* * *
Офіційної мови незнання, кабала,
ніч її пурпурова і кривава хула,
не почуєш у сферах на землі, в небесах
мова зоряним пилом пересіється в прах;
на землі не діждавшись накопичення дат,
без минулого мова йде сама в персторяд.
Слово
Якщо слово пропало, запало у часі, згубилось,
Невичерпне до того, коли на череп’я розбилось,
Мов криниця вичерпна, що вичерпана сповна
(Вичерпало себе до дна),
Не розчуте, глухе в глухомані глушенній
Чи заглушене кляпом причерпувалося для на
Собі незбагненним у пітьмі теменній,
Якщо Слово твоє невимовно жарке
Привертало увагу контори на Ке
І зітерте в підвалах і скроплене, Слово не чуте
В серці Слова якщо і якщо не з опудал
Недомовлене Слово, безмовне й німе
Ради Світла з’явилось, як Серце саме
Коли в темряву вбили його мов цвяшок,
Мов коріння, корчоване від пелюшок
Вкіл осердя його, і довкола тих кіл
Серцевина його, де за вишколом шкіл
Воно в темряву кидане, мряку із мряк
Летаргійного сну, де помер би усяк,
А воно не померло, засяяло вспак,
І розходиться світло його доокіл
З мовчазного осердя, із центру мовчання
До усіх носіїв його і надзвчайних,
Де чекають і чують і кличуть із серця
Доки Слово у Слові – коли (ж) відгукнеться?
* * *
Стануть поля золотисті іще золотистіш,
Айстри розквітнуть від погляду змружених віч.
Ніжна, ти житимеш вічно в серпневому місті,
Іскорки умбри в очах твоїх – вічні, божисті.
Ясно від них. Ще ясніш буде впродовж сторіч!
Тануть поля золотисті, літа наші бистрі.
Айстри серпневого вечора – кольору літ.
Хвилі полів золотистих – іще променисті.
Айстри в серпневому вечорі – як в аметисті
Умбру примерхлу прохромлює горній блакит.
Тануть, але не розтануть літа скороплинні.
Далі – чимдалі ясніш одуховлений світ:
Ірій серпневий і обшири степу рівнинні,
Нурт вколо сонця, ключі золоті журавлині –
Обіг любові в сяйливім колобігу літ.
Вічно – невпинний, довічно – невпинний віднині
Айстр необлітних, твоїх журавлів круголіт.