- Передмова
- Важкий 1922-Й
- Січень
- Лютий
- Березень
- Квітень
- Травень
- Червень
- Липень
- Серпень
- Вересень
- Жовтень
- Листопад
- Грудень
- Дати, місяць і число яких не визначено
- Відомості про авторів
ПЕРЕДМОВА
Черговий 53-й випуск універсального щорічного краєзнавчого видання «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2022 рік» містить хронологічний перелік дат найважливіших подій історії, політичного, господарського, наукового і культурного життя Запорізької області, факти про видатних людей регіону. Найвагоміші події і факти здебільшого споряджені текстовими довідками (у деяких випадках, що повторюються, даються посилання на матеріали попередніх випусків календаря). У хронологічному ряду вони виділені жирним шрифтом, текстові довідки та рекомендаційні бібліографічні списки до них набрані курсивом. Списки складені в логічній та хронологічній послідовності.
Для зручності в кінці посібника розташовані допоміжні покажчики: іменний, географічний, підприємств та організацій, авторів статей даного випуску.
Адресований календар викладачам навчальних закладів всіх рівнів, журналістам, історикам, краєзнавцям, бібліотекарям, всім зацікавленим у поширенні знань про край, популяризації імен діячів науки, культури, мистецтва, пов’язаних із Запорізькою областю. Укладачі календаря «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2022 рік» висловлюють щирі слова вдячності всім, хто брав участь у його створенні.
Усі дати подаються за друкованими джерелами, за можливі неточності в них Бібліотека не відповідає.
З пропозиціями та зауваженнями просимо звертатися за адресою: відділ краєзнавства, пр. Соборний, 142, м. Запоріжжя 69600; тел.: 787–53–52 або Е–mail: kraeved@zounb.zp.ua
ВАЖКИЙ 1922-Й
Український проєкт державного будівництва, народжений революцією, зазнав поразки, внаслідок чого утвердилася радянська влада більшовицького зразка. Однак більшовики не наважилися на повну ліквідацію здобутків Української революції, оскільки навіть із тактичних міркувань не могли повністю ігнорувати тих процесів, що відбулися у 1917-1921 рр., а особливо розвитку українського націоналізму у його найширшому значенні. Перші постреволюційні роки для червоних позначилися впливом, за висловом Григорія Петровського, «жорсткої научки дев’ятнадцятого року». Тоді під впливом шовіністичної поведінки більшовиків українське селянство вибухнуло масовими повстаннями. Володимир Затонський стверджував, що саме ця помилкова більшовицька політика, а також ворожість до усього українського стали приводом для повстання українського села проти чужинців (представників російського централізму).
Очевидно, не сприймалися й ідеї одного з апологетів російсько-більшовицького режиму – Християна Раковського, який вважав, що українська мова не може бути офіційною в Україні, оскільки вона де-факто була мовою антирадянських дрібнобуржуазних інтелігентів й політиків.
Відповідно, більшовики зрозуміли, що для залучення громадськості до соціалістичного будівництва вони мали йти на поступки. Однією з них був курс на українізацію. Тим більше, що партійний перепис 1922 р. чітко продемонстрував неукраїнський характер КП(б)У. За національним складом ця філія РКП(б) до початку політики українізації мала: українців – 23 %, росіян – 54 %, інших (серед яких переважали євреї) – 21 %. Близько 80 % членів компартії мешкали у містах. Більшовицька партія в Україні наприкінці 1922 р. була майже повністю російськомовною, а українською мовою володіли лише 11 % членів КП(б)У.
Українців серед будівничих соціалізму в Україні бракувало. Тож для більшовиків, які не були тут національною силою, ця політика була ще й спробою уникнути кровопролитного спротиву авторитарному режиму під «націоналістичними» гаслами. Для більшовицького режиму українізація в першу чергу була важлива як засіб нейтралізації українського націоналізму.
«Українізаторська» поступка одночасно стала умілим тактичним ходом «пролетарської» влади. Як зазначив Микола Фролов, більшовицьке керівництво, несподівано для керівників українського національно-визвольного руху, перехопило велику кількість гасел та ідей, які складали ідеологічну (світоглядну) сутність діяльності Центральної Ради, Директорії та Гетьманату доби Революції. Самі ж більшовики визнавали, що це лише тактичний крок. Володимир Затонський вже у 1927 р. зазначив: «українізація не є просто принципова засада, а українізація є активний процес, у якому стоїть питання так само, як у непі: хто кого – чи стихія вирветься з нашого керовництва й нас затопить, чи, навпаки, осідлаємо, сядемо верхи на стихію і, керуючи нею, ввійдемо в соціялізм».
В даному випадку Володимир Затонський чудово розумів, про що йде мова і наскільки небезпечною може бути ця стихія. Ще 1920 р. він детально проаналізував зв’язок між імперськими упередженнями росіян і структурою партії в Україні. Саме через імперську політику міський російський та русифікований пролетаріат України цурався українського національного руху та вбачав у ньому зраду. Ворожість цього пролетаріату до спроб України відмежуватися від Росії перетворилася у ненависть до всього українського. Разом із тим такий стан речей залишав мільйони селян під впливом націоналістичних лідерів.
Підігрівалася така ситуація й переведенням поняття «української мови» у політичну площину й ототожнення її з українським націоналізмом через використання її ворогами більшовиків. Розмірковуючи над цим, Степан Величенко зазначив, що не відомо про жодного більшовика, який би засудив російську як мову Денікіна, або німецьку – як мову кайзера. В українському випадку більшовики орієнтувалися протилежно й асоціювали таки українську мову з політичними групами. Доводилося навіть у київській газеті «Комуніст» за 22 січня 1922 р. друкувати статтю «Українська мова – це не мова Петлюри», що, однак, істотно не вплинуло на ситуацію.
Ситуація була загрозливою й вимагала вирівнювання. Усвідомивши неминучість процесу деколонізації, більшовики вирішили його очолити, надати йому своїх контрольованих форм й під прикриттям коренізації зберегти територіальну цілісність колишньої Російської імперії.
Політика коренізації передбачала підготовку комуністичних кадрів із представників корінної національності, врахування національних факторів при формуванні партійно-державного апарату. Також передбачалося поширювати освіту рідною мовою, сприяти розвитку національних культур, організувати заклади освіти й культури, ЗМІ, книговидання тощо. Взагалі, на території України розпочався контрольований процес збільшовичення націоналістичних прагнень українського, перш за все – селянського, середовища. Селянство, тимчасом, намагалося вижити в умовах голодомору, першого з трьох, як пізніше виявилося.
Також варто зауважити, що описувані події відбувалися вже географічно у Запорізькій губернії, яка охоплювала територію в 28 тис. кв. верст з населенням близько 1 млн 300 тис. осіб. Серед усіх губерній Запорізька була найменш заселеною, а село, після кількарічної боротьби «усіх проти усіх», мало жалюгідний вигляд. Наприклад, щорічне виробництво цукру впало з 70-90 млн пудів у 1910-х рр. до 2,5 млн у 1921 р. Посилила всі негативні явища небувала засуха, неврожай був настільки значний, що в Мелітопольському повіті більше 80 % засіяних полів зовсім не косили.
Загалом по губернії врожай оцінювали на рівні 1,4 бали з 5, а середній збір хлібів складав 4,4 пудів з десятини, а ярової пшениці – 2 пуди, хоч зазвичай збір був на рівні 60-150 пудів. У порівнянні з 1916 р., валовий збір становив лише 24,5 %. За потреби зерна на рік у 28140 тис. пудів зібрано було лише 6.161 тис. пудів (нестача – 78,1 %).
Яким чином на таку ситуацію відреагувала радянська влада? Чи були вжиті невідкладні заходи, щоб запобігти катастрофі? Навпаки, на Україну було накладено «продналог» в 6 пудів з десятини, а потім взагалі підняли його до 12 пудів. Цей податок стягувався й з п’яти голодуючих губерній Півдня України, й при нестачі хліба це призвело до того, що близько 8 мільйонів голодували.
Найбільше постраждала від голоду Запорізька губернія, де станом на 1 лютого 1922 р. голодом було охоплено 69 % населення, а буквально за місяць – 78 %, а на 1 травня – вже 88 %. Серед цих «відсотків» було майже півмільйона дітей. У часописі «Український Червоний Хрест – голодним» писали: «Хворість і смертність збільшується. З’їдено все. Коти, собаки і різна падаль… Бували випадки, коли варили юшку з упряжі і сиром’ятної шкіри. Зауважено, що голодні в їдальнях гризуть столи. Офіційно зареєстровано 7 випадків людоїдства. Харчують 0,05 % загальної кількості голодних».
Жахливішу картину подавали у репортажі з Бердянського повіту. У газеті «Пролетарська правда» 5 травня 1922 р. було опубліковано наступне: «Зупинимось на Бердянському повіті як найбільш типовому. Він навіть у кращому стані, ніж Гуляйпільський та Мелітопольський повіти, і, таким чином, по цифрах одного Бердянського повіту можна мати уявлення про жахливий стан Запоріжжя.
Андріївська волость: з загальної кількості населення в 12135 душ померло до 6 квітня 3467 душ. Решта абсолютно голодує (їдять глину, курай, мертвечину; зареєстрована велика кількість трупоїдства).
Берестовецька волость: з загальної кількості населення в 8948 осіб померло 2418, голодує 96,5 %. Зареєстровані випадки людожерства.
Новоспасовська волость: вважалась одною з багатих…, а нині там вимерло майже 40 %…
Троїцька волость: з 5000 осіб від голодної смерті загинуло 1500; з квітня місяця смертність в цій волості в зв’язку з приходом теплих днів через епідемії значно збільшилась.
Дмитрівська волость: тут смертність від голоду знайшла для себе широке поле. Хто встиг – перекочував в урожайну місцевість. Решта загибає.
Петрівська волость (в 6 верстах від Бердянська): на повітовому з’їзді лікарів у Бердянську констатовано, що населення цієї волості їсть екскременти.
В самому Бердянську життя жахливе. Люди ходять понурі й злі. Ще в 1919 році місто нараховувало 65000 осіб. Тепер у Бердянську після укомплектування великого числа братських могил залишається 28635 осіб…».
Серед наслідків голоду було різке збільшення кількості різних захворювань, зокрема на холеру, тиф. Так, лише за один тиждень (8-15 травня) на Запоріжжі було зареєстровано 341 випадок захворювань на холеру, в Бердянську – 164. Побільшало й психічних захворювань. Лікарями зареєструвалися такі випадки: в Гуляйпільському повіті в селі Благовіщенці сталося багато випадків божевілля, які інколи виливалися у випадки людоїдства; а в Запоріжжі зареєстровані випадки, коли дітей вішали, душили газом, засвідчено багато випадків самогубств.
Водночас на все Запоріжжя було виділено 22000 голодних пайків, або 16500 пудів хліба, а з самого Запоріжжя забрано 600000 пудів хліба і вивезено на Волгу на допомогу… голодуючим.
Допомога голодуючим стала приводом для початку кампанії з конфіскації церковного майна. 31 березня 1922 р., під час засідання Бюро Запорізького губкому КП(б)У про вилучення церковного майна, постановили створити відповідну комісію на чолі з членом ВУЦВК Гавриловим, а його заступником призначити Колоса. Особи, які виступали проти вилучення церковного майна, підлягали арешту. На промислових підприємствах і в селах мала бути проведена відповідна агітаційна кампанія. Маємо певні цифри, які говорять про результати діяльності комісії: зібрано 7 пудів 16 фунтів 39 золотників срібла. Загальнодержавна «Гохрана» повідомила, що з перетоплених 30 тонн конфіскованих золотих речей одержано аж 800 кілограмів (!) чистого золота.
У щоденній газеті американських українців «Свобода», яку вже понад 130 років видає Український народний союз, у випуску № 156 від 8 липня 1922 р. було розміщено замітку із наголосом, куди саме зникли коштовності, вилучені з церков в СРСР: «Большевицькі делегати, користаючи з привілеїв гостинности, привезли між «документами» великі маси діямантів, забраних з церков в Росії, які хотять продати в Голяндії».
Аналіз документів засвідчує, що вилучення церковних цінностей було самоціллю і для боротьби з голодом навряд чи було необхідним. Від цих заходів голодуюче населення не одержало обіцяної допомоги, зате суттєво постраждала українська культура та один з її носіїв – церква. З такою «допомогою» голод 1922 р. так і не було подолано.
Що стосується вилучення, то радянська влада узагалі не гребували й менш коштовними речами. Зокрема, 10 лютого 1922 р. під час засідання Великотокмацької повітової військ ради було прийнято рішення «вилучити в закладах, де є годинники й портсигари, не більше 15 й 10 одиниць, якими нагородити від імені Повітвиконкому найвидатніших комсомольців та комсклад, але не проминути й політпрацівників». На те, щоб відремонтувати вилучені речі й нанести на них гравіювання, виділялися кошти у сумі не більш 10 млн рублів.
На початку 1922 року Раднарком України звернувся до міжнародного співтовариства з проханням про допомогу. Участь у зборі продовольства, речей, медикаментів для українських губерній, які потерпали від голоду, взяли позаурядові організації – Американська адміністрація допомоги (АРА), Міжнародна робітнича допомога (Міжробдоп), місія відомого полярного дослідника – норвежця Фрітьйофа Нансена та інші. На серпень 1922 р. по Запорізькій губернії усіма організаціями допомоги надавалася підтримка 260 тисячам голодуючих.
Поступово становище в Запорізькому краї починає нормалізуватися. Практичного значення набувають питання заготівлі та перерозподілу насіння. Для посівної кампанії в губернії було передано насіння олійних культур, яке збиралося в межах продподатку, окрім того насіння, яке було передбачене для олійних заводів. Якщо у 1922 р. було засіяно більше 100,5 тис. десятин ярої пшениці, то весною наступного року її площа збільшилася майже до 148 тис. десятин. Весняний урожай городини та рибальство у багатьох районах зробили недоїдання менш гострим.
Нагінка на церкву не закінчувалася лише вилученням церковного майна. Цілком в дусі часу продовжувала ширшати антирелігійна кампанія. Більшовики вважали, що пролетаріат «не всі кайдани зірвав з себе, далеко трудніше працюючим визволитися з духовної неволі». Проповідники комуністичної суцільної рівності звинувачували служителів культу у прислужництві експлуататорам (царям, поміщикам та іншим): «не з трудящими було духовенство у всіх народів і не до визволення трудящих вела його робота, не любовью і не власним прикладом, а обманом держить воно народ в своїх руках». Газетна публікація, звідки взяті ці цитати, присвячена була не аналізу релігійного життя чи чогось подібного. Взагалі, це був набір обвинувачень, основна мета яких полягала в атеїстичному запереченні релігійності «темного селянина».
За доцільне радянська влада також вважала по-своєму реформувати діяльність просвітянського руху. У 1922 р. мелітопольська «Просвіта», згідно з вказівками «згори», була піддана реорганізації й отримала нову назву – «Червона Просвіта». Однак з ходу переорієнтувати її роботу в комуністичному дусі не вдалося. Там, де не могли «дотиснути» компартійні діячі, «допоміг» голод 1921-1923 рр. Зокрема, на Мелітопольщині робота на периферії то затухала, то знову відновлювалася. Часто закривалися клуби, кожен думав над тим, як вижити. У доповіді завідуючого губкомпросвітом у березні 1922 р. акцентувалася увага на жахливому стані у повітах, до якого призвів голод: «Хати-читальні й «Просвіти» не функціонують, точних даних й характеристик-причин з повітів не надходить… всі дрібні бібліотеки закриті… вилучені релігійна й монархічна література… у колосальній кількості».
Принагідно зауважимо, що просвітяни, де могли, виконували досить нехарактерні для себе функції. Зокрема, допомагали голодуючим. У Павлівській волості Запорізького повіту від місцевої «Просвіти» надійшло на боротьбу з голодом 18975 рублів, 1 пуд 27 фунтів борошна, 5 фунтів солі, 13 фунтів картоплі й ще деякі продукти.
Паралельно з намаганнями інтегрувати самостійницькі прагнення українців у формулу співжиття різних народів у соціалістичній спільноті (союзі ніби-то рівних держав), на початку 1920-х рр. на території сучасної Запорізької області давалися взнаки відголоски повстанського руху періоду Української революції. Загалом, для запорізького селянина повстанська боротьба – явище більш ніж природне, особливо враховуючи багаторічну діяльність Нестора Махна (зокрема, її антибільшовицька спрямованість у пізній період) та Вільних козаків під час Української революції. Звичайно, тут мова йде лише про відголоски, оскільки основні сили повстанства були знищені до 1921 р. Проте боротьба за відновлення УНР, хоч і спорадично, але продовжувалася, будучи приреченою на поразку. Так, на початку 1922 р. радянським органам держбезпеки вдалося виявити підпільну петлюрівську організацію у Веселівському районі Мелітопольського повіту.
Загалом, будь-які прояви непокори у сільській місцевості одразу ж прив’язувалися до досить нещодавніх подій доби революції. Наприклад, у вересні 1922 р. у щоденній газеті Запорізького губвиконкому й губкому КП(б)У «Красное Запорожье» було опубліковано статтю про створення у селищі Комишуваха місцевого нерадянського загону самооборони – як відповідь на зростаючі випадки пограбувань та розбоїв. Автор допису обвинувачував місцевих самооборонців за злочинні дії й самосуди. Насправді ж, на нашу думку, більшовиків турбувала сама можливість створення неконтрольованих ними напіввійськових формувань, які перебирали на себе каральні функції в окремій місцевості. Таким чином, ставився під сумнів авторитет влади та її апарату. Зрештою, автор публікації знаходить для себе пояснення подій у Комишувасі й пропонує їх читачам: «Село Комишуваха – село бандитське, пам’ять про „батька Нестора“ міцно засіла в куркулях-багатоземельних, в Комишуваську вольницю, що з батькою не один рейд по Україні здійснила».
Одночасно йшла нагінка більшовиків на колишніх «колег» по соціалістичному табору. З 8 червня по 7 серпня 1922 р. у Москві відбувався процес над членами Центрального комітету партії соціалістів-революціонерів. На локальному рівні також розпочалося «полювання на відьом». У Запоріжжі напередодні процесу й під час нього місцева преса (більшовицька, бо іншої не було) багато й регулярно писала про есерів, щедро поливаючи їх брудом. Один з матеріалів у травні було присвячено досить цікавим для нас подіям 1917 р. Автор допису, Л. Доленко, гнівно згадував, як 22 листопада 1917 р. відбулися збори у приміщенні Олександрівської ради робітничих й селянських депутатів. Тоді вирішувалося питання про підтримку: чи більшовиків з Петербурга чи київську Центральну Раду. Коли місцеві червоні зрозуміли, що не отримують необхідно рішення, – залишили збори. Але запам’ятали, що есер Вєдєнєєв під час обговорення говорив, що більшовики тяжіють до тоталітаризму, а влада Леніна – те ж саме, що влада Романових. Ще один доповідач, есер Олександр Попов говорив, що Центральна Рада найбільше підходить як форма управління в умовах, коли більшовики пропонують (нео)Романівський централізований устрій. Крім того, більшовики саме українських есерів звинувачували у тому, що до Олександрівська весною 1918 р. прийшли німецькі війська. Щоправда, автор «сором’язливо» забув вказати, що німці зайшли до міста вже після того, як його звільнили українські війська.
Поряд із цим продовжувався тиск на останні спроби розвивати в Україні український, а не російський комунізм. Колишні члени Української комуністичної партії з Гуляйпільського повіту приєдналися до КП(б)У й заявили на сторінках офіційної преси, що «УКП – вмерла! Вона більше не існує, крім невеликої групи».
Радянська влада більшовицького зразка впевнено і нестримно утверджувала свою монопольну владу, цілком будучи впевненою, що мета виправдовує засоби.
Юрій Щур,
старший викладач кафедри новітньої історії України
Запорізького національного університету
Січень
01.01 – 90 років від дня народження Романа Борисовича Бренера (01.01.1932, м. Запоріжжя), стрибуна у воду, заслуженого майстра спорту СРСР (1954).
01.01 – 80 років Євгену Григоровичу Карташову (01.01.1942), почесному громадянину м. Запоріжжя (2008); 27.01.1999–23.11.1999 та 26.03.2001–29.07.2003 – голова ЗОДА; 8.06.2003–24.09.2010 – міський голова Запоріжжя1.
Література про життя та діяльність:
Карташов Євген Григорович. Трудовий шлях в ім’я розвитку Запорізького краю // Золота книга Пошани Запорізької області. — [Київ : Четверта влада], 2021. — С. 9.
01.01 – 75 років Івану Кириловичу Кушніренку (01.01.1947), журналісту, члену Національної спілки журналістів України, письменнику, краєзнавцю2.
01.01 – 75 років від дня народження Володимира Андрійовича Катриченка (01.01.1947, с. Вербовець Катеринопіл. р-ну Черкас. обл. – 19.04.1997, м Запоріжжя), запорізького художника.
Володимир Андрійович Катриченко народився 1 січня 1947 року в селі Вербовець Катеринопільського району Черкаської області.
З самого дитинства Володимир Андрійович мав інтерес до художнього мистецтва. Для того, щоб і надалі творити у цьому напрямку та удосконалювати свою майстерність, Володимир здобув спеціальну освіту. Спочатку закінчив Кримське художнє училище ім. М. С. Самокиша (1962–1966), а після вступив до Харківського художньо-промислового інституту (1966–1971).
Незабаром, після закінчення вишу, Володимир Андрійович Катриченко переїхав до Запоріжжя. Він був творчою та активною людиною, тому вже з кінця 1960-х рр. брав участь у всеукраїнських та обласних мистецьких виставках. Приблизно з 1980 року працював в складі виїзних творчих груп в селах Запорізької, Черкаської та Кіровоградської областей. Працював дизайнером розпису керамічного і фаянсового посуду. Разом з тим значущим напрямом його діяльності був монументальний розпис громадських споруд у Запоріжжі та області.
В становленні народного та образотворчого мистецтва м. Запоріжжя чималу роль відіграв монументально-декоративний напрямок. Цей вид мистецтва у 70-х та 80-х рр. запорізькі майстри застосовували для створення естетичного середовища міст і сіл. У 1985 році молодий монументаліст Володимир Катриченко виконав панно для МПТУ № 2 (нині ДНЗ «ЗПЛА») міста Запоріжжя під назвою «Школа, наука, прогрес».
Він в реалістичному стилі створював пейзажі та жанрові композиції. Земля і люди домінували в його роботах. Митцю до душі спокійна, непомітна краса сільського пейзажу. Проте спокій в його картинах не означає умиротворення, це якісь спогади городянина про сільську тишу. Лінії його малюнків пружні, темпераментні, динамічні. «Перевагу віддаю олівцю і вугіллю – за щирість і неповторність матеріалу, стародавнього, як праця землероба» – говорив про свою творчу пристрасть художник. На картині «Буду дояркою» зображена дівчина, мамина помічниця, яка лише на хвилинку притулилася до колодязя, а потім підхопиться й побіжить у своїх безкінечних дитячих справах.
В його роботах «Кухарка бригади № 1», «Сільські будівельники», «Вирва», «Портрет ветерана війни, заслуженого вчителя УРСР К. П. Іванова» та інших відчувається, що написані вони майстром, який любить своїх героїв-сучасників, що будували майбутнє країни. Картини Катриченка наповнені глибокою ліричністю сюжетів та ненав’язливим рухом образів. Можна довго милуватися красою сюжетів майстра, який був відданий Батьківщині і який свою любов та любов людей передавав через картини.
1984 року відбулась визначна подія – В. А. Катриченко став членом Національної спілки художників України.
Життєвий і творчий шлях Володимира Андрійовича закінчився 19 квітня 1997 року. Похований в м. Запоріжжя.
Художник залишив чималу творчу спадщину для історії живопису України та міста Запоріжжя. Окремі твори Володимира Катриченка зберігаються у Запорізькому художньому музеї.
(І. С. Мосур)
Твори:
«Вирва» з серії «Зимова Хортиця» / Катриченко Володимир Андрійович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 194.
Література про життя та діяльність:
Яковенко, В. М. Катриченко Володимир Андрійович // Енциклопедія сучасної України / голов. редкол. : Дзюба І. М. [та ін.]. —Київ : [Фенікс], 2012. — Т. 12 : Кал — Киї. — С. 474.
***
Преданность земле // Индустр. Запорожье. — 1985. — 7 сент.
Вій, О. Знайти свою мову // Комсомолець Запоріжжя. — 1976. —23 жовт.
01.01 – 75 років від дня народження Бориса Юхимовича Чудновського (01.01.1947, м. Новокузнецьк Кемеров. обл., РФ), запорізького художника3.
02.01 – 90 років від дня народження Віктора Степановича Гузєва (02.01.1932–1999), Героя Соціалістичної Праці, робітника заводу «Дніпроспецсталь».
Література про життя та діяльність:
Голдобін, А. І. Гузєв Віктор Степанович // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня. — Дніпропетровськ : Січ, 2002. — С. 558–559.
05.01 – 80 років від дня народження Анатолія Васильовича Фатьянова (05.01.1942, Целин. р-н Ростов. обл., РФ – 10.10.1978, м. Запоріжжя), військовослужбовця. Капітан Фатьянов загинув в Ефіопії. Похований на Капустяному кладовищі в м. Запоріжжі4.
07.01 – 180 років тому (1842) слободу Новоолександрівку було перейменовано в місто Мелітополь5.
10.01 – 110 років від дня народження Тимофія Тимофійовича Бута (10.01.1912, с. Новозелене (нині – Новомихайлівка Чернігів. р-ну) – 10.11.1964, м. Ленінград (нині – Санкт-Петербург, РФ), контр-адмірала.
Література про життя та діяльність:
Єременко, М. Бут Тимофій Тимофійович // Єременко, М. М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 402.
Єременко, М. Рідний край / Микола Єременко. — Токмак : Газета «Наше місто – Токмак», 2017. — С. 24.
Єременко, М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 51.
10.01 – 30 років від дня народження Дмитра Анатолійовича Назаренка (10.01.1992, м. Запоріжжя – 29.08.2014, там само), солдата 93-ї ОМБр, учасника бойових дій в зоні проведення АТО / ООС (загинув поблизу с. Новокатеринівка Донец. обл.).
Література про життя та діяльність:
Назаренко Дмитро Анатолійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 202–204.
Гранишевская, Е. В областной библиотеке проходит выставка памяти Юрия Жука / Елена Гранишевская // Суббота плюс. — 2016. —12 мая (№ 19). — С. 3.
Інтернет-ресурси:
Назаренко Дмитро Анатолійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/LUfQJdQ
11.01 – 150 років від дня народження Феодосія Пилиповича Станкевича (11.01.1872, с. Черлінково Юзвін. вол. Вінниц. пов. Подол. губ. (нині в межах с. Бохоники Вінниц. р-ну Вінниц. обл.) –12.11.1950, м. Мелітополь), мелітопольського священника, протоієрея6.
Література про життя та діяльність:
Авдеенко, С. И. С крестом на море и на суше // Авдеенко, С. И. От веры не отрекся : святые земли Мелитопольской / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2018]. — С. 107–202.
12.01 – 270 років від дня народження Василя Федоровича Зуєва (12.01.1752 (за іншими відомостями 1754), Санкт-Петербург – 18.01.1794, там само), відомого російського природознавця, академіка Санкт-Петербурзької Академії наук (1799); 1782 року під час експедиції на Південь вивчав природні багатства запорозьких степів та описав їх, а також побут, економіку і культуру запорозьких козаків у книзі «Путешественные записки Василья Зуева от Санкт-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году» (1787).
Народився вчений в Санкт–Петербурзі в родині солдата лейб—гвардії Семеновського полку. Незважаючи на незнатне походження, в 1767 р. закінчив навчання в Академічній гімназії. Майже одразу, ще будучи студентом університету, В. Ф. Зуєв взяв участь в експедиції академіка П. С. Палласа до Уралу та Сибіру (1768–1774), де досліджував природу й етнографію цих земель, підготував перші наукові роботи. Чимало матеріалу, представленого в записках Палласа, належить саме В. Зуєву. Після успішного повернення вчений в 1774 р. відряджений за кордон, де в наукових установах Лейдена (Нідерланди) та Страсбурга (нині місто у Франції) вивчав природничу історію, фізику, хімію, метафізику тощо. У Страсбурзі він підготував текст дисертації з зоології латинською мовою «Теорія перетворення комах, застосована до інших тварин», яку захистив, повернувшись до Росії (1779 р.) і де отримав звання ад’юнкта Петербурзької академії наук.
У 1871 р. В. Ф Зуєв був відряджений Академією наук для дослідження Півдня країни, що відійшла до Російської імперії за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року.
Експедиція на Південь мала на меті, перш за все, збирання географічних і топографічних відомостей, вивчення природних багатств новоприєднаних до Росії земель – запорозьких степів і Північного Причорномор’я. Слід зазначити, що ініціатива цієї вченої подорожі повністю належала самому Зуєву, який зустрів підтримку в особі тодішнього директора Академії С. Г. Домашнєва. Незважаючи на скрутне матеріальне становище і різні перешкоди проведенню наукових досліджень, експедиція під керівництвом В. Ф. Зуєва була успішною й значно збагатила тогочасні уявлення про південний степовий край, його населення, клімат, економіку.
Подорож академіка розпочалася в травні 1781 р. й тривала 16 місяців (до вересня 1782 р.) за маршрутом: Санкт-Петербург – Калуга – Орел – Курськ – Бєлгород – Харків – Полтава – Кременчук – Дніпровські пороги – Херсон. Пізніше В. Ф. Зуєв на фрегаті дістався Константинополя, повернувшись до Херсону суходолом. Восени 1782 р. дослідник приїхав до Санкт-Петербурга.
Результатом наукової експедиції В. Ф. Зуєва стало видання книги: «Путешественные записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году». Вона побачила світ у 1787 році, у Санкт-Петербурзі, в академічній друкарні, через кілька років після закінчення подорожі. У 1789 р. ця праця була перевидана німецькою мовою у Дрездені. «Путешественные записки» стали бібліографічною рідкістю, сьогодні в Україні збереглося лише кілька примірників цієї праці. Один із них знаходиться в бібліотеці Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького.
У своїх записках В. Ф. Зуєв докладно описав Дніпрові пороги, місто Нікополь, річки Чортомлик і Базавлук, вперше відзначив наявність залізних руд в долині р. Саксагані (тепер Криворізький залізорудний басейн). Особливу увагу вченого привернули залишки старожитностей у Подніпров’ї.
В. Зуєва зацікавили кургани, якими тоді були буквально засипані степи Придніпров’я. Більшість з них обкладена камінням, частину поховань було пограбовано. За свідченням Зуєва, могили розкопували військові.
За деякими даними, дослідник побував і на Кічкасі в 1781 році. У Кічкасі була тільки одна хатина запорожця. Поряд будували пристань і купецьку контору. Біля р. Хортиці подорожні зупинялися на ночівлю. Слід сказати, що значну частину шляху Зуєв та його товариші їхали на возах, запряжених волами. З цього приводу керівник експедиції писав: «Краще в Сибіру їздити на собаках, ніж у Малоросії на волах».
В. Зуєв зробив замальовки кам’яних скульптур, їх тоді багато було в нових колоніальних володіннях – Новоросійській та Азовській губерніях. Кам’яні баби, «болвани», як називав їх вчений, були дуже схожі між собою, незважаючи на значну територію розповсюдження. На думку спеціалістів, ці малюнки половецьких культових стел виявилися першими публікаціями вітчизняних археологічних знахідок. У запорозьких степах В. Ф. Зуєв також склав опис царського кургану Чортомлик скіфської доби.
Найвидатнішими заслугами академіка В. Ф. Зуєва під час подорожі 1781–1782 рр. дослідники вважають перший опис ним залізних руд Криворіжжя, солоних озер між Полтавою та Кременчуком, складення карти Дніпровського лиману з позначенням глибин. Зуєв також зібрав відомості про побут, економіку і культуру населення Південної України, зокрема запорозьких козаків.
Академік В. Ф. Зуєв виявив себе не тільки як досвідчений дослідник, але й як талановитий літератор та педагог. Учений був автором першого вітчизняного підручника з природознавства «Начертание естественной истории» у двох томах (СПб, 1786), численних праць із зоології (зокрема систематики риб), робіт з етнографії Сибіру. Він переклав російською мовою праці свого вчителя П. С. Палласа7, Ж. Бюффона та інших іноземних вчених. Наукова спадщина В. Ф. Зуєва нараховує 10 рукописних та 36 друкованих робіт. Раптова смерть у 1794 році обірвала життя дослідника ще у досить молодому віці.
«Путешественные записки» В. Ф. Зуєва і зараз привертають увагу дослідників. Про це свідчать публікації про вченого та його наукову спадщину. Також здійснюються регіональні передруки окремих розділів «Записок». В 2011 році у видавництві «Герда» (м. Дніпро, Україна) вийшло друком перевидання книги «Путешественныя записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году».
Відомий російський природознавець та організатор наукових експедицій, Василь Федорович Зуєв був одним із перших дослідників Придніпров’я. Його роботи є надзвичайно цінним джерелом для нинішніх істориків та краєзнавців.
(Т. Г. Черних)
Праці, що стосуються історії Південної України:
Путешественные записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. — СПб., 1787. — 353 с.
О бывших промыслах запорожских казаков, а наипаче рыбном / Зуев В. Ф. // Месяцеслов на 1786 г. ; Собрание сочинений, выбранных из Месяцесловов. — СПб., 1790. — Ч. VI. — С. 104–119.
Перевидання праць:
Зуев В. Ф. Путешественныя записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году / В. Ф. Зуев / подгот. текста, вступ. статья, коммент. М. Э. Кавуна ; Ин-т укр. археографии и источниковедения им. М. С. Грушевского НАН Украины. — Днепропетровск : Герда, 2011. — XXVIII, 394 с., ил., карт. — (EDITIO PRINCEPS).
Література про життя та діяльність:
Мороз, В. С. Подорож від Петербурга до Херсона // Мороз, В. С. Краєзнавчі нариси з історії Придніпров’я: історичні події і люди : від найдавніших часів до початку XX ст. : наук.-краєзнав. видання : монографія / В. С. Мороз, В. С. Мороз ; Мороз Володимир Степанович, Мороз Віктор Степанович. — [Хмельницький : Мельник А. А., 2010]. — С. 147–149.
Голобуцький, П. В. Зуєв Василь Федорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 388.
Кавун, М. Академік Василь Зуєв подорожує степовою Україною / Максим Кавун // Моє Придніпров’я : календар пам’ятних дат Дніпропетров. обл. на 2002 р. / ДОУНБ. — Дніпропетровськ : [Дніпрокнига], 2001. — С. 73–75.
Григорьєва, Т. Ф. Використання матеріалів наукових експедицій при розробці туристично-екскурсійних маршрутів по Південній Україні та Криму // Туристично-краєзнавчі дослідження : матеріали ІІІ Всеукр. науково-практ. конф. «Туризм в Україні: економіка та культура» (Світязь, 9-10 верес. 1998 р.) : [в 2 ч.] / Федерація профспілок України, Iн-т туризму ; [редкол. О. О. Бейдик та ін.]. —Київ : [КМ – Трейдинг], 1998. — Вип. 1, ч. 2. — С. 284–286.
Франчук, В. П. Зуєв Василь Федорович // Географічна енциклопедія України. — Київ : УРЕ, 1990. — Т. 2. — С. 63–64.
Зуев Василий Федорович // Молявко, Г. И. Геологи. Географы : биогр. справочник / Г. И. Молявко, В. П. Франчук, В. Г. Куличенко. —Киев : Наук. думка, 1985. — С. 112–113.
Райков, Б. Е. Академик Василий Зуев, его жизнь и труды : к 200-летию со дня его рождения / АН СССР, Ин-т истории естествознания и техники. — Москва ; Ленинград : Изд-во АН СССР, 1955. — 352 с.
Фрадкин, Н. Г. Путешествия И. И. Лепехина, Н. Я. Озерецковского, В. Ф. Зуева. — Москва : Огиз ; Географгиз, 1948. — 96 с. — (Русские путешественники).
Січинський, В. Чужинці про Україну : вибір з описів подорожів по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть / Володимир Січинський. — 5–е вид. — Авгсбург : Вид. Петра Павловича, 1946. — С. 83–84.
Зуев Василий Федорович // Энциклопедическій словарь : в 86 т. / изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. — СПб. : Типо-Литогр. И. А. Ефрона, 1894. — Т. XII : Земпер–Имидокислоты. — С. 717–718.
***
Черноморец, В. С. Краткая история ботанических исследований на территории нынешней Запорожской области в дореволюционное время : [в т. ч. об исследованиях В. Ф. Зуева] // Музейний вісник. — 2007. — Вип. 7. — С. 174–180.
Шевчук, С. П. Перші дослідники [нашого краю : А. Гільденштедт, В. Зуєв, П. Паллас] / Сергій Шевчук // Запоріз. правда. — 1998. — 18 берез. (№ 36). — С. 5.
14.01 – 80 років від дня народження Валентини Миколаївни Аністратової (14.01.1942, м. Запоріжжя), української концертної співачки, солістки Запорізької обласної філармонії.
Заслужена артистка України Валентина Аністратова належить до числа тих людей, яких зазвичай називають людина–епоха. П’ятдесят років, відданих Запорізькій обласній філармонії, дають всі підстави так говорити.
Валентина Миколаївна Аністратова народилася 14 січня 1942 року в Запоріжжі. Змалечку полюбляла співати, адже і мати у майбутньої співачки мала чудовий голос. Її навіть направляли вчитися до консерваторії, але в силу життєвих обставин – не склалося. Дівчинка, скільки себе пам’ятала, співала завжди і всюди. Першими яскравими спогадами публічного виступу був її виступ на шкільному святі у четвертому класі.
Талант дівчаток (була ще старша сестра) помітив і сусід-музикант, який вмовляв батьків купити донькам хоча б який інструмент, хоча б несправний, а він його відремонтує! Бо їм треба навчатися музиці – вони талановиті. На жаль, батьки сестер не могли собі цього дозволити, і про спів Валентині довелося на деякий час забути.
Після закінчення школи Валя навчалася в індустріальному технікумі та одночасно відвідувала гурток самодіяльності в БК імені Кірова (нині – Палац культури Запорізького алюмінієвого комбінату). Навчалася у прекрасних педагогів – Валентини Пряліної та Наталії Віардо (матері знаменитого піаніста Володимира Віардо), які «чистили» її голос та навчали азам професії співачки.
Завдяки Валентині Костянтинівні Пряліній Валентина Аністратова потрапила до естрадного колективу Запорізької обласної філармонії, який на той час оголосив конкурс. Педагог запропонувала кандидатуру Валентини, яка після прослуховування отримала таке бажане місце і одразу з новими колегами поїхала на гастролі. Так у далекому 1965 році розпочався творчий шлях чудової співачки.
А професійну освіту Валентина Миколаївна здобула в 1975 році, коли закінчила музично-педагогічне відділення Ялтинського педагогічного училища.
Коли співачка починала працювати в естрадній групі, співала звичайний радянський репертуар, притаманний тому часу. Перший успіх прийшов з піснею Давида Тухманова «День без выстрела на земле». Її виконання хвалили у багатьох газетах. Інші пам’ятні речі з’явилися після того, як, у зв’язку з народженням дитини, пішла з естради і почала працювати у музичному лекторії. Репертуар став стабільним і більш ґрунтовним.
В репертуарі співачки багато творів українських, російських композиторів. Особливу роль в її творчості займають романси, які Валентина Миколаївна виконувала бездоганно! Співачка дуже прискіпливо підходила до підбору репертуару, головне – зрозуміти, подобається музичний твір чи ні, чи кладеться на душу? Валентина Миколаївна казала, що співати можна все, якщо ти професіонал, але робити це треба так, щоб глядач в залі перейнявся тими ж почуттями та емоціями, які володіють артистом. В цьому сенсі дуже важливий тандем співака та концертмейстера. Якщо вони дихають в унісон, люди обов’язково це відчують. Співачці щастило – вона майже завжди співала ті твори, що любила сама.
Валентина Аністратова професійно виконувала вокальні твори камерного жанру. Її програми вокальних циклів (Івана Карабиця «Мати», Наталії Боєвої «Вітчизна», Ірини Кириліної «Безсоння», Марка Мінкова «Плач гітари») відрізняються глибиною почуттів, вмінням донести до слухача драматизм сюжету, щирий глибокий інтерес до української та російської вокальної музики.
Високі професійні якості співачки забезпечили їй творчі контакти з композиторами, які згодом перейшли у постійне співробітництво. Сучасні українські композитори – Наталія Боєва, Сергій Мамонов, Ірина Кириліна, Юрій Шевченко, Валентина Мартинюк, Олександр Рудянський – довіряли перше виконання своїх нових вокальних творів саме Валентині Аністратовій. А пісенний цикл запорізької композиторки Наталії Боєвої «Вітчизна» занесений у фонд Українського радіо.
Особливе місце у творчості співачки займали концертні програми, присвячені такому жанру, як романс. Романси у виконанні Валентини Аністратової вражали слухачів художньою винахідливістю, вмінням співачки повернути творам їхній таємний зміст. Творча манера Валентини Миколаївни була дійсно особливою: їй притаманні рідкісна щирість виконання, чудове відчуття слова, природи вірша, поетичної мови.
Наприклад, це «Вечір старовинного романсу», а також програми «І вальс, і танго, і романс…», «Романси П. І. Чайковського» та інші. У романсі зазвичай дуже гарні слова, а коли додається ще й музика, це призводить до ще більших емоцій, заради яких і створюється сам романс.
Чудово виконувала співачка й пісні з репертуару легенди радянської естради Клавдії Шульженко. Доволі довго Валентина Аністратова йшла до цього. І от якось на питання: «А чому ви не співаєте Шульженко?», – вона замислилась і зрозуміла, що це і її репертуар. Хоча розуміла, що романси, так як виконувала славетна Шульженко, ніхто не заспіває, а гірше – не хотілося. Одного разу все ж таки зважилася і взяла її «Старий парк», потім взяла «Голубку» і ще кілька пісень. Слухачам сподобалася манера виконання Валентини Аністратової, і співачка включила пісні Клавдії Шульженко у свій репертуар.
У співачки – мецо-сопрано, голос не дуже сильний, він камерний. Тому те, що В. Аністратова прийшла однією з перших в Україні до виконання романсів, у якійсь мірі закономірно.
Багато років, можна сказати – десятиліть, співачка Валентина Аністратова з успіхом виступала з симфонічним оркестром Запорізької обласної філармонії. До того ж стабільно і плідно працювала і в музичному лекторії для учнів загальноосвітніх шкіл. У тематичних концертах для дітей: «Козацькому роду нема переводу», «Щедрик-ведрик», «Герої казок, переказів та легенд в українській музиці» та багатьох інших – яскраво розкривалася одна з характерних рис співачки – вона втілюється в пісню, як актор в образ.
У 1999 році Валентині Аністратовій присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Протягом багатьох років Валентина Миколаївна вела активну гастрольну діяльність у містах України і не тільки. Її талант отримав широке визнання і за кордоном. З сольними концертами співачка виступала у Монголії (1977), Франції (1985, 1987). У 1985 році її концерти пройшли у Зоряному містечку.
На кожному концерті співачка дарувала публіці частинку себе. Кожний її вихід на сцену був як перший. Свої виступи Валентина Аністратова завжди ретельно продумувала, щоб все зробити якнайкраще та подарувати шанувальникам незабутні емоції та чудовий настрій.
А ще виступи Валентини Миколаївни Аністратової з вдячністю згадують користувачі та працівники відділу мистецтв Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки – неодноразово вона виступала на багатьох заходах відділу, ніколи не відмовляла та завжди дарувала чудове виконання пісень та романсів своїм густим чарівним голосом.
Сьогоднішню публіку доволі важко чимось здивувати, одного таланту замало, тому кожний свій виступ артистка намагалася максимально грамотно оформити у плані постановки і, звичайно, у плані вокалу – чудового виконання хороших пісень.
— Думаю, нема більшого щастя, ніж знати, бачити, чути, що те, чим ти займаєшся, твоя робота є корисною, потрібною та приносить радість іншим людям, – каже артистка. — Я завжди намагалася працювати так. Щоб те, що я роблю, було цікавим для людей і для мне. Звісно, я розуміла, що не підкорю своїм талантом усіх, але буду намагатися цього і завжди старатися своїм виступом створити для людей свято.
18 квітня 2015 року в концертному залі імені М. І. Глінки відбувся творчий вечір заслуженої артистки України Валентини Аністратової, який називався «У колі друзів» і був присвячений 50-річчю її концертної діяльності. З першої ж пісні її чарівне мецо-сопрано буквально зачарувало публіку. Під крики «браво!» глядачі почали дарувати улюбленій співачці квіти. Вона запросила на свій бенефіс таких чудових виконавців, як заслужений артист України Володимир Гаркуша, Микола Квєтков, Володимир Молочай та ін. А сама Валентина Аністратова подарувала присутнім пісні, які запали їм в душу ще в дитинстві, і шлягери з репертуару Клавдії Шульженко.
— Пропрацювала солісткою у філармонії 50 років, з 1965 до 2014! Особливо любила виконувати романси та пісні минулих років. Ходила у філармонію, як у рідний дім. Власне, це і був мій перший дім. Я обожнюю цей зал, будівлю, обожнюю людей, які тут працюють. Для мене важливою подією стало присвоєння звання заслуженої артистки України. За 50 років у філармонії було так багато хорошого. Але саме головне, що ми працювали для людей, що люди приходили на концерти з радістю, були (і є) аншлаги, – говорить Валентина Аністратова.
Ось як відгукується про неї генеральний директор Запорізької філармонії, заслужений працівник культури України Ірина Конарєва: «Вокальне мистецтво артистки дійсно самобутнє. Вона володіє хорошим, „густим“, звучним у всіх регістрах мецо-сопрано, тонким музичним слухом та проникливою манерою виконання. У Валентини Миколаївни великий досвід, висока професійна майстерність, а ще – особливе художнє відчуття. Уміння створити у рамках однієї естрадної пісні яскравий образ. Кожна пісня для неї особлива – рідна і дорога. Напевно, саме це називають даром від Бога…».
Вже близько 30 років Валентина Миколаївна співає в хорі Свято-Нікольського храму, що на Правому березі. Крім того, вона дуже полюбляє читати. Останнім часом перечитує Євангеліє, з позиції свого віку стала в ньому більше розуміти та сприймати.
(О. А. Савкіна)
Література про життя та діяльність:
Лисенко, І. Аністратова Валентина Миколаївна // Лисенко, І. Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Київ : Знання, 2011. — С. 20.
Пригаро, М. В. Аністратова Валентина Миколаївна // Енциклопедія сучасної України / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) та ін.; [НАН України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка, Кооординаційне бюро ЕСУ НАН України]. — Київ : [Поліграфкнига], 2001. — Т. 1 : А. — С. 527.
Нові народні та заслужені // Запороз. Січ. — 1999. — 10 лип.
Коваль, И. Высоким голосом русского романса // Наш город. — 1992. — 22 янв.
***
Аністратова Валентина Миколаївна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/vUfPOyP
14.01 – 70 років від дня народження Ганни Миколаївни Нагорної8 (14.01.1952, с. Рокитне Овруц. р-ну Житомир. обл.), завідувачки відділу краєзнавства ЗОУНБ (2002–2016).
Берегиня відділу краєзнавства ЗОУНБ
Ганна Миколаївна Нагорна народилася 14 січня 1952 року в селі Рокитне Овруцького району Житомирської області. У 1969 році, після закінчення Одеської загальноосвітньої школи № 84, вступила на бібліотечний факультет Київського інституту культури.
У 1975 році, після закінчення навчального закладу, Ганна Миколаївна була направлена до Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. Розумну та кмітливу дівчину одразу запримітили і запропонували працювати у довідково-бібліографічному відділі спочатку бібліографом, а згодом старшим бібліографом.
Вся професійна діяльність Г. М. Нагорної пов’язана з розвитком однієї з найважливіших ділянок роботи бібліотеки – краєзнавством. 1979 р. при довідково-бібліографічному відділі утворюється сектор краєзнавчої літератури, який (на недовгий час) очолила Л. І. Удовіченко. Та згодом її включили до обласної редакційної колегії з підготовки і написання матеріалів про Запорізьку область для багатотомного енциклопедичного видання «Історія міст і сіл Української РСР». Тому весь тягар із створення ядра краєзнавчого фонду ліг на плечі молодої, але завзятої Ганни Миколаївни. Вона по крихтах почала збирати видання краєзнавчого характеру. Вивчала фонди республіканських бібліотек (Національної парламентської, Історичної, АН України), робила копії документів, відвідувала книжкові магазини, букіністичні відділи і ярмарки. Разом з тим створювала картотеки, редагувала та наповнювала зведений краєзнавчий каталог.
Ця кропітка праця дала свої плоди – 1981 року Ганна Миколаївна очолила сектор краєзнавчої літератури, який у 2002 році переріс у повноцінний відділ. На сьогодні фонд відділу краєзнавства нараховує понад 9,5 тис. примірників.
Під керівництвом Г. Нагорної відділ краєзнавства почав активно займатися видавничою діяльністю. Популярністю у читачів користуються календар «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя», бібліографічні покажчики «Міста і села Запорізької області», «Дослідники рідного краю», «Письменники Запорізького краю» тощо.
За змістовність і ґрунтовність видання, над якими працювала Ганна Миколаївна, були не раз відзначені нагородами. Так, у 2005 році за підсумками Всеукраїнського огляду-конкурсу краєзнавчих методичних посібників в номінації «Кращий посібник з дослідження історії бібліотек» третє місце посів бібліографічний покажчик «Інна Павлівна Степаненко: я люблю свою роботу, свою професію».
Декілька разів (у 2011 та 2013 роках) бібліографічні видання «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік», «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2011 рік», «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік» і «Знаменні та пам’ятні дати на 2013 рік» ставали лауреатами регіонального конкурсу на краще методичне та бібліографічне видання публічних бібліотек Півдня України у номінації «Краще бібліографічне видання».
У 2015 році видання «Токмак на перехресті доріг та віків: до 230-річчя від дня заснування міста» стало лауреатом регіонального конкурсу на краще методичне та бібліографічне видання публічних бібліотек Півдня України у номінації «Краще бібліографічне видання».
Своєю багаторічною працею на бібліотечній ниві (47 років), високим професіоналізмом, порядністю і добрим серце Ганна Миколаївна завоювала авторитет не лише серед колег, а й серед науковців, істориків, краєзнавців, журналістів, письменників, артистів та народних майстрів. Тому і не дивно, що саме через особисту повагу і симпатію до неї відділу краєзнавства подарувала свої роботи (вишиті рушник та карта Запорізької області) народна майстриня В. Харлова, а родини відомих краєзнавців В. Г. Фоменка та Л. І. Адельберга віддали на довічне зберігання рукописи своїх неопублікованих документів. Враховуючи підвищений попит на ці матеріали, запорізьке видавництво «Тандем-У» підтримало ініціативу бібліотеки і Ганни Миколаївни та у 2005 році надрукувало книгу Л. І. Адельберга «Мосты Запорожья», а 2006 – книгу В. Г. Фоменка «Днепровская линия крепостей». Таким чином, зі своїми читачами означені видання вперше зустрілися через 25 і 38 років від їх написання.
Краєзнавчі публікації Ганни Нагорної неодноразово друкувалися у фахових виданнях: «Бібліотечна планета», «Бібліотечний форум», «Краєзнавство Запорожжя», а стаття про колишнього директора бібліотеки Анатолія Бальцера увійшла до електронної Української бібліотечної енциклопедії. Її чотири літературознавчі статті про запорізьких письменників (О. Ліщук, В. Сироватко, Л. Філоненко, В. Коваль) увійшли до книги «Література Запорізького краю: хрестоматія творів кінця ХХ – початку ХХІ ст.».
Ганні Миколаївні властиве прагнення постійно вчитись, підвищувати професійний рівень та передавати досвід іншим через участь в обласних та всеукраїнських професійних зібраннях. Вона активний учасник науково-практичних конференцій: «Нематеріальна культурна спадщина Запорожжя – живий скарб України: проблеми дослідження, збереження та розвитку» (м. Запоріжжя, 2017, тема доповіді – «Збереження і фіксація нематеріальної культурної спадщини в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці»), «Історичні витоки козацького роду в Україні» (м. Вінниця, 2004 р., тема доповіді – «Козацькі часи у працях запорізьких істориків та літераторів»), «Краєзнавча робота: нові технології» (м. Харків, 2005 р., тема доповіді – «Репертуар краєзнавчих видань ЗОУНБ ім. О. М. Горького»), обласних краєзнавчих читань та семінарів.
За вагомий внесок у розвиток бібліотечної справи та активну науково-дослідницьку і просвітницьку діяльність у популяризації історії Запорізького краю Ганна Миколаївна стала лауреатом престижної обласної премії ім. Я. Новицького (2018), обласної премії за досягнення в розвитку культури Запорізького краю у номінації «За досягнення в розвитку бібліотечної справи» Запорізької облдержадміністрації (2005 р.), нагороджена відзнакою Міністерства культури і туризму України, численними почесними грамотами, дипломами, подяками від департаменту культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, Національної спілки краєзнавців України тощо.
2016 року Ганна Миколаївна залишила посаду завідуючої, але продовжила працювати у рідному відділі і займатися улюбленою справою. Приємно, що вона охоче ділиться з нами своїм багатим досвідом, знаннями та життєвою мудрістю. Ганна Миколаївна Нагорна – турботлива дружина, любляча матуся і бабуся, а для нас – професіонал бібліотечної справи, берегиня відділу краєзнавства.
(Т. М. Палівода)
Публікації в збірках:
Ліщук Ольга Миколаївна ; Сироватко Вікторія Євгенівна ; Філоненко Лорина Діодорівна / Ганна Нагорна // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX – початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. —Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — С. 199–201, 329–330, 406–408.
Життя, віддане бібліотеці / Г. Нагорна ; Ганна Нагорна // Інна Павлівна Степаненко : біобібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Т. Палівода, М. Маслова, Г. Мацієвська ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 17–19.
Публікації в бібліографічному посібнику «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя»:
30.05 – 70 років В. Є. Сироватко, запорізькій поетесі ; 25.06 – 90 років від дня народження Т. І. Нещерет, запорізької поетеси, актриси, театрознавця, заслуженої артистки України ; 04.08 – 160 років від дня народження Т. А. Зіньківського, українського письменника, перекладача, фольклориста, публіциста, мовознавця, громадсько-культурного діяча ; 18.09 – 70 років від дня народження П. І. Кралєва, дослідника історії Запорізького краю ; 02.12 – 50 років від дня народження В. М. Чопа, кандидата історичних наук, доцента кафедри українознавства ЗНТУ (нині – «Запорізька політехніка») / Нагорна Г. М. // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2021 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2020. — С. 202–208, 233–238, 277–283, 326–330, 406–411.
Травень – 140 років тому художник І. Ю. Рєпін із своїм учнем В. О. Сєровим вирушив у подорож Україною, щоб зібрати матеріал для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану»… ; 19.12 – 100 років від дня народження І. В. Пухи, завідувача кафедри педагогіки Запорізького педагогічного інституту (нині – ЗНУ), дослідника історії Запорізького краю ; 31.12 – 50 років Палацу спорту «Юність» (м. Запоріжжя) / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. —Запоріжжя : Статус, 2019. — С. 199–201, 405–408, 440–442.
08.02 – 75 років тому Запорізька область була остаточно визволена від німецько-фашистських загарбників ; 16.02 – 115 років від дня народження А. Л. Покорської, акторки Запорізького музично-драматичного театру (1936–1968), схимомонахині Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря (1993–2006) ; 12.03 – 65 років Л. Г. Беляєвій, краєзнавцю, дослідниці історії Запорізького краю ; 05.05 – 60 років А. В. Новікову, краєзнавцю, голові Запорізького генеалогічного товариства ; 06.08 – 80 років від дня заснування газети «Червоний промінь» (Запорізький район); 05.11 – 70 років Палацу культури енергетиків (м. Запоріжжя) / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2019 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2018. — С. 66–69, 72–74, 104–106, 177–179, 257–260, 362–364.
20.01 – 60 років від дня народження О. О. Михайлюти, прозаїка, кінодраматурга, публіциста ; 04.02 – 130 років від дня народження В. Т. Юрезанського, письменника, літописця Дніпробуду ; 22.04 – 80 років від дня народження А. І. Карагодіна, доктора історичних наук, завідувача кафедри краєзнавства і спеціальних історичних дисциплін, професора ЗНУ; 18.06 – 55 років О. М. Сиваш, запорізькій тележурналістці, завідувачці відділу суспільно-політичного мовлення ПАТ НСТУ «Запорізька регіональна дирекція» ; 10.09 – 60 років О. Є. Виженку, запорізькому письменнику, актору ; 15.09 – 80 років А. Л. Сокульському, історику, кандидату історичних наук, доценту Класичного приватного університету ; 08.10 – 180 років від дня народження А. Я. Коппа, підприємця, одного із засновників сільськогосподарського машинобудування в м. Олександрівську / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 59–62, 82–86, 164–167, 193–194, 240–242, 244–247, 277–279.
28.01 – 70 років тому народилася С. М. Ляшко ; 09.03 – 65 років С. І. Авдєєнку, мелітопольському письменнику ; 07.05 – 70 років Л. Д. Тесленко, запорізькій поетесі, голові літературного об’єднання «Пошук» / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Кругозір, 2016. — С. 66–67, 113–115, 170–173.
17.09 – 65 років Валентині Іллівні Баталкіній, досліднику історії Запорізького краю, засновнику та організатору музею-галереї прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай, автору проєкту «Музей і школа» ; 10.10 – 75 років П. П. Зубкову, державному раднику юстиції ІІ класу, 2003–2005 рр. – голова Жовтневої райдержадміністрації, очолював ГО «Старий Олександрівськ» / Г. М. Нагорна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 265–267, 280–283.
Публікації в періодиці:
«Зорі ніколи не відпустять його…» : (до 120-річчя від дня народження бібліотекаря та астронома Віктора Михайловича Чернова) / Ганна Нагорна // Бібліотечний форум : історія, теорія і практика. — 2021. — № 2. — С. 61–63. — Бібліогр.: 7 назв.
Життя, віддане бібліотеці: на спомин Інни Павлівни Степаненко / Г. Нагорна // Бібліотечний форум : історія, теорія і практика. — 2020. — № 2. — С. 60–63. — Бібліогр.: 8 назв.
Документи про нематеріальну культурну спадщину краю у фондах Запорізької ОУНБ / Г. Нагорна // Бібліотечна планета. — 2019. — № 2. — С. 27–30. — Бібліогр.: 28 назв.
***
Життя, віддане Бібліотеці (на спомин Інни Павлівни Степаненко) / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. —2018. — № 3. — С. 133–137.
Варто писати про наші села й міста : історія Запорозького краю: міста і села / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2018. — № 1. — С. 16–21.
Про кого розповів автограф : (135-річчя від дня народження Д. І. Дорошенка) / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2017. — № 4. — С. 80–82.
Володимир Юрезанський — літописець Дніпробуду / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2017. — № 3. — С. 114–117.
Астроном-бібліотекар : (Чернов Віктор Михайлович) / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2017. — № 2. — С. 140–141.
Відділ краєзнавства: історія і сучасність / Нагорна Г. М. // Краєзнавство Запорожжя : наук.-поп. електрон. часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. — 2016. — № 1. — С. 77–84.
Участь в краєзнавчих читаннях «Бібліотечне краєзнавство»:
История Александровска в литературе / А. Нагорная // Бібліотечне краєзнавство : зб. статей / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. Л. Ізюмова]. — Запоріжжя : [б. в.], 2012. — Вип. 5. — С. 26–29.
Історія та сучасність відділу краєзнавства Запорізької ОУНБ імені Горького / Г. Нагорна // Бібліотечне краєзнавство : матеріали краєзнавчих читань / Упр. культури і туризму ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад. Л. Ізюмова ; артдизайн О. Локтєв]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2007. — Вип. 4. — С. 24–28.
Матеріали Я. П. Новицького у фондах Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького / Г. Нагорна // Бібліотечне краєзнавство : матеріали краєзнавчих читань (м. Бердянськ, 7-9 верес. 2004 р.) / Упр. культури і туризму ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад.: Л. Ізюмова]. — Запоріжжя : [б. в.], 2005. — [Вип. 3]. — С. 23–26.
Виступи на науково-практичних конференціях:
Козацькі часи у працях запорізьких істориків та літераторів / Г. Нагорна // Історичні витоки козацького роду в Україні : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. — Вінниця, 2004. — С. 33–38.
А. І. Бальцер як визначний діяч бібліотечної справи на Запоріжжі / Г. Нагорна // Історія бібліотечної справи на Запоріжжі : матеріали наук.-практ. конф., 26–27 верес. 2001 р. / Упр. культури ЗОДА, ЗОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад.: Л. Ізюмова, С. Пономарьова]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2002. — С. 44–45. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/sRmxETW
Видавнича діяльність:
Василівка: з минулого у майбутнє : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, Н. Романів, І. Шершньова ; відп. за вип. О. Волкова ; ред. Т. Пішванова]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2020. — 192 с.
Бердянськ: історія і сьогодення : бібліогр. покажч. / уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова ; ред. Т. Пішванова. — Запоріжжя : [КЗ «ЗОУНБ» ЗОР], 2018. — 308 с. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 10).
Воістину народний : до 75-річчя від дня народження нар. артиста України Олександра Івановича Гапона : біобібліогр. покажч. / [КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; уклад. Г. Нагорна]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — 48 с. : 4 л. іл.
Михайлюта Олександр Олександрович: публіцист, письменник, кінодраматург : бібліогр. список / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, О. Кривоший ; ред. та відп. за вип. І. Степаненко]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2010. — 30 с.
Запорізька область: динаміка розвитку (1939-2009) : наук.-доп. бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. І. Степаненко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2009. — 231 с.
Пуха Іван Васильович : (біобібліогр. покажчик) / уклад. Г. Нагорна ; Упр. культури і туризму ЗОДА ; ОУНБ ім. О. М. Горького. — 2-ге вид., доп. і перероб. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. — 39 с. — (Дослідники рідного краю ; вип. 5).
Тут народилося Запоріжжя : до 75-річчя Жовтневого району м. Запоріжжя : бібліогр. список / Упр. культури ЗОДА ; Жовтнева РДА Запоріз. міськ. ради ; ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. І. Степаненко]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2005. — 32 с.
«Повний вік моїй бібліотеці…». 1904–2004 : (Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека імені О. М. Горького : історія і сучасність) : біобібліогр. покажчик / О. Дутова, І. Шершньова, Г. Нагорна. — Запоріжжя : Поліграф, 2004. — 86 с. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/LRmGCOq
Киценко Микола Петрович (1921–1982 рр.) : бібліогр. список / упоряд. Г. Нагорна. — Запоріжжя : [б. в.], 1994. — 8 с. — (Дослідники рідного краю ; вип. 2).
Електронні ресурси:
Бальцер Анатолій Іванович [Електронний ресурс] / Г. М. Нагорна // Українська бібліотечна енциклопедія. — Режим доступу: https://cutt.ly/3Rc66TW
Література про життя і діяльність:
Ганна Миколаївна Нагорна: до 65-річного ювілею : бібліогр. список / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР, відділ краєзнавства ; [уклад. Т. Палівода]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2017. — 31 с. : іл.
Нагорная Анна Николаевна, заведующая отделом краеведения : [фото] // Ветераны труда – гордость Горьковки / [ЗОУНБ им. Горького ; отв. за вып. Л. Колодка. — Запорожье, 2014. — С. 35].
***
Уперше присуджено премії імені Якова Новицького за досягнення в краєзнавчій роботі : [в т. ч. і Г. Нагорній за визначні видання з краєзнавства] // Запорізька обласна державна адміністрація : сайт. — Режим доступу: https://cutt.ly/zRKBsdC
Перші відзнаки та нагороди запорозьким краєзнавцям від Національної спілки краєзнавців України у 2016 р. : [подякою від спілки нагороджена в т. ч. Г. М. Нагорна] // Краєзнавство Запорожжя. — 2016. — № 1. — С. 139–142.
16.01 – 70 років від дня народження Олександра Івановича Демиденка (16.01.1952, м. Запоріжжя), запорізького художника9.
17.01 – 130 років від дня народження Дмитра Васильовича Котка (17.01.1892, с. Балки Василів. р-ну – 18.11.1982, м. Львів), професійного хорового диригента10.
Література про життя та діяльність:
Дмитро Котко та його хори : статті, рецензії, спогади, документи / ред.-упоряд. Степан Стельмащук. — Дрогобич : Відродження, 2000. — 336, XXIV с.
25.01 – 170 років від дня народження Павла Михайловича Сивицького11 (25.01.1852, м. Вільно, Російська імперія – 1921, м. Мелітополь), лісничого Бердянського зразкового степового лісництва.
Павло Михайлович Сивицький народився в польській родині з міщан. За сімейними оповіданнями, його батьки були репресовані царським урядом за участь у національно-визвольному повстанні 1863-1864 рр. Батьки встигли відправити Павла до Москви і передати через знайомих гроші на його утримання. Він поступив вчитися в Петровську землеробську і лісову академію (зараз це Московська сільськогосподарська академія ім. Тімірязєва).
На останні роки навчання грошей у нього вже не вистачило, і він дуже бідував, терпів холод і голод, рятуючись тим, що підробляв репетиторством.
Після чотирьох років навчання в академії Павло Сивицький одержав диплом (1877) і, за порадою професора К. А. Тімірязєва, був призначений на посаду таксатора (фахівця з облаштування та оцінки лісів) Бердянського зразкового степового лісництва. Професор вважав, що молодому талановитому лісівнику загибель батьків не дасть можливості працювати в центрі Росії. Через два роки праці в лісництві, 7 травня 1879 р., Павло Михайлович Сивицький був призначений лісничим Бердянського лісництва.
Як відомо, Бердянське зразкове степове лісництво було закладене в 1846 році. Через 30 років воно переживало вже не кращі часи. Брак спеціальних знань завідувачів приводив до частої їх заміни в лісництві, і молоді деревні насадження потроху висихали та втрачалися. П. М. Сивицькому треба було наводити в лісництві порядок. Молодий лісничий складає план дій: 1) вивчити деревно-чагарникові породи та їх використання в степових насадженнях; 2) навчитися акліматизовувати екзотичні дерева: софора, айлант, сумах, кизил, калина і багато інших; 3) проводити боротьбу з шкідниками дерев і чагарників, які масово розводилися і знищували ліси; 4) знаходити нові ефективні методи знищення бур’янів у лісопосадках.
Сивицький розгорнув інтенсивну роботу в цих напрямах. З 1894 року проводиться перевірка розробок В. В. Докучаєва та С. П. Костичева зі створення полезахисних смуг. Сивицький сам конструював новий лісо-посадочний інвентар: «маркери», трьох– та п’ятилемешні конні «екстирпатори» (механізми для видалення з коренем зайвих кущів і дерев), спеціальні плуги та інше. До лісництва стали приїжджати запрошені Сивицьким вчені: ентомологи, ботаніки, зоологи, які пропонували свої ефективні методики з порятунку лісу. Сам П. М. Сивицький написав кандидатську дисертацію «О выгодности ведения низкоствольного хозяйства на белую акацию в Таврической губернии», захист якої намічався у Петровській землеробській і лісовій академії в Москві (чи відбувся він – невідомо). Завдяки зусиллям Павла Михайловича в лісництві була створена в 1906 році перша на Мелітопольщині метеорологічна станція. Її показники відправляли до Петербурга – в Метеорологічне бюро та Головну фізичну обсерваторію.
Поступово стараннями П. М. Сивицького лісництво стало зразковим лісовим господарством і найбільшим центром вирощування і поширення посадкового матеріалу. Якщо в 1876 р. лісництво відпускало до 16 тисяч саджанців деревних порід, то в 1897 р. їх вже було відпущено селянським господарствам більш ніж 94 тисячі. Багатьом приватним власникам і організаціям посадковий матеріал відпускався безкоштовно, а кращі з селян найближчих сіл навіть отримували премії від лісництва за ідеальне утримання своїх садових господарств.
Періодично в лісництві проходили практику студенти з центральних районів країни. Влітку 1890 р. до Сивицького на практику прибув студент Петровської академії Г. М. Висоцький. Під керівництвом П. М. Сивицького починається його діяльність як степознавця і лісівника, який з часом здобув світову популярність. За спостереженнями, виконаними в Бердянському лісництві, він оприлюднив свою першу наукову публікацію. Майбутній академік ВАСГНІЛ, великий вчений, він до кінця життя зберігав теплі спогади про Сивицького, називав його своїм учителем.
Під час роботи в лісництві, де б не проходили сільськогосподарські або лісові виставки (і в країни, і за кордоном), П. М. Сивицький завжди брав у них діяльну участь. Як керівник, він надавав результати дослідної та наукової роботи працівників лісництва – різні експонати, креслення, плани, діаграми, фотографії з відповідними описами робіт з лісорозведення в степу. В його робочому кабінеті в селищі Соснівка були розвішані на стінах безліч похвальних листів, свідоцтв і медалей виставок. У тому числі були серед них і вищі нагороди. Золоті медалі були отримані двічі: в 1897 році – за участь у виставці в Києві і в 1900 році – на міжнародній виставці в Парижі.
Павло Михайлович любив свою справу. Один з його попередників придумав план створення в лісництві музею, ще 1850 року він склав кошторис на його будівництво – понад 550 рублів. Однак начальство не оцінило такої ініціативи: йшли десятиліття, але потрібна сума на будівництво лісового музею не виділялася. Тоді Сивицький, підтримавши цю ідею, став регулярно відкладати гроші зі свого заробітку і врешті-решт побудував музей на власні кошти. Експонатами музею стали колекції, фотографії, зразки ґрунтів і рослин, малюнки і креслення, моделі лісової техніки, творцем якої був сам лісничий. Адже не випадково автор «Настільної книги з лісівництва» А. Ф. Рудзькой описав його техніку в книзі під назвою «Винаходи П. М. Сивицького».
Заслуги лісничого Бердянського лісництва Таврійської губернії П. М. Сивицького щодо перетворення лісового господарства були високо оцінені. Він мав урядові нагороди – п’ять орденів і медаль. У 1897 році його нагородили орденом Анни другого ступеня. У квітні 1917 року він вже мав чин дійсного статського радника (чин 4-го класу, що давав право на потомствене дворянство і право займати такі високі посади як губернатор, начальник департаменту). Жоден лісничий царської Росії до Сивицького такого чину не удостоювався. За Лісовим відомством, Сивицький був «старшим запасним лісничим I класу».
Останній період життя П. М. Сивицького прийшовся на буремні роки революції та громадянської війни. Він дуже переживав, адже в ті часи безжалісно знищувалися посаджені з великим трудом дерева лісництва, звертався до представників різних влад, які на деякий час приходили в наш край, з проханням припинити неподобства в лісі. Але зневірившись, що не зможе покласти край знищенню лісу і не бажаючи дивитися, як гине справа всього його життя, влітку 1920 року залишив свій пост і на тачанці, запряженій трійкою білих коней (подарунок губернатора за сумлінну службу), переїхав до Мелітополя.
Помер Павло Михайлович Сивицький в 1921 році. Могила його в місті не збереглася. Але пам’ять про його самовіддану працю в лісництві жива понині. В місті встановлені пам’ятні дошки: одна – на будівлі, в який він жив з родиною в Мелітополі, а друга – в с. Соснівка, на будинку, який побудував П. М. Сивицький і в якому знаходився його музей. На жаль, з експонатів цього музею до теперішнього часу нічого не збереглося. Нещодавно в місті Мелітополі з’явилася й вулиця імені Сивицького. Вона знаходиться в південно-східній частині міста, там, де раніше проходила вулиця Калініна. Але найціннішими пам’ятниками лісничому Павлу Михайловичу Сивицькому є лісові масиви Старо-Бердянського та Алтагірського лісництв, заради яких він жив і процвітанню яких присвятив 40 років плідної праці.
(О. М. Алексєєв)
Література про життя та діяльність:
Курило-Кримчак, І. П. Врятуємо музей лісництва с. Н. Александрівка (1928) // Алексеев, А. Н. Краеведческая деятельность на Мелитопольщине И. П. Курило-Крымчака (1929-1943 гг.). — Мелитополь : ИД МГТ, 2021. — С. 16–17.
Воловник, С. В. Выдающийся отечественный лесовод // Листая прошлого страницы : (сб. статей научных сотрудников и краеведов Мелитоп. краевед. музея. — Мелитополь, 1991. — С. 84–95.
Бельгард, А. Л. Степное лесоведение. — Москва : Лесная промышленность, 1971. — С. 168–169.
***
Сакун, В. «В поучение современникам и назидание потомству» / В. В. Сакун // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2020. — № 15. — С. 68–74.
Воловник, С. В. Возвращение Павла Сивицкого // Мелитоп. краевед. журн. — 2016. — № 7. — С. 24–30.
Купченко, И. Взлелеяный сотнями рук и сердец // Надежда. — 2016. — 28 сент. – 4 окт. (№ 40). — С. 14.
Черноморец, В. С. Неутомимый труженик // Мелитоп. краевед. журн. — 2014. — № 3. — С. 97–99.
Черноморец, В. С. Именная медаль лесничего Павла Михайловича Сивицкого // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 11–14.
Клочко, Р. «Зеленые легкие» Мелитопольщины / Роман Клочко // Мелитоп. ведомости. — 2011. — 24 авг. (№ 34).
Черноморец, В. С. Исследования академика Высоцкого на территории нашего края // Музейний вісник. — 2008. — № 8. — С. 134–137.
Черноморец, В. С. Краткая история ботанических исследований на территории нынешней Запорожской области в дореволюционное время // Музейний вісник. — 2007. — № 7. — С. 174–180.
Черноморец, В. С. Лес в степи : (из истории степного лесоразведения) // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 129–130.
Воловник, С. В. Музей в лесу? Да! // Мелитоп. ведомости. — 1996. — 8 окт. (№ 121). — С. 3.
Воловник, С. В. Життя віддане лісу // Серп і молот. — 1990. — 21 лип.
Воловник, С. В. «Чесно і з любов’ю…» // Серп і молот. —1979. —17 верес.
Воловник С. В. Лісу потрібний музей // Запоріз. правда. — 1979. —27 січ.
Інтернет-ресурси:
Сукач, Г. Лесничий Бердянского образцового степного лесничества [Электронный ресурс] / Георгий Сукач // Город. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/vUfPOyP
Чайка, Л. Старо-Бердянское лесничество – колыбель всех садов юга Украины [Электронный ресурс] // Местные вести. — 2021. — 18 апр. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/dUQHkkF
В Мелитополе установили мемориальную доску «Генералу от лесоводства» [Электронный ресурс] // Мелитополь. Новости.—Режим доступа к статье : https://cutt.ly/QUQHRoL
На Мелитопольщине отдали дань памяти известным лесничим [Электронный ресурс] // Индустриалка (Запорожье). — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/7UQHCyE
Увічнення пам’яті П. М. Сивицького на Запоріжжі:
Вулиця Павла Сивицького // З нами – наша історія : (про історію нових назв вулиць [м. Мелітополя]) / [Мелітоп. міськ. краєзнав. музей ; за підтримки Укр. культурного центру]. — [Мелітополь, б. в. д.]. — [С. 30].
Улица Павла Сивицкого (Мелитополь) [Электронный ресурс] // WikiZer. – Режим доступа к статье : https://cutt.ly/pUQJnzO
26.01 – 125 років від дня народження Олексія Ілліча Данилова (26.01.1897, с. Мосіно Володимир. губ – 23.06.1981, м. Москва, РФ), військовика, генерал-лейтенанта (1943), командувача 12-ї армії Південно-Західного фронту, почесного громадянина м. Запоріжжя.
Література про життя та діяльність:
Шиханов, Р. Б. Данилов Олексій Ілліч // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2015. – С. 39-40.
26.01 – 50 років від дня народження Дмитра Руслановича Кобалії (26.01.1972, м. Запоріжжя), археолога, гідроархеолога, кандидата історичних наук, заслуженого працівника культури України (2008), завідувача відділу охорони пам’ятників історії і археології Національного заповідника «Хортиця».
Археологія – це не пошук знахідок,
а спроба заглянути в минуле.
Д. Кобалія
Дмитро Русланович Кобалія народився 26 січня 1972 року у м. Запоріжжі. З дитинства захоплювався історією. У шкільні роки відвідував археологічний гурток при обласній станції юних туристів, а з 1986 року вже брав участь в експедиціях і досліджував стародавні городища.
Та не лише історією та подіями, що відбувалися сотні років тому, захоплювався юнак, він цікавився і сучасною політичною ситуацією в країні. Мав активну громадську позицію, відстоював загальнодемократичні цінності та брав участь у молодіжному русі 80–90 —х років ХХ ст. Мало хто знає, але він був учасником демократичного мітингу, який проходив 22 липня 1989 року на одній із площ м. Запоріжжя біля медінституту. Саме тоді вперше над містом замайорів синьо-жовтий прапор. Після завершення мітингу Д. Кобалія і М. Остапенко спробували врятувати і винести прапор, але були затримані міліцією. Дмитра доставили в Орджонікідзевський районний відділ внутрішніх справ м. Запоріжжя. Про інцидент міліція повідомила не лише школі, де навчався юнак, а й керівництву лікарні, в якій працювала мати Дмитра, а його батькові скасували престижне, добре оплачуване службове відрядження до Іраку. Півроку він стояв на обліку в дитячому відділенні міліції як «неблагонадійний». У ті часи з такою міткою в особовій справі юнак не міг вступити до університету та займатися науковою діяльністю. Невідомо, як склалася б доля Дмитра Кобалії, якби тоталітарний режим продовжив існувати…
Нові часи, перебудова, розпад СРСР та здобуття Україною незалежності дозволили юнакові вступити до Запорізького державного (нині — національного) університету на історичний факультет та у 1995 році закінчити вищий навчальний заклад і отримати спеціальність «викладач історії та права».
Свою трудову та наукову діяльність Дмитро Кобалія розпочав у 1989 році лаборантом відділу археології Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця. Брав участь в археологічних розкопках Нової Січі, містечка Дмитра Вишневецького, козацьких зимівників та курганних могильників на о. Хортиця.
В 1993 р. провів перші самостійні археологічні дослідження на о. Хортиця в районі музею та розвідку скелі Рогози.
Протягом 1994–2008 рр. вчений досліджував фортифікаційні споруди 1737–1739 рр. (1994), штаб-квартири генерал-майора фон Брадке XVIII ст. (1997–1999), тилову лінію 1738 р. (2005), поселення епохи бронзи в балці Совутина (1995), поселення Ганнівка (2003-2005, 2008), поховання 1738–1739 рр. «У перевозу» (2004).
Проводив археологічні розвідки на території мостобудування (2003), в районі Кінного театру (2005) та комплексу «Запорозька Січ», де знайшов землянки дивізії Баранова 1739 р. (2000).
Кілька років поспіль Д. Кобалія спільно з О. Тубольцевим проводив розкопи культового комплексу Генералка-2 (1999–2005, 2012, 2013), а з Ю. Рассамакіним і М. Остапенком виявив кам’яні закладки в районі комплексу «Запорозька Січ» (2001, 2005, 2006).
2009–2010 рр. Дмитро Русланович очолював археологічну експедицію, яка провела дослідження північно-західної частини о. Хортиця. Ця робота включала в себе планове вивчення території, виявлення нових пам’яток Хортицького ретраншементу 1736–1742 рр., розкопки на місці військового лазарету 1738–1742 рр.
З 1995 р. вчений захопився підводною археологією. Він один із фундаторів постійно діючої археологічної експедиції «Філоксія» на о. Зміїний, член Інституту підводних досліджень, активний учасник гідроархеологічних експедицій на Старому Дніпрі у складі Експедиції підводних археологічних робіт (ЕПАР), організатор комплексної експедиції «Великий Луг» з вивчення козацьких пам’яток в акваторії Каховського водосховища та Нижнього Дніпра.
У травні 1999 р. Дмитро Кобалія став учасником унікального проєкту «Запорозька чайка», ініційованого Експедицією підводних археологічних робіт. Метою проєкту стало вивчення, підйом та реставрація унікальної пам’ятки – великого козацького човна 1737 року, знайденого на дніпровому дні поблизу о. Хортиця. Завдяки зусиллям гідроархеологів у жовтні корабель був урочисто піднятий на поверхню. Таке габаритне судно (завдовжки близько 20 м) було вперше підняте в Україні. Чайка півроку перебувала просто неба, бо відповідного приміщення для неї ще не було. Аби човен не зруйнувався, процес консервації відбувався просто неба. Лише 2000 р. його перемістили до великого металевого ангару, який звели на острові як умовну реставраційну базу.
Пізніше, у 2004 р., Дмитро Русланович став членом громадської організації «Запорізька Бригантина» та взяв активну участь у піднятті із вод Дніпра 30-тонної«Бригантини»1738 року. 20-ти метровий корабель підняли за підтримки лідера гурту «Машина времени» Андрія Макаревича. Сьогодні, через брак коштів, бригантина стоїть в ангарі «законсервована» і чекає на реставрацію.
Підйоми цих човнів стали справжньою сенсацією та важливими кроками у розвитку на Запоріжжі підводних досліджень. Попри цього, їхнім учасникам, в т. ч. і Дмитру Кобалії, заважали і закидали «любов до імперії», адже Дніпровська флотилія була частиною російського флоту. Позатим, археолог вважає, що судна, насамперед, – частина української та всесвітньої історії. Козацька чайка хоча й не була зроблена козаками, але втілювала їхні технології і досвід. Щодо бригантини, то ці середземноморські судна пройшли цікавий шлях: з півдня на північ, де використовувалися на Балтиці під час шведської війни, а потім знову на південь – тобто на Дніпро. Тут на запорізькій верфі було побудовано 40 таких човнів.
Свій багаторічний науковий доробок та практичний досвід Дмитро Русланович узагальнив у дисертації «Музеєфікація об’єктів підводної культурної спадщини (на прикладі кораблів Дніпровської гребної флотилії в музеї історії запорозького козацтва на о. Хортиця)», яку захистив у 2005 році і здобув науковий ступінь кандидата історичних наук. А за значний особистий внесок у збереження пам’яток історії та культури України, багаторічну сумлінну працю на ниві розвитку музейної справи указом Президента України від 15 квітня 2008 року за № 352/2008 Дмитру Кобалії було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».
Згодом під опікою Д. Кобалії у реставраційній майстерні, окрім чайки і бригантини, з’явилися понад 60 старовинних якорів та унікальні човни – дубель-шлюпка 1737 року, піднята з дна Дніпра в районі острова Хортиця, і вантажний байдак, який вимило на берег Десни. Роботами з відновлення човнів керував Д. Кобалія. Реставрувати кораблі вдалося завдяки гранту (70 тисяч доларів), отриманому у 2014 р. від Посольства США. Роботи тривали два роки. Зараз на реставрації у гідроархеолога перебуває човен-довбанка, якому пів тисячоліття.
Наразі реставраційний ангар не має офіційного статусу музею. Але Дмитро Кобалія сподівається та докладає чимало зусиль, щоб в майбутньому він став першим в Україні та одним з найбільших в Європі Музеєм судноплавства і суднобудівництва з унікальними експонатами, які не мають аналогів у світі.
Розуміючи, що води Дніпра зберігають десятки унікальних кораблів, які затонули сотні років тому, вчений ініціював створення в акваторії о. Хортиця спеціалізованої археологічної території. Для її вивчення у 2011 році він організував підводну експедицію. Гідроархеологи працювали близько тижня, за цей час їм вдалося обстежити територію площею не менше п’яти квадратних кілометрів.
2017 р. Д. Кобалія став учасником Міжнародної морської експедиції у Чорному морі, яка переважно складалась з болгарських та британських морських археологів і науковців. Цей масштабний проєкт дослідження глибин Чорного моря тривав три роки. За цей час вчені знайшли найстаріше судно, вік якого – понад 2400 років, та понад 60 затонулих кораблів, в т. ч. ймовірну козацьку флотилію: групу з 12–13 однотипних човнів. Кораблі, попри незначні розбіжності, були майже однаковими. Тож Дмитра Руслановича, як досвідченого спеціаліста з козацьких «чайок», запросили до експедиції на два тижні, щоб з’ясувати, чи справді ці кораблі належали запорізьким козакам.
У 2018 році історик працював в археологічній експедиції «Османська галера. Слідами турецьких флотилій у Нижньому Подніпров’ї». На її підготовку пішло майже вісім років. Метою експедиції було обстеження пам’ятки, датування і підготовка її креслень. Виходячи з раніше піднятих знахідок, дослідники мали справу з турецьким човном XVII століття. Причини його загибелі залишаються незрозумілими й досі.
З 25 лютого до 2 березня 2021 р. науковець брав участь в зимовій підводній експедиції «Хортиця-Скуба», під час якої археологи проводили обстеження затонулих кораблів різних епох поблизу Хортиці, з метою занесення їх до Реєстру нерухомих пам’яток України. До складу експедиції входили не тільки фахівці Національного заповідника «Хортиця», а й дослідники дайвклубу «Наварекс» (м. Одеса) та археологи з Центру підводних досліджень при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Учасники зимової експедиції працювали на глибині від шести до десяти метрів біля причалу № 11 та поблизу Громушиної балки на Хортиці. Вчені дослідили залишки трьох суден: торгову 15-метрову плоскодонну барку кінця ХІХ – початку ХХ століття і два об’єкти Дніпровської флотилії 1736–1739 рр. Протягом всієї експедиції археологи зробили близько 20 занурень та тисячі фотографій об’єктів. За результатами гідроархеологічної експедиції «Хортиця-Скуба» були створені 3D-моделі решток затонулих човнів, які лежать на дні Дніпра. В майбутньому на основі цієї роботи буде створений віртуальний музей затонулих кораблів, в якому можна буде побачити як виглядало судно, прочитати історію його створення та загибелі.
Того ж року археолог досліджував середньовічне поселення Протовче в південній частині о. Хортиця. Метою експедиції було визначити межі поселення, зрозуміти його стратиграфію, тобто як воно утворювалося, скільки там культурних нашарувань та, якщо можливо, датувати їх.
Крім наукової діяльності, Дмитро Русланович проводить активну громадську роботу. Він є одним із засновників громадської організації «Нова археологічна школа» (1998), яка стала яскравим прикладом сучасного волонтерського руху в українській археології. Організація співпрацює зі школами, музеями, університетами, проводить дитячі археологічні експедиції в Запорізькій області, на о. Хортиця, популяризує археологію як науку і спосіб життя.
Як і в юнацькі роки, Дмитро Кобалія не змовчав, не залишився осторонь, коли настав складний і суперечливий для нашої країни час. Він був одним із перших, хто поїхав на Майдан відстоювати європейське майбутнє України. З 1 грудня 2013 року до 22 лютого 2014 року Дмитро був на Майдані шість разів і загалом пробув там майже місяць. Спочатку жив у наметі «Спільної справи», а потім, коли встановили біля Київської міської державної адміністрації намет Запоріжжя, Нікополя та Марганцю, то вже в ньому. У січні став комендантом намету. Брав участь у мітингах, ходах, толоках, будував барикади та намети на Майдані, чергував в районі земляного годинника на Інститутській, брав участь у денних та нічних чергуваннях біля головного поштамту у складі 3-ї сотні та у зіткненнях з «Беркутом» на вул. Грушевського.
Між поїздками до Києва Дмитро брав участь у мітингах біля Запорізької обласної та міської адміністрацій, на площі Поляка. Він не ховався за спини інших, а цілеспрямовано та свідомо став на захист Батьківщини, сміливо висловлюючи свою думку. Навесні, у складі Запорізької самооборони, охороняв обладміністрацію вночі, а з квітня 2014 року чергував на Балабинському блокпосту у складі Хортицького полку, з червня 2015 року – роти охорони обласного військкомату.
Крім того, він став експертом Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації. Свої думки про військовий конфлікт, що триває на сході нашої держави, його причини, шляхи вирішення та можливі наслідки Д. Кобалія виклав у статтях «Диалог и война на Донбассе» і «Про рамки і формат „українського конфлікту“».
Наразі Дмитро Кобалія – успішний археолог, гідроархеолог, завідувач відділу охорони пам’ятників історії і археології Національного заповідника «Хортиця», кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України (2008), експерт Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації, автор наукових звітів, наукових праць, монографії «Днепровская гребная флотилия в I половине XVIII века» та науково-популярних книг «Стежками Новицького», «Історія на шпангоутах» та «„Запорозька чайка“: історія однієї знахідки».
(Т. М. Палівода)
Окремі видання:
Стежками Новицького : іст. путівник по Хортиці / Дмитро Кобалія. — Запоріжжя : Дике Поле, 2018. — 180 с.
Історія на шпангоутах : проект реставрації старовинних кораблів / Нац. заповідник «Хортиця» і Благодійний фонд «Хортиця», Посольський фонд США зі збереження культурної спадщини ; [авт.-упоряд.: Д. Р. Кобалія ; пер.: О. Комісаренко, А. Мосягіна, К. Єрмолаєва]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2016. — 368 с.
Музеєфікація об’єктів підводної культурної спадщини (на прикладі кораблів Дніпровської гребної флотилії в музеї історії запорозького козацтва на о. Хортиця) : автореф. дис… канд. іст. наук : 26.00.05 / Кобалія Дмитро Русланович ; НАН України, Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури, Центр пам’яткознавства. — Київ, 2011. — 20 с.
Днепровская гребная флотилия в I половине XVIII века / Д. Р. Кобалия / М-во культуры и туризма Украины, Нац. заповедник «Хортица». — Запорожье : Дикое Поле, 2010. — 204 с.
Публікації в збірках:
Диалог и война на Донбассе / Д. Кобалия // Східноукраїнський конфлікт в контексті глобальних трансформацій : зб. наук. статей. — Київ 2016. — Вип. 2. — С. 65–80. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/pQsgWU3
Обследование военного госпиталя 1738–1740 гг. на о. Хортица / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця : зб. наук.праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко та ін.]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 200–211.
К вопросу об археологии Второй мировой войны / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця : зб. наук. праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко та ін. ; відп. за вип. В. І. Антіпов]. — Запоріжжя : [б. в.], 2012. — С. 92–96.
Новые моноксилы : результаты ЭПАР в 2012 году / Д. Р. Кобалия // Старожитності степового Причорномор’я і Криму : зб. наук. праць / ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки, молоді та спорту України ; [редкол. П. П. Толочко (гол. ред.) та ін.]. [Т.] XVI. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2012. — С. 224–228.
Сквозь древние горизонты / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. «Історія запорозького козацтва в пам’ятках та музейній практиці» : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко (голова редкол.), Т. М. Лисенко, О. П. Мірущенко ; відп. за вип. В. І. Антіпов]. — Запоріжжя : [б. в.], 2011. — С. 201–211.
Локализация военных лагерей Хортицкого ретраншемента 1736–1740 гг. / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця : матеріали IV міжнар.ї наук.-практ. конф. «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці» : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури і туризму України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол. : М. А. Остапенко (гол.) та ін.]. — Запоріжжя : [б. в.], 2010. — С. 313–320.
Исследования у балки Ганновка на о-ве Хортица ; Место Днепровской гребной флотилии в истории юного края конца XVII–XVIII ст./ Д. Р. Кобалия // Археологічні пам’ятки Хортиці та їх музеєфікація / НАН України ; Ін-т археології ; Нац. заповідник «Хортиця» ; уклад., відп. та наук. ред. Н. О. Гаврилюк. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — Вип. 1. — С. 102–115, 176–189.
Археологические исследования в зоне строительства мостового перехода через о. Хортица в 2004 г. / Д. Р. Кобалия // Археологічні дослідження в Україні 2003-2004 рр. = ArchaeologicalresearchesinUkraine 2003–2004 : [зб. наук. праць] / ІА НАН України ; упоряд. Н. О. Гаврилюк. — Запоріжжя : Дике Поле, 2005. — Вип. 7. — С. 165–166.
«Новоманерныя казачьи лодки» за результатами останніх досліджень / Д. Кобалія // Наукові записки : збірник праць молодих вчених та аспірантів / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запорізьке відділення. — Київ : Никопольская типография. — 2001. — Т. 6. — С. 146–155.
Затонувшие корабли Днепровской гребной флотилии 1737–1739 гг. / Д. Р. Кобалия, В. В. Нефедов // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА, ЗНУ, Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. — Запоріжжя : [Просвіта], 2000. — Вип. 6. — С. 5–16.
Пам’ятки археології в Національному заповіднику «Хортиця» [Електронний ресурс] : сучасний стан та проблеми охорони / Д. Р. Кобалія // Охорона культурної спадщини: історія та сучасність. — Київ, 1996. — С. 89–91. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/UQp0x62
Публікації в періодиці:
Затонулий понтон – свідок форсування Дніпра біля с. Розумівка у 1943 р. [Електронний ресурс] / Р. Додонов, Д. Кобалія // Київські історичні студії : науковий журнал. — 2019. — № 2. — С. 112–119. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/SQsu7e6
Експедиція Хортиця-Скуба : [нові відкриття підводних археологів] / Д. Кобалія // Шкіпер. — 2018. — № 5. — С. 74–75.
Про рамки і формат «українського конфлікту» / Д. Кобалія // Схід. — 2015. — № 2. — С. 71–77. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/0RUOAO5
Традиции различных корабельных школ в создании Днепровской флотилии / Д. Р. Кобалия // Підводні дослідження: Археологія. Історія. Дайвінг. — 2010. — Вип. 2. — С. 107–120. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/pQslMXX
Хортиця: археологічне вивчення / Д. Кобалія // Пам’ятки України. — 2007. — № 2. — С. 14–29.
К вопросу об артиллерийском вооружении Днепровской гребной флотилии в 1736–1739 гг. / Д. Р. Кобалия // Музейний вісник. — 2005. — № 5. — С. 90–95.
Локализация стоянки Днепровской гребной флотилии 1737–1739 гг. по данным Я. Новицкого / Д. Р. Кобалия // Музейний вісник. — 2004. — № 4. — С. 65–68.
Еще раз о «Морских походах запорожцев» А. Сокульского / Д. Кобалия // Музейний вісник. — 2003. — № 3. — С. 140–142.
Теоретическая модель казацкой лодки поднятой у Хортицы в 1999 году / Д. Р. Кобалия // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 89–94.
Новые местонахождения кремневых изделий в районе о. Хортица / Д. Р. Кобалия // Музейний вісник. — 2001. — № 1. — С. 29–40.
У співавторстві:
Затонулий понтон – свідок форсування Дніпра біля с. Розумівка у 1943 р. / Роман Додонов, Дмитро Кобалія // Київські історичні студії. —2019. —№ 2 (9). — С. 112–119. — Електрон. аналог : https://cutt.ly/YRUPWa5
Исследования комплекса якорей ХVIII ст. у о. Хортица в 2012–2013 годах / Д. Р. Кобалия, П. П. Данилюк, В. С. Кривоносов // Музейний вісник. — 2016. — № 16. — С. 80–92.
Предмети з затонулого судна XVII ст., знайденого в усті Дніпра в 1997 році / Д. Сикоза, Д. Кобалія, Р. Додонов // Музейний вісник. — 2015. — № 15. — С. 158–168.
Хортиця – простір єднання / М. А. Остапенко, Т. М. Лисенко, С. І. Татарінцев, Д. Р. Кобалія [та ін.] // Заповідна Хортиця : зб. наук. праць / М-во культури України, Нац. заповідник «Хортиця» ; [редкол.: М. А. Остапенко та ін. ; відп. за вип. В. І. Антіпов]. — Запоріжжя : [б. в.], 2012. — С. 57–62.
Обследование военной лодки из состава Днепровской гребной флотилии 1737–1739 гг. / Д. Р. Кобалия, А. А. Денисенко, П. Г. Деменко // Музейний вісник. — 2013. — № 13. — С. 129–152.
Звіт про археологічні дослідження на о. Тягинь (Бериславський район, Херсонська обл.), 2011 р. / В. Є. Ільїнський, Д. Р. Кобалія // Науковий архів НЗХ. — Запоріжжя, 2011. — № 776.
Комплекс находок с затонувшего судна ІІ пол. ХІХ в. у о. Змеиного /Д. Р. Кобалия, А. И. Терещенко // Музейний вісник. — 2010. — № 10. — С. 206–219.
Обследование западной якорной стоянки о. Змеиного в 2008 году / Д. Р. Кобалия, С. В. Грабовецкий // Музейний вісник. — 2009. — № 9. — С. 81–84.
Визуальная разведка на о. Змеином в рамках комплексной экспедиции «Филоксия–2007» / Д. Р. Кобалия, Д. В. Гришко // Музейний вісник. — 2008. — № 8. — С. 86–89.
Чугунное 6-фунтовое орудие из фондов Музея истории запорожского казачества на о. Хортица / А. Денисенко, Д. Кобалия // Заповідна Хортиця : зб. праць співробітників заповідника / під заг. ред. О. П. Мірущенка. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — Вип. 1. — С. 161–164.
«Запорозька чайка»: історія однієї знахідки / Дмитро Кобалія, Валерій Нефьодов ; Нац. заповідник «Хортиця». — Запоріжжя : Дике Поле, 2005. — 168 с. — (Історія та археологія Хортиці ; вип. 1).
«Козацькі лодки» та дюбель-шлюпки ІІ чв. XVIII ст. : історія виникнення / Д. Кобалія, В. Нефедов // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА ; ЗДУ ; Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. — Запоріжжя : Просвіта, 2002. — Вип. 8. — С. 8–17.
Теоретична модель козацької лодки, піднятої в Хортиці в 1999 році / Д. Кобалія, В. Нефьодов // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 89–95.
Раскопки штаб-квартиры генерал-майора фон-Брадке 1737–1739 гг. на о. Хортица / Д. Р. Кобалия, О. В. Тубольцев // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА, Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. — Запоріжжя : [Просвіта], 2001. — Вип. 7. — С. 10–20.
Затонувшие корабли Днепровской гребной флотилии 1737–1739 гг. / Д. Р. Кобалия, В. Нефедов // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА, ЗНУ, Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. — Запоріжжя : [Просвіта], 2000. — Вип. 6. — С. 5–16.
Планиграфический анализ гидроархеологических объектов Хортицкого ретраншемента 1736–1739 гг / В. Нефедов, Д. Кобалия // Старожитності Північного Причорномор’я і Криму : зб. наук. праць / [ред. кол. П. П. Толочко (голов. ред. та ін.] ; ЗДУ ; Запоріз. обл. краєзнав. музей, VII. — Запоріжжя : [б. в.], 1999. — С. 107–118.
Классификация, оценка и локализация историко-археологических объектов Национального заповедника «Хортица / Д. Р. Кобалия, И. В. Остапенко // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА ; ЗДУ. — Запоріжжя : [ЗДІА], 1998. — Вип. 4. — С. 16–24.
Електронні джерела:
Типологія чотирирогих якорів Дніпровської гребної флотилії 1736–1739 рр. за морфологічними та метричними ознаками [Електронний ресурс] / Д. Кобалія // INSULA. — 2021. — № 1(2). — Режим доступу : https://cutt.ly/oQsjcIh
Про дослідження лінії укріплень 1736 р. на о. Хортиця [Електронний ресурс] / Дмитро Кобалія // INSULA. — 2020. — № 1. — Режим доступу: https://cutt.ly/HRUAg9c
Крепость Тягинь и ее современное состояние [Електронний ресурс] / Д. Кобалия // Scriptoriumnostrum : електронний історичний журнал. — 2018. — Вип. 2 (11). — С. 172–198. — Режим доступу: https://cutt.ly/jRUAMgg
Отчет о раскопках территории военного госпиталя 1738–1739 гг. на о. Хортица [Електронний ресурс] / Д. Кобалия // ResearchGate. — 2011. — Режим доступа : https://cutt.ly/EQshdOI
Джерела про життя і діяльність:
Про відзначення державними нагородами України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 15.04.2008 р. № 352/2008 : [в т. ч. про присвоєння Д. Кобалії почесного звання «Заслужений працівник культури України»] // Верховна Рада України. Законодавство України. — Режим доступу: https://cutt.ly/KRP3wQ5
Ігнатуша, А. Є. Кобалія Дмитро Русланович [Електронний ресурс] / А. Є. Ігнатуша // Славетні запоріжці. — Режим доступу : https://cutt.ly/9RUIFit
Лисенко, Т. М. Воїни світла і добра з «Хортиці» : (до дня гідності і свободи) [Електроннний ресурс] : [про участь працівників музею у Революції гідності, в т. ч. Д. Кобалії] / Тетяна Миколаївна Лисенко // Запорізька обласна організація Національної спілки краєзнавців України. — Режим доступу: https://cutt.ly/fRAB2IM
***
Турченко, Ф. Г. Запоріжжя на шляху до себе… : минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій : [про участь Д. Кобалії в молодіжному русі 80–90-х років ХХ ст.] / Ф. Г. Турченко. — Запоріжжя : Просвіта, 2009. — С. 61, 170, 202, 223, 228, 268.
Кобалия Дмитрий Русланович // Запорожье археологическое : (биобиблиографический справочник) / авт.-сост. : Андрух С. И., Тощев Г. И., Шаповалов Г. И. ; Упр. культуры ЗОГА, Запорож. гос. ун-т, Запорож. обл. краевед. музей. — Запорожье : [Пресс-Партнер], 1999. — С. 10–11.
27.01 – 150 років від дня народження Архієпископа Павла12(Павла Григоровича Дмитровського) (27.01.1872, с. Велика Білозерка Мелітоп. пов. (нині – Василів. р-ну) – 02.02.1946, м. Таллінн, Естонія). В 1945 р. був призначений Архієпископом Естонським і Таллінським.
Література про життя та діяльність:
Шкуренко, Т. Ф. Архиепископ Павел (Дмитровский) // Великая Белозерка : статьи и документы по истории села / Запорож. генеалог. о-во ; [авт.-сост. А. В. Новиков]. —Запорожье : Статус, 2019. — С. 434–438. — (История родного края).
Шкуренко, Т. Ф. Архиепископ Павел (Дмитровский) // Гусарка : статьи и документы по истории села / Запорож. генеалог. о-во, Центр краевед. исследований Северного Приазовья ; [авт.-сост. А. В. Новиков]. – 2-е изд., доп. — Запорожье : Статус, 2018. — С. 434–438. —(История родного края).
28.01 – 100 років від дня народження Івана Степановича Олійника13 (28.01.1922, с. Богдани Варвин. р-ну Чернігів. обл. – 23.10.1995, м. Запоріжжя), українського мовознавця, методиста, кандидата філологічних наук (1958), професора (1980), заслуженого працівника вищої школи України (1980); 1955–1995 рр. – викладач ЗНУ (до 1985 р. – ЗДПІ).
Праці:
Українсько-російський і російсько-український фразеологічний тлумачний словник / І. С. Олійник, М. М. Сидоренко. – Вид. перероб. —Харків : Прапор, 1997. — 462 с. — (Від А до Я).
Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник / І. С. Олійник, М. М. Сидоренко. — Київ : Рад. школа, 1971. — 352 с.
***
Дієслівна синоніміка в поезіях Лесі Українки / І. С. Олійник // Наукові записки / М-во освіти УРСР, Запоріз. держ. пед. ін-т. — Запоріжжя : Облвидав, 1957. — Т. 4 : Філологічний збірник. — С. 127-143.
Література про життя та діяльність:
Воловник, С. В. Все–сначала (1946–1961) : [в т. ч. упоминается студ. диалектол. кружок под руководством И. С. Олейника (в 1947–1955 гг. работал в МГПИ] // Воловник, С. В. Мелитопольский пединститут: страницы истории / С. В. Воловник, Н. В. Крылов. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — С. 109.
Олійник Іван Степанович // Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930–2005) : ювілейна книга / [авт. кол.: П. І. Білоусенко, К. О. Буслаєва, А. В. Бочарова та ін.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006.— С. 221.
***
Бакум, З. П. Методичні ідеї Івана Олійника в становленні й розвитку української лінгводидактики : [І. С. Олійник – зав. каф. укр. мови Запоріз. пед. ін-ту] / З. П. Бакум // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. — 2012. — № 1. — С. 40–44. — Бібліогр.: 7 назв.
Інтернет-ресурси:
Олійник Іван Степанович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/HUWfvjM
Олійник Іван Степанович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/SUWfJ4E
28.01 – 75 років тому народилася Світлана Миколаївна Ляшко (28.01.1947, м. Кременець Тернопіл. обл.), археолог, кандидат історичних наук14.
28.01 – 30 років тому (1992) Верховна Рада України затвердила блакитно-жовтий прапор Державним прапором України.
30.01 – 100 років від дня народження Юрія Юрійовича Кондуфора (30.01.1922, с. Зубані (нині Глобин. р-ну Полтав. обл.) – 10.01.1997, м. Київ), українського історика та громадського діяча, доктора історичних наук (1965), професора (1968), академіка НАН України в галузі науки і техніки (1980).
Юрій Юрійович Кондуфор народився 30 січня 1922 року в селі Зубані (нині Глобинського району Полтавської області) в родині вчителів. З 1929 року хлопець навчався в семирічній обліковій школі у місті Олександрії, потім – у Веселівській школі Запорізької області (1931–1939), а закінчив школу з золотою медаллю в м. Попасна Луганської області (1939).
Вищу освіту здобував на історичному факультеті Харківського університету (1939–1940), але навчання було перерване строковою військовою службою (111-й танкова дивізія Забайкальського військового округу). Потім – війна, участь в розгромі Японії (9-й гвардійський механізований корпус 6-ї танкової армії, командир танка).
Після демобілізації Юрій Юрійович у 1949 році закінчив з відзнакою історичний факультет Харківського державного університету ім. М. Горького (нині – Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна).
Після закінчення аспірантури Ю. Ю. Кондуфор працював доцентом Харківського університету (1952–1958), потім обіймав посаду завідувача відділу науки та культури ЦК КПУ (1958–1968) та завідувача кафедри історії радянського суспільства (1968–1978).
Викладацька діяльність у Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1973–1978) показала лекторський талант Ю. Кондуфора. Він вмів заволодіти увагою аудиторії, будь то лекція чи засідання вченої ради. Недарма очолював історичний факультет цього вишу.
Перебуваючи на посаді директора (1978–1993) та радника директора Інституту історії України НАН України (1994–1997), сприяв створенню в інституті обстановки ідеологічного плюралізму та можливості дослідження принципово нових тем для того часу: голод 1921–1923 рр. та 1946–1947 рр. в УРСР, історія української Центральної Ради. Хоча сам Кондуфор залишався на старих методологічних позиціях, він зазначав, що традиційні методи дослідження в історичній науці значною мірою себе вичерпали, й робив наголос на тому, що головне у діяльності Інституту історії – малодосліджені проблеми історії України, причому найбільш гострі, що знаходяться на перехресті соціальних і національних проблем.
В 1979–1988 роках Юрій Юрійович Кондуфор очолював редакцію «Українського історичного журналу», був членом президії Українського товариства «Знання».
Юрій Кондуфор – головний редактор таких монументальних видань як «Історія Української РСР» у 8 т., 10 кн. (Київ, 1977–1979), «Історія Української РСР» у 10 т. (Київ, 1981–1985, рос. мовою); «Історія Києва» у 3 т., 4 кн. (1984–1986) та ін.
Найбільш загальновідомою роботою Ю. Ю. Кондуфора є посібник для вступників до вузів «Історія СРСР» (українською мовою – 1972 р., російською – 1977 р.). Його посібник перевидавався чотири рази (1977, 1980, 1983, 1987) накладом більше ніж 200 тис. примірників.
Науковий доробок вченого складає понад 250 праць, з них – 20 монографій. Усі його наукові праці – здебільшого з історії України радянського періоду. Ю. Ю. Кондуфор підготував трьох докторів і п’ятнадцять кандидатів наук.
Юрій Юрійович – лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (за вагомий особистий внесок у створення багатотомної «Історії Української РСР» (1980)). У 1992 р. йому присвоєно звання заслуженого діяча науки. Нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня (1991), Жовтневої Революції (1982), двома орденами Трудового Червоного Прапора (1960, 1967), орденом «Знак Пошани» (1958) та дев’ятьма медалями.
Помер Юрій Юрійович Кондуфор 10 січня 1997 року. Поховали його у Києві на Байковому кладовищі.
Люди, які особисто знали Ю. Ю. Кондуфора, відзначали, що він був неординарною особистістю, видатним ученим-істориком, талановитим організатором. Незважаючи на загальну несприятливу атмосферу для розвитку історичних досліджень у ХХ ст., Ю. Ю. Кондуфору вдалося зробити значний внесок у розвиток історичної науки.
У 2017 р. на будівлі загальноосвітньої школи I–III ступеня в селищі міського типу Веселе Веселівського (нині — Мелітопольського) району Запорізької області було встановлено меморіальну дошку, присвячену академіку АН УРСР Юрію Юрійовичу Кондуфору.
(Т. О. Тренчук)
Література про життя та діяльність:
Шипко, Л. В. Кондуфор Юрій Юрійович // Особові архівні фонди вчених НАН України в Інституті архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського : путівник / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т архівознавства ; [авт. та упоряд. С. В. Старовойт та ін.]. — Київ : [б. в.], 2017. — С. 255–257 : фот.
Юркова, О. В. Кондуфор Юрій Юрійович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. досліджень НАН України], 2014. – Т. 14 : Кол — Кос. – С. 276.
Історія української культури : у 5 т. Т. 5 : Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Кн. 3 : Культура та розвиток науки і технологій в Україні / НАН України. — Київ : Наук. думка, 2012. — С. 22.
Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. : зб. наук. праць, присвячених пам’яті акад. НАНУ Ю. Ю. Кондуфора : в 2 т. Т. 2 / відп. ред. В. А. Смолій ; НАН України, Ін-т історії України.— Київ : Ін-т історії України, 2004.
Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. : зб. наук. праць, присвячених пам’яті акад. НАНУ Ю. Ю. Кондуфора : в 2 т. Т. 1 / відп. ред. В. А. Смолій ; НАН України, Ін-т історії України. — Київ : Ін-т історії України, 2004. — 425 с.
***
Випускник, яким гордиться школа // Колос. — 2010. — 6 лют. (№ 78). — С. 2.
Кондуфор Юрій Юрійович // Український історичний журнал. —1997. — № 2. — С. 154–157.
70-річчя академіка АН УРСР Ю. Кондуфора // Вісник Академії наук України. — 1992.— № 1. — С. 105–106.
Меморіальна дошка на честь Ю. Ю. Кондуфора (смт Веселе, Запорізька область):
Мемориальная доска Ю. Ю. Кондуфору в пгт Весёлое [Электронный ресурс] // Шукач. — Режим доступа к статье : www.shukach.com/ru/node/54991
30.01 – 100 років від дня народження Віктора Соломоновича Купермана (30.01.1922, с. Петровірівка Березів. р-ну Одес. обл. – 23.07.2006, м. Мелітополь), старійшини мелітопольської журналістики.
Віктор Соломонович Куперман народився 30 січня 1922 року в селі Містечко Петровірівка Жовтневого (нині Березівського) району Одеської області. Середню освіту здобув у Вінниці. Там же був призваний до лав Червоної Армії. Учасник Другої світової війни. Нагороджений орденами: Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність» ; медалями «За оборону Одеси», «За перемогу над Німеччиною», «Ветеран праці», «За освоєння цілинних земель» та ін.
Журналістами—таки народжуються
Зазвичай професію ми вибираємо самі. Але на Віктора Соломоновича Купермана журналістика, на моє глибоке переконання, поклала око сама, обравши одного разу і полюбивши на все життя. А сталося це восени 1943 року. Їхня 387-а Перекопська дивізія стояла в обороні. Надвечір прибув кореспондент чи то дивізійної, чи то армійської газети. Комбат майор Алікін відрядив до нього хімінструктора Купермана. Мовляв, супроводиш репортера на об’єкти. Віктор знічев’я навіть зрадів: «Теж мені робота. Перепочину між ділом».
Повернулися під ранок, не відчуваючи ні ніг, ні рук. Ще б пак! Прочесали вздовж і впоперек усю передову. І, щоб не піддавати небезпеці життя гостя, – в основному на животі. Ось так на фронті Віктор Куперман отримав перше наочне уявлення про працю журналіста. Звичайно, не думав про те, що в ролі газетяра через кілька років виявиться сам. Тим більше, що попереду були тисячі кілометрів важких вогняних доріг, вистраждана перемога, яку сержант Куперман зустрів на болгарській землі. Там же зустрів свою долю. Глибоко поранила його серце, сама того не знаючи, строга красуня Ганнуся (тендітна, волосся кольору стиглої пшениці, в очах – небесна синь) – лейтенант медичної служби. Потім було одруження. Навчання в Одеському вчительському (так він тоді називався) інституті і, нарешті, перше після вишу місце роботи за спеціальністю – Тисменницький райвно Станіславської, а нині Івано-Франківської, області. Незабаром молодий інспектор потрапляє у поле зору працівників місцевої районної газети. За їхньою ініціативою і відбулася його перша прем’єра. Звичайно, на шкільну тематику. І, на превеликий подив Віктора, настільки вдала, що редактор офіційно запросила його на роботу. Прийняли одразу на «начальницьку» посаду: відповідальним секретарем.
З молодечим запалом Куперман взявся за незнайому справу. Освоюючи премудрості газетної верстки, вичитуючи на грамотність чужі матеріали, газетяр-початківець знаходив час на підготовку і власних заміток та репортажів. А оскільки сільське життя було щедрим на комічні та сатиричні сюжети, став писати й складніші за жанром речі – гуморески, байки. І дописався. Секретар райкому партії вліпив жінці-редакторці сувору догану і наполегливо вимагав, щоб вона звільнила Купермана з роботи. А привід був такий. У районі спіймався на крадіжці один голова колгоспу на ім’я Іван. Віктор використав цей сюжет для написання байки, завершивши її повчальним монологом: «Колгоспники, полів трудівники, до керівництва найкращих обирайте. А як прийде до вас Іван такий, негайно в шию проганяйте!». І що ви думаєте, мешканці віддаленого села, де райкомівські «свати» хотіли посадити в крісло голови «героя» байки Купермана, сприйняли рекомендацію автора сатиричного твору як керівництво до дії і піднесли партійному висуванцю «гарбуза». От і став секретар райкому метати грім та блискавки. Добре, заступився чоловік редакторки. Виклав ситуацію знайомому співробітнику дуже популярного на той час сатиричного журналу «Перець». Той побував на місці подій, і незабаром у цьому виданні з’явився відкритий лист, де районне начальство рознесли у пух і прах.
Догану з редакторки зняли і «нагородили» нею партійного ватажка району. Питання про звільнення журналіста більше не порушувалося. Так Віктор вперше відчув величезну силу преси, і… бажання вдосконалювати журналістську майстерність. Але надворі був 1954 рік – початок освоєння цілинних і перелогових земель. Загальний інтерес. Запальні промови на радіо. Величезні статті у газетах. Відкривається можливість взяти участь у великій справі, відчути себе на гребені життя. І Віктор пише листи до Кокчетавського та Північно-Казахстанського облвно.
Здрастуй, земля цілинна!
На роботу запросили до Казахстану. Але, враховуючи педагогічну освіту подружжя та стаж їхньої роботи в школі, її взяли завучем, а його – вчителем, у загублене в безмежних степах невелике село Олександрівку.
З цілини рідним пішли бадьорі листи. Але знала б щиросердна мама Анни, в яких умовах живуть її чада: зі сльозами ж проводжала до невідомої їй Тмутаракані доньку й зятя з двома маленькими дітьми (онукові рік і вісім місяців, онуці – чотири з половиною)! Напіврозвалена хата з підсліпуватими віконцями на землі. Дитсадок та лікарня – такі установи селянам не відомі. Ось де знадобилася медична освіта дружини! Ну, а роль «дитсадка» довелося покласти на доньку-малечу…
А батькам свій характер у всій красі незабаром продемонструвала місцева зима. Якось застав у глухому степу буран: Віктора (сам їхав до сусіднього села на зустріч із батьками учнів), Аню з директором школи (поверталися із зимової учительської конференції) – вони вже прощалися з життям і, лише довірившись коневі, що тягнув сани, ледве дісталися людського житла.
Але незабаром подорожі степом, у тому числі навіть такого роду, стали для Купермана справою звичайною. І це тому, що на нього знову звернула увагу її величність журналістика. Цього разу в особі редактора найближчої «районки». Газета у зв’язку з цілинною кампанією, що розгорнулася на всю ширину, переходила на «чотири сторінки», конче були потрібні кадри, і вчитель, який справно постачав до газети статті та кореспонденції, був дуже доречним.
А клімат тутешній – на талант впливовий…
Посада завідувача сільгоспвідділу спонукала відповідального працівника до серйозного вивчення сільських проблем. Не випадково його обирали й депутатом місцевих рад населених пунктів Північно-Казахстанської області, де він жив і працював. І все в нього на роботі виходило. І у дружини також. Тільки у дітей зі здоров’ям були негаразди. Лікарі радили змінити клімат.
Так доля подарувала Мелітополю свого літописця. І це не просто гарні слова. Читачі старшого покоління пам’ятають його нариси «Твої герої, Мелітополь», які Віктор Соломонович готував у співдружності з військовим краєзнавцем Миколою Володимировичем Моховим. Крім 72 відомих Героїв Радянського Союзу, удостоєних високого звання в боях за Мелітополь, вони відкрили ще 15 «нових». Історія кожного пошуку – сюжет для захоплюючої книги. Наприклад, «ниточка» пошуку матеріалів про Бориса Івановського привела їх до Польщі, де під прізвищем чоловіка (невідомим нікому з її колишніх знайомих) жила дочка Героя.
Результатом багатомісячних розшуків, утомливого листування, численних зустрічей з десятками людей стала документальна повість Віктора Купермана «Стежка у небо» – про історію місцевого аероклубу, через який у передвоєнні роки пройшли сотні мелітопольських хлопців і дівчат. Завдяки журналісту, який створив документальну повість «Роки важкі, роки цікаві», завіса десятиліть не приховала назавжди від нас багату історію Мелітопольського кримінального розшуку, в якому працював свого часу підпільник Олександр Костенко.
Документальна повість Віктора Купермана «Перевірено. Мін немає» дала можливість мелітопольцям відчути велич більшості раніше невідомого подвигу безвусих юнаків, що розмінували місто після його звільнення від фашистів.
А були ще книги «Золоті зірки Мелітополя» та «На берегах Молочної», написані Віктором Куперманом спільно з Миколою Моховим і видані під егідою Мелітопольського краєзнавчого музею.
Перу журналіста Мелітопольської міськрайонної газети «Серп і молот» належав і ряд статей на теми економіки, політики, нариси про людей, «несерйозні» публікації в рубриці «КВМ» («Клуб веселих мелітопольців»), вірші, художня проза.
Є ще порох!
Для кого пенсія – час заслуженого відпочинку, а для Віктора Соломоновича – продовження плідної роботи. Один із її підсумків – «Книга пам’яті», де значиться понад 12 тисяч загиблих на фронтах війни жителів Мелітополя та району. І знову кожне прізвище – це пошук. В архівах, на сторінках газет, у відділах кадрів підприємств. І зустрічі, зустрічі… – його та колишнього голови міської ради ветеранів війни та праці Олексія Івановича Дєдушева.
Багато часу, терпіння вимагає і громадське навантаження (попри поважний вік, було і таке). Віктор Соломонович був головою ради ветеранів рідної 387-ї стрілецької Перекопської дивізії. А це величезне листування, організація зустрічей, моральна підтримка ветеранів і відновлення історичної справедливості. Буваючи на місцях боїв дивізії, де зазвичай і проходили зустрічі її ветеранів, Віктор Соломонович звернув увагу, що на деяких пам’ятниках полеглим у роки Другої світової війни не вказані мелітопольці, хоча за документами, з якими він знайомився під час роботи над «Книгою пам’яті», вказано, що їх поховано саме тут. Так було вписано на пам’ятних стелах у Красноперекопську, Вірменську, Червоному Чабані сотні прізвищ наших земляків…
Ніщо не забуте, ніхто не забутий?
А що ж педагогіка, спеціальність, що значиться у його вузівському дипломі? На цій ниві також є досягнення. Член Спілки журналістів з перших років її заснування, ветеран війни, нагороджений бойовими нагородами, як учасник антигітлерівської коаліції серед п’яти мелітопольців відзначений пам’ятною медаллю Ізраїлю, цілинник, удостоєний медалі «За освоєння цілинних земель», Віктор Соломонович Куперман, будучи свого часу завідувачем відділів листів, промисловості та відповідальним секретарем міжрайонної газети «Південна зоря», а потім міськрайонної «Серп і молот» (обидві – попередниці нинішнього «Нового дня»), багато років плекав міське літературне товариство. Він особисто відкрив поетичний дар відомої на Харківщині літераторки Світлани Скаргіної ще в її шкільні роки, сприяв становленню багатьох інших молодих поетів та прозаїків. Він, можна сказати, виростив відомого мелітопольського журналіста, члена Спілки письменників України Михайла Рибку, автора цих рядків та інших журналістів. Батькову професію обрали і двоє дітей В.С. Купермана: дочка Надія Ушерович та син Юрій Куперман – відомі на Мелітопольщині журналісти.
Старійшина мелітопольського журналістського цеху зробив для міста чимало корисних справ. Переосмисливши здобуті військовим краєзнавцем або ним самим сухі рядки офіційних паперів, ознайомившись зі скупими на слова спогадами ветеранів, явив мелітопольцям сильні за патріотичним зарядом нариси, відкриваючи одну за одною маловідомі сторінки багатої історії міста. Щира вдячність йому за це і шаноблива пам’ять.
(Н. Ф. Чипігіна)
Окремі видання:
Угрозыск : дни и ночи : докум. повесть / В. С. Куперман. — Мелитополь : [б. и.], 1993. — 16 с.
Стежка у небо : докум. повість / В. С. Куперман // Серп і молот. — 1981. — № 93, 97, 101, 105, 109, 113, 117, 121, 125, 129.
У співавторстві:
На берегах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується. Вип. ІІ / В. Куперман, М. Мохов. — Мелітополь : Міська друкарня, 1994. — 100 с.
Золотые звёзды мелитопольцев : очерки о Героях Сов. Союза / Н. Мохов, В. Куперман. — Мелитополь, [Мелітоп. міська друк.], 1993. — 48 с.
***
Книга Пам’яті України. Запорізька область. Т. 6 : Мелітополь і Мелітопольський район : [архівні матеріали по м. Мелітополю і Мелітоп. р-ну опрацювали, систематизували й підготували до друку О. І. Дєдушев та В. С. Куперман] / голов. редкол. : І. О. Герасимов (кер.) [та ін.]. — Дніпропетровськ : Січ, 1995. — 602 с.
***
Ради жизни на земле : мелитопольские поэты, прозаики, очеркисты – 50-летию Победы на фашизмом : альманах / [ред.-сост. В. С. Куперман]. —Мелитополь : [Мелітоп. міська друк.], 1995. — 76 с.
Література про життя та діяльність:
[Полухина, Т. В.] Небо над Мелитополем открывается. Король Анатолий Авксентиевич : [в т. ч. упоминается В. С. Куперман] // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». — [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 33.
[Куперман Виктор Соломонович] // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. —Т. 1. — С. 195, 352, 391–392, 394, 425, 467, 470, 479, 495, 635, 637–639.
Куперман Віктор Соломонович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 108–109.
Куперман Виктор Соломонович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / редкол.: Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.].— Харьков : Факт, 2004. — С. 320–321.
Журналістами все-таки народжуються // Вони слави не шукали / ред.-упоряд. М. В. Клименко (кер.) [та ін.]. — Запоріжжя : [Паритет-прес], 2002. — С. 88–89.
***
Чипигина, Н. Памяти моего наставника : наши земляки / Нелля Чипигина // Новий день. — 2012. —1 лют. — С. 14.
С «лейкой» и блокнотом, а то и с пулемётом… // Новий день. — 2010. — 6 трав. — С. 10–11.
Памяти Виктора Купермана // Мелитоп. ведомости. — 2006. — 26 июля (№ 30). — С. 2.
Чипигина, Н. Твой летописец, Мелитополь! // Мелитоп. ведомости. — 2002. — 29 янв. (№ 12). — С. 3.
Рыбка, М. Их бросала молодость / Михаил Рыбка // Мелитоп. ведомости. — 2000. — 11 апр. — С. 4.
31.01 – 100 років від дня народження Анатолія Авксентійовича Короля (31.01.1922, с. Михайлівка – 30.11.2017, м. Запоріжжя), гвардії генерал-майора авіації, військового льотчика І класу.
Анатолій Авксентійович Король народився 31 січня 1922 року в бідній селянській родині в селі Михайлівка Запорізької області. Звідти і почався його шлях до авіації. Хлопець з юних літ мріяв сісти за штурвал літака і наполегливо готувався до цього. Перші знання та досвід отримав у Мелітопольському аероклубі, далі закінчив Качинську Червонопрапорну військову авіаційну школу ім. М’ясникова.
У званні молодшого лейтенанта майбутній військовий льотчик першого класу в 19 років уже став фронтовиком і пройшов Велику Вітчизняну війну з першого й до останнього її дня. Анатолій Авксентійович Король зробив 296 бойових вильотів: супровід бомбардувальників і штурмовиків, штурмівка військ та об’єктів, розвідка, прикриття військ на полі бою… У 58 повітряних боях особисто збив 8 літаків противника (за його спогадами – три Ме-109, один Хенкель-126, два бомбардувальники Ю-88, два розвідники Ю-88).
За заслуги перед Батьківщиною нагороджений 6 орденами і 25 медалями: 2 ордени Вітчизняної війни І ступеню, 3 ордени Червоної Зірки, орден Богдана Хмельницького.
Після війни Анатолій Авксентійович прослужив у Збройних Силах СРСР до 1972 року. Командував винищувальними авіаційними полками. Закінчив військово-повітряну академію. Був першим заступником командира дивізії ППО, літав на всіх надзвукових винищувачах. За ці роки побував у Кореї, на Кубі, в Чехословаччині, на Новій Землі. З Нової Землі Анатолія Авксентійовича демобілізували в Дніпропетровськ (нині – м. Дніпро), у 1970 році він переїхав до Запоріжжя, де жили його батьки. Після 23 років льотної роботи ще 11 років служив в авіації на нельотних посадах і багато років працював військовим керівником у школі. Він був шанованою людина і великим другом молоді. Перебуваючи давно на пенсії, приїжджав на аеродром у свою рідну Михайлівку, охоче зустрічався з призовниками-курсантами ТСО перед їхнім першим стрибком з парашутом.
Часто до нього приходили діти, адже нинішні школярі – це останнє покоління, яке живе поруч з учасниками Другої світової війни. У них ще є можливість поспілкуватися з живими свідками історії. Ветерану А. А. Королю було чим поділитися з нащадками, адже скільки б не минуло часу, він ніколи не міг забути навіть перший день війни.
«22 червня 1941 року о 4.25 ранку ми вступили в бій, – розповідав ветеран. – А о 4.30 мій командир Кокорєв Діма вже таранив перший літак ворожого розвідника. Через хвилин 10–15 група бомбардувальників бомбила наш аеродром, тоді загинуло багато людей: льотчиків і солдатів, знищена техніка».
В армії ветеран війни, захисник Ленінграда і учасник битви за Москву прослужив 34 роки (з вислугою –понад 50). У 2008 році ему присвоєне звання генерал-майора.
30 листопада 2017 року в обласних ЗМІ з’явилося повідомлення про те, що на 96-му році герой Запорізького краю генерал авіації Король Анатолій Авксентійович пішов з життя.
Але наша розповідь про відважного земляка на цьому не закінчується.
***
Сьогодні ми називаємо Мелітополь крилатим, і для цього є чимало вагомих підстав. Одним з таких наріжних каменів, які не тільки поклали початок авіаційній історії міста, а й принесли йому бойову славу, був аероклуб.
Багато учасників цієї «початкової школи пілотів» залишили в 1970–80 рр. свої спогади про те, ЯК ЦЕ БУЛО. Вони опубліковані в книзі «Крылатый Мелитополь», у розділі «З перших вуст». Під час роботи у 2017 році над цією книгою з історії військово-транспортної і спортивної авіації в медовому місті (від У-2 до Іл-76), ми дізналися, що в Запоріжжі живе випускник Мелітопольського аероклубу 1938 року – людина, відома далеко за межами Запорізького краю: генерал-майор авіації у відставці, військовий льотчик 1 класу, інвалід Великої Вітчизняної війни I групи Король Анатолій Авксентійович. Популярність і повагу вдячних земляків він заслужив своїм мужнім ратним трудом з захисту Батьківщини в роки Другої світової війни. Налагодивши зв’язок зі знаменитим льотчиком-фронтовиком, ми отримали щасливу можливість відкрити розділ нашої книги про ті далекі події живою розповіддю їх учасника, і спілкування з ним подарувало нашій творчій групі масу позитивних емоцій.
У свої 95 років Анатолій Авксентійович чудово пам’ятав роки навчання в Мелітопольському аероклубі, перші юнацькі кроки до крилатої професії, а також своїх наставників і закоханих у небо друзів.
Авіатор, який присвятив улюбленій справі не одне десятиліття свого життя, розповів нам багато цікавого про все, що йому дороге. Незважаючи на свій поважний вік, він навесні 2017 року власноруч написав нам великого листа зі спогадами. Надіслав фото, зроблене в день його 95-річного ювілею, з дарчим написом Спілці краєзнавців Мелітопольщини. Ми з вдячністю відкриваємо ці сторінки (переклад з російської Тетяни Полухіної).
«Будучи учнем 5 чи 6 класу, я вперше побачив літак У-2, який здійснив вимушену посадку в полі на території колгоспу «Пам’ять Леніна» Михайлівського району. Ми, пацани, були раді, що побачили двох льотчиків, які дозволили нам потриматися за крило і оглянути літак з такої близької відстані. Льотчик нам щось розповідав про цей літак. У роки мого дитинства було мало інформації про авіацію. Але ця зустріч сильно вплинула на мою душу. Я не розумів, що треба робити, щоб стати льотчиком, але головне – що така думка вже не полишала мою свідомість. І нам пощастило. Коли я став учнем 8 класу середньої школи, при Михайлівському Осоавіахім відкрили планерний гурток, і ми відразу ж записалися до нього. Нас було 10 старшокласників, були і дівчатка, зокрема, Марія Доліна (вона стала льотчицею і за мужність у боротьбі з фашистськими загарбниками удостоєна звання Героя Радянського Союзу).
З величезним бажанням ми вивчили планер і правила польотів. Яка радість охопила нас, коли ми несли його на своїх плечах на майданчик, де мали відбуватися польоти! Коли інструктор вирішив, що першою буде виконувати політ Марія Доліна – ми не погоджувались (дівчисько!). Але він нас не послухав. Доліна сіла в кабіну планера, ми натягнули гумовий амортизатор. За командою «Старт», вона взяла ручку на себе і, вочевидь, злякалася, планер піднявся на кілька метрів, задер ніс угору і розбився. Дівчина не постраждала, але втрата планера – таке горе для нас, важко навіть уявити. Однак нам знову пощастило: в Михайлівці відкрили філіал Мелітопольського аероклубу, і вся наша компанія увійшла до складу льотної групи. Керівником був льотчик запасу старший лейтенант Лук’яненко, прекрасний методист. Він читав нам лекції з матеріальної частини літака У-2 і мотора М-1, з аеродинаміки, літаководіння, про роботу всіх приладів, встановлених на літаку. Заняття проводилися 3 дні на тиждень по 3 години, у вечірній час.
Після теоретичних занять і здачі заліків, почалися польоти на літаку У-2 на території колгоспу «Червоний партизан». Польоти проходили успішно, вся група вилетіла самостійно, і раптом нам оголосили рішення: подальші польоти проводити на аеродромі на схід від Мелітополя. Для нас це було дуже незручно. Особливо в побутових питаннях. Нам треба було їздити щотижня додому до Михайлівки, брати для харчування «хто що може». Та, незважаючи ні на що, ми йшли до мети. Тут моїм інструктором став молодий льотчик Сергій Щиров (хоча тоді у нього, здається, було інше прізвище – Бушай). Ми вважали його мелітопольцем, але він з Якимівки родом».
За словами Анатолія Авксентійовича, під час роботи в Мелітопольському аероклубі, у Сергія Щирова було прізвище Бушай – по вітчиму. (В Мелітопольському аероклубі, дійсно, Сергій Бушай був добре відомий як умілий, досвідчений, ініціативний працівник, якого поважали і старші колеги, і молоді курсанти. – Прим. автора). На думку А. А. Короля, вже пізніше, у Качинській військовій школі льотчиків, куди вони разом були зараховані, Сергій змінив прізвище на батьківське – Щиров. (У роки війни він став Героєм Радянського Союзу. Марія Доліна також була випускницею Мелітопольського аероклубу і удостоєна найвищої військової нагороди – Золотої зірки Героя. – Прим. автора).
«З інструктором С. Щировим я закінчив план льотної підготовки, здав заліки на «відмінно» і був зарахований курсантом до Качинської військової авіаційної школи. Вирішив вчитися і був зарахований також і Сергій Щиров. Так ми з січня 1939 року стали курсантами Качинської школи льотчиків. Я потрапив до 4-ї авіаескадрильї, яка літала на кращих в той час винищувачах І-16. С. Щиров і за віком, і як більш досвідчений серед нас, був призначений старшим нашого загону. А другим загоном курсантів командував Василь Сталін. Як льотчик Василь Сталін був сміливим, рішучим, ніколи не втрачав самоконтролю у критичні моменти. Командир з гарячим характером, але не злопам’ятний, ніколи не хизувався своїм родинним зв’язком і становищем сина Сталіна».
Авіаційну школу в 1940 році закінчили разом з Анатолієм Королем і Сергій Щиров, а також уродженець села Астраханка Мелітопольського району Сергій Деменков, який став Героєм Радянського Союзу. Коли почалася війна, 19-річний молодший лейтенант Анатолій Король зустрів її 22 червня 1941 року на кордоні, під першими бомбардуваннями. І вона не відпустила його до самого кінця.
«Наш 124-й винищувальний авіаполк воював на захисті блокадного Ленінграда. Фашистське командування планувало «зоряний» наліт на Ленінград 15 жовтня 1941 року. Наше командування вирішило завдати удару на випередження, виділивши всі літаки, здатні виконати це бойове завдання: 16 Пе-2, і 13 МіГ-3. Бомбового удару вирішено завдати по аеродрому Сіверський о 12.30, коли льотний склад перебуватиме на обіді. У розрахований час вся група, 29 літаків, злетіла і взяла курс на аеродром Сіверський, що в 100 кілометрах від Ленінграда. Я був замикаючим групи, і серце раділо, що вперше застосований такий масований удар по ворогу за страждання ленінградців. Підлітаючи до аеродрому Сіверський, я побачив, що весь він заставлений літаками, як це буває для участі в повітряному параді. Посипалися бомби, все, що було на аеродромі, горіло. Палали склади, аеродромні будиночки, літаки. Майже ніякого вогню по нас у відповідь не було. Вся група повернулася на аеродром. Наступного дня, 16 жовтня 1941 року, надійшов наказ повторити удар цією ж групою. Удару ми завдали, але втратили улюбленця полку Діму Кокорєва – того Діму, який здійснив перший таран 22 червня 1941 року (це був один із семи таранів, здійснених радянськими льотчиками в перший день війни).
У німців був траур, вони не думали і не гадали, що авіація Ленінградського фронту може завдати такого удару. На Ленінградському фронті я був учасником усіх наступальних і оборонних операцій, мені вдалося виконати 240 бойових вильотів. З них 127 – на супровід бомбардувальників для нанесення ударів по аеродромах, залізничних станціях, скупченню військ на передньому краї; 32 штурмівки, 8 розвідок військ противника, прикриття Ленінграда, військово-морської бази Кронштадт, «Дороги життя». Знищено багато бойової техніки і 9 літаків на аеродромах. Проведено 54 повітряні бої, збито 6 літаків супротивника. І сам я був тричі збитий у повітряному бою.
Після контузії та одужання продовжив службу в частинах по захисту Москви: 56 бойових вильотів вдень і вночі, повітряні бої, збиті Ю-88 і вперше – під отруйними газами.
За час льотної роботи я літав на 21 типі літаків, зокрема – на реактивних літаках 6 типів, в тому числі на надзвукових МіГ-19 і МіГ-21 (в обсязі льотчика 1-го класу). Загальний наліт становить близько 3000 годин, з них 286 годин вдень у складних метеорологічних умовах, 164 години вночі в складних метеорологічних умовах і т. і. Виконав 16 парашутних стрибків».
Від Анатолія Авксентійовича ми дізналися ще багато цікавого про його бойовий шлях та службу в повоєнний час. Він вважав, що наші краєзнавчі дослідження з вивчення історії авіації в Мелітополі, зокрема, аероклубу – дуже важлива справа, це як створення свого роду музею. Він щиро побажав удачі в роботі, і щоб «цей музей був найкращим в області».
Незважаючи на всі свої заслуги і високий статус, генерал А. А. Король був простим і доступним для спілкування. Краєзнавці Мелітопольщини вдячні Анатолію Авксентійовичу за цікаву й цінну інформацію. І вдячні долі за таку унікальну можливість.
Два роки тому члени Спілки краєзнавців Мелітопольщини побували в Михайлівці. Приємно було бачити в історичному музеї районного центру дві гарні, змістовні експозиції, присвячені славетним землякам, бойовим льотчикам, випускникам Мелітопольського аероклубу – орденоносцю Королю А. А. та Герою Радянського Союзу Доліній М. І. Хай пам’ять буде довгою і щирою.
(Т. В. Полухіна)
Література про життя та діяльність:
[Полухина, Т. В.] Небо над Мелитополем открывается. Король Анатолий Авксентьевич // Крылатый Мелитополь : из истории воен.-транспорт. и спортив. авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». — [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 33–37.
***
Шилин, Д. Гвардии Королю – 95! / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. — 2017. — 26 янв. (№ 4). — С. 22.
Цього місяця виповнюється:
– 100 років тому (1922) відбувся перший з’їзд журналістів Запоріжжя.
– 90 років (1932) від дня заснування літературного об’єднання «Парус» (м. Бердянськ).
– 25 років (1997) від дня заснування НДІ «Біорізноманіття наземних та водних екосистем України» (МДПУ ім. Б. Хмельницького)15.
– 15 років (2007) від дня заснування Мелітопольського українсько-білоруського товариства «Полісся»16.
Лютий
02.02 – 75 років Костянтину Михайловичу Бердникову17 (02.02.1947), бердянському художнику, члену Спілки художників СРСР.
Література про життя та діяльність:
Москальов, О. М. Бердников Костянтин Михайлович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, [та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2003. — Т. 2 : Б – Біо. — С. 473.
02.02 – 75 років тому народився Олексій Петрович Цвєтков18 (02.02.1947, м. Станіслав (нині – Івано-Франківськ)), поет, прозаїк, есеїст, перекладач та критик. Мешкав у Запоріжжі.
02.02 – 10 років тому (2012) зареєстровано Статут громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини».
2022 року виповнюється 10 років від дня заснування громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини». Юридичною датою заснування Спілки є 2 лютого 2012 року – дата державної реєстрації юридичної особи, здійсненої на основі рішення установчих зборів засновників Спілки (протокол № 1 від 26 грудня 2011 р. та рішення № 11 виконавчого комітету Мелітопольської міської ради від 19 січня 2012 року). Діяльність Спілки регламентується статутом і керується правлінням громадської організації на чолі з головою правління. Першим головою правління (2012–2017) був почесний громадянин міста Мелітополя Володимир Іванович Різник. Чинним головою з 2018 року є доктор географічних наук Володимир Петрович Воровка.
Головна мета діяльності Спілки є незмінною упродовж усього десятирічного періоду діяльності – різноспрямовані (історичні, географічні, культурні, археологічні, архітектурні та інші) краєзнавчі пошуки, у першу чергу на Мелітопольщині, межі якої визначаються географічними та історичними кордонами Мелітопольського повіту кінця XVIII—XIX століть.
Головними завданнями Спілки були і залишаються:
— популяризація і координування краєзнавчого руху на Мелітопольщині;
— залучення до краєзнавчих пошуків широких верств населення, у тому числі людей молодого віку;
— повернення із забуття історичних постатей та особистостей, які розвивали і примножували славу Мелітопольського краю;
— виявлення та уточнення історичних фактів;
— ознайомлення з видатними природними і пам’ятними історичними місцями Мелітопольщини;
— видання часопису «Мелитопольский краеведческий журнал» як періодичного друкованого органу Спілки.
Десять років – досить скромний ювілей, який не «вписується» у законодавчо визначені державні ювілеї, кратні 25. Але за цей десятилітній період зроблено і пройдено немало, а за окремими напрямами діяльності (історичне, географічне та літературне краєзнавство, забуті постаті і особистості) наша Спілка є провідною організацією в регіоні. Цього досягнуто завдяки самовідданій, наполегливій і злагодженій роботі краєзнавців – різних за фахом та віком, але об’єднаних духом краєзнавства і бажанням здійснення нових краєзнавчих пошуків.
Спілка розвивається, підтвердженням чого є нові здобутки, виявлені нові історичні факти, повернуті із забуття особистості, постаті, трудові і художні колективи тощо. До складу краєзнавців долучаються й активно включилися у краєзнавчі пошуки люди молодого покоління (такі як Алла Крилова, Дмитро Антіфєєв, Сергій Татаринов), які вже тепер дають повне право пишатися їхніми здобутками та успіхами на краєзнавчій ниві. До краєзнавчих пошуків активно долучаються учні та студенти Мелітополя.
«Спілка краєзнавців Мелітопольщини» до останнього часу є єдиною громадською організацією в Україні, яка має власний друкований орган інформації – «Мелитопольский краеведческий журнал». Часопис виходить регулярно двічі на рік і за змістом є науково-популярним. Вже видано сімнадцять номерів журналу і готується до друку вісімнадцятий. Велика заслуга в підготовці та виданні журналу належить головному редакторові С. В. Воловнику та відповідальному за випуск С. Я. Хлопотову. Кожен з авторів журналу зробив значний внесок у розвиток журналу та підвищення його популярності. Найбільш активними авторами статей в журналі є краєзнавці В. В. Сакун, О. М. Алексєєв, С. І. Авдєєнко, В. М. Кумок, М. В. Крилов, В. Т. Блюмський, С. В. Воловник, В. Ю. Мурзін.
За роки становлення і розвитку Спілки створена і активно розвивається її бібліотека, представлена книгами, журналами, атласами і картами на краєзнавчу тематику. Переважно бібліотека поповнюється виданнями членів Спілки – зокрема книгами. Так, за період функціонування Спілки її членами підготовлено і видано понад 200 різноманітних книг на краєзнавчу тематику. Найбільш активними авторами книг були і є краєзнавці В. І. Різник, С. І. Авдєєнко, О. М. Гончаренко, О. М. Алексєєв, В. М. Усіков, В. В. Сакун, Т. В. Полухіна, Г. П. Арестенко, Л. В. Жавжаров, Г. П. Шарій, В. М. Гнєдашев та інші. Упорядкуванням та утриманням бібліотеки Спілки опікується краєзнавиця Н. В. Богаєвська.
Одним із напрямів діяльності Спілки є ознайомлення з унікальними природними і пам’ятними історичними місцями регіону. Цей напрям реалізується шляхом підготовки та організації краєзнавчих виїздів Мелітопольщиною та за її межі. Так, упродовж десятирічного періоду своєї діяльності члени спілки організували і провели понад п’ятдесят таких подорожей. Відмінними організаторами краєзнавчих поїздок та найактивнішими їх учасниками проявили себе В. І. Різник, Г. Я. Голованова, В. Т. Блюмський, Т. Г. Саяпіна, Ю. П. Саяпін, В. В. Сакун, О. М. Алексєєв, Т. В. Полухіна, Д. В. Антіфєєв, Л. О. Золотарьова, Г. О. Карновська, О. А. Марченко, А. А. Федоренко, Т. Г. Савенкова. Окремі пам’ятні історичні місця відвідані краєзнавцями вже повторно (урочище «Пристіни», с. Веселянка, с. Григорівка, Молочний лиман та с. Богатир, с. Оленівка та ряд інших). В кількох останніх «Мелітопольських краєзнавчих журналах» за результатами краєзнавчих виїздів введена нова рубрика «Своїми очима», з якої читач може вибрати для себе цікаві туристично-краєзнавчі маршрути (автори рубрики – Г. Я. Голованова, В. Т. Блюмський, Д. А. Антіфєєв).
Краєзнавці Спілки розширюють свою працю з молоддю міста. Так, вже кілька років для студентів географічного факультету Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького проводяться краєзнавчі вікторини, присвячені пам’яті почесного члена «Спілки краєзнавців Мелітопольщини», одного з її засновників Олександра Григоровича Харченка. До участі у вікторинах залучаються студенти 1–5 курсів. Переможці нагороджуються цінними краєзнавчими книгами та окремими випусками Мелітопольського краєзнавчого журналу. Активну участь в організації цих заходів беруть краєзнавці Спілки О. М. Алексєєв, В. П. Воровка, В. О. Харченко, Т. В. Полухіна, В. В. Сакун, О. А. Марченко.
Члени Спілки долучаються до роботи місцевих органів влади, активно консультують і співпрацюють з викладачами та здобувачами закладів вищої освіти, вчителями та учнями середньої освіти, з різноманітними службами та організаціями міста і району. Тісна співпраця членів Спілки відбувається з працівниками і керівництвом Мелітопольського міського краєзнавчого музею на чолі з Л. Р. Ібрагімовою, яка є активним членом Спілки, а також з виконавчим комітетом Мелітопольської міської ради (заступник міського голови М. О. Семікін) та управлінням культури та молоді Мелітопольської міської ради (керівник – Л. В. Кириленко).
(В. П. Воровка)
Література та інтернет-ресурси:
Антифеев, Д. А. От Орлово до Аскании / Антифеев Д. А., Голованова Г. Я. // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2021. — № 17. — С. 43–50.
Голованова, Г. Я. Зелений туризм на Мелітопольщині // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2020. —№ 15. — С. 49–53.
Полухіна, Т. В. Люби і знай свій рідний край : вікторина пам’яті для студентів-географів // Новий день. — 2020. — 25 трав. — С. 14.
Блюмский, В. Т. Путешествия продолжаются // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2019. — № 13. —С. 8–12.
Голованова, Г. Я. И снова в путь! / Голованова Г. Я., Блюмский В. Т. // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2019. — № 14. — С. 16–24.
Блюмский, В. Т. 2018: путешествия краеведов // Мелитопольський краеведческий журнал. — 2018. — № 12. — С. 3–10.
Різник, В. І. Не забуваємо, хто ми є і звідки родом : (до 5-річчя Спілки краєзнавців Мелітопольщини) // Мелитопольский краеведческий журнал.—2017. — № 9. — С. 3–8.
***
Питишкина, Н. За знание истории родного края студенты заработали 3 тысячи гривен [Электронный ресурс] / Питишкина Наталья // Местные вести. — 2017. — 27 апр. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/cUTmwSo
Северова, Н. В Мелитополе провели викторину памяти коллекционера и краеведа [Электронный ресурс] / Северова Наталья // Местные вести. — 2018. — 2 дек. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/CUTnRVr
04.02 – 125 років від дня народження Федора Пилиповича Максименка (04.02.1897, с. Біленьке Запоріз. р-ну – 06.07.1983, м. Львів), українського книго– та бібліографознавця, фундатора української бібліографії19.
Література про життя та діяльність:
Максименко Федір (Теодор) Пилипович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.) : матеріали до біобібліографічного словника / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису ; [авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; редкол. Г. В. Боряк та ін.]. — Київ : [б. в.], 2017. — С. 272–274.
Ільків-Свидницький, М. М. Максименко Федір Пилипович // Енциклопедія сучасної України / НАН України [та ін.]. — Київ : [Ін-т енциклопед. дослід. НАН України], 2017. —Т. 18 : Лт – Малицький. — С. 619–620.
05.02 – 70 років від дня народження Валерія Кириловича Козирєва (05.02.1952), кандидата історичних наук (2002), голови ради Запорізької обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (2007–2012), заступника голови правління Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького (з 1997)20.
Наукові публікації:
Без минулого немає майбутнього, а сьогодення виглядає безглуздим фарсом / В. К. Козирєв // Усна історія Степової України. Запорізький край / гол. редкол.: Павло Сохань (гол. ред.) [та ін.] ; НАН України [та ін.]. —Запоріжжя : АА Тандем, 2008. — Т. 1. —С. ХХХІХ–ХХХІ.
Південна Україна у внутрішній політиці Російської імперії та СРСР (ХУІІІ–ХХ століття) / В. К. Козирєв ; Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. філія / ред.: А. В. Бойко (голов. ред.) [та ін.]. —Запоріжжя, 2002. — 372 с. — (Джерела з історії Південної України ; т. 1).
Традиції рибальства запорозького козацтва на Півдні України в останній чверті ХУІІІ століття / В. К. Козирєв // Наукові записки аспірантів та молодих вчених. — Київ, 2001. — Т. 7. — С. 102–107.
Записки В. Зуєва про рибні промисли запорозьких козаків / В. К. Козирєв // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ / голов. ред. А. В. Бойко. — Запоріжжя : Тандем-У, 2001. — Вип. 6. — С. 172–185.
Запорожская верфь / В. К. Козырев, В. Шовкун // Південна Україна XVIII–XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ / голов. ред. А. В. Бойко.—Запоріжжя : Тандем-У, 2001. — Вип. 5. — С. 172–185.
Запорозька традиція в історичному розвитку Південної України останньої чверті XVIII століття / В. К. Козирєв // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ / Запоріз. держ. ун-т ; [ред. кол.: А. В. Бойко, С. Р. Лях та ін.]. — Запоріжжя : Тандем-У, 1998. —Вип. 4. — С. 33–35.
Упорядник:
Адміністративний устрій Південної України (середина ХУІІІ – перша половина ХХ століття) / Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України –Запоріз. від-ня ; упоряд.: А. Бойко, В. Козирєв, В. Мільчев, І. Савченко, Н. Сурева ; передм.: І. Савченко. — Запоріжжя : Тандем-У, 2005. — 528 с. + ХLI с. — (Джерела з історії Південної України ; т. 1).
Література про життя та діяльність:
Константінова, В. Козирєв Валерій Кирилович / Вікторія Константінова // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. —Київ : [б. в.], 2013. — Т. 1. — С. 164–167.
Козирєв Валерій Кирилович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запорізьке відділення [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 217–220.
Інтернет-ресурси:
Шиханов, Р. Б. Козирєв Валерій Кирилович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/YUTQ3Ha :
05.02 – 60 років від дня народження Євгена Арнольдовича Сокульського (05.02.1962, смт Нововасилівка Приазов. р-ну), члена Спілки журналістів України ; 2006–2010 – генеральний директор Запорізької обласної державної телерадіокомпанії. Нагороджений орденом Данила Галицького (2009).
Окремі видання:
Заповіти Хортиці / М-во освіти і науки України [та ін. ; А. Л. Сокульський, Є. А. Сокульський]. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2016. — 474 с. : іл.
Література про життя та діяльність:
Сокульський Євген Арнольдович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 167.
06.02 – 100 років від дня народження Івана Васильовича Василенка (06.02.1922, с. Качмалик Полтав. обл. – 2009), запорізького художника21.
08.02 — 70 років від дня народження Івана Васильовича Левченка (08.02.1952, с. Мала Токмачка Оріхівського р-ну), письменника, журналіста, члена НСЖУ, заслуженого журналіста України.
Народився Іван Васильович у справжній українській родині, яка працювала у колгоспі. Великий вплив на хлопця мав дідусь Іван Степанович, відомий городник, який керував колгоспною бригадою овочівників, не маючи агрономічної освіти. Малий Іванко допомагав дідусеві і дуже пишався цим. Бабуся Мотря розповідала онукові казки, і маленькому Івану хотілося бути схожим на казкових героїв. Щасливе дитинство скінчилося, коли рано померли батьки. Освіту Іван здобував у трьох школах: 1959–1965 рр. – в Малотокмачанській середній школі; 1965–1967 рр. – в Новомиколаївській восьмирічній школі, 1967–1969 рр. – в Запорізькій середній школі-інтернаті. Іван Васильович завжди з любов’ю згадує Запорізький інтернат № 9, улюблену вчительку Таїсію Іванівну Байракову, своїх однокласників. Можливо, ця любов підштовхнула Івана стати педагогом – 1973 року він закінчив Запорізький державний педагогічний інститут. Але доля зв’язала Івана Левченка з засобами інформації: 1973–1980 (з перервою) – він диктор Запорізької студії телебачення; 1980–1983 – головний редактор Запорізького обласного радіо; 1983–1987 – заступник голови Запорізького обласного комітету телебачення і радіомовлення, водночас був автором і ведучим щомісячної прямої ефірної телепрограми «З турботою про кожного» на Запорізькому телебаченні.
Іван Васильович завжди навчався новому. Тому він вирішив продовжити і поглибити свої знання – в Москві вступив до Академії суспільних наук, блискуче закінчив аспірантуру, захистив дисертацію, став кандидатом історичних наук (1990). Далі був Київ, де Іван Васильович працював в Інституті політології і суспільного управління. Там він виріс від викладача кафедри журналістики до проректора з навчальної роботи. Доцент (1992). Автор 35 наукових праць. З 1992 – начальник головного центру громадських зв’язків МВС України. Полковник міліції (1995). З 1995 працював начальником відділу «паблік рилейшнз» газети «Київські відомості», власним кореспондентом газети «Труд-Україна», генеральним директором Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії. Член Національної спілки журналістів (1979) та Національної спілки письменників України.
І ніколи Іван Васильович не полишав творчої роботи. Він став автором сценарію телефільмів «Міліційні миротворці на чужій війні» (1995), «Година мера», «Відкрита розмова» (1997–1999), «Везучі» (2000), «Квітник на пустирищі» (2000), «Севастопольський травень» (1999), «Місто пам’ятає» (2000). Заслужений журналіст України (1998).
Автор книг віршів та документальної трилогії «Історія протистояння» (2001), «За журавлями» (2015). Лауреат конкурсу телерадіопрограм «Калинові острови–99» (третя премія за передачу «Шлях до злагоди»).
Володіє анґлійською мовою. Мешкає у Києві. Одружений, має дочку і сина.
(А. В. Даниленко)
Твори:
Лиш не спинитися в путі… : кн. віршів / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Київ ; Кам’янець-Подільський : [Рута], 2019. — 496 с.
Тюльпани вдячності : кн. віршів / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Київ ; Кам’янець-Подільський : [Рута], 2018. — 456 с.
Осіння мелодія душі : кн. віршів / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Київ : Слово, 2017. —528 с.
Розбуджені бідою : кн. віршів [та публіцист. коментарі] / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Київ : Слово, 2016. — 560 с.
Заберу тебе в сон : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : СПД Арефьєв М. Е., 2012. — 480 с. : портр.
Не губімо в собі Україну! : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : СПД Арефьєв М. Е., 2011. — 428 с. : портр.
Ні, не все ще втрачено! : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : СПД Арефьєв М. Е., 2010.—208 с. : портр.
Я вірю: Вкраїною Крим проросте! : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Севастополь : [б. в.], 2009. —112 с. : портр.
Єднаймося, браття! : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —[Севастополь : б. в., 2008]. — 158 с. : портр.
Порятунок у шторм : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : [б. в.], 2006. — 64 с.
Недруги не зраджують ніколи : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. — Севастополь : [б. в.], 2004. —144 с. : портр., фото.
Мигдаль на руїні : поезії / І. В. Левченко ; Іван Левченко. —Севастополь : [б. в.], 2003. —146 с. : портр.
Література про життя та діяльність:
Кіріндясов, Г. Г. Левченко Іван Васильович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України], 2016. —Т. 16 : Куз – Лев. — С. 696.
***
Рябець, Л. Він знає справжню ціну почуттів // Трудова слава. — 2009. —24 черв. (№ 48). — С. 3.
Інтернет-ресурси:
Стадніченко, О. Левченко Іван Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/0UK2gza
09.02 – 75 років від дня народження В’ячеслава Володимировича Похвальського (09.02.1947, смт Тернувате Новомиколаїв. р-ну), українського державного і політичного діяча, дипломата;
Література про життя та діяльність:
Тропешко, В. С. Похвальский Вячеслав Владимирович // Тропешко, В. С. Доверие : энциклопедия комсомольских лидеров Запорожской области / В. С. Тропешко ; Виктор Тропешко. —Запорожье : Интер-М, 2014. — С. 123–136.
Шиханов, Р. Б. Похвальський В’ячеслав Володимирович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 146.
Похвальський В’ячеслав Володимирович // Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. —Київ : Громадянська злагода, 2001. — С. 94.
Шиханов, Р. Б. Похвальський В’ячеслав Володимирович // Шиханов, Р. Б. Керівники Запорізької області (1939-2000 рр.) : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2000.— С. 32, 36.
10.02 – 125 років від дня народження Василя Пилиповича Романова (10.02.1897, с. Ключ Караблин. р-ну Рязан. обл. – 27.12.1973, м. Мелітополь), почесного громадянина м. Мелітополя (1967).
Василь Пилипович Романов – син селянина-бідняка з села Ключ Рязанської області. Батько весь час працював за наймом і помер 1903 року. Мати господарювала в будинку, а після революції 1917 року була на утриманні синів. Померла в 1935 році. Василь Романов почав працювати з 11 років: 7 років був чоботарем, а потім, з 1915 року, працював токарем з токарної обробки металу на Коломенському машинобудівному заводі (за радянських часів – тепловозобудівний завод імені Куйбишева).
З перших днів Лютневої революції 1917 року брав участь у революційному русі. Був у числі організаторів професійної спілки металістів вагоноколісного цеху машинобудівного заводу. В червні 1917 року вступив у члени РСДРП(б). Проводив пропагандистську роботу серед робітників заводу, поширював партійну літературу. Наприкінці липня 1917 р. вступив до лав Червоної гвардії, а в дні корнилівського заколоту (серпень 1917 р.) за дорученням Військово-революційного комітету відрядили на Голутвінську пошту. У ці ж дні охороняв залізничні мости, аеродром. Під час Жовтневої революції 1917 року брав активну участь у взятті арсеналу, був комісаром на пошті і телеграфі в Голутвіні, підтримував у місті революційний порядок і спокій.
Влітку 1918 року Коломенський повітовий комітет партії відрядив Василя Пилиповича на курси пропагандистів при Московському губкомі партії. Як курсант, брав участь в роботі V з’їзду Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, де слухав доповідь В. І. Леніна про діяльність радянського уряду. З 1919 р. до березня 1923 р. служив в органах ЧК ОГПУ в Москві, а з 1924 до лютого 1948 року перебував на партійній роботі в Тамбові, в Москві, Челябінську, Дніпропетровську, Запоріжжі.
З липня 1939 р. до лютого 1948 р. В. П. Романов працював у м. Мелітополі першим секретарем Мелітопольського міського комітету партії. Був депутатом міської Ради депутатів трудящих у 1939–1967 роках; членом Запорізького обкому КПУ в 1940–1948 рр.
Коли почалася Друга світова війна, керував евакуацією місцевих промислових підприємств, інститутів; підготовкою місцевого підпільного руху в часи німецько-фашистської окупації. У жовтні 1941 р. евакуювався до м. Маркс Саратовської області, а потім – до Таджикистану, де працював старшим контролером Наркомату Держконтролю Таджицької РСР. У березні 1943 року був відкликаний з Таджикистану і направлений в м. Саратов на курси партійних працівників, а в серпні 1943 року з курсів був направлений в Запорізький обком КПУ, який знову затвердив В. П. Романова першим секретарем Мелітопольського міськкому КПУ. Під час прямування з с. Ново-Василівки в м. Мелітополі 25 вересня 1943 року був важко поранений. Прибув до Мелітополя лише в листопаді 1943 р. і приступив до виконання своїх обов’язків щодо відновлення міста та життєвих умов городян. Після звільнення міста від загарбників воно представляло із себе суцільні руїни. Всі виробничі корпуси, будівлі інститутів, шкіл, технікумів, лікувальних установ, театр, бібліотеки були зруйновані. Важко було в той час, але життя в місті треба було налагоджувати. В підсумку виконаної роботи вже до січня 1948 року промислове виробництво досягло рівня 1940 року. Почали створюватися нові підприємства (трикотажна фабрика, заводи «Гідромаш», ім. 30 років ВЛКСМ, «Побутмаш», меблева фабрика).
Секретарем Мелітопольського місцевого комітету партії Василь Пилипович працював до 1 лютого 1948 року. В 1947 році поступив на історичний факультет Кримського державного педагогічного інституту (заочне відділення), яке закінчив 1949 року. З лютого 1948 р. працював у Мелітопольському державному педінституті. З 1957 р. В. П. Романов – персональний пенсіонер союзного значення.
З виходом на пенсію Романов В. П. багато уваги та часу приділяв суспільній праці. Він був членом правління спілки «Знання», де проводив лекційну роботу; членом правління Мелітопольського відділення Всеукраїнської географічної спілки; членом правління Мелітопольських відділів Спілок охорони природи та пам’яток історії; головою секції старих комуністів м. Мелітополя.
19 січня 1967 р. на ювілейній святковій сесії Мелітопольської міської Ради депутатів трудящих у зв’язку з 125-річчям м. Мелітополя Романову Василю Пилиповичу було присвоєне звання почесного громадянина м. Мелітополя. Мав нагороди: орден Леніна, орден «Знак Пошани», медалі «За победу над Германией», «За доблестный труд».
Помер В. П. Романов 27 грудня 1973 року.
(О. М. Алексєєв)
Література та архівні матеріали:
Романов, В. Ф. Об обращении коллектива насосокомпрессорного завода ко всем рабочим, инженерно-техническим работникам и служащим города Мелитополя о развертывании социалистического соревнования за достойную встречу 27 годовщины Красной Армии : (постановление горкома КП(б)У от 21 декабря 1944 г.) // Рад. степ (спец. вып.). — 1944. — 27 груд. — С. 2.
Романов, В. Ф. До нових успіхів // Рад. степ.—1944. — 27 груд. (№125). — С. 4.
Романов, В. Ф. Третья годовщина освобождения Мелитополя // Большевик Запорожья. — 1946. — 23 окт.— С. 1.
Романов, В. П. Три роки у визволеному місті // Рад. степ. — 1946. — 23 жовт. (№ 144). — С. 1.
Сергач Є. Почесний громадянин // Серп і молот. — 1967. — 11 лют. (№ 28). — С. 4.
12.02 – 110 років від дня народження Івана Антоновича Скорого (12.02.1912, с. Тетянівка Березнегуват. р-ну Миколаїв. обл. – 05.03.1982, м. Люберці Москов. обл., РФ), почесного громадянина м. Мелітополя (21.10.1993). Особливо відзначився під час Мелітопольської операції, за що присвоєно звання Героя Радянського Союзу (1943).
Іван Антонович Скорий народився в селянській сім’ї. Закінчив 5 класів, профтехшколу. З 1928 року працював в колгоспі в селі Татьянівка.
В листопаді 1934 р. І. А. Скорий був призваний до лав збройних сил. В квітні 1939 року закінчив курси молодших лейтенантів при 15-му стрілецькому полку 15-ї Сиваської дивізії в м. Херсоні. Велика Вітчизняна війна застала Івана Антоновича Скорого вже на посаді командира стрілецької роти 680-го сп 169-ї сд, на Південно-Західному фронті. З січня до грудня 1942 року Іван Антонович Скорий – командир 1-го стрілецького батальйону 907-го сп 244-ї сд на Сталінградському фронті. Під час захисту м. Сталінград батальйоном було знищено 35 танків противника. Командира батальйону, капітана Скорого було нагороджено медаллю «За відвагу».
20 грудня 1942 року капітана Скорого І. А. було призначено командиром 1-го стрілецького батальйону 561-го сп 91-ї сд. В боях за звільнення Донбасу батальйон першим увірвався в місто Червоноармійське. Командира було нагороджено орденом Олександра Невського.
Під час боїв на підступах до міста Мелітополя батальйон під командуванням капітана І. А. Скорого прийняв на себе наступ противника, чисельність якого була в декілька разів більшою. Вміло організованим мінометно-кулеметним вогнем наступ противника вдалося зупинити. Підтягнувши вогневі засоби і перегрупувавши свій батальйон, капітан Скорий І. А. перейшов у наступ і відкинув противника, який на полі бою втратив до 100 вояків, 24 ручних і станкових кулеметів, 37-мм пушку, декілька мінометів. Переслідуючи відступаючого противника, батальйон під командуванням капітана Скорого підійшов до села Піщане, де зустрів смугу укріплень ворога. Подолавши укріплення противника, в ході тяжких вуличних боїв, батальйон Скорого І. А. увірвався до центру міста і в рукопашному бою визволив південну частину центра міста Мелітополь, захопивши значні трофеї. Фашисти запекло контратакували. Райони дизельного і горілчаного заводів міста 3–4 рази переходили з рук в руки.
За час боїв у м. Мелітополі капітан І. А. Скорий був двічі поранений, але не покидав поле бою і тільки після другого поранення прибув у медсанбат. За ці бої, за високий героїзм капітану Івану Антоновичу Скорому 1 листопада 1943 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Після закінчення війни І. А. Скорий продовжував служити в армії. В 1947 р. закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе. В 1958 році в званні полковника звільнений в запас. Мешкав у м. Люберці Московської області.
Помер 5 березня 1980 року.
(В. В. Сакун)
Література про життя та діяльність:
Скорый Иван Антонович // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник / сост.: Мохов Н. В. — Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2005. — С. 209–210.
Скорый Иван Антонович // Герои Советского Союза : краткий биографический справочник : в 2 т. — Москва : Воениздат, 1988. — Т. 2. — С. 476.
Скорый Иван Антонович // Бундюков А. Т. Сыновняя верность Отчизне / Бундюков А. Т., Кравченко М. В. — Одесса, 1982. — С. 244–246.
Інтернет-ресурси:
Скорый Иван Антонович [Электронный ресурс] // Память народа (1941–1945) : Скорый Иван Антонович. — Режим доступа к статье : https://cutt.ly/qT7hFdd
12.02 – 90 років (1932) Василівській районній газеті «Нова Таврія»22.
12.02 – 60 років (1962) від дня заснування Запорізької організації Національної Спілки художників України23.
У 1948 році в Запоріжжі було засновано Товариство художників, діяльність якого створила передумови для відкриття в 1962 році Запорізького відділення Спілки художників СРСР. Згодом воно стало називатись Запорізьким відділенням Національної спілки художників України. Ядро організації склали перші десять її членів: Георгій Колосовський, Микола Крюков, Петро Коломенський, Володимир Коробов, Петро Вольський, Павло Логвінов, Павло Редін, Євген Чуйков, Федір Шевченко, Станіслав Шинкаренко.
Початок історії ЗОНСХУ збігається у часі з другою хвилею культурного відродження в Україні. Етап її становлення (60-70-ті роки XX століття) – це боротьба новаторства з консерватизмом, засвоєння нових технік та, головне, – пошук нових тем. На той час вже досить виразно виявилися характерні риси запорізької художньої школи – романтичність, перевага динамічних пластичних та колористичних рішень, емоційне осмислення матеріалу.
І хоча соціалістичний реалізм становив на той час головне стилістичне підґрунтя, розмаїття мистецьких традицій, яким слідували запорізькі митці, створювали ситуацію самоствердження і пошуку та послаблювало офіційний тиск. Вони плідно використовували прийоми, сформовані у 20–30-ті роки монументальною школою Михайла Бойчука, а відгуки українського монументалізму знаходимо у творчості запорізьких художників Івана Василенка, Григорія Соколенка, Леоніда Орленка, Анатолія Заярченка та Анатолія Скрипки. В їхніх творах відроджено й сучасно осмислено давні техніки мозаїки, вітража та барельєфа.
Особливістю краю є живий зв’язок з багатьма важливими подіями української історії, починаючи з найдавніших часів.національно-романтичного, героїчного звучання набула історична тема у творчості запорізьких митців Владлена Дубініна, Володимира Коробова, Станіслава Шинкаренка та Анатолія Скрипки.
Краса і неозорість степових пейзажів, дивовижна тональна гармонія землі і неба, а також неповторна драматична пластика колиски козацької слави острова Хортиця сприяли плідному розвиткові на запорізькому ґрунті пейзажного жанру. Показовою є творчість гурту митців, який сформувався навколо запорізького пейзажиста Георгія Колосовського (Віктор Гайдук, Микола Кармазь, Євген Чуйков. Леонід Фащенко, Анатолій Фомін). Їхній творчий стиль має споріднені риси –експресивність і зацікавленість гармонією насичених кольорів. Пейзажі Володимира Коробова, Ігоря Маляренка, Олексія Матюшенка, Михайла Акіньшина та Миколи Пашканіса наслідували прийоми вітчизняного реалістичного живопису у його найкращих традиціях.
У кінці сімдесятих років Семен Бондаренко, Віктор Герценок, Григорій Добринін, Геннадій Марченко, Георгій Нестеренко, Василь Форостецький заявили себе в різних техніках оригінальної та друкованої графіки.
До цього часу сформувався і численний гурт запорізьких скульпторов, до якого увійшли Володимир В’ялий, Андрій Дикий, Владлен Дубінін, Федір Зайцев, Григорій Крапивко, Емілія Низова, Іван та Надія Носенки, Борис Рапопорт, Микола Соболь та Михайло Худас.
У 80-ті роки ЗОНСХУ поповнилася молодими митцями, які пізніше утворили генерацію, що визначила мистецьку ситуацію Запоріжжя останніх двох десятиліть ХХ століття. Насамперед, вони мали інший рівень творчої свободи, орієнтуючись на загальноєвропейську та національну культурну традицію.
В цьому поколінні визначились яскраві творчі особистості: Микола Колядко, Наталія Коробова, Анатолій Грабчилев, Ірина Гресик, Тамара Дружина, Олександр Демиденко, Віктор Заруба, Микола Іолоп, Валерій Луньов, Наталія та Володимир Луценки, Микола Лемешко, Станіслав Нежуга, Галина Сапегіна, Анатолій Тарабанов, Володимир Форостецький, Борис Чудновський. Загальною тенденцією їхньої творчості є повернення до вічного змісту мистецтва, занурення в історичне буття народу, звернення до фольклорних та міфологічних мотивів, до живої тканини людського життя, художнього образу.
В той же період на Запоріжжі почали працювати професійні майстри декоративно-прикладного мистецтва Лілія та Сергій Бережненки, Антоніна та Анатолій Беспалови, Тетяна Гостева, Сергій Гресик, Геннадій Гридасов, Лариса та Олександр Жолуді, Борис Козловський, Степан Марчук, Людмила Форостецька. Завдяки їхній діяльності були відновлені стародавні українські традиції гобелену, кераміки та художнього скла.
З проголошення української незалежності розпочався новий етап розвитку української культури, який отримав назву третьої хвилі українського відродження. Головним змістом означеного періоду є повернення до загальнолюдських надбань української культури.
Творча свобода, нарешті отримана художниками, мала подвійне значення. По-перше, вона дала так довго очікуване право мистецького вибору. По-друге, після зруйнування системи державних замовлень художники віч-на-віч опинились з несформованим ринком творчості та естетичними уподобаннями приватних замовників. У цій складній ситуації консолідуючу роль відіграла Запорізька організація НСХУ на чолі з її головою Іриною Гресик. Процес збирання та збереження творчих особистостей з початку XXI століття носить цілеспрямований та постійний характер.
Коли галерейна діяльність не знаходить широкого розвитку, головним і майже єдиним чинником професійного художнього життя регіону залишається виставкова, організаційна та методична діяльність ЗОНСХУ. Ядро організації становить генерація вісімдесятих –дев’яностих, хоча у дев’яності роки, через вплив несприятливих умов маємо лише поодинокі постаті – Володимир Гуліч, Юрій Калашников, Сергій Липовцев, Євген Прокоф’єв, Борис Чак.
Графіка, як найбільш мобільне із мистецтв, швидше від інших відновила втрати минулого періоду. В Запоріжжі склався гурт митців, котрі в техніках акварелі та гуаші розв’язують образно-пластичні завдання живопису, зберігаючи всю вишуканість і лаконічність графіки — Надія Блізнякова, Анатолій Грабчилев, Георгій Карадуманов, Ольга та Анатолій Киргеєви, Юрій Остапов, Володимир Форостецький, Олексій Якушенко.
Графіка як мистецтво знакового образу розвивається в творчості Ірини Гресик та Юрія Калашникова. Образи Ірини Гресик – це інноваційні перевтілення архетипів української міфоепічної традиції, а авангардні по суті тенденції Юрія Калашникова мають класичне забарвлення. У техніці офорту плідно працює Олександр Смородін, у техніці акватипії — Наталія Луценко.
Розвиток живописних методів відбувається шляхом синтезу елементів різних стилів із сучасним митецьким світобаченням. У творчості Анатолія Тарабанова романтичний сюрреалізм поєднано з європейською міфотворчою та вітчизняною реалістичною традицією. У мистецтві Геннадія Олійника та Бориса Чудновського міфологізовано біль і розпач нашого часу. У творчості Сергія Липовцева іронію сюжетів підпорядковано емоційному живописному змісту. Схильну до експерименту, нефігуративну концепцію має живопис Володимира Гуліча та Гагіка Кургіняна.
Своєрідне поєднання реалізму, імпресіоністичних вражень та лірично-філософського погляду на натуру знаходимо у творах Олександра Демиденка та Миколи Іолопа; реалізм та символічна асоціативність притаманні творчості Володимира Луценка. Через сприйняття філософських і формальних надбань українського бароко відбулася еволюція творчих методів Галини Сапегіної та Тамари Дружини. Духовні та міфологічні витоки творчості Наталії Коробової ускладнились з перебігом часу, а формальні пошуки розвиваються у декількох стилістичних напрямах. Живописне обдарування Анатолія Якимця має філософсько-реалістичну природу: його теми – це теми українського всесвіту. Із поєднання досвіду роботи в гобелені та на пленері виникла живописна манера Володимира Хомчика.
У техніці вітражу довгі роки продовжував працювати Андрій Соколенко.
Обставини розвитку запорізької скульптури не були сприятливими протягом декількох десятиліть. Процес поновився наприкінці 1990-х років у творчості Володимира Гавронського, Владлена Дубініна. Анатолія Івченка, Федора Зайцева. Бориса Чака. На жаль, передчасна смерть молодих талановитих скульпторів Михайла Шевченка та Миколи Соболя-сина створили загрозу розриву скульптурної традиції.
На межі скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва розвивається творчість Олександра Жолудя. Його образи, в яких втілено міфоепічну традицію степового краю, здаються вистворами народної фантазії. Виразні засоби Лариси Жолудь та Тетяни Гостевої найбільш наближені до народної кераміки. Схильність до узагальнення форми, символічних образів та асоціативної виразності притаманна творчості керамістів Лілії та Сергія Бережненків, Сергія Гресика та Валерія Сторчила. До первісної краси кольору та вишуканої стилізації форми прагне майстер емалі Степан Марчук. Продовжує розвиватись текстиль, конструктивний у творчості Людмили Форостецької та живописно-імпресіоністичний у Бориса Козловського. Відновлюють видове розмаїття ювелірного мистецтва Анатолій Беспалов, Геннадій Гридасов та петриківський розпис — Наталія Колядко.
У 2003 році в Запоріжжі народилося явище, яке має статус загальнонаціонального – Всеукраїнські мистецькі пленери «Хортиця крізь віки». Їх мета – відродження в українському мистецтві історичного жанру – є тим завданням, котре зумовлене всією логікою сучасної національної культури. Кожного року на пленер приїздили митці з різних куточків України, на деякі – з інших країн.
Восени 2020 року відбувся ювілейний, 15-й Всеукраїнський пленер «Хортиця крізь віки». Своє бачення Хортиці, крім господарів пленеру, представили митці з Києва, Харкова, Львова та Чугуєва. Організаційний комітет відібрав по дві роботи від кожного учасника фестивалю – у Запоріжжі на пам’ять залишилось 76 робіт митців. Символічно, що поряд з досвідченими професіоналами працювали молоді художники, сьогоднішні студенти, які на пленері мали можливість навчитися майстерності від старших колег, проявити власну креативність та творчу неординарність.
З 2009 року при Запорізькій професійній мистецькій організації відроджене Молодіжне об’єднання ЗОНСХУ, яке до 2019 року очолювала молода талановита художниця, відома своїми картинами в техніці сухого батика, Ганна Поплавка. У 2019 році її замінила на посту молода мисткиня Ганна Височина. В Молодіжну секцію входить 16 художників, серед яких: Маріанна Смбатян, Карина Бойко, Віталій Симчук, Олександр Зиновьєв, Юрій Головень, Мартин Кулагін. Всі вони намагаються представити новітній погляд на мистецтво, на техніки виконання своїх робіт, але завжди в основі їхньої творчості – зв’язок з першоосновою, з витоками, пов’язаними із славетною історією краю запорозького козацтва.
(О. А. Савкіна)
Література:
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — 226 с. : іл.
Алексєєва, О. На мистецьких теренах Запоріжжя : тенденції і злети / Оксана Алексєєва // Укр. культура. — 2006. — № 12. — С. 22–23.
14.02 – 75 років від дня народження Леоніда Михайловича Нікітіна (14.02.1947, с. Архангельське Залегощен. р-н Орлов. обл., РФ – 01.06.2010, м. Запоріжжя), запорізького художника-проєктанта, члена ЗОНСХУ (1996).
Література про життя та діяльність:
Нікітін Леонід Михайлович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 122–123.
15.02 – 100 років від дня народження Івана Семеновича Зуєнка (15.02.1922, с. Шарківщина (нині – Миргород. р-ну Полтав. обл.) – 09.11.1992, м. Енгельс Саратов. обл., РФ), Героя Радянського Союзу, випускника Мелітопольської школи льотчиків.
Іван Семенович Зуєнко народився 15 лютого 1922 року в селі Шарківщина (нині Миргородський район Полтавської області) в селянській родині. У 1939 році закінчив Ромоданівську середню залізничну школу № 29, 1940-го був призваний на службу в Робітничо–Селянську Червону Армію. У 1941 році І. С. Зуєнко закінчив Мелітопольське військове авіаційне училище льотчиків-спостерігачів і штурманів, а в 1942 – Вищу школу штурманів і льотчиків Авіації дальньої дії СРСР. З листопада того ж року молодий авіатор – вже на фронтах Другої світової війни. Про його професійний рівень свідчить зростаюча призначень: штурман екіпажу – штурман ланки – штурман ескадрильї.
Всю війну пройшов у складі 108-го бомбардувального авіаційного полку авіації дальньої дії. З 22 листопада 1943 року до 20 лютого 1944 року входив до складу оперативної групи 8-го авіакорпусу Авіації дальньої дії «Північ-3», літаки якої (Іл-4, модифікація ДБ-ЗФ) базувалися на аеродромі під Мурманськом. Головним завданням цієї групи була бойова робота в інтересах Північного флоту. У Заполяр’ї виконав 41 бойовий виліт.
У ніч на 11 лютого 1944 Іван Зуєнко як штурман екіпажу капітана В. В. Осипова брав участь у бомбардуванні гітлерівського лінкора «Тірпіц» в Північній Норвегії. На бомбардування «Тірпіца» літак Осипова–Зуєнка був включений командуванням до ударної групи з трьох «Ілів».
У ніч на 11 червня 1944 року на шляху до мети між Вітебськом і Оршею екіпаж бомбардувальника був атакований нічним винищувачем супротивника. В результаті повітряного бою загинув стрілець і дістав поранення льотчик. На літаку були пробиті бензобаки другої групи, пошкоджено внутрішній зв’язок.
Незважаючи на це, екіпаж не відмовився від виконання бойового завдання. На дуже пошкодженому літаку відбомбилися по зайнятій фашистами залізничній станції Богушевськ. На зворотному шляху від втрати крові поранений льотчик почав втрачати свідомість. Штурман Зуєнко, маючи великий досвід пілотування літака, прийняв управління на себе, благополучно привів літак на свій аеродром і здійснив впевнену посадку.
Як найбільш досвідченому штурману, що володіє відмінною практикою застосування астронавігації в польоті, командування доручало капітану Зуєнку найвідповідальніші завдання: 8 разів лідирувати частини корпусу, 54 рази – частини дивізії. Понад 100 бойових вильотів виконав у складних метеорологічних умовах. Успішно виконав 41 бойовий виліт на бомбардування військово-морських і авіаційних баз противника в Заполяр’ї, на північному узбережжі Норвегії та на території Фінляндії. У дні літнього наступу Червоної Армії в 1944 р. здійснив у складних умовах 3 бойових вильоти з метою скидання зброї, боєприпасів та інших вантажів литовським партизанам.
До кінця війни капітан Іван Зуєнко був штурманом ескадрильї 108-го бомбардувального авіаполку 36-ї бомбардувальної авіадивізії 1-го гвардійського бомбардувального авіакорпусу 18-ї повітряної армії. За час своєї участі в бойових діях, він зробив 232 бойових вильоти на бомбардування залізничних вузлів, аеродромів, скупчень військ противника, військово-промислових об’єктів у глибокому тилу ворога, в тому числі — на міста Тильзит, Берлін, Данциг, Кенігсберг. Брав участь у забезпеченні проводки арктичних конвоїв союзників у Мурманськ і Архангельськ, закидав у тил противника парашутистів, вантажі, боєприпаси для литовських та білоруських партизанів.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року за мужність і героїзм, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками капітан Іван Зуєнко був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» за номером 9052.
Після закінчення війни Іван Семенович продовжив службу в Радянській Армії. У 1955 році закінчив Центральні льотно-тактичні курси офіцерського складу. Остання посада в армії – штурман з літаководіння 201-ї важкобомбардувальної авіаційної дивізії дальньої авіації.
Був нагороджений двома орденами Леніна, двома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медаллю «За оборону Радянського Заполяр’я», іншими медалями.
У 1968 році в званні полковника І. С. Зуєнко звільнений в запас через хворобу. Мешкав у місті Енгельсі Саратовської області, помер 9 листопада 1992 року.
Пам’ять Героя увічнена в Музеї військової частини, в якій він служив. В місті Бихові на площі Героїв встановлено бюст Івана Семеновича Зуєнка.
(Т. В. Полухіна)
Література про життя та діяльність:
Резник, В. И. Ему поручали самые ответственные задания. Зуенко Иван Семёнович / Резник В. И., Полухина Т. В., Сакун В. В. // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник, Полухина Т. В., Блюмський В. Т., Сакун В. В. ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». — [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 287–289.
16.02 – 30 років від дня народження Дмитра Олексійовича Лобова (16.02.1992, с. Охрімівка Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну – 29.08.2014, с. Шелюги Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну), солдата 93-ї ОМБр ЗСУ. Загинув в зоні проведення АТО / ООС (поблизу с. Новокатеринівка Донец. обл.).
Література про життя та діяльність:
Лобов Дмитро Олексійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. —Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 173–175.
***
Бачурін, Р. Встановлено меморіальну дошку / Руслан Бачурін // Слово трудівника. — 2018. — 17 лют. (№ 7). — С. 1.
Інтернет-ресурси:
Лобов Дмитро Олексійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. —Режим доступу : https://cutt.ly/ZULwFWG
19.02 – 75 років від дня народження Федора Григоровича Турченка (19.02.1947, с. Тимофіївка Краснопіл. р-ну Сум. обл.), доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки, завідувача кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету24.
Публікації:
Українська революція, 1917–1921 рр. (погляд із Запоріжжя) : монографія / Ф. Г. Турченко. — Запоріжжя : Статус, 2018. — 188 с. —(Історія рідного краю).
Міф про «Комбата» очима історика / Ф. Г. Турченко ; Федір Турченко. — Запоріжжя : [Просвіта], 2017. — 60 с. : іл.
Як творився міф про «Комбата» : наук.-попул. нарис / Ф. Г. Турченко ; Федір Турченко. — Запоріжжя : [Просвіта], 2017. — 80 с. : іл.
Україна – повернення історії. Генеза сучасного підручника / Ф. Г. Турченко ; Федір Турченко. — Київ : Генеза, 2016. — 104 с. : іл.
Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна / Ф. Г. Турченко, Г. Ф. Турченко ; Федір Турченко, Галина Турченко ; НАН України, Ін-т історії України. – Вид. 2-ге, доп. — Запоріжжя : [Просвіта], 2015. — 182 с. : іл. — (Студії з регіональної історії: Степова Україна).
ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя / Ф. Г. Турченко. — Запоріжжя : Просвіта, 2011. — 132 с.
Запоріжжя на шляху до себе… : минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій / Ф. Г. Турченко. — Запоріжжя : Просвіта, 2009. —368 с. : фото.
19.02 – 30 років тому (1992) Верховна Рада України затвердила герб нашої держави (постанова № 2137-ХІІ від 19.02.1992).
20.02 – 100 років від дня народження Віктора Семеновича Зюзіна (20.02.1922, м. Ногайськ (нині Приморськ) – 21.01.1997, м. Бердянськ), музиканта, аранжувальника, члена Спілки композиторів СРСР25.
Література про життя та діяльність:
Ноздріна, Л. Пам’ять про людину, композитора, музиканта Віктора Зюзіна // Ноздріна, Л. Репресоване покоління : зберігаємо пам’ять / Людмила Ноздріна ; Бердян. краєзнав. музей. — [Мелітополь : ВБ ММД], 2021. — С. 40–44.
Тишаков, Н. И. Зюзин Виктор Семенович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. — Мелитополь : ИД МГТ, 2013. — Т. 1 : А — Л. — С. 594.
Муха, А. І. Зюзін Віктор Семенович // Муха, А. І. Композитори України та української діаспори : довідник. — Київ : Муз. Україна, 2004. — С. 116–117.
21.02 – 100 років від дня народження Анатолія Івановича Бальцера (21.02.1922, м. Запоріжжя – 25.05.1997, там само), культурного та громадського діяча, організатора бібліотечної справи в Запорізькому регіоні, директора Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки (1961–1982)26.
Анатолій Іванович Бальцер народився 21 лютого 1922 року в м. Запоріжжі, в робітничій родині. У 1937 р. його батько загинув в катівнях НКВС, згодом заарештували і матір. Дітей відправили в дитбудинки. Анатолій потрапив до Дніпропетровська. Через декілька місяців матір відпустили, і вона зразу ж кинулася визволяти своїх дітей. На роботу її довго ніхто не брав, як дружину ворога народу, тому юнакові рано довелося працювати на заводах імені Войкова, «Комунарі» слюсарем, а вечорами відвідувати середню школу робітничої молоді. В 1940 р. він закінчує з відзнакою школу, і вступає до Запорізького машинобудівного інституту.
З 1941 до 1946 рр. перебував у лавах Червоної армії. Бойовий шлях проходив на Південно-Західному і 2-му Прибалтійському фронтах. Був стрільцем піхоти, командиром взводу винищувального протитанкового артполку. Тричі поранений. Брав участь у боях під Харковом, Воронежем, на Псковщині та в Прибалтиці. В 1943 р. закінчив училище протипожежної артилерії у м. Фергані. Нагороджений орденами Вітчизняної війни I та II ступенів та багатьма медалями.
Залишивши інститут в 1946 році, 1947 р. прийшов працювати до обласної бібліотеки імені О. М. Горького. Розпочав роботу на посаді молодшого бібліотекаря, потім – бібліографом. У тому ж році вступив до Харківського бібліотечного інституту. Закінчив його (заочно) у 1951 році і одразу був призначений на посаду завідувача довідково-бібліографічним відділом, де працював 14 років.
На цій посаді А. І. Бальцер зробив певний внесок у практичний розвиток бібліографії в Україні. Ще в 50-ті роки він бере участь у теоретичній постановці та практичному розв’язанні проблем удосконалення системи довідково-бібліографічного обслуговування читачів і створення відповідного апарату, визначенні напрямків цієї роботи в обласних та районних бібліотеках, налагоджує видавничу роботу відділу та інформаційне обслуговування працівників науки і промисловості області, згодом організовує об’єднання бібліографів міста. Одночасно друкує статті в фаховій періодиці, бере участь в обговоренні і рецензуванні бібліографічних посібників і підручників, в роботі республіканських та Всесоюзних нарад бібліографів.
Крім цього, спеціалізується як бібліограф-краєзнавець: він удосконалює схему зведеного каталогу краєзнавчої літератури обласної та відповідних картотек районних бібліотек, чимало робить для комплектування фонду бібліотеки цінними краєзнавчими виданнями дореволюційного і радянського періодів, редагує видання краєзнавчої тематики.
В 1961 році його призначають директором бібліотеки, якою він керував понад 20 років (1961–1982). За цей період він показав себе здібним організатором і досвідченим практиком бібліотечно-бібліографічної справи, вмілим організатором, педагогом і новатором. Це за його ініціативи у 1965 році бібліотеки області вперше провели «Свято книги», яке потім набуло поширення серед бібліотек інших областей.
Анатолій Іванович відомий своєю невичерпною працездатністю, глибокими практичними знаннями. З метою покращення обслуговування читачів бібліотеки, у 1963 р. створюється відділ обслуговування спеціалістів сільського господарства, у 1974 – відділ літератури іноземними мовами, у 1978 – відділ мистецтв, а патентно-технічний перетворюється на технічний відділ, у 1980 – створюється сектор інформації з питань культури та мистецтва, у 1979 – сектор краєзнавчої літератури при довідково-бібліографічному відділі.
Незважаючи на велику організаторську роботу, Анатолій Іванович Бальцер завжди цікавився новинами бібліотечного життя, був активним учасником всіх бібліотечних заходів. Його голос лунав на наукових конференціях та професійних нарадах у Москві, Києві, Харкові, Одесі. У липні 1962 року в країні широко відзначали 100-річчя головної бібліотеки СРСР – бібліотеки імені В. І. Леніна (Москва). На святкування запросили директорів Національних, Королівських бібліотек США, Великобританії й Швеції, бібліотек Франції, Китаю, Польщі, Чехословаччини та інших країн. Союзні республіки СРСР презентувалися директорами найбільших бібліотек. Серед запрошених трьох обласних бібліотек від України була і Запорізька обласна бібліотека. Директор достойно представив її на заході.
Крім того, виступав на радіо і телебаченні, проводив значну роботу з редагування видань обласної бібліотеки, опублікував у фахових збірниках, журналах, та газетах понад 40 статей.
Анатолій Іванович першим на Запоріжжі розпочав роботу з вивчення історії бібліотечної справи, зокрема історії Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. 2002 року з під його пера вийшла книга «На службі народові (1905–1999 рр.)». Автор поставив собі за мету розповісти, як з маленького провінційного вогника культури виросла обласна наукова бібліотека великого промислового та культурного центру суверенної України, віддавши належне тим, хто багато років сумлінної праці присвятив Бібліотеці та її читачам.
Свій великий практичний досвід він уміло передавав молодшому поколінню працівників бібліотеки, студентам Мелітопольського культосвітнього училища та студентам інститутів культури.
Щораз обсяги роботи та перспективи її розвитку вимагали вирішити питання про будівництво нового приміщення Бібліотеки, яке стало серйозним випробуванням для тодішньої дирекції та колективу. Воно розпочалося завдяки підтримці тодішнього керівництва області та авторитету Анатолія Івановича, і з неймовірними труднощами через довгих десять років було завершено. Палац Книги став окрасою головної вулиці міста і 22 грудня 1977 року прийняв перших читачів.
Анатолій Іванович віддав бібліотечній справі 35 років свого життя, і став одним з провідних фахівців бібліотечної справи України. В одній із своїх книг він приводить латинський вислів: «Я зробив, що міг, а хто може, хай зробить краще», який став його життєвим кредо.
За багаторічну сумлінну працю він неодноразово відзначався Почесними грамотами союзного і республіканського значення, відзнаками «За відмінну роботу» та «Пропагандист книги».
1982 року він виходить на пенсію, але не пориває зв’язки з колективом. 25 травня 1997 року пішов у Вічність. Пам’ять про нього і його справи живе і сьогодні. У 1998 році, за ініціативи Запорізької бібліотечної асоціації, Запорізький обласний фонд культури заснував щорічну обласну премію імені А. І. Бальцера «За розвиток бібліотечної справи». Першим лауреатом стала його учениця Інна Павлівна Степаненко, яка очолила бібліотеку після нього.
(Г. М. Нагорна)
Окремі видання:
На службі народові : (нарис з історії Запоріз. обл. універсал. наук. б-ки імені О. М. Горького (1905–1999 рр.) / А. Бальцер. — Запоріжжя : Поліграф, 2002. — 82 с.
На службе народу : (очерк истории Запорож. гос. обл. универсал. науч. б-ки им. А. М. Горького). 1905–1995 / А. И. Бальцер. — Запорожье : [б. и.], 1995. — 64 с.
О боях-пожарищах, о друзях-товарищах… : боевой путь 758-го Режицкого ордена Александра Невского Армейского истребительно-противотанкового артиллерийского полка / А. Бальцер. — Запорожье, 1985. — 161 с. — (Машинопис. текст).
Публікації в збірках:
За Пушкіна! : [спогади учасника війни] / А. І. Бальцер ; Анатолій Іванович Бальцер // Минулого незабутні сторінки : (про співробітників Бібліотеки – ветеранів Великої Вітчизняної війни) / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: П. Бойко, І. Степаненко ; відп. за вип. І. Степаненко]. — [Запоріжжя : Поліграф, 2005]. — С. 3–5.
Нарис історії Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького / А. І. Бальцер // Історія наукових бібліотек у контексті історії, культури, освіти в Україні : матеріали наук.-практ. конф., 14–15 жовт. 1999 р., Київ : до 60-річчя Державної історичної бібліотеки України / М-во культури і мистецтв України, Держ. історична б-ка України ; [редкол.: Кисельова В. П. та ін. ; відп. за вип. Л. Л. Макаренко].—Київ : [б. в.], 1999. — С. 65–68.
За Пушкіна! / А. Бальцер // Ми йшли до тебе, Перемого! / упоряд.: А. М. Хорунжий ; редкол.: П. А. Загребельний [та ін.]. — Київ : Політвидав України, 1985. — Вип. 2. — С. 114–119.
Важлива ділянка роботи / А. Бальцер // Бібліотека. — Київ : Мистецтво, 1980. — С. 15–25.
Скарби бібліотеки – на службу народу / А. Бальцер // Сіячі добра. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1961. — С. 3–7.
Бібліографічне обслуговування працівників промисловості / А. Бальцер // Технічну книгу – в маси / Б-ка ім. В. І. Короленка — Харків, 1957. — С. 20–28.
Организация справочно-библиографического обслуживания / А. Бальцер // Пропаганда технической литературы в библиотеках. —Москва : Гос. б-ка им. В. И. Ленина, 1956. — С. 132–133.
Література про діяльність:
Бальцер Анатолий Иванович, директор ЗОУНБ им. А. Горького. 1947–1982 гг. : [фото] // Ветераны труда – гордость Горьковки / [ЗОУНБ им. Горького ; отв. за вып. Л. Колодка]. — Запорожье, 2014. — С. 56.
Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2014. — Вип. 4. — 159 с. — Із змісту. : [про А. І. Бальцера].— С. 3, 4, 5, 7, 11, 16, 18, 24, 61, 74, 75, 81, 86, 92.
Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — Вип. 3. — 103 с. — Із змісту. : [про А. І. Бальцера]. — С. 4, 5, 7, 10, 11, 12, 16, 43, 44, 69, 70, 85.
Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — Вип. 2.— 95 с. — Із змісту. : [про А. І. Бальцера]. — С. 6, 13, 18, 21, 33, 40, 41, 55, 57, 59, 60, 61, 63, 76.
Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — 99 с. — Із змісту : [про А. І. Бальцера]. — С. 3, 4, 7, 8, 15, 16, 40, 45–47, 48, 51, 53, 73, 87.
Бальцер Анатолій Іванович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. — Запоріжжя : Дике Поле, 2010. — Т. 22 : Переможці. — С. 37.
Нагорна, Г. А. І. Бальцер як визначний діяч бібліотечної справи на Запоріжжі / Ганна Нагорна // Історія бібліотечної справи на Запоріжжі : матеріали наук.-практ. конф., 26-27 вересня 2001 р. / Упр. культури ЗОДА, ЗОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація ; [уклад. Л. Ізюмова, С. Пономарьова]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2002. — С. 44–45.
Жук, В. І. Анатолій Іванович Бальцер / Валентина Жук // Бібліотекознавство та бібліографія : міжвід. респ. зб. / М-во культури УРСР ; [редкол.: Є. П. Тамм (відп. ред.) та ін.]. — Харків : Ред.-вид. від. Кн. палати УРСР, 1972. — Вип. 13. — С. 121–123.
А. І. Бальцер : [список літератури] / Обл. упр. культури; ОУНБ ім. О. М. Горького. — Запоріжжя : [б. в.], 1982. — 8 с. — (Кращі люди бібліотечної справи ; вип. 1).
***
Нагорна, Г. Його покликання – любов до книги / Ганна Нагорна // Бібліотечна планета. — 2002. — № 4. — С. 18–19 ; Созвездие. — 2001. — № 5. — С. 36–37.
Иваненко, П. Анатолий Бальцер и его три дома / П. Иваненко // Наше время. —1998. —23 апр. — С. 10.
Вислоух, Л. Анатолий Бальцер: «Я сделал, что мог, кто может, пусть сделает лучше» / Людмила Вислоух // Наш город (Суббота). — 1997. — 11 июля. — С. 2.
Сушко, К. Поруч з книгами / Костянтин Сушко // Комсомолець Запоріжжя. —1979. — 22 берез. (№ 34).
Інтернет-ресурси:
90 років від дня народження Бальцера А. І. (1922–1997), колишнього директора Запорізької обласної універсальної бібліотеки ім. О. М. Горького [Електронний ресурс] / [виставка підгот. Держ. архівом Запоріз. обл.] // Сайт Державного архіву Запорізької області. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/NUBpJAc
Шевченко, В. Анатолій Бальцер: відомий і невідомий [Електронний ресурс] / Віталій Шевченко // Сайт Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. — Режим доступу до статті : http://www.zounb.zp.ua/node/6931
23.02 – 80 років від дня народження Миколи Володимировича Гомона (23.02.1942, с. Вільна Україна Голопристан. р-ну Херсон. обл.), почесного журналіста України (2016), головного редактора Токмацької районної газети «Таврія» (1974–2006), письменника27.
23.02 – 130 років від дня народження Максима Васильовича Кишка (23.02.1892, с. Петропавлівка Пологів. р-ну – 27.07.1993, с. Новомихайлівка Чернігів. р-ну), козака-характерника.
У північно-західній частині кладовища на сході с. Новомихайлівка (колишній хутір Веселий) знаходиться могила Максима Васильовича Кишка (1892–1993) – козака-характерника. На могилі установлено пам’ятник із текстом-посвятою та світлиною померлого. Поряд знаходиться могила його дружини Векли Яківни Кишко (1895–1988) із таким же пам’ятником. Попереду цих могил установлено гранітний хрест заввишки 3 м, вирубаний М. Кишком із гранітної плити ще за життя і встановлений його онуком Петром Савраном через 10 років після смерті діда. Максим Васильович Кишко (23.02.1892 – 27.07.1993) – козак-характерник, учасник Першої світової війни, Української революції у складі Революційної Повстанської Армії України. Учасник Другої світової війни. За всі війни мав дві контузії і два поранення. Як і всі характерники, він був для Нестора Махна і їздовим, і радником із військових та інших питань, оберегом. Людина глибоко віруюча, володів усякими ремеслами, мав авторитет. Він відчував людину, яка потребувала допомоги, і завжди допомагав. Особливо яскраво це проявилося в безбожний період нашої історії, коли було закрито більшість храмів. Він виконував місію відспівування покійників і молився за їхні душі. Під час військових дій і в мирні часи виступав у ролі знахаря, виконуючи функції швидкої допомоги як на полі бою, так і в мирному житті. М. Кишко був дуже витривалим і прожив 101 рік. Усі ці якості мали козаки-характерники, а Максим Васильович Кишко саме таким і був.
(М. М. Єременко)
Література про життя і діяльність
Єременко, М. Веселий [хутір ; в т. ч. про М. В. Кияшка] // Єременко, М. М. Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя : Лана-друк, 2006. — С. 379.
Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / М. Єременко, І. Яковенко-Єременко ; Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. — С. 178–179.
***
Єременко, М. Козак-характерник / Микола Єременко // Нива. — 2020. — 21 лют. (№ 15). — С. 2, 7.
24.02 – 150 років з дня народження архієпископа Сергія (в миру – Олександр Михайлович Звєрєв) (24.02.1872, с. Новопавлівка, Бердян. пов. Тавр. губ. (нині с. Партизани Примор. ОТГ Бердян. р-ну) – 14.11.1937, Карагандин. обл., Казахстан), священнослужителя, великомученика.
Олександр Михайлович Звєрєв народився 24 лютого 1872 р. у селі Новопавлівка Бердянського повіту (нині с. Партизани Приморської ОТГ Бердянського району) в родині священнослужителя. Батьки виховували хлопця в страху Божому та з дитинства привчали до церковного благочестя.
Під час навчання на юридичному факультеті університету Санкт-Петербурга (за іншими джерелами – закінчив Московський університет), він одночасно займався у Придворній співочій капелі, яку закінчив зі званням регента й вчителя церковного співу першого розряду.
Пізніше, незважаючи на отриману блискучу юридичну освіту, яка надавала величезні можливості для подальшої кар’єри, юнак вирішив піти батьківським шляхом і в 1887 р. закінчив спочатку Сімферопольське духовне училище, потім, у 1893 р. – Таврійську духовну семінарію, а у 1897 р. – Московську духовну Академію зі званням кандидата богослов’я. Він обрав шлях служіння Христу та його Церкві за покликом душі й серця. 8 серпня 1899 р. Олександр Звєрєв був висвячений у священицький сан.
Священик Олександр служив інспектором й вчителем закону Божого Таврійського єпархіального жіночого училища, а також доглядачем чоловічого духовного училища. За заслуги перед Церквою 19 вересня 1912 р. був возведений у сан протоієрея.
З листопада 1921 р. священик Олександр виконував обов’язки настоятеля Петропавлівського собору у Сімферополі. У 1922 р. прийняв чернецький постриг з ім’ям Сергій і був рукоположений в достоїнство архімандрита.
Восени 1922 р. був заарештований, невдовзі амністований.
З деяких джерел відомо про відхилення протоієрея Сергія (Звєрєва), але ненадовго, до обновленського розколу. З початком репресій та гонінь на Церкву та її служників по Таврійській губернії пройшла кампанія з вилучення церковних коштовностей на користь голодуючих. Але справжньою метою радянської влади було не стільки вилучить коштовності, скільки фізично знищити найбільш стійких й активних церковників. Саме у цей час відомий своєю благочестю та мудрістю протоієрей Сергій (Звєрєв) був висвячений в сан єпископа Мелітопольського, вікарія Катеринославської обновленської єпархії.
Саме навесні 1923 р., коли з-за страшного голоду влада сповістила про вилучення церковних скарбів, єпископ Сергій (Звєрєв) звернувся до народу з проханням допомогти нужденним. Але, незважаючи на всі благання про допомогу голодуючим та відкритість його церковної позиції, влада бачила в єпископі Мелітопольському лише свого ідейного ворога. 8 жовтня 1923 р. єпископ Сергій був заарештований вдруге за доносами та наклепами. Перебував під вартою у Мелітополі, а у 1924 р. був переведений до Харківського будинку попереднього ув’язнення. Але любов народу до свого патріарха у той час ще могла зупинити руку катів. Того ж року і єпископ Сергій (Звєрєв) був звільнений за «відсутністю складу злочину». Був засланий спочатку в Харків, потім до Москви, де проживав без права виїзду.
За свою розкольницьку діяльність єпископ Сергій (Звєрєв) приніс покаяння Святійшому Патріарху Тихону й був знов прийнятий в лоно Православної Церкви. У 1924–1926 рр. він залишався єпископом Мелітопольським, паралельно був управляючим Самарською єпархією замість заарештованого єпископа Самарського Анатолія (Грисюка).
1 лютого 1924 р. після передчасної кончини Святійшого Патріарха Тихона, для тимчасово створеної колегії архіпастирів для управління Церквою було запропоновано кандидатуру Владики Сергія. Бо для такої відповідальної справи були необхідні благодатна мудрість та неабиякий досвід церковного кормчого, якими володів єпископ Мелітопольський. Він завжди мав змогу звернутися до самого серця людини. Але за доносом та наклепами представників обновленської церкви, які співпрацювали на той час з органами НКВС, єпископа Мелітопольського знов заарештували, засудили та відправили у заслання.
Відбувши покарання, Владика повернувся до церковного служіння і з часом був зведений в сан архієпископа. З 1929 р. архієпископ Сергій ніс хрест архієрейського служіння на Єлецькій кафедрі.
У 1935 р. його знову заарештували та засудили на 5 років виправно-трудових таборів. Перебував у Єлецькій тюрмі майже рік. Владика прийняв це випробування зі справжньою християнською покорою. Безбожна влада звинуватила Владику в тому, що він, будучи зв’язаний з єпархіальним духовенством, займався контрреволюційною агітацією серед населення й священників та у своїх проповідях закликав до боротьби з радянською владою. Після проголошення вироку в січні 1935 р. ревний сповідник православної віри був відправлений етапом до Карагандинських таборів.
Але у таборі священики й миряни все ж таємно збиралися для молитов, іноді навіть їм вдавалося відслужити панахиди. Поминали, як правило, архієреїв та духовенство, які вже відійшли. Такі молитовні зібрання відвідував і Владика Сергій. Молитви допомагали змиритися зі усіма жахами життя у таборі й переносити усе покірно, побачивши в цьому лише промисел Божий.
За допомогою наклепів зрадників, начальство табору почало готувати проти Владики та його соратників нову справу. На допитах 67-річний старець тримався твердо: ані погрози, ані тортури його не зламали. Він відповідав коротко й з належною гідністю. На усі провокаційні запитання не відповідав, посилаючись на принципові міркування. Слідчому так і не вдалося примусити мужнього патріарха визнати себе винним. Майже усі в’язні, що перебували у камері поряд з Владикою Сергієм, також трималися твердо.
8 листопада 1937 р. архієпископ Сергій (Звєрєв) був засуджений разом з іншими сповідниками. Їх звинуватили в тому, що вони, нібито, були членами контрреволюційної організації та протягом усього часу перебування в таборі проводили активну антирадянську діяльність, яка полягала в нелегальних молитовних зібраннях, відправленні панахид за вбитими священнослужителями, у зв’язках із закордоном та невизнанням радянської влади. 13 листопада 1937 р. їм було винесено вирок про розстріл, з конфіскацією майна. 14 листопада вирок був приведений у виконання. Архієпископ Сергій (Звєрєв) був розстріляний та похований у безвісній загальній могилі разом з іншими звинуваченими за цією справою.
Так завершився хресний шлях відданого сина православної Церкви священномученика Сергія (Звєрєва). Його було прославлено у 1999 р. Священним Синодом Української Православної Церкви з встановленою датою пам’яті 14 листопада у припущений день мученицької кончини. Прославлення відбулося в м. Мелітополь. Канонізовано до святих новомучеників й сповідників Російських на Ювілейному Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви в серпні 2000 р. для загально-церковного вшанування.
(Т. О. Тренчук)
Література:
Авдеенко, С. И. Голгофа архиепископа Сергия // Авдеенко, С. И. Красный молох / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Изд. дом МГТ], 2019. — С. 15–73.
Авдеенко, С. И. Голгофа архиепископа Сергия // Авдеенко, С. И. От веры не отрекся : святые земли Мелитопольской / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2018]. — С. 5—74.
Клименко, Е. Бердянская епархия. Прошлое и настоящее : кн. посвящ. 10-летию со дня основания Бердянской епархии и 190-летию основания города Бердянска / Е. Клименко, Т. Клименко ; протоиерей Евгений Клименко, Тамара Клименко. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — С. 84–91.
Авдеенко, С. И. Голгофа архиепископа Сергия / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [б. и.], 2011. — 68 с.
Науменко, І. Я. Голгофа священномученика Сергія : Звєрєв Олександр Михайлович // Реабілітовані історією. Запорізька область / обл. редкол. : Стрюк А. І. (голова) [та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. — Кн. 1. — С. 182–186. — (Реабілітовані історією : у 27 т. / гол. редкол. : Тронько П. Т. (голова) [та ін.]).
Священномученик Сергій, Архієпископ Мелітопольський // Повернені імена : документи, короткі біографічні довідки (про реабілітовані жертви політ. репресій у Запоріз. обл. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2000. — Кн. 3. — С. 4. — (Реабілітовані історією).
Науменко, І. Священномученик Сергій та інші // Спокута : альманах / ред. П.П. Ребро (гол. ред.) [та ін.]. — Запоріжжя : ОНРП «Реабілітовані історією» ; Дніпров. металург, 2000. — № 3. — С. 14–23. — (Додаток до серії книг «Реабілітовані історією». 2000-літтю від Різдва Христового присвячується).
***
Соколов, М. Святые Запорожской земли // Помни. — 2011. — 3 окт. (№ 3). — С. 7.
24.02 – 30 років від дня народження Олексія Григоровича Заїки (24.02.1992, м. Запоріжжя – 04.07.2014, там само), старшого солдата 93-ї ОМБр ЗСУ. Загинув в зоні проведення АТО / ООС (поблизу с. Карлівка Донецької області).
Література про життя та діяльність:
Заїка Олексій Григорович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. —Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 104–107.
Інтернет-ресурси:
Заїка Олексій Григорович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/pUBjZQO
25.02 – 50 років від дня народження Володимира Анатолійовича Лінікова (25.02.1972, м. Запоріжжя), завідувача відділу новітньої історії ЗОКМ (2004 – лип. 2021).
Володимир Анатолійович Лініков народився 25 лютого 1972 року в Запоріжжі в звичайній радянській сім’ї. Ще зі школи він захопився археологією. Якщо до його рук випадково потрапляли викинуті землекопами на шкільне подвір’ї уламки черепа, якими місцеві хлопчаки гралися у футбол, Володимир разом з приятелем Андрієм намагався ці уламки склеїти. Як правило, перші спроби великого успіху не мали, але саме вони стали тим великим інтересом, який визначив майбутнє двох школярів. І якщо друг Андрій став травматологом, то Володимир – археологом, і неодноразово, знаходячи в археологічних експедиціях якісь уламки – чи то кераміки, чи то кісток – Володимир згадував ті перші шкільні відчуття при «склеюванні черепів». Та ніколи Володимир не думав і не гадав, що стане музейником. Після закінчення інституту (1994) Володимир, перед початком служби в армії, шукав свого місця в житті: чи залишитись при археологічній лабораторії Запорізького державного університету, чи попрацювати в адміністрації – в управлінні культури. Врешті, це став музей, робота в якому була тимчасово перервана військовою службою (грудень 1994 – грудень 1995). Служив Володимир як поштар в 3-му окремому навчальному полку зв’язку та радіозабезпечення, а як освічена людина, та й ще за фахом – історик, ще виконував роль замполіта: готував лекції з політосвіти для рядового складу.
В країні йдуть процеси реструктуризації та оптимізації державних установ, музейна посада Володимира скорочена, і він працює в інспекції охорони пам’яток (до 1997 року). Але, як тільки відкривається вакансія у музеї, Володимир повертаються на улюблене місце роботи, працює у відділі фондів, відділі новітньої історії, який й очолить 2004 року.
Про таланти та захоплення Володимира Лінікова можна говорити годинами, особливо про майстерність його як фотографа. Шліфував свою майстерність Володимир, вивчав усі тонкощі фотографування і в школі, і особливо в армії. Саме там, на службі під Києвом, він мав змогу бачити в дії сучасні технології зйомки в кольорі, і так з’явилося у Володимира хобі, яке згодом, через уроки майстерності у Петра Іваненка і Дмитра Деркача, через виставкову діяльність у Запорізькому фотоклубі, привело до Національної спілки фотохудожників України.
Тематика його фототворів – різноманітна: натюрморт і пейзаж – в перші роки професійної майстерності, документальні кадрі – як вершина досягнутої досконалості. Документальні зйомки він проводив на підприємствах Запоріжжя (Володимир поважає не постановочне фото, а світлини в справжньому процесі життя і виробництва), на вулицях рідного міста – «вулична фотографія», яка межувала з «travel photo». І всюди – обличчя, обличчя людини-трудівника, обличчя, натхненні творчою працею, усвідомленням важливості своєї справи, обличчя щасливих людей.
Останнім часом Володимир захоплений дуже складною темою – він фотографує дику природу, і свою творчість позиціонує як «для себе», і насолоджується самим процесом фотозйомки.
Як справжній науковець, Володимир проявив себе ще студентом, вивчаючи тему і проблеми Першої світової війни. Пізніше його захопила тема Другої світової війни, і саме на Запоріжжі. А коли на наукових теренах з’являється «Музейний вісник», а в ньому – наукові статті Володимира Лінікова, всі спеціалісти змогли гідно оцінити фактологічний багаж, науковий підхід, стиль написання наукових статей їх автора.
Як керівник відділу «Новітня історія краю» Запорізького обласного краєзнавчого музею, він самостійно розробляв дизайн нових випусків «Музейного вісника» і активно шукав, досліджував і розгадував непізнані загадки історії рідного краю, рідного Запоріжжя.
В розквіті свого життя, сповнений сил і енергії, творчих планів і натхнення, Володимир Лініков зараз активно займається створенням нових музейних експозицій, науковою і творчою роботою в музеї історії Запорізького національного університету, який очолив в серпні 2021 року.
(Б. В. Пристінський)
Наукові публікації:
Легенда про Комбата / [В. Лініков] // Запорізький рахунок Великій війні, 1939–1945 / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [Просвіта], 2013. — С. 119–133.
***
Борці за свободу. Український фактор в революції 1905–1907 рр. в Російській імперії : [у т. ч. Олександрівський, Бердянський, Мелітопольський повіти] / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2019. — № 19. — С. 120–141. —Бібліогр.: 94 назв.
Про дату заснування міста Олександрівська в контексті інформаційної війни / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2018. — № 18. — С. 192–202. —Бібліогр.: 41 назв.
Чи дійсно революційний? : деякі думки про підпільну організацію Ревком / Лініков В. А. // Музейний вісник. — 2017. — № 17. — С. 186–196. — Бібліогр.: 26 назв.
Прапори над Берліном: незакінчена історія / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2016. — № 16. — С. 181–204. — Бібліогр. : 96 назв.
Про що говорять тіні : [Запоріжжя у вересні 1943 р.] / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2015. — № 15. — С. 215–221. —Бібліогр.: 18 назв.
Критичний аналіз деяких епізодів підпільного руху у м. Запоріжжі (1942–1943 рр.) / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2014. — № 14. — С. 259–274. — Бібліогр.: 24 назв.
Дніпровська гідроелектростанція : погляд з-під хмар : [фотографії, які були зроблені німецьким пілотом під час Другої світової війни 1941–1944] / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2013. — № 13. — С. 206–216. — Бібліогр.: 14 назв.
Підрив Дніпровської греблі 18 серпня 1941 р. : [Запоріжжя] / В. А. Лініков // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 226–230. — Бібліогр.: 17 назв.
Продовольственный вопрос в Александровске в начале Первой мировой войны / В. А. Лиников // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 109–114. — Бібліогр.: 11 назв.
Влияние Первой мировой войны на промышленное развитие Александровска / В. А. Лиников // Музейний вісник. — 2001. — № 1. — С. 72–77. — Бібліогр.: 15 назв.
Публікації у співавторстві:
Документи Запорізького краєзнавчого музею періоду Другої світової війни / Шаповалов Г., Лінніков В. // Архіви України. — 2005. — № 1–3. — С. 158.
Член редакційної колегії серії:
Усна історія російсько-української війни (2014–2016 роки). Вип. 3 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2017. — 200 с. : іл.
Усна історія російсько-української війни (2014–2016 роки). Вип. 2 : 55-а окрема артилерійська бригада / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К. І. С., 2016. — 464 с. : іл.
Усна історія російсько-української війни (2014–2015 роки). Вип. 1 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К. І. С., 2015. — 176 с. : іл.
Фотохудожник:
Музейний вісник : наук.-теорет. щорічник. № 20 / КЗ «ЗОКМ» ЗОР ; [обкладинка, дизайн та верстка В. А. Лінікова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2020. — 214 с.
Музейний вісник : наук.-теорет. щорічник. № 19 / КЗ «ЗОКМ» ЗОР ; [обкладинка, дизайн та верстка В. А. Лінікова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2019. — 270 с.
Художники Запоріжжя : до 80-річчя Запорізької області / Запоріз. худож. музей ; [ідея проєкту І. А. Янкович, фот. Б. В. Дворний, В. А. Лініков ; худож. ред. К. Г. Носенко]. — Запоріжжя : [Привоз Принт], 2019. — 112 с. : кольор. іл.
Із серії «Ілюзії старого міста» (2018) : [фото] / Лініков Володимир // Запорізький пейзаж : мистецький проєкт : живопис, графіка, фотографія / Департамент культури, туризму, національностей і релігій ОДА, КУ «Запоріз. обл. худож. музей» ЗОР ; [ідея проєкту І. А. Янкович]. — [Запоріжжя : Привоз Принт], 2018. — С. 12.
Канва для долі. Вишиті картини Наталії Курносової / [К. І. Курносов ; фот. В. Лініков]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — 144 с. : іл.
[Фото В. Лінікова] // Хортиця : альбом / авт. тексту і упоряд. К. І. Сушко. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — С. 4, 12–13, 21, 22, 26, 28, 36, 54, 56–57, 64, 66–71, 77–83, 86–87, 90–91, 94, 101, 108–109, 111, 113,114–115, 118–119, 120–121, 124–125.
Література про життя та діяльність:
Линников Владимир : (участник фотоклуба с 1996 г., член НСФХУ с 2000 г.) // Запорожский фотоклуб, 1963–2013 : 50 годовщине Запорожского фотоклуба посвящается / [ред. А. Разгонов]. — [Запорожье] : Привоз Принт, 2013. — С. 73.
Атаманчук, И. Другие города / Инесса Атаманчук // Art of life. — 2012. — № 5. — С. 54–57.
25.02 – 20 років (2002) від дня юридичної реєстрації Запорізького центру татарської культури «Алтин Ай» («Золота Луна»).
У жовтні 1996 року волзька діаспора татар утворила Запорізький центр татарської культури «Алтин Ай» («Золота луна»), а 25 лютого 2002 року була здійснена юридична реєстрація. З моменту заснування і до цього часу незмінним керівником Центру є Ахмерова Ряхіма Сулейманівна.
Основним завданням товариства є сприяння національно-культурному і духовному розвитку через вивчення рідної мови, традицій, збереження історичної пам’яті і самобутності татарського народу.
«Алтин Ай» є найактивнішим членом НКО Всеукраїнського центру татарської культури «Туган Тел».
З метою збереження і популяризації мови та культури у 1997 році була організована недільна татарська школа при Палаці культури «Орбіта», в якій навчалися діти й дорослі. Першим педагогом була Альфія Гаязутдінова, потім естафету перейняла Ряхіма Сулейманівна Ахмерова.
При Центрі був створений творчий колектив «Чишме» («Джерело»), перший керівник – Рямзія Муратова. Дитячий хореографічний ансамбль «Веселка» та його група «Салават Купері» («Веселка») під керівництвом Тетяни Безпалової став також популяризатором татарської культури. Талановиті музиканти і вокалісти є постійними учасниками міжнаціональних фестивалів та свят.
Початок проведення у Запоріжжі сабантуїв було покладено у 1999 році. Вони не тільки популяризували татарську культуру, а й одночасно стали міжнаціональними, на захід приїздило до 50 колективів різних національностей. Новим здобутком товариства став великий святковий захід «Зірки Запорізького сабантуя», який пройшов у жовтні 2017 р. в ПК «Орбіта».
«Алтин Ай» упродовж довгих років співпрацює з Запорізькою обласною універсальною науковою бібліотекою. Літературно-художні програми, присвячені видатним діячам татарського народу, таким як Муса Джаліль, Габдула Тукай, Муса Бігеєв, Садрі та Хаді Максуді, Рудольф Нурєєв, збирають численних слухачів та учасників. У 2015 році, в рамках тижня татарської культури, відбулися: виставка предметів побуту і символіки «Татарський світ», програма, присвячена традиціям татарської родини, а також засідання молодіжного клуба «Відомі татари».
Закарбувалися у пам’яті відвідувачів бібліотеки і такі самобутні заходи як виставка «Українсько-татарські мотиви» Тетяни Беляєвої, на якій були представлені в тому числі й елементи татарського національного костюму, «День пам’яті захисників Казані», «Родинна обрядовість та традиції волзьких татар», «Економічні зв’язки Київської Русі та Волзької Булгарії», «Татари на польських землях» (спільно з польським товариством «Радощ»).
Упродовж 1999–2005 року активістами «Алтин Ай» щомісячно видавалася газета «Бігі авил», окремі примірники якої зберігаються у Запорізькій обласній науковій бібліотеці. Центр співпрацює з щомісячним всеукраїнським татарським культурно-просвітницьким журналом «Дуслик», що виходить у Києві. На сторінках видання постійно друкуються матеріали про діяльність запорізьких татар.
Представники Центру беруть участь у міжнаціональних заходах та акціях в області та місті. Це і «Покрова на Хортиці», національне містечко під час святкування річниць Незалежності України, Другий фестиваль фільмів національно-культурних товариств та багато інших.
Волзькі татари давно вже є яскравою складовою багатонаціонального Запоріжжя, які не тільки дбайливо зберігають свою культуру, але й шанують мову, культуру, традиції усіх національностей.
(О. А. Назаренко)
Література:
Запорізький центр татарської культури «Алтин Ай» // Запорізька область – сузір’я культур / [упоряд. Н. Хамдані]. – Запоріжжя, 2020. – С. 83–84.
Запорізький центр татарської культури «Алтин-Ай» («Золота Луна») // Ми – українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. — [Запоріжжя : Просвіта, 2012]. — С. 10–11.
Інтернет-ресурси:
20 золотих років Центру татарської культури «Алтин-Ай» [Електронний ресурс] // Запорізька обласна державна адміністрація : державний сайт України. — Режим доступу: https://cutt.ly/pT7jyyL
В «Сузір’ї» сяє зоря кожного народу [Електронний ресурс] : [в т. ч. про діяльність у Центрі національних культур ЗОУНБ Центру татарської культури «Алтин Ай»] // Комунікаційна платформа національних спільнот Запорізької області. — Режим доступу : https://cutt.ly/eT7jsBa
26.02 – 70 років від дня народження Юрія Павловича Бакума (26.02.1952, м. Комсомольськ-на-Амурі, Хабаров. край, РФ), актора Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара, народного артиста України28.
Юрій Павлович Бакум народився 26 лютого 1952 року в місті Комсомольськ Хабаровського краю. Рід його – потомственні хлібороби із села Матвіївка Золотоніського району Черкаської області, а на Далекому Сході батько малого Юрася відбував надстрокову службу. У рідне село сім’я повернулася в 1955 році. Тут, на природі, пройшло дитинство маленького Юрія, його лісові та болотяні університети, шкільні роки.
Закінчивши у 1969 році Дмитрівську середню школу Золотоніського району, Юрій Бакум вступив до Харківського культурно-освітнього училища на режисерський факультет. Вчився з захопленням та задоволенням, тому й закінчив училище 1974 року з відзнакою. За цей час (1971–1974) він встиг відслужити у лавах Радянської Армії. Мріяв про театр. В училищі ставили багато вистав, та оскільки у групі було лише два хлопці, то Юрію доводилося грати по 14–15 ролей за семестр.
Напередодні випуску в училище приїхав режисер зі щойно створеного Черкаського лялькового театру і запропонував Юрію роботу. Майбутній актор погодився, але ж він мав їхати за призначенням у Харківську область як клубний працівник та режисер самодіяльних театральних колективів. Юрій Бакум попередив директора театру, що мріє вступити до інституту мистецтв, щоб стати актором драматичного театру. Одна була незручність у роботі Юрія в ляльковому театрі – зріст актора 1 м 85 см, а висота ширми –1 м 70 см! Доводилося пригинатися. І досі актор залишається дитиною, як побачить лялькового зайця чи вовка – сміється разом із дітьми!
У 1975 році Юрій Павлович, попрацювавши з січня до серпня актором Черкаського лялькового театру (нині Черкаський академічний театр ляльок), вступає до Харківського інституту мистецтв імені І. П. Котляревського на акторський факультет.
В інституті Юрій Бакум навчався на курсі Миколи Борисенка, якого актор згадує з вдячністю і який навчав багатьох акторів Запорізького музично-драматичного театру. Йому також викладала талановита особистість, народна артистка СРСР Валентина Чистякова, дружина славнозвісного Леся Курбаса, розстріляного у 1937 році. В ті часи ще не можна було згадувати видатного режисера.
Одного разу студенти організували вечір пам’яті Леся Курбаса. Зі спогадами про нього мав виступити завідувач літературної частини театру імені Т. Г. Шевченка Анатолій Горбенко, який викладав в інституті українську літературу, а Юрій Бакум мав читати твори Шевченка. Уже відбувся генеральний прогін цього концерту – і раптом його заборонили. Вже коли Україна стала незалежною, табу зняли.
Після закінчення інституту в 1979 році Юрій Павлович був направлений в Запорізький музично-драматичний театр імені М. Щорса, який на той час вважався одним з найкращих театрів України. Сьогодні театр носить назву Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В. Г. Магара. На сцені цього славетного театру Юрій Павлович служить вже більше 40 років.
У творчому доробку актора понад 100 різнопланових ролей. Серед них: Богдан Хмельницький – у виставі «Судна ніч» за п’єсою С. Носаня (режисер – народний артист України О. П. Король), Голохвастов – у виставі «Дамських справ майстер» (Шевцов за Старицьким, режисер –заслужений діяч мистецтв України А. А. Галімон), Дон-Кіхот – у виставі «Закоханий ідальго» за п’єсою Д. Вассермана «Людина з Ла Манчі» (режисер – заслужений діяч мистецтв України І. О. Борис), Олексій – у виставі «Сватання на Гончарівці» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (режисер –народний артист України О. І. Гапон), Микола – у виставі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського (режисер – заслужений діяч мистецтв України А. А. Галімон), Михайло – у виставі «Украдене щастя» І. Франка (постановник – О. Король, режисер – В. Рачок), Зевс – у виставі «Енеїда» І. П. Котляревського (режисер – А. Романов), Мамай – у виставі «Мамай» К. Карпенка (режисер – заслужений діяч мистецтв України Є. І. Головатюк), філософ Дені Дідро – у виставі «Розпусник» Е. Шмітта (режисер – Г. Богомаз-Бабій).
Юрій Павлович Бакум співав вокальні партії в класичних операх та оперетах: Бертран в опері П. І. Чайковського «Іоланта» (режисер – В. В. Попов), Сальєрі в опері «Моцарт і Сальєрі» М. А. Римського-Корсакова за п’єсою О. С. Пушкіна в перекладі І. Я. Франка (режисер – Н. Гонцовська), Барон де Кревельяк в опереті «Принцеса цирку» І. Кальмана (режисери – народний артист С. К. Сміян та народний. артист України В. Попудренко), Феррі в опереті «Королева чардашу» І. Кальмана (режисер – Г. Кисельов).
Однією з зіркових ролей Юрія Павловича Бакума стала роль Мамая в однойменній виставі «Мамай», яку поставив на сцені театру ім. В. Магара режисер Євген Головатюк. Репетиції тривали трохи більше двох місяців, підготовка ж самої вистави – протягом двох років. Коли режисер Євген Головатюк дав акторові прочитати п’єсу «Мамай», вона схвилювала його до сліз саме українським, рідним духом, привернула увагу гарним сюжетом, її не можна було назвати виставою одного героя. Усі актори, масовка є головною дієвою силою. Від кожного епізоду йде енергетика життя. При цьому поєдналися певний сентимент, романтичність, любов до матері й високі слова.
Роль Мамая режисер-постановник із самого початку запропонував Юрію Бакуму. Характер Мамая складається з його вчинків – він визволяє людей від бусурманів, лікує хлопчика, хоче знайти порозуміння з братом. У виставі багато бойових сцен, які вимагали володіння шаблею. У Харківському інституті мистецтв на заняттях зі сценічної мови шаблю в очі не бачили! Але ретельно вивчали бої зі шпагою, які у майбутнього актора непогано виходили.
Коли почав працювати в театрі, акторові довелося на все життя подружитися з шаблею, яка стала незмінним атрибутом на все життя. Уперше взяв шаблю в «Енеїді», яку ставив головний режисер театру Володимир Грипич, потім у виставах «Байда, князь Вишневецький» та «Богдан Хмельницький»… Усі козаки, ватажки, яких грав актор, носили лише шаблю. Але сцен боїв не було.
А в «Мамаї» сцени боїв вражають! Бої – неабияка удача цієї вистави. Їх ставив Євген Дзиґа, актор нашого театру, який зіграв Василя Негоду. Всі відмітили, що він дуже гарно справився зі своєю роботою. Бойові сцени сюжетні, і це не лише махання шаблями – в кожній бойовій сцені є певна сюжетна лінія. У «Мамаї» вперше поставили бої, які могли бути насправді між козаками й бусурманами.
За довгі роки бездоганного служіння театру актор отримав багато нагород. Юрій Павлович нагороджений ювілейною медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2000), орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступеня (2012). Нагороджений дипломом лауреата вищої театральної нагороди Придніпров’я «Січеславна» за поетичне втілення образу Мамая у виставі «Мамай» К. Карпенка (2008) ; дипломами Національної спілки театральних діячів України за значний внесок у розвиток театрального мистецтва України (2009), лауреата премії ім. І. Паторжинського (2010), Національної спілки театральних діячів України (2012), театральної премії ім. В. Г. Магара (2012, 2014), є лауреатом обласної премії за досягнення у розвитку культури Запорізького краю у номінації «За кращу акторську роль» (2005). Найвищі нагороди актора від держави: звання «Заслужений артист України» (1994), та «Народний артист України» (2009).
Юрій Павлович має чудову, дружну родину, що повсякчас підтримує та надихає актора. Дружина Раїса Вікторівна за фахом педагог. Теж родом з села Матвіївка. У 70-х роках вчителювала у Києві, а з 1979 року разом з чоловіком – запоріжани. За плідну та віддану роботу в сфері освіти Раїса Вікторівна удостоєна звання «Відмінник народної освіти». Разом з дружиною Юрій Павлович виховав двох доньок – Надію та Катерину, які подарували їм справжній скарб – аж п’ятьох онуків, що наповнюють оселю Бакумів веселощами та щирими усмішками.
Творчі талант та енергія Юрія Павловича Бакума не обмежуються акторством, а знаходять також свій вияв у літературних доробках: спічах, панегіриках, дружніх жартах. Він є членом Міжнародної асоціації гумористів і сатириків (козацьке прізвисько Кривоніс), друкується в альманасі «Весела Січ» та періодичних виданнях Запоріжжя. Іноді Юрій Павлович пише музику на вірші запорізьких поетів і виконує ці пісні під акомпанемент гітари, з якою не розлучається з дитинства. Він є автор музики й виконавець «Маршу Веселої Січі» (вірші Петра Ребра).
Також часто виступає з читацькими програмами в школах та трудових колективах. Він у багатьох концертах постійно читає вірші та гуморески українських письменників. Найбільше – твори Петра Ребра. Причому настільки майстерно несе в люди українське слово, що слухачі в залі завмирають. Частим і бажаним гостем буває Юрій Бакум на багатьох читацьких заходах у стінах Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки: у відділі мистецтв, краєзнавства, читальному залі. Участь славетного актора з гітарою в руках та доброю посмішкою на обличчі – завжди запорука успіху та читацької зацікавленості в будь-якому заході.
Юрій Павлович ділиться своїм талантом та вмінням із молодим поколінням – є викладачем, професором кафедри акторської майстерності Запорізького національного університету.
Не менше, ніж творчу, полюбляє Юрій Павлович фізичну роботу. Власноруч збудував в селі хатину, вирощує овочі та фрукти. Надзвичайно залюблений у чарівну українську природу і все, що її населяє.
Щоранку Юрій Павлович, просинаючись, каже: «Здрастуйте, милі люди. Зупиніться, посміхніться, подивіться на небо та будьте щасливі на нашій квітучій, вільній, щедрій українській землі!».
(О. А. Савкіна)
Література про життя та діяльність:
Середа, В. Кривоніс – актор Юрій Бакум (26. 02. 1952) // Середа В. П. У царині дотепного слова / Віра Середа. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. — С. 83–89.
Нещерет, Т. І. Бакум Юрій Павлович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Т. Шевченка. — Київ : [Поліграфкнига], 2003. — Т. 2 : Б – Біо.— С. 120–121.
***
Третяк, С. Юрій Бакум: «Театр залишає нас людьми на цьому світі» / Світлана Третяк // Верже. — 2018. — 8 нояб. (№44). — С. 12.
Гривцова, О. Дон Кіхот на сцені і в житті // Запоріз. правда. — 2004. — 30 квіт. — С. 7.
Цього місяця виповнюється:
– 15 років (2007) від дня заснування Запорізького міського грузинського товариства ім. Шота Руставелі.
Березень
02.03 – 80 років від дня народження Петра Миколайовича Матюхіна (02.03.1942), генерал-майора авіації. 1985–1992 рр. –командир 7-ї військово-транспортної авіаційної дивізії (м. Мелітополь).
Література про життя та діяльність:
Они командовали 7-й военно-транспортной авиационной дивизией : (генерал-майор авиации Матюхин Петр Николаевич) // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». – [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. — С. 400.
03.03 – 75 років тому (1947) став до ладу діючих відновлений перший гідроагрегат Дніпрогесу.
03.03 – 70 років від дня народження Олега Яковича Бабака (3.03.1952, м. Оріхів), доктора медичних наук (1992), професора (1998), заслуженого діяча науки і техніки України (2001), директора Інституту терапії ім. Л. Малої АМН України (2003–2012)29.
04.03 – 90 років від дня народження Стелли Віталіївни Пономарьової (04.03.1932, м. Запоріжжя), співробітника ЗОУНБ (з 1961), завідувачки науково-методичного відділу (1964–2005).
Стелла Віталіївна Пономарьова народилася 4 березня 1932 року в м. Запоріжжі у сім’ї інженера-металурга. Старанно навчалася в середній школі № 50. Але почалася війна, сім’я була евакуйована в Кемеровську область, а звідти – у м. Челябінськ, де дівчина здобула середню освіту. Проблем з вибором професії не було – вона мріяла стати філологом, а жаданим вузом був МДУ – Московський державний університет імені М. Ломоносова. Роки навчання пролетіли швидко, і в 1956 р. Стелла Віталіївна повернулася до Запоріжжя.
Першим місцем роботи був обласний бібліотечний колектор (1957–1961), де стали в нагоді ґрунтовні знання літератури, отримані у виші. Там її помітили працівниці обласної бібліотеки імені Горького О. Д. Флешнер і Г. С. Рябошапка: розповідаючи про поповнення фондів сільських бібліотек, молода комплектувальниця детально проаналізувала існуючі проблеми.
1961 року Стеллу Віталіївну запросили на посаду методиста ЗОУНБ. Досі з щирою вдячністю вона згадує тих, хто їй дуже допоміг освоїти бібліотечну справу – директора бібліотеки А. І. Бальцера і завідуючу відділом Р. А. Шелленберг. Першим досягненням молодого методиста був вдалий виступ на семінарі бібліотекарів південної зони за участю куратора з Одеської наукової бібліотеки Кирилова. Тоді ж була написана перша стаття в професійний журнал.
Методична робота, якій Стелла Віталіївна віддала 44 роки свого життя, наче була створена для неї. У 1976 році вона очолила роботу з централізації бібліотечної мережі, керувала проведенням експерименту на базі бібліотек Оріхівського району, аналізувала діяльність новостворених централізованих бібліотечних систем. Вона об’їздила з методичною допомогою практично всі бібліотеки області, наполегливо боролася за збереження книгозбірень, часто зустрічалася з керівниками міст і районів.
С. В. Пономарьова завжди була відкрита всьому новому у бібліотечній сфері. З її ініціативи та за безпосердньої участі були запроваджені такі прогресивні на той час форми організації роботи як бригадний підряд, комплексна система управління якістю праці, гнучкий графік тощо. Ці інновації згодом запровадили інші відділи та бібліотеки, а досвід запорізьких книгозбірень було висвітлено на сторінках професійної періодики.
С. В. Пономарьова стояла біля витоків Запорізької бібліотечної асоціації (утворена 1996 р.), на посаді голови ЗБА їй вдалося об’єднати і налагодити співпрацю бібліотек різних систем і відомств, провести ряд спільних семінарів.
Її внесок у розвиток бібліотечної справи області був високо оцінений – С. В. Пономарьова нагороджена ювілейною медаллю «За звитяжну працю, в ознаменування 100-річчя від дня народження Володимира Ілліча Леніна», почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтів України «За багаторічну плідну працю в галузі культури», численними грамотами Міністерства культури України, Запорізької обласної державної адміністрації та Запорізької обласної ради.
Стелла Віталіївна була чудовим керівником, гарним наставником, підготувала цілу плеяду кадрів, які успішно працювали на різних керівних посадах. В той час високо цінувалися «вихідці» з методичного відділу, оскільки вони мали всі необхідні якості та глибокі знання.
Тактовна, уважна, доброзичлива, з чудовим почуттям гумору, Стелла Віталіївна була для всіх не тільки втіленням високого професіоналізму, а й порадником, рідною людиною. Зараз вона перебуває на заслуженому відпочинку, але бібліотечні працівники області досі згадують її внесок у розвиток бібліотечної справи регіону та особливий, інтелігентний стиль керівництва.
(Л. Є. Мажара)
Публікації:
Акция «Сельская библотека» как объект общественного мнения / С. В. Пономарьова // Сільські бібліотеки в умовах економічних і соціальних перетворень : матеріали обл. конф., м. Запоріжжя, 24–25 верес. 2003 р. / Запоріз. бібл. асоціація ; уклад. Л. Ф. Ізюмова. — Запоріжжя : Поліграф, 2004. — С. 28–30.
Методична діяльність Бібліотеки: традиції та інновації / С. В. Пономарьова // Регіональна бібліотека: розвиток потенціалу в сучасному інформаційному просторі : матеріали наук.-практ. конф., 13 жовт. 2004 р. / Упр. культури ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: Н. Купреєва, І. Степаненко]. —Запоріжжя :[Поліграф], 2004. — С. 56–60.
Впровадження наукової організації праці і управління в ЦБС / С. В. Пономарьова // Бібліотекознавство і бібліографія : респ. міжвід. наук.-метод. зб. / М-во культури УРСР, Харків. держ. ін-т культури ; [редкол.: Є. П. Тамм (відп. ред.) та ін.]. — Харків : Вища школа, 1986. — Вип. 26. — С. 80–84.
Координація методичної роботи / С. В. Пономарьова // Бібліотекознавство і бібліографія : респ. міжвід. наук.-метод. зб. / М-во культури УРСР, Харків. держ. ін-т культури ; [редкол.: Є. П. Тамм (відп. ред.) та ін.]. — Харків : Вища школа, 1980. — Вип. 20. — С. 25–31.
***
Повір у себе / Пономарьова С. // Бібліотечна планета. — 1999. — № 4. — С. 12–13.
Чтению учит телевизор / Пономарьова С. // Библиотека. — 1996. —№ 2. — С. 57–58.
Координация методической работы областных библиотек для взрослых, детей и юношества / Пономарьова С. // Сов. библиотековедение. — 1988. — № 2. — С. 63–67.
Школа руководителя / Пономарьова С. // Библиотекарь. —1984. — № 9. — С. 29.
В інтересах усіх читачів / Пономарьова С. // Запоріз. правда. — 1974. — 15 груд.
Література про життя та діяльність:
Мажара Л. Є. Коваль спеціалістів – Пономарьова Стелла Віталіївна / Мажара Людмила Єфремівна // Бібліотека. Роки, люди, долі : збірка нарисів та фотодокументів.. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — С. 62–64.
Мажара Л. Життя тільки починається / Л. Мажара, М. Федосенко // Клубок. — 2005. — № 20. — С. 4.
[Пономарьова С. В.] // «Повний вік моїй бібліотеці…» 1904–2004 : (Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека імені О. М. Горького: історія і сучасність) : бібліогр. покажчик / [уклад.: О. Дутова, І. Шершньова, Г. Нагорна]. — Запоріжжя : [Поліграф], 2004. — С. 16, 19, 44, 45, 46, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 62, 63.
Степаненко И. П. Методисты былых времен / Степаненко Инна Павловна // Бібліотека. Роки, люди, долі : збірка нарисів та фотодокументів. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — С. 73.
Література про життя та діяльність:
Пономарева Стелла Витальевна, заведующая научно-методическим отделом. 1961–2005 : [фото] // Ветераны труда – гордость Горьковки / [ЗОУНБ им. Горького ; отв. за вып. Л. Колодка. — Запорожье, 2014. — С. 39].
Мажара, Л. Є. Коваль спеціалістів – Пономарьова Стелла Віталіївна // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. облради ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — Вип. 1. — С. 62–64.
04.03 – 70 років з дня народження Олександра Юхимовича Кисельова (19.05.1952, м. Порт-Артур, КНР), запорізького самодіяльного композитора30.
04.03 – 75 років Петру Григоровичу Савченку (04.03.1947), запорізькому художнику-графіку, члену ЗОНСХУ.
05.03 – 100 років від дня народження Василя Степановича Петрова (05.03.1922 (за іншими даними – 22.06), с. Дмитрівка Приазов. ОТГ Мелітопольського р-ну – 15.04.2003, м. Київ), двічі Героя Радянського Союзу31.
Василь Степанович Петров народився 5 березня (за іншими відомостями – 22 червня) 1922 року в невеликому селі Дмитрівка Приазовського (нині – Мелітопольського) району Запорізької області, в селянській родині. У 1939 році закінчив Нововасилівську середню школу. Того ж року був призваний до лав Червоної Армії. У 1941 році закінчив Сумське артилерійське училище. Друга світова війна застала його у 92-окремому дивізіоні, який дислокувався у місті Новоград-Волинському. Василю Петрову довелось воювати на Південно-Західному, Воронезькому, 1-му Українському і Брянському фронтах.
23 вересня 1943 року В. С. Петров особливо відзначився при форсуванні Дніпра в районі Переяслава. У важких боях командир полку капітан В. Петров внаслідок тяжкого поранення втратив обидві руки, але поле бою не залишив. За мужність і героїзм в тих боях Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1943 року В. С. Петрову було присвоєно звання «Герой Радянського Союзу» із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 3504).
Після важкої операції і довготривалого лікування у шпиталі Василю Степановичу пропонують посаду другого секретаря у одному із райкомів партії у Москві. З часом Василь Степанович зумів подолати всі випробування і негаразди, які випали на його долю. Зрештою, він дійшов висновку, що руки він втратив, але здатність керувати боєм зумів зберегти. На фронті ім’я безрукого майора-артилериста обросло легендами. Бійці говорили про його фантастичну хоробрість, а його батареї вважалися найрезультативнішими. І навесні 1944 року Василь Степанович Петров повертається на фронт. Командування призначає його на посаду командира артилерійського полку.
У квітні 1945 року В. С. Петров вдруге відзначився при утриманні плацдарму на лівому березі Одеру в районі селища Ніскі (Німеччина). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року гвардії майору Василю Степановичу Петрову було вдруге присвоєно звання «Герой Радянського Союзу» із врученням медалі «Золота Зірка» (№ 6071).
Після війни Василь Степанович продовжив військову службу у військах та штабах. Був заступником командувача артилерії і ракетними військами Прикарпатського військового округу.
У 1954 році В. С. Петров закінчив Львівський державний університет. Захистив кандидатську дисертацію. У 1977 році він став генерал-лейтенантом артилерії. Після розпаду СРСР обіймав посаду заступника командувача ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. У ці роки В. С. Петров займався активною науковою, громадською та військовою роботою. У березні 1994 року Указом Президента України генерал-полковника Василя Петрова було довічно залишено на військовій службі у Збройних силах України.
Прославлений ветеран, двічі Герой Радянського Союзу пішов з життя 15 жовтня 2003 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
У 1953 році бронзовий бюст В. С. Петрова встановлено у місті Тамбов.
7 травня 2012 року у Києві по вул. Кутузова, де мешкав В. С. Петров, було відкрито меморіальну дошку.
Ім’я Василя Степановича Петрова вибите на Алеї Слави в Запоріжжі та Алеї Героїв у Мелітополі.
(О. В. Руденко)
Література про життя та діяльність:
Авдеенко, С. Безрукий воин : повесть, сценарий. – Мелитополь ИД МГТ, 2021. – 313 с.
Варяник, О. В. Петров Василий Степанович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 77-81.
Авдеенко, С. И. Три подвига Василия Петрова : повесть / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 204 с. : ил.
Генерал Петров. 1980-е годы // Бурбовский, О. Избранные фотографии. — Запорожье : Дикое Поле, 2013. – С. 90.
Голдобін, А. І. Двічі Герой Радянського Союзу Петров Василь Степанович // Запорізька Алея слави — народна святиня / Анатолій Голдобін. — Дніпропетровськ : Січ, 2002. — С. 140-147.
Увічнення пам’яті В. С. Петрова на Запоріжжі:
Вулиця Генерала Петрова // З нами – наша історія : (про історію нових назв вулиць) / [Мелітоп. міськ. краєзнав. музей ; за підтримки Укр. культурного центру]. — [Мелітополь, б. в. д. — С. 9].
Шилин, Д. Сильные люди : [Мемориал дважды Героя Сов. Союза генерала В. С. Петрова (гиревой спорт)] / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье (Панорама). — 2018. —15 марта (№ 11). — С. 12.
05.03 – 80 років від дня народження Аркадія Михайловича Полоника (05.03.1942), генерал-майора авіації. 1980–1985 рр. –командир 7-ї військово-транспортної авіаційної дивізії (м. Мелітополь).
Література про життя та діяльність:
Они командовали 7-й военно-транспортной авиационной дивизией : (генерал-майор авиации Полоник Аркадий Михайлович) // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО «Союз краеведов Мелитопольщины». – [Мелитополь : Изд. дом МГТ], 2018. – С. 400.
07.03 – 90 років від дня народження Володимира Авксентійовича Дахна32 (07.03.1932, м. Запоріжжя – 28.07.2007, м. Київ), режисера і художника мультиплікаційних фільмів, народного артиста України (1996), лауреата Державної (нині – Національної) премії ім. Т. Г. Шевченка (1988).
Володимир Авксентійович Дахно – український режисер, художник-мультиплікатор, сценарист, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988), народний артист України (1996). Член НСКУ.
Його батько, полковник Авксентій Федорович Дахно, визнавав дисципліну та порядок, мати, бібліотекарка, дбала, аби змалку молодший син читав книжки. Володимир цікавився історією Запорозької Січі. Вивчав твори Михайла Грушевського, Миколи Костомарова, все, що вдавалося знайти, адже на той час тема козацтва була під забороною.
Після закінчення школи навчався у Київському інженерно-будівельному інституті.
Здобувши вищу освіту, з 1955 року працював архітектором у Києві. Саме тоді з’явилось захоплення маловідомою на той час творчістю з виробництва мультфільмів.
Разом з друзями, молодими архітекторами Марком Драйцуном і Давидом Черкаським, Володимир Дахно розпочав роботу у творчому об’єднанні мультиплікаційних фільмів на студії «Київнаукфільм» (нині «Укранімафільм») і згодом став відомим мультиплікатором та режисером.
Дебютною роботою мультиплікатора є фільм «Пригоди Перця», який з’явився у 1960 році, у творчому об’єднанні під керівництвом Ірини Борисівни Гурвич.
Повною мірою талант Володимира Дахна розкрився у 1967 році з виходом першої серії мультфільму «Як козаки куліш варили», де він виступив і як режисер, і як сценарист. Мультсеріал набув великої популярності. Його харизматичні герої стали народними улюбленцями. Всього Володимир Дахно створив дев’ять короткометражних мультфільмів про запорозьких козаків. У 1991, за участю його героїв, вийшов перший повнометражний український анімаційний фільм «Енеїда», створений Володимиром Дахном за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського.
На останні півтора десятиліття життя Володимира Дахна припала творча тиша – згасала українська анімація. Та, попри фінансові проблеми, до кінця своїх днів майстер продовжував будувати творчі плани, подавав заявки, передавав фахові знання молодим мультиплікаторам і щиро мріяв, що його ідеї будь-що втіляться у життя. Задумів у нього було безліч. Але втілити їх не вдалося через брак коштів. Зокрема, спільно з Міністерством освіти України він мріяв зробити серію мультиплікаційних підручників: з математики, біології, фізики… Адже будь-яку теорему для дітей можна роз’яснити у малюнках. Але це не «вистрілило». Зрештою, він запустився з десятою серією «Козаків», але гроші закінчились – і все зупинилось.
Він мріяв видати книжкову серію про своїх козаків. Кілька років тому вийшла перша – «Як козаки куліш варили». Розійшлася швидко. Власним коштом готував «Як козаки на весіллі гуляли».
Зібравши останні сили, буквально за два місяці до смерті художник-мультиплікатор Володимир Дахно та його учень, український аніматор, режисер і сценарист Олександр «Алік» Вікен (1947) жваво взялися за десятий мультфільм, що мав називатися «Як козаки в тридев’яте царство ходили», але спонсорів не знайшлося.
В останньому інтерв’ю славетний мультиплікатор сумно зізнався: «Цілими днями сиджу і дивлюсь телевізор. Чекаю появи кіно… Української мультиплікації як індустрії не існує. Анімацію можуть підняти лише меценати. Але й меценатів теж немає. Є кілька студій, які перебиваються рекламою… Не приховую, мені наразі дуже важко».
У віці 74 роки український режисер і сценарист Володимир Авксентійович Дахно помер, помер уві сні, близько п’ятої години вечора 28 липня 2006 року.
Всі турботи про поховання взяла на себе колишня дружина Людмила Іванівна. Поховали патріарха української анімації на Байковому кладовищі.
Відзнаки:
Перша премія зонального огляду, Єреван, 1968 – за фільм «Як козаки куліш варили» (1967).
2-га премія «Срібний сестерцій» IV Міжнародного кінофестивалю в м. Ньйон, Швейцарія, 1973 р. – за фільм «Як козаки наречених визволяли».
Бронзова медаль Всесоюзного кінофестивалю спортивных фільмів, Ленінград, 1978 р. – за фільм «Як козаки олімпійцями стали».
Заслужений діяч мистецтв УРСР (1982).
Срібна медаль Всесоюзного фестивалю спортивних фільмів, Каунас, 1983 – за фільм «Сімейний марафон» (1982).
Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1988) – за цикл мультфільмів «Козаки» – про пригоди запорізьких козаків (спільно з художником-постановником Едуардом Киричем і кінооператором Анатолієм Гавриловим).
Народний артист України (1996).
Член Національної спілки кінематографістів України.
(С. В. Сєрікова)
Література про життя та діяльність:
Підлужна, А. А. Код Володимира Дахна / А. А. Підлужна ; Алла Підлужна. — Київ : АВІАЗ, 2016. — 144 с. : іл., портр.
Дахно Володимир Авксентійович // Шевченківські лауреати, 1962–2012 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. — Вид. 3-є, змінене і доп. — Київ : Криниця, 2012. — С. 176–177.
Дахно Володимир Авксентійович // Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. — Київ : Громадянська злагода, 2001. — С. 36.
***
Герасименко, В. Козаки Володимира Дахна єднають Україну / В. Герасименко // Українська мова і література в школі. — 2014. — № 5. — С. 36–42. – Бібліогр.: 6 назв.
Куліш, А. Кінорежисер Володимир Дахно і Запоріжжя / Артем Куліш // МИГ. — 2017. — 16 марта (№ 11). — С. 28, 33.
Владимир Авксентьевич Дахно : известные люди нашего края // Позиция. — 2014. — 24 апр. (№ 17). — С. 2. — (Запорожье вечернее).
Чуприна, А. Владимир Дахно: «Я родился и вырос в Запорожье» / Анна Чуприна // МИГ. — 2012. — 15 нояб. (№ 46). — С. 39.
Режиссеры родом из Запорожья : [в т. ч. В. Дахно] // МИГ. —2011. —10 нояб. (№ 45). — С. 45–46.
Родом из Запорожья // Белая стрела. — 2007. — 15 марта (№ 10). — С. 6.
09.03 – 70 років від дня народження Сергія Івановича Авдєєнка (09.03.1952, м. Мелітополь), журналіста, письменника33.
Твори:
Безрукий воин : повесть, сценарий / Авдеенко, С. – Мелитополь ИД МГТ, 2021. – 313 с.
Война и кино Григория Чухрая / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь : [Люкс], 2021. – 123 с.
Искренняя песня Веры Кулешовой / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2020. —100 с. : портр.
Валерий Нестеров. В поисках истины / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — 34 с.
Виктор Харин. Уральский самородок / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — 138 с.
Женщина и аэроплан : пьесы, сценарии / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Изд. дом МГТ], 2019. — 474 с.
Изгнание из рая : рассказы / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Люкс], 2019. — 212 с.
Красный молох / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Изд. дом МГТ], 2019. — 274 с.
Две судьбы / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Люкс], 2018. — 194 с. : фото.
Михаил Колесник. Любовь к жизни / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. — 48 с. : ил.
От веры не отрекся : святые земли Мелитопольской / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2018]. — 203 с. : ил.
Розовые розы : рассказы / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. —[Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018]. —122 с.
Татьяна Иглинова. Дама без камелий : лит. портреты / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. — 100 с., 1 л. ил. + CDR.
Философия Виктора Григорова / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. — 44 с. : ил.
Победа Виктора Толочко / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 50 с. : портр., ил., фото.
Афган. Боль и память : воспоминания воинов-«афганцев» / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 92 с., 3 л. ил.
Евгений Вишневский. Несостоявшееся інтерв’ю / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 58 с. : ил., фото.
Колокола памяти Святослава Футоровича / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Люкс], 2017. — 84 с. : портр.
Распятый собор / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — [Мелитополь : Люкс, 2017]. — 76 с. : ил.
Сентябри Виктора Орлова / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 220 с., 4 л. ил. : портр. + DVD.
Три подвига Василия Петрова : повесть / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 204 с. : ил.
10.03 – 75 років від дня народження Юрія Васильовича Затьори (10.03.1947, с. Комиш-Зоря Куйбишев. (нині – Кам’ян.) р-ну Запоріз. обл.), художника-графіка.
Затьора Юрій Васильович народився 10 березня 1947 року в селі Комиш-Зоря (нині селище міського типу Кам’янського району Запорізької області) в родині учителя. Перші уроки малювання давав йому батько, вчитель української мови та літератури, який деякі навики отримав від свого батька – іконописця за фахом.
З 1964 року Юрій Затьора навчався в студії образотворчого мистецтва в Будинку культури ім. Калініна у викладача В. Ю. Лялецького.
У 1965 році закінчив середню школу № 16 в місті Бердянськ.
У 1966 році вступив до Бердянського педагогічного інститут, на факультет підготовки вчителів початкових класів, спеціалізація – образотворче мистецтво. Навчався малюванню у викладачів П. Ю. Зверховського і В. К. Жукова. Ще студентом почав викладати в художній студії Будинку культури «Софіт».
Дипломну роботу захистив у 1970 році, а вже з 1971 року Юрій вже студент заочного відділення Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (нині – Українська академія друкарства, м. Львів). В 1977 році захистив диплом художника-графіка.
З 1972 до 1991 рр. Юрій Затьора працював викладачем художньої студії в Бердянській філії Запорізького художньо-виробничого комбінату Художнього фонду СРСР. Від 1991 року і дотепер працює викладачем художньої школи, керівником студій образотворчого мистецтва «Азовська перлина», «Естамп» при Бердянському міському Палаці культури.
Студія «Азовська перлина» була заснована в 1973 році, з 1979 року дістала звання «народна». Учні Юрія Затьори здобувають знання з теорії та історії образотворчого мистецтва, історії створення творів мистецтва, різноманіття технік і основ народних промислів. З метою спостереження за природою вихованці виходять на природу у різні пори року. Традиційними є заняття в стилі «пленеру». Студія образотворчого мистецтва готуює композиції різних технік: живопис на ДВП, полотні, розпис по шовку, орнаменти, аплікація з паперу та тканини. Багато років вихованці Юрія Васильовича представляють власні роботи на різноманітних міських виставках: «Краса нашого міста», «Золота осінь», виставка естампів тощо.
Гурток прикладного мистецтва «Естамп» розпочав свою діяльність в 2006 році. Учні, які в ньому навчаються, отримують початкові навички малювання, оволодівають різноманітними техніками малюнку (графітний олівець, кольорові олівці), займаються живописом (акварель, гуаш), композицією, скульптурою, роблять малюнки з натури (натюрморти, портрети), естамп (гравюра на картоні). Найкращі роботи учнів оформлюються для експозицій та конкурсів.
Творчий шлях до мистецтва Юрія Затьори був довгим, важким і неймовірно цікавим. Перші його роботи були виконані аквареллю. Але через деякий час художник відчув, що можливості цієї техніки вичерпані і йому стає нецікаво, тоді взявся за туш-перо. В цій техніці Юрій виконав диплом художника-графіка – близько десяти ілюстрацій до книги Костянтина Паустовського «Романтики». Після цього Юрій Васильович зацікавився сангиной і соусом. Наступною була пастель, а після – період гуаші. Подальша сходинка – кольоровий олівець. Здавалося б, дитяча техніка, але Юрій Васильович перевів її на більш професійний рівень. Зупинився на масляному живопису. У кожній з технік художнику вдалося створити свої оригінальні, відмінні від інших твори.
Перша картина, яку художник продав, була гроно винограду на тлі Азовського моря. Роботи Юрія Васильовича є в Пекіні, в Японії, на Алясці, а також в Німеччині, Італії, Греції, Польщі, Туреччини, Росії. Близько 350 робіт художник подарував Бердянському художньому музею, і ще 55 – після персональної виставки в 2012 році. Його роботи експонувалися на міських і обласних виставках, а також у Києві.
Його руку, точніше, кисть не сплутаєш ні з ким… Всі роботи – хороші і неповторні, написані з натхненням, майстер вклав в них всю любов, душу та енергію. Хто побачить його роботи, обов’язково стане шанувальником таланту Юрія Васильовича Затьори.
За самовіддану працю, активну викладацьку діяльність, значний внесок у справу художньо-естетичного виховання молоді та з нагоди 45-річчя Бердянської художньої школи Юрій Васильович та його син Сергій Юрійович Затьори, нагороджені Грамотою міського голови Бердянська (розпорядження № 281-р від 21 жовтня 2020 року).
(О. А. Савкіна)
Твори:
Вечірній дзвін. 2017 / Затьора Ю. В. // Всеукраїнський пленер, 2007–2017 / Бердян. худож. музей ім. І. І. Бродського ; [ідея, авт. ст. М. М. Бучакчийська]. — Мелітополь : ВБ ММД, 2017. — С. 45.
Література про життя та діяльність:
Затера Юрий Васильевич // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А–Л. —С. 570.
Латанський, С. В. Затьора Юрій Васильович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. — Київ: [Поліграфкнига], 2010. —Т. 10 : З – Зор. —С. 364.
***
Тонких, Н. Художник Юрий Затьора: «Путь в искусство долгий, сложный и потрясающе интересный…» / Наталия Тонких // Бердян. ведомости. — 2012. —20 сент. (№ 38). —С. 11.
Художник Юрий Затьора: «Таким остался учитель в моей памяти…» : [В. Ю. Лялецький] // Бердянск деловой. — 2007. — 12 апр. (№ 27).
11.03 – 90 років від дня народження Івана Яковича Науменка (11.03.1932 – 2008), запорізького письменника, журналіста та публіциста.
Народився 11 березня 1932 року в с. Світла Долина Новомиколаївського району Запорізької області. Він з хліборобського роду. Для нього люди, які господарюють на землі, все життя були взірцем порядності, мудрості і надзвичайної скромності. Після закінчення Новомиколаївської середньої школи із золотою медаллю в 1951 р. вступив до Дніпропетровського державного університету на філологічний факультет.
Закінчивши відділення української філології в 1956 році став працювати заступником редактора Василівської районної газети «Нова Таврія». В 1963-1993 рр. працював в обласній газеті «Запорізька правда».
Іван Якович Науменко був відданим газетярській справі, йому був притаманний глибокий професіоналізм, громадянська позиція, людяність.
Голодомори, тяжка хвороба, війна, прес тоталітарної системи – всього було вдосталь на його життєвому шляху. Та він не зламався, душа його не зачерствіла. В творчості Івана Якимовича значне місце займають гумористичні твори, за які його прийняли до Запорізької асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» і дали козацьке прізвисько «Добриня».
Першу свою замітку надрукував у 1949 році в газеті «Червоне Запоріжжя», а потім була безліч публікацій в союзних та республіканських журналах та газетах, в колективних збірниках і альманахах. Гумористичні твори вперше надрукував в альманасі «Вогні Придніпров`я», журналі «Перець». За активну творчу діяльність І. Я. Науменка обирають в 1957 р. членом Спілки журналістів України.
Він автор книги оповідань «Новели світлого Долу» (1975), публіцистично-історичних нарисів та статей «Важкий час правди» (2001), гумористичних та сатиричних віршів »Сміховини сердитого Добрині» (1998), пригодницької повісті «Голубий привид» (1999). Перу Івана Науменка притаманний гуманізм, людяність і доброта.
Вийшовши на заслужений відпочинок, почав працювати літературним редактором у творчій групі науково-редакційного підрозділу ОДА з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією». Багато часу і зусиль Іван Якимович присвятив роботі над документами архіву Управління Служби безпеки України та Державного архіву Запорізької області, які розкривають одну з трагічних сторінок в історії України про репресії 30–50-х рр. XX сторіччя, в яких йшла мова про несправедливо звинувачених і забутих наших земляків в часи сталінізму. Написані ним нариси про цих людей друкувалися в обласній пресі, в його збірці «Важкий час правди».
За багаторічну діяльність на ниві журналістики І. Я. Науменка нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, медалями, він лауреат обласної журналістської премії імені М. Пересунька (2001).
(Г. М. Нагорна)
Твори:
Голубий привид : пригодницька повість : оповідання про міліцію / І. Я. Науменко. — Запоріжжя : Наук.-дослід. і ред.-вид. відділ Запоріз. юридич. ін-ту МВС України, 1999. — 140 с.
Сміховини сердитого Добрині : сатира та гумор / І. Я. Науменко. — [Запоріжжя] : Хортиця, 1998. — 49 с.
Новели Світлого Долу : оповідання. — Дніпропетровськ : Промінь, 1975. —110 с.
Публіцистика:
Важкий час правди : докум.-публіц. розповіді про репресії на Запоріжжі / І. Я. Науменко. — Запоріжжя : ЗЮІ МВС України, 2001. — 158 с.
Публікації в збірках:
Грудочка вишневого клею / І. Науменко // Спокута : альманах. —Запоріжжя : Дніпров. металлург, 2008. — № 8–9 : Голодомори на Запоріжжі (1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 рр.). — С. 415–416.
За що розстріляли моїх земляків? / І. Науменко // Спокута : альманах / обл. ред. кол.: М. О. Фролов (голова) та ін.; наук.-ред.: П. П. Ребро (керівник) [та ін.]. — Запоріжжя : Реабілітовані історією, 2007. — № 6–7. —С. 297–302.
Не жаліли й героїв ; Судили депутата Верховної Ради ; «Винним себе не визнаю…» / І. Я. Науменко // Реабілітовані історією. Запорізька область / обл. редкол.: М. О. Фролов (голова) [та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. — Кн. 3. — С. 162–170, 190–199, 205–209. — (Реабілітовані історією : у 27 т. / гол. редкол.: П. Т. Тронько (голова) [та ін.]).
Гуляйпільський батько ; Голгофа священномученика Сергія ; «…Стояв за самостійну Україну» ; Син класика літератури – жертва сталінізму ; Судили за… думки ; І зробили їх ворогами ; Сталінська розправа ; За хліб насущний ; Помер у концтаборі ; «Побажайте нам залишитися живими…» ; За що судили … прокурора ; «Ви жертвою впали…» / І. Я. Науменко // Реабілітовані історією. Запорізька область. / обл. редкол.: Стрюк А. І. (голова) [та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. — Кн. 1. — С. 166–175, 182–186, 207–213, 225–231, 244–246, 257–263 ; 270–274, 278–285, 294–296, 301–303, 317–321. — (Реабілітовані історією : у 27 т. / гол. редкол.: Тронько П. Т. (голова) [та ін.]).
Син класика – жертва сталінізму ; «Повернувся я з Сибіру» ; І зробили їх ворогами ; Інквизитори тридцятих. Хто вони? / І. Науменко // Спокута : альманах. — Запоріжжя : Реабілітовані історією, 2002. — № 5. —С. 22–35, 54–67, 81–95, 133–142.
Олексій Огульчанський / І. Науменко // Письменники Запорізького краю (20–90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. І. Т. Купріянов]. — [Запоріжжя : Хортиця : Дніпров. металург], 2002. —С. 75–84.
Голгофа священомученика Сергія ; Як судили … прокурора ; «Ви жертвою впали…» ; / Іван Науменко // Спокута : альманах. — Запоріжжя, 2001. — № 4. — С. 25–34, 71–76, 101–108.
Поезії:
Білий цвіт навесні (сл. І. Науменка, муз. Ю. Бая) // Пісні композиторів Мелітополя [Ноти] / упоряд. П. І. Костиць. — Київ : Музична Україна, 1993. — С. 51–52.
Література про життя та діяльність:
Рев`якін С. Науменко Іван Якимович / Степан Рев’якін // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. —Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. — С. 151–152.
Слово прощання // Весела Січ : сміхопис міжнар. асоціації укр. гумористів і сатириків / [гол. ред. П. Ребро]. — Запоріжжя : Весела Січ, 2009. —№ 1-2. — С. 160.
***
Гуморист «Сердитий Добриня» Іван Науменко присвятив життя «Реабілітованим історією» / Запоріз. правда. — 2019. — 14 берез. (№ 11). — С. 4.
Ребро П. Світло доброї душі / Петро Ребро // Запоріз. правда. — 2012. — 10 листоп. (№ 169). — С. 4.
Пам’яті колеги // Запоріз. правда. — 2008. — 27 верес. (№ 144). — С. 3.
Івану Науменку виповнилось 75 років // Запоріз. правда. — 2007. — 22 берез. (№ 42–43). — С. 10.
Нагорна, Г. Перо – його спис і шабля // Ганна Нагорна // Запоріз. правда. — 2002. —12 берез. — С. 5.
Наши среди лучших : [И. Науменко стал лауреатом обл. журналист. премии имени Н. Пересунько] // Досье. — 2002. — 13 июня. — С. 1 ; Запоріз. правда. — 2002. — 8 черв. — С. 3.
Попков М. Іванові Науменку – 60 років / Ммкола Попков // Запоріз. правда. — 1992. — 11 берез.
12.03 – 125 років від дня народження Жемчужиної (справжнє прізвище Карповська) Поліни (Перл) Семенівни34 (12.03.1897, м. Пологи – 01.05(04).1970, м. Москва, РФ), партійної та державної діячки.
Література про життя та діяльність:
Жемчужина Поліна Семенівна // Історичний щоденник Пологівського району, 1923–2018 / Відділ культури і туризму Пологів. РДА Запоріз. обл., КУ «Пологів. район. краєзнав. музей» Пологів. райради Запоріз. обл. ; [упоряд.: І Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. — С. 70.
[Жемчужина Полина Семеновна] // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. — Т. 2. — С. 342, 360, 366, 367.
Артемов, Б. Костюм из гаруса для наркома // Артемов, Б. Черно-белая судьба / Б. Артемов ; Борис Артемов. — Запорожье : [б. и.], 2013. — С. 9–12.
[Жемчужина Полина Семеновна] // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. — Т. 1. — С. 341, 647, 768.
***
Кривоший О. Жемчужина в залізній оправі: Попелюшка із Запоріжжя стала дружиною голови Раднаркому Молотова / Олександр Кривоший // Запороз. Січ. — 2012. — 7 лип. (№ 136). — С. 4.
15.03 – 70 років від дня народження Тетяни Василівни Пророченко (Буракової) (15.03.1952, м. Бердянськ – 11.03.2020, м. Київ), легкоатлетки (біг), чемпіонки Олімпійських ігор в Монреалі (1976, бронза) та Москві (1980, золото), заслуженого майстра спорту (1980).
Тетяна Василівна Пророченко народилася 15 березня 1952 р. в Бердянську, який на той час мав назву Осипенко. Мати працювала в морському порту бухгалтером, а батько – майстром на заводі «Південгідромаш».
Під час навчання в середній школі Тетяна разом із однокласницями записалася в дитячу спортивну школу на акробатику і майже три роки відвідувала цю секцію. Легкою атлетикою Тетяна почала займатися випадково, коли перемогла в кросі на змаганнях за шкільну збірну. Ця перемога не пройшла повз уваги тренера Тетяни Іванівни Видоменко – вона запросила здібну дівчинку до легкоатлетичної секції. Так розпочався її шлях до спорту: Таня вигравала міські та обласні змагання, потім виборола перше місце в республіканському турнірі.
Але після закінчення 8 класу батьки Тетяни розлучилися, й мати через матеріальні труднощі була вимушена забрати доньку зі школи. Її влаштували на взуттєву фабрику вчитися на швачку, бо роботи, яка б дозволила дівчинці мати час на тренування, у Бердянську не знайшлося, хоча Тетяна вже мала перший спортивний розряд. Та за клопотанням директора спортивної школи СК «Першотравневець», якому допомогли запорізькі друзі, у 1972 р. Тетяна переїхала до Запоріжжя, де стала інструктором обласної спілки «Динамо» – це давало їй можливість продовжити навчання у вечірній школі й тренуватися в спортивній.
Всім відомо, що спортсмени, які живуть у великих містах, мають більші можливості для свого спортивного зростання. Пророченко запросили на навчання до Запорізького торговельного технікуму, де спортивним куратором був відомий тренер Віталій Іванович Сай (у подальшому – заслужений тренер СРСР). Йому зателефонувала з Бердянська Тетяна Видоменко – перший тренер дівчини – з проханням звернути увагу на спортсменку з великим потенціалом. І вони почали працювати разом: тренувалися на стадіоні «Локомотив», займалися кожен день, по декілька годин, до знемоги.
Разом із тренером В. Саєм Тетяна Пророченко працювала аж до закінчення своєї спортивної кар’єри. Увесь час дівчина представляла добровільне спортивне товариство «Колос».
У 1976 р. Тетяна отримала звання майстра спорту міжнародного класу. Взагалі, 1976 рік був для спортсменки дуже напруженим – у цьому році в неї було більше 60-ти стартів і були встановлені особисті рекорди на 100 й 200 метрів.
Коли Тетяну Пророченко запросили в олімпійську збірну СРСР для участі в Олімпіаді в Монреалі (1976), дехто в Москві був проти її кандидатури. У ті часи відбір на Олімпійські ігри завжди був на користь москвичів. А тим, хто приїхав з України, доводилося бути дужчими, щоб мати змогу конкурувати зі столичними спортсменами. Окрім того, Тетяні на той час вже виповнилося 24 роки – вік для першої участі в Олімпіаді не найкращий, казали – застара для цього. Але коли запорізька спортсменка виграла забіг на 200 метрів на чемпіонаті СРСР, її кандидатура була затверджена до збірної. Виступ Пророченко у Монреалі був дуже вдалим, вона отримала бронзову медаль, а збірна СРСР з легкої атлетики посіла почесне третє місце.
Для участі в Олімпіаді 1980 року в Москві знов треба було встановити світовий рекорд – така була практика. Але Тетяні вдалося добігти до фінішу не тільки з відривом у 50 метрів від суперниці, а ще й з новим світовим рекордом. Тож на Олімпіаді-80 Тетяні Пророченко разом з командою виступила в естафеті й виборола золоту нагороду. За вдалий виступ їй було присвоєне звання заслуженого майстра спорту СРСР.
У 1981 р. Тетяна Пророченко вирішила завершити спортивну кар’єру, бо досягла у спорті, за її словами, всього, а головне – стала олімпійською чемпіонкою. Більше в неї не було ніяких стимулів. Молода жінка вирішила просто жити далі – створити сім’ю, народити дітей.
У Запоріжжі Тетяні пропонували трикімнатну квартиру, але майбутній чоловік був проти того, щоб залишитися в Запоріжжі. Переїхала до Києва, вийшла заміж за Віктора Буракова – теж спортсмена-легкоатлета, чемпіона Московської олімпіади. Деякий час у Києві мешкали в готелях, бо власного житла не мали. Потім, за допомогою рідного товариства «Колос», за яке Пророченко виступала на двох олімпіадах, це питання було вирішене. Тетяна закінчила Київський університет фізичного виховання. Разом із Віктором Бураковим народили і виховали двох дітей, які від батьків взяли любов до легкої атлетики і досягли неабияких успіхів.
Після завершення спортивної кар’єри Тетяна Василівна працювала в штаті збірної команди з легкої атлетики вже незалежної України (1993) займалася організацією виїзду команди на змагання за кордон, а також в Національному олімпійському комітеті на адміністративній посаді.
Нагороджена орденами Дружби народів (1980) та княгині Ольги III ступеня (2003).
11 березня 2020 р. Тетяна Василівна Пророченко (Буракова) пішла з життя після тривалої боротьби з важкою хворобою, їй було тільки 67 років.
(Т. О. Тренчук)
Література про життя та діяльність:
Тетяна Василівна Буракова (Пророченко) (1952–2020) // Запоріжжя олімпійське / [Запоріз. відділення Нац. Олімпійського комітету]. —Запоріжжя : [ВБ «Кераміст»], 2021. — С. 6.
Пророченко (Буракова) Татьяна Васильевна // Энциклопедия Бердянска : историко-краеведческий, общественно-политический справочник / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — Т. 2 : М –Р. — С. 581–582.
Пророченко (Буракова) Тетяна Василівна // Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В. М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. — Київ : [Олімп. літ.], 2005. — С. 319.
Радченко, Л. М. Буракова Тетяна Василівна // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка [та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2004. — Т. 3 : Біо –Бя. — С. 598–599.
Тетяна Василівна Буракова (Пророченко) // Запоріжжя олімпійське / [відп. за вип. А. Копеліович]. — [Запоріжжя : б. в., 2004]. — С. 4.
Махінчук, М. Тернисте коло // Герої спортивного року. — Київ : Здоров’я, 1981. — С. 3–10.
***
Усов, Л. Олимпийская чемпионка Татьяна Буракова (Пророченко): Надоело за медалями ухаживать, как за цветами / Леонид Усов // Индустр. Запорожье. — 2009. — 7 нояб. (№ 165). — С. 5, 7.
Виниченко, А. Татьяна Пророченко: «Сегодня они — победители, а з