Езотеричний аспект поезії

Ольга та Андрій Будугаї 

Езотеричний аспект поезії

На сучасному етапі розвитку вітчизняної науки в умовах незалежної України науковці отримали можливість звертатися до тем, які в умовах тоталітаризму були для нас закритими, але за межами колишнього Радянського Союзу інтенсивно досліджувалися. Серед них вагоме місце посідає езотеризм, який здавна є ключем для розкриття суті процесів життя та еволюції Всесвіту. Він сприяє розширенню меж діяльності кожної із сучасних наук, їх виведенню з тупикового стану вузької спеціалізації, діалогу між релігійно-духовним досвідом людства та різними галузями гуманітарного й технічного знання, тобто сприяє цілісному[1] сприйняттю світу.

Термін «езотеризм» походить від грецького слова «есотерікос» («внутрішній, прихований; потаємний, захований») [7, с. 519] і означає ті знання, якими раніше володіли тільки посвячені. Згідно з езотеричною доктриною, людство отримало ці знання від Ієрархів, які керують еволюцією нашої планети. До певної міри синонімом терміну «езотеризм» можна вважати слово «окультизм», яке походить від латинського «оккультус» («таємний, прихований») [7, с. 325]. Поступово езотеричні знання та положення зі стану відомих тільки посвяченим переходили в стан екзотеричних[2], доступних широкому колу людей. Цей процес значно інтенсивніше відбувався в останній час і відбувається зараз через те, що людство еволюціонує, не стоїть на місці, свідомість людей, кількість інформації, якою вони володіють, крок за кроком зростають.

Езотеричні знання посіли значне місце і в мистецтві. Зокрема, в літературі сформувався цілий напрям, який умовно можна назвати «езотеричний або окультний романтизм». Відомий сучасний російський езотерик Сергій Ключников пише: «На Западе к представителям оккультного романтического направления можно отнести Бульвер-Литтона, Густава Майринка с его романами «Голлем» и «Вальпургиева ночь», Ричарда Баха с его знаменитой «Чайкой по имени Джонатан Ливингстон» и «Иллюзиями», а также в какой мере Сомерсета Моэма (роман «Маг») и Германа Гессе («Степной волк» и «Игра в бисер»). В этом же ряду и Карлос Кастанеда, автор загадочных текстов о Доне Хуане и учении индейцев-яки. В России этот жанр представлен такими писателями, как Вс.Соловьёв (серия известных исторических романов), Вера Крыжановская-Рочестер (романы о магах), Валерий Брюсов (роман «Огненный Ангел»), Конкордия Антарова (роман «Две жизни»)» [12, с. 4].

Певним чином до цього напряму можна віднести деякі твори українського письменника планетарного масштабу Олеся Бердника (повість «Чаша Амріти», роман «Вогнесміх» та ін.), Урсули Ле Гуїн (тетралогія «Чарівник Земномор’я»), неперевершеного Джона Толкіна (трилогія «Володар Перснів», «Сильмариліон», казка «Коваль із Великого Вуттону» та ін.) та деяких інших представників стилю фентезі.

Метою цієї статті є спроба розкрити деякі грані езотеричного значення поезії, її першопочаткового призначення. Алла Андрєєва, дружина видатного російського поета-духовидця 20 століття Даніїла Андрєєва, сина письменника Леоніда Андрєєва, писала: «поет в давньому значенні цього поняття» – це «думка, слово, почуття, музика», злиті «в єдине явище. Саме такому явищу давні культури давали ім’я – поет» [1, с. 20].

Поетами були посвячені в прямому смислі цього слова. Не випадково саме слово «поет» в давньогрецькій мові мало значення «творець, створювач» й пов’язане з дієсловом «пойео»(«роблю, творю, здійснюю, воздвигаю,складаю рос. созидаю»). Як пише Едуард Шюре, «древняя поэзия есть ни что иное, как аллегорический язык. […] Тайны природы и наиболее возвышенные нравственные идеи скрывались под её покровом. Древняя поэзия называлась  я з ы к о м  б о г о в  не только метафорически; тайный и магический смысл, который составлял её силу и очарование, содержался в самом её имени. […] Poιésιsпроисходит от финикийского phohe(уста, голос, язык) и от ish(Высшее Существо, в переносном смысле: Бог). Этрусское Aesили Aesar, галльское Aes, скандинавское Ase, коптское Os(Господь), египетское Osirisпроисходят от одного и того же корня» [18, с. 179].

Мислення предків відрізнялося від нашого містичністю світосприйняття, а давні мови були значно магічніші, ніж сучасні, що пройшли крізь «м’ясорубку» матеріалізму та відвертого атеїзму. Між думкою, ідеєю та її реалізацією (лат. realis– «речовий, реальний»), втіленням, здійсненням[3] не було таких, як в наш час, енергетичних перепон, обумовлених духовним невіглаством. І тому, щоб говорити далі про езотеричне значення поезії, розкриємо сакральне розуміння мови, слова в широкому розумінні – слова як багатогранного, космічного явища, закликаного сприяти перетворенню людини на співтворця Духовним Ієрархам, поверненню її у світлі духовні виміри, в Отчий Дім.

«Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку у Бога. Усе через Нього почало бути й без Нього ніщо не почало бути, що почало бути. У Ньому було життя і життя було світлом людей» [Іоан. 1:1-4]. Між Словом і Богом не випадково тут поставлений знак рівності. При перекладі Біблії з давньогрецької мови на церковнослов’янську лексема «слово» замінила грецьку лексему «логос», яка мала значення: «слово; поняття, вчення; мова; відношення; думка, розум». Геракліт визначав терміном «логос» також загальну закономірність, а ідеалістична філософія – «духовний першопочаток; світовий розум; абсолютну ідею; одкровення; образ Божий; основну сутність усього світу; зовнішнє вираження вічно прихованої причини». В езотеризмі логос – це ще проявлене божество нації чи народу [7, с. 255], а також деміург, що творить із себе.

Твердження про те, що слово лежить в основі створеного світу можна зустріти в багатьох езотеричних джерелах. Видатний російський теософ Ніна Павлівна Рудникова підкреслила: «Человек забыл, что мир сотворён словом, и что все части его –это воплощения отдельных слов. […] Современные […] человеческие языки вульгаризировались, то есть материализировались, просто отпечатывая понятия об объективном мире. Человеческое сознание забыло, что слова, составляющие его языки – это формулы, духовное произнесение которых вызывает к действию психическую энергию, помогающую воплощению её в факты» [14, с. 193-194].

Про це ж пише у своїх працях відомий англійський теософ Анні Безант: «Мы признали за источник, из которого происходит вселенная, проявленную божественную Сущность, именуемую Логос или Слово. Это взятое из греческой философии наименование в совершенстве выражает древнюю идею: Слово, раздающееся из Безмолвия, Голос, Звук, посредством которого миры вызываются к бытию» [4, с. 38]. «Весь мир есть ни что иное, как произнесённое слово. […] И в Космосе, и в человеке одинаково заключено это свойство звука, без которого не может быть формы, звука-строителя формы, рождающего её. Всякий звук имеет отдельную форму и заключает в себе троякое свойство: одно – рождающее форму, другое – удерживающее её, и третье – разрушающее её» [5, с. 61].

Відгомін про подібні судження можна знайти і в мові. Так, наприклад, лексеми «слово», «слава», рос. «слыть– прослыть», рос. «слышать–слушать–слух» –одного гнізда. Якщо враховувати, що с-з, л-в, к-х чергуються, то не важко зрозуміти, що лексеми «слух» і «звук» –два полюси одного поняття. Зі словом «звук» пов’язані лексеми «дзвін», «дзвонити», рос. «звон», рос. «звенеть», «звати», «називати», «зов», лат. vox, яке має значення одночасно і«слово, вираз» і «звук, голос».

Синонімом слова «називати» можна вважати лексему «іменувати», сукорінну рос. «иметь» та ст.сл. «имати» («брати, взяти»), що пов’язані одночасно не тільки з ім’ям (иметь > имя > именовать), а й з об’ємом, формою (в якій знаходиться суть-дух, мешканець цієї форми). Лексеми російської мови «объём», «съёмка», «приём», «заём», «ёмкость»мають основу «ём-», утворену від ст.сл. «имати». Вона має значення «те, що зібрано». Таким чином, звук, слово, форма та ім’я тісно взаємопов’язані. «По своей онтологической природе всякое имя  в е щ н о […] Знать истинное имя вещи – значит знать её сущность, творить её в прямом и полном смысле этого слова. […] Вéдение имени есть не филологический подход и не механическое произнесение звуков, но слияние с ритмом индивидуального естества, сращение с Логосом, огранившим его самобытность в идеальной природе. Имя есть форма духа» [17, с. 679].

Знання суті речей давало можливість спілкування з їхніми душами, сутностями[4], входження в контакт з частинами духа, які знаходяться в цих формах-речах. Саме таке знання було притаманне посвяченим давнини, до яких належали і поети. У знаннях космічних законів (= принципів) містився секрет володіння розділом магії, що давав можливість впливати на світ і змінювати його через вібрації звуків та слів.

Інакше кажучи, по своїй суті поети були жерцями-магами, котрі володіли трьома рівнями осягнення змісту слова. Едуард Шюре з цього приводу писав: «Египетские жрецы, по словам греческих авторов, владели тремя способами объяснить свою мысль. Первый способ был ясный и простой, второй символический и образный, третий священный и иероглифический. То же самое слово принимало по их желанию либо свой обычный смысл, либо образный, либо трансцендентный»[18, с. 146]. Тобто, поети могли творити на кількох рівнях, у кількох вимірах.

У національних мовах збереглися уламки інформації, які свідчать про існування магічного зв’язку між словом і річчю – продуктом ущільнення, втілення[5] закладених у слові енергій, психічних спіралей.

Наведемо такі приклади:

1) рос. «слово» і «условие», тобто перехід енергії мислеобраза, мислеформи через слово у світ тривимірного матеріального світу, де існують фізичні тіла; слово стає фактором фізичного існування, середовищем, в якому живе все, що має фізичні тіла, а в глобальному розумінні слово Бога – це Всесвіт, рос. Вселенная, назва якої (вселённая=населённая[6]) вказує на те, що вона жива;

2) укр. «мова» й укр. «умови» – приклад, аналогічний першому;

3) грец. logosі сукорінні санскр. loka(«світ, простір») та лат. lex(«закон», принцип світобудови) > лат. lexica(по суті, набір слів-«законів» різного рівня);

4) рос. «речь» і сукорінне укр. «річ», результат ущільнення слова; вони пов’язані з лат. res(«річ, предмет, справа») та лат. realis(«дійсний, реальний», тобто є «реалізована річ, матеріалізоване слово»);

5) лат. vox(«звук, голос; слово, термін; мова»), лат. verbum(одночасно «слово» й «дія», дієслово-процес), дав.рос. «врать» («казати»), нім. Wort («слово»), рос. «вещь-овеществление» (ущільнення слова), ст.сл. «вещь» (з одного боку – «голос, звук, слово», а з іншого – «предмет, річ»), «увещевание», ст.сл. «вещать» («пророкувати» < рок-ректи[7]). Того ж кореня рос. «весть», «провозвестие», «повесть-повествование», «совесть» (слово, глас Божий у людині);

6) лат. for, fariвід кореня fa- (= санскр. bha- > санскр. Bhagavan– «Бог, Творець») із значенням «казати» [16, с. 532] і лат. facīo, facĕre(«робити; виготовляти, будувати; добувати, доставати, отримувати…»). Сукорінні їм також лат fācies(«зовнішній вигляд; образ; фігура, форма» – результат ущільнення мислеобразу-мислеформи), лат. factum(«діяння, справа, подія, факт; вчинок» – результат втілення-ущільнення for, fari), слова латинського походження «фабула» («переказ, байка, оповідання, казка, історія»), «фабрика» («установа, на якій щось виготовляють»), «фаза» та інші сукорінні;

7) ст.сл. «деяти» («казати») и ст.сл. «деяти ся» («відбуватися, робитися») > рос. «деть, дену» («покласти, розташувати, заховати») > «надія» і «надійно», рос. «надежда» і «надёжно» < дав.рос. «дети» («класти»; «надія» – це те, що покладено в основу), грец. thesis(«положення»), рос. «дело-делать», «действие» и, можливо, «дети» (ті, кого потрібно, рос. «положено» мати і в кого належить вкладати свої сили, знання, душу; пор. рос. вирази «быть в положении» і простонародне «делать детей»);

8) готське razda («мова»), укр. «гаразд» і російські запозичення з готської мови «горазд» («той, хто в змозі, здатен (щось зробити)»), «гораздо» («набагато, багато, значно, далеко»), «гораздить» («робити, будувати, придумувати»), «угораздить»[8];

9) ст.сл. «казати» («говорить»), лат. casus(«случай, участь») і лат. causa(«причина»), укр. «показати» (указати на факти, на щось матеріалізоване), «сказати», «казка»[9], рос. «искажение» (викривлення первопочаткового слова-ідеї[10]) – не випадково Олександр Пушкін казав: «Определяйте значения слов[…]и вы избавите свет от половины его заблуждений»;

10) англ. слово word(«слово; мова, розмова») і англ. world(«мир») – слова, котрі так схожі одне на одне і могли бути в давнину етимологічно пов’язані між собою;

11) нім. Wort («слово») та нім. Welt («світ») – приклад, аналогічний попередньому;

12) англійські слова thing(«річ, предмет») и think(«думати, мислити, обдумувати; вважати; розуміти, уявляти (собі)»). На те, що ці слова колись могли мати спільний корінь, може указувати те, що звуки g-k чергуються.

У мовах у деякій мірі відображується і той окультний принцип, що думка є головною рушійною силою. Так, наприклад, лат. moveo, movēre («приводити в рух») можна співставити з «мова». Сукорінні їм французькі лексеми mot(«слово»), motion(«пропозиція (на зібранні); резолюція»), moteur(«рушійна сила, джерело енергії; двигун, мотор; спонукальна причина»), motif(«мотив, спонукальна причина, привід; муз. тема, мотив; твори мистец. тема, сюжет»).

Слово можна порівняти з геном у біології. За своєю природою ген – це своєрідна кристалізація вібрацій душі, програма розгортання її потенції в матеріальному, фізичному світі. Ген як перемичка в пісковому годиннику. Він – посередник між тонким і фізичним планами, проекція духовного світу на матеріальний. Слова, мова народу – це його генетичний код, на якому будуються менталітет, культура, софійність, доля, історія цього народу.

Функцію гена виконують на різних рівнях[11] і міфи в їх метаісторичному розумінні. Першопочаткове значення слова «міф» (або «міт» < дав.грец. mythos) – «слово, переказ, рос. предание». Те, що зараз, завдяки послідовному впливу темних сил, сприймається більшістю людей як ілюзорне[12], «міфічне», нереальне, насправді є ключем до розгадок багатьох таємниць буття, мостом у Духовні Світи. Адже міфи, як і мови, давали людству Ієрархи, які керують еволюцією на планеті Земля. Передавалися міфи через посвячених в усній формі, безпосередньо із вуст ієрофанта-вчителя (адепта, майстра) у вуха[13] неофіта-учня.

Більш придатними для сприйняття і запам’ятовування були міфи у віршовій формі, яку їм надавали поети-посвячені. Така форма значно полегшувала процес запам’ятовування інформації, завдяки упорядкованій формі вірша зводила до мінімуму (у порівнянні з прозовим текстом) можливі викривлення змісту міфів неофітами, які ще не досить глибоко розуміли суть переданих їм у віршах езотеричних знань. Яскравий представник Йенського літературного гуртка німецький романтик Новаліс[14] писав: «Поэт и жрец были вначале одно, и лишь последующие времена разделили их. Однако истинный поэт всегда оставался жрецом, так же как истинный жрец – поэтом»[3, с. 32].

З міфами тісно пов’язаний такий рід літератури як епос (< грец. epos– «слово, оповідь»), жанровими різновидами якого є саги (дав.сканд. saga– «переказ»), билини, думи, чарівні казки, легенди. У перекладі з латини «легенда» – «те, що треба прочитати» < лат. lego, legĕre(«читати, промовляти; збирати, вибирати; оглядати, роздивлятися»). З ними сукорінні грец. lego(«збираю; рахую, перераховую; висловлююсь, промовляю»), лат. lex (legis)(«закон»), грец. lexis(«слово, мова»).

З наведеними лексемами також етимологічно пов’язані слова «колекція», «колектив», «елегантний», «лояльний», «легальний», «пільга», «лексема», «лексика» (по суті, сукупність слів-невеликих законів), «логос», «логіка», «діалектика», «лекція», рос. «нельзя», «польза», англ. light(«світло; легкий»), англ. legible(«чіткий»), фран. leçon(«урок»), фран. lecture(«читання»).

До цієї ж групи можна віднести і лексему «лікар»[15]. Зв’язок понять «слово» і «лікар» є свідком епохи, коли слово мало сакральний сенс и словом могли (уміли) лікувати або вбивати, в залежності від мотивів його використання. Видатний філософ і лікар Ібн Сіна казав, що якщо хворий при першому відвідуванні лікаря від однієї розмови з ним не відчує себе удвічі легше, значить він розмовляв не з лікарем, тобто не зі справжнім цілителем. Творчість справжнього поета сприяє зціленню свідомості й тіла через те, що з одного боку використовує слова у світлому, а не демонізовному їх спектрі значень, а з іншого – розташовує слова у послідовності, яка передає високодуховний смисл, робить відповідну композицію, про що окремо буде сказано нижче.

Отже, кожне слово із чисто механічного сполучення звуків із вуст сучасної пересічної людини може перейти в стан знаряддя творчості з вуст посвяченого при умові усвідомлення його космічної суті, що й відповідає справжньому призначенню слова. У людини з високо розвинутим (= глибоким, широким, витонченим) рівнем свідомості слова отримують окультну силу, стають провідниками інспірацій Ієрархів Сил Світла. При цьому сила інспірації (= інвольтації) прямо пропорційна рівню розвитку посвяченого. Кожне його слово починає містити в собі, за виразом Миколи Гоголя, «безодню простору».

Треба зазначити, що простори слів здебільшого іншоматеріальні, а їхні кордони визначаються дальністю проникнення думки посвяченого взагалі й поета зокрема. Це в чомусь схоже на опис Михайлом Булгаковим у романі «Майстер і Маргарита» події, коли Воланд, маючи величезний обсяг власних знань і свідомості (а автоматично – і магічної сили), організував бал з великою кількістю присутніх в одній московській квартирі. Насправді, як не важко здогадатися, бал відбувався не стільки в квартирі, як у відкритому свідомістю Воланда вимірі.

Слово в поезії – це насамперед образ, який містить у собі поняття, згусток мислеформи, або, говорячи мовою Агні Йоги, провідник «чувствознания» (= інтуїції), мешканець не тільки нашого фізичного, але й представник інших, більш тонких вимірів-шарів, а одночасно – і з’єднувальна з цими світами ланка. От вищезгаданої лексеми «образ» бере початок похідне рос. «образование», яке має на увазі як створення нового, так і навчання, формування творця, його становлення. А творчий процес неможливий без уяви (рос. «воображение»).

Учень починає своє навчання з наслідування (рос. «подражание» < раз-разить > образ), яке є ні що інше, як входження в образ (вимір, енергетичний простір) того, у кого він вчиться. Не маючи ще власних знань і навичок, учень переймає їх зародки шляхом копіювання (можна сказати, «мавпування»), майже механічного переписування, заходячи в енергопотоки творця-вчителя. Подібний вплив на неофіта може мати й оповідь[16], і вірш, що вводять у його свідомість нові знання, прозріння[17]. Неофіт починає, кажучи російською мовою, що називається «соображать», набуває творчі якості, які неможливі без мислення, роботи з образами.

Одним із наслідків неправильної роботи з образами може бути стан, що відображується лексемою «образа»: людина, яка образилася, не усвідомлюючи того до кінця, сама дозволила темним силам ударити себе, відкрила свою свідомість до руйнації, яку ці агресори не упустять моменту спричинити й зроблять це залюбки, адже вони харчуються і взагалі існують за рахунок того, паразитують на тих, кого вдається використовувати з цією сатанинською метою.

Про певний зв’язок образу з діяльністю говорить і схожість фран. image(«образ, уява; зображення, малюнок; ікона») і фран. mage(«маг, волхв»). Вірш має більшу, ніж проза магічну силу, оскільки в ньому є, крім усіх властивих мові взагалі окультних якостей, ще й додатковий вимір, властивий лише для віршування, утворений за рахунок певним чином упорядкованих слів, їх своєрідна скоординованість (< лат. ordo– «ряд»). На ряд вказує і російська назва вірша «стихотворение», що походить від грец. stichos(«ряд, порядок»).

Вірш можна умовно порівняти з колоною солдатів, де їх роль виконують слова. Згадаймо, що людям, які рухаються колоною, небезпечно переходити в ногу через міст, оскільки сумарна енергія при одночасній перестановці ніг викликає явище резонансу, що на кілька порядків збільшує силу, ніж у випадку, коли така ж кількість людей іде не в ногу.

Ретельно підібрані й розміщені, впорядковані, узгоджені єдиним ритмом слова у віршах утворюють більш сильний енергетичний потік, ніж у прозі. Саме підвищена енергетика вірша використовується в якості захисту при нападах на свідомість: щільно укладені слова на тонкому плані утворюють енергопотік, який наче щитом[18], захищає свідомість від агресії. Через цей щит інформації, за якою стоїть агресія, значно важче, а в окремих випадках, і неможливо пробитися.

Але віршова форма може використовуватися й агресорами для нападу, як це зараз часто робиться в рекламі, яка не стільки інформує про товар, як його нав’язує. Саме слово «реклама» бере початок від лат. reclamare, де re(«знову») і clāmo, -āre («кричати; оголошувати (викрикувати)»). Крик у природі багатьма тваринами сприймається як еквівалент сили, знаряддя нападу або, навпаки, захисту від нього. У деяких видів у двобоях між самцями вищість визначається силою голосу: перемога залишається за найбільш крикливим (= сильним). Подібну манеру з’ясування стосунків нерідко застосовують і представники роду людського, намагаючись перемогти в суперечках, «довести свою правоту» підвищенням тону чи криком.

Важливу роль у версифікації відіграє ритм, який у віршах значно яскравіше виражений, ніж у прозі. Заради задавання ритму складалися так звані робочі пісні, що супроводжували певні трудові процесі з ритмом, що повторювався. Аналогічну роль виконують примовки, котрі використовуються в єдиноборствах деяких народів і якими супроводжується виконання окремих бойових елементів або ката (комплекс вправ). Ритм має велику магічну силу, бо всьому в Космосі властивий свій ритм(вібрація, частота випромінювання і поглинання). Незліченна множина ритмів утворює безкінечну ієрархію, яку можна уявити у вигляді октав, що змінюють одна одну. Ритму підвладне все існуюче у Всесвіті. Ритм – це саме життя, дихання Космосу.

Сила і чарівність поезії в кілька разів зростають при її поєднуванні з «мистецтвом муз» – музикою. Мелодія, мотив додають нового виміру та розширюють сферу впливу вірша, переводять «слово» на новий енерго-інформаційний рівень[19]. Гарна пісня – досить стійке і життєздатне утворення, яке може жити у свідомостях людей відносно довго. Не випадково пісню називають душею народу. Кожен народ можна порівняти з організмом, що відрізняється від інших народів-організмів своїми певними індивідуальними особливостями, відображеними в піснях, танцях, одязі, прикрасах, архітектурі тощо. Із віршованою формою пов’язаний ігровий фольклор, хороводні пісні, коломийки та інше.

Про тісний зв’язок поезії і пісні говорить і той факт, що у багатьох народів світу майстерність поета і співця (який також є музикантом і автором твору) часто поєднувалися в одній особі: ацтекські куїкані (у перекладі – «поет, співець»), грецькі аеди (грец. aoιdós– «співак»), кельтські барди (кельт. bard– «співак»), скандинавські скальди (дав.сканд. skald– «поет, співець»), українські кобзарі та лірники, провансальські трубадури, німецькі мінезингери, російські гуслярі.

Часто мистецтво поета-співця передавалося через спеціальну систему посвячення, а самі поети організовували духовні ордени зі своїми ієрархіями, законами та традиціями. У кобзарів була навіть своя так звана лебійська мова (від «лебій» – «старець, перебендя»), відома тільки тому, хто приймався в члени ордену-цеху, ставав його посвяченим після проходження іспиту, який вони називали «визволки». Лебійська мова дозволяла виявити самозванця і тим самим допомагала зберегти чистоту рядів ордену, що було досить важливим.

Вищезгаданий Новаліс зазначав, що «поэзия в строгом смысле слова кажется почти промежуточным искусством между живописью и музыкой»[3, с. 34]. Згадаємо при цьому езотеричне значення звука як утворювача форми, а також, що образи, якими оперують як поет, так і художник (= скульптор, архітектор), являють собою згустки мислеформ.

«Поезія проявляє свою мистецьку автономію, витворюючи «другу реальність», пов’язану з довколишнім світом багатьма асоціативними каналами»[9, с. 556]. Слово «асоціація» бере початок від фран. associer(«об’єднувати») і вказує на те, що асоціативні зв’язки об’єднують в одне ціле образи-простори, які раніше у свідомості непосвячених не перетиналися, існували розмежовано. Асоціації виводять свідомість на якісно новий, більш високий рівень розуміння світобудови і робить душу більш цілісною (а значить і здоровішою, зцілює її).

Тут варто згадати про принцип холізму: ціле не є механічною сумою частин-складових. Тобто ціле може бути або більше, або менше, ніж така сума частин. Меншою ціле (= композиція) буде тоді, коли буде дисгармонія, бо ці частини активно протидіють одна одній, пригнічують і не дають розкритися друг другу. А протилежний полюс – полюс гармонії[20], – діє, коли складові співпрацюють, взаємодоповнюють одна одну (рос. «восполняются», роблять друг друга ціліснішими, повнішими), утворюють структуру більш високого порядку, здатну виконувати завдання наступного ієрархічного рівня.

Як писав вчений з царської Росії Фадей Зелінський, «несколько человек вместе могут при одинаковой затрате времени и труда проделать бóльшую массу физической работы, чем если бы каждый работал отдельно»[11, с. 339]. Відбувається взаємопідсилення і частини перетворюються в органи організму більш високої організації. Завдання поета-посвяченого – збудувати такий організм на духовних принципах, не допустивши при цьому в композиції, що поєднує частини, підмін чи хоча б звести їх до мінімуму.

Утримуватися поетові від підмін у композиції допомагає «метод аналогій» – принцип об’єднування шляхом порівняння, що є базовим в езотеризмі: «То, что внизу, подобно (аналогично, а не равно) тому, что наверху, а то, что наверху, подобно тому, что внизу, для вящего развития чудес единой вещи»[13, с. 20]. Грецька лексема analogiaмає значення «співрозмірність, пропорція (< лат. portio– «частина»), відповідність, співобразність; подібність, схожість». Метод аналогій у давнину був однією з найбільш ретельно прихованих від профанів (непосвячених) таємниць і є підказкою, ключем до загадок Всесвіту і людини, як його складової – мікрокосмосу в макрокосмосі.

Покликання свідомості, яка йде духовним шляхом, – відобразити в собі як мікрокосмосі гармонію Духовного Світу, небесний порядок, розташовуючи частинки своєї свідомості аналогічно структурній композиції відповідних їм частин Космосу. Завдання поета (як і будь-якого іншого творця) – якомога повніше, об’ємніше і точніше передати у своїх творах закони Небесного Дому, вмістити максимальну кількість взаємозв’язків Отчого Світу. Відображення у вірші правильних (високодуховних) взаємозв’язків призводить до зцілення[21] свідомостей тих, хто не володіє знаннями подібного поету рівня. Отже, в такому випадку поет через слова (а будь-який інший деміург, митець – через засоби того мистецтва, яке він обрав) у буквальному розумінні лікує, зцілює. Тобто справжній поет – це і лікар.

Композиція будь-якого твору (і поетичного в тому числі) повинна бути правильною, тобто цілісною, гармонійною, мати певну (необхідну) кількість складових частин, правильне їх розташування і належний взаємозв’язок між ними. Для прикладу наведемо фільм польського режисера Єжи Гофмана «Знахар», в якому один із героїв у наслідок нещасного випадку залишився інвалідом: розтрощені на ногах кістки були неправильно складені горе-лікарем і зрослися так, що юнак не міг уже ходити й почав подумувати про самогубство. Головний герой фільму Антоній розбив кістки у місцях, де вони між собою неправильно стикувалися й склав їх так, як треба: як їх склала Природа, а точніше Ієрархи, які у свій час створювали людину. Юнак став практично здоровим і життєрадісним.

Замітимо, що поняття «цілий», «здоровий» часто можна зіставити з поняттями «повний» і «щасливий». Щастя (рос. «счастье») – це гармонійне поєднання необхідної кількості складових. А спорідненість лексем «ціль – цілий – цілунок – зцілення» вказують на те, що зцілення-щастя неможливо досягти, якщо в утворенні цілого бракуватиме якоїсь із складових або ж усі складові будуть задіяні, але, як вище зазначено, зв’язок їх між собою не буде співпадати з тим, який був передбачений Небесними Силами: кожна частина відповідно має своє місце і час прояву, залежно від якості, яку в неї вклав її Деміург і яка властива саме цій частині-складовій. Таку відповідність можна назвати мовою видатного українського філософа Григорія Сковороди «сродністю».

Треба зазначити, що побудова аналогій, взаємозв’язків, різних ментальних переходів властива не тільки для поезії, а й для високого гумору. Не випадково блазні, як і придворні поети, займали особливе, привілегійоване положення при палацах королів. І перші, і другі в інтересах розвитку держави повинні були знаходитися своєю свідомістю не тільки в соціумі, але й над ним, бути небожителями. Справжній гумор також має зцілювальну природу і не випадково кажуть, що кілька хвилин щирого сміху дають організму стільки життєвої сили, скільки може дати кілограм свіжих овочей чи фруктів. Секрет гумору у виявленні до цього не помічених іншими людьми взаємозв’язків, пошуку несподіваних співставлень, порівнянь і зціленні за рахунок їх душ.

Духовний гумор, як і духовна поезія, направлений проти вищезгаданих підмін і викривлень. Світлий гумор прагне до звільнення душ, які через своє невігластво потрапили до розставлених силами Пітьми ментально-енергетичних пасток, зроблених завдяки використанню останніми неправильних мір, пропорцій, невикористання або недостатнього використання закону аналогій та співмірності. Демонізований гумор, як і демонізована поезія, направлені проти цілісності і спираються на використання різних вивертів[22] і підмін, на порушення космічних законів і співмірностей. Не випадково три із семи філософських одкровеній Античної Еллади, написаних на Дельфійському храмі, стосувались мір, а Григорій Сковорода вчив: «У всьому найкраще дотримуватися міри» [15, с. 171].

Отже, одна з головних якостей поета – бути, подібно Григорію Сковороді, над світською суєтою, відчувати пульс животворної тканини світобудови, бачити взаємозв’язки її компонентів-органів і проводити аналогії, тобто володіти синтетичним світосприйняттям. За зізнанням Новаліса, «нет ничего более поэтического, нежели все переходы и разнородные смешения»[3, с. 33].

Творчість справжнього поета не тільки розкриває нове, але й гармонізує вже отримані читачем до цього окремі шматочки знань, утворює нові асоціації, розширює свідомість. Поет цим допомагає справі еволюції (букв. «розкручування»), розкриттю бутонів душ, їхньому розгортанню, розвитку (< витися). Поет, подібно скульптору, ліпить своє дітище. Цей процес добре передає російське слово «ваять», сукоріне лексемі «вить», тобто семантично пов’язане зі спіраллю.

Витки покладені в основу всієї світобудови. Цей факт відображається в багатьох словах різних мов. Наведемо кілька прикладів. Лат. spiritus(«дихання, дух, життя; подих вітру») схоже на слово «спіраль». Укр. «світло», вірогідно, можна зіставити з лексемою «витися». Рос. «время» – від дав.рус. «веремя», тієї ж основи, що й «вертеть»; застаріле «вітія» («оратор») < ст.сл. веть(«порада, слово») і т. д. Ідею спіралі передає і лат. назва вірша versus(«вірш; рядок, лінія»), що походить від лат. verso, versare(«обертати, крутити, вертіти») і пов’язане з фран. ver(«черв’як»), лат. veritas(«істина»), лат. verbum(«слово; дієслово»).

Зі спіраллю також можна пов’язати літературознавчий термін «троп» (< грец. tropos– «зворот, поворот, напрямок (рух сонця по небу, що утворює коло)»), що за свою семантикою схожий на лат. verto. Різні види тропів допомагають дивитися на речі та явища життя з різних боків і знаходити нові взаємозв’язки. Про це свідчать навіть назви деяких тропів: синекдоха (< грец. synekdoche– «співвідношення»), метафора (< грец. metaphora– «переніс»), метонімія (< грец. metonímia– «перейменування», по суті, своєрідне розширення меж імені), алегорія (< грец. allegoria– «інакомовлення»), гіпербола (< грец. hyperbole– «перебільшення»).

Отже, справжня поезія робить людину більш цілісною, щасливою, вчить відчувати пульсуючу тканину Космосу й водночас, допомагає ставати співтворцем Ієрархії Сил Світла.

Література

1. Андреева А.А. Жизнь Даниила Андреева, рассказанная его женой // Андреев Д.Л. Русские Боги. – М.: Московский рабочий, 1993. – С. 5-26.

2. Андреева Н.Н., Арапова Н.С., Баш Л.М. и др. Словарь иностранных слов: актуальная лексика, толкования, этимология. – М.: Изд-во «Цитадель», 1997. – 319 с.

3. Аникст А.А. Хрестоматия по зарубежной литературе ХІХ века. – М.: Учпедгиз, 1955. – 783 с.

4. Безант А. Древняя мудрость. – Минск: Издательство Белорусского фонда Рерихов, 1997. – 304 с.

5. Безант А. Загадки жизни и как теософия отвечает на них. – М.: СП Интеграф Сервис, 1994. – 271 с.

6. Біблія.

7. Блаватская Е.П. Теософский словарь. – М.: Сфера, 1994. – 638 с.

8. Ганшина К.А. Французско-русский словарь. – М.: Русский язык, 1982. – 912 с.

9. Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремко В.І. Літературознавчий словник-довідник. – К.: Академія, 1997. – 752 с.

10. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. – М.: Русский язык-Медиа, 2003. – 846 с.

11. Зелинский Ф.Ф. Из жизни идей. – СПб., 1995. – 464 с.

12. Ключников С.Ю. Оживши пирамиды // Хейч Элизабет. Посвящение. – М.: Сфера, 1997. – С. 3-6.

13. Мёбес Г.О. Курс энциклопедии оккультизма. – К.: София, 1994. – 400 с.

14. Рудникова Н.П. Солнечный Путь. Арканы Таро. – М.: Беловодье, 1995. – 400 с.

15. Стадниченко В., Шудря М. Наш перворозум Григорій Сковорода на портреті і в житті. – К.: Спалах, 2004. – 178 с.

16. Флоренский П.А. Столп и утверждение Истины. – М.: Правда, 1990. – 839 с.

17. Шмаков В.М. Основы пневматологии. – К.: София, 1994. – 703 с.

18. Шюре Э. Великие Посвящённые: Репринтное издание. – М., 1990. – 419 с.