасної імпровізаційної музики з Європи. Послухати джаз у Варну приїжджають шанувальники з різних країн світу.

Довгий час в Бердянську Анатолій Вапіров – культова фігура європейського джазу – не був відомий широкому загалу. Його творчість була популярна в багатьох країнах, але, на жаль, не в рідному місті. Знають та пам’ятають – у музичній школі, де навчався, та друзі й музиканти, з якими грав у молоді роки. Бердянськ познайомився з Анатолієм Вапіровим, вже коли той став зіркою в Європі. Це стало можливим завдяки джазовим фестивалям, які постійно проводять в місті, й публікаціям в газетах. А сам Анатолій Петрович, хоч живе та працює далеко від рідного міста, ніколи не забуває про нього, зберігаючи свою любов.

Анатолій Петрович Вапіров – автор більше 80 записів на компакт-дисках, вінілових платівках і касетах в Україні, Росії, Болгарії, Австрії, Англії, Німеччині та ін. Він бере участь у багатьох джазових фестивалях по всьому світу, але обов’язково – в джазовому фестивалі в рідному Бердянську. Він пише музику до кінофільмів, до театральних вистав, дає багато концертів. Окрім того, є членом Спілки композиторів Болгарії, також пише серйозну музику, грає й записується зі своїми колишніми співвітчизниками.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Вапиров Анатолий Петрович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 233.

Фейертаг, В. Б. Вапиров Анатолий Петрович // Фейертаг, В. Б. Джаз : энциклопедический справочник / В. Б. Фейертаг ; Владимир Фейертаг. — Санкт-Петербург. : Скифия, 2008. — С. 103–104.

25.11 – 50 років тому (1972) введено в експлуатацію перший енергоблок Запорізької ДРЕС141;

Цього місяця виповнюється:

– 140 років тому (1882) в м. Олександрівську (нині – м. Запоріжжя) відкрито Центральну хоральну синагогу.

– 90 років від дня заснування Палацу культури ім. Т. Г. Шевченка ПрАТ «Мотор Січ» (м. Запоріжжя).

Палац культури ім. Т. Г. Шевченка, заснований у листопаді 1932 року, вже 90 років є представником корпоративної культури та духовності АТ «Мотор Січ», творчим цехом авіаційного двигунобудівного підприємства. Його робота проводиться згідно з перспективним планом роботи на рік, висвітлюючи усі знакові події та дати у житті трудового колективу «Мотор Січ». В цих заходах беруть участь всі творчі колективи Палацу культури. Свята полюбили не тільки заводчани, вони стали значними подіями у житті Шевченківського району та всього міста Запоріжжя.

Висока культура праці є невід’ємною частиною виробничого процесу підрозділу та забезпечується на всіх заходах режисерською групою та технічними службами Палацу культури. Протягом року в ПК ім. Т. Г. Шевченка проводиться близько 200 заходів, які відвідують більш ніж 80 000 глядачів. Цим колектив закладу вносить свій достойний внесок в укріплення іміджу та корпоративної культури АТ «Мотор Січ».

Палац культури ім. Т. Г. Шевченка АТ «Мотор Січ» – осередок культури підприємства – отримує фінансову та моральну підтримку адміністрації, профспілкового та молодіжного комітетів і користується любов’ю всього колективу АТ «Мотор Січ». Сучасне приміщення Палацу культури побудоване у 1949 році та має дві глядацькі зали загальною чисельністю 620 посадочних місць та три репетиційні зали. Головні напрями роботи – розвиток художньої самодіяльної творчості, організація цікавого змістовного дозвілля працівників підприємства та членів їхніх сімей. На сьогоднішній день в Палаці культури працює 21 колектив художньої самодіяльності, які об’єднують близько 1000 чоловік. Розповімо про них, їхні досягнення.

Заслужений ансамбль танцю України «Запорожець». Творчий шлях ансамблю розпочався у 1949 році і до цієї пори колектив радує глядача своїм мистецтвом. Організатором та керівником колективу був Ю. Д. Большаков. Ґрунтуючись на народних традиціях, широко використовуючи у своїй діяльності фольклор та досвід провідних танцювальних колективів України, ансамбль «Запорожець» неодноразово ставав переможцем обласних та республіканських конкурсів, а також брав участь у міжнародних та телевізійних фестивалях, пісенних святах, декадах української літератури та мистецтва, брав участь у зйомках художнього фільму-концерту «На крилах пісні» кіностудії ім. О. Довженка.

Ансамбль «Запорожець» став чудовою школою виховання, де робітники підприємства перетворюються у справжніх артистів. Багато його випускників працюють в Національному академічному ансамблі танцю ім. П. Вірського, Національному академічному народному хорі ім. Г. Верьовки та в інших професійних колективах.

За роки своєї творчої діяльності ансамбль гастролював у багатьох європейських країнах. Йому аплодували у Польщі, Німеччині, Фінляндії, Нідерландах, Австрії, Югославії, Росії.

З 1985 року і до цього часу колективом керує заслужений працівник культури України Анатолій Олексійович Кошель.

Протягом майже семи десятиліть при заслуженому ансамблі танцю України «Запорожець» діє зразковий дитячий хореографічний ансамбль «Козачата» – ровесник нинішнього Палацу культури ім. Т. Г. Шевченка. Це колектив зі своєю історією, культурою, традиціями, який виховав не одне покоління майбутніх моторобудівників. Сьогодні в ансамблі працює 4 досвідчені педагоги, які передають свій безцінний досвід новим поколінням дітей моторівців.

З 2016 року колективом керує Ігор Володимирович Семперович. Творчий сезон починається з заповітної мрії будь-якого «козаченька» –переходу зі старшої групи зразкового дитячого хореографічного ансамблю «Козачата» до заслуженого ансамблю та традиційної посвяти їх у справжні «Запорожці»!

Духовий оркестр при Палаці культури ім. Т. Г. Шевченка був організований на початку тридцятих років минулого століття. Його засновником і першим керівником був Г. М. Гефтер.

В 1992–2013 роках колективом керував А. Р. Александров. Колектив є постійним учасником заводських та загальноміських заходів. Оркестр завжди очолює колону Шевченківського району на урочистій ході в День Перемоги, на святі Трудової слави моторобудівників, музиканти виступають у День відкритих дверей на заводській площі, зустрічаючи живою музикою ветеранів праці та гостей підприємства.

За вагомий внесок у розвиток та пропаганду музичного мистецтва, активну участь у фестивалях, конкурсах, концертах, колектив оркестру неодноразово отримував нагороди, дипломи, подяки від міського та обласного управління культури. У 1996 році колективу було присвоєно високе звання «народний». Його керівник А. Р. Александров неодноразово був нагороджений почесними відзнаками та медалями.

Народний оркестр духових інструментів є лауреатом республіканських, обласних та міських фестивалів та оглядів.

З 2013 року художнім керівником колективу став Іван Петрович Солошенко. З приходом нового керівника репертуар колективу розширився, поповнився творами класичного та естрадного жанрів. Зазвучала популярна музика з кінофільмів для слухачів всіх поколінь. У творчій роботі колективу з’явився новий напрямок – спільні виступи з солістами, іншими творчими колективами пісенно-хореографічного жанру. В останній час колектив поповнюється творчою молоддю, яка разом з основним складом оркестру сприяє підвищенню культурного та естетичного рівня населення.

Офіційною датою народження заводського хору ветеранів є травень 1969 року. Сьогодні народний хор ветеранів ПрАТ «Мотор Січ» –це своєрідний клуб, який об’єднує людей старшого покоління з широкими творчими інтересами. Середній вік учасників хору – 60 років, і девіз у них такий : «Хто багато співає, той довго живе!». В репертуарі хору більш ніж 60 творів: класичні, народні, сучасні, авторські пісні.

Хор щорічно виступає на фестивалях народної творчості, з виїзними концертами у підрозділах та пансіонатах відпочинку підприємства, на сценічних майданчиках міста.

За ці роки колектив став володарем чисельних нагород, але особлива гордість серед них – Диплом Запорізької міської ради – за збереження найкращих зразків пісенної спадщини. З 1994 року до нинішнього часу колектив очолює яскравий аранжувальник, хормейстер та диригент Володимир Григорович Косов.

На базі ПК ім. Т. Г. Шевченка багато років працює народний ансамбль спортивно-бального танцю «Грація», який у 2022 році відмічає свій 30-річний ювілей. Засновниками та керівниками колективу є сімейна пара – Олена та Андрій Книш. Вони виховали більш ніж 2000 танцюристів, серед яких переможці та призери обласних, всеукраїнських та міжнародних змагань. Колектив бере участь у всіх міських та обласних заходах, святкових концертах, творчих фестивалях, представляють Запорізьку область на звітних концертах у Києві, є переможцями багатьох міжнародних змагань у Польщі, Чехії, Франції, Італії, Швейцарії, Румунії, Англії, Китаї, Росії, Молдові. Кількість спортивних нагород – медалей та кубків – рік від року збільшується.

Студія естрадного вокалу «Соната» створена у вересні 2010 року під керівництвом Світлани Вікторівни Булюкіної. Відвідувати студію може будь-який працівник підприємства «Мотор Січ», хто любить співати та хоче удосконалювати свої вокальні дані. На сьогодні у студії займаються 11 чоловік – це контролери, програмісти, фрезерувальники, інженери. Деякі прийшли самі, а когось запросили після успішного виступу на заводському фестивалі народної творчості.

Народний вокальний ансамбль «Козаки-запорожці» був створений у 1993 році. Звання народного отримав вже у 1996 році. Ансамбль є неодноразовим учасником хорової асамблеї у м. Запоріжжі, всеукраїнських фестивалів «Байда» у м. Тернопіль, козацької пісні у м. Радивилів. Ансамбль знають на території всієї України та за її межами. З 2001 року ансамблем керує Віктор Олексійович Гнєдков. У складі ансамблю – працівники «Мотор Січі», які небайдужі до народної пісні. Ансамбль постійно працює над оновленням репертуару, підвищує виконавську майстерність, чудовими концертами зустрічає свій 30-річний ювілей.

Вже декілька років при ПК ім. Т. Г. Шевченка під керівництвом Ольги Яківни Суховієнко працює студія образотворчого мистецтва «Райдуга». Всі дітлахи прийшли сюди з величезним бажанням навчитися малювати. За короткий час багато з них вже досягли великих успіхів, тому що всі вони дуже здібні, терплячі, сумлінні. Дитячі малюнки випромінюють позитивну енергію, несуть добро та красу, роблять життя яскравішим. Діти самі придумали назву для свого колективу – «Райдуга». Найкращі роботи беруть участь у міських виставках.

Працює у Палаці культури і дитяча вокальна студія «Натхнення», яку з січня 2017 року очолює лауреат міжнародних та всеукраїнських фестивалів, артистка-вокалістка Запорізької обласної філармонії Вікторія Олегівна Шпигун. Дітлахи від 4 років та старше поспішають на заняття до свого улюбленого педагога. Вже через півроку після початку занять у дітей відбувся дебют на великій сцені Палацу культури ім. Т. Г. Шевченка.

Головна мета вокальних занять, вважає Вікторія Олегівна, – це розкриття потенціалу дитини. Процес навчання починається з розвитку музичного слуху та ритму.

Після цієї підготовки можна переходити безпосередньо до навичок естрадного співу. Насамперед вокал розкриває можливості для реалізації емоційних потреб дитини.

Головне, що Палац культури ім. Т. Г. Шевченка продовжує свою, таку потрібну роботу, відкриває нові таланти, а всі, хто бажає можуть проявити себе на будь-якій творчій ниві. Навіть в найважчі для підприємства часи ПрАТ «Мотор Січ» не відмовилося від підтримки рідного Палацу, тому що керівництво знає, наскільки важливо, щоб культура та мистецтво супроводжували людей в житті, прикрашали їхні не завжди легкі будні.

(О. А. Савкіна)

Література:

В мире искусств // Рожденный побеждать / [редкол. : В. А. Богуслаев и др.]. — Запорожье : [Мотор Сич, 2007].— Кн. 2 : 1989–2007. — С. 312–319.

Дом культуры имени Шевченко // Для вас, запорожцы : реклам.-информ. справочник. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1963. — С. 67–68.

Емелина Г. Браво! Брависсимо! / Галина Емелина // Позиция. — 2015. — 3 сент. (№ 36). — С. 13. — (Запорожье вечернее).

Емелина Г. Дворец культуры – колыбель творчества : взгляд сквозь десятилетия // Мотор Січ. — 2012. — 6 лют. (№ 8). — С. 4.

Ахметова Н. В сиянье ярких звезд / Нария Ахметова // Мотор Січ.—2012. — 3 трав. (№ 30). — С 4.

Савичев Ю. «Шевченковцы» отметили 80-летие / Юрий Савичев // Позиция. – 2012. 22 нояб. (№ 47). — С. 10–11. — (Запорожье вечернее).

– 90 років тому (1932) на базі чоловічої гімназії заснували Інститут соціального виховання (нині – Бердянський державний педагогічний університет ім. П. Д. Осипенко)142.

– 55 років (1967) від дня заснування Експедиції підводних археологічних робіт (ЕПАР) в м. Запоріжжі.

Запорізькій експедиції підводних археологічних робіт – 55 років

У листопаді 2022 р. виповнюється 55 років від часу створення Експедиції підводних археологічних робіт (ЕПАР) на Запоріжжі. Ця подія змушує по-новому осмислити таке унікальне явище історичного краєзнавства Запоріжжя як гідроархеологія. Оглядаючись на непростий шлях запорізької підводної археології, ми вважаємо її невід’ємною складовою всеукраїнського громадського руху за увічнення історії запорізького козацтва 70-х – 80-х рр. ХХ ст.

Перші спроби збору інформації про підводні знахідки у Дніпрі були зроблені наприкінці ХІХ ст. Впродовж багатьох років відомий запорізький історик та етнограф Я. П. Новицький сумлінно збирав як самі старожитності, випадково знайдені на дні Дніпра, так і відомості про такі знахідки на дніпрових порогах, біля острова Хортиця та в інших місцях Запоріжжя.

Великий інтерес до підводних знахідок старожитностей виявляв і його науковий побратим академік Д. І. Яворницький. Про це свідчать листи Я. П. Новицького до Д. І. Яворницького. На необхідності організації підводних археологічних досліджень Дніпра Д. І. Яворницький наполягав і під час його керівництва Дніпрогесівською археологічною експедицією. В кінці 1929 р. у зверненні до влади про виділення на це коштів він писав: «Тільки тоді буде вийнято з глибини води та з надрів землі великі наукові скарби, дуже цінні не тільки для нашої рідної науки, а й для науки всього світу».

Увага саме цих видатних дослідників – істориків Запоріжжя – до збереження старожитностей, знайдених в Дніпрі, була одним із чинників започаткування дніпровської гідроархеології на Запоріжжі. Сприяли переведенню проблеми організації пошуків, дослідження та збереження пам’яток археології в глибинах Дніпра у практичну площину і винахід аквалангу та поширення підводних археологічних досліджень у світі.

18 вересня 1965 р. Рада Міністрів Української РСР прийняла постанову № 911 «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історію запорозького козацтва», якою оголосило острів Хортицю державним історико-культурним заповідником запорозького козацтва. Саме ця подія вказала аматорам підводного спорту Запоріжжя на конкретне місце на Дніпрі для початку своїх пошуків. Адже у 1965–1970-х роках більшість проєктів музеєфікації хортицького заповідника передбачали експонування легендарних запорізьких чайок і корабельні для їх побудови. Пропонувалося створювати макети давніх козацьких суден за описами у писемних джерелах і їх експонувати на Хортиці. Ми вважали, що набагато важливішим і правильнішим є шлях пошуку цих артефактів у Дніпрі.

Зауважимо, що перші спроби виявити підводні об’єкти у Запоріжжі відноситься ще до 1964 р. Та лише з листопада 1967 р. пошуки підводних історико-археологічних об’єктів стали системними. В основу цих пошуків було покладено організацію щорічних експедицій. Ідея проведення підводних археологічних експедицій в Дніпрі належала автору. Її активно підтримав організатор першого клубу дайвінгу «Скіф» у нашому місті, випускник Запорізького машинобудівного інституту Євген Спинов.

Клуб у ті роки був у десятці найбільших громадських об’єднань дайверів у СРСР. В 1966–1969 рр. запорізькі аквалангісти брали активну участь в експериментах з першими жилими підводними будинками в Чорному морі, організованих донецьким клубом «Іхтіандр». Одночасно вони організовували і гідроархеологічні розвідки в Чорному морі. Взагалі, робота клубу відрізнялася творчою діяльністю і громадською активністю його членів. На нашу думку, в ті роки в громадському житті міста Запоріжжя виник неформальний патріотичний рух, що об’єднав молодь, якій була небайдужа подальша доля створеного на острові Хортиці заповідника запорозького козацтва. У подальші десятиріччя, беручи участь в підводних археологічних експедиціях, своєрідний «краєзнавчий лікнеп» пройшли сотні молодих робітників, студентів і школярів міста.

Перші підводні експедиції біля Хортиці 1967–1969 рр. значних наукових результатів не дали. Проте, саме тоді, на цьому початковому етапі, було виконано важливу і необхідну підготовчу роботу в архівах, музеях і бібліотеках. Також було опитано багато працівників земснарядів, які поглиблювали русло Дніпра у різні часи, членів команд різних плавзасобів, водолазів, рибалок, щодо випадкових знахідок під водою. Це дозволило визначитися із перспективними локаціями, щодо підводних пошуків.

1970 року в газеті «Індустріальне Запоріжжя» опублікувано статтю «За дніпровськими таємницями», яка стала програмною у справі розвитку запорізької гідроархології на багато років. Того ж року експедиція, присвячена 200-річчю міста Запоріжжя принесла істотні результати. На дні Старого Дніпра було вперше знайдено чотири старовинні якорі, гарматний шомпол та інші артефакти. Це сприяло тому, що наступного 1971 р. вдалося виявити на дні бухти у гирлі балки Наумової залишки кількох кораблів I половини XVIII ст. Тоді ж було зроблено важливий висновок, що локалізовано саме те місце, де, за даними Якова Новицького та Дмитра Яворницького, у XIX ст. на дні Старого Дніпра знайшли сімнадцять «довгих, довгих і добре збитих суден».

Підняття носової частини військового вітрильно-веслового корабля війни 1736–1739 рр. того ж таки 1971 р. остаточно підтвердили цей висновок. Під час дослідження, в судні виявили комплекс артефактів із двох ядер, чотирьох багнетів, двох мушкетів, палаша із клеймом «1726», багра, ґудзика, куль і шрапнелі. Було піднято з дна ріки і віднайдену частину судна, довжина якої складала 6,5 м, при висоті судна 2,5 м, а ширині — 3, 5 м.

Підводні дослідження та підйом одного зі знайдених об’єктів були першими роботами подібного роду у Східній Європі. Вони дали можливість набути цінного досвіду в організації та успішному проведенні наступних досліджень.

Експедиційний сезон 1972 р. приніс новий успіх: на дні Наумової бухти неподалік розкопок судна 1971 р. було знайдено чавунну корабельну гармату фальконет. Саме під таку гармату було облаштоване місце гармаша у піднятій роком раніше носовій частині судна.

Велику наукову цінність має і відкриття в ті роки в затопленій частині правого берега Старого Дніпра залишків поселення середньостогівської культури доби енеоліту з комплексом речей, представлених керамічним посудом, виробами з кременю, кістки та каменю.

Після сенсаційних знахідок 1971–1972 рр. діяльність підводних археологів в Запоріжжі набула незворотного розвитку. Вона була організаційно підтримана Державним історико-культурним заповідником запорозького козацтва на о. Хортиця, Запорізьким обласним краєзнавчим музеєм, обласною організацією товариства охорони пам’яток історії та культури, Морським клубом обласної організації ДТСААФ. В ті роки польові табори експедиції постійно відвідували відомі вчені: історики, археологи та краєзнавці Віктор Фоменко143, Федір Шевченко, Микола Киценко144, Степан Кириченко145, Василь Бідзіля, Олександр Бодянський146 та багато інших.

Важливим чинником підтримки була увага з боку преси, радіо і телебачення. Про успіхи підводних археологів написав у перевиданій 1972 року книзі «Хортиця в героїці і легендах» Микола Киценко. Ця моральна підтримка допомогла пережити непрості випробування, які випали на долю ініціаторів створення заповідника на острові Хортиця. Адже вже у 1973 році вищі компартійні чиновники у Києві, заявили що у Запоріжжі мають «місце елементи захоплення козацькою старовиною, ідеалізацією січового самоврядування… та військових звитяг запорожців… здатні підживлювати націоналістичні та шовіністичні ілюзії і пережитки…». Безпосереднього керівника спорудження Хортицького меморіалу Миколу Киценка звільнили з посади заступника голови Запорізького облвиконкому. Його книгу «Хортиця в героїці і легендах» було вилучено з продажу, з бібліотек області. Справа увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозького козацтва, іх збереження, охорони і дослідження в Україні і Запоріжжі була загальмована на багато років.

Але діяльність громадсько-молодіжного пошукового клубу «Скіф» не припинилась. Це дозволило з часом сформувати сталий колектив Експедиції підводних археологічних робіт (ЕПАР). У своїй безперервній діяльності вона спиралась на створене у 1974 році молодіжне об’єднання за інтересами Клуб шанувальників підводної археології, створений при Запорізькому обласному краєзнавчому музеї.

Щорічні експедиції біля Хортиці, які організовувалися виключно на громадських засадах, на кошти учасників та у вільний від основної роботи час, приносили все нові й нові відкриття. Досягнення і досвід підводних археологів Запоріжжя були позитивно оцінені першою Всесоюзною нарадою з проблем підводної археології, яка відбулася у Москві в 1982 р. Автора було обрано до Науково-координаційної Ради з проблем підводної археології та до Комісії з підводної археології, створених при Інституті археології АН СРСР.

Сезон 1984 р. ознаменувався знахідкою, розкопками та підйомом дубового човна-довбанки XIV–XV cт. Після проведення комплексу робіт з консервації човен зайняв своє місце в експозиції обласного краєзнавчого музею.

Не менш важливим результатом діяльності підводних археологів Запоріжжя було те, що вони довели: Дніпро – це унікальне природно-історичне явище, справжня скарбниця артефактів усіх історичних періодів, яку необхідно охороняти. 1984 р., з метою забезпечення виявлення, обліку та охорони пам’яток історії і культури, що знаходяться на дні Дніпра, Азовського моря і інших водойм на території Запорізької області, наказом обласного управління культури було створено сектор охорони пам’яток, що знаходяться під водою. Його робота, так само, проводилася на громадських засадах. Тоді ж, рішенням Запорізького облвиконкому під охорону держави було взято ділянку Дніпра біля острова Хортиця.

Досвід запорожців у справі охорони і дослідження підводних історико-археологічних пам’ятників привернув увагу фахівців. Саме у Запоріжжі в 1987 р. було проведено Республіканський науково-практичний семінар з підводної археології, присвяченний 50-річчю підводних археологічних досліджень на Україні та 20-й річниці гідроархеології Запоріжжя. У ньому взяли участь підводні археологи із Запоріжжя, Києва, Ленінграду, Москви, Мінську, Одеси, Харкова. Матеріали семінару були опубліковані у збірці тез «Проблеми охорони і дослідження підводних історико-археологічних пам’ятників Запоріжжя».

З початком новітнього національного відродження і громадянськими змаганнями за незалежність України наступив новий важливий етап у історії запорізької гідроархеології. Зусиллями академіка Петра Тронька з 1989 р. було організовано видання нового україномовного науково-популярного журналу «Пам’ятки України». У ті роки редакції журналу очолюваній Анатолієм Сєріковим вдалося багато зробити у справі національного відродження України. В 1989 р. редакція, за активної підтримки Українського фонду культури, організувала експедицію «Запорізька Січ: зруйноване й уціліле». Її маршрут пролягав Дніпром територіями Черкаської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Херсонської областей. Головною метою експедиції було обстеження та впорядкування вцілілих залишків козаччини. Керувала її роботою Олена Апанович – відома українська історикіня, яка успішно поєднувала академічні студії, з громадською пам’яткоохоронною діяльністю. Під час перебування експедиції на Хортиці, її учасники ознайомилися із досягненнями запорізьких гідроархеологів і їх амбітними планами щодо дослідження затоплених пам’яток козацтва. Запорізьким дайверам запропонували взяти участь у пошуках Нехворощанського монастиря Запорозької Січі. Він існував від 1670-х років до 1799 року поблизу села Нехвороща на березі річки Орілі на Полтавщині. У 1989–90 роках ЕПАР було проведено дослідження дна річки Оріль у селі Нехвороща. В них взяла безпосередню участь і керівниця всього проекту «Запорізька Січ: зруйноване й уціліле» Олена Апанович. Нам вдалося локалізувати місце розташування села Нехвороща у другій половині XVII ст. З дна річки Оріль було піднято кахлі, керамічний і гутний посуд, залізні сокири. Ці знахідки поповнили колекції Полтавського та Запорізького краєзнавчих музеїв.

Плідна співпраця із редакцію журналу «Пам’ятки України» дозволила створити у 1990 році на базі Запорізького обласного краєзнавчого музею за участю Запорізького річкового порту, Українського фонду культури та редакції журналу «Пам’ятки України» нової структури – «Центру археології і історії Дніпра».

Головним в діяльності Центру було виявлення, взяття під охорону держави і дослідження пам’яток археології і історії, що знаходяться на дні Дніпра і річок Днепровского басейну. При Центрі, вперше у своїй історії, на засадах госпрозрахунку, продовжила свою діяльність експедиція підводних археологічних робіт (ЕПАР). Запорізький річковий порт почав платити гроші музею за проведення ЕПАР обстеження дна Дніпра з метою рятування пам’яток історії та археології. Нова форма організації дозволяла утримувати штатних дайверів у якості науковців та забезпечити ЕПАР необхідним обладнанням та технікою. Експедиція вперше була забезпечена власним водолазним катером «Прибій».

Це дозволило ЕПАР значно розширити географію наукового пошуку. Успішними були експедиції по дослідженню затоплених Каховським водосховищем скіфського Кам’янсько-Дніпровського городища IV–Ш ст. до н. е. і татарського городища XIV–XV ст. біля островів Великі Кучугури. На прохання Херсонського краєзнавчого музею 1990 р. проведено обстеження дна протоки Тонкої Азовського моря в акваторії Генічеського морського порту на місці знахідка середньовічного судна X–XI ст. За домовленістю із керівництвом Судацької археологічної експедиції Інституту археології НАН України в 1988–90 роках ЕПАР виконав охоронні обстеження гідроархеологічних об’єктів на дні чорноморської бухти у Новому Світі.

На початку 1990 року у Дніпропетровській і Запорізькій областях відбулося масштабне відзначення 500-ліття виникнення козацтва в Україні. Запорізькі підводні археологи взяли участь у цій історичній події, яка суттєво наблизила набуття Україною незалежності. Зранку 3 серпня 1990 р. експедиційне судно ЕПАР «Прибій», піднявши синьо–жовтий прапор із зображенням тризуба, рушило від Хортиці до Нікополя. Там, в Олексіївській затоці, неподалік могили кошового отамана Івана Сірка епарівців чекала зустріч із салютом з козацьких гармат. Беручі активну участь у велелюдному святі вони спілкувалися із Оленою Апанович та іншими учасниками експедиції «Запорізька Січ: зруйноване й уціліле» і обговорювали плани на майбутнє.

З 1993 р. ЕПАР очолив гідроархеолог із багаторічним досвідом роботи, Валерій Нефедов. З 1995 р. експедиція почала працювати під юрисдикцією Національного заповідника «Хортиця». У часі це співпало: по-перше, із появою нових видів дайверського обладнання, цифрової фото та відеотехніки, засобів зв`язку і т. і. По-друге, із тим, що ступінь впливу зміненого Дніпрогесом-2 гідрологічного режиму Дніпра призвів до принципово нових значних руйнувань структур річкового дна разом із пам’ятками, що в ньому знаходяться.

Постійний гідроархеологічний контроль за раніше визначеними ЕПАР локацій зі скупченнями артефактів дозволив запобігти, без перебільшення, катастрофічних культурно-історичних втрат унікальних пам’яток. Тож, коли потужна весняна повінь 1998 р. змила течією п’ятиметровий шар донних відкладень, вчасне обстеження дна нижче бухти Наумової В. Нефьодовим дозволило йому виявити новий об’єкт – судно часів війни 1736–39 рр.

З метою забезпечення його збереження було розроблено проєкт «Запорозька чайка» і створено громадський комітет. До нього увійшли члени ЕПАР – співробітники Національного заповідника «Хортиця», Наукове товариство ім. Я. П. Новицького, Культурний центр «Хортиця», представники науки, громадськості, бізнесу і просто небайдужі люди.

Розкопане 1999 р. судно має довжину до 17,5 м, а ширину – 3,6 м. Висота кормової частини, що збереглася повністю, сягає 2,7 м, а висота борту у середній частині не перевищує 1,7 м. В ньому знайдено багато гарматних ядер різного калібру, картечні заряди, кормовий ліхтар зі слюдяними віконцями, корабельні інструменти, дерев’яна помпа для відкачування води із судна, наконечник списа, два пістолі із клеймами «КИЕВ 1734», фузеєю з багнетом.

Головною знахідкою є сам корабель, який надав можливість скласти уяву про рівень суднобудівництва на Дніпрі у I пол. XVIII ст. Корабель мав на озброєнні чотири фальконети на вертлюгах – по дві в носовій та кормовій частинах, дві з яких збереглися на кормовій палубі. Підняте судно належить до типу «новоманерних козачих човнів», які діяли у складі Дніпровської флотилії часів російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Будувалися вони за участі запорозьких майстрів за зразками традиційного козацького суднобудування, але вже під впливом європейського суднобудування.

Зусиллями сотень людей уперше в Східній Європі 1999 р. було проведено дослідження, підйом та транспортування у реставраційний ангар старовинного корабля. Після консервації і реставрації корабля, що тривали три роки його можна побачити у тимчасовому музеї-ангарі на Хортиці.

ЕПАР 1999 р. продемонструвала, що треба по-новому підходити до проблем залучення спонсорів та акумуляції недержавних коштів для проведення підводних досліджень, фінансування робіт, їх супроводження у засобах масової інформації, пошуку нових форм інформування суспільства, тощо. Цей досвід було використано в сезон 2001 р. під час організації підйому з глибин Дніпра, другої за всю історію експедиції, чавунної гармати періоду війни 1735–1739 рр. Її знайшов В. Нефедов під час обстеження русла Старого Дніпра між балкою Куцою і скелею Рогози на глибині близько 19.2 м за 80–90 м від правого берега.

Результати експедиційних сезонів 1999–2001 рр. співпали у часі з прийняттям ЮНЕСКО в 2001 р. «Конвенції про охорону підводної культурної спадщини». Все разом вказувало на необхідність створення громадської організації, яка б продовжувала кращі традиції ЕІІАР у XXI столітті. Такою організацією стало створене у 2001 р. в Запоріжжі Громадське Об’єднання «Інститут підводних досліджень» (ГО ІПД). Стратегічними партнерами ГО ІПД від самого початку стали Інститут археології НАН України та Центр пам’яткознавства НАН України та Наукове товариство ім. Я. П. Новицького.

Під час реалізації проекту «Запорозька чайка» при розкопках судна у 1999 р. було знайдено ще одне військове судно Дніпровської флотилії. Це палубне одномачтове вітрильно-веслове судно мало довжину близько 20 м та ширину до 4 м. Протягом майже 4 років тривала підготовка до нового підйомного проекту. Була проведена кропітка робота у військово-морських архівах та музеях Росії, в результаті якої стало зрозуміло, що на дні Дніпра лежить корабель «бригантина».

У 2004 році під егідою Інституту археології НАН України і завдяки підтримці громадськості було розпочато реалізацію проєкту з підйому бригантини. Очолив проєкт «Запорозька бригантина» відомий у дайверських колах рок-музикант Андрій Макаревич. Саме він багато зробив для збору необхідних коштів серед спонсорів Росії та України, залучивши, зокрема, до фінансування експедиції відомого філантропа Віктора Пінчука. В цілому проєкт «Запорозька бригантина» обійшовся у 500 тис. грн.

Підводні розкопки проводилися восени 2004 р. дайверами, які працювали змінами. Під час розкопок корабля у великій кількості знайдено теслярський інструмент (сокири, конопатки), предмети озброєння (свинцеві кулі, рублена картеч, гарматні ядра різних калібрів). Поруч із корпусом знайдено шпагу з залізним ефесом та шкіряними піхвами. Піднято також три мушкетні багнети та ствол мушкету 1731 р. Знайдено також окремі деталі мушкетів – гвинти, порохові полички, курки, тильники та мушкетні кремені. Трапилось багато фрагментів амуніції та особистих речей: різноманітні ґудзики, виготовлені з бронзи, кістки та дерева, бронзові та залізні пряжки. Нумізматичний матеріал представлений знахідками трьох монет Росії – дві «денги» 1734 та 1731 рр. та «полушкою» 1735 р. Цікавими є знахідки двох керамічних люльок для паління кінця XVII–XVIII ст. Комплекс знахідок з корабля дозволив датувати пам’ятку періодом 1736–1739 рр.

6 листопада 2004 р. бригантину було піднято на поверхню. Після транспортування водою та сушею її у грудні доставили до реставраційного ангару на заповідному острові. Консервація деревини судна за перевіреними методикою та матеріалами дозволила через 2 роки досягнути повної її стабільності. Таким чином, вперше в історії України було врятовано та збережено практично цілий корпус корабля I пол. XVIII ст.

2011 року члени експедиції виявили у руслі Старого Дніпра скупчення з кількох човнів-моноксилів, тобто човнів видовбаних з одного стовбура. У липні 2012 р. після розкопок одного із човнів здійснено його підйом. Він виготовлений з дуба і має розміри 8,2 м у довжину, а у ширину – 1 м. Піднятий човен XIV-XV cт. доставлено у реставраційно-експозиційний ангар, де розпочалися його консервація та реставрація.

В листопаді 2020 р. на дні Дніпра неподалік села Біленьке ЕПАР розкопала і підняла дубовий, обкований залізом гарматний лафет кінця XVII – I-ї пол. XVIII ст. Його довжина сягає 4,4 м, ширина 2,3 м, а вага – більше 1,2 тонни. В Україні подібні знахідки взагалі не відомі, а у музеях світу – одиниці. Але найцікавіше полягає у тому, що у тій же акваторії Валерієм Нефедовим одночасно з лафетом знайшов і зафіксував у звіті корабель «бригантину» часів російсько-турецької війни 1736–1739 рр. А саме у цьому місці за свідченнями Якова Новицького у 1905 році, під час робіт з поглиблення ріки, було знайдено корабель з якого зняли гармати. Яків Новицький їх врятував і зараз ці гармати можна побачити в експозиції Запорізького краєзнавчого музею. Багато років Валерій Нефедов і інші члени ЕПАР шукали це місце та мріяли його локалізувати і нарешті це відбулося. Тож попереду нові дослідження і нові відкриття підводних таємниць Дніпра!

(Г. І. Шаповалов)

Література:

Шаповалов Г. І. Подвижництво та унікальний досвід : до 45-річчя гідроархеологічних досліджень Дніпра // Наукові студії : зб. наук. праць / Іст.-краєзнав. музей м. Винники. — Львів, 2013. — Львів-Винники : Апріорі, 2013. — Вип. 6. — С. 179–194.

Кобалія, Д. Р. «Запорозька чайка»: історія однієї знахідки / Д. Р. Кобалія, В. В. Нефьодов ; Дмитро Кобалія, Валерій Нефьодов ; Нац. заповідник «Хортиця». — Запоріжжя : Дике Поле, 2005. — 168 с. : іл. — (Історія та археологія Хортиці ; вип. 1).

Додонов, Р. О. Пошуки «Принца» та виникнення підводної археології в радянській Україні (до 80-річчя створення ЕПРОПу) / Р. О. Додонов // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / В. І. Воловик (гол. ред.) [та ін.]. — Запоріжжя : Просвіта, 2003. — Вип. 10. — С. 21–28.

Шаповалов Г. І. Наукова спадщина Я. П. Новицького як джерело для гідроархеологічних досліджень Дніпра // Матеріали Перших Новицьких читань (24 жовт. 2002 р., м. Запоріжжя) / Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського ; НАН України — Запоріз. від-ня [та ін.]. — Запоріжжя : Тандем-У, 2002. — С. 50–53.

***

Кривошей, О. А ми тую славу збережемо! / інтерв`ю з керівником ЕПАР Георгієм Шаповаловим // Культура і життя. — 1991. — 8 черв. (№ 23). — С. 3.

Грудень

01.12 – 100 років тому (1922) була скасована Запорізька губернія, її територія увійшла до складу Катеринославської губернії.

02.12 – 25 років тому (1997) розпорядженням облдержадміністрації відведена ділянка землі зоологічному парку «Таврія» (Новомиколаївський район) та надано статус заповідного об’єкту.

03.12 – 25 років (1997) від дня заснування в м. Запоріжжі клуба «Джерело» для дітей з особливими потребами (діти-інваліди, хронічно хворі діти).

04.12 – 150 років (1872) від дня заснування Олександрівської міської Думи та управи як органу самоврядування147.

04.12 – 120 років від дня народження Миколи Васильовича Крюкова148(04.12.1902, с. Уч-Кую, Республіка Крим – 11.05.1974), запорізького художника.

05.12 – 30 років від дня народження Євгена Олексійовича Сиротіна149 (05.12.1992, м. Запроріжжя – 06.08.2014, там само), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС, старшого сержанта, командира гармати 55-ї ОАБр.

Література про життя та діяльність:

Арта попрощалась со своим командиром : [в т. ч. о ст. сержанте Е. Сиротине] // МИГ. — 2018. — 12 апр. (№ 15). — С. 5.

07.12 – 130 років від дня народження Всеволода Михайловича Ганцова (07.12.1892, м. Чернігів – 05.10.1979, там само), вченого в галузі історії та діалектології української мови. Деякий час жив у с. Обіточне Чернігівського району150.

07.12 – 70 років від дня народження Валерія Петровича Зінченка (07.12.1952, м. Запоріжжя – 15.03.1979, там само), військовослужбовця, капітана. Загинув в небі над В’єтнамом.

Література про життя та діяльність:

Зинченко Валерий Петрович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 38.

Евтушенко, Ю. М. Зинченко Валерий Петрович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. — Запорожье : Выдавэць, 1994. — С. 31.

09.12 – 100 років від дня народження Миколи Павловича Мельникова (09.12.1922, с. Раєвка (нині – смт Раєвський) Альшеєв. р-ну, Башкортостан – 30.05.1995, м. Краснодар, РФ), Героя Радянського Союзу (1944), командира батареї 1248-го винищувально-протитанкового артилерійського полку12-ї армії Південно-Західного фронту. Старший лейтенант Мельников особливо відзначився 14 жовтня 1943 року під час форсування р. Дніпро в районі м. Запоріжжя.

Література про життя та діяльність:

Мельников Николай Павлович // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья / сост. : О. Елец, В. Черепанов ; фотографии И. Гумена. — Запорожье : [Запоріжжжя], 2010. — С. 79.

10.12 – 80 років від дня народження Володимир Максимович Вороніна (10.12.1942, с. Новомихайлівка Чернігів. р-ну), механізатора, Героя Соціалістичної Праці.

Володимир Максимович Воронін народився 10 грудня 1942 року в с. Новомихайлівка Чернігівського району. Пізніше родина переїхала до Токмацького району. Після закінчення 9 класів Молочанської СШ № 1 навчався в Молочанському СПТУ № 15, яке закінчив у 1961 році, отримавши спеціальність механізатора.

З 1961 по 1963 роки була служба в лавах Збройних Сил СРСР. Під час служби довелося побувати біля космодрому Байконур. Вся трудова біографія Володимира Максимовича написана в радгоспі «Запорізький», де він працював трактористом, комбайнером.

В. М. Воронін проявив себе здібним механізатором, який мав високі виробничі показники. В 1971 році за успіхи в роботі його нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1973 році – орденом Леніна.

Зірковим для Вороніна В.М. став 1974 рік, коли екіпаж комбайну «Колос», де комбайнером був Володимир Максимович, за 22 години роботи з 27 на 28 липня скосив пшеницю на 60 га та намолотив 289 тонн зерна. Це був всесоюзний рекорд. Героїв жнив із встановленням рекорду привітав герой космосу П.І. Климук., який в цей час перебував на орбіті Землі.

6 серпня 1974 року видано Указ про присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці Вороніну Володимиру Максимовичу. У 1975 році Вороніна В.М. нагороджено орденом Жовтневої Революції. Володимир Максимович, у числі 12 кращих працівників сільського господарства СРСР, став лауреатом Державної премії СРСР.

Воронін В. М. проводив велику громадську роботу. Він був делегатом ХХУ з’їзду КПРС, а також депутатом Верховної Ради УРСР ХІ скликання (1985–1990 роки). З ініціативи героя зав’язалася дружба працівників сільського господарства області з льотчиками –космонавтами СРСР. У 1976 році 25 кращих комбайнерів області відвідали Центр підготовки космонавтів. А в 1977 році гостем села Запоріжжя став двічі Герой Радянського Союзу льотчик – космонавт П.І. Климук. З таким же візитом побував у селян у 1982 році льотчик- космонавт Малишев Ю.

Після виходу на заслужений відпочинок Володимир Максимович ще довго консультував місцевих хліборобів.

Разом із дружиною Ніною Володимирівною виховали двох синів та доньку, які проживають в с. Запоріжжя. Радістю для родини Вороніних є шестеро внуків.

Воронін В.М. вірить в те, що кращі роки українського села ще попереду.

(М. М. Єременко)

Література про життя і діяльність

Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 57.

Єременко М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 404–405.

13.12 – 40 років від дня народження Сергія Володимировича Полуляха (13.12.1982, смт Чернігівка – 17.10.2014, м. Енергодар), героя російсько-української війни, почесного громадянина м. Енергодар.

Сергій Володимирович Полулях народився в смт Чернігівка 13 грудня 1982 року в родині Володимира Петровича Полуляха та Тетяни Іллівни Полулях (Кравцова). Родина проживала в Низянській частині Чернігівки. У 1983 році переїхали в місто Енергодар, куди направили на роботу Володимира Петровича після закінчення Запорізького машинобудівного інституту. Пізніше в родині народився менший син Едуард.

Після закінчення 9 класів Енергодарської ЗОШ № 2 Сергій разом із друзями вступив до місцевого центру професійної освіти, де здобув професію газоелектрозварювальника. Потім закінчив два курси «машинки» й у 2007 році поїхав на роботу до Ірану як зварювальник-аргонщик 5 розряду. Повернувшись, працював за спеціальністю на Запорізькій ТЕС. Пізніше – знову контракт в Ірані (2009–2010), а потім – Запорізька АЕС. Усі ці роки разом із батьками Сергій, як тільки була можливість, відвідував Чернігівку, приїздив до друзів і відвідував могили пращурів.

Із початком військової агресії Московії на Україну, 2 квітня 2014 року, був мобілізований за першою хвилею мобілізації й направлений до учбової частини в селище Черкаське поблизу Дніпропетровська, де розташовувалась 93-я окрема механізована бригада. Строкову службу Сергій не проходив, тому військову справу освоював детально. На 1 травня бійцям дали відпустку на чотири дні, але вже 2 травня терміново викликали до частини, і потягом їхній другий батальйон прибув під Ясинувату. Населення Донбасу, піддавшись російській пропаганді, зустріло їх вороже: приносили неякісні продукти, отруєну воду; виступали спостерігачами на стороні терористсько-сепаратистських угрупувань і російської армії. Сергій був кулеметником, вправно володів ручним кулеметом Калашникова, модернізованим (ККМ). У рюкзаці цього кулемета було 800 набоїв, а солдати модернізували його до 1200. Солдат Сергій Полулях одним із перших збив ворожий безпілотник, за що генерал надав йому відпустку на 10 діб, які боєць вирішив витратити на власне весілля. Взвод, у якому служив Сергій, стояв на 10-му блокпосту під с. Новоселівка-1. Саме цей блокпост атакували російсько-сепаратистськи танки. У запеклому бою загинуло 8 із 30 воїнів ЗСУ. Сергій прикривав відхід побратимів. Потім отримали відпустки, під час яких їздили хоронити загиблих товаришів. На нову ротацію до блокпоста поїхало зі старого складу 5 бійців, у тому числі й Сергій. Батальйон поповнився 19–21-річними необстріляними бійцями, і він став їм ніби батьком, який не може залишити молоде поповнення, бо необхідно було передати в тому числі й досвід володіння ККМ. На війні військова майстерність відшліфовується швидко. Карлівка, Тоненьке, Пєски, Авдіївка, звільнення Краматорська – таким був бойовий шлях солдата. На початку жовтня отримав п’ятиденну відпустку, яку використав, щоб подати заяву про шлюб із коханою дівчиною Ірою, а весілля намітили за два тижні. Мама, Тетяна Іллівна, розповідає: «Сергій отримав завдання доставити лейтенанта на «нульову» лінію в районі села Тоненьке поблизу Донецького летовища. 16 жовтня ми з невісткою Ірочкою поїхали купувати весільну сукню. Іра вже була при надії. Події радісні, але ми якось увесь час хотіли плакати. Приїхавши додому, почали телефонувати Сергійку, та він не брав слухавку. Почали телефонувати побратимам, але і їхні телефони мовчали. Наші серця розривалися від незрозумілості. Наступного дня зателефонував його побратим, родом із Білозерки, і сказав, що Сергія вже немає». Як загинув герой, дізналися пізніше. Підрозділ, куди прибув солдат Сергій Полулях, відбивав атаки російських збройних формувань на Донецький аеродром. Після обстрілу важкої артилерії Сергій рано-вранці проводив обстеження ворожих позицій тепловізором, батареї до якого, до речі, привезли волонтери з Енергодара. Ворожий снайпер поцілив Сергію в тазостегнову артерію. Йому надали першу допомогу й відвезли до лікарні міста Червоноармійська, але врятувати життя воїна не вдалося. Солдат Сергій Володимирович Полулях помер о 3:00 17 жовтня. Поховали героя 21 жовтня на центральному кладовищі Енергодара. Що може бути страшнішим, коли батьки хоронять своїх дітей? Не можна уявити того болю за рідною кровинкою. А як пережити це коханій, яка так і не стала офіційною дружиною, бо загинув її коханий у переддень весілля. 10 березня 2015 року в Сергія та Ірини народилася чарівна донечка, ім’я якій заздалегідь дав татусь – Каріна. Дивлячись на фото батька, Каріна ще не розуміє, що ніколи не пізнає батькової ласки, але вона знає, що тато – герой, який загинув за Україну.

За особисту мужність і високий професіоналізм солдат Сергій Володимирович Полулях посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. та ще кількома медалями. Його ім’я занесено у списки Почесних громадян м. Енергодар і посмертно нагороджено відповідною медаллю. У місті Енергодарі 26 вересня 2015 року відбулася церемонія відкриття першого в Запорізькій області пам’ятного знака «Герої нашого часу», присвяченого бійцям АТО. Меморіальний комплекс встановлено на алеї навпроти Енергодарської ЗОШ № 2, де навчався Сергій Полулях. 17 травня 2017 року в Запоріжжі встановили дошку з іменами полеглих військовослужбовців 93-ї ОМБр ЗСУ на одному з будинків, що розташований на вулиці, названій на честь підрозділу – «Героїв 93-ї бригади».

(М. М. Єременко)

Література про життя і діяльність:

Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 87–88.

Полулях Сергій Володимирович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) [Текст] : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 231–233.

Полулях Сергій Володимирович // Хоробрі серця неможливо зупинити : посвята загиблим землякам-запоріжцям, які віддали своє життя за мир та спокій на рідній землі / Вільнян. гімназія «Світоч» Вільнян. райради Запоріз. обл., Книжковий медіаклуб Вільнян. гімназії «Світоч» ; [авт.-упоряд. О. М. Пєстрікова]. — Запоріжжя : [Кераміст], 2016. — С. 90 : фото.

***

Єременко М. Вітчизни славнії сини / Микола Єременко // Нива. — 2019. — 1 листоп. (№ 81). — С. 1.

Дмитренко Г. Героїчно загиблий енергодарець Сергій Полулях – наш земляк / Галина Дмитренко // Нива. — 2014. — 12 листоп. (№ 91). — С. 2.

14.12 – 60 років від дня народження Олександра Анатолійовича Горлача (14.12.1962, м. Мелітополь – 1983), учасника бойових дій в Афганістані, рядового.

Література:

Горлач Олександр Анатолійович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 31.

Евтушенко, Ю. М. Горлач Анатолий Александрович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. — Запорожье : Выдавэць, 1994. — С. 27.

15.12 – 70 років (1952) Палацу культури ЗАлК151.

15.12 – 100 років від дня народження Василя Федоровича Прокопенка (15.12.1922 — ?), учасника визволення м. Токмака та інших населених пунктів Запорізької області, почесного громадянина м. Токмака, кавалера ордену «За заслуги перед Запорізьким краєм» (2008).

17.12 – 125 років від дня народження Владислава Броневського (17.12.1897–1962), польського поета, який відвідував м. Запоріжжя під час будівництва Дніпрогесу.

Література про життя та діяльність:

Броневский Владислав // Краткая литературная энциклопедия / гл. ред. А. А. Сурков. — Москва : Сов. энциклопедия, 1962. — [Т.] 1 : Аарне – Гаврилов.— (Энциклопедии. Словари. Справочники).

19.12 – 60 років від дня народження М. В. Колодіна (19.12.1962, смт Нововасилівка Приазов. р-ну – 1982), учасника бойових дій в Афганістані, рядового.

21.12 – 50 років від дня народження Ігоря Володимировича Яненка (21.12.1972, м. Запоріжжя), запорізького самодіяльного композитора, співака.

Яненко Ігор Володимирович народився 21 грудня 1972 р. у Запоріжжі. За фахом–баяніст, співак і композитор. Він є володарем рідкісного голосу «тенор альтино».

Закінчивши Запорізьке музичне училище, Ігор Яненко тривалий час працював концертмейстером у багатьох танцювальних колективах Запоріжжя. З 1994 р. по 2001 р. – баяніст у народному ансамблі «Козаки запорожці».

У Ігоря Яненка чималий творчий здобуток:

– записав три магнітоальбоми на вірші Федора Лютикова, куди увійшло сорок пісень: «Поёт Игорь Яненко», («Одиночество», «Все это жизнь», «Давай обманем»);

– магнітоальбом «Остановись» на вірші Федора Лютикова, Володимира Чубенка, Бориса Олійника, Ірини Чумакової. Авторами музики, окрім Игоря Яненка, виступили Олена Яненко, Анатолій Собокар, Петро Процько;

– за підтримки народного депутата України Ярослава Сухого у видавництві «Мотор-Січ» вийшла збірка нот «Поёт Игорь Яненко»;

– у 2003 р. ВАТ «Мотор-Січ» випустило ілюстрований проспект Ігоря Яненка «Все это – жизнь»;

– відзнято відеокліпи на пісні: «Я хочу не потерять тебя» (муз. І. Яненка, сл. Ф. Лютикова) і «Давай обманем» (муз. І. Яненка, сл. Ф. Лютикова).

Ігор Яненко активно гастролює як Україною, так і за її межами. Пісні у його виконанні неодноразово звучать на Запорізькому обласному радіо, радіо «Ностальжи», «Шансон». Ігор Володимирович – учасник численних телепередач ТРК «Алекс», ТВ-5, обласного ТБ. У 2018 році, з нагоди Дня захисника України, він виступив в Запорізькому геріатричному пансіонаті з сольним концертом, де виконав народні та воєнні пісні, акомпануючи собі на акордеоні. Співак співпрацює з багатьма музичними колективами м. Запоріжжя, є членом об’єднання самодіяльних композиторів Запоріжжя і Запорізької асоціації естрадних виконавців.

(І. С. Мосур)

Література про життя та діяльність:

Яненко Игорь Владимирович // Композиторы Запорожья : информ. справочник / Запорож. гор. отд-ние композиторов ; гл. ред.: Л. В. Жульева. — Запорожье, 2005. — С. 30.

22.12 – 175 років тому (1847) освячена церква Зачаття Святої Анни в с. Ганнівка Якимівського району.

22.12 – 100 років від дня народження Івана Івановича Моргунова (22.12.1922, с. Займище Клінцов. р-ну Брян. обл., РФ – 15.01.2010, м. Жуковський Москов. обл., РФ), полковника артилерії, учасника визволення м. Мелітополя, почесного громадянина м. Мелітополя (21.10.1993).

Іван Іванович Моргунов народився 22 грудня 1922 р. в селянській сім’ї. Його рідне село Займище розташоване поруч з м. Клінці Брянської області.

Екстерном закінчив десятирічку, навчався у військовому артилерійському училищі. Перше бойове хрещення Іван Іванович пройшов у боях під Смоленськом, де 24 липня 1941 року був поранений. Після госпіталя в м. Іваново – знову на фронт. Бої під Одесою, Миколаєвом, Каховкою, Дніпропетровськом і Запоріжжям, бої у Донбасі і перший орден – Червоної Зірки – у лютому 1942 року.

На лікуванні в Сталінграді його застали бої на Волзі – битва за Сталінград. Іван Іванович Моргунов, з ранами, що ще не загоїлись, після контузії, відмовився йти в тил. Його призначили командиром батареї 307-го артилерійського полку 169-ї стрілецької дивізії, а з 15 вересня – 2-го мінометного полку Сталінградського фронту, в складі 13-го гвардійської стрілецької дивізії 62-ї армії. Потім цей полк був перейменований у 125-й мінометний полк 51-ї армії. Бої за визволення м. Котельніково і селище Зимовники Ростовської області.

Восени 1943 року почались бої за визволення м. Мелітополя. Командуючий артилерії 51-ї армії генерал-майор Микола Телєгін поставив завдання 125-му мінометному полку – забезпечити вогнем дії 216-ї стрілецької дивізії. Дивізіон, в якому І. І. Моргунов був начальником штабу, зайняв бойові порядки в районі с. Мордвинівка. Вночі перед наступом були вириті окопи, обладнано спостережний пункт. До 10 години ранку 12 жовтня дивізіон був готовий до виконання бойового завдання. В 10:50 атака німців вогнем дивізіону була відбита. Вранці 13 жовтня дивізіон було підпорядковано третьому батальйону 724-го стрілецького полку 315-ї стрілецької дивізії, котра о 9-й годині за підтримки мінометного вогню піднялась в атаку і увірвалась в Мелітополь (район Піщаної). Зав’язались тяжкі бої на вулицях міста. І. І. Моргунов особисто корегував вогонь міномета, відбиваючи контратаки танків і піхоти німців.

За бойові дії з визволення Мелітополя І. І. Моргунова було нагороджено орденом Вітчизняної війни I ступеня, а 125-му мінометному полку 51-армії наказом Верховного Головнокомандуючого присвоєно звання «Мелітопольський». Потім були бої на Сиваші і за м. Севастополь. В боях під Севастополем – тяжке поранення. Три місяці госпіталю. Потім знов на фронт – в свій 125 Червонопрапорний Мелітопольський мінометний полк. Полк було переведено в Прибалтику, де Іван Іванович Моргунов і закінчив війну. За бої в Прибалтиці був нагороджений орденом Червоного Прапора.

В 1956 році Моргунов І. І. закінчив військову академію ім. М.В. Фрунзе. В 1962 році, в зв’язку з хворобою, був звільнений з армії. З 1963 року працював в Московській області (з 1969 до 1972 рр. – головним архітектором м. Жуковський).

У 1993 році Івану Івановичу Моргунову за відвагу і героїзм, проявлені під час боїв за Мелітополь в 1943 році, присвоєно звання почесного громадянина Мелітополя. Помер полковник І. І. Моргунов 15 січня 2010 року.

(В. В. Сакун)

Література:

Мірошниченко С. Артилеристы мы, а это значит… // Мелитоп. ведомости. — 2012. — 29 авг. — 4 сент. (№ 35).

Інтернет-ресурси:

Моргунов Иван Иванович, 1922 г. р. [Электронный ресурс] // Память народа (1941–1945). — Режим доступа: https://cutt.ly/cT7Lueg

Моргунов Иван Иванович [Электронный ресурс] // Московская область, Жуковский. Почетные граждане. — Режим доступа: https://cutt.ly/cT7Lueg

22.12 – 100 років від дня народження Катерини Петрівни Хом`як (22.12.1922, м. Вільнянськ – 30.11.2018, м. Львів), заслуженої артистки України (1972), актриси Львівського державного (нині – національного) академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, почесного жителя Вільнянського району.

Дитинство і юність майбутня відома українська артистка провела у м. Вільнянськ (колишня Софіївка), на Запоріжжі. Уся родина була схильною до мистецтва, обдарованою. Старший брат Василь Тар’яник був кінорежисером-документалістом, середній Микола мав голос, співав у самодіяльному театрі партію Петра з «Наталки Полтавки», співочими замолоду були й сестри – Ганна, Надія, Ніна. Надія, яка мала гарне мецо, навіть вигравала тодішні регіональні співочі конкурси, співала у джазі, а молодший брат Петро тривалий час працював актором і адміністратором у театрі ім. М. Заньковецької.

Свій перший крок до акторської мрії Катруся робить після закінчення восьмого класу – в 1939-у при страшенному конкурсі вступає до Дніпропетровського театрального училища. Перша успішна роль – Джульєтти в театральній студії училища. Вже після війни 1941–1945 рр. молода акторка пройшла перегляд до Запорізького драматичного театру.

У 1945-у К. Хом’як переїхала у Львів, де перші 7 років працює у Львівському театрі музичної комедії (нині – Одеський академічний театр музичної комедії імені М. Водяного). Живий темперамент у молодої актриси поєднувався з великою сценічною привабливістю, до того ж вона мала хороші вокальні дані, добре рухалася, танцювала. Ці якості схвально відзначала й критика (наприклад, в статті З. Смоктія, «Львовская правда», 1952). Працювала разом з Михайлом Водяним, з відомим актором Доміаном Козачківським, який завжди допомагав талановитій Каті. Тільки в опері «Поряд із тобою» об’їхали міста і містечка Західної України.

З 1 січня 1954 року працює у Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької. Перша її роль у цьому театрі – дівчинка-школярка Наташа, «Під покрівлею нашого дому». Далі була Леся в «Човен хитається» (режисер О. Ріпко)… Головне, що завжди привернуло до Катерини Хом’як увагу режисерів і симпатії глядача – це її акторська органіка, безпомилкове відчуття сценічної правди, щирість. Ці якості найперше відзначала критика, схвально оцінюючи такі роботи актриси як: Моніка («І один у полі воїн» Дольд-Михайлика), Марія Шапіга («Дівчата нашої країни» Микитенка), Ліля («Дочка прокурора» Яновського), Наташа («Веселка» Зарудного), Олена («Антеї» Зарудного), Надія Іванівна («Рим-17, до запитання», Зарудного), Розарія («Моя сім’я», Едуардо де Філіппо), Регана («Король Лір» Шекспіра), Ірина («Шануй батька свого» Лаврентьєва), Леся («Човен хитається» Галана), Норма Фансі («Під золотим орлом» Галана) та багато інших.

Катерині Хом’як було притаманне тонке відчуття природи комедійного жанру, а з іншого – поглиблення драматичного начала. Вона блискуче грає Теклю («Доки сонце зійде роса очі виїсть» Кропивницького), Фіму («Діти сонця» Горького), Марину («Гріх і покаяння» Карпенка Карого), Палажку («В степах України» Корнійчука), а водночас – Поліну Андріївну («Чайка» Чехова), Настю («Третя патетична» Погодіна), Ольгу («Тил» Зарудного), Катерину («І змовкли птахи» Шамякіна).

Віковий перехід болісний, для кожної актриси, для Каті Хом’як пройшов легко. В ролях іншого вікового плану вона виявила майстерність щасливо поєднану з юною щирістю і безпосередністю. Створювані нею образи набули соціальної визначеності, гостроти і виразності. Це Побожна («Моє слово» Стефаника), це Катерина («Сестри Річинські» І. Вільде та Б. Антківа) – роль за яку актриса нагороджена Дипломом ІІ ступеню на Всесоюзному огляді 1970 року та іменним годинником. Актриса все активніше починає виходити на телеекран.

Указом Президії Верховної Ради України від 26 жовтня 1972 року внесок Катерини Петрівни Хом’як в українське театральне мистецтво було поціновано почесним званням заслуженого артиста України.

Катя Хом’як грала ролі: Ганна Дзвонар («Восени, коли зацвіте яблуня» Верещака), Марина Іванівна («Головний екзамен» Шамякіна), Федора («Під високими зорями» Зарудного), Надія («Мої надії» Шатрова), Ганна («Безталанна» Карпенка Карого), Мати («Рисове зерно» Андре Ніколаї), Тарасівна («Народний малахій» Куліша), Павучиха («Вічний раб» Шевчука), Селія («Тригрошова опера» Брехта), Пульферія («Брехня» Винниченка), Мар’яна («Персональна справа» Штейна), Берта («Геда Габлер» Ібсена), Катерина («Пора жовтого листя» Зарудного), Пані Катерина («Тріумфальна жінка» Ковалика), Ануш («Ханума» Цагареллі), Шанель («Вісім закоханих жінок» Тома), Тітка Івони («Івона, принцеса Бургунська» Домбровича) та інш.

Гастрольні поїздки, в яких побувала К. Хом’як, охоплюють Україну, Росію, Польщу, Середню Азію, Кавказ, Білорусь і Прибалтику, зокрема – столичні міста Київ, Москву, Мінськ, Алма-Ату, Бішкек, Ригу, Вільнюс, а такожКраків, Варшаву, Люблін, і т. д. Крім того – Чехію та Словаччину, відвідала США, де зараз мешкає син Роман.

У творчій біографії Катерини Петрівни Хом’як – понад 150 різноманітних ролей. Крім рідної української вона вільно володіла польською та російською мовами.

90-ліття відомої актриси урочисто відзначили у Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької.

Доробок Каті Хом’як вже далекого 1960-го було поціновано на державному рівні – вона була нагороджена медаллю «За трудову відзнаку».

У 2003 році Катерина Петрівна Хом’як нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Катерина Петрівна Хом’як – почесний житель Вільнянського району Запорізької області, де вона народилася.

У Вільнянському районному краєзнавчому музеї К. П. Хом’як присвячена окрема експозиція. На 95-річчя акторки тут була відкрита тематична виставка, присвячена її творчій біографії.

Не забувала Катерина Петрівна рідного Вільнянська, приїздила до сестри Ганни, відвідувала районний музей, якому подарувала чимало фотографій, афіш, інших цікавих документів, заходила до редакції газети «Дніпровські вогні», підтримувала листування. Останній раз була в нашому місті влітку 2008 року. З відкритою душею і великою людяністю спілкувалась із земляками і ніби випромінювала тепло та доброзичливість. Такою її пам’ятатимуть вільнянці і всі, хто знав цю прекрасну людину і талановиту майстриню мистецтва.

(В. С. Білецький)

Література:

Вільнянський В. С. (псевд., Білецький Володимир Стефанович). Катя Хом`як в театрі і житті. — Донецьк : Укр. культурол. центр ; Схід. видав. дім, 2002. — 96 с.

Хом`як Катерина Петрівна // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840–2010) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. І. Шершньова ; ред. І. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010.—С. 44–46. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 3).

Гриценко, Т. Нашій славній землячці Катерині Хом’як — 95! / Тетяна Гриценко // Дніпров. вогні. — 2017. — 30 груд. (№ 100). — С. 2.

22.12 – 80 років від дня народження Миколи Миколайовича Чученка (22.12.1942, с. Нижня Хортиця Запоріз. р-ну), майстра спорту СРСР, восьмиразового чемпіона світу з греко-римської боротьби серед ветеранів. Очолював ДЮСШ № 6 з греко-римської боротьби та боксу (Хортицький мікрорайон м. Запоріжжя), БФ «Єдність».

Запорізька область відома не тільки як край металургів та автобудівників, а й своїми спортсменами, які прославляють наш край не лише на теренах України, але й за її межами.

Один із таких спортсменів – Микола Миколайович Чученко. Народився майбутній чемпіон з греко-римської боротьби 22 грудня 1942 року в селі Нижня Хортиця Запорізького району. Перші роки життя Миколи Чученка промайнули на тлі окупації, скрутного післявоєнного життя, голоду 1946 року.

Після закінчення Другої світової війни спорт у Запоріжжі, як і в інших містах України, перетворився на один із головних елементів проведення активного та пасивного дозвілля, чому сприяло будівництво локальних спортивних комплексів з легкоатлетичними стадіонами. До таких об’єктів можна віднести спортивні комплекси «Локомотив», «Стріла», «Титан», «Авіатор», «ДСС» та «Торпедо». Спостерігається активна популяризація різних видів спорту серед учнів запорізьких шкіл. Вже тоді юний Микола із захопленням відвідує уроки фізичної культури, спортивні змагання.

Микола Миколайович Чученко усе життя присвятив спорту і за визначні досягнення удостоєний звання «Майстер спорту СРСР з греко-римської боротьби». Його вагова категорія – 69 кг. Микола Чученко у молодості був яскравим і самобутнім борцем. Для того, щоб покласти супротивника на лопатки, найчастіше користувався видовищним прийомом у партері «переворот накатом». Секретам перемоги над суперниками навчався у чемпіона світу Ю. М. Григор’єва, якого вважає своїм вчителем. Крім того, на становлення М. Чученка як борця-чемпіона мали вплив тренери П. Брага, Я. Жуков, Е. Кляхін.

З 1972 року Микола Миколайович працював тренером спортивного клубу «ЗТЗ», а з 1976 (після закінчення Запорізького державного педагогічного інституту) – фізкультурно-спортивного товариства «Динамо».

З 1982 року він очолив дитячо-юнацьку спортивну школу № 6 м. Запоріжжя, де працював понад 25 років. Під наставництвом М. Чученка зросло багато поважних і знаменитих запорізьких борців: чемпіон світу серед кадетів М. Подольський, срібний призер перших юнацьких Олімпійських ігор у Сінгапурі О. Литвинов.

2001 року Микола Чученко, у віці 59 років, вирішив повернутися з тренерсько-керівних посад у спорт. На ветеранському килимі спортсмен «застряг» на десять років. На рахунку М. Чученка 8 перемог на чемпіонатах світу серед ветеранів (перша перемога відбулася 2001 року в м. Секешфехервар (Угорщина), восьма – 2012 року в Будапешті).

Ставши ветераном спорту, Микола Миколайович продовжував дуже серйозно і відповідально ставитися до змагань. Окрім дотримання основ здорового харчування, спортсмен здійснював тренувальні прийоми з манекеном, піднімався канатом, щоденно займався бігом, плавав у басейні.

З 2005 року М. Чученко керує благодійним фондом «Єдність». Одним із напрямів діяльності благодійного фонду є соціальна адаптація дітей та підлітків, у тому числі й за допомогою спорту.

М. Чученко і на сьогоднішній день є одним із найтитулованіших учасників ветеранського руху з греко-римської боротьби. За свій внесок у розвиток греко-римської боротьби майстер спорту отримав визнання не тільки на території України: він став переможцем і призером багатьох всесоюзних турнірів, багаторазовим чемпіоном України серед дорослих і ветеранів, переможцем Перших Європейських ігор майстрів.

(Н. Д. Шадара)

Література про життя та діяльність:

Смирнов, В. В. Борцовская «кухня». 50 меню / В. В. Смирнов. — Запорожье : Дикое Поле, 2007. — С. 43, 46, 47, 49, 51, 76, 83, 88, 107, 109–110.

Акбаш, Р. Запорожец в восьмой раз стал чемпионом мира среди ветеранов / Роман Акбаш // ПравДа. — 2012. — 4 окт. (№ 40). — С. 35.

Інтернет-ресурси:

Вардидзев, В. Восьмикратный чемпион мира Николай Чученко: лучше всего удается прием «Марья Ивановна» [Электронный ресурс] // Самсон : борцовский портал. — Режим доступа : http://wrestling.com.ua/ru/

Назаренко, Е. Николай Чученко в восьмой раз стал чемпионом мира по борьбе среди ветеранов [Электронный ресурс] / Елена Назаренко // Запорожский спорт. — Режим доступа : http://zasport.zp.ua

Смирнов В. В. Чученко Микола Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/dT7ZnvP

22.12 – 60 років від дня народження Юрія Валерійовича Прожоги (22.12.1962, м. Целіноград, Казахстан – 09.01.1983, м. Василівка), учасника бойових дій в Афганістані, рядового. Загинув в Афганістані.

Література про життя та діяльність:

Прожога Юрій Валерійович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 67.

Евтушенко, Ю. М. Прожога Юрій Валерьевич // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. — Запорожье : Выдавэць, 1994. — С. 54.

28.12 – 100 років від дня народження Бориса Васильовича Кравцова (28.12.1922, м. Москва, РФ), Героя Радянського Союзу. Особливо відзначився під час форсування Дніпра та визволення о. Хортиця.

Література про життя та діяльність:

Голдобін, А. І. Кравцов Борис Васильович // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. — Дніпропетровськ : Січ, 2002. — С. 326–330.

29.12 – 30 років (1992) від дня заснування комунальної спеціальної воєнізованої аварійно-рятувальної служби «Кобра» Запорізької міської ради.

В житті трапляються надзвичайні ситуації та лиха. І тоді люди розраховують на допомогу спеціальних служб та організацій: МНС, поліції, «швидкої допомоги». У Запоріжжі на допомогу приходять ще й рятувальники спеціального воєнізованого аварійно-рятувального спецпідрозділу «Кобра». Коли хтось звертається в службу порятунку, диспетчер вирішує, кого викликати – психологів, газову службу, бригаду швидкої допомоги чи «Кобру».

Організація була створена 29 грудня 1992 року, до її складу увійшли досвідчені фахівці. Всі рятувальники щорічно проходять атестацію та навчання із запобігання надзвичайним ситуаціям, складають іспити з теорії та практики, проходять медичні огляди і перевіряються на фізичну підготовку й витривалість.

Як правило, працівники «Кобри» виїздять на будь-які надзвичайні ситуації, але найчастіше це дорожньо-транспортні пригоди, коли потрібно витягувати людей з-під уламків машин, обвалів будівель, рятувати від наслідків витоку хімічних речовин, затоплень вулиць. Рятувальники чергують цілодобово, групами по 6 чоловік, кожен з них вміє надавати першу долікарську допомогу. Фахівці служби під час виконання робіт використовують унікальну спеціалізовану техніку, якої налічується понад 260 одиниць.

Тільки за перші шість років роботи рятувальниками «Кобри» близько 4 тисяч разів було здійснено виїздів на місця подій та було врятовано тисячі людей. У 2002 році ними були попереджені можливі матеріальні збитки на суму 1 мільйон 894 тисячі гривень.

На утримання аварійно-рятувального спецпідрозділу з міського бюджету виділяється 1,5 мільйона гривень на рік, а «Кобра» запобігає можливій втраті матеріальних цінностей на суму, близьку 6 мільйонам 920 тисячам гривень щороку.

За 1992-2010 рр. аварійно-рятувальну службу викликали 11 043 рази, а саме: 2 205 разів – в квартирах знаходилися хворі, літні самотні люди в безпорадному стані, рятувальники-фельдшери надали першу медичну допомогу до прибуття «швидкої допомоги»; 573 рази – в квартирах були залишені та потребували допомоги діти у віці до 3-х років; в 508 випадках в квартирах виявлені трупи господарів.

За 20 років роботи унікальному аварійно-рятувальному спецпідрозділу «Кобра» довелося взяти участь у 15500 аварійно-рятувальних роботах та запобігти загибелі понад трьох тисяч людей.

Бути рятувальником дуже цікаво та почесно, і якщо ви бажаєте стати до лав цих лицарів, треба знати, що не потрібно закінчувати якийсь певний заклад вищої освіти, досить доброго здоров’я, серйозної фізичної підготовки, служби в армії і величезного бажання рятувати людей.

(Ж.Д. Назаренко)

Література:

Нехай, Т. На страже безопасности / Татьяна Нехай // Улица Заречная. — 2013. — 11 июля (№ 28). — С. 12.

«Кобре» –10 лет // МИГ. — 2011. — 13 окт. (№ 41). — С. 3.

Красножон, Н. Миссия выполнима : спецподразделение «Кобра» спасает самоубийц и вытаскивает пострадавших из покореженных автомобилей // Мрія. — 2011. — 30 июня (№ 27). — С. 9.

Будилка, А. 33 богатыря всегда готовы прийти на помощь // Запороз. Січ. — 2007. — 20 верес. (№ 182–184). — С. 12–13.

Солонина, Е. Лицом к лицу с риском : [о командире отделения Запорож. аварийно-спасат. службы А. Захарченко] / Евгений Солонина // Суббота плюс. — 2005. — 27 окт. (№ 43). — С. 35.

Последняя надежда // Комс. правда. — 2003. — 30 апр. (№ 79). — С. 14.

Чуприна, А. Герой года : [С. Шевченко, спасатель службы «Кобра»] / Анна Чуприна // МИГ. — 2003. — 30 окт. (№ 44). — С. 3.

Багнюк, А. У вогні не горять, у воді не тонуть: якщо виручає «Кобра» / Анатолій Багнюк // Україна молода. — 2002. — 15 трав. (№ 86). — С. 9.

Шилин, Д. «Кобра» денег не берет: спасатели от имени государства помогают людям совершенно бесплатно / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. — 2002. — 18 янв. (№ 14). — С. 3.

Кордик, В. Запорожские власти решили расформировать уникальное спасательное подразделение «Кобра»? / Владислав Кордик // Факты.—2001. — 2 февр. (№ 18). — С. 2.

Зубашенко, Н. Звоните в «Кобру» – обязательно поможет / Николай Зубашенко // Индустр. Запорожье. — 1998. — 31 окт. (№ 168). — С. 3.

Сергеев, В. «Кобра» «кусается» за 90 баксов. Каждому. В месяц / Владимир Сергеев // Проспект. — 1998. — 30 июля – 9 авг. (№ 29–30). —С. 3.

Дупак, В. «Кобра», яка не кусається / Володимир Дупак // Голос України. — 1994. — 14 трав. (№ 89). — С. 4.

Зворыгина, Н. «Кобра» с мирными намерениями / Наталья Зворыгина // МИГ. — 1994. — 16 апр. (№ 16). — С. 11.

Кабаченко, М. «Кобра» в Запорожье // Свое дело. — 1994. — № 20 (май). — С. 4.

«Кобра» родилась в Запорожье // Киев. ведомости. — 1994. — 13 мая. — С. 2.

Поддубная, Е. Мужики не крестятся, но когда грянет гром – будет поздно / Елена Поддубная // Запороз. Січ (Перекур). — 1994. — 19 листоп. (№ 217–218). — С. 4.

31.12 – 70 років тому (1952) в м. Запоріжжі введено в експлуатацію залізничні мости через Новий та Старий Дніпро (за проєктом інженера Б. М. Преображенського)152.

31.12 – 60 років від дня народження Олега Івановича Олексенка (31.12.1962–19.07.2002), народного депутата України, керівника мелітопольського підприємства «Олком».

Література про життя та діяльність:

Авдеенко, С. Две судьбы / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. —Мелитополь : [Люкс], 2018. — 194 с. : фото.

Цього місяця виповнюється:

– 125 років тому (1897) була заснована Мелітопольська санітарно-епідеміологічна станції (за ініціативою А. В. Корвацького)153.

– 80 років (1942) від дня заснування Запорізького військового гарнізону.

– 70 років (1952) від дня заснування об’єднання запорізьких композиторів154.

– 30 років (1992) від дня реєстрації Товариства болгарської історії та культури «Родолюбіє» (м. Бердянськ).

Література:

Болгарське товариство історії та культури «Родолюбіє» // Ми – українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. —[Запоріжжя : Просвіта, 2012]. — С. 74–75.

ДАТИ, МІСЯЦЬ І ЧИСЛО ЯКИХ НЕ ВИЗНАЧЕНО

– 530 років (1492) українському козацтву.

– 440 років від дня народження Петра Кононовича Конашевича-Сагайдачного (бл. 1582, с. Кульчиці, тепер Самбір. р-ну Львів. обл. – 20.04.1622, м. Київ), українського полководця та політичного діяча, гетьмана реєстрового козацтва, отамана Запорозької Січі.

Література про життя та діяльність:

Сас, П. М. Петр Сагайдачный-Конашевич // Запорожское казачество: от прошлого – к грядущему / [рук. проекта Богуслаев В. А. ; ред. Деркаченко Т. Е.]. — Запорожье : [Мотор Січ], 2012. — С. 216–224.

Апанович, О. М. Сагайдачний (Конашевич, Конашевич-Сагайдачний) Петро // Апанович, О. М. Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. — Київ : Веселка, 2009. — С. 490–509.

Славутич, Я. Дослідження та статті : Розстріляна муза ; Меч і перо ; Українська література на Заході / Яр Славутич. — Едмонтон : Славута, 2006. — 484 с. : іл.,фото.

Лозинський, В. Проклятий камінь : історична повість із козацьких часів / В. Лозинський, М. Ценевич. — 4-те вид. — Торонто : Добра книжка, 1958. — 184 с. — (Бібліотека історичних повістей ; 13). — Українське видавництво «Добра книжка» ; вип. 156. — Із змісту: Запорожець. — С. 14–22; Запорізька тайна. — С. 22–33.

Увічнення пам’яті П. Сагайдачного на Запоріжжі:

Вулиця Гетьмана Сагайдачного // З нами – наша історія : (про історію нових назв вулиць) / [Мелітоп. міськ. краєзнав. музей ; за підтримки Укр. культурного центру]. — [Мелітополь, б. в. д.]. — [С. 12].

Сагайдачного, [вул.] // Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз.обл. ради. — Запоріжжя : Дике Поле, 2008. — С. 177.

***

Урочище Сагайдачне / [текст: П. Бойко ; ГО «Вознесенівка», Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького, ГО «За майбутнє урочища Сагайдачне». — [Запоріжжя], 2014. — [10 с.].

Назаренко, А. Таємниці урочища Сагайдачного / Анастасія Назаренко // Позиция. — 2018. — 1 нояб. (№ 44). — С. 9.

Владимирова В. Время собирать камни : [о туристической привлекательности урочища Сагайдачного] / Вера Владимирова // Позиция. — 2016. — 4 авг. (№ 31). — С. 2. — (Запорожье вечернее).

Ювас И. Урочище Сагайдачного / Иван Ювас // Наша жизнь. — 2016. — 13 окт. (№ 41). — С. 14.

Павелко И. Урочище Сагайдачное / Игорь Павелко // МИГ. — 2012. — 27 сент. (№ 39). — С. 54.

***

У Запоріжжі перейменували останній об’єкт із іменем Леніна [Електронний ресурс] : [на сесії Запоріз. міськради, 28 лютого 2017 р. о. Леніна перейменували на о. гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного] // Радіо свобода. — Режим доступу : https://cutt.ly/rTXNFkQ

***

Кривоший О. Третє воскресіння «Гетьмана Сагайдачного» : [про військові кораблі, які носять ім’я гетьмана, та про бібліотеку, зібрану запоріз. читачами газети «Запорозька Січ» і передану фрегату «Гетьман Сагайдачний»] / Олександр Кривоший // Військо України. — 2012. — № 7. — С. 42–43.

Радочин О. Бібліотека флагмана «Гетьман Сагайдачний» поповнилась книжкою запоріжця [О. П. Кривошия] // МИГ. — 2010. — 28 жовт.

Радочин О. Чорноморський флот шанує запорізьких письменників : [на фрегаті «Гетьман Сагайдачний» вперше відбулася презентація книги запоріз. історика О. Кривошия] // Запороз. Січ. — 2010. — 6 листоп.

***

Парк імені Сагайдачного // Нові назви знайомих вулиць : путівник / [Запоріз. обл. об-ня Всеукр. товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка. — Запоріжжя, 2016. — С. 2].

– 400 років (1622) запорозькі та донські козаки вирушили в похід на турецьку фортецю Трапезунд.

– 360 років тому (1662) І. М. Брюховецький був обраний кошовим отаманом Запорозької Січі.

– 260 років від дня заснування Нової Січі (1762–1775). Гетьманство П. Калнишевського.

– 250 років (1772) від дня заснування Кушугумського вапняного заводу (нині – ТОВ «Індустрія, ЛТД»).

Література:

Горпинченко, Д. Кушугумський вапняний завод / Горпинченко Дмитро // Краєзнавчі нариси Запорізького краю : матеріали (тези доповідей) обл. краєзнав. конф. учнів. молоді, присвяченої 80-річчю утворення Запорізької області / КЗ «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді» ЗОР, КЗ «ЗОКМ» ЗОР. — Запоріжжя, 2019. — Ч. 3 : Природниче краєзнавство. — С. 41–43.

– 240 років (1782) від дня заснування смт Більмак (до 2016 р. – Куйбишеве).

– 225 років (1797) від дня заснування колонії Шенвізе (нині – в межах Комунарського району м. Запоріжжя).

– 220 років (1802) від дня заснування с. Терпіння Мелітопольського району.

– 220 років (1802) від дня заснування с. Радивонівка (Радионівка) Якимівського району переселенцями з Полтавської, Тамбовської, Чернігівської губерній та Харківщини .

Після початку гонінь на духоборів з боку царського уряду та православної церкви році розпочинається їхнє переселення, масовість якого припадає на 1840-і роки. Населення Радивонівки поновлюється за рахунок селян з Полтавської, Чернігівської та Харківської, а після 1842 року – з Катеринославської, Курської, Орловської губерній.

На кошти селян та благодійні внески в Радивонівці збудовано кам’яну церкву з дерев’яними банями, яку освячено у лютому 1855 року на честь Покрови Божої Матері. Поряд поставлено кам’яну дзвіницю.

1855 року у селі Радивонівка відкрито першу школу, хоча через зайнятість у домашньому господарстві відвідування дітьми було нерегулярним.

Радянську владу в селі встановлено у 1918 році, а 1921 року засновано комуну та кілька ТОЗів. 1929 року внаслідок колективізації організовано два колгоспи: «Зірка» та «Радянський степ», які у 1950 році об’єдналися в колгосп ім. Ватутіна. У 1929 році до колгоспу було направлено перший трактор.

За історію існування колгоспу 148 передовиків виробництва нагороджені орденами та медалями СРСР. Серед них двічі орденом Леніна нагородили Г. П. Кочеткова (1914–1978) та Г. П. Рейтаровську (1926–1972)

У роки Другої світової війни на фронтах загинули 207 мешканців села Радивонівка. 1972 року на честь загиблих воїнів односельцями споруджено меморіальний комплекс. Під час окупації від рук жертвами фашистських загарбників стали 34 мешканці Радивонівки.

Сьогодні у селі діє загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня, будинок культури, музей села на громадських засадах, фельдшерсько-акушерський пункт, 6 магазинів та кілька кафе. Є відділення зв’язку.

Поряд із селом знаходиться Богатирське лісництво, яке засноване ще 1840 року. Це прекрасна рекреаційно-туристична перспектива розвитку як села Радивонівки, так і в цілому Якимівського району.

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Князьков, Ю. П. Радивонівка // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 282.

Гнєдашев, В. Протитечія в пригирловій частині річки Тащенак / Гнєдашев В., Хлопко І. // Мій рідний край – Запоріжжя : матеріали відкритої обл. краєзнав. конф. учнів. молоді (м. Запоріжжя,17–19 листоп. 2005 р.) / Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства учнівської молоді ; Асоціація «Екологічна освіта». – Запоріжжя : Полиграф, 2006. — С. 141–145.

Радивонівка // Мій край – Якимівщина (природні топоніми та ойконіми Якимівського району Запорізької області) / І. П. Аносов, О. С. Арабаджі, Н. М. Барабоха [та ін.]. — Якимівка – Мелітополь : ММД, 2006. — С. 73.

***

Гнедашев, В. Прежде всего – уважительное отношение к своей истории / Виктор Гнедашев // Слово трудівника. — 2015. — 24 жовт. (№ 83). — С. 3.

Пилипенко, О. Зміни традицій у сучасному весільному обряді села Радивонівка // Акимов. вестник. — 2007. — 22 марта (№ 12). — С. 5.

Хулап, А. Вітер і сонце: джерело нетрадиційної енергії для села Радивонівка // Акимов. вестник. — 2007. — 29 марта (№ 13). — С. 5.

Курдінов, М. В степах безлюдного Дикого Поля / Микола Курдінов // Слово трудівника. — 1998. — 19 серп.

– 210 років (1812) від дня заснування села Калинівка Чернігівської територіальної громади Бердянського району.

Село розташоване за 41 км на південний захід від Чернігівки та за 48 км від станції Верхній Токмак, на обох берегах річки Чокрак, недалеко від місця її впадіння в р. Юшанли. Засновано в 1812 році Клаасом Вінсом (1768–1821). Клаас Вінс у 1803 році приєднався до від’їжджаючих до Росії менонітів і спочатку поселився в колонії Хортиця, де його обрали старостою. А вже в 1804 році він отримує від уряду завдання організувати нову менонітську колонію на східному березі річки Молочна. Він оселяється в колонії Альтонау і успішно керує колонією Молочна до 1815 року. Спочатку маєток, або хутір, дістав назву хутір Вінса, а після його смерті – Штейнбах (Кам’яний струмок) або хутір Шмідта (за прізвищем його зятя).

Будинки маєтку були збудовані на південь від річки Чокрак, а землі розташовувались на південь і схід від річки Юшанли. К. Вінс один з перших почав займатись вівчарством, велику роль надавав він шовківництву та насадженню дерев. Цар Олександр І, який відвідав маєток у 1818 році, був приємно вражений великою кількістю дерев. У 1819 році цар видає К. Вінсу в довготермінову оренду 350 десятин землі. Так було започатковано традицію менонітського землеволодіння.

Клаас Вінс був не лише здібним адміністратором і талановитим лідером, але й став першим власником менонітського маєтку в Росії. А за його нащадків маєток став ще й найбільшим за кількістю землі (11000 десятин) менонітським маєтком на Півдні України.

К. Вінс наймає на роботу Петера Шмідта, який, одружившись на його дочці Анні, стає співвласником маєтку. П. Шмідт засновує школу в маєтку, де вчителями працюють Т. Ватт і П. Нейфельд. З 1848 року в маєтку створено розсадник дерев, у якому було 6,5 тисяч лісових дерев і 1200 дерев шовковиці. На 1851 рік у маєтку було насаджено 43620 дерев, з них 10450 – шовковиці. Петер Петер Шмідт (син) з 1860 року орендував 4000 десятин землі, які використовував як пасовища, а пізніше – як малі господарства. Ще одним з власників маєтку був Я. Я. Дік, який одружився на Анні Шмідт в 1880 році і збудував будинок, який зберігся до наших часів. Згідно зі списками податків за 1908 рік, до складу хутора Штейнбах входило 6 маєтків, що налічували 13539 десятин землі. А саме: Петер Ніколай Шмідт – 11887 десятин, Ніколай Петер Шмідт – 1121 десятина, Петер Петер Шмідт – 350 десятин, Сара Девід Шмідт – 61 десятина, Йоган Регер – 60 десятин, Ніколай Генріх Шмідт – 60 десятин. У 1864 році на хуторі проживало в 12 дворах 53 чоловіки. В 1915 році тут було 10 дворів. Після жовтневого перевороту та визвольних змагань за незалежність України в 1922 році частина сімей залишає маєток. Вони емігрують і створюють населені пункти з назвою Штейнбах у Мексиці, Аргентині, Канаді. Інші жили в приміщенні шинку маєтку до 1924 року, більшість з них виїхала в Канаду (16 сімей – 58 чоловік). У 1922 році майно та помістя було передано дитячому будинку для дітей сиріт, який називався ім. СРСР, у ньому перебувало близько 350 вихованців. Працювала семирічна школа, після якої випускники йшли в ФЗУ, після чого працювали в Запоріжжі на алюмінієвому заводі.

Населений пункт адміністративно з 1924 року відносився до Молочанського німецького національного району, а з 1935 до 1939 рр. – до Ротфронтівського німецького національного району. З 1939 – до Чернігівського району Запорізької області.

У період голодомору 1932–1933 років сюди багато голодуючих підкидали своїх дітей, чим рятували їх від голодної смерті. Не минули хутір і сталінські репресії, було репресовано працівників дитбудинку Філіпова К. та Гордісова В. З наближенням фронту в 1941 році дитбудинок евакуювали до Ташкента, де він і залишився. На фронтах воювало 25 жителів хутора, шестеро з них загинуло. 15 нагороджено урядовими нагородами, в тому числі Філіпов М.К. – орденом Червоної Зірки та орденом Слави. Хутір не зазнав у війну значної руйнації і тому був швидко відбудований, в ньому розмістили дитячий будинок для дітей з вадами фізичного та розумового розвитку. Населений пункт після війни дістав назву Калинівка і належав до Олександрівської, Панфілівської, а сьогодні Ільїнської сільрад. Працювала початкова школа до 1955 р. Основна маса жителів працює в дитячому будинку. На території села розміщувалось також кормогосподарство. На сьогоднішній день в селі проживає 53 чоловіки в 21 будинку.

(М. М. Єременко)

Література:

Єременко М. М. Калинівка // Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 163.

Князьков, Ю. П. Калинівка // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 225–226.

Єременко, М. Калинівка // Єременко, М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівського району / М. Єременко ; Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 330–331.

– 200 років (1822) від дня заснування Бердянського колоністського округу.

Література:

Колонисты причерноморские // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 706.

— 200 років (1822, за іншими відомостями – 1823) від дня заснування с. Новоспаське Приазовськї ОТГ Мелітопольського району.

Література:

Князьков, Ю. П. Новоспаське // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня.—Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 167–168.

– 200 років (1822) від дня заснування с. Єлизаветівка Веселівського району.

Література:

Князьков, Ю. П. Єлизаветівка // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 67.

– 180 років (1842, за іншими відомостями – 1840 або 1841) від дня заснування с. Матвіївка Веселівського району.

Література:

Князьков, Ю. П. Матвіївка // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 74.

– 170 років тому (1852) вихідці зі слободки Берестове Бердянського повіту заснували с. Давидівку (нині – Якимівської територіальної громади Мелітопольського району).

Література:

Остапенко, І. І. Престольне село в Межиріччі : збірка історико-літературних нарисів / І. І. Остапенко, Л. В. Бражко ; Іван Остапенко, Лілія Бражко. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2015. — 320 с., 30 л. іл. : фот. — На тит. л.: Нашим землякам присвячуємо…

Князьков, Ю. П. Давидівка // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 259.

Давидівка // Мій край – Якимівщина (природні топоніми та ойконіми Якимівського району Запорізької області) / І. П. Аносов, О. С. Арабаджі, Н. М. Барабоха [та ін.]. — Якимівка – Мелітополь : ММД, 2006. — С. 63.

***

Кліковка, Г. Давидівка – крок до реформ / Ганна Кліковка // Запоріз. правда. — 2015. — 14 трав. (№ 52–53). — С. 4–5.

Сонячна Давидівка : село в Запорізькій області перейшло на вуличне освітлення з використанням енергії сонця // Україна молода. — 2015. — 2015. — 28 жовт. — С. 11.

Боброва, Л. Давидівці – 160 років // Слово трудівника. — 2012. — 26 верес. (№ 76) ; 3 жовт. (№ 78). — С. 2.

– 160 років (1862) від дня заснування с. Ботієве (колишні назви – Цареводарівка, Краснодарівка) Приазовської ОТГ Мелітопольського району.

Особливістю Запорізького краю є його багатонаціональність. Історія різних народів тісно переплетена із історією нашої області, з історією заснування населених пунктів в ній. Одним із таких вже 160 років є село Ботієве, що знаходиться в Приазовському району Запорізької області, на правому березі річки Корсак, яка через 4 км впадає в Азовське море. Саме тут утворюється унікальна суміш прісної та морської води, схожої за складом на фізіологічний розчин, від якої, за словами запорізького журналіста Володимира Шака, «людина молодіє і душею, і тілом».

Річку Корсак згадував іще Геродот (під іменем ріки Агар), а історик Борис Рибаков вважав, що саме біля цієї ріки зупинили нашестя персів на Скіфію. Як на підтвердження, поблизу села Ботієве, де знаходиться 10 курганів, виявлені залишки двох поселень епохи бронзи (ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е.). В одному з них знайдено залишки поселення скіфського часу (VII – ІІІ ст. до н.е.).

В «Атласі Чорного моря» автора Манганарі, який було складено в період між 1824 і 1836 роках, село Великий Состон (що є спотвореною назвою ногайського аулу Улькон-Сосиктогкун, тобто, з північно-кримського, «улькон» – «великий» та «сасиктугун» – «смердюче поле») вказане, як велике та з млином. До 1860 року в селі Улькон-Сасик-Тугун проживали головним чином кримські татари та ногайці. Проте, після Північно-Кримської війни, більшість корінного населення села, як і інших сіл Мелітопольського повіту було вимушене емігрувати до Османської імперії.

1861 року в село приїжджають болгари-переселенці з Молдови, а саме із бессарабського села Дермендере. Це було пов’язано із притисненням болгар Болградського округу. На них стали поширювати рекрутську повинність, збільшили податки, відбувалась ліквідація їх особливого адміністративного ладу. Через незадоволення і розправу над маніфестантами 4–10 листопада 1860 року в містах Рені та Болграді, почалося масове переселення болгар спочатку на руську частину Бессарабії, а з весни 1961 року – в Приазов’я. Першою архівною згадкою можна вважати звіт доглядача Бердянського колоністського округу Андре, який 23 вересня 1861 року звітував, що протягом 9, 13, 15 і 16 вересня він прийняв і розселив у аули 27 переселенців (в т.ч. і в Улькон-Сасиктогун). Вже наступного року у січні-лютому 1862 року у звіті полковника Дембровського, який відвідав заселені болгарами аули з інспекцією, вказано, що в Улькон-Сасиктогуні та Кичкіні-Бескекли (нині село Строганівка) розселилося 172 сім’ї з бессарабської колонії Дермендере.

В цей час село отримує нову назву Цареводар, тобто «дар царя». Хоча до кінця ХІХ століття паралельно вживаються і назви Улькон-Сосиктогкун, Дермендере-1, яке пізніше, (після перейменування болгарського села на Каланчак) теж називали Калинчак. У ІІ пол. ХІХ ст. її було змінено на Цареводарівку.

Станом на 1886 рік у колонії Цареводарівка, центрі Цареводарівської волості Бердянського повіту Таврійської губернії, мешкало 1089 осіб, налічувалось 167 дворових господарств, існували 3 лавки, відбувалося 2 ярмарки на рік та базари. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2434 осіб, з яких 2379 – православної віри.

З січня 1918 року село радянізується, тож не дивно, що 1923 року фіксується ідеологічна назва села – Краснодарівка. Із селом злилися села Бабанівка і Південне.

23 листопада 1927 року село перейменували на Ботієве, на честь болгарського поета та видатного діяча визвольного руху Христо Ботєва (2005 року в селі було встановлено його бюст). Російською мовою Ботиево в 90-х роках ХХ ст. було відповідно перекладено українською мовою – Ботієве, що не відповідає прізвищу, від якого походить. Згідно з Українським правописом, у суфіксах болгарських прізвищ на зразок Ботев замість є пишеться е. Тож назва, болгарська за походженням мала б бути Ботеве.

Не оминули жителів села Ботієве ні голодомор 1932–1933 років, ні розкуркулення з виселенням до Таджикистану, ні колективізація, результатом якої було створення 2 колгоспів і першої в Мелітопольському уїзді МТС.

550 жителів Ботієво воювало на фронтах Другої світової війни, 160 з них нагороджені орденами та медалями СРСР, 186 героїчно загинули. Загиблим вдячні жителі встановили пам’ятник-меморіал. Крім цього, в Ботієво є дві братські могили учасникам громадянської війни та воїнам, які звільняли село від гітлерівців 1943 року. Уродженцю села Холодному Георгію Степановичу, який здійснив 138 бойових вильотів і знищив 16 німецьких літаків, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Ще один мешканець цього села – сержант Іван Михайлович Рева отримав таке звання. А про Зіновія Зінов’євича Христова, який на передовій у складі розвідгрупи вів боротьбу з фашизмом під іменем Ніколи Добрєва, в Болгарії знято багатосерійний фільм «Гори, гори, моя зірка» і написана документальна книга «Секретні операції».

Завдяки виснажливій праці селян та робітників у повоєнний період в Ботієво активно відбудовувалися, зміцнювалися підприємства та колгоспи, розвивалася соціальна сфера. Ботіївській сільраді підпорядковувалися села Бабанівка, Строганівка, тощо. На території села був колгосп «Азовець», за яким закріплювалось 8912 га сільськогосподарських угідь і який сконцентрував свою діяльність на виробництві зерна, м’яса та молока. Розвивалися садівництво, овочівництво, підприємство з виробництва продуктів птахівництва, виробництво з добування та розливу мінеральної води «Запорізька», створилися відділення виробничого об’єднання райсільгосптехніки з машинно-тракторною ремонтною майстернею, Приазовський хлібоприймальний пункт, рибоколгосп «Перемога». Відкрито середню школу, де 35 вчителів навчали 465 учнів, консультаційний пункт районної заочної середньої школи, будинок культури, 2 бібліотеки, дільнична лікарня на 45 ліжок, аптека, дитячі ясла, 8 магазинів. кафе, будинок побуту, відділення зв’язку, ощадна каса, АТС, 3 піонерських табори, парк.

У роки перебудови та розвалу СРСР, як і в більшості українських сіл, відбулися суттєві зміни. За переписом 2001 року населення с. Ботієве складало 1615 осіб (болгар – 77,71 %, українців – 13,31 %, росіян – 8,17 %). В селі з об’єктів соціальної сфери на момент перепису були наявні: школа, музей болгарської культури (при школі), дитячий садочок, будинок культури, лікарня. В 2016 році внаслідок декомунізації декілька вулиць змінили свої назви.

Влітку сучасне Ботієве наповнене фестивалями. Так у 2020 році у Ботієво засновано щорічний Відкритий фестиваль болгарської культури «Българи да си останем!». На фестивалі відбувалися численні заходи, працювали виставки. Серед гостей фестивалю завдяки Болгарському культурно-просвітницькому центру «Светлина» на чолі із Людмилою Георгіївною Жейновою відбувалася популяризація історії болгар Приазов’я, їх традицій, обрядів.

Нині село стало частиною Приазовської селищної об’єднаної територіальної громади.

Ботіївська вітряна електростанція – найбільша вітряна електростанція України, на момент введення в експлуатацію Ботіївська ВЕС входила до п’ятірки найбільших вітроелектростанцій Центральної та Східної Європи.

Ботіївські грязі дельти річки Корсак популярні серед населення України та сусідніх країн. Вони мають великий лікувальний ефект для хворих шкірними хворобами (псоріаз, нейродерміт, екзема, лишай та ін.).

В селі народилися: медичний сотник армії УНР Янів Юрій Теодозієвич, український художник-живописець Балановський Юрій Васильвич, Герой Соціалістичної Праці Вашанцев Валентин Іванович, старший солдат ЗСУ, учасник російсько-української війни, посмертно нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня Беляєв Дмитро Володимирович.

Нащадки переселенців отримали в дар одне із найживописніших місць Приазов’я, змогли вистояти, виплекати село Ботієве в часи історичних негараздів, війн, продовжують осучаснювати його, водночас не забуваючи свого коріння.

(Н. Шадара)

Література:

Ботієве : буклет / Приазов. центр. район. б-ка ; комп. верстка та дизайн Н. І. Романенко. – Приазовське : [б. в.], 2003. – 12 с.

***

Пачев, В. Фестиваль в Ботиево / Владимир Пачев // Строганівка: історія і сучасність. — Мелітополь : ВБ ММД, 2021. — Ч. 2. — С. 397-400.

Мороко В. Запорізька область — сузір’я культур : зб. / Мороко В., Хамдані Н. — Запоріжжя, 2020. — С. 132–133.

Князьков, Ю. П. Ботієве // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 146–147.

Єльников М. В. [Розкопки поховання кипчаків у Північному Приазов’ї (Виноградне, Шелюги, Ботієво)] // Єльников М. В. Золотоординські часи на українських землях. — Київ : Наш час, 2008. — С. 138.

Телеграф в Цареводаровке // Связь времен : история развития средств связи в Запорожской области / [А. И. Карагодин, О. И. Скворцов, В. Г. Ткаченко] ; науч. ред. А. И. Карагодин. — Запорожье : Дикое Поле, 2007. — С. 28–31.

Пєєва Ж. В. Адміністративно-територіальний устрій та система управління Ботієвського та Коларівського національних районів у 1924–1939 рр. // Българска Бесарабия: (страницы от история та на българите в Бесарабия и Приазовието). — Болград, 2003. — Вып. 2. — С. 139–149.

Ботиево // История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область / редкол.: В. И. Петрыкин [и др.] / гл. редкол.: Тронько П. Т. (пред.) [и др.] ; Ин-т истории АН УССР. — К. : Глав. ред. УСЭ, 1981. — С. 590.

Ботєве // Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — Київ : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1970. — С. 614.

***

Шак В. Ботиево: приазовская Болгария с украинским акцентом // МИГ. — 2015. — № 50. — С. 35.

Тюркеджи Г. Г. Низкий поклон, дорогие Учителя : [воспоминания об учителях Ботиев. сред. школы Приазов. р-на] // МИГ. — 2013. — № 40. — С. 18.

Чайка Л. Ботиево: край героев и хлебосольных хозяек // Мелитоп. ведомости. —2013. — № 49. — С. 11.

Морун Ю. Дар царский, район болгарский / Морун Ю., Коховец С. // Приазов. новь. — 2008. — 23 апр. (№ 32). — С. 2.

Един ден на Ботеве // Запоріз. правда. — 1990. — 16 листоп.

Пачев, В. Меняется облик села // Приазов. новь. — 1977. — 13 авг. — С. 4.

Відомі уродженці с. Ботієве:

Приазовский район : история края в поколениях / [орг. и рук. проекта: Шершнев В. Ф., Сухина В. Н. ; ред. группа: Пантов Ф. В., Тимофеев Л. М. ; редкол.: Полякова Л. И. и др.]. — Мелитополь : ИД МГТ, 2013. — 628 с. : фото. — На тит. л. герб Мелитополя. — Библиогр.: с. 622–623.

Приазовский район : история края в поколениях / [редкол.:Ф. В. Пантов, Л. М. Тимофеев, Л. Н. Бородина]. —[Мелитополь : Люкс, 2009]. — 352 с.

***

Гайдай, Е. «Опубликованию не подлежит» : [В. И. Вашанцев, Герой Соц. Труда, один из ведущих инженеров-судостроителей, которые работали над созданием первой атомной подводной лодки, урож. с. Ботиево] // Приазов. новь. — 2014. — 24 дек. (№ 100). — С. 3.

***

Варяник, О. В. Холодный Георгий Степанович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 250–251.

Холодний Георгій Степанович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. — [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 471.

Куперман, Ю. Истребители, на взлет! / Юрий Куперман // Надежда. — 2015. — 21–27 янв. (№ 4). — С. 13.

Бочаров, А. Один против трёх «Юнкерсов» // Новий день. —2014. — 15 жовт. (№ 253–260). — С. 24.

***

Шак, В. Зиновий Христов — Штирлиц из Приазовья / Владимир Шак // МИГ. — 2016. —3 марта (№ 9). — С. 38.

Чипигина, Н. «Гори, гори, моя звезла», или Украинский Штирлиц из Ботиево // Надежда. —2002. —29 июля. — С. 7.

– 160 років (1862) від дня заснування с. Благодатне Широкоярського старостинського округу Чернігівської територіальної громади Бердянського району.

Село Благодатне засноване менонітами в 1862 році на річці Курошани як колонія № 53 Гнаденталь, що означає «долина милості», «благодатна долина». Існує й народна назва – «Новенька» (колонія була «молодшою», «новішою» за інші менонітські колонії). 21 травня 1915 р. перейменовано на Дарівку. Із 1921 р. повернуто стару назву. У вересні 1943 року нацисти, відступаючи, спалили всі будинки, а менонітів забрали з собою в Німеччину. Після війни заселене переважно українцями, сучасну назву має з 21 травня 1945 року. Тоді хутір Гнаденталь перейменували в х. Благодатний. 26 вересня 1958 року село Благодатне об’єднали з хутором Ранковим (Маргенау). Колонію № 20 Маргенау на захід від сучасного села Благодатне заснували меноніти з дельти ріки Вісла з Прусії в 1819 році. Це була найстаріша менонітська колонія на території району. Із 21 травня 1915 р. село носило назву Привілля. 1921 року стару назву повернули. У 1943 році меноніти були вивезені відступаючими нацистами до Німеччини. Після війни заселене українцями й назване хутір Ранковий 21 травня 1945 р. 26 вересня 1958 року хутір Ранковий об’єднали з селом Благодатне.

(І. П. Яковенко-Єременко)

Література:

Єременко М. М. Благодатне // Єременко, М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 131.

Синєпольська, Л. В. Село Благодатне – колишня менонітська колонія Новенька // Синєпольська, Л. В. Меноніти у козацьких степах : краєзнав. путівник-екскурсія колишніми меноніт. поселеннями Чернігів. р-ну / Л. В. Синєпольська ; Любов Синєпольська ; Відділ культури і туризму Чернігів. райдержадмін. Запоріз. обл., КЗ Чернігів. ЦБС Чернігів. райради Запоріз. обл. — Чернігівка : [б. в.], 2012. — С. 79–80. — (Туристичними стежками рідного краю ; вип. 1).

Фрізен, Р. Ґнаденталь // Фрізен, Р. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Р. Фрізен ; Руді Фрізен ; пер. з англ. Галини Задоровської ; передм. Федора Турченка. — Мелітополь : ВБ ММД, 2010. — С. 247–248 : іл.

Єременко, М. Благодатне // Єременко, М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 355–356.

– 160 років (1862) від дня заснування с. Новобогданівка Мелітопольського району.

– 160 років (1862) від дня заснування с. Преслав Приморського району.

– 160 років (1862) від дня заснування с. Коларівка Приморського району.

– 160 років (1862) від дня заснування с. Дмитрівка (нині в межах смт Якимівка) гагаузами.

Колонія булгар-гагагузів Дмитрівка заснована в 1862 році на місці татарського (ногайського) аулу Азберда. Селище тривалий час у місцевих жителів мало паралельні назви: Азберда-Дмитрівка. Це можна пояснити тюркомовних назви, досить близького за духом і мови гагаузів.

Назва села Дмитрівка виводиться від однойменного населеного пункту в Бессарабії, з якого вийшли переселенці. Взагалі, Димитрій – вельмишановний святий у православних, якими і є гагаузи та болгари.

З 10 листопада 1957 року з метою укрупнення районного центру, село приєднано до Якимівці.

Сьогодні Дмитрівка – східний мікрорайон селища міського типу Якимівка.

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Князьков, Ю. П. Дмитрівка // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник  / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 260.

Крилов, М. В Дмитрівка // Крилов, М. В. Пам’ять втрачених сіл (зниклі ойконіми Запоріжжя: 1945–2000) : довідник / Микола Крилов ; МДПУ, міжкаф. лабораторія комплексного краєзнавства. — Мелітополь : Мелітополь, 2002. — С. 33.

Фоменко, В. Дмитрівка // Фоменко, В. Звідки ця назва?. — Дніпропетровськ : Промінь, 1969. — С. 32.

***

Курдінов, М. Димитрівські гагаузи / Микола Курдінов // Слово трудівника. — 2011. — 4 черв. (№ 44). — С. 7.

– 150 років (1872) від дня заснування Бердянської чоловічої класичної гімназії (нині – Бердянський державний педагогічний університет).

Література:

Бердянський державний педагогічний університет. Віковічні традиції, помножені на молоде завзяття // Золота книга Пошани Запорізької області. —[Київ : Четверта влада], 2021. — С. 89.

Бердянська чоловіча гімназія (1901–1919 роки) : матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету. Т. II / Бердян. держ. ун-т ; [І. І. Лиман, В. М. Константінова]. — Київ : [Освіта України], 2007. — 632 с.

***

Бердянський державний педагогічний університет // Бердянськ: історія і сьогодення : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова ; ред. Т. Г. Пішванова]. — Запоріжжя : ЗОУНБ, 2018. — С. 187–190. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 10).

– 140 років (1862) від дня заснування с. Новополтавка Чернігівської територіальної громади Бердянського району.

Село, центр старостинського округу, розташоване за 12 км на північ від районного центру Чернігівка, до залізничної станції Верхній Токмак – 19 км. На схід від села знаходиться залізнична станція Синя Гора. Старостинському округу підпорядковано с. Зоря.

Село розташоване у верхів’ях річки Каїнкулак, що є правою притокою р. Токмак. Назва річки походить від тюркських слів «кайа» – твердий, міцний камінь і «кулак» – балка, яр. Каїнкулак – «струмок, що протікає по скелястій, кам’яній балці».

У північно-східній частині надільної землі виступає Токмак Могила. Другий за висотою (307 м над рівнем моря) гранітний залишок Приазовського кристалічного масиву. Звідси починаються і течуть у різні боки річки Кальчик, Берда, Обіточна, Токмак, Токмачка, Конка і Гайчур. Токмак Могила відома ще з ХІІІ століття, цю назву їй дали перші загони монголо-татар, могилу під цією назвою знали й запорозькі козаки. Поряд із нею проходив Муравський торговий шлях і в с. Новополтавка до цих пір є чумацька криниця. Зараз жителі ближніх сіл називають Токмак Могилу – Синя Гора. Вся місцевість навколо могил – близько 900 га, вкрита продуктами розкладу гірської породи.

Заселене село переселенцями з с. Решетилівка Полтавського повіту цієї ж губернії в 1862 році. Через цю місцевість проходив відомий торговий шлях – Муравський, чумаки з Решетилівки були тут, їм сподобалися вільні таврійські степи. Дізнавшись, що тут дають дозвіл на поселення, вони відправляють ходаків у Таврію, ті отримують дозвіл, і група селян під керівництвом старости Харитона Соболя та Максима Дем’янка, спакувавши вози та крам, виїхала до Таврії. Першими переселилися 56 сімей з 287 ревізькими душами. Надільна земля була нарізана переселенцям з «излишней» землі при с. Чернігівка в кількості 2911,5 десятини, але в 1863 році за бажанням товариства, з його участю, було відрізано 500 десятин на користь селян Чернігівки.

Село було нарізане трьома вулицями, плани дістали за жеребом. Найбільше поталанило Онопрію Долі, який на шляху в Таврію одружився з красунею Ганною, яка мала ваду (була німа), але брат дав за неї гарне придане: дві пари волів та два нових вози, повних різного краму та харчів. Разом із землею Онопрій отримав дружину та достаток.

Тим часом, отримавши наділи, частина селян ще встигла посіяти просо, гречку, коноплі та городину. До осені збудували землянки, справили й перше весілля в селі та почали зимувати. Село назвали на честь старої батьківщини. Ось як розповідає про ці події очевидець Лука Олешко: «Перший рік зима була дуже клята, цілу зиму крутила завірюха, понамітало снігу врівень із димарями. Було, забереться вовк, сяде коло димаря та й гріється, добре, коли б нишком сидів, а тож виє, чортів ідол, усю ніч. Хоч його й не страшно, а от спати не дає».

До 1868 року в село переселилося ще 6 сімей з 8 ревізькими душами. Землю в селі розділили таким чином: під садиби – 294 десятини, орної –1470 десятин, під випасом – 572,4 десятини та незручної – 75,1 десятини.

Східний клин наділу – це хороший супіщаний чорнозем, у балках – глинистий чорнозем. На другий рік збудували початкову школу з вальків та, практично, всі будівлі. З розвитком села в ньому проводилися переділи землі, які були в 1877, 1882 та 1884 роках. Перші два переділи проводилися за наявними душами чоловічої статі, а останній – знову за ревізькими душами. По 6 десятин землі «робочої» було наділено в полі, а під садибу і городи по 1 десятині.

Уся орна земля була розділена на чотири ділянки, з яких три розорювались, а одна йшла під толоку. Час знаходження «участку» під толокою залежав від кількості бур’янів на ньому: від 1 до 3 років. Толочною землею користувалися необмежено. Село розвивалося, в 1887 році в 154 дворах проживало 937 чоловік, а на кінець ХІХ століття – 1067 жителів. У 1880 році на весняного Миколая було збудовано й освячено церкву Святителя Миколая. В 1900 році на середній вулиці, на місці старої школи збудували нову, кам’яну, криту черепицею. Це була земська школа, в якій два вчителі в 1911 році навчали 118 учнів.

А в 1913 році біля церкви було збудовано ще одну школу з червоної цегли – це церковно-парафіяльна школа. В цьому ж році при старості села Писаренкові було намагання почати розробку каменю на Токмак Могилі, але цьому завадила війна. Імперіалістична та громадянська війни в Росії та визвольні змагання українців принесли неспокій і нещастя в село. Зміна військ різних напрямків та ідеологій приносили селянам конфіскацію коней та підвод, фуражу, продовольства та рекрутські набори. Новополтавці змушені були служити і в Махна – 5 чоловік, і в червоних, і білих.

Наслідком занепаду господарств, політики продрозкладки та засухи став голод 1921–1923 років, багато новополтавців голодувало, близько 150 померло з голоду, багато поїхало рятуватись від голоду на Полтавщину. У грудні 1921 року НК розстріляло трьох братів Житник, взятих заручниками.

У 1921 році більшовики провели земельну реформу, за якою багато селян уперше отримали землю і почали з радістю працювати на ній. Держава допомагала товарними і грошовими кредитами, до 1925 року вдалося відновити дореволюційні посіви, більшість господарств укріпилася, з’явилася віра в краще життя.

Новим ударом по селянству став курс уряду на колективізацію села і витіснення куркуля. Кращих господарів було розкуркулено і розорено. Микита Шолом, три брати Житники втекли на Донбас, їх майно конфіскували. Всього було розкуркулено 12 чоловік.

Унаслідок колективізації було утворено в селі колгосп «До нового життя». Першим трактористом у колгоспі був Д. С. Степаненко. Новим нещастям для селян був голод 1932–1933 років, викликаний антиселянською політикою більшовиків. Померла від голоду сім’я Костянтина Якименка, його дружина та четверо дітей. Усього в селі померло від голоду близько 180 жителів.

Не минули село й сталінські репресії 30-х років. Репресовано було Олексія Федоровича Семено, Олександра Авксентійовича Соболя, Михайла Житника, Володимира Поправку, Федора Надточія, Д. Ю. Соболя, А. Ю. Соболя, П. О. Кисіля, К. М. Величко. Надточію і О. А. Соболю вдалося повернутися додому, а решта загинула в таборах. Разом із тим, завдяки нещадній експлуатації селян, було досягнуто певних успіхів у розвитку колгоспу та соціальної сфери села, покращився добробут селян.

Перед війною в селі працювали семирічна школа, клуб, дитсадок, у колгоспників з’явилися більш досконалі будинки. З початком німецько-радянської війни більшість чоловіків села пішла на фронт, а це – понад 100 чоловік, у полі та по господарству їх замінили жінки й діти.

З початком окупації в селі встановлено «новий» порядок, на зборах селян було обрано старосту, 8 поліцаїв, крім того, для обслуговування та охорони залізниці й станції Синя Гора, в селі залишився загін румунів, а потім їх замінили німці, які пробули в селі більше року.

До праці в Німеччину поїхали добровільно та було забрано 117 жителів Новополтавки. А М. І. Житник, Н. І. Житник, Г. Є. Логвиненко, Є. Ф. Пупко, М. Я. Скляр, Г. К. Шаповал та ще 20 чоловік загинули там.

За поширення патріотичних листівок серед населення був схоплений і замучений нацистами житель села Олександр Макаренко, крім того окупанти розстріляли Івана Усатюка, у нацистських концтаборах побували Надія Горбатович, Михайло Надточій, Андрій Якимець, Надія Соболь.

Восени 1941 року в Новополтавці при церкві та школі був шпиталь, в якому перебував і відомий український письменник Микола Трублаїні. Тут же був шпиталь і восени 1943 року після визволення села. А з жовтня 1943 року на південь від Новополтавки було збудовано аеродром, де розміщувалися літаки Іл-12 та Іл-14, які літали за лінію фронту. Пізніше тут було розміщено на відпочинок і поповнення 100-й авіаполк 9-ї гвардійської винищувальної авіадивізії під керівництвом підполковника Лукалова, який перебував тут до 2 травня 1944 р.

На фронтах Другої світової війни воювало 328 новополтавців, загинуло – 78, 41 нагороджено урядовими нагородами, серед них орденоносці В. П. Степаненко, М. В. Соболь, Н. І. Дем’янко, М. А. Сидоренко, М. К. Скляр, М. П. Фісівний та інші. В Новополтавці є братська могила, де поховано 189 радянських воїнів, які загинули під час визволення села, чи померли в шпиталі, крім того, тут поховано також останки 273 воїнів 18-ї армії Південного фронту, які загинули в с. Зоря в 1941 р. На честь загиблих воїнів-визволителів, а також воїнів-односельців збудовано меморіальний комплекс.

1959 році місцевий колгосп було об’єднано з зорянським, і об’єд-наний колгосп дістав назву ім. Фрунзе, за останнім закріплялося 6661 га сільгоспугідь.

З 1957 року в селі розпочинає роботу Новополтавський гранітний кар’єр, а пізніше – виробнича дільниця управління «Запоріжвибухпром», автоколона № 4 тресту «Запоріжжяводбуд». Ці організації були основними промисловими підприємствами району, завдяки їм у селі було збудовано селище з багатоповерхівок, дитсадок, магазин, нову школу, 3 гуртожитки, кафе та інші об’єкти.

За післявоєнні роки за високі трудові досягнення 90 жителів села нагороджено урядовими нагородами. Серед них орденами: М. Г. Надточій, В. С. Скидан, М. Й. Надточій, В. В. Усенко, Л. Г. Черней, В. С. Сєргєєв, Н. Д. Несходовська та інші, а В. І. Беспалому присвоєно звання заслуженого працівника сільського господарства УРСР. Добру славу по собі залишив директор місцевого кар’єру В. Г. Момот. Завдяки Новополтавському розсаднику Пологівської лісомеліоративної станції, село потопає в зелені дерев та виноградників. За зовнішнім виглядом село є одним з кращих у районі.

Негаразди кінця ХХ століття не обійшли стороною й Новополтавку, був занепад у роботі сільгосппідприємства та кар’єру. На сьогодні ситуація змінюється на краще. Працює школа, дитсадок. Заслуженою вчителькою України стала Л. П. Доля, багаторічний директор місцевої школи. Випускниця школи Л. Г. Удовико (Саржан) стала кандидатом філософських наук (1998), доктором юридичних наук (2014), працює завідувачем кафедри історії й теорії держави і права Запорізького національного університету. С. М. Гонтовий, випускник школи, став заслуженим артистом України, відомим українським оперним співаком, тенором. Сьогодні служить провідним солістом Харківського національного театру опери та балету. На території села декілька фермерських та селянських господарств. Потужно працює ПрАТ «Новополтавський кар’єр» (директор Андрій Давиденко), який є головним наповнювачем бюджету району та громади. Працюють декілька приватних магазинів, вузол зв’язку, амбулаторія ЗПСМ, клуб, бібліотека.

(М. М. Єременко)

Література:

Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 182.

Князьков, Ю. П. Новополтавка // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 233.

Єременко, М. Новополтавка // Єременко М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 317–320.

Бойко, Я. В. Заселение Южной Украины. 1860–1890 гг. : (ист.-экон. исследование) / Я. В. Бойко. — Черкассы : Сіяч, 1993. — С. 128.

– 130 років (1892) від дня заснування храму преподобного мученика Андрія Критського в с. Мар’ївка Запорізького району.

Храм преподобного мученика Андрія Критського є справжньою окрасою села Мар’ївка і одним із найстаріших в Запорізькому краї.

Село було засноване наприкінці 70-х років XVIII ст. вихідцями із ліквідованої царським урядом Запорозької Січі. Спочатку це був невеличкий хутір (Гремесів) з кількох дворів, який згодом розрісся до села. Згідно з архівними матеріалами, 1886 р. у Мар’ївці налічувалося 660 мешканців, 127 дворових господарств, три крамниці і однокласна школа.

На сільському сході постало питання про зведення церкви. Було вирішено будувати коштом громади. Кожен двір мав внести на благородну справу 50 карбованців.

Храм зводили всім селом 12 років. Тривале будівництво було обумовлене пожежею по вулиці Дегтярівка (нині вул. Шкільна). Після відновлення згорівших селянських будинків, будівництво храму продовжилося.

Церкву звели 1892 р. (за іншими даними – 1894 р.) і назвали на честь великомученика Андрія Критського, відомого християнського священнослужителя, поета VII-VIII століття, який загинув в ім’я віри у 760 році під час гонінь імператора-іконоборця Костянтина Копронима (741–775). Через 100 років святий Йосиф Піснеписець зарахував Андрія Критського до лику святих. Відтоді святкові богослужіння в пам’ять про великомученика відбуваються 30 жовтня.

Храм преподобного мученика Андрія Критського збудований на височині, тому його добре видно ще на під’їзді до села. Він наче здіймається над будинками і осяює їх Господнею благодаттю, пов’язує небо і землю. Храм спроєктований в русько-візантійському стилі. Будівля однокупольна, складається з двох відносно незалежних частин. Перша частина представлена дзвіницею з високим конусоподібним куполом, яка розташована безпосередньо над входом у храм. Друга частина – з традиційним для християнських храмів позолоченим куполом з хрестом на вершині.

За свідченнями дореволюційних єпархіальних книг Катеринославської губернії, це був єдиний храм преподобного мученика Андрія Критського в Україні. Він відносився до 4-го благочинницького округу Катеринославського повіту. Парафіянами церкви були 2277 чоловік, з них 1126 жінок. Церкві належало 33 десятин землі, які приносили 300 крб прибутку, загальний же капітал складав 1000 крб

Церковний штат складався із священника і псаломщика. Настоятелем храму у 1910 році став 42-річний священик Матвій Васильович Воронковський, який закінчив три класи духовної семінарії, був одружений, мав двох дітей та отримував платню у розмірі 294 карбованці. Псаломщиком у сані священника служив Ігнатій Константинов, дяк з 1904 р., священник з 1909, призначений до церкви 1914 р. Отримував платню 98 карбованців. Відомо, що церковним старостою з 1911 р. був селянин Пилип Рибченко.

Після громадянської війни і встановлення радянської влади становище церкви погіршувалося. В 30-ті роки ХХ ст. у селах почали руйнувати церкви, а служителів висилати до Сибіру. Не оминула ця участь і священника храму с. Мар’ївка Сергія Андрійовича Мізецького, якого 1930 року засудили і вислали у місця спецпоселення Північного краю на три роки. Подальша його доля невідома. У 1936 році церква Андрія Критського була остаточно закрита.

Під час Другої світової війни, з моменту окупації села (1941) німецько-фашистськими військами, у храмі відновилися служби. Окупанти хотіли показати свою лояльність до віруючих. Під час звільнення села від фашистів (1943) церква чудом уціліла. Тільки один з численних снарядів, спрямованих на знищення німецького снайпера, який знаходився на дзвіниці церкви, вибухнув біля порогу. Храм вистояв і функціонував до 1954 року.

У розпал атеїстичної кампанії 1954 було вирішено закрити церкву, зірвати дзвони, хрести, демонтувати іконостас в окладі зі срібла. Протягом десятиліть приміщення храму використовувалося як склад отрутохімікатів, зерносховище, спортивний зал та сільський краєзнавчий музей.

Та попри все, храм вистояв і переніс лихоліття війни та роки забуття. У часи гласності і перебудови (1989) мешканці Мар’ївки і прилеглих сіл: Біленьке, Розумівка та інших – звернулися до районного керівництва з проханням відновити храм. Того ж року, на Благовіщеня (7 квітня), Андріївська (Критська) церква була знову відкрита і передана віруючим.

Відроджувався храм, як і колись будувався, на кошти громади: меценатів, керівників господарств району, місцевого колгоспу, людські пожертви. На реконструкцію було витрачено понад 600 млн крб Найбільшим благодійником став директор СП «Канада-Україна» А. Ю. Любаревич. На території церкви був побудований будинок священника з хрестильною кімнатою, відновлено олтарну частину, іконостас. Внутрішній настінний розпис храму виконали художники-іконописці з Почаєва (Кременецький р-н Тернопільської обл.) під керівництвом знаного українського художника Василя Феодосійовича Жадана. Стиль написання ікон – академічний («васнецовський»). Фрагменти розпису – копії із Володимирського кафедрального собору (м. Київ). Царські ворота – копія воріт з печерної церкви преподобного Іова Свято-Успенської Почаївської Лаври. З вулиці, потемнілі за сто років стіни з червоної цегли, були ретельно очищені, промиті і пофарбовані в білий колір. Золотистими барвами засяяли оновлені купола та хрести.

Багато зусиль з відновлення церкви доклав протоієрей отець Сергій (Сергій Тараненко), який понад 27 років був настоятелем храму. Ним була створена і успішно діяла недільна школа та молодіжне братство. На жаль, 13 листопада 2017 року отець Сергій потрапив у ДТП і від отриманих травм помер у лікарні. Зараз настоятелем храму є ієрей Феодор Шиян.

Багато випробувань прийшлося пережити храму за свої 130 років. Проте він вистояв і продовжує виконувати свою священну місію духовного відродження.

(Т. М. Палівода)

Література:

Бондар, А. В. Мар’ївка : [є згадка про церкву] // Енциклопедія сучасної України / голов. редкол.: І. М. Дзюба (співголова) [та ін.]. — Київ : [Ін-т енциклопед. дослід. НАН України], 2018. — Т. 19 : Малиш – Медицина. — С. 214–215.

Запорожский районный благочиннический округ : [в т. ч. о храме преподобномученика Андрея Критского] // Запорожская епархия, 1992–2012 : библиографический указатель / КУ «ЗОУНБ им. А. М. Горького» Запорож. обл. совета ; [сост. Л. Изюмова]. — Запорожье : [RVG], 2013. — С. 64–66.

Мар’ївка, с. Мар’ївська с/р : [в т. ч. про церкву] // Об’єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник / М-во культури України [та ін. ; відп. за вип. Савостіна Л. Є.]. — Київ : Фенікс, 2012. — С. 196.

Науменко, І. Я. Червона голгофа священнослужителів : [є згадка про настоятеля храму С. А. Мізецького] // Науменко І. Я. Важкий час правди : докум.-публіц. розповіді про репресії на Запоріжжі / І. Я. Науменко. — Запоріжжя : ЗЮІ МВС України, 2001. — С. 82–90.

Ярошенко, В. В. Мар’ївка : [в т. ч. про будівництво церкви] / В. В. Ярошенко // Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. / голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) [та ін.] ; редкол: В. І. Петрикін [та ін.]. – Київ : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1970. — Т. : Запорізька область. — С.308–317.

***

Епископ Иосиф совершил Божественную Литургию в честь 120-летия храма во имя преподобномученика Андрея Критского в селе Марьевке Запорожского районного благочиния // Летопись Православия. — 2010. — № 10. — С. 3.

Шуляк, Д. Юбилей храма : [110 лет] / Дмитрий Шуляк // Летопись православия. — 2002. — № 12. — С. 14.

Григорьева, В. Единственный, столетний / В. Григорьева // МИГ. — 1996. — 6 янв. (№ 1). — С. 2.

Григорьева, В. Единственный и столетний / Валентина Григорьева // Запорозька Січ. — 1995. — 15 листоп. (№ 205). — С. 3.

Степановська, М. Буде святкове богослужіння : [інтерв’ю з отцем Сергієм, настоятелем храму преподобномученика Андрія Критського] / М. Степановська // Червоний промінь. — 1991. — 5 січ. (№ 3). — С. 3.

– 130 років тому (1892) вийшла друком перша книга Д. І. Яворницького «История запорожских казаков».

– 130 років (1892) від дня заснування Бердянської центральної міської бібліотеки.

Література:

Бердянська центральна міська бібліотека // Публічні бібліотеки Запорізької області : довідник / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 8.

– 130 років (1892, за іншими відомостями –1886) від дня народження Михайла Оверковича (Овер’яновича) Авдієнка (1892 (за іншими відомостями 1886), с. Воскресенка Олександрів. пов. Катеринослав. губ. (нині Пологів. р-ну Запоріз. обл.) – 08.09.1937, спецкомбінат в урочищі Сандармох (нині Медвеж’єгор. р-ну, Карелія), політичного і громадського діяча, журналіста. Член Центральної Ради та ЦК УСДРП, очолював Центральне статистичне управління. Реабілітований15.04.1966 р.

Література:

Головченко, В. І. Авдієнко Михайло Оверкович / В. І. Головченко, Д. В. Веденєєв // Енциклопедія сучасної України / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) та ін. ; [НАН України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2001. — Т. 1 : А. — С. 56.

– 125 років (1897) від дня заснування бібліотеки Запорізького національного університету.

– 125 років (1897) від дня заснування першої бібліотеки м. Кам`янка-Дніпровська.

– 120 років тому (1902) побудовано приміщення Катерининського вокзалу в м. Олександрівську (нині – Запоріжжя-2).

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століть долі міст вирішувалися у кабінетах міністрів шляхів сполучення. Пройде поряд з містом залізниця – місто здобуде промисловий розвиток, промине – і місто буде скніти у статусі провінційного селища. Сучасний, звичний маршрут залізниці Петербург – Москва – Харків – Севастополь, здається, прокладений раціонально та правильно, але спочатку магістраль планували будувати по-іншому. Залізниця повинна була пройти старовинним торговельним Чумацьким шляхом, від Павлограда на Оріхів, Великий Токмак і далі на Мелітополь. Доля Олександрівська (Запоріжжя) могла бути зовсім іншою. Але втрутився багатий поміщик Василь Павлович Попов, якому, природно, дуже хотілося , щоб залізниця проходила через його маєток. Він звернувся за протекцією до рідного брата царя Олександра ІІ, Великого Князя Михайла Михайловича, який дуже полюбляв полювання в Дніпровських плавнях Василівки. Всупереч подовження шляху, нездоровим умовам роботи в Дніпровських плавнях перший гудок паровозу пролунав у місті 12 листопада 1873 року. А вже 1875 року Олександрівськ отримав наскрізний шлях до Севастополя, доступ до морського порту, що допомогло його промисловому розвитку. Це був перший крок залізничного сполучення у краї.

Будівництво другої Катерининської залізниці 1902–1905 років здійснювало окреме будівельне управління під керівництвом інженера Б. Ріппаса. Станція «Олександрівськ ІІ» виникла на ділянці Довгинцеве – Волноваха, що поєднувала Криворізький залізорудний та Донецький вугільний басейни. 1904 року розпочато регулярний рух потягів на цій ділянці. 1907 – 1908 року сполучення зі станціями Південної залізниці «Олександрівськ» та «Передаточна» перетворило місто на значний вузол вантажних та пасажирських перевезень.

Будівля вокзалу є оригінальним за формою взірцем архітектури початку ХХ століття. Лінійна за структурою будівля має асиметричну композицію (одноповерхова з невеличкою двоповерховою північною частиною з двосхилими та пірамідальними дахами) вирішена у модернізованих формах історизму із застосуванням цегляного декору, що виділений білим кольором на теракотовому тлі. В північній частині споруди розміщувалися службові приміщення, медичний пункт, кухня та буфет. У центральній частині – зала очікування, білетна каса, довідкове бюро, пошта. В північній – адміністративні приміщення, камери схову та пакгауз. Під час Другої світової війни будівлю вокзалу було зруйновано. В ході відновлення споруди архітектурні форми були запозичені саме від старого вокзалу, але первісне оформлення інтер’єрів не збереглося.

У буремні часи революцій 1905 та 1917 років територія станції була одним з центрів збройного повстання пролетаріату в Олександрівську.

Як будь-який вокзал, стара будівля пам’ятає й світлі події. У серпні 1907 року Леся Українка, після укладання шлюбу з Климентом Квіткою, обрала Олександрівськ для дводенного перепочинку під час подорожі до Криму. З привокзальної пошти Катерининської залізничної станції Леся відправила поштову листівку батькам у Гадяч. На честь цього візиту на фасаді будинку 1995 року встановлено гранітну меморіальну дошку з мідним барельєфним портретом поетки та написом.

11 квітня 1934 року станція «Олександрівськ ІІ» отримала нову назву «Запоріжжя-2». Будівля використовувалася за призначенням до відкриття нового двоповерхового приміщення у 1980-х роках. Впродовж ХХ століття станція та залізничні лінії повністю електрифіковані.

17 лютого 2014 року на апаратній нараді з питань життєдіяльності регіону було порушене питання неналежного стану залізничних станцій Запорізької області. Після реконструкції нової споруди вокзалу «Запоріжжя-2» на місці старого будинку планується створити музейний комплекс. Дореволюційна будівля, яка сама по собі є пам’ятником архітектури, вже довгий час знаходиться в аварійному стані, чекає не тільки на ремонт, а й на відтворення історичної пам’яті.

Станція та залізничні лінії продовжують активно використовуватися у транспортному сполученні країни.

(Ж. Д. Назаренко)

Література:

Общий вид станции 2-й Екатерининской железной дороги ; Александровск, станция 2-й Екатерининской железной дороги // Северная Таврия на почтовых открытках ХХ века / [рук. проекта В. И. Резник]. — Киев : КВИЦ, 2010. — С. 31.

Вілінов, Ю. «Царське полювання» // Вілінов Ю. Хортиця – острів у філіграні епох та шляхів. Хортицький колаж. — Запоріжжя : Поліграф, 2005. — С. 159–160.

Богомаз, М. С. Запоріжжя : [в т. ч. про Запоріжжя-ІІ] // Богомаз, М. С. Станція називається… : (за станом на 21. 01. 91) / М. С. Богомаз. — Дніпропетровськ : Пороги, 1993. — С. 126–128.

Архангельский А. С. Железнодорожные станции СССР : справочник : в 2 кн. / Архангельский А. С., Архангельский В. А. — Москва : Транспорт, 1981.

Вокзал Запоріжжя-ІІ // Запоріжжя : путівник. — Дніпропетровськ : Промінь, 1967. — С. 71–72.

«Про перейменування залізничних станцій «Олександрівськ І-й», «Олександрівськ ІІ-й», «Олександрівськ-пристань» Катерининської залізниці на «Запоріжжя І» «Запоріжжя ІІ» «Запоріжжя- пристань» : постанова ВУЦВК від 11 квітня 1934 року // Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1934. — 22 квіт. (№ 16). — С. 7.

Інтернет-ресурси:

Запоріжжя II [Електронний ресурс] : [сайт] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%– Дата перегляду: 12.04.2021.

В дореволюционном здании вокзала Запорожье-2 создадут музейный комплекс [Електронний ресурс] // Сайт города Запорожья 061.ua. : [сайт]. — Режим доступа : https://www.061.ua/news/478279/v-– Дата перегляду: 12.04.2021.

Материалы к многотомному «Своду памятников истории и культуры Украины». Запорожская область [Электронный ресурс]. Кн. 1 : Запорожье / НАН Украины. Ин-т истории Украины; Центр исследований историко-культурного наследия Украины. — Москва, 2016. — С. 58–60. — Режим доступа : http://www.history.org.ua/?libid=11022

– 120 років (1902) від дня заснування Бердянської міської грязелікарні.

Література:

Бердянская городская грязелечебница при «Красном озере» : в 5 верстах от г. Бердянска, Таврич. губ. — [Б. м.] : тип. К. Н. Безсонова, [б. г.]. — 16 с. : фото.

***

Грязелечебница // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко].—Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 398–400.

Курорт у солнечных лиманов // Михайличенко, В. И. Бердянск : взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков ; Виктор Михайличенко, Евгений Денисов, Николай Тишаков. — [Изд. 3-е, перераб., испр. и доп.]. — Бердянск : Південна зоря, 2010. — С. 257–263.

Бердянск-курорт // Запоріжжя туристичне : фотоальбом / Упр. культури і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. турист.-інформ. центр ; [кер. проекту Л. Сізінцова ; упоряд. Л. Брацило ; гол. ред. О. Недашковська]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2008. — С. 6–9.

Ноздрина, Л. Ф. Динамика развития города : [в т. ч. о Бердян. грязелечебнице] // Ноздрина, Л. Ф. Записки краеведа : [к 180-летию основания г. Бердянска] / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. краевед. музей. — Изд. 2-е, доп. — Бердянск : Модем-1: Дикое Поле, 2007. — С. 52–53.

– 120 років (1902) Свято-Володимирському храму УПЦ МП (м. Вільнянськ).

– 120 років (1902) від дня заснування школи ім. М. О. Корфа в с. Чубарівці (раніше – Федорівка) Пологівського району.

– 110 років (1912) від дня заснування с. Таврійське (до 2016 р. – Червоноармійське) Якимівської ОТГ Мелітопольського району.

– 110 років (1912) тому була заснована перша вчительська семінарія (перший випуск фахівців – в 1916 р.).

– 110 років тому (1912) побудована лікарня Г. Б. Бера в м. Олександрівську.

Література:

Люди, які нас надихають : [в т. ч. про відкриття меморіал. дошки засновнику Запоріз. пологов. будинку № 1 Генріху Беру] // Запоріз. правда. — 2019. — 23 трав. (№ 21). — С. 3.

Водоп’ян, В. В. Музейний рік : [в т. ч. про круглий стіл «Лікарня Бера — історія та життя», який пройшов у ЗОКМ] // Музейний вісник. — 2019.—№ 19. — С. 251.

Інтернет-ресурси:

Карафін, К. Лікарня Бера Г. Б., 1911–1912 [Електронний ресурс] / К. Карафін, Т. Трегубова ; Клара Карафін, Тетяна Трегубова // Матеріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України»: Запорізька область / НАН України.Інститут історії України ; Центр досліджень історико-культурної спадщини України. — Київ, 2016. — Кн. 1 : Запоріжжя. — С. 51–52. — Режим доступу : https://cutt.ly/sTX3b2a

— 110 років від дня народження Григорія Михайловича Федоренка (1912, Давидівка – 1948, с. Давидівка Якимів. р-ну), учасника бойових дій Другої світової війни, кавалера ордена Слави ІІІ ступеня (1945).

Література про життя та діяльність:

Арестенко, Г. П. Федоренко Григорий Михайлович // Арестенко, Г. П. Солдатская слава Акимовщины : 75-ой годовщине освобождения Украины от фашистских захватчиков посвящается / Г. П. Арестенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — С. 223–227.

– 100 років із заснування Запорізької художньо-професійної школи (1922–1927).

Дослідження художнього життя нашого міста неможливе без згадки про мистецтвознавця Ірину Миколаївну Ласку (1939–2011). Тож, почну її словами: «У 20-х роках минулого сторіччя у нашому місті була художня школа. Ми не були оригінальні: у кожному обласному місті Радянська влада відкрила такі школи, тому що у суспільство прийшла нова народна маса, селяни і робітники. Раніше художню освіту давали гімназії, їх не було, і Радянська влада відчула потребу підготувати кадри для інститутів. Довелося відкривати школи і вчити молодь».

Вона ж розповіла, з чого почався пошук: «…1971 року, відразу після заснування музею, до мене звернувся наш директор Григорій Соколенко : «Ірино Миколаївно, я знаю, що тут колись була художня школа, художники після її закінчення роз’їхалися по різних містах, відомі прізвища тих, хто залишились: Ступін, Гончаренко і Крюков… Цікаво, хто ще навчався в Запоріжжі». Три роки я займалася пошуком, вела підготовку та переписку, і через три роки ми зробили виставку випускників школи, яких вдалося знайти».

Перш ніж представити учасників виставки, надамо цитату з виданого до її відкриття каталогу (автор тексту – Ірина Ласка): «Участников этой выставки…объединила школа, которая заложила основы художественного образования и формирования мировоззрения…

Организатором и первым директором был Вадим Николаевич Невский – человек высокой культуры, художник-профессионал… В школе преподавали специалисты-художники Н. Т. Полищук, О. В. Крюкова, М. И. Куличенко, С. З. Кочергина, Т. С. Чикетти и другие. Позже директором школы был М. Н. Кузнецов, воспитанник Петербургской Академии художеств…

Большинство учеников школы продолжало художественное образование в Киевском художественном институте и в Москве, в Высшем художественном техническом институте (ВХУТЕИНе)… Среди учеников школы – народные художники СССР С. А. Григорьев (Киев) и П. Т. Мальцев (Москва).

После войны…в Запорожье вернулись В. И. Гончаренко, Н. В. Крюков, В. Е. Ступин, принявшие активное участие в возрождении художественной жизни города.

В 1964 году, к 40-летию первого выпуска, бывшие ученики школы организовали в Запорожье первую отчетную выставку своих работ. Эта, вторая выставка, знакомит с их работами, в основном, последнего десятилетия».

Ось ці люди, як іх представила згодом Ірина Ласка:

«Сергій Олексійович Григор’єв – за знаменитий твір «Прийом до комсомолу» отримав Сталінську премію, киянин, колишній ректор Київського художнього інституту;

Галина Гладишева, москвичка,… а також Володимир Іванович Гончаренко (закінчив Київський художній інститут, там вчився у Богомазова у цікаві часи, Маяковського слухав.)

Марія Младова – залишилася в Москві, як і Гладишева, вони були подруги;

Микола Крюков – працював тут у нашому місті, в Індустріальному інституті, іноземну мову викладав, був із відомих акварелістів, а учився теж у Москві, у ВХУТЕІНі;

Олександр Куко викладав у Дніпропетровському художньому училищі, і цілий ряд запорізьких художників вчилися у нього, дуже гарно про нього згадують, в час підготовки виставки його вже не було на світі, вдова дала дві його роботи, а потім виїхала, і я не змогла взяти у неї ще щось – спогади, матеріали того часу;

Архітектор Павлов – приїхав аж із Ташкента, він показував свої проекти;

Петро Сабадиш…очолював Київську спілку, всі його дуже любили, в Запоріжжі мав родичів. Потім мав у нас у музеї свою персональну виставку;

Валентин Ступін у нас жив, такий монументальний сам чоловік, вчився у Москві, теж у ВХУТЕІНі, у Кончаловського. І роботи, і мазок у нього були такі монументальні, широкі. Так і залишив у собі ще того Кончаловського 1920-х. У нас є роботи Ступіна. Він розповідав, як вони, ще молоді художники, спостерігали, як будується Дніпрогес, а потім їхали далі до Києва чи до Москви вчитися…;

Юрій Хомаза – теж із Москви, більше графіком він був, багато зробив художніх ілюстрацій. Родичі і досі десь тут є у Запоріжжі».

Додам, що Юрій Хомаза мав досвід роботу у кінематографі, йому пощастило працювати із Олександром Довженком над кінофільмом «Іван», на виставці 1977 року були представлені кадри фільмів «Фата моргана» та ін.

«Відкрив цю школу в 1922-му Вадим Миколайович Невський, – розповідала далі Ірина Миколаївна. – Я знайшла його у каталозі – був учасником московських дореволюційних виставок. Приїхав до міста з фронту, ще у шинелі, організував школу. Його пам’ятали як дуже захопленого. Він гарно вчив, вів за собою і загітував учнів займатися живописом. У 1927-му школу закрили».

З того часу, як готувалась ця стаття, були надруковані спогади художника Сергія Олексійовича Григор’єва (він закінчив Запорізьку профшколу у 1926-му). Пам’ятаю, як ми зраділи з Іриною Миколаївною, побачивши книгу, видану нащадками (упорядник Іван Григор’єв, онук художника). Історія збагатилась розповіддю учасника подій, безцінними згадками про викладачів та учнів Запорізької художньої школи. Невеличка за обсягом книжка містить факти та дає розуміння, як саме виховувалось молоде покоління художників, згодом відомих і в Україні, і в світі.

«Сколько их – безвестных учителей, разбросанных по нашей громадной стране… только со временем наша Родина начала собирать тот громадный урожай, который был ими посеян…»

Ось що писав Сергій Григор’єв, згадуючи свої юні роки у Запоріжжі: «В 1924 году я поступил в Запорожскую художественно-промышленную школу, открывшуюся по инициативе художника Вадима Николаевича Невского (талантливого человека, который со временем стал в Харькове известным графиком, а потом в Киеве – художественным редактором журнала «Жовтень»).

Никаких экзаменов в школе тогда не водилось. Принимали всех, кто хотел «малювать». Я хотел… Мои рисунки увидел ученик художественной школы Петя Мальцев (позже ставший известным московским художником) и посоветовал идти в художественную школу.

Эта, недавно открытая… художественная школа помещалась в здании очень богатого технического училища… Во время гражданской войны это здание было частично разрушено, но большинство богатого оборудования сохранилось… В этом училище были разные механические мастерские, а также светлое «ателье» – большая комната, имеющая множество гипсовых «учебных пособий» для рисования – орнаменты классические, геометрические фигуры и даже бюсты «антиков» – копии с произведений прославленных античных художников.

Вот это ателье, еще один класс и маленькая комната-учительская были предоставлены для новой художественной школы».

«Художник Вадим Невский, молодой и энегичный, попал в наш город после демобилизации из рядов красной армии и, приглашенный преподавать в училище черчение, ознакомившись с прекрасной коллекцией «гипсов» в ателье, загорелся желанием организовать здесь художественную школу». [2, 6-7]

Щодо того факту, що Вадим Невський вперше побачив класи для викладання живопису у технічному училищі саме повернувшись після громадянської війни, маю сумнів та більш ранній коментарій стосовно живописної освіти у нашому місті – ще за часів, коли воно називалось Олександрівськом. У спогадах Віктора та Юрія Лущинських, виданих у 2013 році, є згадка про викладача живопису на прізвище Невський, у якого вчився зокрема Владислав, брат Віктора Лущинського. «Владя увлекался рисованием. У них был учитель Невский, окончивший академию художеств, преподающий во всех учебных заведениях города. Он ходил за ним по пятам, а Невский нашел в нем талант и предсказывал великое будуще» [3, 72]

У книжці наведене фото Владислава Аполлінарійовича Лущинського та напис на звороті: «Первый художник в г.Александровске при установлении советской власти. Все плакаты и лозунги рисовал он – Лущинский Владислав Аполинарьевич. Окончил Художественную академию в Петрограде в 1916 году. Погиб в гражданской войне в 1920 году».

Владислав Лущинський навчався у Невського на початку XX сторіччя. Співпадіння прізвища Невський, не надто поширеного у нашій місцевості, освіти – мова йде про Петербурзьку академію мистецтв, та навіть навичок, які давав учитель учням – дуже вірогідно, що Вадим Невський після революційних подій повернувся до справи, якою займався раніше – викладання живопису. Деякі факти свідчать, що мова йде про одну й ту саму людину. Можливо, остаточне підтвердження знайдеться у списках педагогів навчальних закладів дореволюційного Олександрівська.

«…Вадим Николаевич Невский учил нас рисовать шрифты (которые нам со временем очень пригодились). Научил ловко вырезать из бумаги буквы для лозунгов. Умело складывая бумагу, он несколькими ударами ножниц вырезал сразу десяток одинаковых букв. Этим умением мы потом подрабатывали…»– писав Сергій Григор’єв. Це вміння, як бачимо, стало у пригоді і Владиславу Лущинському, і учням запорізької профшколи.

Щодо інших педагогів та предметів, які вони викладали, знову звернемось до спогадів художника Григор’єва: «Случай помог организатору школы В. Невскому получить помощника. Однажды он увидел на базаре нищего… Невский решил познакомиться с ним. К его удивлению оказалось, что это был итальянский скульптор Томазо Сальвадоро Чикетти, которого ветер революции занес в наш маленький город….Невский… забрал его в школу, добыл комнатку, помог принять достойный вид, и товарищ Чикетти стал преподавать в новой школе все, что знал об изобразительном искусстве, в частности, скульптуру.

…Со временем он выполнил для нашего города макет громадного памятника героям Парижской Коммуны… [втрачений, бо був зроблений із необпаленої глини. – Авт.] …Произведение это было красиво задумано, я рисовал с него фигуры коммунаров, динамично скопированных в духе Родена… Дальнейшая судьба Чикетти неизвестна… [повернувся до Італії «робити революцію», слід його загубився. – Авт.].

Із записів Григор’єва маємо відомості про стосунки учнів та педагогів. «Очень любили и уважали Вадима Николаевича. Он был для нас не только художник, но и помощник, и друг, и советчик в трудных делах. Но наибольшее влияние имела на меня учительница Серафима Захаровна Кочергина, которая появилась в школе чуть позже. Она была педагогом-художником по дарованию и моральным установкам….всю свою любовь и заботу она отдала нам, своим ученикам. Прекрасно образованная, она знала изобразительное искусство, музыку, литературу. Училась в Москве в Строгановке. Хорошо знала прикладное искусство, благодаря чему Невский и пригласил ее в школу.

Предмет, который она преподавала, был композиция. Она учила умению оценивать хорошее и безжалостно выбрасывать негодное, под какой личиной оно бы ни пряталось….умела высмеивать дурное, низкопробное мещанское искусство…»

Знаємо із спогадів про педагога, який з часом замінив Невського: «Когда Вадим Николаевич покинул нашу школу, переехав в Харьков, его место занял Михаил Никифорович Кузнецов. В школе началась другая жизнь.

М. Н. Кузнецов был классик-академик, признавал только античные гипсы, нажимал на точную технику исполнения, воспитывал у нас глазомер….так, как это делалось в старой Академии, в которой Кузнецов когда-то учился….объяснял работы Рубенса, Ван Дейка, Рембрандта.

Мы не знали, кто он был. Откуда взялся в нашем городе, кое-кто говорил, что он бывший полковник, в революцию перешедший на сторону красной армии.

«Военная косточка» в нем чувствовалась. Он требовал строгой дисциплины… Сам много рисовал. А как педагог, за один год добился таких успехов, что его ученики удивляли на экзаменах в вузы своей высокой подготовкой.

Через много лет он, как и Серафима Захаровна, нашел меня, и я был рад его письмам, каллиграфически безукоризненно выполненным и строго композиционно построенным…»

Серафіма Захарівна прожила довге життя. Дуже показовим є той факт, що виставка творів випускників профшколи у 1964 році була задумана та проведена у Запоріжжі заради неї.

«Такая неожиданная тяжесть высокой культуры легла на меня, и я едва выдерживал».

Щоб зрозуміти, як вплинула на учнів можливість вчитись живопису, знову звернемось до записів Григор’єва: «Художественная школа открыла для меня новый волшебный мир искусства. Окруженный прекрасной скульптурой, чудесными копиями с работ великих художников ренессанса и не менее отличными репродукциями с их живописных произведений, я срисовывал их карандашом и акварельными красками, о существовании которых до этого не ведал…

Листая страницы альбомов по истории искусств, которые уже своими заглавиями пленяли мое сердце, «Сокровища искусств», «Картинные галереи Европы» и т.д., я будто бы перелетал в другую, неведомую ранее страну.

…Библиотека в школе была прекрасная…»

Книга спогадів Григор’єва містить фотографії викладачів та учнів, найзмістовніше фото, датоване 1925 роком: «Запорожская художественная школа.

В центре во втором ряду Кузнецов Михаил Никифорович, художник, руководитель. Рядом ученик Григорьев Сергей (справа). Рядом Кочергина Серафима Захаровна, тоже художественный руководитель. Рядом Полищук Николай, рисовальщик. Рядом Оля Гладкова и Вася Батык – ученики.

I ряд – Вася Гасенко, Люда Чирикова, Маша Младова, Леся Гладун.

II ряд – Нина Куценко, Саша Куко, Галя Гладышева, Зоя Белкина, Петр Сабадыш.

III ряд – Гончаренко Володя, Ступин Валя, Безземельный Иван».

На жаль, більшість молодих людей на фото залишаються невідомими.

Та збереглась традиція якісної освіти, яку продовжили випускники Запорізької художньо-професійної школи. Із майстерні Сергія Григор’єва вийшли всі шістдесятники, найвідоміші особистості в українському мистецтві.

Володимир Гончаренко мав за вчителя Олександра Богомазова. Товаришував із батьками Владлена Дубініна (вони були учні одеської школи, вчились у Олексія Шовкуненка). Під час Другої світової війни викладав живопис у відкритій німцями школі мистецтв, серед його учнів Іван Оберемок. Та вимушене життя в окупації занапастило його післявоєнну долю.

Дипломна робота випускника Київського художнього інституту Олександра Куко — «Каменяр» – потрапила до фонду заборонених за ідеологічними міркуваннями робіт (разом із роботами школи Михайла Бойчука), вперше була показана на виставці «Спецфонд» лише у 2015 році… Мабуть, це перервало його творчий шлях. Та з 1934 року працюючи в Дніпропетровському художньому училищі, Олександр Семенович виховав багатьох талановитих художників — його із вдячністю згадували Владлен Дубінін (1931–2020), Григорій Соколенко (1928–2016) та інші. Владлен Костянтинович, до речі, у довоєнному Запоріжжі відвідував художню студію, вчив дітей Іван Федянін, і в майстерні були якісні навчальні посібники – гіпсові копії італійської скульптури, можливо, ті самі, з світлого «ательє» технічного училища та пізніше профшколи.

Останній раз фігура Аполона та зліпок античної руки виринули із минулого, за згадкою запорізького археолога та історика Анатолія Ширяєва, в майстерні Віктора Армановського. Та більше не з’являлись.

У Запоріжжі зараз живуть рідні Петра Сабадиша та Петра Мальцева. Творчий спадок багатьох художників представлений у Запорізькому обласному художньому музеї.

(І. В. Атаманчук)

Література:

Выставка работ выпускников Запорожской художественной профессиональной школы, 1922–1927 гг. / Запорож. обл. упр. культуры, Запорож. худож. музей ; [ред. Г. Т. Забияка ; отв. за вып. Л. Прус]. — Запоріжжя : [Днепров. металлург], 1977. — 6 с. : ил.

***

Спогади Лущинських: дворянська родина на зламі епох / Нац. акад. наук України [та ін. ; упоряд.: А. Г. Олененко та ін.]. — Василівка ; Запоріжжя : [б. в.], 2013. — С. 46. — (Василівська старовина ; вип. 1).

Григорьев, С.А. Воспоминания : мемуары художника / Сергей Григорьев ; сост. Иван Григорьев ; вступ. ст. А. Чебыкина. — Киев : Шкільний світ, 2010. — 83 с. : ил.

– 100 років (1922) від дня заснування с. Зразкове Більмацького (нині Смирновської ОТГ Пологівського) району

Література:

Зразкове // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства Ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від. — Запоріжжя : Тандем-У, 2006. — Вип. 2. : (Великобілозерський, Кам’янсько-Дніпровський, Куйбишевський, Михайлівський, Оріхівський, Пологівський, Розівський, Токмацький райони). — С. 83.

– 100 років (1922) від дня смерті Дениса Миколайовича Мови (справжнє прізвище Петров) (1860, м. Бердянськ – 1922, м. Одеса), українського оперного співака та актора.

Література про життя та діяльність:

Мова Денис Николаевич // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. / под общ. ред. В. И. Михайличенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. — Т. 3 : С – Я. — С. 868.

***

Кравченко, В. Денис Мова – знаменитый тенор из Бердянска / Валерий Кравченко // Півден. зоря. — 2021. — 3 черв. (№ 23). — С. 13 ; 10 черв. (№ 24). — С. 13.

– 100 років від дня народження Петра Івановича Голядкіна (Галяткіна) (1922, с. Носково Дмитров. р-ну Москов. лбл., РФ – 26.11.1943, с. Розумівка Запоріз. р-ну), Героя Радянського Союзу. Старший сержант Галяткін (Голядкін) особливо відзначився під час визволення с. Розумівка Запорізького району.

Література про життя та діяльність:

Галяткин (Голядкин) Петр Иванович // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья / сост. : О. Елец, В. Черепанов ; фотографии И. Гумена. — Запорожье : [Запоріжжжя], 2010. — С. 31.

Улица Голядкина // Весна Победы нашей / [авт. кол.: Короленко В. Д. (рук. проекта) и др.]. — Запорожье : АА Тандем, 2010. — С. 175.

– 100 років від дня народження Дмитра Трохимовича Кравченка (1922, с. Степок Давидів. вол. Мелітоп. пов. – 1993, смт Якимівка), учасника бойових дій Другої світової війни, кавалера ордена Слави ІІІ ступеня (1944)

Література про життя та діяльність:

Арестенко, Г. П. Кравченко Дмитрий Трофимович // Арестенко, Г. П. Солдатская слава Акимовщины : 75-ой годовщине освобождения Украины от фашистских захватчиков посвящается / Г. П. Арестенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — С. 145–148.

– 100 років (1922) від дня заснування с. Крижчене Чернігівської територіальної громади Бердянського району.

Село розташоване за 20 км на північний захід від смт Чернігівка та за 27 км від станції Верхній Токмак, вздовж балки Крижчиної (Кайкулки).

Історія заселення пов’язана з проведенням земельної реформи в 1922 році, сюди й переселилися, отримавши землю, новогригорівці. Назване за назвою балки Крижки – Крищине. З 28.09.1958 року перейменовано у Крижчене, цього ж року до Крижченого приєднали село Новопавлівку і вона становить південно-західну частину сучасного села. С. Новопавлівка засноване в 1914 року як хутір села Петропавлівка. Переселилося 30 сімей, які до 1924 року побудували будинки, а також початкову школу.

В умовах НЕПу селянам, які мали бажання працювати, вдалося організувати господарство, отримати прибутки. Курс більшовиків на колективізацію привів до витіснення з села так званих «куркулів». Розкуркулено було Івана Кислицького, народного умільця, який сам виготовив молотарку, косарку, крупорушку, які працювали від двигуна, сам надавав послуги селянам, ходив увесь у мазуті. Розкуркулили також Ф. Юхименка , Савченка, Іваненка, в якого діти залишилися сиротами, один син помер від голоду (Антон), а батьків вивезли на виселки «куркулі».

Унаслідок колективізації в селі була утворена комуна, яка в 1930 році прийняла Статут сільгоспартілі під назвою «Комунар», першим головою цієї артілі був Ф. Гладкий. У передвоєнні роки, завдяки важкій праці селян, було укріплено матеріально-технічну базу колгоспу, дещо покращився добробут селян, змінився зовнішній вигляд села, бо з’явився клуб та інші приміщення громадського призначення.

З початком Другої світової війни більшість чоловіків села йде на фронт, у полі та бригаді їх заміняють жінки й діти. У жовтні 1941 року село окуповують нацистські війська і встановлюють «новий» порядок. За роки окупації 32 жителі села були відправлені та поїхали добровільно на роботу в Німеччину. 5 із них втекли і повернулися додому, а Катерина Кравченко померла на чужині.

На фронтах воювало 53 жителі села, 34 з них загинули, земляки встановили на їх честь пам’ятні знаки в с. Крижчене, а також в с. Петровське. Під час голоду 1946–1947 років помер житель села Василь Кипа. Після війни село відбудовується та розвивається. В 1950 р. в результаті укрупнення місцевий колгосп було об’єднано з колгоспами сіл Зелений Луг та Петровське. Об’єднаний колгосп отримав назву ім. Димитрова. А 1959 року цей колгосп увійшов до складу колгоспу ім. Леніна з центром у с. Новомихайлівка. З 1966 року Крижчене стає 3-ю бригадою колгоспу «Україна».

За післявоєнні роки село розбудувалося, зміцніло, з’явилися ферми, новий клуб та інші громадські приміщення, відбудували школу.

За успіхи в праці орденом «Знак Пошани» нагороджено працівницю пошти Г. К. Борисенко та бригадира А. І. Білик, орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено водія Я. І. Зизу, тракториста М. П. Линника. Доярка Н. Д. Шепель удостоєна звання «Заслужений працівник сільського господарства УРСР».

На жаль, село потрапляє в розряд «неперспективних», у 1969 році закривають школу, молодь від’їздить з села, село старіє. На сьогодні в селі у 19 дворах проживає 25 осіб, переважно пенсіонери. У селі працює відділення зв’язку та ФАП. Селяни здають землю в оренду декільком сільгоспвиробникам.

(М. М. Єременко)

Література:

Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 166.

Князьков, Ю. П. Крижчене // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня.— Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни).— С. 228.

Єременко М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 307–308.

– 100 років (1922) від дня заснування с. Петропавлівка (до 2016 р. – Петровське) Чернігівської територіальної громади Бердянського району.

Розташоване за 23 кілометри в північно-західному напрямку від села Чернігівка та 30 кілометрів від станції Верхній Токмак-І.

Засноване 1922 року переселенцями з с. Петропавлівка Пологівського району. Першими поселенцями були К. З. Шолух, Т. Дячко, А. Таран, Г. Вільховий, Ф. Кобізький, І. К. Ващенко, Л. Кобилешний, М. Лемешко, І. Щербаха, К. Кишко. Одними з перших поселенців були й 5 братів Дмухів: Єпіфан, Артем, Никифор, Данило, Василь, які своїми силами змайстрували млин-вітряк, що слугував усьому селу. Навіть після колективізації вони працювали у цьому млині. До літа 1924 року хутір був майже повністю заселений. Спочатку хутір називали «восьмаки», від назви 8-го земельного наділу, на якому він був забудований. Потім назвали хутір Ново-Петровський. А пізніше, в 1927 році, назвали село Петровське на честь першого всеукраїнського старости Г. Петровського. У 2016 році на виконання Закону про декомунізацію перейменували в Петропавлівку.

Кожен селянин отримав по 2,5 га землі, які обробляли коровами й кіньми, часто в супрязі з сусідами. Незважаючи на податки, в період НЕПу господарства розвивалися.

У 1928 році на одній та другій вулиці утворилися ТСОЗи, куди ввійшло по 17–18 господарів. Ці об’єднання були створені, в основному, для спільного придбання техніки та інвентаря.

На початку 1930 року в селі утворили колгосп, який назвали ім. Петровського, першим головою став Г. Калина. Колективізація супроводжувалась витісненням «заможних» селян з села. Так, Захара Бойка, Семена Парьоху, Омелька Дмуха (в нього був магазин), Петра Дмуха, Івана Коваленка було розкуркулено і вислано за межі району на виселки №3, Іван Іванович Коваленко помер там із голоду в 1933 році. До колгоспу вступили в основному бідні господарі. При розподілі землі колгоспу було наділено кращу землю, це не влаштувало середняків, які з косами, вилами та граблями виступали проти активістів та комсомольців. У 1930 році в селі вже було утворено осередок компартії з 7 чоловік та комсомольську первинну організацію, але до кровопролиття не дійшло.

Слабкість колгоспу, небажання середняків вступати в нього, призвели до того, що він розпався, і в 1931 році було утворено комуну, яку в 1934 році реорганізували в колгосп.

Землі колгоспу обслуговувала техніка Комунарівської МТС, яку було виділено з Чернігівської МТС в 1934 році і розміщено в с. Новомихайлівка. Першими трактористами в селі були Сергій Ващенко, Євдокія Пода, Василь Філобок, Герасим Багатир.

З початку заселення селяни дбали про освіту дітей, в 1924 році громадою було побудовано початкову школу, а цеглу на школу отримали від КНС с. Петропавлівка. Першим учителем на громадських засадах був Сергій Ващенко. У період голодомору 1932-1933 років помер від голоду А.Михайленко. Не минули село і сталінські репресії. Так, Василь Копил за частівку, яку він заспівав у клубі: «Ходить Сталін на мосту, варить затірку густу, Ленін ходе та свистить, нічим затірки мастить!», того ж вечора був «забраний» з дому і репресований, як і голова колгоспу Федір Дука.

Перед війною колгосп зміцнів, покращився дещо добробут людей. Мирну працю людей перервала війна. З початком війни більшість чоловіків пішли на фронт. Під час окупації нацисти встановили жорсткий окупаційний режим, вивозили сільгосппродукти, забирали молодь до Німеччини, а частина їхала добровільно, – це 18 юнаків та дівчат, троє з них там загинули, а саме: Ганна Омельченко, Ганна Кишко та Марія Ващенко. А комуніста Петра Кіндратовича Ващенка було спалено нацистами в концтаборі.

На фронтах Другої світової війни воювало 86 петровчан, загинуло 57. При визволенні села від нацистських загарбників загинули 28 воїнів 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусу 2-ї гвардійської армії Південного фронту, ще 6 воїнів померли в шпиталях.

На честь загиблих в 1961 році в селі біля школи було зведено меморіальний комплекс. Завдяки великій пошуковій роботі місцевого ентузіаста Володимира Івановича Щербахи та червоних слідопитів школи, було встановлено імена загиблих, збудовано згаданий комплекс, а також у 1974 році збудовано меморіальний комплекс на честь воїнів-земляків, які загинули на війні, та насаджено парк Слави. Ці два комплекси та парк Слави є окрасою сьогоднішнього села Петропавлівка.

У важкі повоєнні роки селяни, яким із війни залишилося два розбиті трактори та комбайн, який 1-й повоєнний рік тягали вручну, відновили виробництво. В 1950 році в результаті укрупнення колгоспів місцевий колгосп було об’єднано з колгоспами сіл Крижчене та Зелений Луг, об’єднаний колгосп отримав назву ім. Димитрова, центральна садиба колгоспу знаходилась у с. Петровське. А в 1959 році цей колгосп увійшов до складу колгоспу ім. Леніна с. Новомихайлівка, а з 1966 року с. Петровське стало 4-ю бригадою колгоспу «Україна».

За післявоєнні роки село розквітло, зміцнилася база господарства. За високі успіхи в роботі комбайнера М. А. Дмуха було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а колгоспника Г. Д. Кишка та зав. фермою К. К. Рожко – орденом Знак Пошани. Уродженка села М. К. Михалько (Вайновська) удостоєна звання Заслужений вчитель України, стала кандидатом педагогічних наук, доцентом. В 1966 році в селі збудували нову восьмирічну школу, в селі налічувалось 98 будинків.

Але поступово село потрапляє в розряд неперспективних, у 1977 році школу закривають, молодь від’їздить із села. На 01.01.2021 року в селі в 26 будинках проживало 52 жителів, функціонує магазин. У селі проживають, в основному, пенсіонери. У селі працює сільгосппідприємство ТОВ «Новополтавка».

(М. М. Єременко)

Література:

Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 187.

Князьков, Ю. П. Петровське // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. — Запоріжжя : Тандем-У, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 236.

Єременко М. Петровське // Єременко М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 308–310.

– 90-річчя трагедії Голодомору 1932-1933 рр. на Запоріжжі.

«У тридцять третьому було стільки горя,

що й на воловій шкурі не спишеш…».

(Онисія Неліпа, свідок Голодомору)

Важко не погодитися з твердженням В. Винниченка стосовно української історії, яку не можна читати «без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження». Особливо це висловлювання стосується найтрагічнішої зі сторінок в історії України – Голодомору 1932 1933 років.

Не оминув найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини й славетний Запорізький край.

За радянських часів інформацію про криваві сторінки свідомо приховували. Навіть згадка про ці події чи спроба їх досліджувати могла коштувати людині волі й навіть життя. Лише наприкінці перебудови, на хвилі українського національного відродження, почали оприлюднювати жахливі факти цієї трагедії. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932–1933 років актом геноциду українського народу.

Колективізація сільського господарства обернулася катастрофою. Тисячі запорізьких селян розкуркулили і вигнали зі своїх домівок. Село розорялося, занепадало.

«Знову, як і 8 років тому, заберуть останнє, а народ наш залишать помирати голодною смертю», – застерігала одна з нелегальних листівок, яка поширювалась у 1930 році від імені підпільного Українського Революційного Комітету і стала відома запорізькій партійній номенклатурі.

Державні заготівлі хліба після 1928 року набули характеру примусової хлібоздачі. Їх обсяги постійно зростали. У 1930 році план по Мелітопольському району визначили в 14 тис. т., у 1931 р. – 20 тис. т. 5 червня 1932 року бюро райкому партії змушене було констатувати – виконання плану хлібозаготівлі становить 41,5% від запланованого. Урожай 1932 р. виявився гіршим за попередні роки. На Запоріжжі його оцінювали близьким до середнього, а отже, збір міг забезпечити прохарчування населення. Проте держава прирекла народ на голодне животіння, забравши майже весь зібраний урожай.

Непомірно високе оподаткування українських селян передбачало забезпечити зерном неврожайні російські регіони, створити стратегічний запас для Червоної армії та надати продовольство для промислових районів України. У Запорізькій губернії, як і в інших неврожайних губерніях, збирався продподаток, кількість якого дорівнювала валовому збору. Затверджуючи норми продподатку, політбюро ЦК КП(б)У постановило: ставки для Запорізької, Донецької та Миколаївської губерній залишити без змін.

Більшовицько-радянський режим розробив на державному рівні цілу методику застосування репресивно-каральних заходів, метою яких було не стільки відібрати хліб у селянства, як зламати його волю до опору системі.

Щоб припинити голодну смерть селян, керівництво деяких районів та сільрад осмілювалося протистояти такій політиці. До керівників 11 районів Дніпропетровської області застосували судові репресії. У цьому плані загальновідомими стали такі справи, як «Оріхівська», «Чубарівська», «Орлянська», «Великотокмацька» та інші.

У серпні 1932 року територію нашого краю облетіла постанова ВЦВК і РНК СРСР від 7 серпня «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності», охрещена в народі як «закон про п’ять колосків». Відповідно до постанови, розкрадання колгоспного майна каралося позбавленням волі на строк понад 10 років або розстрілом. Дослідники зазначають, що на підставі порушення цього закону в Дніпропетровській області до 5 грудня 1932 р. засудили 5 215 осіб, з яких 1 174 – до розстрілу.

В. Молотов, Л. Каганович, С. Косіор та В. Чубар особисто побували в районах нашого краю. Їхні візити супроводжувалися адміністративними заходами, необґрунтованою критикою, погрозами.

З 14 грудня 1932 р. С. Косіору і В. Чубарю надали право припиняти постачання товарами районів, де не виконали план хлібозаготівлі. Зберігся один із списків районів, до яких не дозволявся ввіз промтоварів. На першому місці у списку стоїть Дніпропетровська область, найчисельніша за кількістю таких районів.

Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Але й у містах половині не судилося вижити. Для похоронних команд Дніпропетровська, Бердянська, Мелітополя, Запоріжжя стала звичною вранішня чистка вулиць від трупів.

На початку 1933 року норма хліба для робітників була зменшена з 700 г до 100 г У значно кращому становищі перебували провідники партійно-державного курсу. На одному з засідань комісії при Мелітопольському районному партійному комітеті були затверджені норми постачання продуктами харчування та промисловими товарами керівного складу. Вони передбачали на голову сім’ї щодня 800 г хліба (400 г на утриманця), місячні норми круп становили 2,5 кг, олії 400 г, 3 банки консервів, 2 кг риби, 1,5 кг цукру, 4,4 кг м’яса, 200 г масла вершкового тощо.

Офіційної статистики Голодомору не існує. У збірниках документів опубліковані розрізнені та неповні відомості в рамках районів і областей. Частина матеріалів, яка стосувалася констатації смерті від голоду, не доходила навіть до місцевих органів влади. Дослідники називають Дніпропетровську область серед тих, де смертність сягнула найвищого рівня – до 20–25 % населення.

Щоб якось приховати катастрофічні наслідки голодомору, у серпні 1933 року при Раді народних комісарів СРСР був створений Всесоюзний переселенський комітет, який мав координувати переселення сімей у спустошені регіони. У Бердянський район передбачалося переселити 1500 родин, до Коларівського та Нововасилівського – по 1 тис., до Великобілозерського – 500 родин.

За соціально-демографічними наслідками Голодомор 1932-1933 рр. виявився найтрагічнішим, перевершивши усі голодомори в Україні. Пішли з життя люди старшого віку – носії національного коду, найбільш працездатні та творчі люди, діти – їхнє майбутнє. Частина населення безповоротно мігрувала.

Голодне лихоліття 1932-1933 років – невигойна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь.

(Н. В. Скрипак)

Література:

Гудзь, В. В. Історіографія Голодомору, 1932–1933 років в Україні / В. В. Гудзь ; Віктор Гудзь. — Мелітополь : [Вид. Однорог Т.В.], 2019. — 1156 с.

Шугальова, І. М. Заклади державного піклування над дітьми напередодні та в роки Голодомору, 1932–1933 / І. М. Шугальова, Р. Л. Молдавський ; Інна Шугальова, Роман Молдавський ; Запоріз. нац. ун-т, Держ. архів Запоріз. обл., Запоріз. наук. тов. Я. Новицького. — Запоріжжя : [Интер-М], 2019. — 252 с. : іл., табл.

Спокута : альманах / Наук.-ред. підрозділ «Реабілітовані історією» при ЗОДА ; Фролов М. О. (голова) ; П. П. Ребро (кер.). № 8–9 : Голодомори на Запоріжжі (1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 рр.) : статті, документи, спогади. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. — 520 с.

***

Турченко, Ф. Дитяча смертність у роки Голодомору 1932–1933 років у Запоріжжі / Турченко Ф., Шугальова І. // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор, 1932–1933 років: втрати української нації» : Київ, 4 жовтня 2016 року / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка [та ін. ; упоряд.: Ю. Коцур]. — Київ : [Вид. Олег Філюк], 2017. — С. 109–115. — Бібліогр. : 33 назв.

Ігнатуша, О. М. Сталінським шляхом: голодомор 1932–1933 рр. у Запорізькому краї / О. М. Ігнатуша // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / [редкол.: В. І. Воловик (гол. ред.) та ін.] ; Держ. вищ. навч. закл. Запоріз. нац. ун-т Мін-ва освіти і науки України. — Запоріжжя : Просвіта, 2009. — Вип. 22. — С. 35–39.

Електронні ресурси:

Голодомор 1932-1933 років в Україні: документальні свідчення [Електронний ресурс] : [бібліогр. список] / Від. наук. інформації та бібліографії ЗОУНБ. — Запоріжжя : ЗОУНБ, 2020. — 8 дж.

Голодомор в Україні (1929–1933 рр.) (1989–2007) [Електронний ресурс] : [бібліогр. список] / Від. наук. інформації та бібліографії ЗОУНБ. — Запоріжжя : ЗОУНБ, 2017. — 162 дж.

Онушко-Тиховська, Л. Не забуваймо 1932–1933 р.р. [Електронний ресурс] / Л. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська, Лєна ; Відділ автоматизації та інформатизації ЗОУНБ. — Запоріжжя : ЗОУНБ ім. О. М. Горького, 2007. — 264 с. : іл. — Режим доступу: http://zounb.zp.ua/sites/default/files/Golodomor-1932-33.rtf

– 90 років (1932) від дня утворення Дніпровського водосховища.

Література:

Яцик, А. В. Дніпровське водосховище // Енциклопедія сучасної України / гол. редкол.: Дзюба І. М. (співголова) ; НАН України, наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енцикл. досліджень НАН Українию. — Київ : [Поліграфкнига], 2008. — Т. 8 : Дл –Дя. Додаток : А – Ґ. — С. 41.

Барабоха, Н. М. Дніпровське водосховище // Барабоха, Н. М. Топонімічний словник-довідник Запорізької області : природні топоніми / Н. М. Барабоха, О. С. Арабаджі, О. П. Барабоха. — Мелітополь : ВБ ММД, 2005. — С. 22.

– 90 років (1932) від дня заснування Михайлівського вищого професійного училища.

– 90 років (1932) від дня заснування бібліотеки Бердянського державного педагогічного університету.

Література:

Война, Л. Й. Бібліотека Бердянського державного педагогічного університету // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка [та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2003. — Т. 2 : Б – Біо. — С. 646.

— 90 років (1932) від дня заснування Бердянської центральної районної бібліотеки.

Література:

Бердянська центральна районна бібліотека // Публічні бібліотеки Запорізької області : довідник / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 37.

— 90 років (1932) від дня заснування бібліотеки Таврійської державної агротехнічної академії та її бібліотеки.

Література:

Петрова, Л. О. Бібліотека Таврійської державної агротехнічної академії // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка [та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2003. — Т. 2 : Б – Біо. — С. 708.

– 90 років (1932) від дня заснування санаторію «Великий Луг» (м. Запоріжжя).

– 90 років (1932) від дня заснування літературного об’єднання «Парус» (м. Бердянськ).

Бердянське літературне об’єднання – одне з найперших в Україні. Його засновник – особистість героїчна і досить легендарна – Дем’ян Захарович Семенов (1906–1944), який в січні 1932 року організував при Бердянській районній газеті перше літературне об’єднання. Д. Семенов на той час був автором збірки повістей про робочих «Виклик кинуто», працював над романом про шахтарів Донбасу «Пласти у вогні», що вийшов у світ 1934 року. У 1941 році написав книгу «Гнів народу».

Друга світова війна перервала творчо-літературний процес у Бердянську. Дем’ян Семенов пішов на фронт в листопаді 1943 року, будучи членом Спілки письменників. У званні гвардійського лейтенанта був політпрацівником, командував підрозділом. Загинув Дем’ян Захарович 12 березня 1944 року в селі Новопетрівка Снігурівського району Миколаївської області, кинувшись з гранатою під ворожий танк. Його ім’я викарбуване на меморіальній плиті в приміщенні Спілки письменників України.

Далі сліди літературного об’єднання губляться. Лише в 1960 році, коли редактором головної газети Бердянщини став Михайло Федорович Кривошей, літературне об’єднання відродилося та отримало назву «Парус». Він керував об’єднанням більше 20 років (1960–1983). За його дорученням заняття в об’єднанні проводили журналісти редакції Л. Філатов, В. Семеновський, Л. Дервішова, М. Тішаков. Миколай Ілліч Тішаков набув у спадщину «Парус», який відвідували всього чотири поети: Леонід Талан, Євген Соломонов, Яків Багрій, Сергій Дудик. До квітня 1984 року налічувалося вже понад 20 чоловік, проводилися поетичні виступи на підприємствах, в санаторіях.

В 1960–1985 рр. в газеті «Південна зоря» раз на місяць виходила «Літературна сторінка», яка містила поетичні та прозові твори членів об’єднання.

Період перебудови, час великих змін наклав свій негативний відбиток на об’єднання поетів в Бердянську. Воно перестало існувати. І лише 1998 року Анатолій Смолянінов порушив питання про відродження об’єднання «Парус».

У 2003 році керівником літературного об’єднання «Парус» стала Ірина Русакова. Вона залучила до об’єднання до тридцяти чоловік, в тому числі близько десяти юнаків і дівчат. Літературне об’єднання «Парус» було зареєстровано, набуло статусу легально діючої організації.

У 2007 році побачила світ збірка «О, муза рифмы, дай мне слово», пізніше – авторські книги Л. Прокопович, Р. Чабан, Є. Бабкіної. Композитор Г. Горбач випустив збірник пісень на вірші бердянських поетів. Великим досягненням стала поява збірки віршів «Антологія поезії», в якій зібрана творчість всіх поетів Бердянська за весь час його існування.

Сьогодні літературне об’єднання «Парус» – це поетична школа, де можна зіставити свою творчість з кращими віршами представників цього об’єднання, набувати знання з теорії віршування та отримати дружню пораду. «Парус» гостинно відчиняє двері усім, хто любить літературу.

(Н. В. Скрипак)

Твори членів літературного об’єднання «Парус»:

О, муза рифмы, дай мне слово : поэтический сборник бердянских авторов / сост. И. Русакова. — Бердянск : [Б. и]., 2007. — 276 с.

***

Прокопович, Л. П. Золоте вікно / Л. П. Прокопович ; Любов Прокопович. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. — 260 с.

Прокопович, Л. Берег любові : поезії / Л. Прокопович. — Бердянск : [б. в.], 1996. — 39 с. : іл.

***

Чабан, Р. П. Слепой надеждою живу… : сборник стихов / Р. П. Чабан ; Раиса Чабан. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. — 300 с.

Чабан, Р. П. Я люблю – прости мою вину… : сб. стихов разных лет / Р. П. Чабан ; Раиса Чабан. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. — 356 с.

Література про життя та діяльність:

Русакова, И. Праздник высокого слога / Ирина Русакова // Півден. зоря. —2013. — 21 берез. (№ 32). — С. 7.

Чабан Р. В январе 2012 года ЛитТО «Парус» исполнилось 80 лет / Раиса Чабан // Півден. зоря. — 2012. — 10 трав. (№ 52). — С. 6.

Чабан, Р. Бердянск литературный / Раиса Чабан // Хортиця. — 2011. — № 3. — С. 69.

Інтернет-ресурс:

Чабан, Р. Бердянское литературное объединение «Парус» – одно из старейших в Украине [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://cutt.ly/uOTtIA8

— 90 років від дня народження Олени (Лєни) Іванівни Онушко-Тиховської (1932, с. Велика Білозерка), письменниці, публіцистки, літературознавця, активістки Української діаспори в Канаді. Мешкає в Онтаріо (Канада). В 1991 році приїздила в Україну.

Твори:

Мережі IV : поезії / Л. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська, Лєна. — Київ : Києво-Могилянська академія, 2012.

Мережі III : поезії. — Київ : Києво-Могилянська академія, 2009. —194 с.

Мережі II : поезії / Л. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська, Лєна. — Київ : Києво-Могилянська академія, 2003.

Ліра : поезії / Л. Тиховська ; Тиховська, Лєна. — Київ : Вид-во Олени Теліги, 2001. — 80 с.

Гумор у побуті / Л. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська, Лєна. — 2000.

Мережі I : поезії / Л. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська, Лєна. — Київ : Києво-Могилянська академія, 1998.

***

Вірші / Тиховська Л. // Онушко-Тиховська Л. Лекції з української літератури : [хрестоматія] / Л. І. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська Лєна Іванівна. — Київ : Вид-во Олени Теліги, 2006. — С. 379–383.

Літературознавчі видання:

Лекції з української літератури : [хрестоматія] / Л. І. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська Лєна Іванівна. — Київ : Вид-во Олени Теліги, 2006. — 392 с.

Публіцистика:

Не забуваймо 1932-1933 р. р. / Л. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська, Лєна. — Київ : Києво-Могилянська академія, 2007. — 264 с.

Електронні ресурси:

Не забуваймо 1932-1933 р. р. [Електронний ресурс] / Л. Онушко-Тиховська ; Онушко-Тиховська, Лєна ; Відділ автоматизації та інформатизації ЗОУНБ. — Запоріжжя : ЗОУНБ ім. О. М. Горького, 2007. — 264 с. : іл. — Режим доступу : https://cutt.ly/4OTt5RW

Література про життя та діяльність:

Пічурін, О. Знаменита українознавець — уродженка с. Велика Білозерка Олена Онушко-Тиховська / Пічурін О., Бородкіна Д.; Пічурін Олександр, Бородкіна Діана // Краєзнавчі нариси Запорізької землі : ХХХУІІІ обл. краєзнав. конф. учнів. молоді : матеріали конф. [м. Запоріжжя, 21 листоп. 2018 р.] / КЗ «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства, спорту і екскурсій учнівської молоді» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя, 2019. — С. 24–27.

– 80 років (1942) від дня заснування Якимівської молодіжної підпільної групи (під керівництвом О. Макарова).

– 80 років від дня народження Анатолія Дмитровича Загорулька (1942, с. Кленове Богодухів. р-ну Харків. обл. – 28.05.2018, м. Енергодар), поета, члена Енергодарського літературно-творчого об’єднання «Резонанс».

Твори:

Осенняя пора ; Слово – начало жизни ; Урок Чернобыля ; Памяти Сергея Королева ; Автомобилистам ; Душе присуще чувство – радость ; Афганский ветер ; Чернобыль (30 лет спустя) ; Сыну Героя Советского Союза ; Строители всегда в почете : [стихи] / А. Д. Загорулько // По стерні / Енергодарське літературно-творче об’єднання «Резонанс». — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2019. — С. 122–131.

Слово о матери ; Свидание с родиной ; Воспоминания о детстве золотом ; Зимние грезы ; Заблудилась звезда ; Ночной Севастополь ; Памяти Севастополя ; Воспоминанья о былом ; // Резонанс души : сборник стихотворений / Энергодар. гор. лит.-творч. об-ние «Резонанс» ; П. П. Черноусов, О. С. Коваль, С. П. Вегнер [и др.]. — Запорожье : Дикое Поле, 2004. — С. 55–61.

Убит в эпоху перестройки ; Романс вечерний ; Облака ; Зимушка-зима ; Декабрьский мотив ; Энергодар зовет ; Таврическ ; Уходит день – приходит вечер : [стихи] / А. Д. Загорулько // Надежда : произведения поэтов Энергодара. — [Энергодар] : Энергодар, 1999. — Вып. 2. — С. 34–37.

Література про життя та діяльність:

Загорулько Анатолий Дмитриевич : [краткая биогр. справка] // Надежда : произведения поэтов Энергодара. — [Энергодар] : Энергодар, 1999. — Вып. 2. — С. 27.

Светлой памяти поэта // РОСТ. — 2018. — 31 мая (№ 21). — С. 22.

— 75 років (1947) від дня заснування профспілкової бібліотеки Палацу культури ПрАТ «Запоріжсталь».

Література:

Культурный цех комбината : [в т. ч. о профсоюзной библиотеке «Запорожстали»]// Запорожсталь. Симфония Металла : [70 лет. Годы. События. Люди] / авт.-сост. Н. Кузьменко, Н. Михайлов. — Запорожье : Тандем-У, 2003. — С. 348–350.

Рудик, Т. Дом любимой книги / Татьяна Рудик // Днепров. металлург. —2007. — 28 сент. (№ 39). — С. 7.

– 70 років (1952) 3-й дитячій лікарні (м. Запоріжжя).

– 70 років (1952) від дня заснування Бердянської районної бібліотеки для дітей.

Література:

Бердянська районна бібліотека для дітей // Публічні бібліотеки Запорізької області : довідник / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 37–38.

– 60 років (1962) від дня народження С. Ф. Кучурука, запорізького художника.

– 60 років (1962) від дня заснування школи-інтернату в смт Чернігівка Запорізької області.

– 50 років (1972) від дня заснування ВАТ «Електротехнологія» (Запорізький завод спеціального технологічного обладнання).

– 50 років (1972) від дня заснування КП «Експлуатаційно-лінійне управління автомобільних шляхів».

– 50 років (1972) від дня заснування ДО «Зірка» (м. Запоріжжя), одного з найважливіших стратегічних підприємств у системі Держрезерву України (зберігання нафтопродуктів).

Література:

ДО «Комбінат „Зірка”». Найкраща нафтобаза у системі Держрезерву // Золота книга Пошани Запорізької області. — [Київ : Четверта влада], 2021. — С. 27.

– 50 років тому (1972) була введена в експлуатацію перша типова інтернатна установа соціальної сфери області – Запорізький будинок-інтернат для ветеранів праці (нині – Запорізький геріатричний пансіонат).

– 50 років тому (1972) став до ладу плавальний басейн «Славутич» у м. Запоріжжі.

– 50 років (1972) від дня заснування спортивного клубу «Богатир» (м. Запоріжжя).

Історія клубу «Богатир» бере свій початок у далекому 1969 році. Тоді при важкоатлетичному манежі «Спартак» розпочала роботу перша в місті секція атлетичної гімнастики. 1 вересня 1970 року її очолив Валерій Пономаренко – один із засновників бодібілдингу як вітчизняного виду спорту, що веде до вдосконалення духа через досконалість тіла.

1972 року народився дитячо-юнацький спортивний клуб «Богатир», який практично з перших кроків розпочав виборювати нагороди. Переможний поступ клубу розпочався зі оглядового конкурсу з атлетичної гімнастики в м. Бердянську. Згодом, в 1973–1975 роках, запорізькі спортсмени здобувають перемоги у чемпіонатах України з атлетичного багатобор’я. На заваді молодим спортсменам стають відсутність матеріальної бази та недолугість методичного забезпечення, але загасити переможний шал в очах запорожців неможливо. Вони всією командою розвантажують вагони на залізничній станції Запоріжжя-2, таким чином заробляючи кошти для участі в турнірах. То були роки боротьби за життя та визнання. В спортивну історію назавжди вписані імена спортсменів захищавших честь клубу «Богатир»: Володимир Воскобійников, Олександр Горшков, Юрій Лупенко, Валентин Васильченко, Сергій Шапорников, Олександр Холом’єв, Анатолій Коротун, Сергій Пікалов, Олександр Ковальов.

З 1986 року спортивний клуб розпочали відвідувати й жінки. Вже через два роки на першому Всеукраїнському жіночому турнірі з успіхом дебютувала вихованка Андрія Долгокіра – Ліана Зубатенко.

Минав час, вдосконалювалася матеріальна база клуба, впроваджувалися сучасні методики навчально-тренувального процесу. Вихованці СК «Богатир» у складі збірної Запорізької області неодноразово ставали призерами на чемпіонатах України. Відтоді, як тричі поспіль запорізькі спортсмени вибороли Кубок України, цей трофей назавжди залишився серед нагород Спортивного клубу.

У квітні 1991 року клуб змінив очільника. Під керівництвом Леоніда Трюхана збереглися традиції та з’явилися новації розвитку СК «Богатир». За підтримки кафедри онкології Запорізького інституту вдосконалення лікарів був заснований та успішно функціонує реабілітаційний центр. Люди, що перенесли важкі оперативні втручання мають можливість відновлювати своє здоров’я в клубі.

Люди різного віку, від молоді до людей, що розміняли восьмий десяток, протягом 50 років щодня відвідують гостинні стіни спортивного клубу. Тисячі людей, що отримали фізичний і духовний розвиток, підтверджують просту істину та несуть кредо клубу – «В міцному тілі – здоровий дух!»

(І. І. Демчук)

Література:

40 лет спортивному клубу «Богатырь» / Запорож. обл. федерация бодибилдинга и фитнеса. — Запорожье : [б. и., б. г.]. — 15 с.

***

Ивко, А. Какие ее годы! : [о члене Запорож. клуба атлет. гимнастики «Богатырь» М. Я. Шаповаловой] // Запороз. Січ. — 2008. — 14 лют. (№ 31–33). — С. 11.

«Богатир» – альма-матір запорізьких культуристів // Запоріз. правда. — 2007. — 12 трав. (№ 68–69). — С. 4.

Арканов, К. Сила и красота «Богатыря» / Ким Арканов // Верже. — 2007. — 10 мая (№ 19). — С. 3.

Жаров, В. «Железные бабушки» / Виктор Жаров // Суббота плюс. — 2003. — 6 марта (№ 10). — С. 2.

Жаров, В. Санек, жизнь только начинается : [о тренере клуба атлетич. гимнастики «Богатырь» А. Еременко] / Виктор Жаров // Спортивное Запорожье. — 1998. — № 7. — С. 7.

Жаров, В. Кем бы мы были, если бы не было «Богатыря» / Виктор Жаров // Наш город. — 1992. — 3 окт. (№ 181–182). — С. 4.

Конкин, В. Притяжение «Богатыря» / Василий Конкин // Индустр. Запорожье. — 1987. — 22 июля (№ 140).—С. 4.

– 50 років (1972) від дня заснування санаторію «Лазурний» (м. Бердянськ).

— 50 років (1972) від дня заснування Енергодарської центральної міської бібліотеки.

Література:

Енергодарська центральна міська бібліотека // Публічні бібліотеки Запорізької області : довідник / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 13.

– 50 років (1972) від дня заснування самодіяльного народного вокального ансамблю «Яблунька» Палацу культури «Орбіта» м. Запоріжжя).

У 1972 році при Палаці культури «Орбіта» м. Запоріжжя був організований самодіяльний ансамбль «Яблунька» (художній керівник В. І. Лоскутов).

«Яблунька» – це народний колектив, який об’єднує робітників, інженерів, лікарів, педагогів. Першими учасниками колективу були: Катерина Мартиненко, Ганна Золотухіна, Галина Ковальова, Олена Пигида, Лідія Гребенюк, Тамара Кармазь, Ніна Супрун, Надія Архипенко, Надія Філіна, Любов Ткаченко, Світлана Коваленко, Тамара Ганзурова.

Вже в перший рік своєї діяльності ансамбль став володарем золотої медалі республіканського фестивалю самодіяльної народної творчості.

1975 рік в Києві ансамбль бере участь в концерті майстрів мистецтв і колективів художньої самодіяльності в Палаці культури «Україна». Концерт був організований для передовиків виробництва, які брали участь в республіканській нараді.

У 1976 році ансамбль став лауреатом республіканського свята військово-патріотичної пісні в Краснодоні. І через місяць після свята постановою Президії Українського республіканської ради профспілок колективу присвоєно звання «народний». Також в цей період зав’язується цікавий творчий союз із танцювальним колективом «Першотравневець» з Бердянська – починаються спільні концерти в Бердянську, Мелітополі, Кременчуці, Запоріжжі, Полтаві та Вінниці.

У 1979 році ансамбль стає дипломантом Всесоюзного фестивалю самодіяльної творчості трудящих.

З 1980 років «Яблунька» гастролює Польщею: Варшава, Вроцлав, Катовіце, Закопане, Лодзь, Краків… І вперше виступає з півгодинною програмою на республіканському телебаченні.

У 1981 році ансамбль отримав найвищу оцінку – 10 балів, взявши участь у телетурнірі українського телебачення «Сонячні кларнети».

1982 рік. 30-хвилинна передача по республіканському радіо, участь у звіті майстрів мистецтв Запорізької області у Києві і в концерті в ПК «Україна» перед делегатами XIII з’їзду профспілок республіки.

1984 рік. В Москві проходив запис на Всесоюзному радіо та 30-хвилинна передача на першому каналі.

1985 рік – Москва. Додатковий запис на Всесоюзному радіо і запис на Центральному телебаченні. В цей же час, знаходячись у Москві, ансамбль виступає на Виставці досягнень народного господарства і отримує диплом ВДНГ.

У 1986 році на фірмі «Мелодія» випускається перша велика платівка з піснями колективу «Яблунька».

З метою підготовки нового покоління для ансамблю, 1986 року створена підготовча група із дітей шкільного та дошкільного віку під назвою «Гілочка».

Вересень 2010 року. Хорова асамблея Запорізького краю зібрала в концертному залі Запорізької обласної філармонії 26 кращих вокальних колективів з усіх територій області. Учасники асамблеї змагалися в двох номінаціях – ансамблі та хори. Серед ансамблів одним з кращих журі і слухачі визнали колектив «Яблунька» (ПК «Орбіта», м. Запоріжжя).

2011 рік. Виступ в культурно-розважальній програмі на День міста Запоріжжя.

7 квітня 2012 року в концертному залі ім. М. Глінки обласної філармонії проводився обласний конкурс хорових та вокальних колективів. Переможцями у номінації «Вокальний ансамбль» став народний вокальний ансамбль «Яблунька», керівник – заслужений працівник культури України Василь Іванович Лоскутов. Учасників ансамблю нагородили кубком та дипломом лауреатів, а також вони отримали подяку за участь.

2013 рік. Колектив «Яблуньки» бере участь в гала-концерті фестивалю «Запорізький Спас», який проходив на території історико-культурного комплексу «700-річний запорозький дуб».

Січень 2014 року. За популяризацію національної культури, відродження звичаїв Запорізького краю, збереження традицій українського народу учасники ансамблю нагороджені дипломами та грамотами на Першому запорізькому фестивалі колядок і вертепів «Радуйся, земле!», який відбувся в центрі Запоріжжя.

У 2017 році колектив брав участь в обласному конкурсі хорових і вокальних колективів на базі комунального закладу «Титан» (м. Запоріжжя). Ансамбль «Яблунька» під керівництвом Віктора Олексійовича Гнідкова отримав ІІ місце у номінації «Вокальні ансамблі» та «Диплом учасника».

Серпень 2018 року. «Яблунька» виступає для гостей свята у концертно-розважальній програмі «Музичне рандеву» в Палаці культури «Орбіта».

10 березня 2019 року в Палаці культури «Орбіта» відбулась святкова концертна програма до свята за народним календарем «Масляна». У концерті взяли участь найкращі хорові колективи палацу, серед яких був і народний вокальний ансамбль «Яблунька».

26 травня 2019 року з нагоди 20-річчя народного хору «Родники» Палацу культури «Орбіта» та 80-річчя від дня народження керівника колективу заслуженого працівника культури України Василя Лоскутова у Палаці культури «Орбіта» відбувся концерт «Піснею озвучені роки» за участю ансамблю «Яблунька».

У жовтні 2020 року ансамбль виступав в Вознесенівському парку м. Запоріжжя – на честь Покровської ярмарки і Дня міста.

Кожний концерт «Яблуньки» – це справжнє свято української і російської пісні. Коли лунає пісня у виконанні «Яблуньки», на сцені немов оживають картини минулого і сьогодення, біль і радість нашої землі. В залі розквітають посмішки, лунають гучні оплески.

За весь свій творчий шлях ансамблю довелось виступати на різноманітних концертах нашого міста та інших міст України, гастролювали та брати участь у конкурсах не тільки в Україні, а і в інших країнах. «Яблунька» та її учасники мають багато нагород, звань та подяк.

Вже 50 років колектив ансамблю тримає стабільний творчий рівень, переживши і зміну часів, і зміну поколінь, але сама сутність завжди була постійною – високий професіоналізм. Завдяки вірі в найкраще, відданості творчій роботі як керівників, так і учасників, «Яблунька» й досі жива і сповнена творчою енергією.

(І. С. Мосур)

– 40 років (1982) від дня заснування творчого об’єднання самодіяльних художників та майстрів декоративно-ужиткового мистецтва «Самоцвіти Запоріжжя».

– 40 років (1982) від дня заснування народного хореографічного ансамблю «Ивушка» (м. Бердянськ).

– 40 років тому (1982) в Комунарському районі міста Запоріжжя почали будувати житловий масив «Південний».

Література:

1982: строят Южный, не хватает продуктов питания, салют Брежневу в Запорожье // Как это было : очерки истории Запорожского края. — Запорожье : [Изд. дом «Керамист»], 2009. — С. 75. — На обл. 1948–2009. Суббота плюс: гл. газета Запорожья.

Новый жилмассив // Новое Запорожье : хроника развития большого города, 1921-2006 : 85 лет названию города / [авт.: У. Кузьменко и др.]. – Днепропетровск : АРТ-ПРЕСС, 2006. – С. 148.

***

Жизнь на Песках // Афиша. — 2008. — № 15 (28 июля – 10 авг.). — С. 17.

Жаров, В. Венеция на «Песках» – это реально : [план развития жилмассива «Южный» до 2025 г.] / Виктор Жаров // Запороз. Січ. — 2007. — 24 трав. (№ 95–97). — С. 4.

«Спальня» в песках // За алюминий. — 2000. — 9 нояб. (№ 43). — С. 4.

Коляда, О. Однажды на «Песках» / Ольга Коляда // Наше время. — 1998. — 15 окт. (№ 45). — С. 14 ; 22 окт. (№ 46). — С. 13 ; 19 нояб. (№ 46). — С. 13.

Яковенко, В. Пески? Значит, «Южный» // Индустр. Запорожье. — 1994. — 9 авг. (№ 119). — (Верже ; № 28).

Рой, И. Утерянный рай на «Песках» / Игорь Рой // Выбор. — 1991. — № 23 (июнь). — С. 8.

Корниенко, О. Жилмассив «Южный» // Индустр. Запорожье. — 1985.—24 февр. (№ 39). — С. 2.

– 30 років (1992) від дня заснування Мелітопольського міського центру соціальних служб для молоді.

– 30 років (1992) від дня заснування Бердянського інституту підприємництва (з 2007 р. – Бердянський університет менеджменту і бізнесу).

Література:

Бердянский университет менеджмента и бизнеса // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : ИД МГТ, 2013. — Т. 1 : А – Л. — С. 155–156.

Горбатко, В. В. «Бердянський інститут підприємництва» // Енциклопедія сучасної України. — Київ : [Поліграфкнига], 2003. — Т. 2 : Б – Біо. — С. 478.

***

Антошкіна Лідія Іванівна, ректор Бердянського університету менеджменту і бізнесу, доктор економічних наук, депутат Бердянської міської ради // Видатні запоріжці : альманах / [голов. ред. Наталія Кузьменко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 6.

– 30 років (1992) від дня заснування при Запорізькому обласному краєзнавчому музеї Східної археологічної експедиції.

Література:

Самар, В. А. К истории изучения Северного Приазовья – Лукоморья : (10 лет Восточной археологической экспедиции) / В. А. Самар, А. Л. Антонов // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 77–82.

– 30 років (1992) від дня заснування обласного товариства польської культури ім. А. Міцкевича.

– 25 років тому (1997) ландшафтному заказнику місцевого значення «Фогельрейх» (Більмацький район) надано статус заповідного об’єкта.

9 липня 1997 (25 років тому) розпорядженням голови обласної держадміністрації №338 ландшафтному заказнику місцевого значення «Фогельрейх», площею 60 га, що розташований в Кам’янському районі Запорізької області, на околиці села Вершина Друга в балці Чумачка і Вовчий яр, надано статус заповідного об’єкта.

Кам’янський район майже весь розташований в степовій зоні, однак лісові угіддя займають майже півтори тисячі гектарів. При чому ліс було насаджено ще у 80-х роках ХІХ сторіччя. В ньому ростуть дуб, сосна, клен, акація, ясен. Характерні для Приазов’я ландшафти з виділеними скелями й гранітними виступами, вкриті степовою рослинністю. Також природним елементом характерного ландшафту є балки з оголеними скелями.

Заказник виконує функції збереження й відновлення природних ландшафтів.

(Н. В. Шадара)

Література:

Байдіков, А. І. Сучасні екостани ландшафтних комплексів Запорізької області в контексті обґрунтування регіональної екомережі / А. І. Байдіков // Український географічний журнал. — 2006. — № 4. — С. 38-44.

Коломійчук, В. П. Екологічна мережа Запорізької області / В. П. Коломійчук, В. П. Воровка, В. О. Демченко // Заповідна справа в Україні. — 2010. — Т. 16 (2). — С. 10–17.

– 25 років (1997) від дня заснування ТОВ «Таврійська ливарна компанія „Талко”» (смт Нововасилівка, Приазовський район).

ТОВ «Таврійська ливарна компанія „ТАЛКО“» – активне підприємство, завдяки сучасним підходам ведення бізнесу доводить стійкість, надійність і ефективність на ринку ливарного виробництва в Україні і за кордоном. Високий науково-технічний та інтелектуальний потенціал дозволяє підприємству вирішувати практичні завдання будь-якої складності в сфері лиття. Партнерами компанії є провідні європейські та українські виробники в галузях машинобудування, автомобільної промисловості, електрообладнання та інших.

Розпочиналося все у 1997 році, коли, відповідаючи на економічні виклики часу, група однодумців-ентузіастів з Мелітополя створила виробничо-комерційне підприємство «Ливарник». Практично з нуля, у приміщенні покинутого тваринницького комплексу селища Нововасилівка Приазовського (з 17.07.2020 – Мелітопольського) району, власним коштом формували виробничу базу. На чолі новоствореного підприємства став Олександр Вікторович Пшеничний, виробничий досвід якого розпочався ще у 1975 році на Мелітопольському заводі «Автокольорлит». За його плечима був чималий шлях: від слюсаря-інструментальника, плавильника, майстра та старшого майстра і нарешті до начальника цеху алюмінієвого лиття.

Вже через три місяці важкої праці ВКФ «Ливарник» виготовив першу партію відливок у власному ливарному цеху. А через рік – запустив другий ливарний цех, що дозволило збільшити обсяг випуску продукції і значно розширити її асортимент, запрацював механоскладальний цех.

Ринок диктував свої вимоги, колектив швидко реагував, підприємство розвивалося, змінювалися й позиції на ринку. 2001 року компанія змінює назву на ТОВ «Таврійська ливарна компанія „ТАЛКО“». 2002 року генеральний директор компанії О. Пшеничний став лауреатом Всеукраїнської програми «Лідери регіонів» та удостоєний міжнародної нагороди «Золотий Меркурій» за особистий внесок в оздоровлення економіки України та розвиток інтеграційних процесів.

Наразі виробничі потужності компанії дозволяють випускати щороку понад 3500 тонн алюмінієвого лиття і близько 320 тонн точного сталевого лиття, всього освоєний випуск більш ніж 380 видів відливок. ТОВ «Таврійська ливарна компанія „ТАЛКО”» є підприємством, яке обладнане сучасним устаткуванням і приладами, що дозволяють випускати високоякісне лиття з чорних та кольорових сплавів. Компанія має власне механоскладальне виробництво, де проєктується та виготовляється технологічне оснащення та прилади для механічної обробки, деталі і готові вузли на потребу власного ливарного виробництва. Фахівцями компанії розроблена і впроваджена система менеджменту якості. Система сертифікована на відповідність вимогам міжнародних стандартів. Технологічний процес виробництва передбачає контроль якості на всіх етапах виробництва. Колектив не залишається осторонь і соціального життя регіону.

Девіз компанії: відкритість у стосунках, надійність у зобов’язаннях, рішучість у діях.

(Ж. Д. Назаренко)

Література:

ТОВ «Таврійська ливарна компанія „ТАЛКО”» // Запоріжжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Ф. Турченко та ін.]. — [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. — С. 340–343.

Інтернет-ресурси:

ООО «Таврическая литейная компания „ТАЛКО”» [Электронный ресурс] // Агенство литья. — Режим доступа : https://cutt.ly/jOTuchx. — Дата просмотра : 7.04.2021.

«Таврическая литейная компания „ТАЛКО», ООО» [Электронный ресурс] // Союз литье : [сайт]. — Режим доступа : https://cutt.ly/uOTuFcZ. — Дата просмотра : 7.04.2021.

– 25 років (1997) від дня заснування КП «Градпроєкт» (м. Запоріжжя).

Землевпорядкування та розвиток інфраструктури міста потребують чіткої взаємодії між усіма суб’єктами земельно-правових відносин та їх регламентування. З метою поліпшення містобудівної дисципліни, ефективного використання земельних ресурсів та офіційного контролю цих процесів 1997 року було засноване державне підприємство «Градпроєкт». Підприємство стало повним правонаступником прав та обов’язків, пов’язаних з діяльністю госпрозрахункового проєктно-виробничого архітектурно-планувального бюро при головному управлінні архітектури та містобудування м. Запоріжжя, створеного рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради народних депутатів від 1 грудня 1988 року. 2003 року підприємство змінює форму власності на комунальну.

Основні види робіт, що виконує комунальне підприємство: топографо-геодезичні, проєктні та землевпорядні роботи, геодезичні та виконавчі зйомки, приватизація земельних ділянок, надання інформації з містобудівного кадастру м. Запоріжжя у вигляді витягів з ген- та топографічних планів. Структурно КП «Градпроєкт» складається з відділів топографо-геодезичних досліджень, земельних відносин і оцінки нерухомості, індивідуальної забудови міста, комплексної проєктної майстерні, муніципального кадастру, автоматизації і ГІС-технологій, матеріально-технічного забезпечення та адміністративного апарату. Коли 2004 року компанію очолив Євген Анатолійович Сидоренко — енергійна, рішуча, цілеспрямована людина з економічною освітою, відбулася реорганізація підприємства, проведена модернізація парку комп’ютерної техніки, введена в роботу програма зі створення локальної обчислювальної мережі. Все це дозволило підвищити якість послуг. КП «Градпроєкт» займає провідні позиції в своєму сегменті ринку. Серед його постійних партнерів – заводи «Запоріжсталь», «Запоріжкокс», «Запоріжвогнетрив», КП «Водоканал» та інші.

2017 року КП «Градпроєкт» знову змінює керівника. Коляда Володимир Анатолійович має великий досвід роботи в будівельній галузі, а також амбітні плани. Основний розвиток підприємства спрямований на створення єдиної міської геоінформаційної системи м. Запоріжжя. Так, наприклад, 2020 року міська влада доручила КП «Градпроєкт» створити карту розміщення існуючих МАФів та визначити перспективні місця для нових. Таким чином, можна виявити незаконні споруди та рекламні конструкції для демонтажу.

Діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, а також консультування з цих напрямків дозволяє підприємству акумулювати деякий фінансовий ресурс. Частину цих прибутків спрямовують на фінансову допомогу, зокрема, центральному парку культури та відпочинку «Дубовий гай» для усунення зауважень в роботі 12 атракціонів, на виплати заробітної платні колегам з КП «Управління капітального будівництва». Це була поворотна фінансова допомога. За допомогою звернулося й КП «Запорізький центр диспетчеризації громадського транспорту» з питання фінансування та впровадження системи диспетчеризації міста.

КП «Градпроєкт» має ліцензії та якісно виконує проєктно-дослідницькі, картографічні, землевпорядні та землеоціночні роботи, а також надає послуги населенню і юридичним особам в галузі архітектури під час легалізації об’єктів нерухомості та узгодження документації.

(Ж. Д. Назаренко)

Література:

КП «Градпроєкт» // Запоріжжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Ф. Турченко та ін.]. — [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. — С. 344

Інтернет-ресурси:

Частину прибутків КП «Градпроект» спрямують на поміч «Дубовці» та зарплатню працівникам «УКБ» // Запорожский проект расследований [Электронный ресурс] : [сайт]. — Режим доступа : https://cutt.ly/WOTu21G

В Запорожье коммунальное предприятие обязали часть своей прибыли направлять в КП «Управление капитального строительства» и КП «Центральный парк культуры и отдыха „Дубовая роща”» // ZаБор [Электронный ресурс] : [сайт]. — Режим доступа : http://zabor.zp.ua/www/node/154370. – Дата перегляду: 10.04.2021.

В Запорожье КП «Запорожградпроект» безвозмездно окажет финпомощь в 365 тысяч гривен центру диспетчеризации // 1 Первый Запорожский [Электронный ресурс] : [сайт]. — Режим доступа : http://1news.zp.ua/ru/v-zaporozhe-kp-zaporozhgradproekt— Дата просмотра : 10.04.2021.

Загорневский, В. В Запорожье создадут карту со всеми киосками в городе [Электронный ресурс] / Владислав Загорневский : [сайт]. — Режим доступа : https://cutt.ly/xOTioSj. — Дата просмотра : 10.04.2021.

– 25 років тому (1997) в м. Запоріжжі проходив перший міжнародний Меморіал заслуженого тренера України Геннадія Жиздика.

Література:

Геннадий Афанасьевич Жиздик // Звёзды запорожского «Металлурга» / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. — Запорожье : Просвіта, 2014. — С. 21–22, 88, 92, 98.

Ласков, М. Р. Футбол как первая любовь : повесть-версия о Геннадии Жиздике / М. Р. Ласков. — Днепропетровск : Пороги, 1992. — 60 с.

– 25 років (1997) від дня заснування запорізького видавництва «Прем’єр».

– 25 років (1997) від дня заснування газети «Мрія».

– 25 років (1997) від дня заснування газети «Место встречи» (м. Мелітополь).

– 25 років тому (1997) музей-заповідник «Садиба Попова» (м. Василівка) набув статусу самостійної юридичної особи.

– 25 років тому (1997) відбулося перепоховання запорізького поета Василя Діденка з Києва до Гуляйполя.

– 25 років тому (1997) в м. Запоріжжі проходив І Всеукраїнський фестиваль козацьких єдиноборств.

– 25 років (1997) від дня заснування Свято-Єлизаветинського жіночого монастиря (смт Комишуваха Оріхівського району).

Література:

Свято-Елисаветинский женский монастырь. — [Запорожье : Рик-2006, б. г.]. — 12 с. : ил.

***

Клименко, Т. Паломничество по святыням Запорожского края / Тамара Клименко // Бердянск православный. — 2018. — № 9 (сент.). — С. 11.

Чипигина, Н. В святой обители невест Христовых // Надежда. — 2007. — 23 нояб. (№ 47). — С. 1, 8.

Тяглая, Я. Что скрывают высокие стены монастыря // Мрія. — 2006. — 26 янв. (№ 5). — С. 22.

– 25 років (1997) від дня заснування Свято-Амвросієвського чоловічого монастиря (м. Токмак).

Література:

Мужской монастырь Преподобного Амвросия Оптинского // Клименко, Е. Бердянская епархия. Прошлое и настоящее : кн. посвящ. 10-летию со дня основания Бердянской епархии и 190-летию основания города Бердянска / Е. Клименко, Т. Клименко ; протоиерей Евгений Клименко, Тамара Клименко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — С. 128–129.

Шуляк, Д. Свято-Елизаветинский женский монастырь // Путём апостола Андрея : очерки истории Православия в Запорожском крае : к 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии. — [Запорожье : б. и.], 2012. — С. 501–502.

Мужской монастырь преподобного Амвросия Оптинского, г. Токмак // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. — [Запорожье : б. и., 2011]. — С. 99 : ил.

***

20 лет обители преподобного Амвросия Оптинского // Бердянск православный. — 2018. — № 6 (июнь). — С. 6–7.

– 25 років тому (1997) в м. Запоріжжі (при 9-й міській лікарні) заснована церква.

– 20 років тому (2002) відбувся І регіональний фестиваль виконавців на духових та ударних інструментах «Таврійські сурми» (м. Мелітополь).

– 20 років (2002) від дня заснування народного вокального гурту «Гарячі серця» Василівського Центру культури і дозвілля.

– 10 років (2012) від дня заснування громадської організації «Бердянське громадське товариство з вивчення національно-культурної спадщини болгар Приазов’я ім. Мішо Хаджийського».

Бердянському болгарському товариству ім. Мішо Хаджийського при Бердянському краєзнавчому музеї – 10 років

Однією з найбільших етнічних груп Приазовського краю є численна болгарська діаспора. У 1861–1866 рр. з Бессарабії на землі Бердянського повіту Таврійської губернії переселилися перші 4300 болгарських родин, або 21500 чоловік, було засновано 34 болгарські колонії на місці колишніх ногайських аулів. Болгари зробили значний внесок в оволодіння приазовським степом. Працьовитий болгарський народ займався землеробством, вівчарством, городництвом, садівництвом, виноградарством, шовківництвом. Пустельний степ поступово перетворювався на квітучий край.

Вже понад півтора століття таврійські болгари компактно мешкають у трьох районах Запорізької області, займають третє місце за чисельністю населення у м. Бердянську та Бердянському районі, де нараховується 5 болгарських сіл: Софіївка, Андрівка, Полоузівка, Азовське, Трояни. Болгари дбайливо зберігають свої культурні традиції, звичаї, обряди, мирно співіснують з іншими народами багатонаціонального Приазов’я.

Вивченням, комплектуванням та актуалізацією фольклорної і етнографічної болгаристичних музейних колекцій багато років плідно займається Бердянський краєзнавчий музей (БКМ). У 2001 р. в стінах музею було відкрито експозицію «Болгари в Таврії. Історія та сучасність», яка охоплює період турецького поневолення Болгарії, переселення болгар з Бессарабії до Таврії, життя болгар в Приазов’ї, відродження болгарської національної культури. Експонати були зібрані під час експедицій у болгарських селах Бердянського району, в родинах відомих болгар.

У 2006 році, до 145-річчя переселення болгар з Бессарабії до Таврії, в музеї було відкрито нову експозицію – інтер’єр «Българска къща», в якій відтворено болгарський будинок середини ХХ ст. Бердянського району. В експозиції представлено предмети побуту – меблі, посуд, а також домоткані вироби, речі з вовни та шовку, срібні прикраси болгарських жінок, сімейні реліквії болгарських родин Бердянського краю. Це, наприклад, декоративний весільний посуд – «бикліци», дитяча колиска, дерев’яне корито «нуштува», фотопортрети у рамах, вишиті рушники «пішкірі» тощо.

Науково-дослідна робота БКМ у галузі болгаристики дозволили відкрити у 2012 році при музеї болгарське товариство з вивчення національно-культурної спадщини болгар Приазов’я імені Мішо Хаджийського. Відкриття товариства викликано необхідністю розширити коло співпраці музею з болгарською громадою Приазов’я, зокрема болгарськими селами Бердянщини, а також студентською, учнівською молоддю, яка вивчає болгарську мову, цікавиться болгарською культурою та історією. Товариство було засновано завдяки активній позиції директора БКМ Л. Ф. Ноздріної , адже за багато років її дослідницької, пошукової та просвітницької роботи на ниві болгаристики накопичився значний шар матеріалу, який чекав дослідження, видання та популяризації.

Від моменту заснування діяльність товариства спрямована на консолідацію болгарської спільноти Бердянського краю, налагодження взаємодії з навчальними закладами, де вивчають болгарську мову та культуру і співпрацю із Республікою Болгарія. Це щоденна робота зі збереження та примноження скарбів болгарської культури, видання багатого, неповторного фольклору болгарського народу, а також необхідна та актуальна справа популяризації творчості відомого болгарського письменника і поета Таврії Мішо Хаджийського (1916–1944).

Десятирічний шлях товариства у широкому етнокультурному просторі Приазов’я позначився багатьма здобутками. Це пошукова робота зі збору спогадів свідків історичних подій, науково-дослідницька та етнографічна робота, організація тематичних масових заходів і виставок, участь у загальноміських святах, науково-практичних конференціях. Налагоджено тісний взаємозв’язок з ініціативним комітетом м. Добрич (Болгарія), смт Суворове Ізмаїльського району Одеської області, болгарськими селами Бердянського району.

Щорічно БКМ спільно з болгарським товариством проводить зустрічі з сучасними болгарськими письменниками, фестивалі, масові заходи до пам’ятних дат в історії болгарського народу. Це, зокрема, свято звільнення Болгарії від османського поневолення, свято зустрічі болгарським народом весни – «Баба Марта», День слов’янської писемності та культури, а також пам’ятні заходи до ювілеїв українських болгаристів, які зростали на приазовській землі – 140-річчя визначного славіста, академіка М. С. Державіна , 110-річчя українського болгариста-культуролога О. Д. Кеткова , 100-річчя болгариста, перекладача М. Д. Малярчука та ін.

Простір просвітницької діяльності болгарського товариства постійно розширюється. Вже стала традиційною участь голови товариства Л. Ф. Ноздріної у всеукраїнських та регіональних конференціях, семінарах, колоквіумах, присвячених темам болгарської історії та культури, які проходять в Києві, Запоріжжі, Ізмаїлі, Судаку, Білгород-Дністровському, Мелітополі, Приморську та інших містах.

Здобутий досвід, численні багаторічні напрацювання, налагоджені комунікації дозволили організувати проведення наукових конференцій нашим товариством в стінах Бердянського краєзнавчого музею. За ініціативи голови товариства Л. Ф. Ноздріної відбулись дві всеукраїнські науково-практичні конференції – «Творчість болгарських письменників Бессарабії і Таврії ХХ ст.», присвячена 100-річчю від дня народження М.Д. Малярчука, та 105-річчю видання книги «Болгарскія колоніи въ Россіи» М. С. Державіна. Їх проведення стало можливим завдяки сприянню департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА та відділу культури виконкому Бердянської міської ради. Учасники конференції дізнаються більше про відомих і маловідомих, проте дуже талановитих болгарських письменників та поетів України: Марка Марчевського, Івана Гедікова, Миколу Фуклєва, Дмитра Маджарова, відкривають нові імена на літературному небосхилі сучасної болгарської літератури. Цікаві, різнопланові матеріали конференції опубліковані окремими збірками та користуються неабияким попитом у поціновувачів болгарської культури.

Члени Бердянського болгарського товариства ім. Мішо Хаджийського – постійні дописувачі всеукраїнської культурно-просвітницької газети болгар України «Роден край» і газети «Приморський степ», а також сайту національних меншин Запорізької області – national.zp.ua. Товариство активно веде свою сторінку у соціальній мережі «Фейсбук». Видавнича діяльність болгарського товариства – це значний сегмент його роботи. На сторінках книг висвітлюється історія заселення болгарами Таврії, розвиток болгарської культури та літератури, представлені унікальні зразки болгарського народного фольклору, збережені для нащадків.

У 2010 році, до 150-річчя переселення болгар з Бессарабії до Таврії, вийшла друком перша книга голови товариства Л. Ф. Ноздріної «Фольклор болгарских сел Бердянского района Запорожской области». Згодом, у 2014 році, відбулася презентація другої фольклористичної збірки Л.Ф. Ноздріної – «Песенный фольклор болгар Приазовья» з CD-диском аудіозаписів пісень в додатку. До видання увійшло більш як 100 болгарських народних пісень і 12 музичних творів, записаних у 70-80-х роках ХХ ст. в болгарських селах Бердянського і Приморського районів Запорізької області відомим бердянським музикантом, композитором і письменником В. М. Ізотовим.

У 2015 році болгарським товариством ім. Мішо Хаджийського проводилася робота над проєктом до 70-річчя переселення болгар Приазов’я на історичну батьківщину – Болгарію і 70-річчя від дня трагічної загибелі М. Хаджийського – організатора переселення таврійських болгар. У межах проєкту було налагоджено співпрацю з ініціативним комітетом м. Добрич (Болгарія); голова товариства Л. Ф. Ноздріна брала участь в онлайн-режимі по скайпу в регіональній конференції «Депортацията на таврийските българи от България в СССР през 1945 г.: премълчаната история» (м. Варна, Болгарія).

У 2016 р. реалізовано проєкт до 100-річчя від дня народження Мішо Хаджийського – проведені масові заходи, видано книгу Л. Ф. Ноздріної «Летописец Таврии». До збірки увійшли репринтні видання збірників письменника «Разлив» (1938) і «Нощите край Лозоватка» (1940) – унікальний літопис болгарських колоній Приазов’я. Це рання творчість письменника, видана болгарською мовою в Києві, у видавництві «Укрдержнацменвидав». Твори зберігаються тільки в архіві Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського і довгий час були недоступні широкому колу читачів. Та завдяки зусиллям Л. Ф. Ноздріної були зроблені фотокопії творів, і в результаті їхнього перевидання раритети стали відкриті численній болгарській діаспорі України.

До видання увійшли спогади про дитинство і юність письменника. З метою збору нових матеріалів про М. Хаджийського голова товариства Л. Ф. Ноздріна звернулась до історика, педагога В. Ф. Гогунської, яка мешкає в с. Преслав Приморського району. Валентина Федорівна передала родинні спогади про земляка, які розповідала її бабуся Г. П. Гогунська.

Допоміг у зборі спогадів доктор історичних наук, професор ЗНУ В. І. Мільчев, який люб’язно надав фонограми археографічних експедицій Запорізького національного університету 2001 року, зокрема, спогади колишнього односельця письменника – А. А. Маркова – учня Гюнівської школи Коларівського (Приморського) району Запорізької області. Записані з фонограм спогади були опубліковані у книзі і надали можливість розширити уявлення про особистість М. Хаджийського, відкрити нові аспекти його багатогранної громадської діяльності. Пам’ять про справжнього літописця приазовської землі увічнена на малій батьківщині митця – на будівлі Інзівської школи встановлено пам’ятну меморіальну дошку, школі присвоєно його ім’я.

У 2017 році болгарське товариство на чолі з головою Л. Ф. Ноздріною здійснило паломницьку подорож православними храмами Бердянського району. Надзвичайно приємно було відвідати старовинний храм середини ХІХ ст. в ім’я святих рівноапостольних Кирила і Мефодія в болгарському селі Полоузівка.

Історія відновлення Полоузівської церкви дуже цікава. Участь у її відновленні брала член нашого болгарського товариства Марія Лінник (Валентирова), уродженка села Полоузівка. Історія церкви бере свій початок з 1865 року, коли у с. Полоузівці, заснованому болгарами-переселенцями з бессарабського села Кирнички, було освячено величний кам’яний храм в ім’я Кирила і Мефодія. У роки Другої світової війни церква збереглася, але згодом влада віддала сільраді духовну оселю полоузівських парафіян без їхньої згоди, а сільрада створила в церкві будинок культури. З 1995 року пані Марія з однодумцями почала процес повернення церкви громаді за активного сприяння на той час благочинного району отця Петра (Мороза). На початку 2000-х рр. у храмі почалися богослужіння. Про історію повернення храму була опублікована стаття Л. Ноздріної «Репресована духовність Бердянщини: історія храму у болгарському селі Полоузівка» у газеті «Роден край» № 18 від 1 травня 2021 р.

У 2018 році Бердянський краєзнавчий музей та Бердянське болгарське товариство ім. Мішо Хаджийського ініціювали низку заходів до 100-річчя М. Д. Малярчука – уродженця болгарського села Андрівка Бердянського повіту, українського болгариста, літературознавця, перекладача творів болгарських письменників українською мовою, викладача Львівського державного університету ім. І. Я. Франка. Було проведено низку урочистостей, зокрема, масовий захід «Українські болгаристи», тематичну виставку, присвячену постаті земляка.

Кульмінацією святкувань стало урочисте відкриття пам’ятної меморіальної дошки на батьківщині вченого, на Андрівській ЗОШ. До пам’ятних заходів долучилося широке коло громадськості, болгарська спільнота краю, а також син земляка – Дмитро Миколайович Малярчук. Сподіваємося, що пам’ять про визначного болгариста з с. Андрівки буде дбайливо збережена майбутніми поколіннями.

Значним досягненням нашого товариства можна вважати масштабний проєкт єднання болгарської громади Бессарабії і Приазов’я. За ініціативи Бердянського болгарського товариства ім. М. Хаджийського, за підтримки департаменту культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, Бердянської міської ради та Бердянського відділу культури восени 2018 р. для приазовських болгар та усіх шанувальників болгарської культури було організовано захід, який став знаменною подією, – фестиваль «Бессарабія – Таврія. Поклик пращурів», присвячений 156-й річниці переселення болгар з Бессарабії на землі Таврії. Свято об’єднало нащадків болгар-переселенців бессарабської і таврійської землі. На запрошення голови товариства Л. Ф. Ноздріної до Бердянська приїхала делегація у складі 55 чоловік з смт Суворово (Шикирлик) Ізмаїльського району Одеської області на чолі з головою П. Д. Генчевським та головою оргкомітету «Суворово (Шикирли-Китай) 200 років» С. В. Смоковим. Це нащадки бессарабських болгар, частина яких у далекому ХІХ ст. переселилися на землі Таврії. Гості відвідали Бердянський краєзнавчий музей, познайомились з експозиціями «Болгари в Таврії. Історія та сучасність» та інтер’єром болгарського будинку «Българска къща». У Бердянському ЦКіД «Софіт» відбувся концерт творчих колективів смт Суворово. Учасники фестивалю мали змогу відвідати болгарські села Бердянського району: Софіївку (Шикирлик), Андрівку, Трояни, Полоузівку. Відбулися теплі зустрічі делегації смт Суворово з рідними по крові людьми, концерти.

У планах товариства на 2022 рік – спільний проєкт з філологічним факультетом Львівського університету: двомовне перевидання кандидатської дисертації «Иван Франко и българската литература» М.Д. Малярчука, доцента кафедри слов’янської філології Національного Львівського університету ім. Івана Франка, яку він захистив у Софійському університеті ім. Климента Охридського (Р. Болгарія) у 1963 р.

Насичена, багатоаспектна робота товариства триває, адже є надзвичайно актуальною та необхідною у справі збереження та примноження культурного багатства болгар багатонаціонального Бердянська і Приазов’я.

(Л. Ф. Ноздріна)

Література:

[Болгарское общество по изучению национально-культурного наследия болгар Приазовья им. Мишо Хаджийского (основано в 2012 г. в г. Бердянске)] // День Европы в Бердянске 2019 : мультикультурализм города / Фонд Павла Наседкина «Дядя Гоша». — [Б. м. : б. и., 2019]. — С. 28–29.

Ноздрина, Л. Ф. Бердянское болгарское общество им. Мишо Хаджийского : к 100-летию со дня рождения М. Хаджийского : к 5-летию создания общества / Л. Ф. Ноздрина ; Бердянский краеведческий музей, Бердянское болгарское о-во по изучению национально-культурного наследия болгар Приазовья им. Мишо Хаджийского. — Бердянск : [Изд. дом МГТ], 2016. — 84 с. : іл.

Болгарское общество имени Мишо Хаджийского при Бердянском краеведческом музее // Ноздрина, Л. Ф. Записки краеведа : [к 185-летию основания г. Бердянска] / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. краевед. музей. — [Изд. 3-е, доп.]. — Бердянск : [Дикое Поле], 2012. — С. 378.

Громадська організація «Бердянське громадське товариство з вивчення національно-культурної спадщини болгар Приазов’я ім. Мішо Хаджийського» // Ми – українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. — [Запоріжжя : Просвіта, 2012]. — С. 69.

Ноздрина, Л. Национально-культурное наследие болгар Приазовья в исследовательской и издательской деятельности Бердянского болгарского общества имени Мишо Хаджийского при Бердянском краеведческом музее / Л. Ф. Нохдрина // Музейний вісник. — 2013 / 2. — С. 270–274.

***

Усольцева, К. В. Тематиката на творчеството на Мишо Хаджийски // Творчість болгарських письменників Бессарабії і Таврії XX ст. : матеріали Другої Всеукр. наук.-практ. конференції, 27–28 вересня 2019 року / Департамент культури, туризму, націонал. та релігій ЗОДА [та ін. ; кер. проекту Л. Ноздріна]. — Бердянск ; [Мелітополь : Вид. буд. ММД], 2019. — С. 109–111.

Мільчев, В. В. Історична достовірність прозових творів Мішо Хаджийського довоєнного періоду ; Цай, Л. І. Переклади творів болгарського письменника Таврії Мішо Хаджийського українською мовою ; Ноздріна Л. Ф. Збірка Л. Ф. Ноздріної «Летописец Таврии» репринтне видання ранніх творів Мішо Хаджийського «Разлив» і «Нощите край Лозоватка» ; Чемагіна С. М. Мішо Хаджийський — письменник та захисник таврійських болгар ; Гогунська В. Ф. Болгарські письменники села Інзівка, друзі І. Гедіков та М. Хаджийський ; Курочка Є. Ономастични лексикалии елементи в разказите на Мишо Хаджийски // Творчість болгарських письменників Бессарабії і Таврії XX ст. : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., Бердянськ, 28-29 верес. 2018 р. / Департамент культури, туризму, нац. та релігій ЗОДА [та ін. ; керівник проєкту Л. Ноздріна]. — [Мелітополь : Вид. буд. ММД], 2018. — С. 12–16, 29–32, 39–43, 46–49, 68–70, 92–95.

Ноздрина, Л. Ф. Летописец Таврии : к 100-летию со дня рождения М. Хаджийского / Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. болг. о-во по изучению нац.-культурного наследия болгар Приазовья им. Мишо Хаджийского, Бердян. краевед. музей. — Бердянск : [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2016. — 264 с. : ил.

– 10 років (2012) від дня заснування Василівської дитячо-юнацької школи «Екстрим» (єдина в Україні школа водно-моторних видів спорту для дітей).

Книги-ювіляри

125 років

Иванов, П. А. Матерьялы по исторіи Запорожья в XVIII веке / П. А. Иванов ; П. А. Иванова. — Одесса : «Экономическая» тип. и литографія, 1897. — 42 с. — Копия.

Кіевская Старина : ежемесячный историческій журнал : год шестнадцатый. Т. LIX. Декабрь 1897 г. — Киев : тип. Императ. Ун-та Св. Владиміра Н. Т. Корчак-Новицкаго, 1897. — 311–480, 63–94, 40 с.

Кіевская Старина : ежемесячный историческій журнал : год шестнадцатый. Т. LIX. Ноябрь 1897 г. — Киев : тип. Императ. Ун-та Св. Владиміра Н. Т. Корчак-Новицкаго, 1897. — 143–310, 33–62, 113–118,134 с.

Кіевская Старина : ежемесячный историческій журнал : год шестнадцатый. Т. LIX. Октябрь 1897 г. — Киев : тип. Императ. Ун-та Св. Владиміра Н. Т. Корчак-Новицкаго, 1897. — 142, 32, 97–114 с.

Кіевская Старина : ежемесячный историческій журнал : год шестнадцатый. Т. LVII. Іюнь 1897 г. — Киев : тип. Императорскаго Ун-та Св. Владиміра Н. Т. Корчак-Новицкаго, 1897. — 363–512, 85–126, 49–68 с.

Кіевская Старина : ежемесячный историческій журнал : год шестнадцатый. Т. LVII. Май. — Киев : тип. Н. Т. Корчак-Новицкаго, 1897. — 177–208, 291–362, 55–84, 33–50 с.

Кіевская Старина : ежемесячный историческій журнал : год шестнадцатый. Т. LVII. Апрель 1897 г. — Киев : тип. Корчак-Новицкаго, 1897. —176, 56, 17–32 с.

Эварницкий, Д. И. Исторія запорожских козаков : 1686–1734. Т. 3 / Д. И. Эварницкий ; Д. И. Эварницкій. — Санкт-Петербург : Тип. П. И. Бабкина, 1897. — 646 с. : + схема.

120 років

Матеріалы для оценки земель Екатеринославской губерніи / Оценочно-Статистическое Отделеніе Екатеринославскаго Губернскаго Земства. — Екатеринослав : Печатня С. П. Яковлева, 1902. — 200-351 с. — Копия отдельных страниц с т. ІІ : Александровскій уезд.

Отчет Александровскаго городского общественнаго Управленія за 1900 год. — Александровск : печатано в тип. Б. Я. Штерн, 1902. — 1–8, 1–292, 1–122 с.

Список населенных мест Бахмутскаго уезда, Екатеринославской губерніи / Оценочно-статист. отд. Екатеринославской Губернской Земской Управы. — Изд. Екатеринославской Губернской Земской Управы. — Екатеринослав : тип. Е. Д. Браиловскаго, 1902. — 28 с. — Копия.

110 років

Аркас, М. Історія України–Русі : з малюнками / М. Аркас ; Микола Аркас. — 2-ге вид. — Краків : Накладом Ольги Аркасової, 1912. — 424 с. : іл., порт., карти.

Грушевський, М. Ілюстрована історія України. Сема тисяча / М. Грушевський ; Михайло Грушевський. — Київ-Львів : [друкарня «С. В. Кульженко»], 1912. — 528 с.

Депутаты Войска Запорожскаго в Законодательной Коммиссіи 1767 г. / Флоровский А. В.]. — Одесса : [б. и.], 1912. — 329–377 с. — Копия отд. страниц с «Записки Одесского Общества Истории и Древностей», т. XXX.

Известія Таврической ученой архивной коммиссіи : (год 26-й). №47 / под ред. Председателя Коммиссіи Арс. Ив. Маркевича. —Симферополь : тип. Тавр. Губернск. Земства, 1912. — 66 с.—Копия.

Постановленія Мелитопольскаго очередного Уезднаго Земскаго Собранія 46-й очередной сессіи созыва 26 Сентября – 3 Октября 1911 года. — Мелитополь : тип. Г. Лифшица, 1912. — 878, 1–142 с.

Щеголев, С. Н. Украинское движеніе, как современный этап южнорусскаго сепаратизма / С. Н. Щеголев. — Киев : [тип. т-ва И. Н. Кушнерев, 1912. —588 с.

100 років

Грушевський, М. Початки Хмельниччини, (1636–1648). Т. VIII. Ч. II. Історії України–Руси / М. Грушевський ; Михайло Грушевський. — Виданнє друге. — Київ ; Відень : [Друкарня: J. N. Vernay], 1922. — 224 c.—Напис на тит. арк. : «Оставить в закр. фонде для пользов. науч. сотрудниками 3/II.48 г.» ; Штамп там само : Херсонська центральна держ. б-ка.

Покровський, М. Російська історія в найстислішім нарисі : з 3-ма мапами й синхроничними таблицями : пер. з рос. мови. Ч. І, ІІ. (З найдавніших часів до кінця ХІХ століття) / М. Покровський. — [Одеса] : Держ. вид-во України : Одеська філія, 1922. — 216 с.

Цифровой отчет деятельности Запорожской Губ. Рабочей Комиссии Помощи Голодающим при З. Г. С. П. С. : за время с 25-го августа по 1-е апреля 1922 г. (к неделе губрабпомголода). — Запорожье : [Р. В. Ц. Вторая Гос. Типография], 1922. — 26 с.

90 років

Вирин, Д. Днепр служит делу социализма / Д. Вирин. — Харьков : Укр. робітник, 1932. — 50 с.

Генеральный план электрификации СССР : материалы к всесоюзной конференции. Т. 7. Станции и сети / под ред. Г. И. Ломова ; Госплан СССР, Орг. комитет по сост. генерального плана электрификации СССР. — Москва ; Ленинград : Гос. соц.-эконом. изд-во, 1932. — 620 с. : ил., табл., 2 вклейки (карты). — На тит. л. печать : Бібліотека Одеського будинку вчених.

Генеральный план электрификации СССР : материалы к всесоюзной конференции. Т. 6. Энергооборудование / под ред. Г. И. Ломова ; Госплан СССР, Орг. комитет по сост. генерального плана электрификации СССР. — Москва ; Ленинград : Гос. соц.-эконом. изд-во, 1932.—368 с. : табл., 1 вклейка (карта). — На тит. л. печать : Бібліотека Одеського будинку вчених.

Генеральный план электрификации СССР : материалы к всесоюзной конференции. Т. 3. Электрификация транспорта / под ред. Г. И. Ломова ; Госплан СССР, Орг. комитет по сост. генерального плана электрификации СССР. — Москва ; Ленинград : Гос. соц.-эконом. изд-во, 1932. — 396 с. : табл., 1 вклейка (карта). — На тит. л. печать : Бібліотека Одеського будинку вчених.

Генеральный план электрификации СССР : материалы к всесоюзной конференции. Т. 2. Электрификация промышленности / под ред. Г. И. Ломова ; Госплан СССР, Орг. комитет по сост. генерального плана электрификации СССР. — Москва ; Ленинград : Гос. соц.-эконом. изд-во, 1932. — 396 с. : табл. — На тит. л. печать : Бібліотека Одеського будинку вчених.

Днепрострой. Днепровская ГРЭС : Первый ток Днепровской гидроэлектростанции. 1 мая 1932 г. Более чем на полгода ранее намеченного срока. — Москва ; Ленинград : Госэкономгиз, 1932. — 31 с. — Печать на тит. л. экз. № Ф36778 : Тюменская центральная б-ка.

Днепрострой : бюллетень государственного Днепровского строительства. № 15 / ред. совет : А. В. Винтер [и др.] ; ред. отд. : А. Н. Долгов [и др.] ; отв. ред. Б. Е. Веденеев ; ред. Н. И. Осколков ; зав. изд. В. П. Глебов. — Москва : Гос. Днепровск. строительство, 1932. — 158 с. : схемы, чертежи. — Штамп на тит. л. : ГПБ Ср. Аз.

Зузик, Д. Е. Проблема Нижнего Днепра / Д. Е. Зузик ; Гос. ин-т по проектированию гидротехнических и водохозяйственных сооружений (Гипровод) ; Под ред. и с предисл. В. М. Штейна. — Москва ; Ленинград : Гос. соц.-эконом. изд-во, 1932. — 171 с. — (Ирригационные проблемы СССР).

Зусман, Л. Дніпросталь / Л. Зусман, А. Левін ; з передм. та за ред. С. В. Прапора. — Харків : Вид-во «Господарство України», 1932. — 59 с.

Ибатулин, И. От Днепростроя к Днепрогэс / И. Ибатулин, М. Рубин ; фото Н. Степанова, И. Мартынова. — Харьков : Енерговидав, 1932. — 144 с. : ил. 

Ковалевский, А. А. Днепровская гидроэлектрическая станция / А. А. Ковалевский ; под ред. Б. Е. Веденеева. — Москва ; Ленинград : Госэнергоиздат, 1932. — 111 с. : ил., схемы.

Про план хлібозаготівель 1932 року : методрозробка для агітаторів і пропагандистів з постанов РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 травня 1932 р. — Запоріжжя : [б. в.], 1932. — 8 с.

Резолюции Всесоюзной конференции по составлению генерального плана электрификации СССР : 7–14 мая 1932 г. / Госплан СССР, Орг. комитет по составлению ген. плана электрификации СССР. —Москва ; Ленинград : Госсоцэкгиз, 1932. — 112 с.

Рубин, М. С. Днепрогэс. Как строилась плотина, гидростанция и шлюз / М. С. Рубин, И. С. Ибатулин, И. И. Дукаревич ; Фото Н. С. Степанова. — Харьков : Енерговидав, 1932. — 68 с.

Хроника Днепростроя : ежемесячный бюллетень гос. Днепровского строительства. Январь–апрель 1932 года. — № 21–26. — Запорожье : [б. и.], 1932. — [128 с.].

Янтаров, С. Великая победа на Днепре / С. Янтаров. — Москва : Партиздат, 1932. — 64 с. : ил., фото. — На тит. л. и с. 64 печать на грузинском языке.

80 років

Боротьба українського народу проти німецьких загарбників : збірка статтей / АН УРСР ; заг. ред. К. Г. Гуслистого і Л. М. Славіна. — [Б. м.] : Вид. АН УРСР. [Друк. «Октябрьский натиск», Уфа], 1942. — 47, [1] с.

Водопьянов, М. В. Полк ДД : пьеса в 3-х действиях, 4-х картинах / М. В. Водопьянов, Ю. Г. Лаптев.—Казань : Татгосиздат сектор худ. лит., 1942. — 128 с.

Нарис історії України / за ред.: К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова ; АН УРСР, Ін-т історії і археології України. — [Уфа : Вид-во Акад. Наук УРСР, [ друк. «Октябрьский натиск» в Уфі], 1942. — 212 с. 

75 років

Восстановление Днепровской гидроэлектростанции имени В. И. Ленина : сборник статей / под ред. начальника Днепростроя Ф. Г. Логинова. — Москва ; Ленинград : Госэнергоиздат, 1947. — 110 с.

Зубавин, Б. М. Полина Шило / Б. М. Зубавин. — Москва : [б. и.], 1947. —…с.

Кащенко, А. Ф. Борці за правду : історична повість / А. Ф. Кащенко ; [обклад. худож. П. Капшученка]. — На чужині : Універсальна б-ка, 1947. —176 с.

Кащенко, А. У запалі боротьби : історична повість / А. Кащенко ; [обклад. худож. Степана Луцика]. — На чужині : Універсальна бібліотека, 1947. — 192 с.

Чайковський, А. Я. Козацька помста : історичне оповідання / А. Я. Чайковський. — На чужині : Універсальна бібліотека, 1947. — 64 с.

70 років

Донцов, Д. Правда прадідів великих / Д. Донцов ; Головна Управа Організації Оборони Чотирьох Свобід України. — Филаделфія : «Америка», 1952. — 96 с.

Запорожець, С. Кожний повинен знати! / С. Запорожець ; Сидір Запорожець. — Нью-Йорк : [б. в.], 1952. — 288 с.

Из опыта работы учителей Запорожской области : [сборник статей]. Вып. 1 / Запорож. обл. отд. нар. образования, Запорож. обл. ин-т усовершенствования учителей. — Запорожье : [б. и.], 1952. — 77 с. : 1 л. портр.

Курорты Украинской ССР : показания для лечения больных на курортах / [ред. Р. Г. Караев]. — Киев : Госмедиздат УССР, 1952. — 68 с.

Растительный и животный мир юга Украинской ССР и Северного Крыма / Д. Я. Афанасьев [и др.] ; АН УССР, Комитет содействия гидростроительству. — Киев : Изд-во АН УССР, 1952. — 88 с. : ил.—Библиогр.: с. 74-75 (22 назв.).

Русские архитекторы и строители : аннотир. указ. литературы / вводная ст. Б. Б. Веселовского ; Гос. б-ка СССР им. В. И. Ленина, Центр. политехн. б-ка. — Москва : [б. и.], 1952. — 160 с. — (Что читать о выдающихся деятелях русской науки и техники ; вып. 4).

Скоростное сталеварение на заводе «Запорожсталь» по почину сталевара С. Якименко / сост. : инж. А. И. Маринов и Г. Ф. Чуб. — Запорожье : Облиздат, 1952. — 54 с. : ил.

Стахановские методы работы на резке холоднокатанных листов на гильотинных ножницах в дрессировочном отделении цеха холодной прокатки завода «Запорожсталь». — Запорожье : Облиздат, 1952. — 15 с.

Черкасенко, С. Пригоди молодого лицаря : роман з козацьких часів. Том ІІІ / С. Черкасенко ; Спиридон Черкасенко. — Вінніпег : Видавець Іван Тиктор, 1952. — 176 с. — (Клюб Приятелів Української Книжки ; Книжка 15.). — Парал. тит. л. англ. — : 5 грн. 50 к.

Черкасенко, С. Ф. Пригоди молодого лицаря : роман з козацьких часів. Т. II / С. Ф. Черкасенко ; Спиридон Черкасенко. — Вінніпеґ : Вид. І. Тиктор, 1952. — 144 с. — (Клуб приятелів української книжки ; кн. 14). — Дод. тит. л. англ.

Черкасенко, С. Пригоди молодого лицаря : роман з козацьких часів. Том І / С. Черкасенко ; Спиридон Черкасенко. — Вінніпег : Видавець Іван Тиктор, 1952. — 127 с. : порт. — (Клюб Приятелів Української Книжки ; Книжка 13.). — Парал. тит. л. англ.

Шпорта, Я. Запоріжці : книга поезій / Я. Шпорта ; Ярослав Шпорта. — Київ : Рад. письменник, 1952. — 110 с.

Юрезанський, В. Вогні на Дніпрі : повість / В. Юрезанський. — Київ : Держлітвидав, 1952. —202 с.

Яковлев, О. А. Правильно организовать орошение сельскохозяйственных культур / О. А. Яковлев, И. Ф. Штангей. — Запорожье : Облиздат, 1952. — 54 с.

60 років

Алексєєв, М. О. Мелітополь : іст.- геогр. нарис / М. О. Алексєєв, Г. Барков, А. Хижняк. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид., 1962. — 68 с. : іл. — (Міста Запорізької області).

Василевский, С. П. Город строится, город хорошеет / С. П. Василевский, В. М. Кандиусов.—Запорожье : Запорож. кн.-газ. изд-во, 1962. — 56 с. : ил.

Василівський народний музей / Запоріз. обл. упр. культури ; обл. краєзнав. музей. — Запоріжжя : [б. в.], 1962.—16 с. : фото.

Герценок, Н. С. Главная плавка / Н. С. Герценок. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 31 с.

Голик, К. Рядова професія / К. Голик. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. — 38 с.

Гончаров, А. М. Багатства голубої цілини / А. М. Гончаров. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. — 26 с. — (Розповідають майстри праці).

Гурский, Г. Л. Большая сталь «малих» мартенов / Г. Л. Гурский ; Совет нар. хозяйства Запорож. экон. админ. района. ЦБТИ. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 96 с. : ил.

Дашевський, О. Добра вода / О. Дашевський. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. — 83 с.

Днепр : путеводитель.—Киев : Обл. кн.-газ. изд-во, 1962. — 333 с. : ил.

Запорожская областная научно-практическая конференция фтизиатров. 11-я : 25–27 апр. 1962 г. : рефераты докладов / [отв. за вып.: М. М. Байрамов, О. Г. Спесивцев]. —Запорожье : Кн.-газет. изд-во, 1962. — 88 с. : ил.

Запорожский государственный институт усовершенствования врачей имени Горького : труды. Том ІІІ / Министерство здравоохранения УССР. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 155 с.

Каменная могила. Старо-Бердянское лесничество. Мелитополь. — Запорожье : Кн.- газ. изд-во, 1962.—16 с. — (Знакомьтесь с Запорожским краем. Экскурсионные маршруты ; № 8).

Каховское море. Село Беленькое – Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 21 с. — (Знакомьтесь с Запорожским краем. Экскурсионные маршруты ; № 11).

Корольонок, П. Споруджуємо велетні металургії / П. Корольонок. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. — 32 с. — (Розповідають майстри праці).

Кочеткова, Г. С. Молоді мої друзі : [з-д «Азовкабель», м. Бердянськ] / Г. С. Кочеткова. —Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. —20 с. — (Розповідають майстри праці).

Ласков, М. Р. Старт «Запорожця»: нарис / М. Р. Ласков. — Київ : Держлітвидав, 1962. — 48 с.+3 ил.

Манцевич, А. П. Золотой гребень из кургана Солоха / А. П. Манцевич.—Ленинград : Изд-во Гос. Эрмитажа, 1962. — 10 с., 9 л. ил. : ил. — Текст: рус., фр.

Маремпольський, В. Ф. Заводська сторона : вірші / В. Ф. Маремпольський ; Василь Маремпольський. — Київ : Молодь, 1962. — 56 с.

Мелитополь – Приазовье – Ногайск – Бердянск. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 18 с.

Остров Хортица. Запорожский дуб. — Запорожье : Кн.-газ. изд- во, 1962. — 19 с. — (Знакомьтесь с Запорожским краем. Экскурсионные маршруты ; № 7).

От Александровска к социалистическому Запорожью. —Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 51 с. — (Знакомьтесь с Запорожским краем. Экскурсионные маршруты ; № 1).

По озеру им. В. И. Ленина. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 11 с. — (Знакомьтесь с Запорожским краем. Экскурсионные маршруты ; № 10).

Побережье Каховского моря. Лысая гора. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. —12 с. —(Знакомьтесь с Запорожским краем. Экскурсионные маршруты ; № 9).

Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Советского Союза. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 351 с.

Рациональное использование электроэнергии в абразивном производстве : из опыта Запорожского завода абразивных изделий. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 36 с.

Свидетели жестокой борьбы. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 21 с. — (Знакомьтесь с Запорожским краем. Экскурсионные маршруты ; № 2).

Соціалістичне Запоріжжя : фотоальбом. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид., 1962. — 138 с. : фото.

Стешенко, О. Е така любов : поезії / Олександр Стешенко. —Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. — 36 с.

Супруненко, П. П. Золота скеля : легенди Запоріз. краю / П. П. Супруненко. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид.-во, 1962. — 64 с. : іл.

Трутнев, А. П. Планирование деятельности промышленного предприятия / А. П. Трутнев. — Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1962. — 27 с. — (Учись хозяйствовать. В помощь изучающему экономику).

Ятко, М. Син Дніпрогесу / М. Ятко. — Київ : Молодь, 1962. — 52 с.

50 років

Бездольний, Б. І. Блискавка в добрих руках : повість із заводського життя / Б. І. Бездольний. — Київ : Дніпро, 1972. — 184 с. : іл.

Бездольный, Б. И. Запорожье мое, Запорожье / Б. И. Бездольный.—Изд. 2-е, доп. — Днепропетровск : Промінь, 1972. — 192 с. : ил.

Боруля, В. Л. Потомки Прометея / В. Л. Боруля. —Москва : Политиздат, 1972. — 96 с.

Кость Григорович Гуслистий / вступ. ст. Є. С. Шабліовського ; бібліогр. склад. К. І. Скокан ; АН УРСР. — Київ : Наук. думка, 1972. — 55 с. : 1 л. порт. — (Бібліогр. вчених Української РСР).

Запорізький краєзнавчий музей : путівник / [авт.-упоряд. : Л. М. Архипова та ін. ; під ред. А. Д. Мільської]. — Дніпропетровськ : Промінь, 1972. — 111 с.

Історичні джерела та їх використання. Вип. 7 / відп. ред. В. Г. Сарбей ; Архівне упр. при Раді Міністрів УРСР ; Ін-т історії АН УРСР. — Київ : Наук. думка, 1972. — 172 с. : іл.

Олімпійці з України / упоряд. О. П. Лук’яненко ; [авт. В. Пожилова та ін.]. — Київ : Молодь, 1972. — 80 с. : іл.

Сучасні запоріжці : нариси. — Дніпропетровськ : Промінь, 1972.—127 с. : іл.

Чолом тобі, Славутичу : [Дніпро в поезії, прозі, іст. свідченнях / ред.-упоряд. С. Ю. Широков ; пер.: П. Тичина та інші ; іл. : М. П. Глущенко та ін.]. — Дніпропетровськ : Промінь, 1972. — 118 с. : іл.

40 років

Ахинько, В. М. Срочный вызов : повесть и рассказы / В. М. Ахинько ; Виктор Ахинько.—Днепропетровск : Промінь, 1982. — 191 с.

Велич і слава твоя, Дніпрогесе… : (бібліографічний покажчик) / Обл. орг. добровільного т-ва любителів книги УРСР, ОНБ ім. О. М. Горького ; [склали: Г. Довбаш, С. Кийко ; відп. за вип. І. Степаненко]. — Запоріжжя : [ОНБ ім. О.М. Горького], 1982. — 20 с.

Запорожская область [Карты] : туристская схема / Гл. упр. геодезии и картографии при Совете Министров СССР. — Москва : ГУГК, 1982. — 1 л.

Клименко, Н. В. Запорожье туристское : путеводитель / Н. В. Клименко.—Днепропетровск : Промінь, 1982. — 110 с. : 8 л. ил. — Рез. : англ., нем.

Корнієнко, В. Запорізький клад : казка / В. Корнієнко ; з малюнками І. Стеценка. — Торонто : [б. в.], 1982. — 32 с. : іл.

Кривошей, М. Ф. Северное Приазовье : путеводитель / М. Ф. Кривошей ; М. Ф. Кривошей, А. Я. Огульчанский, А. В. Иванченко. — Днепропетровск : Промінь, 1982. — 63 с. : ил.

Михайличенко, В. И. Музей Полины Осипенко : путеводитель / В. И. Михайличенко, А. Д. Усольцев. — Днепропетровск : Промінь, 1982. — 71 с. : ил.

Огульчанський, О. Я. Вітрів Кут : повісті / О. Я. Огульчанський ; [худож. В. М. Городиський]. — Дніпропетровськ : Промінь, 1982. — 158 с. : іл.

Огульчанський, О. Я. Знахідка на все життя : повісті / О. Я. Огульчанський ; худож. оформл. А. Жуковського. — Київ : Веселка, 1982. — 254 с.

Петро Павлович Ребро : (бібліографічний покажчик) / Обл. упр. культури, ОНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: Г. Довбаш, С. Кийко ; відп. за вип. А. І. Бальцер]. — Запоріжжя : [ОНБ ім. О.М. Горького], 1982. — 36 с.

Ребро, П. П. Вибране : поезії / П. П. Ребро ; Петро Ребро ; [передм. М. Нагнибіди]. — Київ : Дніпро, 1982. — 224 с. : портр.

Ребро, П. П. Ніжна сталь : докумен. повість / П. П. Ребро.—Доп. вид. — Київ : Веселка, 1982. — 172 с. : 5 л. іл. — (Життя –подвиг).

Чолом тобі, Славутичу : Дніпро в поезії, прозі, іст. свідченнях [укр., рос. і білорус. авт. 3-є вид., доп. / ред.-упоряд. Л. М. Панасенко ; пер. В. Речмедін та ін.]. — Дніпропетровськ та ін. : Промінь та ін., 1982. — 350 с. : іл. — (Києву 1500 років).

30 років

Арбабова, Л. М. Не только о любви / Л. М. Арбабова ; Людмила Арбабова. — Запорожье : Хортиця, 1992. — 84 с.

Баулин, П. Б. На память обо мне : стихотворения / Павел Баулин. —Запорожье : Видавець, 1992. — 112 с.

Булашев, Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях : космогонічні українські народні погляди та вірування / Г. О. Булашев. — Київ : Довіра, 1992. — 414 с.

Васютинский, Н. Два дерева / Н. Васютинский ; Николай Васютинский.—Запорожье : [б. и.], 1992. — 123 с.

Великий Луг : поезії : додаток до альманаху «Хортиця» / упоряд. П. П. Ребро. — Запоріжжя : Видавець – Берегиня, 1992.—148 с.

Виженко, О. Історія запорозьких козаків для веселих дітлахів : в піснях, думах, легендах, приказках, прислів’ях, бувальщинах та небилицях розказана старими січовиками Данилом Кахикалом та Іваном Базікалом хлопчикові Власу Зерну під час їхньго подорожування шляхами козацької слави. Ч. 1 / О. Виженко ; Олександр Виженко. — Запорожжя : Гілея, 1992. — 80 с. : іл.

Використання краєзнавчого матеріалу в процесі викладання історії України в 9 класі : метод. рек. для вчителів історії Запорізької області. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — 63 с.

Геньба, Л. Г. Грушеве : поезії / Л. Г. Геньба ; Любов Геньба. — Гуляй-Поле : Райдрукарня, 1992. — 32 с.

Грушевський, М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. —Київ : Наук. думка,1992. —544 с. : іл. — (Пам’ятки історичної думки України).

Дорошенко, Д. І. Нарис історії України : [у 2 т.]. Т. 1 : (до половини VІІ століття) / Д. І. Дорошенко. — [Репринт. вид. Передрук з 1-го вид. 1932–1933 рр.]. — Київ : Глобус, 1992.—349 c. — Парал. тит. арк.: фр., англ., нім.

Древности степного Причерноморья и Крыма : сб. науч. трудов. ІІІ / ЗГУ, ЗОКМ, Гос. ист.-археол. музей-заповедник «Каменная Могила». — Запорожье : Запоріжжя, 1992. — 197 с.

Евсеев, А. Ф. Запорожцы смеются : анекдоты / А. Ф. Евсеев. — Запорожье : [б. и.], 1992. — 48 с.

Єврейське населення півдня України: історія та сучасність : тези до наук. конф., 19–20 листоп. 1992 р. / [ред. кол. : Курас І. Ф. (гол.), Турченко Ф. Г., Орлянський С. Ф.]. — Запоріжжя : [Коммунар], 1992. — 125 с.

Єфименко, О. Я. Історія України та її народу / О. Я. Єфименко ; [упоряд. тексту та іл. Ю. О. Іванченка, Н. Д. Прибєги ; передм. та прим. Т. Г. Лазоренка ; пер. з рос. В. Д. Калити]. — Київ : Мистецтво, 1992. — 251, [3] с. : іл.

Жизнь и чудеса преподобного Сергия Радонежского / совр. лит. изложение и примечания П. Баулина. — Запорожье : Выдавэць, 1992. — 68 с.

Запоріжжя – мій рідний край : (метод. рекомендації для вихователів дошкіл. закладів і груп продовженого дня) / підгот.: Г. І. Григоренко, К. Й. Щербакова ; Запоріз. обл. ін-т удосконалення вчителів, Бердян. держ. пед. ін-т. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — 74 с.

Запорожская область [Карти] : топографическая карта. — [Киев] : ВС Украины, 1992. — 1 л.

Запорозька Січ : (короткий довід.) / Респ. центр духов. культури. —Київ : [б. в.], 1992.—48 с.

Из прошлого Запорожья : сб. ст. преподавателей каф. ист. краеведения. Вып. 2 / Запорож. обл. о-во краеведов, Запорож. гос. ун-т.—Запорожье : [Днепров. металлург], 1992. — 126 с.

Из прошлого Запорожья : материалы к спецкурсу по ист. краеведению для студентов и учителей истории : сб. ст. преподавателей каф. ист. краеведения и спец. ист. дисциплин. Вып. 1 / Запорож. обл. о-во краеведов, Запорож. гос. ун-т. — Запорожье : [Днепров. металлург], 1992.—90 [1] c.

Іваничук, Р. Орда. Псалом / Р. Іваничук ; Роман Іваничук. — Львів : Просвіта, 1992.—200 с.

Календарь-справочник огородника и садовода / сост. И. М. Лукаш, Н. П. Коломиец, И. А. Науменко [и др.]. — Запорожье : [б. и.], 1992. — 95 с.

Кащенко, А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове : коротка історія Війська Запорозького з малюнками, картами й планами : оповідання : для серед. та ст. шк. віку / Андріан Кащенко. — Київ : Веселка, 1992. — 272 с. — (Золоті ворота).

Козуля, О. Я. Мистецтво козацької України / О. Я. Козуля ; Респ. центр духовної культури. — Київ : [б. в.], 1992. — 23 с.

Козуля, О. Я. Національна символіка України / О. Я. Козуля ; Респ. центр духовної культури. — Київ : [б. в.], 1992. — 24 с.

Костенецкий, М. И. Эхо Чернобыля в Запорожье : науч.-попул. очерк / М. И. Костенецкий, Г. Т. Грибиненко. — Запорожье : Берегиня, 1992.—46 с.

Костомаров, М. І. Богдан Хмельницький : іст. нарис / М. І. Костомаров ; Микола Костомаров ; [упоряд. і передм. В. Замлинського ; приміт. І. Бутича] ; худож. Л. Кацнельсон. — Київ : Веселка, 1992. — 91, [2] с. : іл. ; портр. — (Гетьмани України).

Кулаковський, В. М. Іван Сірко : роман / В. М. Кулаковський ; Віталій Кулаковський. — Київ : Молодь, 1992. — 320 с.

Ласков, М. Р. Футбол как первая любовь : повесть-версия о Геннадии Жиздике / М. Р. Ласков. — Днепропетровск : Пороги, 1992. — 60 с.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / [пер. із староукраїнської Р. Г. Іванченка]. — Київ : Знання, 1992. — 192 с.

Лютий, Г. І. Я воду пив з твого лиця… : інтимна лірика / Г. І. Лютий.—Гуляйполе : Гуляйпольська друкарня, 1992. — 160 с.

Мальовнича Україна : каталог виставки / упоряд. Т. Д. Картолапова, Л. І. Герценок, С. В. Латанський [та ін.]. — Запоріжжя : Видавець, 1992. 

Мудре слово : прислів’я та приказки в говірках Нижньої Наддніпрянщини / зібрав і впорядкував В. Чабаненко. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — 170 с.—(Пам’ятки мовної культури Нижньої Наддніпрянщини; вип. 2).

Наливайко, Д. С. Козацька християнська республіка : (Запорозька Січ у західноєвропейських літ. пам’ятниках) / Д. С. Наливайко. — Київ : Дніпро, 1992. — 496 с.

Научно обоснованная система садоводства (на примере Запорожской области) : садоводство юга Украины / УААН, Ин-т орошаемого садоводства ; под ред. Ф. С. Каленича. — Мелитополь : [б. и.], 1992.—256 с.

Нещерет, Т. І. Сльози й квіти : поезії / Т. І. Нещерет ; худож. П. М. Чаговець. — Запоріжжя : Видавець, 1992. — 63, [1] с.

Нові археологічні дослідження пам’яток українського козацтва : зб. наук. праць / АН України. — Київ : [б. в.], 1992. — 83 с. — (Б-чка «Часи козацькі» ; вип. 1).

Новые конструкционные стали и сплавы и методы их обработки для повышения надежности и долговечности изделий : (тезисы докладов к предстоящей V науч.-техн. конф.), 23–25 сент.1992 г. / М-во образования Украины [и др.] ; [редкол. : Попов В. С. (отв. ред.) и др.]. — Запорожье : [Коммунар], 1992. — 280 с.

Обо всем понемногу / отв. за вып. Л. П. Толок. — Запорожье : Коммунар, 1992. — 84 с.

Очерки истории Запорожья. (Александровска до 1921 года) : посвящается 500-летию украинского казачества и 225-летию Запорожья : фрагменты из работ ученых, архивные документы, предания и легенды / [сост. Э. С. Натапов]. — Запорожье : Выдавэць, 1992. — 128 с. : ил.

Польченко, О. О. Збожілля : [поезії] / О. О. Польченко ; Олександр Польченко ; [худож. Л. М. Климова]. — Запоріжжя : [Видавець], 1992. — 78 c. : портр.

Проблемы историографии и источниковедения истории запорожского казачества / редкол. Ю. Е. Ивонин, А. В. Бойко, А. Р. Давлетов. — Запоріжжя : Контур, 1992. — 64 с.

Результаты подтверждены практикой : рекомендации ученых специалистам и работникам животноводства / Обл. с.-х. выставка ; науч.-производ. об-ние. «Элита». — Запорожье : Выдавэць, 1992. — 6 с.

Рекубрацький, А. З. Люди Моєї пам’яті : поезії / А. З. Рекубрацький. — Бердянск : Міска друкарня, 1992. — 63 с.

Справочник для населения : [всесторонняя информация о предоставляемых услугах учреждениями и службами г. Запорожья]. — Запорожье : [Индустрия], 1992. — 168 с.

Страницы истории Украины : учеб. пособие. Ч. 1 / Запорож. машиностроит. ин-т им. В. Я. Чубаря ; авт. : В. Г. Барвенко, Е. И. Барвенко, Н. В. Дедков [и др.]. — Запорожье : Коммунар, 1992. — 284 с.

Супруненко, В. П. Полон чан – сам себе пан : испытанные народные способы длительного хранения в свежем виде овощей, фруктов и ягод, а также рецепты их соления, сушки и кулинарной обработки / В. П. Супруненко. — Запорожье : Выдавець – Коммунар, 1992. — 78 с. — (Животоки старины).

Тарас Шевченко і Запорізький край : (за документами Держ. архіву Запоріз. обл.) / [упоряд.: Л. Ф. Бортникова, О. М. Ігнатуша, О. С. Тедеєв]. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — 119 с.

Технология выращивания саженцев плодовых культур на юге степной зоны Украины в условиях орошения / Ин-т орошаемого садоводства УААН. — Мелитополь : [б. в.], 1992. — 40 с.

Тощев, Г. Н. Курганы эпохи бронзы в Межозерье Ялпуга и Кагула / Г. Н. Тощев. — Запорожье : [б. и.], 1992.—50 с.

Фучаджи, К. С. Автомобили «Запорожец» : устройство, техн. обслуживание, устранение неисправностей / К. С. Фучаджи. — Москва : Транспорт, 1992. — 192 с.

Фучаджи, К. С. Автомобиль ЗАЗ-1102 «Таврия»: устройство, техн. обслуживание и устранение неисправностей / К. С. Фучаджи. — Москва : Патриот, 1992. — 312 с. : ил.

Хортиця : альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. № 2. — Запоріжжя : Видавець, 1992. — 200 с.

Чабаненко, В. А. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини. Т. 4 : Р–Я / В. А. Чабаненко. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — 264 с.

Чабаненко, В. А. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини. Т. 3 : О–П / В. А. Чабаненко. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — 304 с.

Чабаненко, В. А. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини. Т. 2 : З–Н / В. А. Чабаненко ; М-во освіти України, Запоріз. держ. ун-т. — Запоріжжя : [б. в.], 1992. — 372 с.

Чабаненко, В. А. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини. Т. 1 : А–Ж / В. А. Чабаненко. — Запоріжжя : [б. в.], 1992.—324 с.

Шевченко, В. И. Летним вечером в городе : сборник рассказов / В. И. Шевченко. — Москва : Севит, 1992. — 115 с.

Шевченко, В. И. Под сенью музы терпеливой : ист.-краевед. очерки / В. И. Шевченко. — Днепропетровск : Сич, 1992. — 192 с. : ил..

Шляхами таємничої Хортиці / Запоріз. обл. станція юних туристів. — Запоріжжя : Видавець, 1992.—24 с.

Яворницький, Д. І. Історія запорізьких козаків : у 3 т. Т. 3 / Д. І. Яворницький ; пер. з рос. Іван Сварник. — Львів : Світ, 1992. — 456 с. : іл.

25 років

Абросимова, С. В. Дмитро Яворницький / С. В. Абросимова.—Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 60 с. —(Запорізька спадщина ; вип. 5).

Авангарду чарівного ділова хода : підсумки конкурсу «Ділова жінка року» за 1996 рік. — Запоріжжя : Інтернал, 1997. — 16 с.

Автомобили «Запорожец» ЗАЗ 966 (30 л. с.), ЗАЗ 968М : руководство по ремонту / [сост. К. П. Быков]. — Чернигов : [Деснянська правда], 1997. — 176 с. : ил.

Антон Федорович Гулич : [живопись, графика] / Запорож. обл. упр. культуры [и др.]. — Запорожье : Folium Poligrafy, 1997. — 20 с. : ил.

Атлас Запорізької області / [редкол.: Ф. В. Зузук (голова) та ін.]. — Київ : Гол. упр. геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України, 1997. — 48 с.

Бойко, А. В. Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Ч. 1 : Аграрні відносини / А. В. Бойко. — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 203 с.

Брацило, М. А. Мелодія вічних прощань : інтимна лірика / М. А. Брацило ; Марина Брацило. — Запоріжжя : Хортиця, 1997. — 108 с.

Бровко, А. С. Яків Новицький та його імениті предки / А. С. Бровко, Б. А. Бровко. —Запоріжжя : Тандем-У, 1997. —58 с. —(Запорізька спадщина: до 150 річчя з дня народження Я. П. Новицького ; вип. 3).

Бродяга-Бродецкий, А. М. Вуаль времени : поэзия (испр. ошибки –.07.2009) / А. М. Бродяга-Бродецкий ; Александр Бродяга-Бродецкий. — Запорожье : [Илья], 1997. — 44 с.

Бродяга-Бродецкий, А. М. Крыло судьбы : стихи (испр. ошибки – 27.07.2009) / А. М. Бродяга-Бродецкий ; Александр Бродяга-Бродецкий. — Запорожье : [Илья], 1997. —52 с.

Весела Січ : щорічник Запоріз. міськ. ради нар. депутатів, Запоріз. Асоціації гумористів та сатириків та дирекції Всеукр. свята гумору «Весела Січ». № 2. — Запоріжжя : Хортиця, 1997. — 109 с.

Веселий курінь : альманах Запоріз. асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ». № 3 / голов. ред. і засновник Петро Ребро ; упоряд. П. Ребро, М. Шумилов. — [Запоріжжя] : Хортиця, 1997. — 144 с.

Волова, Л. Александровскъ – Запорожье : очерки истории города / Л. Волова, А. Чуприна ; Лия Волова, Анна Чуприна. — Запорожье : [Днепров. металлург], 1997. — 188 с. : фото, рис.

Воловик, В. И. Пороги : роман / В. И. Воловик ; Виталий Воловик. — Запорожье : Запоріжжя, 1997. — 236 с.

Голованов, В. Я. Тачанки с Юга : худож. исследование махнов. движения / В. Я. Голованов. — Москва : Март ; — Запорожье : Дикое Поле, 1997. — 453 с.

Давыденко, Л. Д. Вся жизнь в любви : стихи / Л. Д. Давыденко. — Запорожье : Видавець, 1997. — 64 с.

Десятникова-Маринич, Л. А. Путешествие во сне : поэма / Л. А. Десятникова-Маринич. — Запорожье : Видавець, 1997. — 77 с. : ил.

Довбыш, В. Е. Развал : повести и новеллы / В. Е. Довбыш ; Валентин Довбыш. — Запорожье : Видавець, 1997. — 96 с. : портр.

Довідник для вступників до Мелітопольського державного педагогічного інституту. — Запоріжжя : Поліграф, 1997. — 37 с.

Древности степного Причерноморья и Крыма. Вып. VI : сб. науч. трудов / Запорож. обл. краевед. музей, Ист.-археол. музей. — Запорожье : [Павел], 1997. — 140 с. : ил. — 75-летию Запорожского областного краеведческого музея посвящается..

Дубовской, И. В. Иллюзии : стихи / И. В. Дубовской ; Игорь Дубовской. — Запорожье : Видавець, 1997. —44 с.

Єврейське населення Південної України : історія та сучасність / ред. С. Орлянський, К. Бакуров. — Запоріжжя : Х-ПРЕСС, 1997.—48 с.

Жариков, В. Б. Такая она, судьба : судебные очерки, криминал. Ч.2 / В. Б. Жариков ; Владимир Жариков. — Запорожье : Днепров. металург, 1997. — 68 с.

Жариков, В. Б. Такая она, судьба : судебные очерки, криминал. Ч.1 / В. Б. Жариков ; Владимир Жариков. — Запорожье : Днепров. металург, 1997. — 66 с.

Зайдман, В. И. Зуб дракона за принцессу : сказки / В. И. Зайдман ; Вадим Зайдман. — Запорожье : «Дикое Поле», 1997. — 32 с. : ил.

Запорізький художній музей : виставки 1972–1997. — Запоріжжя : [б. в.], 1997. — 24 с.

Запорожские еврейские чтения. Вып. 1. 1-е Запорожские чтения «Еврейское население Юга Украины» (29–30 мая 1997 г.) : доклады и сообщения. — Запорожье : [б. и.], 1997. — 230 с.

Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Запоріжжя, 2–4 жовтня 1997 р. Секція ІІІ, IV, V / Культурний центр «Хортиця» [та ін. ; редкол.: П. С. Сохань (відп. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 280 с.

Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості : матеріали міжнар. наук. конф. / НАН України, Ін-т історії України, НДІ козацтва ; [редкол.: В. Смолій (відповід. ред.) та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : [б. в.], 1997. — 376 с.

Испытание напряжением : 50-летию «Запорожтрансформатора» посвящ. эта колективная повесть / [редкол.: Л. П. Хаджинов и др.]. — [Запорожье] : Запоріжжя, 1997. — 360 с. : ил.

Ищук, В. П. Бердянск : город на побережье Азова : 170-летию основания города Бердянска посвящается : ист.-краевед. справочник-путеводитель / В. П. Ищук, В. И. Михайличенко. — Бердянск : Південна зоря ; Запорожье : Запоріжжя, 1997. — 32 с.

Кіраль, С. С. Трохим Зіньківський – публіцист : навч. посібник / С. С. Кіраль. — Київ : Міжнародна фінансова агенція, 1997. — 80 с.

Крэзи. Ключи от ностальгии : стихи / Крэзи. — Запорожье : [б. и.], 1997. — 24 с.

Купріянов, І. Т. Джерела / І. Т. Купріянов. — Запоріжжя : Хортиця, 1997. — 35 с.

Куприянов, И. Т. Одержимый любовью : очерк жизни и творчества М. Ласкова / И. Т. Куприянов. — Запорожье : Хортиця, 1997. — 19 с.

Кушніренко, І. К. Співуча криниця : оповідання : для дошкіл. віку / І. К. Кушніренко. — Новомиколаївка : Район. друкарня, 1997. — 38 с.

Лиман, І. І. Церква в духовному світі Запорозького козацтва / І. І. Лиман ; Культурний центр «Хортиця», НДІ історії козацтва ЗДУ, Наук.-дослід. лабораторія історії Півден. України ЗДУ. — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 62 с. — (Запорозька спадщина ; вип. 2).

Любашевский, Л. А. Избранные шахматные задачи / Л. А. Любашевский. — Запорожье : Интернал, 1997. — 56 с. — (Шахматные узоры запорожцев ; вып. 1).

Любительское виноградарство / сост. С. Г. Леонов. — Запорожье : Мотор Січ, 1997. — 172 с.

Малыш, З. Сокровенное / З. Малыш. — Запорожье : Запоріжжя, 1997. — 32 с.

Маремпольський, В. Ф. Кетяг калини : поезії / В. Ф. Маремпольський ; Василь Маремпольський. —Запоріжжя : Хортиця, 1997. — 78 с.

Международная научно-практическая духовно-светская конференция. «Ащє возможно, будьтє в мирє со всєми…» (Римл.12,18) : тезисы докладов и сообщения, г. Запорожье, 9–12 янв. 1997 г. / Украинская Православная Церковь, Запорожская Епархия.—Запорожье : [б. и.], 1997. — 296 с. — (Міжнародна конференція «2000 років з Різдва Христова»).

Мицик, Ю. А. Козацький край : нариси з історії Дніпропетровщини ХV-XVIII ст. / Ю. А. Мицик. — Дніпропетровськ : Вид-во Дніпропетров. держ. ун-ту, 1997. — 176 с.

Михайлюта, О. О. Літаючий «Мерседес» : оповідання / О. О. Михайлюта ; Олександр Михайлюта. — Київ : Вир ; Запоріжжя : Лідер, 1997. — 104 с.

Моє місто Пологи : іст.-документ. розповідь. Ч.2. – Запоріжжя : Прометей, 1997. – 192 с. – (До 110-річчя заснування).

Моє місто Пологи : іст.-документ. розповідь. Ч. 1. — Запоріжжя : Прометей, 1997. — 112 с. — (До 110-річчя заснування).

Нариси історії Південної України. — Запоріжжя : Х-ПРЕСС, 1997. — 52 с. — (Б-ка науково-краєзнавчого часопису «Запорозька старовина»).

Нариси культури українців Півдня. — Запоріжжя : Х-Пресс, 1997. — 48 с. — (Б-ка науково-краєзнавчого часопису «Запорізька старовина»).

Народи Північного Приазов’я : (етничний склад та особливості побутової культури) / М-во освіти України [та ін. ; авт. кол.: Б. М. Кочерга та ін. ; редкол.: І. П. Аносов]. — Запоріжжя : Просвіта, 1997. — 176 с. : іл.

Наукові праці Запорізького державного інституту удосконалення лікарів присвячені 70-річному ювілею інституту 1926–1996 роки.—Запоріжжя, 1997. — 156 с.

Науково-технічний бюлетень Інституту олійних культур УААН. Вип. 2 / ред. кол.: Д.І.Нікітчин (гол. ред.) [та ін.]. — Запоріжжя : ІОК УААН, 1997. — 249 с.

Не говорите мне «Прощай…» : сборник воспоминаний фронтовых медработников о войне. — Запорожье : [б. и.], 1997. — 64 с. — (ХХ век. Свидетельства очевидцев).

Нехаев, В. С. Огнеборцы Запорожья : очерки истории и деятельности пожарной охраны Запорожской области / В. С. Нехаев, М. А. Серцов. — Запорожье : Запоріжжя, 1997. — 316 с.

Новицький, Я. П. Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності / Я. П. Новицький ; Культ. центр «Хортиця» [та ін.]. — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 88 с. — (Старожитності Південної України; вип. 1).

Олійник, О. Л. Запорозький зимівник / О. Л. Олійник. — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 64 с. — (Запорізька спадщина ; вип. 4).

Оркестр народных инструментов «Джерела» : (Дворец культуры «Современник» Запорожской ТЭС). — Запорожье : Запоріжжя, 1997. — [6 с.].

Орленко, С. Г. Маэстро : сказочная повесть / С. Г. Орленко. — Запорожье : Видавець, 1997. — 260 с. 

Орленко, С. Г. Планета фей : казкова повість / С. Г. Орленко. — Запоріжжя : Видавець, 1997. — 239 с.

Орленко, С. Шукай в собі весну : поезії / С. Орленко. — Запоріжжя : Дике Поле, 1997. — 62 с.

Орлянский, С. Ф. История евреев Запорожья. Кн. 1 : Материалы к истории еврейской общины Александровска (Запорожья). Вып.1 : 1780 – февраль 1917 г. / С. Ф. Орлянский. — Харьков–Запорожье : Еврейский мир, 1997. — 64 с.

Петков, С. В. Болгарская диаспора в Украине: правовое положение (XVII–XIX вв.) / С. В. Петков ; Сергей Петков. — Запорожье : [б. и.], 1997. — 68 с. — (Науч. библиотечка «Вестника Запорожского юрид. ин-та»).

«Пишу тебе, мой ангельской Друг…» : (из эпистолярного наследия начала ХІХ века) / Культурный центр «Хортица» [и др. ; сост.: С. В. Абросимова, А. В. Бойко]. — Запорожье : Тандем-У, 1997. — 148 с. — (Старожитності Південної України ; вып. 3).

Пономаренко, В. И. Город-курорт Бердянск : курорт у солнечных лиманов : ист.-краевед. справочник-путеводитель / В. И. Пономаренко ; В.И. Пономаренок, В. И. Михайличенко, В. П. Ищук. — Бердянск : Південна зоря ; Запорожье : Запоріжжя, 1997. — 32 с. — (170-летию основания города Бердянска. 95-летию курорта Бердянск посвящается).

Популярные очерки истории Александровска. Т. 1 : Рождение города, 1770–1820 / [авт.: Н. И. Кузьменко, В. Б. Чернолуцкий]. — Запорожье : Дикое Поле, 1997. — 152 с. : ил.

Пугач, Р. П. География Запорожской области : учеб. пособие для уч-ся 8–9 кл. / Р. П. Пугач, Ж. Б. Кравченко. — Запорожье : ЛИПС Лтд, 1997. — 63 с. : іл.

Пугач, Р. П. География родного края : учеб. пособие для уч-ся 5 кл. / Р. П. Пугач, Ж. Б. Кравченко. — Запорожье : ЛИПС Лтд, 1997. — 88с. : ил., карты.

Ребро, П. П. Козацькі жарти : 500-річчю Запорозького козацтва присвячується. Кн. 5 / П. П. Ребро. — [Запоріжжя] : Дніпров. металург, 1997. — 103 с.

Рекубрацький, А. З. Фейєрверк : фантаст. повість / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький. — [Запоріжжя] : Хортиця, 1997. — 44 с.

Роман, М. Г. Крилатий полудень : поезії / М. Г. Роман. — Запоріжжя : Видавець, 1997. — 78 с.

Рубахин, Э. Опер и ночь/ Эдуард Рубахин. —Запорожье : Запоріжжя, 1997. — 120 с.

Рубахин, Э. Яков Пункин – король «суплеса» : истории спортивные – веселые и криминальные / Эдуард Рубахин. — Запорожье : Запоріжжя, 1997. — 68 с.

Рудая, Н. Ф. Познавая Космос – познаешь себя / Н. Ф. Рудая. — Запорожье : Твинс-Сервис, 1997. —192 с.

Скорик, С. И. Дворовая лира : поэзия / С. И. Скорик.—Запорожье : Видавець, 1997. — 96 с.

Сухар, І. Заплакана доля : збірка поезій / Іван Сухар. — Гуляйполе : Район. друкарня, 1997. — 124 с.

Творчість Яра Славутича. Кн. 2 : Дослідження, статті та рецензії / упоряд. В. Жила. — Київ ; Едмонтон : Дніпро ; Славута, 1997. — 912 с.

Український степовий кордон в середині XVI століття (спогади барського старости Бернарда Претвича). — Запоріжжя : Тандем-У, 1997. — 83 с. — (Старожитності Південної України ; вип. 2).

Фадеев, Г. Н. Мысли встих / Г. Н. Фадеев ; Геннадий Фадеев. — Запорожье : [б. и.], 1997. — 44 с.

Віктор Антонович Чабаненко : біобібліогр. покажчик : (до 60-річчя з дня народження і 40-річчя наукової діяльності) / упоряд. О. М. Сергієнко ; ЗДУ, наук. бібліотека. — Запоріжжя : ЗДУ, 1997. — 66 с.

Чиженок, Ю. А. Лекції з історії українського козацтва (до 1775 р.) : посібник для учнів 7–9 кл. / Ю. А. Чиженок. — Запоріжжя : ЛІПС, 1997. — 176 с.

Чубенко, В. А. І сміх, і пісня, і любов : лірика, гумор, вірші для дітей / В. А. Чубенко ; Володимир Чубенко. — Запоріжжя : Мотор Січ, 1997. — 458 с. — (До 70-річчя автора).

Шаповалов, Г. И. Корабли веры: Судоходство в духовной жизни древней Украины / Г. И. Шаповалов ; Запорож. гос. ун-т, Запорож. обл. краевед.музей. — Запорожье : Дикое Поле, 1997. — 158 с. : ил.

Шевченко, В. И. Их имена в полутьме серебристой : сб. рассказов / В. И. Шевченко. — Запорожье : Павел, 1997. — 32 с.

20 років

Бадіон, О. П. Стежками Північного Приазов’я : путівник / О. П. Бадіон, Ю. М. Дігтяр ; Асоціація «Еколог. Освіта»; Дитяче еколог. об’єднання «Ехо». — Запоріжжя : Поліграф, 2002. — 254 с. : іл.

Бальцер, А. І. На службі народові : (нарис з історії Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького) 1905–1999 / А. І. Бальцер. — 2-е вид. — Запоріжжя : Поліграф, 2002. — 82 с.

Баранов, В. Словарь толкового бердянского языка / Валерий Баранов. — Бердянск : Новый мир, 2002. — 222 с.

Бастрыга, И. Начала истории Бердянска / И. Бастрыга, И. Лыман.—Запорожье : [б. и.], 2002. — 132 с.

Баханов, К. О. Традиції та інновації в навчанні історії в школі : дидактичний словник-довідник / К. О. Баханов. — Запоріжжя : Просвіта, 2002. — 108 с.

Баханов, К. А. Бердянск в дневниках титулярного советника В. К. Крыжановского : Крыжановский В.К. Дневники / К. А. Баханов, И. И. Лыман. — Запорожье : Просвіта, 2002. — 218с. : ил.

Бездольный, Б. И. Душа поэта : поэзия / Б. И. Бездольный. — Запорожье : Днепров. металлург, 2002. — 140 с.

Безсалов, Ю. П. Тайное родство : стихи / Ю. П. Безсалов.—Запорожье : Полиграф, 2002. — 92 с. : ил.

Бєляєва, Т. М. Запрошуємо на весілля : Рушник у побудові весільного дійства на Україні / Т. М. Бєляєва ; Т. М. Бєляєва, Л. Т. Войтенко, О. О. Кривова. — Запоріжжя : Дике Поле, 2002. — 48 с.

Бідняк, Г. П. Бердянські зорі : вибрані поезії / Г. П. Бідняк ; Григорій Бідняк. — Дніпропетровськ : Поліграфіст, 2002. — 236 с. : портр., іл., ноти.

Блатник, М. М. Арабески : стихотворения / М. М. Блатник ; Михаил Блатник. — Мелитополь : [Мелитополь], 2002. — 132 с.

Блатник, М. М. Центоны : рассказы, декамерон, стихи в прозе / М. М. Блатник ; Михаил Блатник. —Мелитополь : [Мелитополль], 2002. — 56 с.

Богданова, Т. А. Не выбирай иных путей : стихи , песни / Т. А. Богданова ; Татьяна Богданова. — Запорожье : ЗГИА, 2002. — 60 с.

Богуш, А. М. Дошкільна лінгводидактика: теорія і практика / А. М. Богуш. — Запоріжжя : Просвіта, 2002. — 228 с.

Большая душа : светлой памяти Ситникова А. М. : [дир. «Запороожьеоблэнерго»] / авт. проекта и ред. И. М. Лукаш. — Запорожье : Полиграф, 2002. — 63 с.

Бродяга-Бродецький, О. Незламний дух: поезії] / О. Бродяга-Бродецький ; Олесь Бродяга-Бродецький. —Запоріжжя : Полиграф, 2002. — 64 с.

Бродяга-Бродецький, О. М. Застигла осені сльоза : поезії / О. М. Бродяга-Бродецький ; Олесь Бродяга-Бродецький. —Запоріжжя : Полиграф, 2002. — 64 с.

Василина, Я. Сборник песен [Ноти] / Я. Василина. — Запорожье : Дикое Поле, 2002. — 55 с.

Великая Скифия : (учебное пособие для спец. курса лекций по археологии) / НАН Украины, Ин-т археологии, Мин-во образования и науки Украины, ЗГУ, Запорож. обл. орг-ция Всеукр. полит. об-ния «Жінки за майбутнє». —Киев – Запорожье : [Днепров. металлург], 2002. — 338 с. : ил.

Весела Січ : часопис Міжнар. Асоціації гумористів і сатириків : [альманах]. № 9 / голов. ред. П. П. Ребро ; ред. рада: М. Білокопитов, В. Бойко, А. Вакуленко [та ін.]. — Запоріжжя : Весела Січ, 2002. — 144 с. — (Гумористи всіх країн, єднайтеся!). — [Всеукраїнський конкурс «Байка-2001»].

Веселі Ребрини / упоряд. П. Юрик. — Запоріжжя : Весела Січ, 2002. — 100 с. — (Б-ка альманаху «Весела Січ»).

Виниченко, В. Путешествие из Александровска в Запорожье. 1770–2002 / В. Виниченко, Ю. Страшков ; Валентина Виниченко, Юрий Страшков. — Запорожье : [б. в.], 2002. — 20 с. : ил.

Воловик, В. И. И прилетят соловьи… : роман / В. И. Воловик. — Запорожье : Просвіта, 2002. — 336 с.

Воловик, В. И. Искатели земного рая : роман / В. И. Воловик ; Виталий Воловик. — Запорожье : Просвіта, 2002. — 352 c.

Воловик Віталій Іванович : бібліогр. список / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: Г. Нагорна, В. Жук]. — Запоріжжя : Поліграф, 2002. — 24 с.

Вони слави не шукали / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки журналістів України ; [ред.-упоряд.: М. В. Клименко (керів.) та ін.]. — Запоріжжя : [Паритет-Прес], 2002. — 200 с. : іл.

Герои и судьбы : интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов. [Кн.] 2 / [авт. Шифрина А. И.]. —Запорожье : Дикое Поле, 2002. — 528 с. : ил.

Гуляйпільському району 80 років : щоденник / авт. кол.: І. О. Бірюков, С. В. Гайдар та ін.; голов. ред. О. М. Лазутін. — Запоріжжя : Дике Поле, 2002. — 400 с. : іл.

Дніпрогес : Днепрогэс. Dniproges. —Запоріжжя : [Дике Поле], 2002. — 28 с. : іл.

Запоріжжя у цифрах / Держ. ком. стат. України ; Запоріз. обл. упр. статистики, відділ статистики м. Запоріжжя. — Запоріжжя : [б. в.], 2002. — 84 с.

Запорізька область : географічний атлас / ред. кол. М. М. Стрижак (голова) [та ін.]. — Київ : Мапа, 2002. — 20 с. : іл. — (Моя мала Батьківщина).

Запорізька область [Карти] : карта автошляхів: Буклет. — Киев : Картографія, 2002.

Запорізька область в цифрах 2001 : короткий статистичний довідник / Держкомстат України ; Запоріз. обл. упр. статистики. — Запоріжжя : [б. в.], 2002. — 152 с.

Запорізька область у 2002 році : економічне зростання – основа добробуту. — Запоріжжя : Запоріжжя, 2002. — 144 с.

Запорізький художній музей : Українське народне декоративне мистецтво / худож. концепція, текст і підготовка видання Г. Борисова. — [Б. м.] : [б. в.], 2002. — [13 с.] : іл.

Запорожские еврейские чтения, 6-е, Запорожье, 2002 год : Шестые Запорожские еврейские чтения / ЗГУ, Запорож. гор. отд-е об-ва «Украина-Израиль»; провед. под патронатом Е. Г. Карташова, В. А. Сацкого, В. А. Богуслаева ; ред. С. Ф. Орлянский. — Запорожье : Диво, 2002. — 406 с.

Запорожские огнеупоры : каталог продукции / ОАО «Запорожогнеупор» ; [отв. за вып. Кабашный Н. П.]. — Запорожье : [Зоря], 2002. — 144 с. : ил.

Запорожье. 2002 : ежегодный информ.-телефон. справочник. — Запорожье : Золотые страницы Запорожья, 2002. — 440 с. — (Город в золоте страниц).

Запорозька старовина : п’ятиріччю заснування Наук.-дослід. ін-ту козацтва присвячується. Вип.2. / НАН України ; Ін-т історії України; НДІ козацтва, Запоріз. від-ня ; авт. кол. М. М. Антощак, О. А. Бачинська, М. О. Бережний [та ін.]. — Київ ;Запоріжжя : НДІ козацтва Ін-ту історії України НАН України, 2002. — 414 с. : іл.

Зачарований Дніпро : збірка творів членів обл. літ. об’єднання ім. М. Гайдабури / упоряд. Л. А. Коваль. — Запоріжжя : ЗНТУ, 2002. — 104 с.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2003 рік / Упр. культури ЗОДА ; ОУНБ ім. О. М. Горького ; упоряд.: І. Шершньова, Г. Нагорна. — Запоріжжя : Поліграф, 2002. —56 с.

Інтегративна трансфузійна медицина : концептуальне керівництво / Г. А. Шифрін, М. М. Милиця, Н. С. Луценко, С. І. Андрєєв. — 2-ге вид., доп. — Запоріжжя : Просвіта, 2002. — 68с. 

Історія бібліотечної справи на Запоріжжі : матеріали наук.-практ. конф., 26–27 верес. 2001 р. / Упр. культури ЗОДА, ЗОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад. Л. Ізюмова, С. Пономарьова]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2002. — 46 с.

Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 9 / ЗОДА; ЗДУ; ЗОІППО ; [ред. кол.: В. І. Воловик (отв. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : Просвіта, 2002. — 130 с.

Літературне Запоріжжя : біобіліогр. довід. Вип. 2 / Упр. культури ОДА, ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова, І. Півненко ; відп. за вип. Л. Ізюмова]. — Запоріжжя : Поліграф, 2002. — 56 с.

Матеріали Перших Новицьких читань 24 жовт.2002 р. м. Запоріжжя / Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського ; НАН України — Запоріз. від-ня та ін ; редкол.: С. Абросимова, А. Бойко (відп. ред., Головко Ю. та ін.). — Запоріжжя : Тандем-У, 2002. — 146 с.

Навколишнє середовище міста у 2001 році : Держ. ком. стат. України; Запоріз. обл. упр. статистики, відділ статистики м. Запоріжжя. — Запоріжжя : [б. в.], 2002. — 16 с.

Наука і вища освіта : доповіді учасників Х міжвузів. студ. наук. конф. [16–17 трав. 2002 р., м. Запоріжжя]. Вип. 6. Ч. 1 / ЗІДМУ, Студ. наук. тов. ; [редкол.: П. В. Хряпінський (голова) та ін.]. — Запоріжжя : ЗІДМУ, 2002. — 312 с.

Неосяжний Всесвіт Марії Примаченко в колекції Запорізького художнього музею : альбом / підгот. вид.: Г. Борисова. — Запоріжжя : [б. в.], 2002. — 51 с.

Обласна виставка «Мереживо запорізьких витинанок» : каталог / уклад. С. П. Заруба, Т. Д. Картолапова, Т. П. Лазарева. — Запоріжжя : Просвіта, 2002. — 40 с.

Пам’ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 5 : (Великобілозерський, Куйбишевський, Розівський, Токмацький райони) / Упр. культури ЗОДА, Запоріз. обл. інспекція по охороні пам’яток історії та культури ; наук. ред.-упоряд. Т. К. Шевченко. — Запоріжжя, 2002. — 242 с.

Пам’ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 4 : (Бердянський, Гуляйпільський, Оріхівський, Пологівський райони) / Упр. культури ЗОДА, Запоріз. обл. інспекція по охороні пам’яток історії та культури ; [відп. за вип. Л. Ю. Калмукіді]. — Запоріжжя : [б. в.], 2002. — 196 с. 

Письменники Запорізького краю (20–90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. І. Т. Купріянов]. — [Запоріжжя : Хортиця : Дніпров. металург], 2002. — 580 с. : фот.

Пріоритети розвитку заради добробуту : звіт про діяльність Запорізької обласної державної адміністрації у 2001 році. — [Запоріжжя] : [Запоріжжя], 2002. — 68 с.

Проблемы Холокоста. Вып. 1 / Всеукр. Благотворительный Фонд «Науч.-просветительский центр еврейской истории и культуры «Ткума»; [редкол. : И. Альтман и др.]. — Запорожье : Премьер, 2002. — 200 с.

Провинция : междунар. лит.-худож. альманах. Вып. 9 / ред. С. И. Скорик. — Запорожье : Кольцо, 2002. — 100 с. : ил.

Пролісок–II : альманах поетичного клубу «Пролісок» Гуляйпільського районного Будинку творчості. Вип. 2 / [ред.-упоряд. Н. В. Квітка]. — Гуляйполе : Друкарня, 2002. — 100 с. : іл. — Текст укр., рос.

Реабілітаційний простір Запорізької області : (з досвіду роботи навч.-вихов. закладів) / М-во освіти і науки України ; Всеукр. нарада-семінар начальників управлінь освіти і науки облдержадміністрацій м. Запоріжжя. — Запоріжжя : Прем’єр, 2002. — 48 с.

Ренесансні Студії. Вип. 8 / Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Запоріз. держ. ун-т ; [відп. ред. Н. Торкут]. — Запоріжжя : [б. в.], 2002. — 124 с. — Текст: укр., англ.

Рождественская выставка современной иконописи : каталог / [авт.-сост. М. Савицкая ; фото Е. Компанийченко]. — Запорожье : [Этика], 2002. — 14 с. : фот.

Розенфельд Ілля Олександрович : до 80-річчя з дня народження / Держбуд України, Держ. наук.-дослід. ін-т будівельних конструкцій ; [уклад.: І. В. Матвєєв та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : МЄГА-МІКС, 2002. — 58 с. : фото. — (Вчені та спеціалісти НДІБК ; вип. 6).

Современные информационные системы и технологии в экономике [Текст] : тезисы докладов Второй всеукраинской студенческой конференции / М-во образования и науки Украины, Запорож. ин-т экономики и информационных технологий. — Запорожье : Днепров. металлург, 2002. — 124 с.

Спокута : часопис обласної редакційної колегії з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією». № 5 / ред. кол.: П. П. Ребро (голов. ред.), І. С. Дерев’янко, В. Л. Камінський [та ін.]. — Запоріжжя : Наук.-ред. підрозділ «Реабілітовані історією», 2002. — 236 с. : фото.

Старожитності степового Причорномор’я і Криму. [Вип.] X / ЗДУ ; Запоріз. обл. краєзнав. музей. — Запоріжжя : [б. в.], 2002. — 288 с.

Степура Іван Васильович / Держбуд України, Держ. наук.-дослід. ін-т будівельних конструкцій ; [уклад.: В. С. Шокарев, С. А. Трегуб]. — Запоріжжя : МЄГА-МІКС, 2002. — 66 с. : фото. — (Вчені та спеціалісти НДІБК ; вип. 5).

Сучасні інновації в реабілітаційній педагогіці : (з досвіду роботи Хортицького навчально-реабілітаційного багатопрофільного центру м. Запоріжжя) / М-во освіти і науки України ; Всеукр. нарада-семінар начальників управлінь освіти і науки облдержадміністрацій м. Запоріжжя. — Запоріжжя : Прем’єр, 2002. — 184 с.

Сходи : збірка поезії. Вип. 2 : Юлія Франк, Олесь Дзига, Ганна Слободяник, Юрій Георгієвський, Тетяна Савченко, Наталка Маринич. — Запоріжжя : ЗДУ, 2002. — 96 с.

Таланти твої, Приазовське! : путівник з народних ремесел / ред. рада: О. Т. Віхляєва, Т. І. Башкатова, В. Д. Сметаннікова ; ред. Г. В. Цвєтанська. — Приазовське : [б. в.], 2002. — 4 с. 

Теплі джерела / первинна орг. Нац. спілки журналістів України при ред. газ. «Вісник комбінату «КП «Запоріз. титано-магнієвий комбінат» ; Прес-клуб «ТИТАН» ; [ред.-упоряд. Ж. А. Кучмій]. —Запоріжжя : [Поліграф], 2002. — 76 с. : фото.

Українські повстанські пісні [Ноти]. — Запоріжжя : Просвіта, 2002. — 64 с.

Хортиця : краєзнавчо-туристична карта [Карти] / відп. за вип. В. Чернов, М. А. Остапенко, Г. В. Остапенко. — Запоріжжя : ГІС центр «Містобудівник», 2002. — Буклет : іл. — 9грн.

Художні тканини родини Вересів у зібранні Запорізького художнього музею : каталог / Запоріз.обл. худож. музей ; Т. П. Гончаренко. — Запоріжжя : [б. в.], 2002. — 26 с. : 4 л. іл.

Відомості про авторів

Авдєєнко П. П. – член «Спілки краєзнавців Мелітопольщини», письменник (Мелітополь)];

Алексєєв Олександр Миколайович – член правління ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», кандидат педагогічних наук. доцент Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького (до 2010);

Атаманчук Інесса Валентинівна – журналіст, заступник відповідального секретаря тижневика «Газета  „МИГ”»;

Баранов Олександр Олександрович – член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», директор музею історії Мелітопольського локомотивного депо;

Білецький Володимир Стефанович – доктор технічних наук, професор кафедри «Видобування нафти, газу та еонденсату» НТУ «Харківський політехнічний університет», фахівець в галузі вугільної технології, збагачення корисних копалин;

Богаєвська Ніна Володимирівна – член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», бібліотекар СКМ;

Варяник Олег Валерійович – кандидат історичних наук, директор Музею техніки Богуслаєва (м. Запоріжжя);

Воровка Володимир Петрович – доктор географічних наук, завідувач кафедри екологічної безпеки та раціонального природокористування Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького. голова Мелітопольського відділу Українського географічного товариства. голова Спілки краєзнавців Мелітопольщини;

Гаполова Марина Вікторівна – бібліотекар відділу документів із сільськогосподарських, природничих та медичних наук КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Голованова Галина Яківна – член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

Гнєдашев Віктор Миколайович – директор КЗ «Якимівський районний історико-краєзнавчий музей» Якимівської селищної ради, почесний громадянин смт Якимівка;

Демчук Ірина Іванівна – бібліотекар відділу технічної та економічної літератури КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Єременко Микола Миколайович – кандидат історичних наук, головний редактор ТОВ «Чернігівська газета „Нива”»;

Жавжаров Леонід Васильович – член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», ветеран МВС;

Мажара Людмила Єфремівна – головний бібліотекар науково-методичного відділу КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Мосур Інна Сергіївна – бібліотекар відділу мистецтв КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Нагорна Ганна Миколаївна – бібліотекар відділу краєзнавства КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Назаренко Жанна Дмитрівна — завідувачка відділу технічної та економічної літератури КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Ноздріна Людмила Федорівна – заслужений працівник культури України, член НСЖУ, директор КЗ «Бердянський краєзнавчий музей»;

Палівода Тетяна Миколаївна – завідувачка відділу краєзнавства КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Полухіна Тетяна Василівна – член правління ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», відповідальний секретар Мелітопольської міжрайонної первинної організації НСЖУ, почесний журналіст України;

Приймаченко Наталія Леонідівна – провідний бібліотекар Центру національних культур «Сузір’я» КЗ «Запорізька обласна універсальна наукової бібліотеки» ЗОР;

Пристінський Богдан Васильович – співробітник відділу «Новітня історія краю» КЗ «Запорізький обласний краєзнавчий музей» ЗОР;

Романів Наталія Василівна – провідний бібліограф відділу краєзнавства КЗ «Запорізька обласна універсальна наукової бібліотеки» ЗОР;

Руденко Олена Володимирівна – головний бібліотекар відділу документів з гуманітарних наук КЗ «Запорізька обласна універсальна наукової бібліотеки» ЗОР;

Савкіна Олена Андріївна – головний бібліотекар відділу мистецтв КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Саїнський Микола Андрійович – заступник Куйбишевського (нині – Кам’янського) голови з питань діяльності виконавчих органів влади (2010-2019), директор ТОВ «Смак»;

Сакун Валерій Васильович – член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

Сєрікова Світлана Вікторівна – провідний бібліотекар відділу мистецтв КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Скрипак Наталія Володимирівна – бібліотекар відділу документів з гуманітарних наук КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Соколова Світлана Вікторівна – директор 44-го Гарнізонного будинку офіцерів (м. Мелітополь);

Тренчук Тетяна Олександрівна – завідувачка відділу абонементу КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Черних Тетяна Григорівна – завідувачка відділу рідкісних та цінних видань КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Чипігіна Нелля Федорівна – журналістка, член НСЖУ з 1974 року. Працювала ;в Мелітопольській міськрайонній газеті «Серп і молот» (нині «Новий день»), в «Мелитопольских ведомостя», понад 10 років була редакторкою багатотиражної газети виробничого об’єднання «Мелітопольхолодмаш» «Заводська трибуна»;

Чубенко Людмила Миколаївна – завідувачка відділу сільськогосподарської та природничонаукової літератури КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Шадара Надія Володимирівна – провідний бібліотекар відділу документів із сільськогосподарських, природничих та медичних наук КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Шаповалов Георгій Іванович – історик та археолог, докор історичних наук, професор кафедри українознавства НУ «Запорізька політехніка», директор КЗ «Запорізький обласний краєзнавчий музей» ЗОР (1976-2016);

Шершньова Ірина Володимирівна – головний бібліограф відділу краєзнавства КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР;

Щур Юрій Ігорьович – кандидат історичних наук, старший викладач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету;

Яковенко-Єременко Ірина Петрівна – відповідальний секретар ТОВ «Чернігівська газета „Нива”»,

1 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 31–32.

2 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 32–34.

3 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 34–35.

4 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 38–39.

5 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 43–44.

6 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 49–51.

7 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2021 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2020. — С. 334–340.

8 Ганна Миколаївна Нагорна : бібліографічний список : до 65-річного ювілею / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР, відділ краєзнавства ; [уклад. Т. Палівода]. — Запоріжжя : [КЗ «ЗОУНБ» ЗОР], 2017. — 30 с. : фото.

9 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 57–58.

10 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 57–58.

11 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР.—Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 61–64.

12 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького»ЗОР. —Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 61–63.

13 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького»ЗОР. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011.— С. 64–66.

14 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 66–67.

15 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 67–71.

16 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 71–72.

17 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 73–74.

18 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 74–75.

19 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 77–81.

20 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 67–69.

21 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 85.

22 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 71–72.

23 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 72–75.

24 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 73–74.

25 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 123–124.

26 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С. 28–30.

27 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 75–77.

28 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 77–80.

29 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 108–110.

30 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 110–111.

31 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С. 45–47.

32 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011.— С. 82–83.

33 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 113–115.

34 Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. —Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 73–74. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

35 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 120–123.

36 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2007 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА ; ОУНБ ім. О. М. Горького. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. — С.42.

37 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 123–125.

38 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С. 32–34.

39 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2022 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2021. – С. 461-465.

40 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / ЗУНБ ім. О. М. Горького. — Запоріжжя : Поліграф, 2004. — С. 42–45.

41 Знаменні та памятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліографічні списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 347–354.

42 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2019. — С. 502–504.

43 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2019. — С. 247–250.

44 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 323–324.

45 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2019. — С. 264–269.

46 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2021 рік : календар і короткі бібліогр. списки  / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2020. — С. 413–419.

47 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 133–134.

48 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 88–89.

49 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001.— С. 34–35.

50 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 141–146.

51 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 146–147.

52 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 91–93.

53 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011.— С. 93–95.

54Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2021 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 381–384.

55 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2021 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 508.

56 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 333–335.

57 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2019 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 107–108.

58 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 219–221.

59 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 260–262.

60 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С.36–37.

61 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 164.

62 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 97–98.

63 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 99–101.

64 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 101–102.

65 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 170–173.

66 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 173–176.

67 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016.— С. 176–177.

68 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 222–224.

69 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 180.

70 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 106–107.

71 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 296–297.

72Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 107–108.

73 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 181–182.

74 Якимівка: від сивої давнини до сьогодення : (1833–2008) : (бібліогр. покаж.) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : [б. в.], 2008. — С.43–44. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 1).

75 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 109–110.

76 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 110–111.

77 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР]. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 187–188.

78 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 112–137.

79 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР]. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 191–193.

80 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 193–195.

81 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011.— С. 113–115.

82 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2007 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. –— Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. — С.53–56.

83 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР]. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 197–199.

84 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР]. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 200–203.

85 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 115–116.

86 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 205–206.

87 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С.48–49.

88 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 121–123.

89 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 212–214.

90 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 338–340.

91 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 216–219.

92 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 124–126.

93 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 223–224.

94 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 286–289.

95 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 126–129.

96 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 232–234.

97 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 234–236.

98 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 130–131.

99 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 240–244.

100 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 244–246.

101 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 135–139.

102 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 140–141.

103 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 207–209.

104 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С. 51–53.

105 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011.— С. 141–142.

106 Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : (бібліогр. покаж.) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2009. — С.120–122. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 2).

107 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. —Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 216–218.

108 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 145–146.

109 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С. 53–55.

110 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 302–304.

111 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 255–256.

112 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С.55–56.

113 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 303–304.

114 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 147–148.

115 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 148–149.

116 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011.—С. 150–151.

117 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016.— С. 264–266.

118 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 151–153.

119 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016.— С. 267–268.

120 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 268–273.

121 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С.59–60.

122 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 153–155.

123 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 275–281.

124 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 282–284.

125 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 299–301.

126 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 394–397.

127 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 159–160.

128 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017.— С. 26–28.

129 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 331–333.

130 Легендарний син Гуляйпілля : до 125-річчя від дня народження Нестора Івановича Махна : бібліографічний покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР.—Запоріжжя : ВАЛПІС, 2014.—116 с.

131 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 361–367.

132 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 293.

133 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 294–298.

134 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР .— Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 290.

135 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 167–168.

136 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Поліграф, 2001. — С.61–62.

137 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 302–304.

138 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 169–171.

139 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 172–174.

140 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 308–309.

141 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 176–177.

142 Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2007 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. — С.95–96.

143 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2019.— С. 264–269.

144 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2021 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2020. — С. 413–419.

145 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2019. — С. 237–240.

146 Бодянський Олександр Всеволодович : бібліогр. список. — Запоріжжя : [Б. в.], 1995. — 8 с. — (Дослідники рідного краю ; вип.3).

147 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 177–179.

148 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 179–181.

149 Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 257–261.

150 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 174–176.

151 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 181–183.

152 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 184–185.

153 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 333.

154 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 185–187.

ЗОУНБ © 2024 Всі права захищені. Правила користування та Статут.