ПЕРЕДМОВА
Січень
Лютий
Березень
Квітень
Травень
Червень
Липень
Серпень
Вересень
Жовтень
Листопад
Грудень

ПЕРЕДМОВА

Черговий 54-й випуск універсального щорічного краєзнавчого видання «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2023 рік» містить хронологічний перелік дат найважливіших подій історії, політичного, господарського, наукового і культурного життя Запорізької області, факти про видатних людей регіону. Найвагоміші події і факти, в основному, споряджені текстовими довідками (у деяких випадках, що повторюються, даються посилання на матеріали попередніх випусків календаря). У хронологічному ряду вони виділені жирним шрифтом, текстові довідки та рекомендаційні бібліографічні списки до них набрані курсивом. Списки складені в логічній та хронологічній послідовності.

Для зручності в кінці посібника розташовані допоміжні покажчики: іменний, географічний, підприємств та організацій, авторів статей даного випуску.

Адресований календар викладачам навчальних закладів всіх рівнів, журналістам, історикам, краєзнавцям, бібліотекарям, всім зацікавленим у поширенні знань про край, популяризації імен діячів науки, культури, мистецтва, пов‘язаних із Запорізькою областю. Укладачі календаря «Знаменні та пам‘ятні дати Запоріжжя на 2022 рік» висловлюють щирі слова вдячності всім, хто приймав участь у його створенні.

Усі дати подаються за друкованими джерелами, за можливі неточності в них Бібліотека не відповідає. З пропозиціями та зауваженнями просимо звертатися за адресою: відділ краєзнавства, пр. Соборний, 142, м. Запоріжжя 69600; тел. 787-53-52 або Е-mail: kraeved@zounb.zp.ua

Визначені дати

Січень

01.01 — 80 років (1943) від дня заснування 55-ї окремої артилерійської бригади ВСУ «Запорізька Січ»;

30 грудня 1942 року в м. Чебаркуль Челябінської області завершилося формування 16-ї артилерійської дивізії прориву (днем частини вважається 1 січня, коли військовослужбовці приймали присягу). Подібні з’єднання призначалися перш за все для вогневої підтримки наступу і мали на озброєнні широкий спектр артилерійських систем різного калібру. Дивізію очолив генерал-майор артилерії Микола Гусаров. Перше бойове хрещення — в лютому 1943 року. Після закінчення війни та реформування артилерійської дивізії з її складу виділили 52-у артилерійську бригаду, місцем дислокації якої стали «Уральські казарми» в м. Запоріжжі. В 1973 році її реорганізували в 55-ту Будапештську Червонопрапорну орденів Богдана Хмельницького та Олександра Невського дивізію (в/ч 07861). Дивізія створювалась у мирний час і отримала всі військові регалії бригади. У січні 1992 року особовий склад 55-ї артилерійської дивізії склав присягу на вірність українському народу. Згодом 55-ту артилерійську дивізію реформували в 2-у тактичну групу артилерії, а у жовтні 2005 року управління 2-ї тактичної групи артилерії й 20-й артилерійський полк реформовані у 55-у окрему артилерійську бригаду.

Вже З квітня 2014-го зведені батареї 55-ї окремої артилерійської бригади беруть участь у війні на Донбасі. Воїни-артилеристи довели свою відданість Вітчизні під час боїв за Слов’янськ, Лисичанськ, Мар’їнку, Дебальцеве; у пеклі оточень під Дяковим, Зеленопіллям, Іловайськом; надаючи вогневу підтримку побратимам при обороні Донецького аеропорту. Сучасні військові історики перший період російсько-української війни (весна-літо 2014 року) називають «війною артилерії». Підрозділи 55-ї окремої артилерійської бригади протягом літа 2014 року здійснювали вогневу підтримку механізованих, десантних, добровольчих підрозділів, забезпечували деблокування та звільнення Слов`янська, Лимана, Сіверська, Лисичанська. Навесні 2014 року підрозділи 55-ї окремої артилерійської бригади несли чергування на кордоні з окупованим Кримом, звідки могла розпочатися експансія на материкову Україну. Також запорізькі артилеристи вирушили на Схід – прикривати українські частини, що намагалися спинити потік зброї та найманців з Росії. Кілька батарей разом з воїнами 72-ї механізованої та 79-ї окремої аеромобільної бригад взяли участь у операції з блокування кордону в секторі Д. За спогадами десантників, артилерія якісно змінила розстановку сил у секторі. Тоді ж 55-а окрема артилерійська бригада зазнала перших втрат. 19 липня 2014 року у районі села Дякове на Луганщині загинув капітан Сергій Білокобильський, під час виходу з південного котла під ворожий вогонь потрапили майор Петро Третяк та сержант Євген Сиротін. Лейтенант Дмитро Севостьянчик та Іван Габчак стали жертвами обстрілу українського блокпосту поблизу села Добропілля на Донеччині. Солдат Віктор Катанов та Юрій Дьячков загинули під селищем Старобешевим.

З серпня 2014 року до лютого 2015 року підрозділи бригади брали участь в обороні Дебальцевського плацдарму. 14 лютого 2015 року, за двадцять хвилин до початку оголошеного перемир’я, в польовий табір запорізьких артилеристів влучив снаряд російського «Града». Загинув на місці командир гармати, 25-річний сержант Євген Дужик. Отримав важкі поранення навідник, 20-річний молодший сержант Олександр Говоруха. Наступного дня він помер у районній лікарні міста Артемівськ (нині – Бахмут) Донецької області.

У 2014-2017 роках за незалежність України загинуло 33 військових 55-ї окремої артилерійської бригади.

З жовтня 2014 року до лютого 2015 року особовий склад 2-ї, 3-ї, 4-ї гаубичної артилерійської батареї підтримував захисників Донецького аеропорту. Понад 15 тисяч снарядів по броньованій та автомобільній техніці, вогневим засобам та живій силі противника за весь період оборони ДАПу зробили артилерійські батареї 55-ї бригади.

У листопаді 2014 року до складу бригади входить 39-й окремий мотопіхотний батальйон, нині — батальйон охорони 55-ї окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ». Бойовий шлях батальйону — Старобешеве, Іловайськ, Волноваха, Трьохізбенка, Золоте, 29-й блокпост, Гірське.

Взимку 2017 року військовослужбовці батальйону разом з іншими підрозділами ЗСУ відбили масовану атаку російсько-терористичних військ поблизу Авдіївки та, здійснивши контрнаступ, зайняли нові позиції.

24 серпня 2015 року, під час військового параду з нагоди Дня Незалежності, Президент України вручив командиру бригади Бойовий Прапор 55-ї окремої артилерійської бригади з президентською стрічкою «За мужність та відвагу». Бригада стала першою серед артилерійських з’єднань ЗСУ, відзначених такою нагородою. 2018 року з нагоди 27-ї річниці Незалежності України та 100-річчя Української Державності бригада отримала почесне найменування — «Запорізька Січ». Це — свідчення історичної тяглості та вшанування величезного внеску, який бригада зробила у сьогоднішній війні за Незалежність.

З початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України запорізькі артилеристи виконують бойові завдання на Донецькому напрямку, на території Херсонської та Запорізької областей.

(А. В. Даниленко)

Література:

Сухінін, Д. В. Революція Гідності і війна — боротьба за Незалежність : [бесіда з І. Немінським, заступником командира 55-ї ОАБр] // Сухінін, Д. В. Вогняні роси : (новітня військ.-політ. історія Запорозького козацтва) / Д. В. Сухінін. – Запоріжжя : ЗДІА, 2017. – С. 18-20.

Усна історія російсько-української війни. 2014-2016. Вип. 2 : 55-а окрема артилерійська бригада / ред. Г. Васильчука та В. Мороко ; Укр. ін-т нац. пам`яті та [ін.]. — Київ : К. І. С., 2016. — 464 с. : іл.

***

Логанов, Є. Легендарна артбригада відзначила 75-річчя // Уряд. кур’єр. — 2018. — 30 січ. (№ 20). — С. 7.

Урочиста зустріч нового бойового прапора у 55-й окремій артбригаді // Запоріз. правда. — 2018. — 6 верес. (№ 34). — С. 12.

Батареї давали вогню // Запоріз. правда. — 2017. — 28 груд. (№ 52). — С. 8.

Буцанова, Д. Боги війни: влучно в ціль, і ні кроку назад / Дарина Буцанова // Запороз. Січ. — 2017. — 2 листоп. (№ 211-214). — С. 16-17.

Воронцова, О. Пройшли Іловайськ, вистояли в Дебальцевому, захистили Авдіївку / Олександра Воронцова // Запоріз. правда. — 2017. — 7 груд. (№ 49). — С. 24-25.

З ювілеєм, захисники! // Запороз. Січ. — 2017. — 28 груд. (№ 251-254). — С. 1. 2.

У артиллеристов — день рождения // МИГ. — 2017. — 5 янв. (№ 1). — С. 11.

Брусов, С. 70 пам`ятних літ наших «Уральських казарм» / Сергій Брусов // Запоріз. правда. — 2012. — 22 груд. (№ 193). — С. 3.

Запорізькій артбригаді присвоєне почесне найменування [двічі Героя Рад. Союзу генерал-полковника В. С. Петрова] // Нар. армія. — 2010. — 30 лип. (№ 139).

Подолянец, И. Женский взгляд на 55-ю артиллерийскую бригаду // Запороз. Січ. — 2007. — 22 лют. (№ 34-36). — С. 11.

У військових — ювілей // Запоріз. правда. — 1992. — 31 груд. (№ ?). — С. ?.

***

Люди з великим серцем : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; уклад. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова. — Запоріжжя : Статус, 2020. — С. 24, 37, 39, 41, 46, 47, 50, 56, 57, 58, 60, 62, 70, 77, 128, 132, 142, 172.

Хоробрі серця неможливо зупинити : посвята загиблим землякам-запоріжцям, які віддали своє життя за мир та спокій на рідній землі / Вільнян. гімназія «Світоч» Вільнян. район. ради Запоріз. обл., Книжковий медіаклуб Вільнян. гімназії «Світоч» ; [авт.-упоряд. О. М. Пєстрікова]. – Запоріжжя : [Кераміст], 2016. – 156 с. : фото.

Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – 368 с.

Жінки-військовослужбовці 55-ї ОАБр:

Ніжні і непереможні. 2019 [календар] / ідея проекту Надії Мороз ; ГО «Запорізький відділ Союзу українок України». — Запоріжжя : Кераміст, [2018]. — 14 с.

Євгеньєва, В. Ніжні і непереможні : [вийшов у світ худож. календар, присвячений жінкам-військовослужбовцям 55-ї артбригади «Запорізька Січ»] / Валерія Євгеньєва // Запоріз. правда. — 2019. — 10 січ. (№ 1-2). — С. 6.

Терещенко, Е. Военная форма и берцы как символ женской красоты… : [Анастасия Беркинблит и Олеся Здоровец — военнослужащие 55-й артбригады ВСУ] / Евгений Терещенко // МИГ. — 2018. — 7 марта (№ 10). — С. 12.

Волгіна, К. «Мрію захищати Україну з автоматом» : [Д. Лукашенко, кухар 55-ї ОАБр в зоні АТО / ООС] / Катерина Волгіна // Михайлів. новини. — 2018. — 3 лют. (№ 8). — С. 3.

У літературі:

Харченко, Г. О. Щоденник артилериста / Г. О. Харченко ; Геннадій Харченко. – Харків : Фоліо, 2019. – 288 с.

Розлуцький, Н. Нотатник мобілізованого / Назар Розлуцький. — Київ : Темпора, 2018. — 235 с.

В кіно:

Харченко, Ю. 31 хвилина правди про війну : [4 роки телевізійна група запоріз. каналу “ТВ-5” знімає фільми про військових 55-ї артбригади, які знаходяться в зоні АТО / ООС] // Запороз. Січ. — 2018. — 13 груд. (№ 233-236). — С. 26.

[У кіноконцертному залі імені Довженка відбувся передпрем’єрний показ фільму “Ми прикриємо!”] // Запоріз. правда. — 2018. — 13 груд. (№ 49). — С. 13.

Пам’ятник на честь загиблих бійців 55-ї ОАБр «Запорізька Січ» :

На війні за незалежність України 55-а арта втратила 35 воїнів // Запоріз. правда. — 2019. — 17 жовт. (№ 24). — С. 6.

На честь загиблих воїнів // МИГ. — 2019. — 17 окт. (№ 42). — С. 9 : (фото).

02.01 — 75 років від дня народження Віктора Івановича Михайличенка¹ (02.01.1948, с. Федорівка Пологів. р-ну), заслуженого журналіста України (1999), почесного громадянина м. Бердянська (2018). Один з фундаторів та багаторічний голова оргкомітету фестивалю журналістів «Азовське літо».

Віктор Іванович Михайличенко народився 2 січня 1948 року в селі Федорівка (нині Пологівського району). Батьки його, Іван Герасимович і Галина Павлівна, були економістами сільськогосподарського виробництва. До школи пішов у шість з половиною років, закінчив її із золотою медаллю (1965). Писати до шкільної стінгазети і фотографувати почав ще п’ятикласником. Пізніше брав участь у випуску стінгазет – у токмацьких середніх школах № 1 і № 2, у Бердянському педагогічному інституті (нині БДПУ ім. П. Осипенко), фотогазети — під час служби в армії.

Навчаючись на фізико-математичному факультеті і далі працюючи у Кам‘янській середній школі вчителем фізики і математики, активно писав до міськрайонних газет — бердянської «Південної зорі», районної газети «Таврія» (м. Василівка), обласних – «Запорізька правда», «Комсомолець Запоріжжя», всеукраїнської – «Сільські вісті».

Від редактора «Південної зорі» М. Ф. Кривошея у 1972 році отримав запрошення на роботу. Працював літпрацівником, кореспондентом, завідувачем відділом культури. Будучи першим заступником редактора газети «Південна зоря», а з 1997 року – головним редактором газети, В. І. Михайличенко був також головним редактором «ТВ-Бердянськ». 21 квітня 1999 року йому було присвоєне почесне звання «Заслужений журналіст України». Десять років поспіль (2002–2012) Віктор Іванович був секретарем Національної спілки журналістів України, понад 20 років очолював Бердянську міську організацію НСЖУ (1997–2017), обирався правління Запорізької обласної організації Спілки та делегатом трьох з’їздів журналістів України.

За роки своєї праці В. І. Михайличенко зустрічався з багатьма відомими людьми: хірургом М. Амосовим, артистами естради Тарапунькою і Штепселем (Ю. Тимошенком і Ю. Березіним), земляком, професором мистецтв П. П. Бєлоусовим, президентами України Л. Кравчуком і Л. Кучмою та ін.

Віктор Іванович – автор понад півсотні краєзнавчих та історичних книг, буклетів, путівників, фотоальбомів. Він є лауреатом Запорізької регіональної програми «Зоряний шлях» у номінації «Журналіст року» (1999), Всеукраїнської акції «Ділова людина України» (2004), обласних журналістських премій імені А. С. Клюненка та імені М. І. Пересунька. Багато років обіймав посаду голови оргкомітету фестивалю журналістів «Азовське літо».

Віктор Іванович нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2008), Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1977), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2004), Почесною грамотою Верховної Ради України (2005), «Почесним орденом міста» (2017), у 2018 році став почесним громадянином міста Бердянська.

(Н. В. Романів)

Окремі видання:

Михайличенко В. І. На зламі епох / Віктор Михайличенко. — Бердянськ : Південна зоря : [Мелітополь] : [Вид. буд. ММД], 2019. — 600 с. : фото.

Взгляд через десятилетия : физики, математики и программисты БГПИ 1965–1970 гг. Выпускники разных лет. Преподаватели / Виктор Михайличенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. — 512 с.

Взгляд через десятилетия : физики, математики и программисты БГПИ 1965-1970 гг. / В. И. Михайличенко ; Виктор Михайличенко. — 3-е изд., доп. и испр. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. — 352 с. : фото.

Бердянск : взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков ; Виктор Михайличенко, Евгений Денисов, Николай Тишаков. —[3-е изд., перераб., испр. и доп.]. — Бердянск : Південна зоря, 2010. — 448 с. : фото.

Барви Приазов’я : фотоальбом / В. І. Михайличенко. — К. : Мистецтво, 1984. —143 с. : іл. —Текст укр., рос. та фр. мовами.

Плечо друга / В. И. Михайличенко. — Днепропетровск : Промінь, 1984. — 46 с.

У самого теплого моря – Pres de la mer la plus douce : путеводитель – Guide / В. И. Михайличенко. — Днепропетровск : Промінь, 1983. — 127 c. : 8 л. ил. — Текст парал. : рус., фр.

Музей Полины Осипенко : путеводитель / В. И. Михайличенко, А. Д. Усольцев. —Днепропетровск : Промінь, 1982. — 71 с. : ил.

* **

Энциклопедия Бердянска : в 5 т. Т. 5 : Ежегодник — 2018 / под общ. ред. В. И. Михайличенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019. — 978 с. : ил.

Энциклопедия Бердянска: в 4 т. Т. 4 : Ежегодник — 2017 / под общ. ред. В. И. Михайличенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. — 972 с. : ил.

Энциклопедия Бердянска: в 3 т. Т. 3 : С — Я / под общ. ред. В. И. Михайличенко. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. — 928 с. : ил.

Энциклопедия Бердянска. Т. 2 : М — Р / под общ. ред. В. И. Михайличенко. —Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — 824 с. : ил.

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А— Л / под общ. ред. В. И. Михайличенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. — 880 с. : фото, портр.

Обо всем начистоту. Открытая трибуна «Південної зорі». Вып. 4 / [авт.-сост. В. И. Михайличенко]. —Бердянськ : Південна зоря, 2012. — 448 с. : ил. 

Обо всем начистоту. Открытая трибуна «Південної зорі». Вып. 3 / [авт.-сост. В. И. Михайличенко]. — Бердянск : Південна зоря, 2011. — 480 с. : фото.

Денисов, Е. Бердянский морской торговый порт / Е. Денисов, В. Михайличенко, А. Киосев ; под ред. В. Пикинеря. — Бердянск : Південна зоря, 2010. — 480 с.

Обо всем начистоту. Открытая трибуна «Південної зорі». Вып. 2 / [авт.-сост. В. И. Михайличенко]. — Бердянск : Південна зоря, 2010. — 416 с. : ил.

Обо всем начистоту. Открытая трибуна «Південної зорі». [Вып. 1] / [авт.-сост. В. И. Михайличенко]. — Бердянск : Південна зоря, 2009. — 320 с. : фото.

[Виступ В. Михайличенка (м. Бердянськ) на 10-у з’їзді журналістів України] // Слово – зброя? / [упоряд. : Ю. В. Бондар, С. В. Шевченко, В. Л. Фатько] ; Нац. спілка журналістів України. — [Київ : ЕксОб.], 2009. — С. 111–112.

Денисов, Е. С. Церковь Владимирской иконы Божией Матери / Е. С. Денисов, В. И. Михайличенко. — Запорожье: Полиграф, 2005. — 88 с.

Ищук, В. П. Бердянск: Город на побережье Азова : 170-летию основания города Бердянска посвящается : ист.-краевед. справочник-путеводитель / В. П. Ищук, В. И. Михайличенко. — Бердянск ; Запорожье : Південна зоря : Запоріжжя, 1997. — 32 с.

Бердянск : фотоальбом / [фото В. Дедова ; авт. текста В. Михайличенко]. — Киев : Мистецтво, 1981. — [128] с. : цв. ил.

Ищук В. П. Азовские встречи : фотоочерк / В. П. Ищук, В. И. Михайличенко, Н. Я. Федоренко. — Дніпропетровськ : Промінь, 1980. — 63 с. : фото. — Текст на рус., анг., и нем. яз.

Література про життя та діяльність:

Михайличенко Віктор Іванович // Історичний щоденник Пологівського району, 1923-2018 / Відділ культури і туризму Пологів. райдержадмін. Запоріз. обл., КУ «Пологів. район. краєзнав. музей» Пологів. райради Запоріз. обл. ; [упоряд.: І Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. — С. 13.

Михайличенко Віктор Іванович // Бердянськ : історія і сьогодення : бібліограф. покажчик / КЗ “ЗОУНБ ” ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : [КЗ «ЗОУНБ» ЗОР], 2018. — С. 207–208.

Михайличенко Виктор Иванович // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. — Мелитополь, 2014. — Т. 2 : М — Р. — С. 109–110.

Михайличенко Виктор Иванович // Михайличенко, В. И. Взгляд через десятилетия : физики и математики первой и второй групп БГПИ 1965–1970 гг. / В. И. Михайличенко ; Виктор Михайличенко. — 2-е изд., доп. и испр. — Мелитополь, 2014. — С. 154–176 : фото.

Демьяненко, Н. К. В лучах «Південної зорі» // Демьяненко, Н. К.  Жизнь – как море : (очерки об известных людях Бердянска) / Николай Демьяненко. — Запорожье ; Бердянск, 2003. — С. 61–64.

Михайличенко Віктор Іванович // Редактор-2000 : інформ.-практ. бюлетень НСЖУ. — Київ : Журналістський фонд України, 2000. — С. 124.

Інтернет-ресурс:

Михайличенко Віктор Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6572&lang=ukr

06.01 — 125 років від дня народження Володимира Миколайовича Сосюри² (06.01.1868, м. Дебальцеве Донец. обл. — 08.01.1965, м. Київ), українського письменника, поета-лірика, бунчужного 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. Належав до низки літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін. Неодноразово бував на Запоріжжі (1929, 1938, 1949, 1954). Уперше в 1929 року відвідував будівництво Дніпрогесу. В 1970 році рішенням Запорізької міської ради одній з вулиць м. Запоріжжя присвоєно ім’я В. М. Сосюри.

07.01 — 100 років від дня народження Михайла Федоровича Кривошея (07.01.1923, с. Красностав Чернігів. обл. — 21.09.2012, м. Бердянськ), заслуженого працівника культури України, редактора газети «Південна зоря», почесного громадянина м. Бердянська (2005).

В історію нашого майже двовікового Бердянська

увійшли сотні та тисячі гідних його громадян:

політиків та керівників різних рангів, промисловців

та бізнесменів, працівників культури та освіти, спортсменів.

Серед них гідне місце посідає ветеран Великої Вітчизняної війни,

журналіст, самодіяльний поет та співак

Михайло Федорович КРИВОШЕЙ, який понад чверть століття

стояв біля керма головної бердянської газети «Південна зоря».

В. Баранов

Михайло Федорович Кривошей народився у селі Красностав на Чернігівщині. У 1941 році закінчив середню школу і після випускного балу, у зв’язку з нападом фашистської Німеччини на СРСР, став курсантом військового училища. Брав участь в обороні Сталінграда, воював на Північно-Західному фронті під Ленінградом (нині Санкт- Петербург), у Прибалтиці. У складі Другого Українського фронту воював у Польщі, Німеччині, дійшов до Праги. Після війни чотири роки служив в окупаційних військах Радянського Союзу у Центральній групі Радянської Армії в Австрії та Угорщині.

Після демобілізації з армії в запас, 1956 року приїхав до Бердянська. Редагував багатотиражну газету «Першотравневець» — орган Першотравневого заводу сільськогосподарських машин. В 1962 закінчив Московський поліграфічний інститут за спеціальністю редактор масової літератури. В 1960-1986 рр. був редактором Бердянської міськрайонної газети «Південна зоря», зробивши значний внесок у розвиток головної газети міста Бердянська та Бердянського району.

Посада редактора вимагає від людини багато знань, великого досвіду у газетній та видавничій справі, авторитету серед оточуючих. Саме таким і був Михайло Федорович. Шлях до головної справи свого життя він розпочав ще у далекі передвоєнні роки. Учнем редагував загальношкільний рукописний літературний журнал. Пізніше редагував стінгазету і у військовому училищі, курсантом якого став у день, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Навіть на фронті випускав бойові листки, публікував вірші та кореспонденції у дивізійній та армійській газетах. Після війни став співробітником дивізійної газети, а після демобілізації районної. Коли Михайло Федорович приїхав до Бердянська, спочатку редагував багатотиражку «Першотравневець», а з 1960 року до самої пенсії — міськрайонну газету «Південна зоря».

Журналістика стала для М. Ф. Кривошея головною справоюу житті, його долею. Він все зробив для того, щоб газета стала однією з кращих в Україні. Якщо 1960 року наклад «Південної зорі» ледве перевищував 3 тисячі примірників, то через чверть століття він зріс у 10 разів. Вона неодноразово представлялася на ВДНГ СРСР, а «південнозорянці» здобули майже три десятки медалей головної виставки країни. Рахунок грамот та дипломів за участь у Всесоюзних, всеукраїнських та обласних творчих конкурсах йшов на сотні. Газету було нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.

Мало хто з колег Михайла Федоровича в країні міг похвалитися тим, що він створив свою школу підготовки журналістських кадрів, а у М. Ф. Кривошея була така школа. Багато років працював створений ним університет рабсількорів. В ньому готувалися журналістські кадри для роботи у редакції. Та й сама редакція була своєрідною школою журналістської майстерності. Учні Кривошея працювали не лише у «Південній зорі», а також у інших відомих періодичних виданнях області та України.

Михайло Федорович — людина різнобічних інтересів. Ще школярем писав вірші, які публікувалися в районній та обласній пресі, а також у республіканських піонерських газетах та журналах. Під час війни свої поетичні твори публікував у різних армійських газетах. М. Ф. Кривоший автор багатьох книг з історії міста, поетичних збірок, путівників : «Сто лет в рабочем строю» (1985), «Северное Приазовье» (1982), «Рассветы над Бердой» (1981) та інші. Він був активним членом міського клубу садівників та городників імені Я. Левіна. Часто виступав на сцені як співак.

Михайло Федорович нагороджений орденами «Червоної Зірки», Вітчизняної війни I ступеня ; медалями: «За оборону Сталінграда«, «За відвагу», «За бойові заслуги» та іншими. До численних бойових нагород додалися: орден Трудового Червоного Прапора, Грамота Президії Верховної Ради УРСР, медаль «За вагомий внесок у розвиток міста», Грамоти Президії Верховної Ради УРСР, ВДНГ СРСР та ВДНГ УРСР.

Йому присвоєно звання «Заслужений працівник культури України», «Почесний громадянин міста Бердянська».

(Г. М. Нагорна)

Окремі видання:

Азовские косы : путеводитель / М. Ф. Кривошей. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 94 с. : ил.

Северное Приазовье : путеводитель / М. Кривошей. – 2-е изд., доп. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 63 с.

Музей семьи Ульяновых в Бердянске : путеводитель / М. Ф. Кривошей. – 2-е изд. – Днепропетровск : Промінь, 1980. – 30 с. : 4 л. ил.

У співавторстві:

Сто лет в рабочем строю : крат. очерк истории бердян. ордена «Знак Почета» Юж. з-да гидравл. машин им. 60-летия Сов. Украины / М. Ф. Кривошей, В. И. Михайличенко. – Днепропетровск : Промінь, 1985. – 102 с. : ил. – (История ф-к и з-дов).

Рассветы над Бердой : путеводитель / М. Ф. Кривошей, А. Ф. Иванченко. – Днепропетровск : Промінь, 1981. – 86 с., 8 л. ил. : ил. – Библиогр.: с. 80.

Северное Приазовье : путеводитель / М. Ф. Кривошей ; М. Ф. Кривошей, А. Я. Огульчанский, А. В. Иванченко. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 63 с. : ил.

Література про життя та діяльність:

Кривошей Михаил Федорович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А — Л. — С. 755-756.

Кривошей Михаил Федорович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – С. 100-102.

Прокопенко Е. Этапы большого пути / Е. Прокопенко // Обо всем начистоту : открытия, трибуна «Південної зорі». – Бердянск, 2010. – Вып. 2. — С. 280-284 ; Півден. зоря. – 2009. – 5 листоп. (№ 127). – С. 3.

***

? // Півден. зоря. – 2008. – 6 листоп. (№ 169). – С. 3.

Михайличенко, В. «Стихи и очерки разных лет» : [о презентации книги] / В. Михайличенко // Півден. зоря. – 2004. – 8 жовт. — С. 3.

Алексєєв, Л. Наставник журналістів / Л Алексєєв // Півден. зоря. – 1987. — 20 жовт.

Климчук, В. Випробуваний вогнем / В. Климчук // Журналіст України. – 1983. — № 1. – С. 12-16.

10.01 — 80 років від дня народження Володимира Леонідовича Хомчика³ (10.01.1943, с. Свиділовка Білостоц. обл, Польща?!!), запорізького художника, члена ЗОНСХУ.

10.01 — 50 років тому народився Владислав Валерійович Мороко⁴ (10.01.1973, м. Оріхів), кандидат історичних наук, директор Департаменту культури та інформаційної політики ЗОДА, заслужений працівник культури України.

Владислав Валерійович Мороко народився в м. Оріхові 10 січня 1973 р. У 1978 році сім’я переїхала до Запоріжжя, де його батько, Валерій Миколайович, викладав на кафедрі політичної історії Запорізького педагогічного інституту (нині ЗНУ). У 1990 році Владислав закінчив СШ № 51 і вирішив продовжити сімейну династію. Вступив на історичний факультет Запорізького державного університету. У 1995 р. завершив навчання та отримав диплом з відзнакою. Потім – три роки аспірантури. У 2009-му захистив кандидатську дисертацію.

Деякий час працював за здобутою спеціальністю. Викладав у Запорізькій державній інженерній академії, Запорізькому обласному інституті підвищення педагогічної освіти, Запорізькому національному технічному університеті. Працював у Національному музеї національної архітектури та побуту (м. Київ).

Події 2014: Революція Гідності, АТО – призвели до змін не лише у політичному, а й культурному житті нашої держави. Маючи свій власний сформований погляд на державні інститути, рішуче бажання генерувати зміни у суспільстві та формувати нашу нову політичну ідентичність, В. Мороко вирішив спробувати свої сили на державній службі. У 2014 році за конкурсом був обраний на посаду директора департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької обласної державної адміністрації.

З метою підтримки воїнів АТО В. Мороко ініціював перший фронтовий концерт, який відбувся влітку 2014 р. Тоді, під Мелітополем, найкращі голоси Запорізької обласної філармонії виступили перед бійцями 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького. З того часу фронтові концерти вже стали доброю традицією і нині продовжують підтримувати українських воїнів. Багато концертів, благодійних акцій, презентацій, вечорів пам’яті, виставок (зокрема, «Героїка» та «Майдан – початок незалежності») митці й аматори області присвятили героям АТО (ООС).

Очоливши департамент культури, Владислав Мороко активно включився в процес декомунізації, очищення Запорізького краю від наслідків комуністичної і російської імперської ідеології. Він ініціював низку заходів, спрямованих на усунення з публічного простору зображень, пам’ятників, пам’ятних знаків, які є символами комуністичного тоталітарного режиму. Він активно підтримував «Ленінопад» в м. Запоріжжя і Запорізькій області. В. Мороко спільно з волонтерами благодійного фонду «Лебедія», представниками громадської організації вояків АТО «Честь і гідність», активістами «Самооборони Майдану», Цивільного Корпусу «АЗОВ», руху «Вільні люди» та Правого сектору у 2016 організував акцію у місті Оріхів, спонукаючи владу до виконання закону про декомунізацію. Активісти власноруч встановили таблички з новими назвами перейменованих вулиць та нагадали владі, що в Оріхові досі не вирішене питання демонтажу пам’ятника Ленінградським курсантам, який також підпадав під заборону згідно з законом про декомунізацію.

У 2017 Владислав Мороко очолив обласну науково-редакційну групу історико-краєзнавчого проєкту «Пам’ятні місця Української революції 1917–1921 років», яка була створена за дорученням Кабінету Міністрів України. Мета проєкту – розкрити забуті та багато років заборонені сторінки нашої історії, дізнатися правду про людей, які сто років тому розпочинали боротьбу за вільну Україну. На жаль, про події на теренах нашого краю відомо небагато. Завдяки роботі науково-редакційної групи цей період почали активно досліджувати. Встановили хронологію історичних подій в обласному центрі, перебіг військового протистояння між українськими силами та червоногвардійцями, визначили конкретні локації, зокрема майдан Волі, Народний дім, будинок на розі пр. Соборного та вул. Троїцької.

В. Мороко активно підтримав створення в Запоріжжі муралів національно-патріотичного спрямування, які відкривають і популяризують відомих діячів України, чиї імена довгий час були під забороною. Так, 30 грудня 2018 року на будівлі Запорізького обласного театру ляльок на честь 100-річчя Української Революції відкрили мурал єдності поколінь захисників України. Центральне місце в композиції займає зображення полковника армії Української Народної Республіки Петра Болбочана. 20 жовтня 2019 року був відкритий мурал «Доба нескорених», на якому зображений уродженець Запорізької області, генерал-хорунжий армії УНР Марко Безручко. Стінопис зробили на головному проспекті міста поряд з будівлею центрального автовокзалу.

З метою розвінчання міфів комуністичного режиму Владислав Валерійович у 2018 році запросив до Запоріжжя мандрівний фестиваль «Історія. UA», започаткований Українським інститутом національної пам’яті. Гасло фестивалю «Історія без брому і нафталіну» виправдало себе. Програма була насичена і різноманітна: презентації книг, майстер-клас з пошуку документів в архівах СБУ, дискусії, круглі столи, лекції, кіноперегляд. В рамках заходу проходила благодійна акція «Патріотична весна», кошти з якої пішли на допомогу українським воїнам АТО (ООС).

У 2019 році він підтримав ідею створення масштабного Всеукраїнського патріотичного фестивалю «Донцов-Фест», який спрямований на популяризацію історичної постаті нашого земляка Дмитра Донцова, визначення його ролі в українській революції та значення для сучасної незалежної держави. В рамках заходу проводяться дискусії та історичні лекції, військово-польові вишколи для молоді, майстер-класи народних майстрів, екскурсії, обрядові святкування.

З метою опору російській агресії у 2015 р. Владислав Мороко спільно з Запорізьким національним університетом та Запорізькою ОДА започаткував видавничий проєкт «Усна історія російсько-української війни». Вийшло вже п’ять книг серії, в яких зібрані розповіді бійців 79-ї та 55-ї бригад Збройних сил України, військових Національної гвардії України, представників запорізької Служби з надзвичайних ситуацій, волонтерів і переселенців. Ці книги увійшли до всеукраїнського бібліографічного рейтингу «Знакові книги нашої Незалежності», складеного Національною історичною бібліотекою до 30-річчя Незалежності України.

Як очільник департаменту культури брав активну участь у розробці обласних програм з підтримку культури регіону: «Програма розвитку рекреаційно-курортного комплексу та туризму в Запорізькій області на 2016–2020 роки», «Програма розвитку культури Запорізької області на 2018–2022 роки», «Програма підтримки розвитку культур національних меншин у Запорізькій області на 2018–2022 роки».

Одним із пріоритетних напрямків роботи В. Мороко на посаді директора департаменту культури є розвиток і популяризація туристично-рекреаційного потенціалу Запорізької області. У 2017 він ініціював обласний туристичний фестиваль-ярмарок «Запоріжжя – місце щастя», інформаційні прес-тури для журналістів та представників туристичних фірм визначними місцями Запорізького краю, брав активну участь у масштабній реконструкції НЗ «Хортиця» та Всеукраїнській дискусійній платформі «Хортиця: видатна історія – велике майбутнє», на якій обговорювалися різні аспекти майбутнього Хортиці, серед яких туризм, культура, відпочинок, інфраструктура. В. Мороко впевнений, що Запорізький регіон має всі можливості стати туристичною перлиною, яка буде відома далеко за межами України.

З початком повномасштабної війни Росії проти України діяльність департаменту культури не зупинилася, а трансформувалася в волонтерську діяльність, спрямовану на підтримку військових ЗСУ і внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Завдяки професійній обізнаності та організаційним здібностям Владислав Мороко очолив один з найбільших гуманітарних хабів для ВПО в м. Запоріжжя, який розташований в приміщенні виставкового центру «Козак-Палац». До його створення та діяльності долучилися представники Запорізької обласної військової адміністрації, працівники сфери культури та мистецтв, волонтери БФ «Посмішка ЮА», активісти Запорізької обласної організації Червоного Хреста та представники бізнесу. В центрі для біженців проводиться роз’яснювальна робота, надається медична та психологічна допомога, консультації з питань отримання статусу ВПО, проживання і працевлаштування. В «Козак-Палаці» переселенці мають змогу отримати одяг, засоби гігієни, продукти харчування. Від початку війни через гуманітарний хаб пройшли вже десятки тисяч біженців. Крім того, В. Мороко ініціював в прифронтовому Запоріжжі створення культурно–мистецького хабу «Бункер», в якому відбуваються свята і мистецькі заходи для містян і переселенців з окупованих територій.

За підтримки В. Мороко з метою висвітлення героїчної боротьби українського народу проти російських окупантів та опису жахів війни 29 березня 2022 року був оголошений обласний літературний конкурс «Вільний степ».

Разом з волонтерами він започаткував акцію «Зброя культури». Митці на використаній зброї малюватимуть національні орнаменти, а виручені від продажу кошти направлятимуть на Збройні сили України. Досвідом роботи установ культури Запорізької області В. Мороко поділився під час Всеукраїнської конференції «Культурні практики установ культури під час військових дій» (жовтень, 2022).

Департамент культури під керівництвом В. Мороко на цьому не зупиняється. Наразі працює над створенням комплексного реабілітаційного центру «Блокпост на Хортиці» для військових та реалізацією соціально-мистецького проєкту «Допоможи Герою»!

За значний особистий внесок у розвиток національної культури, сумлінну працю і вагомі здобутки у професійній діяльності Владиславу Валерійовичу Мороко згідно з Указом Президента України від 21 січня 2017 року №10/2017 присвоєне почесне звання «Заслужений працівник культури України».

Його творчий доробок складається з 69 наукових робіт, в тому числі 3 монографії, 64 публікації у наукових та фахових виданнях, понад 20 посібників з питань молодіжної політики, теорії державного управління, організації та адміністрування соціального управління, численних статей в періодичних виданнях.

Сподіваємося, що досвід та професійна майстерність Владислава Мороко і надалі будуть надійно тримати культурний «фронт» та гуртувати працівників культури Запорізької області на подальші добрі творчі справи.

(О. В. Волкова)

Наукові праці та публікації:

Шановні учасники та гості фестивалю… / Владислав Мороко // Ми – українські – We are Ukrainian : Всеукр. фестиваль нац.. спільнот. — Приморськ : [б. в., б. р.]. — С. 11.

[Вступна стаття ] / В. Мороко // «Барви рідного краю»: інформ.-метод. збірник. — Запоріжжя, 2016. — С. 2.

Енергія розвитку : Музей історії Запорізького заводу високовольтної апаратури (1952–2012 рр.) / В. В. Мороко. — Запоріжжя : [Постполіграф центр], 2012. — 86 с.

Партійне будівництво в сучасній Україні, (1996–2010 рр.) : монография / В. В. Мороко / М-во освіти і науки України, Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — 208 с.

***

«Наша Україна»: становлення та опозиційна діяльність (2001–2004 рр.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2014 — Вип. ХХХVIIІ. — С. 259–266.

«Війна пам’ятників» на тлі штучної світоглядної біполярності в Україні / В. В. Мороко // Матеріали міжнародного круглого столу «Війни пам’ятей та політика примирення». Український інститут національної пам’яті. Інститут історії України НАН України. 17 жовтня 2013 р. — С. 1–9. — Доступ до документу: http://surl.li/eiele

Місце та роль сателітних організацій в партійному будівництві / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2013 — Вип. ХХХVII. — С. 184–188.

Порушення прав українців в Росії / В. В. Мороко // Етнонаціональна політика в теорії та практиці українського націоналізму: історія і сьогодення. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2013. — С. 272—281. — Доступ до документу: http://surl.li/eielq

Парламентські вибори 2012 р. в Запорізькій області: хід, тенденції та наслідки / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2013. — Вип. XXXV. — С. 224–229.

Партія Регіонів: від опозиційної діяльності до асиміляції влади (2005–2010 рр.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2012. — Вип. ХХХIIІ. — С. 181–186.

Історіографія еволюції сучасних політичних партій України / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — Запоріжжя, 2012. — Вип. ХХХII. — С. 86-91.

Партійно-політична боротьба в Україні в ході виборчих кампаній 1998–2000 рр. / Мороко В. В. // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2011. — Вип. XXXI. — С. 206–212.

Джерельна база історії сучасних партій України : архівні документи та матеріали особового походження / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2011. — Вип. ХХХ. — С. 268–272.

Крим у конституційному процесі України на тлі партійно-політичного протистояння середини 90-х рр. ХХ ст. / Мороко В. В. // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2010. — Вип. XXIX. — С. 227–231.

Періодизація партійного будівництва в сучасній Україні та формування партійних структур (1996-2009 рр.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2010. — Вип. XXVIII. — С. 326–331.

Партійно-політичні процеси в Запорізькій області на тлі виборчих кампаній 2004–2006 рр. / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. – Запоріжжя, 2009. — Вип. ХХV. — С. 146–153.

Реконверсія радянської партійно-господарської номенклатури в політичну систему України (1990-2008 рр.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2008. — Вип. ХIV. — С. 245–251.

Феномен «партії влади»: традиції радянської партійної роботи в діяльності сучасного українського політикуму / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2008. — Вип. ХХIІІ: Політична еліта в історії України. — С. 315–325.

Друковані органи в діяльності лівих та лівоцентристських партій України / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2007. — Вип. ХХI. — С. 276–281.

Початок становлення правового фундаменту логіки партійно-політичної діяльності в умовах протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади в Україні (перша половина 90-х рр. ХХ століття) / В. В. Мороко // Влада. Людина. Закон. — 2007. — № 11. — С. 29-34.

Розбудова партійних структур шляхом творення ілюзії електоральної підтримки (друга половина 90-х рр. XX ст. – початок XXI ст.) / В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету / редкол.: Ф. Г. Турченко, П. С. Сохань [та ін.]. — Запоріжжя : ЗНУ, 2006. — Вип. XX. — С. 300–308. — Бібліогр. : 20 назв.

***

Владислав Мороко: «Проблеми становлення помісної церкви на тлі історії –миттєвості» : [інтерв’ю] // МИГ. — 2019. — 21 февр. (№ 8). — С. 7, 39.

Цена декомунизации : [В. Мороко о демонтаже памятников Ленину и Дзержинскому в Запорожье] // Остров Свободы. — 2015. — 4 дек. (№ 46). — С. 3.

З піснею до перемоги! : [враження В. Мороко від поїздок до бійців АТО в рамках обл. акції «Патріотична Героїка»] / Владислав Мороко // Укр. справа. — 2015. — 1 лип. (№ 6). — С. 2.

Запорізька трагедія серпня 41-го року : [підрив греблі Дніпрогесу] / Владислав Мороко // Запороз. Січ. — 2013. — 20 серп. (№ 165). — С. 7.

У співавторстві:

Запорізький рахунок Великій війні.1939-1945 : [монографія] / Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко, В. В. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський [та ін.]. — Запоріжжя : Просвіта, 2013. — 415 с.

Методичні рекомендації щодо порядку надання курортам статусу державного та місцевого значення та підготовки інших нормативно-правових актів стосовно розвитку курортів України / упоряд.: Мороко В. В. [та ін.]. — Київ, 2011. — 128 с.

Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / авт.-сост. и гл. ред. Н. И. Кузьменко ; автор. кол.: В. Мороко, В. Чернолуцкий [и др.]. — Запорожье : АА Тандем, 2010. — 224 с. : ил.

Книга Пам’яті. Частина І. Рух Опору українського народу (1941–1944 рр.) / упоряд.: В. В. Мороко [та ін.]. — Київ, 2010. — 120 с.

Молодіжний туризм : традиції, тенденції, перспективи : навчальний посібник / упоряд.: В. В. Мороко [та ін.]. — Київ, 2010. – 136 с.

Україна та Польща : спільне минуле – спільне майбутнє. Частина ІІ. Досвід та Співпраця : навчальний посібник / упоряд.: В. В. Мороко [та ін.]. — Київ – Запоріжжя, 2010. — 64 с.

***

Промисловість Запоріжжя як дзеркало пострадянської економічної трансформаціїї / В. М. Мороко, В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ — Запоріжжя, 2014. — Вип. 41. — С. 110–124.

Оборона запорізького Придніпров’я : епізод 3. Евакуація / В. М. Мороко, В. В. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. — Запоріжжя, 2012. —Вип. ХХХII. — С. 243–252.

Державотворчі процеси в Україні доби П. Скоропадського / В. В. Мороко, Ф. Г. Турченко // Тези доповідей наукових конференцій викладачів і студентів університету / М-во освіти України, ЗДУ ; [редкол.: Воловик В. І. (відп. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [б. в.], 1993. — Вип. ІІІ, Ч. ІI. — С. 21–22.

Видавнича діяльність:

Усна історія російсько-української війни (2014–2019 роки). Вип. 5 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2019. — 432 с.

Шляхами Запоріжжя : турист. маршрути / [керів. проєкту В. Мороко ; авт. тексту М. Мордовськой ; фото А. Волков та ін.]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2019. — 96 с. — (Запоріжжя. Змістовна подорож).

Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки). Вип. 4 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2018. — 384 с.

Усна історія російсько-української війни (2014–2016 роки). Вип. 3 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2017. — 200 с.

Усна історія російсько-української війни (2014–2016 роки). Вип. 2 : 55-а окрема артилерійська бригада / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2016. — 464 с.

Усна історія російсько-української війни (2014–2015 роки). Вип. 1 / Укр. ін-т нац. пам’яті [та ін. ; відп. ред. В. Мороко]. — Київ : К.І.С., 2015. — 176 с.

Література про життя та діяльність:

[5 кн. під ред. В. В. Мороко «Усна історія російсько-української війни» увійшли до знакових книг нашої Незалежності] // 30 років Незалежності України : наукове осмислення : бібліографія / М-во культури та інформ. політики України [та ін. ; упоряд. Д. Стегній]. — Київ : Вид. дім Вініченко, 2021. — С. 39, 40.

Харченко, Г. О. Щоденник Артилериста : [є згадка про В. В. Мороко] / Геннадій Харченко. — Харків : Фоліо, 2019. — С. 165.

Мороко Владислав Валерійович // Земля славна, Оріхівська : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2016. — С. 46–49. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).

Юрик, П. Душею народжені пісні : [є відомості про привітання переможців конкурсу ім. М. Брацило дир. департаменту В. Мороко] // Весела Січ : альманах. — Запоріжжя, 2015. — № 1–2. — С. 34.

***

«Запорожье не покину никогда!» : [известные люди, в т. ч. директор департамента культуры ЗОГА В. Мороко, о г. Запорожье и празднике 14 октября] / спрашивала Анна Кулькова // Индустр. Запорожье (Панорама). — 2021. — 13 окт. (№ 41). — С. 2.

Шанувальників зібрав музей «Подвиг» : [9 лип. у філії Бердян. краєзнав. музею В. В. Мороко презентував проєкт видання «Усна історія російсько-української війни» (2014-2021 роки)] // Півден. зоря. — 2021. — 15 лип. (№ 29). — С. 2.

Кулькова, А. «Хортиця єднає не тільки Україну, а й континенти»: на острове появился мемориал в честь меннонитов, средства на который собирали в Канаде : [в т. ч. В. Мороко о начале проекта «Время собирать камни»] / Анна Кулькова // Индустр. Запорожье. — 2021. — 1 июля (№ 26). — С. 12.

Твердохлеб, В. Ценные экспонаты «приютили» курени: с экспонатами музея истории запорожского казачества могут ознакомиться запорожцы и гости города : [о первом этапе реконструкции музея рассказал В. Мороко] / Валентина Твердохлеб // Индустр. Запорожье. — 2021. — 24 июня (№ 25). — С. 12.

Зберігаючи – розвиваємо : [В. Мороко взяв участь у Всеукраїнській дискусійній платформі «Хортиця: видатна історія – велике майбутнє»] / МИГ. — 2021. — 27 мая (№ 21). — С. 2.

Середа, В. Травнева злива віршів і пісень 57-го «Поетичного травня» : [В. Мороко вручив дипломи лауреатам літературно-мистецької премії ім. П. Ребра] / Віра Середа // Правда ЗП. — 2021. — 27 трав. (№ 20). — С. 13.

Чуприна, Г. Стоунхендж за взірець – так! Діснейленд – ні! : [дир. департаменту культури ЗОДА В. Мороко взяв участь у ІІІ етапі обговорення проєкту «Хортиця: видатна історія – велике майбутнє»] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2021. — 27 мая (№ 21). — С. 23.

Курган єднання України на Хортиці стане доступним для всіх: автори проєкту концепції кургану біля Музею історії запорізького козацтва розповіли, яким він буде : [В. Мороко висловив свою думку з цього приводу] / [матеріал до друку підготували] : Богдана Коваленко, Світлана Олійник // Индустр. Запорожье (Панорама). — 2021. — 13 мая (№ 19). — С. 12–13.

Чуприна, Г. Запорізькі цікавини – до ваших послуг : [В. Мороко взяв участь у концепт-презентації туристичних можливостей краю, яка проходила в обл. краєзнавчому музеї] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2021. — 11 марта (№ 10). — С. 23.

Чуприна, Г. Коронакриза відпочинку… не завада? : [В. Мороко взяв участь у панельній дискусії на громадській медіа-платформі «Запорізький Медіа Центр»] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2021. — 25 февр. (№ 8). — С. 9.

Чуприна, Г. До відвідин музеїв ще дуже далеко : [В. Мороко про карантинні обмеження] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2020. — 14 трав. (№ 20). — С. 28.

Чуприна, Г. Національні меншини опанують соціальні мережі : [у дводенній зустрічі з представниками Фінляндії, членами Ради Європи взяв участь директор департаменту культури ЗОДА В. Мороко] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2019. — 19 дек. (№ 51). — С. 4.

Атаманчук, І. «Мої предки були не вбогі на пісні…» : [дир. департаменту культури ЗОДА В. Мороко на концерті гурту «Хорея Козацька»] / Інеса Атаманчук // МИГ. — 2019. — 29 авг. (№ 35). — С. 9.

Святкування Дня Незалежності : на запоріжців чекає великий концерт, укр. страви та феєрверк : [повідомив дир. департаменту культури ЗОДА В. Мороко] // МИГ. — 2019. — 15 авг. (№ 33). — С. 5.

Фестиваль «Поетичний травень-2019» вручил премии : [награждал лауреатов премии им. П. Ребра директор департамента культуры ЗОГА В. Мороко] // МИГ. — 2019. — 6 июня (№ 23). — С. 6.

Чуприна, Г. «Запоріжжя – місце щастя» : [В. Мороко на ІІІ туристичному фестивалі] / Ганна Чуприна // МИГ. — 2019. — 23 мая (№ 21). — С. 35.

Чуприна, А. 80-летняя филармония: вечно юная и… надеемся, Национальная! : [В. Мороко о работе филармонии] / Анна Чуприна // МИГ. — 2019. — 11 апр. (№ 15). — С. 31.

Отзвучали «Акорди Хортиці» : [В. Мороко поздравил участников фестиваля] // МИГ. — 2019. — 4 апр. (№ 14). — С. 11.

Піддубна, О. Якщо вороги України лютують, то ми все правильно робимо! : [В. Мороко про відкриття муралу єдності поколінь захисників держави на будівлі Запоріз. обл. театру ляльок] / Олена Піддубна // Запоріз. правда. — 2019. — 24 січ. (№ 3–4). — С. 3.

В Приморске состоится Всеукраинский фестиваль : [о подготовке фестиваля «Мы – украинские – We are Ukrainian» рассказал директор департамента культуры ЗОГА В. Мороко] // МИГ. — 2018. — 6 сент. (№ 36). — С. 7.

Середа, В. «Там де немає української мови, українського слова, зараз – війна» : [В. Мороко вітав лауреатів премії ім. П. Ребра] / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2018. — 31 трав. (№ 20). — С. 23.

Маковецька, О. Тут не лише зберігають старовину, а й фіксують новітню історію : [В. Мороко про музеї Запорізької області] / Олена Маковецька // Запоріз. правда. — 2018. — 17 трав. (№ 18). — С. 20.

Підмурна, О. Запорізька область – рідний дім для багатьох народів : [В. Мороко про мовно-етнічну ситуацію та діяльність національно-культурних товариств] / Ольга Підмурна // Запоріз. правда. — 2018. — 17 трав. (№ 18). — С. 20.

Волощук, І. «Невиплакані сльози України» : [В. Мороко взяв участь у презентації бібліографічного покажчика про запоріз. воїнів, які загинули в АТО] / Іванка Волощук // Верже. — 2018. — 22 марта (№ 11). — С. 20.

В Запорожье открыли памятник Тарасу Шевченко : [сообщил дир. департамента культуры ЗОГА В. Мороко] // Верже. — 2018. — 15 марта (№ 10). — С. 2.

Пузир, Д. Перетворимо індустріальний центр… у туристичний : [виступ В. Мороко на туристичному форумі] / Дар’я Пузир // МИГ. — 2018. — 15 февр. (№ 7). — С. 39.

Свой день рождения на этой неделе празднуют : [в т. ч. директор Департамента культуры ОГА В. В. Мороко] // Верже. — 2017. — 28 дек. (№ 51). — С. 3.

Перше поселення на Запоріжжі виникло 1065 років тому : [в засіданні круглого столу «Запоріжжя – тисячолітнє місто за порогами» взяв участь В. Мороко] // Запороз. Січ. — 2017. — 12 жовт. (№ 196–199). — С. 31.

Курочкіна, Т. Передати нащадкам повагу до національних символів : [дир. Департаменту культури В. Мороко відкрив в Оріхів. краєзнав. музеї виставку «Історія прапорів України – княжі, козацькі мілітарні та державний прапор»] / Тамара Курочкіна // Орехов сити. — 2017. — 12 лип. (№ 25). — С. 2.

Піддубна, О. Нагороди лікарям, які допомагають нашим бійцям : [волонтерів-медиків привітав В. В. Мороко] / Олена Піддубна // Запоріз. правда. — 2017. — 22 черв. (№ 25). — С. 4.

Запорожцы увидели «Україну крізь віки» : [в составе авт. кол. – Мороко В. В.] // МИГ. — 2017. — 23 февр. (№8). — С. 3.

Присвоены почетные звания : [Указ Президента Украины о присвоении звания «Заслуженный работник культуры Украины» Мороко В. В.] // МИГ. — 2017. — 26 янв. (№ 4). — С. 2.

Флешмоб и молебен за Украину : [на о. Хортица состоялся патриотический песенный флешмоб при содействии В. Мороко] // МИГ. — 2016. — 15 дек. (№ 50). — С. 21.

Возле главной елки организуют европейский городок : [В. Мороко об особенностях новогодне-рождественского фестиваля ] // Верже. — 2016. — 8 дек. (№ 49). — С. 3.

Маковецька, О. У «Сузір’ї» засяє зоря кожного народу : [дир. департаменту культури про роботу Центру нац. культур обл. наукової бібліотеки] / Олена Маковецька // Запоріз. правда. — 2016. — 24 листоп. (№ 46). — С. 24.

У Гуляйполі відсвяткувала звитяжна «Вольниця» : [В. Мороко привітав гуляйпільців зі святом] // Запоріз. правда. — 2016. — 24 лист. (№ 46). — С. 12.

Красовська, В. Нескорений дух «Вольниці» знов об’єднав мистецькі серця : [на фестивалі побував В. Мороко] / Валентина Красовська // Голос Гуляйпілля. — 2016. — 17 лист. (№ 52). — С. 1.

В области установили памятник украинским спецназовцам : [сообщил В. Мороко на своей странице в соцсетях] // Верже. — 2016. — 13 окт. (№ 41). — С. 2.

Песне «Вставай, Україно!» – 25 лет : [В. Мороко презентовал совместный проект нового диска А. Сердюка] // МИГ. — 2016. — 18 авг. (№ 33). — С. 17.

Ненадов, А. «Хоробрі серця» не кануть у забуття : [в обл. наук. б-ці відбулася презентація книги за участю В. Мороко] / А. Ненадов // Запоріз. правда . — 2016. — 16 черв. (№ 23). — С. 24.

Декомунізація в Оріхові : [активісти цивільного Корпусу АЗОВ Запоріжжя разом з В. Мороко відвідали місто ; є фото] // Орехов-сити. — 2016. — 8 черв. (№ 21). — С. 2.

Московцева В. Щоб бути щасливим, треба мешкати у своєму власному раю! : [В. Мороко розповів про І-й запоріз. туристичний фестиваль-ярмарок, який відбувся в парку «Дубовий гай»] / В. Московцева] // Запоріз. правда. — 2016. — 2 черв.(№ 21). — С. 18–19.

Розкаряка, В. Дозвіл є, дій немає : [В. Мороко про декомунізацію в Оріхів. р-ні] / Віталій Розкаряка // Запоріз. правда. — 2016. — 12 трав. (№ 18). — С. 2.

Муха О. Процес декомунізації в області рухається динамічно : [проінформував на брифінгу В. Мороко] / О. Муха // Запоріз. правда. — 2016. — 21 квіт. (№ 15). — С. 7.

Муха, О. Запоріжцям презентували «Усну історію російсько-української війни (2014-2015 рр.)» : [про нове видання розповідає уклад. і ред. В. Мороко] / О. Муха // Запоріз. правда. — 2016. — 14 квіт. (№ 14). — С. 31.

Ату их, ату! : [В. Мороко про утилізацію демонтованих пам’ятників] // Позиция. — 2016. — 24 марта (№ 12). — С. 4.

Куда уехали вожди? [В. Мороко об уголовной ответственности за пропаганду символов тоталитаризма] // МИГ. — 2016. — 24 марта (№ 12). — С. 6.

Это есть наш последний… : [В. Мороко о памятнике нац. значения «Днепровский гидроузел – Днепрогєс»] // Позиция. — 2016. — 17 марта (№ 11). — С. 3.

Мороко, В. «Легше бути в ролі прохача, але повагу викликає роль господаря» : [В. В. Мороко – гість «Прямої лінії» в редакції газ. «ЗП»] / матеріал підготували М. Михайлов, Т. Тимошенко // Запоріз. правда. — 2016. — 9 берез. — С. 5.

Гордыбакина, Н. Культура нуждается в развитии : [есть сведения о В. Мороко] / Наталья Гордыбакина // Позиция. — 2016. — 18 февр. (№ 7). — С. 2. — (Запорожье вечернее).

В Запорожье создали патриотический календарь : [в т. ч. при поддержке В. Мороко] // МИГ. — 2015. — 10 дек. (№ 50). — С. 8.

Бородюк, Н. Битва за свідомість : [розмова про ситуацію на Донбасі та завдання укр. закладів культури в т. ч. з В. Мороко] / Н. Бородюк // Урядовий кур’єр. — 2015. — 13 листоп. (№ 212).

Бутенко, В. Запорожские бойцы АТО стали героями книги : [кн. «Устная история российско-украинской войны (2014–2015)» издана по инициативе В. Мороко] / Василий Бутенко // Суббота плюс. — 2015. — 15–12 нояб. (№ 45). — С. 8.

Середа, В. Звітує «Хортиця крізь віки» : [у церемонії закриття ХІІ Міжнар. пленеру взяв участь В. В. Мороко] / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2015. — 15 жовт. (№ 118–119). — С. 1, 6.

Манарченко, Ю. Реконструкцию филармонии закончат в следующем году : [интервью с В. Мороко] / записала Юлия Манарченко // Комс. правда в Украине. Запорож. вып. — 2015. — 15 сент. (№ 201). — С. 7.

Нестеренко, О. Благодійний концерт на підтримку бійців АТО в рамках Всеукраїнського культурно–мистецького проекту «Зброя культури» / Олена Нестеренко // Роз-информ. — 2015. — 13 июня (№ 24). — С. 3.

Бутенко, В. Запорожцы прошлой войны – мифы и героизм : [В. Мороко о подвиге политрука Гудыменко и Комбата (А. Еременко)] / Василий Бутенко // Суббота плюс. — 2015. — 7 мая (№ 19). — С. 10–11.

Сидоров, С. Запорожье прощается с советским прошлым : [В. Мороко о списке альтернативных названий улиц в Запорож. обл.] / С. Сидоров, В. Бутенко, О. Приходько // Суббота плюс. — 2015. — 23 апр. (№ 17). — С. 22–23.

Муха, О. Пам’ятний знак «Небесної сотні» : [у відкритті взяв участь В. Мороко] / О. Муха // Запороз. Січ. — 2015. — 21 лют. — С. 3.

Муха, Е. Библиотечный вопрос – не ликвидация, а модернизация : [беседа с В. Мороко] / Е. Муха // Запороз. Січ. — 2015. — 19 лют. — С. 20.

13.01 — 20 років тому (2003) в м. Запоріжжі навпроти місьради встановили Годинник закоханих.

Література:

2003 год // Евгений Карташов — портрет на фоне города / [Я. Иванов и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2012. – С. 56. – (Почетные граждане Запорожья).

«Часы влюбленных» // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – С. 84.

16.01 —— 125 років від дня народження Якова Андріановича Милешка (16.01.1898, с. Попівка (нині Пологів. р-ну?) — 23.06.1978, м. Одеса), українського режисера, заслуженого діяча мистецтв України (1951).

Література про життя та діяльність:

Милешко Яків Андріанович // Мистецтво України : біографічний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. – Київ : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – С. 412.

Інтернет-ресурси:

Милешко Яків Андріанович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=?&lang=ukr

16.01 — 60 років від дня народження Наталії Григорівни Завгородньої (16.01.1963, селище Тюлькіно Перм. обл., РФ), лікаря-офтальмолога, доктора медичних наук (2003), професора (2004), керівника ТОВ «Візус» (м. Запоріжжя).

Література про життя та діяльність:

Завгородня Наталія Григорівна, керівник ТОВ «Візус» // Переможці Запорізького краю : всеукраїнський рейтинг «Сумлінні платники податків України-2012» / Асоціація платників податків. – Запоріжжя : [б. в.], 2013. – С. 44.

Терещенко, Т. М. Завгородня Наталія Григорівна // Енциклопедія сучасної України / гол. редкол.: Дзюба І. М. [та ін.] / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – Київ : [Поліграфкнига], 2010. – Т. 10 : З — Зор. — С. 48.

17.01 — 60 років від дня народження Оксани Богданівни Гладій⁵ (17.01.1963, с. Вівся Козів. р-ну Тернопіл. обл.), тележурналістки, членкині НСЖУ.

21.01 — 375 років тому (1648) відбулося повстання козаків у Запорозькій Січі під проводом Б. Хмельницького⁶. Початок визвольної війни 1648-1654 рр.

28.01 — 20 років тому (2003) професор Олександр Семенович Никоненко провів першу в Запоріжжі операцію з пересадки серця Володимиру Масалову із с. Матвіївка Веселівського району.

Література:

2003 год // Евгений Карташов — портрет на фоне города / [Я. Иванов и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2012. – С. 56. – (Почетные граждане Запорожья).

Шилин, Д. Профессор Александр Никоненко: «Пересадка сердца — не сложнее пересадки почки». Сегодня Запорожскому Центру трансплантации исполняется 15 лет / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. – 2007. – 2 нояб. – С. 1, 6.

29.01 — 30 років (1993) від дня заснування державного історико-архітектурного музею-заповідника «Садиба Попова»⁷ (м. Василівка).

30.01 — 70 років (1953) від дня відкриття будівлі Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара⁸ (колишнього театру ім. М. Щорса).

31.01 — 150 років від дня народження Григорія Абрамовича Бердичеського (31.01.1873, м. Бердянськ — 04.06.1958), хірурга, вченого.

Григорій Абрамович Бердичевський народився 31 січня 1873 року в багатодітній єврейській родині міста Бердянська.

Після закінчення Бердянської чоловічої гімназії здобував вищу освіту на медичному факультеті Харківського університету.

З 1895 року протягом року працював позаштатним ординатором хірургічної клініки професора Орлова (Харків), ще півроку удосконалював свою професійну майстерність в петербурзьких лікарнях. З 1897 року Григорій Абрамович працював земським лікарем в Балашовському повіті Саратовської губернії. Молодий лікар займався хірургічною практикою, поєднуючи її з амбулаторним прийомом хворих. Проводив також громадську роботу серед селян.

Під час російсько-японської війни 1904-1905 років був мобілізований і направлений військовим лікарем до Маньчжурії.

1906 року, після повернення з війни, Григорія Абрамовича заарештувала царська охранка як керівника забастовки серед наймитів.

1907 року лікар Бердичевський повернувся до нашого краю, в місто Олександрівськ (сучасне Запоріжжя). З того часу він 50 років свого життя присвятив місту і його людям. Він спочатку завідував хірургічним відділенням єврейської лікарні, потім — другої міської, нарешті – обласної. Перебування в місті у нього переривалося двічі: 1914-1916 рр., під час Першої світової війни він був мобілізований до війська, та 1941-1944 рр., під час Другої світової війни, він працював провідним хірургом госпіталів у Сталінграді, Чкалові, Москві.

Григорій Абрамович – знаний фахівець в області хірургії. Він робив операції на центральній нервовій системі, пластика стравоходу тощо, є автором низки цікавих діагностичних, терапевтичних й оперативних пропозицій, людиною з високою освітою і науково працюючим лікарем і громадським діячем.

Ще як земський лікар Григорій Абрамович часто виступав у пресі – в петербурзькій, саратовській – з популярно-медичними і публіцистичними статтями. В 1920-1930-х роках він відновив свою наукову діяльність, використовуючи багатий досвід лікаря-практика і талановитого хірурга. Він опублікував на сторінках медичних журналів («Лікувальна справа», «Хірургія» та ін.) багато праць з питань діагностики захворювань органів піддіафрагмального простору, апендициту, клініки і біології пересадки тканин, пластичної (обличчя) та загальної хірургії (маска для наркозу, методика підготовки рук хірургів та ін. Ці роботи мають значний інтерес і велике практичне значення. Особливої уваги заслуговують його праці за пропонованою ним у 1922 році автогомогетерогістіотерапії (незалежно від академіка Філатова). У нього є низка праць з діагностики, лікування ряду хвороб, обезболювання, він один з піонерів застосування тканин тварин для лікування хворих, він дав теоретичне пояснення механізму їх лікувальної дії.

Ім’я хірурга Бердичевського широко відоме лікарям країни у зв’язку з дискусією 1920-х років про кризу в медицині.

У другій половині 1940-х років Григорій Абрамович закінчив публіцистичні нариси «На шляху рядового хірурга : (50 років в хірургічному строю)», які мають значну практичну цінність.

Ім’я Григорія Бердичевського широко відоме громадськості Запоріжжя. Його двічі обирали депутатом міської ради, членом правління спілки Медсантруд, головою міського бюро лікувальної секції, головою Запорізького медичного товариства протягом майже всіх років його існування. Ще 75-річною людиною, він був на посту керівника великого колективу хірургів.

1948 року йому присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України», а також нагороджено орденом Леніна.

Громада Запоріжжя завжди уважно прислуховувалася до думки лікаря Бердичевського, адже він мав репутацію принципової людини з винятковою чесністю. «Навіть у 82-річному віці людей вражала його працездатність, ясність розуму, логічність і чіткість наукової думки, він слугував зразком в умінні поєднувати практичну роботу з науковою діяльністю» – так писав професор В. В. Бржеський, визнаний фахівець в галузі хірургії сльозовідвідних шляхів, лікуванні синдрому «сухого ока», а також травм очного яблука, який особисто спілкувався з запорізьким лікарем.

Помер Григорій Абрамович Бердичевський на 4(?) червня 1958 року.

(Т. Г. Пішванова)

Література про життя та діяльність:

Бердичевский Григорий Абрамович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2013. — Т. 1 : А-Л. — С. 83-84.

***

Бржеський, В. Від земського лікаря – до вченого // Півден. зоря. – 1982. – 17 лип.

Г. А. Бердичевский : [некролог] // Запорож. правда. – 1958. – 5 июня.

Ласков, М. Заслуженый врач // Запорож. правда. – 1956. – 14 нояб.

Огнева, Т. Чествование врача-юбиляра // Большевик Запорожья. – 1948. – 3 февр.

Миссионжник, Я. Юбилей старейшего хирурга // Большевик Запорожья. – 1948. – 31 янв. – С. 4.

[Бердичевский Григорий Абрамович, хирург больницы № 3 г. Запорожья награжден орденом Ленина] // Большевик Запорожья. – 1948. – 30 янв.

Меєрсон, Б. Світлий шлях // Червоне Запоріжжя. – 1948. – 31 січ.

[Співчуття Бердичевському Григорію Абрамовичу] // Червоне Запоріжжя. – 1941. – 8 лют. (№ 32).

2. Цього місяця виповнюється:

— 30 років (1993) від дня заснування газети «Летопись православия»⁹.

— 30 років (1993) Запорізькій незалежній телерадіокомпанії ТВ-5.

— 25 років (1998) від дня заснування Свято-Єлизаветінського жіночого монастиря¹⁰.

Лютий

01.02 – 70 років із дня народження Євгена Григоровича Рашпуля (01.02.1953, хут. Зелений Гай (нині с. Довге Чернігів. ОТГ Бердян. р-ну — 08.08.1989), майстра спорту з вільної боротьби.

Література:

Спорт : [в т. ч. про Є. Г. Рашпуля] // Єременко М. М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. — Запоріжжя : Просвіта, 2021. – С. 70.

03.02 — 100 років (1923) від дня заснування Бердянського машинобудівного професійного ліцею;

Література:

Бердянский машиностроительный профессиональный лицей (ПТУ № 19) // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. — С. 143-144.

Бердянський машинобудівний професійний ліцей // Довідник абітурієнта України, 2012-2013 : ВНЗ, коледжі, технікуми, училища, ліцеї, ПТУ / голов. ред. Наталія Сисоєва. – 11 вид. – [Мелітополь : Медовий город-2001, 2012]. – XI вип. — С. ?.

***

Бердянский машиностроительный профессиональный лицей: опыт и перспективы // Бердянск деловой. — 2014. — 19 июня (№ 25). — С. 6.

05.02 — 20 років тому (2003) в с. Широке Василівського району відкрили й освятили першу в Україні народну бібліотеку.

10.02 — 125 років від дня народження Костянтина Юрійовича Пестушка¹¹ (Костя Степового-Блакитного) (10.02.1898, с. Ганнівка Петров. р-ну Кіровоград. обл. — 09.05.1921, там само), українського військового діяча, Головного отамана Холодного ру, командира Степової бригади. Навчався в Олександрівському механіко-технічному училищі (нині Національний університет «Запорізька політехніка»).

10.02 – 100 років (1923) від дня заснування ДНЗ «Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту» (колишнє СПТУ № 14).

СПТУ-14 – одне з найстаріших навчальних закладів Запорізької області. Робота на залізниці вимагала підготовки досвідчених та кваліфікованих кадрів, тому 10 лютого 1923 року в Запоріжжі була заснована залізнична майстерня, в якій навчалося 26 учнів. Вони отримували професію слюсаря та верстатника з ремонту паровозів.

Того ж року в країні пройшла перебудова професійної підготовки робітників – створюються фабрично-заводські училища, які передбачали не тільки надбання професійних навичок, але й здобуття початкової освіти.

В 1930 році майстерня була реорганізована в ФЗУ. Значно оновлюється матеріально-технічна база закладу, що дозволило розпочати випуск фахівців з тепловозного господарства – помічників машиніста та слюсарів з ремонту тепловозів.

В 1941 році над м. Запоріжжя нависла загроза окупації німецько-фашистськими загарбниками, тому 17 вересня училище було евакуйоване в Тюменську область. Там учні працювали разом з дорослими над випуском військової продукції , наближаючи час Перемоги.

21 грудня 1943 року, після звільнення міста, училище повернулося до Запоріжжя. Перед очима учнів і викладачів постали зруйновані житлові будинки, адміністративні будівлі, школи, і, зокрема, стіни приміщення училища. Незважаючи на це, учні зразу ж розпочали теоретичні навчання. На практиці вони допомагали своєму базовому підприємству – електровозоремонтному заводу – відбудовувати ливарний, слюсарний та тендерний цехи, навчально-виробничі майстерні, підготували майданчик для міської пересувної електростанції, прокладали електрокабелі, брали участь у відбудові мостів, шляхів, Будинку культури імені В. Дроб‘язка та інших об‘єктів народного господарства міста.

В 1959 році електровозоремонтному заводу випала честь – першому в країні перейти на ремонт електровозів. Звісно, що і училищу довелося міняти свої навчальні плани. В навчальному закладі почали готувати помічників машиністів тепловозів-електровозів, слюсарів-електриків, електрогазозварювальників, токарів-операторів, провідників пасажирських поїздів далеких маршрутів та ін. Докорінно змінилася і матеріально-технічна база закладу. В навчальних кабінетах і виробничих майстернях створені робочі місця з пультами управління, діючі схеми моделі, тренажери. В токарній і зварювальних майстернях в навчальному процесі впроваджують відеоматеріали та інші новації.

Для об’єднання творчих зусиль з підготовки кваліфікованих кадрів для підприємств Укрзалізниці, використовуючи інноваційні проєкти, електронні засоби навчання, впровадження позитивного вітчизняного та закордонного досвіду в організацію навчально-виховного процесу, з ініціативи залізничних училищ України було створено і зареєстровано (Свідоцтво серія АОО № 700315 від 03.10.2008 р.) «Асоціацію державних закладів профтехосвіти України залізничного профілю». До складу «Асоціації» увійшли 14 залізничних училищ. Серед них – Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту.

Сьогодні ліцей – один з кращих навчальних закладів України. Кожен рік він готує не менше 200 кваліфікованих робітників для підприємств області. Його учні беруть активну участь в житті ліцею та міста.

(Г. М. Нагорна)

Література:

Запорожский профессиональный лицей железнодорожного транспорта // Куда пойти учиться? : справочник : учеб. заведения Запорожья и Запорож. обл., ВУЗы близлежащих областей / [отв. ред. О. Меркулова].— Запорожье : [Плюс 73], 2016. — С. 30.

Державний навчальний заклад «Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту» // Куда пойти учиться? : справочник : учеб. заведения Запорожья и Запорож. обл., ВУЗы близлежащих областей / [отв. ред. О. Меркулова]. — Запорожье : [Плюс 73], 2014. — С. 45.

Запорізьке профтехучилище № 14 // Довідник з навчальної мережі вузів, технікумів, професійно-технічних училищ Запорізької області : Запоріз. обл. Центр професійної орієнтації населення. — Запоріжжя : [б. в.], 1994. — С. 21–22.

***

Карпенко, К. Лицей железнодорожников отметил юбилей / Кирилл Карпенко // Днепров. металлург. — 2013. — 22 февр. (№ 7). — С. 16.

Дудек, Л. Железная дорога – это, в первую очередь, дисциплина : [Запорож. проф. лицей ж.-д. транспорта отметил 85 лет со дня создания] // Позиция. — 2008. — 21 февр. (№ 8). — С. 11.

Гавриленко, И. Компьютеры к юбилею // Запороз. Січ . — 2003. — 20 лют.

Кузьменко, Н. СПТУ-14 знают больше 30 тысяч человек. Они здесь учились // Индустр. Запорожье. — 1998. — 17 февр. — С. 6.

Василенко, Т. ПТУ, в котором хочется учиться // Индустр. Запорожье. — 1996. — 17 апр. — С. 6.

Кузьменко, Н. Скажи мне, где ты учишься // Индустр. Запорожье. — 1992. — 28 марта. — С. 2.

Платонова, Л. На них чекають сталеві магістралі // Запоріз. правда. — 1983. — 8 лют. — С. 8.

Стахова, О. … У долі — без зупинок // Комсомолець Запоріжжя. — 1983. — 1 берез. — С. 1.

Пащенко, Т. По зову горячих сердец // Индустр. Запорожье. — 1983. — 8 апр. — С. 2.

17.02 — 90 років від дня народження Миколи Іларіоновича Васильченка (17.02.1933, с. Новодмитрівка Запоріз. р-ну), композитора, педагога, домриста;

Література про життя та діяльність:

Муха, А. І. Васильченко Микола Іларіонович // Муха, А. І. Композитори України та української діаспори : довідник / А. І. Муха. – Київ : Муз. Україна, 2004. – С. 116.

15.02 — 100 років від дня народження Абрама Йосиповича Хасіна (15.02.1923, м. Запоріжжя — 06.02.2022, м. Ессен, Німеччина), шахіста і тренера. Міжнародний майстер ФІДЕ (1964), гросмейстер ІКЧФ (1972). Майстер спорту СРСР(1950), заслужений тренер СРСР (1968). З 2002 року мешкав в м. Ессен (Північний Рейн-Вестфалія, Німеччина).

27.02 — 100 років від дня народження Миколи Гавриловича Лобачова (27.02.1923, с. Соф’їно Саратов. губ. (нині — Аркадац. р-ну Саратів. обл., РФ) — 21.03.2015, м. Мелітополь), Героя Радянського Союзу (1944), почесного громадянина м. Мелітополя (1995).

Література про життя та діяльність:

Лобачев Николай Гаврилович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / редкол.: Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Харьков : Факт, 2004. – С. 329-330.

Лобачов Микола Гаврилович // Золоті зірки України. Герої Радянського Союзу. — Київ, 2002. — С. 65.

***

Блюмский, В. Т. «Не ради орденов и славы…» : [в т. ч. о Н. Г. Лобачеве] / В. Т. Блюмский, С. В. Воловник // Мелитоп. краевед. журн. — 2013. — № 1. — С. 48.

Праздник Героя : 27 февр. свой 89-й день рождения отмечает Герой Сов. Союза, почетный гражданин Мелитополя Николай Лобачев // Новий день. — 2012. — 29 лют. — С. 3.

Лаврик, И. Два Сталинграда Николая Лобачева // Мелитоп. ведомости. — 2005. — 23 февр. — 1 марта (№ ?). — С. 1-10.

Меренков, В. Боец и учитель // Новий день. — 2003. — 22-28 жовт. — С. 2. — (Новая Дюжина).

Інтернет-ресурси:

Лобачов Микола Гаврилович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6418&lang=ukr

28.02 — 60 років від дня народження Юрія Анатолійовича Артеменка (28.02.1963, м. Запоріжжя), журналіста, члена НСЖУ, народного депутата України. 2005 р. — голова ЗОДА.

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б. Артеменко Юрій Анатолійович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. – С. 11.

Інтернет-ресурси:

Артеменко Юрій Анатолійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=?lang=ukr

Цього місяця виповнюється:

— 75 років від дня заснування обласного літературного об’єднання (з травня 1970 р. — ім. М. Гайдабури)¹².

Березень

01.03 – 100 років з дня народження художника Михайла Порфирійовича Гребеннікова (01.03.1923, с. Глушкове Курськ. обл., РФ — 2009), запорізького художника.

Художник Михайло Порфирійович Гребенніков народився у селі Глушкове Курської області. Сім’я батька художника, майстра-червонодеревника Порфирія Васильовича Гребеннікова, покинула рідне село та перебралась до Запоріжжя, за сімейними переказами (що цілком збігаються з історичними реаліями першої третини минулого століття), – тікаючи від розкуркулення і виселення. Батько, Гребенніков Порфирій Васильович, все життя майстрував меблі – «для царів», як говорили у родині. За сімейними переказами, тримав артіль. Село Глушкове пов’язане з Україною не тільки через засновника, козака Глушка, а й завдяки українському промисловцю, цукрозаводчику та меценату Михайлу Івановичу Терещенку. У Глушкові ним збудовані лікарня, амбулаторія, закладений парк. Тож, було кому замовляти дорогі меблі

Та на початку 1930-х років родина Гребеннікових із п’ятьма дітьми перебралась на Дніпробуд – із однією скринею, в якій були батьківські інструменти. Порфирій Гребенніков брався за будь-яку роботу по дереву, щоб прогодувати родину. Стали будувати дім, отримавши земельну ділянку на території селища Зелений Яр (папери видані на прізвище Гребенюк – вірогідно, Порфирій Васильович мав українське походження, що співпадає з історією заселення Глушкова).

Та почалась війна. Старший син Гребеннікових Михайло — представник покоління, яке потрапило на фронти Другої світової війни практично в повному складі. Михайла призвали в 1943-му. Служив у 333-й Синельниківській дивізії, яка звільняла Запоріжжя, – стрільцем, а з квітня 1944-го, після поранення (постраждало око) – повозним при польовий хлібопекарні. Повернувся додому восени 1945-го. Медаль «За відвагу» отримав із запізненням, у 1957-му.

Батько разом із синами взявся добудовувати дім, в якому і сьогодні все дерев’яні рами, наличники, віконниці та двері пам’ятають першого свого господаря-червонодеревника.

Але ж для будівництва потрібні були і руки, і гроші. Заробляв Михайло. Він був художник. Чи відвідував Михайло Гребенніков до війни художню студію — а їх було кілька у Запоріжжі, — невідомо. І нема кого вже запитати.

Із перших днів заснування Запорізького товариства художників Михайло Гребенніков — його активний учасник. Та його не обминуло найважливіше призначення художника радянських часів — обслуговування ідеології, наочна агітація. У передвоєнні роки робив дошки пошани, оформлював демонстрації, малював для «Вікон РОСТу». У повоєнні займався так званим «сухачеством» – трафаретним виконанням портретів лідерів партії, вождів світового пролетаріату. На внутрішній стороні кількох картин художника — розрізані на шматки портрети, є навіть із пам’ятними старшому поколінню вусами та погонами.

Але ж була і творча робота. У каталогах перших повоєнних виставок, серед художників, яких можна тепер вважати класиками запорізької школи, – ім’я Михайла Гребеннікова. У каталозі виставки 1959 року – його етюди «Хмурый день», «На околице», «На старом Днепре» [1; 6] та велике полотно «На окраине Запорожья» [1; 15]. У каталозі X виставки живопису згадані дві роботи художника – «Туманный день» и «Закат». [2; 3].

Відволікаючись від створення партійних портретів, Михайло Порфирійович із радістю писав Запоріжжя в його неяскравій трудовій красі. Серед сучасників художника — Григорій Гомольській, Борис Єгоров (він і згадував художника Гребеннікова, спільну працю з ним), Георгій Колосовський, Володимир Коробов. Дружив Михайло Гребенніков із Миколою Кармазем – близьким по духу, скромним, ліричним художником.

Жив Михайло Порфирійович у батьківському будиночку на Зеленому Яру, біля дороги, що веде до заводів, у промислову частину Запоріжжя. Часто писав один і той самий трамвайний маршрут – різний за настроєм, у різні пори року, погоди. Розумів мальовничість дніпровських берегів, красу міських парків, серцем відчував Хортицю. Поступово втрачаючи зір, нечасто йшов від будинку, але навіть його подвір’я, написане в різні пори року, наповнене ніжною красою і ліризмом.

Найпродуктивніший творчий зліт художника припав на 50-70-ті роки. Після 1975-го зір Михайла Порфировича поступово погіршувався, і останні роки життя він прожив майже у темряві. Помер Михайло Порфирійович Гребенніков у 2009 році.

Спадщина художника складає трохи більше сотні картин та етюдів. Перша персональна виставка «Любов до життя» відбулась у 2016 році в Запорізькому обласному художньому музеї. Твори художника експонувалися у картинних галереях Нової Каховки та Енергодару.

Родина художника подарувала Запорізькому обласному художньому музею 18 найкращих робіт М. П. Гребеннікова.

(І. В. Атаманчук)

Література про життя та діяльність:

VIII областная художественная выставка (1959) : каталог. — Запорожье, 1960. — 18 с.

X выставка изобразительного искусства : каталог. — Запорожье : Коммунар, 1962. — 12 с.

***

Середа, В. Відзначили ювілей і повернули забуте ім’я : Михайло Гребенников — яскравий представник творчого життя Запоріжжя / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2016. — 25 лют. (№ 7). — С. 12.

Інтернет-ресурси:

Шепелева, В. «Запоріжжя моє кохане» [Электронный ресурс] : в Запорожье открылась выставка картин Михаила Гребенникова / Виктория Шепелева. 29.08.2018. — Режим доступа к статье : https://press-center.news/zaporizhzhja-moie-kohane-v-zaporozhe-otkrylas-vystavka-kartin-mihaila-grebennikova/

Зайковская, Е. Художественный музей вернул из небытия запорожских художников [Электронный ресурс] / Екатерина Зайковская. 17.02.2016. — Режим доступа к статье : https://timenews.in.ua/237632/hudozhestvenny-j-muzej-vernul-iz-neby-tiya-zaporozhskih-hudozhniko

01.03 — 30 років (1993) від дня заснування Запорізького центру козацького військово-патріотичного виховання «Школа джур»¹³ козаками молодіжного товариства «Запорозька вольниця» (м. Запоріжжя).

02.03 — 230 років від дня народження Петра Івановича Кеппена¹⁴ (02.03.1793, м. Харків — 04.06.1864, Карабах (поблизу м. Алушта), Крим), вченого-енциклопедиста, академіка, етнографа, статистика, бібліографа. Досліджував і описував археологічні пам’ятки на території нашого краю.

Петро Іванович Кеппен – академік, один із засновників Російського географічного товариства. Дійсний (1824) і почесний (1853) член Товариства історії та старожитностей при Московському університеті, ад’юнкт Петербургської АН (1837), ординарний академік (1843). Член-засновник (1845) і почесний член (1859) Російського географічного товариства, де першим виконував обов’язки секретаря й очолював відділення статистики. Дійсний член «Вольного экономического общества» (1842), Одеського товариства історії та старожитностей (1839), Комісії для опису губерній Київського навчального округу (1852), служив у поштовому департаменті, брав участь у Вільному товаристві аматорів російської словесності.

Петро Іванович Кеппен народився 2 березня (19 лютого за старим стилем) 1793 року в м. Харків, в сім’ї лікаря – уродженця м. Бранденбург (Німеччина), який разом із колегами-земляками прибув до Російської імперії на запрошення Катерини II і був призначений завідувати медичною частиною Слобідсько-Української губернії.

Петро Іванович отримав прекрасну домашню початкову освіту. Потім було навчання в місцевій гімназії, паралельно з 15-ти років працював у креслярській майстерні, де опанував навички з картографії і топографії. Одночасно відвідував підготовчі класи для майбутніх студентів Харківського університету, в якому він розпочав навчання в 1809 році. В 1814 році здобув ступінь магістра правознавства і переїхав до Санкт-Петербурга, де розпочав роботу в поштовому департаменті.

Знайомство з колишнім професором Харківського університету Л. Г. Якобом і академіком Ф. П. Аделунгом дало можливість Петру Івановичу не тільки познайомитися з науковою і літературною елітою міста, але і заявити про себе як про науковця. На той час він уже був автором праць з історії, географії, етнографії, демографії, статистики. На нього звернув увагу відомий на той час меценат – канцлер граф М. П. Рум’янцев. Він запросив молодого науковця в свій гурток любителів старовини. Це знайомство дало Петру Івановичу можливість отримати посаду чиновника з особливих доручень при міністрові внутрішніх справ А. П. Козодавлєві.

На кошти М. Румянцева П. І. Кеппен розгорнув друкування у Петербурзі журналу «Библиографические листы», (часопис було закрито 1826 року за доносом попечителя Казанського навчального округу М. Магницького, а сам Кеппен, запідозрений у неповазі до православ’я, підпав під церковний суд, утім митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов) та інші представники духовенства його виправдали).

Після смерті міністра А. П. Козодавлєва Кеппен пішов у відставку і декілька років мандрував Європою, займався археологічними та археографічними розвідками, зустрічався з науковцями, літераторами, громадськими діячами різних країн. Повернувшись в Росію в 1824 році, Петро Іванович знову поступив на службу чиновником з особливих доручень при міністерстві народної освіти, а в 1829 році отримав місце помічника інспектора шовківництва, садівництва та виноградарства в Криму.

Під час своїх службових поїздок південними губерніями, зокрема Таврійською, інспектуючи колонії іноземних переселенців Причорномор’я, Кеппен одночасно досліджував кургани Північного Приазов’я і зібрав багатий матеріал. Про результати своїх досліджень він доповів на засіданні Імператорської Академії наук 15 червня 1838 р. В своїй доповіді він звернув увагу на необхідність збереження пам’яток археології, збирання інформації про віднайдені старожитності краю. Він ініціював фінансування перших археологічних досліджень в Запорізькому краї, описав їх. Саме він познайомив науковий світ з унікальною пам’яткою археології, стародавнього мистецтва та релігії – Кам’яною Могилою. В своїх статтях він згадує археологічні пам’ятки, які знаходяться на території сучасної Запорізької області :

— Бабині могили – південна окраїна м. Запоріжжя;

— Корсак-могила – сучасне село Мануйлівка Приморського району;

— Куляб-могила – с. Старобогданівка Михайлівського району;

— Мамаєва гора – с. Велика Знам’янка Камянсько-Дніпровського району;

— Тарасів курган – біля с. Терпіння Мелітопольського району;

— Токмак-могила (Синя Гора) – Чернігівський район та багато інших.

Оглядав насипи в м. Оріхові, в менонітських колоніях Блюменталь (с. Рівне Токмацького району), Рюкенау (с. Козолугівка Токмацького району), Мюнстерберг (с. Прилуківка Мелітопольського району), Нейкирх (с. Ударник Токмацького району), Тигенгаген (с. Левада Токмацького району).

В цей же час познайомився з відомим і авторитетним діячем менонітських колоній Іоганом Корнісом. Дізнавшись, що він за власні кошти дослідив декілька курганів, П. І. Кеппен запропонував Академії Наук доручити йому провести розкопки нових курганів і виділити на це кошти. Пізніше доповів про результати цих розкопок. Після цього І. Корнісу доручили провести розкопки на території Мелітопольського повіту.

Петро Іванович Кеппен за свою багаторічну різнопланову діяльність був нагороджений орденом Святого Володимира III ступеня. Останні роки свого життя провів в Криму, в своєму маєтку Карабах. Помер 23 травня 1864 року.

(Г. М. Нагорна)

Література про життя та діяльність :

Винниченко, І. Кеппен Петро Іванович // Винниченко І. Німці в Україні : біобібліограф. довідник / Винниченко Ігор ; Ін-т дослідж. діаспори. — Київ, 2011. — С. 161–162. — (Діаспори в Україні).

Усенко, П. Г. Кеппен Петро Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін.] ; Інститут історії України НАН України. — Київ, 2007. — Т. 4 : Ка – Ком. — С. 173.

Кеппен, В. П. К столетнему юбилею рождения П. И. Кеппена / Ф. П. Кеппен // Русская старина : ежемесячное историческое издание. — СПб, 1893. — Т. 78. — № 4–6. — С. 88–106.

Мурзакевич, Н. Митрополит Евгений и академик Кеппен // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса : Гор. типография, 1872. — Т. 8. — С. 400–411.

Россія. Полное географическое описаніе нашего Отечества : настольная и дорожная книга. Т. 14. Новороссія и Крым : со 150 политипажами, 46 діаграммами, картограммами и схематическими профилями, 1 большой справочной и 10 малыми картами / сост. : Б. Г. Карпов [и др.] / под ред. В. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго ; под общим рук. : П. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго, В. И. Ламанскаго. — СПб, 1910. — С. 690, 694, 695, 703, 704, 706, 708, 737, 757, 763, 772, 774, 778.

Маркевич, А. К биографии академика П. И. Кеппена. — Симферополь : Типография Таврич. губ. земства, 1914. — 18 с.

Бернштейн, С. Б. «Библиографические листы» П. И. Кеппена / С. Бернштейн // Известия АН СССР. Отделение литературы и языка. — 1982. — № 1. — С. 47-58.

Маркевич, А. Памяти П.И. Кеппена // Известия Таврической ученой архивной комисси. — Симферополь : Типография Таврического Губернского Земства. — 1893. — № 18. — С. 119-125.

Мурзакевич, Н. Петр Иванович Кеппен // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса : Гор. типография, 1867. — Т. 6.

О курганах. Предварительное разыскание Петра Кеппена / П. И. Кеппен // Известия Таврической ученой архивной комиссии. — Симферополь : Типография Таврического Губернского Земства, 1908. — № 42. — С. 1-41.

Рыпников, Н. И. Список курганов, составленный академиком Кеппеном // Известия Таврической ученой архивной комиссии. — Симферополь : Типография Таврического Губернского Земства, 1908. — № 42. — С. 42-55.

Маркевич, А. К биографии академика П. И. Кеппена / А. Маркевич // Известия Таврической ученой архивной комиссии. — Симферополь : Типография Таврического Губернского Земства, 1914. — № 51.

Шевчук, С. П. З історії вивчення старожитностей на Запоріжжі. — Запоріжжя : [б. в.], 1991. — 15 с.

***

Дровосекова, О. В. Из истории первых научных исследований памятников археологии в Запорожском крае // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 163–172.

03.03 — 75 років від дня народження Ігора Олександровича Надеїна¹⁵ (03.03.1948, м. Тула, РФ — 25.12.2014, м. Запоріжжя), заслуженого тренера України, майстра спорту з футболу ; 1988-1992, 2002 рр. — головний тренер команди «Металург» (Запоріжжя).

03.03 — 50 років (1973) Будинку друку в м. Запоріжжі.

В 1973 році на площі Пушкіна в м. Запоріжжі з’явилась новобудова – «Будинок друку». Вона завершила архітектурний ансамбль площі. В цьому ж році в ній розпочали роботу співробітники обласних газет «Запорізька правда», «Индустриальное Запорожье», «Комсомолець Запоріжжя», видавництва «Комунар». Журналісти багато років мріяли про таке приміщення, адже працівники органів друку – люди творчі, їм потрібні хороші умови для праці.

В робочих кімнатах були великі вікна, вентиляційні установки, численні лампи денного світла, своя фотолабораторія, технічні кабінети, затишні холи на кожному поверсі, своя АТС (автоматична телефонна станція), бібліотека з читальною залою, медпункт. Актовий зал був обладнаний новою кіноапаратурою і широким екраном. На першому поверсі прекрасна їдальня, куди могли прийти працівники інших установ в обідню перерву (ходили туди обідати і працівники нашої бібліотеки), бо ціни там були на багато нижчі ніж в інших закладах громадського харчування. Два ліфти — один для відвідувачів і вантажний.

«Будинок друку» знаходиться поряд з типографією «Комунар», де друкувалися всі обласні газети. Це прискорювало випуск періодичних видань і їх надходження до читачів.

Приміщення збудоване за індивідуальним проєктом Л. В. Зайцева. Перед архітектором було поставлено завдання — приміщення органічно вписати в ансамбль площі О. С. Пушкіна з будівлями «Будинком побуту “Ювілейний”», «Палацом урочистих подій», філіалом інституту «Укрміськбудпроєкт». Для фасаду застосували блакитну скляну плитку. Вигляд незвичайності придають вітражі актової зали, декоративна решітка внизу. Відчуття легкості будівлі надає «підрізка» приміщення — верхні поверхи нависають над нижніми.

Будував приміщення колектив тресту «Запоріжжитлобуд».

Вигідне місцезнаходження «Будинку друку», хороші умови для праці сприяли тому, що він неодноразово опинявся у вирі буремних подій, які відбувались у місті. Його неодноразово намагались захопити рейдери. Сьогодні тут працює пункт з прийому продуктів харчування та речей для біженців, інші організації.

(Г. М. Нагорна)

Література:

Попова, К. Дом печати / К. Попова // Индустр. Запорожье. — 1973. — 4 марта.

07.03 — 100 років тому (1923) постановою ВУЦИК ліквідовано адміністративний поділ на повіти та волості, на території сучасної Запорізької області засновано 3 округи (Бердянський, Запорізький, Мелітопольський), 36 районів;

08.03 – 70 років від дня народження Миколи Володимировича Крилова¹⁶ (08.03.1953, м. Шостка Сум. обл.), кандидата географічних наук (1986), доцента кафедри економічної географії СРСР і методики викладання географії (1991-?), ініціатора заснування та завідувача лабораторії комплексного краєзнавства (1998-?) Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького, співзасновника та дійсного члена Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького, члена ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини» (з 2012).

Праці:

Очерки по истории города Мелитополя, 1814-1917 гг. / Н. В. Крылов ; Николай Крылов. – Изд. 2-е, доп. и испр. – Мелитополь : [ФЛП Однорог Т. В.], 2019. – 464 с. – На тит. л. автогр. автора. – Библиогр.: с. 332-339 (1787 назв.).

У співавторстві:

Етносоціальне буття народів Запорізького Приазов’я в геокультурному контексті : монографія / Упр. культури та туризму ЗОДА, Мелітоп. держ. пед. ун-т ; [за заг. ред. Аносова І. П., Афанасьєвої Л. В., Крилова М. В., Пригаро М. В.]. – 2-е вид., доп. – [Запоріжжя ; Мелітополь ; Сімферополь : Обласна державна адміністрація : МДПУ : Таврія, 2005]. – 298 с. : іл. – (Людина, етнос, культура, світ, буття, природ).

Виступи на науково-практичних конференціях:

Бердянское лесничество в выставочных экспозициях / А. Н. Крылова, Н. В. Крылов // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали ІV відкритої регіонал. наук. практ. конф. – [Мелітополь], 2019. – С. 49-52.

Школа лесоводства при Бердянском лесничестве / А. Н. Крылова, Н. В. Крылов // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали ІІІ відкритої регіональної наук. практ. конф. – [Мелітополь], 2017. – С. 36-39.

Языковое пространство Мелитопольщины в 20-е годы ХХ века / Крылов Н. В. // Мелітопольські краєзнавчі читання : зб. статей [І] регіонал. наук.-практ. конф. [14 груд. 2012 р.]. – Мелітополь, 2013. – С. 72-76.

Публікації в бібліографічному посібнику «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя»:

15.09 – 90 років (1930) Мелітопольському району / М. В. Крилов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова. — Запоріжжя : Статус, 2018. – С. 311-313.

07.01 — 175 років тому (1842) слободу Новоолександрівка було перейменовано в місто Мелітополь / М. В. Крилов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова. – Запоріжжя : Кругозір, 2016. – С. 43-44.

3.08 — 120 років від дня народження К. Ф. Классена (1894-1954), діяча менонітських організацій (з колоністів Таврійської губернії) ; 11.10 — 60 років (1954) В. М. Тимофєєву, науковому співробітнику міського краєзнавчого музею… ; 120 років тому (1894) в м. Мелітополі відкрився відділ Російського товариства покровительства тваринам / М. В. Крилов // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2014 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; уклад. І. В. Шершньова ; ред. І. П. Степаненко. – Запоріжжя : АА Тандем, 2013. – С. 106—107, 146-148, 199-200.

Публікації в часописі «Мелитопольский краеведческий журнал»:

У истоков Алтагирского леса / А. Н. Крылова, Н. В. Крылов, С. В. Гришко // Мелитоп. краевед. журн. – 2020. – № 15. – С. 17-22.

Они были кочевниками / Н. В. Крылов, А. Н. Крылова // Мелитоп. краевед. журн. – 2019. – № 14. – С. 61-67.

Городские гербы Таврической губернии / Н. В. Крылов // Мелитоп. краевед. журн. – 2018. – № 12. – С. 67-70.

Мелитопольские Корнисы / М. Дик, Н. В. Крылов, А. Н. Крылова // Мелитоп. краевед. журн. – 2018. – № 11. – С. 76-82.

10.03 — 90 років від дня народження Галини Петрівни Тимошенко¹⁷ (10.03.1933 — 2016), актриси Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара.

10.03 — 75 років від дня народження Зої Харитонівни Попандопуло¹⁸ (10.03.1948, с. Шалмут Туманян. р-ну, Вірменія), археолога, співробітника Запорізького обласного краєзнавчого музею.

13.03 — 30 років (1993) від дня заснування Спілки вірмен Запорізької області¹⁹.

16.03 — 60 років від дня народження Юрія Олександровича Калугіна (16.03.1963, смт Куйбишеве (нині Кам’янка Пологів. р-ну) — 08.12.1981, там само), учасника бойових дій в Афганістані. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Література про життя та діяльність:

Калугін Юрій Олександрович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [гол. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. – С. 41.

Евтушенко, Ю. М. Калугін Юрій Олександрович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 33-34.

19.03 — 60 років від дня народження Юрія Володимировича Курлова (19.03.1963, с. Зелений Гай Куйбишев. (Смирнов. ТГ Пологів.) р-ну — 07.01.1983, там само), учасника бойових дій в Афганістані. посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Література про життя та діяльність:

Курлов Юрій Володимирович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [гол. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. – С. 50.

Евтушенко, Ю. М. Курлов Юрий Владимирович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 40.

24.03 — 100 років від дня народження Галини Станіславівни Сухорукової (24.03.1923, м. Запоріжжя — 2009, м. Київ), української концертно-камерної співачки (сопрано), заслуженої артистки УРСР (1960).

Відомо, що лише той знайомий з душевною насолодою, хто має її через впертий труд і терпіння. А душевну насолоду через все життя проносить той, у кого особисте бажання робити щось співпадає із служінням суспільству.

Мова піде про Галину Станіславівну Сухорукову — співачку (сопрано), заслужену артистку УРСР (1960). Запорізький край пишається тим, що людей, які прославили цю чудову землю, – безліч.

Родинні легенди стверджують, що рід по матері має своє коріння серед запорозького козацтва. Так, прадід показав значну військову доблесть у походах на Сербію, за що був пожалуваний Катериною ІІ дворянством. З Сербії привіз бравий козак до Чигирина дружину – дівчину незвичайної вроди, з густим волоссям до самої землі. Кохання до свого чоловіка у прабабці було не дуже вірним, і коли прадід повертався з походів, то регулярно лупцював дружину за зраду. Дід Галі самостійно вивчився грамоти, дуже полюбляв читати. Працював діловодом у Чигирині у дворянському військовому присутвеному місці (присутствії) – державному адміністративному органі для всіх ланок державного управління.

Мама Галини була солісткою приватної опери Гайдамаки. Хоча вона ніде не навчалась, але від природи у неї було гарне лірико-драматичне сопрано. Як згадує Галина Сухорукова, мама співала в опері разом з Оксаною Петрусенко (1900–1940) одні й ті ж партії, а це свідчить про неабиякий талант. З нею на одній сцені співав і знаменитий баритон Михайло Гришко (1901–1973) – один з найкращих баритонів вітчизняної опери.

Дмитро Абрамович Вертепов (1864–1936) – український актор, режисер, антрепренер, працював під псевдонімом Гайдамака. Студентом Московської сільського господарської академії покинув навчання і приєднався до трупи М. Кропивницького. Пройшовши чудову гастрольну практику в Парижі (в трупі Г. Деркача), 1897 року створив власну трупу, якою керував до 1927 року. Він переклав українською мовою лібрето опери «Галька» С. Монюшка, оперети «Гейша С. Джонса, переробив трагедію «Мазепа» Ю. Словацького, інсценізував твір «Гайдамаки» за Т. Шевченком тощо. Як режисер здійснив постановки вистав «Сорочинський ярмарок» і «Майська ніч» (за М. Гоголем). 1905 року Гайдамака першим почав друкувати афіші і програми українською мовою.

Артисти трупи Гайдамаки виступали у Баку, Батумі, Бендерах, Білостоку, Вільно, Владикавказі, Воронежі, Житомирі, Катеринодарі, Києві, Кутаїсі, Москві, Новоросійську, Одесі, Пензі, Петербурзі, Ростові-на-Дону, Ставрополі.

І ось 1922 рік – і ми бачимо трупу Гайдамаки у Єлісаветграді. В Єлісаветграді того року, як у зрізі, можна побачити історію країни. Цього року в місті, в приміщенні Єлісаветградського гарнізонного клубу чотири дні йшов інсценований судовий процес над колишнім білим генералом Яковом Слащовим. Ще діяв Єлісаветградсько–Олександрійський повстанський комітет під керівництвом Герасима Нестеренка, який підпорядковувся Холодноярській республіці. Нове єврейське кладовище стрімко розширювалося: під могили зайняли ту ділянку землі, яка була відведена під посіви. Кожного дня тут ховали або 30 трупів, або 55. А одного разу — 65. Всі померли на ґрунті голоду. Ховають не поодинці, а по 20-30 трупів в братських могилах. В окрузі голодувало 32% населення. В місті того року запрацювала комісія з вилучення цінностей з місцевих православних храмів і єврейських синагог. Так, з Преображенської церкви одновірці вилучили понад 6 пудів срібла. Під час Громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлісаветграді були в обігу власні єлісаветградські гроші.

Та і свою назву місто змінювало п’ять разів: Єлісаветград, Зінов’євськ, Кірово, Кіровоград, і нарешті — Кропивницький.

Інформація про родове коріння з боку батька — поки що невідома. Знаємо, що Станіслав Сухоруков в роки Громадянської війни був начальником політичного управління в армії Будьонного. У травні 1921 року Перша кінна армія була розформована, але штаб армії працював ще до жовтня 1923 року. Доля військовика кидала Станіслава Сухорукова в різні міста. І ось 1922 року, в Єлісаветграді, в місцевому театрі він почув чудовий спів молодої дівчини. Молоді покохали один одного, побрались, і вже в Запоріжжі, 24 березня 1923 року, в родині народився первісток – дочка Галина, згодом – синок. Із свого дитинства Галя пам’ятає, що родина не бідувала, матір наполягла на тому, щоб в домівці стояв рояль, а у дітей була гувернантка – німкеня, яка вчила малюків грі на роялі. Отже, своє музичне обдарування Галині було де і на чому вдосконалювати. Вона ще тоді не здогадувалася, що співи стануть сенсом її життя, а коли усвідомила, то вивела для себе власну формулу: «Служити музиці, любити не себе в ній, але її в собі, пізнавати світ, свій талант, себе через щоденний впертий труд, орієнтуючись на вершини професіоналізму, а не на мінливий і не завжди справедливий успіх у публіки».

З віком, майже у 70 років, до Галини Станіславівни й прийшла потреба малювати, прийшла раптово. І до цього захоплення видатна співачка підійшла як і до співу — з усією серйозністю.

З свого дитинства Галина пам’ятає, що родинні стосунки не складалися, через деякий час батьки розлучилися, мама виховувала дітей самотужки, оскільки 1937 року батько підпав під маховик репресій і був розстріляний. Але батька вона пам’ятає як незвичайно цікаву людину: він міг розмовляти віршами, які, як горіх, сипалися з його рота. Галина Станіславівна гадає, що її власний син — в діда Станіслава. В нього є кілька збірок поезій, публікації в альманахах.

Середню школу Галина закінчувала в Харкові — матір працювала в дитячій комуні ім. Ф. Дзержинського, начальником якої був А. Макаренко в 1927–1935 рр. За спогадами Галини, А. Макаренко часто бував в гостях, приносив велику коробку цукерок для дітей, а матір, бабуся та дідусь з великим інтереси слухали оповіді видатного педагога. Антон Макаренко дружив з родиною Сухорукових, але Галина Станіславівна припускає, що він кохав маму. Але на той час він мав хвору на сухоти дружину, про яку піклувався. До ювілею Антона Семеновича мама написала статтю, яка зберігається в родинному архіві. Коли ж мама почула про смерть Макаренка, то вона довгий час дуже тяжко переживала. Ці харківські спогади у Галини – найяскравіші.

Після закінчення школи (з відзнакою) Галя Сухорукова вирішила здобувати вищу освіту в Харківському електротехнічному інституті, адже найулюбленішим шкільним предметом дівчини була фізика.

З початком Великої Вітчизняної війни з усією ріднею дівчина евакуювалась до Челябінська. Усі влаштувалися на роботу. Вона ж була вільна — технічного вишу в місті не було. Щоб не байдикувати, дівчина вступила до медичного інституту, встигла закінчити чотири курси. Але саме в евакуації вона почала співати. І початок її професійного становлення був дуже смішним. Приміщення Челябінського музичного училища забрали під шпиталь, тому викладачі й студенти, підшукуючи собі приміщення, знайшли напівпідвал житлового будинку, куди і переїхали. Галинина доля вперто вела дівчину до співу: адже музичне училище розмістилися …в будинку, де мешкали Сухорукови. Подруга дівчини вчилася співу, а Галя грала на фортепіано та підспівувала. Одного разу Галина з подругою співали дуетом, і одна викладачка, почувши чудовий голос Галини, порадила продовжити навчання у консерваторії — навчитися там співати професійно, адже майбутня лікарка має такий чудовий голос. І таким чином Галя стала студенткою і музичного училища. На фронт її не взяли – через анемію та цингу. Дівчина приїхала до Києва, вирішила спробувати вступити до консерваторії. Її прийняли, дали місце в гуртожитку. Зиму вона пережила страшну: пацюки вночі приходили до дівчат грітись. Навчалася Галина в класі Клари Ісаківни Брун (1876-1959), української оперної співачки (сопрано), заслуженого діяча мистецтв УРСР (1938). Педагог Галини навчалася співу у Віденській консерваторії (1894-1899), двічі удосконалювала свою майстерність в Італії (1903, 1913) у маестро Ч. Россі. Так сталося, що випуск 1951 року, де навчалася Галина, став останнім в житті в житті Клари Ісаківни. Справжній талант – він схожий на добре огранений дорогоцінний камінь: яким боком повернеш, таким і зблисне. Під час численних гастролей Клара Брун виступала не тільки як оперна, але і як камерна співачка, витончено виконуючи романси Франца Шуберта, Роберта Шумана, Йоганнеса Брамса, Ференца Ліста, Жоржа Бізе, Едварда Гріга, Олександра Даргомижського, Петра Чайковського, Олександра Бородіна, Модеста Мусоргського, Миколи Римського-Корсакова, Цезара Кюї, Антона Аренського, Антона Рубінштейна. Вокальна школа Клари Брун в майбутньому вплине на репертуар Галини Сухорукової.

Після закінчення консерваторії 28–річна дівчина Галина Сухорукова почала працювати в Київській філармонії (1951–1960). Концертмейстером в класі камерного співу протягом тривалого часу була піаністка Зоя Юхимівна Ліхтман (1919—2002). Вона викладала камерний спів у Національній музичній академії України в 1950-2001 рр., заснувала на кафедрі студентське наукове товариство та разом з Галиною проводила монографічні лекції–концерти з творів сучасних композиторів. Меморіальна дошка, присвячена З. Ліхтман, — зараз біля класу, в якому вона пропрацювала 51 рік.

Десять років творчої праці в Київській філармонії (нині — Національна філармонія України) пов’язані спільними виступами з такими найвідомішими співаками, як народний артист СРСР Іван Козловський (1900–1993), який віртуозно володів більшістю вокальних жанрів: оперні, камерні, народні твори, духовна музика, джаз, естрадні пісні; це і Всеволод Миколайович Аксьонов (1902—1960), майстер художнього слова, лауреат Сталінської премії 1948 року першого ступеня. Він став постановником і головним виконавцем композиції на основі драми Ібсена «Пер Гюнт» у супроводі музики Е. Гріга. Композиція мала шалений успіх.

Перший сольний концерт Галини Сухорукової пройшов 1955 року – в Колонному залі Київської філармонії. Чудову рецензії на концерт написав директор оперного театру.

Наступного року Галина посіла друге місце на Всесоюзному конкурсі вокалістів (перше місце тоді зайняв Георг Отс). А ще гастролювала як солістка з хором Г. Верьовки. Хор репрезентував українське мистецтво в містах СРСР, Румунії (1952, 1956), Польщі (1953), Фінляндії (1954), Бельгії та Люксембурзі (1958), Німеччини (1959) та інших країнах.

1957 року Галина успішно виступає у Чехословаччині, 1958 – у Прибалтиці, публіка якої їй дуже сподобалася: «Тонкі, виховані, знавці. Йшли, якщо попередньо була відома програма. Часто в залі були слухачі з клавірами».

Записи співу співачки блискуче прийняті художньою радою. Тільки на Київському радіо був записаний репертуар з 250 творів, який зберігається у музичному фонді Укртелерадіокомпанії, а ще – численні платівки фірми «Мелодія». Хоча в деяких ЗМІ пробігла інформація, що більша частина цих записів втрачена з технічних причин.

1959 року Галина Сухорукова виступає у Москві, в залі інституту ім. Гнесиних, в Жовтневому палаці (нині — Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України), в Малій залі консерваторії. Камерна програма – складна: Шуберт, Гріг, Чайковський, Рахманінов, Метнер, Малер, Лятошинский. В Ялті виступає разом з Кирилом Петровичем Кондрашиним (1914–1981), диригентом, народним артистом СРСР, який з 1956 року проводив активну гастрольну діяльність.

1960 року пройшла третя Декада українського мистецтва та літератури у Москві – як показ досягнень України в галузі мистецтва та літератури, як творчій звіт українських митців. Галина Сухорукова бере участь у вокальному співі, їй акомпанує український композитор Платон Майборода (1918–1989), в майбутньому – лауреат Державної (нині — Національної) премії ім. Т. Шевченка (1962), народний артист СРСР (1979). Тоді вона здобула звання заслуженої артистки УРСР, причому стала першою співачкою із званням в жанрі камерного співу.

Цього ж року вона вже перейшла працювати до Укрконцерту, оскільки вважала, що там більший простір для творчості, а з 1961 р. стала працювати в консерваторії, але концертну діяльність не покинула. Вона, як писав Ю. Мейтус, «ентузіаст камерного співу, першою познайомила киян з романсами Д. Кабалевського, Д. Шостаковича, М. Коваля, З. Левіної, А. Бабаджаняна. Багато хто з українських композиторів зобов’язаний співачці своєю популярністю і популярністю своїх творів. Романси Ю. Мейтуса, Г. Майбороди, П. Гайдамаки, М. Сільванського вперше прозвучали у виконанні Галини Сухорукової. Так, 1966 р. співачка виступала в концертах з Б. Лятошинським, і композитор спеціально для Галини Станіславівні оркестрував кілька своїх творів. Того ж року була завершена монументальна робота – цикл романсів Гуго Вольфа на слова Гейзе «Італійські пісні». Словенський композитор Гуго Вольф (1860-1903) жанру пісні надав експресивну виразність, що була унікальною у пізньо романтичній музиці. Художні твори відомого естета, німецького поета і письменника Пауля Гейзе (1830-1914), лауреата Нобелівської премії з літератури (1910) «за художність, ідеалізм, які він демонстрував упродовж усього свого довгого і продуктивного творчого шляху як ліричного поета, драматурга, романіста і автора відомих всьому світу новел», пройняті еротикою, прагненням до естетизації життя. Найцікавіше в нашій історії те, що після Сухорукової ніхто цей цикл більше не виконував.

Її прагнення в концертній діяльності проникнути в сутність композиторського задуму вело на стежки, якими ніхто не ходив, на відміну від битого шляху, який вів до гарантованого успіху у публіці.

З 1961 року Галина Станіславівна Сухорукова стає викладачем Київської консерваторії (нині — Національна музична академія України) (з 1977 р. – доцент, з 1985 р. – професор). На сцену співачка виходила до 60 років.

Її студенти завжди звертали увагу на прекрасне обличчя свого педагога, на якому завжди — вираз радісного умиротворення щасливої людини. Спокійна, не метушлива впевненість у неї – всередині,

Усі журналісти, яким пощастило спілкуватися з професором, відзначали, що розмову про себе Галина Станіславівна якось непомітно переводила на своїх учнів, на педагогіку, на вокальне мистецтво, на музику взагалі.

В кожній виставі потрібно шукати щось гарне, інакше можна перетворитися в жовчних критиканів; головна складова таланту – вроджена інтуїція; смисл педагогічної роботи – в умінні знайти потрібний саме для цієї людини напрям, підказати, підштовхнути до єдиного правильного рішення цієї миті, а це може стосуватися різних аспектів життя і творчості; багато уваги потрібно приділяти техніці звуку, технічній розкутості, знайти унікальність кожного студента, – ці та інші фрагменти педагогіки з досвіду роботи Галини Сухорукової призводять до того, що майже всі її студенти — це студенти з вихованим голосом, вихованим інтелектом, вихованим смаком, виховані актори.

Багато хто став професіоналом співу, зірками вітчизняного і світового вокального мистецтва.

Людмила Зюбіна – дипломант Міжнародного конкурсу в Більбао (Іспанія, 1994), виступала на одній сцені із світовою зіркою Віорікою Кортес (р. н. 1935), із знаменитою Долорою Зайк (н. 1952) – найкращим голосом в історії опери; Валерій Дворніков (н. 1960) – провідний педагог філії Петербурзької консерваторії в Петрозаводську, заслужений артист Республіки Карелія (1993); Ярослав Гнатюк (н. 1946) – заслужений артист УРСР (1990), живе в Канаді, гастролює у країнах Латинської Америки, Німеччині, Канаді; Валентин Пивоваров (н. 1948) – народний артист УРСР, лауреат конкурсу «Вердіївські голоси» в м. Буссето; Вікторія Маяфатова працює в Чехії, її ім’я занесене до європейського реєстру найкращих виконавиць партій Азучени, Кармен, Еболі, Даліли.

Дебют Тараса Штонди (н. 1966) на великій оперній сцені відбувся 1992 року, коли він був ще студентом у класі Галини Сухорукової. Тарас – абсолютний лідер за кількістю завойованих ним титулів на міжнародних конкурсах. У дні 130-річного шаляпінського ювілею саме Тараса Штонду як найкращого українського баса запросило Російське посольство для участі в урочистостях, присвячених видатному співаку.

Українська оперна співачка-сопрано, лауреат багатьох міжнародних конкурсів, зокрема Марії Каллас (Афіни), заслужена артистка України, солістка Національної філармонії України Валентина Матюшенко (н.1972) дуже добре відгукується про свого педагога: «Доленосною людиною у моїй творчості стала педагог Галина Сухорукова. Галина Станіславівна була унікальним педагогом і унікальною співачкою. У мене є її записи, і такого рівня камерного співу в Україні не було… І чи буде?!. У Галини Сухорукової я ніби народилася заново, почала оволодівати майстерністю. На цей час припадає моя участь у різноманітних конкурсах. Вершина моїх досягнень на той час — премія на конкурсі імені Марії Каллас в Афінах. Зворушливо було почути своє прізвище серед лауреатів, де сімдесят претендентів розраховували на три премії. Я тоді єдина отримала ще медаль за поєднання вокальної, музичної й акторської майстерності, так вразила журі тонким виконанням камерних творів. Навіть член журі – концертмейстер із лондонського театру «Ковент-гарден» – сказав, що Брамса ніхто краще не заспівав. Завдяки школі Галини Сухорукової співаю все!».

Про те, що Галина Станіславівна Сухорукова – педагог від Бога, свідчить такий факт. Одного разу один з фінських профспілок направив на вокальний факультет Київської консерваторії… муляра. Хлопець ані слова не знав російською, але твердо був впевнений, що хоче навчатися саме у Галини Сухорукової. Тепер на своїй батьківщини він знаменитий – Юха Суоміннен. Педагоги і студенти шуткують: Сухорукова і стовп навчить співати.

Своїм студентам Галина Станіславівна говорить золоті слова: «Не слухайте, чи вам кричать «браво» чи ні. Дешевий успіх у невибагливої публіки завжди за рахунок серйозного ставлення до музики, за рахунок професійного підходу до образу».

Пішла з консерваторії на відпочинок у 82 роки, пропрацювавши там 45 років. Померла Галина Станіславівна 2009 року.

(Т. Г. Пішванова)

Література про життя та діяльність: