Духовність і гроші

Ольга і Андрій Будугаї

Духовність і гроші

Не збирайте собі скарбів на землі, … але збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не знищують і де злодії не підкопують і не крадуть; бо, де скарб ваш, там буде й серце ваше

                  Матв.6:19

В Євангелії від Луки змальовується сцена однієї зі спокус Ісуса Христа першосвященниками й книжниками. Боючись знищити Месію відкрито, вони шукали привід скомпроментувати Його і тому «підіслали лукавих людей», які поставили Ісусу питання: «Чи дозволено нам давати податок кесарю, чи ні? Він же, зрозумівши лукавство їх, сказав їм: що ви Мене спокушаєте? Покажіть Мені динарій: чиє на ньому зображення й напис? Вони відповідали: кесаря. Він сказав їм: отже віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові» [Лук. 20:23-25].

Саме так Господь пропонує вирішувати проблему духовності й грошей – проблему, яка хвилює людство вже не одне тисячоліття і з новою гостротою постає в наш час, який є перехідним періодом в Еру Водолія, коли людство, за визначенням соціального філософа й футуролога з США Елвіна Тоффлера, перейшло в «третю хвилю» свого існування – етап інформаційного або «суперіндустріального суспільства» [11]. Напевно, саме цьому періоду «Вішну-пурани» ще кілька тисяч років тому давали таку характеристику: «Майно стане єдиним мірилом. Багатство буде причиною поклоніння» [9, с. 76].

Кожен перехідний період – чи то з зими на літо, чи то з літа на зиму, чи то будь-який інший – пов’язаний з додатковими труднощами, адже старі фактори перестають діяти, а нові ще тільки починають діяти й не ввійшли в повну силу. Саме тому особливо важко вирішити для себе цю проблему духовності й грошей молодій людині, чия особистість ще не до кінця сформована, тому ще не має твердих життєвих переконань. Тим більше, що процес становлення молодої людини відбувається в складних умовах інформаційного суспільства, де на юну душу одночасно впливає цілий комплекс різнопланових чинників, які на даному етапі є новими не тільки для молоді, але й для всього людства. Сформувати чітку життєву позицію, стійке переконання про те, що є справжнім духовним первнем – одне із нагальних завдань сучасних освітян. Ціннісним орієнтиром у вирішенні цієї проблеми служить християнська мораль.

У широкому розумінні проблема грошей – це не стільки питання про багатство, скільки проблема відносин у свідомості людини як мікрокосмосу між його духовним світом та його побутом, матеріальним боком життя. Знайти золоту середину між матеріальним і духовним намагалися цілий ряд діячів філософії, релігії, науки й мистецтва. Так, наш видатний філософ Григорій Сковорода засуджував тих, хто був прив’язаний до матеріального багатства: й радив людям, які дбають про свою духовність, уникати спілкування з ними: «Живут на земли ничего не помышляющіи, кроме обогатиться, наестись, напитись, одетись. Бегайте разговоров сих, хотящих обогатитись. В сердце их худое семя, плодоприносящое желчъ и змеин яд, убивающий душу» [10, с. 394].

Згадаймо також твори художньої літератури: драми «Олеся» і «Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького, комедії «Сто тисяч» і «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого, поему «Мертві душі» Миколи Гоголя, роман «Злочин і кара» Федора Достоєвського, «Скупий лицар» Олександра Пушкіна, романтичну комедію «Венеціанський купець» Вільяма Шекспіра, комедію «Скупий» Жана-Батиста Мольєра, оповідання «Намисто», «Мільйон», «Плетільниця солом’яних стільців», «Рука» Гі де Мопассана, повість «Гобсек» Оноре де Бальзака. У них показана боротьба чистого сумління людини з прагненням збагатитися. Результати цієї боротьби бувають різними й прямо залежних від того, наскільки ретельно людина керується у своїй поведінці Божими заповідями.

Саму цю боротьбу, напевно, можна визначити як боротьбу духовну, в якій людина прагне долати вади свого характеру – егоїстичність, жадібність та інше. Перемагати ж бездуховність легше при умові, що ціннісні орієнтири особистості починають закладатися дорослими в дитячому та юнацькому віці: формування ціннісних орієнтацій – складова частина соціалізації людини, процесів виховання і самовиховання особистості.. Не випадково народна мудрість каже: «Посієш звичку – пожнеш характер» або «Вчинок веде за собою звичку, звичка – характер, а характер – долю». Щоб змінити свою долю, треба спочатку міняти вчинки.

У художніх творах є такі типи героїв, яких прірва матеріального збагачення поглинула з величезною силою і тому вони вже не здатні усвідомити до кінця своєї гріховності. Такими є багатії-скнари, ціла плеяда образів яких змальована майстрами вітчизняного й світового красного письменства. Представники новоявленого панства Бичок («Глитай, або ж Павук») і Балтиз («Олеся») та інші персонажі драматургії Марка Кропивницького протистоять таким позитивним героям як Балтизова донька Олеся, яка мріє вчитися, щоб віддати «себе цілком на користь і підмогу людям». Розумна й справедлива, дівчина критично ставиться до батькових методів нагромадження багатства, прагне зрозуміти сенс людського буття, спираючись на християнські моральні засади.

Герасим Калитка, герой п’єси «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого – жадібний до землі, бо вона є джерелом його багатства, а гроші – єдина «святиня» для власника. Вони витіснили все людське з його душі, зробили його морально зубожілим, духовною калікою. Власницькі інтереси притупили в Калитки родинні почуття. Одружуючи сина, він дбає тільки про прибуток: «Мені треба невістку з приданим, з грішми». А коли сам віддав дочку заміж, то не сплатив обіцяного ним посагу зятеві – п’яти тисяч карбованців. При цьому він не пожалів втрачених під час бійки з ріднею зятя двох власних зубів, адже грошей він не випустив зі своїх рук. Проте доля покарала і Герасима, вразивши його в найболючіше місце. Намагаючись обдурити шахрая, він і сам пошився в дурні, бо замість фальшивих ста тисяч карбованців шахрай підсунув йому мішок з чистим папером, узявши за це у Калитки три тисячі справжніх карбованців. Для Герасима, який намагався після такої втрати грошей повіситися, як він сказав, «краще смерть, ніж така потеря!»

Хазяїн-мільйонер Терентій Гаврилович Пузир, герой комедії «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого, залишив далеко позаду глитаїв Бичка та Калитку. Дослідник Н.Падалка зазначає: «Ненаситна жадоба до наживи, ставши єдиною, всепоглинаючою пристрастю, перетворила Пузиря на моральну потвору, зробила з нього справжнього хижака» [8, с. 18]. «Аби бариш, то все можна!» – таким аморальним є життєве кредо Пузиря. Йому стали «без надобності» учитель гімназії Калинович, краса українських степів, змальована у творах Миколи Гоголя, пам’ятник Івану Котляревському в Полтаві. Духовне зубожіння спричинило те, що навіть до власного зовнішнього вигляду Терентій Гаврилович став давно байдужим. Він носив кожух вже тридцятирічної давності та латаний-перелатаний домашній халат. Не дивно, що одного разу швейцар, прийнявши мільйонера за старця, не пустив його до земського банку. Власна скнарість, ненажерливість зводить Пузиря і в могилу: погнавшись за гусьми, що скубли копу пшениці (одну з 22 тисяч його кіп!), він упав і відбив собі нирки. Це й стало причиною його безславної смерті.

Цю галерею персонажів-скнар можна продовжити героями зарубіжної літератури, в якій теж засуджувалась жадібність. Багатій Плюшкін із поеми Миколи Гоголя «Мертві душі» накопичив дуже багато матеріальних цінностей, але гноїть їх. Як і Пузир, він деградує, втративши нормальну людську подобу. Не кращими постають перед читачем й інші скнари. Наприклад, стара лихварка з роману Федора Достоєвського «Злочин і кара», яка стає жертвою злочину Родіона Раскольнікова.

Огидним для нормальної людини видається і скнара-лихвар Жан-Естер ван Гобсек із однойменної реалістичної повісті Оноре де Бальзака. Не випадково дослідники Леонід Андрєєв, Наталья Козлова, Георгій Косиков називають цей твір «повістю про владу» [1, с. 357], а саме прізвище «Гобсек» означає ніщо інше, як «живоглот». «Золото – ось духовна сутність всього нинішнього суспільства», «гроші владарюють над законами, політикою і звичаями» – так повість демонструє, як влада опинилася в руках «людини-векселя» Гобсека «зі зливком металу в його грудях» замість серця [2, с. 210]. Як і решта скнар-багатіїв, Гобсек стає рабом своєї нелюдської пристрасті, її жертвою. «Образ Гобсека – одне із наймонументальніших творінь реалістичного мистецтва Бальзака. Лихвар є в повісті Бальзака уособленням страшної влади грошей» [4, с. 348].

І в інших романах «Людської комедії» Оноре де Бальзака читач стає свідком ряду драматичних подій, пов’язаних із жорстоким світом грошей. Так, «Євгенія Гранде» – це роман про гроші, до яких «все зводиться», старий Гранде – одержимий грішми. Ще темнішою видається постать Растіньяка, який кидає Парижу виклик: «А тепер хто переможе – я чи ти?»

У творах красного письменства яскраво показано, що гріх сріблолюбства веде за собою низку інших гріхів, які порушують важливі заповіді Божі: «Не знай інших богів, крім Мене», «Шануй батька твого і матір твою», «Не вбий», «Не кради», «Не обманюй», «Не будь заздрісним», «Не бажай чужого». Так, героїня оповідання «Намисто» Гі де Мопассана Матільда Луазель хоч і виховувалась в одному із монастирів, проте все життя прагнула не до моральних чеснот, а до розкішного життя багатої пані. Вона дуже переймалася тим, що була змушена вийти заміж за дрібного чиновника через брак посагу: «Вона постійно страждала, бо відчувала, що народилася для всіх принад, для всіх розкошів життя» [7, с. 488].

Пані Луазель була покарана саме за прив’язаність до багатства й власний обман: своїй багатій подрузі пані Форестьє вона вчасно не зізналася про загублене під час повернення з балу позичене в неї кольє. Тільки через багато років вона зізналася пані Форестьє, що замість загубленого кольє вони з чоловіком купили схоже на нього. Їм довелося важко працювати 10 років, щоб повернути борги, в яких вони через це опинилися. Після свого зізнання пані Луазель довідується від подруги, що діаманти в кольє, яке вона взяла на бал, були фальшивими й кольє коштувало 500 франків, а не 36 тисяч, які подружжю Луазель довелося заплатити ювелірові за кольє зі справжніми діамантами. Таким чином, подружжя саме себе покарало за свій обман.

Вплив грошей на деяких людей може привести до однієї з двох форм одержимості, на перший погляд зовсім різних, проте які є двома боками однієї медалі – або до скнарості, або до марнотратства. Не випадково духовидець середніх віків Данте Аліґ’єрі у своїй містичній подорожі по іншоматеріальних світах побачив і скнар, і марнотратців в одному й тому ж місці (у четвертому колі пекла), де «два сонмища шагали, рать на рать, толкая грудью грузы, с воплем вечным; потом они сшибались и опять с трудом брели назад, крича друг другу: «Чего копить?»или «Чего швырять?»–и, двигаясь по сумрачному кругу, шли к супротивной точке, с двух сторон, по-прежнему ругаясь сквозь натугу; и вновь назад, едва был завершёних полукруг такой же дракой хмурой»[5, с. 37].

Можна припустити, що кожна людина на певному етапі свого розвитку проходить випробування безгрошів’ям, а на певному – надлишком грошей. І часто подолати друге випробування виявляється значно важче, ніж перше. Зазначимо, що східні мудреці давнини вважали, що своїм духовним розвитком більше займається людина середнього достатку: бідняк занадто захоплений пошуком шматка хліба, а багатий перебуває в ілюзії, що за гроші він може придбати все, в тому числі й духовність та порятунок своєї душі.

Мудреці пояснювали і те, що крадіжка грошей або речей є виявом зла в першу чергу не тому, що хтось втрачає щось, а тому, що крадіжка підсилює почуття власності як у злодія, так і в того, хто постраждав від крадіжки. Саме почуття власності, на нашу думку, і мав на увазі Ісус Христос, коли наголошував, що «важко тим, хто має багатство, ввійти в Царство Боже! Бо легше верблюду пройти крізь вушка голок, аніж багатому ввійти в Царство Боже» [Лук. 18:24-25].

Зазначимо, що важливий не стільки розмір суми грошей, які має людина, скільки ставлення до неї. Хтось може залежати навіть від мізерної суми грошей, а хтось може мати мільйони доларів і бути при цьому спокійним, витрачаючи їх найкращим чином і не боятися бути позбавленим них.

Про почуття власності яскраво говорить описаний у Біблії випадок, коли багатії жертвували в храмі дуже дорогі речі, щоб показати свою «високу» віру й любов до Бога. Але Ісус Христос сказав, що більш за всіх пожертвувала Богові бідна вдова, яка поклала на жертовник всього лише одну лепту – найдрібнішу монету, оскільки багатії жертвували від надлишку, а вона зовсім нічого, крім цієї монети, не мала.

Не кожен багатій є рабом багатства. Ще Лао Цзи наголошував, що ми володіємо лише тим, від володарювання чим відмовилися. Саме тоді можна більш правильно розпоряджатися тим, що маємо. Можна мати мільйони і при цьому не залежати від них, а можна нічого не мати, але бути при цьому власником у душі. З цього приводу згадаємо одну з легенд про Будду й двох його учнів. Один із них жив у великому багатстві, а другий не мав нічого, крім одягу на собі. Проте Будда постійно дорікав бідному за почуття власності, а багатому не казав нічого з цього приводу. Настав день, коли учень-бідняк не витримав і спитав Вчителя, чому він постійно сварить його про почуття власності, хоч він нічого не має, але й жодного слова не каже про це почуття власності багатію. Будда на це питання відповів, що багатий учень зовсім не прив’язаний, не залежний внутрішньо від того, що у нього є, у той час, як бідний ніби нічого не має, проте постійно думає про багатство.

А Серафим Саровський своєму багатому учневі поміщику Мотовилову, навпаки, наказав пожертвувати своїм багатством заради подальшого духовного росту учня. На Русі в давнину було не мало випадків і коли церква когось із духовно сильних людей для подальшого їх духовного зростання благословляла на жебрацтво як різновид духовного подвигу. При цьому важлива різниця між поняттями «бідний» і «жебрак»: Бідний може ще розраховувати на свій, хай і жалюгідний, капітал, а жебрак повністю залежний від того, що в релігії називається волею Божою. Напевно, саме це мав на увазі Ісус Христос, коли під час нагірної проповіді казав: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» [Матв. 5:3].

Отже, праці філософів, соціологів, найкращі зразки художньої літератури і досвід життя видатних особистостей свідчать, що християнські духовні цінності на даному етапі розвитку людства не тільки не втратили свого значення, але стали ще більш актуальними.

Література:

1. Андреев Л.Г. и др. История французской литературы: Учеб. для филол. спец. вузов. – М.: Высшая школа, 1987. – 543с.
2. Бальзак. О. Избранное. – М.: Просвещение, 1987. – 352с.
3. Біблія.
4. Данилова В. Комментарии. // Бальзак. О. Избранное. – М.: Просвещение, 1987. – 352с.
5. Данте Алигьери. Божественная комедия. – М.: Интерпракс, 1992 – 624с.
6. Ломець С.Л. Грошовий обіг в Україні за Античної доби // Фінанси України – №12 – 1998 – С.110-113.
7. Мопассан Гі де. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2: Наше серце; Сильна, мов смерть: Романи. Вибрані оповідання: Пер. з фр. – 670с.
8. Падалка Н. Драматург, актор, творець народного театру // І. Карпенко-Карий. Вибрані п’єси. – К.: Дніпро, 1976. – 102с.
9. Сидоров В.М. Мост над потоком. // Москва – №4 – 1988 – С.7-78.
10. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2 т. – Т.2. – К.: Наук. думка, 1973.
11. Тоффлер Э. Третья волна. – М.: АСТ, 2003.