ПЕРЕДМОВА
Січень
Лютий
Березень
Квітень
Травень
Червень
Липень
Серпень
Вересень
Жовтень
Листопад
Грудень

ПЕРЕДМОВА

Черговий 54випуск універсального щорічного краєзнавчого видання «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2023 рік» містить хронологічний перелік дат найважливіших подій історії, політичного, господарського, наукового і культурного життя Запорізької області, факти про видатних людей регіону. Найвагоміші події і факти, в основному, споряджені текстовими довідками (у деяких випадках, що повторюються, даються посилання на матеріали попередніх випусків календаря). У хронологічному ряду вони виділені жирним шрифтом, текстові довідки та рекомендаційні бібліографічні списки до них набрані курсивом. Списки складені в логічній та хронологічній послідовності.

Для зручності в кінці посібника розташовані допоміжні покажчики: іменний, географічний, підприємств та організацій, авторів статей даного випуску.

Адресований календар викладачам навчальних закладів всіх рівнів, журналістам, історикам, краєзнавцям, бібліотекарям, всім зацікавленим у поширенні знань про край, популяризації імен діячів науки, культури, мистецтва, повязаних із Запорізькою областю. Укладачі календаря «Знаменні та памятні дати Запоріжжя на 2022 рік» висловлюють щирі слова вдячності всім, хто приймав участь у його створенні.

Усі дати подаються за друкованими джерелами, за можливі неточності в них Бібліотека не відповідає. З пропозиціями та зауваженнями просимо звертатися за адресою: відділ краєзнавства, пр. Соборний, 142, м. Запоріжжя 69600; тел. 787-53-52 або Е-mail: kraeved@zounb.zp.ua

Визначені дати

Січень

01.01 — 80 років (1943) від дня заснування 55-ї окремої артилерійської бригади ВСУ «Запорізька Січ»;

30 грудня 1942 року в м. Чебаркуль Челябінської області завершилося формування 16-ї артилерійської дивізії прориву (днем частини вважається 1 січня, коли військовослужбовці приймали присягу). Подібні з’єднання призначалися перш за все для вогневої підтримки наступу і мали на озброєнні широкий спектр артилерійських систем різного калібру. Дивізію очолив генерал-майор артилерії Микола Гусаров. Перше бойове хрещення — в лютому 1943 року. Після закінчення війни та реформування артилерійської дивізії з її складу виділили 52-у артилерійську бригаду, місцем дислокації якої стали «Уральські казарми» в м. Запоріжжі. В 1973 році її реорганізували в 55-ту Будапештську Червонопрапорну орденів Богдана Хмельницького та Олександра Невського дивізію (в/ч 07861). Дивізія створювалась у мирний час і отримала всі військові регалії бригади. У січні 1992 року особовий склад 55-ї артилерійської дивізії склав присягу на вірність українському народу. Згодом 55-ту артилерійську дивізію реформували в 2-у тактичну групу артилерії, а у жовтні 2005 року управління 2-ї тактичної групи артилерії й 20-й артилерійський полк реформовані у 55-у окрему артилерійську бригаду.

Вже З квітня 2014-го зведені батареї 55-ї окремої артилерійської бригади беруть участь у війні на Донбасі. Воїни-артилеристи довели свою відданість Вітчизні під час боїв за Слов’янськ, Лисичанськ, Мар’їнку, Дебальцеве; у пеклі оточень під Дяковим, Зеленопіллям, Іловайськом; надаючи вогневу підтримку побратимам при обороні Донецького аеропорту. Сучасні військові історики перший період російсько-української війни (весна-літо 2014 року) називають «війною артилерії». Підрозділи 55-ї окремої артилерійської бригади протягом літа 2014 року здійснювали вогневу підтримку механізованих, десантних, добровольчих підрозділів, забезпечували деблокування та звільнення Слов`янська, Лимана, Сіверська, Лисичанська. Навесні 2014 року підрозділи 55-ї окремої артилерійської бригади несли чергування на кордоні з окупованим Кримом, звідки могла розпочатися експансія на материкову Україну. Також запорізькі артилеристи вирушили на Схід – прикривати українські частини, що намагалися спинити потік зброї та найманців з Росії. Кілька батарей разом з воїнами 72-ї механізованої та 79-ї окремої аеромобільної бригад взяли участь у операції з блокування кордону в секторі Д. За спогадами десантників, артилерія якісно змінила розстановку сил у секторі. Тоді ж 55-а окрема артилерійська бригада зазнала перших втрат. 19 липня 2014 року у районі села Дякове на Луганщині загинув капітан Сергій Білокобильський, під час виходу з південного котла під ворожий вогонь потрапили майор Петро Третяк та сержант Євген Сиротін. Лейтенант Дмитро Севостьянчик та Іван Габчак стали жертвами обстрілу українського блокпосту поблизу села Добропілля на Донеччині. Солдат Віктор Катанов та Юрій Дьячков загинули під селищем Старобешевим.

З серпня 2014 року до лютого 2015 року підрозділи бригади брали участь в обороні Дебальцевського плацдарму. 14 лютого 2015 року, за двадцять хвилин до початку оголошеного перемир’я, в польовий табір запорізьких артилеристів влучив снаряд російського «Града». Загинув на місці командир гармати, 25-річний сержант Євген Дужик. Отримав важкі поранення навідник, 20-річний молодший сержант Олександр Говоруха. Наступного дня він помер у районній лікарні міста Артемівськ (нині – Бахмут) Донецької області.

У 2014-2017 роках за незалежність України загинуло 33 військових 55-ї окремої артилерійської бригади.

З жовтня 2014 року до лютого 2015 року особовий склад 2-ї, 3-ї, 4-ї гаубичної артилерійської батареї підтримував захисників Донецького аеропорту. Понад 15 тисяч снарядів по броньованій та автомобільній техніці, вогневим засобам та живій силі противника за весь період оборони ДАПу зробили артилерійські батареї 55-ї бригади.

У листопаді 2014 року до складу бригади входить 39-й окремий мотопіхотний батальйон, нині — батальйон охорони 55-ї окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ». Бойовий шлях батальйону — Старобешеве, Іловайськ, Волноваха, Трьохізбенка, Золоте, 29-й блокпост, Гірське.

Взимку 2017 року військовослужбовці батальйону разом з іншими підрозділами ЗСУ відбили масовану атаку російсько-терористичних військ поблизу Авдіївки та, здійснивши контрнаступ, зайняли нові позиції.

24 серпня 2015 року, під час військового параду з нагоди Дня Незалежності, Президент України вручив командиру бригади Бойовий Прапор 55-ї окремої артилерійської бригади з президентською стрічкою «За мужність та відвагу». Бригада стала першою серед артилерійських з’єднань ЗСУ, відзначених такою нагородою. 2018 року з нагоди 27-ї річниці Незалежності України та 100-річчя Української Державності бригада отримала почесне найменування — «Запорізька Січ». Це — свідчення історичної тяглості та вшанування величезного внеску, який бригада зробила у сьогоднішній війні за Незалежність.

З початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України запорізькі артилеристи виконують бойові завдання на Донецькому напрямку, на території Херсонської та Запорізької областей.

(А. В. Даниленко)

Література:

Сухінін, Д. В. Революція Гідності і війна — боротьба за Незалежність : [бесіда з І. Немінським, заступником командира 55-ї ОАБр] // Сухінін, Д. В. Вогняні роси : (новітня військ.-політ. історія Запорозького козацтва) / Д. В. Сухінін. – Запоріжжя : ЗДІА, 2017. – С. 18-20.

Усна історія російсько-української війни. 2014-2016. Вип. 2 : 55-а окрема артилерійська бригада / ред. Г. Васильчука та В. Мороко ; Укр. ін-т нац. пам`яті та [ін.]. — Київ : К. І. С., 2016. — 464 с. : іл.

***

Логанов, Є. Легендарна артбригада відзначила 75-річчя // Уряд. кур’єр. — 2018. 30 січ. (№ 20). — С. 7.

Урочиста зустріч нового бойового прапора у 55-й окремій артбригаді // Запоріз. правда. — 2018. — 6 верес. (№ 34). — С. 12.

Батареї давали вогню // Запоріз. правда. — 2017. — 28 груд. (№ 52). — С. 8.

Буцанова, Д. Боги війни: влучно в ціль, і ні кроку назад / Дарина Буцанова // Запороз. Січ. — 2017. — 2 листоп. (№ 211-214). — С. 16-17.

Воронцова, О. Пройшли Іловайськ, вистояли в Дебальцевому, захистили Авдіївку / Олександра Воронцова // Запоріз. правда. — 2017. — 7 груд. (№ 49). — С. 24-25.

З ювілеєм, захисники! // Запороз. Січ. — 2017. — 28 груд. (№ 251-254). — С. 1. 2.

У артиллеристов — день рождения // МИГ. — 2017. — 5 янв. (№ 1). — С. 11.

Брусов, С. 70 пам`ятних літ наших «Уральських казарм» / Сергій Брусов // Запоріз. правда. — 2012. — 22 груд. (№ 193). — С. 3.

Запорізькій артбригаді присвоєне почесне найменування [двічі Героя Рад. Союзу генерал-полковника В. С. Петрова] // Нар. армія. — 2010. — 30 лип. (№ 139).

Подолянец, И. Женский взгляд на 55-ю артиллерийскую бригаду // Запороз. Січ. — 2007. — 22 лют. (№ 34-36). — С. 11.

У військових — ювілей // Запоріз. правда. — 1992. 31 груд. (№ ?). — С. ?.

***

Люди з великим серцем : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; уклад. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова. Запоріжжя : Статус, 2020. — С. 24, 37, 39, 41, 46, 47, 50, 56, 57, 58, 60, 62, 70, 77, 128, 132, 142, 172.

Хоробрі серця неможливо зупинити : посвята загиблим землякам-запоріжцям, які віддали своє життя за мир та спокій на рідній землі / Вільнян. гімназія «Світоч» Вільнян. район. ради Запоріз. обл., Книжковий медіаклуб Вільнян. гімназії «Світоч» ; [авт.-упоряд. О. М. Пєстрікова]. – Запоріжжя : [Кераміст], 2016. – 156 с. : фото.

Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – 368 с.

Жінки-військовослужбовці 55-ї ОАБр:

Ніжні і непереможні. 2019 [календар] / ідея проекту Надії Мороз ; ГО «Запорізький відділ Союзу українок України». — Запоріжжя : Кераміст, [2018]. — 14 с.

Євгеньєва, В. Ніжні і непереможні : [вийшов у світ худож. календар, присвячений жінкам-військовослужбовцям 55-ї артбригади «Запорізька Січ»] / Валерія Євгеньєва // Запоріз. правда. — 2019. 10 січ. (№ 1-2). — С. 6.

Терещенко, Е. Военная форма и берцы как символ женской красоты… : [Анастасия Беркинблит и Олеся Здоровец — военнослужащие 55-й артбригады ВСУ] / Евгений Терещенко // МИГ. — 2018. — 7 марта (№ 10). — С. 12.

Волгіна, К. «Мрію захищати Україну з автоматом» : [Д. Лукашенко, кухар 55-ї ОАБр в зоні АТО / ООС] / Катерина Волгіна // Михайлів. новини. — 2018. — 3 лют. (№ 8). — С. 3.

У літературі:

Харченко, Г. О. Щоденник артилериста / Г. О. Харченко ; Геннадій Харченко. – Харків : Фоліо, 2019. – 288 с.

Розлуцький, Н. Нотатник мобілізованого / Назар Розлуцький. — Київ : Темпора, 2018. 235 с.

В кіно:

Харченко, Ю. 31 хвилина правди про війну : [4 роки телевізійна група запоріз. каналу “ТВ-5” знімає фільми про військових 55-ї артбригади, які знаходяться в зоні АТО / ООС] // Запороз. Січ. — 2018. — 13 груд. (№ 233-236). — С. 26.

[У кіноконцертному залі імені Довженка відбувся передпрем’єрний показ фільму “Ми прикриємо!”] // Запоріз. правда. — 2018. — 13 груд. (№ 49). — С. 13.

Пам’ятник на честь загиблих бійців 55-ї ОАБр «Запорізька Січ» :

На війні за незалежність України 55-а арта втратила 35 воїнів // Запоріз. правда. — 2019. — 17 жовт. (№ 24). — С. 6.

На честь загиблих воїнів // МИГ. — 2019. — 17 окт. (№ 42). — С. 9 : (фото).

02.01 — 75 років від дня народження Віктора Івановича Михайличенка1 (02.01.1948, с. Федорівка Пологів. р-ну), заслуженого журналіста України (1999), почесного громадянина м. Бердянська (2018). Один з фундаторів та багаторічний голова оргкомітету фестивалю журналістів «Азовське літо».

Віктор Іванович Михайличенко народився 2 січня 1948 року в селі Федорівка (нині Пологівського району). Батьки його, Іван Герасимович і Галина Павлівна, були економістами сільськогосподарського виробництва. До школи пішов у шість з половиною років, закінчив її із золотою медаллю (1965). Писати до шкільної стінгазети і фотографувати почав ще п’ятикласником. Пізніше брав участь у випуску стінгазет у токмацьких середніх школах № 1 і № 2, у Бердянському педагогічному інституті (нині БДПУ ім. П. Осипенко), фотогазети — під час служби в армії.

Навчаючись на фізико-математичному факультеті і далі працюючи у Камянській середній школі вчителем фізики і математики, активно писав до міськрайонних газет — бердянської «Південної зорі», районної газети «Таврія» (м. Василівка), обласних – «Запорізька правда», «Комсомолець Запоріжжя», всеукраїнської «Сільські вісті».

Від редактора «Південної зорі» М. Ф. Кривошея у 1972 році отримав запрошення на роботу. Працював літпрацівником, кореспондентом, завідувачем відділом культури. Будучи першим заступником редактора газети «Південна зоря», а з 1997 року головним редактором газети, В. І. Михайличенко був також головним редактором «ТВ-Бердянськ». 21 квітня 1999 року йому було присвоєне почесне звання «Заслужений журналіст України». Десять років поспіль (20022012) Віктор Іванович був секретарем Національної спілки журналістів України, понад 20 років очолював Бердянську міську організацію НСЖУ (19972017), обирався правління Запорізької обласної організації Спілки та делегатом трьох з’їздів журналістів України.

За роки своєї праці В. І. Михайличенко зустрічався з багатьма відомими людьми: хірургом М. Амосовим, артистами естради Тарапунькою і Штепселем (Ю. Тимошенком і Ю. Березіним), земляком, професором мистецтв П. П. Бєлоусовим, президентами України Л. Кравчуком і Л. Кучмою та ін.

Віктор Іванович автор понад півсотні краєзнавчих та історичних книг, буклетів, путівників, фотоальбомів. Він є лауреатом Запорізької регіональної програми «Зоряний шлях» у номінації «Журналіст року» (1999), Всеукраїнської акції «Ділова людина України» (2004), обласних журналістських премій імені А. С. Клюненка та імені М. І. Пересунька. Багато років обіймав посаду голови оргкомітету фестивалю журналістів «Азовське літо».

Віктор Іванович нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2008), Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1977), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2004), Почесною грамотою Верховної Ради України (2005), «Почесним орденом міста» (2017), у 2018 році став почесним громадянином міста Бердянська.

(Н. В. Романів)

Окремі видання:

Михайличенко В. І. На зламі епох / Віктор Михайличенко. Бердянськ : Південна зоря : [Мелітополь] : [Вид. буд. ММД], 2019. 600 с. : фото.

Взгляд через десятилетия : физики, математики и программисты БГПИ 19651970 гг. Выпускники разных лет. Преподаватели / Виктор Михайличенко. Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. 512 с.

Взгляд через десятилетия : физики, математики и программисты БГПИ 1965-1970 гг. / В. И. Михайличенко ; Виктор Михайличенко.  3-е изд., доп. и испр.  Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016.  352 с. : фото.

Бердянск : взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков ; Виктор Михайличенко, Евгений Денисов, Николай Тишаков. [3-е изд., перераб., испр. и доп.].  Бердянск : Південна зоря, 2010. 448 с. : фото.

Барви Приазов’я : фотоальбом / В. І. Михайличенко. К. : Мистецтво, 1984. 143 с. : іл. Текст укр., рос. та фр. мовами.

Плечо друга / В. И. Михайличенко. Днепропетровск : Промінь, 1984. 46 с.

У самого теплого моря Pres de la mer la plus douce : путеводитель Guide / В. И. Михайличенко. Днепропетровск : Промінь, 1983. 127 c. : 8 л. ил. Текст парал. : рус., фр.

Музей Полины Осипенко : путеводитель / В. И. Михайличенко, А. Д. Усольцев. Днепропетровск : Промінь, 1982. 71 с. : ил.

* **

Энциклопедия Бердянска : в 5 т. Т. 5 : Ежегодник — 2018 / под общ. ред. В. И. Михайличенко. Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. 978 с. : ил.

Энциклопедия Бердянска: в 4 т. Т. 4 : Ежегодник — 2017 / под общ. ред. В. И. Михайличенко. Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. 972 с. : ил.

Энциклопедия Бердянска: в 3 т. Т. 3 : С — Я / под общ. ред. В. И. Михайличенко. Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. 928 с. : ил.

Энциклопедия Бердянска. Т. 2 : М — Р / под общ. ред. В. И. Михайличенко. Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. 824 с. : ил.

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А— Л / под общ. ред. В. И. Михайличенко. Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. 880 с. : фото, портр.

Обо всем начистоту. Открытая трибуна «Південної зорі». Вып. 4 / [авт.-сост. В. И. Михайличенко]. Бердянськ : Південна зоря, 2012.  448 с. : ил. 

Обо всем начистоту. Открытая трибуна «Південної зорі». Вып. 3 / [авт.-сост. В. И. Михайличенко].  Бердянск : Південна зоря, 2011.  480 с. : фото.

Денисов, Е. Бердянский морской торговый порт / Е. Денисов, В. Михайличенко, А. Киосев ; под ред. В. Пикинеря. Бердянск : Південна зоря, 2010. 480 с.

Обо всем начистоту. Открытая трибуна «Південної зорі». Вып. 2 / [авт.-сост. В. И. Михайличенко]. Бердянск : Південна зоря, 2010. 416 с. : ил.

Обо всем начистоту. Открытая трибуна «Південної зорі». [Вып. 1] / [авт.-сост. В. И. Михайличенко]. Бердянск : Південна зоря, 2009. 320 с. : фото.

[Виступ В. Михайличенка (м. Бердянськ) на 10-у з’їзді журналістів України] // Слово зброя? / [упоряд. : Ю. В. Бондар, С. В. Шевченко, В. Л. Фатько] ; Нац. спілка журналістів України. [Київ : ЕксОб.], 2009. С. 111112.

Денисов, Е. С. Церковь Владимирской иконы Божией Матери / Е. С. Денисов, В. И. Михайличенко. Запорожье: Полиграф, 2005. 88 с.

Ищук, В. П. Бердянск: Город на побережье Азова : 170-летию основания города Бердянска посвящается : ист.-краевед. справочник-путеводитель / В. П. Ищук, В. И. Михайличенко. Бердянск ; Запорожье : Південна зоря : Запоріжжя, 1997. 32 с.

Бердянск : фотоальбом / [фото В. Дедова ; авт. текста В. Михайличенко]. Киев : Мистецтво, 1981. [128] с. : цв. ил.

Ищук В. П. Азовские встречи : фотоочерк / В. П. Ищук, В. И. Михайличенко, Н. Я. Федоренко. Дніпропетровськ : Промінь, 1980. 63 с. : фото. — Текст на рус., анг., и нем. яз.

Література про життя та діяльність:

Михайличенко Віктор Іванович // Історичний щоденник Пологівського району, 1923-2018 / Відділ культури і туризму Пологів. райдержадмін. Запоріз. обл., КУ «Пологів. район. краєзнав. музей» Пологів. райради Запоріз. обл. ; [упоряд.: І Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. С. 13.

Михайличенко Віктор Іванович // Бердянськ : історія і сьогодення : бібліограф. покажчик / КЗ “ЗОУНБ ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. Запоріжжя : [КЗ «ЗОУНБ» ЗОР], 2018. С. 207208.

Михайличенко Виктор Иванович // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. Мелитополь, 2014. Т. 2 : М — Р. — С. 109110.

Михайличенко Виктор Иванович // Михайличенко, В. И. Взгляд через десятилетия : физики и математики первой и второй групп БГПИ 19651970 гг. / В. И. Михайличенко ; Виктор Михайличенко.  2-е изд., доп. и испр. Мелитополь, 2014. С. 154176 : фото.

Демьяненко, Н. К. В лучах «Південної зорі» // Демьяненко, Н. К.  Жизнь как море : (очерки об известных людях Бердянска) / Николай Демьяненко. Запорожье ; Бердянск, 2003. С. 6164.

Михайличенко Віктор Іванович // Редактор-2000 : інформ.-практ. бюлетень НСЖУ. — Київ : Журналістський фонд України, 2000. — С. 124.

Інтернет-ресурс:

Михайличенко Віктор Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6572&lang=ukr

06.01125 років від дня народження Володимира Миколайовича Сосюри2 (06.01.1868, м. Дебальцеве Донец. обл. — 08.01.1965, м. Київ), українського письменника, поета-лірика, бунчужного 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. Належав до низки літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін. Неодноразово бував на Запоріжжі (1929, 1938, 1949, 1954). Уперше в 1929 року відвідував будівництво Дніпрогесу. В 1970 році рішенням Запорізької міської ради одній з вулиць м. Запоріжжя присвоєно ім’я В. М. Сосюри.

07.01 — 100 років від дня народження Михайла Федоровича Кривошея (07.01.1923, с. Красностав Чернігів. обл. 21.09.2012, м. Бердянськ), заслуженого працівника культури України, редактора газети «Південна зоря», почесного громадянина м. Бердянська (2005).

В історію нашого майже двовікового Бердянська

увійшли сотні та тисячі гідних його громадян:

політиків та керівників різних рангів, промисловців

та бізнесменів, працівників культури та освіти, спортсменів.

Серед них гідне місце посідає ветеран Великої Вітчизняної війни,

журналіст, самодіяльний поет та співак

Михайло Федорович КРИВОШЕЙ, який понад чверть століття

стояв біля керма головної бердянської газети «Південна зоря».

В. Баранов

Михайло Федорович Кривошей народився у селі Красностав на Чернігівщині. У 1941 році закінчив середню школу і після випускного балу, у зв’язку з нападом фашистської Німеччини на СРСР, став курсантом військового училища. Брав участь в обороні Сталінграда, воював на Північно-Західному фронті під Ленінградом (нині Санкт- Петербург), у Прибалтиці. У складі Другого Українського фронту воював у Польщі, Німеччині, дійшов до Праги. Після війни чотири роки служив в окупаційних військах Радянського Союзу у Центральній групі Радянської Армії в Австрії та Угорщині.

Після демобілізації з армії в запас, 1956 року приїхав до Бердянська. Редагував багатотиражну газету «Першотравневець» — орган Першотравневого заводу сільськогосподарських машин. В 1962 закінчив Московський поліграфічний інститут за спеціальністю редактор масової літератури. В 1960-1986 рр. був редактором Бердянської міськрайонної газети «Південна зоря», зробивши значний внесок у розвиток головної газети міста Бердянська та Бердянського району.

Посада редактора вимагає від людини багато знань, великого досвіду у газетній та видавничій справі, авторитету серед оточуючих. Саме таким і був Михайло Федорович. Шлях до головної справи свого життя він розпочав ще у далекі передвоєнні роки. Учнем редагував загальношкільний рукописний літературний журнал. Пізніше редагував стінгазету і у військовому училищі, курсантом якого став у день, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Навіть на фронті випускав бойові листки, публікував вірші та кореспонденції у дивізійній та армійській газетах. Після війни став співробітником дивізійної газети, а після демобілізації районної. Коли Михайло Федорович приїхав до Бердянська, спочатку редагував багатотиражку «Першотравневець», а з 1960 року до самої пенсії — міськрайонну газету «Південна зоря».

Журналістика стала для М. Ф. Кривошея головною справоюу житті, його долею. Він все зробив для того, щоб газета стала однією з кращих в Україні. Якщо 1960 року наклад «Південної зорі» ледве перевищував 3 тисячі примірників, то через чверть століття він зріс у 10 разів. Вона неодноразово представлялася на ВДНГ СРСР, а «південнозорянці» здобули майже три десятки медалей головної виставки країни. Рахунок грамот та дипломів за участь у Всесоюзних, всеукраїнських та обласних творчих конкурсах йшов на сотні. Газету було нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.

Мало хто з колег Михайла Федоровича в країні міг похвалитися тим, що він створив свою школу підготовки журналістських кадрів, а у М. Ф. Кривошея була така школа. Багато років працював створений ним університет рабсількорів. В ньому готувалися журналістські кадри для роботи у редакції. Та й сама редакція була своєрідною школою журналістської майстерності. Учні Кривошея працювали не лише у «Південній зорі», а також у інших відомих періодичних виданнях області та України.

Михайло Федорович — людина різнобічних інтересів. Ще школярем писав вірші, які публікувалися в районній та обласній пресі, а також у республіканських піонерських газетах та журналах. Під час війни свої поетичні твори публікував у різних армійських газетах. М. Ф. Кривоший автор багатьох книг з історії міста, поетичних збірок, путівників : «Сто лет в рабочем строю» (1985), «Северное Приазовье» (1982), «Рассветы над Бердой» (1981) та інші. Він був активним членом міського клубу садівників та городників імені Я. Левіна. Часто виступав на сцені як співак.

Михайло Федорович нагороджений орденами «Червоної Зірки», Вітчизняної війни I ступеня ; медалями: «За оборону Сталінграда«, «За відвагу», «За бойові заслуги» та іншими. До численних бойових нагород додалися: орден Трудового Червоного Прапора, Грамота Президії Верховної Ради УРСР, медаль «За вагомий внесок у розвиток міста», Грамоти Президії Верховної Ради УРСР, ВДНГ СРСР та ВДНГ УРСР.

Йому присвоєно звання «Заслужений працівник культури України», «Почесний громадянин міста Бердянська».

(Г. М. Нагорна)

Окремі видання:

Азовские косы : путеводитель / М. Ф. Кривошей. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 94 с. : ил.

Северное Приазовье : путеводитель / М. Кривошей. – 2-е изд., доп. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 63 с.

Музей семьи Ульяновых в Бердянске : путеводитель / М. Ф. Кривошей. – 2-е изд. – Днепропетровск : Промінь, 1980. – 30 с. : 4 л. ил.

У співавторстві:

Сто лет в рабочем строю : крат. очерк истории бердян. ордена «Знак Почета» Юж. з-да гидравл. машин им. 60-летия Сов. Украины / М. Ф. Кривошей, В. И. Михайличенко. – Днепропетровск : Промінь, 1985. – 102 с. : ил. – (История ф-к и з-дов).

Рассветы над Бердой : путеводитель / М. Ф. Кривошей, А. Ф. Иванченко. – Днепропетровск : Промінь, 1981. – 86 с., 8 л. ил. : ил. – Библиогр.: с. 80.

Северное Приазовье : путеводитель / М. Ф. Кривошей ; М. Ф. Кривошей, А. Я. Огульчанский, А. В. Иванченко. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 63 с. : ил.

Література про життя та діяльність:

Кривошей Михаил Федорович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А — Л. — С. 755-756.

Кривошей Михаил Федорович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – С. 100-102.

Прокопенко Е. Этапы большого пути / Е. Прокопенко // Обо всем начистоту : открытия, трибуна «Південної зорі». – Бердянск, 2010. – Вып. 2. — С. 280-284 ; Півден. зоря. – 2009. – 5 листоп. (№ 127). – С. 3.

***

? // Півден. зоря. – 2008. – 6 листоп. (№ 169). – С. 3.

Михайличенко, В. «Стихи и очерки разных лет» : [о презентации книги] / В. Михайличенко // Півден. зоря. – 2004. – 8 жовт. — С. 3.

Алексєєв, Л. Наставник журналістів / Л Алексєєв // Півден. зоря. – 1987. — 20 жовт.

Климчук, В. Випробуваний вогнем / В. Климчук // Журналіст України. – 1983. — № 1. – С. 12-16.

10.01 — 80 років від дня народження Володимира Леонідовича Хомчика3 (10.01.1943, с. Свиділовка Білостоц. обл, Польща?!!), запорізького художника, члена ЗОНСХУ.

10.01 — 50 років тому народився Владислав Валерійович Мороко4 (10.01.1973, м. Оріхів), кандидат історичних наук, директор Департаменту культури та інформаційної політики ЗОДА, заслужений працівник культури України.

Владислав Валерійович Мороко народився в м. Оріхові 10 січня 1973 р. У 1978 році сім’я переїхала до Запоріжжя, де його батько, Валерій Миколайович, викладав на кафедрі політичної історії Запорізького педагогічного інституту (нині ЗНУ). У 1990 році Владислав закінчив СШ № 51 і вирішив продовжити сімейну династію. Вступив на історичний факультет Запорізького державного університету. У 1995 р. завершив навчання та отримав диплом з відзнакою. Потім – три роки аспірантури. У 2009-му захистив кандидатську дисертацію.

Деякий час працював за здобутою спеціальністю. Викладав у Запорізькій державній інженерній академії, Запорізькому обласному інституті підвищення педагогічної освіти, Запорізькому національному технічному університеті. Працював у Національному музеї національної архітектури та побуту (м. Київ).

Події 2014: Революція Гідності, АТО – призвели до змін не лише у політичному, а й культурному житті нашої держави. Маючи свій власний сформований погляд на державні інститути, рішуче бажання генерувати зміни у суспільстві та формувати нашу нову політичну ідентичність, В. Мороко вирішив спробувати свої сили на державній службі. У 2014 році за конкурсом був обраний на посаду директора департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької обласної державної адміністрації.

З метою підтримки воїнів АТО В. Мороко ініціював перший фронтовий концерт, який відбувся влітку 2014 р. Тоді, під Мелітополем, найкращі голоси Запорізької обласної філармонії виступили перед бійцями 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького. З того часу фронтові концерти вже стали доброю традицією і нині продовжують підтримувати українських воїнів. Багато концертів, благодійних акцій, презентацій, вечорів пам’яті, виставок (зокрема, «Героїка» та «Майдан – початок незалежності») митці й аматори області присвятили героям АТО (ООС).

Очоливши департамент культури, Владислав Мороко активно включився в процес декомунізації, очищення Запорізького краю від наслідків комуністичної і російської імперської ідеології. Він ініціював низку заходів, спрямованих на усунення з публічного простору зображень, пам’ятників, пам’ятних знаків, які є символами комуністичного тоталітарного режиму. Він активно підтримував «Ленінопад» в м. Запоріжжя і Запорізькій області. В. Мороко спільно з волонтерами благодійного фонду «Лебедія», представниками громадської організації вояків АТО «Честь і гідність», активістами «Самооборони Майдану», Цивільного Корпусу «АЗОВ», руху «Вільні люди» та Правого сектору у 2016 організував акцію у місті Оріхів, спонукаючи владу до виконання закону про декомунізацію. Активісти власноруч встановили таблички з новими назвами перейменованих вулиць та нагадали владі, що в Оріхові досі не вирішене питання демонтажу пам’ятника Ленінградським курсантам, який також підпадав під заборону згідно з законом про декомунізацію.

У 2017 Владислав Мороко очолив обласну науково-редакційну групу історико-краєзнавчого проєкту «Пам’ятні місця Української революції 1917–1921 років», яка була створена за дорученням Кабінету Міністрів України. Мета проєкту – розкрити забуті та багато років заборонені сторінки нашої історії, дізнатися правду про людей, які сто років тому розпочинали боротьбу за вільну Україну. На жаль, про події на теренах нашого краю відомо небагато. Завдяки роботі науково-редакційної групи цей період почали активно досліджувати. Встановили хронологію історичних подій в обласному центрі, перебіг військового протистояння між українськими силами та червоногвардійцями, визначили конкретні локації, зокрема майдан Волі, Народний дім, будинок на розі пр. Соборного та вул. Троїцької.

В. Мороко активно підтримав створення в Запоріжжі муралів національно-патріотичного спрямування, які відкривають і популяризують відомих діячів України, чиї імена довгий час були під забороною. Так, 30 грудня 2018 року на будівлі Запорізького обласного театру ляльок на честь 100-річчя Української Революції відкрили мурал єдності поколінь захисників України. Центральне місце в композиції займає зображення полковника армії Української Народної Республіки Петра Болбочана. 20 жовтня 2019 року був відкритий мурал «Доба нескорених», на якому зображений уродженець Запорізької області, генерал-хорунжий армії УНР Марко Безручко. Стінопис зробили на головному проспекті міста поряд з будівлею центрального автовокзалу.

З метою розвінчання міфів комуністичного режиму Владислав Валерійович у 2018 році запросив до Запоріжжя мандрівний фестиваль «Історія. UA», започаткований Українським інститутом національної пам’яті. Гасло фестивалю «Історія без брому і нафталіну» виправдало себе. Програма була насичена і різноманітна: презентації книг, майстер-клас з пошуку документів в архівах СБУ, дискусії, круглі столи, лекції, кіноперегляд. В рамках заходу проходила благодійна акція «Патріотична весна», кошти з якої пішли на допомогу українським воїнам АТО (ООС).

У 2019 році він підтримав ідею створення масштабного Всеукраїнського патріотичного фестивалю «Донцов-Фест», який спрямований на популяризацію історичної постаті нашого земляка Дмитра Донцова, визначення його ролі в українській революції та значення для сучасної незалежної держави. В рамках заходу проводяться дискусії та історичні лекції, військово-польові вишколи для молоді, майстер-класи народних майстрів, екскурсії, обрядові святкування.

З метою опору російській агресії у 2015 р. Владислав Мороко спільно з Запорізьким національним університетом та Запорізькою ОДА започаткував видавничий проєкт «Усна історія російсько-української війни». Вийшло вже п’ять книг серії, в яких зібрані розповіді бійців 79-ї та 55-ї бригад Збройних сил України, військових Національної гвардії України, представників запорізької Служби з надзвичайних ситуацій, волонтерів і переселенців. Ці книги увійшли до всеукраїнського бібліографічного рейтингу «Знакові книги нашої Незалежності», складеного Національною історичною бібліотекою до 30-річчя Незалежності України.

Як очільник департаменту культури брав активну участь у розробці обласних програм з підтримку культури регіону: «Програма розвитку рекреаційно-курортного комплексу та туризму в Запорізькій області на 2016–2020 роки», «Програма розвитку культури Запорізької області на 2018–2022 роки», «Програма підтримки розвитку культур національних меншин у Запорізькій області на 2018–2022 роки».

Одним із пріоритетних напрямків роботи В. Мороко на посаді директора департаменту культури є розвиток і популяризація туристично-рекреаційного потенціалу Запорізької області. У 2017 він ініціював обласний туристичний фестиваль-ярмарок «Запоріжжя – місце щастя», інформаційні прес-тури для журналістів та представників туристичних фірм визначними місцями Запорізького краю, брав активну участь у масштабній реконструкції НЗ «Хортиця» та Всеукраїнській дискусійній платформі «Хортиця: видатна історія – велике майбутнє», на якій обговорювалися різні аспекти майбутнього Хортиці, серед яких туризм, культура, відпочинок, інфраструктура. В. Мороко впевнений, що Запорізький регіон має всі можливості стати туристичною перлиною, яка буде відома далеко за межами України.

З початком повномасштабної війни Росії проти України діяльність департаменту культури не зупинилася, а трансформувалася в волонтерську діяльність, спрямовану на підтримку військових ЗСУ і внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Завдяки професійній обізнаності та організаційним здібностям Владислав Мороко очолив один з найбільших гуманітарних хабів для ВПО в м. Запоріжжя, який розташований в приміщенні виставкового центру «Козак-Палац». До його створення та діяльності долучилися представники Запорізької обласної військової адміністрації, працівники сфери культури та мистецтв, волонтери БФ «Посмішка ЮА», активісти Запорізької обласної організації Червоного Хреста та представники бізнесу. В центрі для біженців проводиться роз’яснювальна робота, надається медична та психологічна допомога, консультації з питань отримання статусу ВПО, проживання і працевлаштування. В «Козак-Палаці» переселенці мають змогу отримати одяг, засоби гігієни, продукти харчування. Від початку війни через гуманітарний хаб пройшли вже десятки тисяч біженців. Крім того, В. Мороко ініціював в прифронтовому Запоріжжі створення культурно–мистецького хабу «Бункер», в якому відбуваються свята і мистецькі заходи для містян і переселенців з окупованих територій.

За підтримки В. Мороко з метою висвітлення героїчної боротьби українського народу проти російських окупантів та опису жахів війни 29 березня 2022 року був оголошений обласний літературний конкурс «Вільний степ».

Разом з волонтерами він започаткував акцію «Зброя культури». Митці на використаній зброї малюватимуть національні орнаменти, а виручені від продажу кошти направлятимуть на Збройні сили України. Досвідом роботи установ культури Запорізької області В. Мороко поділився під час Всеукраїнської конференції «Культурні практики установ культури під час військових дій» (жовтень, 2022).

Департамент культури під керівництвом В. Мороко на цьому не зупиняється. Наразі працює над створенням комплексного реабілітаційного центру «Блокпост на Хортиці» для військових та реалізацією соціально-мистецького проєкту «Допоможи Герою»!

За значний особистий внесок у розвиток національної культури, сумлінну працю і вагомі здобутки у професійній діяльності Владиславу Валерійовичу Мороко згідно з Указом Президента України від 21 січня 2017 року №10/2017 присвоєне почесне звання «Заслужений працівник культури України».

Його творчий доробок складається з 69 наукових робіт, в тому числі 3 монографії, 64 публікації у наукових та фахових виданнях, понад 20 посібників з питань молодіжної політики, теорії державного управління, організації та адміністрування соціального управління, численних статей в періодичних виданнях.

Сподіваємося, що досвід та професійна майстерність Владислава Мороко і надалі будуть надійно тримати культурний «фронт» та гуртувати працівників культури Запорізької області на подальші добрі творчі справи.

(О. В. Волкова)

Наукові праці та публікації:

Шановні учасники та гості фестивалю… / Владислав Мороко // Ми – українські – We are Ukrainian : Всеукр. фестиваль нац.. спільнот. — Приморськ : [б. в., б. р.]. — С. 11.

[Вступна стаття ] / В. Мороко // «Барви рідного краю»: інформ.-метод. збірник. — Запоріжжя, 2016. — С. 2.

Енергія розвитку : Музей історії Запорізького заводу високовольтної апаратури (1952–2012 рр.) / В. В. Мороко. — Запоріжжя : [Постполіграф центр], 2012. — 86 с.

Партійне будівництво в сучасній Україні, (1996–2010 рр.) : монография / В. В. Мороко / М-во освіти і науки України, Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — 208 с.

***

«Наша Україна»: становлення та опозиційна діяльність (2001–2004 рр.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2014 — Вип. ХХХVIIІ. — С. 259–266.

«Війна пам’ятників» на тлі штучної світоглядної біполярності в Україні / В. В. Мороко // Матеріали міжнародного круглого столу «Війни пам’ятей та політика примирення». Український інститут національної пам’яті. Інститут історії України НАН України. 17 жовтня 2013 р. — С. 1–9. — Доступ до документу: http://surl.li/eiele

Місце та роль сателітних організацій в партійному будівництві / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2013 — Вип. ХХХVII. — С. 184–188.

Порушення прав українців в Росії / В. В. Мороко // Етнонаціональна політика в теорії та практиці українського націоналізму: історія і сьогодення. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2013. — С. 272—281. — Доступ до документу: http://surl.li/eielq

Парламентські вибори 2012 р. в Запорізькій області: хід, тенденції та наслідки / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2013. — Вип. XXXV. — С. 224–229.

Партія Регіонів: від опозиційної діяльності до асиміляції влади (2005–2010 рр.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2012. — Вип. ХХХIIІ. — С. 181–186.

Історіографія еволюції сучасних політичних партій України / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. Запоріжжя, 2012. — Вип. ХХХII. — С. 86-91.

Партійно-політична боротьба в Україні в ході виборчих кампаній 1998–2000 рр. / Мороко В. В. // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2011. — Вип. XXXI. — С. 206–212.

Джерельна база історії сучасних партій України : архівні документи та матеріали особового походження / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2011. — Вип. ХХХ. — С. 268–272.

Крим у конституційному процесі України на тлі партійно-політичного протистояння середини 90-х рр. ХХ ст. / Мороко В. В. // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2010. — Вип. XXIX. — С. 227–231.

Періодизація партійного будівництва в сучасній Україні та формування партійних структур (1996-2009 рр.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2010. — Вип. XXVIII. — С. 326–331.

Партійно-політичні процеси в Запорізькій області на тлі виборчих кампаній 2004–2006 рр. / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. – Запоріжжя, 2009. — Вип. ХХV. — С. 146–153.

Реконверсія радянської партійно-господарської номенклатури в політичну систему України (1990-2008 рр.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2008. — Вип. ХIV. — С. 245–251.

Феномен «партії влади»: традиції радянської партійної роботи в діяльності сучасного українського політикуму / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2008. — Вип. ХХIІІ: Політична еліта в історії України. — С. 315–325.

Друковані органи в діяльності лівих та лівоцентристських партій України / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2007. — Вип. ХХI. — С. 276–281.

Початок становлення правового фундаменту логіки партійно-політичної діяльності в умовах протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади в Україні (перша половина 90-х рр. ХХ століття) / В. В. Мороко // Влада. Людина. Закон. — 2007. — № 11. — С. 29-34.

Розбудова партійних структур шляхом творення ілюзії електоральної підтримки (друга половина 90-х рр. XX ст. – початок XXI ст.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету / редкол.: Ф. Г. Турченко, П. С. Сохань [та ін.]. — Запоріжжя : ЗНУ, 2006. Вип. XX. С. 300–308. Бібліогр. : 20 назв.

***

Владислав Мороко: «Проблеми становлення помісної церкви на тлі історії –миттєвості» : [інтерв’ю] // МИГ. — 2019. — 21 февр. (№ 8). — С. 7, 39.

Цена декомунизации : [В. Мороко о демонтаже памятников Ленину и Дзержинскому в Запорожье] // Остров Свободы. — 2015. — 4 дек. (№ 46). — С. 3.

З піснею до перемоги! : [враження В. Мороко від поїздок до бійців АТО в рамках обл. акції «Патріотична Героїка»] / Владислав Мороко // Укр. справа. — 2015. — 1 лип. (№ 6). — С. 2.

Запорізька трагедія серпня 41-го року : [підрив греблі Дніпрогесу] / Владислав Мороко // Запороз. Січ. — 2013. — 20 серп. (№ 165). — С. 7.

У співавторстві:

Запорізький рахунок Великій війні.1939-1945 : [монографія] / Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко, В. В. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський [та ін.]. — Запоріжжя : Просвіта, 2013. — 415 с.

Методичні рекомендації щодо порядку надання курортам статусу державного та місцевого значення та підготовки інших нормативно-правових актів стосовно розвитку курортів України / упоряд.: Мороко В. В. [та ін.]. — Київ, 2011. — 128 с.

Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / авт.-сост. и гл. ред. Н. И. Кузьменко ; автор. кол.: В. Мороко, В. Чернолуцкий [и др.]. — Запорожье : АА Тандем, 2010. — 224 с. : ил.

Книга Пам’яті. Частина І. Рух Опору українського народу (1941–1944 рр.) / упоряд.: В. В. Мороко [та ін.]. — Київ, 2010. — 120 с.

Молодіжний туризм : традиції, тенденції, перспективи : навчальний посібник / упоряд.: В. В. Мороко [та ін.]. — Київ, 2010. – 136 с.

Україна та Польща : спільне минуле – спільне майбутнє. Частина ІІ. Досвід та Співпраця : навчальний посібник / упоряд.: В. В. Мороко [та ін.]. — Київ – Запоріжжя, 2010. — 64 с.

***

Промисловість Запоріжжя як дзеркало пострадянської економічної трансформаціїї / В. М. Мороко, В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ — Запоріжжя, 2014. — Вип. 41. — С. 110–124.

Оборона запорізького Придніпров’я : епізод 3. Евакуація / В. М. Мороко, В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2012. —Вип. ХХХII. — С. 243–252.

Державотворчі процеси в Україні доби П. Скоропадського / В. В. Мороко, Ф. Г. Турченко // Тези доповідей наукових конференцій викладачів і студентів університету / М-во освіти України, ЗДУ ; [редкол.: Воловик В. І. (відп. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [б. в.], 1993. — Вип. ІІІ, Ч. ІI. — С. 21–22.

Видавнича діяльність:

Усна історія російсько-української війни (2014–2019 роки). Вип. 5 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2019. — 432 с.

Шляхами Запоріжжя : турист. маршрути / [керів. проєкту В. Мороко ; авт. тексту М. Мордовськой ; фото А. Волков та ін.]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2019. — 96 с. — (Запоріжжя. Змістовна подорож).

Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки). Вип. 4 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2018. — 384 с.

Усна історія російсько-української війни (2014–2016 роки). Вип. 3 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2017. — 200 с.

Усна історія російсько-української війни (2014–2016 роки). Вип. 2 : 55-а окрема артилерійська бригада / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2016. — 464 с.

Усна історія російсько-української війни (2014–2015 роки). Вип. 1 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2015. — 176 с.

Література про життя та діяльність:

[5 кн. під ред. В. В. Мороко «Усна історія російсько-української війни» увійшли до знакових книг нашої Незалежності] // 30 років Незалежності України : наукове осмислення : бібліографія / М-во культури та інформ. політики України [та ін. ; упоряд. Д. Стегній]. — Київ : Вид. дім Вініченко, 2021. — С. 39, 40.

Харченко, Г. О. Щоденник Артилериста : [є згадка про В. В. Мороко] / Геннадій Харченко. — Харків : Фоліо, 2019. — С. 165.

Мороко Владислав Валерійович // Земля славна, Оріхівська : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2016. — С. 46–49. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).

Юрик, П. Душею народжені пісні : [є відомості про привітання переможців конкурсу ім. М. Брацило дир. департаменту В. Мороко] // Весела Січ : альманах. — Запоріжжя, 2015. — № 1–2. — С. 34.

***

«Запорожье не покину никогда!» : [известные люди, в т. ч. директор департамента культуры ЗОГА В. Мороко, о г. Запорожье и празднике 14 октября] / спрашивала Анна Кулькова // Индустр. Запорожье (Панорама). — 2021. — 13 окт. (№ 41). — С. 2.

Шанувальників зібрав музей «Подвиг» : [9 лип. у філії Бердян. краєзнав. музею В. В. Мороко презентував проєкт видання «Усна історія російсько-української війни» (2014-2021 роки)] // Півден. зоря. — 2021. — 15 лип. (№ 29). — С. 2.

Кулькова, А. «Хортиця єднає не тільки Україну, а й континенти»: на острове появился мемориал в честь меннонитов, средства на который собирали в Канаде : [в т. ч. В. Мороко о начале проекта «Время собирать камни»] / Анна Кулькова // Индустр. Запорожье. — 2021. — 1 июля (№ 26). — С. 12.

Твердохлеб, В. Ценные экспонаты «приютили» курени: с экспонатами музея истории запорожского казачества могут ознакомиться запорожцы и гости города : [о первом этапе реконструкции музея рассказал В. Мороко] / Валентина Твердохлеб // Индустр. Запорожье. — 2021. — 24 июня (№ 25). — С. 12.

Зберігаючи – розвиваємо : [В. Мороко взяв участь у Всеукраїнській дискусійній платформі «Хортиця: видатна історія – велике майбутнє»] / МИГ. — 2021. — 27 мая (№ 21). — С. 2.

Середа, В. Травнева злива віршів і пісень 57-го «Поетичного травня» : [В. Мороко вручив дипломи лауреатам літературно-мистецької премії ім. П. Ребра] / Віра Середа // Правда ЗП. — 2021. — 27 трав. (№ 20). — С. 13.

Чуприна, Г. Стоунхендж за взірець – так! Діснейленд – ні! : [дир. департаменту культури ЗОДА В. Мороко взяв участь у ІІІ етапі обговорення проєкту «Хортиця: видатна історія – велике майбутнє»] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2021. — 27 мая (№ 21). — С. 23.

Курган єднання України на Хортиці стане доступним для всіх: автори проєкту концепції кургану біля Музею історії запорізького козацтва розповіли, яким він буде : [В. Мороко висловив свою думку з цього приводу] / [матеріал до друку підготували] : Богдана Коваленко, Світлана Олійник // Индустр. Запорожье (Панорама). — 2021. — 13 мая (№ 19). — С. 12–13.

Чуприна, Г. Запорізькі цікавини – до ваших послуг : [В. Мороко взяв участь у концепт-презентації туристичних можливостей краю, яка проходила в обл. краєзнавчому музеї] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2021. — 11 марта (№ 10). — С. 23.

Чуприна, Г. Коронакриза відпочинку… не завада? : [В. Мороко взяв участь у панельній дискусії на громадській медіа-платформі «Запорізький Медіа Центр»] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2021. — 25 февр. (№ 8). — С. 9.

Чуприна, Г. До відвідин музеїв ще дуже далеко : [В. Мороко про карантинні обмеження] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2020. 14 трав. (№ 20). С. 28.

Чуприна, Г. Національні меншини опанують соціальні мережі : [у дводенній зустрічі з представниками Фінляндії, членами Ради Європи взяв участь директор департаменту культури ЗОДА В. Мороко] / Ганна Чуприна // МИГ. 2019. 19 дек. (№ 51). С. 4.

Атаманчук, І. «Мої предки були не вбогі на пісні…» : [дир. департаменту культури ЗОДА В. Мороко на концерті гурту «Хорея Козацька»] / Інеса Атаманчук // МИГ. 2019.  29 авг. (№ 35). — С. 9.

Святкування Дня Незалежності : на запоріжців чекає великий концерт, укр. страви та феєрверк : [повідомив дир. департаменту культури ЗОДА В. Мороко] // МИГ.  2019. 15 авг. (№ 33). С. 5.

Фестиваль «Поетичний травень-2019» вручил премии : [награждал лауреатов премии им. П. Ребра директор департамента культуры ЗОГА В. Мороко] // МИГ. — 2019. 6 июня (№ 23). С. 6.

Чуприна, Г. «Запоріжжя – місце щастя» : [В. Мороко на ІІІ туристичному фестивалі] / Ганна Чуприна // МИГ. 2019. 23 мая (№ 21). С. 35.

Чуприна, А. 80-летняя филармония: вечно юная и… надеемся, Национальная! : [В. Мороко о работе филармонии] / Анна Чуприна // МИГ. 2019. 11 апр. (№ 15). С. 31.

Отзвучали «Акорди Хортиці» : [В. Мороко поздравил участников фестиваля] // МИГ.  2019.  4 апр. (№ 14). С. 11.

Піддубна, О. Якщо вороги України лютують, то ми все правильно робимо! : [В. Мороко про відкриття муралу єдності поколінь захисників держави на будівлі Запоріз. обл. театру ляльок] / Олена Піддубна // Запоріз. правда. — 2019. 24 січ. (№ 3–4).  С. 3.

В Приморске состоится Всеукраинский фестиваль : [о подготовке фестиваля «Мы – украинские – We are Ukrainian» рассказал директор департамента культуры ЗОГА В. Мороко] // МИГ. — 2018. 6 сент. (№ 36). С. 7.

Середа, В. «Там де немає української мови, українського слова, зараз – війна» : [В. Мороко вітав лауреатів премії ім. П. Ребра] / Віра Середа // Запоріз. правда. 2018.  31 трав. (№ 20). С. 23.

Маковецька, О. Тут не лише зберігають старовину, а й фіксують новітню історію : [В. Мороко про музеї Запорізької області] / Олена Маковецька // Запоріз. правда.  2018.  17 трав. (№ 18). С. 20.

Підмурна, О. Запорізька область – рідний дім для багатьох народів : [В. Мороко про мовно-етнічну ситуацію та діяльність національно-культурних товариств] / Ольга Підмурна // Запоріз. правда. 2018. 17 трав. (№ 18). С. 20.

Волощук, І. «Невиплакані сльози України» : [В. Мороко взяв участь у презентації бібліографічного покажчика про запоріз. воїнів, які загинули в АТО] / Іванка Волощук // Верже. — 2018. — 22 марта (№ 11). — С. 20.

В Запорожье открыли памятник Тарасу Шевченко : [сообщил дир. департамента культуры ЗОГА В. Мороко] // Верже. — 2018. — 15 марта (№ 10). — С. 2.

Пузир, Д. Перетворимо індустріальний центр… у туристичний : [виступ В. Мороко на туристичному форумі] / Дар’я Пузир // МИГ. — 2018. — 15 февр. (№ 7). — С. 39.

Свой день рождения на этой неделе празднуют : [в т. ч. директор Департамента культуры ОГА В. В. Мороко] // Верже. 2017. 28 дек. (№ 51). С. 3.

Перше поселення на Запоріжжі виникло 1065 років тому : [в засіданні круглого столу «Запоріжжя – тисячолітнє місто за порогами» взяв участь В. Мороко] // Запороз. Січ. — 2017. — 12 жовт. (№ 196–199). — С. 31.

Курочкіна, Т. Передати нащадкам повагу до національних символів : [дир. Департаменту культури В. Мороко відкрив в Оріхів. краєзнав. музеї виставку «Історія прапорів України – княжі, козацькі мілітарні та державний прапор»] / Тамара Курочкіна // Орехов сити. — 2017. 12 лип. (№ 25). С. 2.

Піддубна, О. Нагороди лікарям, які допомагають нашим бійцям : [волонтерів-медиків привітав В. В. Мороко] / Олена Піддубна // Запоріз. правда. 2017. 22 черв. (№ 25).  С. 4.

Запорожцы увидели «Україну крізь віки» : [в составе авт. кол. – Мороко В. В.] // МИГ. — 2017. 23 февр. (№8). С. 3.

Присвоены почетные звания : [Указ Президента Украины о присвоении звания «Заслуженный работник культуры Украины» Мороко В. В.] // МИГ. — 2017.  26 янв. (№ 4).  С. 2.

Флешмоб и молебен за Украину : [на о. Хортица состоялся патриотический песенный флешмоб при содействии В. Мороко] // МИГ. — 2016. — 15 дек. (№ 50). — С. 21.

Возле главной елки организуют европейский городок : [В. Мороко об особенностях новогодне-рождественского фестиваля ] // Верже. — 2016. — 8 дек. (№ 49). — С. 3.

Маковецька, О. У «Сузір’ї» засяє зоря кожного народу : [дир. департаменту культури про роботу Центру нац. культур обл. наукової бібліотеки] / Олена Маковецька // Запоріз. правда. — 2016. — 24 листоп. (№ 46). — С. 24.

У Гуляйполі відсвяткувала звитяжна «Вольниця» : [В. Мороко привітав гуляйпільців зі святом] // Запоріз. правда. — 2016. — 24 лист. (№ 46). — С. 12.

Красовська, В. Нескорений дух «Вольниці» знов об’єднав мистецькі серця : [на фестивалі побував В. Мороко] / Валентина Красовська // Голос Гуляйпілля. — 2016. — 17 лист. (№ 52). — С. 1.

В области установили памятник украинским спецназовцам : [сообщил В. Мороко на своей странице в соцсетях] // Верже. — 2016. — 13 окт. (№ 41). — С. 2.

Песне «Вставай, Україно!» – 25 лет : [В. Мороко презентовал совместный проект нового диска А. Сердюка] // МИГ. — 2016. — 18 авг. (№ 33). — С. 17.

Ненадов, А. «Хоробрі серця» не кануть у забуття : [в обл. наук. б-ці відбулася презентація книги за участю В. Мороко] / А. Ненадов // Запоріз. правда . — 2016. — 16 черв. (№ 23). — С. 24.

Декомунізація в Оріхові : [активісти цивільного Корпусу АЗОВ Запоріжжя разом з В. Мороко відвідали місто ; є фото] // Орехов-сити. — 2016. — 8 черв. (№ 21). — С. 2.

Московцева В. Щоб бути щасливим, треба мешкати у своєму власному раю! : [В. Мороко розповів про І-й запоріз. туристичний фестиваль-ярмарок, який відбувся в парку «Дубовий гай»] / В. Московцева] // Запоріз. правда. — 2016. — 2 черв.(№ 21). — С. 18–19.

Розкаряка, В. Дозвіл є, дій немає : [В. Мороко про декомунізацію в Оріхів. р-ні] / Віталій Розкаряка // Запоріз. правда. — 2016. — 12 трав. (№ 18). — С. 2.

Муха О. Процес декомунізації в області рухається динамічно : [проінформував на брифінгу В. Мороко] / О. Муха // Запоріз. правда. — 2016. — 21 квіт. (№ 15). — С. 7.

Муха, О. Запоріжцям презентували «Усну історію російсько-української війни (2014-2015 рр.)» : [про нове видання розповідає уклад. і ред. В. Мороко] / О. Муха // Запоріз. правда. — 2016. — 14 квіт. (№ 14). — С. 31.

Ату их, ату! : [В. Мороко про утилізацію демонтованих пам’ятників] // Позиция. — 2016. — 24 марта (№ 12). — С. 4.

Куда уехали вожди? [В. Мороко об уголовной ответственности за пропаганду символов тоталитаризма] // МИГ. — 2016. — 24 марта (№ 12). — С. 6.

Это есть наш последний… : [В. Мороко о памятнике нац. значения «Днепровский гидроузел – Днепрогєс»] // Позиция. — 2016. — 17 марта (№ 11). — С. 3.

Мороко, В. «Легше бути в ролі прохача, але повагу викликає роль господаря» : [В. В. Мороко – гість «Прямої лінії» в редакції газ. «ЗП»] / матеріал підготували М. Михайлов, Т. Тимошенко // Запоріз. правда. — 2016. — 9 берез. — С. 5.

Гордыбакина, Н. Культура нуждается в развитии : [есть сведения о В. Мороко] / Наталья Гордыбакина // Позиция. — 2016. — 18 февр. (№ 7). — С. 2. — (Запорожье вечернее).

В Запорожье создали патриотический календарь : [в т. ч. при поддержке В. Мороко] // МИГ. — 2015. — 10 дек. (№ 50). — С. 8.

Бородюк, Н. Битва за свідомість : [розмова про ситуацію на Донбасі та завдання укр. закладів культури в т. ч. з В. Мороко] / Н. Бородюк // Урядовий кур’єр. — 2015. — 13 листоп. (№ 212).

Бутенко, В. Запорожские бойцы АТО стали героями книги : [кн. «Устная история российско-украинской войны (2014–2015)» издана по инициативе В. Мороко] / Василий Бутенко // Суббота плюс. — 2015. — 15–12 нояб. (№ 45). — С. 8.

Середа, В. Звітує «Хортиця крізь віки» : [у церемонії закриття ХІІ Міжнар. пленеру взяв участь В. В. Мороко] / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2015. — 15 жовт. (№ 118–119). — С. 1, 6.

Манарченко, Ю. Реконструкцию филармонии закончат в следующем году : [интервью с В. Мороко] / записала Юлия Манарченко // Комс. правда в Украине. Запорож. вып. — 2015. — 15 сент. (№ 201). — С. 7.

Нестеренко, О. Благодійний концерт на підтримку бійців АТО в рамках Всеукраїнського культурно–мистецького проекту «Зброя культури» / Олена Нестеренко // Роз-информ. — 2015. — 13 июня (№ 24). — С. 3.

Бутенко, В. Запорожцы прошлой войны – мифы и героизм : [В. Мороко о подвиге политрука Гудыменко и Комбата (А. Еременко)] / Василий Бутенко // Суббота плюс. — 2015. — 7 мая (№ 19). — С. 10–11.

Сидоров, С. Запорожье прощается с советским прошлым : [В. Мороко о списке альтернативных названий улиц в Запорож. обл.] / С. Сидоров, В. Бутенко, О. Приходько // Суббота плюс. — 2015. — 23 апр. (№ 17). — С. 22–23.

Муха, О. Пам’ятний знак «Небесної сотні» : [у відкритті взяв участь В. Мороко] / О. Муха // Запороз. Січ. — 2015. — 21 лют. — С. 3.

Муха, Е. Библиотечный вопрос – не ликвидация, а модернизация : [беседа с В. Мороко] / Е. Муха // Запороз. Січ. — 2015. — 19 лют. — С. 20.

13.0120 років тому (2003) в м. Запоріжжі навпроти місьради встановили Годинник закоханих.

Література:

2003 год // Евгений Карташов — портрет на фоне города / [Я. Иванов и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2012. – С. 56. – (Почетные граждане Запорожья).

«Часы влюбленных» // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – С. 84.

16.01125 років від дня народження Якова Андріановича Милешка (16.01.1898, с. Попівка (нині Пологів. р-ну?) — 23.06.1978, м. Одеса), українського режисера, заслуженого діяча мистецтв України (1951).

Література про життя та діяльність:

Милешко Яків Андріанович // Мистецтво України : біографічний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. – Київ : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – С. 412.

Інтернет-ресурси:

Милешко Яків Андріанович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=?&lang=ukr

16.0160 років від дня народження Наталії Григорівни Завгородньої (16.01.1963, селище Тюлькіно Перм. обл., РФ), лікаря-офтальмолога, доктора медичних наук (2003), професора (2004), керівника ТОВ «Візус» (м. Запоріжжя).

Література про життя та діяльність:

Завгородня Наталія Григорівна, керівник ТОВ «Візус» // Переможці Запорізького краю : всеукраїнський рейтинг «Сумлінні платники податків України-2012» / Асоціація платників податків. – Запоріжжя : [б. в.], 2013. – С. 44.

Терещенко, Т. М. Завгородня Наталія Григорівна // Енциклопедія сучасної України / гол. редкол.: Дзюба І. М. [та ін.] / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – Київ : [Поліграфкнига], 2010. – Т. 10 : З — Зор. — С. 48.

17.0160 років від дня народження Оксани Богданівни Гладій5 (17.01.1963, с. Вівся Козів. р-ну Тернопіл. обл.), тележурналістки, членкині НСЖУ.

21.01375 років тому (1648) відбулося повстання козаків у Запорозькій Січі під проводом Б. Хмельницького6. Початок визвольної війни 1648-1654 рр.

28.01 — 20 років тому (2003) професор Олександр Семенович Никоненко провів першу в Запоріжжі операцію з пересадки серця Володимиру Масалову із с. Матвіївка Веселівського району.

Література:

2003 год // Евгений Карташов — портрет на фоне города / [Я. Иванов и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2012. – С. 56. – (Почетные граждане Запорожья).

Шилин, Д. Профессор Александр Никоненко: «Пересадка сердца — не сложнее пересадки почки». Сегодня Запорожскому Центру трансплантации исполняется 15 лет / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. – 2007. – 2 нояб. – С. 1, 6.

29.0130 років (1993) від дня заснування державного історико-архітектурного музею-заповідника «Садиба Попова»7 (м. Василівка).

30.0170 років (1953) від дня відкриття будівлі Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара8 (колишнього театру ім. М. Щорса).

31.01 150 років від дня народження Григорія Абрамовича Бердичеського (31.01.1873, м. Бердянськ — 04.06.1958), хірурга, вченого.

Григорій Абрамович Бердичевський народився 31 січня 1873 року в багатодітній єврейській родині міста Бердянська.

Після закінчення Бердянської чоловічої гімназії здобував вищу освіту на медичному факультеті Харківського університету.

З 1895 року протягом року працював позаштатним ординатором хірургічної клініки професора Орлова (Харків), ще півроку удосконалював свою професійну майстерність в петербурзьких лікарнях. З 1897 року Григорій Абрамович працював земським лікарем в Балашовському повіті Саратовської губернії. Молодий лікар займався хірургічною практикою, поєднуючи її з амбулаторним прийомом хворих. Проводив також громадську роботу серед селян.

Під час російсько-японської війни 1904-1905 років був мобілізований і направлений військовим лікарем до Маньчжурії.

1906 року, після повернення з війни, Григорія Абрамовича заарештувала царська охранка як керівника забастовки серед наймитів.

1907 року лікар Бердичевський повернувся до нашого краю, в місто Олександрівськ (сучасне Запоріжжя). З того часу він 50 років свого життя присвятив місту і його людям. Він спочатку завідував хірургічним відділенням єврейської лікарні, потім — другої міської, нарешті – обласної. Перебування в місті у нього переривалося двічі: 1914-1916 рр., під час Першої світової війни він був мобілізований до війська, та 1941-1944 рр., під час Другої світової війни, він працював провідним хірургом госпіталів у Сталінграді, Чкалові, Москві.

Григорій Абрамович – знаний фахівець в області хірургії. Він робив операції на центральній нервовій системі, пластика стравоходу тощо, є автором низки цікавих діагностичних, терапевтичних й оперативних пропозицій, людиною з високою освітою і науково працюючим лікарем і громадським діячем.

Ще як земський лікар Григорій Абрамович часто виступав у пресі – в петербурзькій, саратовській – з популярно-медичними і публіцистичними статтями. В 1920-1930-х роках він відновив свою наукову діяльність, використовуючи багатий досвід лікаря-практика і талановитого хірурга. Він опублікував на сторінках медичних журналів («Лікувальна справа», «Хірургія» та ін.) багато праць з питань діагностики захворювань органів піддіафрагмального простору, апендициту, клініки і біології пересадки тканин, пластичної (обличчя) та загальної хірургії (маска для наркозу, методика підготовки рук хірургів та ін. Ці роботи мають значний інтерес і велике практичне значення. Особливої уваги заслуговують його праці за пропонованою ним у 1922 році автогомогетерогістіотерапії (незалежно від академіка Філатова). У нього є низка праць з діагностики, лікування ряду хвороб, обезболювання, він один з піонерів застосування тканин тварин для лікування хворих, він дав теоретичне пояснення механізму їх лікувальної дії.

Ім’я хірурга Бердичевського широко відоме лікарям країни у зв’язку з дискусією 1920-х років про кризу в медицині.

У другій половині 1940-х років Григорій Абрамович закінчив публіцистичні нариси «На шляху рядового хірурга : (50 років в хірургічному строю)», які мають значну практичну цінність.

Ім’я Григорія Бердичевського широко відоме громадськості Запоріжжя. Його двічі обирали депутатом міської ради, членом правління спілки Медсантруд, головою міського бюро лікувальної секції, головою Запорізького медичного товариства протягом майже всіх років його існування. Ще 75-річною людиною, він був на посту керівника великого колективу хірургів.

1948 року йому присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України», а також нагороджено орденом Леніна.

Громада Запоріжжя завжди уважно прислуховувалася до думки лікаря Бердичевського, адже він мав репутацію принципової людини з винятковою чесністю. «Навіть у 82-річному віці людей вражала його працездатність, ясність розуму, логічність і чіткість наукової думки, він слугував зразком в умінні поєднувати практичну роботу з науковою діяльністю» – так писав професор В. В. Бржеський, визнаний фахівець в галузі хірургії сльозовідвідних шляхів, лікуванні синдрому «сухого ока», а також травм очного яблука, який особисто спілкувався з запорізьким лікарем.

Помер Григорій Абрамович Бердичевський на 4(?) червня 1958 року.

(Т. Г. Пішванова)

Література про життя та діяльність:

Бердичевский Григорий Абрамович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А-Л. — С. 83-84.

***

Бржеський, В. Від земського лікаря – до вченого // Півден. зоря. – 1982. – 17 лип.

Г. А. Бердичевский : [некролог] // Запорож. правда. – 1958. – 5 июня.

Ласков, М. Заслуженый врач // Запорож. правда. – 1956. – 14 нояб.

Огнева, Т. Чествование врача-юбиляра // Большевик Запорожья. 1948. 3 февр.

Миссионжник, Я. Юбилей старейшего хирурга // Большевик Запорожья. – 1948. – 31 янв. – С. 4.

[Бердичевский Григорий Абрамович, хирург больницы № 3 г. Запорожья награжден орденом Ленина] // Большевик Запорожья. – 1948. – 30 янв.

Меєрсон, Б. Світлий шлях // Червоне Запоріжжя. – 1948. – 31 січ.

[Співчуття Бердичевському Григорію Абрамовичу] // Червоне Запоріжжя. – 1941. – 8 лют. (№ 32).

  1. Цього місяця виповнюється:

30 років (1993) від дня заснування газети «Летопись православия»9.

30 років (1993) Запорізькій незалежній телерадіокомпанії ТВ-5.

25 років (1998) від дня заснування Свято-Єлизаветінського жіночого монастиря10.

Лютий

01.02 70 років із дня народження Євгена Григоровича Рашпуля (01.02.1953, хут. Зелений Гай (нині с. Довге Чернігів. ОТГ Бердян. р-ну — 08.08.1989), майстра спорту з вільної боротьби.

Література:

Спорт : [в т. ч. про Є. Г. Рашпуля] // Єременко М. М. Памятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. – С. 70.

03.02100 років (1923) від дня заснування Бердянського машинобудівного професійного ліцею;

Література:

Бердянский машиностроительный профессиональный лицей (ПТУ № 19) // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. — С. 143-144.

Бердянський машинобудівний професійний ліцей // Довідник абітурієнта України, 2012-2013 : ВНЗ, коледжі, технікуми, училища, ліцеї, ПТУ / голов. ред. Наталія Сисоєва. – 11 вид. – [Мелітополь : Медовий город-2001, 2012]. – XI вип. — С. ?.

***

Бердянский машиностроительный профессиональный лицей: опыт и перспективы // Бердянск деловой. — 2014. — 19 июня (№ 25). — С. 6.

05.02 — 20 років тому (2003) в с. Широке Василівського району відкрили й освятили першу в Україні народну бібліотеку.

10.02 — 125 років від дня народження Костянтина Юрійовича Пестушка11 (Костя Степового-Блакитного) (10.02.1898, с. Ганнівка Петров. р-ну Кіровоград. обл. — 09.05.1921, там само), українського військового діяча, Головного отамана Холодного ру, командира Степової бригади. Навчався в Олександрівському механіко-технічному училищі (нині Національний університет «Запорізька політехніка»).

10.02 100 років (1923) від дня заснування ДНЗ «Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту» (колишнє СПТУ № 14).

СПТУ-14 одне з найстаріших навчальних закладів Запорізької області. Робота на залізниці вимагала підготовки досвідчених та кваліфікованих кадрів, тому 10 лютого 1923 року в Запоріжжі була заснована залізнична майстерня, в якій навчалося 26 учнів. Вони отримували професію слюсаря та верстатника з ремонту паровозів.

Того ж року в країні пройшла перебудова професійної підготовки робітників створюються фабрично-заводські училища, які передбачали не тільки надбання професійних навичок, але й здобуття початкової освіти.

В 1930 році майстерня була реорганізована в ФЗУ. Значно оновлюється матеріально-технічна база закладу, що дозволило розпочати випуск фахівців з тепловозного господарства  помічників машиніста та слюсарів з ремонту тепловозів.

В 1941 році над м. Запоріжжя нависла загроза окупації німецько-фашистськими загарбниками, тому 17 вересня училище було евакуйоване в Тюменську область. Там учні працювали разом з дорослими над випуском військової продукції , наближаючи час Перемоги.

21 грудня 1943 року, після звільнення міста, училище повернулося до Запоріжжя. Перед очима учнів і викладачів постали зруйновані житлові будинки, адміністративні будівлі, школи, і, зокрема, стіни приміщення училища. Незважаючи на це, учні зразу ж розпочали теоретичні навчання. На практиці вони допомагали своєму базовому підприємству електровозоремонтному заводу відбудовувати ливарний, слюсарний та тендерний цехи, навчально-виробничі майстерні, підготували майданчик для міської пересувної електростанції, прокладали електрокабелі, брали участь у відбудові мостів, шляхів, Будинку культури імені В. Дробязка та інших обєктів народного господарства міста.

В 1959 році електровозоремонтному заводу випала честь першому в країні перейти на ремонт електровозів. Звісно, що і училищу довелося міняти свої навчальні плани. В навчальному закладі почали готувати помічників машиністів тепловозів-електровозів, слюсарів-електриків, електрогазозварювальників, токарів-операторів, провідників пасажирських поїздів далеких маршрутів та ін. Докорінно змінилася і матеріально-технічна база закладу. В навчальних кабінетах і виробничих майстернях створені робочі місця з пультами управління, діючі схеми моделі, тренажери. В токарній і зварювальних майстернях в навчальному процесі впроваджують відеоматеріали та інші новації.

Для об’єднання творчих зусиль з підготовки кваліфікованих кадрів для підприємств Укрзалізниці, використовуючи інноваційні проєкти, електронні засоби навчання, впровадження позитивного вітчизняного та закордонного досвіду в організацію навчально-виховного процесу, з ініціативи залізничних училищ України було створено і зареєстровано (Свідоцтво серія АОО № 700315 від 03.10.2008 р.) «Асоціацію державних закладів профтехосвіти України залізничного профілю». До складу «Асоціації» увійшли 14 залізничних училищ. Серед них Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту.

Сьогодні ліцей один з кращих навчальних закладів України. Кожен рік він готує не менше 200 кваліфікованих робітників для підприємств області. Його учні беруть активну участь в житті ліцею та міста.

(Г. М. Нагорна)

Література:

Запорожский профессиональный лицей железнодорожного транспорта // Куда пойти учиться? : справочник : учеб. заведения Запорожья и Запорож. обл., ВУЗы близлежащих областей / [отв. ред. О. Меркулова]. Запорожье : [Плюс 73], 2016.  С. 30.

Державний навчальний заклад «Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту» // Куда пойти учиться? : справочник : учеб. заведения Запорожья и Запорож. обл., ВУЗы близлежащих областей / [отв. ред. О. Меркулова].  Запорожье : [Плюс 73], 2014.  С. 45.

Запорізьке профтехучилище № 14 // Довідник з навчальної мережі вузів, технікумів, професійно-технічних училищ Запорізької області : Запоріз. обл. Центр професійної орієнтації населення.  Запоріжжя : [б. в.], 1994.  С. 2122.

***

Карпенко, К. Лицей железнодорожников отметил юбилей / Кирилл Карпенко // Днепров. металлург. — 2013. — 22 февр. (№ 7). — С. 16.

Дудек, Л. Железная дорога – это, в первую очередь, дисциплина : [Запорож. проф. лицей ж.-д. транспорта отметил 85 лет со дня создания] // Позиция. — 2008. — 21 февр. (№ 8). — С. 11.

Гавриленко, И. Компьютеры к юбилею // Запороз. Січ . 2003. 20 лют.

Кузьменко, Н. СПТУ-14 знают больше 30 тысяч человек. Они здесь учились // Индустр. Запорожье. 1998. 17 февр. С. 6.

Василенко, Т. ПТУ, в котором хочется учиться // Индустр. Запорожье. 1996. 17 апр. С. 6.

Кузьменко, Н. Скажи мне, где ты учишься // Индустр. Запорожье. 1992. 28 марта. С. 2.

Платонова, Л. На них чекають сталеві магістралі // Запоріз. правда. 1983. 8 лют. С. 8.

Стахова, О. … У долі без зупинок // Комсомолець Запоріжжя. 1983. 1 берез. С. 1.

Пащенко, Т. По зову горячих сердец // Индустр. Запорожье. — 1983. — 8 апр. — С. 2.

17.02 90 років від дня народження Миколи Іларіоновича Васильченка (17.02.1933, с. Новодмитрівка Запоріз. р-ну), композитора, педагога, домриста;

Література про життя та діяльність:

Муха, А. І. Васильченко Микола Іларіонович // Муха, А. І. Композитори України та української діаспори : довідник / А. І. Муха. – Київ : Муз. Україна, 2004. – С. 116.

15.02 — 100 років від дня народження Абрама Йосиповича Хасіна (15.02.1923, м. Запоріжжя — 06.02.2022, м. Ессен, Німеччина), шахіста і тренера. Міжнародний майстер ФІДЕ (1964), гросмейстер ІКЧФ (1972). Майстер спорту СРСР(1950), заслужений тренер СРСР (1968). З 2002 року мешкав в м. Ессен (Північний Рейн-Вестфалія, Німеччина).

27.02100 років від дня народження Миколи Гавриловича Лобачова (27.02.1923, с. Соф’їно Саратов. губ. (нині — Аркадац. р-ну Саратів. обл., РФ) — 21.03.2015, м. Мелітополь), Героя Радянського Союзу (1944), почесного громадянина м. Мелітополя (1995).

Література про життя та діяльність:

Лобачев Николай Гаврилович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / редкол.: Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Харьков : Факт, 2004. – С. 329-330.

Лобачов Микола Гаврилович // Золоті зірки України. Герої Радянського Союзу. — Київ, 2002. — С. 65.

***

Блюмский, В. Т. «Не ради орденов и славы…» : [в т. ч. о Н. Г. Лобачеве] / В. Т. Блюмский, С. В. Воловник // Мелитоп. краевед. журн. — 2013. — № 1. — С. 48.

Праздник Героя : 27 февр. свой 89-й день рождения отмечает Герой Сов. Союза, почетный гражданин Мелитополя Николай Лобачев // Новий день. — 2012. — 29 лют. — С. 3.

Лаврик, И. Два Сталинграда Николая Лобачева // Мелитоп. ведомости. — 2005. — 23 февр. — 1 марта (№ ?). — С. 1-10.

Меренков, В. Боец и учитель // Новий день. — 2003. — 22-28 жовт. — С. 2. — (Новая Дюжина).

Інтернет-ресурси:

Лобачов Микола Гаврилович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6418&lang=ukr

28.0260 років від дня народження Юрія Анатолійовича Артеменка (28.02.1963, м. Запоріжжя), журналіста, члена НСЖУ, народного депутата України. 2005 р. — голова ЗОДА.

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б. Артеменко Юрій Анатолійович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. – С. 11.

Інтернет-ресурси:

Артеменко Юрій Анатолійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=?lang=ukr

Цього місяця виповнюється:

75 років від дня заснування обласного літературного об’єднання (з травня 1970 р. — ім. М. Гайдабури)12.

Березень

01.03 – 100 років з дня народження художника Михайла Порфирійовича Гребеннікова (01.03.1923, с. Глушкове Курськ. обл., РФ — 2009), запорізького художника.

Художник Михайло Порфирійович Гребенніков народився у селі Глушкове Курської області. Сім’я батька художника, майстра-червонодеревника Порфирія Васильовича Гребеннікова, покинула рідне село та перебралась до Запоріжжя, за сімейними переказами (що цілком збігаються з історичними реаліями першої третини минулого століття), – тікаючи від розкуркулення і виселення. Батько, Гребенніков Порфирій Васильович, все життя майстрував меблі – «для царів», як говорили у родині. За сімейними переказами, тримав артіль. Село Глушкове пов’язане з Україною не тільки через засновника, козака Глушка, а й завдяки українському промисловцю, цукрозаводчику та меценату Михайлу Івановичу Терещенку. У Глушкові ним збудовані лікарня, амбулаторія, закладений парк. Тож, було кому замовляти дорогі меблі

Та на початку 1930-х років родина Гребеннікових із п’ятьма дітьми перебралась на Дніпробуд – із однією скринею, в якій були батьківські інструменти. Порфирій Гребенніков брався за будь-яку роботу по дереву, щоб прогодувати родину. Стали будувати дім, отримавши земельну ділянку на території селища Зелений Яр (папери видані на прізвище Гребенюк – вірогідно, Порфирій Васильович мав українське походження, що співпадає з історією заселення Глушкова).

Та почалась війна. Старший син Гребеннікових Михайло — представник покоління, яке потрапило на фронти Другої світової війни практично в повному складі. Михайла призвали в 1943-му. Служив у 333-й Синельниківській дивізії, яка звільняла Запоріжжя, – стрільцем, а з квітня 1944-го, після поранення (постраждало око) – повозним при польовий хлібопекарні. Повернувся додому восени 1945-го. Медаль «За відвагу» отримав із запізненням, у 1957-му.

Батько разом із синами взявся добудовувати дім, в якому і сьогодні все дерев’яні рами, наличники, віконниці та двері пам’ятають першого свого господаря-червонодеревника.

Але ж для будівництва потрібні були і руки, і гроші. Заробляв Михайло. Він був художник. Чи відвідував Михайло Гребенніков до війни художню студію — а їх було кілька у Запоріжжі, — невідомо. І нема кого вже запитати.

Із перших днів заснування Запорізького товариства художників Михайло Гребенніков — його активний учасник. Та його не обминуло найважливіше призначення художника радянських часів — обслуговування ідеології, наочна агітація. У передвоєнні роки робив дошки пошани, оформлював демонстрації, малював для «Вікон РОСТу». У повоєнні займався так званим «сухачеством» – трафаретним виконанням портретів лідерів партії, вождів світового пролетаріату. На внутрішній стороні кількох картин художника — розрізані на шматки портрети, є навіть із пам’ятними старшому поколінню вусами та погонами.

Але ж була і творча робота. У каталогах перших повоєнних виставок, серед художників, яких можна тепер вважати класиками запорізької школи, – ім’я Михайла Гребеннікова. У каталозі виставки 1959 року – його етюди «Хмурый день», «На околице», «На старом Днепре» [1; 6] та велике полотно «На окраине Запорожья» [1; 15]. У каталозі X виставки живопису згадані дві роботи художника – «Туманный день» и «Закат». [2; 3].

Відволікаючись від створення партійних портретів, Михайло Порфирійович із радістю писав Запоріжжя в його неяскравій трудовій красі. Серед сучасників художника — Григорій Гомольській, Борис Єгоров (він і згадував художника Гребеннікова, спільну працю з ним), Георгій Колосовський, Володимир Коробов. Дружив Михайло Гребенніков із Миколою Кармазем – близьким по духу, скромним, ліричним художником.

Жив Михайло Порфирійович у батьківському будиночку на Зеленому Яру, біля дороги, що веде до заводів, у промислову частину Запоріжжя. Часто писав один і той самий трамвайний маршрут – різний за настроєм, у різні пори року, погоди. Розумів мальовничість дніпровських берегів, красу міських парків, серцем відчував Хортицю. Поступово втрачаючи зір, нечасто йшов від будинку, але навіть його подвір’я, написане в різні пори року, наповнене ніжною красою і ліризмом.

Найпродуктивніший творчий зліт художника припав на 50-70-ті роки. Після 1975-го зір Михайла Порфировича поступово погіршувався, і останні роки життя він прожив майже у темряві. Помер Михайло Порфирійович Гребенніков у 2009 році.

Спадщина художника складає трохи більше сотні картин та етюдів. Перша персональна виставка «Любов до життя» відбулась у 2016 році в Запорізькому обласному художньому музеї. Твори художника експонувалися у картинних галереях Нової Каховки та Енергодару.

Родина художника подарувала Запорізькому обласному художньому музею 18 найкращих робіт М. П. Гребеннікова.

(І. В. Атаманчук)

Література про життя та діяльність:

VIII областная художественная выставка (1959) : каталог. — Запорожье, 1960. — 18 с.

X выставка изобразительного искусства : каталог. — Запорожье : Коммунар, 1962. — 12 с.

***

Середа, В. Відзначили ювілей і повернули забуте ім’я : Михайло Гребенников — яскравий представник творчого життя Запоріжжя / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2016. — 25 лют. (№ 7). — С. 12.

Інтернет-ресурси:

Шепелева, В. «Запоріжжя моє кохане» [Электронный ресурс] : в Запорожье открылась выставка картин Михаила Гребенникова / Виктория Шепелева. 29.08.2018. — Режим доступа к статье : https://press-center.news/zaporizhzhja-moie-kohane-v-zaporozhe-otkrylas-vystavka-kartin-mihaila-grebennikova/

Зайковская, Е. Художественный музей вернул из небытия запорожских художников [Электронный ресурс] / Екатерина Зайковская. 17.02.2016. — Режим доступа к статье : https://timenews.in.ua/237632/hudozhestvenny-j-muzej-vernul-iz-neby-tiya-zaporozhskih-hudozhniko

01.03 — 30 років (1993) від дня заснування Запорізького центру козацького військово-патріотичного виховання «Школа джур»13 козаками молодіжного товариства «Запорозька вольниця» (м. Запоріжжя).

02.03 230 років від дня народження Петра Івановича Кеппена14 (02.03.1793, м. Харків — 04.06.1864, Карабах (поблизу м. Алушта), Крим), вченого-енциклопедиста, академіка, етнографа, статистика, бібліографа. Досліджував і описував археологічні пам’ятки на території нашого краю.

Петро Іванович Кеппен – академік, один із засновників Російського географічного товариства. Дійсний (1824) і почесний (1853) член Товариства історії та старожитностей при Московському університеті, ад’юнкт Петербургської АН (1837), ординарний академік (1843). Член-засновник (1845) і почесний член (1859) Російського географічного товариства, де першим виконував обов’язки секретаря й очолював відділення статистики. Дійсний член «Вольного экономического общества» (1842), Одеського товариства історії та старожитностей (1839), Комісії для опису губерній Київського навчального округу (1852), служив у поштовому департаменті, брав участь у Вільному товаристві аматорів російської словесності.

Петро Іванович Кеппен народився 2 березня (19 лютого за старим стилем) 1793 року в м. Харків, в сім’ї лікаря – уродженця м. Бранденбург (Німеччина), який разом із колегами-земляками прибув до Російської імперії на запрошення Катерини II і був призначений завідувати медичною частиною Слобідсько-Української губернії.

Петро Іванович отримав прекрасну домашню початкову освіту. Потім було навчання в місцевій гімназії, паралельно з 15-ти років працював у креслярській майстерні, де опанував навички з картографії і топографії. Одночасно відвідував підготовчі класи для майбутніх студентів Харківського університету, в якому він розпочав навчання в 1809 році. В 1814 році здобув ступінь магістра правознавства і переїхав до Санкт-Петербурга, де розпочав роботу в поштовому департаменті.

Знайомство з колишнім професором Харківського університету Л. Г. Якобом і академіком Ф. П. Аделунгом дало можливість Петру Івановичу не тільки познайомитися з науковою і літературною елітою міста, але і заявити про себе як про науковця. На той час він уже був автором праць з історії, географії, етнографії, демографії, статистики. На нього звернув увагу відомий на той час меценат – канцлер граф М. П. Рум’янцев. Він запросив молодого науковця в свій гурток любителів старовини. Це знайомство дало Петру Івановичу можливість отримати посаду чиновника з особливих доручень при міністрові внутрішніх справ А. П. Козодавлєві.

На кошти М. Румянцева П. І. Кеппен розгорнув друкування у Петербурзі журналу «Библиографические листы», (часопис було закрито 1826 року за доносом попечителя Казанського навчального округу М. Магницького, а сам Кеппен, запідозрений у неповазі до православ’я, підпав під церковний суд, утім митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов) та інші представники духовенства його виправдали).

Після смерті міністра А. П. Козодавлєва Кеппен пішов у відставку і декілька років мандрував Європою, займався археологічними та археографічними розвідками, зустрічався з науковцями, літераторами, громадськими діячами різних країн. Повернувшись в Росію в 1824 році, Петро Іванович знову поступив на службу чиновником з особливих доручень при міністерстві народної освіти, а в 1829 році отримав місце помічника інспектора шовківництва, садівництва та виноградарства в Криму.

Під час своїх службових поїздок південними губерніями, зокрема Таврійською, інспектуючи колонії іноземних переселенців Причорномор’я, Кеппен одночасно досліджував кургани Північного Приазов’я і зібрав багатий матеріал. Про результати своїх досліджень він доповів на засіданні Імператорської Академії наук 15 червня 1838 р. В своїй доповіді він звернув увагу на необхідність збереження пам’яток археології, збирання інформації про віднайдені старожитності краю. Він ініціював фінансування перших археологічних досліджень в Запорізькому краї, описав їх. Саме він познайомив науковий світ з унікальною пам’яткою археології, стародавнього мистецтва та релігії – Кам’яною Могилою. В своїх статтях він згадує археологічні пам’ятки, які знаходяться на території сучасної Запорізької області :

— Бабині могили – південна окраїна м. Запоріжжя;

— Корсак-могила – сучасне село Мануйлівка Приморського району;

— Куляб-могила – с. Старобогданівка Михайлівського району;

— Мамаєва гора – с. Велика Знам’янка Камянсько-Дніпровського району;

— Тарасів курган – біля с. Терпіння Мелітопольського району;

— Токмак-могила (Синя Гора) – Чернігівський район та багато інших.

Оглядав насипи в м. Оріхові, в менонітських колоніях Блюменталь (с. Рівне Токмацького району), Рюкенау (с. Козолугівка Токмацького району), Мюнстерберг (с. Прилуківка Мелітопольського району), Нейкирх (с. Ударник Токмацького району), Тигенгаген (с. Левада Токмацького району).

В цей же час познайомився з відомим і авторитетним діячем менонітських колоній Іоганом Корнісом. Дізнавшись, що він за власні кошти дослідив декілька курганів, П. І. Кеппен запропонував Академії Наук доручити йому провести розкопки нових курганів і виділити на це кошти. Пізніше доповів про результати цих розкопок. Після цього І. Корнісу доручили провести розкопки на території Мелітопольського повіту.

Петро Іванович Кеппен за свою багаторічну різнопланову діяльність був нагороджений орденом Святого Володимира III ступеня. Останні роки свого життя провів в Криму, в своєму маєтку Карабах. Помер 23 травня 1864 року.

(Г. М. Нагорна)

Література про життя та діяльність :

Винниченко, І. Кеппен Петро Іванович // Винниченко І. Німці в Україні : біобібліограф. довідник / Винниченко Ігор ; Ін-т дослідж. діаспори. — Київ, 2011. — С. 161–162. — (Діаспори в Україні).

Усенко, П. Г. Кеппен Петро Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін.] ; Інститут історії України НАН України. — Київ, 2007. Т. 4 : Ка – Ком. С. 173.

Кеппен, В. П. К столетнему юбилею рождения П. И. Кеппена / Ф. П. Кеппен // Русская старина : ежемесячное историческое издание. — СПб, 1893. — Т. 78. — № 4–6. — С. 88–106.

Мурзакевич, Н. Митрополит Евгений и академик Кеппен // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса : Гор. типография, 1872. — Т. 8. — С. 400–411.

Россія. Полное географическое описаніе нашего Отечества : настольная и дорожная книга. Т. 14. Новороссія и Крым : со 150 политипажами, 46 діаграммами, картограммами и схематическими профилями, 1 большой справочной и 10 малыми картами / сост. : Б. Г. Карпов [и др.] / под ред. В. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго ; под общим рук. : П. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго, В. И. Ламанскаго. — СПб, 1910. — С. 690, 694, 695, 703, 704, 706, 708, 737, 757, 763, 772, 774, 778.

Маркевич, А. К биографии академика П. И. Кеппена. — Симферополь : Типография Таврич. губ. земства, 1914. — 18 с.

Бернштейн, С. Б. «Библиографические листы» П. И. Кеппена / С. Бернштейн // Известия АН СССР. Отделение литературы и языка. — 1982. — № 1. — С. 47-58.

Маркевич, А. Памяти П.И. Кеппена // Известия Таврической ученой архивной комисси. Симферополь : Типография Таврического Губернского Земства. 1893.  18. — С. 119-125.

Мурзакевич, Н. Петр Иванович Кеппен // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса : Гор. типография, 1867. — Т. 6.

О курганах. Предварительное разыскание Петра Кеппена / П. И. Кеппен // Известия Таврической ученой архивной комиссии. Симферополь : Типография Таврического Губернского Земства, 1908.  42. С. 1-41.

Рыпников, Н. И. Список курганов, составленный академиком Кеппеном // Известия Таврической ученой архивной комиссии. Симферополь : Типография Таврического Губернского Земства, 1908.  42. С. 42-55.

Маркевич, А. К биографии академика П. И. Кеппена / А. Маркевич // Известия Таврической ученой архивной комиссии. — Симферополь : Типография Таврического Губернского Земства, 1914. — № 51.

Шевчук, С. П. З історії вивчення старожитностей на Запоріжжі. — Запоріжжя : [б. в.], 1991. — 15 с.

***

Дровосекова, О. В. Из истории первых научных исследований памятников археологии в Запорожском крае // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 163–172.

03.03 — 75 років від дня народження Ігора Олександровича Надеїна15 (03.03.1948, м. Тула, РФ — 25.12.2014, м. Запоріжжя), заслуженого тренера України, майстра спорту з футболу ; 1988-1992, 2002 рр. — головний тренер команди «Металург» (Запоріжжя).

03.03 — 50 років (1973) Будинку друку в м. Запоріжжі.

В 1973 році на площі Пушкіна в м. Запоріжжі з’явилась новобудова – «Будинок друку». Вона завершила архітектурний ансамбль площі. В цьому ж році в ній розпочали роботу співробітники обласних газет «Запорізька правда», «Индустриальное Запорожье», «Комсомолець Запоріжжя», видавництва «Комунар». Журналісти багато років мріяли про таке приміщення, адже працівники органів друку – люди творчі, їм потрібні хороші умови для праці.

В робочих кімнатах були великі вікна, вентиляційні установки, численні лампи денного світла, своя фотолабораторія, технічні кабінети, затишні холи на кожному поверсі, своя АТС (автоматична телефонна станція), бібліотека з читальною залою, медпункт. Актовий зал був обладнаний новою кіноапаратурою і широким екраном. На першому поверсі прекрасна їдальня, куди могли прийти працівники інших установ в обідню перерву (ходили туди обідати і працівники нашої бібліотеки), бо ціни там були на багато нижчі ніж в інших закладах громадського харчування. Два ліфти — один для відвідувачів і вантажний.

«Будинок друку» знаходиться поряд з типографією «Комунар», де друкувалися всі обласні газети. Це прискорювало випуск періодичних видань і їх надходження до читачів.

Приміщення збудоване за індивідуальним проєктом Л. В. Зайцева. Перед архітектором було поставлено завдання — приміщення органічно вписати в ансамбль площі О. С. Пушкіна з будівлями «Будинком побуту “Ювілейний”», «Палацом урочистих подій», філіалом інституту «Укрміськбудпроєкт». Для фасаду застосували блакитну скляну плитку. Вигляд незвичайності придають вітражі актової зали, декоративна решітка внизу. Відчуття легкості будівлі надає «підрізка» приміщення — верхні поверхи нависають над нижніми.

Будував приміщення колектив тресту «Запоріжжитлобуд».

Вигідне місцезнаходження «Будинку друку», хороші умови для праці сприяли тому, що він неодноразово опинявся у вирі буремних подій, які відбувались у місті. Його неодноразово намагались захопити рейдери. Сьогодні тут працює пункт з прийому продуктів харчування та речей для біженців, інші організації.

(Г. М. Нагорна)

Література:

Попова, К. Дом печати / К. Попова // Индустр. Запорожье. 1973. 4 марта.

07.03 — 100 років тому (1923) постановою ВУЦИК ліквідовано адміністративний поділ на повіти та волості, на території сучасної Запорізької області засновано 3 округи (Бердянський, Запорізький, Мелітопольський), 36 районів;

08.0370 років від дня народження Миколи Володимировича Крилова16 (08.03.1953, м. Шостка Сум. обл.), кандидата географічних наук (1986), доцента кафедри економічної географії СРСР і методики викладання географії (1991-?), ініціатора заснування та завідувача лабораторії комплексного краєзнавства (1998-?) Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького, співзасновника та дійсного члена Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького, члена ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини» (з 2012).

Праці:

Очерки по истории города Мелитополя, 1814-1917 гг. / Н. В. Крылов ; Николай Крылов. – Изд. 2-е, доп. и испр. – Мелитополь : [ФЛП Однорог Т. В.], 2019. – 464 с. – На тит. л. автогр. автора. – Библиогр.: с. 332-339 (1787 назв.).

У співавторстві:

Етносоціальне буття народів Запорізького Приазов’я в геокультурному контексті : монографія / Упр. культури та туризму ЗОДА, Мелітоп. держ. пед. ун-т ; [за заг. ред. Аносова І. П., Афанасьєвої Л. В., Крилова М. В., Пригаро М. В.]. – 2-е вид., доп. – [Запоріжжя ; Мелітополь ; Сімферополь : Обласна державна адміністрація : МДПУ : Таврія, 2005]. – 298 с. : іл. – (Людина, етнос, культура, світ, буття, природ).

Виступи на науково-практичних конференціях:

Бердянское лесничество в выставочных экспозициях / А. Н. Крылова, Н. В. Крылов // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали ІV відкритої регіонал. наук. практ. конф. [Мелітополь], 2019. С. 49-52.

Школа лесоводства при Бердянском лесничестве / А. Н. Крылова, Н. В. Крылов // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали ІІІ відкритої регіональної наук. практ. конф. [Мелітополь], 2017. С. 36-39.

Языковое пространство Мелитопольщины в 20-е годы ХХ века / Крылов Н. В. // Мелітопольські краєзнавчі читання : зб. статей [І] регіонал. наук.-практ. конф. [14 груд. 2012 р.]. Мелітополь, 2013. С. 72-76.

Публікації в бібліографічному посібнику «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя»:

15.09 90 років (1930) Мелітопольському району / М. В. Крилов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова. — Запоріжжя : Статус, 2018. С. 311-313.

07.01 — 175 років тому (1842) слободу Новоолександрівка було перейменовано в місто Мелітополь / М. В. Крилов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова. Запоріжжя : Кругозір, 2016. С. 43-44.

3.08 — 120 років від дня народження К. Ф. Классена (1894-1954), діяча менонітських організацій (з колоністів Таврійської губернії) ; 11.10 — 60 років (1954) В. М. Тимофєєву, науковому співробітнику міського краєзнавчого музею… ; 120 років тому (1894) в м. Мелітополі відкрився відділ Російського товариства покровительства тваринам / М. В. Крилов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2014 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; уклад. І. В. Шершньова ; ред. І. П. Степаненко. Запоріжжя : АА Тандем, 2013. С. 106107, 146-148, 199-200.

Публікації в часописі «Мелитопольский краеведческий журнал»:

У истоков Алтагирского леса / А. Н. Крылова, Н. В. Крылов, С. В. Гришко // Мелитоп. краевед. журн. 2020. № 15. С. 17-22.

Они были кочевниками / Н. В. Крылов, А. Н. Крылова // Мелитоп. краевед. журн. 2019. № 14. С. 61-67.

Городские гербы Таврической губернии / Н. В. Крылов // Мелитоп. краевед. журн. 2018. № 12. С. 67-70.

Мелитопольские Корнисы / М. Дик, Н. В. Крылов, А. Н. Крылова // Мелитоп. краевед. журн. 2018. № 11. С. 76-82.

10.03 — 90 років від дня народження Галини Петрівни Тимошенко17 (10.03.1933 — 2016), актриси Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара.

10.03 75 років від дня народження Зої Харитонівни Попандопуло18 (10.03.1948, с. Шалмут Туманян. р-ну, Вірменія), археолога, співробітника Запорізького обласного краєзнавчого музею.

13.03 30 років (1993) від дня заснування Спілки вірмен Запорізької області19.

16.03 — 60 років від дня народження Юрія Олександровича Калугіна (16.03.1963, смт Куйбишеве (нині Кам’янка Пологів. р-ну) 08.12.1981, там само), учасника бойових дій в Афганістані. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Література про життя та діяльність:

Калугін Юрій Олександрович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [гол. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. С. 41.

Евтушенко, Ю. М. Калугін Юрій Олександрович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 33-34.

19.03 — 60 років від дня народження Юрія Володимировича Курлова (19.03.1963, с. Зелений Гай Куйбишев. (Смирнов. ТГ Пологів.) р-ну 07.01.1983, там само), учасника бойових дій в Афганістані. посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Література про життя та діяльність:

Курлов Юрій Володимирович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [гол. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. – С. 50.

Евтушенко, Ю. М. Курлов Юрий Владимирович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 40.

24.03 — 100 років від дня народження Галини Станіславівни Сухорукової (24.03.1923, м. Запоріжжя — 2009, м. Київ), української концертно-камерної співачки (сопрано), заслуженої артистки УРСР (1960).

Відомо, що лише той знайомий з душевною насолодою, хто має її через впертий труд і терпіння. А душевну насолоду через все життя проносить той, у кого особисте бажання робити щось співпадає із служінням суспільству.

Мова піде про Галину Станіславівну Сухорукову — співачку (сопрано), заслужену артистку УРСР (1960). Запорізький край пишається тим, що людей, які прославили цю чудову землю, – безліч.

Родинні легенди стверджують, що рід по матері має своє коріння серед запорозького козацтва. Так, прадід показав значну військову доблесть у походах на Сербію, за що був пожалуваний Катериною ІІ дворянством. З Сербії привіз бравий козак до Чигирина дружину – дівчину незвичайної вроди, з густим волоссям до самої землі. Кохання до свого чоловіка у прабабці було не дуже вірним, і коли прадід повертався з походів, то регулярно лупцював дружину за зраду. Дід Галі самостійно вивчився грамоти, дуже полюбляв читати. Працював діловодом у Чигирині у дворянському військовому присутвеному місці (присутствії) – державному адміністративному органі для всіх ланок державного управління.

Мама Галини була солісткою приватної опери Гайдамаки. Хоча вона ніде не навчалась, але від природи у неї було гарне лірико-драматичне сопрано. Як згадує Галина Сухорукова, мама співала в опері разом з Оксаною Петрусенко (1900–1940) одні й ті ж партії, а це свідчить про неабиякий талант. З нею на одній сцені співав і знаменитий баритон Михайло Гришко (1901–1973) – один з найкращих баритонів вітчизняної опери.

Дмитро Абрамович Вертепов (1864–1936) – український актор, режисер, антрепренер, працював під псевдонімом Гайдамака. Студентом Московської сільського господарської академії покинув навчання і приєднався до трупи М. Кропивницького. Пройшовши чудову гастрольну практику в Парижі (в трупі Г. Деркача), 1897 року створив власну трупу, якою керував до 1927 року. Він переклав українською мовою лібрето опери «Галька» С. Монюшка, оперети «Гейша С. Джонса, переробив трагедію «Мазепа» Ю. Словацького, інсценізував твір «Гайдамаки» за Т. Шевченком тощо. Як режисер здійснив постановки вистав «Сорочинський ярмарок» і «Майська ніч» (за М. Гоголем). 1905 року Гайдамака першим почав друкувати афіші і програми українською мовою.

Артисти трупи Гайдамаки виступали у Баку, Батумі, Бендерах, Білостоку, Вільно, Владикавказі, Воронежі, Житомирі, Катеринодарі, Києві, Кутаїсі, Москві, Новоросійську, Одесі, Пензі, Петербурзі, Ростові-на-Дону, Ставрополі.

І ось 1922 рік – і ми бачимо трупу Гайдамаки у Єлісаветграді. В Єлісаветграді того року, як у зрізі, можна побачити історію країни. Цього року в місті, в приміщенні Єлісаветградського гарнізонного клубу чотири дні йшов інсценований судовий процес над колишнім білим генералом Яковом Слащовим. Ще діяв Єлісаветградсько–Олександрійський повстанський комітет під керівництвом Герасима Нестеренка, який підпорядковувся Холодноярській республіці. Нове єврейське кладовище стрімко розширювалося: під могили зайняли ту ділянку землі, яка була відведена під посіви. Кожного дня тут ховали або 30 трупів, або 55. А одного разу — 65. Всі померли на ґрунті голоду. Ховають не поодинці, а по 20-30 трупів в братських могилах. В окрузі голодувало 32% населення. В місті того року запрацювала комісія з вилучення цінностей з місцевих православних храмів і єврейських синагог. Так, з Преображенської церкви одновірці вилучили понад 6 пудів срібла. Під час Громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлісаветграді були в обігу власні єлісаветградські гроші.

Та і свою назву місто змінювало п’ять разів: Єлісаветград, Зінов’євськ, Кірово, Кіровоград, і нарешті — Кропивницький.

Інформація про родове коріння з боку батька — поки що невідома. Знаємо, що Станіслав Сухоруков в роки Громадянської війни був начальником політичного управління в армії Будьонного. У травні 1921 року Перша кінна армія була розформована, але штаб армії працював ще до жовтня 1923 року. Доля військовика кидала Станіслава Сухорукова в різні міста. І ось 1922 року, в Єлісаветграді, в місцевому театрі він почув чудовий спів молодої дівчини. Молоді покохали один одного, побрались, і вже в Запоріжжі, 24 березня 1923 року, в родині народився первісток – дочка Галина, згодом – синок. Із свого дитинства Галя пам’ятає, що родина не бідувала, матір наполягла на тому, щоб в домівці стояв рояль, а у дітей була гувернантка – німкеня, яка вчила малюків грі на роялі. Отже, своє музичне обдарування Галині було де і на чому вдосконалювати. Вона ще тоді не здогадувалася, що співи стануть сенсом її життя, а коли усвідомила, то вивела для себе власну формулу: «Служити музиці, любити не себе в ній, але її в собі, пізнавати світ, свій талант, себе через щоденний впертий труд, орієнтуючись на вершини професіоналізму, а не на мінливий і не завжди справедливий успіх у публіки».

З віком, майже у 70 років, до Галини Станіславівни й прийшла потреба малювати, прийшла раптово. І до цього захоплення видатна співачка підійшла як і до співу — з усією серйозністю.

З свого дитинства Галина пам’ятає, що родинні стосунки не складалися, через деякий час батьки розлучилися, мама виховувала дітей самотужки, оскільки 1937 року батько підпав під маховик репресій і був розстріляний. Але батька вона пам’ятає як незвичайно цікаву людину: він міг розмовляти віршами, які, як горіх, сипалися з його рота. Галина Станіславівна гадає, що її власний син — в діда Станіслава. В нього є кілька збірок поезій, публікації в альманахах.

Середню школу Галина закінчувала в Харкові — матір працювала в дитячій комуні ім. Ф. Дзержинського, начальником якої був А. Макаренко в 1927–1935 рр. За спогадами Галини, А. Макаренко часто бував в гостях, приносив велику коробку цукерок для дітей, а матір, бабуся та дідусь з великим інтереси слухали оповіді видатного педагога. Антон Макаренко дружив з родиною Сухорукових, але Галина Станіславівна припускає, що він кохав маму. Але на той час він мав хвору на сухоти дружину, про яку піклувався. До ювілею Антона Семеновича мама написала статтю, яка зберігається в родинному архіві. Коли ж мама почула про смерть Макаренка, то вона довгий час дуже тяжко переживала. Ці харківські спогади у Галини – найяскравіші.

Після закінчення школи (з відзнакою) Галя Сухорукова вирішила здобувати вищу освіту в Харківському електротехнічному інституті, адже найулюбленішим шкільним предметом дівчини була фізика.

З початком Великої Вітчизняної війни з усією ріднею дівчина евакуювалась до Челябінська. Усі влаштувалися на роботу. Вона ж була вільна — технічного вишу в місті не було. Щоб не байдикувати, дівчина вступила до медичного інституту, встигла закінчити чотири курси. Але саме в евакуації вона почала співати. І початок її професійного становлення був дуже смішним. Приміщення Челябінського музичного училища забрали під шпиталь, тому викладачі й студенти, підшукуючи собі приміщення, знайшли напівпідвал житлового будинку, куди і переїхали. Галинина доля вперто вела дівчину до співу: адже музичне училище розмістилися …в будинку, де мешкали Сухорукови. Подруга дівчини вчилася співу, а Галя грала на фортепіано та підспівувала. Одного разу Галина з подругою співали дуетом, і одна викладачка, почувши чудовий голос Галини, порадила продовжити навчання у консерваторії — навчитися там співати професійно, адже майбутня лікарка має такий чудовий голос. І таким чином Галя стала студенткою і музичного училища. На фронт її не взяли – через анемію та цингу. Дівчина приїхала до Києва, вирішила спробувати вступити до консерваторії. Її прийняли, дали місце в гуртожитку. Зиму вона пережила страшну: пацюки вночі приходили до дівчат грітись. Навчалася Галина в класі Клари Ісаківни Брун (1876-1959), української оперної співачки (сопрано), заслуженого діяча мистецтв УРСР (1938). Педагог Галини навчалася співу у Віденській консерваторії (1894-1899), двічі удосконалювала свою майстерність в Італії (1903, 1913) у маестро Ч. Россі. Так сталося, що випуск 1951 року, де навчалася Галина, став останнім в житті в житті Клари Ісаківни. Справжній талант – він схожий на добре огранений дорогоцінний камінь: яким боком повернеш, таким і зблисне. Під час численних гастролей Клара Брун виступала не тільки як оперна, але і як камерна співачка, витончено виконуючи романси Франца Шуберта, Роберта Шумана, Йоганнеса Брамса, Ференца Ліста, Жоржа Бізе, Едварда Гріга, Олександра Даргомижського, Петра Чайковського, Олександра Бородіна, Модеста Мусоргського, Миколи Римського-Корсакова, Цезара Кюї, Антона Аренського, Антона Рубінштейна. Вокальна школа Клари Брун в майбутньому вплине на репертуар Галини Сухорукової.

Після закінчення консерваторії 28–річна дівчина Галина Сухорукова почала працювати в Київській філармонії (1951–1960). Концертмейстером в класі камерного співу протягом тривалого часу була піаністка Зоя Юхимівна Ліхтман (1919—2002). Вона викладала камерний спів у Національній музичній академії України в 1950-2001 рр., заснувала на кафедрі студентське наукове товариство та разом з Галиною проводила монографічні лекції–концерти з творів сучасних композиторів. Меморіальна дошка, присвячена З. Ліхтман, — зараз біля класу, в якому вона пропрацювала 51 рік.

Десять років творчої праці в Київській філармонії (нині — Національна філармонія України) пов’язані спільними виступами з такими найвідомішими співаками, як народний артист СРСР Іван Козловський (1900–1993), який віртуозно володів більшістю вокальних жанрів: оперні, камерні, народні твори, духовна музика, джаз, естрадні пісні; це і Всеволод Миколайович Аксьонов (1902—1960), майстер художнього слова, лауреат Сталінської премії 1948 року першого ступеня. Він став постановником і головним виконавцем композиції на основі драми Ібсена «Пер Гюнт» у супроводі музики Е. Гріга. Композиція мала шалений успіх.

Перший сольний концерт Галини Сухорукової пройшов 1955 року – в Колонному залі Київської філармонії. Чудову рецензії на концерт написав директор оперного театру.

Наступного року Галина посіла друге місце на Всесоюзному конкурсі вокалістів (перше місце тоді зайняв Георг Отс). А ще гастролювала як солістка з хором Г. Верьовки. Хор репрезентував українське мистецтво в містах СРСР, Румунії (1952, 1956), Польщі (1953), Фінляндії (1954), Бельгії та Люксембурзі (1958), Німеччини (1959) та інших країнах.

1957 року Галина успішно виступає у Чехословаччині, 1958 – у Прибалтиці, публіка якої їй дуже сподобалася: «Тонкі, виховані, знавці. Йшли, якщо попередньо була відома програма. Часто в залі були слухачі з клавірами».

Записи співу співачки блискуче прийняті художньою радою. Тільки на Київському радіо був записаний репертуар з 250 творів, який зберігається у музичному фонді Укртелерадіокомпанії, а ще – численні платівки фірми «Мелодія». Хоча в деяких ЗМІ пробігла інформація, що більша частина цих записів втрачена з технічних причин.

1959 року Галина Сухорукова виступає у Москві, в залі інституту ім. Гнесиних, в Жовтневому палаці (нині — Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України), в Малій залі консерваторії. Камерна програма – складна: Шуберт, Гріг, Чайковський, Рахманінов, Метнер, Малер, Лятошинский. В Ялті виступає разом з Кирилом Петровичем Кондрашиним (1914–1981), диригентом, народним артистом СРСР, який з 1956 року проводив активну гастрольну діяльність.

1960 року пройшла третя Декада українського мистецтва та літератури у Москві – як показ досягнень України в галузі мистецтва та літератури, як творчій звіт українських митців. Галина Сухорукова бере участь у вокальному співі, їй акомпанує український композитор Платон Майборода (1918–1989), в майбутньому – лауреат Державної (нині — Національної) премії ім. Т. Шевченка (1962), народний артист СРСР (1979). Тоді вона здобула звання заслуженої артистки УРСР, причому стала першою співачкою із званням в жанрі камерного співу.

Цього ж року вона вже перейшла працювати до Укрконцерту, оскільки вважала, що там більший простір для творчості, а з 1961 р. стала працювати в консерваторії, але концертну діяльність не покинула. Вона, як писав Ю. Мейтус, «ентузіаст камерного співу, першою познайомила киян з романсами Д. Кабалевського, Д. Шостаковича, М. Коваля, З. Левіної, А. Бабаджаняна. Багато хто з українських композиторів зобов’язаний співачці своєю популярністю і популярністю своїх творів. Романси Ю. Мейтуса, Г. Майбороди, П. Гайдамаки, М. Сільванського вперше прозвучали у виконанні Галини Сухорукової. Так, 1966 р. співачка виступала в концертах з Б. Лятошинським, і композитор спеціально для Галини Станіславівні оркестрував кілька своїх творів. Того ж року була завершена монументальна робота – цикл романсів Гуго Вольфа на слова Гейзе «Італійські пісні». Словенський композитор Гуго Вольф (1860-1903) жанру пісні надав експресивну виразність, що була унікальною у пізньо романтичній музиці. Художні твори відомого естета, німецького поета і письменника Пауля Гейзе (1830-1914), лауреата Нобелівської премії з літератури (1910) «за художність, ідеалізм, які він демонстрував упродовж усього свого довгого і продуктивного творчого шляху як ліричного поета, драматурга, романіста і автора відомих всьому світу новел», пройняті еротикою, прагненням до естетизації життя. Найцікавіше в нашій історії те, що після Сухорукової ніхто цей цикл більше не виконував.

Її прагнення в концертній діяльності проникнути в сутність композиторського задуму вело на стежки, якими ніхто не ходив, на відміну від битого шляху, який вів до гарантованого успіху у публіці.

З 1961 року Галина Станіславівна Сухорукова стає викладачем Київської консерваторії (нині — Національна музична академія України) (з 1977 р. – доцент, з 1985 р. – професор). На сцену співачка виходила до 60 років.

Її студенти завжди звертали увагу на прекрасне обличчя свого педагога, на якому завжди — вираз радісного умиротворення щасливої людини. Спокійна, не метушлива впевненість у неї – всередині,

Усі журналісти, яким пощастило спілкуватися з професором, відзначали, що розмову про себе Галина Станіславівна якось непомітно переводила на своїх учнів, на педагогіку, на вокальне мистецтво, на музику взагалі.

В кожній виставі потрібно шукати щось гарне, інакше можна перетворитися в жовчних критиканів; головна складова таланту – вроджена інтуїція; смисл педагогічної роботи – в умінні знайти потрібний саме для цієї людини напрям, підказати, підштовхнути до єдиного правильного рішення цієї миті, а це може стосуватися різних аспектів життя і творчості; багато уваги потрібно приділяти техніці звуку, технічній розкутості, знайти унікальність кожного студента, – ці та інші фрагменти педагогіки з досвіду роботи Галини Сухорукової призводять до того, що майже всі її студенти — це студенти з вихованим голосом, вихованим інтелектом, вихованим смаком, виховані актори.

Багато хто став професіоналом співу, зірками вітчизняного і світового вокального мистецтва.

Людмила Зюбіна – дипломант Міжнародного конкурсу в Більбао (Іспанія, 1994), виступала на одній сцені із світовою зіркою Віорікою Кортес (р. н. 1935), із знаменитою Долорою Зайк (н. 1952) – найкращим голосом в історії опери; Валерій Дворніков (н. 1960) – провідний педагог філії Петербурзької консерваторії в Петрозаводську, заслужений артист Республіки Карелія (1993); Ярослав Гнатюк (н. 1946) – заслужений артист УРСР (1990), живе в Канаді, гастролює у країнах Латинської Америки, Німеччині, Канаді; Валентин Пивоваров (н. 1948) – народний артист УРСР, лауреат конкурсу «Вердіївські голоси» в м. Буссето; Вікторія Маяфатова працює в Чехії, її ім’я занесене до європейського реєстру найкращих виконавиць партій Азучени, Кармен, Еболі, Даліли.

Дебют Тараса Штонди (н. 1966) на великій оперній сцені відбувся 1992 року, коли він був ще студентом у класі Галини Сухорукової. Тарас – абсолютний лідер за кількістю завойованих ним титулів на міжнародних конкурсах. У дні 130-річного шаляпінського ювілею саме Тараса Штонду як найкращого українського баса запросило Російське посольство для участі в урочистостях, присвячених видатному співаку.

Українська оперна співачка-сопрано, лауреат багатьох міжнародних конкурсів, зокрема Марії Каллас (Афіни), заслужена артистка України, солістка Національної філармонії України Валентина Матюшенко (н.1972) дуже добре відгукується про свого педагога: «Доленосною людиною у моїй творчості стала педагог Галина Сухорукова. Галина Станіславівна була унікальним педагогом і унікальною співачкою. У мене є її записи, і такого рівня камерного співу в Україні не було… І чи буде?!. У Галини Сухорукової я ніби народилася заново, почала оволодівати майстерністю. На цей час припадає моя участь у різноманітних конкурсах. Вершина моїх досягнень на той час — премія на конкурсі імені Марії Каллас в Афінах. Зворушливо було почути своє прізвище серед лауреатів, де сімдесят претендентів розраховували на три премії. Я тоді єдина отримала ще медаль за поєднання вокальної, музичної й акторської майстерності, так вразила журі тонким виконанням камерних творів. Навіть член журі – концертмейстер із лондонського театру «Ковент-гарден» – сказав, що Брамса ніхто краще не заспівав. Завдяки школі Галини Сухорукової співаю все!».

Про те, що Галина Станіславівна Сухорукова – педагог від Бога, свідчить такий факт. Одного разу один з фінських профспілок направив на вокальний факультет Київської консерваторії… муляра. Хлопець ані слова не знав російською, але твердо був впевнений, що хоче навчатися саме у Галини Сухорукової. Тепер на своїй батьківщини він знаменитий – Юха Суоміннен. Педагоги і студенти шуткують: Сухорукова і стовп навчить співати.

Своїм студентам Галина Станіславівна говорить золоті слова: «Не слухайте, чи вам кричать «браво» чи ні. Дешевий успіх у невибагливої публіки завжди за рахунок серйозного ставлення до музики, за рахунок професійного підходу до образу».

Пішла з консерваторії на відпочинок у 82 роки, пропрацювавши там 45 років. Померла Галина Станіславівна 2009 року.

(Т. Г. Пішванова)

Література про життя та діяльність:

Лисенко, І. Сухорукова Галина Станіславівна // Лисенко, І. Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ : Знання, 2011. – С. 530.

***

Каташинская, А. Жизнь Галины Сухоруковой: от физика к певице // Комсомольская правда в Украине. — 2015. — 24 марта (№ ?). — С. ?.

24.03 (або 24.04?!!)60 років від дня народження Олександра Івановича Варвашеніна (24.03.1963, м. Мелітополь — 27.08.1987, там само), старшого лейтенанта, командира взводу, учасника бойових дій в Афганістані.

Література про життя та діяльність:

Варвашенін Олександр Іванович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 23.

Евтушенко, Ю. М. Варвашенин Александр Иванович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 20.

25.03130 років від дня народження Феодосія (Федора) Юстиновича Щуся20 (25.03.1893, с. Великомихайлівка Олександрів. пов. Катеринослав. губ. (нині Покров. р-ну Дніпропетров. обл.) — 27.06.1921, с. Костянтинів. Краснокут. р-ну Харків. обл.), суспільного, політичного та військового діяча одного із відомих отаманів Української революції 1917-1921 рр.

30.03 — 80 років від дня народження Віктора Івановича Міхеєнка21 (30.03.1943), заслуженого тренера України з греко-римської боротьби.

31.03 — 75 років від дня народження Бориса Миколайовича Кочерги (31.03.1948, м. Шостка Сум. обл.), доктора історичних наук (1991), професора (1992). 1992-1997 рр. професор кафедри культурології та історії Мелітопольського державного педагогічного інституту. Пройшов шлях від асистента до проректора. Нині мешкає в Нью-Йорку (США).

Література про життя та діяльність:

Воровка, В. П. 31.03 — 70 років (1948) Борису Миколайовичу Кочерзі… // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 148-150.

Кочерга Борис Николаевич // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / редкол.: Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Харьков : Факт, 2004. – С. 167-168.

Квітень

01.04 — 80 років від дня народження Миколи Ілліча Кирданя[1] (01.04.1943, с. Покровське Дніпропетров. обл.), художника-монументаліста, графіка, члена ЗОНСХУ.

Література про життя та діяльність:

Латанський, С. В. Кирдань Микола Ілліч // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – Київ : [Поліграфкнига], 2013. – Т. 13 : Киї — Кок. — С. 35.

Кирдань Микола Ілліч // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки художників України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 63.

 

03.04 — 100 років від дня народження Василя Трохимовича Гриценка (03.04.1923, с. Володимирівка Межів. р-ну Дніпропетров. обл. — 30.06.1992, м. Запоріжжя), повного кавалера ордену Слави, почесного громадянина смт Новомиколаївка.

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Гриценко Василий Трофимович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 504-506.

Голдобин, А. И. Гриценко Василь Трохимович // Голдобин, А. И. Герои Запорожского края — полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 53-55.

Гриценко Василь Трохимович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – Т 22 (1) : Переможці. — С. 117.

***

Пішванова, Т. Ім’я йому — солдат / Тамара Пішванова // Вісті району. — 2015. — 15 жовт. (№ 22). — С. 6.

 

03.04 — 75 років від дня народження Юрія Павловича Буркута (03.04.1948, м. Токмак), балетмейстера, заслуженого працівника культури України (1988). З 1995 р. — головний балетмейстер Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині В. Магара), з 1996 р. — Запорізької обласної філармонії, з 2000 р. — викладач кафедри акторської майстерності Запорізького національного університету.

04.04 — 60 років від дня народження Ірини Петрівни Яковенко-Єременко (04.04.1963, с. Владівка Чернігів. р-ну (нині Чернігів. ОТГ Бердян. р-ну)), відповідального секретаря газети «Нива» (Чернігівка), члена Національної спілки журналістів України.

 

Ірина Петрівна Яковенко-Єременко народилася 4 квітня 1963 року в селі Владівка Чернігівського району (нині Чернігівської територіальної громади Бердянського району), де в 1980 році закінчила місцеву школу із золотою медаллю. У 1985 році з відзнакою закінчила Запорізький державний педагогічний інститут (нині ЗНУ) за спеціальністю «Англійська та німецька мови». Серед небагатьох проходила мовне стажування в Німецькій Демократичній Республіці.

В 1985-2016 рр. — учитель іноземної мови Владівської ЗОШ I-III ст. Учитель вищої категорії, учитель-методист, керівник районного методичного об’єднання вчителів іноземної мови. На волонтерських засадах працює гідом-перекладачем музею «Менонітська садиба» в с. Владівка. У 2008 році закінчила магістратуру Бердянського державного педагогічного університету і вступила до аспірантури цього вишу.

Своїм досвідом постійно ділилася з колегами України на сторінках журналу «Англійська мова та література», газети «English», має більше десяти публікацій. Наукові статті Ірини Петрівни з порівняльного літературознавства друкували у збірці наукових праць Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського та у міжвузівській збірці наукових праць Бердянського державного педагогічного університету.

Активна у громадському житті краю. Голова районної ради молодих вчителів (1986 – 1989), член районної організації Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, голова профкому школи і член райкому профспілки працівників освіти (1986-1990), активний член громадської організації «Громадський контроль у Чернігівському районі» (2014), учасниця Помаранчевої революції і Революції Гідності на теренах Запорізького краю, волонтер.

Ірина Петрівна зробила значний внесок у розвиток літератури рідного краю. Вона автор буклету «Mennonite Farmstead», редактор двох видань книги К. Д. Яковенко «Чарівна бабусина скринька», книг Миколи Єременка «Блаженні гнані за правду», «Військове духовенство на Півдні України (1737-1853 рр.)», «Солдати Перемоги» (Ч. 3), «Атакує Покришкін», «Край шляху Муравського…», книги Адама Андріюка та Миколи Єременка «Твердыня веры православной».

Перекладач іноземних текстів до книг «Край шляху Муравського…», «Українська Голгофа», «Рідний край», «Чернігівка моя», «Гомін століть» (В. Лях). Коректор монографії Миколи Єременка та Ігора Лимана «Військове духовенство на Півдні України (1737-1853 рр.)», книги Миколи Єременка «Солдати Перемоги» (Ч. 3).

Крім газети «Нива», матеріали Ірини Яковенко-Єременко опубліковані в газеті «МИГ», біобібліографічному довіднику «Дослідники історії Південної України», бібліографічному посібнику «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя» на 2020 та 2022 рік, «Енциклопедії сучасної України».

За успіхи в роботі, активну громадську позицію та патріотизм нагороджена «Медаллю Єдності», відзнакою журналістів – медаллю «За професійну працю», ювілейною медаллю «30 років Незалежності України», грамотами.

Після окупації Бердянського району, з квітня 2022 року, зважаючи на загрозу життю, виїхала з окупованої території. Тимчасово проживає і працює в м. Мехелен, Бельгія. На громадських засадах є адміном і редактором групи «Чернігівська районна газета “Нива”», є бійцем ідеологічно-культурного фронту, так як гостре і правдиве слово – це теж зброя. Учасниця фольклорного ансамблю «Червона калина», утвореного українками в місті Мехелен. Ансамбль уже відомий у Бельгії і гідно представляє українську культуру й державу Україна у Європі. Кошти, вилучені від реалізації квитків на концерти, ідуть на допомогу ЗСУ. Володіючи іноземними мовами, допомагає землякам у питаннях комунікації з органами влади та інших установ і організаій.

(М. М. Єременко)

 

Публікації:

Єременко, М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / М. Єременко, І. Яковенко-Єременко ; Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко ; ТОВ «Чернігівська газета „Нива”». – Запоріжжя : Просвіта, 2021. – 222 с. : іл. 

160 років (1862) від дня заснування с. Благодатне Широкоярського старостинського округу Чернігівської територіальної громади Бердянського району / І. П. Яковенко-Єременко // Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2022 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2021. – С. 583-584.

28.12 — 90 років від дня народження Катерини Демидівни Яковенко (28.12.1930, с. Яблунів Канів. р-ну Черкас. обл. — 31.12.2004, с. Владівка Чернігів. р-ну Запоріз. обл.), письменниці, педагога / І. П. Яковенко-Єременко // Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2019. – С. 437-439.

Єременко Микола Миколайович / Яковенко-Єременко, І. П. // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. – Київ : [б. в.], 2016. – Т. 2. – С. 178-182.

 

Редактор:

Твердыня веры православной : из истории Свято-Михайловского женского монастыря села Верхний Токмак / [авт.-сост.: А. Андрюк, Н. Еременко ; ред. И. П. Яковенко-Еременко]. – [Б. м. : б. и.], 2018. – 40 с. : ил.

Єременко, М. М. Чернігівка моя…. / Микола Єременко ; ред. І. П. Яковенко-Єременко. – [Чернігівка : Пенежко В. А., 2015]. – 48 с. : фото.

Яковенко, К. Д. Чарівна бабусина скринька / Катерина Яковенко ; [керівник проєкту М. М. Єременко, ред. І. П. Яковенко-Єременко]. – Вид. 2-ге, доп. – Запоріжжя : [б. в.], 2014. – 186 с. : іл.

Єременко, М. М. Військове духовенство на півдні України (1734-1853 рр.) : [монографія] / М. М. Єременко, І. І. Лиман ; Микола Єременко, Ігор Лиман ; Бердян. держ. пед. ун-т [та ін. ; ред. І. П. Яковенко-Єременко]. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2014. – 436 с. : табл.

Єременко, М. М. Солдати Перемоги : біографічні відомості про ветеранів Другої світової війни Чернігів. р-ну Запоріз. обл., які повернулися з фронтів і відбудовували народне господарство : до 75-річчя Другої світової війни. Ч. 3 / М. М. Єременко ; Микола Єременко ; [ред. І. П. Яковенко-Єременко]. – Чернігівка : [Пенежко В. А.], 2014. – 60 с. 

Єременко, М. Блаженні гнані за правду. Архімандрит Серафим (Тяпочкін), 1894-1982 : життєпис, спогади духовних чад, проповіді / Микола Єременко ; [ред. І. П. Яковенко-Єременко]. – Запоріжжя : Лана-принт, 2013. – 338 с. : іл.

Єременко, М. М. Атакує Покришкін / Микола Єременко ; [ред. І. П. Яковенко-Єременко]. – Чернігівка : [Пенежко В. А.], 2009. – 72 с. : іл. 

Єременко, М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігів. р-ну / Микола Єременко ; [ред. І. П. Яковенко-Єременко]. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл.

Яковенко, К. Д. Чарівна бабусина скринька / Катерина Яковенко ; [керівник проєкту М. М. Єременко, ред. І. П. Яковенко-Єременко]. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 156 с.

 

Укладач:

Микола Миколайович Єременко, кандидат історичних наук, письменник, краєзнавець, журналіст, волонтер, громадський лідер краю : рек. бібліогр. список / ТОВ «Чернігівська газета „Нива”» ; [склала І. Яковенко-Єременко]. – Чернігівка : Просвіта, 2021. – 32 с.

 

Перекладач використаної іноземної літератури:

Єременко, М. М. Рідний край / Микола Єременко ; [пер. Яковенко-Єременко І. П.]. – Токмак : Наше місто — Токмак, 2017. – 40 с. : іл.

Єременко, М. М.  Чернігівка моя…. / Микола Єременко ; [пер. І. П. Яковенко-Єременко]. – [Чернігівка : Пенежко В. А., 2015]. – 48 с. : фото.

Єременко, М. Welcome to Gnadenfeld to the Mennonite Farmstead / Буклет / Микола Єременко; [пер. Яковенко-Єременко І. П. ]. – Чернігівка: П. П. «Пенежко В. А.», 2008.

Українська Голгофа. 1921-1923 1932-1933 1946-1947 : (спогади очевидців, архівні документи та роздуми сучасника про три радянські голодомори) / авт.-упоряд. Єременко М. ; [пер. Яковенко-Єременко І. П.]. – Чернігівка : [Трибуна], 2008. – 156 с.

Єременко, М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігів. р-ну / Микола Єременко ; [пер. І. П. Яковенко-Єременко]. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл.

Лях, В. Гомін століть / Володимир Лях; [пер. Яковенко-Єременко І. П.]. – Владівка, 2004. – 378 с.

 

Література про життя та діяльність:

Ірина Петрівна Яковенко-Єременко // Єременко, М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / М. Єременко, І. Яковенко-Єременко ; Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко ; ТОВ «Чернігівська газета „Нива”». – Запоріжжя : Просвіта, 2021. – С. 218. 

 

06.04 — 70 років від дня народження Сергія Крстянтиновича Семендяєва[2] (06.04.1953, м. Бердянськ), графіка, карикатуриста.

 

Література про життя та діяльність:

Семендяев Сергей Константинович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. — С. 55.

Семендяєв Сергій Костянтинович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 132.

 

07.04 — 70 років від дня народження Миколи Миколайовича Іолопа (07.04.1953, м. Запоріжжя), художника і педагога.

 

Микола Миколайович Іолоп народився в місті Запоріжжя. Закінчив Дніпропетровське державне художнє училище (1972) та Миколаївську філію Київського университету культуру та мистецтв (2005).

Член Національної Спілки художників України (1977). Працював на Запорізькому художньо-виробничому комбінаті (1974-1999); викладач живопису, графіки та дизайну, Запорізького центру професійно-технічної освіти (2004). Голова Запорізької організації НСХУ (1993-1994).

Учасник обласних, республіканських та міжнародних виставок і пленерів. Персональні виставки – у Запоріжжі (1985) та у Донецькій області (2003).

Найвідоміші твори: «Стара брама» (1987), «Листя торішнє» (1987), «Пора осіння» (1988), «Понад Бугом» (1990), «Старий парк» (2000), «Бабин дім» (1989), «Кинбурнська коса» (1992), «Парк» (1997), «Над річкою Снов» (1998) , «Літо» (2000), «Перед дощем» (2002), «Садок Марії» (2003), «Вечоріє» (2004), «Дорога наліво», «Крим», «Турція» (2006), «Абхазія» (2007), «Мала Хортиця», «Суми» (2008). Твори зберігаються у Запорізькому обласному художньому музеї, Миколаївському обласному художньому музеї, у Бердянському художньому музеї імені І. Бродського та у приватних колекціях України, Європи та Америки.

Микола Іолоп жив із родиною на Зеленому Яру. “Там і зараз біля річки фазани бігають, а тоді природа буяла!”. Захоплювався футболом. Батько походив із села Біленьке, як казали – «білянський», 1927 року народження, мама 1925-го, із Запоріжжя.

Микола почав малювати із приятелем, другом дитинства. А до художньої школи поступив разом із двоюрідним братом Валерієм.

У школі навчався разом із Анатолієм Заярченком, Леонідом Кривопустом. Серед викладачів згадує Миколу Степановича Льолю, Анатолія Яковича Тарасова, директора школи Євгена Михайловича Мірошниченка – “добрий графік, аквареліст”, Івана Васильовича Василенка, який, як і родина Іолопів, походив із села Біленького Запорізької області.

Путь до живопису для нього розцвічений декількома яскравими моментами. Ось фрагмент спогадів: “Якось я потрапив на урок не до своєї групи. Малювали керамічний ковшик, і я взявся. Швиденько зробив малюнок, дивлюсь, фарби ніхто не виймає… І я малюю ковшик фіолетовим та синім, а він коричневий!… Продовжуємо роботу. Чую за спиною якусь розмову: «З цього хлопця буде толк». Це сказав Анатолій Якович, директор. Поруч були Іван Василенко і Микола Льоля. Покликали до себе, кажуть: «Займайся, займайся живописом, у тебе все вийде, молодець».

Це була чи не найперша похвала у художній школі. І ось із цього у мене почався живопис. Я з третього класу спокійно почав працювати кольором…”

Вчитись професії поїхав до Дніпропетровського художнього училища. Згадує: “Пощастило: підібрався хороший курс. Було дві групи. Хлопці із Західної України, цікаві. Галя Сапєгіна вчилась у паралельній групі. Ми робили акварелі у різних техніках… Та ж завзяті! Замість однієї роботи – шість-вісім! У групі Сапєгіної і малюнок, і живопис, і акварель викладав Всеволод Модестович Шпіганович. А у нас Іван Іванович Щедров, директор училища, він був скульптор”.

По закінчення училища Микола мав диплом відмінника, та вирішив піти до армії, хоча мав право і не служити.

Згадує: “Батько, коли я прийшов після служби в армії, облаштував мені майстерню. На другому поверсі, біля літньої кухні. Розчулив мене цим”.

Коли повернувся, Галина Сапєгіна привела його до спілки. Старші художники подивились на роботи, Станіслав Шинкаренко сказав: “Годиться”. З 1976 року місце роботи Миколи Іолопа – Запорізький художньо-виробничий комбінат.

Працював, малював, набирав виставки – треба було мати 12 для набуття членства у Спілці художників. Він мав 13 виставок і біля 20-ти його робіт були закуплені виставковим комітетом.

На той час Миколу Іолопа вже помітили у Києві. Його пейзажі та натюрморти з’являлись на виставках живопису. На всеукраїнській виставці 1978 року з чотирьох робіт були закуплені дві. Графіка давалась легко. Та він сказав собі: ти ж, хлопче, важкоатлет, а береш штангу легкої ваги – і давай рекорди ставити! І поставив хрест… на акварелі!

Взявся за олію. Під час підготовки до однієї з виставок у Києві, коли хлопці-запоріжці переносили роботи, почули, що хтось гукає. Віктор Заруба каже: “Толя, ану, йди сюди. Автора кличуть. Аплодують!”

Це була реакція на його роботи. І він знову згадав учнівство у художній школі. Як важливо вчасно похвалити! “Після цього я відчув, ніби після стрімкого бігу можу зупинитися та глибоко вдихнути. Все добре”.

І ще мав пару раз успіх, коли кричали: автора!

Подорожував. Виїжджав із друзями на пленери. Вмів ловити враження від мінливої природи та перекладати їх на полотно. Був випадок у Криму – сім етюдів написав за декілька годин!

Про свій викладацький досвід розповідає так: “Я вчився. Мене вчили. І тепер я вчу. Ділюсь досвідом. Я не зраджую класичним правилам. Якщо узагальнити: діти мають навчитися малювати правильно. Спочатку ти маєш знати! І тільки після того, як навчишся правильно, почнеш розуміти форму, можеш її змінювати, як хочеш. І тоді вона буде гармонійною.

А не так, как шуткував щодо неуків Сергій Рибницький: я так бачу. Тобто «не вмію правильно, але так вийшло, я так бачу». Тому, коли учні потрапляють до мене, вони пищать. А я пояснюю, що солодкого життя не обіцяв, тому що бути художником – це скажений труд.

Тож, малюйте. А я почну вас потроху непомітно змушувати працювати, тому що… лопатою легше вправлятися, ніж пензлем… Тут потрібно докладати мізки, навички, знання, вмінняЯк тримати олівець. Як його загострити. Знати, скільки позицій ти можеш мати. Коли працює плече? Коли кисть руки?

Як провести довгу лінію? Знати: потрібна не лінія, а напрямок. Поставити олівець, оком кинути туди, куди треба, провести лінію рукою. Опустити погляд вниз. Провести туди. І тоді матимете лінію і напрямок.

Кажу: діти, нас закінчені роботи не мають цікавити. Нас цікавить путь до них.

Вчу працювати обмеженою палітрою. На три барви: жовтий, синій, червоний”.

Микола Іолоп викладає у профтехучилищі. Колись його туди привів Борис Чудновський.

Деякий час Микола Іолоп працював у групі, яка нині називається «УС», а раніше мала назву «Прибужье». Створена у 1982 році Миколаївською організацією НСХУ. Мандрували Україною, багато їздили Миколаївщиною. Побували в Туреччині, на Кавказі. Микола, перебуваючи у кістяку групи, запрошував до участі друзів – Миколу Колядка, Анатолія Грабчілева.

Сподівався і у Запоріжжі організувати подібну групу. Та це був непростий 1993 рік, час його головування у запорізькому відділенні НСХУ. Потім цю ідею намагався реалізувати Леонід Кривопуст. Згодом Ірина Гресик започаткувала пленер «Хортиця крізь віки».

А ще Микола Іолоп бував в гостях у поета Миколи Степановича Вінграновського.

Давав інтерв’ю американському радіо…

І з Тетяною Ніловною Яблонською була історія.

Назвемо і ці історії аплодисментами.

Вона була керівником групи, коли Микола Іолоп написав ворота у Седнєві… Це дуже визначна брама, що веде до садиби Лізогубов. Шевченко ходив через цю браму. Він із Лизогубами мав добрі стосунки.

Ця робота нині у Запорізькому обласному художньому музеї… І вона на одна, є начерки та ескізи.

І виникла вона під час роботи у Сєднєві так.

“Йду на натуру. Несу великий холст та маленький холст. Призупинився із блокнотиком, замальовую. Поруч художники, і неподалік Яблонська йшла – із донькою Гаяне, та з Ірою, онукою…

І я стою, замальовую…

– А що ж ви намітили? Що будете робити? – питають.

– Ось, – відповідаю, – браму…

Яблонська й каже:

Ех, Миколо, Миколо. Скільки вже ці ворота писали, і хто тільки не писав…

Ну… хто б не малював, а я тут, із блокнотиком.

І я відтворив ці ворота, бо лишились самі прутики. І каркасів нема… та вони працюють! І навіси ще ті, старі, ковані. І конфігурація збереглась.

Я посидів годинки зо дві, відтворив малюнок решітки воріт – таким, якими ці ворота мають бути. І написав етюд. Відніс до майстерні.

Яблонська йшла на обід, мене зустріла й питає:

– Миколо, що у вас там із брамою? Написали? Хвастайтесь!

Я кажу:

– Тетяно Нилівно, там етюдик…

Покажіть-покажіть.

Зайшла вона до майстерні, я їй показав етюд

І вона каже, серьезно:

Миколо, давайте мінятися.

Продовжує:

– Я таких воріт ще не бачила.

А це у мене перший контакт, перша така зустріч із Яблонською була… І я показав ще роботи:

Ну, а ви хитрун! Таке намалювали

А мій етюд дещо розгонистий. Вона підказує, де треба композицію обрізати, коли переносити на великий холст… Я їй малюнки, фрагменти показав. Каже: “Ух ти! Молодець”.

Назвемо цю подію третіми аплодисментами у творчому житті Миколи Іолопа. А він продовжує:

“Взяв я великий холст. А мені попався не цілий, а зшитий посередині. І якраз до виставки діло йшло. І я написав цю браму. Яблонська поїхала трохи раніше, тобто перегляд робіт групи вона не робила.

Але ж там ще художники були серйозні, Захаров, знайомий Яблонської із Одеси, маріупольські художники. Заходять до майстерні: хочемо з тобою побалакати, ми заходили, мовляв, тебе не було… Тож показуй, що там є… Ну, я роботи показав.

Та ж, Миколо, ми хотіли з тобою поговорити. Тобі, Миколо, ще не дозволено. – Що не дозволено? – Ну… це тільки Михайло Врубель міг собі дозволити на зшитому холсті малювати, і роботу відразу до музею забирали… А у тебе зшитий холст, і ти його не продасиш…

А я… на виставку дав, робота пройшла. Яблонська із Гаяне запросили мене до себе у майстерню завітати. І роботу закупили!

Ще історія, 1993-1994 роки.

“Цікава група художників зібралась, інтернаціональна. У планах подорожей – Кінбурнська коса, Грушівка, Миколаїв… Приїхали україномовні та російськомовні американці. Ліза та Христина, українського походження, Алла Роджерс, російський філолог, донька журналіста Бєляєва. Її тато товаришував із Вінграновським. Я потім завдяки цьому знайомству і у Вінграновського побував.

Завдяки цим знайомствам роботи Миколи Іолопа мали успіх в Америці. А батько Алли приїздив згодом до Запоріжжя. “Ми сиділи у «Інтуристі» та розмовляли. І він каже: «Я записав тебе, якщо хочеш, зроблю матеріал для «Голосу Америки»» А я згодом, зустрічаюсь із київськими художниками з нашої групи, і дізнаюсь від них: «А ми тебе чули! Ми й не думали, Миколо, що ти так вправно балакаєш українською!”.

Микола Іолоп – учасник проекту «Запоріжжя – рідний край. Творчі дуети (журналіст плюс художник)», яка відбулась у березні 2014 року. Тоді серед 16-ти творчих пар два вірша до картин Миколи Іолопа «Стара брама» та «Вечоріє» написала секретар Запорізького відділення НСЖУ Валентина ман Манжура. «кружевная чугунная легкость ворот»,

«в легких сумерках потускнела/Теплых крыш киноварь»

У пейзажах та натюрмортах Микола Іолоп поетизує природу, а поети поетизують його твори. Його творчість поетизує саме життя.

(І. В. Атаманчук)

 

Твори:

Натюрморт : [іл.] / Микола Іолоп // Художники Запоріжжя : до 80-річчя Запорізької області : [альбом] / Запоріз. худож. музей ; [ідея проэкту І. А. Янкович]. – Запоріжжя : [Привоз Принт], 2019. – С. 48.

За селом ; Стара брама ; Сліпий дощ : [іл.] / Іолоп Микола // 60 років Запорізькій дитячій художній школі / Департамент культури і туризму Запоріз. міської ради. – [Б. м. : б. в., 2019]. – С. 52.

Ранок у місті ; Марьїн гай : [іл.] / Іолоп Микола // Запорізький пейзаж : мистецький проект : живопис, графіка, фотографія / Департамент культури, туризму, національностей і релігій ОДА, КУ «Запоріз. обл. худож. музей» ЗОР ; [ідея проєкту І. А. Янкович]. – [Запоріжжя : Привоз Принт], 2018. – С. 16.

Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки-2008» Шостий : [каталог] / Запоріз. організація Нац. спілки художників України ; ред. І. Гресик ; фото Б. Дворний. – Запоріжжя : [Привоз Принт, 2008]. – С. 38-39.

Мар’їна роща ; Вечоріє ; Дорога ліворуч : [іл.] / Іолоп М. М. // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – С. 70-71. 

Бузок ; Весняний сад ; Натюрморт з квітами ; Листопад ; Старе місто Херсонес ; Полудень : [іл.] / Микола Йолоп // Промис GALLERY : [альбом-каталог «Галерея Проміс»] : з зібрань картинної галереї концерну «Проміс» / [дизайн, макет. компютер. набір та ред. творч. групи С. О. Мозгового]. – Київ : [DiPoR, 1993]. – С. 22-25.

 

Література про життя та діяльність:

Латанський, С. В. Іолоп Микола Миколайович // Енциклопедія сучасної України / гол. редкол. : Дзюба І. М. [та ін.] / [НАН України, Наукове тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопедич. досліджень НАН України]. – Київ : [Поліграфкнига], 2011. – Т. 11 : Зор — Как. — С. 495.

Йолоп Микола Миколайович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки художників України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 59.

 

09.04 — 75 років від дня народження Андрія Івановича Чеберка (09.04.1948, с. Ульянівка (нині Ожерельне) Пологів. р-ну), генерального директора ТОВ «Дніпрокераміка», кандидата технічних наук, заслуженого працівника промисловості України (2013), почесного громадянина міста Пологи (2015), депутата Запорізької обласної ради.

 

Література про життя та діяльність:

Чеберко Андрій Іванович // Історичний щоденник Пологівського району, 1923-2018 / Відділ культури і туризму Пологів. райдержадмін. Запоріз. обл., КУ «Пологів. район. краєзнав. музей», Пологів. райради Запоріз. обл. ; [упоряд.: І. Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. – С. 109.

***

Керівник з ученим ступенем // Пологів. вісті. — 2011. — 13 січ. — С. 3. — (10 особистостей десятиліття).

 

19.0475 років (1948) Запорізькому обласному центру туризму і краєзнавства учнівської молоді[3].

27.04 – 60 років від дня народження Галини Петрівни Павлів[4](27.04.1963, с. Сваричів Рожнятів. ОТГ Калус. р-ну Івано-Франків. обл.), заслуженому майстру народної творчості України (2002), члену Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1993), голови Запорізького відділення Союзу українок «Роксолана».

 

Народилася Галина Павлів (у дівоцтві Котоус) у селі Сваричів Рожнятинського району Івано-Франківської області. Саме там, у старовинному та чудовому бойківському краї беруть початок витоки неперевершеного таланту дочки Карпатських гір. Звідти походить її родинне коріння, там на шляху до художньої майстерності дівчинка зробила свої перші кроки.

За словами Галини, саме мама — Софія Матвіївна Котоус — навчила її такого гострого відчуття краси і такої безмежної любові до України. Хист до малювання проявився у дівчинки в ранньому дитинстві: коли до рук дворічної малечі потрапляв олівець, він ставав чарівним і розлучитися з ним було неможливо навіть під час сну. А вже в три рочки вона розмальовувала різнобарвними квітками стіни в хаті, щоб було красиво і щоб мама потішилась.

До школи дівчинка пішла рано, у п’ять з половиною рочків, коли почала навчання старша на рік сестра Марійка, бо батькам було ні з ким залишити доньку. Задля того, щоб забезпечити необхідним та дати змогу розвиватися своїм дітям, матері доводилося одночасно працювати на декількох роботах. Під час навчання, звичайно, улюбленим уроком Галинки було малювання, але захопившись, вона навіть забувала, на якому уроці знаходилася.

Після закінчення восьмого класу Галя вступила до Івано-Франківського художнього училища на спеціальність «різьбяр по дереву», де готували майстрів художнього розпису. Під час навчання дівчина постійно брала участь в республіканських та всесоюзних виставках, її роботи відзначалися численними відзнаками та нагородами. Самовіддана любов до різьбярства і визначила подальший творчий шлях майстрині.

Після закінчення навчання Галина деякий час працювала у сувенірному відділенні меблевого цеху Брошнівського лісокомбінату на Івано-Франківщині різьбярем по дереву, а також художником підлакового розпису (новий метод — підлаковий розпис на чорному тлі виробів, що виготовлялися з пресованої тирси, запроваджений 1947 р.). Сувенірна продукція цього підприємства – бойківські сувеніри – була відома далеко за межами України та експортувалася до багатьох країн світу.

У 1987 р. Галина Павлів з чоловіком переїжджає до Запоріжжя: Степан був направлений після закінчення Івано-Франківського медінституту. Працювала на заводі «Сувенір» художником-експериментатором: освоїла, окрім дерева, роботу зі склом та створила серію цікавої м′якої  іграшки. Певний час працювала в Союзі художників України.

35 років назад Галина Павлів почала відтворювати традиційну етнографічну іграшку – забавку-лялечку. Ці іграшки в давні часи були у широкому вжитку серед козацьких дітлахів – калаталки та рохкальця, названі так через шарудіння насіння в середині. Адже робили їх з висушених декоративних грушоподібних гарбузів. Майстриня дуже любить працювати з гарбузиками, бо, за її словами, – то форма, яку створила сама природа, з ним гарно працювати, бо він не є штучний.

У 1994-1996 рр. Галина вступила до художньо-графічного факультету Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, куди була прийнята без вступних іспитів після того, як роботи молодої майстрині побачив ректор цього університету, причому, вже після закінчення набору.

Етнографічні ляльки Галини Павлів ставали окрасою численних виставок. Кожна лялька – це і вишуканий розпис найдрібніших деталей одягу, які відповідають певним історичним подіям та народним святам, і містить індивідуальний характер кожного персонажу. Найвідоміші з її ляльок — Князь Володимир, Княгиня Ольга, Ярослав Мудрий, Роксолана. Багато у колекції майстрині представників запорізьких козаків.

Такого вишуканого розпису найвищої якості, та ще й в мініатюрі, не лише в Україні, а навіть в світі, мабуть, ніхто не робить. Досконале володіння розписом дозволяє їй відтворювати у роботах не лише тонкі візерунки, а й фактуру тканини і матеріалу. Візерунки настільки тонкі, що їх важко роздивитися без лупи. Кожне личко персонажу досконало вимальоване, а найдрібніші елементи одягу виписані з неймовірною майстерністю. Бувало, тримаючи її ляльку в руках, людина казала, що це комп’ютерна графіка, бо не вірила, що така краса зроблена лише руками, пензлем та фарбою – без використання мікроскопа, без лупи, і навіть без окулярів.

Роботи Галини Павлів, за свідченням мистецтвознавців та істориків,  унікальні. Кожна нова робота художниці демонструє зростання її майстерності, філігранну техніку, вишуканий смак у доборі кольорів.

З 1998 року пані Галина зайнялася писанкарством — почала створювати дивовижні писанки і вкривати їх як традиційними, так і трипільськими орнаментами. Серія трипільських писанок особлива, бо майстриня дуже любить візерунки, які зображують рух сонця, солярні знаки, безконечник, зоране поле. Вона, як завжди, ці прадавні знаки й обереги творчо переосмислила, і тепер вони несуть в собі інформацію, яка поєднує сьогодення з далеким минулим. Кожна писанка неповторна, ексклюзивна, а виконання розпису, як завжди, досконале, найтонше та високопрофесійне. Писанки, разом з етнографічними ляльками, є справжньою візитівкою Галини Павлів. Вони, як справжній код нації, несуть зашифроване послання для нащадків з масою знань про наш народ і про свого талановитого творця.

Окрім надзвичайних творчих вмінь та гострого відчуття краси і таланту, Галина Павлів має щедру душу, з щирою та безмежною любов′ю до рідної України. Майстриня веде активне громадське життя — це і турбота про майбутнє України, і популяризація серед населення традицій та звичаїв української культури, і збереження спадщини наших предків. У Запоріжжі Галина Петрівна стала ініціатором проведення першого масштабного Великоднього свята з освяченням пасок на о. Хортиця у 1992 р. Тепер кожного Великодня на Козацькому колі традиційно відбувається освячення пасок – урочисто лунають дзвони, люди вітають один одного: «Христос Воскрес!» — «Воістину Воскрес». Але мало хто в нашому місті знає, що автором цієї традиції є народна майстриня Галина Павлів.

Багато обійшла можновладних кабінетів Галина Петрівна, щоб започаткувати святкування Різдва в концертному залі Запорізької обласної філармонії, на жаль, у 1993-у р. вдалося провести лише один чудовий різдвяний вечір. Але вона не відмовилась від ідеї широкого святкування великого свята: саме завдяки її невтомному ентузіазму та наполегливості у Запоріжжі почали проводити масові зимові гуляння.

Як голова Союзу українок Запоріжжя, Галина Павлів тісно співпрацювала з «Просвітою» та «Народним Рухом». Окрім просвітницької діяльності, вона займається поширенням національної ідеї, пробудженням патріотичної свідомості серед запоріжців. Саме вона стала одним з ініціаторів масштабного святкування Дня Незалежності в нашому місті. Щороку сотні городян, одягнені в святкові вишиванки, беруть в руки національну символіку і виходять на центральний проспект, щоб відсвяткувати День Незалежності в колі своїх однодумців.

Час від часу Галина Павлів разом зі своїм «великим селом» — колекцією етнографічних іграшок – мандрує рідною Україною. Той, хто побував на її виставках, лекціях, потримав у руках таке диво, не може залишитися байдужим, ніколи ні з чим не переплутає такі справжні витвори мистецтв.

У 1991 р. Галина Петрівна Павлів стала членом Національної спілки майстрів народного мистецтва. А 2002 р. став підсумком багаторічної плідної праці видатної майстрині – вона була удостоєна високого звання заслуженого майстра народної творчості України. Це дуже важливо для творчої людини,бо це ознака того, що твоя праця знайшла шлях до багатьох сердець, що твоя душа  має відголосок в душах інших людей.

Галина Павлів була учасницею різноманітних міжнародних фольклорних фестивалів, на виставках декоративно-ужиткового мистецтва не тільки в Україні, а й за кордоном. Унікальні етнографічні іграшки та писанки запорізької майстрині здобули визнання серед вітчизняних та закордонних поціновувачів народного мистецтва – багато робіт майстрині стали окрасою приватних колекцій.

(Г. М. Нагорна)

 

Література про життя та діяльність:

Латанський, С. В. Етнографічна іграшка Галини Павлів // Латанський, С. В. Україна — мати моя / Сергій Латанський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. – С. 66-69.

 

Інтернет-ресурси:

Павлів Галина Петрівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6779lang=ukr

 

28.04 – 50 років тому народився Олександр Васильович Старух (28.04.1973, м. Запоріжжя), український політик, голова ЗОДА (25.08.2008 — 18.03.2010, та з 18.12.2020).

 

Олександр Васильович Старух народився 28 квітня 1973 року в м. Запоріжжя. Навчався в Запорізькій середній школі № 15. У 1995 році закінчив Запорізький державний університет (нині – Запорізький національний університет) за спеціальністю «викладач історії».

Паралельно з навчанням в ЗНУ (грудень 1994 – березень 1995) працював молодшим науковим співробітником, а в березні-жовтні 1995 року – науковим співробітником Національного заповідника «Хортиця».

Під час навчання також займався громадською роботою: один з активних учасників громадсько-політичного руху «Молода Україна» та один з засновників партії «Реформи і порядок».

У листопаді 1995-го вступив на навчання в денну аспірантуру Запорізького державного університету, яку закінчив у серпні 1998-го , захистивши кандидатську дисертацію з новітньої історії України «Проблема держстатусу України в партійно-політичній боротьбі доби Центральної Ради» (науковий керівник – доктор історичних наук, професор Федір Турченко). Кандидат історичних наук, доцент.

Паралельно з навчанням розпочав роботу на різних посадах в Запорізькому державному університеті (за сумісництвом).

З 1997-го по 2004 рік у рідному виші пройшов шлях від наукового співробітника Інституту козацтва, старшого викладача до заступника декана історичного факультету з виховної роботи, доцента кафедри новітньої історії України.

Керівник Запорізької міської громадської організації «Південноукраїнське агентство соціальних технологій» (2000-2005). Випускник Української школи політичних студій. Активний учасник програм міжнародних обмінів. Зокрема, стажувався у Польщі (Варшавський університет) та Канаді (університет «Квінз», Онтаріо).

З вересня 2004-го до квітня 2005 року – докторант Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України.

З 2005-го по 2008 рік працював у Секретаріаті Президента України на посадах від головного консультанта – інспектора відділу, до керівника Головної служби регіональної політики Секретаріату Президента України Віктора Ющенка.

У травні 2008 року Указом Президента України призначений тимчасово виконуючим обов’язки голови Запорізької обласної державної адміністрації, а у вересні 2008 року – головою Запорізької обласної державної адміністрації. Працював до березня 2010 року.

Після відходу з посади голови обладміністрації Олександр Старух займався науковою та політичною діяльністю: з травня 2010-го по травень 2013 року – докторант Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Федоровича Кураса НАН України. З серпня 2013 року – голова Запорізької обласної організації політичної партії Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». Активний учасник Революції Гідності в м. Запоріжжі та м. Києві.

У 2015-2020 роках – депутат, керівник фракції у Запорізькій обласній раді.

18 грудня 2020 року Указом Президента України Володимира Зеленського призначений головою Запорізької обласної державної адміністрації.

З 24 лютого 2022 року – начальник Запорізької обласної військової адміністрації.

«Все, чим я займаюсь у житті, мені цікаво. До будь-якої справи має бути в першу чергу бажання.

Ми живемо у епоху змін, тому я вважаю, що зараз усі керівники – антикризові менеджери, а управління є управлінням кризою різного рівня і формату.

Уваги потребують і економіка, і політика, і культура, і освіта. Тому питання не лише в економіці, а й у тому, щоб життя людей було якісним. Бо цілісне життя – це вираз державної політики сталого розвитку як поєднання трьох складових: економіки, соціального простору (рівність, соціальна справедливість, зайнятість і таке інше) та екології.

Економіка і соціальна сфера мають працювати як єдиний узгоджений механізм, врівноважений цілями та завданнями.

А життя і самореалізація людини мають бути найбільшою метою, найважливішим завданням», – вважає Олександр Васильович Старух (з робочого матеріалу для журналу «Афіша», квітень 2021 року).

Одружений. Дружина – Марина, викладач історії. Разом виховали двох дітей.

(В. В. Марчук, Г. М. Нагорна, І. В. Атаманчук)

 

Наукові праці:

Соціально-демографічна ситуація в Україні та вибори до міських дум та установчих зборів (1917 — початок 1918 рр.) / О. В. Старух // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2001. — Вип. X. — C. 92-100.

Деякі проблеми формування та діяльності міського самоврядування в Україні за доби Центральної Ради / О. В. Старух // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 1999. — Вип. VIII. — C. 11-17.

Гасло федерації в теорії і практиці російських есерів в Україні (1917 — початок 1918 рр.) / О. В. Старух // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ / Запоріз. держ. ун-т ; [ред. кол. : А. В. Бойко, С. Р. Лях та ін.]. – Запоріжжя : Тандем-У, 1998. – Вип. 4. — С. 69-73.

Виступ полуботківців як відзеркалення суперечностей державотворчого процесу доби Центральної Ради / О. В. Старух // Придніпровський науковий вісник : історія та філософія : науковий журнал / гол. ред. Ф.Г. Турченко. – Дніпропетровськ : Наука і освіта, 1998. – С. 27-32. – Бібліогр.: 20 назв.

Генеза самостійницької ідеї наприкінці XIX — на початку 1917 року / О. В. Старух // Придніпровський науковий вісник : історія та філософія : науковий журнал / гол. ред. Ф. Г. Турченко. – Дніпропетровськ : Наука і освіта, 1998. – С. 42-48.

***

Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Запорізька область / [обл. редкол.: Старух О. В. та ін. ; наук.-ред. група: Турченко Ф. Г. (кер.), Ігнатуша О. М. (заст. кер.) та ін. ; відп. за вип. О. М. Лазутін ; Укр. ін-т національної пам’яті ; ЗОДА]. — [Запоріжжя : Дике Поле, 2008]. — 1080 с. : іл. — (Україна пам’ятає – світ визнає! 1932–1933. Голодомор – геноцид українського народу).

***

«Сучасна керівна робота — це управління кризою» / О. В. Старух ; інтерв’ю з головою ЗОДА вела І. Атаманчук ; Незалежність : 30 років очима видатних запорожців / Олександр Старух // Афіша. Запоріжжя. — 2021. — № 2. — С. 9-11, 22-23.

Ми всі відповідальні за долю держави, переконаний голова Запорізької обласної державної адміністрації / Олександр Старух // Голос України. — 2009. — 29 лип. (№ 139).

“Нужно заботиться о развитии здорового, всесторонне развитого человека” / [беседу с и. о. главы ЗОГА вела С. Фадеева] // Портмоне. — 2008. — 29 июля (№ 28). — С. 1, 6-7.

 

Література про життя та діяльність:

Старух Олександр Васильович // Золота книга Пошани Запорізької області. — Київ : [Четверта влада], 2021. — С. 6. — (До 30-річчя Незалежності України).

Шиханов, Р. Б. Старух Олександр Васильович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. – С. 170.

Второе пришествие : [губернатором обл. назначен А. Старух] // Позиция. — 2020. — 24 дек. (№ 43). — С. 4.

Олександр Старух на посаді голови облдержадміністрації окреслив пріоритети в роботі // Правда ЗП. — 2020. — 24-31 груд. (№ 50-51). — С. 2.

Логанов, Є. З турботою про людей та рідний край / Є. Логанов // Запоріз. правда. — 2009. — 22 січ. (№ 89). — С. 2.

Александр Старух утвержден в должности Запорожского губернатора // Надежда. — 2008. — 3 окт. (№ 40). — С. 2.

Василенко, Б. Новый губернатор прогнозирует стихийные бедствия : [программа действий губернатора] / Б. Василенко // Суббота плюс. — 2008. — 5 июня (№ 23). — С. 2.

Відтепер Старух — губернатор без в. о. // Запороз. Січ. — 2008. — 27 верес. (№ 185). — С. 2.

Логанов, Є. Про кризу, тепло в домівках, газифікацію і майбутнє міжрегіональне співробітництво з грузинським Кахеті : [брифінг провів голова ЗОДА О. Старух] /

Є. Логанов // Запоріз. правда. — 2008. — 6 листоп. (№ 166-167). — С. 2.

Кошиль, А. Старух — губернатор Запорожской области / А. Кошиль // Сегодня. — 2008. — 2 июня.

Марченко, А. Губернатор спустился с небес / А. Марченко // Правда… и ничего, кроме правды. — 2008. — 5 июня (№ 23). — С. 4.

Новим т. в. о. губернатора став Олександр Старух // Запороз. Січ. — 2008. — 3 черв.

(№ 105). — С. 2.

Старух Олександр Васильович : [біогр. довідка] // Ориентир. — 2008. — 6 июня (№ 21). — С. 38.

Таранчук, Я. Главой области стал А. Старух / Я. Таранчук // Комс. правда в Украине. — 2008 — 3 июня. — (№ 118).

Таранчук, Я. Запорожье получило полноценного губернатора / Я. Таранчук // Комс. правда. — 2008. — № 212.

Таранчук, Я. Запорожье получило полноценного губернатора / Я. Таранчук // Мрія. — 2008. — 20 окт. (№ 41). С. 3.

Тищенко, С. У нас новый «временный» губернатор / С. Тищенко // Портмоне. 2008. — 3 июня (№ 20). С. 3.

 

Інтернет-ресурси:

Шиханов, Р. Б. Старух Олександр Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=7145&lang=ukr

 

29.04100 років від дня народження Михайла Миколайовича Любименка (29.04.1923, с. Новоандріївка (нині Пологів. р-ну) — 27.07.2012, м. Подольськ Москов. обл.), полковника, учасника Другої світової війни, Героя Радянського Союзу

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В Любименко Михаил Николаевич // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 204-207.

 

30.04 (за іншими відомостями 15.05) 90 років від дня народження Семена Ісааковича Полонського (30.04.1933, м. Черкаси, заслуженого тренера УРСР (1976). Підготував олімпійських чемпіонів С. Г. Кушнірюка, Ю. В. Лагутіна, О. Г. Рєзанова, О. М. Шипенка;

 

Література про життя та діяльність:

Семен Исаакович (Иванович) Полонский // Запорожский гандбол: годы. события, личности / [Михайлик П. А., Лобанов В. Е., Копелиович А. Б.]. — Запорожье : Просвіта, 2018. — Т. 1 : Мужской гандбол. — С. 219-224.

Полонський Семен Ісаакович // Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В. М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. – Київ : [Олімп. літ.], 2005. – С. 291.

 

Цього місяця виповнюється:

 

30 років тому (1993) постановою Кабінету Міністрів України острів Хортиця набув статусу Національного заповідника.

 

Травень

06.05125 років від дня народження Олександри Павлівни Грядунової (06.05.1898, м. Бердянськ — 07.10.1974, м. Київ), української майстрині художнього керамічного розпису.

 

Література про життя та діяльність:

Клименко, О. О. Грядунова Олександра Павлівна // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наукове тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопедичних досліджень НАН України ; голов. ред. кол.: І. М. Дзюба (співгол.) [та ін.]. – Київ : Поліграфкнига, 2006. – Т. 6 : Го — Гю. — С. 567.

Грядунова Олександра Павлівна // Мистецтво України : біографічний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. – Київ : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – С. 183.

***

Клименко, О. Виставка київських керамістів : [в т. ч. про О. П. Грядунову] / О. Клименко, Н. Мішутіна // Образотворче мистецтво. — 1984. — № 4.

 

06.0570 років від дня народження Лілії Іванівни Бережненко[5] (06.05.1953, м. Запоріжжя), художниці декоративно-ужиткового мистецтва.

 

Література про життя та діяльність:

Бережненко Лілія Іванівна // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки художників України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 12.

 

08.05 — 140 років від дня народження Афанасія Осиповича Фірсова[6] (08.05 (25.04 за старим стилем), м. Бердянськ — 10.12.1937 (за іншими відомостями 04.03.1942)), інженера-конструктора, 1931-1936 рр. — очолював КБ машинобудування Харківського паровозоремонтного заводу ім. Комінтерну (нині ДП «Харківський завод ім. В. О. Малишева»).

 

Література про життя та діяльність:

Фирсов Афанасий Осипович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. — С. 459-461.

Денисов, Е. С. Верим, бердянцы увековечат его имя // Денисов, Е. С. По волнам былых времен : краеведческие очерки / Е. С. Денисов, А. Ф. Киосев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. – С. 130-133.

 

10.05 100 років від дня народження Івана Тимофійовича Дайдоєва[7] (10.05.1923, с. Думінічі Калуз. обл., РФ — 18.10.2008, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу (1943).

 

Література про життя та діяльність:

Гнедашев, В. Н. Дайдоев Иван Тимофеевич // Гнедашев, В. Н.  Цену войны спросите у солдата / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2020. – Кн. 2. — С. 318-332. – 75 лет Великой Победы.

Варяник, О. В. Дайдоев Иван Тимофеевич // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 333-336.

 

17.05 — 60 років від дня народження Олександра Андрійовича Бренгача (17.05.1963, с. Вільшанка, нині смт Кіровоград. обл.), валторніста, заслуженого артиста України (1998), артиста академічного симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії.

 

Література про життя та діяльність:

[Олександр Бренгач (валторна)] // Запорізька обласна філармонія. 80 років. – [Запоріжжя? : б. в.], 2019. – С. 12.

[Олександр Бренгач (валторна)] // Беженарь, О. Історія Запорізької обласної філармонії (1939-2017 рр.) / О. Беженарь, Д. Школенко ; Ольга Беженарь, Дар’я Школенко ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького [та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2017. – С. 68. – (Старожитності Південної України ; вип. 33).

Пригаро, М. В. Бренгач Олександр Андрійович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка [та ін.]. – Київ : [Поліграфкнига], 2004. – Т. 3 : Біо — Бя. — С. 442.

 

Інтернет-ресурс:

Бренгач Олександр Андрійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5433&lang=ukr

 

19.05 — 75 років від дня народження Віталія Павловича Пилипенка (19.05.1948, м. Львів — 21.07.2021, м. Запоріжжя), українського художника, члена Спілки дизайнерів України. Засновник сучасного козацького українського напрямку в мистецтві. Головний художник свята 500-річчя запорозького козацтва. Автор герба і прапора Запорізької області[8]. За його ескізами також створено нагрудний знак “Почесний громадянин міста Запоріжжя”, герб міста Гуляйполя та ін.

 

Роботи В. П. Пилипенка:

Карта російсько-турецьких війн XVIII століття / авт.-уклад. Ольга Чайка, худож. Віталій Пилипенко ; Запоріз. обл. краєзнав. музей. – Запоріжжя : б. в., 2021. – 1 л. : іл.

Карта національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-1657 років / авт.-уклад. Ольга Чайка, худож. В. Пилипенко ; Запоріз. обл. краєзнав. музей. – Запоріжжя : б. в., 2019. – 1 л. : іл.

Карта етнічного складу населення Запорізького краю кінця 18 ст. — І-ї половини 19 ст. / авт.-уклад. Ольга Чайка, худож. Віталій Пилипенко ; Запоріз. обл. краєзнав. музей. – Запоріжжя : б. в., 2016. – 1 л. : іл.

Карта морських походів запорожців / авт.-уклад. Ольга Чайка, худож. В. Пилипенко ; Запоріз. обл. краєзнав. музей. – Запоріжжя : б. в., 2008. – 1 л. : іл.

Карта земель війська Запорозького / авт.-уклад. Ольга Чайка, худож. В. Пилипенко ; Запоріз. обл. краєзнав. музей. – Запоріжжя : б. в., 2008. – 1 л. : іл.

 

Література про життя та діяльність:

Чуприна, Г. Віталій Пилипенко — митець, закоханий у старовину / Ганна Чуприна // МИГ. — 2021. — 5 авг. (№ 31). — С. 8, 21.

Вічна пам’ять творцю запорізького герба // МИГ. — 2021. — 29 июля (№ 30). — С. 27.

 

22.05100 років від дня заснування Мелітопольської міськрайонної газети «Новий день».

23.05 — 100 років від дня народження Миколи Олександровича Пашканіса (23.05.1923, с. Миронівка Саратов. обл., РФ — 10.05.1978, м. Запоріжжя), запорізького художника;

27.05 — 80 років від дня народження Олексія Семеновича Мурача[9] (27.05.1943, м. Запоріжжя — 13.09.1973, там само), запорізького поета, журналіста.
28.05 — 60 років від дня народження Ігора Миколайовича Дашенка (28.05.1963, м. Запоріжжя — 27.08.1982, там само), учасника бойових дій в Афганістані, сержанта.

Література про життя та діяльність:

Дашенко Ігор Миколайович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 33.

Евтушенко, Ю. М. Дашенко Игорь Николаевич // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 28.

 

29.05180 років від дня заснування с. Різдвянка[10] (нині Новомиколаївської ОТГ Запорізького району).

30.05 — 150 років від дня народження Костянтина Максимовича Зіньківського (30.05.1873, м. Бердянськ — 28.03.1959, там само), українського поета, педагога, першого перекладача поеми «Слово о полку Ігоревім» українською мовою.

Література про життя та діяльність:

Зинькивский Константин Максимович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. — С. 584-585.

Тишаков, Н. И. Земляки-Зинькивские // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2 т. / Центральная литературно-творческая общественная организация «Бердянск литературный» ; [лит. ред. Р. Чабан, Л. Тесленко]. – Мелитополь : ИД МГТ, 2013. – Т. 2. — С. 362.

Моісеєнко, Н. І. Зіньківський Костянтин Максимович / Н. І. Моісеєнко, Л. Ф. Ноздріна // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопедич. досліджень НАН України. – Київ : [Поліграфкнига], 2010. – Т. 10 : З — Зор. — С. 605.

Могила Зінківського К. М. // Культурна спадщина Бердянська : довідник нерухомих пам’яток історії, культури та інших об’єктів культурної спадщини, розташованих у місті Бердянську / Відділ культури виконком Бердянської міськради ; [упоряд., автор тексту : Лариса Бучна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. – С. 9.

 

31.05 800 років тому (1223) відбулася битва на р. Калка[11].

 

Література:

Ельников, М. В. Политическая история кочевого населения периода Золотой Орды (вторая половина XIII – первая половина XV в.) : [в т. ч. о битве на Калке] // Ельников, М. В.  Кочевники Украины / М. В. Ельников, В. Ю. Мурзин. – Изд., 2-е. – Киев : Вид. Олег Філюк, 2016. – С. 228-262.

Тарасенко, Е. Н. Битва на Калке // Тарасенко, Е. Н. Окрестности Розовки до монгольского нашествия : исторический очерк / Е. Н. Тарасенко. – Мариуполь : [СВБ-ЛЮКС], 2012. – С. 119-167.

Битва на Калке 1223 г.: было ли монголо-татарское иго? // Сто великих загадок истории Украины / [авт. : Е. А. Попельницкая и др.]. – Киев : АРИЙ, 2010. – С. 126-130. – (Сто великих).

Котляр, М. Ф. Калка, битва на річці 1223 // Енциклопедія історії України / ред. рада: В. М. Литвин (голова) [та ін.] ; редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін. ; НАН України, Ін-т історії України]. – Київ : Наук. думка, 2007. – Т. 4 : Ка — Ком. — С. 38.

Толочко, П. П. Монголо-татары и Русь // Толочко, П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь / П. П. Толочко. – Киев : Абрис, 1999. – С. 130-157.

Шевчук, С. Битва на Калці і наш край // Шевчук, С. Край кам’яних могил : наш край з найдавніших часів до початку ХХ ст. : посібник для вчителів історії Куйбиш. р-ну Запоріз. області / Сергій Шевчук. – Київ : АВГуСТ, 1999. – С. 25-30.

Плетнева, С. А. Половцы] / С. А. Плетнева ; отв. ред. Б. А. Рыбаков ; АН СССР. – Москва : Наука, 1990. – 206 с. : ил.

Кудряшов, К. В. Половецкая степь : очерки исторической географии / К. В. Кудряшов. – Москва : Огиз : Географгиз, 1948. – 164 с. : ил., к. – (Записки Всесоюзного географического общества. Новая серия. ; т. 2).

 

Цього місяця виповнюється:

 

120 років (1903) від дня заснування в м. Олександрівську (Запоріжжя) школи-хутора глухонімих[12].

 

Література:

Шевченко, В. М. Розвиток освітніх закладів : [в т. ч. про школу-хутір глухонімих] // Шевченко, В. М. Польський дворянин Фелікс Мовчановський: життя та діяльність : [монографія] / Володимир Шевченко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – С. 115-124.

Князьков, Ю. П. Училище-хутір глухонімих // Князьков, Ю. П. Історія шкіл міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. нац. ун-т [та ін.]. – Київ : [б. в.], 2012. – С. 104-106.

Училище глухонемых [в г. Александровске : фото] // Северная Таврия на почтовых открытках ХХ века / [рук. проекта В. И. Резник]. – Киев : КВИЦ, 2010. – С. 51-53.

Шевченко, В. М. Олександрівське (Запорізьке) училище-хутір глухонімих // Шевченко, В. М. Виникнення і розвиток в Україні спеціальних шкіл для глухонімих у другій половині XIX — початку XX століття : монографія / В. М. Шевченко ; Ін-т спец. педагогіки НАПН України. – Київ : [ЛІТО], 2010. – С. 145-171.

Шиханов, Р. Б. Заселення та розвиток східної частини м. Олександрівська (1775-1920 рр.) : [в т. ч. про школу-хутір глухонімих] // Шиханов, Р. Б. Шевченківський район міста Запоріжжя (1962-2007 роки) : становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Б. Шиханов. – Запоріжжя : Мотор Січ, 2008. – С. 8-11.

***

Атаманчук, И. «Ты оставалась человеком» : [о деятельности Попечительства государыни императрицы Марии Федоровны и открытии в Александровске школы-хутора глухонемых] / Инесса Атаманчук // Art of LIFE. — 2012. — № 1. — С. 32-34.

Козыряцкая, С. И. Деятельность училища-хутора глухонемых в городе Александровске в начале ХХ века // Музейний вісник. — 2007. — Вип. 7. — С. 97-111.

Кузьменко, Н. Любимое детище мэра / Наталья Кузьменко // Индустр. Запорожье. — 2003. — 28 окт. — С. 6.

Кульбіда, С. З нагоди славного ювілею Запорізької школи для глухих / Світлана Кульбіда // Дефектологія. — 2003. — № 4. — С. 51-52.

Пуха, І. Ревізія по-царськи / Іван Пуха // Комсомолець Запоріжжя. — 1970. — 6 серп.

Горлов, Л. НА Чарівному // Запоріз. правда. — 1963. — 25 серп.

 

  • Червень
  • 06 — 100 років від дня народження Михайла Рафаїловича Ласкова[13] (03.06.1923, м. Токмак — 19.07.2002, м. Запоріжжя), запорізького письменника.

На планету я послан Богом

Пламень трепетный зажигать

М. Ласков

Михайло Рафаїлович Ласков народився 3 червня 1923 року в м. Токмак Запорізької області. Батько — Рафаїл Михайлович був фотографом. Мати — Аїда Лазарівна Березна закінчила Бердянську жіночу гімназію. Згодом родина переїхала до м. Мелітополя, де майбутній письменник розпочав навчання в середній школі № 7. Перші вірші написав у шостому класі, іноді показував їх друзям, як твори невідомого автора.

Безтурботне дитинство закінчилося з початком Другої світової війни, яка розпочалася одночасно із закінченням школи. Разом з однокласниками Михайло пішов до військового комісаріату, щоб піти разом з ними на фронт, але йому відмовили, у нього була хронічна хвороба серця.

Ворог швидко наступав, довелося евакуюватися. Пунктом призначення став Узбекистан. Трудову біографію розпочав у м. Гулістан. Там і розпочався його шлях у журналістику.18-річним юнаком він став співробітником обласного радіомовлення. Перші записи у трудовій книжці: відповідальний редактор Мирзачульської редакції радіомовлення Узбецької РСР, літературний працівник редакцій обласних газет.

Досвіду журналістської роботи не було, тому виконувати завдання керівництва було складно. Завдяки його наполегливості , та допомозі нових друзів, зі своїми обов’язками він справився і через декілька місяців став відповідальним редактором обласного радіомовлення.

Гулістанський період був надзвичайно важливим для М. Ласкова. Саме в цей період відбулося становлення його як журналіста. Специфіка роботи на радіо дала йому можливість ближче познайомитися з життям, побутом, звичаями різних верств. міського і сільського населення. Він готував для радіо репортажі про воєнні події, допомогу фронту, хроніку господарського, спортивного, культурного життя, статті, фейлетони. Зустрічі з цікавими людьми стали сюжетами його творів у майбутньому.

Весь цей час Михайло Рафаїлович мріяв про повернення в Україну. Нарешті в серпні 1945 р. його бажання здійснилося. Повернувся майбутній письменник до м. Запоріжжя, де продовжив журналістський шлях.. 27 серпня 1945 року розпочав роботу в редакції газети «Большевик Запорожья», в якій 16 грудня опублікував свій перший вірш «Демобілізованому». Три роки він був літературним працівником відділу культури цієї газети.

М. Ласков не лише редагував вірші читачів, з яких компонував літературну сторінку, а й сам писав поетичні твори. Потім працював в газетах «Запорізька правда», «Верже». В 1958-1960 роках очолював відділ учнівської молоді в обласній газеті «Комсомолець Запоріжжя». Його матеріали на теми освіти й виховання молоді регулярно друкувалися на сторінках газети.

В 1952 році закінчив Запорізький педагогічний інститут. На протязі десяти років друкував свої вірші в обласних та республіканських періодичних виданнях, в «Літературній газеті», журналах «Смена», «Радуга», «Перець», альманасі «Вогні Запоріжжя» та ін. Їх тепло зустрічали читачі, на них звертали увагу відомі письменники. Тепло відгукнулися про його творчість М. Рильський, В. Сосюра, С. Скляренко, М. Бажан, Л. Первомайський,

Л. Вишеславський та ін.

Михайло Ласков писав про любов до природи, до всього що оточує людину на нашій прекрасній планеті Земля, про те, що його хвилювало, чим хотів поділитися зі своїми читачами. Він любить країну, в якій народився, разом з якою долав труднощі і святкував перемоги. Ця тема звучить у його поезії, зокрема (“За океан, в Германию, в Израиль”):

 

Обличья пропадают дорогие,

И мне б за ними, только — не смогу:

Я все равно умру от ностальгии

На том обетованном берегу.

 

В 1956 р. він видає першу збірку поетичних творів «Родные огни» , потім дитячу книгу «Ручеек» (1956), «Красная гвоздика» (1963), «Незакатная весна» (1974) та ін. В його творчості значне місце займає тема Запорізького краю: післявоєнна відбудова міста Запоріжжя в яке він закохався, промислового комплексу, Дніпрогесу. У вірші «У Днепра я вновь стою один…» є такі рядки ::

 

Я сроднился с городом моим,

Очень древним, очень молодым.

Знаю биографии людей,

Шумных улиц, звонких площадей.

Города другие хороши,

Этот город — часть моей души.

 

Багато уваги приділяє автор культурному життю міста, пише рецензії на концерти, театральні вистави, на нові книги запорізьких письменників.

Писав Михайло Ласков і прозові твори : «Справжній друг», (1960), «Життя дається раз» (1962), «Старт “Запорожця”» (1962), «Тече річка Жилінка» (1965), «Футбол как первая любовь» та ін.

Тема війни була для нього болючою раною. Він вважав що ми в боргу перед людьми, які ціною свого життя , кожен на своєму місці наближали Перемогу . Він одним з перших, працюючи в архівах, вивчаючи документи, зустрічаючись з свідками тих подій, повернув добре ім’я керівникові підпільної групи, яка діяла на територій заводу «Запоріжсталь», М. Г. Гончару, який з своїми товаришами — підпільниками, прикриваючись посадою начальника поліції комбінату, робив все можливе, щоб ворог не отримував запорізьку сталь. Учасники групи, зраджені провокатором, не дожили до звільнення Запоріжжя лише десять днів. Їх керівник М. Г. Гончар був об’явлений ворогом народу. Ці події знайшли своє відображення в повісті М. Ласкова «Повесть о вечном огне» (1963). За його ініціативи на території комбінату було встановлено пам’ятник героям-підпільникам.

Багато поетичних творів Михайло Ласков присвятив відомим людям Так у вірші «Хортицький ранок» він розповів про перебування Т. Г. Шевченка на острові Хортиця, а у вірші «Котляревському» — про роль письменника у визволенні актора Щепкіна з кріпацької неволі. «Серце Шопена» — про перевезення праху польського композитора на Батьківщину.

Червоною ниткою через творчість письменника проходить тема любові, про що писав член Національної спілки письменників України Ігор Купріянов у своєму нарисі «Одержимый любовью». Його твори наповнені енергією люблячого серця, він вважає, що всіх може врятувати лише любов.

Письменник брав активну участь у громадському житті, у вихованні молодих літераторів. Багато років очолював літературні студії на заводах «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь», був наставником для молодих початківців, допомагав їм знайти своє місце в літературному житті Запоріжжя. Всього друком вийшло більше 20 поетичних та прозових творів автора. Після його смерті, в 2003 році родина Михайла Рафаїловича видала книгу «Моя последняя любовь», а 2018 року — «Этот город — часть моей души».

Михайло Рафаїлович Ласков — член Національної спілки письменників України (1970), лауреат літературної премії ім. М. Ушакова (1995) та обласної літературної премії ім. В. Лісняка (1994).

Пішов у Вічність 19 липня 2002 року. Похований на Осипенківському кладовищі

м. Запоріжжя.

(Н. М. Ласкова)

 

Окремі видання творів:

Поезії:

Этот город — часть моей души : стихотворения / М. Ласков ; Михаил Ласков. – Запорожье : [б. и.], 2018. – 368 с. 

Моя последняя любовь : лирика / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков. – Запорожье : Просвіта, 2003. – 220 с. : фото.

Любовь и боль : избранное / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков. – Запорожье : Хортица, 1998. – 80 с.

Явление чуда : лирика / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков. – Запорожье : Хортиця, 1998. – 20 с.

Стихи о любви / М. Р. Ласков; Михаил Ласков. – Запорожье : Хортиця, 1995. – 48 с.

Если женщина любит : интимная лирика / М. Ласков ; Михаил Ласков. – [Запорожье] : Спонсор — футбольный клуб «Металлург», 1993. – 64 с.

Притяжение Земли : лирика, поэма / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков. –Днепропетровск : Проминь, 1988. – 61, [1] с.

Памятные годы : стихи / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – 72 с.

Несгорающие звезды : стихотворения и поэмы / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков. – Київ : Дніпро, 1983. – 144 с.

Зоревая вахта : стихи / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков ; [худож. В. М. Бакланов]. – Днепропетровск : Промінь, 1978. – 63 с.

Незакатная весна : стихи / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков. – Днепропетровск : Промінь, 1974. – 74, [5] с.

Красная гвоздика : лирика / М. Р. Ласков ; [предисл. Л. Вышеславского]. – [Днепропетровск] : Промінь, [1969]. – 76 с.

Родные огни : стихи / М. Ласков. – Запорожье : Запорож. обл. изд-во, 1956. – 38 с.

 

Публікації у збірках:

«Поэт поверяет бумаге…» ; Порыв ; «Как меняется женщина…» ; Закономерность ; «А можно ли жить не любя?…» ; Родство ; У нового моря ; Синева ; «Вы прощайте, друзья закадычные…» ; Хортицкое утро ; «Женщина — друг… А возможно ли это?…» ; «Дни рожденья, пасмурные дни…» ; «В промельке мгновенном звездопада…» ; «Девишники, мальчишники…» ; «Жизнь свою перелистал…» ; «И настроенья перепады…» ; «Разбудит далёкий во сне гам…» ; «Болят утомлённые мысли…» ; «А время моё до сих пор не пришло…» : [стихи] / Михайло Ласков // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. : Зайдлер Н. В., Гончаренко О. М. ; за заг. ред. Бабакової О. В.]. – 2-ге вид. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2010. – С. 151-161.

Порыв ; Богатство ; После дуэли ; Родство ; Сердце ; Закономерность ; Синева ; Хортицкое утро : [стихи] / Михаил Ласков // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд. : Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – С. 38-41.

 

Прозові твори:

Футбол как первая любовь : повесть-версия о Геннадии Жиздике / М. Р. Ласков. – Днепропетровск : Пороги, 1992. – 60 с.

Яркий свет : повести, рассказы / М. Р. Ласков ; Михаил Ласков ; [худож. А. Деревянко]. – Днепропетровск : Промінь, 1981. – 176 с.

Повесть о вечном огне / М. Р. Ласков ; [ил.: А. М. Талеев]. – 2-е изд. – Днепропетровск : Промінь, 1965. – 138 с. : ил.

Повесть о вечном огне / М. Р. Ласков. – Киев : Держлітвидав України, 1963. – 104 с.

Старт «Запорожця» : нарис / М. Р. Ласков. – Київ : Держлітвидав, 1962. – 48 с.

Справжній друг : невигадані розповіді з життя міліції / М. Р. Ласков. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1960. – 80 с.

 

Література про життя та діяльність:

Куприянов, И. Одержимый любовью : очерк жизни и творчества М. Ласкова /

И. Т. Куприянов. – Запорожье : Хортиця, 1997. – 19 с.

***

Купріянов, І. Т. Ласков Михайло Рафаїлович // Енциклопедія сучасної України / редкол. І. М. Дзюба (співголова) [та ін. ; НАН України, Наук. тов-во ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України]. – Київ : [Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України], 2016. – Т. 16 : Куз — Лев. — С. 557.

Ребро, П. П. Волнение — удел поэта // Ребро, П. П. Вибрані твори / Петро Ребро. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – Т. 8 : Літературно-критичні статті, рецензії, інтерв’ю. – С. 376-380.

Клименко, М. Ласков Михайло Рафаїлович / Микола Клименко // Пером і словом.  2-ге вид., перероб. і доп. — Запоріжжя, 2010. — С. 116.

Михаил Ласков // Література рідного краю : (навч.-метод. посібник) / упоряд. Г. Р. Корицька. – 2-ге вид. – Запоріжжя : Просвіта, 2005. – С. 15-16.

Клименко, М. Ласков Михайло Рафаїлович / Микола Клименко // Вони слави не шукали / ред. Клименко М. В. (керів.) [та ін.]. – Запоріжжя : [Паритет-прес], 2002. – С. 92.

Погребная, В. Михаил Ласков / Виктория Погребная // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / упоряд. І. Т. Купріянов. – Запоріжжя : Хортиця, Дніпров. металург, 2002. – С. 109-114.

Ласков Михайло Рафаїлович // Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. : І. Шершньова, Г. Нагорна ; відп. за вип. Л. Ізюмова]. – Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 1996. – Вип. 1. — С. 24-29.

Ласков Михайло Рафаїлович : бібліогр. список / склала Г. Нагорна. – Запоріжжя : [б. в.], 1993. 6 с.

 

Вшанування пам’яті М. Р. Ласкова на Запоріжжі:

Клименко, Н. Памяти Михаила Ласкова : [3 июня была открыта мемориал. доска на доме, где жил писатель] / Николай Клименко // Верже. — 2003. — 12 июня. — С. 3.

 

10.06 — 90 років (1933) від дати пуску Дніпровського алюмінієвого заводу (нині — ПАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат»).

 

Двадцяте століття – епоха революцій: соціальної, культурної, технічної та промислової. На початку індустріалізації більшовики належним чином оцінили перспективи металургії. Розбудова металургійної промисловості стало пріоритетом країни. Виробництво алюмінію було визначено серед першочергових завдань. Але власного досвіду в країні не було.  Світовим лідером виробництва алюмінію вважалися французи які геть не поспішали ділитися секретами цього унікального металу.

Восени 1930 року було розпочато спорудження «Алюмінкомбінату». Майбутнє підприємство мало складатися з трьох заводів – глиноземного, електродного та електролізного. Тим часом до Франції виїхали інженери та робітники-металурги, що мали лише загальні уявлення про алюміній.  Перед ними було поставлено завдання на практиці вивідати всі секрети виробництва. Разом з тим й на батьківщині інженерами-металургами проводилися лабораторні досліди та експерименти з отримання алюмінію.

1932 року Дніпровська гідроелектростанція почала постачати енергію, якої потребувало металургійне виробництво. 10 червня 1933 року пішов потужний струм на новий електролізний завод. 21 вересня став до ладу й електродний завод. А от виробництво глинозему було занадто складним, після тривалих експериментів, 1934 року запрацював і він.  Технологія виробництва алюмінію на той час все ще була експериментальною наукою. Згідно контракту, за всіма процесами слідкували французькі консультанти. Коли виникали технологічні проблеми, іноземці вважали за потрібне триматися осторонь. Зате наші інженери знаходили дуже несподівані й оригінальні варіанти вирішення проблем.  Повністю, з усіма ланками, Дніпровський алюмінієвий комбінат став до ладу 1935 року і видавав алюмінію більше ніж будь яке Європейське виробництво, а у лабораторії комбінату вже народжувалися кристалічний кремінь та електротермічний силумін.

Важкі часи другої світової комбінат переживав у евакуації. Споруди заводу були зруйновані вщент. Повоєнне відродження йшло дуже важко, тому перший запорізький алюміній отримали лише у 1949 році. Важка ручна праця спонукала шукати шляхи механізації. Для вирішення проблем такого штибу на заводі створили майстерню, яка 1957 року реорганізована у дослідно-експериментальний цех. Післявоєнні роки залишилися в історії заводу не лише важким відродженням, але й вибухом інженерно-технічної творчості. Невгамовні алюмінівці знаходили революційні рішення й в переробці бокситів для глинозему, і у введенні в дію прокатного стану дроту з рідкого алюмінію, і у відкриттях в галузі порошкової металургії, і в промисловому виробництву кремнію і силуміну електротермічним способом. «Наші «вперше» можна довго перераховувати», — сказав Іван Бастрига, теж вперш в історії заводу не призначений а обраний директором у 1988 році.

1990 року Дніпровський алюмінієвий завод отримав нове ім’я — «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат». Нові реалії ставили нові виклики перед колективом. 1993 року, згідно з укладеним контрактом з італійською фірмою «Фата», розпочалося будівництво заводу алюмінієвої фольги. Тоді ж почалося будівництво лінії електротехнічної катанки та повним ходом йшла реконструкція комбінату. Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат мав відмінну репутацію у світі, тож отримавши відповідні сертифікати вийшов на світовий ринок.

1998 року вперше в світі пущена піч постійного струму РПО-9. Зберігаючи відмінну якість продукції, майже втричі було знижене споживання електрики. За рік став до ладу завод алюмінієвої катанки, попит на яку постійно зростав. Завод фольги давав 16 тисяч тон рулонної заготовки на рік.

У 21 тисячоліття Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат увійшов впевнено. Стабільно працюючи та підвищуючи якість продукції.

Мріючи про успішне майбутнє на міжнародних ринках комбінат увійшов до структури компанії «Російський алюміній» з активами у 17 країнах світу. Це й стало початком кінця. Ще влітку 2008 року ЗАлК відзначив своє 75-річчя стабільно працюючи.

Відтоді події розвивалися стрімко й драматично. Новому господарю не потрібне було успішне підприємство. Виробництво первинного алюмінію було зруйновано російським власником «РУСАЛ»: «Було вирізано 8 тис. тон алюмінієвих шин і понад 10 тис. тон алюмінієвих сплавів — анодний і катодний електроди — вирізані і продані, виробництво було зруйновано».

Через негативний стан підприємства та невиконання РУСАЛом інвестиційних зобов’язань 22 березня 2012 Господарським судом міста Києва прийнято рішення про повернення в держвласність України акції «ЗАлК», які належать РУСАЛу. Таке ж рішення прийняв Київський апеляційний господарський суд. Однак РУСАЛ оскаржив його в касаційному порядку. 12 березня 2015 року Верховний Суд України підтвердив постанову Вищого господарського суду про повернення в державну власність акції ЗАлКу, в зв’язку з невиконанням його власниками інвестиційних зобов’язань. При цьому російська об’єднана компанія «Русал» мільярдера Олега Дерипаски, що раніше володіла зазначеним пакетом акцій комбінату заявила, що має намір оскаржити в міжнародних судах дане рішення.

За підсумками аудиту звітності «ЗАлК»у за 2015 рік було встановлено, що підприємство отримало чистий збиток, а зобов’язання компанії на початок року перевищували вартість його активів.

31 серпня 2016 року на алюмінієвому комбінаті запустили в роботу цех по виплавці алюмінієвої катанки. План виробництва на рік — 18 тис. тон. Приблизно стільки ж було вироблено і в 2013 році — останньому, коли прокатний цех працював більш-менш стабільно. У 2014 році виробництво вже загасало, поки не зійшло нанівець. При проектній потужності ЗАлКу в 100 тис. тон/рік — ця виробнича мета може здатися невеликою, але при існуючому стані справ на комбінаті навіть цей план буде виконати непросто. Основні проблеми — низька рентабельність прокатного виробництва і нестача оборотних коштів. Також через відсутність у комбінату статусу платника ПДВ (станом на 2016 рік) реалізація продукції була неможливою. Причиною відсутності статусу було рішення попереднього керівництва і російських акціонерів про ліквідацію підприємства.

Статус платника ПДВ комбінат отримав в середині січня 2017 року і тепер може реалізовувати продукцію. На ЗАлКу випускали не тільки алюміній, але і кремній. Єдиний в Україні цех з виробництва кремнію на 80 % «живий». При належному фінансуванні і наявності сировини дві печі для виплавки кремнію зможуть заробити. Зараз цех посилено охороняють.

27 вересня 2016 року Вищий господарський суд України залишив в силі рішення судів про розірвання договорів купівлі-продажу акцій ПАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» і повернення їх у власність держави». У травні 2018 року Рада національної безпеки і оборони України підтримала введення санкцій проти юридичних і фізичних осіб, пов’язаних з російською збройною агресією проти України, а також щодо яких уряди США і країн ЄС застосували відповідні рішення. У цьому списку значиться російський бізнесмен Олег Дерипаска, який володіє 48 % часткою в РУСАЛ і. Наприкінці травня Олег Дерипаска вийшов з ради директорів РУСАЛ а, де він був невиконавчим директором, через санкції США. У вересні 2018 року Служба безпеки України запросила Раду національної безпеки і оборони України (РНБО) застосувати санкції щодо компаній РУСАЛ, Judson Trading Limited і іноземних громадян, причетних до знищення Запорізького виробничого алюмінієвого комбінату. За висновком експертів, в результаті таких дій державі завдано збитків на більш ніж $39 млн і понад 100 млн грн.

Міжвідомча робоча група для координації дій із забезпечення стабільної господарської діяльності виробника алюмінію «Запорізького виробничого алюмінієвого комбінату» прийняла рішення про доцільність приватизації акцій, раніше повернутих у державну власність.

На разі приміщення заводу стоїть майже пусткою, обладнання вивезене, чи зрізане на брухт, де інде жевріє мале виробництво. За офіційними даними на заводі працевлаштовані 70 чоловік.

(Ж. Д. Назаренко)

 

Література:

ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» // Запоріжжя індустріальне: історія і сьогодення / [авт. тексту: Ф. Турченко та ін.]. — [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. – С. 130-135.

Павленко, І. Г. «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» // Енциклопедія сучасної України / гол. редкол. : Дзюба І. М. [та ін.] / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – Київ : [Поліграфкнига], 2010. –  Т. 10 : З — Зор. — С. 296-297.

 

10.06 — 70 років (1953) від дня заснування Запорізького обласного управління культури (нині Департамент культури та інформаційної політики ЗОДА) та міських і районних управлінь.

 

Історія Департаменту культури та інформаційної політики Запорізької обласної державної адміністрації розпочалася із об’єднання розрізнених обласних відділів – мистецтв, культосвітніх установ, у справах поліграфічної промисловості, видавництв та книжкової торгівлі, радіоінформації, управління кінофікації – в управління культури. Підставою такої реорганізації стало рішення виконкому Запорізької обласної ради депутатів трудящих від 10 червня 1953 року № 746 «Про організацію обласного управління, міських та районних відділів культури».

За 70 років свого функціонування Департамент культури та інформаційної політики пройшов довгий шлях, наповнений кроками по створенню цілісної мережі установ культури і мистецтва області, творчих професіональних і самодіяльних колективів, формуванню кадрового потенціалу, налагодженню всебічних зв’язків з районними та міськими відділами культури, громадськими організаціями та спілками майстрів.

Відповідно до викликів часу головний управлінський орган культури Запорізького краю організаційно вибудовувався, трансформувався та неодноразово змінював свою назву:

– з 1953 р. — управління культури виконавчого комітету Запорізької обласної Ради депутатів трудящих;

– з 1977 р. — управління культури виконавчого комітету Запорізької обласної Ради народних депутатів;

– з 1992 р. — управління культури Запорізької обласної державної адміністрації;

– з 2005 р. — управління культури і туризму Запорізької обласної державної адміністрації;

– з 2013 до 10.11.2021 рр. – Департамент культури, туризму, національностей та релігій Запорізької обласної державної адміністрації;

– з 10.11.2021 р. перейменований на Департамент культури та інформаційної політики Запорізької обласної державної адміністрації.

Сучасна діяльність департаменту спрямована на формування і реалізацію державної політики у сферах культури та мистецтва, туризму та курортів, державної мовної політики, охорони культурної спадщини, а також у сфері міжнаціональних та міжконфесійних відносин.

Велику роль у розвиток і подальше піднесення культури Запорізького краю внесли колишні керівники управління. Згадаємо їх, адже з ім’ям кожного із них пов’язані конкретні культурно-мистецькі події і творчі здобутки.

Згідно документів Державного архіву Запорізької області (фонд Р-2519) першим керівником управління культури був І. С. Білий (1953 р.), після нього посаду обіймав В. Ф. Семешко (1954–1957 рр.)

У 1957–1959 рр. керівником управління культури став журналіст, краєзнавець, державний діяч Микола Петрович Киценко (04.12.1921–10.05.1982), який вже встиг попрацювати в редакціях районних газет, головним редактором Запорізького обласного комітету з питань радіомовлення і телебачення 1954–1957. Вся його службова та громадська діяльність була спрямована на відродження національної історико-культурної спадщини, збереження пам’яток історії, увічнення імен видатних діячів і пам’ятних місць на Запоріжжі. Очолювана ним (1966–1973) Запорізька обласна організація охорони пам’ятників історії та культури взяла на облік для охорони 1182 пам’ятки історії та культури. 1965 року, разом з начальником обласного управління культури С. Кириченком, ініціював розгляд у ЦК КПУ та уряді республіки питання про оголошення о. Хортиці заповідником і створення на ньому козацького історико-культурного меморіалу, після чого Президія ЦК КПУ 31.08.65 і Рада Міністрів УРСР 18.09.1965 прийняли постанову «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорізького козацтва». Острів Хортиця оголошувався Державним історико-культурним заповідником. Микола Киценко самовіддано працював над створенням меморіалу. За що і поплатився. В 1973 році його звинуватили в «серйозних методологічних прорахунках», акцентуванні уваги на національних питаннях в книзі «Хортиця в героїці і легендах» та звільнили з посади заступника голови виконавчого комітету Запорізької обласної Ради народних депутатів. Обласне керівництво понизило М. Киценка до завідуючого відділом трудових ресурсів облвиконкому.

Микола Петрович автор історико-краєзнавчих книг: «Хортиця в героїці і легендах» (1967, 1972, 1991), «Запоріжжя в бурях революції» (1969), історичних статей, нарисів, віршів, оповідань, радіопередач. Нагороджений орденами «Знак Пошани» (двічі), Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, медалями. Лауреат (лауреатський знак № 1) республіканської премії ім. Д. Яворницького (1992, посмертно).

10 травня 1982 року М. Киценко помер. Похований на Південному кладовищі м. Запоріжжя. Пам’ять про одного з найяскравіших учасників українського опору і національного відродження увічнена пам’ятною дошкою на стіні Музею історії запорозького козацтва на о. Хортиця, а в с. Покровське Токмацького району одна з вулиць і бібліотека названі іменем Миколи Петровича Киценка.

З 1960 до 1962 рр. обласним управлінням культури керував І. Міриленко. З 1962 до 1964 обласна установа мала одразу двох керівників, бо була розділена на обласне промислове управління культури, яким керував О. Я. Аністратов, і обласне управління сільськими закладами культури, яке очолював Г. К. Борулько. Але це адміністративне нововведення себе не виправдало. В 1965-1966 рр. начальником обласного управління культури став М. І. Лузган.

З 1966 по 1972 рр. управління культури очолив Степан Маркович Кириченко (05.07.1930–04.11.2003). За час своєї каденції він сприяв вирішенню проблем культурного будівництва в Запоріжжі, зокрема реконструкції обласної філармонії, спорудженню приміщень музично-драматичного театру, музичного училища, обласної універсальної наукової бібліотеки, обласного художнього музею, Палацу спорту «Юність» тощо. У 1965 році, під час підготовки до святкування 200-річчя Запоріжжя, разом із М. Киценком ініціював створення на о. Хортиця державного історико-культурного заповідника і зробив значний внесок у його розбудову та популяризацію.

У 1972 за свою надто активну проукраїнську позицію (тоді було прийнято казати «український буржуазний націоналізм») Степана Кириченка змусили «піти» з посади начальника обласного управління культури «за станом здоров’я». Після звільнення він працював інструктором оргвідділу Запорізького облвиконкому, а згодом очолив цей відділ. Арнольд Сокульський, доктор історичних наук і перший директор Національного заповідника «Хортиця» (1970–1979) згадував про Степана Марковича: «Ще працюючи в оргвідділі Запорізького облвиконкому С. Кириченко активно наближав незалежність Української держави, виступав на зібраннях, працював з депутатами облради. Впливав на думки працівників культури, вчителів і бібліотекарів, його знала вся область. Згадуючи сьогодні його тодішні дії та вчинки, можна безпомилково стверджувати, що саме такі дії наближали для України проголошення її незалежності».

Держава гідно оцінила особистий внесок Степана Кириченка у розвиток національної культури і в 1993 році присвоїла йому звання «Заслужений працівник культури України».  2002 року вийшла друком книга Степана Марковича «З любов’ю до краю Запорізького: нариси, рецензії, роздуми».

4 листопада 2003 року С. М. Кириченко помер. Пам’ять про визначного діяча культури була увічнена в меморіальних дошках на будівлі музею Національного заповідника «Хортиця» та приміщенні школи с. Смирнове Пологівського району, в якій він колись працював директором.

1972–1974 рр. управління культури виконкому Запорізької обласної ради народних депутатів очолив Віталій Іванович Воловик (08.09.1936–14.08.2017). Він був людиною неординарною, всебічно обдарованою та ерудованою. З 1987 по 1994 працював завідувачем кафедри філософії, проректором з наукової роботи Запорізького державного університету. Брав безпосередньо активну участь у розвитку Запоріжжя та Запорізької області. У 1994–1998 рр. був обраний заступником голови Запорізької обласної Ради народних депутатів з роботи виконавчих органів, а потім був призначений заступником голови Запорізької обласної державної адміністрації. Після державної служби повернувся до викладацької та наукової роботи у сфері соціальної філософії, філософії історії.

Віталій Іванович користувався заслуженою повагою і авторитетом. Він заслужений діяч науки і техніки України (2002), академік Академії наук вищої школи України (2004), засновник запорізької філософської школи, автор понад 200 наукових праць, 12 монографій, романів «Воля-волюшка» (1998), «И прилетят соловьи…» (2001), «Время выбирает нас» (2002). За роки невтомної праці науковець нагороджений орденами «Знак Пошани», «За заслуги» ІІІ ступеня, «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ і ІІ ступеня та 2 медалями.

14 серпня 2017 року Віталій Воловик помер та був похований на кладовищі Святого Миколая в м. Запоріжжя. 10 вересня 2019 року видатному науковцю, освітянину і управлінцю Віталію Івановичу Воловику на будівлі факультету соціології та управління Запорізького національного університету (4 корпус) відкрили пам’ятну дошку. Його ім’я занесене до Книги Пошани Запорізької обласної ради.

З червня 1974 до лютого 1983 керманичем головного управлінського органу культури Запорізького краю був Володимир Михайлович Васильченко (07.11.1933 р. н.).

З березня 1983 до 1995 обласне управління культури очолював Віктор Іванович Чугуєнко (1939–1996). За час його керівництва був урочисто відкритий 14 жовтня 1983 року Музей історії Запоріжжя на о. Хортиця, який згодом перейменували у Музей історії запорозького козацтва. У 1990 році він підтримав ініціативу створення обласного фестивалю козацької пісні «Хортиця», який вже через рік отримав статус всеукраїнського. За значний особистий вклад у відродження української культури, підготовку і проведення Всеукраїнського фестивалю народного мистецтва «Хортиця – 91», присвяченого 500-річчю запорозького козацтва, Віктору Івановичу Указом Президії Верховної Ради України від 30 жовтня 1991 року № 1734-XII було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник культури України».

Наступним начальником управління культури Запорізької обласної державної адміністрації став історик, археолог Георгій Іванович Шаповалов (27.06.1945 р. н.), який мав чималий досвід у музейній справі. У 1967 він започаткував підводні археологічні дослідження Дніпра. В 1972–1974 рр. працював у Державному історико-культурному заповіднику запорозького козацтва на о. Хортиця. 1974 року став заступником директора з науки, а через два роки – директором Запорізького краєзнавчого музею. Викладав на історичному факультеті Запорізького державного університету (за сумісництвом). У 1996 році за конкурсом був обраний на посаду керівника обласного управління культури. Але наприкінці 1998 р. Георгій Іванович покинув державну службу і повернувся на посаду директора Запорізького краєзнавчого музею. Продовжив займатися науковою і викладацькою діяльністю. Досягнув чималих успіхів у науці, зокрема, захистив докторську дисертацію (2001), написав три монографії та понад 200 наукових праць. У 1995 р. за особистий внесок у розвиток музейної справи та пропаганду творчого доробку музею в галузі краєзнавства, етнографії, народної творчості і археології Запорізького краю Георгій Іванович став лауреатом премії імені Я. П. Новицького обласного відділення Фонду культури України. У 2004 р. – першим лауреатом премії обласної державної адміністрації за досягнення у розвитку культури Запорізького краю у номінації «За досягнення у розвитку музейної справи». Його ім’я занесене до Книги Пошани Запорізької обласної ради.

З 1999 р. до вересня 2001 р. керівником управління культури Запорізької ОДА був призначений Володимир Ілліч Котов (20.12.1953–24.02.2021), який закінчив Київську державну академію керівних кадрів культури і мистецтв за фахом «Менеджмент у невиробничій сфері» та усе своє життя присвятив служінню національній культурі. Понад 30 років він працював на керівних посадах: заступника директора Палацу культури виробничого об’єднання «Запоріжтрансформатор» (1981–1987), відділу культурно-масової роботи Запорізької обласної ради профспілок (1987–1988), Запорізького державного музичного училища ім. П. Майбороди (1990–1999).

Працюючи на посаді начальника управління культури, Володимир Ілліч зробив значний внесок у справі завершення реконструкції та капітального ремонту Запорізького обласного академічного музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара. Саме за його особистої підтримки у 2000 р., відомий в Україні, театр знову запрацював на повну потужність.

Значна змістовна діяльність Володимира Ілліча була спрямована на розвиток козацьких традицій на Запоріжжі. Довгий час він працював в обласній координаційній раді з питань розвитку сучасного Запорозького козацтва, є автором багатьох статей в місцевих та всеукраїнських виданнях, зокрема «Запорозька старовина», «Князь Святослав Хоробрий та Запоріжжя», «Запорізьке козацтво: від минулого до сучасного» та інші. Усе це – його вагомий внесок у розвиток духовної та історичної спадщини на благо розбудови демократичної України.

З 2001 р. Володимир Ілліч перейшов працювати до акціонерного товариства «Мотор Січ» і згодом (2009) був призначений на посаду начальника управління культури та зв’язків з громадськістю, директором БК ім. Т. Г. Шевченка. У 2006 Володимира Ілліча Котова було обрано депутатом Запорізької міської ради п’ятого скликання та головою постійної комісії з питань розвитку підприємства, торгівлі, послуг та захисту прав споживачів.

У 2012 р. Федерацією профспілок України В. І. Котова визнано кращим керівником культурно-освітнього закладу профспілок у Всеукраїнському конкурсі. Його системна, плідна робота була відзначена грамотою Запорізької обласної державної адміністрації (2012 р.); почесними грамотами Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва (2007 р.), Запорізької міської ради (2008 р.); відзнакою Українського фонду культури (2000 р.). За сумлінну працю, високу професійну майстерність Володимиру Котову у 2013 році Указом Президента України від 18 травня 2013 року № 284 присвоєне звання «Заслужений працівник культури України». Помер Володимир Іллiч 24 лютого 2021 року. Похований у м. Запоріжжі.

Заслужений працівник культури України Лариса Анатоліївна Сізінцова (13.05.1955 р. н.) двічі очолювала головний управлінський орган культури Запорізького краю. Вона пройшла шлях від пересічного працівника будинку культури до начальника обласного управління культури (з вересня 2001 до вересень 2003). Завдяки своїм професійним та організаторським здібностям у 2003 році була призначена заступником голови Запорізької обласної державної адміністрації з гуманітарних питань, а в 2006 стала віце-президентом Запорізької торгово-промислової палати. В червні цього ж року вдруге очолила обласне управління культури (з червня 2006 до травня 2010). З метою підвищення свого управлінського потенціалу Лариса Анатоліївна у 2007 р. закінчила Національну академію державного управління при Президентові України і здобула кваліфікацію магістра управління суспільним розвитком. Вона чудово поєднувала у своїй діяльності творчі здібності та талант керівника. Це дозволило чітко організувати роботу управління, зробити її цікавою та насиченою.

Л. А. Сізінцова – автор багатьох творчих ідей, сценаріїв, театралізованих свят, концертів, фестивалів. Їй належить ідея проведення у Запоріжжі фестивалів народної творчості «Запорозька Січ», «Єдина Батьківщина», фестивалю мистецтв «Хортиця єднає Україну», виставки декоративно-ужиткового мистецтва «Запорізькі обереги» та багатьох інших культурних акцій. Завдяки ефективному управлінню відбулися іміджеві творчі проекти у м. Києві «Культура малих міст», «Культура одного села», Дні культури Запорізької області, творчі звіти «Ми – запоріжці», «Запорізька земля – України щасливая доля», які сприяли розвитку та збереженню культурної спадщини у регіоні.

Лариса Анатоліївна стала керівником проектів з видання альбомів «Запоріжжя туристичне», «Мандруємо Запорізькими просторами», багатьох методичних посібників з питань культури та мистецтва.

Вона користується заслуженою повагою серед колег та громадськості. Лариса Сізінцова є членом Спілки театральних діячів України, очолювала Консультативну раду з питань охорони культурної спадщини, Клуб ділових жінок Запорізької торгово-промислової палати «Жіноча ліга».

Нагороджена грамотами обласної ради, обласної державної адміністрації, Міністерства культури і туризму України, орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІ ступеня, відзнакою Міністерства культури України «За досягнення у розвитку культури та мистецтв», орденами Української православної церкви: Святого великомученика Георгія Побідоносця та Ікони Божої Матері.

З вересня 2003 р. до березня 2005 р. начальником управління культури Запорізької облдержадміністрації була призначена Людмила Миколаївна Бельмас. Її життєвий шлях нерозривно був пов’язаний з культурою, спочатку в Дніпропетровській області, а потім у Запоріжжі. Вона входила до складу обласної робочої групи з підготовки та відзначення 13-ї річниці незалежності України, організаційного комітету з відзначення 60-річчя визволення України від фашистських загарбників. Брала активну участь в організації Всеукраїнського фестивалю мистецтв національних культур «Ми – українські».

Пригаро Михайло Володимирович (29.03.1953 р. н.), очолював обласну установу культури лише рік (з квітня 2005 по квітень 2006), але встиг чимало зробити. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 10 червня 2005 р. № 441 Михайло Володимирович був членом координаційного комітету започаткованої загально національної акції «Відродимо Хортицю!». Він брав участь у розробці Державної програми розвитку Національного заповідника «Хортиця» на 2006–2010 роки як одного з унікальних духовних та історико-культурних центрів України. Саме під його керівництвом в 2005 році у м. Запоріжжя відбувся перший Всеукраїнський фестиваль «Україна козацька». Крім того М. В. Пригаро у співавторстві з І. П. Аносовим, Л. В. Афанасьєвою і М. В. Криловим написали колективну монографію «Етносоціальне буття народів Запорізького Приазов’я в геокультурному контексті».

Конарева Ірина Едуардівна (13.04.1960 р. н.) завдяки професійній обізнаності та організаційним здібностям пройшла шлях від старшого інспектора до заступника начальника управління культури Запорізької обласної державної адміністрації. З 2005 по 2009 рр. –працювала директором Палацу культури «ЗАлК» ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат». А з червня 2010 р. по 2013 р. – очолила управління культури і туризму Запорізької обласної державної адміністрації. Нині займає посаду генерального директора комунального закладу «Запорізька обласна філармонія» Запорізької обласної ради.

Працюючи у складі обласних та Всеукраїнських оргкомітетів, Ірина Едуардівна на високому рівні вирішила багато організаційно-творчих питань щодо проведення Всеукраїнського фестивалю національних культур «Ми – українські», творчих звітів майстрів мистецтв і художніх колективів у м. Києві та у м. Запоріжжі, Всеукраїнського фестивалю дитячого естрадного мистецтва «Топ-Топ», фестивалів козацької пісні та музики «Хортиця», «Мала Хортиця», «Запорозька Січ», обласного фестивалю молодих естрадних виконавців «Зорепад», Міжнародного кінофестивалю «Бригантина», Міжнародного фольклорного фестивалю «Сила України», Міжнародного фестивалю бойових та традиційних мистецтв «Спас на Хортиці», мистецьких заходів до державних та професійних свят.

Виступала куратором проектів створення історико-культурних комплексів «Запорозька Січ» Національного заповідника «Хортиця» та «700-літній Запорозький дуб». Багато років співпрацює з ВГО «Всеукраїнська федерація „Спас“» та обіймає посаду віце-президента організації.

За її ініціативи на Запоріжжі започатковано проведення Всеукраїнського козацького фестивалю «Покрова на Хортиці». Метою фестивалю є розвиток козацьких традицій, популяризація національних культурних здобутків серед широких верств населення та збереження історико-культурної спадщини українського народу. Відтоді «Покрова на Хортиці» стала найяскравішою мистецькою подією у фестивальному житті Запоріжжя.

Ірина Едуардівна нагороджена орденами «Запорозька слава» Запорізької ОДА (2010 р.), «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступеня (2011 р.) і II ступеня (2012 р.), князя Святослава Української академії наук (2013 р.); медалями «ПРАВЬ» Всеукраїнської громадської організації «Спадщина предків» (2010 р.), «Покров Пресвятої Богородиці» II ступеня Запорізької єпархії Української Православної Церкви (2013 р.), «За особистий внесок у розвиток міста Запоріжжя» (2014 р.); почесними відзнаками Міністерства культури і мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2003 р.), Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнська федерація „Спас“» «За відродження української духовності» (2010 р.).

За значний особистий внесок у розвиток національної культури, високу професійну майстерність, багаторічну плідну працю у галузі «Культура» відзначена почесними нагородами Міністерства культури України, Державної служби туризму і курортів України та Федерації профспілок України. Указом Президента Українивід 19 серпня 2008 року № 726 Ірині Конаревій присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». Цього ж року за результатами Всеукраїнського конкурсу-огляду Федерацією профспілок України вона визнана кращим директором культосвітнього закладу України. Лауреат проекту «Краса і гордість Запоріжжя» (2010 р.), переможець та володар Всеукраїнської премії «Жінка III тисячоліття» у розділі «Рейтинг-2012».

За 70 років через головну установу культури Запорізького краю пройшли десятки висококласних співробітників, які своєю багаторічною працею зробили великий внесок у розвиток і популяризацію національної культури: Ярослав Васильович Греськів, заслужений працівник культури України Євгенія Петрівна Фесенко, заслужений працівник культури України, композитор Євген Афанасійович Пасічник, А. І. Пашковський, Фома Олексійович Митрофанський, Олександр Сидорович Заїка, Борис Ісайович Зельдіс, заслужений працівник культури України Валентина Сергіївна Чаюха, О. С. Брюхацький, Т. І. Серьоженко, Людмила Іванівна Смиченко, Наталія Миколаївна Паращук, Людмила Анатоліївна Абеляшева, В. І. Сальніков, Людмила Федорівна Брацило, заслужений працівник культури України Ірина Анатоліївна Панькіна, Лариса Василівна Камінська, Олена Володимирівна Селіщева, Тетяна Яківна Дудка, Катерина Федорівна Малакова, Олена Вікторівна Піддубна, Ірина Петрівна Пономаренко та інші.

2014 рік став для України часом історичного зламу, змін та єднання. Майдан, Революція Гідності, АТО змінили не лише політичне, а й культурне життя нашої держави, зокрема і Запорізького краю. У 2014 керманичем департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА став кандидат історичних наук Владислав Валерійович Мороко (10.01.1973 р. н.). До призначення на посаду він викладав у Запорізькій державній інженерній академії, Запорізькому обласному інституті підвищення педагогічної освіти. Працював у Національному музеї національної архітектури та побуту (м. Київ).

Очоливши департамент культури, Владислав Мороко активно включився в процес декомунізації, очищення Запорізького краю від наслідків комуністичної і російської імперської ідеології. Департамент ініціював низку заходів з метою повернення історичної пам’яті. Так, у 2018 році запросив до Запоріжжя мандрівний фестиваль «Історія. UA», започаткований Українським інститутом національної пам’яті. Гасло фестивалю «Історія без брому і нафталіну» виправдало себе. Програма була насичена і різноманітна: презентації книг, майстер-клас з пошуку документів в архівах СБУ, дискусії, круглі столи, лекції, кіноперегляд. Фестиваль набув великого розголосу, зламав стереотипи про історію як «кабінетну» науку, розвінчав міфи комуністичного режиму. В рамках заходу проходила благодійна акція «Патріотична весна», кошти з якої пішли на допомогу українським воїнам.

З метою опору російській агресії у 2015 р. Владислав Мороко спільно з Запорізьким національним університетом та Запорізькою ОДА започаткували видавничий проект«Усна історія російсько-української війни». Вийшло п’ять книг серії, в яких зібрані розповіді бійців 79-ї та 55-ї бригад Збройних сил України, військових Національної гвардії України, представників запорізької Служби з надзвичайних ситуацій, волонтерів і переселенців.

За підтримки департаменту культури з 2019 року започатковано масштабний Всеукраїнський патріотичний фестиваль «Донцов-Фест». Метою фестивалю є популяризація історичної постаті нашого земляка Дмитра Донцова, визначення його ролі в українській революції та значення для сучасної незалежної держави. В рамках заходу проводяться дискусії та історичні лекції, військово-польові вишколи для молоді, майстер-класи народних майстрів, екскурсії, обрядові святкування.

Багато концертів, благодійних акцій, презентацій, вечорів пам’яті, виставок (зокрема, «Героїка» та «Майдан – початок незалежності») митці й аматори області присвятили героям АТО (ООС). Певне, найвизначнішою серед цих подій стали благодійний аукціон, виставка і концерт в обласній філармонії. Кошти, які вдалося зібрати під час цієї акції, спрямували на лікування поранених воїнів АТО (ООС). Організували й обласний конкурс на кращий проект меморіальної виставки, присвяченої героям Небесної сотні.

Департамент культури активно підтримав створення в Запоріжжі муралів національно-патріотичного спрямування. Так, 30 грудня 2018 року на будівлі Запорізького обласного театру ляльок на честь 100-річчя Української Революції відкрили мурал єдності поколінь захисників України, а 20 жовтня 2019 року – мурал «Доба нескорених», на якому зображений уродженець Запорізької області, генерал-хорунжий армії УНР Марко Безручко. Стінопис зробили на головному проспекті міста поряд з будівлею центрального автовокзалу.

З метою створення позитивного іміджу культурно-мистецького середовища регіону департамент підтримує проведення традиційних Всеукраїнських, обласних, регіональних культурно-мистецьких проектів.Серед них: Міжнародний фестиваль-конкурс дитячого та юнацького виконавчого мистецтва «Акорди Хортиці», Всеукраїнський козацький фестиваль «Покрова на Хортиці» (з 2010), Всеукраїнський фестиваль дитячої естрадної творчості «Топ-Топ», Всеукраїнський конкурс-фестиваль «Хортицький Кобзар», Всеукраїнський конкурс баяністів-акордеоністів «Баянне коло на Запоріжжі», фестиваль «Ой, у лузі червона калина», фестиваль духової та естрадної музики «Таврійські сурми», фестиваль степового спадку «Легенди степу» на горі Оба-Таш, обласна культурно-мистецька акція майстрів народного мистецтва «Запорізькі обереги», обласний конкурс народної хореографії ім. Ю. Большакова, обласний фестиваль фольклорних колективів «Запорізька спадщина», обласний конкурс вокальних і хорових колективів, заходи до Дня українського козацтва, обласні конкурси виконавської майстерності та образотворчого мистецтва серед учнів та викладачів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів та інші.

З метою підвищення професійної майстерності артистів, музикантів, композиторів, залучення до професійної діяльності молодих талановитих авторів та виконавців, департамент культури (в рамках програми розвитку культури регіону на 2018-2022 роки) заснував у 2019 році обласну премію імені Івана Паторжинського.

Вже стали традиційними фестивалі міжнародного та всеукраїнського рівнів з різних видів мистецтва: «Джаз-форум», кінофестиваль «Золотий Бриг», театрів ляльок «Лялькова веселка», фестиваль культур національних меншин «Ми – українські», фестиваль фільмів національно-культурних товариств, фестиваль болгарської культури «Българи да си останем!» в с. Ботієве; регіональний фестиваль-конкурс на вищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна», обласний фестиваль «Поетичний травень».

Щороку на Запоріжжі проходить Міжнародний пленер-виставка «Хортиця крізь віки» та Всеукраїнський фестиваль «Гончарі на Хортиці», які мають тематично-історичне спрямування, спираються на кращі традиції українського мистецтва.

Одним із пріоритетних напрямків роботи Департаменту є розвиток і популяризація туристично-рекреаційного потенціалу Запорізької області та місцевих брендів: «Запоріжжя туристичне», «Запоріжжя фестивальне», «Запоріжжя курортне» на міжнародних, всеукраїнських та регіональних туристичних виставках, фестивалях, семінарах, конференціях. Так, департамент започаткував у 2017 обласний туристичний фестиваль-ярмарок «Запоріжжя – місце щастя», провів обласний конкурс «Запорізька область. The best trevel photo» (2018), інформаційні тури для журналістів та представників туристичних фірм визначними місцями Запорізького краю. А в 2021 спільно з радіостанцією «Люкс ФМ» і Запорізьким туристичним інформаційним центром створили проект «Жива історія» про унікальні будівлі міста Запоріжжя. Крім того, директор департаменту Владислав Мороко брав участь у Всеукраїнській дискусійній платформі «Хортиця: видатна історія – велике майбутнє», на якій обговорювалися різні аспекти майбутнього Хортиці, серед яких туризм, культура, відпочинок, інфраструктура тощо. Колектив департаменту впевнений, що Запорізький регіон має всі можливості стати туристичною перлиною, яка буде відома далеко за межами України.

Слід зазначити, що діяльність департаменту нерозривно пов’язана з роботою відділів культури райдержадміністрацій та міських рад. Тому впровадження реформи децентралізації у сферу функціонування закладів культури стало ще одним надважливим напрямком діяльності департаменту культури та інформаційної політики. У 2019 на базі Кирилівського селищного будинку культури № 2 відбувся масштабний обласний практикум для керівників і спеціалістів структурних підрозділів культури органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, керівників базових будинків культури і центрів об’єднаних територіальних громад, фахівців методичних структур. Загалом у заході взяли участь 69 фахівців з установ культури м. Запоріжжя, Мелітополя, Токмака, восьми районів та 17 об’єднаних територіальних громад.

Сьогодні керівний склад департаменту культури та інформаційної політики представляють: Владислав Валерійович Мороко, директор департаменту, Марина Миколаївна Анісімова, заступник директора департаменту – начальник управління культури і мистецтва, Павло Іванович Мяло, заступник директора департаменту – начальник управління міжнаціональних відносин та охорони культурної спадщини та Світлана Борисівна Андрющенко, начальник управління інформаційної політики.

За сумлінну працю і вагомі здобутки у професійній діяльності співробітники департаменту культури неодноразово нагороджувалися відзнаками, грамотами, подяками Запорізької обласної державної адміністрації, Запорізької обласної ради, Міністерства культури України. Директору департаменту культури та інформаційної політики Владиславу Мороко згідно з Указом Президента України від 21 січня 2017 року № 10/2017 присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».

З початком повномасштабної війни Росії проти України діяльність департаменту культури не зупинилася, а навпаки активізувалася в підтримці військових ЗСУ і внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Владислав Мороко очолив один з найбільших гуманітарних хабів для ВПО в м. Запоріжжя, який розташований в приміщенні виставкового центру «Козак-Палац». До його створення та діяльності долучилися представники Запорізької обласної військової адміністрації, працівники культури, волонтери БФ «Посмішка ЮА», активісти Запорізької обласної організації Червоного Хреста та представники бізнесу. В центрі для біженців проводиться роз’яснювальна робота, надається медична та психологічна допомога, консультації з питань отримання статусу ВПО, проживання і працевлаштування. В «Козак-Палаці» переселенці мають змогу отримати одяг, засоби гігієни, продукти харчування. Від початку війни через гуманітарний хаб пройшли вже десятки тисяч біженців.

З метою висвітлення героїчної боротьби українців проти російських окупантів та опису жахів війни 29 березня 2022 року був оголошений обласний літературний конкурс «Вільний степ». Департамент культури на цьому не зупиняється. Наразі працює над створенням комплексного реабілітаційного центру «Блокпост на Хортиці» для військових та реалізацією соціально-мистецького проекту «Допоможи Герою»!

Відзначаючи 70-річний ювілей, департамент культури та інформаційної політики тримає культурний «фронт» і гуртує працівників культури та майстрів народного мистецтва Запорізького краю. Адже культура сьогодні є одним із вирішальних важелів національного спротиву російській агресії. Пам’ятаймо, культура – вічна, а мистецтво – безсмертне.

(Т. М. Палівода)

 

Література:

«Жива історія» : [спільний проект Департаменту культури та інформаційної політики ЗОДА, радіостанції «Люкс ФМ» і Запоріз. туристичного інформаційного центру про унікальні будівлі міста Запоріжжя] // МИГ. — 2021. — 9 дек. (№ 49). — С. 27.

Савченко, О. Під сонцем скіфів : [Департамент культури ЗОДА – співорганізатор ІІ  фестивалю степового спадку «Легенди степу», який відбувся на горі Оба-Таш поблизу с. Салтичія] // Голос Чернігівки. — 2021. — 15 верес. (№ 37). — С. 2.

Події, які нас захоплюють : [Департамент культури ЗОДА один із організаторів фестивалю болгарської культури «Българи да си останем!» в с. Ботієве] // Правда ЗП. — 2021. — 9–16 верес. (№ 36). — С. 3.

Зберігаючи – розвиваємо : [В. Мороко, директор Департаменту культури ЗОДА взяв участь у Всеукраїнській дискусійній платформі «Хортиця: видатна історія – велике майбутнє»] // МИГ. — 2021. — 27 мая (№ 21). — С. 2.

Шість проектів співпраці громадянського суспільства області та влади відзначено на національному рівні : [в т. ч. фестиваль фільмів національно-культурних товариств Запоріз. обл.] // Правда ЗП. — 2021. — 11 берез. (№ 9). — С. 8.

Чуприна, Г. Як ся маєш, запорізький турбізнес? : [в т. ч. про коригування структури Департаменту культури ЗОДА] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2020. — 7 мая (№ 19) — С. 24, 28.

Чуприна, Г. Зваби Гуляйполя, Поліг, та Оріхівщини : [інформаційний тур провів Департамент культури ЗОДА для журналістів та представників турфірм] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2019. — 31 окт. (№ 44). — С. 10, 23.

Учреждена премия имени Ивана Паторжинского // МИГ. — 2019. — 26 сент. (№ 39). — С. 26.

Маковецька, О. Дмитро Донцов: «Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів» : [І Всеукр. фестиваль «Донцов-Фест»] / Олена Маковецька // Запоріз. правда. — 2019. — 11 лип. (№ 28). — С. 15.

Чуприна, Г. «Запоріжжя – місце щастя» : [про ІІІ туристичний фестиваль-ярмарок] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2019. — 23 мая (№ 21). — С. 35.

Определили лауреатов фестиваля «Ой, у лузі червона калина» // МИГ. — 2019. — 8 мая. (№ 19). — С. 3.

Знайомтеся: «Господині свого краю» : [в обл. конкурсі «Господиня свого краю» в номінації «Жінка – представник місцевих органів виконавчої влади» нагороджена М. Анісімова, працівник Департаменту культури] // МИГ. — 2019. — 7 марта (№ 10). — С. 3.

Піддубна, О. Якщо вороги України лютують, то ми все правильно робимо! : [директор Департаменту культури В. Мороко розповів про відкриття муралу на будівлі Запоріз. обл. театру ляльок] / Олена Піддубна // Запоріз. правда. — 2019. — 24 січ. (№ 3–4).— С. 3.

Конкурс назвал лучших : [итоги конкурса «Запорізька область. The best trevel photo»] // МИГ. — 2018. — 4 окт. (№ 40). — С. 39.

Все туроператоры – в гости к нам! : [про туристический фестиваль «Запоріжжя – місце щастя»] // МИГ. — 2018. — 10 мая (№ 19). — С. 39.

Фестиваль фильмов национально-культурных обществ : [учредителем фестиваля выступил Департамент культуры, туризма, национальностей и религий ЗОГА] // МИГ. — 2018. — 1 марта. (№ 9). — С. 15.

Нестеренко, О. Благодійний концерт на підтримку бійців АТО в рамках Всеукраїнського культурно-мистецького проекту «Зброя культури» : [за підтримки Департаменту культури і БФ «Лебедія»] // Роз-информ. — 2015. — 13 июня. — (№ 24). — С. 3.

Департаменту культури, туризму, національностей та релігій – 60 років! [Електронний ресурс] // Запорізька обласна державна адміністрація : сайт. — 2013. — 11 липня. — Доступ до документу: http://surl.li/edqnb

Савченко, М. З ювілеєм, департамент культури! : [урочистості з нагоди 60-ліття установи відбулися в ПК ім. Т. Г. Шевченка] / Марія Савченко // Запоріз. правда. — 2013. — 6 лип. (№ 77). — С. 3.

ОГА сокращает штат : [функции отдела по делам национальностей и религий Запорож. ОГА передаются в Департамент культуры, туризма, национальностей и религий] // Улица Заречная. — 2013. — 3 янв. (№ 1). — С. 3.

Управління культури : [до 50-річчя установи] // Запорізька пектораль : культура і мистецтво Запорізького краю. — Запоріжжя, 2004. — С. [54–55].

 

Про керівників:

04.12 — 100 років від дня народження Миколи Петровича Киценка… // Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2021 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2020. – С. 413-419.

13.04 – 60 років від дня народження Ірини Едуардівни Конаревої… ; 27.06 – 75 років Георгію Івановичу Шаповалову… ; 05.07 — 90 років від дня народження Степана Марковича Кириченка… // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / [КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : СТАТУС, 2019. — С. 143-148, 219–221, 237-240.

Шевчук, С. Степан Маркович Кириченко ; Доля М. П. Киценка та С. М. Кириченка // Шевчук С. Більмаччина та українське національне відродження / Сергій Шевчук. — Більмак : [б. в.], 2019. — С. 6-8, 17–19.

Мороко Владислав Валерійович // Земля славна, Оріхівська : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 2016. — С. 46–49. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).

Вчений, письменник, керівник : до 75-ліття В. І. Воловика : біобібліогр. покажчик / Упр. культури і туризму ОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 60 с. : іл.

Шиханов, Р. Б. Пригаро Михайло Володимирович // Шиханов Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 146-147.

Шиханов, Р. Б. Сізінцова Лариса Анатоліївна // Шиханов Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 164.

Сизинцова Лариса Анатольевна // Гордость Запорожья : альманах / [рук. проекта «Народный рейтинг» Яков Брынза ; авт. идеи альманаха «Гордость Запорожья», рук. творческой группы Наталья Кузьменко и др.]. — Запорожье : АА Тандем, 2009. — С. 69.

Шаповалов Георгій Іванович : бібліогр. список / Упр. культури ОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [склала Г. Нагорна ; відп. за вип. Н. Купреєва]. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Запоріжжя : ЗОУНБ ім. О. М. Горького, 2005. – 52 с. – (Дослідники рідного краю ; вип. 6).

***

Присвоены почетные звания : [Указ Президента Украины о присвоении директору Департамента культуры, туризма, национальностей и религий Мороко В. В. звания «Заслуженный работник культуры Украины»] // МИГ. — 2017. — 26 янв. (№ 4). — С. 2.

Мороко, В. З піснею до перемоги! : [враження В. Мороко від поїздок до бійців АТО, в рамках обл. акції «Патріотична Героїка»] / Владислав Мороко // Укр. справа. — 2015. — 1 лип. (№ 6). — С. 2.

[Про присвоєння почесного звання «Заслужений працівник культури України» В. І. Чугуєнку] : Указ Президії Верховної Ради України від 30 жовтня 1991 року N 1734-XII «Про відзначення учасників і організаторів Всеукраїнського фестивалю народного мистецтва „Хортиця-91“, присвяченого 500-річчю запорізького козацтва, державними нагородами України» // Запоріз. правда. — 1991. — 6 листоп. (№ 214). — С. 1.

Чугуенко, В. Фестиваль с батальными сценами : [беседа с нач. обл. упр. культуры Запорож. облисполкома Чугуенко В. И. о предстоящем Всеукр. фестивале нар. творчества «Хортица» ; записал А. Жолудев] // МИГ. — 1991. — 1 июня. — С. 7.

Чугуєнко, В. Пісня в колисці козацтва : [про І обл. фестиваль козацької пісні «Хортиця» у 1990 р.] / Віктор Чугуєнко // Укр. культура. — 1991. — № 5. — С. 20–21.

 

13.06 – 100 років від дня народження Івана Петровича Савовського (13.06.1923, с. Санжарівка Гуляйпіл. р-ну (нині с. Полтавка Пологів. р-ну) — 30.09.1999, с. Балки Василів. р-ну), відомого краєзнавця, педагога, археолога.

Іван Петрович Савовський народився 13 червня 1923 року в с. Санжарівка Гуляйпільського району (нині с. Полтавка Пологівського району) Запорізької області. Навчався у місцевій школі, його дитячі роки важкими, сім’я зазнала втрат під час Голодомору 1932-1933 років. Під час Другої світової війни був призваний до діючої армії, воював у 263-му гвардійському стрілецькому Будапештському полку 86-ї гвардійської стрілецької Миколаївської дивізії 46-ї армії. У нагородному листі про представлення стрілка Савовського І. П. 27 квітня 1945 року до нагородження медаллю «За відвагу», зокрема, йдеться: «…В боях 21 апреля 1945 года в Австрии при отражении контратаки противника, огнем своего автомата уничтожил четырех немецких солдат». Окрім медалі «За відвагу» Іван Петрович був нагороджений медаллю «За взяття Відня» та орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. У листопаді 1944 року та у квітні 1945 року І. Савовський був поранений. Після закінчення Другої світової війни Іван Петрович присвятив себе педагогічній діяльності, у 1949 році закінчив Бердянський учительський інститут, вчительська доля закинула його у с. Балки Василівського району. У Балківській школі І. Савовський почав працювати вчителем історії. З перших років вчителювання Іван Петрович займався дослідницькою роботою з учнями, створив краєзнавчий гурток. Очолювані ним гуртківці проводили активні краєзнавчі та археологічні розвідки, особливо на берегах штучного Каховського моря. Зібрані ними знахідки весь час збільшувались і у І. Савовського виникла ідея створити у школі музей і він доклав великих зусиль до реалізації цієї ідеї. У кінці 50-х років Іван Петрович та його гуртківці створили один з перших на території Запорізької області шкільних краєзнавчих музеїв. Оосбливістю цього музею була велика кількість оригінальних археологічних артефактів — їх налічувалося навіть не десятки, а сотні. Обласне управління освіти у 1961 році вперше узагальнили досвід роботи шкільного музею на базі історико-краєзнавчого музею Балківської середньої школи, особлива увага акцентувалася на тому, що у створенні музею брав участь колектив школи, учні та їх батьки. Про роботу музею Балківської школи вийшов друком спеціальний плакат «З досвіду створення краєзнавчого музею». З часом шкільний музей отримав статус народного і став філією Василівського краєзнавчого музею.
Активну педагогічну та краєзнавчу діяльність І. Савовський поєднував з підвищенням свого освітнього рівня — у 1959 році він заочно закінчив історико-філологічний факультет Кримського педінституту. У 1964 році Іван Петрович став директором школи, але краєзнавчої роботи з учнями не припинив, музей активно поновлювався новими експонатами, здебільшого археологічними артефактами.
У 1967 році відбулася подія, яка мала вирішальний вплив на подальше життя І. П. Савовського — у с. Балки прибула археологічна експедиція Інституту археології України на чолі з професором О. І. Тереножкіним. Співробітники експедиції розташовувалися у приміщенні школи. Експедиція проводила археологічну розвідку в зоні будівництва Верхньо-Рогачицької зрошувальної системи поблизу Балок. В зону будівництва потрапили близько двох сотень курганів, найбільшим з них була Гайманова Могила. У 1968 році Північно-Рогачицька (з 1970 року — Запорізька) археологічна експедиція почала дослідження курганів навколо Гайманової Могили — в науку ці кургани ввійшли під назвою «Гайманового курганного поля». Активними помічниками професійних археологів стали члени краєзнавчого гуртка Балківської середньої школи на чолі з І. П. Савовським. Їхнє співробітництво продовжилось і в 1969-1970 роках під час розкопок Гайманової Могили — видатної пам’ятки скіфської історії та археології.
Паралельно з участю в археологічних дослідженнях Іван Петрович плідно займався дослідженням історії села Балки. Результатом його роботи став історичний нарис «Балки», який увійшов до видання «Історія міст і сіл УРСР. Запорізька область», яке побачило світ 1970 року, а також було перевидано 1981 року.
У 1971 році І. Савовський здійснив різкий поворот у своєму житті — полишив роботу в Балківській школі і перейшов працювати молодшим науковим співробітником в штаті Запорізької новобудівної археологічної експедиції. Ця експедиція організаційно входила до відділу новобудівних експедицій і була структурною ланкою відділу археології раннього залізного віку Інституту археології АН УРСР. У 1972-1979 роках Іван Петрович був заступником начальника Запорізької новобудівної експедиції. В її складі І. П. Савовський брав участь у дослідженні багатьох курганів, які входили до зони спорудження Велико-Рогачицької зрошувальної системи. Начальник експедиції В. І. Бідзіля здійснював загальне керівництво її роботою, наукові співробітники Інституту археології керували дослідженнями окремих курганів. Зокрема, Іван Петрович у 1972 році дослідив курган Плоска Могила біля с. Балки. Центральна могила під п’ятиметровим насипом цього кургану належала скіфам, датована початком третьої чверті ІV ст. до н. е. Статтю про дослідження Плоскої Могили І. П. Савовський опублікував у співавторстві з Ю. Болтриком у збірці «Курганы Степной Скифии» (1991).
У 1976 році І. Савовський керував розкопками кургану № 11 із групи Вишневої Могили. В ній знайдено золоту ажурну платівку, яка прикрашала голову коня – оголів’я. Ця прикраса увійшла до всіх українських скіфознавчих видань. У 1979 році під керівництвом Івана Петровича була розкопана ще одна відома серед скіфознавців пам’ятка – Сахнова Могила. Окрім згаданих курганів Савовський дослідив десятки інших курганів.
У 1980 році Іван Петрович звільнився з Інституту археології, але продовжував працювати за договором в Запорізькій археологічній експедиції і вчителював у середній школі с. Балки, продовжував облаштовувати та поповнювати музей новими експонатами.
Помер відомий краєзнавець, педагог і археолог 30 вересня 1999 року, похований в с. Балки. На жаль, під час рашистської агресії 2022 року окупанти пограбували дітище І. П. Савовського і вивезли всі експонати Балківського музею до Мелітополя.

(С. П. Шевчук)

Публікації:
Савовский, И. П. Балки // История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. / редкол.: В. И. Петрыкин [и др.] / гл. редкол.: Тронько П. Т. (пред.) [и др.] ; Ин-т истории АН УССР. – Київ : Глав. ред. УСЭ, 1981. – Т. : Запорожская область. – С. 214-222.
Археологічні розвідки в районі с. Балки на Запоріжжі / І. П. Савовський // Археологія. – 1977. – Вип. 24. – С. 96-100.
Нові сарматські поховання на Запоріжжі / І. П. Савовський // Археологія. – 1977. – Вип. 23. –С. 61-71.
Савовський, І. П. Балки // Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. / голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) [та ін.] ; редкол: В. І. Петрикін [та ін.]. – Київ : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1970. – Т. : Запорізька область. – С. 189-198.
***
Раннесарматское погребение в Запорожской области / И. Савовский // Сов. археология. – 1977. – Вып. 3. — С. ?.

У співавторстві:
Курган Плоская Могила / Ю. В. Болтрик, И. П. Савовский // Курганы степной Скифии : сб. науч. трудов / АН УССР, Ин-т археологии ; [отв. ред. Ю. В. Болтрик, Е. П. Бунтятян]. – Киев : Наук. думка, 1991. – С. 98–107.

Література про життя та діяльність:
Савовський Іван Петрович // Мезенцева, Г. Г. Дослідники археології України : енциклопед. словник-довідник. – Чернігів : Сіверянська думка, 1997. – С. 124.
***
18.04 — 50 років (1970) від дня заснування Балківського історико-краєзнавчого музею (Василівський район) // Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2019. – С. 151-152.
Балківський історико-краєзнавчий музей // Василівщина туристична та мистецько-поетична / [гол. ред. Н. М. Бабаніна]. – Запоріжжя : Просвіта, 2011. – С. 24-26.
Андреева, А. Историю края бережно хранит школьный музей [с. Балки Васильев. р-на] // Время и мы. – 2002. – 15 марта. – С. 7.
Водченко, В. Відвідайте наш музей : [народний історико-краєзнавчий музей при Балківській середній школі : Василів. р-н] // Нова Таврія. – 1984. – 24 лип.

 

14.0670 років від дня народження Андрія Івановича Долгокіра (14.06.1953, м. Балта Одес. обл.), президента Національної Федерації культуризму (бодібілдингу) України, заслуженого тренера України, судді міжнародної категорії, екс-чемпіона України та СРСР, заслуженого працівника фізичної культури та споту України (2016).

 

Література про життя та діяльність:

Долгокир Андрей Иванович // 40 лет спортивному клубу «Богатырь» / Запорож. обл. федерация бодибилдинга и фитнеса. – Запорожье : [б. и., б. г.]. – С. 7.

***

Долгокир, А. Из Австрии — с надеждой : [беседа с президентом Федерации культуризма Украины запорожцем А. Долгокиром после Чемпионата мира по бодибилдингу в австрийском городе Грац] / Андрей Долгокир // Наш город. — 1992. — 24 нояб.

Долгокир, А. Президент живет в Запорожье / [беседа с дир. спортив. комплекса «Орбита», избран. президентом Федерации культуризма Украины] ; записал Виктор Жаров // Наш город. — 1992. 4 нояб.

 

15.06 100 років від дня народження Йосипа Борисовича Малкіна (15.06.1923,   Херсон. обл. — 23.06.2008, м. Запоріжжя), футболіста, володаря Кубка України (1951). Грав у запорізьких футбольних командах «Більшовик», «Локомотив», а у 1948-1952 рр. — «Металург».

 

Література про життя та діяльність:

Иосиф Борисович Малкин // Звёзды запорожского «Металлурга» / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье : Просвіта, 2014. – С. 6-7.

Малкін Йосип Борисович // Книга пам’яті України. Запорізька область / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – Т 22 (1) : Переможці. — С. 292.

Власов, А. Малкин Иосиф Борисович // Власов, А. Кузнецы боевых и спортивных побед / А. Власов, А. Копелиович, В. Смирнов. – Запорожье : [б. и.], 2007. – С. 46.

 

Інтернет-ресурси:

Малкін Йосип Борисович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6499&lang=ukr

 

18.06100 років від дня народження Семена Митрофановича Демченка (18.06.1923, хут. Петровський (нині смт Комиш-Зоря Пологів. р-ну — 18.09.1983, с-ще Первомайське Маріїн. р-ну Кемеров. обл., РФ), повного кавалера ордену Слави.

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Демченко Семён Митрофанович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 507-508.

Голдобин, А. И. Демченко Семен Митрофанович // Голдобин, А. И. Герои Запорожского края — полные кавалеры ордена Славы / Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 56-58.

 

18.06 — 60 років від дня народження Олени Миколаївни Сиваш[14] (18.06.1963, м. Запоріжжя), запорізької тележурналістки, лауреата премії ім. А. Путінцева (2013).

18.0615 років (2008) від дня заснування Музею-галереї прикладної кераміки[15] та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай (м. Запоріжжя).

20.06 — 130 років від дня народження Анатоля Гака[16] (справжнє прізвище Іван Якович Антипенко) (20.06.1893, хут. Запарчів (нині Гуляйпіл. ТГ Пологів. р-ну) — 04.12.1980, м. Філадельфія, США), українського драматурга, прозаїка, фейлетоніста, журналіста, члена літературної організації «Плуг» та ОУП «Слово».

 

Твори, спогади:

Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку : спогади / Анатоль Гак (Мартин Задека). – Новий Ульм ; Філадельфія : Українські вісті, 1973. – 328 с.

На двох трибунах : оповідання та фейлетони / Анатоль Гак (Мартин Задека). – Новий Ульм ; Філядельфія : [Українські вісті], 1966. – 320 с.

 

Література про життя та діяльність:

Кушніренко, І. К. Сатирик і гуморист Анатоль Гак (Мартин Задека) (1893-1980) // Кушніренко, І. К. Призабуті письменники з Гуляй-Поля : літературні портрети / І. К. Кушніренко, О. І. Горпинич ; Іван Кушніренко, Оксана Горпинич. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2018. – С. 105-168.

 

20.06100 років від дня народження Івана Григоровича Бессонова[17] (20.06.1923, с. Червоноармійське (нині Таврійське Якимів. ТГ Мелітоп. р-ну) — 15.10.1978, с. Путилівка Бахчисарайськ. р-ну, АР Крим), повного кавалера ордену Слави.

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Бессонов Иван Григорьевич // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 497.

Голдобин, А. И. Бессонов Иван Григорьевич // Голдобин, А. И. Герои Запорожского края — полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 43-44.

Арестенко, Г. П. Полный кавалер орденов Славы Бессонов Иван Григорьевич // Арестенко, Г. П. Книга пам’яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю визволення Запоріз. обл. і села Червоноармійське від фашистських загарбників присвячується / Г. П. Арестенко. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2013. – С. 277.

 

20.06 — 50 років тому (1973) Запоріжжя стало побратимом міста Бірмінгем (Англія).

23.06100 років від дня народження Івана Антоновича Найдьонова (23.06.1923, Тимошівка (нині Михайлів. ОТГ Мелітоп. р-ну) — 16.12.1944, с. Даргов Кошиц. краю, Словенія), Героя Радянського Союзу.

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Найдёнов Иван Антонович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 149-153.

Найденов Иван Антонович // Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и гл. ред. Наталья Кузьменко ; авт. кол. : Валерий Чернолуцкий и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 127.

***

Шак, В. Где в Запорожской области находится школа Героев? : «Будучи раненным, не бросал поля боя» / Владимир Шак // МИГ. — 2015. — 3 дек. (№ 49). — С. 9.

 

Інтернет-ресурси:

Найдьонов Іван Антонович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=66568&lang=ukr

 

30.0630 років від дня народження В’ячеслава Івановича Цинкуша (30.06.1993, м. Запоріжжя — 06.02.2017, там само), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС, солдата 46-го батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 10-ї ОГПБр.

 

Література про життя та діяльність:

Цинкуш В’ячеслав Іванович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 303.

Цього місяця виповнюється:

60 років тому (1963) з метою вирішення проблеми водопостачання м. Бердянська на річці Берда споруджена дамба і утворено водосховище.

 

Липень

01.07 — 60 років (1963) від дня заснування слідчого управління ГУНП в Запорізькій області.

04.0770 років від дня народження Олександри Володимирівни Кужель (04.07.1953, м. Костянтинівка Донец. обл.), заслуженого економіста України (1997), народного депутата України.

06.07 110 років від дня народження Валентина Миколайовича Даниленка (06.07.1913, с. Новомихайлівка Бердян. пов. (нині Чернігів. ОТГ Бердян. р-ну) — 09.10.1982, м. Київ), професора, доктора історичних наук, працював у Інституті археології НАН України. Дослідник Кам’яної Могили. За фактом він відкрив її для сучасної науки.

 

Валентин Миколайович Даниленко народився в с. Новомихайлівка Бердянського повіту Таврійської губерніїМиколайович Даниленко (01.07.1913-03.10.1982) став професором, доктором історичних наук, працював у Інституті археології НАН України.

Валентин Даниленко народився в селянській родині, закінчив місцеву семирічну школу. Навчаючись у школі, цікавився історією, географією та природою рідного краю. Перебуваючи в гостях у родичів, побував декілька разів на Кам’яній Могилі під Мелітополем, якою зацікавився і яка стала справою його життя й наукової роботи. Закінчивши школу, він переїхав і оселився поблизу цієї пам’ятки. Працевлаштувався на цьому об’єкті. Став сільським краєзнавцем, потім молодим співробітником Мелітопольського краєзнавчого музею, займався дослідженням пам’ятника Кам’яна Могила. У 1934 році наполегливі звертання в Інститут археології АН УРСР сприяли включенню Кам’яної Могили в план дослідницьких робіт цього закладу. Фактично молодий Даниленко відкрив Кам’яну Могилу для сучасної науки. В 1932-1935 рр. навчався на історичному факультеті Мелітопольського педагогічного інституту. У 1936-1938 роках брав участь у перших дослідницьких експедиціях Інституту археології АН УРСР на Кам’яну Могилу, під час яких, головним чином, завдяки його допомозі, дослідники відкрили більш 30 нових плит з петрогліфами. З 1939 по 1940 року закінчив аспірантуру Інституту історії матеріальної культури (Ленінградське відділення АН СРСР).

З початком німецько-радянської війни в 1941 році пішов на фронт народним ополченцем. Завдяки знанню декількох мов і дослідницьких навичок став розвідником, війну закінчив на посаді начальника слідчої частини розвідвідділу штабу 40-ї армії, мав звання майора, був поранений, нагороджений орденами Червоного Прапора (1943), Вітчизняної війни I ступеня (1943), Червоної Зірки (1945) і медаллю «За відвагу» (1942). У 1945 році повернувся до археології.

З 1946 року працював під керівництвом відомого українського археолога П. П. Єфименка. У 1965 році В. М. Даниленко закінчив роботу над рукописом праці «Неолит Украины», що складався з шести глав. Проте 1969 р. друком вийшли лише її чотири перші глави. За цю монографію, захищену в грудні 1970 р. в Ленінградському університеті, В. М. Даниленку було присвоєно ступінь доктора історичних наук. Шостa глава після незначного доопрацювання була опублікована 1974 р. як монографія «Энеолит Украины». П’ятий розділ побачив світ як книжка «Космогония первобытного общества» лише 1997 р., через 15 років після смерті вченого. Посмертно була опублікована і його монографія «Кам’яна Могила» (1986 р.). У ній він підбив підсумки своїх досліджень цієї пам’ятки, де в 1973 році відкрив ще два гроти з унікальними петрогліфами. Однак точка зору вченого про те, що петрогліфи Кам’яної Могили виникли в часи палеоліту, близько 15-20 тисяч років до нової ери, широкої підтримки не отримала. Більшість дослідників дотримується пізнішого датування пам’ятника. Помер Валентин Миколайович раптово, від інсульту в Києві, у 1982 році. Тіло В. М. Даниленка було кремоване, а прах поховано в колумбарії Байкового кладовища м. Києва.

Земляки-новомихайлівці пам’ятають В. М. Даниленка. 31 травня 2021 року в рамках проведення шкільного свята останнього дзвоника в Новомихайлівському НВЗ І-ІІІ ст. відбулося відкриття пам’ятної дошки на фасаді приміщення школи на честь уродженця с. Новомихайлівка, випускника місцевої школи Валентина Миколайовича Даниленка. Пам’ятну дошку встановлено в рамках Всеукраїнських заходів до 30-річчя Незалежності України за ініціативи редактора газети «Нива», кандидата історичних наук Миколи Єременка, який є й автором тексту-посвяти.

Дошку виготовлено й установлено за фінансової підтримки СВК «Новомихайлівський» (голова Петро Удовенко). Микола Єременко за вагомий внесок у збереження історії, популяризацію історичної правди, повернення історичних і культурних традицій нашого народу, за дорученням ВО «Країна» вручив Петру Петровичу Удовенку відзнаку – медаль «За збереження історії», побажав здоров’я, успіхів і процвітання.

(І. П. Яковенко-Єременко)

 

Праці В. М. Даниленка, що стосуються дослідження Кам’яної Могили та її околиць:

Кам’яна Могила / В. М. Даниленко ; АН УРСР ; Ін-т археології ; [авт. передм. В. І. Непріна]. – Київ : Наук. думка, 1986. – 150, [2] с. : іл.

***

Приазовська експедиція 1947 р. / В. М. Даниленко // Археологічні пам’ятки Української РСР / АН УРСР, Ін-т археології. — Київ, 1952. — Т. IV. — С. 66-69.

Про наскельні зображення Кам’яної Могили / В. М. Даниленко // Археологія / АН УРСР, Ін-т археології. — Київ, 1950. — Т. IV. — С. 78-90.

 

Література про життя та діяльність:

Валентин Миколайович Даниленко. Життя археолога / упоряд. М. В. Даниленко. — Київ : Центр учбов. л-ри, 2013. — 256 с.

«Північне Приазов’я в епоху кам’яного віку — енеоліту» : матеріали Міжнародної наукової конференції : до 100-річчя від дня народження В. М. Даниленка / М-во культури України [та ін. ; редкол.: Тощев Г. М. та ін.]. – Мелітополь, смт Мирне : [Вид. буд. ММД], 2013. – 218 с. : портр. – На обклад.: Кам’яна могила.

Клочко, Р. В. Мелітопольський краєзнавчий музей: археологічні експедиції, розкопки, дослідники : [в т. ч. про В. М. Даниленка] / Клочко Р. В., Тимофєєв В. М. // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали регіонал. наук.-практ. конф., [14 груд. 2012 р.] / Виконком Мелітоп. міськ. ради Запоріз. обл. [та ін. ; редкол.: Ібрагімова Л. Р. та ін.]. – Мелітополь : [б. в.], 2013. – С. 49-60.

Юренко, С. П. Даниленко Валентин Миколайович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – Київ : [Поліграфкнига], 2007. – Т. 7 : Ґ — Ді. — С. 94.

Юренко, С. П. Даниленко Валентин Миколайович // Енциклопедія історії України / НАН України, Ін-т історії України]. – Київ : Наук. думка, 2004. –  Т. 2 : Г — Д. — С. 287.

Даниленко Валентин Миколайович // Винокур, І. С.  Давня і середньовічна історія України : навч. посібник / І. С. Винокур, С. В. Трубчанінов. – Київ : Глобус, 1996. – С. 218.

***

Єременко, М. Він відкрив Кам’яну Могилу для сучасної науки : [текст, фото] / Микола Єременко. // Нива. – 2019. – 11 січ. (№ 4). – С. 58.

Даниленко, М. В. Постать Валентина Миколайовича Даниленка в археологічній науці України / М. В. Даниленко // Дім і сім’я. – 2011. – № 4. – С. 20-23.

Титова, О. М. Видатний вчений, непересічна особистість / Титова О. М., Конча С. В. // Кам’яна доба України. — 2002. — Вип. І. — С. 6-8.

Даниленко Валентин Миколайович // Винокур, І. С.  Давня і середньовічна історія України : навч. посібник / І. С. Винокур, С. В. Трубчанінов. – Київ : Глобус, 1996. – С. 218.

 

Вшанування пам’яті В. М. Даниленка на Запоріжжі:

Пам’ятна дошка на честь В. М. Даниленка // Єременко М. М. Памятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. Запоріжжя : Просвіта, 2021. – С. 180.

***

Яковенко-Єременко, І. Вшанували пам’ять археолога Валентина Даниленка / Ірина Яковенко-Єременко // МИГ. — 2021. — 24 июня (№ 25). — С. 7.

Яковенко-Єременко, І. Ушанували пам’ять видатного земляка / Ірина Яковенко-Єременко // Нива. – 2021. – 4 черв. (№ 44-45). – С. 1.

 

07.0760 років від дня народження Вікторії Анатоліївни Сєрих (Безсонової) (07.07.1963, м. Запоріжжя), майстра спорту міжнародного класу (1978) з художньої гімнастики, чемпіонки світу (1979) у групових вправах. Як тренер підготувала А. В. Безсонову;

 

Література про життя та діяльність:

Сєрих (Безсонова) Вікторія Анатоліївна ; Дерюгіна Альбіна Миколаївна ; Ковалик Людмила Федорівна : [тренери В. А. Сєрих (Безсонової)] ; Безсонова Анна Володимирівна : [тренер В. А. Сєрих (Безсонова)] // Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В. М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. – Київ : [Олімп. літ.], 2005. – С. 302, 303, 304.

 

10.07 (за іншими відомостями 10.06) — 100 років від дня народження Олександра Васильовича Байдукова[18] (10.07.1923, с. Троїцьке Мелітоп. р-ну — 28.11.2005, м. Луцьк), українського живописця, народного художника України (2003), почесного професора Волинського державного (нині — національного) університету імені Лесі Українки.

 

10 липня 1923 р. у сільській родині народився хлопчик. З раннього дитинства він бачив матір, що любила малювати — з-під олівця Параски Микитівни виходили дивовижні польові квіти та птахи. Жінка хоч і не мала художньої освіти, але розгледіла неабиякий хист сина й усіляко підбадьорювала, підтримувала його захоплення. Олександр називав її своїм першим вчителем малювання. Батько хлопчика Василь Юхимович вміло вирізав з великих кісток фігурки улюблених коней.

Природа півдня України та родинне талановите оточення стало тим середовищем, яке і пробуджувало в хлопчика тягу до творчості, і формувало задатки для становлення майбутніх творчих смаків та вподобань митця. Так, Олександр Байдуков став відомим насамперед як майстер реалістичного ліричного пейзажу, бо головною темою його творів завжди була краса природи рідних степів, велич Кавказу, спокій Прибалтики та Полісся. Але все це буде згодом.

А поки любов до мистецтва привела хлопця 1939 року до Дніпропетровського художнього училища (нині КЗ «Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури» Дніпропетровської обласної ради.), навчання у якому через два роки буде перервано початком радянсько-німецької війни.

Але й на фронті художні вміння стали юнаку в пригоді, коли він служив картографом при штабі полку. Потім Олександр був розвідником танкового підрозділу. Так він пройшов усі нелегкі дороги війни, зустрівши травень 1945 року в Берлині. За мужність та відвагу Олександр Байдуков був нагороджений орденами та медалями.

Після демобілізації Олександр розпочав мирну працю на Волині, працюючи спочатку секретарем виконкому Маневицької селищної ради (1947–1948), потім художником-оформлювачем Ківерцівського лісокомбінату (1948–1950) та Олицької райспоживспілки (1950–1951). В Мелітополі (1951–1952) працював також художником на місцевому консервному заводі. А вже з 1952 р., після утворення Волинської художньо-виробничої майстерні, Олександр Байдуков до самої пенсії постійно жив та працював у Луцьку, де і відбулося його становлення як художника.

Вже на початку свого творчого шляху Олександр бачив власне покликання в зображенні мальовничої природи України, а саме в пейзажному живопису, який давав найбільшу можливість для вияву особистого художньо естетичного світосприйняття митця. В його творах відчувається безмежна закоханість в природу як Волині, так і рідного степового півдня.

Працюючи переважно в техніці олійного живопису, з часом Олександр Васильович все частіше звертається до акварелі, особливо під час подорожніх етюдів. Завдяки цьому в більшості робіт з’являється кришталева чистота і ніжність, характерні для акварелі, які поєднуються з широкою манерою та соковитістю письма.

Олександр Байдуков, повертаючись з фронту через Волинь, був настільки вражений красою волинських лісів, що не витерпів, вийшов з потягу в Маневичах, щоб їх намалювати. Так Волинь стала його другою любов’ю і другою батьківщиною після Мелітопольщини, де він народився.

На Волині у 1949 р. Олександр Байдуков одружився з дівчиною Любов’ю, яка згодом стала матір’ю двох його дітей, Олега та Світлани. Вони пішли батьківським шляхом — також стали художниками. Сам митець стверджував, що без своєї дружини не зробив би стільки у творчості, бо саме завдяки їй увесь час міг займатися улюбленою справою. Любов Йосипівна навіть допомагала чоловікові в створенні натюрмортів – збирала у волинських лісах найкращі гриби та квіти, а він вже їх малював. Саме в цих натюрмортах митець втілив ідеї тихого сімейного затишку.

Хоча провідною темою творчості художника була чарівна Волинь з її дорогами та стежками, лісами та полями, але він не забував свій рідний край — створив велику серію творів «Запорізька Січ», яка містить роботи як про сучасність, так і про славетне історичне минуле Запоріжжя.

Твори Олександра Васильовича неодноразово експонувалися на різноманітних виставках, як в Україні, так і за її межами. Він взяв участь у 30 місцевих, республіканських та закордонних виставках, провів 22 персональні виставки. Значна частина його творів є власністю музеїв, закладів культури і мистецтва, а також прикрашає приватні колекції як України, так і міст Польщі, Канади, Австрії та Німеччини. Загалом О. Байдуков створив більше тисячі полотен, завжди в своїй творчості гармонійно поєднуючи радість буття і красу природи.

До дня 80-річного ювілею художнику Олександру Васильовичу Байдукову, першому на Волині, було присвоєно почесне звання народного художника України. А сам митець до свого ювілею підготував нову виставку.

28 листопада 2005 р. на 82 році життя Олександр Васильович Байдуков помер. Поховали художника в м. Луцьк.

 

Спогади:

Криваві весни : фронтові щоденники / О. В. Байдуков. — Луцьк : Надстир’я, 2002. — 93 с. : іл.

 

Література про життя та діяльність:

Байдуков Олександр Васильович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки художників України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 8.

 

Інтернет-ресурс:

Байдуков Олександр Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=52818&lang=ukr

 

13.07 — 100 років від дня народження Миколи Захаровича Крюкова (13.07.1923, с. Коханівка Кропивниц. р-ну Кіровоград. обл. — дата смерті невідом., м. Мелітополь), повного кавалера ордену Слави.

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Крюков Николай Захарович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 527.

Голдобин, А. И. Крюков Николай Захарович // Голдобин, А. И. Герои Запорожского края — полные кавалеры ордена Славы / Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 79-80.

 

15.07 — 80 років від дня народження Олександра Петровича Бовкуна[19] (15.07.1943, м. Хаммерау, Німеччина), запорізького художника, члена ЗОНСХУ.

19.0740 років від дня народження Олексія Олександровича Люлюка (19.07.1983, смт Куйбишеве (нині Кам’янка Пологів. р-ну) — 23.07.2016, там само), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС, старшого солдата, контрактника 93-ї ОМБр.

 

Література про життя та діяльність:

Люлюк Олексій Олександрович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 180-181.

 

24.0770 років від дня народження Миколи Володимировича Козлова (24.07.1953, м. Кізел Перм. краю, РФ — 05.09.2014, там само), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС, майора, добровольця батальйону «Донбас». Нагороджений недержавним орденом «Народний Герой України» (посмертно).

 

Література про життя та діяльність:

Козлов Микола Володимирович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 147-148.

 

26.07 — 125 років від дня народження Олександра Григоровича Тишлера[20] (26.07.1898, м. Мелітополь — 23.06.1980, м. Москва, РФ), театрального художника, живописця і графіка.

 

Спогади:

Пастернак, Б. Л. Связующая нить / Б. Л. Пастернак, А. Г. Тышлер ; Борис Пастернак, Александр Тышлер. – Ставрополь : Кн. изд-во, 1990. – 208 с. : ил.

 

Література про життя та діяльність:

Кумок, В. Н. Александр Григорьевич Тишлер (Тышлер) // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семен Воловник. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. – Т. 2. — С. 672-681 : фото + CD.

Кумок, В. Н. Александр Григорьевич Тишлер (Тышлер) // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. – Т. 1. — С. 125, 209, 668-670.

Чайковская, В. И. Тышлер : непослушный взрослый / Вера Чайковская. – Москва : Мол. гвардия, 2010. – 336 с. : ил. – (Жизнь замечательных людей. Малая серия ; вып. 9).

Авдєєнко, С. І. Тишлер Олександр Григорович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – С. 534-535.

Сыркина, Ф. Я. Александр Григорьевич Тышлер / Ф. Я. Сыркина. – Москва : Сов. художник, 1966. – 190 с.

***

Кумок, В. Н. Семья Тышлер. Судьбы на фоне эпохи / В. Н. Кумок, И. К. Карабач // Мелитоп. краевед. журн. — 2018. — № 12. — С. 76-81.

Сидор-Гибелинда, С. Весь мир наизнанку / С. Сидор-Гибелинда // Антиквар. – 2016. – № 11-12. – С. 72-81.

Московцева, В. Фантазер із Мелітополя / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. — 2012. — 8 листоп. (№ 167-168). — С. 8.

Питишкина, Н. Художник из рода столяров // Мелитоп. ведомости. — 1999. — 5 сент. (№ 29). — С. 7.

Медведовський, М. Фільм про нашого земляка // Серп і молот. — 1989. — 12 серп.

Скрипников, М. Художник сценічного світу // Запоріз. правда. — 1968. — 30 лип.

 

27.07 — 90 років від дня народження Арнольда Яновича Красовського[21] (27.07.1933, м. Запоріжжя — 17.05.2017), фахівця в галузі механіки та фізики деформівного твердого тіла, кандидата технічних наук (1964), професора (1984), члена-кореспондента НАН України (1995).

 

Арнольд Янович Красовський народився у місті Запоріжжя. Хлопець ріс у промисловому місті, де гостро відчувався поступ технічного розвитку. Тому не дивно що юнак обрав освіту в технологічній сфері. 1956 року він успішно закінчив Київський політехнічний інститут. Молодий вчений в галузі механіки почав свою роботу що тривала протягом життя. У 1961—1966 роки працював в Інституті проблем матеріалознавства АН УРСР, а з 1966 — в Інституті проблем міцності НАН України, що більше відповідало його покликанню. 1968 року він очолив відділ  і керував ним до 2003 року.

Наукові праці Арнольда Яновича Красовського стосувалися дослідження процесів і механізмів пластичної течії і руйнування твердих тіл під впливом статичних, динамічних та циклічних навантажень, температури, і неодноразово були відзначені. Так 1982 року Арнольд Якович Красовський став Лауреатом Державної премії СРСР, а 1997 року — Державної премії України в галузі науки і техніки.

З 14 квітня 1995 року Красовський — член-кореспондент НАН України (відділення механіки, за спеціальністю — механіка руйнування). Він обіймав посаду головного наукового співробітника відділу фізичних основ міцності і руйнування (№ 5) Інституту проблем міцності, який 22 жовтня 2002 року перейменовано в Інститут проблем міцності імені Г. С. Писаренка, де працював до кінця життя.

3 січня 1984 року став професором, 2003 року отримав звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

2009 року за цикл наукових праць «Міцність та надійність трубопровідних систем» Арнольд Янович став лауреатом премії імені С. П. Тимошенка.

17 травня 2017 року відійшов у вічність талановитий вчений Арнольд Якович Красовський.

(Ж. Д. Назаренко)

 

Література про життя та діяльність:

Ориняк, І. В. Красовський Арнольд Янович // Енциклопедія Сучасної України / [НАН України, Наук. тов. ім Шевченка, Ін-т енциклопедичних дослідж. НАН України]. – Київ : [Ін-т енциклопед. дослід. НАН України], 2014. – Т. 15 : Кот — Куз. — С. 251.

Шаромова, В. Р. Арнольд Якович Красовський // Шаромова, В. Р. Українські фізики та астрономи : посібник-довідник / В. Р. Шаромова. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. – С. 81.

 

28.0780 років від дня народження Володимира Івановича Шинкарука[22] (28.07.1943, с. Ступник Хмельниц. р-ну — 20.05.1993, м. Запорожье), актора та режисера Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині — академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Магара), народного артиста України.

 

Серпень

 

09.08 — 60 років від дня народження Інни Олександрівни Гапон-Клименко[23] (09.08.1963, м. Запоріжжя), української співачки, народної артистки України (2018), доньки народного артиста України Олександра Івановича Гапона[24].

12.08100 років від дня народження Володимира Юхимовича Моторного (12.08.1923, м. Звенигородка Черкас. обл. — 28.10.1986, м. Запоріжжя), повного кавалера ордену Слави.

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Моторный Владимир Ефимович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 534.

Голдобин, А. И. Моторный Владимир Ефимович // Голдобин, А. И. Герои Запорожского края — полные кавалеры ордена Славы / Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 91-92.

 

12.0860 років від дня народження Віктора Івановича Матвієнка (12.08.1963, с. Партизани Примор. р-ну — 16.07.1982, там само), учасника бойових дій в Афганістані.

 

Література про життя та діяльність:

Матвієнко Віктор Іванович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 56.

Евтушенко, Ю. М. Матвієнко Віктор Іванович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 44.

 

12.0850 років від дня народження Романа Михайловича Володькова (12.08.1973, м. Запоріжжя), майстра спорту міжнародного класу зі стрибків у воду (1991), фіналіста Ігор ХХУІ і ХУІІ Олімпіад (1996, 2000), бронзового призера чемпіонату світу (2001)…

 

Роман Володьков народився 12 серпня 1973 року в м. Запоріжжя. В 1998 році закінчив  Запорізький державний університет (нині ЗНУ).

Виступав за команду спортивного клубу «Мотор Січ». Чемпіон і бронзовий призер чемпіонату світу серед юніорів. (1991). Бронзовий призер Кубка Європи (1993), дворазовий фіналіст Олімпійських ігор (1996 і 2000 рр). Срібний призер чемпіонату світу 2003 року, бронзовий — 2001 року (вишка-синхрон). Дворазовий чемпіон Європи з синхронних стрибків із вишки (2002, 2004 рр.). Бронзовий призер Кубка світу-95. Дворазовий бронзовий призер Всесвітніх Універсіад і володар Кубка Європи зі стрибків з вишки. П’ятиразовий володар Кубка європейських чемпіонів. Володар срібної нагороди Суперфіналу Гран-прі FINA – 2001. Переможець II Всеукраїнських літніх спортивних ігор. Багаторазовий чемпіон України.

Учасник 26-х (Атланта, 1996), 27-х (Сідней, 2000 ; 6-е м.), і 28-х (Афіни, 2004 ; 4-е м. ; обидва — в синхронні стрибки) Олімпійських ігор.

Роман Володьков майстер спорту міжнародного класу (1991), заслужений майстер спорту України (2003). Вихованець тренерів А. Апеніна, Л. Барсукової, О. Барсукова. Найкращим результатом України на Олімпіаді у синхронних стрибках з 10 — метрової вишки залишаеться виступ у 2004 році Романа Володькова  та Антона Захарова. В Афінах вони посіли четверте місце.

(Н. В. Романів)

 

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б. Володьков Роман Михайлович // Шиханов Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі : біогр. Довідник 2008 рік / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 39.

Рожденный побеждать. Кн. 2 : 1989-2007 / [редкол. : В. А. Богуслаев и др.]. — Запорожье : [Мотор Сич, 2007]. — С. 303.

Фомін, С. К. Володьков Роман Михайлович // Енциклопедія сучасної України / НАН України ; Наук. тов. ім. Т. Шевченка [та ін.]. – Київ : Поліграфкнига, 2006. – Т. 5 : Вод — Гн. — С. 113.

Володьков Роман Михайлович ; Барсуков Олександр Олексійович ; Барсукова Любов Миколайович : [тренери Володькова Р. М.] // Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В. М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. – Київ : [Олімп. літ.], 2005. – С. 338, 339.

Роман Володьков // Запоріжжя олімпійське / [відп. за вип. А. Копеліович]. — [Запоріжжя? : б. в., 2004]. — С. 10.

***

Лозовой, Н. Запорожские Олимпийцы : [в т. ч. Р. Володьков] / Николай Лозовой // Іскра. — 2004. — 15 лип. (№ 15). — С. 11.

Гузеенко, А. Володьков и Захаров — чемпионы Европы / А. Гузеенко // МИГ. — 2002. — 31 авг. — С. 11.

Усенко, В. Гори вогонь Олімпіади : [в т. ч. Р. Володьков] / Володимир Усенко // Запоріз. правда. — 1996. — 20 лип. (№ 134). — С. 6.

 

15.08 — 100 років від дня народження Івана Івановича Чеберка[25] (15.08.1923, с. Шевченкове Пологів. р-ну — 23.09.2003, м. Пологи), учасника Другої світової війни, Героя Радянського Союзу (1945).

 

Література про життя та діяльність:

Чеберко Іван Іванович // Історичний щоденник Пологівського району, 1923-2018 / Відділ культури і туризму Пологів. райдержадмін. Запоріз. обл., КУ «Пологів. район. краєзнав. музей» Пологів. райради Запоріз. обл. ; [упоряд.: І Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. – С. 238.

Варяник, О. В. Чеберко Іван Іванович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 231.

Чеберко Іван Іванович // Золоті зірки України. Герої Радянського Союзу. — Київ, 2002. — С. 67.

 

16.08 — 70 років від дня народження Дмитра Петровича Шиліна (16.08.1953, с. Велика Знам’янка Кам’ян.-Дніпров. (нині Василів.) р-ну — 07.11.2021, м. Запоріжжя), запорізького журналіста, фотокореспондента, спеціального кореспондента тижневика «Індустріальне Запоріжжя» – «Панорама», «Комсомолеь Запоріжжя», «МИГ», «Запорозька Січ», відповідального секретаря газети «Знамя труда», автора сайту «Індустріалка».

 

Журналістика — це свого роду спосіб життя.

Л. Гузар

 

Журналіст — мудрий літописець, активний учасник найважливіших подій, які відбуваються в суспільстві. Він завжди на передовій. Саме таким був Д. Шилін.

Дмитро Петрович народився у селі Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського (нині Василівського) району Запорізької області. В 1970 році закінчив Великознам’янську середню школу № 1 і того ж року вступив до Одеського політехнічного інституту на механіко-технологічний факультет за спеціальністю «Машини і технологія ливарного виробництва». Та через три місяці зрозумів, що потрапив не в той виш, а ще через два роки, 1972 р. залишив вуз і вступив на філологічний факультет Одеського держуніверситету.

З 9 класу Дмитро почав співпрацювати із працівниками районної газети «Прапор праці». Своїми вчителями Д. Шилін вважав відповідального секретаря районної газети Владислава Шислера та завідувача відділом науки та навчальних закладів «Вечірньої Одеси» Ірину Пустовойт, журналістів газети «Комсомольська правда» 70-80-х років із цілою плеядою «зірок» журналістики: Василем Пєсковим, Юрієм Ростом, Інною Руденко, Юрієм Щекочихіним…

Навчаючись в Одесі, ще на першому курсі почав приходити до редакції одеської молодіжної газети «Комсомольська іскра». Там отримував завдання від завідувачки відділом науки і учбових закладів І. Ф. Пустовойт. Ходив за редакційними завданнями студентськими гуртожитками та ін. При редакції газети тоді працювала «Школа молодого журналіста», яку вів завідувач відділом листів Семен Адамович Лівшин, знаменитий одеський кавеенщик.

Саме в «Іскрі» Дмитро Петрович отримав перші уроки журналістської справи, і вважав, що то були найщасливіші роки його життя. Навчаючись в університеті, писав і приносив свої замітки, статті, репортажі до газети (в 1974 р. і до новоствореної газети «Вечірня Одеса»), куди перейшов майже весь колектив «Іскри». Отримавши диплом, влаштувався в Кам’янсько-Дніпровську районну газету «Знамя труда» де пропрацював три роки спочатку фотокореспондентом, потім відповідальним секретарем.

Наприкінці 1980-го приїхав працювати до м. Запоріжжя і розпочав роботу в молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя». Через сім років перейшов до газети «Индустриальное Запоржье». У 1990-му — в «Запорозьку Січ», з 1997 року працював у газеті «МИГ» (колишньому «Комсомольці Запоріжжя»), а 2001 року повернувся до «Индустриального Запорожья». Усього ж на ниві журналістики Дмитро Петрович Шилін відпрацював більше 40 років. І де б він не працював, головною темою була у нього Людина з її досягненнями, болями та радостями.

Професія журналіста передбачає зустрічі з великою кількістю людей. Запам’яталася йому зустріч з Володимиром Ященком, це було останнє інтерв’ю за два місяці до смерті генія стрибків у висоту. З Леонідом Жаботинським – у запорізькому цирку в 90-х. З ветеранами київського «Динамо» – Євгеном Рудаковим, Віталієм Хмельницьким, Петром Слободяном, з якими їхав в «Ікарусі» із Запоріжжя до Кам’янки-Дніпровської у 2001 році… Ночував у батьків і спав на ліжку відомого мандрівника Федора Конюхова, а через рік, в Атманаї, зустрічався з ним самим. Цей перелік можна було б довго продовжувати… Не менш цікавими були для нього, як він їх називав, інтерв’ю зі звичайними незвичайними людьми.

Дмитро Петрович займався «проклятою улюбленою роботою», як називав професію журналіста, до останніх днів. Колеги відзначали його талант, професіоналізм, грамотність. Він умів слухати людей та цікаво розповідати про них у своїх статтях, нарисах. Читачам газет було цікаво дізнаватися про героїв його статей, нарисів — про відомих запоріжців, які прославили наш край, так і про життя безхатька у дворі.

Д. П. Шилін неодноразово був нагороджний обласними та міськими преміями. Вперше цілеспрямовано він взяв участь у професійному конкурсі, який проводив Запорізький міськвиконком у 1994 році. Тоді переміг у номінації «Журналіст року». Тричі ставав лауреатом головної обласної журналістської премії імені Андрія Клюненка (соціальна та промислова тематика), премією імені Миколи Пересунька (національно-культурна тематика), премією імені Альберта Путінцева (номінація для журналістів радіо та ТБ), перше місце в регіональному і друге у Всеукраїнському конкурсах «Журналістське розслідування», «Золоте перо» — в конкурсі Національної спілки журналістівУкраїни.

Дмитро Петрович – автор найдовшого в Україні марафону-репортажу про металургів. На момент фіксації рекорду він налічував 471 публікацію. Потім їх стало ще більше. Рекорд був офіційно зареєстрований у Книзі рекордів України та засвідчений сертифікатом.

Для Дмитра Петровича Шиліна все життя залишалися рідною і Велика Знам’янка, де він з’явився на світ і яку любив все життя до останнього дня, і Одеса, де навчався у двох вишах, і Кам’янка-Дніпровська із Запоріжжям, де довелося працював у різних газетах.

Мріяв написати про своє село книгу. Збирав статті, фотографії, спогади, та не встиг. 7 листопада 2021 року перестало битися серце відомого журналіста.

(Г. М. Нагорна)

 

Окремі видання:

Марафон репортера в компании с металлургами : новейшая история «Запорожстали» / Дмитрий Шилин. — Мариуполь : Газ. «Приазов. рабочий», 2013. — 203 с.

 

Публікації:

Людина, котра збудувала “Дніпрогес-2” : [Б. Т. Кузьменко, нач. Дніпробуду] / Дмитро Шилін // Україна. — 2020. — № 12. — С. 25-26.

«Виола» — фабрика здоровья / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье (Панорама). – 2007. – 25 янв. – С. 3.

«Елки-палки! Значит, я нужен людям!» : 12 фактов из биографии председателя профкомитета “Запорожстали” Л. Безлепкина / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. — 2005. — 15 февр. (№ 34). — С. 5.

Таємниця Володимира Ященка / А. Копеліович, Д. Шилін // Робіт. газ. — 2005. — 11 жовт.

Тройной знак качества : [“Запорожстальполучил сертификат качества] / Дмитрий Шилин / Индустр. Запорожье. — 2003/ — 14 нояб.(№ 258) — С. 3.

***

Література про життя та діяльність:

Ушел наш с вами талантливый и добрый товарищ // Индустр. Запорожье (Панорама). — 2021. — 11 нояб. (№ 45). — С. 6.

Поздравляем! Дмитрию Шилину — 60! // Индустр. Запорожье. — 2013. — 16 авг. (№ 118). — С. 3.

 

16.0860 років від дня народження О. Ф. Шпирного (16.08.1963, м. Мелітополь), майстра спорту з боксу (1982), заслуженого працівника фізичної культури і спорту України (2000).

21.08 — 120 років від дня народження Ланшина-Степняка Мирона Олексійовича (21.08.1903, м. Олександрівськ — 15.12.1949, м. Одеса), забутого українського літературного критика, поета.

Його батько — Олексій Аполлонович Ланшин, колезький секретар (з 1910 р. — колезький радник) був нотаріусом (1899-1917) і мав власний будинок на вул. Соборній в місті Олександрівську (нині Запоріжжя).

 

Література про життя та діяльність:

Зборовец, И. В. Одиночество Мирона Степняка : монография / И. В. Зборовец ; Ипполит Зборовец. – [Харьков : ФОРТ, 2015]. – 124 с. : портр., фото.

Зборовец, И. В.  Мирон Степняк: биография в стихах поэта : очерк-эссе / И. В. Зборовец. – Харьков : Форт, 2012. – 154 с. 

 

23.08125 років від дня народження Семена Леонтійовича Бабанова (23.08.1898, м. Олександрівськ (нині Запоріжжя) — 19.06.1968, м. Київ), українського організатора кіновиробництва;

 

Література про життя та діяльність:

Капельгородська, Н. М. Бабанов Семен Леонтійович // Капельгородська, Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ : АВДІ, 2004. – С. 37

 

23.08 — 50 років від дня народження Олени Григорівни Жупіної (23.08.1973, м. Запоріжжя), заслуженого майстра спорту України (плавання), дворазової чемпіонки світу зі стрибків у воду.

 

Олена Жупіна народилася 23 серпня 1973 року в м. Запоріжжі. З чотирьох років Олена кожен день проводила по два тренування, не дивлячись на свята. Наставником її була Тетяна Олександрівна Турова, заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури, чудовий спеціаліст та людина. Тренувала вона Олену 24 роки.

У 1991 році Олена Григорівні була досвідченою спортсменкою, володіла званням майстра спорту міжнародного класу, стала чемпіонкою СРСР зі стрибків у воду. У 1998 році виборола золото на Чемпіонаті світу в австралійському Перті. До того ж у тандемі зі Світланою Сербіною стала першою чемпіонкою світу в новій дисципліні — синхроні стрибки у воду з десятиметрового трампліну. На Олімпіаді 2000 року в тандемі з Ганною Сорокіною здобула бронзу в синхронних стрибках. Володарка золотої нагороди Суперфіналу Гран-прі FINA і континентального Кубка. Семиразова володарка Кубка європейських чемпіонів. Дворазова переможеця Всеукраїнських літніх спортивних ігор.

Девятнадцятиразова чемпіонка України.

Олена Жупіна володіє двома вищими освітами : закінчила факультет фізвиховання та факультет журналістики Запорізького державного університету (нині ЗНУ). У 2008 році О. Жупіна стала лауреатом конкурсу «Жінка третього тисячоліття».

О. Г. Жупіна — заслужений майстер спорту, повний кавалер ордену княгині Ольги, нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня.

(Н. В. Романів)

 

Література про життя та діяльність:

Фізична культура і спорт : [у т. ч. О. Жупіна] // Запоріжжя: з минулого в майбутнє. — [Б. м. в.] : ЛЮКС-ПРИНТ, 2012. — С. 63.

Жупіна Олена Григорівна // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991-2011 / [авт. ідеї Валерій Фоменко]. – [Запоріжжя] : Запоріжжя Медіа, 2011. – С. 72-75. – На облж. : 20 років незалежності України.

Елена Григорьевна Жупина // Запорожский край для гостей : путеводитель. – [Запорожье : Авантаж-Медиа, 2010?]. – С. 290.

Турова ,Т. А. Жупина Олена Григорівна // Енциклопедія сучасної України / голов. редкол. : Дзюба І. М. (співгол.) [та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2009. — Т. 9 : Е-Ж. — С. 678.

Шиханов, Р. Б. Жупіна Олена Григорівна // Шиханов Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біогр. довідник / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 66.

Жупіна Олена Григорівна // Гордость Запорожья : альманах / [рук. проекта «Народный рейтинг» Яков Брынза ; авт. идеи альманаха «Гордость Запорожья», рук. творческой группы Наталья Кузьменко и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2009. – С. 78.

Жупіна Олена Григорівна ; Скорина Любов Олександрівна ; Турова Тетяна Олександрівна : [тренери О. Г. Жупіної] // Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В. М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. – Київ : [Олімп. літ.], 2005. – С. 338, 339.

Олена Жупіна // Запоріжжя олімпійське / [відп. За вип. А. Копеліович]. — [Запоріжжя ? : б. в., 2004]. — С. 9.

Жупина Елена Григорьевна // Герои и судьбы : интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков. Шестьдесят монологов / Шифрина А. И. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – С. 167-174.

Жупіна Олена Григорівна // Імена України : біографічний щорічник. 1999 / редкол. Ю. О. Храмов (гол. ред.) [ та ін.] ; УАН нац. прогресу, Ін-т гуманітарних досліджень. – Київ : Фенікс, 1999. – С. 147.

 

25.08 — 150 років (1873) від дня появи телеграфу[26] в м. Олександрівську (нині Запоріжжя).

25.08 110 років від дня народження Анатолія Олександровича Князєва[27] (25.08.1913, с. Покровське Олександрів. пов. Катеринослав. губ. (нині смт Нікопол. р-ну Дніпропетров. обл.) — 05.08.2006, м. Запоріжжя), актора, режисера, артиста розмовного жанру, заслуженого артиста України (1973). В 1949 році очолював Запорізьке обласне управління культури.

 

Література про життя та діяльність:

Латанський, С. В. Князєв Анатолій Олександрович // Енциклопедія сучасної України / головна редкол. : Дзюба І. М. (співголова) [та ін. ; НАН України, Наук. товариство ім Шевченка, Ін-т енциклопедичних дослід. НАН України]. – Київ : [Ін-т енциклопед. дослід. НАН України], 2013. – Т. 13 : Киї — Кок. — С. 391.

 

Інтернет-ресурс:

Князєв Анатолій Олександрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6133&lang=ukr

 

28.08 — 75 років від дня народження Людмили Федорівни Ноздриної[28] (28.08.1948, м. Осінники Кемеров. обл., РФ), директора Бердянського краєзнавчого музею (1977-2022), заслуженого працівника культури України, члена Національної Спілки журналістів України.

 

Окремі видання:

Збережена пам’ять. Євреї у Бердянську / [Л. Ф. Ноздріна]. Мелітополь : ВБ ММД, 2018. 178 с.

 

Література про життя та діяльність:

Біографія автора ідеї та керівника проекту [Л. Ф. Ноздріної] // Збережена пам’ять. Євреї у Бердянську. Мелітополь : ВБ ММД, 2018. С. 174175.

 

30.0860 років від дня народження Миколи Миколайовича Левадного (30.08.1963, с. Копані Оріхів.р-ну — 16.07.1982, там само), учасника бойових дій в Афганістані.

 

Література про життя та діяльність:

Левадний Микола Миколайович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 52.

Евтушенко, Ю. М. Левадный Николай Николаевич // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 41.

 

31.0850 років від дня народження Андрія Аполінарійовича Соколенка (31.08.1973, м. Запоріжжя — 17.05.2015, м. Львів), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС, полковника.

 

Література про життя та діяльність:

Соколенко Андрій Аполінарійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 268-269.

Цього місяця виповнюється: 

20 років (2003) від дня заснування Інтернет-центру[29] в КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» Запорізької обласної ради.

 

Вересень

 

01.09 — 125 років (1898) Алтагирському лісництву.

 

У витоків Алтагирського лісу

 

Сьогодні відсутня необхідність розповідати мешканцям нашого краю про те, де знаходиться Богатирське (Алтагирське) лісництво і що воно з себе є. А в кінці 1830-х років тут, на березі Молочного лиману, розташовувалася особливо нічим непримітна земельна ділянка № 30, як її тоді називали в офіційних документах. Знаходилася вона «в оброчному утриманні у меноніта Давида Корніса (брата Іоганна Корніса I – авт.) по передачі духоборця Жихарєва». Площа ділянки складала 4039 десятин, з них придатної для обробки землі 3269 десятин. Але обробка ґрунту з господарською метою зустріла тут серйозні перешкоди.

 

Шелюга-рятувальниця

 

Достатньо повну характеристику ділянки та проведення на ній робіт дає Ф. Кеппен. Він відзначає, що спочатку для тутешнього місця була характерною постійна вітрова ерозія. Східними вітрами піщаний ґрунт постійно зносився на захід, так що за один рік він покрив 40 десятин. Для захисту від цієї біди стали рити впоперек руху піску паралельні канави – в 5 вершків (22 см) глибиною і такої ж ширини. В канави кидали солому та гній, декілька вище за навколишню землю, та покривали все це піщаним ґрунтом. Виходили довгі насипи, які й зупинили сипучі піски.

Після цього у 1844 році Давид Корніс заклав тут плантацію чагарникової верби-шелюги. Саджали її рядами, також впоперек до руху піску. Її густе коріння пронизувало поверховий шар ґрунту і міцно утримувало його.

Зупинивши ерозію, Д. Корніс почав розводити лісові дерева. До 1850 року на плантації відмінно прижилися шовковиця, тополя, біла акація, ільм, ясен, глід, ялівець і «трубкоцвіт», а найкраще – сосна, дуб, береза та осика. На початку 1860-х ліс займав тут 50 десятин. При плантації діяла фабрика, яка за рік з кори шелюги виробляла рогожі на 500 рублів.

Одночасно з лісонасадженням пісків Д. Корніс розпочав дослідження з розведення лісових та фруктових дерев безпосередньо біля лиману. Грунт тут складався з дрібної мушлі та її часток, в ній був високий вміст солей. Тут добре росли дуб, ясен, шовковиця та гледичія. Тут же були закладені розплідники фруктових дерев та виноград. Для посадки на солончаках найкраще підійшов тамарикс.

 

Для влаштування лікарні

 

В кінці XIX століття в Бердянському, Дніпровському, Мелітопольському повітах число душевнохворих постійно зростало. Для лікування їх відправляли до Сімферополя і витрати на це складали додаткове навантаження на земства. В пошуках виходу Мелітопольське земство клопотало перед губернськими земськими зборами про влаштування в Мелітополі будинку для душевнохворих Північної Таврії. 8 березня 1885 року із Сімферополя прийшов дозвіл на відкриття в Мелітопольському повіті сільськогосподарської колонії для душевнохворих. 1887 року губернська управа звернулася до влади Мелітопольського повіту з проханням: підшукати на околицях Мелітополя від 100 до 200 десятин землі для реалізації проєкту. Але ані приватні власники, ані сільські товариства Терпіннівської волості, куди входили села Кизияр та Піщане, не бажали поступитися земству такою ділянкою. 6 квітня 1888 року Мелітопольська управа повідомила про це губернську владу і запропонувала новий варіант: «…якщо тільки буде визнана можливість влаштувати колонію в деякому віддаленні від Мелітополя, то найкращим місцем для влаштування такої <…> була б казенна дільниця № 19 (Алтагир)».

Тоді ці землі орендувало Радіонівське сільське товариство, але за умовами оренди держава мала право відбирати на продаж ділянки від 50 до 150 десятин чиновникам і офіцерам у відставці. Сад та лісонасадження, які тут були, були призначені на продаж.

16 червня 1890 року «на основі Височайшого (тобто царського) наказу» губернському земству виділили в Алтагирі дві ділянки. Одна з них (200 десятин) була виділена під власну лікарню, друга (102 десятини) – для її потреб і за умови розведення на ній лісу.

Виділені землі знаходились на березі лиману, під горою, тут ріс невеликий садочок з виноградником, а схил (до 50 десятин) займали насадження дерев та чагарників, в тому числі шелюги. 8 грудня 1891 року технік губернської земської управи надав проєкт облаштування колонії.

Лікарня планувалась на  160 душевнохворих (95 чоловіків і 65 жінок). Передбачалося побудувати:

  1. Головну будівлю лікарні з чоловічим відділенням для 25 неспокійних та буйних хворих і жіночим – для 15 хворих;
  2. Два чоловічих і два жіночих бараки;
  3. Будинок для квартир психіатра, ординатора, наглядача та конторника;
  4. Господарські споруди – кухню, льох, навіси для зберігання палива, льодовик, пральню, лазню, водокачку, водопровід;
  5. «анатомічний покій» (морг) та інші споруди.

 

За кошторисом заплановані будівельні витрати складали 206 233 рублі 3 копійки.

Крім вказаних споруд, комплекс включав орне поле, шовковичну плантацію, ліс з модрини та сосни, сади, виноградник, городи, пасовисько, а також колодязь глибиною приблизно чотирьох сажнів (майже вісім метрів) «з хорошою прісною водою».

Проєкт не був реалізований, оскільки Таврійське земство відмовилось від  спорудження лікарні.

 

Дача і «дачники»

 

10 серпня 1893 року головний лісничий Бердянського лісництва П. М. Сивицький задумав влаштувати на Алтагирській казенній ділянці розсадник лісових та плодових культур. Його рапорт пішов відповідними інстанціями і нарешті Лісовий департамент Міністерства державного майна відповів, що перешкод до відкриття розсадника немає. 1894 року Сивицький неодноразово обговорював організацію розсадника з управлінням державного майна Таврійської та Катеринославської губерній.

Проєкт розсадника був складений 1897 року. А 13 червня наступного року П. М. Савицький отримав з управління доленосний для майбутнього лісництва документ. В ньому повідомлялось: «З 1 вересня цього року у Ваше розпорядження буде передане з Алтагирської ділянки: 1) 60 дес. під розсадник, 2) 10,16 дес. під захисні смуги і 3) лісові та інші плантації, які перебувають в господарському завідуванні старшого наглядача Маньківського, з піщаним навкруги них простором, а з 1-го січня 1899 р. буде передана до лісного відомства уся інша площа Алтагирської ділянки…».

Загальна площа Алтагирської дачі в 1910 році складала 769,15 дес. і до 1918 року вона не змінювалась.

На початковому етапі організації Алтагирської дачі її очолював помічник Бердянського лісництва Щецинський. В 1915–1916 роках в штаті Алтагирської дачі числились: лісовий кондуктор 1-го розряду Костянтин Павлович Несмеянов і казенний лісовий об’їзник Кирил Васильович Руденко.

Роботи з благоустрою лісництва виконували меноніти та навколишні селяни.

Менонітам релігійні переконання не дозволяли брати до рук зброю. Вони проходили тут альтернативну військову службу, згруповані в лісові команди. Вони мали жити в будинках селян села Радивонівки. В кінці 1890-х років на Алтагирську ділянку відрядили команду з 50 менонітів, але їхня чисельність часто змінювалась: прибували новобранці, когось переводили до інших лісових дач і повертали назад, відправляли до Криму на боротьбу з філоксерою – шкідником виноградників і т. ін. Наприклад, на 1 січня 1901 г. в Алтагирській дачі служило 10 чоловік, а на 1 січня 1913 року в команді було 53 меноніти, з 7 березня до 13 травня 1914 року їх вже було 67 чол., а на 25 квітня 1915 року чисельність команди досягла 141 людини.

В Алтагирську дачу наймали на роботу селян Радивонівки. Число їх коливалося в залежності від сезону та потреб господарства. Згідно з відомостями про зарплатню, в червні 1916 року тут працювало шестеро «дорослих», шестеро «середніх» і 57 чоловік «малих» робітників.

Господарський план 1899 року передбачав будівництво будинку для помічника лісничого в Алтагирській дачі, на це було виділено 2200 рублів.

Імовірно, розміщення менонітів в селянських хатах створювало певні незручності. В Бердянському лісництві менонітські команди мешкали в своїх казармах. Таку ж будівлю вирішили спорудити і в Алтагирі. 19 червня 1902 року лісовий кондуктор К. Несмеянов відправив П. Сивицькому рапорт з проханням «прислати 20 [військово]зобов’язаних робочих, які можуть розміститися в наметах до спорудження казарми».

Казарму для менонітської команди в Алтагирській дачі побудували з паленої («червоної») цегли, під двосхилим черепичним дахом. В казармі було чотири кімнати-спальні, кухня, пекарня, льох.

В кінці 1913 року в Алтагирській дачі, крім казарми, побудували лазню, клуню (приміщення для обмолоту і зберігання снопів), свинарник і спорудили артезіанський колодязь «з хорошою питною водою, яка виходить на денну поверхню».

 

Плани і справи

 

Виростити лісовий масив на ділянці типчакове-ковильного степу вимагає значного комплексу робіт. Зокрема, особливої підготовки території, насадження дерев і чагарника, догляд з ними, вирощування матеріалу для насадження, боротьби зі шкідниками лісу тощо. Уявлення про те, що збирались зробити і що реально зробили лісоводи на Алтагирській дачі, дають «Господарські плани» і щорічні звіти лісництва, які збереглись в архівах.

На момент її організації тут вже були лісонасадження, головним чином шелюги. Насадження цієї піскозміцнювальної рослини і в наступні роки зберігало своє значення. Так, на 1 січня 1900 року тут росло 5000 кущів і 1901 року планувались заготівля і садіння 120 тис. живців шелюги на площі 50 десятин. Разом з цим з’являлись насадження десятків інших видів. Про це можна судити за заготівлею деревного насіння. На 1901 рік в Алтагирській дачі планувалось зібрати насіння 86 (!) деревних порід загальною вагою 22 730 фунтів (понад 10 тонн). Більшу частину залишали для посіву в розплідниках дачі, а понад 2000 фунтів  призначалися для відправки до інших місцевостей.

Протягом року в лісництві виконувалася низка важких, але необхідних робіт. Наприклад, перелік того, що було зроблено протягом 1907 року:

  1. Садіння. На косогорі, по терасам, в старій плантації і на кучугурах.
  2. Кінне та ручне очищення від сорняків та розпушування ґрунту.
  3. Розплідник. Вирівнювання, розорювання, посів деревного насіння і укриття насаджень соломою.
  4. Заготівля і придбання насіння в районі дачі.
  5. Плодова школа. Розорювання плугом, вирівнювання площі для садіння і насадження в канавки. Перекопування землі лопатою між школами колишніх років з метою розпушування ґрунту. Ручне і кінне очищення насаджень. Облагороджування щепленням.
  6. Ремонт знаряддя і придбання інструментів для їхнього ремонту.
  7. Лісова школа. Садіння і ручне суцільне очищення.
  8. Відпущення матеріалу для садіння приватним особам, організаціям та установам.
  9. Виноградник. Розкриття кущів навесні, підв’язка, видалення зайвих пагонів рослин, кінне і ручне очищення протягом усього літа і переорювання плугом.

 

Важливе місце в господарській діяльності Алтагирської дачі займала боротьба зі шкідниками. Так, в документах за 1902 та 1911 роки відзначається поява яблуневої плодожерки, яблуневої молі, златогузки, гусениці буцефала та інших.

Наявність в Алтагирській дачі артезіанської свердловини та грунто-гідрогеологічні умови місцевості створювали сприятливі умови  «для влаштування рибоводного ставку».

Додатковим господарчим планом Бердянського лісництва на 1916 рік було передбачено влаштування в Алтагирській дачі греблі «при в’їзді на дачу, на її кордонах, довжиною 50 саж., шириною 3 саж. і висотою в середньому 0,5 саж., з настиланням тіла греблі хмизом в 1–6 шарів, за необхідності, в  залежності від профілю місцевості (лощини)». Однак дані про її організацію не знайдені.

Важливим завданням лісництва були продаж і безоплатна роздача матеріалу для садіння приватним особам та установам. З цією метою робітники, наприклад, 1901 року викопали 328 710 сіянців, 32 000 саджанців і 2 047 плодових дерев.

Господарським планом на 1911 рік передбачався продаж плодів з маточних дерев, виноградних кущів і сосонок для різдвяних ялинок.

В діяльності Алтагирської дачі були й інші заняття.

Полювання. 1910 року у всіх дачах Бердянського лісництва була влаштована полювальна оброчна стаття. В Алтагирській дачі її площа складала 742 дес. Полювальна оброчна стаття мала бути здана з 1 січня 1911 року в орендне утримання на 5 років за ціною, відповідній місцевим цінам на право охорони. В підсумку Мелітопольське товариство правильного полювання отримало право полювати в цих дачах за 10 руб. на умовах, які встановило Управління землеустрою та землеробства.

В період між 1868 та 1917 роками організовувались різні виставки – сільськогосподарські і лісові, всесвітні і всеросійські, промислові і кустарні. Їх метою була демонстрація досягнутих успіхів в галузі лісознавства і сільського господарства. Активну участь у цих виставках брало Бердянське лісництво. З моменту організації Алтагирської дачі і вона почала брати участь (разом з Бердянською; в деяких документах Старо-Бердянська) і Джекенлинською дачами у виставках як структурний підрозділ Бердянського лісництва.

1900 року була проведена Паризька всесвітня виставка. Активну участь в ній взяв Лісовий департамент і Бердянське лісництво. На виставці експонувалися різні види лісових насаджень, колекція шкідливих в степових лісництвах комах і пошкодження, які вони наносили. Також були представлені моделі культурного знаряддя (лопати, мотиги, сапи, скребки і т. ін.). Експонати, які представило Бердянське лісництво для Паризької виставки як частину експозиції Лісного департаменту в класі 49 «Матеріали, знаряддя і техніка лісознавства та лісових промислів», в підсумку отримало найвищу нагороду.

1910 року в Катеринославі проходила «Південноросійська сільськогосподарська, промислова і кустарна виставка». Серед експонатів, представлених на ній Бердянським лісництвом, — карта дач лісництва, плани лісових насаджень саду і розсадників лісових і плодових порід, гербарії в таблицях, креслення і малюнки, моделі знаряддя, спили деревних порід, зразки матеріалів для насадження лісових і плодових порід різного віку. Окреме креслення показувало, як на великому просторі кучугурного піску в Алтагирській дачі змінюється ріст дерев в залежності від складу ґрунту, описані особливості агротехніки та ін.

28 вересня – 13 жовтня 1913 року в Санкт-Петербурзі, на честь святкування 300-річчя царювання дому Романових, Імператорське Російське товариство плодівництва влаштувало ювілейну всеросійську виставку плодівництва, виноградарства, городництва. На цій виставці були представлені експонати плодового матеріалу для садіння Бердянського лісництва: гербарій підщеп плодових порід та одно-дволітні щеплення різних плодових порід.

У травні 1914 року в Санкт-Петербурзі була проведена «Травнева міжнародна виставка садівництва», активну участь в якій брало Бердянське зразкове степове лісництво з демонстрацією своїх експонатів.

5-20 вересня 1914 року Бердянське лісництво взяло діяльну участь в сільськогосподарській і промисловій виставці в Ростові.

Таким чином, Алтагирське лісництво стало для мешканців регіону не тільки місцем, де можна провести вихідні та подихати свіжим повітрям. Воно було і залишається полігоном, де вивчається рослинність, яка здатна рости у відкритому безлісому степу. Тут визначаються найбільш стійкі для степових умов види чагарників і дерев, розробляються методи і прийоми лісорозведення. І, звичайно, одним з важливіших моментів є поширення матеріалу для садіння серед місцевого населення.

 

Таблиця 1. Каталог матеріалу для садіння приватним особам та установам

навесні 1905 року з Алтагирської дачі

 

Породи Сіянці Саджанці
1  л. 2 л. 3 л. 4 л. 1 л. 2 л. 3 л.
т и с я ч
Абрикос 100
Акація біла 200
Акація жовта 100 10
Акація міхурна 1,5
Аморфа 8
Бересклет 60 8 4
В’язовик 9 4
Груша 150
Жимолість 8
Суниця 5
Каркас східний 1
Клен татарський 4 1,5
Крушина 100 55 30 15
Лох сріблястий 200 85 7
Малина 5
Рокитник 1,5
Сосна кримська 150
Сосна звичайна 50
Таволга 0,5
Тамарикс 2
Тополя канадська 7 4
Шовковиця 100 60
Разом 910 449 38 39 78 25 7

* Скорочення: 1 л. – однолітній, 2 л. – дволітній, 3 л. – трьохлітній, 4 л. — чотирьох літній

 

Таблиця 2. Надання матеріалу для садіння

з Алтагирської дачі навесні 1908 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(М. В. Крилов, А. М. Крилова, С. В. Гришко)

 

Література:

Крылова, А. Н. У истоков Алтагирского леса / А. Н. Крылова, Н. В. Крылов, С. В. Гришко // Мелитоп. краевед. журн. — 2020. — 15. — С. 17-22.

 

01.09 — 75 років тому (1948) розпочато будівництво Бердянського заводу «Азовкабель». Першу продукцію завод випустив 25 жовтня 1950 року.

 

Література:

Лановейчик, В. И. Завод «Азовкабель» // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. — С. 532-533.

 

01.09 — 75 років від дня народження Анатолія Васильовича Кіргеєва[30] (01.09.1948, м. Запоріжжя), запорізького художника-графіка, члена НСХУ (1977).

 

Акварелькоролева живопису

 

Рік 1948 в Запоріжжі – бурхливий, сповнений великими і маленькими подіями: нагороджені 645 героїв відновлення Дніпрогесу і на місто розподілені 10 автомобілів «Москвич», елементарні побутові товари – страшний дефіцит, а їжа продається з навантаженням, вперше з’являється шкільний базар і відчиняє свої двері «Універмаг» (біля центрального ринку), відновлюється міст через Дніпро за проєктом інженера Преображенського та стає до ладу завод «Дніпроспецсталь». Відомий усій великій країні фотохудожник Семен Альперін отримує приз на всеукраїнській виставці, а Яків Пункін стає чемпіоном України з вільної боротьби.

За цими подіями зовсім непомітно і буденно пройшла ще одна – 1 вересня 1948 року в Запоріжжі народилась дитина, хлопчик Толік, який прославить рідне місто як визнаний художник Анатолій Володимирович Кіргеєв.

Талант його, який вже проглядався змалечку (якось відразу хлопець став художником), постійно розвивався і удосконалювався, він ніколи не повторював самого себе. І доля хлопця була створена його талантом: маючи тільки вісім років (1956), маленький художник вже отримав срібну медаль на міжнародній виставці дитячого малюнка в Токіо. Так визначилася життєва дорога Анатолія – дорога натхнення та краси. Дитинство його сповнене маленькими хлопчачими радощами, і це знайде своє відображення в картинах художника: незабутній образ дитячого щастя – хлопчики, які запускають у небо голубів.

Вона, мистецька доля юнака, пройшла через Дніпропетровське художнє училище, в якому щедро ділилися таємницями творчості чудові педагоги – О. С. Куко, І. Б. Шатуров, К. С. Беркута, О. М. Гатило. З дипломом викладача креслення та малювання, озброєний міцними знаннями з графіки, акварелі, станкового живопису, Анатолій через Донеччину повернувся до рідного міста – адже справжній талант любить рідний край і невідривний від свого коріння, назва якому – Запоріжжя.

А ще там, в своїй alma mater, він познайомився з дівчиною-волинянкою Олею, однокурсницею, яка через деякий час стане Ольгою Іванівною Кіргеєвою. Протягом кількох років Ольга Іванівна влаштувала декілька персональних виставок: 1989 (м. Енергодар), 1994 (виставковий зал ЗОСХ), 1996 (Запорізький обласний  художній музей). Твори художниці закуплені Дирекцією художніх виставок та Міністерством культури України, частина знаходиться у Запорізькому художньому музеї, приватних колекціях. Працює Ольга Іванівна викладачем в Запорізькій ДМШ № 7, бере активну участь в обласних конкурсах сучасного мистецтва викладачів образотворчого мистецтва «Осіння Хортиця». Так, у 2015-2016 навчальному році у цьому конкурсі, в якому взяли участь 46 викладачів, Ольга Іванівна виборола перше місце в номінації «Живопис».

Біля мольбертів молодих художників невдовзі затупотіли дитячи ніжки – дівчинки Оксанки, якій батьки передали у спадщину любов до образотворчого мистецтва. Адже мистецтво кожну людину вражає і заворожує, захоплює і підкорює, притягує її погляди і слова. Особливо вразливі маленькі діти. За двадцять років Запоріжжя взнає ім’я ще одного майстра акварелі – Оксани Анатоліївни Москвіної[31]. Це та сама маленька дівчинка Оксанка, а зараз автор низки чудових творів: «Фіалки» (1992 ; 2014), «Венеціанська лагуна» (1997), «Родинний портрет», «Собор св. Марка» (обидва – 1998), «Пухнар», «Осінній натюрморт», «Польові квіти», «Бабусине подвір’я» (усі – 2002), «Учитель історії», «Жінка в ліловому», «Хортиця» (усі – 2006), «Море. Симфонія», «Хатки» (обидва – 2007), «Лілії» (2008), «Сяюча осінь» (2009), «Для тебе» (2010), «Захопленням пахне повітря» (2012), «Квітучі гілочки» (2013), «Дельфініум» (2014). Її натюрморти, пейзажі, портрети написані у реалістичному стилі. З 2006 року Оксана Анатоліївна – член НСХУ.

Життя країни триває, кипить і вирує. Як писав відомий український поет Андрій Малишко: з Вітчизни ми ростем, і з нас – вона росте! У 1970–1980-х роках, як і в 30-50-х роках, комсомольців і молодь активно залучаюли до будівництва – ударних комсомольських будов: БАМу, КамАЗу, атомних електростанцій, газопроводів тощо.

За часів радянської держави робота Художнього фонду мала замовну форму, творчі люди змушені писати на «ідеологічно правильні теми». Молодий художник Анатолій Кіргеєв працював багато, наполегливо, виконував твори на замовлення з виробничої тематики. Майже всі художники того часу працювали в стилі соціалістичного реалізму – це історично обумовлений художній метод , в основі якого лежить підпорядкування мистецтва державі, перевага ідеологічних завдань над естетичними, жорсткий контроль над митцями з боку держави.

Творчий здобуток Анатолія Кіргеєва в 1970-х роках – низка творів з виробничої тематики, улюбленої тематики держави: «Чавун іде» (1975), «Кольори праці» (1976), «Будні будови» (1976). В ці роки у виробництво сталі впроваджується киснево-конверторний процес, що став найпоширенішим конверторним процесом у світі. Використання технічно чистого кисню з невеликим вмістом азоту (<= 0,5%) дає змогу одержувати сталь високої якості, переробляти у конверторах значну кількість металевого брухту. Така сталь за пластичністю, ударною в’язкістю та іншими властивостями рівноцінна мартенівській сталі або перевершує її. Анатолій Кіргеєв пише цикл картин із серії «Конвенторний зов сталі. Комсомольска ударна будова»: «Нульовий цикл», «Монтаж конструкції», «Ритми будови», «Ранок будови». Художня творчість стає віддушиною, способом самовираження. Твори майстра цього періоду можна розглядати як застигле переживання іншої людини, вираз її особистості, вони, твори, здатні передати нам певний настрій і навіть пережити щось разом з автором.

1977 року Анатолій Володимирович став членом НСХУ, Ольга Іванівна пізніше – 1989 року.

Поряд із темами, опрацювання яких було викликано соціальним замовленням, в творчості художника активно розвивався пейзаж («Весна», «Ранок» та ін.). В цих пейзажах розкривається колористичний і композиційний талант Анатолія Кіргеєва. Він досягає ефекту розкриття та глибини простору, подає нам образ мальовничої природи України з її традиційними хатками, подвір’ям з курками, вишневим деревом, гронами винограду на виноградній лозі («Виноград»).

Вже з середини 80-х років ХХ століття Анатолій Кіргеєв входить у десятку найкращих акварелістів Запоріжжя.

Акварель – королева живопису. Так з впевненістю заявляє Анатолій Володимирович.  Акварель вирізняється з інших видів живопису різноманіттям технічних прийомів. Невагома легка фарба дає свіжість та світність у каліграфічних мазках, що надає роботам атмосферності та невагомості. Існує одна принципова різниця між аквареллю та іншими середовищами живопису – її прозорість. Найскладніше в акварелі – відчути техніку. Технікою акварелі Анатолій Володимирович володіє віртуозно, адже за його плечима – професійна школа та вперте постійне самовдосконалення. Він вільно володіє формою, експериментує зі стилем, кольором, манерою письма тощо. Художник наносить олією один непрозорий колір на інший, поки не досягне бажаного результату. А ще майстер називає акварель дамою капризною та некерованою. Акварель – універсальний засіб малювання, оскільки дає можливість відтворювати всі жанри: водна основа дозволяє отримувати унікальні та непередбачувані ефекти. Недарма видатні художники Запоріжжя і професійні мистецтвознавці одностайно відзначають високу майстерність, красу і ніжність творів художника Киргеєва. Як і найбільші фахівці живопису, художник практикує спонтанність, імпровізацію, щоб ефективно застосовувати можливості акварелі.

Він багато працює, працює з завзяттям і натхненням. «Натхнення – це щасливі хвилини генія. Воно не торкається землі своїми крилами, ширяє у повітрі, злітає угору, мов недовірливий птах, у нього немає прив’язі, кучері його – полум’я», — так охарактеризував натхнення Оноре де Бальзак, всесвітньовідомий французький письменник.

Митець згадує, що під впливом натхнення він малював навіть на кухні, сидячи на табуретці. Особливо методом «мокрим по мокрому». Цей метод («A la Prima») є процесом змочування паперу перед нанесенням пігменту, використовуючи для цього великий пензель або губку, щоб рівномірно розподілити воду по листку акварельного паперу. Техніка створює м’які відтінки та переходи фарби в роботах художника: фарба, яка розтікається, – це стихія, з якої народжується небо, зірки, квіти та собори, а випадкові розкидані акварельні мазки мокрим папером допомагають отримати ефект розмиття.

Обізнані в мистецтвознавстві люди, залежно від призначення творів, поділяють живопис на станковий, монументальний та ін., причому кожен з різновидів має свої особливості у змісті та формі, специфіку техніки і технології застосування мальовничих матеріалів.

Станковий живопис – живопис, виконаний на верстаті, тобто на мольберті. Зображення виконується на картоні, папері, шовку або полотні і несе самостійне значення. Для станкового живопису використовують пастель, гуаш, масло, акварель, акрил, темперу. Однак переважають картини, написані маслом.

За часів незалежної України різко змінюється характер мистецтва: замість замовлення — вільна форма роботи на несформованому художньому ринку, зникає ідеологічний тиск, проголошується повна творча свободи. Все це разом спричинило кризу мистецького процесу.

Станковий живопис у Запоріжжі після проголошення незалежності також переживав нелегкі часи через важкі соціально-політичні та світоглядні зміни, які повністю змінили художній процес регіону. Відтак станковий живопис залишався всі ці роки справою небагатьох художників-ентузіастів, навіть фанатичних прихильників своєї справи. Сьогодні продовжують працювати в цьому виді мистецтва знані запорізькі художники, в т. ч. Анатолій Кіргеєв. Його вірність витікала з індивідуальної якості таланту, якби він був створений для уособлення теми таємничої краси акварелі, яка не підкорюється людським відчуттям.

В активі творчої майстерності Анатолія Володимировича присутня також техніка «маслом та акрилом». Для цієї роботи потрібно мати не тільки талант і чудове відчуття кольору, а й розуміння створюваної структури і об’ємної графіки. У багатьох випадках тільки за допомогою змішаної техніки вдається створити такі ефекти або на полотні, або при оформленні приміщення, які практично недоступні при роботі з якоюсь одною класичною технікою. Іноді це дозволяє створити на полотні ефекти, недоступні при застосуванні якоїсь однієї окремої техніки. А іноді тільки в такий змішаній техніці і можна створити бажаний твір. Так, написання картини маслом і акрилом дозволяє досить швидко створити за допомогою акрилу фон (наприклад, щоб зловити швидко проходить гру кольорів під час сходу сонця), а потім маслом опрацьовувати об’єкти і деталі. Тут акрил використовується для швидкого створення підмальовка, оскільки він швидко сохне. Тому маслом і акрилом малюють зазвичай на пленерах, де потрібно швидко ловити стан погоди. Але є у такої техніки і нюанси. Наприклад, якщо акрил не достатньо просох, він буде витягати масло з верхнього шару, і самі олійні фарби пожухнуть. Це, до речі, майстер може використовувати цей недолік і як один з ефектів.

Змішана техніка добре знайома художнику ще під час роботи з акварельними фарбами. Так, змішана акварельна техніка має на увазі використання на одній картині і сухої, і «мокрої» акварелі, а часто один і той же аркуш в різній мірі змочується в різних місцях, і подальше нанесення акварелі на нього вже забезпечує дивовижні ефекти.

Відзначимо, що змішана техніка в живопису досі недостатньо розроблена, а через різноманітність методів в ній поки що немає чіткої класифікації, встановлених стандартів, виражених течій і напрямів. Вона здається багатьом майстрам своєрідною «terra incognita», в яку трохи страшнувато заходити. Але Анатолію Володимировичу як справжньому майстру вдається все!

Неодноразово художник виставляв свої твори за кордоном (у США, Німеччині, Іспанії, Італії, Росії, Македонії), які користувалися великим успіхом у цінителів мистецтва і зараз знаходяться в багатьох приватних колекціях України, Росії, Італії, Іспанії, Македонії, Німеччини, США, представлені вони і в зібранні Запорізького державного художнього музею.

Анатолій Володимирович бере активну участь у громадському житті Запорізької організації Національної спілки художників України, обирався членом правління спілки, керівником місцевого комітету профспілки.

Розповідаючи про Запоріжжя і про художника Кіргеєва, не можна не сказати й про таку подію, яка проходить на Хортиці і в очі якої вдивляється сама історія. Священний острів України став національним брендом. З 2003 року тут щорічно відбувається мистецький пленер «Хортиця крізь віки», котрий розпочинався як всеукраїнській захід, але згодом набув статусу міжнародного. Активним його учасником є і Анатолій Володимирович, магія таланту якого з особливою міркою – енергійною силою для зростання національного потенціалу – проявляться саме на цих мистецьких пленерах. Сам Анатолій Володимирович вдячно згадує обставини крутого віражу у своїй творчості: «1976 року я починав свою творчу діяльність на Донеччині, на будівництві «Азовсталі». Моїми учителями були тоді Олексій Поляков і Володимир Шендель. Саме вони, приїхавши понад чверть століття на перший пленер у Запоріжжя, підштовхнули мене до козацької тематики, оспівування козацького духу».

Олексій Іванович Поляков (1943) – український художник-пейзажист, заслужений художник України (1996), народний художник України. Працював художником у Будинку культури шахти ім. Засядька, художником-виконавцем у Художньому фонді Донецької організації Спілки художників, став членом республіканської творчої групи «Азовсталь». Постійний учасник планерів «Хортиця крізь віки».

На пленері 2015 року Анатолій Кіргеєв показав майстерність, яку ніхто не перевершив і практично не продовжив. Художник намалював величезну акварель із зображенням коней –1,50 на 4,75 метра. «Давно мріяв її намалювати, – говорить Анатолій Кіргеєв. – Мені подарували книгу про петербурзького художника Костянтина Стерхова, який збирає увесь цвіт акварелістів світу». (Костянтин Стерхов, 1968 року народження, випускник Академії мистецтва ім. Рєпіна, більше двадцяти років служить своєму покликанню аквареліста). З цієї книги Анатолій Володимирович взнав деякі цікаві факти: що існує акварель «Бібліотека» розміром 1.50 на 3 метри, на ній намальовані книги, а сам твір занесений до книги рекордів Гінесса; що в одному з музеїв Одеси є акварель Костянтина Силіна розміром 2 на 2 метри. І все, більш нічого схожого в світі немає. І виникла мрія – долучити своє ім’я до когорти світових рекордів серед художників. Проблема паперу великого розміру художник розв’язав оригінально: він використав рисувальну. Колись архітектори для оформлення наочної агітації дали рулон паперу висотою 1,5 метри.

Недарма в козацькій тематиці художника завжди присутні коні («Тиша», «Козаки в дозорі» та ін.). Адже в українському фольклорі кінь — це не лише вірний товариш, а й уособлення волі. Це безсмертний символ нескореності українського народу. Козака Мамая, фольклорний образ якого вважають оберегом козацтва, всюди зображували з конем. І це не дивно. Адже кожний козак вважав свого коня за брата, хай не по крові, але по волі. І це підтверджується багатьма піснями козацької доби. Як стверджують дослідники, тільки в трьох народів світу існували цвинтарі, де ховали коней: у скіфів, стародавніх греків і в українських козаків.

Художник достовірний у передачі етнографічно-історичних дрібниць, і ця достовірність надає його творам глибокого національного звучання. Широкі акварельні мазки пензля дарують творові матеріальність, із них складається реальність і життєва правда. Здається, ще мить – й оживуть козаки на полотнах, а коні струсять гривами та заіржуть.

В альбомі 2016 року представлені дві роботи майстра: «Покрова на Хортиці» та «За кулішом», де об’єднані три улюблені теми А. Кіргеєва: козацька, релігійна та вічна тема рідної природи.

У пленері «Хортиця крізь віки – 2018» взяли участь 30 українських художників, серед яких і Анатолій Володимирович Кіргеєв. Він був найстарший в плеяді творчих особистостей. Учасники пленеру творчо працювали на легендарному острові Хортиця, на тій Хортиці, яка багатостраждальна, плюндрована, але просякнута життєдайною енергією.

Цього ж року на Першому міжрегіональному етнофестивалі обрядів та оберегів «Пасіка Сірка» (за два кілометри, в селі Грушівка, колись і справді розташовувався зимівник видатного полководця, кошового отамана Війська Запорозького низового Івана Сірка, який тут і помер 1680 року) Анатолій Кіргеєв малював портрети всіх охочих, найбільше – дітей.

5 листопада 2020 року в Одеському музеї західного та східного мистецтва відчинила свої двері ІІІ всеукраїнська і міжнародна виставка-бієнале «МОРЕ АКВАРЕЛІ – 2020» – одна з найбільших та актуальних українських та світових фестивалів із акварельної техніки. Солідне журі дібрало акварелі 132 художників, серед яких і твори подружжя Киргеєвих.

Уся творча родина Кіргеєвих – художник, його дружина, дочка – втекли у мистецтво, туди, де зупиняється час. Добрі люди кажуть, що основна риса старості – туга за працею: не за роками, не за молодістю, не за життям, а за неможливістю взяти до рук знаряддя праці. Старість не загрожує мистецькій родині – у них в руках завжди пензлі. В душах у них – вогонь, той священний вогонь, який дарує тільки мистецтво. Їхнє мистецтво – добре. Насильство спустошує душі. Їхнє мистецтво – щире. Нещирість сіє недовіру. Їхнє мистецтво – чесне. Тоді і віра. Їхнє мистецтво – цікаве. Тоді і спілкування. Твори художника, особливо з козацької тематики, змушують замислитися над духовним спадком народу, над зв’язком людини з природою. Вони стали вагомим здобутком національної культури, отримали широке визнання шанувальників образотворчого мистецтва як в Україні, так і за її межами.

(Т. Г. Пішванова)

 

Твори:

Квітуче дерево ; Бузок у садку : [іл.] / Кіргеєв Анатолій // Запорізький пейзаж : мистецький проект : живопис, графіка, фотографія / Департамент культури, туризму, національностей і релігій ОДА, КУ «Запоріз. обл. худож. музей» ЗОР ; [ідея проєкту І. А. Янкович]. – [Запоріжжя : Привоз Принт], 2018. – С. 19.

Козаки в дозорі (2006) ; На Запорізькій Січі (2017) : [іл.] / Кіргеєв Анатолій // Запорізький пейзаж : мистецький проект-2017 : [живопис, графіка, фотографія] / Департамент культури, туризму, національностей і релігій ОДА, КУ «Запоріз. обл. худож. музей» ЗОР ; [ідея проєкту І. А. Янкович]. – [Запоріжжя : Привоз Принт, 2017]. – С. 32-33.

 

Література про життя та діяльність:

Латанський, С. В. Киргеєв Анатолій Володимирович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – Київ : [Поліграфкнига], 2010. – Т. 10 : З — Зор. — С. 31.

Киргеєв Анатолій Володимирович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки художників України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 63.

 

01.0940 років від дня народження Олександра Володимировича Основи (01.09.1983, с. Попелівка Мглин. р-ну Брян. обл — 27.07.2014, м. Вільнянськ), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС, гранатометника 93-ї ОМБр.

 

Література про життя та діяльність:

Основа Олександр Володимирович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 209-211.

 

01.09 20 років (2003) від дня заснування кафедри політології (факультет соціології та управління) Запорізького національного університету.

02.09 — 100 років від дня народження Володимира Григоровича Грипича (02.09.1923, м. Харків — 05.09.2005, м. Чернігів), українського режисера, народного артиста СРСР (1979). 1975-1983 рр. — головний режисер Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині В. Магара).

 

Я переконаний, що театральне мистецтво

в період становлення молодої незалежної держави

відіграє неоціненну роль

у духовному і патріотичному вихованні народу

В. Грипич

 

Володимир Григорович Грипич народився 2 вересня 1923 року. В свідоцтві про народження вказане місто Харків, а де-факто майбутній режисер народився в селищі Опішня Полтавської області. Через місяць батьки переїхали до Харкова, де і були оформлені документи новонародженої дитини.

Театром захоплювався з дитинства. Під час навчання в Харківській середній школі № 114 відвідував драматичний гурток, брав активну участь у виставах шкільного театру, а згодом відвідував драмгурток при міському Палаці піонерів та юнацьку драматичну студію при Палаці культури «Металіст». Закінчивши школу, вищу освіту здобував в Харківському театральному інституті, який закінчив у 1949 році. В alma mater його вчителями були Мар’ян Крушельницький, Лесь Сердюк та багато інших відомих майстрів сцени. Саме в Харкові бере початок його блискуча театральна кар’єра та популярність.

Шістдесят років свого життя Володимир Григорович віддав самовідданому служінню українському театральному мистецтву. Працював головним режисером у Волинському (Луцьк, 1949–1957), Тернопільському обласному драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка (1958-1962), Одеському ім. Революції (1962–1963, з 1995 – ім. В. Василька), Львівському ім. М. Заньковецької (1963–1964), Донецькому українському музично-драматичному театрі імені Артема (1966–1969, нині Донецький національний академічний український музично-драматичний театр), Рівненському (1964–1965), Чернівецькому ім. О. Ю. Кобилянської (1970–1974), Запорізькому обласному музично-драматичному театрі ім. М. Щорса (1975–1983, нині – ім. В. Магара),

Чернігівському українському музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка.

За час роботи в театрах України Володимир Грипич здійснив багато постановок різножанрових вистав сучасних авторів, української та світової класичної драматургії, що стали справжнім надбанням українського театру.

Більшість його постановок яскравими сторінками увійшли до літопису українського театрального мистецтва.

З 1975 до 1983 рр. працював режисером в Запорізькому обласному музично-драматичному театрі. До кращих вистав, створених В. Грипичем на сцені цього театру, відносять вистави, інсценізовані особисто режисером: «Зачарований вітряк» (1975), «Дума про тебе» (1977), «Безсмертя» за кіноповістю О. П. Довженка, «Щорс» (1976), «Золота карета» (1977), «Циганка Аза», (1977), «Енеїда» І. П. Котляревського (1978), «Незраджена любов» А. С. Малишка (1980), «Діва Марія» (1978), «Тит Андронік» (1983), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1982), «Правда пам’яті» (1981), «Як сходило сонце».

Ці інсценування, здійснені на запорізькій сцені, театрознавці називають циклом  любові до Батьківщини

Особливе місце в творчості режисера посідала історична тематика, яка висвітлювала боротьбу українського народу за свою незалежність.

Кілька постановок здійснив за кордоном. Мав свій доробок і в кіно. Зокрема, поставив фільм за повістю М. Стельмаха «Дума про тебе».

1950 року став членом Спілки театрознавців України, у 1990 році вступив до лав партії «Народний Рух України».

За високі творчі досягнення та значний внесок у скарбницю українського театрального мистецтва В. Грипич був неодноразово нагороджений державними нагородами:

  • народний артист Української РСР(1973);
  • народний артист СРСР (1979);
  • лауреат премії імені І. П. Котляревського (1998);
  • відзнакою Президента України – орденом «За заслуги» III ступеня (1998);
  • почесною відзнакою «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2001);
  • лауреат Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського (2003);
  • лауреат премії імені О. Д. Попова;
  • лауреат премії Спілки театрознавців України «Наш родовід».

Помер видатний український режисер 5 вересня 2005 року в Чернігові. Похований на місцевому кладовищі «Янцеве».

В Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається велика кількість документів і матеріалів, що значною мірою характеризують життєвий шлях і творчий доробок одного з провідних театральних режисерів, народного артиста України В. Г. Грипича, вистави якого увійшли до золотого фонду Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара.

(Г. М. Нагорна)

 

Література про життя та діяльність:

Гайдабура, В. М.  Володимир Грипич : нарис про життя і творчість / В. М. Гайдабура. – Київ : Мистецтво, 1984. – 159 с. : 8 арк. іл. – (Майстри сцени та екрана).

***

Гайдабура, В. На ветрах истории / Валерий Гайдабура // Гайдабура В. А що тато робить в театрі?. Київ : Антиквар, 2011. С. 165167.

[Ігнатьєва, Н.] Дія друга: 1966-1984 рр. : (нар. артист України В. Г. Грипич) // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів: Н. Ігнатьєва ; упоряд.: Л. Смиченко; фото: О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя : Кераміст, 2009]. – С. 18-23. – На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929-2009.

Гайдабура, В. Театральні автографи часу : (дослідження, рецензії, творчі портрети, інтерв’ю, «фото-сайти»). — Київ : Факти, 2007. — С. 106, 199, 201, 202.

Гайдабура, В. М. Грипич Володимир Григорович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопедичних досліджень НАН України. – Київ : Поліграфкнига, 2006. – Т. 6 : Го — Гю. — С. 473.

Грипич Володимир Григорович // Театральна Тернопільщина : бібліогр. покажчик / Упр. культури Тернопіл. ОДА, Тернопіл. ОУНБ, Тернопіл. обл. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка ; [уклад.: П. К. Медведик, В. Я. Миськів, Н. К. Іванко]. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2001. – С. 127-128. – (Мистецька Тернопільщина).

***

Яковлєв, Л. У театрі завжди має бути цікаво : [творчий портрет нар. арт. СРСР В. Грипича] / Л. Яковлєв // Запоріз. правда. — 1980. — 6 січ.

Поет сценічної героїки // Культура і життя. — 1979. — 13 груд.

 

05.09 60 років від дня народження Миколи Олексійовича Веселкова (05.09.1963, с. Балки Василів. р-ну — 26.05.1982, там само), учасника бойових дій в Афганістані.

 

Література про життя та діяльність:

Веселков Микола Олексійович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 24.

Евтушенко, Ю. М. Веселков Николай Алексеевич // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 21.

 

06.09-05.1180 років тому (1943) проходила Мелітопольська наступальна операція[32] військ Південного (з 20 жовт. — 4-го Українського) фронту.

 

Література:

[Мороко, В. М.] Лінія «Вотан» // Запорізький рахунок Великій війні, 1939-1945 : [монографія] / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : [Просвіта], 2013. – С. 318-323.

Линчук, А. Д. Мелитопольская наступательная операция 1943 года : документальный очерк / Александр Линчук. – Токмак : Трибуна, 2005. – 158 с. : ил.

***

Логанов, Є. «Вотан»: сімдесят літ потому / Євген Логанов // Запоріз. правда.  2013.  24 жовт. (№ 122-123). С. 11.

 

Увічнення пам’яті:

Мирошниченко, С. П. История создания диорамы «Прорыв немецкой оборонительной линиии „Вотан” в октябре 1943 года на реке Молочная» // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали ІV відкритої регіонал. наук. практ. конф. – [Мелітополь], 2019. – С. 193-197.

Логанов, Є. Вийшла нова пам’ятна монета, пов’язана з Мелітополем : [презентували пам’ятну монету «Прорив радянськими військами німецької лінії „Вотан” та визволення Мелітополя»] / Євген Логанов // Запоріз. правда. 2013.  19 жовт. (№ 121). С. 4.

 

Інтернет-ресурси:

Под Мелитополем оккупанты повторяют немецкую линию укреплений Вотан [Электронный ресурс]. Режим доступа : http : vlasti,net/news/344493

Под Мелитополем рашисты роют окопы [Электронный ресурс]. Режим доступа : http : mig,com,ua/pod-melitopolem-rashusty-rojut-okopy

 

06.09 — 75 років від дня народження Тетяни Олександрівни Турової[33] (06.09.1948, м. Унгени, Молдова), заслуженого тренера України (1993) зі стрибків у воду, арбітра міжнародної категорії (1993), заслуженого працівника фізичної культури та спорту України (2000), тренера СДЮШОР «Мотор Січ» з плавання та стрибків у воду м. Запоріжжя.

 

Інтернет-ресурс:

Турова Тетяна Олександрівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=7373&lang=ukr

 

10.09 — 140 років від дня народження Дмитра Івановича Донцова[34] (10.09.1883, м. Мелітополь — 30.03.1973, м. Торонто, Канада), громадсько-політичного діяча, політолога, публіциста, редактора, літературного критика.

 

Вибрані твори Д. Донцова:

Вибрані твори : у 10 т. Т. 10. Твори різних років / Дмитро Донцов ; [Наук.-ідеолог. центр ім. Дмитра Донцова. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2016. – 378 с.

Вибрані твори : у 10 т. Т. 9. Ідеологічна і культурологічна есеїстика (1948-1957 рр.) / Дмитро Донцов ; [Наук.-ідеолог. центр ім. Дмитра Донцова. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2015. – 368 с.

Вибрані твори : у 10 т. Т. 8. Літературна есеїстика (1922-1958 рр.) / Дмитро Донцов ; [Наук.-ідеолог. центр ім. Дмитра Донцова]. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2015. – 372 с.

Вибрані твори : у 10 т. Т. 7. Ідеологічна та історіософська есеїстика (1923-1939 рр.) /  Дмитро Донцов ; [Наук.-ідеолог. центр ім. Дмитра Донцова]. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2014. – 420 с.

Вибрані твори : у 10 т. Т. 6. Політична аналітика (1933-1939 рр.) / Д. Донцов ; Дмитро Донцов ; [Наук.-ідеолог. центр ім. Дмитра Донцова]. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2014. – 380 с.

Вибрані твори : у 10 т. Т. 5. Політична аналітика (1921-1932 рр.) / Дмитро Донцов ; [Наук.-ідеолог. центр ім. Дмитра Донцова]. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2013. – 328 с.

Вибрані твори : у 10 т. Т. 4. Ідеологічна есеїстика (1933-1939 рр.) / Дмитро Донцов ; [Наук.-ідеолог. центр ім. Дмитра Донцова]. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2013. – 340 с.

Вибрані твори: [у 10 т.]. Т. 3. Ідеологічна есеїстика (1922-1932 рр.) / Дмитро Донцов. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2012. – 352 с.

Вибрані твори : у 10 т. Т. 2. Культурологічна та історіософська есеїстика (1911-1939 рр.) / Дмитро Донцов ; відп. ред. і упоряд. О. Баган. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2012. – 364 с.

Вибрані твори : у 10 т. Т. 1. Політична аналітика (1912-1918 рр.) / Дмитро Донцов ; відп. ред. і упоряд. О. Бажан. – Дрогобич ; Львів : Відродження, 2011. – 328 с.

 

Література про життя та діяльність:

Коломієць, Р. Г. Дмитро Донцов / Ростислав Коломієць. – Харків : Фоліо, 2020. – 128 с. – (Знамениті українці).

Коваль, Р. М. Неповний список жінок, учасниць визвольної боротьби (1917-1930) : [в т. ч. М. М. Бачинська-Донцова, дружина Д. Донцова] // Коваль, Р. М Жінки у визвольній війні : історії, біографії, спогади, 1917-1930 / Роман Коваль. – Київ : Вид-во Марка Мельника, 2020. – С. 334. – (Видатні українці ; кн. 11). 

Шкандрій, М. Західна Україна: націоналізм і народні драми : [в т. ч. про погляди Д. Донцова на єврейське питання] // Шкандрій, М. Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність / Мирослав Шкандрій. — Київ : Дух і Літера, [2019]. — С. 122, 225, 231, 238, 265, 266, 281.

Ситник, О. Ідеологія «вольового» націоналізму Д. Донцова крізь призму економічної проблематики // Економічний націоналізм : матеріали VIII всеукр. наук. конф. з міжнар. участю. — Івано-Франківськ, 2018. — С. 278-285.

Щур, Ю. І. Дмитро Донцов // Щур, Ю. І. Запоріжжя і запорожці: етюди з боротьби за волю України / Юрій Щур ; Запоріз. наук.-дослід. центр «Спадщина», Запоріз. наук. т-во ім. Якова Новицького. – Запоріжжя : [ЗНТН], 2016. – С. 11-12.

Дашкевич, Я. Дмитро Донцов // Дашкевич, Я. Постаті : нариси про діячів історії, політики, культури / Ярослав Дашкевич ; [НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Львів. від-ня]. – Львів : Піраміда, 2015. – С. 525-534.

Сосновський, М. Дмитро Донцов. Політичний портрет : з історії розвитку ідеології українського націоналізму / М. Сосновський. – Нью-Йорк; Торонто : Trident International, Inc., 1974. – 420 с.

Єндик, Р.  Дмитро Донцов : ідеолог українського націоналізму / Р. Єндик. – Мюнхен : Ціцеро, 1955. – 176 с.

***

Крилова, А. М. Університетська справа Дмитра Донцова / А. М. Крилова, Г. М. Карачевцев // Мелитопольский краеведческий журнал. 2019. № 13. С. 81-84.

Баган, О. Російськомовний Донцов: націолог, критик імперства : [про зб. ст. Д. Донцова «Русский либерализм и украинское движение»] // Шлях перемоги. — 2018. — 3 жовт. (№ 40). — С. 7.

Шпак, В. Націоналізм дії проти політичної імпотенції // Уряд. кур’єр. — 2018. — 8 верес. (№ 168). — С. 6.

Кумок, В. Н. Три брата : (судьба Донцовых) / Виктор Нафтулович Кумок // Мелитоп. краевед. журн. — 2013. — № 1. — С. 61-66.

 

І Всеукраїнський фестиваль «Донцов-Фест»:

Маковецька, О. Дмитро Донцов: «Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів» / Олена Маковецька // Запоріз. правда. — 2019. — 11 лип. (№ 28). — С. 15.

Чмутова, В. Мелитопольщина фестивалила в честь идеолога украинского национализма / Виктория Чмутова, Юлия Ольховская // Мелитоп. ведомости. — 2019. — 10-16 нояб. (№ 28). — С. 12-16.

 

12.09 — 50 років від дня народження Андрія Віталійовича Снегіря (12.09.1973, м. Запоріжжя — 01.01.2016, там само), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС, солдата 56-ї ОМПБр.

 

Література про життя та діяльність:

Снегір Андрій Віталійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 267.

 

14.09  80 років від дня народження Анатолія Яковича Якимця[35] (14.09.1943, с. Новосеменівка (нині в межах с. Новоказанкувате Чернігів. ОТГ Бердян. р-ну), живописця, заслуженого художника України (2010), члена НСХУ (1977).

 

Анатолій Якович Якимець народився 14 вересня 1943 року в селі Новосеменівка (нині в межах с. Новоказанкувате Чернігівської територіальної громади Бердянського району).

Має міцне селянське коріння та тримається принципів гармонійного співіснування людини та природи. Цим завдячує матері Марії, з роду Єременків, татові Якову, ветерану двох війн. Попри розкуркулення, жертвою якого став дід Андрій Максимович Єременко, попри вимушений переїзд до міста – під загрозою виселення на північ, у родині зберегли любов до української традиції, до збереження своєї культури. Це згодом і сформувало Анатолія Яковича як художника.

Цікавість до малювання прокинулась у нього ще в дитинстві – та на селі не було ані фарб, ані паперу. Тож у Запоріжжі, куди родина переїхала на початку 1950-х (малий Анатолій встиг закінчити у селі тільки перший клас), батьки знайшли можливість, щоб дитина відвідувала художні студії. Спочатку – славнозвісний гурток Івана Федяніна, де Анатолій Якимець мав за товариша Анатолія Кіргеєва. Потім недовгий час – у колишньому ПК імені Кірова. Найважливіший вплив на свою подальшу творчу біографію Анатолій Якимець отримав у студії образотворчого мистецтва ПК металургів, якою керував талановитий запорізький художник Федір Шевченко.

«У Запоріжжі було міцне творче ядро – Федір Шевченко, Станіслав Шинкаренко, Володимир Коробов, Георгій Колосовський… – вважає Анатолій Якимець. – Було в кого повчитися».

Підготовка, яку мав майбутній художник від Федора Федоровича, дала можливість отримати якісну професійну освіту. Обравши художньо-педагогічне відділення Одеського художнього училища імені Митрофана Грекова, яке закінчив у 1966-му, він продовжив навчання на факультеті монументально-декоративного живопису Московського (колишнього Строганівського) вищого художньо-промислового училища (рік закінчення – 1972, майстерня професора Василя Бордиченка).

Після навчання мав їхати за направленням у Барнаульський край. Проте із Запоріжжя, не без допомоги Федора Шевченка, надійшов персональний запит на роботу в Запорізькі художньо-виробничі майстерні, де він виконав низку монументальних робіт в інтер’єрах та екстер’єрах громадських споруд міста й області. Це будинок культури в Новомиколаївці – фасадна стіна, набрана мозаїчним панно, із зображенням фігур у національних костюмах і текстом «Мистецтво належить народові». У Запоріжжі – оформлення стіни пожежної частини, що на зупинці «Діагональна», розміром 11 на 10 метрів – зображення пожежників із брандспойтами, ще в старій червоно-оранжевій пожежній формі. Розписав також інтер’єр у будинку культури Дмитрівської птахофабрики під Запоріжжям та оздобив багато інших об’єктів, і не лише в Запорізькій області.

З 1977 року Анатолій Якимець – член НСХУ.

Першу персональну виставку мав у Запоріжжі в 2003 році

Друга – до 30-річчя творчої діяльності – відбулася в Київському будинку художника наприкінці 2009 року. Ювілей був 2007-го, та підготовкою Анатолій Якимець займався самостійно, що зайняло більше часу. На суд глядачів виніс понад чотири десятки полотен, половина з них – нові, які хотів презентувати саме в Києві. Дві великі за розмірами роботи козацької тематики – «Козацька сила» й «Гей, літа орел…» – подарував Культурно-мистецькому та музейному комплексу «Мистецький арсенал»

Уся творчість художника об’єднана темою української історії та національної культурної спадщини. Ще закінчуючи московський виш, для захисту дипломної роботи Анатолій Якимець обрав за об’єкт оформлення стели в архітектурному комплексі музею Запорозького козацтва на Хортиці та успішно захистив диплом «Запорозька вольниця». На жаль, проект не реалізований.

Тема козацтва втілена в серії портретів запорожців, які перегукуються з образами козаків із картин далекого минулого. У роботах історичного жанру художник звертається також до образу Тараса Шевченка («Молодий Шевченко на Хортиці», «Маленький Тарас слухає чумаків»).

У полотнах митця гостро й історично достовірно знайшли відображення теми Голодомору, репресій, Великої Вітчизняної війни («Рік 1937-й…», «Остання пісня кобзарів», «Старий солдат»).

У доробку художника є чудові натюрморти – від духмяного хліба, яскравих квітів, стиглих фруктів та овочів, що щедро родять на нашій землі – до простих предметів побуту. Як у натюрморті «Вічні реалії буття» – свічка перед іконою, що уособлює духовну роботу, та прялка, яка символізує працю. «Натюрморту можна надати філософського значення», – вважає художник. Саме так він навчав своїх учнів у період викладацької роботи. Деякий час у ліцеях Запорізького центру професійної освіти діяли відділи дизайну, де Анатолій Якович викладав живопис.

Портрети Анатолія Якимця – це зображення сучасників, а також історичні цитати та занурення в обставини минулого. Образні зображення запорізьких художників – Івана Василенка, Юрія Очеретько – експонувались на виставці «Портрети та автопортрети» 2021 року в Запорізькому обласному художньому музеї. Ретельно підібране вбрання та інтер’єри надають цим роботам глибокого особистісного розуміння та історичного значення.У доробку художника є твори з особистого життя – портрети батьків, діда, сестри, автопортрети. Полотно «Жінка з колосками» – це зображення матері у контексті сільського життя. Акварельний портрет старшої сестри у вишуканій техніці відображає міський побут близької людини, яка вміла бачити та створювати красу. Робота «Рік 1937-й. Присвячую своєму дідові Єременку Андрію Максимовичу» відтворює одну з трагічних сторінок родини художника – арешт та висилку рідної людини.

Працюючи над полотном «Остання пісня кобзарів», художник прагнув надати потужний розголос трагедії носіїв української історії. Кобзарі піднімали дух народу, творили епос України, були першими поетами, композиторами та піснярами. Проте з перших днів утвердження на території України влади «робітників і селян» більшовики влаштували справжні лови на сліпих і немічних народних співців, розстрілювали їх без слідства та суду. А у грудні 1934 року за наказом Сталіна радянський уряд зібрав у Харкові 334 бандуристів зі всієї України начебто на з’їзд. Довірливих сліпих музик вивезли разом із поводирями прямо з театру «чорними воронами» й підступно стратили. Саме цю подію відобразив у своїй роботі художник.

Крім образотворчого мистецтва є в Анатолія Яковича ще одне захоплення – пісня. Підказав та підтримав його у цій справі художник Олександр Кошель: «Анатолію, а в тебе є голос. Його треба розвивати». І Анатолій Якович декілька років співав у хорі «Козацька родина» під керівництвом Юрія Івченка (у Палаці культури Запорізького трансформаторного заводу). На відкриття першої персональної виставки 2003 року Анатолій Якович запросив хор та разом із товаришами заспівав з десяток пісень. Коли цей колектив припинив існування, Анатолій Якимець співав у народному хорі «Запорозькі козаки» та у фольклорному ансамблі «Бунчук».

Народна пісня надихнула художника на створення полотен «Запорізький кобзар Володимир Дяденко», «Портрет козака Миколи Іваненка».

Один із секретів художника звучить так: «Ставиш картину, яку писав 10-20 років тому, якщо вона тобі подобається, значить, щось у ній не те, а якщо хочеш щось у ній підправити чи змінити, значить, ростеш як митець». Велика внутрішня робота, вивчення історичного підтексту події надає творам Анатолія Якимця глибокого поліфонічного звучання.

Указом Президента України №53/2010 від 20 січня 2010 року запорізькому художнику Анатолію Якимцю присвоєне почесне звання заслуженого художника України.

(І. В. Атаманчук)

 

Література про життя та діяльність:

Єременко Андрій Максимович // Реабілітовані історією. Запорізька область. Київ ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. Кн. 1. С. 392.

Якимець Анатолій Якович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 169.

***

Атаманчук, И. Это мы? Это у нас? : выставка «Художники из Запорожья. Автопортреты и портреты» : [в т. ч. о портрете Юрия Очеретько работы Анатолия Якимца] / Инесса Атаманчук // МИГ. 2021. 9 сент. (№ 36). С. 31.

Середа, В. Портрет — на згадку про зустріч / Віра Середа // Запоріз. правда.  2018.  15 лют. (№ 5). С. 18.

Сосницький, Л. Остання пісня як свідчення злочину : історія картини запоріз. художника — ніким не поміченої і швидко забутої : [про картину А. Якимця «Остання пісня кобзарів»] / Леонід Сосницький // Голос України. 2013. 14 верес. (№ 171).

Середа, В. Кольори життя Анатолія Якимця / Віра Середа // Запоріз. правда. 2010. 4 берез. (№ 33). С. 10.

 

Інтернет-ресурс:

Якимець Анатолій Якович [Електронний ресурс] // Запорізька організація Національної спілки художників України : сайт. Режим доступу : https://www.artgallery.zp.ua/v/artists/Yakimec/

 

15.09 — 75 років від дня народження Олександра Івановича Абліцова[36] (15.09.1948, с. Новоукраїнка (нині Пологів. р-ну) — 05.02.2017, м. Київ), українського поета, перекладача, журналіста, члена НСПУ (1981) та НСЖУ.

 

Олександр Іванович Абліцов народився 15 вересня 1948 року в родині педагогів в селі Новоукраїнка Куйбишевського (нині Пологівського) району. Вищу освіту здобув у Запорізькому державному педінституті (нині ЗНУ), навчався на фізико-математичному факультеті. Студентом опубліковував в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя» за 1970 рік свої перші вірші: «Вишневий цвіт вже облетів», «Додому».

Олександр Іванович учителював на Миколаївщині, служив у Збройних Силах, працював у школі в селищі Червоногригорівка Нікопольського району Дніпропетровської області. У 1977 році О. І. Абліцов перейшов на журналістську роботу до Запоріжжя. З 1977 працював кореспондентом у заводській газеті «Машиностроитель» (нині «Мотор Січ»), від 1994 року – на посаді завідувача відділом економіки міської газети «Запорозька Січ». Олександр Абліцов був власкором газети Верховної Ради «Голос України» у Запорізькій області та керівником прес-служби облдержадміністрації.

Життя українського поета, перекладача, журналіста Олександра Івановича Абліцова обірвалося 5 лютого 2017 року: він помер від третього серцевого нападу на 69-му році життя.

(Н. В. Романів)

 

Поетичні твори:

Жаль непроспіваних мелодій / Олександр Абліцов. — Запоріжжя : Дике Поле, 2018. — 112 с.

Гніздо вітрів / Олександр Абліцов. — Запоріжжя : Дике Поле, 2009. —168 с. : іл.

Гайчур : лірика / Олександр Абліцов. — [Запоріжжя] : Хортиця, 1998. —92 с. : портр., іл.

Світло материного вікна : поезії / Олександр Абліцов. — Дніпропетровськ : Промінь, 1990. — 46 с.

Бентежний березень : поезії / О. Абліцов ; Олександр Абліцов. — Дніпропетровськ : Промінь, 1981. — 46 с.

***

Україні (пісня) ; З генеалогії ; Крилатий вогонь ; «Ніч відпрацює і зів’яне» ; Слово до земляків ; «Знов Європу на сході лякає орда…» ; Урбаністичне; «Страх німотою покарав хатинку скраю…»; «Любов’ю, серцем і крилом…»; «Отак і жити: не лічити літ…» / Олександр Абліцов // Україно моя, твоя доля стає і моєю …: альманах творів письменників Запоріз. краю до 30-річчя Незалежності України / Запоріз. обл. орг. нац. спілки письменників України; [відп. ред., упоряд. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : [ФОП Советнікова К.], 2021. — С. 7-13.

Я — вересневий ; Слово до земляків після 26 років Незалежної України ; «Я знов посмів із Богом стати поруч…» ; Рідня ; Біда всього навчить ; Жаль непроспіваних мелодій ; З генеалогії ; Крилатий вогонь ; Слів прощання я з тобою не знаю… ; Україні (пісня) / О. Абліцов // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX – початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — С. 9-18.

Слово до земляків після 26 років Незалежної України ; «Я знов посмів із Богом стати поруч…» ; Рідня ; Біда всього навчить ; Урбаністичне ; «І — слухать степ…» ; Біль ; Жаль непроспіваних мелодій ; З генеалогії ; Крилатий вогонь ; «Отак і жити…» ; Я — вересневий ; Любов до висоти ; Ганнуся ; Я знов про те… ; Слів прощання я з тобою не знаю… ; Як з перших райдуг сонця сад… ; Вересневі квіти ; Срібні тіні по воді… ; Ці незглибимі сині небеса… ; При дорозі подорожник ; Мов нагорода — ця любов мені… ; І день минув… ; Чого мені так жаль у серпні… ; Тепер я жданий гість… ; Україні (пісня) / О. Абліцов // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ – початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2017. — С. 19-34.

Україні (пісня); З генеалогії ; Крилатий вогонь ; Шлях ; Слово до земляків ; «Ніч відпрацює і зів’яне…» ; «Знов Європу на сході лякає орда…» ; Урбаністичне ; «Страх німотою покарав хатинку скраю…» ; «Любов’ю, серцем і крилом…» / Олександр Абліцов // Не міліють джерела Дніпрові… : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ / [відп. за вип. В. Текуч].—[Запоріжжя] : АА Тандем, 2016. — C. 3-8.

Україні / О. Абліцов // Канва для долі. Вишиті картини Наталії Курносової /[К. І Курносов]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — С. 5.

Запитання / Олександр Абліцов // Свого не цурайтесь : твори українських письменників про рідну мову : антологія / упоряд. Володимира Лучука ; за ред. Івана Лучука. — Тернопіль : Богдан, [2009]. — С. 739.—(Дивоовид).

 

Публіцистика:

В головном дозоре ; Лицом к лицу с войной ; Родня ; Идеология души ; Рабочий характер ; Движение ; Любите жизнь! ; Смысл мастерства ; Семь вершин Борисова / А. Аблицов // Моторостроители : рассказы о людях Запорож. моторостроит. з-да / сост. Коваль Е. Т. — Днепропетровск : Сич, 1991. —С. 12–24, 31–35, 46–50, 55–69, 77–-80, 88–-95, 102–105, 126–130, 135–142.

***

Казки Хортиці : казки запорозьких козаків / переказані: Н. Кузьменко, О. Абліцовим.—Запоріжжя : АА Тандем, 2009. — 64 с.

 

Література про життя та діяльність:

Олександр Абліцов // Україно моя, твоя доля стає і моєю … : альманах творів письменників Запоріз. краю до 30-річчя Незалежності України / Запоріз. обл. орг. нац. спілки письменників України ; [відп. ред., упоряд. О. Стадніченко].—Запоріжжя : [ФОП Советнікова К.], 2021. — С. 6.

Стадніченко, О. Абліцов Олександр Іванович (1948–2017) / Ольга Стадніченко // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX – початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2019. — С. 5-8.

Олександр Абліцов // Література рідного краю : (навч.-метод. посібник) / упоряд. Г. Р. Корицька. — 2-ге вид. — Запоріжжя : Просвіта, 2005. — С. 25.

***

Причиненко, К. Ювілей поета-земляка / Костянтин Причиненко // Рідний край. — 2018. —15 верес. (№ 73). —С. 4.

Кушніренко, І. Світлий і неповторний поет / Іван Кушніренко // Актуальний погляд. — 2017. — 23 лют. (№ 8). —С. 2.

Не стало Олександра Абліцова // Голос України. — 2017. — 7 лют. (№ 23).

 

19.09 — 150 років тому (1863)збудовано, а в грудні цього ж року освячено храм в ім’я архістратига Михаїла[37] в с. Верхній Токмак (нині Чернігівської селищної громади Бердянського району).

 

Література:

Єременко, М. Церква Архістратига Михаїла // Єременко, М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / М. Єременко, І. Яковенко-Єременко ; Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко ; ТОВ «Чернігівська газета „Нива”». – Запоріжжя : Просвіта, 2021. – С. 140-141.

 

19.09 — 80 років (1943) від дня визволення м. Оріхова від німецько-фашистських загарбників.

19.09 75 років від дня народження Михайла Івановича Фоменка[38] (19.09.1948, с. Мала Рибиця Краснопіл. р-ну Сум. обл.), заслуженого майстра спорту СРСР з футболу, заслуженого тренера України та Грузії, бронзового призера Олімпійських ігор (1976), головного тренера ФК «Металург» (Запоріжжя) (2003).

20.09 — 80 років (1943) від дня визволення м. Токмака від німецько-фашистських загарбників.

20.0980 років (1943) від дня визволення смт Приазовське від німецько-фашистських загарбників.

20.09100 років від дня народження Івана Михайловича Реви (20.09.1923, с. Водяне (нині Титове Смирнов. ТГ Більмац. р-ну) — 18.03.1945, с. Вертешшоамло, Угорщина), учасника Другої світової війни, Героя Радянського Союзу

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В Рева Иван Михаилович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 156-157.

 

20.09100 років від дня народження Федора Олексійовича Харченка (20.09.1923, с. Мала Білозерка Василів. р-ну — 23.01.1944, Новгород. р-н Ленінград. обл ), учасника Другої світової війни, Героя Радянського Союзу (1965, посмертно).

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Харченко Фёдор Алексеевич // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 261.

 

21.09 — 90 років (1933) від дня пуску Дніпровського електродного заводу (ПрАТ «Укрграфіт»).

 

Наприкінці двадцятих років минулого сторіччя на Запоріжжі розпочалося будівництво Дніпровської електростанції. Її спорудження поклало початок великої промислової розбудови – металургійного комплексу, що складався з низки виробництв: електросталі, феросплавів, алюмінію, коксу, магнію, абразивів та вуглецевих електродів.

Спорудження електродного заводу планувалося, як частина в складі алюмінієвого комбінату. Проєкт, будівництво, навчання персоналу та пуск потужностей забезпечувала французька фірма «АФК». Попри складнощі з монтажем обладнання 21 вересня 1933 року було виготовлено першу партію анодів. Ця дата стала офіційним днем народження заводу. Але перед електродниками постав неочікуваний виклик. Усі вироблені аноди мали вади щільності, тобто мали тріщини. Причину браку не могли знайти навіть досвідчені іноземні фахівці. Шляхом дослідів, спроб, ризиків, помилок і наполегливій праці, група інженерів-електродників, якою керував Іван Віртко, домоглася якісного пресування анодів. Вся подальша історія заводу суцільний пошук новацій, реконструкція та розширення виробництва.

1 січня 1940 року виокремлене в окрему структуру підприємство отримало назву – Дніпровський електродний завод (ДЕЗ). Очолив його Сергій Миронович Гончаренко.

З початком другої світової війни і вторгненням окупаційних військ  діяльність заводу була призупинена, а обладнання евакуйоване. Відновлення ДЕЗу розпочалося відразу після вивільнення міста 1943 року і мало пріоритетне значення.

1947 року Сполучені Штати відмовили Радянському Союзу в постачанні анодів для хімічного виробництва. Тим самим поставивши низку промислових підприємств, включно зі стратегічними, під загрозу зупинки. Тож, перед запорозькими електродниками постало завдання — не тільки завершити відновлення виробництва, а й освоїти нові технології. 1948 року ДЕЗ повністю відновлений та вдосконалений увійшов до складу діючих підприємств, але реконструювання продовжилося й надалі. У п’ятдесяті – шістдесяті роки з’явилися нові цехи, печі, стали до експлуатації соціальні об’єкти: житлові будинки, дитячій садок, школа, табір дитячого відпочинку на річці Дніпро, профілакторій на острові Хортиця, два будинки культури, водна станція, стадіон, спортивна зала… У середині шістдесятих ДЕЗ став найкрупнішим в Європі за асортиментом продукції, досяг найвищого рівня виробництва, та отримав державну відзнаку. Виникла необхідність в підкорюванні нових обріїв.

На початку сімдесятих директором призначили молодого та енергійного інженера Бориса Васильовича Комарова. Такого розвитку капітального будівництва та реконструкції ДЕЗ не знав з часів Дніпробуду. Знаковим було закінчення у 1984 році спорудження нового комплексу з повним циклом виробництва вуглець-вуглецевих композитних матеріалів.

У другій половині вісімдесятих років для ДЕЗу настали важкі часи. Розрив економічних відносин майже зупинив виробництво, склади були перевантажені продукцією. Борис Іванович Овчинников використовував будь-які можливості аби вивести з кризи  довірене йому підприємство, навіть вдався до кредитного займу. 1987 року почав роботу новий цех з унікальним обладнанням, що дозволило електродникам опанувати нове покоління електродів на основі коксу голчатої структури, тим самим вийти на новий рівень рентабельності.

1994 року ДЕЗ переформатований, із складу заводу було виведено і перетворене в окреме підприємство комплекс ДЗ «Вуглекомпозит». Відкрите акціонерне товариство «Український графіт» стало правоприємником ДЕЗу.

1997 року ВАТ «Український графіт» очолив Борис Федорович Петров. Під його керівництвом розроблена та інтегрована система менеджменту, в період 1998-2003 роки проведено сертифікацію на відповідність міжнародним стандартам та реєстрація товарних знаків тощо, підприємству вдалося завершити розпочаті раніше проєкти. ВАТ «Укрграфіт» стало єдиним на пострадянських теренах виробництвом електрокальцонованих антрацитів, став до експлуатації цех вугільних заготовок.  2000-2001 роках опановано промислове виробництво анодів для магнієвої промисловості. Ці заходи дозволили стабілізувати роботу, та з успіхом конкурувати на світовому ринку.

На початку нового тисячоліття під керівництвом генерального директора Сергія Володимировича Кутузова визначені та реалізуються стратегічні напрямки діяльності підприємства. Пройшло переобладнання технологічного ряду виробництва, що заклало фундамент конкурентоспроможності ВАТ «Український графіт» на світовому ринку у майбутньому.

26 березня прес-служба Запорізької обласної військової адміністрації повідомила, що у Запоріжжі запрацював перший у місті сучасний пост автоматичного спостереження за рівнем забруднюючих речовин в атмосферному повітрі. Над запровадженням цього проекту ПрАТ «Укрграфіт» працювало ще з 2021 року. Незважаючи на складні умови, в яких опинилася вся країна під час повномасштабного російського вторгнення, підприємство прийняло рішення не від’єднувати обладнання моніторингу, а навпаки, завершити всі роботи та ввести пост в експлуатацію. Сучасний пост автоматизованого моніторингу розмістили на кордоні санітарно-захисної зони у спеціалізованому мобільному приміщенні, повністю укомплектованому для забезпечення безперебійної роботи обладнання.

ВАТ «Український графіт» є провідним виробником в Україні графітованих електродів для електросталеплавильних, руднотермічних та інших видів електричних печей, товарних вуглецевих мас для електродів Содерберга, футерувальних матеріалів на основі вуглецю для підприємств металургійного, машинобудівного, хімічного та інших комплексів промисловості. За даними Національного депозитарію України (НГУ) на четвертий квартал 2021 року, компанії Intergraphite Holdings Company Limited (Бермудські острови) належать 23,9841% ПрАТ, компанії C6 Safe Group Limited (Кіпр) – 72,0394%.

Статутний капітал ПрАТ – 233,959 млн грн, номінальна вартість 1 акції – 3,35 грн.

(Ж. Д. Назаренко)

 

Література:

ВАТ «Укрграфіт» // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту: Ф. Турченко та ін.]. – [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. – С. 142.

К 75-летию ОАО «Укрграфіт» (Днепровского электродного завода) : фотоальбом / [сост. Янковский К. Е. [и др.]. – Днепропетровск : АРТ-ПРЕСС, 2008. – 208 с. : ил.

 

22.09 — 80 років (1943) від дня заснування заводу «Іскра»[39] в м. Пологи.

22.09 — 80 років (1943) від дня визволення м. Вільнянська від німецько-фашистських загарбників.

23.0975 років від дня народження Олександра Володимировича Поляка[40] (23.09.1948, м. Запоріжжя — 22.02.2003, там само), генерал-майора міліції, мера м. Запоріжжя (2000-2003), президента Запорізької обласної федерації футболу (2001-2003), почесного громадянина міста Запоріжжя (2003, посмертно).

 

Вшанування пам’яті в Запоріжжі:

Вардидзев, В. В. Бывший игрок «Металлурга» Владислав Ищенко: «Александр Поляк памятник трижды заслужил» // Вардидзев, В. В. Полвека с «Индустриалкой», друзьями и футболом / Владимир Вардидзев. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2018. – С. 202-206.

Князьков, Ю. П. Поляка — площа, Ордж., с-ще Вознесенка // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. – Запоріжжя : [АА Тандем], 2015. – С. 248.

Поляка площа // Вулиці Запоріжжя — дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 163-164.

 

25.09 — 70 років від дня народження Анатолія Борисовича Тарабанова[41] (25.09.1953, м. Запоріжжя), запорізького художника.

 

Література про життя та діяльність:

Тарабанов Анатолій Борисович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 144.

 

26.09125 років тому (1898) було завершено будівництво залізничної ділянки Чаплине — Бердянськ. Регулярний рух цією гілкою залізниці почався в грудні цього ж року.

 

Література:

Бердянск — Чаплино // Связь времен : история развития средств связи в Запорожской области / науч. ред. А. И. Карагодин. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. — С. 18-19.

 

26.09 — 120 років тому (1903) була освячена лютеранська кірха в м. Бердянську.

 

Література:

Шарий, Г. П. Немецкая евангелическо-лютеранская церковь // Шарий, Г. П. Северное Приазовье / Г. П. Шарий. – Днепропетровск : Арт-пресс, 2016. – С. 196-197.

Немецкая евангелическо-лютеранская церковь // Энциклопедия Бердянска : историко-краеведческий, общественно-политический справочник / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. – Т. 2 : М — Р. — С. 212

Лютеранская церковь и расположенное рядом сней училище // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. — С. 853-854.

Лютеранская кирха // Михайличенко, В. И.  Бердянск : взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков ; Виктор Михайличенко, Евгений Денисов, Николай Тишаков. – [Изд. 3-е, перераб., испр. и доп.]. – Бердянск : Південна зоря, 2010. – С. 138.

 

28.09 — 100 років від дня народження Івана Івановича Борисенка (28.09.1923, м. Запоріжжя — 22.04.1988, м. Київ), учасника Другої світової війни, Героя Радянського Союзу.

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В. Борисенко Иван Иванович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 196.

 

29.09100 років тому (1923) розпочався серійний випуск тракторів «Запорожець» на заводі «Червоний прогрес» (м. Токмак).

29.0975 років від дня народження Віри Миколаївни Коваль[42] (25.09.1948, с. Біленьке Запоріз. р-ну), запорізької поетеси.

 

Твори:

Ті, що йдуть крізь вогонь : [вірші / Віра Коваль. – Запоріжжя : Профі принт, 2022]. – 41 с.

У калиновім цвіті : [вірші] / Віра Коваль. – Запоріжжя : АА Тандем, 2018. – 164 с.

Побрехеньки моїх кумів : [гуморески] / Віра Коваль. – Запоріжжя : АА Тандем, 2015. – 64 с.

Узбіччя : [роман у віршах] / Віра Коваль. – Запоріжжя : АА Тандем, 2015. – 296 с. : портр.

Повертаюсь до витоків… / Віра Коваль. – Запоріжжя : [б. в.], 2011. – 96 с.

Яблуневий серпень / Віра Коваль. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. – 160 с. : іл.

Дідизна : поезії / В. М. Коваль. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2007. – 144 с. : іл.

На хресті любові : поезії / Віра Коваль. – Запоріжжя : ЗНТУ, 2004. – 72 с.

***

Моя Україна ; Повертаюсь до витоків ; Запорізький дуб ; Не убий ; Наша пісня ; Шахи ; Сорочка-вишиванка ; Таврійський степ ; Осінній вернісаж ; «Ідуть на Хортиці дощі…» ; «Коли від нас відходять матері…» ; Шкільний дзвінок ; Я вигадала Вас ; Черешенька : [вірші] / В. М. Коваль // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX — початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2019. – С. 138–148.

Моя Україна ; Повертаюсь до витоків ; Запорізький дуб ; «Ой цвіла калина…» ; Не убий ; Наша пісня ; Шахи ; Сорочка-вишиванка ; Таврійський степ ; Осінній вернісаж ; «Ідуть на Хортиці дощі…» ; «Коли від нас відходять матері…» ; Пам’ять ; Шкільний дзвінок ; Я вигадала Вас ; Черешенька ; «В твоїй п’єсі нема мені ролі» ; Новина ; Верховна кухня ; Будинок з химерами ; Монолог героя Небесної сотні ; Гра в хованки ; Молитва депутата : [вірші] / В. М. Коваль // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ — початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – С. 214-229.

 

Література про життя та діяльність:

Нагорна, Г. Коваль Віра Миколаївна / Ганна Нагорна // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX — початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2019. – 480 с. – С. 136-137.

Коваль Віра Миколаївна, запорізька поетеса // Видатні запоріжці : альманах / [гол. ред. Наталія Кузьменко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 22.

 

Цього місяця виповнюється:

 

125 років (1898) від дня заснування залізничної станції Пологи[43].

 

Література:

Чудновський, О. В. Будівництво залізниці і станції Пологи // Чудновський, О. В. Історія Пологівського району (1771-2001 рр.) : літопис рідного краю / О. В. Чудновський ; під ред. А. І. Карагодіна. – Пологи : Факел, 2001. – С. 39-45. – На 230-річчя формування території району.

Станція Пологи // Моє місто Пологи : іст.-докум. розповідь. – Запоріжжя : Прометей, 1997. – Ч. 2. –С. 9-19. — (До 110-річчя заснування).

Богомаз, М. С. Пологи // Богомаз, М. С. Станція називається… : (за станом на 21. 01. 91). – Дніпропетровськ : Пороги, 1993. – С. 263-264.

***

Григор’єв-Беркутов, К. Станція, що народила місто // Пологів. вісті. — 2012. — 2 серп.(№ 31). — С. 4.

 

70 років тому (1953) стало до ладу нове приміщення концертного залу імені Глінки (м. Запоріжжя).

 

Жовтень

 

  • 10 — 60 років (1963) Запорізькому домобудівному комбінату.
  • 10 — 60 років (1963) від дня заснування Запорізького заводу «Кремнійполімер».
  • 10-15.1020 років тому (2003) в м. Запоріжжі вперше проходив Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки», започаткований Національною спілкою художників України, Запорізькою обласною організацією НСХУ та журналом «Образотворче мистецтво» при сприянні облдержадміністрації.
  • Література:
  • Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки» ; Перший’ 2003 ; Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки» ; Другий’2004 : каталог / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : АРТ-Прес, 2004. – 26 с.+ 34 с. : іл. 

06.10 — 75 років від дня народження Олександра Геннадійовича Рєзанова[44] (06.10.1948, м. Александровськ Сахалін. обл., РФ), видатного запорізького гандболіста, олімпійського чемпіона (1976), тренера гандбольного клубу «ЗТР».

08.10 — 100 років від дня народження Олександра Борисовича Михайлова (08.10.1923, м. Мелітополь — 01.03.1992, м. Москва), учасника Другої світової війни, Героя Радянського Союзу (1945).

 

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В Михаилов Александр Борисович // Варяник, О. В. Герои земли Запорожской. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – С. 146-148.

 

09.10 — 60 років від дня народження Павла Івановича Вольвача (09.10.1963, м. Запоріжжя), українського прозаїка, поета, есеїста, публіциста, перекладача, члена Національної спілки письменників України та Українського осередку Міжнародного ПЕН-клубу.

 

Життя вдалося різним – не присниться.
Нехай боліло… Хай комусь болів.

П. Вольвач

Народився 9 жовтня 1963 року в м. Запоріжжі. Під впливом батька, з раннього віку, у нього з’являється інтерес до малювання та літератури. 1979 року закінчив Запорізьку дитячу художню школу. Як і багато ровесників на той час, трудову діяльність розпочав у 16 років слюсарем-складальником на підприємстві «Моторобудівник» (нині АТ «Мотор Січ»), паралельно навчався у вечірній школі. В 1982-1984 рр. служив в саперному батальйоні і вузлі зв’язку м. Сімферополя.

Після служби в армії змінив багато професій і спеціальностей. Зокрема, був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, вантажником, безробітним. Деякий час вчився на підготовчому відділенні Запорізького державного університету (українська філологія), але покинув навчання. Паралельно тривало життя вулиць, різних закутків великого індустріального міста. Ці події в майбутньому стали сюжетами його творів.

Пізніше закінчив Запорізький національний університет (журналістське відділення філологічного факультету). Стажувався у Празі. 5 років працював редактором на обласному телебаченні в Запоріжжі, шість років у газеті «Телекур’єр». Приймав активну участь в національно-революційних подіях 1980-90-х років. Цей період став основою автобіографічного роману «Кляса», прозового дебюту Вольвача. Роман викликав бурхливі та суперечливі реакції в пресі. На думку критиків, це один із культових текстів української літератури пост-радянського періоду», який «по біблійному народив цілий жанр». Переклад «Кляси» опублікували в Туреччині («Kankalar», DA Yayincilik, Istanbul, 2011). Книга входить до ряду найпомітніших книг української літератури, написаних за роки Незалежності.

Перші поетичні збірки «Марґінес» та «Кров зухвала» відразу ж здобули великий розголос. Появу Вольвача в поезії привітали такі знакові постаті як Микола Вінграновський, Валерій Ілля, Микола Холодний та інші.

Згодом він стає заступником головного редактор часопису «Сучасність». Від 2012 працює на Українському радіо. Автор та ведучий програм «Кружляння слів» та «Культ-Майдан». Колумніст журналу «Країна». Член Українського осередку Міжнародного ПЕН-клубу. Окремі твори перекладалися англійською, турецькою, польською, сербською, македонською, російською та іншими мовам.

Від 1999 року живе у Києві. Він кореспондент київського бюро української служби радіо «Свобода». Автор збірок віршів «Марґінес» (1996), «Кров зухвала» (1998), «Південний Схід» (2000, 2002), «Бруки і стерні» (2000), «Тривання подорожі» (2007) та роману «Кляса» (2003). Учасник антології «Позадесятники» і «Позадесятники-2» (2000). Збірка віршів «Південний Схід» номінувалася на Шевченківську премію (2001) (пропозиція Миколи Вінграновського). Лауреат літературної премії Володимира Сосюри (1998). Його роман «Кляса» здобув третю премію в номінації «Романи» на конкурсі «Коронація слова» (2003).

(Г. М. Нагорна)

Поетичні збірки:

Південний Схід : поезії / Павло Вольвач. – Київ : Дніпро, 2000. – 176 с.

Кров зухвала : поезії / Павло Вольвач. – Київ : Укр. письменник, 1998. – 131 с.

Маргінес : поезії / Павло Вольвач. – Запоріжжя : Хортиця, 1996. – 52 с.

***

«Я іноді пригадую той час…» ; «Колись вона в мені давно…» ; «Прийшов і станув морок зусібіч…» ; «Час іде. Тужавіє потрошку…» ; «Так синьо, так задимлено, так мідно…» ; «Тінь твого дихання лине сюди…» ; «Вже трохи є і гіркоти і втоми…» ; «Зажовтіло сонце…» ; «Кажеш, тільки звільнився?..» ; «Дбав про тебе Господь повітових небес…» ; «Немає змін і вінграну заміни…» ; «Хвости павині розпуска узвіз…» ; «При вітрі лісостепу…» ; «Як все змінилось тут…» ; «Я без хмелю з вереснем на силі…» ; «Небо квітневі викреслюють птиці..» ; «Судилося слово…» ; «Усе твоє, як є…» ; «Як мене круг пальця обвели…» ; «Сонячно. Свіжо. Чітко…» : [вірші] / Павло Іванович Вольвач // Письменники Запорізького краю : (антологія творів кінця XX – початку XXI ст.). – Запоріжжя, 2017. – С. 115-124.

 

Проза:

Сни неофіта : роман / Павло Вольвач. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2017. – 288 с.

Хрещатик-плаза : роман / Павло Вольвач. – Київ : Укр. пріоритет, 2013. – 288 с.

Кляса / П. Вольвач ; Павло Вольвач. – Тернопіль : Джура, 2004. – 284 с.

 

Література про життя та діяльність:

Павло Іванович Вольвач // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ — початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – С. 114.

Пошуки індентичності в романі Павла Вольвача «Кляса» // Сучасна українська белетристика: координати «Коронації слова» : монографія / [авт. кол.: Філоненко С. та ін.]. – Миколаїв : Іліон, 2014. – С. 168-178.

Даниленко, В. Г. Архетип раю : [є відомості про П. Вольвача] // Даниленко, В. Г. Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процесс / Володимир Даниленко. – Київ : Академвидав, 2008. – С. 138-149.

Хоменко, О. А. Вольвач Павло Іванович // Енциклопедія сучасної України / НАН України ; Наук. тов. ім. Т. Шевченка ; Ін-т енциклопед. досліджень НАН України ; гол. ред. кол. І. М. Дзюба. – Київ : Поліграфкнига, 2006. – С. 136.

Якубовська, М. С. Братство, скріплене кров’ю…: (літ. портрет Павла Вольвача) // Якубовська, М. С. У дзеркалі слова : есеї про сучасну українську літературу. – Львів : Каменяр, 2005. – С. 677-685.

Сизоненко, О. Це – Вольвач! // Сизоненко, О. О. Не вбиваймо своїх Пророків! : книга талантів. – Київ : Дніпро, 2003. – С. 591-602. – (Життя видатних людей).

Лютий, Г. Павло Вольвач / Григорій Лютий // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. І. Т. Купріянов]. – [Запоріжжя : Хортиця : Дніпров. металург], 2002. – С. 503-508.

***

Дитькова, С. Ю. Запорожье Достоевского : (о некоторых тенденциях современной прозы ) [запорож. писателей В. Филя и П. Вольвача] // Вісник ЗНУ. Філ. науки. – 2013. — № 3. – С. 59-67.

 

10.10 — 90 років (1933) від дня пуску Запорізького заводу феросплавів.

 

Тридцяті роки ХХ століття займають особливе місце в історії Запоріжжя. Споруджено низку великих підприємств, які стали основою сучасної промисловості області. Один з них Запорізький феросплавний завод.

У двадцяті роки минулого століття для виробництва власного металу країна закуповувала вартісні та не дуже якісні феросплави за кордоном. Необхідно було створювати вітчизняні виробництва феросплавів. Одне з них вирішено спорудити на Запоріжжі, де як раз розбудовувався великий металургійний комплекс, поряд — поклади марганцевих руд, а найголовніше, доступна електрика, якої у великих обсягах потребувало виробництво феросплавів.

19 березня 1933 року перша дослідна піч виплавила перші 76 кілограмів феромарганцю. Але офіційним днем народження заводу вважається 10 жовтня 1933 року, відколи запрацював другий цех ферохрому, у якому працювало чотири печі. 1934 року до ладу стали перший цех ферохрому і цех феросиліцію. Таким чином, за два роки завод став лідером у світі за об’ємами виготовлення феросплавів. 1935 року підприємство перейшло на госпрозрахунок і стало першим прибутковим на комбінаті, а вже 1939 року його виокремлено в самостійну структуру — Запорізький завод феросплавів.

В роки Другої світової війни феросплавники працювали в евакуації на Уралі, Сибіру та Казахстані. На устаткуванні, що було перевезено в місто Сталінськ, в 1944-1948 рр. виготовлявся карбід кальцію. Відразу після звільнення рідного міста почалося відновлення заводу, яке тривало майже п’ять років. Відбудова держави та повоєнна економіка потребували багато металу та сталі. Металургам потрібні були феросплави з новими хімічними складовими та ширшими технічними можливостями. Запорізькі вчені, інженери та робітники проводили безліч дослідів, плавок, експериментів для досягання мети. Наприклад, металевий марганець, виплавлений електротермічним способом, який потрібен для отримання високоякісного чавуну, сталі та кольорових металів, отримали саме наші феросплавники.

1955 року розпочав роботу цех номер три в якому чотири печі виплавляли металевий марганець. Потреба у якісній продукції невпинно зростала, тому співдружність науки й виробництва міцнішала. 1957 року завод очолив Микола Диханов – відомий вчений в галузі металургії. Йому належать щонайменше 23 технологічні розробки та серйозні зміни в устаткуванні, механізації та автоматизації виробництва. 1958 року став до ладу цех номер чотири з виробництва феросиліцію.

На при кінці п’ятдесятих завод став дослідно-показовим. Якість запорізьких феросплавів була дуже високою й успішно конкурувала з зарубіжною продукцією. Завод отримав репутацію не тільки як виробник якісної продукції, а ще як екологічне виробництво. Плавильна піч нового типу, виготовлена на заводі, яка працювала в закритому режимі повністю уловлювала та утилізувала гази та викиди. З часом цей досвід поширився по всій країні.          Феросплавний завод став школою цінного досвіду для великої кількості спеціалістів, що згодом стали співробітниками науково-дослідних та учбових інститутів, а також для іноземних спеціалістів. Зростали швидкості плавки, об’єми та якість виготовлених феросплавів, оприлюднювалися нові науково-дослідні творчі роботи.

1988 року підприємство перейшло на госпрозрахунок та самофінансування. Новий етап поставив перед колективом заводу нові завдання. Наші земляки впровадили інноваційну систему обліку ІСЕ -2 яка відслідковувала споживання електрики кожною піччю, що дозволило раціональніше використовувати енергію. Продовжуючи реалізувати програму охорони довкілля підприємство будує нові природоохоронні об’єкти. Так 1990 року введено в дію першу газоочистку печі з рукавними фільтрами. З часом такими фільтрами обладнали всі печі. Збудований відділок грудкування пилу з наступним використанням грудок у виплавці сталей.

Економічні та соціальні зміни дев’яностих не оминули й феросплавний завод. Після проголошення незалежності України державне підприємство було перетворено на Відкрите акціонерне товариство. Нестача коксу, відключення електрики на місяці зупиняли роботу печей. 1992 року завод очолює спадковий металург В’ячеслав Гаврилов. Оновлення виробництва та пошук споживачів стали пріоритетними напрямками роботи колективу Оскільки завод мав певну репутацію на світовому ринку відділ зовнішньоекономічних зв’язків, що був тільки но створений на підприємстві, розпочав роботу з пошуку партнерів та укладенню довгострокових договорів. Постало й питання докорінної реконструкції, бо змінилися вимоги до хімічного й фракційного складу феросплавів, оновлення потребувало навіть пакування. Пошук коштів для реконструкції спонукав колектив шукати шляхи тотальної економії і додаткових прибутків. Наприклад: заводські інженери запропонували створити установку для виготовлення рідкого скла, яке використовувалося для виготовлення вогнетривких сумішей, що були потрібні для футерування ковшів й закуповувалося підприємством; на шлакових відвалах створили дробильно-сортувальний комплекс, який дозволив повертати у виробництво частину металу та концентратів тощо. Нова система газоочистки не тільки зменшила викиди в атмосферу і захистила підприємство від штрафів, дозволила феросплавникам створити закритий зворотній цикл водопостачання, єдиний на той час в нашій металургії.

У серпні 1997 року завод включено до переліку підприємств, що є стратегічно значущі для економіки та безпеки України.

21 сторіччя феросплавники зустріли максимальним виробництвом феросплавів, сформувавши стійкий ринок збуту. На завод прийшли інвестори, що дозволило розпочати системне оновлення та реконструкцію. У вересні 2005 року завод розпочав виробництво феросилікоалюмінію. Економічна криза 2008 року ускладнила стан підприємства, об’єми виробництва критично зменшилися й виробництво довелося призупинити. 2009 року завод відновив виробництво, але воно виявилося збитковим. Ситуація покращилася лише у 2010 році. Але економічна турбулентність знову випробовує на витривалість запорозьких феросплавників. 2012 рік – знову збитковий, 2013 та 2014 року  становище вирівнюється, але 2015 рік приносить зниження об’ємів виробництва. Ситуацію вдалося стабілізувати лише у 2017 році. Навіть вдалося почати  та провести реконструкцію устаткування та капітальний ремонт печей з установкою АСУТП у 2018-2020 роках.

На разі ВАТ «Запорізький завод феросплавів» одне з крупніших Європейських виробництв, монополіст з виготовлення феросиліцію, вуглецевого феромарганцю та металевого марганцю. Уся виробничо-господарська діяльність відбувається згідно чинного законодавства у тому числі й природоохоронного. Технологічні процеси націлені на мінімізацію шкідливих факторів впливу на навколишнє середовище, створюються умови для безпечної роботи персоналу та екологічної безпеки діяльності підприємства. Так наприклад серед стратегічних планів є : виробництво корисного тепла з феросплавного газу, що відводиться від печей; використання у власному виробництві та продаж пилу із систем газоочистки тощо.

Війна призвела до розриву виробничих ланцюжків та ускладнення доставки продукції через блокаду українських портів. Проблеми з логістикою та збутом продукції змушують вітчизняних виробників скорочувати виробництво чи, навіть, зупиняти потужності. За підсумками січня-липня 2022 року підприємство ВАТ «Запорізький завод феросплавів» продовжує працювати, хоча й знизив обсяги виробництва. При цьому завод зазнає труднощів із забезпеченням витратними матеріалами, з відвантаженням продукції, також з енергопостачанням.

(Ж. Д. Назаренко)

 

Література:

ВАТ «Запорізький завод феросплавів» // Запоріжжя індустріальне: історія і сьогодення / [авт. тексту: Ф. Турченко та ін.]. – [Запоріжжя] ; Дике Поле, 2009. – С. 139-142.

 

10-14.1080 років тому (1943) під час Запорізької наступальної операції[45] військ Південно-Західного фронту ліквідовано плацдарм гітлерівських військ на лівому березі Дніпра.

 

Література:

[Мороко, В. М.] Бої за Запоріжжя // Запорізький рахунок Великій війні, 1939-1945 : [монографія] / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : [Просвіта], 2013. – С. 306-317.

 

11.1060 років від дня народження Геннадія Костянтиновича Чернявського (11.10.1963, с. Кацарай Кан. р-ну Краснояр. краю, РФ — 01.05.1984, м. Запоріжжя), учасника бойових дій в Афганістані.

 

Література про життя та діяльність:

Чернявський Геннадій Костянтинович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 87.

Евтушенко, Ю. М. Чернявский Геннадий Константинович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 73.

 

14.10 — 90 років від дня народження Ганни Іванівни Сумської (Опанасенко) (14.10.1933, с. Катюжанка Вишгород. р-ну Київ. обл. — 27.02.2022, м. Київ), української актриси, заслуженої артистки УРСР (1975). В 1967-1980 рр. — актриса Запорізького музично-драматичного театру ім. Щорса (нині — В. Магара).

 

Вистави, кіно, антреприза.

Де б вона не грала

Своїм героїням актриса

Всю душу свою віддавала.

(Автор не визначений)

 

 

Ганна Іванівна Сумська́ (у дівоцтві Опана́сенко) народилася 14 жовтня 1933 року в с. Катюжанка Вишгородського району Київської області. Вона згадувала, що артисткою стала зовсім випадково для себе, з легкою руки своєї вчительки української літератури Варвари Семенівни Довженко, дружини знаменитого кінорежисера Олександра Довженка, яка викладала українську літературу в школі с. Катюжанка. В десятому класі Ганна потрапила на конкурс читців художнього слова народної самодіяльності в Демирі і зайняла перше місце.

Саме вчителька порекомендувала декламувати вірш “Месники” Ісаковського. У цьому творі автор розповідає про події Другої світової війни, про те, як нацисти знущалися над людьми. Оскільки, конкурс відбувався одразу у повоєнні роки, слухачам ці речі дуже боліли, бо майже в кожній родині хтось загинув або був безвісті пропалим… Після цього, як переможницю, її висунули на обласний, а тоді, й на республіканський конкурси відповідно.

Вже на республіканському конкурсі читців, який проходив у Києві, головою журі була актриса театру імені І. Франка Поліна Моїсеївна Нятко. Вона була загальновизнаним майстром художнього слова, мала колосальний авторитет у цій справі, і саме вона була експертом на цьому огляді народної самодіяльності. По закінченні конкурсу, на якому Галина Іванівна також отримала перше місце, до неї підійшла знаменита актриса і порекомендувала їй вступати до театрального інституту, що вона і зробила. В 1951 році Галина Іванівна переїжджає до столиці і розпочинає навчання у Київському театральному інституті імені І. Карпенка-Карого, який закінчила у 1955 році .

Вона була провідною акторкою у таких відомих колективах: Кримський музично-драматичний театр (1955-1957), Львівський театр ім. М. Заньковецької (1957-1967), Запорізький театр ім. М. Щорса (1967-1980), Полтавський музично-драматичний театр ім. М. Гоголя (1980-1990), Київський театр «Будьмо» (1990-1993). З 1993 року працювала в Національному українському драматичному театрі ім. І. Франка.

Першою роллю, яку вона зіграла на професійній сцені, була роль Наталки Полтавки у щойно організованому Кримському музично-драматичному театрі. Г. Опанасенко мала приємний голос, гарну зовнішність, добре танцювала, тому глядачі її появу на сцені зустрічали оплесками.

На щорсівську сцену Ганна Іванівна прийшла зі львівського театру ім. М. Заньковецької, де працювала десять років, і де відбулося її професійне змужніння. Про Запоріжжя в родині Сумських залишилися приємні спогади. Саме тут Ганна Іванівна отримала у 1975 році звання заслуженої артистки України, а її чоловік В’ячеслав Сумський отримав звання народного артиста України.

У творчому доробку Г. І. Опанасенко понад 150 яскравих і різнобарвних ролей. Цій колоритній майстрині сцени аплодували шанувальники багатьох міст України. Крім того, в доробку мисткині десятки ролей у телефільмах та теле-постановах. Створені нею образи у виставах різних жанрів оповиті жіночістю і ліризмом : Галя – «Циганка Аза» М. Старицького, Милуша – «Ярослав Мудрий» І. Кочерги. Одна з її найулюбленіших ролей – Василина в «Зачарованому вiтряку» М. Стельмаха – народилася в Запорізькому театрі. На виставу приїжджав автор – М. П. Стельмах, який високо оцінив талант актриси і відтоді не пропускав жодної прем’єри, у яких вона грала.

Мистецтвознавець В. Гайдабура писав : «Сфера, де вільно й святково панує артистичний дух Галини Опанасенко, — образи народні, а ще точніше – характерно-комедійного та лірико-драматичного плану. Сфера досить широка, якщо врахувати ці образи, від класичного репертуару до творів О. Корнійчука, М. Стельмаха, О. Коломійця».

Як в житті неповторний кожен актор, так і створені ними образи. Кожного разу вони інші.

Г. І. Опанасенко (Сумська) — володарка Всеукраїнської премії «Жінка третього тисячоліття» в номінації «Знакова постать», яку традиційно вручають нашим сучасницям, що творять сучасне і майбутнє нашої країни, успіхи, яких були зразком і стимулом для інших.

Разом із своїм чоловіком вона стала засновницею і справжньою покровителькою великої акторської династії Сумських. Вона якраз одна із тих жінок-актрис, яка не тільки реалізувала себе в акторській професії, але як мама і бабуся, виховала найвідомішу в нашій країні сімейну театрально-кіно династію.

Померла Ганна Іванівна в ніч із 26 на 27 лютого 2022 року у віці 88 років у Києві. Була похована 1 березня в одній могилі з чоловіком на Байковому кладовищі.

Сьогодні її справу продовжують дочки (народні артистки України Наталія та Ольга Сумські) та онуки.

(Г. М. Нагорна)

 

Література про життя та діяльність:

Гайдабура, В. М. Із зрілості — молодість // Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? : альбом пам’яті / Валерій Гайдабура. – [Київ] : Антиквар, 2011. – С. 155-158.

Лабінський, М. Сумські — родина укр. акторів театру і кіно : [в т. ч. про Г. І. Сумську (Опанасенко)] // Мистецтво України : біографічний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – С. 570.

Гайдабура, В. Володимир Грипич : нарис про життя і творчість / Валерій Гайдабура. – Київ : Мистецтво, 1984. – С. 103.

Гайдабура В. Запорізький обласний музично-драматичний театр імені М. Щорса / Валерій Гайдабура. – Київ : Мистецтво, 1979. – С. 91, 101.

***

Театральная мама Анна Ивановна // Запороз. Січ. — 2012. — 9 лют. (№ 24-26). — С. 20.

Династія Сумських // Кінотеатр. — 2003. — № 1. — С. 51.

Гайдабура, В. М. Із зрілості — молодість // Комсомолець Запоріжжя. — 1976. — 24 січ.

 

Інтернет-ресурси:

Сумська (Опанасенко) Ганна Іванівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=7175&lang=ukr

 

14.10 80 років (1943) від дня визволення м. Запоріжжя[46] від німецько-фашистських загарбників.

 

Література:

Помним, гордимся : семидесятипятилетию освобождения города Запорожья посвящается… / [авт. кол.: О. А. Елец, И. А. Костенко (рук.)]. Запорожье : [ИД «Керамист»], 2018. 91 с.

Ночной штурм : освобождению Запорожья посвящается / [авт. кол.: В. Д. Короленко, В. И. Шевченко, Т. К. Шевченко]. – Запорожье : АА Тандем, 2016. – 128 с. : ил.

14 жовтня 1943 року. Звільнене місто Запоріжжя : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від нім.-фашист. загарбників присвячується. – Запоріжжя, 2014. — С. 84.

 

14.10 — 40 років тому (1983) на о. Хортиця відкрили Музей історії м. Запоріжжя[47] Національного заповідника «Хортиця».

15.1080 років (1943) ДП «Міжнародний аеропорт Запоріжжя»[48].

 

Література:

Міжнародний аеропорт Запоріжжя : (найкращі заклади області) // Видатні запоріжці : альманах : [гол. ред. Наталія Кузьменко]. Запоріжжя : АА Тандем, 2012. С. 51-52.

 

16.10 — 40 років від дня народження Дениса Матвійовича Богданова (16.10.1983 — 29.05.2016, м. Запоріжжя), учасника бойових дій в зоні АТО / ООС, старшого солдата, сапера 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї ОМПБр.

 

Література про життя та діяльність:

Богданов Денис Матвійович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва, Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2017. — С. 18-19.

 

17.10 — 140 років від дня народження Петра Никифоровича (Федоровича) Болбочана (17.10.1883, с. Ярівка Дністров. р-ну Чернівец. обл. — 28.06.1919, с. Балин  Кам’янець-Поділ. р-ну Хмельниц. обл.), українського військового діяча, полковника Армії УНР, очільника Кримської операції.

Література про життя та діяльність:

Мараєв, В. Похід військ УНР під командуванням Петра Болбочана на Крим. Підняття українських прапорів на Чорноморському флоті // Україна, 1918: хроніка / Владлен Мараєв. – Харків : Фоліо, 2020. – С. 105-110.

Олійник, А. Особливості Української революції на Мелітопольщині у часи Гетьманату / А. Олійник, М. Шаповалов, О. Горбачова ; Загарюк, А. Петро Болбачан — захисник української державності / А. Загарюк, В. С. Яловко // Всеукраїнська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді «Українська революція: 100 років надії і боротьби» : тези науково-дослідн. робіт / М-во освіти і науки України [та ін. ; упоряд.: Д. В. Янущенко та ін. ; відп. за вип. О. П. Романчук]. – Запоріжжя : [б. в.], 2020. – С. 49-51, 69-72.

Юзич, Ю. Любов Марії Болбочан / Юрій Юзич ; Curricuium : [автобіографія Марії Болбочан, дружини Петра Болбочана] // Коваль, Р. М. Жінки у визвольній війні : історії, біографії, спогади, 1917-1930 / Роман Коваль. – Київ : Вид-во Марка Мельника, 2020. – С. 88-92, 203-204. – (Видатні українці ; кн. 11).

Коваль, Р. М. «Тобі, мій друже дорогий, складаю я свою присягу» // Коваль, Р. М. «Батькам скажеш, що був чесним» : невигадані історії та вояцькі біограф. / Роман Коваль. – Київ : Вид. Марко Мельник, 2019. – С. 80-85. – (Отаманія ХХ століття ; кн. 10).

Бєлікова, В. Постать Петра Болбочана на тлі подій Української революції на Мелітопольщині за доби УЦР / В. Бєлікова, О. А. Горбова // Українська революція: 100 років надії і боротьби : матеріали обл. відкритої конф. учнів. молоді 10-11 квіт. 2019 р. / М-во освіти і науки України [та ін. ; редкол.: Д. Янущенко, О. Вагеннік]. – Запоріжжя : [КЗ «Центр туризму» ЗОР], 2019. – С. 4-6.

Хавер, Н. П. Події Української революції в нашому краї взимку-навесні 1918 року // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали IV відкритої регіонал. наук.-практ. конф. / Виконавчий комітет Мелітоп. міськ. ради Запоріз. обл., Відділ культури Мелітоп. міськради, Мелітоп. міськ. краєзнав. музей ; [редкол.: Л. Р. Ібрагімова, С. І. Новгородська]. – Мелітополь : [ФОП Однорог Т. В.], 2019. – С. 56-64.

Громенко, С. В. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року / Сергій Громенко. – Київ : [К.І.С.], 2018. – 268 с. : іл.

Осташко, Т. Справжній полковник. Бойовий офіцер Петро Болбачан насамперед прагнув до розбудови незалежної Української держави з міцною професійною армією, здатною захищати національні інтереси // AVE : до 100-ліття гетьманату Павла Скоропадського / [за заг. ред. Л. Івшиної ; упоряд. І. Сюндюков]. – Київ : Українська прес-група, 2018. – С. 421-432.

Кічігін, А. Зустріч УСС-ів під проводом Василя Вишиваного з запорожцями Болбочана : [уривок] / Андрій Кігірчак // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя : спогади українських бійців / Запоріз. наук.-дослід. центр «Спадщина» ; [авт.: Вільгельм фон Габсбург та ін. ; упоряд. Ю. І. Щур]. – Київ : [УВС ім. Ю. Липи], 2017. – С. 75-79. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 1).

Сиротюк, Ю. Столітня Українська національно-визвольна революція ; Фаріон, І.  Епізод вічної внутрішньої війни: як Петлюра вбивав Болбочана… // Бандерівські читання. IV. «Як завершити Українську національну революцію» : до 100-річчя Укр. революції 1917-1921 років та 75-річчя Укр. Повстанської Армії / Недерж. аналіт. центр «Укр. студії стратегічних досліджень», Наук.-дослід. ін-т українознавства ; [упоряд.: Т. Бойко, Б. Галайко, Ю. Сиротюк]. – Київ : [Промінь], 2017. – С. 20-27, 168-183.

Щур, Ю. Українське відродження Запоріжжя. Рік 1918 : [в т. ч. про П. Болбочана] // Щур, Ю. Запоріжжя і запорожці у боротьбі за незалежність України : героїчне ХХ сторіччя / Юрій Щур. — Запоріжжя, 2016. — С. 24-33.

Монкевич, Б. Похід Болбочана на Крим : спогади сотника Армії УНР та його бойових побратимів / Борис Монкевич. – Київ : Істор. клуб «Холодний Яр» : Наш формат, 2014. – 272 с. : іл. – (Українська воєнна мємуаристика ; кн. 7. Б-ка істор. клубу «Холодний Яр»).

Щур, Ю. «Під жовто-синім прапором свободи» : укр. революція в Запорізькому краї (1917-1921 рр.) : [в т. ч. про П. Болбочана] / Юрій Щур // Культурна спадщина Запорізького краю : зб. наук. статей та документів з охорони культурної спадщини / Упр. культури і туризму ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. центр охорони культурної спадщини» ЗОР ; [редкол. : Конарева І. Е. та ін.]. – Запоріжжя : ЛІПС, 2012. – Вип. 4. — С. 74-97.

Тинченко, Я. [Болбочан П.] // Тинченко, Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921) / Ярослав Тинченко. – Київ : Темпора, 2011. – Кн. ІІ. — С. 93, 94, 95, 97, 117, 124, 126, 127, 134.

Турченко, Г. Ф. Вплив українських військових на політичне та культурне життя південноукраїнського регіону в умовах гетьманату П. Скоропадського : [в т. ч. про П. Болбочана] / Г. Ф. Турченко // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / [редкол.: В. І. Воловик (гол. ред.) та ін.] ; ДВНЗ Запоріз. нац. ун-т Мін-ва освіти і науки України. – Запоріжжя, 2008. – Вип. 21. – С. 47-51.

Турченко, Г. Ф. [П. Болбочан] // Турченко, Г. Ф. Південна Україна на зламі епох (1914-1922 рр.) / Галина Турченко. – Запоріжжя : Просвіта, 2005. – С. 110, 111, 112, 120, 148, 150, 151, 220.

Абліцов, В. Г. Болбочан Петро Федорович (1883-1919), військовик, полковник Армії УНР // Енциклопедія сучасної України / [НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка та ін.]. – Київ : [Поліграфкнига], 2004. – Т. 3 : Біо — Бя. — С. 219.

Турченко, Ф. Г. Болбочан Петро Никифорович // Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва пр